Михновский, Николай Иванович

Просмотров: 46181

Міхновський Микола Іванович

Міхновський, Микола Іванович — Михновский Николай Иванович — (1873, с. Турівка Прилуцького пов. — 3.05.1924, Київ) — політичний і громадський діяч, правник, журналіст.

Народився в родині сільського священика і палкого українського патріота. Закінчив Прилуцьку гімназію (1890 р.) і юридичний факультет Київського університету (1898 р.). В студентські роки став співзасновником, провідником та ідеологом "Братства Тарасівців" (1891 р.). Після розгрому організації (1893 р.) продовжив політичну діяльність в товаристві "Молода Україна". Працюючи в одній з адвокатських контор Києва, закохавшись в дружину свого начальника, утік з нею до Харкова і хотів одружитися. Але батько рішуче виступив проти шлюбу, що порушував церковні канони, і нареченої — неукраїнки. М. Міхновський, який так і не створив сім'ї, після цього ще з більшим завзяттям виступав проти "чужинців" і змішаних шлюбів.

З 1899 р. М. Міхновський займався адвокатською практикою у Харкові, виступаючи як оборонець у політичних процесах. Водночас розгорнув діяльність, спрямовану на пробудження національної свідомості українського народу. Промови М. Міхновського на шевченківських урочистостях 1900 р. у Полтаві (19 лютого) та Харкові (26 лютого) привернули увагу багатьох українських патріотів. Ці промови лягли в основу програми, написаної М. Міхновським для першої в Наддніпрянській Україні політичної партії - РУП (Революційної Української партії), заснованої в 1899 р. у Харкові Д. Антоновичем, Б. Камінським, Л. Мацієвичем, М. Русовим. Видрукована у Львові в 1900 р. під назвою "Самостійна Україна", програма справила на суспільство вибуховий ефект. Тоді ж у львівському часописі "Молода Україна" М. Міхновський надрукував відкритого листа до міністра внутрішніх справ Д. Сипягіна з приводу заборони напису українською мовою на пам'ятнику І. Котляревському в Полтаві.

З програми "Самостійна Україна":

"Не може бути ніякої боротьби українського народу в рамках існуючої Російської імперії. Лише цілковите відокремлення України і створення могутньої держави від Карпат до Кавказу необхідне нашій нації. Українцям не потрібна автономія з ласки Москви, а також федерація у складі Росії, їм потрібна повна незалежність. Україна має матеріальні и духовні сили бути самостійною. Україна для Українців!

<...> Ніч була довга, але ранок наблизився, і ми не допустимо, щоб проміння свободи усіх націй заблищало на наших рабських кайданах: ми розіб'ємо їх до схід сонця свободи".

З "Відкритого листа Революційної української партії до міністра внутрішніх справ Сипягіна":

"Того обурення, що обхопило нас, коли ми дізнались про Вашу відповідь на прохання лояльних полтавців, Ви не зможете зрозуміти. Але те, чого Ви так бажали, те сталось: ми учули всю гіркість тієї наруги, тієї зневаги, що Ви завдали нашій нації. <...> Тая заборона єсть краплею, що переповнила чашу страждань і терпіння нашого народу. Вона свідчить, що не буде ніколи кінця Вашому гнобительству. Вона каже нам: "Годі мовчати Вам, рабам! Ми не можемо далі дозволити безстидному чужинцеві знущатись над найсвятійшими нагими чуттями".

Українська нація мусить скинути пановання чужинців, бо вони огиджують саму душу нації. Мусить добути собі свободу, хоч би захиталася ціла Росія!"

Радикалізм М. Міхновського викликав у РУП опозицію політичній лінії "Самостійної України". Більшість відійшла з самостійницьких позицій. Із однодумців М. Міхновський наприкінці 1901 — на поч. 1902 рр. сформував Українську народну партію (УНП), що проголосила своєю метою боротьбу за створення незалежної національної держави. УНП мала власну бойову структуру під назвою "Оборона України". Протягом 1902—1904 рр. у статтях і відозвах "Робітнича справа у програмі УНП" (1902 р.), "Десять заповідей" (1903 р.), "Справа української інтелігенції в УНП" (1904 р.) М. Міхновський виклав основні теоретичні засади українського націоналізму, ставши відтак його першим ідеологом.

