Выдающиеся личности изобразительного искусства Полтавского края периода ХIIIV-ХХ столетий

Видатні постаті образотворчого життя Полтавського краю
періоду ХVІІІ-ХХ сторіч

Ольга Курчакова,
директор Полтавського художнього музею
(галереї мистецтв),
Світлана Бочарова,
заступник директора музею з наукової роботи

Культурне життя Полтавського краю ніколи не обмежувалось розвитком лише однієї з його сфер: освіти, музики чи театру. Гармонійно насичене, воно охоплювало широке коло дотичних до нього галузей, справді вражало чисельністю імен, відкриттів, досягнень. Помітна роль в ньому завжди належала образотворчому мистецтву.

Шляхи його розвитку на Полтавщині традиційні для східних регіонів України. З давніх-давен тут жили й працювали малярі-іконописці, імена яких здебільшого залишились невідомими. Завдячуючи праці краєзнавців можемо поіменно назвати лише деякі з них. Так, В.О.Бучневич згадує про Герасима Німого, який жив у Полтаві в 70-ті роки XVІІ ст. Ще в кінці XIX ст. Спаська церква міста мала 7 ікон, писаних ним 1676 р. Маємо відомості про іконописця і портретиста, ієромонаха Хрестовоздвиженського монастиря Самуїла /р.н. невід. – п.після 1769 р./, різьбяра Сисоя Шалматова, портретиста І.І.Шилденка /1747- р.см.?/, скульптора Григорія Гальченка, майстра по виготовленню іконостасів Василя Реклинського, який разом з учнями виготовив іконостас Хрестовоздвиженського собору /в З0-х роках ХVIII ст. в місті існувала його майстерня/.

Для церков Миргородщини та Полтави писали ікони майстри династії Боровиків. Родоначальником її був Лука Іванович Боровик /1775/, автор ікон "Благовіщення", "Св. Димитрій – митрополит ростовський" (портрет Данила Туптала). Його сини – Василь, Іван, Петро – іконописці кінця ХVIII – поч. XІX ст. працювали в Миргороді. Ікони, що належать пензлю цієї родини, яскраво ілюструють стиль пізнього українського бароко. Зазначена родина подарувала світові відомого живописця, портретиста, іконописця та мініатюриста Володимира Лукича Боровиковського /1758-1825/.

До 1788 р. він мешкав у Миргороді. Писав ікони, портрети. На замовлення свого товариша В.Капніста виконав дві картини-алегорії для палацу в Кременчуці, де мала зупинитись Катерина ІІ під час подорожі на південь імперії /не збереглися/.

За переказами, В.Боровиковський, який переїхав до Петербурга, навчався у Д.Г.Левицького та Й.Б.Лампі. 1795 року отримав звання академіка Петербурзької академії мистецтв, а з 1802 став її радником. Створив ряд незабутніх портретів, у тому числі О.К Філіппової, Б.Арсен'євої. М.Лопухіної, виконав ікони для так званих угорських врат головного іконостасу Казанського собору, Троїцького собору Олександро-Невської лаври в Петербурзі, Покровської церкви с. Романівки на Чернігівщині та ін.

У 1845-46 рр. Полтаву відвідав Т.Г.Шевченко. Тут він зустрічався з товаришем по Академії та ширяєвській майстерні Ф.Л.Ткаченком. Зроблені ним малюнки Воздвиженського собору та зокрема будинку І.Котляревського стали одним з головних джерел для відбудови садиби класика нової української літератури.

11 листопада /за стар.стилем 23/ 1860 р. в с. Гавронцях, поблизу Диканьки, в заможній дворянській родині народилась Марія Костянтинівна Башкирцева, якій судилося коротке яскраве життя. Здебільшого вона прожила його в Парижі, Ніці. Полтавщину відвідала в 1876, 1881 та 1882 рр. Всебічно обдарована, М.Башкирцева залишила близько 150 творів, переважно жанрових картин та портретів. Три з них "Мітинг", "Портрет натурщиці", "Жан і Жак " зберігаються в Луврі. Більшість робіт Башкирцевої загинула на Україні під час нальоту німецької авіації в роки Великої Вітчизняної війни. У Полтавському художньому музеї знаходиться альбом її малюнків.

Вона є також автором напрочуд цікавого "Щоденника", що послідовно, день за днем розповідає про її особисте, творче життя, яке обірвалося так рано, у 24 роки.

Культурно-мистецьке життя Полтави та краю значно активізувалося з часу заснування Полтавської губернії /1802 р./. Відкриваються нові навчальні заклади, різноманітні присуственні місця, будинок дворянського зібрання, що сприяє притоку до міста нових творчих сил.

Одним з осередків художнього життя губернського центру стає Полтавський Кадетський Корпус.

1848 року до Полтави приїздить художник Іван Кіндратович Зайцев /1805-1890/, щоб обійняти посаду викладача малювання в ПКК, де працює до 1885 р. Син кріпосного художника /нар. в с. Архангельському Пензенської губ./, він навчається спочатку у свого батька, потім в Арзамаській школі живопису та Петербурзькій академії мистецтв, де як сторонній слухач здобуває звання некласного художника. Зустрічі з В.Г.Ширяєвим, К.Д. Брюловим справили значний вплив на його творчість. За "Автопортрет" /1835/ І.Зайцев був удостоєний срібної медалі /робота збер. у ПХМ/. Три картини художника знаходяться в Державному Російському музеї, а в Київському музеї українського мистецтва експонується його робота "Вид Корпусного парку". Залишив спогади – єдиний мемуарний матеріал про перебування Т.Шевченка в науці у В.Ширяева.

На викладацькій ниві І.Зайцев теж досяг успіху. Його уроки малювання запалили іскру таланту в душі юного Миколи Ярошенка, який проніс повагу до свого першого вчителя через все життя.

Під час пізнішого перебування в Полтаві М.Ярошенко виконує портрет старого майстра /збер. в ДРМ/.

Молодим колегою І.К.Зайцева стає Василь Олексійович Волков /1840, Петербург – 1907, Полтава/.

Після закінчення Петербурзької АМ, в пошуках викладацької вакансії 1667 р. Волков приїздить до Полтави і знаходить тут другу Батьківщину. Працює ретушером, викладає в інституті шляхетних дівчат, з 1879 і до кінця життя обіймає посаду викладача ПКК. Стає постійним експонентом передвижних виставок. Найбільший успіх приносять роботи "Гоголь слухає кобзаря" та "Петро І відвідує в тюрмі наказного гетьмана Павла Полуботка в 1724 р.". Інші роботи, такі як "Няня", "Зі страстей" теж експонувалися на передвижних виставках.

