Полтавские воспоминания (1917—20 гг.)

Наталія Дорошенко. Полтавські спомини (1917—20 рр.)

Публікується за виданням: Наталія Дорошенко. Полтавські спомини (1917—20 рр.) // Календар-альманах "Дніпро" на звичайний рік 1933. Річник X. Львів. 1933. Накладом Українського Товариства Допомоги Емігрантам з України у Львові (Ринок, 10). Стop. 56-92.

Переведення в html-формат — Борис Тристанов. Особливості авторської мови і правопису збережено.

Висловлюю подяку Львівській національній науковій бібліотеці України імені В. Стефаника за надані матеріали.

56

Наталія Дорошенко

Полтавські спомини.

(1917—20 рр.)

Фрагменти.

Вже з початком червня Проскурів жив під знаком евакуації. Ворожі аеропляни ширяли понад містом і кидали з літаків бомби. З розпорядження попечителя Київської Шкільної Округи я задовго ще до евакуації мусіла вибрати місце для школи. Я подала Полтаву.

Приїхавши сюди, мені відразу довелося впірнути в рідну стихію: тут кипіло вже українське життя, стараючися захопити культурні позиції. Школа за школою виринали, мов гриби по дощі. Досить сказати, що за рік революційного життя самих середніх українських шкіл налічувалося у Полтаві 9.

Це були: 1) перша мішана державна ім. Котляревського ґімназія в складі перших 3-х кляс з двома підготовчими; 2) українська земська — спочатку дівоча, а потім мішана ґімназія (від 1918 р. — єдина повна українська ґімназія); 3) Українська ґімназія з інтернатом на Павленках, відкрита й утримувана коштом «Просвіти» на Павленках, в складі першої кляси й підготовчих; 4) дівоча 7-кл. ґімназія В. Морозовської, яка в 1917 р. почала українізуватися: підготовчі й перша кляса українські, в решті — українознавство; 5) епархіяльна дівоча школа — середня школа для дітей духовенства — почала українізуватися; 6) Грубешівська мужеська ґімназія — евакуована з Волині; 7) і 8) дві учительські семінарії; 9) Духовна мужеська семінарія. Нарешті кадетський корпус, що почав українізовуватися, завершував число українських середніх шкіл Полтави. В 1918 р. повстала вже й вища школа — український університет, із факультетами напочатку: історично-фільольоґичним та медичним.

Щодо початкових, виділових шкіл — то всі вони цілком були українські.

Крім того по всій Полтавщині позасновувалося багато шкіл по повітових містах, а навіть по селах, не тільки початкових, але й ґімназій. Знаю, що таке саме робилося й по всій Україні: де в меншому, де в більшому розмірі.

Цей раптовий потяг до освіти на національному ґрунті був найкращою відповіддю москалям, що недавно з піною на устах до нестями кричали про штучність українського руху, викликаного купкою інтеліґентів. Заразом було це свідоцтвом живучости народнього духа, що, не вважаючи на

57

страшні утиски царського режіму, заховав своє свіже джерело до слушного часу.

Довідавшись, що я тут зі школою, дехто з українського громадянства радив мені розпочати навчання й українізувати Проскурівську вищу початкову школу. Почали вже підшукувати для неї приміщення, коли одного дня, вкінці вже ферій, сказано мені, що Полтавське Повітове Земство відкриває власну українську ґімназію й хоче запросити мене нею керувати. Властиво Земству дарувала свою ґімназію п. Павелко під умовою, що ґімназія буде земська й українська.

Чи треба говорити, як забилося моє серце при цій звістці: мати нарешті щастя працювати в рідній школі, кермувати нею!... Вирвати молодь із ворожого російського оточення й дати їй можливість докінчити освіту в новій і рідній школі!

І дійсно — я одержала невдовзі офіційне запрошення від Земства з повідомленням, що Земство, запрошуючи мене, вирішило усунути з посад усіх старих учителів і начальницю. Я попросила трохи часу до надуми.

Саме підчас цього вагання я дістала запросини на нараду колишніх учителів ґімназії п. Павелко. На зборах мене приємно здивувало, що багато учителів добре говорило по українському. Пояснивши, чого хоче Земство від своєї ґімназії, а саме виховання нового свідомого українського громадянства, що, виховане в демократичному дусі, моглоб повести життя на нових основах, я запитала, як вони ставляться до цих напрямних і чи почувають себе в силі навчитись української мови протягом року. Це було необхідне для тих, що схочуть і далі працювати в ґімназії. На це мені відповідали, що всі прихильно ставляться до розвитку української культури й охоче працюватимуть для неї. Вернувши по конференції з учителями, я заявила в Земстві, що прийму посаду лише під умовою, що цього шкільного року не виповідять нікому з учительського персоналу. Мої умови прийнято, й я почала працювати в нозій для себе ділянці.

Революція на Україні не обмежилася скасуванням старих політичних форм; вона просякла глибоко в усі клітини громадського орґанізму. Виховані в принципах російської революційної думки, українські громадські діячі, якщо не були соціялістами, то у великій мірі демократами. Крім того, всі ми, українці, без ріжниці поглядів, поділяли ненависть до старої російської школи з її мертвеччиною й казьонщиною. Заразом бачили добрі наслідки виховання в нових школах, що виникли з приватної ініціятиви, й тому не тільки теоретичне порівнання, але й практичний доказ навчання новими методами, спертими на трудовому принципі, схиляли багатьох із нас на бік останнього. Крім того до праці в українських школах стала головно ідейна частина громадянства.

58

Наслідком такого підходу по наших школах утворилися зовсім инші відносини, ніж у російських, де все лишалося ще довгий час по старому.

Орґанізація Земської ґімназії;
її проґрам та методи навчання й виховання.

У нас учителі й учні були одною родиною, що в спільному захопленні неофітів уважали рідну школу для себе за святощі. По наших школах і мови не могло бути про якісь там кари чи непослух. Коли й зустрічалися окремі інциденти, то до них ставилися з педаґоґічною обережністю, стараючися направити все впливовим словом. Присвячували особливий догляд і провід для тяжчих у вихованню одиниць.

На чолі нашої Земської Управи стояла опікунська Рада. Головою її був Голова Земської Упрази п. Стенька. Складалася ця Рада з представників повітового Земства, учительського збору ґімназії, батьківського комітету й нарешті входила до неї, яко почесна опікунка, дарівниця п. Павелко.

Опікунська Рада завідувала загальним напрямом життя ґімназії й вирішувала основні її справи: вибирала учителів, виробляла бюджет, затверджувала представлених Педаґоґічною Радою кандидаток на звільнення від шкільних оплат, словом — у вищій інстанції вирішувала усі справи конституційного характеру.

Земська ґімназія перша провела принцип виборности вчительського персоналу, що в тих часах для наших ґімназій було просто необхідне. Кандидати зголошувалися часто невідомі й неможна було бути певним щодо їх українських поглядів, метод праці, а навіть самого знання предмету. Крім того загроза щорічного перевибору висіла над нами й примушувала підтягатися. Розуміється, що добрі педаґоґи лишалися, а перевибір їх був лише формальністю; зате щодо иншої частини персоналу — був це найлегший і правний спосіб збутися небажаного елєменту.

В першому році існування ґімназії, себто в 1917-18 шк. р., Опікунська Рада встановила такі засади:

1) Учительський персонал є виборний. Перевибори відбуваються вкінці кожного шкільного року на весні. Кожний кандидат мусить внести писане подання з коротким життєписом, документами та з'ясувати, якої методи придержується в навчанні свого предмету. Для осіб чужої нації обов'язково зазначити свою льояльність до української культури й бажання працювати на її добро. Кожний кандидат мусів представити свідоцтво знання української мови.

2) У першому шкільному році 1917-18 навчання українською мовою провадиться в підготовчій й трьох перших клясах. В инших клясах уводиться українознавство: історія України, українська мова, література й ґеоґрафія. В усіх клясах

59

заводиться ґімнастика, в молодших ручна праця. Учителі-українці викладають, а учениці-українки обов'язково відповідають по українському. Решта учениць мають право в першому півріччі відповідати на лекціях української історії й ґеоґрафії по російськи, а в другому обов'язані відповідати по українськи; виїмки — за дозволом опікунчої Ради. Решта предметів викладають українці-вчителі по українськи. Всі учениці-українки обов'язані конче відповідати по українськи, з виїмком чужих мов. Російську мову на перші роки існування ґімназії зовсім усувається з ґімназії, натомісць література російська входить у цикль всесвітньої літератури.

3) З майбутнього шкільного року 1918-19 ґімназія вступає в життя, як українська мішана 8-клясова з правами хлоп'ячих. Хлопців приймається лише до перших трьох кляс. Нових учениць з инших ґімназій до старших кляс приймати обережно. Учениці иншої національности повинні крім того витримати іспит з української мови та українознавства, оскільки не мають у свідоцтві нот із добрим поступом. Щодо метод: педаґоґічній Раді наказується пильнувати, щоб навчання провадилося строго ілюстративною методою й поволі створювано підвалини для трудового принципу, який уводиться по змозі в тих галузях, де його легше приложити. Закріплювати помагають ручна праця, рисунки й екскурсії. Забороняються кари; забороняється уживати брутальних слів у розмові з ученицями та ображати їх людську гідність. Учителі повинні служити своїм поведенням за приклад до наслідування й досягати виховавчих впливів саме цим, а не сентенціями. Цей пункт був запроваджений на той випадок, якби знайшлася людина, що дозволилаб зле обходитися з дітьми.

Другим орґаном, що кермував педаґоґічною стороною ґімназії, була педаґоґічна Рада. Ухвалено педаґоґічну Раду скликати якнайчастіше, особливо на початках, бо треба було розробити й представити на затвердження Міністерству Народньої Освіти доповнення програм й нові методи праці, як також присвячувати засідання чисто виховавчим справам. В ділянці перебудови програми й приспособления її до потреб нового життя воскреслої України педаґоґічні ради окремих ґімназій виявили надзвичайну творчість. Залишаючи в основі непорушними предмети засадничі, почали заводити ріжні додатки й зміни, викликані часом бажанням самих учнів. Майже кожна ґімназія мала в себе щось инше.

За рік існування нашої ґімназії, коли вона вже перейшла на ступінь мішаної з правами хлоп'ячої, усталено в ній такі предмети: 1) українська мова й література; 2) всесвітня література, з ширшим відділом російської; 3) нові мови (обов'язкові): німецька від 2 кляси й французька від 3-ої; для охочих введено від 6 кл. в вечірніх годинах анґлійську мову; латинська мова від 6-ї кляси в годинах урядових обов'язкова;

60

3) крім реліґії, в 8 кл. історія реліґії; 4) українська й всесвітня історія в усіх клясах; 5) від 7 кл. психольоґія й льоґіка; 6) історія українського мистецтва в 8 кл.; 7) особливу увагу звернуто на математику й природознавство в широкому розумінні його (природа, орґанічна й неорґанічна, землезнавство чи ґеоґрафія); 8) ґеоґрафія України, як окремий предмет, із окремим відділом економічної ґеоґрафії в старших клясах; весняний сезон присвячується переважно студіям природи, звязаним з екскурсіями, зимовий — гуманітарним предметам; 9) в усіх клясах уведено плястичну ґімнастику. В початкових ручна праця. Рисунки в усіх клясах. Від 6 кл. вводиться біфуркація предметів. Оце були в основних рисах головні точки навчальної програми з зазначенням головних напрямів навчання.

Цікаво відмітити поступовання жидів.

На весні 1918 ми оповістили в часописах про цілковиту українізацію ґімназії й перевибір учителів. Крім того, щоб уникнути непорозумінь із батьками неукраїнської національности — ми скликали їх усіх перед закінченням шкільного року та попередили про рішення опікунчої Ради, а заразом просили: коли хто з них хоче перевести своїх дітей до инших ґімназій, щоб зробили це вже тепер, аби ми знали, скільки маємо вільних місць, на які приймемо українок. Треба сказати, що від п. Павелко ми дістали порядний відсоток жидівського елементу. Одначе на нашу заяву мало хто зареаґував і з ґімназії вийшло може кілька учениць, переважно росіянок.

