Праздник в Полтаве - Остап Лысенко

• 

Подробности

Просмотров: 935

Остап Миколайович Лисенко. Свято в Полтаві.

Подається за виданням: М. В. Лисенко. Спогади сина / О. М. Лисенко. - 4-е вид., перероб. і доп. - К. : Мистецтво, 1966. - 362 с. : іл. Глава XII. Свято в Полтаві. Стор. 208-220.

Джерело: Електронна бібліотека "Чтиво".

Переведення в html-формат: Борис Тристанов.

О. М. Лисенко. Свято в Полтаві (М. В. Лисенко. Спогади сина) — 208

XII. СВЯТО В ПОЛТАВІ

БОРОТЬБА ЗА ПАМ'ЯТНИК. «ЦЕ Ж ЗРАДА!» СТАРИЦЬКИЙ ЧИТАЄ «ЕНЕЇДУ». ПОЛТАВА У ТІ ДНІ. ПАМ'ЯТНИК ВІДКРИТО. ЯК У ДІДОНИ. ВІЧНО ЮНА «НАТАЛКА ПОЛТАВКА». «БУДЕШ, БАТЬКУ, ПАНУВАТИ, ПОКИ ЖИВУТЬ ЛЮДИ»

Нарешті ми їдемо в Полтаву. Позаду роки чекання, турбот, неспокою, зв'язаних із спорудженням пам'ятника Іванові Котляревському, зачинателеві, батькові української літератури, авторові «Енеїди» і «Наталки Полтавки».

Чого тільки не навидумували царські держиморди, чиновники-крючкотвори, аби «не допустити», «заборонити» перший пам'ятник українському письменникові на території імперії — тюрми народів.

Царський уряд довгий час не давав дозволу на спорудження пам'ятника. А потім, давши вже дозвіл, зробив усе, щоб затягнути, а то й зовсім провалити його відкриття. Так, наприклад, було оголошено, що збір громадських коштів на пам'ятник можна проводити лише в межах Полтавської губернії. Мстили народному співцеві пани та підпанки, нащадки тих старшин, яких у змальованому Котляревським пеклі «за те там мордували і жарили з усіх боків, що людям льготи не давали і ставили їх за скотів». Засідаючи в полтавській міській думі, вони тихою сапою підкопувались під саму ідею ювілею, всіляко намагались звести нанівець справу спорудження пам'ятника.

Прогресивним діячам культури — полтавцям, серед яких було багато друзів батька (Панас Мирний, Г. Маркевич та ін.), — багато довелося витратити сил, щоб довести будівництво пам'ятника до кінця.

О. М. Лисенко. Свято в Полтаві (М. В. Лисенко. Спогади сина) — 209

Так, зокрема, щоб добитись остаточного дозволу влади, Г. Маркевич на одному з засідань міської думи нагадав про активну, енергійну участь Котляревського в ополченні 1812 року (Котляревський, як відомо, сформував 5-й козацький полк). Зрозуміло, після цього владі було вже незручно заборонити пам'ятник патріоту, герою 1812 року. Мій батько знав усе це з листів Панаса Мирного, Маркевича та інших полтавців.

Відкриття пам'ятника Котляревському, першого пам'ятника українському письменнику в царській Росії, було для батька, як і для всіх чесних людей на Україні, великою подією.

— Треба, щоб це свято нашої культури стало святом всенародним, святом усієї України, — часто повторював він, поринувши з головою у підготовку програми великого урочистого концерту.

Пам'ятаю, як домагався батько, щоб на свято були обов'язково запрошені наші, як він казав, кревні брати-галичани.

Який крик і галас підняли тут деякі «верноподданные» полтавські пани, праві земці (учасники різних чорносотенних банд):

— І на постріл не пускати галичан, тих австрійських шпигунів, сіячів «вредных мыслей».

Полтавський губернатор таки заборонив був участь у святі галичан, та вийшло інакше.