Та найкраще художникові вдавався мініатюрний портрет. Замовлення отримував навіть від представників царської сім'ї. А ще дім Волкова в Полтаві став справжнім будинком художника. Він привертав до себе всі художні сили міста. Тут частими гостями були М.О.Ярошенко, Г.Г.Мясоєдов, Н.М.Шевченко, В.К.Менк, пізніше Н.В.Розанов, І.К.Пархоменко-Голіцин, Г.І.Цисс та інші.

Як викладач, Волков опікувався не лише своїми власними учнями, а й талановитими молодими художниками. Багатьох безкоштовно підготував до вступу в АМ. Серед його учнів були Борис Нейолов, Володимир Шамраєв, полтавський художник-пейзажист А.Я.Федоренко.

Та найталановитішим серед них виявився Леонід Володимирович Позен /1849-1921/. Юрист за фахом, Л.Позен /нар. в с.Оболоні тепер Семенівського району, Полтавської обл./ працював в Полтавському окружному суді, але захоплювався скульптурою як аматор. Після навчання у Волкова, вже у зрілому віці /42 роки/, переїздить до Петербурга, де продовжує фахову кар'єру та дістає визнання як скульптор. З 1891 р. член товариства передвижників, з 1894 – дійсний член Петербурзької Академії мистецтв.

Мешкаючи в столиці, Леонід Позен не пориває зв'язків ні з Полтавою, ні зі своїм учителем. А Волков, у свою чергу, бере участь в усіх позеновських проектах для Полтави.

1903 р. став знаменним для Полтави двома подіями: відкриттям пам'ятника І. Котляревському та влаштуванням з цієї нагоди Полтавської художньої виставки.

Автором проекту погруддя Котляревського був Л.В.Позен. Йому належать і три горельєфи на постаменті, що відтворюють епізоди з творів І.П.Котляревського "Енеїди", "Наталки-Полтавки", "Москаля-чарівника". До цієї роботи був залучений і В.Волков. Разом, п'ятьма роками раніше /1898/, вони працювали і над пам'ятником та скульптурним портретом на ньому, встановленому на могилі І.П. Котляревського.

Пізніше, в 1913-1915 рр. Л.Позен розробляє проект іншого відомого в Полтаві пам'ятника – М.В.Гоголя. Бронзову скульптуру письменника, який сидить у задумі, поклавши одну руку на коліно, а в другій тримаючи олівець, автор подарував місту /відкрито лише в 1934 р./, чим заслугував безмежну вдячність полтавців.

Інші твори: скульптури "Кобзар, "Жебрак", "Переселенці", "Запорожець у розвідці". Віддаючи останню данину пам'яті друга, Л.Позен виконав надгробок на могилі М.Ярошенка у Кисловодську.

Згадана художня виставка 1903 року стала пам'ятною подією в історії міста тим, що в її організації брала участь ціла плеяда відомих митців, зокрема С.І.Васильківський, В.О.Волков, П.Д. Мартинович, Г.Г.Мясоєдов, О.Г.Сластьон, В.Г.Кричевський, О.І. Рощина, письменник В.Г.Короленко.

В експозиції, що розмістилась в історико-природничому музеї Полтавського губернського земства було представлено понад 300 творів 32 учасників. Експонувалися ікони В.Л.Боровиковського, офорт "Приятелі" Т.Г.Шевченка, ілюстрації С.І.Васильківського та М.С. Самокиша до альбому "Из украинской старины" /СПб., 1900/ та Мартиновича П.Д. до поеми І.П.Котляревського "Енеїда", акварелі Василя Кричевського та багато іншого. Окремий розділ представляв роботи російського художника, академіка Петербурзької АМ Володимира Гавриловича Казанцева /1849-1902/, який провів у Полтаві останні 6 років свого життя.

На виставці побувала практично вся українська культурна еліта початку XX ст., яка прибула до Полтави на відкриття пам'ятника І.П.Котляревському.

До речі, урочистості з цієї нагоди відбулися в новозбудованому Просвітницькому будинку, театральну завісу для якого виконав та подарував місту російський художник передвижник Г.Г.Мясоедов.

Полтава увійшла в життя видатного живописця Григорія Григоровича Мясоєдова (1834-1911) в 1889 р., коли він за порадою полтавського лікаря О.О.Волкенштейна (зустріч відбулася в Москві у Л.М. Толстого) придбав в передмісті Павленках садибу з садом, парком і ставком.

Кипуча енергія ініціатора створення Товариства передвижників вносила різноманітність в життя провінційного міста.

В 1894 р. Мясоєдов організував у Полтаві школу малюнка і живопису, а його учениця М.Б.Бухгейм почала навчати малюванню полтавську дітвору. Завдяки ініціативі Г. Мясоєдова було створено музичний гурток, а театр поставив живі картини до поеми Т.Шевченка "Катерина". Мясоєдов особисто займався влаштуванням в місті виставок Товариства передвижників.

Автор відомого полотна "Земство обідає", в полтавський період створює "Читання "Крейцерової сонати", "На шляху до знань", пейзажі з зображенням української природи та власного парку, низку вдалих портретів, в тому числі Івана Буніна та Марії Заньковецької.

Будинки Г.Г.Мясоєдова та сина Івана збережені (перший відбудовано після Великої Вітчизняної війни). На території садиби знаходиться могила художника.

З Полтавою пов'язане ім'я іншого, не менш відомого, художника-передвижника М.О.Ярошенка.

Highslide JS
М. В. Нестеров (1862-1942). Портрет М. О. Ярошенка. 1897 (п., о., ПХМ).

Микола Олександрович Ярошенко народився в Полтаві 1 грудня 1846р., в родині відставного генерала, що продовжував службу в ПКК. Згодом саме тут Ярошенко опановуватиме не тільки військову, але й художню науку, що більше припаде йому до смаку.

Підлітком М. Ярошенко залишить Полтаву, але не порве з нею ніколи. Микола Ярошенко все ж таки, як і мріяв батько, став військовим. Службу завершив генерал-майором та визнання отримав як художник.