"Десять заповідей" М. Міхновського (1903 р.):

1. Єдина й неподільна від Карпат і до Кавказу самостійна, вільна Українська Демократична Республіка — це національний всеукраїнський ідеал. Нехай кожна українська дитина тямить, що вона народилася на світ на те, щоб здійснити цей ідеал.

2. Усі люди — твої брати, але москалі, ляхи та жиди — вороги нашого народу, доки вони панують над нами й визискують нас.

3. Україна для українців. Отже, проганяй звідусіль з України чужинців-гнобителів.

4. Усюди й завжди вживай українську мову. Нехай ані дружина твоя, ані діти не дають поганити твоєї господи чужинцям-гнобителям.

5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відступників, і добре буде твоєму народові й тобі.

6. Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних інтересів.

7. Не стань ренегатом-відступником.

8. Не обдирай власного народу, працюючи на ворогів України.

9. Допомагай своєму землякові поперед усіх.

10. Не бери собі дружину з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами; не приятелюй з ворогами нашого народу, бо це додає їм сили й відваги; не підтримуй гнобителів наших, бо зрадником станеш.

З праці М. Міхновського "Справа національної інтелігенції у програмі УНП" (1904 р.):

"Головна причини нещастя нашої нації — брак націоналізму серед широкого загалу її... Націоналізм — це велетенська і непоборна сила. <...> Під її могутнім натиском ламаються непереможні, здається, кайдани, розпадаються великі імперії і з являються до історичного життя нові народи. <...> Націоналізм єднає, координує сили, жене до боротьби, запалює фанатизмом поневолені нації в їх боротьбі за свободу".

"Заповіді" М. Міхновського були звернені до третьої генерації української інтелігенції, яка, на його думку, мала заснувати нову, самостійну Україну (за його теорією, перше покоління української інтелігенції служило Польщі, а друге - Росії). У 1905 р. М. Міхновський уклав проект першої у XX ст. української конституції "Основний закон Самостійної України — Спілки народу українського". В 1906 р. опублікував "Програму" УНП, яка передбачала створення "однієї, єдиної, неподільної, самостійної, вільної, демократичної України — республіки робочих людей" від "гір Карпатських аж по Кавказькі". Ідеологію українського націоналізму та ідею самостійництва М. Міхновський популяризував у різних, здебільшого за браком фондів короткотривалих друкованих органах: "Самостійна Україна" (Львів, 1905 р.), "Хлібороб" (Лубни, 1905 р.), "Запоріжжя" (Катеринослав, 1906 р.), "Слобожанщина" (Харків, 1906 р.), "Сніп" (Харків, 1912—1913 pp.). Брав участь у виборчих кампаніях до Державної Думи. Протягом 1909—1914 рр. керував роботою національно-патріотичної організації "Третє товариство взаємного кредиту", був членом Товариства імені Квітки-Основ'яненка у Харкові. Своєю діяльністю і особистим прикладом привернув до українського націоналізму чимало патріотично настроєних людей, насамперед, молоді.

Учасник студентського руху у Харкові Ю. Коллард:

"... саме Міхновський спричинився до цілковитого відірвання нашої харківської молоді від аполітичного українофільства та етнографізму, бо показав він нам нові шляхи через радикал-демократизм до революційного українського націоналізму".

Університетський товариш, згодом політичний діяч Сергій Шемет:

"Міхновський хотів поглибити українську ідею, з літературної зробити її політичною й од наукових студій перейти до реальної політичної акції".

Свої ідеали М. Міхновський намагався пропагувати їх за будь-яких обставин. 30 серпня 1903 p. з нагоди відкриття у Полтаві пам'ятника І. Котляревському в театрі відбулися урочистості, на яких виступали представники різних регіонів України. За наполяганням міського голови В. Трегубова тексти привітань промовці, за винятком галичан, мали виголошувати російською мовою. М. Міхновський вийшов на сцену і заявив: "Ми на своїй землі не маємо права виступати рідною мовою. А що текст привітання від харківських громадян, який мені доручено оголосити, написаний українською, я не можу зачитати його". І, вийнявши з папки аркуш паперу, поклав його до кишені, а пусту папку під шквал оплесків передав зніяковілому В. Трегубову. Цей приклад наслідували інші промовці, по суті, зірвавши офіційні урочистості. У 1904 p., коли на офіційному рівні відзначалося 250-річчя "возз'єднання" України з Росією, М. Міхновський з однодумцями із "Оборони України" вирішили висадити в повітря пам'ятники царям у Києві та Одесі. Однак бойовик, котрому доручалося виконати цю акцію, несподівано наклав на себе руки. У Харкові ж не було царських монументів, тому вибух пролунав біля пам'ятника О. Пушкіну, якого М. Міхновський вважав співцем "єдиної і неділимої" Росії.