... Батько настільки був заклопотаний підготовкою до свята, що додому щодня приходив опівночі. Коли йшлося про громадську справу, він забував і втому, і своє хворе серце.

У дні підготовки до ювілею, хоч доводилось воювати чимало з «криводержавієм», батько вражав своєю вірою, бадьорістю. Взагалі оптимізм був чи не найхарактернішою рисою його характеру. Ніхто з друзів і домашніх ніколи

О. М. Лисенко. Свято в Полтаві (М. В. Лисенко. Спогади сина) — 210

не чув від нього того нудного песимістичного скиглення, за яким люди часто ховають свою душевну спустошеність. Сила творчого духу буяла в ньому, і, може, тому він ніколи не втрачав енергії, надії. Той, хто приходив до нього побитий життям, дріб'язковими сварками, суєтою, нерідко повертався з вірою в серці.

Звичайно, як і в кожної живої людини, у нього були свої вади. З надмірною добротою і мало не дитячою довірливістю уживалась в ньому така ж надмірна запальність. Спалахував одразу, мов сірник, увесь червонів, хоч іноді провина й не варта була того грізного гніву. Батько знав свою ваду і, як міг, боровся з нею, вдаючись до улюбленого ним рецепту: перше ніж у гніві вимовити слово, — сім раз проведи язиком по піднебінню. Але злопам'ятним він не був ніколи. Як скоро спалахував, так скоро й відходив. Заздрість, підступ, холодну злобу, обмову зневажав, як щось найбридкіше. Найчастіше справедливий гнів його викликали боягузтво, зрада товариству, суспільній справі.

«І все те боїться, холопствує, продає букву за буквою. І чого воно боїться, і кого боїться? Того, що все вирива до останнього, і, вириваючи, викрадаючи, ще і в морду б'є. Адже ж од його ні ласкою, ні бійкою довіку нічого не вимантачиш, бо треба ж хоч і єзуїтством, хоч азіатським лукавством одбирати, викрадати своє. Скажете — це ж дріб'язок; коли ж усе крупне самі продали, проґавили, проспали, так треба ж хоч за дріб'язок чіплятись. Нас і ненавидять, презирають вороги, що ми — чиновні душі на законном, легальном основанії своє продаємо, зубами не вириваємо, не виборюємо. Шевченко каже: «Схаменіться, недолюдки, багном не оскверніте образ божий!!»

Глядіть же, не проґавте Слов'янщини: чехів, сербів, поляків, болгар і інших. Здобудьте адреси їх знаменитих осіб й інституцій. Європу теж».

О. М. Лисенко. Свято в Полтаві (М. В. Лисенко. Спогади сина) — 211

Отак писав батько в своєму листі до Г. І. Маркевича, обурений тим, що «свинячі рила городського самоуправління» Полтави та місцеві члени ювілейної комісії збираються «разом з урядом утопити наше свято у багнюці» і зробити його «келейно, для себе».

«... Що ви собі думаєте?.. З Галичини пишуть і кажуть, що не чують нічого з Полтавщини... Я послав ще в іюні всі адреси Київські, Львівські і які в голову прийшли, а ви досі нікому нічого не написали. Це ж зрада!»

Страшне слово «зрада», боляче ранить воно чесну людину. У нестримному гніві Микола Віталійович і не подумав, що Маркевич, який стільки зробив для ювілею, може образитись. А саме так і трапилось. І Микола Віталійович не впадає в амбіцію, а одразу відгукується таким щирим словом, що хмаринка в його стосунках з Маркевичем одразу розсіюється.

«Простіть, простіть, простіть, — вибачте, друже любий, коханий Григорію Іпатовичу, за різкі слова, які зроду «ad hominem» (по щирості) не малися мною в замірі».

