Атаман Максим Мандык

Віктор Ревегук, Надія Кочерга, кандидати історичних наук, доценти. Отаман Максим Мандик

Максим Мандик народився в селі Мала Загрунівка Зіньківського повіту в селянській родині. За переказами, його сім’я  походила з давнього козацького роду, в  якому з покоління в покоління передавалися спогади про козацькі часи і героїчне минуле України. В родині любили  й шанували народні обряди, звичаї й традиції.

У роки першої світової війни М.Мандика мобілізували до царської армії і він мусив воювати за чужі імперські інтереси. Повернувся до рідної домівки, коли в Києві вже постала Центральна Рада і для українського народу відкрилася можливість стати господарем на своїй землі. Та не судилося М.Мандикові разом із молодою дружиною мирно сіяти хліб і ростити дітей. Тричі на Україну чинили інтервенцію  російські червоні  війська і наприкінці 1919 року остаточно встановили радянську владу на Полтавщині. Разом із чужою владою прийшла на Зіньківщину продрозкладка, реквізиції, конфіскації, сваволя Чека. А коли більшовики ліквідували українську партію  боротьбистів, яка користувалася найбільшим авторитетом серед селянства, загальне невдоволення більшовицьким режимом переросло у масові повстання. Найбільше з них влітку 1920 року очолив Левко Христовий, який під час наступу на Гадяч об’єднав розрізнені повстанські загони у селянську армію, чисельністю кілька тисяч чоловік. Приєднався до Л.Христового і загін М.Мандика, який складався головним чином із селян Зіньківського повіту. Більшість із них не мала вогнепальної зброї і в наступ на Гадяч ішла озброєна ціпами, косами й кілками [1].

Після розгрому основних сил Л.Христового М.Мандик продовжував вести боротьбу самостійно, лише на короткий час вступаючи в контакти з іншими повстанськими  отаманами. Його загін діяв у Зіньківському та частково Миргородському повітах. Повстанці боронили селян від нападів російських продовольчих загонів, зривали мобілізацію до Червоної армії, розганяли створені більшовиками комнезами і органи радянської влади. Під час раптових нападів гинули як повстанці, так і ті, хто став до співпраці із більшовицьким режимом.

Липневої ночі 1920 року раптовим нападом повстанці М.Мандика розгромили  в Бірках російський продовольчий загін, який грабував місцевих селян і змусили рештки продармійців втекти до Зінькова. У день більшовицького свята – захоплення влади в Петрограді – загін Мандика чисельністю близько 30 чоловік несподівано напав на Романівку, де повстанці знищили канцелярію сільської ради, розігнали міліцію та забрали продукти та одяг у їх сімей [2]. Разом із загоном  Бобра повстанці М.Мандика  здійснили декілька нападів (у листопаді 1920 року і січні 1921 року) на Велику Павлівку.

Якщо влітку 1920 року загін М.Мандика нараховував понад сотню повстанців, то взимку – 20-30 чоловік. Переважно це була сільська молодь 19-20 років, яка не бажала брати участь у розв’язаній більшовиками братовбивчій  громадянській війні і, щоб уникнути мобілізації до Червоної  армії, йшла до лісу, де зі зброєю в руках боронила рідні домівки від каральних загонів червоних.

Повстанці М.Мандика користувалися повною підтримкою місцевого населення, яке забезпечувало їх одягом, продуктами харчування та повідомляло розвідувальні дані про пересування червоних військ. Помічник начальника Зіньківської повітової міліції Гречковський своєчасно попереджав М.Мандика про підготовку каральних експедицій проти повстанців. Зв’язковими в нього були уродженці Бірок Ганна Чирка та Пирлик. 22-річна Ганна Руденко таємно збирала гроші для повстанців, нерідко їздила до Полтави за медикаментами і зброєю для них [3].