Минуло літо, настав початок шкільного року.

Обновлена ґімназія, вже майже виключно з українським персоналом — приступила до навчання всіх предметів рідною мовою. Діти всі явилися, як одна. Минув тиждень, другий, почали у нас зникати учениці-жидівки, а за якийсь час із инших ґімназій дістаю просьбу прислати їх документи, бо вони туди перевелися.

Я викликала матерів і запитала, що це значить? Чому вони не забрали дітей весною, коли ми самі просили про це, а тепер, коли ми відмовили через них своїм українським дітям, забирають серед року дітей, лишаючи нам порожні місця? На це одержала преспокійну відповідь: «Ну, ми не вірили, що таки справді буде українська ґімназія, а як почалася наука, то аж тоді переконалися, що це правда».

Виступили все-таки діти переважно з молодших кляс, тимчасом, коли ми чекали, що це буде в старших. Думали, що тяжко їм прийдеться проходити трудні предмети, та ще в чужій мові. Одначе з старших кляс майже ніодна учениця не покинула нас. Спершу ми думали, що може тут відограла ролю, як звичайно, привичка до своїх учителів, але росіяне-педаґоґи відійшли від нас майже всі: почасти не були вибрані,

61

почасти самі, коли побачили, що справа з українізацією заноситься на поважне; дехто з них навіть не подав прохань.

Так обновлена в педаґоґічному складі і в ученицях ґімназія вступила в новий рік шкільного життя.

Національна єдність ще тісніше нас зблизила, й ми спільно переживали все, що приносило нам життя доброго й злого.

Бажаючи наблизити школу до громадянства, вирішено увійти в тісний контакт з батьками, а для цього допускати, за прикладом американських шкіл, присутність батьків на лекціях, чи навіть просто цікавих осіб з громадянства, з тим одначе, щоб вони приходили до кляси перед лекціями, сідали ззаду на спеціяльному місці та нічим не перешкоджали, себ-то попросту мовчали. Вхід до кляси підчас лекцій був строго заборонений, з виїмком надзвичайних випадків.

Всі вчителі обов'язані були у вільних годинах бути на лекціях своїх товаришів, а свої спостередження чи критичні уваги подавати потім на спеціяльно уладжених конференціях методичного характеру.

Ноти, як оцінка, й переходові іспити до вищої кляси були скасовані. Всілякі відзнаки за знання були виключені, впроваджено принцип, що знати — це обов'язок учениці, який нічим не може бути винагороджений. Учениця, що добре вчиться, викликає тим самим до себе повагу від усіх і має з того безумовно моральне задоволення свого внутрішнього «я».

Всі кари, як згадано вже вище, касується, натомісць учителі повинні постаратися, як засіб охоти до науки, піднести цікавість викладів, найти шлях до дружнього співжиття з клясою, викликати повагу й довір'я до себе своїм поводженням з дітьми і відношенням до свого предмету. Коли половина кляси не знає предмету, за це відповідає учитель, бо значить він поставив навчання зле.

Коли-ж значна частина кляси з якихось незалежних причин відстає з предмету, чи через погану підготовку, чи з инших причин, як от напр. менші здібности, то для тої частини орґанізувати додаткові лєкції.

Касується інститут клясних дам, натомісць заводиться виховательок, що йдуть разом із своєю клясою від початку її аж до вищої — випускної. Вихователька повинна бути в курсі справ всього життя кожної своєї учениці в школі й поза нею. Повинна знати вдачу учениці, здібність, розвиток, нахили, стан її здоровля, умови життя, для чого має відвідувати її на помешканні у формі товариських відвідин. Повинна сидіти на годинах инших предметів, однак без права втручатися, лише з метою бути в курсі справи, як стоїть наука з того чи з иншого предмету в її клясі й як її засвоює. Вихователька орґанізує товариську допомогу наукою для слабших, відсталих учениць, для чого притягає видатніших. На вихо-

62

вательках лежав обов'язок орґанізації шкільних бібліотек, в яких працювали самі діти під їх кермою. Словом, вихователька повинна зжитися з клясою й виховувати її. Однак, не затираючи основного принципу — самодіяльности, а, навпаки, підкреслюючи його скрізь в усіх поступових учениць, для скріплення й розвитку їх волі й активности.

Виховательки молодших кляс весь вільний час повинні проводити з ученицями, не залишаючи їх на перервах, для чого заведено черговий дижур виховательок у рекреаційній салі й на подвір'ї. Вони повинні орґанізувати доцільні гри й співи підчас перерви, стежити за слабшими здоровлям, щоб ті не перевтомлялися, а відпочивали. Словом, вони були потрібні тут не для поліційної контролі, а лише, як розумний провід відпочинком дітей.

Та коли те чи инше з сказаного було вже бодай частково уживане в приватних кращих російських школах, то зовсім вже новиною був склад нашої педаґоґічної ради.

В першу чергу, розуміється, вона складалася з учительського збору, голови опікунчої Ради, з 3-х представників батьківського комітету та представниць від вищих кляс. Це ввели ми ще перед більшовиками з власного почину, а більшовики довели цей принцип до карикатури, вводячи до педаґоґічної ради навіть сторожів та дітей молодших кляс.

На засіданнях педаґоґічно-фахових учениці у нас не були присутні, — натомісць, коли обговорювалося життя їх кляси, повинні були приходити обов'язково.

Ми не боялися присутности ні дітей, ні батьків на наших нарадах, а, навпаки, вважали їх присутність за необхідну й нормальну. Жадних тайн у нашому шкільному життю не було й ми нічого не ховали ні перед одними, ні перед другими. Натомісць, коли треба було, то говорили й гірку правду в очі, розуміється в тоні доброзичливому. Таке співжиття, як ми переконалися, утворило міцний звязок між усіми нами, прив'язало до нас дітей, що в майбутньому допомогло нашій школі виплисти без перешкод із усіх небезпек, що її згодом оточили. Натомісць по російських ґімназіях, де панували старі відносини, де були два ворожі табори, життя закаламучували вічні доноси з двох, як не трьох боків: учнів, учителів і батьків. В залежности від того, для котрої з них наставала сприятлива ситуація. Наука в тих школах в революційні часи значно підупала, а вже про поведения нема чого й говорити. По революції були поширені середньошкільні гуртки, спільні для всіх ґімназій, що, прикриваючися гарними назвами, давали часом місце нездоровим відносинам між полами. Ми, українці, під цим оглядом були щасливі, бо розвинули в своїх школах позашкільні гуртки й клюби та здобули собі таке довір'я дітей, що вони не пішли до таких міжґімназіяльних гуртків і ставилися до них неґативно.

63

На педаґоґічних радах при оцінці знання учениць грало велику ролю звідомлення виховательки, яке вона подавала про кожну окрему ученицю: її пильність, стан розвитку, зацікавлення, стан здоровля й умови життя (помешкання, відживлення, моральне середовище, чи воно сприяє, чи перешкоджає науці). Діти доповняли ці відомості.

Нарешті третім чинником нашої школи був батьківський комітет. Його завданням, як і скрізь, було дбати передовсім про матеріяльну сторону життя школи, а саме: орґанізувати гарячі сніданки для дітей (у нас це було важливою стороною, бо діти часом приходили за 6 верств з сіл до ґімназії) й допомогати біднішим: одежею, взуттям, підручниками, оплатою шкільної науки.

Батьківські комітети були заведені ще за царського режиму і відограли величезну ролю в житті дореформенної школи. Комітет не обмежувався матеріяльною опікою, але в випадках непорозумінь між школою й дітьми брав рішуче слово і не спинявся, коли заходила потреба інтервеніювати навіть перед міністром, і не один директор був перенесений до іншої школи, чи навіть цілком вилітав зі школи, через скаргу батьків.

В українській школі не було конфліктів з батьками, бо тут налагодилося щире співжиття та взаємна допомога. Особливо була важна присутність батьків на педаґоґічних радах, де вони заступали громадянство, обстоювали його інтереси, виявляли свої побажання.

Дочекавшися довгожданої рідної школи, ми в ній жили, як одна сім'я. І дійсно — хіба можна було відноситися до дітей инакше, як до рідких близьких? Ми-ж всі робили ту саму справу: одні вчили, другі виростали і вчилися для неї, для нашої України!

Ми хотіли виростити й виховати для України бадьорих, сміливих та енерґійних громадян, сильних волею людей, що не побояться боротьби. Ми працювали мов в екстазі. Чи можна-ж тут було думати про кари й т. п.? Це здавалося профанацією обопільного великого діла. Та й чи потрібні були кари, коли для дітей знаходилися десь слова, що плили з глибини нашого серця й западали глибоко в молоді душі, засіваючи там зерно національної свідомости й почуття гордощів з того, що вони вчаться в рідній школі.

Коли траплялися рідкі сумні випадки, ми спільно переболівали їх і спільно шукали виходу. Скажу сміло, що ні одного випадку вмисного непослуху, лінивства чи чого иншого у нас не траплялося. Дисонанси були, але в дальшому розвитку школи щезали й лише сторонній елемент порушував шкільну гармонію.

Дітей ми ніколи не називали на прізвище, лише на ім'я, а старшим говорили «ви». Вони ходили до нас, а ми до них

64

в гості. Виховательки мали відвідувати учениць з обов'язку. Діти були з нами дуже одверті й щирі, навіть тоді, коли щось зробили не так. Ніколи не шукали ми у вчинках їх злої волі, бо її й не було, а розглядали все, як помилки.

Спільні дальші прогульки по чудових околицях Полтави, освітні позашкільні гуртки, клюби — все це нас зближало й об'єднувало.

Кожна кляса була зорґанізована в громаду, що відала всіми біжучими потребами. Клясова громада мала свою президію, свій суд чести.

На початках існування ґімназії, коли було багато ріжноманітного елєменту, коли ми тільки що дістали в спадщину школу з усіма її старими дефектами виховання, звичок і поглядів, дійсно трудновато було ввести відразу гармонію в цю масу, необ'єднану ніякою внутрішньою спайкою й симпатією. Тоді траплялися навіть такі сумні випадки, як пропажі річей з кляси чи з роздягальні. Але це скоро припинилося: перше, завдяки тому, що діти самі пильнували порядку, друге, що дітям прищеплювалося пошану до чужих річей та розвивалося в них почуття громадської чести й відповідальности одиниці за громаду й навпаки.

За порядком своєї кляси стежили чергові дижурні, що змінялися щоденно й відповідали перед клясовою президією, а та в свою чергу відповідала перед вихователькою. Підчас перерви дижурні повинні були лишатися коло своїх кляс і тримати ключ від неї. Хто хотів увійти на перерві до кляси, робив це в присутности дижурної.

Боячися чужих сторонніх впливів, ми неохоче приймали нових учениць до старших кляс. Та що наша ґімназія була єдиною в Полтаві повною 8-клясовою ґімназією, а ми властиво вмисне відчинили відразу всі кляси, щоб дати можливість бажаючим докінчити свою освіту в рідній школі, — ми не могли цілком зачинити перед молоддю двері.

У Полтаві залишилась одна державна російська ґімназія — це відомства імператриці Марії Федоровни (царевої матері). Ця ґімназія, як і всі цьогож відомства, мала специфічний патріотично-монархістичний дух, що його пильно впоювала своїм вихованкам. Але, що перед війною це була одинока державна, а тим самим і найдешевша ґімназія, то громадянство мимоволі віддавало до неї своїх дітей у науку.

Наслухавшись від наших дітей захоплених оповідань про цікаве життя в українській ґімназії, старші учениці-українки з чужих ґімназій, а найбільше з Маріїнки (Маріїнської ґімназії) та з російської ґімназії для дорослих, рвалися до нас. У них хоч і введено було українознавство, але педаґоґічний персонал до директора включно — залишився старий. Розуміється, там панував тихий саботаж українських предметів,

65

а до самих українок ставилися вороже, бо власне на їх бажання після боротьби з директором введене було українознавство в старших клясах.