Найбільш відомі роботи – "Ув'язнений" (1878), "Всюди життя" (1883), "Кочегар" (1878), "Студент" (1881), "Курсистка"(1883), ряд портретів, виконаних з тонким психологізмом, відомих діячів культури своєї епохи.

М. Ярошенко часто приїздив до Полтави. Відвідини матері поєднував із тісним спілкуванням з полтавськими колегами. Глибоко ерудований, непідкупно справедливий він був "совістю передвижників", як говорили про нього друзі. Серед полтавських художників теж користувався заслуженою повагою і любов'ю.

Останні роки життя М.О.Ярошенка пройшли в Кисловодську, де в 1882 р. його дружина Марія Павлівна заради хворого чоловіка придбала так звану "Білу віллу". Життя Миколи Ярошенка обірвалося на 52 році. Похований у Кисловодську. В будинку, де жив художник, створено Кисловодський художній музей М.О.Ярошенка.

За його побажанням та заповітом дружини Полтава в 1917 р. отримала художню збірку митця (100 картин, етюдів, ескізів, 23 робочих альбоми рисунків, кілька погрудь, а також чимало творів колег-передвижників), покладену в основу колекції, заснованої 1919 р. картинної галереї /згодом ПХМ/.

У 1987 році на фасаді колишнього приміщення музею було встановлено меморіальну дошку М.О.Ярошенку /скульп. М. Коган/.

У тісному дружньому колі полтавських митців формувалось наступне покоління талановитих художників.

Г.Г.Мясоєдов мав сина Івана, що успадкував невгамовний батьківський темперамент та непересічний талант.

Highslide JS
І. Г. Мясоєдов (1881-1953). Автопортрет (п., о., ПХМ).

Іван Григорович Мясоєдов /1881-1953/ в 1901 р. закінчив Московське училище живопису, скульптури і зодчества. Отримавши дві малі срібні медалі і свідоцтво некласного художника, він в червні наступного року, разом зі своїм другом Федором Кричевським вирушає за кордон, в Англію. 3 1903 р. член Товариства передвижників. А в 1907 р. Іван Мясоедов разом з Федором Кричевським подають прохання в АМ про зарахування їх учнями Ф.О.Рубо. "Похід мінійців за золотим руном" /"Аргонавти"/ /1909/ був його випускною роботою. Блискучий колорист і рисувальник, закоханий у світ античності, І.Мясоедов наступного року створює ще одне значне полотно "Кентавромахія", в 1911 р. з'являються його "Амазонки". Ці великі за розміром роботи до ВВВ експонувались в Полтавському художньому музеї. На жаль, зберегти їх не вдалося.

У грудні 1919 року Іван Мясоєдов назавжди покидає Полтаву. За кордоном живе під ім'ям професора Зотова. Помер І.Г.Мясоедов 1953 р. в Аргентині.

Серед робіт художника, що нині зберігаються в ПХМ своєрідний за технічним виконанням "Автопортрет", портрет дружини Мальвіни Вернічі (всього 32 роботи).

На початку ХХ ст. в Полтаві працював художник і архітектор Василь Григорович Кричевський /1872, с.Ворожба на Сумщині – 1952, Каракас, Венесуела/, достойний представник знаменитої художньої родини Кричевських в Україні.

Живописець, архітектор, графік, художник театру і кіно, майстер декоративно-ужиткового мистецтва. За його проектом в місті споруджено будинок Полтавського губернського земства /1903-1908/, тепер Полтавський краєзнавчий музей та започатковано український архітектурний стиль. В цей же період склав проект Народного дому в Лохвиці, у співавторстві брав участь у спорудженні Канівського музею-заповідника "Могила Т.Г.Шевченка" /1936-1938/. Художні твори: "Гребля Квітки-Основ'яненка" /1899/, "На Дніпрі" /1900/, "Ярмарок /1913/, книжкова графіка, театральні та кінодекораціі та інше.

Серед художників, причетних до ідеї розвитку українського народного стилю в мистецтві та архітектурі і втіленій у будинку Полтавського губернського земства, ім'я Опанаса Георгійовича Сластіона /Сластьона/ /1855-1933/. Як і В.Г.Кричевський, О.Сластіон поєднував в собі талант живописця, архітектора, графіка. Був обізнаним мистецтвознавцем, етнографом, активним громадським діячем. Народився у м. Бердянську, в сім'ї іконописця-реставратора. Навчався в школі Товариства заохочення мистецтв у Петербурзі, в самій АМ у І.Крамського та П.Чистякова. Після мандрів по Україні оселився в Миргороді, де протягом 28 років викладав у Миргородській художньо-промисловій школі. Творча спадщина вбирає архітектурні проекти, художні твори, мистецтвознавчі та етнографічні дослідження. В ПХМ зберігаються два полотна О.Сластіона "Жниці" та "На річці Рось", сповнені безмежної любові автора до мальовничої краси України та її населення.

В 1900-ті роки на Полтавщині та в місті жили й працювали Красицький Фотій Степанович /1873-1944/, Мартинович Порфирій Денисович /1856-1933/, Васильківський Сергій Іванович /1854-1917/. Останній створив монументальні полотна для будинку Полтавського земства "Чумацький Ромоданівський шлях", "Козак Голота і татарин", "Вибори Полковника Мартина Пушкаря" розм. 5х10 /не збер./. Йому допомагали М.С.Самокиш, М.А.Беркос, М.М.Уваров (відтворені київським художником-монументалістом Л.Г. Тоцьким).

До покоління названих художників належить ще один полтавський митець, майстер портретного жанру – Григорій Іванович Цисс /1869-1934/.

Він народився в м. Рівному 12 квітня 1869 року в родині шкільного вчителя, який став прототипом героя твору В.Г.Короленка "История моего современника", Степана Івановича Тисса.

Навчання в Полтавському реальному училищі поєднував з відвідуванням студії Г.Г.Мясоєдова. Потім вступив до МУЖСА, а в 1896 р. за рекомендацією Г.Г.Мясоєдова став учнем І.Ю.Рєпіна в Петербурзькій АМ. В свою чергу Рєпін рекомендує його англійському замовнику для виконання ряду сімейних портретів. Цисс виїжджає за кордон. Після повернення на Батьківщину живе і працює в Полтаві, викладає в художніх студіях міста. Сімейна трагедія, втрата дітей, особливо доньки, яка за переказами була талановитою художницею, навчалась в Рисувальній школі М.І.Мурашка в Києві, а потім соціальні зрушення, викликані революцією 1917 р., не сприяли повному розкриттю таланту живописця. В радянський період Г.Цисс береться за виконання портретів вождів на замовлення ВПШ, за роботою над одним із них /Й. Сталіна/ помирає з пензлем в руках, на 64 році життя (30.12.1934 р.) про що повідомляла газета "Більшовик Полтавщини". Серед творів: портрети худ. Г.Мясоєдова, В.Волкова, В.Магденка та інші, що несуть в собі традиції рєпінської школи.