Але й у цьому листі, вибачаючись за невільну різкість, Микола Віталійович не поступається головним: «Коли я писав так різко, то мав на увазі виключно комісію славетну, а не Вас, бо вона ж довела до скандалу, засилаючи запросини за місяць до свята, тямлючи добре, що це ж глухе літо, коли в городах нікого нема. Значиться, треба було рахувати, що за 2—3 місяці розіслати, щоб люди приміли зібратися, обміркувати, вибрати делегата, написати адресу. Ну а тепер що ж буде з цього дива? Ну хіба ж це не зрада справі?!»

Прекрасний був батько в хвилини гніву. Не знав він ні в чому половини. Як любив, то вже всім серцем, а коли ненавидів — то теж по-справжньому. Таким був і в дружбі, і в будь-якому «общественному» ділі, за яке брався. Як грати — так грати, співати — так співати. «Без оркестра

О. М. Лисенко. Свято в Полтаві (М. В. Лисенко. Спогади сина) — 212

кантати у вас не буде, не дам... — писав він тому ж Маркевичу. — Нема чого мене просити, щоб я «снизошел» на келейне виконання душ 80 хора під акомпанемент фортепіанчика».

На цей раз батькові довелося взяти на себе досить-таки важкі зобов'язання. З Києва весь хор не повезеш, і він змушений був дбати про підготовку двох частин хору — київської і полтавської. Оркестр був київський. Репетиції йшли водночас і в Києві, і в Полтаві — за однією програмою.

І ось нарешті позаду щоденні репетиції, клопоти, тривоги. Ми їдемо в Полтаву! У нашому вагоні, здається, представники усього літературного й артистичного Києва: солісти опери, Карпенко-Карий, Садовський, Саксаганський, хор батька, громадська делегація з великим вінком, що буде покладений до підніжжя пам'ятника. Батько на рідкість бадьорий, веселий.

— Радий я за свого земляка (так називав він Котляревського). Адже як не хитрували

Начальники, п'явки людськії,
І всі прокляті писарі,
Ісправники все ваканцьові,
Судді і стряпчі безтолкові,
Повірені, секретарі, —

що не вигадували підлі родичі, а прийшлось їм, як мовив би пан Возний, теє-то як його, відступити. Пам'ятник батькові нашому, зачинателю письменства українського і театру, стоїть і стоятиме віки.

Всі у вагоні зустріли цю імпровізовану промову Миколи Віталійовича дружними оплесками.

З великою, неприхованою любов'ю говорив він всю дорогу про Котляревського.

— Великий правдолюб і народолюб, він перший оживив літературу і сцену словом народним. Вже цим він заслужив нашу вічну шану.

О. М. Лисенко. Свято в Полтаві (М. В. Лисенко. Спогади сина) — 213

Розповідав батько і про те, що вивчив напам'ять майже всю «Енеїду» ще студентом, і тут же став декламувати окремі фрагменти знаменитої поеми. Не витримав і Михайло Старицький, вступив у змагання з ним. Не знаю, чи хто коли читатиме так «Енеїду»!

Почав Михайло Петрович, добре пам'ятаю, з третьої частини поеми. Услід за Енеєм, парубком моторним, провів він нас по всьому пеклу. Скупий на жести, Старицький всі свої почуття — ненависть, презирство — вкладав у голос, інтонацію, то в'їдливу й насмішливу, то грізну.

Всім старшинам тут без розбору,
Панам, підпанкам і слугам,
Давали в пеклі добру хльору.
Всім по заслузі, як котам.
Тут всякії були цехмійстри,
І ратмани, і бургомістри,
Судді, підсудки, писарі,
Які по правді не судили
Та тільки грошики лупили
І одбирали хабарі.
І всі розумні філозопи,
Що в світі вчились мудрувать;
Ченці, попи і крутопопи,
Мирян, щоб знали научать;
Щоб не ганялись за гривнями,
Щоб не возились з попадями,
Та знали церков щоб одну;
Ксьондзи до баб щоб не іржали,
А мудрі звізд щоб не знімали, —
Були в огні на самім дну.