На жаль, із тієї ґімназії ми дістали найприкріший елемент.

Назустріч нашим освітнім змаганням прийшов український уже Міський Театр, на чолі з директором-адміністратором Андрієм Петренком [див. його спомини "В Полтаві в 1919 р." - Т.Б.]. Що неділі для шкіл улаштовувалося там спеціальні ранкові представлення. Як зараз пам'ятаю: перше з них було «Наталка Полтавка».

Багато дітей до того часу ще не було в правдивому театрі, а тому для них це була така радість, що цілий тиждень вони жили тим, що підуть до театру, й тим пильніше вчилися.

Позашкільна праця, участь дітей у ґімназіяльному житті — все це так їх захоплювало, що багатьох із них буквально треба було виганяти із школи додому —все щось мали вони полагодити: нові прикраси в клясі, то робота в бібліотеці і т. д.

Хоча ми дуже тішилися привязанням дітей до своїх ґімназій, але заразом боялися, щоб той партикулярний патріотизм не виробив ворожого відношення до инших, своїх таки шкіл: наші гордилися, що вони рідношкільці, павленківці собі пишалися своєю ґімназією, а котляревці вважали, що їх ґімназія найкраща. Щоб зарадити такому лиху, ми, педаґоґи, старалися зблизити всі наші ґімназії. Найзручнішою ареною до зближення були шкільні вечірки, представлення й инші подібні виступи.

Полагодивши справи, так сказатиб, конституційного характеру, ми могли віддатися вже творчій педаґоґічній праці в ґімназії.

По приїзді до Полтави я цілком пірнула в педаґоґічну й звязану з нею виховавчу працю, так що не було мені вже часу на громадську чи політичну. Зрештою остання ніколи сама по собі мене не притягала, набираючи ваги лише тоді, коли виникала загроза для самого національного існування.

Всі ми радісно поринули в улюбленій праці... Але її так було багато: ми були подібні до селянина, що втратив нивку через ворожого сусіда, а по довгих роках відібрав її, засмічену й занедбану...

Спільно з дітьми-українками радісно переживали ми урочистий день 20.XI.1917 р. проголошення України Народньою Республикою. Це було на площі: вигуки «Слава»!, лопіт жовто-блакитних прапорів, урочисті обличчя. Серце б'ється швидче, дух ширяє. Казка, розкішна, вимріяна, виболіла кривавими віками неволі, стогоном катованого народу, казка, що несла всім народам вільне життя в своїй обновленій країні...

66

Та не довго тривала наша радість: на вулицях невідомі людці почали скликати віча (мітінґи), чулися всякі загрозливі вигуки на адресу Центральної Ради.

Що це? Ми обурювалися, як це допускають подібні річі!

Дехто стискував плечима: «Воля, от тепер і говорять, що їм до голови прийде. Хай базікають...»

А вони все мітінґували.

Під більшовиками.

Зустріли ми новий рік 1918-й ще радісні й веселі, а на Водохреща (6.І.) по старому стилю впала новина: більшовики в місті. Все висипало подивитися на них — уперше ми їх бачили. А вони, оті перші, були правдиві північні наїздники: матроси, москвичі, петербуржці, сибіряки-козаки — шапки волохаті, з короткими верхами, коло пояса нагайки, пики розбишацькі...

— А, в шляпє ідьош, буржуйка! — Блиснула шабля, й капелюх разом із головою полетіли додолу.

— В каракулях черті привиклі ходіть! Ето тєбє нє царская Расія! Давай-ка каракуль сюда: мнє, нєбось, тоже пріґадітся: жену імєю; ботіночкі тожє подавай — новєнькія вєдь! — І роздягали рабу божу на морозі.

Почалися труси. Спочатку ніби за зброєю та одностроями — у військових, а в дійсности брали все, що хотіли — навіть жіночу білизну.

Принишк народ, поховався. Вже не виходили дивитися «на завойовників» — небезпечно.

Скоро почалися труси й у цивільних «буржуїв», «контрреволюціонерів» і т. д., почасти на доноси, а більше з сваволі: налетять, перевернуть все шкереберть, позабирають що краще й ліпше — і ще щастя, коли не потягнуть до чеки.

Склалася більшовицька ґуберніяльна влада: голова Ревкому — жид Дробніс; завідувач ґуберніяльних фінансів Мазлах — теж жид і завідувач ґуб. освітнього відділу (Ґубнаросвіти) жидівка — Ропсман. Вона грала ролю українки й любила ходити в українському вбранні. Оце були головні вершителі судеб полтавців. Инші чинники влади менше виступали назовні, тому їх не пам'ятаю. Орґани самоуправління покищо лишилися в первісному складі, підлягаючи тільки контролі зверхньої влади.

Большевики не почували себе тоді ще досить певними, щоб почати ламати все на свій лад. Шкіл теж поки-що не зачіпали, й ми рахували кожний, спокійно пережитий день, надіючись, що якось-то дотягнемо до повороту своєї влади.

Аж за пару тижнів бачимо в ґазетах статейку за підписом Ропсман, де вона розводиться про потреби реорґанізації шкіл

67

у напрямі «новому». Про мертвий дух шкіл, їх рутину і т. д. Ми зрозуміли, що це вже починається полювання й на нас.

А ще за якийсь час кожна ґімназія дістала «запрошення» явитись до Ґубнаросвіти директорам і начальницям середніх шкіл, читай: під загрозою, в разі спротиву — арештом.

Зібрали педаґоґічну Раду. Що робити: йти мені, чи ні? — «Як ухвалите, — кажу, — так і зроблю».

А діти: — «Не пустимо Вас самих, усі підемо, хай усіх арештують!...»

А духовий зір наш там, далеко, коло Києва, де ще точилася боротьба за самостійність України. Та й недалеко Полтави ще шумувало: Полтава, після Харкова, перший більший етап, опанований більшовиками.

Педаґоґічна Рада ухвалила одноголосно: з огляду на те, що "Україна в стані війни з більшовиками, а законна наша влада у Києві, ми не визнаємо Совітів за владу й іґноруємо їх розпорядки.

Значить, не йти... Але як бути далі?...

В такому становищі опинилися й инші школи. Треба було щось придумати, щоб не допустити брутального й ворожого втручання в наше шкільне життя. В цьому були зацікавлені всі ми, без ріжниці національности, й тут уперше зійшлися інтереси українців, росіян, жидів і поляків. Тоді-то створилася з представників кожної окремої загальна «Рада полтавських ґімназій». Метою її було спільно обстоювати через свою президію інтереси школи перед більшовицькою владою. Ми сподівалися, що таку велику орґанізацію все-таки не так легко розбити і що з нею будуть хоч трохи числитися. Українське учительство було крім того зорґанізоване в Професійну Спілку, решта учителів мала свій «Професійний Союз».

На наше щастя, більшовицька влада в той перший прихід недовго потривала. Вже кілька днів перед тим ми з радістю помічали метушню серед червоних, а довгі валки без перериву сунули з Полтави на північ, навантажені всяким добром: борошном, цукром, військовою амуніцією, тощо. На школи вже не звертали уваги, а заклик Ропсман так і лишився невиконаний.

Зате ще збільшилися труси й грабунки під ріжними претекстами. Мешканці уникали показуватися без потреби на вулицях; виходити після 7 год. було заборонено. Ґазет не було — й ми нічого певного не знали. Урядовим плякатам, розуміється, не вірили, а розуміли їх завжди навпаки — й ніколи не помилялися. Ми тоді й поняття не мали, що в Німеччині вже сформувалися з колишніх полонених українські військові частини — синьожупанники.

Увечері, напередодні приходу нашого війська з німцями, мешканці Полтави полягали спати неспокійні: далека стрілянина, що ввесь час чулася, якось затихла. Ми знали, що

68

більшовицьке військо відступає за Ворсклу на харківський двірець, але ще й на київському вантажать ріжне добро: там казали такий стиск ваґонів і всі шляхи забиті до того, що не встигають відправляти поїздів. Це викликало колотнечу й нелад.

В місті наступила тиша, як перед бурею. Всі поховалися й принишкли, бо наступив час безвладдя, коли звичайно найтемніший елемент безкарно напастує безборонних мешканців. Правда, потім для забезпечення себе від підозрілого елєменту стали орґанізуватися комітети охорони з самих мешканців, що озброєними ґрупами охороняли свої квартали.

Серед ночі раптом страшений грім стряс містом, шибки задзвеніли й подекуди повипадали. Гук був такий сильний, що ми всі з жахом позривалися на ноги.

Ріжно ми пояснювали причину цього вибуху й тільки на ранок виявилося, що це більшовики, відступаючи на Харківщину, зірвали міст через Ворсклу.

Прокинувшись вночі, ми вже не спали, тим більше, що скоро затріскотіла стрілянина з боку київського двірця, а далі почулося й стрекотання скорострілів.

Господи, дай, щоб більшовиків побито! Хтоб там не йшов, хай жене їх!...

Над світом прибігає семінарист, родич моєї господині, ледви тримається на ногах.

Ху! Більшовики тікають!... А славно ми їх налякали: засіло нас 20 хлопців-семінаристів із рушницями в ровах навколо київського двірця та й давай виловлювати чортів, бо не могли стерпіти, щоб вони вивозили добро від нас до тої клятої Московщини. От і надумали: чуємо, що десь близько вже наші, бо чортові більшовики тікають, аж земля гуде. Так ото ми засіли й давай періщити їх. А вони вночі не зорієнтувалися — думали, що то вже передовий ворожий відділ. Кинули нам скоростріл і позалишали ваґони. А коли стація була вже наша, ми післали до Решетилівки гінця, щоб швидше наші вже йшли, бо як розвидніється, то нам буде капут. Гонець зустрів українське військо в 12-ти верстах від Полтави й переповів йому все.

Отак жменька героїв узяла київський двірець.

А рано Пріся наша прибігає:

І Господи, що то у нас за військо стоїть! Я ще зроду такого не бачила — кажуть, наші — українці. Чисто як на картині чи в кіятері: в синіх жупанах, смушкових шапках, ще й чуби-оселедці... Ну, нестеменнісенько, як запорожці, аж плакати хочеться! Усі на конях, а на возах сестри: голубоньки мої — оце-ж вони їх перев'язують, як котрого поранять!...

Та ми вже не слухали далі й мерщій на вулицю. По дорозі зустрічаємо багато цікавих. Питаємося, де українське

69

військо? На Петровській, відповідають, і біжать далі. Мчимо туди.

Боже, на конях козаки! Смушкові шапки з верхами, оселедці.... Багато їх — ціле військо!

Очі повні сліз у нас, руки притиснуті до серця, що забилося божевільно.

Вороги наші висміяли ті верхи козацькі, жупани й оселедці, називаючи їх маскарадом. Ні, то не був маскарад! Оті любі рідні жупани, оселедці й верхи сивих шапок, що так несподівано зявилися перед нашими очима, зробили багато чудес: не в одного потрясли серцем, зірвали полуду з очей, несвідомому промовили своїм виглядом, збудили в ньому приспаний національний інстинкт. Багатьом вони усвідомили рідність із отими оселедцями й пірвали до боротьби сотні молодих, повних ентузіязму душ на визволення рідного краю. Ці верхи — це воскресла історія наша, що виринула, мов з туману минулого, й, як на екрані кіна, поставила те минуле перед нами та злила в одно — минуле з сучасним.

Так, це був образ, що, раз з'явившися, вбивається в пам'ять і вже ніколи не забувається! Багато міщан потім від неї числило час: це було, мовляв, тоді, як прийшло наше військо...

Обдивляємося любі, засмалені в поході обличчя. Ми так піднесені, що хочеться цілувати їм руки...

А де-ж німці?...

Кажуть, на Олександрівській...

Біжимо далі, а навколо реве гарматна стрілянина. Це зза Ворскли більшовики посилають у Полтаву свої «чемодани». Вони перелітають над містом і викликають веселі уваги: — Бийте, бийте — не страшно!

