Полтава в 1918 году

Наталія Дорошенко-Савченко. Полтава в 1918 році

Публікується за виданням: Наталія Дорошенко-Савченко. Полтава в 1918 році // Календар-альманах "Дніпро" на звичайний рік 1938. Річник XV. Львів. 1937. Накладом Українського Товариства Допомоги Емігрантам з України у Львові (Ринок, 10). Стop. 88-97.

Переведення в html-формат — Борис Тристанов. Особливості авторської мови і правопису збережено.

Висловлюю подяку Львівській національній науковій бібліотеці України імені В. Стефаника за надані матеріали.

88

ДОРОШЕНКО-САВЧЕНКО, НАТАЛІЯ.

Полтава в 1918 році.

МІСТО.

Розляглася ти широко й вигідно на горі понад Ворсклою — "річкою невеличкою". В безодні літнього неба купаються бані твоїх церков, визираючи з гущавини садів та бульварів, а на темно-синьому оксамиті нічного неба тьмяно поблискують золоті хрести церков.

Ось серед купи кучерявих дерев загадково визирає на високому постаменті темний бюст творця нової української літератури.

А там понад кручею приліпився до узгіря білий дімок поета й кліпає маленькими віконцями на Ворсклу, згадуючи щасливі дні.

Пишно-зелені, вогко-росисті, розлогі полтавські сади розкинулися по цілому місті, деруться по горбах, ховаються в ярах і ген збігають аж до Ворскли, до пухких запашних лугів, що тягнуться понад її берегами.

Весняними вечорами цілі хори невтомних солов'їв дзвонять і лящать у зелених шатрах садів, а вогка свіжість дерев манить до себе відпочинути від денних турбот...

Ви входите в цей чарівний куток, мов у царство казки, і вас охоплює свіжа бадьора прохолода. Стомлені груди глибоко втягають запашний повів бозів, конвалій, що розрослися, немов у лісі, попід деревами і курять свій весняний тіміям... Тихше десь бренькнула мандоліна, одна, друга, зірвалася пісня і полилася у тихому сяйві місячної ночі... Вона покотилася понад містом і відгукнулася ген далеко аж понад Ворсклою.

Річка, мов казковий змій, оповила місто й, причаївшися вдолині, таємниче поблискує сріблястим хребтом, мов лускою.

В горішній частині Полтави Київський, а в долині — Харківський двірець.

Ближче до Київського двірця славнозвістна Сінна площа, тепер величезний "парк Романових", засаджений у память столітньої річниці Полтавського бою, а колись славилася вона як сінний ярмарок, що навозив сіна не тільки на Україну, але певно й на всю Росію: площа тягнеться на яких 20 мінут у довжину й 10 мінут у ширину та може змістити цілий хутір. Та не тільки сіно тут продавали. Чого тільки не навозили на цей ярмарок: цілі гори кавунів, динь, вози груш, яблук, сливок. Приганяли цілі табуни коней, голубих українських волів круторогих і багато-багато иншого, чого тільки не забажала б найвибагливіша людська утроба — ось як на Сорочинському ярмарку.

89

Полтава — це заразом місто й село. Будинки — переважно двоповерхові, але й багато партерових. Тільки найновіші — вже на кілька поверхів, — але це переважно установи. Улиці широкі, обсаджені деревами, що роблять із хідників - тіняві алеї.

А хідники! Це дошки, що після дощів зрадливо-несподівано хлюпнуть на вас цілим каскадом брудної води, коли ви ступите на середину — це дошка угнулася. Це ще нічого, але трапляється й таке, що необережний пішоход ступить на край дошки, а вона шубовсть! — стає дуба, бо другий кінець відірвався, — може перегнив. Правда, це трапляється тільки в дальших від центру вулицях.

Полтава до революції спокійна й тиха, як сама чарівна природа України. Люди в ній веселі й лагідні. Ідуть спокійно вдень і вночі, ніхто не займе. Спіть із відчиненими вікнами — ніхто не влізе. Хіба що на Кобищанах — то відомий здавна злодійський куток.

Полтава за революції — збентежений бурхливий вулик, куди крім працьовитих бджіл залетіло багато чмелів. Ось полк амнестованих злодіїв, що не хотять вирушити на фронт — сподобалось, бачите, їм у благословенній Полтаві! А вночі грабунки, насильства, погроми мирного населення.