Мені здається, що саме це читання допомогло мені більше, ніж будь-коли раніше, усвідомити, якою викривальною, гострою сатирою на панів була «Енеїда». Хоч деякі панки-літературознавці не бачили в ній нічого, крім «травестійно-бурлескного кривляння».

З особливою майстерністю читав, точніше, грав Старицький сцени на Олімпі. Перед нами, мов живі, постали такі

О. М. Лисенко. Свято в Полтаві (М. В. Лисенко. Спогади сина) — 214

небожественні боги й богині, розпусні, вічно п'яні, ненажерливі й жорстокі, як і земні боги — царі. Захоплений змаганням з Старицьким і прилюдно визнаючи свою «поразку», батько ні на хвилину не забував про мету подорожі, не переставав дбати про святковий концерт. В дорозі він улаштував аж дві «генеральні» співанки вже «а капела», стежив навіть за тим, щоб хто з хористів, не дай бог, не застудив собі горло.

— Пам'ятайте, друзі, не одна Полтава, вся Україна слухатиме нас. Думаю, що все буде гаразд, — підбадьорював він усіх.

В розмовах, співах, декламаціях час минув непомітно. Ось і Полтава. Уквітчана, святкова. Нас зустрічає делегація полтавської інтелігенції. Батька запрошує до себе один з найактивніших місцевих громадських діячів — адвокат Дмитрієв. В той же день батько, не гаючись, звів обидві частини хору (київську і полтавську), потім хор з оркестром і співаками-солістами. Треба було поспішати. Співанка продовжувалась кілька годин. Нарешті батько заспокоївся.

— Досить на сьогодні, друзі. Здається, все буде гаразд.

На вулицях Полтави гомін, святковий натовп. Тільки й чути: «Ось як! І Садовський з трупою прибув», «І ви приїхали? Як довго, добродію, ми не бачились», «А галичани, дивись, теж тут».

Батькові ні на хвилину не було спочинку: то треба делегацію зустріти, то ще раз обміркувати важливу деталь у програмі концерту. І він всюди встигав, радий, що може чимсь допомогти. Саме таке життя він любив, почував себе, як риба в воді, занурюючись у гущавину бурхливого громадського моря, в яке, хай на короткий час, перетворилась старенька, тиха Полтава.

... Настав час відкриття пам'ятника.

О. М. Лисенко. Свято в Полтаві (М. В. Лисенко. Спогади сина) — 215

На майдані — тисячі людей, найбільше селян, що прибули навіть з найвіддаленіших сіл Полтавщини.

Коло п'єдесталу — організатори свята, члени земства і міської думи, а навкруги гості з усієї України. Так тихо, що, здається, чути, як б'ються сотні сердець. Ось і стрічка перерізана. Падає покривало.

З високого постаменту озирає натовп Іван Котляревський, ще зовсім молодий. Мабуть, так він виглядав, коли писав перші розділи своєї вічно живої «Енеїди». Як водиться, почались промови — і процедурно-офіціальні, і щирі, сердечні... Біля промовців стояли «невідомі», одягнені в цивільне вбрання. Всі знали — вони стежать, щоб, як попереджено заздалегідь, ніяких крамольних «зажигательных» промов не було.

Після офіціальної частини пани поїхали, і одразу не стало видно фраків, багатого жіночого вбрання. Усе заполонив квітчастий одяг полтавського села. Плахти, запаски, вишивані сорочки буквально обліпили підніжжя пам'ятника, а між ними, мов дуби серед берізок, виділялися статечні, поважні селяни в чумарках і брилях. То рідні брати і сестри «Наталки Полтавки», онуки й правнуки старої Терпилихи прийшли, щоб уклонитись низько своєму співцеві.

Починалось бабине літо. Стояв напрочуд теплий серпневий день. Освітлений яскравим промінням, зігрітий сонцем і народною любов'ю, бронзовий Котляревський ласкаво посміхався людям, яким служив і вірою, і правдою все своє життя. Ця «неофіціальна», непередбачена програмою зустріч народу з Котляревським найбільше схвилювала батька. Якісь незнайомі люди підходили до нас, цілувались з батьком, як на великдень, поздоровляли...