У відповідь їм бухкають і наші за Ворсклу.

Біжимо вулицями безпечно й весело, ніби це не бій, а якесь свято. А народу — народу: все висипало, як на Великдень!

В душі у мене маленьке здивовання: ніхто з військових не спиняє нас. Значить, безпечно, можна ходити!...

На Олександрівській бачимо німців. Їх постаті здавалися не дуже високі, але міцні. Стоять довгими лавами, як статуї, коло скорострілів та рушниць. Обличчя червоні, засмалені і кам'яно-спокійні.

Тут, на Олександрівській, гарячіше. Чути часті вистріли з гармат, кулеметів і рушниць. Здається, прокляті намацали вже німців, бо щось тріскотить і озивається все ближче.

Біжимо на Панянську. Там, кажуть, стріляють із кулеметів і звідти видно більшовицькі позиції.

Раптом щось бухнуло, гримнуло й за нами почувся тріск. Озираємося на бігу: попало в дім на розі. Він спалахнув і почав горіти, але на нього ніхто не звертає уваги, ніхто

70

не гасить, німці спокійнесенько стоять, немов нічого не сталося,, тільки відсунулися трохи далі від нього.

Біжимо далі. Ось і Панянка. Зза горбів і під горбами: кулемети гарчать туди, за Ворсклу, на харківський двірець.

— То оце й бій! — кажу.

Дійсно, зовсім не страшно. Я-б, здається, сама стріляла.

Нараз зза Ворскли як гримне сальва з рушниць: навколо затріскотіло, засвистіло, й я не встигла зорієнтуватися, що це, як почула над головою в повітрі свист куль.

Боже, що тут счинилося: мов сполохане дике стадо, ринувся шалено натовп назад, по Олександрівській, несучи нас у свойому потоці. Всі біжать, зігнувшися, в паніці. А кулі ляскають об стіни, десь над головами, з боків. Насилу продираємося в бічну вулицю й стомлені, перелякані, спираємося об стінку.

— Ну — що, пішли-б стріляти? — сміється Н.

Слава Богу, врятувалися, але треба й далі йти обережно, щоб не попасти в перестрілку, бо наші почали відповідати.

Щасливо якось вибралися з небезпечної смуги й забігли до одної знайомої, яка жила ближче до міста. Там перед, будинком побачили велику яму від набою, шиби у вікнах вибиті. Не видно ні духа: все поховалося в льохи.

У кімнаті знайомої теж вибиті шиби, шафа й столики понівечені від скалків ґранати. Щастя, що знайомої не було вдома!

Прогнано більшовиків.

За гетьмана й Директорії.

Радісний настрій, молебні, святочні вистави...

Тільки-но почали відживати й налагоджувати працю, як раптом нова вістка: гетьман у Києві. І з нею нова тривога: що то далі буде?

— Нічого не буде, прошу я вас! — каже Іван Олексієвич Прийма (він, як і багато галичан, прихильник гетьманства). Може нарешті порядок буде, бо німці-ж помагають, а наша ґімназія може здобуде приміщення.

Треба сказати, що єдина українська ґімназія не мала свого приміщення, а тулилася в колишньому пенсіонаті Олександрівської ґімназії, що стояв порожняком.

Поїхав Прийма до Києва, але йому дорогу перебіг директор Олександрівської ґімназії — малорос Миколаєнко, і ясновельможний схилився в його бік.

Вернув Прийма з Києва, як ніч: не дали приміщення й самого щось не дуже прихильно прийняли — галичанин! Ми обурені й здивовані: от так українська влада!

Росіяни щось підняли голови. Офіцери метушаться, все гуртками кудись бігають: «добровольці» гуртуються, чуємо.

71

Ох! Щось то не перед добром! Недовірлива українська душа защеміла.

Чуємо: російський офіцер дав на вулиці по пиці українцеві за те, що той відповів по українському.

Настрій ставав тривожний, пригнічений.

У місті — труси, арешти, шукають більшовиків, але чомусь усе більше між українцями, хоч відомо, що їх було найбільше між жидами й росіянами. Хто не прийде, все українців арештує. От лихо! Макаренка й Стеньку арештували! Закидають більшовизм! Ну, це вже чорт зна що: всі-ж прекрасно знають, що вони правдиві українці. Правда, Стенька с.р., але-ж правий, а не боротьбіст.

Ми були обурені. Скликаємо батьків, вибираємо депутацію йти визволяти земців. Я й ще двоє вибраних депутатів бігаємо від установи до установи, бо невідомо, хто їх арештував і від кого залежить їх випустити. В гетьманських військових канцеляріях по російському відповідають. Нарешті довідалися: німці арештували. Здивувало нас: як, чому-ж німці? Яке-ж вони мають право розпоряджатися у нас, арештувати наших людей? Ми тоді ще не знали подробиць перевороту й ролі німців за гетьмана.

Поспішаємо до якогось німецького достойника. Виявилось, що рядить усім кріґсґеріхт — військовий суд. Господи, аж страшно стало! Переконуємо коменданта, що арештовані — це спокійні люди, що ми їх знаємо й ручимо за те, що вони не більшовики. А той сидить — ні слова, тільки очі вирячив.

Добились ми спочатку побачення з ними, а потім пощастило нам взяти їх на поруки.

Настали літні ферії. В Земстві переміни: його розвязали, мають бути перевибори на підставі земельного цензу. Приміщення нашої ґімназії зайняло військо ще в кінці шкільного року.

Тривога опановує нас за ґімназію: чуємо наша меценатка якісь недобрі чутки пускає про нас і дітей, вже по російському заговорила: певно пробує ґімназію відобрати. Діти, що лишились у місті, прибігають, тривожаться: не підемо до неї, кажуть!

Сидимо без грошей, бо управа ще не сформувалася. Нарешті довідалися: вже є нове Земство. Головою повітового Земства є ґраф Іполит Кантемир.

Йду до нього. Господи, це-ж карикатура на українство: мову калічить страшенно, якийсь іронічний тон у відношенні до ґімназії. А він-же з уряду голова опікунчої Ради нашої ґімназії!

Правда, сяк-так працю в ґімназії налагодили.

72

Російські ґімназії й інститут вдалися з проханням до гетьманського уряду припинити «насільствєнную» українізацію. Дозволено вводити українізацію «постепенно».

В інституті благородних дівиць знову виставили царські портрети, прикрасили їх, дівчата ходять із трикольоровими кокардами.

Пішли українці в кут: вже на нас москалі згори поглядають: а що, дістали?

З голодної півночі російські утікачі хмарами сунуть від більшовиків на Україну й, як сарана, заливають інституції — специ!

А єдина українська державна ґімназія все без приміщення, бо вже й пансіон відібрали. Інститут благородних панночок, огнище правдивої контрреволюції й україножерства, мав ніби ціле місто для себе: великий будинок з иншими побічними для клясних дам, урядуючих і емериток, і т. д.

І зрозуміли ми, що ця влада — не українська й що все це — сама комедія. Наївні люди ще й тепер кажуть: чому не йшли до уряду українці, гетьман через те мусів брати москалів. Неправда! То-ж була ціла політика й у міру поступового здійснення її виміталося з життя все, що було українським. Ради на те не було: всі українські міністерства за гетьмана — це декорації, що їх до часу терпілося.

Федерація з Росією — це був одвертий початок кінця комедії.

Завязався «Національний Союз» і в Полтаві. Почалися шушукання про повстання проти гетьмана. Всі на цьому зійшлися: і найлівіший, і найтемніший селянин, якому вже задосить було канчуків так зв. карних загонів, що гуляли по селах. Прийшов кінець на гетьмана. Народне повстання повалило його, а ім'я Симона Петлюри вперше пролунало широким відгомоном по Україні.

Знову почали відживати поруйновані українські інституції, збираючи свої недобитки, мов розполохане шулікою стадо. Повернуло й наше Земство, а з ним у стінах нашої ґімназії привітали ми радісно своїх опікунів — Стеньку й Макаренка.

Але й на цей раз радість наша недовго тривала. Вже вкінці грудня почалась евакуація Полтави, спочатку секретно. Покинули Полтаву всі головні адміністративні урядовці (ґуб. комісар Гр. Чижевський, ґуб. комісар освіти В. Андрієвський та ин.).

В січні 1919, як відомо, була офіційно проголошена війна з більшовиками й настали знов тривожні часи. Знову разом із Україною й наші школи, мов той корабель серед бурі, гойдалися на високих хвилях розбурханого моря: кидало його на всі боки, а ми бачили в ньому одинокий ратунок і працювали... працювали...

73

Знову гуркіт гармат, знову стрекіт скорострілів... Тривожні ночі, дижур домових комітетів по своїх дільницях...

Останні обійми нареченої, сестри, матері — й спізнений козак у темну ніч вискакує на вороного... Промайнули таємничі сильветки тих, що до останньої хвилини не хотіли опустити своїх позицій і захищали місто, і — ворог уже входить до міста...

Знову більшовики й Денікін.

Знову більшовики. Знову перелякана душа обивателя тремтить від жаху невідомих кар. А до морального пригнічення приєднується фізичний голод. Хто з громадян міг легше пережити цей час, то це ті, що мали звязок із селом. Зате хто цього звязку не мав, був вже тоді засуджений на повільне вмирання. Світла теж зменшилося: електрика ледве блимала, «чрезвичайки» (залізні печі, що їх поставили по кімнатах, бо вже трудно було діставати дрова) куріли потроху, але холод уночі був такий, що все натягали на себе, звичайно не роздягаючись. Де були водотяги, не можна було користати з них, бо в рурах вода позамерзала.

Мені приходилося за більшовиків бути в Києві — я його не пізнала, цього елеґантного чепуруна: будинки обдряпані, залізні печі до неможливости куріли й закопчували мешкання, воду ходили брати до сусідніх криниць. У багатьох киян не було відер, або довгого шнура, а вода була глибоко й треба було чекати якоїсь доброї душі, щоб позичила витягти воду. По домах, де були водотяги, люди вичікували годинами, щоб одержати одно чи два відра води. Всі секретні убікації при мешканнях, розуміється, були вже зліквідовані через брак води й місто страшенно занечищувалося.

Вліті 1919 знову вулицями Полтави потяглися довгі валки, навантажені, як і перше, українським добром, і всі радісно ожили: евакуація! І хоч більшовики голосили про свої небувалі успіхи в боротьбі з «контрреволюціонерами» й «білоґвардійцями» — всі вже добре знали, як це треба розуміти.

З тривогою стежили ми за нерівною боротьбою України проти білого й червоного ворога. І раптом рознеслася сумна вістка: українська сила заломилася в стінах старого Києва. Успіхи добровольців тривожили нас дуже: значить знову «єдіная»? Українське серце щеміло й нестерпно боліло, вичикуючи розвитку дальших подій.

Ми, полтавці, звикли до того, що хтоб не підходив міста, наперед його брали повстанці. Так було й тепер. Відійшли більшовики — й перші до міста вступили повстанці. Тільки на другий день на ранок по них увійшли до Полтави денікінці. На базарі повно людей із сіл — поназганяли денікінці, щоб приносили продукти. Все можна дістати, і вже пущені в рух денікінські гроші — «керенки».

74

Розуміється після більшовицької голодівки мешканцям зразу видалося денікінське пануванння раєм. Масло, яйця, молоко, навіть борошно, яке за більшовиків було заборонено продавати, цукор, хліб — все це можна було купити.

Скрізь у місті вивішені були відозви до населення, в яких закликалося до спокою й підтримки влади. Обіцялося всякі матеріяльні блага, поворот до мирного життя, вільну торговлю, навіть обіцяно привезти мануфактуру. Дійсно, на початках з'явилося її щось трошки.