Тут же серед білого дня на головній улиці, перед готелем нахабно вбито полковника Богданівського — здається — полку, Ластовченка...

Тут же на улиці впав від злочинної руки перший український міністер народньої освіти, письменник Іван Стешенко. Але тут же ще перед війною буйно цвіло свідоме українське життя. Виринувши після революції на яву, воно показало всю глибину і свідомість свою.

Полтава ще до революції осередок українства. Тут на улицях лунає українська мова, ще зперед війни є українська книгарня, український клюб; в українському стилі пишний будинок ґуберніяльного земства з музеєм і українськими народніми виробами. Тут іще памятають ювілейне свято на честь Котляревського, що зібрало українців з усіх земель. Полтава по духу — українське місто й не даремно російський уряд зорив невсипущим оком над цим українським гніздом та не дозволив відкрити тут "Просвіту", коли вони засновувалися під подувом першого вільного, хоч і короткотривалого, духу першої революції 1906 р.

Тим то й не диво, що з новою революцією українське життя в Полтаві швидко ожило й розпочалася гарячкова праця в усіх напрямках.*)

*) Докладніше про це дивись мої "Полтавські спомини", "Дніпро" 1933 року.

90

Пролетів 1917 р. в розбудові всіх ділянок громадсько-політичного життя.

2. ЧЕРВОНА ЗАГРАВА НАД УКРАЇНОЮ.

Вступали в 1918 р. в повному розгоні праці, пильно прислухаючися до керівного голосу столиці. Ще, здається, не завмерла луна від III-го універсалу, що проголосив Україну Народньою Республикою, як довелося кровю боронити свою молоду державність. І як же скоро пророчими стали слова представника "Союзу Української Державности" В. Отаманівського, що в привітальній промові до III-го Всеукраїнського Військового З'їзду (20-29.X.1917 р.) в Києві між иншим сказав: "Мабуть уже настав час стати до бою за самостійну Україну і можливо, що багато з вас проллє кров за відбудування української держави. Слава товаришам, які перші ляжуть у цій страшній боротьбі".

Як відомо, члени з'їзду й були тими першими, бо підчас большевицького повстання мусіли на кілька днів перервати наради і формуватися в полк...

В Полтаві почули, що в Києві Українська Центральна Рада і Генеральний Секретаріят стали єдиною владою, бо там у далекому Петрограді Тимчасовий Уряд упав і запанувала нова влада — большевицька. В Києві неспокійно, йдуть вуличні бої. Фронт рушив і салдати поверталися через Україну додому в Московщину й несли грозу та насильство Україні й її людності. Темного московського салдата й робітника переконували зручні червоні аґітатори, що "хахли хліба не дають", а тому в Московщині голод, а не через те, що порушений транспорт.

Червоні добре платили нанятим воякам революції і давали пайок на цілу родину. Охотників іти до війська, та ще в ту запеклу "Хохландію", знайшлося багато серед безробітного пролєтаріяту Петрограду й Москви, не кажучи вже про цілі кадри звільнених Леніним злочинців. Були цілі полки з таких. Зазнала й Полтава одного з них.

Озвірілі, розлючені юрби — ось хто були перші кадри большевицьких військ, що хмарою посунули на Україну з півночі під проводом Муравйова. Це був похід новітнього Атилі.

3. ПОЛТАВА В ТРІВОЗІ.

Крівавою зорею сходив над Україною 1918-й рік. Полтава — одна з перших зпосеред міст України зазнала "свободи", принесеної на баґнетах отих банд.

Трівожною ластівкою долетіла звістка про те, що большевики в Харкові.

Серця мешканців трівожно забилися: чи встоїть Полтава? Звідусіль ішли страшні відомості про поведінку боль-

91

шевиків, про їх знущання. А скільки нашого українського війська, ніхто не знав.

Жили в трівозі. Ходили ріжні чутки про те, де саме большевики, а напередодні Водохрища всі зрозуміли, що пахне недобрим: цивільна влада залишила місто, про це говорили поміж собою пошепки. Місто завмерло. Оповідали, що бються наші в 5 верствах від Полтави.