Того ж вечора відбулось урочисте засідання міської думи з промовами, звітом по спорудженню пам'ятника і, що виходило за рамки офіціальної сторони, із змістов-

О. М. Лисенко. Свято в Полтаві (М. В. Лисенко. Спогади сина) — 216

ною промовою про художньо-літературне значення творів І. П. Котляревського і його заслуги. На кінець засідання — проголошення і читання привітань, які надійшли від багатьох установ і окремих осіб.

На другий день свят, 31 серпня, відбувся загальнодоступний літературно-музичний ранок комісії народних читань, що складався з читання біографії Котляревського, фрагментів з його творів, «туманних картин», пов'язаних з життям і діяльністю поета, вокальних номерів з «Наталки Полтавки», уривків з «Енеїди», ілюстрованих теж «туманними картинами».

Вдень відбувся бенкет-обід, влаштований містом для почесних гостей. Організатори бенкету з поваги до Котляревського вирішили повторити знаменитий «обід у Дідони».

Чого тільки не було на довжелезних дубових столах:

Тут їли різнії потрави,
І все з полив'яних мисок,
І самі гарнії приправи
З нових кленових тарілок:
Свинячу голову до хріну,
І локшину на переміну,
Потім з підлевою індик;
На закуску куліш і каша,
Лемішку, зубці, путрю, квашу,
І з маком медовий шулик.
І кубками пили слив'янку,
Мед, пиво, брагу, сирівець,
Горілку просту і калганку,
Куривсь для духу яловець.

За обідом знову, як водиться, виголошувались промови, тости. Та надто вже різношерстна була публіка. Навіть «обід Дідони» не допоміг, не надав зустрічі невимушеного дружнього характеру. Батька, як почесного гостя, посадили поруч з головою думи, і видно було по ньому, що він з нетерпінням чекає кінця обов'язкової, та мало приємної для нього процедури. Батька тягло «до своїх».

О. М. Лисенко. Свято в Полтаві (М. В. Лисенко. Спогади сина) — 217

Від офіціальних бенкетів, зборів він відпочивав у товаристві Панаса Мирного і Нечуя-Левицького [не зустрічав згадок про участь Нечуя-Левицького в урочистостях - Т.Б.], М. Старицького, В. Самійленка, у дружніх розмовах з П. Саксаганським і Карпенком-Карим та з галицькими делегатами.

Полтава стала в ці дні «столицею», центром української культури. То тут, то там в будинках полтавців, де зупинились видатні письменники, артисти, виникали стихійні збори, дискусії про політичне та громадсько-культурне життя на місцях. Вся Полтава святкувала офіціально, тому і неофіціальні збори, де частенько-таки виголошувались «крамольні», не дозволені на території Російської імперії промови, обійшлись без інцидентів.

Пам'ятаю одні такі «стихійні» збори. Зібралось багатенько полтавців-інтелігентів. Зайшла мова про «війну» за пам'ятник Котляревському, про підлі маневри «правих» членів думи.

— Що казати, — не витримав батько, — не мало ще у нас людців, які цураються свого народу, слова рідного. Плазують перед «криводержавієм», п'ють горілочку, розважають себе анекдотами «про дурного хохла» і називають себе малоросами. Але, слава богу, є ще в Полтаві справжні люди. Їм хотів би я нагадати слова нашого великого земляка Івана Котляревського:

Де общеє добро в упадку,
Покинь отця, покинь і матку,
Лети повинність ісправлять!

— Все ж гадаю, що таке велике для України свято, як відкриття пам'ятника Іванові Котляревському, повинно розкрити очі багатьом. — Тут батько процитував Шевченкові пророчі слова:

Незрячі прозрять...
Німим отверзуться вуста,
Прорветься слово, як вода,

О. М. Лисенко. Свято в Полтаві (М. В. Лисенко. Спогади сина) — 218

І дебрь-пустиня неполита.
Зцілющою водою вмита,
Прокинеться, прокинеться!