Highslide JS
Група полтавських художників: зліва направо – П. М. Горобець, Д. І. Ангельський,
В. М. Магденко, Г. І. Цисс, ?, М. О. Донцов. Світлина 1930-х років. З архіву П. М. Горобця.

Наприкінці 20-х років XX ст. в Полтаві одна за одною починають виникати об'єднання художників – 1926 – Полт. філія АХРР /Асоціація художників революційної Росії/, 1927 – Полт. філія АХЧУ /Асоціація художників Червоної України/, існувала до 1930 р., що стали прообразом майбутньої організації Спілки художників. Членами цих філій були Д.І.Ангельський, М.М.Бокій-Бикадиров, М.Б.Брукман, Л.С.Векштейн, П.М.Горобець, М.О.Донцов, В.Г.Магденко, Г.О.Коваленко, І.І.Орлов, С.А.Розенбаум, А.Я.Федоренко, Л.І.Щерба. Більшість з них гуртувалася навколо Полтавського художнього музею /в означений період худ. відділу Полтавського пролетарського музею, нині Краєзнавчий музей/. А Микола Бокій-Бикадиров, Григорій Цисс, Леонід Векштейн, Іван Орлов, Павло Горобець були його працівниками. На протязі 1926-29 рр. в Полтаві відбулося три художні виставки, де демонструвались і роботи означених авторів, згодом ряд з них потрапили до колекції ПХМ.

12 березня 1926 р. в Полтаві в урочистій обстановці відбулося відкриття пам'ятника Т.Г.Шевченку. Виконаний у стилі конструктивізму, він перш за все вражає своєю самобутністю. П'єдестал пам'ятника подано як асиметричне нагромадження залізобетонних площин та обсягів, на яких, як зазначив сам автор, краще горить світло і глибші тіні, з яких виростає постать Кобзаря. Автор – скульптор Іван Петрович Кавалерідзе.

Кавалерідзе (1887-1979), особисто був присутнім на відкритті. Навіть на схилі літ він згадував, як того теплого весняного дня залунав тисячоголосий "Заповіт" у виконанні зведеного хору під керуванням В.М.Верховиця та Ф.М.Попадича.

І.П.Кавалерідзе – помітна фігура в історії української культури. Талановитий син гордого горянина, вихідця з Кавказу, закріпаченого генералом Ладанським /нар. в с. Перекопівці Роменського повіту, колишньої Полтавської губернії, нині Сумської обл./ здобув чудову освіту в Києві та Петербурзі. В АМ він потрапив до майстерні І.Гінцбурга. В Парижі працював з Наумом Аромсоном. Там же й познайомився з Огюстом Роденом. Зустрічі з видатними майстрами, безумовно відіграли важливу роль у розквіті таланту І. Кавалерідзе. У 1911 р. за його проектом в Києві споруджується пам'ятник княгині Ользі. Зруйнований в 20-ті роки монумент декілька десятиліть залишався закопаним в землю. Відновлений до 110-річчя з дня народження автора, він став окрасою Михайлівського майдану в Києві.

Багатогранним виявився талант Івана Кавалерідзе. Його називали служителем багатьох муз – майстром, якому підкорялись бронза і слово. Серед творчої спадщини не лише численні пам'ятники, скульптурні портрети та композиції, а й п'єси "Вотанів меч", "Перша борозна" та інші літературні спроби. Помітний слід залишив Кавалерідзе і в історії українського кінематографу, знявши фільми "Злива", "Коліївщина", "Прометей", екранізації літературних творів "Наталка-Полтавка" І.П.Котляревського, "Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського, "Повія" Панаса Мирного.

Довге творче життя судилося І.П.Кавалерідзе. На 90 році він створює пам'ятник Г.Сковороді в м. Києві, відкриття якого відбулося в 1977 році. Це була остання його робота. Багато українських міст пишається тим, що в них працював Іван Кавалерідзе. Серед них і Полтава.

Наступні, З0-ті роки виявились складним періодом як для мистецтва в цілому, так і для окремих осіб, пов'язаних з ним. Йшло болісне утвердження єдиного офіційно визнаного напрямку в мистецтві – соціалістичного реалізму. Навіть над художнім музеєм Полтави нависла загроза ліквідації, як таким, що пропагує буржуазну культуру.

На цьому тлі розігрувалась особиста трагедія українського художника Івана Дряпаченка. (1881-1936). Йому, синові простого селянина, судилося здобути найліпшу художню освіту в Рисувальній школі Києва, Московському художньому училищі та Петербурзькій АМ. Все складалося якнайкраще. Навіть тяжка хвороба (у Дряпаченка в молоді літа виявились враженим легені) не могла затьмарити щасливого майбутнього, яке так яскраво вимальовувалося. Доля подарувала йому незабутні зустрічі з видатними людьми М.І.Мурашком, М.К.Пимоненком, І.Ю.Рєпіним, П.П.Чистяковим, В.Е.Савинським, Федором Шаляпіним, Вікторією Кавецькою, привела до Італії, яка здалась художникові дивним казковим сном. В цей час І.Дряпаченко створює свої кращі полотна – "Саломею", "Святе сімейство в Египті", портрет батька /"Старий за Євангелієм"/, "День мертвих у Флоренції", портрет Кавецької. Прагне знову побувати за кордоном. Та світ уже стоїть на порозі війни.

Перша світова війна та революція повертають Дряпаченка у Василівку. Він ще намагається працювати. Пише картини "На буряках", "Сінокіс", "Хліб". Але пристосуватись до нових умов не вдається. В забутті, без засобів існування, в самотності, втративши рідню в роки голодомору, художник раптово помирає на 56 році життя так і не реалізувавшись.

Трагічно складається і доля його творчого спадку. Розтягнений випадковими людьми., він майже гине в роки ВВВ. Учневі Дряпаченка художнику А.Терещенку за каталогами та архівними матеріалами вдається зібрати лише дані про його твори.