З початком Першої світової війни М. Міхновський був мобілізований до російської армії. Якийсь час перебував на Північному фронті, а на початку 1917 р. у чині поручика перейшов на юридичну службу до Київського окружного військового суду. Ще наприкінці 1916 p. вчинив спробу закласти підвалини українського війська. План зводився до того, "що кожний вояк російської армії, який є родом українець, мусить вважати себе вояком майбутньої української армії". З початком революції М. Міхновський доклав чимало зусиль для реалізації цього задуму. З його ініціативи у Києві 16 березня 1917 p. було організовано товариство Український військовий клуб імені гетьмана П. Полуботка і обрано Український військовий організаційний комітет (УВОК) для здійснення українізації в армії. 1 травня 1917 p. за безпосередньої участі М. Міхновського було утворено 1-й Український охочий полк імені гетьмана Богдана Хмельницького, а наприкінці червня 1917 p. — 2-й Український полк імені гетьмана Полуботка.

С. Шемет:

"Міхновський прикладає всіх зусиль, щоби революційний порив української солдатської маси і довір'я офіцерства до українського руху для української державности використати. Він розуміє, що революція повернулася в повну катастрофу для російської держави і що перед вождями українського народу стають вже завдання державно-оріанізаційного, а не тільки бунтарсько-революційного характеру. Організувати свою українську регулярну армію, проголошення вслід за тим самостійности Української Держави, зробити сепаратний мир із центральними державами — ось була програма Міхновського в першій добі революції. Для наших недержавників-соціалістів і такої ж не державницької націоналістичної інтеліґенцп ця програма здавалася чимось абсурдним, як абсурдною і досі єсть для них українська державницька ідеологія".

В. Єфтимович:

"Хоч він говорив, здавалося, ніби й відомі всім речі, але — як же неподібно до всього того, що доводилося чути й думати про ті самі речі раніше. <...> ...коли раніш про подібні речі всі ми <...> тільки мріяли, то тепер Мїхновський поставив їх перед нами на землю, як те конкретне завдання, що маємо його виконати! До нас тепер говорив великий український державник, що сам давно вже проробив-обдумав кожну найменшу подробицю..."

<...> Коли славної пам'яті поручик Микола Іванович Міхновський видався мені велетом ще в 1917 р., то тепер, у перспективі двох десятків літ <...> його постать тільки виросла. <...> Сучасне йому суспільство не доросло до того, щоб зрозуміти його ідею та щоб визнати у ньому свого вождя".

На Всеукраїнському національному конгресі М. Міхновський був обраний членом УЦР від Українського військового клубу імені гетьмана Полуботка. Заклики до створення власного війська та до проголошення самостійності України викликали відверте роздратування та неприховану ворожість соціалістичних лідерів УЦР. Українська соціал-демократія нігілістично ставилася до армії, розраховуючи, що у "крайньому випадку" народ сам збереться в "народну міліцію". М. Грушевський називав агітацію М. Міхновського "націонал-фашистською".

М. Грушевський про М. Міхновського:

"[Людина ] зі здібностями і ще більше амбіціями, із сильним нахилом до авантюризму, інтриґи і демагогії. <...> Заварив би кашу і в небезпечний момент сховався б у просо... Отсі міркування, а також і той реакційно-аристократичний дух, котрий віяв із агітації Махновського, змусили наших товаришів із Ц. Ради пильно слідити за його діяльністю і старатись протиставляти впливам і зв'язкам впливи Ц. Ради".