Йдуть большевики з Харкова. Хто ж це були?

Як оповідає сама ославлена большевицька діячка Евгенія Бош у своїх споминах: "5. січня сполучені частини червоного козацтва з Примаковим, червона ґвардія з Бєленкевичем і відділ штабу з Муравйовим, під загальним командуванням Муравйова виступили з Харкова на Полтаву. Незначні сили, що виступили з Харкова, чоловіка по 600-800, по дорозі поповнювалися частинами робітничої й селянської червоної ґвардії".

Оповідає вона далі, ніби ввесь шлях до Полтави червоні війська пройшли, не маючи ні одної сутички, і тільки за 5 верстов від міста стялися з "петлюрівською заставою, яка після невеликої перестрілки розсіялася...".

Полтавці чули віддалену стрілянину.

4. БАНДИ МУРАВЙОВА В ПОЛТАВІ.

А ранком 6.1, на Водохрища 1918 р. нога насильника ступила на тихі полтавські улиці й обернула місто в пекло.

Покотилася кривава хвиля терору. Сполошилося місто. Найбільше насамперед потерпіли військові українці, далі загалом військові, а потім прийшла черга й на цивільних.

В Полтаві большевицькі війська добре підживились. Тут знайшли великі запаси амуніції, одежі. Користувалися не тільки військовими складами. Багато дечого припасли собі на лихоліття дбайливі полтавці, отож завойовники витрушували, що можна. Траплялися підчас трусів траґічні й гумористичні випадки.

Прийшли на помешкання одної знайомої вчительки: у неї на війні були забиті два брати офіцери, батько-полковник, старий і глухий, дома, у відставці. Великі портрети синів на стіні.

— А ето что за контрреволюціонери на стєнкє? — штурх баґнетом в очі портретів — шкло затріщало, а мати — оповідала вчителька — зомліла. Над батьком знущалися — глухий не чує, а вони не вірять, думають, що удає.

Почали трусити у них. Розіслали серед сальону простирало й почали скидати туди військову одежу: лишилася від братів, та й батьківську не пожаліли — геть чисто забрали. Зістався старий, як стояв, у старому всьому, полатаних черевиках (нові жалував убирати, бо вже й шкіри не дістанеш). Ну що його робити? Дочка не стратила голови. Стала коло простирала — і от як вони вийдуть у другу кімнату, то вона

92

ногою зачепить щось з одежі з простирала та під канапу. Довго тягнувся трус, то пощастило таки дещо врятувати. Забрали не тільки мужеську одежу, обуву, білизну, але й жіночу. Всю виправу дочки забрали. — "Навіщо ж це берете?" — питає. — "Це ж не військове!" — "Не разсуждай, приґадітся. Нєбось, і у меня жонка єсть і дєткі тоже".

Труси відбувалися, як кажуть, "при відчинених дверях": тут у хаті відбувається трус, а в дверях і навколо будинку товпляться цікаві. Не без того, що між ними й місцеві злодії трапляються й дочищають те, що зацілило від трусу.

Пограбували добре Полтаву. Повитрушували одежу, золото, гроші, борошно - "ізлішкі", цукор та инше. Накидалися з якоюсь осатанілістю, ненавистю. Зброї — кажуть — мало витрусили: поховали її, хто як міг і де міг.

Навіть у колодязі спускали шаблі, шашки, аби тільки не дісталися в руки большевиків.

Чи треба змальовувати ті жахливі сцени арештувань, розстрілів близьких, муки по вязницях чека?

Але вони бліднуть перед тим образом нестерпних мук, що переживає Україна ось уже 18 років!

То був перший грім. Перша буря налетіла й скосила кращий цвіт нашої молоді й на улицях Києва і під Крутами і в багатьох місцях, де лягли незнані герої.

В Полтаві дозрівали молоді сили по школах, але швидко й їх чекав почесний обовязок іти на оборону Батьківщини.

За першої своєї навали большевики насамперед зорґанізували в Полтаві (не кажучи вже про військові справи) адміністративний і фінансовий апарат.