Як завжди, так і тепер насамперед потерпіли ми, українці, а в першу чергу школи. Всі вони були скасовані й відкриття нових підпорядковано царському законові про школи «для інародцеф», що допускав тільки в програмі рідну мову, а фактично малося викладати по російськи. Ні рідної літератури, чи ґеоґрафії або історії не вільно було викладати. Такі школи не мали прав прилюдности й могли існувати тільки, як приватні. Вони не мали прав на субвенції ні від якихось інституцій, ні тимбільше від держави. Називалися вони «учіліщами пєрвава разряда». Хто по скінченні їх хотів добути права, мусів складати матуру при державних, себто російських, ґімназіях екстерном, а екстерни складали матуру з усіх предметів за цілу ґімназію. Цим розпорядком одним махом були знищені всі наші досягнення.

Ми були страшенно обурені, особливо оптимісти, які впевняли, що москалі «вже одумалися». Одначе всі українські ґімназії, як по змозі, не звертали уваги на жадні розпорядки к продовжували своє діло. Ми дивилися на денікінщину й на більшовизм, як на епізоди, вірячи в недалеке повернення своєї влади.

Але так легко нам не пішло. Найтяжче стяла справа з двома ґімназіями: нашою — земською й колишньою державною ім. Котляревського. З уведенням закону для шкіл «інародцеф» Земство тратило право утримувати українські ґімназії, а могло хіба зробити їх російськими. І в тому і в другому випадку дарча пані Павелко тратила свою силу, бо вона застерегла собі умову, щоб ґімназія була рівночасно і земською, і українською.

Ми знали, що п. Павелко вже шкодувала свого вчинку, бо її хід проти вчителів не вдався, і де могла, шкодила нашій ґімназії.

Тепер вона зручно використала обставини: викинула нас з помешкання (думаю, що з цією ціллю вона постаралася спершу, щоб поставили там військо), відібрала все шкільне приладдя, кабінети — словом, ми з ученицями й персоналом лишилися на вулиці.

Ґімназія ім. Котляревського, натурально, перестала бути державною й теж опинилася на вулиці.

75

Щодо старих ґімназій, які перед революцією були російськими, а тепер почали українізуватися, то їм було приказано вернутися до первісного стану. Це торкалося й ґімназії Морозовської. П. Морозовська іздила до самого Денікіна до Ростова на Дону, щоб дозволив лишити ґімназію українською, але заходи її були даремні: мусіла відчинити нову школу на основі закону для інородців. І от з одної школи в неї стало дві: перші три кляси українські, а поруч російська, тим часом у складі 4-7 кляс.

Це були ферії, діти здебільшого роз'їхалися, а ті, що лишилися в місті, прочитавши розпорядок про інородчеські школи — почали хвилюватися. Батьки й діти прибігали з запитами: що далі буде? Невже наша ґімназія не існуватиме? Ми, як могли, потішали їх та заспокоювали. Але мене не переставали атакувати учениці: чи це правда, як каже пані Павелко, що нашої ґімназії не буде? Вона відкриває у себе ґімназію й радить переходити до неї.

Одного часу прибігло до мене кілька учениць і з обуренням почали читати на голос анонімну картку, які розсилала п. Павелко. Там повідомлялося батьків, що нововідкрита ґімназія Павелко буде провадити виховання в аристократичному дусі, й радилося всім батькам, задля спасения своїх дітей, швидче забрати їх з нашої ґімназії та перевести до неї (а вона-ж була почесною опікункою нашої ґімназії!).

І слід підкреслити, що по двох роках науки у рідній ґімназії ніодна учениця не покинула своєї ґімназії, хоч вона й стратила права. Батьки скликали комітет і постановили не забирати дітей з ґімназії й не припиняти науки.

Стали ми шукати приміщення, бо вже треба було подумати про вступні іспити й початок науки. Кинулися ми по місту, але найти його було не так легко. Повстало питання: на які кошти існувати? В нашій ґімназії переважна більшість учениць були діти бідних селян, що з відзначенням покінчали початкові школи. Земство давало їм стипендії й тому вони могли вчитися. Друга частина — це бідніші міщанки, котрим помагав батьківський комітет, і тільки третя частина були діти заможніших батьків.

Те саме переживали властиво всі українські школи, бо склад їх учнів був до певної міри той самий.

В кращому становищі були ґімназії Павленківська й особливо п. Морозовської. Обидві мали власне помешкання, а остання, як стара ґімназія, мала ще й усе шкільне приладдя. Та українське громадянство не дало загинути своїм школам. Полтавська Спілка Споживчих Т-в перейняла усі середні школи на своє утримання. Це була багата установа й один час її бони ходили нарівні з грішми, конкуруючи успішно з більшовицькими. Совітська влада їх скасувала, а з самою

76

Спілкою довго провадила безуспішну боротьбу, поки вкінці не запанувала над нею.

Всі наші ґімназії утворили спільну виборну Раду й через своїх представників порозумівалися з одного боку між собою, з другого зі Спілкою.

Наші ґімназії були вже досить численні: земська мала всі 8 кляс і дві підготовчі — більше 200 учениць. Ґімназія ім. Котляревського 6 і 2 підготовчі; павленківська 3 і 2 підготовчі, українська ґімназія п. Морозозської 3 й 2 підготовчі.

Нашу ґімназію приміщено в другу зміну в помешканні ґімназії п. Морозовської, а ґімназія ім. Котляревського найняла десь помешкання.

Ми оголосили в ґазетах про початок іспитів та вивісили оповістку на дверях ґімназії п. Морозовської, що Земська ґімназія міститься віднині тут, і спокійно принялися за працю.

Але я вже відмовилася кермувати ґімназією. Я віддалася цілком педаґоґічній праці й лишила за собою виховательство в 7. й опікунство 8-ю клясою.

Як зараз пам'ятаю перший день науки 1919-20 р. Приходжу до кляси. Є всі учениці, навіть дві жидівки, що були у нас, не покинули ґімназії. Ми радісно вітаємося, опісля я трохи збентежено кажу: — Діти, ви певно не знаєте, що наша ґімназія не має прав і вам прийдеться складати матуру в державній хлоп'ячій ґімназії, якщо вдержиться ця влада. Може вас умисно будуть палити. Отже хто хоче, може ще перенестися до російської Маріїнської ґімназії. Ми не будемо в претензії. Але мені не дали скінчити.

— Як ви думаєте, що ми можемо тепер покинути свою ґімназію? Хіба вважаєте ви нас за зрадниць? Ми їм покажемо, що українки не бояться їх матур!

Любі, дорогі діти!... Ми плакали й обіймалися... Присягли вони пильністю й дбайливістю довести свою любов до України, потішити її в тяжку годину. Ці хвилини ніколи не забудуться!...

Я звернула увагу на двох жидівок, що з самого початку не хотіли залишити нашої кляси й були добрими товаришками й ученицями, за що ми їх щиро любили.

— Ну, а ви, — кажу, — може переведетеся до Маріїнської? Чому ви будете терпіти за чужу школу?

Та куди: вони й слухати не хотять! А чим-же вони гірші від подруг? Чи може... може ґімназія вже не хоче, щоб вони лишилися в ній?

Тут нові обійми, приречення, сльози...

А на нас насувалася вже біда: пішли погрози від куратора проти українських ґімназій. Як вони сміють учити без дозволу? Коли вони ще далі бойкотуватимуть мене, то пішлю городового й позакриваю ті їхні «ґімназії». Х-хе, ґімназій захотілося! Що це за «земська ґімназія» чи там «Котля-

77

ревська»? Таких не існує, а вони ще й у ґазетах оголошують!

Та ми не зважали на це аж до останку. Тільки як почав уже грозити городовим, зібрали свою педаґоґічну Раду й батьків та вирішили заснувати товариство «Рідна Школа» і в його імени відкрити нове заведення.

Дозвіл на це нам пощастило здобути й наша «Рідна Школа» — назверх «учіліще первава разряда», а в дійсности та сама ґімназія, вела далі свою працю. Ми всі, і діти, і педаґоґи, зрозуміли, що треба спішитися поглиблювати й поширювати українську національну свідомість. Діти були якраз добрими передавцями впливів на батьків. Не один батько й мати навернулися на українство через дітей або навчилися української мови. Самі нераз хвалилися цим перед нами.

Знову запрацювали клюби, гуртки самоосвітні, аматорські, музичні, співочі й инші. Дарма, що офіційно це не дозволено. Ми не питали дозволу, певні, що ні педаґоґи, ні учениці — ніхто не зрадить. Програми теж не змінили; вчили, як і перше.

В наших щоденних клопотах і житті виникали на початках невеличкі суперечки між нашими ученицями й «морозовками» (учениці ґімназії п. Морозовської) на національному тлі.

Річ у тому, що, як я вже згадувала, в неї кляси від 4. вгору були ще російські, лише з предметами українознавства. Серед учениць багато не українок, до того й педаґоґічний склад не був такий одноцілий національно, як у нас, тож і впливи в національному дусі були слабші; напр. наші учениці нарікали, що «морозовки» між собою говорять по російськи.

Пригадую один, властиво куріозний і може для педаґоґів цікавий, випадок.

Моя кляса (сьома), де я була вихователькою, вчилась у 4-ій Морозовської, в другу зміну. Четверта кляса Морозовської була ще російська. Вона приходила вчитися вранці, а ми пополудні. Наші учениці ще в свойому приміщенні привикли причепурювати кляси портретами, образами, квітками, рушниками й т. ин. Кожна кляса обирала собі культ якогось українського письменника чи діяча й особливо старанно дбала про прикраси для нього. В деяких клясах прикраси мінялись сезоново (напр. у молодших клясах) і були звязані з українською лектурою. Часом учениці ділили клясу на куточки, де кожна з них містила свої улюблені рисунки, навіть власні, і т. ин.

Тепер, коли ми опинились в чужому приміщенні, ми не могли вільно розпоряджатися ним, тим більше, що ця стара ґімназія не перейнялася ще цілком новим духом: поза українкою-начальницею й кількома учителями — досить ще бу-

78

ло старих педаґоґів, які звикли до казьонних відносин із ученицями і всякі новини вважали дурницями, а навіть сміялися з них.

Між иншим у старих московських школах на стінах не дозволялося нічого вішати, крім таблиць чи образів навчального характеру: історичних, ґеоґрафічних і т. д., «щоб не розбивати уваги учнів».

Перенісшися до Морозовської, ми випросили для наших прикрас одну передню стіну. Мої вихованки плекали культ Котляревського.

Його бюст красувався на гарній різьбленій в українському стилі поличці. Під бюстом по мистецькому виписані золотом на синьому його слова: «Де общее добро в упадку, забудь отця, забудь і матку, лети повинність ісправлять». Бюст прибраний рушником, барвінком і калиною. Декорувала з нашої сьомої кляси артистка-малярка, жидівка, одна з тих, що в тяжку годину лишилася вірною нашій ґімназії.

Діти страшенно тішились, що у них вже «затишно».

Приходимо на другий день і... — о лихо! — калина вся общипана, а на підлозі сліди її недоїдків.

Кляса страшенно обурилась. Як, посміти об'їсти калину, що прикрашала Котляревського!?...

Це їм здавалося святотатством. Кляса хвилювалася й не могла придумати для морозовок гідної кари — пімсти.

Я пояснила, що, перше, 4 кляса ще не українська й там може бути досить росіянок чи жидівок, отже нема чого дуже дивуватися, а по друге, кажу, вони ще діти: цеж 4-та кляса.

— Та як це можливо! Не бійсь, наша четверта ніколи не зробилаб такого. Та є ж там і українки, чому-ж вони дозволили?

Пішли до виховательки, але та поставилася до цього досить байдуже.

По лекціях скликали клясову раду. Я їм не перешкоджала, а тільки відмовилася зі свойого боку інтервеніювати у начальниці чи виховательки. Придумайте — кажу — сами, як треба зареаґувати, тільки щоб не було брутально.

Ввечері прибігають до мене додому. Просять прийти подивитись, як вони зробили, й чи можуть так лишити. До ґімназії було недалеко. Пішли.