Зі 126 живописних робіт на сьогодні можна встановити місцезнаходження бодай 2-х десятків. З них декілька зберігається в ПХМ: "Портрет Г.А.Богаевського", "Вечір на Україні", "Портрет О.А.Третяка", "Відпочинок" /"За шахами"/, етюд до портрета батька.

Односельці любили свого дивакуватого земляка, довго згадували і зберегли про нього добру пам'ять. "Художником ранкової зорі" назвав І.К.Дряпаченка Олесь Гончар, присвятивши йому однойменну повість.

Сумнозвісно відомого 1937 р. безпідставно репресовано і розстріляно художника, дослідника історії, педагога Григорія Олексійовича Коваленка /1868-1937/.

Така ж доля спіткала й Никанора Харитоновича Онацького /1975-1937/, художника й поета, на той час працівника Полтавського краєзнавчого музею, Дмитра Ангельського (1898-1938) – полтавського художника-графіка.

Щодо культурно-мистецького життя Полтавщини цього часу, то воно не було таким насиченим, як раніше. Художні виставки відбуваються нерегулярно. Серед них варто відзначити хіба що Обласну художню виставку 1940 р., де вперше були представлені твори Катерини Василівни Білокур /1900-1961/.

Полтавська земля завжди щедро дарувала таланти. Чарівною квіткою в барвистому колі полтавських живописців сяє ім'я Катерини Білокур, чий самобутній талант став справжнім явищем в українському мистецтві.

Майбутня художниця народилась в с. Богданівці, колишнього Пирятинського повіту Полтавської губ. Отримати освіту не вдалося, навіть звичайна сільська школа була недосяжною мрією. Проте душа й руки відчували непереможний потяг до прекрасного. Самотужки здолала секрети образотворчого мовлення, пропускаючи кожну крихту здобутих знань через власний світогляд, тому роботи її не схожі ні на які інші. Їм притаманні глибока щирість, поетичний ліризм, кришталева чистота сприйняття навколишнього світу і водночас високий професіоналізм.

І нехай нині с. Богданівка за адміністративно-територіальним поділом відноситься до Київської обл., саме з Полтавою пов'язане творче становлення Катерини Білокур. В Полтаві відбулась її перша виставка, тут вона вперше здобула визнання і її було названо гордим найменням художник, що принесло Катерині Василівні неймовірну радість. Потім були виставки в Києві, Москві, Варшаві, Парижі. Світ дав високу оцінку її неперевершеним творам "Квіти увечері", "Буйна", "Цар-колос", "Рожі і троянди" та ін.

У 1956 р. К.В.Білокур присвоєно звання народного художника України. 1977 р. в рідній Богданівці відкрито меморіальну садибу-музей, встановлено пам'ятник. З року в рік зростає інтерес до її творчості. 100-річчя від дня народження художниці широко відзначалось по всій Україні. Серед заходів проведених з цієї нагоди – виставка в Будинку художника, де вперше з різних міст було зібрано 50 полотен, творчий вечір в Києві, видання каталогу " Катерина Білокур. Виставка творів до 100-ліття від дня народження" (К.,2000). На цій виставці побували і ті роботи художниці, що нині зберігаються в ПХМ: "Квіти в тумані", "Півонії", "Пшениця, квіти, виноград", "Квіти".

Страшним лихом стала Друга світова війна. Її полум'я поглинуло більшу частину колекції ПХМ, назавжди забрало життя Соломона Розенбаума та його учня Костянтина Рубана, розкидало полтавських художників фронтовими шляхами. В роки ВВВ перестали битися серця Михайла Миколайовича Буніна /1887-1941/ та Григорія Петровича Ксьонза /бл.1880-1943/.

В післявоєнний період культурно-мистецьке життя Полтавського краю помітно активізувалося. Вже через півтора року після визволення обласного центру мистецькі кола діяльно готують дві художні виставки. На одній з них були представлені і роботи Соломона Ароновича Розенбаума /1885-1941/.

Відновлений 1944 року художній музей з новою силою акумулював мистецькі кадри. В 1944-1945 рр. завідуючим відділом малярства працює Іван Іванович Орлов /1875-1950/.

Учень професора Петербурзької АМ О.Ф.Рубо І.І.Орлов у 1909 р. брав участь у реставрації Аракчеєвського палацу в с. Грузіному /Новгородська губ./. Отримавши травму та перенісши тяжку хворобу, за рекомендацією лікарів переїздить на південь і поселяється в Полтаві /нар. І.І.Орлов в с. Новоандреєвому, Тихвінського повіту Новгородської губ./. Після нетривалого перебування в Петербурзі /1915-1917 рр./ знову повертається до Полтави.

Працює у відділі наросвіти, в театрі, стає першим головою Полтавської філії АХЧУ, з моменту заснування інституту інженерів с/г будівництва займає в ньому посаду викладача малювання.

Художник-монументаліст І.Орлов захоплювався жанровими картинами, писав натюрморти, портрети, пейзажі.

Серед творів І.І.Орлова, що належать ПХМ, пейзажі із зображенням мальовничих місць України, "Натюрморт з ягодами і грибами", сповнений світлих людських почуттів "Портрет дружини художника" /І948 р./. У 1946р. І.І.Орлова на посаді зав. відділом малярства ПХМ змінює, повернувшись з фронту, Павло Матвійович Горобець – художник-пейзажист, співець краси полтавського краю.

Спеціальної художньої освіти П.М.Горобець не отримав, та життя звело його з такими талановитими митцями, як Г.І.Цисс і М.Г.Бурачек, чия наука залишила глибокий слід в його творчості.

Починаючи з 1926 р. він був членом організації полтавських художників і експонентом обласних, республіканських, всесоюзних та зарубіжних виставок. Його творчий спадок містить близько 1000 творів, головним чином пейзажного жанру. Кращі навіть складно назвати. Чарують "Осики в Санжарах", "Сонце сідає", "Зелені береги Ворскли", "Тополі над дорогою", в яких відчувається душа глибокого лірика.

"Головне, що мені завжди хотілось виразити у своїх скромних мотивах – це радість буття, радість життя", – говорив художник.

У 1945 р. П.М.Горобець був прийнятий до Спілки художників. В 1964 очолив ПХМ, де впродовж майже 10 років плідно працював як адміністратор, не полишаючи творчості.

П.М.Горобець відомий в Полтаві і як громадський діяч, автор цікавих публікацій з мистецтвознавчої тематики.