Швидкий злет і такий же розгром ненавчених і недостатньо організованих та озброєних повстанців Л.Христового показав, що у відкритому бою з регулярними частинами Червоної армії повстанцям не вистояти. Тому М.Мандик обрав тактику партизанської війни невеликими, але мобільними загонами і вона себе виправдала. Незважаючи на чисельні каральні експедиції, його загін тривалий час був невловимим. Із загонами інших отаманів М.Мандик об’єднувався лише на короткий час, спільно протидіючи червоним військам.

Як і більшість повстанців, М.Мандик довгий час вагався між прагненням продовжити боротьбу за свободу і незалежність України і можливістю співіснувати з радянською владою. Невпевненість у перемозі і постійний червоний терор стосовно родин учасників протибільшовицьких повстань змусили його взимку 1921 року здатися представникам радянської влади. Розпочата проти нього кримінальна справа була тимчасово закрита. Проте ядро  загону М. Мандика   кількістю 12 чоловік збереглося. Командування ним тимчасово взяв на себе уродженець Великопавлівської волості Юхим Судь. Повстанці перебралися до лютенських лісів і встановили зв’язок із загоном Л.Христового.

Протягом нетривалого перебування вдома М.Мандик переконався, що українському селянинові за умов радянської влади не вижити і знову взявся до зброї. 4 березня  1921 року його повстанці вбили двох агентів  Зіньківського політбюро, а 16 березня роззброїли 7 червоноармійців, яких потім відпустили, але з собою забрали 9 їх коней [4]. Це дало змогу озброїти частину дезертирів, які беззбройними прийшли до лісу, і посадити групу повстанців на коней, що зробило загін маневренішим.

У березні 1921 року загін М.Мандика зріс до 30 чоловік. Як і раніше, вони діяли на теренах Миргородського і Зіньківського  повітів. У ніч на 17 березня повстанці вчинили напад на поштове  відділення у Кирило-Ганнівці, де забрали 31215 крб., убили голову і секретаря Порскалівського комнезаму і червоноармійця, який спробував чинити опір [5]. Через декілька днів вони напали на хутір Семиреньки Савенківської волості і розігнали там представників радянської влади.

З настанням літа склалися сприятливіші умови для повстанської боротьби. Разом із тим вести боротьбу проти більшовицького режиму ставало все складніше. Крім міліцейських загонів на Зіньківщині, як і повсюдно по Україні, із селян, яким радянська влада добавила землі, були створені озброєні загони комітетів незаможних селян, перекинуті з Росії продзагони та 61-й полк 7-ої Володимирської стрілецької дивізії. І все ж боротьба тривала. На Зіньківщині, крім М.Мандика, діяли загони Антоненка і Топчія (по 20-25 повстанців), Масюти (20 бійців), Турчина (15), Бея (15) та декілька ще дрібніших.

Якщо окремі ватажки повстанських загонів, що складалися переважно з дезертирів, переховувалися  в лісах і особливої активності не виявляли, то М.Мандик діяв рішучіше, нападаючи на міліцейські пости, червоноармійські застави і сільські органи радянської  влади. 19 червня його загін  вчинив раптовий напад на Бірки, де обстріляв приміщення міліції. Не встигла міліція прийти до тями, як Мандик того ж дня вчинив напад на Загрунівку і розігнав там сільський виконком. Через декілька днів М.Мандик об’єднався із загоном Турчина. Спільними силами вони атакували вночі гарнізон червоних у Лютеньці, але міліція і комнезамівці  відбилися [6].

Влітку 1921 року Зіньківщину буквально заполонили загони міліції, підрозділи Червоної армії і війська внутрішньої охорони.  15 липня поблизу Малої Загрунівки в заплавах і болотах Груні загони М.Мандика і Л.Христового були оточені частинами 7-ої Володимирської дивізії та маневреною групою полтавської міліції К.Матяша і в нерівному бою зазнали поразки. Л.Христового було вбито. Радянське командування встигло відрапортувати і про загибель М.Мандика, але, як виявилося, передчасно [7]. Отаман врятувався і продовжив боротьбу. 4 серпня 1921 року з метою звільнення заарештованих заручників, яких вели до Зінькова, у лісі поблизу Великої Загрунівки він атакував  каральний загін, яким командував начальник Зіньківської міліції. Напад був невдалим: під кулеметним вогнем повстанці відступили.