Бачу — бюст прикрашений ще ліпше майстерною ґірляндою калини, переплетеної свіжим барвінком. А з правого боку нижче висить великий пучок калини й коло нього напис: «Люба четверта клясо! Дуже просимо вас: не рухайте вінка з калини, бо це для нашого великого поета й батька нової нашої української літератури. А якщо ви так любите калину, то їжте на здоровля з оцього пучка: ми будемо щодня такий лишати».

Я засміялася і дозволила лишити так.

79

На другий день, коли ми прийшли пополудні на свою чергу, діти з цікавістю кинулися до кляси і от що ми побачили: пучок і калина висіли цілі, записка зірвана, а на клясовій дошці (таблиці) написано: «Їжте ту калину сами, хоч удавіться нею». Іронію зрозуміли. На тім все й скінчилося і жадних непорозумінь більше не траплялось.

Недовго панував Денікін, але так дався в знаки, що всі вже говорили: хай вже краще більшовики прийдуть, вони хоч українських шкіл не рухали (o sancta simplicitas!), дозволяли вживати нових метод, нових програм, а ці знову мертвеччину, казьонщину сіють й гонять все українське — просто не життя, а мука!

Арешти українців на кожному кроці. Арештували й нашого голову Земства Стеньку й вивезли до Ростова над Доном. У тюрмі панували хороби, почалась пошесть червінки. Його однопартійці влаштували йому втечу й хотіли його вивезти, та серед утікачів були хорі жінки. Стенька з лицарства не хотів їх покинути, сам захорував і вмер по дорозі.

Запрацював у місті «застєнок» з допитами й тортурами.

Тут до речі згадати про письменника Володимира Короленка. Як відомо, він був українець родом, але вважав себе за москаля й писав по російському.

Коли по розгромі більшовиків 19І8 р. українське військо вступало до Полтави, з вікон і дахів домів посипалися на нього стріли. Винуватих схоплено й покарано. Виявилося, що то були жиди. За це Короленко напав в ґазетах з обуренням проти «застєнка», як він висловився, і проти того, що ніби українська влада мучить невинні жертви. А коли пізніше инші, особливо більшовики, дійсно нелюдськи катували українських селян, молодь і інтеліґенцію по чрезвичайках, вимордовуючи масами, так, що насипали трупом великі ями, той «народолюбець» ні одним словом не обізвався в обороні жертв.

Тому підчас ювилею В. Короленка українці відмовилися взяти участь в його пошануванні, за що наслухалися від росіян і малоросів багато прикростей за «звірячий шовінізм».

Нова більшовицька навала.

Знову востаннє більшовики.

З приходом їх шкільна справ розвязалася сама собою: всі школи стали державними й безплатними.

Підмітивши поступовий характер українських шкіл, більшовицька шкільна влада — та сама Ропсман — навіть до деякої міри протеґувала їх, правда, тільки на початках. Швидко почалися більшовицькі реформи. Першою з них була реор-

80

ґанзація педаґоґічних рад: до них мали увійти учні всіх кляс і нижчі службовці, себто возьні. Для нас це була мала новина: старші учениці вже й так брали участь у педаґоґічній раді. Возьних і малих дітей ми теж не боялись: відносини у нас з ними були добрі, й вони навіть не приходили на наради: стидалися, як казали. Та не так було по російських ґімназіях, де діти й педаґоґи з одного боку, а батьки й возьні з другого боку — були ворожі табори: тут мали місце часті конфлікти, доноси й т. д. Бували одначе випадки, що найчорносотенніші колись учителі тепер, за більшовиків, ухитрялися погодити свої погляди з комунізмом і вибитися на вищі становища.

Одно, що добре зробили більшовики, й чому ми всі, українці, були раді, це те, що вони скасували інститут «благородних дівиць». Правда, це напевно булаб зробила й українська влада, якби лишилася довше.

По скасуванні інституту наш директор, М. Р-ий, — до якого між иншим Ропсман так добре ставилася, що навіть поручилася за нього, коли він одного разу був арештований — заявив, що дістав від Ревкому пропозицію перебрати для нашої ґімназії з б. інституту все наочне приладдя історичного, природничого, ґеоґрафічного та фізичного кабінетів. У нас і душа завмерла від такої новини. Після розірвання дарчої п. Павелко ми опинилися без жадного майна. Кабінети-ж інституту добре були відомі з багатства ріжного приладдя. Одначе такий подарунок трохи й лякав нас. Перше — як довго продержаться більшовики і хто потім прийде, друге — колиб не впало на нас небажане підозріння: чому саме нам віддали ті річі тоді, коли були ще й инші ґімназії, які теж їх не мали, а саме Котляревського й Павленківська. Хвилювало нас трошки й те: хто є наш добродій, що постарався нам підготовити такий дарунок? Між ученицями почалися балачки: це зробили В. Гладка й Т. Кірєєва (?). Обидві перевелися з Маріїнської. Ми подивляли їх відвагу: як це вони зробили? Та просто: знали, що наша ґімназія нічого не має, от пішли до Ревкому, заявили та просили, щоб подарували бодай річі скасованого інституту. Наші учениці після цього почали з повагою відноситися до тих учениць і з гордістю про них говорили. Але для мене така сміливість щось була підозріла й я не дуже-то нею тішилася.

Наша педаґоґічна рада ухвалила річі прийняти, одначе за описом і з зазначенням, що ми перебираємо їх в тимчасове користування. Але як було забрати все це добро до себе? Ґімназія була від інституту досить далеко, візників і помину вже не було. От ми з дітьми вирішили всі річі перевезти на ручних саночках, отих, що ними спускаються з гори. Сказано — зроблено.

81

Одного зимового ранку Полтава побачила ориґінальну картину: цілий ряд саночок, із веселою юрбою дітей мчав у напрямі інституту, а за ними ледви поспішали учительки.

Це ми їхали перебирати від представників Ревкому подароване нам майно. Як же ми здивувалися, коли в представниках, чи швидче в представницях, ми побачили... наших учениць В. Гладкову й Кірєєву. Нічого робити. Мусіли прийняти факт. В присутності одного з представників колишнього інституту майно було прийняте за актом, з зазначенням, що ми перебираємо все це на тимчасове користування й відповідаємо за його цілість.

Увійшли до фізично-природничого кабінету — краса! Шафи повні приладдя, препаратів, опудал, образів і т. д. На вікнах висять важкі, чорні, домашнього сукна занавіси.

Почали знімати все це й обережно укладати на саночки. Діти перевозили річі частинами до ґімназії, де приймала їх за рахунком учителька природознавства й ґеоґрафії. Метушня — одні санки відїздять, другі повертаються. Нарешті вже все спаковане, востаннє оглядаємо мешкання: чи чого не забули. Нараз помічаю, що бракує двох занавіс і дві мапи. Почали шукати: туди, сюди — нема! Післали до ґімназії, чи не переочили при передачі, але з дітьми увесь час були виховательки — відповіли, що нема.

Та ось В. Гладкова каже: «Це ми взяли!».

— Як же ви могли щось подібного зробити? Без нашого дозволу? Ми вже підписали, що перебрали все, а ви потихеньку взяли й мовчите. Це-ж крадіж!...

— Нічого подібного! — нахабно відповіла Г-ва. — Для ґімназії й трьох вистане, а в нас з Танею нема плащів. От ми собі й пошиємо з занавісів, ми — комуністки.

— Та яке-ж ви маєте право розпоряджатися громадськими річами? Це булоб добре, якби всі комуністи так робили! Тоді пограбувалиб усе громадське й державне майно та й кінець! — обурився учитель Б.

Скоро вся ґімназія довідалася й хвилювалася з приводу цього інциденту. Восьма кляса почала бойкотувати експропріяторок і після гарячої дискусії запропонувала їм вийти самим по доброму з ґімназії, що вони на наше задоволення й здивовання зовсім спокійно й зробили.

Наочне приладдя, яке ми одержали, дуже допомогло поважніше поставити виклади з природознавства, фізики та історії з ґеоґрафією.

При реформі школи у більшовиків грав ролю не педаґоґічний принцип, а інтерес партії, який вони ставили понад усе. Тому всі їх реформи носили примусовий, військовий характер і більше ломили, як реформували школу.

Ось один із таких їхніх «педаґоґічних» кроків. Десь з початком весни 1919 р. рознеслися чутки, що більшовики

82

хотять скасувати вищі кляси ґімназії; що надалі ґімназії матимуть шість кляс; що від майбутнього шкільного року будуть тільки мішані школи й тільки державні; що всі наші школи будуть скасовані й т. д.

Можна собі уявити наш настрій, коли чутки стали потверджуватися.

Ми й сами були ворогами ізольованого виховання хлопців від дівчат, але почали зміняти свої ґімназії в цьому напрямі поступово, аби діти зростали разом від маленьких років в товариських відносинах.

Декотрі з наших ґімназій умисне не відкривали їх відразу в повноті клясів, а почали від пари молодших кляс, щоб не приймати чужого, вже дорослого елементу, який не дасться перевиховати. Так зробили ґімназії Павленківська й Котляревського.

Потішило нас лиш одно в тій справі, що дозволено кожній дівочій вибирати хлоп'ячу ґімназію, з якою вона бажалаб з'єднатися. Тому, що віком дітей і духом виховання ґімназії Котляревського й наша була найближчі, ми вирішили, як казали жартом, одружити нашу «Рідну Школу» з Котляревцями.

Тривожила ще загроза скасування старших кляс.

Пішли наші діячі до ґубнаросвіти просити, щоб нам дозволили залишити старі кляси докінчити науку. Довго вели вони переговори, наводили ріжні арґументи, що у нас постанова шкіл свіжіша, як у роісіян і т. д. Нарешті таки добилися дозволу під умовою, що наші учителі погодяться викладати на курсах українознавства для старших учнів скасованих шкіл. Розуміється, наші представники дали заочну згоду.

Так ми засудили себе на працю протягом літніх ферій: курси розпочалися весною й поділені були на серії, бо багато було слухачів.

Яке нелегке це було завдання читати лекції перед такою мішаною й численною аздиторією, я сама на собі переконалася. Уявіть собі яких 200 хлопців і дівчат, постяганих з ріжних шкіл: тут і реальна школа, і комерційна, і ґімназія і т. д. Добра половина з них — жиди. Всі вони, як москалі, так і жиди, вороже настроєні проти нас, бо їм здається, що це ми — причина того, що їм доводиться слухати «нудних» для них і, як вони уважали, «непотрібних» предметів: історію України, її літературу й т. д.

До тогож тяжко було працювати в літню спеку змученим уже наукою в своїй школі, напівголодним педаґоґам.

Проте треба було працювати. Однаково виїхати з міста не вільно було! Всі учителі вважалися за мобілізованих. Правда, звичайним мешканцям без дозволу не вільно було також виїздити далеко за місто.

83

Умови щоденного життя все тяжчали. Головною поживою була картопля й чорний хліб, та й це видавали на картки в обмеженій кількості й тільки совітським робітникам (совробам) та їх родинам; ці останні діставали половину пайка. За пайком треба було дижурити часом по півдня. Добре, як хто мав велику сім'ю. Тоді люди чергувалися по годинах. Самотньому часом неможливо було чогось добитися, особливо, коли треба було рівночасно дижурити коло ріжних крамниць. Видавали переважно хліб, олію (вона заступала нам товщі), нафту, ріжні крупи, дуже рідко сало, сірники, цукор, пізніше — цукорки замісць цукру. Вже в перший свій прихід більшовики скасували приватну торговлю, і в першу чергу на цукор і хліб установили монополь.

Найщасливіші були ті, що мали звязки з селом. Вони діставали в обмін (розуміється, тихцем) борошно, крупу, масло, а часом і м'ясо.

Чаю давно не було й помину і ми пили сушене листя суниць, або з квасних яблунь. Виробилися навіть спеціяльні рецепти, як сушити листя, щоб чай був смашніший. Дехто пив палений цукор, вивар із сухої моркви, навіть із буряків. Замість тютюну курили часом сухе листя калини і т. д. Як хто дістане десь трошки махорки — то було свято! Горе було курцям.