Окремою сторінкою його творчості є дружні шаржі, карикатури, частина яких також зберігається в музеї.

А ще Полтавщину неможливо уявити без народного мистецтва та художніх промислів. З покоління в покоління килимарі, вишивальниці, гончарі, різьбярі передавали своє вміння, техніку й майстерність, а також характерні для Полтавського краю візерунки й орнаменти, створюючи неповторний оригінальний стиль.

Серед видатних майстрів – Василь Степанович Гарбуз /1882-1972/ заслужений майстер народної творчості, твори якого експонувалися на міжнародній виставці в Парижі та отримали золоту медаль.

З 19 років на опішнянському заводі "Художній керамік" працював Іван Архипович Білик /1910-1998/. З під рук майстра виходили не просто предмети – самобутні твори. Його стихією була скульптура малих форм – леви, барани, коники. Кожна робота несе в собі відчуття краси, притаманне авторові, власний характерний образ.

У 1971 р. І.А.Білику присвоєно звання заслуженого майстра народної творчості. У 1999 р. він став лауреатом Національної Премії України ім. Т.Шевченка.

З успіхом працюють в Опішному, яке недарма вважають столицею гончарства України, й інші знамениті майстри. З них ще двоє – В.О.Омеляненко та М.Є.Китриш також є лауреатами Шевченківської премії.

Як Опішне славиться своїми гончарними виробами, так Решетилівка – килимами. Килим – то прекрасний витвір невтомних людських рук. Він завжди доречний і в селянській оселі, і в палаці чи представництві ООН. Решетилівські майстри дбайливо зберігають традиції народного килимарства Полтавщини, що завжди відзначались вишуканим колоритом та надзвичайним багатством рослинних орнаментів. Їх вироби користуються високим попитом, прикрашають музейні та виставкові експозиції. Творчість решетилівських майстрів високо оцінена державою, двоє – народний художник України Леонід Самійлович Товстуха та заслужений майстер народної творчості Надія Нестерівна Бабенко в 1986р. стали лауреатами Національної премії України ім. Т.Г. Шевченка.

Highslide JS
І. М. Віцько. Трипілля. Кераміка. 1997.

Ще одне ім'я уславило Полтавщину на весь світ – ім'я народного художника України Івана Михайловича Віцька. Більше 30-ти років майстер працює в техніці порцеляни. Його твори стали справжніми перлинами декоративно-прикладного мистецтва.

50-ті роки характеризуються ще помітнішим наростанням темпів розвитку образотворчого мистецтва краю, виникненням художніх студій, появою нових імен та творчих організацій.

В 1951р. в Полтаві створюється обласне виробничо-творче кооперативне товариство працівників образотворчого мистецтва – "УКООП-Художник".

Це була нова по суті самостійна художня організація, що відіграла значну роль , як в житті цілого ряду полтавських мистців, так і мистецтва в цілому.

Однією з найширших виставок цього періоду (близько 150 робіт, 43 авторів) стала виставка митців Полтавщини, відкрита в залах Полтавського Державного художнього музею 1954 року.

Висвітлюючи виставку полтавські газети відзначали твори К.Г.Куземи, самодіяльного художника В.І.Хітька, Б.Г.Щербини та В.І.Шаховцова, Л.А.Репринцева, С.Г.Ремчукова, В.Е. Павлюченка, О.П.Глушаченка, М.Г.Шаповалова. І серед них групу молодих художників А.А.Сербутовського, М.О.Зикуна, А.Я.Павленка, Е.В.Любимова. Як показав час, саме ці художники в подальшому склали ядро Обласного товариства художників.

Цікавим фактом безумовно є той, що після цієї виставки три кращі роботи, а саме "На Ворсклі", П.М.Горобця, "Портрет школярки" Б.Г.Щербини та "Портрет теслі М.Л.Крючка" А.А.Сербутовського були відібрані на республіканську виставку в Києві, а згодом експонувались в ДТГ.

1959 року в місті відкривається новий заклад культури – Художній салон, на який так довго очікували полтавські митці. Він викликав загальну зацікавленість, про що повідомляла республіканська газета "Правда України"(3.04.1954р.).

До відкриття салону була підготовлена виставка кращих мистецьких творів. Увагу глядачів, журналістів, художників привернули, перш за все, представлені на ній роботи молодого вихованця Харківського художнього ін-ту В.Шаховцова. Майстром портрету, пейзажу, жанрової картини зарекомендував себе серед полтавських колег Віталій Іванович Шаховцов /1924-1969/. Народився на Донбасі (м. Слов'янськ, Донецької обл.). Рано залишився без батьківської опіки (батьки були репресовані), виховувався в дитячому будинку м. Харкова. Після війни навчався в Московському художньому училищі, у 1958 р. закінчив Харківський худ. ін-т. В кінці 60-х Шаховцов переїздить з Полтави на Донбас /Донецьк, Луганськ/.

Полтавський період його життя виявився найбільш продуктивним у творчому плані. Тут він створює свої кращі роботи: "Сталевар", "Господар", "Караюсь, мучаюсь, але не каюсь".

1960 р. запам'ятався полтавським митцям підготовкою творчого звіту, присвяченого Декаді української літератури та мистецтв у Москві. Більше 100 творів живопису, скульптури та графіки засвідчили високий професійний рівень майстрів Полтавського краю. Роботи готувались досить ретельно. В.Шаховцов представив на цю виставку чотири своїх полотна: "Вперше до школи", "Господар" /портрет В.С.Рябоконя/, "З поля", "Колгоспні ковалі".

У здавалося б простих сюжетах автор знаходить місце для показу значних внутрішніх переживань своїх героїв, як наприклад, в картині "Вперше до школи"(п.,о. 178х101). В розчинених дверях шкільного приміщення зупинилась циганська родина. Та скільки емоційних переживань викликають герої, кожен з яких, і це добре розумієш, по-своєму реагує на подію, що відбувається. Робота залишилась актуальною і на сьогоднішній день. Кращі твори з міської виставки були відібрані на республіканську, а потім направлені до Москви. Із представлених В.Шаховцовим робіт в столицях експонувалось три. Одна з них "Господар" була придбана Дирекцією художніх виставок і передана на зберігання до ПХМ.

Ще одне славне ім'я в історії художнього життя Полтави, тепер вже минулого ХХ ст. – Віра Антонівна Максимчук.