Найслабшим був їх шкільний провід на чолі з жидівкою Ропсман. Видко було, що не було ще в них певности, щоб ставити катеґоричні домагання. Поводились як ворог у завойованому місті, спішучи до своєї цілі: Муравйов, командуючий силами, що йшли на Полтаву, поспішав до Києва, в Дарниці зєднався він потім з иншими відділами, що йшли: одні на Київ через Бахмач-Крути, а другі — від Чернігова. А на правому березі збольшевичений Евгенією Бош 2-й ґвардійський корпус з району Жмеринки намагався пробитися до Києва, але його тимчасом стримували деякі наші українізовані частини.

Оцей дикий наскок большевиків на Полтаву примусив навіть найспокійніших мешканців вилізти з своєї шкаралущі, покинути славетне "моя хата з краю" й значитися: за ким вони власне стоять? І чого варта ці люди, які голосили, що несуть "мир хижинам", а війну тільки "дворцам", коли на Україні кожний бачить, що на своїх баґнетах принесли вони жах і хатинам.

"Реформи" большевиків полягали в тому, що вони понасували деякі державні установи (передовсім суд), припи-

93

нили приватну торговлю. Тільки орґани самоуправи лишилися без зміни, але підлягали контролі й доглядові большевиків.

Мешканці живилися покищо запасами, зручно прихованими від ненаситного ока "товаришів".

На улицях товклися купами червоні, в повітрі лунала триповерхова лайка. Улиці засмічені, на хідниках повно налузаного насіння. Це останнє зробилось прямо язвою міста. Всі установи большевицькі, коридори — засипані ним: насіння лузали від простого червоноармійця до комісарів. Згадана вище керманичка ґубнаркомосвіти Ропсман любила цим розважатися навіть підчас урядування.

5. ЧУТКИ ПРО КИЇВ.

Свідомі українці з тугою очікували змісток, що принесли б полекшу. Та замість того доносилися припадкові чутки про великі ворожі сили, що насувалися з кількох кінців на Київ; що в самому Києві 16.І. виступили місцеві большевики проти Укр. Центральної Ради; що частина залоги Києва, понтонний баталіон, 3-й авіяційний парк і полк Сагайдачного приєдналися до большевиків, а частина залоги оголосила невтралітет. Цими успіхами хвалилися самі большевики. Найбільше ж вразила звістка, що загальне командування всіма озброєними силами, що боролися проти Центральної Ради, доручене Юркові Коцюбинському, синові відомого українського письменника. Ми зрозуміли як слід вагу цього призначення, щоб надати української закраски московській боротьбі на Україні проти Центр. Ради. І ось 23. січня почався наступ большевицьких збройних частин на Київ із Дарниці сполученими силами.

27 січня наша столиця опинилася вже в руках червоних окупантів.

Нам здавалося неймовірним: Як? Ще недавно так гордо дзвеніли голоси на ріжних з'їздах, що обіцяли всі сили покласти за волю України, посилалися до Центральної Ради резолюції з підтримкою з ріжних кінців, із сіл, міст, із фронтів і ось у результаті за пару тижнів Київ упав.

Одна вчителька нашої ґімназії, що поїхала ще за нашої влади на свята в Київ, а повернулася вже після того, як червоні його зайняли, оповідала про геройську боротьбу Богданівців, Гордієнківців, Петлюри з своїм Слобідським кошем та инших наших вірних військ; про молодь — ґімназистів українців старших кляс, що також боролася за столицю. "Кров лилася буквально рікою по Фундукліївській улиці, оповідала вона з жахом. Коли взяли Київ — це був Содом і Гомора". Розправлялися по звірськи. А де бачили портрети Шевченка, то топтали ногами, книжки українські нищили. А що ж, питаємо — Коцюбинський є верховно-командуючий червоних

94

на Україні? Ми пізніше зустріли Коцюбинського, як прокуратора в справах проти українських повстанців у 1919-20 рр.

6. ВИЗВОЛЕННЯ ПОЛТАВИ.

Недовго продержалися большевики: десь у першій половині березня їх прогнали з Полтави німецько-українські війська.

Полтаві принесли визволення, а декому з полтавців особисту радість.

Відбувалися зворушливі сцени: сестра пізнала брата, що пропав на війні, а ось тепер перед нею високий гарний козак у синьому жупані й сивій шапці з шликом: "Васильку, ти? — Яким чином, Марусю, ти тут? — Я вийшла заміж і тепер у Полтаві з чоловіком." Так доля звела сестру й брата з ріжних кінців у Полтаві.