В додаток до приємностей півголодного існування щодня тремтіли нерви від усяких несподіванок. Ось вийшов розпорядок забрати в буржуїв «ізлішки одежі та обуви». Приходили й забирали часто все! Лишали саме рямтя: стару пару одежі, старі черевики й инші непотрібні річі. Миттю звістка облітала місто й починалася невидима назовні, але шалена всередині домів метушня: де ховати?...

Одежа, білизна — все це було не тільки предметами ношення, але й капіталом для обміну: мануфактури не було й селяни охоче міняли ріжні продукти на одежу. Ховали скрізь: в садках, погребах, сараях, в стінах між цеглу, за шпалери, під дровами, під гноєм, в закаблуках черевиків, в канапах і т. и.

Але «товариші» все-ж знаходили речі, й тоді горе було тим, у кого викривали приховане. Оголошували «саботажистом» і провадили до «чеки». Ні сльози, ні благання — ніщо тоді не помагало.

Комунізм розкладаюче впливав на простих людей. Вони розуміли його так, що піти в комуністи — значить нічого не робити, а жити роскішно. Я вже наводила сумний приклад із двома інтеліґентними дівчатами — нашими ученицями. А от прості служниці Пріся й Наталка. Пріся була дуже мила, працьовита селянська дівчина. Прийшли більшовики. Дівчина була гарна з себе, саме приїхала й сестра її з села

84

шукати в Полтаві роботи. Дівчину господарі любили й жаліли, як свою. Причепилися до цих сестер комуністи й почали навчати:

— Як, ти ще й досі не покинула своїх панів? На чорта ти на них працюєш?

— Та вони-ж мені платять!...

— Еге, платять! Та вони з тебе шкуру здирають. Чекай-но, я їм покажу!

Приходить до неї в гості й сідає з нею у сальоні. Він курить, розвалився на канапі й спльовує на підлогу.

— Йди, дурна, сюди, чого боїшся! Тепер кінець буржуям — ми пануємо! Сідай лишень отут!

Садовить її собі на коліна й цілує. Пан, пані й діти з жахом дивляться на п'яного комісара й Прісю. Приходить і Наталка з своїм комісаром. Пані пробує викликати Прісю й витолковує їй: Слухай, а як би я прийшла до вас у хату та почала розпоряжатися — що-б ти сказала? Я ж плачу за помешкання, мебли мої. Чому-ж ти думаєш, що маєш право розпоряжатися ними?

Та, розуміється, це нічого не помагало. Почали пропадати річі. Відмовити страшно, бо буде ще гірше. Написала пані до батьків. Приїхав батько. Але куди: — «Що ти слухатимеш батька! Скажи, що він дурний: як уродив тебе, то думає, що має право розпоряджатися? Плюнь йому в пику»! — навчав комісар.

Поїхав батько додому, плачучи: нема вже в мене дочок!

А дочки злигалися з комуністами-комісарами й пішли по поганій стежці. Врешті ті їх покинули й на спомин залишили погану хоробу.

Служниці скрізь покидали своїх панів і добре ще, як не набрехали до чеки. А то й таке траплялося. А там уже не розбирали, де правда, бо для «буржуїв» її не було.

Візники зникли, бо комуністи увесь час їздили й нічого не платили. А громадяни навіть боялися сідати на візника: зараз скажуть, що «буржуй» — і пропав чоловік!

Хто був заможніший, того доїли без кінця. Щодня инші приходять: то те, то друге давай.

В селі неможна було заколоти свиню чи зарізати теляти: зараз набіжать комуністи й усе відберуть. Те саме було з хлібом і всім иншим. Почали селяни ховатися з усім і клясти комуністів, а заразом і себе, що були їх пустили. Тепер мовляв, якби прийшов Петлюра! Миб його на руках носили, а то дурні були, Господи!...

Міщани рятувалися від голодової смерти, як могли.

Маґістрат почав винаймати свої городи для мешканців: давали на душу щось чверть чи півдесятини. Наняли й ми город. Засаджували самотужки та обробляли для себе, а часом і на продаж.

85

Базар ще був і баби виносили переважно городину; часом зпід поли можна було й що инше купити. Були тоді такі часи, що з одного боку стояли мешканці одною лавою — чи взагалі «люди», а з другого боку «вони», себто більшовики. Ніхто нікого не зраджував, як бачив торг з-під поли. Пізніше почався моральний розклад, так що страшно було й продавати, й купувати, коли не знаєш особисто людини. Торг відбувався тоді в хаті власника товару, себто треба було йти до знайомого села. Міщани виносили на базар, що мали: білизну, одежу, городину й вимінювали на молоко і т. и.

Часом рознесеться приємна вістка від когось, хто раніш пішов на базар: сьогодні молоко є! Тоді хватаєш щось із білизни, найбільше серветки, й мчиш на базар: селянки беруть серветки на хустки й за те дістанеш молока, а часом зза пазухи вийме й яйце.

Вся білизна столова й зайва постільна подерта на хустки, що пішли на обмін із селом. Туди раніше пішли (як не забрали при трусах) і покриття меблів, портієри й т. д.

Коли наспіла городина: горох, капуста, огірки, то було раненько встаємо, рвемо городину, а потім на базар. Там сідали на перші ліпші місця, немов правдиві перекупки.

Інтеліґенція почала тяжко, подвійно працювати: по урядах, чи школах; і дома фізично, аби прожити. Отой город, що наймали, треба було обробити власними руками. Картоплю садовили в полі, бо близько міста давали маленькі клаптики; встати треба десь о 5 год., нарубати дров, наколоти трісок, напалити залізні печі, принести води, попідливати городину, там садовили цибулю, моркву, буряки, квасолю й т. д.

Ось один день життя, скажемо, учительки в тих часах: піти в чергу й дістати продуктів, поприбирати в кімнаті, наготовити все до обіду: городину обрати й т. д., щоб потім швидче зварити. Ранішній сніданок — хліб намащений олією або редька з олією чи шматок сала; запивали «чаєм» із яблуневого листя. Вернувши з бюра чи школи, варити обід, якусь зупу, кашу, тощо. З'ївши, поспішали пополоти город, а потім бігли на засідання чи що, а ввечері — готувалися до лєкцій, виправляли зошити й т. д. Електрики вже не було й світили свічками, нафтою, а по селах сиділи при каганцях.

Багато батьків без посад, напр. судовики, тому переважно заробляє на совітській службі мати. Дома батько з дітьми лишається кінчати роботу: доглядає малих дітей, варить обід, прибирає в хаті, а часом навіть пере.

Найбільше боліло серце за дітей: вони, бідні, допомогаючи дорослим, часом працювали не по силах, а до того й напівголодні.

Одежа позношувалась, а нового нема та й нізащо купити. Шили сукні з кропив'яних мішків, орґантини, а чепу-

86

рухи ухитрялися їх ще й прикрашувати: вишивали мережкою, тощо, і в таких суконках виступали, неначе в шовках! Багато чоловіків ходило в деревляних сандалах, а то й проста босоніж. Вліті все це дурниця, а от узимі! — Кальош чи снігівців, розуміється, не було ні в кого, і не одна мати гірко плакала, виряджаючи дитину у самих дрантивих черевиках. Ноги обмотували ганчірками, обкручували соломою. Навіть ті щасливі, що мали нові чоботи, вмисне обвивали їх зверху соломою, щоб не псувалися, або щоб не вздріло жадібне око комуніста.

Щоб запобігти лихові із взуттям, в ґімназії у нас запровадили шевство, але за браком шкіри шили з матерії, а підошов уживали старих. Устілки робили з папендеклю.

Опростився народ і мода пішла зовсім инша. Про капелюхи не було вже давно мови: раз — небезпечно, в буржуї попадеш, а друге — й нема до чого: до мішка не пасує. Ходили в хусточках.

Зате більшовицька буржуазія прибрана хоч куди. Ось іде комісар Будунов: на ньому червоні плюшеві штани ґаліфе, синя куртка з червоними вилогами, на голові червоний кашкет — усе з реквірованих меблів. Він гордо виступає під ручку з своєю дебелою жінкою, а вона пишається в зеленій плюшевій сукні й ріжних прикрасах, забраних теж з помешкань «буржуїв». Більшовицьких дам можна було зустрінути на ріжних виставах і концертах у таких сміховинних убраннях, що ми душилися від сміху: тут і розкішні пенюари замісць легких суконь, і ранішні чіпки замісць капелюхів, і матіне прибране коронками.

В додаток до всіх приємностей, як голод, холод, переобтяження працею, моральні переживання й т. и., ще нове — «уплотнєніє» мешкань. Здається всім уже відомо тепер, що воно приносило з собою. Мало того, що вас стіснять так, що не то працювати, а й дихати годі; вам дадуть ще в сусідів або чекістів, або якихось хорих комуністів, що позаражують усіх, або просто якихось брудних некультурних людей. Бували часті випадки насильств, грабунків і т. д. Тож, коли рознеслася нова вістка про чергову «соціялістичну реформу» — «уплотнєніє», мешканці перелякались не на жарт. Кожний старався сам уплотниться, заповнюючи мешкання знайомими. Так зробили й ми. Улаштували справжню кооперативу, а ввечері всі висипали на ґанок і «вечеряли», себто згадували ріжні смачні страви. Ми ділилися кухнею, поки ще були дрова, начинням кухонним, пивницею, лазничкою й т. д. Словом, урядили життя на кооперативних основах, а, жартуючи, називали себе комуною.

З міст комуністична змора долізла й до села. Ось кличуть хлопців на мобілізацію, ось забирають скотину за прод-

87

налог, а то й просто реквірують на військові потреби. Одною рукою землю дають, а другою забирають все, що з землі тяжкою працею добуде трудящий селянин. Війна ще точиться, червоноармійців годувати треба. Та й голодну Московщину, з червоним Петроґрадом і Москвою, де сидить червоне «начальство», підтримати треба. Пливе туди безконечним потоком пшениця яра, жито добірне, свині годовані, воли, викохані пестливою рукою, коні виборні, цукор. Мов голодна сарана, лізуть із голодної півночі москалі відживлюватися на Україну. Розташовують їх по селах, привозять цілими кольоніями дітей із великих міст — Москви й Петроґраду й залишають на опіку сільським громадам.

В місті по ночах стрілянина не вгаває. Тремтить і хреститься, зачувши їх, мешканець: знову на кладовищі застрілили когось... Там ями величезні викопані, досипають щоночі: забитих туди скидають. Яма росте що ночі і врешті виростає висока могила. А десь даремно визирає сина мати чи жінка чоловіка.

Страшно вночі у Полтаві стає.

Ось крик:

— За Україну вмираю!... За Україну!...

Боже, що це за крик серед ночі? А ранком довідуємося: це одного семінариста вели на розстріл.

Весна 1920 р. — Повінь повстань.

Аж ось новина — в Диканському лісі повстанці з'явилися. Жадна підвода більшовицька не може спокійно проїхати повз ліс. Тільки порівняється, а звідтіля вершники з шликами: Стій! — і навколо з рушницями. — Документи! Комуністів з собою у ліс, там їх тільки й бачили.

Хтож ті повстанці? Кажуть, перші пішли диканські хлопці, що не схотіли на мобілізацію стати. Вдень ховаються у лісі, а вночі вертаються додому. Варта їх пильнує по краях села. Як тільки що — свист, всі на коні й гайда в ліс! За ними й инші села собі пішли. Кажуть, 12 тисяч їх там, чекають на Петлюру.

Чутки почали потверджуватися. Дійсно в лісах диканських повно повстанців. Не було дня, щоб когось із червоних ватажків не забили.

Вже й ґубревком звернув увагу на небезпеку. Не тільки коло лісу, а й по селах нищать безпощадно аґентів комуністичної влади, які в страху вже почали відмовлятися на села їхати. Особливо жидки затрусилися — їх серед комісарів найбільше.

Післали комісари наказ до Диканьки. Забрали батьків, закували й закладниками повели до полтавського острога,

88

оголосивши, що випустять, як хлопці з лісу вийдуть та скоряться. А ні — то ще й село спалять.