Короткі й уривчасті повідомлення, що збереглися в документах Полтавського обласного державного архіву, не дають повного уявлення  про масштаби народної боротьби  проти більшовизму, зокрема, й дій загону М.Мандика, але переконливо свідчать, що вони були причиною неабиякого клопоту для радянської влади.

Тактика повстанців в умовах нової економічної політики (непу) зводилася до саботажу всіх рішень радянської влади, включаючи й відмову сплачувати продподаток. 9 вересня 1921 року М.Мандик разом із двома повстанцями ходив по хатах у Великій Загрунівці і агітував селян, враховуючи їх злиденне становище, не віддавати хліб радянській владі, а залишати його собі... Наступного дня він знову  з’явився у селі і закликав селян саботувати виконання продподатку, погрожуючи в противному разі зіпсувати молотарки [8].

Для координації дій регулярних частин Червоної армії, міліції і чекістів у їх боротьбі проти повстанців влітку 1921 року на Зіньківщину  прибув уповноважений Всеукраїнського Чека Карло Максимович. З його  ініціативи 15 червня Зіньківська повітова військова нарада для боротьби з повстанським рухом вжила низку заходів, які передбачали взяття заручників, конфіскацію майна і виселення з місць постійного проживання сімей повстанців та осіб, які так чи інакше пов’язані з ними. Заможних  селян (“куркулів”), які підтримували повстанців, належало розстрілювати на місці [9].

На виконання цього рішення частина жителів Бірок, включаючи й сім’ю М.Мандика, була переселена до Зінькова, а їх майно конфісковане. Чекісти заарештували й рідного брата Максима Мандика Гната, який невдовзі помер, не витерпівши моральних і фізичних страждань. В селі розмістили гарнізон 64-го полку 7-ої Володимирської стрілецької дивізії кількістю 50 чоловік. Для боротьби з повстанцями  залучили також команду 410-го полку, загін місцевої кінної міліції та загони з Охтирського, Лебединського і Богодухівського повітів.

Враховуючи нову політичну ситуацію, що склалася в Україні у зв’язку з переходом до непу, настрої селянства, більшість із якого вже змирилася з існуванням радянської влади і втому від багаторічної боротьби з нею, у М.Мандика знову з’явилася думка припинити боротьбу  і здатися. У вересні 1921 року він надіслав  листа на ім’я голови Бірківського  волосного виконкому, в якому наголошувалося, що “у нас одна ідея, але різні дороги” і запропонував розпочати переговори про можливість здачі зброї на умовах оголошеної більшовицьким урядом  України амністії повстанцям. Переговори були тривалими і напруженими, адже М.Мандик довгий час був непримиренним  ворогом більшовицького режиму, представники якого жадали помсти, а отаман намагався зберегти життя і свободу своїм повстанцям. Нарешті компроміс був досягнутий. 11 жовтня 1921 року начальник Зіньківської повітової міліції повідомив до Полтави, що загін М.Мандика кількістю 18 чоловік добровільно склав зброю. Разом із ними здалися і троє повстанців із загону Антоненка.

Повстанців, які склали зброю, відправили до Полтавської губернської Чека. Шантажем і погрозами їх змушували “спокутувати вину” перед радянською владою, тобто стати секретними співробітниками  (“сексотами”). У іншому випадку їм погрожували розстрілом. Альтернативи не було. В числі інших М.Мандик змушений був погодитись на співробітництво з чекістами. Для  цього його відправили у розпорядження Гадяцького ДПУ. Проте М.Мандик не став катом свого народу. На початку березня 1922 року він кинув останній виклик радянській владі... Убивши уповноваженого Полтавського губернського ДПУ, отаман утік до лютенських лісів. Протягом короткого часу М.Мандик зібрав уцілілих повстанців (“справжніх головорізів”, як їх називали у своїх повідомленнях чекісти)  і знову став на шлях безкомпромісної боротьби із більшовицьким режимом [10].