Одна з учениць мала велику радість і заразом журбу. Дочка заможного селянина, мала двох братів, молодих хлопців: Івана й Петра. Батько давно вмер. Один брат Іван большевик, другий десь у полоні на війні пропав. Як большевики втекли, Іван переховувався, в надії, що вернуться, і потайки провадив большевицьку роботу. Мати гнала його з хати: "Іди, щоб ти мені тут і не смердів, Каїн ти, а не син! Не хочу тебе й бачити. Іди з моїх очей до своїх большовиків, щоб ти й не повертався. Іди, бо не витерплю, лихо станеться! Господи, горенько моє, що я вродила такого бузувіра. Краще б тебе маленьким утопила або задушила". В хаті пекло...

Аж ось прийшло наше військо. Одного дня раптом двері хати відчинилися й увійшов козак у синьому жупані. — "Петре, скрикнула мати, соколику мій, ой мати Божа!"... й припала стара до сина. Що радости було... — "Ну, а ти ж, брате Йване, не радий мені?" Не знав бідний Петро, що Йван побольшевичився. Стали проти себе брати, змірилися поглядами. Один, як день ясний — козак, другий зпід чола, мов ніч, дивиться. — "Каїн він, не брат", не стерпівши, скричала мати.

Петро уступився від дверей і звірив згірдливим поглядом Івана. Той похнюпився, мовчки вийшов за двері і щез...

Оттак уся Україна поділилася тоді на Петрів та Йванів.

Вмерла царська Росія, та полишилися її хитрощі облудні на простодушного "хохла". Україна багата і втратити її не хочеться.

Історія не вчить, але історія повторюється: були колись Брюховецькі, Чалі і просто зрадники, повторилося це й тепер. Змінила Росія обличчя з царського на червоне — клюнуло. Потім пофарбувалася на біло — инша риба клюнула...

Недавні союзники — німці швидко виявили своє обличчя й укриті цілі: ще за Центральної Ради розпочалися втручання у внутрішнє життя української держави.

95

7. ГЕТЬМАНСЬКА ВЛАДА.

Замість спокою й порядку розпочалася правдива братовбивча війна. Зачули ми в Полтаві, що 29.IV. розігнано Центральну Раду, а посаджено на гетьмана бувшого адютанта царя Миколи II, ґенерала Павла Скоропадського, що в той самий день зроблено замах на життя голови Центр. Ради проф. М. Грушевського: поранено кинджалом його і його дружину, а злочинця схопили й сховали німці.

Такий початок гетьманування Скоропадського насторожив свідомих українців і навіть упередив проти гетьмана, а ще більше причинилися до того численні арештування й розправи над українцями. Для українства настали чорні дні.

Зовнішній спокій тримався терором, що був спрямований — дивним дивом — переважно на активних українців. Нашу ґімназію заняли німецькі війська, не дали й закінчити науки.

А 5. липня 1918 року убито на улиці Олександрівській в Полтаві першого українського міністра освіти за Центр. Ради Івана Стешенка.

Він приїхав з Києва вечірнім поїздом, щоб їхати десь на хутір до рідні. Візників тоді в Полтаві не було. Пішов пішки з сином-підлітком. Було темно. Ліхтарі не світили, поліції нема, йти довелося далеко. Улиця широка. Треба було проходити попри площу, засаджену картоплею та деревами. Тут вискочило двоє й стрілами з револьверів забили Стешенка. Син прибіг і сповістив про нещастя. З того, що в забитого нічого не пограбовано, стало ясно, що це вчинок політичний. Убивників не знайдено...

Урочисто проводила українська Полтава, з усіма школами тіло першого міністра в останню дорогу. Довжезна процесія тягнулася за труною, маси вінків несли делеґати від усіх шкіл та установ.

Над труною на двірці палку промову виголосив директор першої української державної ґімназії бл. п. Олексій [Іван Олексійович] Прийма. Всі ми розуміли, що нашого міністра вбила ворожа російська рука.

Вліті по селах працювали карні експедиції: почали "шукати" й карати "большевиків".