Під час роботи І Всеукраїнського військового з'їзду (5—8.V. 1917 р.), скликаного з ініціативи Українського військового організаційного комітету, лідери УЦР фактично знейтралізували самостійників на чолі із М. Міхновським, хоча його й обрали членом УГВК. Після II Всеукраїнського військового з'їзду (5—10.VI.1917 р.), переконавшись у неможливості працювати в УГВК, що розширився за рахунок представників "соціалістичної демократії", М. Міхновський вийшов зі складу комітету і виїхав на Полтавщину, де взяв участь у роботі Установчого з'їзду Української демократичної хліборобської партії (29.VI.1917 р.).

Делегат І Всеукраїнського військового з'їзду єфрейтор Певний:

"Так ото ж, браття, як вийде Винниченко, та як почне, як заведе! Так як його послухаєш, то вся земля навколо, скільки оком скинеш, — ніби твоя власна стала! Земля — селянам, а фабрики — робітникам! Так говорить, ніби тобі всю землю подарував. Настоящий, можна сказать, демократ. Всім догодити хоче.

А по ньому Міхновський, поручик. Так цей — куди там Винниченку! Цей тільки Україну, братця, знає. Так і говорить: "Україна — для українців!" Господи! Мов із "Кобзаря" тобі вичитує. А всі слухають — аж дух затаїли. Не тільки люди — каміння слухає! А про тих москалів, як почне говорити, так ніби й слід по них пропав. Україна і більш нічого! Така, як самі захочемо. Це вам. братця, людина! Наша людина! Справжній тобі козак-характерник!".

С. Шемет:

"Два найгарячіші і найбільш важкі місяці революційної доби проходять для Мїхновського в безплідній боротьбі з соціалїстично-демократичною більшістю Українського Військового Комітету".

Повернувшись до Києва, М. Міхновський зробив спробу вчинити державний переворот і збройним шляхом проголосити незалежність України. 4 липня 1917 р. він підняв збройне повстання, ударною силою якого став полк імені гетьмана Полуботка. Планом передбачалося захоплення влади в Києві з наступною передачею її Центральній Раді; остання під тиском зброї мала проголосити самостійну Українську державу. На ранок 5 липня полуботківці зайняли цілий ряд важливих військових і державних установ, в т. ч. штаб міліції, військову комендатуру, арсенал, банк, скарбницю, інтендантські склади. Для придушення повстання український уряд мобілізував значні військові сили, які витіснили полуботківців за місто і оточили їхні позиції. Після нетривалого бою повстанці 9 липня склали зброю. 27—29 липня полк було розформовано і вислано з Києва. М. Міхновський за наказом голови уряду В. Винниченка був заарештований і відправлений на Румунський фронт.

А. Волинець:

"Соціалістичний парлямент — Центральна Рада — та Ті уряд не розуміли М. Махновського. Та і як вони могли зрозуміти — вони, інтернаціоналісти, "єдіно-котєлковци", його велику думу, широкий погляд і гарячу любов до нації й держави?! <...> Куди їм було до війська, коли вони вірили тодішньому богові — О. Керенському <...> і цупко трималися за "єдиний демократично-революційний фронт" з москалями... <...> його таємні проекти проголосити самостійну Україну і дати рішучий бій Москві — не вдались. Зрада Ю. Капкана його сильно зневірила. <...> ...наші "соціял-патріоти" <...> вислали М. Міхновського московськими руками на румунський фронт, звідки він повертається до дому розбитий морально й фізично".

Ю. Тютюнник:

"Ми мали знаменитий матеріал для будівлі — спалахнувші революційним ентузіазмом народні маси. Та серед керманичів Центральної Ради не знайшлося людини з творчим Генієм. В нас були каменярі і часом непогані, але не було архітекторів-творців..."

Після остаточного розвалу фронту восени 1917 p. М. Міхновський повернувся на Полтавщину, де працював як чільний діяч УДХП. З приходом до влади у квітні 1918 р. гетьмана П. Скоропадського прикутого ревматизмом до ліжка М. Міхновського привезли на автомобілі до столиці й запропонували посаду міністра внутрішніх справ, а коли він відмовився — посаду "бунчужного товариша", тобто радника гетьмана. Однак М. Міхновський залишився в опозиції до гетьманської влади, а після проголошення П. Скоропадським федерації з Росією взяв участь в антигетьманському повстанні. Виїхавши до Харкова, проводив агітацію в Запорозькому корпусі П. Болбочана. Проте до влади прийшла соціалістична Директорія, тобто ті самі люди, що руйнували колись працю М. Міхновського над творенням української мілітарної сили. У 1919 p. М. Міхновський зробив останню спробу врятувати українську державність. Зібравши у Києві кілька старшин, він з ними виїхав до штабу Запорозького корпусу в Кременчук, сподіваючись підняти повстання проти соціалістів. Але С. Петлюра випередив події, заарештувавши П. Болбочана. З відчаю, що все так фатально гине, М. Міхновський захворів і опинився в лікарні.