Розраховувати на нову амністію М.Мандику   вже не доводилося. Прощаючись востаннє з родиною, М.Мандик взяв на руки свою дворічну донечку і сказав: “Якщо ми всі поляжемо, не переможемо, то ти, моя дитино, працюватимеш все життя з раннього ранку до пізньої ночі. Багато працюватимеш, але тяжко житимеш і голодуватимеш, бо будеш сиротою”. Неначе знав отаман, що живим додому вже не повернеться. Передані матір’ю перед смертю слова батька дочка М.Мандика Марія пам’ятала все життя.

З поверненням М.Мандика до лісу органи радянської влади на Зіньківщині охопила паніка. Командування 60-го полку і уповноважений Полтавського ДПУ по Гадяцькому повіту отримали наказ за будь-яку ціну виявити і знищити повстанців [11]. На їх розшук були мобілізовані сільські комнезами, міліція і численні “сексоти”. Проте завдяки підтримці  населення і постійній зміні місць базування  повстанцями чекісти довго не могли виявити їх. Здійснюючи постійні, здебільшого нічні напади на виконкоми сільських рад і міліцейські пости, повстанці Максима Мандика уникали зустрічей із регулярними частинами Червоної армії та загонами чекістів.

Навесні 1922 року М.Мандик встановив зв’язок із невеликим загоном отамана Сибіряка (7- 2 чоловік) і спільними силами вони вкотре розгромили Бірківський волвиконком, знищили документи, що стосувалися збору продовольчого податку, телефон, а потім розійшлися.

У загоні М.Мандика на початку травня 1922 року налічувалося 16 посаджених на вози піхотинців і 8 кінних повстанців. В ніч на 12 травня вони вчинили напад на Дібрівський кінний завод, що на Миргородщині, де забрали декілька породистих коней і вирушили до Лохвицького повіту, сіючи на своєму шляху паніку серед представників радянської влади [12]. У кінці травня  загін М.Мандика знову повернувся на терени Гадяцького повіту.

В оперативних міліцейських повідомленнях вказувалося, що на початку червня повстанці М.Мандика побували в Баранівській волості Миргородського повіту і повернулися в район Бірок, де була їх основна база, але перебували там недовго. Щоб уникнути небажаної зустрічі з карателями, загін перейшов дорогу Гадяч-Зіньків і тимчасово перебазувався у веприцькі ліси. 6 червня  повстанці вчинили напад на Книшівський волосний виконком, де знищили документи, що стосувалися сплати податків,  забрали 40 млн.крб. Викликаний із Гадяча каральний загін чекістів разом із міліцією почав прочісувати ліси, що прилягали із південного сходу до Гадяча. 17 червня їм вдалося натрапити на слід повстанців. Під час перестрілки одного з них було вбито, решта відірвалася від переслідування, але міліція захопила табір загону, де знайшла деякі запаси  продуктів та особисті речі повстанців [13].

Загін М.Мандика знову повернувся у лютеньські ліси – Бірківську і Ковалівську волості. Там серед повстанців у котрий раз виникла гостра розмова про перспективи подальшої боротьби з радянською владою. Одні з них, які не сподівалися на амністію і воліли краще загинути зі зброєю в руках, ніж здатися на милість комуністам, хотіли продовжити боротьбу; інші – переконані в її безнадійності, хотіли здатися. В числі останніх був і М.Мандик. Не останню роль в такому рішенні відіграв арешт його сім’ї, яку тримали як заручників у Зінькові.