Ішло Полтавою понад 200 скованих селян і співало: «Ще не вмерла Україна»...

Мало хто з хлопців вийшов з лісу на ту загрозу. Решта не пішла й добре зробила, бо й батьків не випустили, й синів закатували, й Диканьку з димом пустили. Хати повстанців спалили, добро їх забрали, скотину загнали. Голосили жінки на попелищах...

Диканський ліс за це помстився люто: зловив кількох комісарів, вирізав їм на чолі зірки і вночі підкинув у місто.

Вислали проти лісу військо, не пішло: злякалося у гущавину йти. Післали нарешті школу червоних старшин з кулеметами. Загналися в ліс червоні старшини — ніде ні духа. Вони ще далі, вглиб шукати по стежках, протоптаних у траві. А ліс ставав усе густіший. Аж тут раптом з усіх боків стріли по них. Червоні не видержали й навтікача, а зза дерев слідом за ними козаки з оселедцями, в шапках із шликами... Вратувалося тільки кілька старшин, щоб переказати про подію.

Розлютувалися не на жарт червоні. Зловили таки кількох повстанців: керманича — старшину, присланого ніби від Петлюри, учителя, кількох селян і зробили суд. Перший суд над українською контрреволюцією. За столом робітники-майстрі з червоними зірками на шапках і матрос. Над столом, за яким сидять судді, задрапірований у червону матерію — великий портрет Маркса. Обвинувачує Юрко Коцюбинський, син славетного українського письменника. Боронить повстанців Володимир Беренштам. Адвокат, який ще за царя боронив Троцького на одному процесі й, вигравши його, сфотоґрафувався зі своїм клієнтом. Носить тепер той портрет із собою: де його покаже, там йому двері одчиняються.

Процес скінчився, як і можна було сподіватися, смертним присудом для всіх, крім двох селян.

Оборонець подав касацію. Всі підсудні трималися спокійно. Особливо добре тримався старшина. Він не крився, що військовий; говорив, що боронив поневолене населення перед більшовицьким терором; що більшовики — не наша влада; що вони окупанти, які підступом і брехнею взяли народ. У салі було повно публіки, з якої багато повернулося свідомими українцями, захоплені поведінкою старшини й перейняті незвичайною повагою до самого руху.

Засуджені тимчасом сиділи у в'язниці, дожидаючи своєї долі.

Повстанці одначе не затихали... Села довкола палали в пожежах пімсти.

Це була весна 1920 року. Всі з напруженням і надією стежили за наближенням Петлюри. Одні казали, що він на Гребінці, другі — що вже до Ромодану доходить...

89

Верталися достойники з процесу до Харкова: Юрко Коцюбинський, Дробніс та Мазлах.

Поїзд, посвистуючи, спокійно нісся. Всі комісари в цивільному «на всякий випадок». Минули лісок.

Раптом десь у полі — стоп! Що там?

— Шини розібрані, щоб тобі! — машиніст лається.

— Чоррррт!!! Вертай назад, у Полтаву!...

А у ваґонах неспокій: не даром шини розібрані...

Поїзд поїхав назад, коли десь коло ліска знову — стоп! Що за чорт знову?

— Не можна далі їхати, бо й тут шини розібрані!..

Поїзд опинився в матні й став під лісом. Раптом відтіля вершники. Оточили поїзд: — Стій, руки догори, документи!

А частина вже гайки прикручує. Зловили кого треба: Дробніса, Мазлаха й Юрка Коцюбинського.

Машиністові наказ: Вертай на Полтаву! — й поїзд тільки закурів...

У Полтаві влада комуністична телеґраму дістала: випустіть засуджених, а то закладників-комісарів позабиваємо, як собак.

Та не пощастило на цей раз повстанцям: комісарів відбито. Засуджених розстріляли.

А мене селяни, батьки наших учениць, раз-у-раз питають:

— Та коли вже той батько Петлюра прийде? Ой, уже не дочекаємося певно! Так уже дошкулила та клята комуна до живого! От дурні були, що колись слухали їхніх теревенів, а тепер покутуємо! Тепер хто ледар — той пан, бо він комуніст, а хто працює — куркуль. Хоч візьми торби на плечі та всім на жебри, чи що? Тоді вже не буде куркулів, а всі пролітайли...

Настрій ставав щораз неспокійніший. Кожний нерв грав і при найменшому стукоті людина здрігалася, чи за нею не йдуть. Що дня когось хапали, когось не ставало.

Одного дня завітала до мене люба моя X., а з нею три молоді парубки. Після перших привітів і загальних балачок вони заявили, що мають до мене довірочну справу. Оглянулися навколо — не було нікого, ми сами.

— Думали ми, думали, — кажуть мені парубки, — та й надумали звернутися до вас і все розказати. Ми в повстанцях! Та тільки не маємо ми доброго отамана, а без нього тяжко. От і прийшли просити нашу інтеліґенцію: допоможіть нам, дайте нам отамана, бо сами нічого не вдіємо.

А другий:

— Он Петлюра сюди йде, хай нам пришле хоч одного. Зброю маємо на початок, — є в нас навіть гармата з кулеметами, та от набоїв маловато, а головне — вченої людини нам брак, що провадила-б нас. В лісі диканському хлопців

90

багато тепер, та ось до нас якийсь старшина вплутався, щось дуже підозрілий: каже, що від Петлюри він, а ми йому не віримо, бо щось на те похоже, що то він виказав на того, що розстріляли*).

Я слухала схвильована. Серце в самої давно вже стискалося жалем, бачучи знущання над народом, але що робити? Терпіти вже не стає сил, нема краю отій муці, а ми що! Тепер культурною працею розгортаємо сторінки історії своєї перед ученицями, де горять огнем слова про геройські вчинки предків за гноблену батьківщину й кличуть до чину!...

Задумалась я над палкими словами юнаків: треба шукати звязків із нашими військовими. Де шукати — не знаю, але треба шукати...

— Добре, — кажу, — я постараюся справу полагодити.

Так зорґанізувався Полтавський Союз Визволення України на весні 1920. Головою був Н-ський, заступник Іван Прийма, секретар А., скарбник Б., завідувач військовими справами й отаман повстанського загону отаман В.

Перші збори мені пригадали сходини перших христіян. Ніколи не забуду слів, сказаних на цих зборах, покійним головою Н.:

— Нас однаково постріляють, так нехай-же хоч буде за що вмирати. Сама земля нас покликала й ми не маємо права відмовитися, бо нас справедливо назвуть зрадниками. Бувають моменти, коли злочином є не втручатися в події. Саме тепер такий момент. Кров козацьких предків бунтується в мені, й я кленусь, що не покладу рук, поки не прийде законна наша влада й не перейме провід у свої руки. А до того часу оголошую, що тут ми є тимчасова влада й наш обов'язок об'єднати всю лівобережну Україну, вислати назустріч Петлюрі підмогу й повідомити його, що тут робиться. Я певний, що коли він дійде до Полтави, ми проженемо більшовиків...

І почалося. Ухвалено орґанізуватися пятками. Місто розбито на райони, кожному приділено частину. Нашим завданням було обережно намацати село. Найвірніших, найпевніших залучати до орґанізації, инших взяти під обсервацію.

Дістали машинку до писання відозв. Почали випускати летючки, карикатури. Зорґанізували курси сестер-милосердя для лікування ранених повстанців. Останнє було дуже необхідне, бо досі сами вони помагали один одному. У випадках дуже поважних поранень викрадали лікарів. Зав'язували їм очі й возили до лісу на перев'язки, а потім привозили додому.

Праця у нас закипіла. Але часи вже були погані, провокація на кожному кроці. Найтяжче було тримати конспірацію заступникові голови пок. Приймі. Він звик до конститу-

*) Пізніше виявилося, що то був дійсно більшовицький провокатор.

91

ційних форм політичного ладу в Австрії й тепер ніяк не міг призвичаїтися до підпольної роботи.

Найбільше уваги, розуміється, було присвячено орґанізації військовій, щоб приготовити її до приходу Петлюри, а навіть збиралися вислати йому частину назустріч. Насамперед треба було добути більше зброї, бо її було в повстанців замало. Набоїв теж бракувало. Діставали ріжними способами. Найчастіше повстанці орґанізовували «нальоти» на сільські ревкоми й забирали звідти зброю й касу з грішми. Мені довелося між иншим бути свідком одного з таких нальотів.

Та цього всього було мало, коли думати про ширшу орґанізацію. Треба було мати зброї значно більше, включно до гармат.

Пішли на хитрощі: «представники від полтавського ревкому» з документами явилися в Харкові й просили дати підмогу зброєю для боротьби з «полтавською контрреволюцією». Зброю дістали й довезли до Шведської могили, а там... «напали бандити» й зброю відібрали.

Чекали з нетерплячкою на зближення Петлюри, але всі чутки, що він то під Ромоданом, то коло Гребінки, не справджувалися. Вислано пару сот озброєних людей з довіреним ватажком у напрямі Києва, але не знаємо, чи він дійшов. За мене ще не одержано відомостей.

Орґанізовання повстанських гуртків по ріжних селах взяв на себе Н-кий, бо він мав можливість їздити в справах театру. Селяни горнулися до нас, але допускали до орґанізації найпевніших, а решту мали закликати вже в разі рішучого виступу.

На останньому засіданні Н-кий склав звіт, що вже нав'язані зносини а Харківщиною. Він повідомив нас, що на Переяславщині й на Київщині вже працюють повстанські загони й треба якось з ними звязатись.

Ми здавали собі справу з того, що дуже довго повстанці утриматися не можуть. Тому сквапливо приготовляли орґанізацію для звязку з акцією Петлюри. А тимчасом в дожиданні головного виступу почали систематичний терор проти комуністичної влади. Винищення її аґентів було безпереривне й це вже дало свої наслідки: комуністи одинцем боялися їхати на села. З свого боку, більшовики у відповідь почали притягати до відповідальности за вбивство в селі комуністів ціле село. Тоді повстанці змінили тактику: вбивали комуністів у полі. Найбільше стежили, коли щось вивозилося з села: хліб, цукор чи щось инше. Дозволяли забрати все й спокійно вивезти за село, а там вискакував з лісу загін повстанців, відбирав майно, а ескорту забивав.

Вже наставало літо, хлопці хвилювалися й питали про одно: коли вже бій?

92

Ми мали відомості, що Петлюра мусів відійти від Києва. Це страшно нас пригнітило, але ми ще не стратили надії: були переконані, що якби йому вдалося добитися до Полтавщини, відступу не булоб! У всякому разі треба було знати, де він, звязатися з ним і дістати інструкції.

Вирішено, що треба когось вислати певного. Жінці булоб легше це зробити, бо менше звернулаб уваги. Мусіла їхати я.

Доручено ще зібрати відомості, чи в Києві (й узагалі на Київщині) є орґанізація.

До Києва доїхала офіційно, з певними документами, а далі вже довелося блукати нелеґально, та ще так мандрувати, щоб повернутися назад.

Відомості одначе були не дуже потішливі: кожний повстанський отаман тримався окремо й з ними тяжко було звязатися. Найбільший загін був тоді у Мордалевича, що наводив терор і жах на комуністів.

В дорозі я довідалася про провал нашої орґанізації: 300 полтавців було арештовано, сковано й пішки вивезено до Харкова. Н-кого розстріляно, Прийма захорував у харківській в'язниці на тиф і помер. Мені вже не було чого вертати.

 

Ссылки на эту страницу


1 Дорошенко-Савченко, Наталья Викторовна
[Дорошенко-Савченко, Наталія Вікторівна] - пункт меню
2 Полтава в 1919 году
Андрій Петренко. Полтава в 1919 році // Календар-альманах "Дніпро" на звичайний рік 1939. Річник XVI. Львів. 1938. Накладом Українського Товариства Допомоги Емігрантам з України у Львові (Ринок, 10). Стop. 50-59.

Поддержать сайт
Карта ПриватБанка:

4149 4390 0512 1235