Там його заарештували більшовики й посадили у Кременчуцьку в'язницю. Від неминучої смерті М. Міхновського врятувало повстання отамана Н. Григор'єва у травні 1919 p. Вірогідно, М. Міхновський якийсь час перебував у штабі Н. Григор'єва (вважають, що він був автором перших відозв повстанців). Після поразки руху М. Міхновський наприкінці 1919 p. перебрався з Херсонщини до Новоросійська, звідки намагався емігрувати за кордон разом із денікінцями. Але командування Добровольчої армії, чи то випадково, чи то навмисне, не видало йому необхідних документів. Залишившись на Кубані, М. Міхновський працював в українській учительській семінарії в станиці Полтавській. Повернувшись у 1924 p. до Києва, був заарештований співробітниками ДПУ і невдовзі загинув. Обставини смерті остаточно не з'ясовані. За одними даними він був розстріляний, за іншими — знайдений повішеним в тюремній камері (варіант: у садку господаря садиби, де квартирував). Навіть якщо прийняти версію самогубства, найімовірніше, воно було інсценовано органами ДПУ.

М. Міхновський значно випереджав своїми поглядами своїх сучасників. Безкомпромісний, принциповий, пристрасний і динамічний, він не зумів об'єднати для реалізації своїх ідей міцнішого гурту однодумців. Але його ідеї мали великий вплив на покоління 1920-1930-х рр., зокрема, на західноукраїнських землях та на еміграції. Багато що з проповідуваного ним уже втратило свою актуальність, але чимало з поставлених питань заслуговують на увагу і в наші дні.

А. Волинець:

"Ми такі бідні людьми, ми такі слабі національно, що найменша страта, болюче нами відчувається... А втрата М. Міхновського — це катастрофа... Цей розум ще не був вичерпаний, його енергія ще не вигасла, його дух ще горів... <...> Ми ж, його учні, можемо, одначе, уже й сьогодні [стаття написана в другі роковини смерті М. Міхновського] одверто признати, що Покійний був завеликий для свої епохи, і своїми ділами і своїми помилками він переріс її на ціле покоління!.. Через голови "третьої" генерації він єднається з четвертою, яка, може, не повторить гріхів батьків своїх..."

Джерело:

Білоусько О. А., Єрмак О. П., Ревегук В. Я. Новітня історія Полтавщини (І половина ХХ ст.). Стор. 37-39