На виставці 1959 р. /Худ. салон/ був представлений її етюд до картини "У садку". Він привернув увагу видатних митців М.Дерегуса (на той час голова правління СХУ) та Тетяни Яблонської, котрі порекомендували Вірі вийти з цією картиною на республіканську виставку 1960 р. Художниця дійсно створює полотно "У садку" та представляє його серед інших своїх творів на згаданій виставці /"Вишивальниця", "Першокласниця"/. Віра Антонівна Максимчук нар. у Полтаві в 1924 р. Навчалась в худ. студії, якою керував П.М.Горобець. І вже перші її малюнки, як згадував художник, "вражали надзвичайною вдумливістю і намаганням якомога точніше передати на папері... натуру". "Серед інших учнів студії, – писав учитель, – малюнки Віри дійсно відрізнялись закінченістю, в них почувалась чітка цілеспрямованість і щире бажання оволодіти складною професією художника-професіонала".

В складних умовах повоєнного часу В.Максимчук здобуває освіту. У 1948 р. вона вступає до Одеської державної художньої школи. По закінченні викладає в середній школі на Донбасі, а потім повертається до Полтави. Саме тут остаточно складається її творча манера. Як згадують колеги, Віра Антонівна була надзвичайно вимогливою до себе. А ось її роботи навпаки відрізнялись особливою щирістю і теплотою. Вона була і залишається визнаним майстром композиційного вирішення полотен, їй добре вдавалась передача світлотіньових ефектів, тож картини В.А.Максимчук – то справжня школа для майбутніх художників.

Жодна з художніх виставок полтавських митців не обходилась без скульптурних творів К.С.Посполітака. Ім'я цього скульптора відоме полтавцям перш за все у зв'язку з пам'ятником Нескореним полтавчанам, що знаходиться на перехресті вул. Котляревського і Пушкіна, поряд з будинком середньої школи №10, де навчалась полтавська підпільниця Ляля Убийвовк. Перший ескіз пам'ятника і образ героїні Великої Вітчизняної війни створив Корній Сидорович Посполітак у співавторстві з Л.Г.Жуковською, Д.Г.Совою та архітектором В.А.Пасічним / відкрито 1976 р./.

Народився К.С. Посполітак на Вінничині, в с. Грабівці у 1916 р. Після закінчення Київського художнього училища /1938/ продовжив освіту в Алма-Атинському художньому училищі. Після фронтових шляхів, які пролягли для нього через Німеччину, оселився в Полтаві. Першим захопленням був живопис, зокрема пейзаж, та згодом К.Посполітак знаходить своє головне покликання у скульптурі. Йому добре вдавались і портрет і жанрові сцени. Роки війни закарбувались в пам'яті назавжди. Воєнна тематика стала провідною в творчості скульптора. Це і узагальнені образи "Захисник Бреста", "Матрос Балтики", "Десантник Керчі", "Чорнофлотець" і портрети конкретних осіб – "Сергій Сапіго – учасник полтавського підпілля". Серед ряду пам'ятників створених К.С.Посполітаком – Герою Радянського Союзу Г.С.Кагамлику в м.Гребінці /1968 р./. Та не всім планам майстра судилося здійснитися. Він пішов із життя в 1979 р., майже щойно після відзначення свого 63-річчя.

Серед славної когорти полтавських митців завжди чільне місце належало художникам-графікам. На початку століття в Полтаві працювали брати Рожанківські, Федір та Павло, Степан Данилович Бутник, Евген Григорович Балута, Борис Федорович Ромберг, молодший брат С.Т.Бутника – Іван, учень Сластіона – Петро Бутко, Кость Мощенко. Значну роль в справі розвитку мистецтва графіки відіграв Леонід Семенович Векштейн /1896, Полтава – 1950, Ленінград/. Альбом графічних малюнків нашого земляка "Графічні композиції", виданий у 1929 р., одержав високу оцінку, в тому числі і Товариства художників ім. А.Г.Куїнджі, на той час очолюваного професором Н.П.Сичовим. Альбом було рекомендовано для систематичного використання в художніх вузах і технікумах як навчальний посібник. Окремі його екземпляри потрапили на зберігання до АМ /тоді Ленінградської/ та Державної бібліотеки ім. Салтикова-Щедріна.

Л.Векштейна добре знали в Полтаві, де він працював художником в газеті "Селянин", в 1930-33 р.р. завідував Картинною галереєю, очолював Полтавську філію АХЧУ, керував художніми студіями.

В Полтаві художник жив ї працював 43 роки. Він був одним із тих, хто залишив рідне місто з останнім ешелоном, який відправлявся в евакуацію. В роки війни не вдалось зберегти власну колекцію, що складалася головним чином з робіт друзів С.А.Розенбаума, проф. М.М.Гужавіна, М.Б.Брукмана. В роки Великої Вітчизняної війни Л.Векштейн потрапляє на фронт, а після демобілізації його запрошують до Ленінграда, де він працював у театральному комбінаті, ілюстрував медичну енциклопедію, численні монографії, підручники, тощо. Проте все подальше життя не втрачав зв'язків з рідним містом, з яким був пов'язаний початок його творчості, незабутні зустрічі з Іваном Мясоєдовим, що стали поштовхом до обрання художнього фаху.

У 60-ті роки велика роль в розвитку образотворчого мистецтва в місті та області належала Полтавським художньо-виробничим майстерням, незмінним директором яких довгий час залишався Григорій Дмитрович Братко. Сюди за замовленнями стікались вже відомі автори, навколо яких зростало і загартовувалось молоде покоління. В цей час мистецтво Полтавщини перебувало на досить високому рівні, маючи в своїх рядах значну кількість членів Спілки художників. Їх роботу корегувала Харківська обласна організація Спілки художників України. Наприкінці 60-х виникла потреба власної Полтавської організації. Восени 1970 р. Полтавське відділення Спілки художників /14-те на Україні/ було створено. Перші організаційні збори відбулись у залі художнього салону. Присутніми на ньому були голова правління Спілки художників м.Харкова, Валентин Сизиков, заслужений діяч мистецтв України Леонід Чернов, заступник голови Спілки художників України Олександр Донченко. Відкрив засідання худ. О.П.Журбій. Першим головою правління Полтавської Спілки художників став А.А.Сербутовський.