5 серпня 1922 року М.Мандик із групою повстанців прийшов у Лютеньку і віддав себе до рук уповноваженого губернського ДПУ Антонова. Рештки його загону розділилися на дві групи: одна під орудою помічника отамана Василя Яцуна залишилася в Лютеньській волості, інша – очолювана пораненим Іваном Пушком, – пішла в ліси Бірківської волості. Для їх ліквідації чекісти хотіли залучити і М.Мандика. В такий спосіб він мав спокутувати свою  провину перед радянською владою і врятувати своє життя. Операція по ліквідації загону Василя Яцуна, який базувався в урочищі “Дубина” неподалік Лютеньки була   призначена на 13 серпня. Стати на шлях зради своїх побратимів, навіть ціною порятунку власного життя,  М.Мандик не зміг. Коли карателі почали прочісувати ліс, М.Мандик спробував обеззброїти і вбити “уповноваженого по боротьбі з бандитизмом” (прізвище його в документах не вказується – авт.), але інший чекіст, який вчасно підоспів, завадив цьому. Тоді М.Мандик спробував втекти, але був застрелений у спину [14].

Залишки загону М.Мандика продовжували діяти до кінця 1922 року. Частина повстанців приєдналася до загону Василя Довгого, який базувався в районі Романівки і Ковалівки. Василя Яцуна в кінці вересня чекісти затримали на станції Гоголево. У жовтні цього ж року під час облави загинув і отаман Єрмак Пушко [15]. Одного з помічників М.Мандика Тимофія Савитка підчас облави чекісти затримали в урочищі “Дубина”. Під час арешту в нього вилучили карабін, наган і 103 набої. Проте в Гадяцькому повіті все ще продовжували боротьбу з радянською владою загони отаманів Тяла (20-24 повстанці), Коваля-Крупського (10-12 чоловік) та ін.

Після загибелі Максима Мандика жителям Бірківської волості, які були виселені за зв’язки з повстанцями, дозволили повернутися до рідних домівок, крім сімей Мильченка і Хоменка, чиї сини продовжували боротьбу з комуністичним режимом. Заарештовану дружину  М.Мандика відправили до Полтавського губернського ДПУ [16]. Пізніше їх донька Марія, щоб дістати змогу навчатися й уникнути репресій, змушена була змінити своє дівоче прізвище на Ландик, але в селі її всі продовжували називати Марія Мандичка (у заміжжі вона мала прізвище Яременко). Померла Марія Максимівна в 1998 році.

 

Бібліографія.

1. Державний архів Полтавської області (далі – ДАПО). – Ф.Р-1502, оп.3, спр.232. –  Арк.63. (До тексту)

2. Там само. –  Ф.П-7, оп.1, спр.33. – Арк.28. (До тексту)

3. Там само. – Арк.359. (До тексту)

4. Там само. –  Ф.Р-1503, оп.2, спр.13. – Арк.22. (До тексту)

5. Там само. – Р-3872, оп.1, спр.559. – Арк.162. (До тексту)

6. Там само. –  Ф.Р-1502, оп.1, спр.204. – Арк.8. (До тексту)

7. Там само. –  Ф.Р-1218, оп.2, спр.5. – Арк.6. (До тексту)

8. Там само. –  Ф.Р-1503, оп.2, спр.13. – Арк.95 зв. (До тексту)

9. Там само. –  Ф.Р-127, о п.1,спр.3. – Арк.10. (До тексту)

10. Там само. –  Ф.Р-127, оп.1, спр.3. – Арк.10. (До тексту)

11. Там само. –  Ф.Р – 1885, оп.1, спр.155-а. – Арк.72. (До тексту)

12. Там само. –  Ф.Р- 1631, оп.2, спр.44. – Арк.239. (До тексту)

13. Там само. – Арк. 235. (До тексту)

14. Там само. – Спр.79. – Арк.109. (До тексту)

15. Там само. – Оп.1, спр.367. – Арк.67 зв. (До тексту)

16. Там само. –  Ф.Р-127, оп.1, спр.3. – Арк.20 зв. (До тексту)

© Ревегук В. Я., Кочерга Н. К.
При використанні, посилання
на автора обов'язкове.

Ссылки на эту страницу


1 Национально-освободительное движение
[Національно-визвольні змагання] – пункт меню
2 Ревегук Виктор Яковлевич
[Ревегук Віктор Якович] - пункт меню
3 Указатель книг и статей по названиям
[Покажчик за назвами] - пункт меню