Ссылки на эту страницу


1 Большой народный праздник в Полтаве
Велике народне сьвято в Полтаві // Газета "Буковина", Чернівці: чис. 92, 03.(16.).08.1903, стор. 3, чис. 93, 06.(19.).08.1903, стор. 3, чис. 97, 15.(28.).08.1903, стор. 3, чис. 99, 20.08.(02.09.).1903, стор. 3, чис. 104, 31.08.(13.09.).1903, стор. 2, чис. 106, 05.(18.).09.1903, стор. 1, чис. 107, 07.(20.).09.1903, стор. 2, чис. 109, 12.(25.).09.1903, стор. 1, чис. 110, 14.(27.).09.1903, стор. 2, чис. 110, 14.(27.).09.1903, стор. 3
2 Боровик/Боровиков, Виталий Гаврилович
[Боровик/Боровиков, Віталій Гаврилович] (1864-после 1938), украинский общественный и политический деятель, писатель, переводчик
3 Братство Тарасовцев
[Братство Тарасівців] - украинская тайная организация
4 В десятую годовщину
[В десяту річницю 22.1.1918-22.1.1928] – Андриевский Виктор (речь на торжественной академии в украинской станице при г. Калише 22.1.1928) // Тиражом "Лагеря". Калиш. 1928. Типография издательства "Черномор"
5 Воспоминания (1861-1907)
[Спогади (1861-1907)] – Євген Чикаленко. // Українська вільна академія наук у США. Нью-Йорк. 1955
6 Воспоминания Владимира Леонтовича
Володимир Леонтович. Спогади // Тризуб: Тижневик політики, культури, громадського життя й мистецтва – Париж, 1928. – № 22, стор. 9-15; № 24, стор. 9-15; № 26, стор. 7-12; № 27, стор. 7-12; № 28-29, стор. 25-27; № 30, стор. 5-11; № 41, стор. 11-14; № 42, стор. 7-10; № 44, стор. 15-18; № 45, стор. 7-9
7 Воспоминания юношеских дней: 1897-1906
[Юрій Коллард. Спогади юнацьких днів: 1897-1906. Українська Студентсьтка Громада в Харкові і Революційна Українська Партія (РУП)] // Срібна сурма, Торонто, 1972
8 Всеукраинские воинские съезды
[Всеукраїнські військові з'їзди] - съезды представителей украинских фронтовых частей русской армии, Черноморского и Балтийского флотов, воинских организаций
9 Гаевский, Семен Федорович
[Гаєвський, Семен Федорович] (1778, Полтава—1862), тайный советник, доктор медицины и хирургии
10 Гринченко, Борис Дмитриевич
[Грінченко, Борис Дмитрович] (1863—1910), выдающийся украинский писатель, общественно- политический деятель, ученый-языковед и педагог
11 Две веры
[Дві віри] – Виктор Андриевский. Миттенвальд. 1950. На правах рукописи. Речь, произнесенная 27 января 1950 на протестном вече в Миттенвальде против пертрактаций украинских социалистов с группой Керенского
12 Дмитриев, Николай Андреевич
[Дмитрієв, Микола Андрійович] (1867—1908), общественный деятель, деятель культуры и образования, адвокат, публицист
13 Дневник (1907-1917)
[Щоденник (1907-1917)] – Євген Чикаленко. Щоденник (1907-1917). – К.: Темпора, 2011.
14 Дневник (1918-1919)
[Щоденник (1918-1919)] – Євген Чикаленко. // К.: Темпора, 2011.
15 Дневник (1919)
[Щоденник (1919)] – Євген Чикаленко. Щоденник (1919-1920). – Київ—Нью-Йорк: Видавництво імені Олени Теліги, 2005. Стор. 34-202.
16 Дневник (1920)
[Щоденник (1920)] – Євген Чикаленко. Щоденник (1919-1920). – Київ—Нью-Йорк: Видавництво імені Олени Теліги, 2005. Стор. 204-528.
17 Дневник Василия Кравченко
Василь Кравченко. Щоденник // Неопалима купина : літературно-художній та історичний журнал / Видавництво "Генеза" ; Інститут системних досліджень освіти України. - К. : Генеза, 1995, № 7-8, стор. 25-48
18 Журналисты
[Журналісти] - пункт меню
19 Из былого. Том І. 1917-й год на Полтавщине
[З минулого. Том І. 1917-ий рік на Полтавщині]. Андриевский Виктор // Издательство "Украинское Слово", Берлин, 1921
20 Из былого. Том ІІ. От Гетмана до Директории
[З минулого. Від Гетьмана до Директорії]. Андриевский Виктор // Издательство "Украинское Слово", Берлин, 1923.
21 Из Киева до Полтавы в 1918 году