Андрій Андрійович Сербутовський народився 18 серпня 1923 р. Рано зазнав матеріальних труднощів, та ще й ніс на собі значний моральний тягар як син репресованого. Здобути професійну освіту так і не вдалося, а ось художніми секретами оволодів рано, ще у власній родині, від М.М.Волкова. То була майже вся його освіта. Рядовим пройшов всю війну. Наприкінці Великої Вітчизняної війни командування направляє молодого бійця до Харківського танкового училища. Та бути військовим Андрій Сербутовський не планував. Перебуваючи в Харкові, він порушує клопотання про вступ до Харківського художнього інституту, проте дозволу від військового командування не отримує. Залишає училище, демобілізується і приїздить до Полтави. 1947 рік став знаменним в житті художника першою художньою виставкою, у якій він бере участь. Витримавши 2-х річний кандидатський термін, в 1960 р. А.Сербутовський вступає до Спілки художників.

Головою новоствореного Полтавського відділення Спілки художників А.Сербутовський пробув два роки. За станом здоров'я йому довелось залишити цю посаду. Заслужений художник України А.А.Сербутовський продовжує творчу діяльність. Він учасник численних художніх виставок, його роботи зберігаються в музеях та приватних колекціях як в Україні, так далеко за її межами. ПХМ має 13 творів А.А.Сербутовського, серед них "Старий Чернігів", "Перед дощем", "Розлив на річці Снов", "Портрет А.З.Якушева", "Альтанка Л.Глібова у Седневі" та ін. 18 серпня 2002 р. відбулася ретроспективна персональна виставка, на якій у великій виставковій залі ПХМ (галереї мистецтв) було представлено 114 творів художника.

До митців, які внесли значний вклад в розвиток образотворчого мистецтва Полтавщини, безумовно належать друзі в житті і в мистецтві Віктор Миколайович Батурин та Анатолій Терентійович Щербак.

Біографії їх на диво схожі. Для обох шлях до великого мистецтва розпочався в студії Полтавського палацу піонерів, де першим наставником для них став К.Г.Кузема. Разом вони вступають до Московського поліграфічного інституту і разом, не закінчивши останнього курсу, залишають його. Разом, ще за участю Бориса Головка та Євгена Путрі приступають до виконання першого музейного проекту – створення нової експозиції літературно-меморіального музею І.П.Котляревського. Оформлення музейних експозицій, що потребувало не лише художніх вмінь, але й значної ерудиції, стає справою всього життя. Згодом створюється значна група, яка дає путівку в життя ще ряду полтавських авторів. За спогадами колег лідерство в групі належало В.Батурину, а А.Щербак був її мозковим центром. І лише з 1982 р. вони працюють окремо, створивши власні групи. На рахунку А.Т.Щербака 11 музейних експозицій, кожній з яких віддана чимала частка життя. Серед них музей-заповідник М.В.Гоголя і Лубенський краєзнавчий музей, музей-заповідник А.С.Макаренка, зразковий сільський музей с. Вовчика та ін.

В доробку Віктора Батурина ще й ряд монументальних творів, таких як пам'ятник Полеглим козакам, проект якого художник створює незадовго до смерті. Рано один за одним пішли з життя друзі-художники. Як жили й працювали, разом. Віктор Миколайович Батурин помер в 1993 році, Анатолія Терентійовича Щербака не стало через рік, в 1994.

До ряду видатних особистостей, які створювали мистецьку історію Полтави, з повним правом належить ім'я видатного архітектора, громадського діяча, краєзнавця, музеєзнавця Лева Семеновича Вайнгорта.

Його життя і діяльність була тісно пов'язана з творчістю полтавських митців, особливо з вищезгаданими В.М.Батуриним та А.Т.Щербаком, у співпраці з якими створювався музей-заповідник М.В.Гоголя у Василівці. Подарований нащадкам, він став справжнім пам'ятником його авторам.

Література:

1. Аббасов А.М. Опанас Сластьон. – К., 1973

2. Безхутрий М. С.І.Васильківський. – К., 1954

3. Владич Л. Леонід Володимирович Позен. – К., 1961

4. Гнедич П.П. История искусств. – Т.3 – С-П. 1897

5. Федір Кричевський. Спогади, статті, документи.- К., 1972

6. Прытков В. Н.Ярошенко. – М., 1960

7. Шувалова И.Н. Мясоедов – Л., 1972

8. Каталог творчої виставки художників м. Полтави та Полтавської області. – Полтава, 1940

9. Каталог ювілейної виставки робіт художника Павла Матвійовича Горобця. – Полтава, 1946

10. Каталог. Художня виставка Українського образотворчого мистецтва. – Полтава, 1949

11. Каталог виставки робіт художників Полтавщини. – Полтава, 1948

12. Каталог обласної художньої виставки. – Полтава, 1954

13. Каталог обласної художньої виставки. – Полтава, 1955

14. Каталог. Виставка творів художника Григорія Івановича Цисса. – Полтава, 1956

15. Каталог обласної художньої виставки. – Полтава, 1957

16. Каталог обласної художньої виставки, присвяченої декаді української літератури та мистецтва в Москві. – Полтава, 1960

17. Каталог. Виставка робіт художників Полтавщини в Києві. – Полтава, 1962

18. Каталог обласної ювілейної виставки творів художників Полтавщини, присвяченої 50-річчю Великого Жовтня. – Полтава, 1967

19. Каталог І-ї Всеукраїнської Великодної виставки декоративного мистецтва "Світ божий як Великдень". – К., 2002

20. Полтавський художній музей. 1919 – 1994. Бібліографічний покажчик. Упорядн. Віталій Ханко. – Полтава, 1994

21. Полтавський художній музей. Альбом. Упорядн. К.Г.Скалацький. – К., 1982

22. Митці України. Енциклопедичний довідник. – К., 1992

Джерело:

Полтава: архітектура, історія, мистецтво. Матеріали I наукової конференції "Вайнгортівські читання", 27 листопада 2002 р. – Полтава. 2002. Стор. 32-47.


© Курчакова О., Бочарова С.
При використанні, посилання
на авторів обов'язкове.

Ссылки на эту страницу


1 Бочарова Светлана
[Бочарова Світлана] - пункт меню
2 Курчакова Ольга Николаевна
[Курчакова Ольга Миколаївна] - пункт меню
3 Указатель книг и статей по названиям
[Покажчик за назвами] - пункт меню

Поддержать сайт
Карта ПриватБанка:

4149 4390 0512 1235