В залі Просвітительського товариства імені Гоголя відбувся урочистий вечір, присвячений Котляревському. У першому відділі було показано «Наталку Полтавку». М. Л. Кропивницький грав виборного Макогоненка, М. К. Садовський — Миколу, І. К. Карпенко-Карий — возного Тетерваковського, С. В. Тобілевич — Терпилиху. Молоді виконавці — Л. П. Ліницька (Наталка) і А. А. Жулінський (Петро) теж виявились гідними партнерами своїх вчителів, корифеїв української сцени.

Полтавців нелегко було здивувати «Наталкою Полтавкою». Вони знали напам'ять не те що всі пісні, а кожну репліку. Та з тієї хвилини, коли на сцені з'явився Карпенко-Карий — Возний, у залі ні на хвилину не вщухав сміх. Карпенко-Карий — Возний, статечний, повний поваги до своєї власної особи, серйозно вірив у все те, що він робив або говорив на сцені. І свою знамениту пісеньку «Всякому городу нрав і права...» він проспівав серйозно, я б сказав, побожно, як «отче наш».

Крім Возного, мені найбільше сподобався Садовський — Микола, живе втілення волелюбства, вірності, природної дотепності, чудових рис народу українського. Він одразу завоював серця глядачів особливою простотою, щирістю, сердечністю.

Починається другий, концертний відділ вечора. На святковій сцені в національному вбранні учасники хору: синіють широкі козацькі штани, червоніють польові маки на вишитих сорочках.

Ось і батько у незмінному диригентському фраку. Мить — і блискуча диригентська паличка злітає вгору... Лунають перші звуки оркестрового вступу кантати «На вічну пам'ять Котляревському».

О. М. Лисенко. Свято в Полтаві (М. В. Лисенко. Спогади сина) — 219

Ця кантата на слова Шевченка по-справжньому урочисто прозвучала в Полтаві. Я стояв на сцені за хором і весь час спостерігав за батьком. Як тільки заграв оркестр, він, здавалось, зовсім забув про залу, про святкове оточення. Кожен рух, вся його постать були звернені до хористів і оркестрантів.

«Соловейком» названо в кантаті Котляревського. Глибоким сумом пройнятий голос соліста:

Сонце гріє, вітер віє
З поля на долину,
Над водою гне з вербою
Червону калину.
На калині одиноке
Гніздечко гойдає.
А де ж дівся соловейко?
Не питай: не знає.

Хор, ніби відповідаючи солістові, урочисто співає славу, стверджує безсмертя поета:

Все сумує — тільки слава
Сонцем засіяла.
Не вмер кобзар, бо навіки
Його привітала.

Коли дійшли до величного фіналу і весь хор урочисто заспівав:

Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди.
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть, —

немов буря пронеслась по залі і всіх підняла з місць. Довго не вщухали оплески, захоплені вигуки. Стоячи вшанували посланці всієї України великих творців вічно живого слова — Шевченка, Котляревського і творця полум'яних

О. М. Лисенко. Свято в Полтаві (М. В. Лисенко. Спогади сина) — 220

звуків — Миколу Лисенка. Підбадьорений такою незвичайною зустріччю, хор з неменшим піднесенням виконав історичну пісню часів Богдана Хмельницького «Гей, не дивуйте, добрії люди».

Закінчився вечір живою картинкою, де був показаний Котляревський в колі героїв своїх творів. Полтавці піднесли батькові великий вінок. Немало теплих і щирих слів було сказано йому в той вечір. З великим успіхом поздоровив його і Панас Мирний.

Шанування Котляревського вилилось у початок святкування 35-річного ювілею творчої діяльності Миколи Лисенка, яке незабаром відзначала вся Україна.