Сава Крилач. З Києва до Полтави в 1918 році // Календар-альманах "Дніпро" на звичайний рік 1940. Річник XVII. Львів. 1939. Накладом Українського Товариства Допомоги Емігрантам з України у Львові (Ринок, 10). Стop. 63-74.
22 Из моих воспоминаний
Борис Мартос. З моїх споминів // Календар-альманах "Дніпро" на звичайний рік 1940. Річник XVII. Львів. 1939. Накладом Українського Товариства Допомоги Емігрантам з України у Львові (Ринок, 10). Стop. 30-48.
23 К характеристике правых партий
[До характеристики правих партій] – Андриевский Виктор (из доклада, прочитанного 16-17/XII.1920 г. в украинском военном лагере в Райхенберге) // Берлин. 1921. Из типографии Гофмана в Зальцендели
24 Кононенко, Мусий Степанович
[Кононенко, Мусій Степанович] (1864—1922), поэт, общественный и кооперативный деятель
25 Липа, Иван Львович
[Липа, Іван Левович] (1865—1923), общественно-политический деятель, писатель, врач
26 Личности - М
[Особистості - М] - пункт меню
27 Мациевич, Лев Макарович
[Мацієвич, Левко Макарович] (1877–1910), корабельный инженер, политический деятель, первый украинский авиатор
28 Михновские
[Міхновські] – священнический род
29 Михновский, Владимир Иванович
[Міхновський, Володимир Іванович] (бл.1851-не раніше 1915) – священнослужитель
30 Михновский, Иван Иванович
[Міхновський, Іван Іванович] (1823-1904) – священнослужитель
31 Михновский, Николай Иванович
[Міхновський, Микола, Іванович] – пункт меню
32 Мои воспоминания о давнем прошлом (1901-1914 годы)
[Мої спомини про давнє минуле (1901-1914 роки)] – Дмитрий Дорошенко // Издательский союз "Тризуб". Виннипег, Манитоба. 1949
33 Мои воспоминания о недавнем прошлом (1914-1920 годы)
[Мої спомини про недавнє минуле (1914-1920 роки)] – Дмитрий Дорошенко // Друге видання. Українське видавництво. Мюнхен. 1969
34 Мои воспоминания о Николае Лысенко
[Ївна Щербаківська-Кричевська. Мої спогади про Миколу Лисенка] – Е. Щербаковская-Кричевская // Нові дні, сентябрь (стр. 12-16), октябрь (стр. 7-12), 1957
35 Моя журналистская деятельность
Андрій Жук. Моя журналістська діяльність. I. На Наддніпрянській Україні, до еміграції (1901–1907). Місячник політики, культури і суспільного життя "Український самостійник", 1960, № 7–8. Мюнхен, 1960, 80 с.
36 На открытии памятника И. Котляревскому
Публікується за виданням: Андрій Жук. На відкритті пам'ятника І. Котляревському // Сучасність (література, мистецтво, суспільне життя). № 12 (36). Грудень 1963. Мюнхен. Стор. 84-94.
37 Национально-освободительное движение
[Національно-визвольні змагання] – пункт меню
38 Независимая Украина
[Самостійна Україна] – Михновский Николай // На чужині. 1948. Видавництво "Український Патріот"
39 Николай Лысенко. В сотую годовщину рождения. 1842-1942
[Микола Лисенко. В соту річницю народження. 1842-1942] – Андриевский Виктор. // Украинское издательство. Львов. 1942
40 Общественные деятели
[Громадські діячі] - пункт меню
41 Открытие памятника И. Котляревскому в Полтаве
Відслоненє памятника І. Котляревського в Полтаві // Літературно-науковий вістник, Львів: том 23, кн. 8, серпень 1903 р., стор. 144-145; том 23, кн. 9, вересень 1903 р., стор. 229-230; том 24, кн. 10, жовтень 1903 р., стор. 51-59; том 24, кн. 11, листопад 1903 р., стор. 138-139; том 24, кн. 12, грудень 1903 р., стор. 233-234, 236-237
42 Открытое письмо к министру Сипягину
Микола Міхновський. Одвертий лист до міністра Сипягіна // Молода Україна. – Рік І. – Ч. 9 – 10. – Львів, вересень – жовтень 1900
43 Памяти Ивана Котляревского
Памяти Івана Котляревского // Товариш: ілюстрований календар т-ва "Просвіта. - Львів, 1904. - Р. 3. - С. 206-213
44 Перша революція
Олександер Лотоцький. Сторінки минулого. Частина друга // Серія мемуарів, книга 3. Варшава. 1933. Стор. 276-284