— Та де ж там у селі большевики? Хіба кілька штук. Он у місті инше діло, а вони поголовно січуть, чия пика не подобається, — так казали селяни.

— Та може ж таки й большевиків карають?

— Та здебільша отаких, як Макаренко або Стенька. *)

— От донесе якийсь гаспид, а дядько за большевика відповідає.

*) Земські діячі-українці, що за гетьмана були арештовані ніби як большевики.

96

— Воно дехто через большевиків, правда, терпить, бо вони дозволили: "Бери — кажуть — усе твоє", — ну й брав, хто хотів. Як сама влада каже, то дурний би хіба не брав. Воно, правда, подекуди й не брали нічого панського, ну то були видно розумніші, але ж цих дурних, то так хіба вчити треба? Не бійсь: як наші були прийшли, то не били! Ну, хай би позабирали, як неправильно хто там узяв, та й розтолкували б, а то зараз бити та ще й як: аж шкура летить, декому й печінки повідбивали. Калічать людей на смерть! Чорти!

— А ті сердюки то гірше за німців! Ото крамаря син у С. пристав до них, а тепер чеше с... с... кого хоче. Як хто хоче на комусь помститись, то зараз до німців: отой большевик. Ну й спробуй йому доказати, що ні — не вірить! — Лягай — і лупить".

Так казали селяни.

— Ох ллють воду на млин большевикам, дратують селян!

Багато українців сидить під арештом, а москалі гуляють, ще й радіють.

Коли доводилося й доводиться читати по ріжних ґазетах, а то й книжках, за гетьмана, як зверхника української влади, стає соромно й болюче. Чи може чесна, незасліплена людина-українець боронити тих порядків? Аджеж українців терпіли, поки було треби, а потихеньку робилося во славу єдиної й неділимої...

Симптоми цього були вже зразу яскраві й наочні: хто пережив на собі всі оті заходи; хто зустрічав у роботі все невловимі перешкоди; хто в гущі щоденного життя бачив діяльність гетьманських установ з їх російським духом і ворожістю до українства; хто бачив зграї нахабної російської офіцерні, яка отверто гуртувалася, не криючися із своїми плянами, й почувала себе в нас певніше, ніж природні українці; хто бачив хмари голодної російщини, що сунула безпереривним потоком із півночі на родючу нашу землю; всіх цих царських недобитків, що під ріжними претекстами шукали протекції в гетьмана, щоб урятуватися від голодної смерти й большевицької чека, які готові були хвилево надіти яку-будь шкуру — хто пережив усе це на собі, того не переконають жадні панеґірики оборонців гетьманських порядків, жадні ймення гетьманських українців-міністрів.

Звістки про арештування спершу Винниченка, а потім Петлюри докотилися до Полтави десь у липні місяці, коли не помиляюся.

8. ПОВСТАНЦІ БЕРУТЬ ПОЛТАВУ.

Події йшли своєю чергою. В результаті їх вибухло повстання.

Полтаву взяли повстанці, селяни дооколишніх сіл, пере-

97

важно з села Мачухи. Розпочався наступ зранку, десь у другій половині листопада. Ішли від сторони київського двірця, заняли його й повели рішучий наступ на саме місто.

Вже вдосвіта того самого дня з червоних казарм утекли мобілізовані військові й перебігли до повстанців. Кажуть, що успіх повстання прискорили кулеметчики панцирного дивізіону VI корпусу. Вони перейшли на бік повстанців і обернули кулемети, що були поставлені на дзвіниці, проти гетьманського штабу корпусу. Вже пополудні повстанці повели атаку на штаб оборони, що стояв в будинку окружного суду, і після короткого бою взяли його.

Полтавські большевики під проводом Шинкаря зробили спробу захопити владу, але це їм не пощастило. Полтава визнала Директорію. Ґуберніяльним комісаром був призначений Чижевський.

Національні прапорі на будинках без слів віщували напрям нової політики: це верталася своя, рідна влада. Але серед розгуканих пристрастей та загальної анархії шлях її значився тернами.

 

Ссылки на эту страницу


1 Дорошенко-Савченко, Наталья Викторовна
[Дорошенко-Савченко, Наталія Вікторівна] - пункт меню

Поддержать сайт
Карта ПриватБанка:

4149 4390 0512 1235