45 Петлюра, Симон Васильевич
[Петлюра, Симон Васильович] (1879—1926), общественный, политический и государственный деятель, журналист
46 Политические и партийные деятели
[Політичні та партійні діячі] - пункт меню
47 Праздник в Полтаве
Сьвято в Полтаві // Газета "Руслан", Львів: чис. 196, 30.08.(12.09).1903, стор. 1, чис. 198, 02.(15.).09.1903, стор. 2, чис. 201, 05.(18.).09.1903, стор. 1, чис. 201, 05.(18.).09.1903, стор. 2, чис. 202, 06.(19.).09.1903, стор. 1, чис. 202, 06.(19.).09.1903, стор. 2, чис. 203, 07.(20.).09.1903, стор. 1, чис. 203, 07.(20.).09.1903, стор. 2, чис. 203, 07.(20.).09.1903, стор. 3, чис. 204, 10.(23.).09.1903, стор. 2, чис. 204, 10.(23.).09.1903, стор. 3, чис. 205, 11.(24.).09.1903, стор. 2, чис. 205, 11.(24.).09.1903, стор. 3, чис. 208, 14.(27.).09.1903, стор. 3, чис. 209, 16.(29.).09.1903, стор. 1, чис. 209, 16.(29.).09.1903, стор. 2, чис. 210, 17.(30.).09.1903, стор. 1, чис. 210, 17.(30.).09.1903, стор. 2, чис. 211, 18.09.(01.10).1903, стор. 1, чис. 211, 18.09.(01.10).1903, стор. 2
48 Праздник Котляревского в Полтаве
Сьвято Котляревского в Полтаві // Газета "Діло", Львів: чис. 143-28.06.(11.07.).1903, стор. 2, чис. 180-12.(25.).08.1903, стор. 3, чис. 195-30.08.(12.09.).1903, стор. 1, чис. 195-30.08.(12.09.).1903, стор. 2, чис. 198-03.(16.).09.1903, стор. 1, чис. 198-03.(16.).09.1903, стор. 2, чис. 199-04.(17.).09.1903, стор. 1, чис. 202-09.(22.).09.1903, стор. 1, чис. 202-09.(22.).09.1903, стор. 2, чис. 203-10.(23.).09.1903, стор. 1, чис. 261-18.11.(01.12.).1903, стор. 3
49 Праздник украинской интеллигенции [к открытию памятника И. П. Котляревскому]
[Свято української інтелігенції (до відкриття пам'ятника І. П. Котляревському)] - Ефремов Сергей // Киевская старина. - 1903, 10, с. 168-202
50 Революционная Украинская Партия (РУП)
Революционная Украинская Партия (РУП)
51 Симон Петлюра
Андрій Жук. Симон Петлюра // Календар-альманах "Дніпро" на звичайний рік 1934. Річник XI. Львів. 1934. Накладом Українського Товариства Допомоги Емігрантам з України у Львові (Ринок, 10). Стop. 101-114.
52 Совачов, Яков Васильевич
[Совачов, Яків Васильович] (бл.1851-1915) – священнослужитель
53 Три громады. Воспоминания из 1885-1917 гг.
[Три громади. Спогади з 1885-1917 рр.] – Андриевский Виктор // Львов. 1938. Издатель Иван Тиктор
54 Тридцать лет со дня открытия памятника Івану Котляревскому в Полтаве
Василь Сімович. Тридцять років від відкриття пам'ятника Іванові Котляревському в Полтаві // Праці у двох томах. Т.2. Літературознав. Культура.: Іст. л-ри. Іст. Культ. Громадське життя / В. Сімович. – Чернівці : Книги- ХХІ, 2005. – 904 с. : іл. – Прим.: с.808-850. – Покажч. імен: с.851-. – 966-8653-16-5. Стор. 462-466.
55 Украинская народная партия (УНП)
Украинская народная партия (УНП)
56 Украинский генеральный военный комитет
Украинский генеральный военный комитет
57 Украинский клуб в Полтаве (1913-1918): открытие и направления деятельности
[Український клуб у Полтаві (1913-1918): відкриття та напрямки діяльності] - Пустовит Тарас Павлович
58 Украинское национально-освободительное движение на Полтавщине в начале XX века (1900-1916 гг.)
[Український національно-визвольний рух на Полтавщині на початку XX століття (1900–1916 рр.)] - Ревегук В. Я.
59 Фотография со многими неизвестными
[Фотографія з багатьма невідомими] - Юрій П'ядик // Вітчизна. 1989, № 2. Стор. 194-205
60 Шемет, Владимир Михайлович
[Шемет, Володимир Михайлович] (1873-1933), общественно-политический деятель, депутат 1-й Государственной думы от Полтавской губернии (подписал Выборгское воззвание)
61 Шемет, Сергей Михайлович
[Шемет, Сергій Михайлович] (1875–1957), общественный и политический деятель
62 Юристы
[Юристи] - пункт меню