История Полтавы

Ковинька, Александр Иванович

• 

Подробности

Просмотров: 59716

Ковінька, Олександр Іванович — Ковинька Александр Иванович — (справж. — Ковінько; 1/13.01.1900, с. Плоске Полтавського пов., тепер Решетилівського р-ну — 25.07.1985, Полтава) — письменник.

Народився в селянській сім'ї. Закінчив двокласне училище й з 12 років пішов у найми. У 1917 р. склав екстерном іспити за чотири класи гімназії. Українську революцію зустрів із захопленням. Під час громадянської війни пережив чимало перипетій: перебував у повстанському загоні, бився з денікінцями і потрапив у їхній полон, побув червоноармійцем і петлюрівцем. По війні повернувся додому, працював секретарем сільради, пройшов курси інструкторів-лекторів Авіахіму, заочно навчався в Полтавському інституті народної освіти. З 1928 р. професійно займався журналістикою як фейлетоніст газети "Більшовик Полтавщини". Друкувався в журналах "Червоний Шлях", "Всесвіт", "Плуг", "Червоний перець". Його фейлетонів і гуморесок, як вогню, боялись бюрократи, хабарники, кар'єристи. У 1929 р. вийшла перша збірка гуморесок "Індивідуальна техніка", у 1930 р. - друга збірка "Колективом подолаємо". Після цього літературна діяльність перервалася на два десятиліття. У жовтні 1934 р. О. Ковінька був заарештований за звинуваченням у належності до антирадянської терористичної організації українських націоналістів-боротьбистів і засуджений до 10 років виправно-трудових таборів. Звільнившись без права повернення на Україну, жив у Якутії. Там у 1950 р. був заарештований удруге і повернений у Нагаєво поблизу Магадана, де працював економістом в автоколоні. Після реабілітації в 1956 р. повернувся на батьківщину.

Опублікував понад 30 книг сатири й гумору, серед них: "Ось не грайте на нервах..." (1958 р.), "Кутя з медом" (1960 р.), "Цвьох — і ваших нєт!" (1961 р.), "Коти і котячі хвости" (1963 р.), "Новели про химери (1965 р.), "Чарівні місця на Ворсклі" (1968 р.), "І таке буває" (1972 р.), "Як воно засівалося" (1979 р.). Постійно друкувався в журналах "Перець", "Україна", "Прапор", "Жовтень", вміло відтворював смішне в побуті. Письменник виробив власний стиль неквапливої, іронічної, мудрої оповіді, побудованої на фольклорно-розмовній основі. Поряд із літературною, займався громадською працею, з 1965 р. був депутатом Полтавської міськради. У 1970 р. нагороджений орденом "Знак пошани". Двотомники вибраних творів виходили в Києві у 1970 та 1980 рр. У 1992 р. на будинку, в якому жив О. Ковінька, встановлено меморіальну дошку.

Джерело:

Білоусько О. А., Єрмак О. П., Ревегук В. Я. Новітня історія Полтавщини (І половина ХХ ст.). Стор.201

Портрет: http://www.ukrainians-world.org.ua/

 

Ковінька, Олександр Іванович народився 14 січня 1900 р. в сім'ї хлібороба в с. Плоске Решетилівського повіту на Полтавщині. В своєму становленні як громадянин і літератор пройшов складні "університети життя": закінчив церковноприходську школу, навчався в земському двокласному училищі, наймитував, був сторожем у сільській аптеці, служив у міліції в Полтаві. Брав участь у подіях громадянської війни на боці повсталих народних мас, був схоплений кайзерівськими окупантами й відданий до воєино-польового суду. Врятували його од смертної кари успішний наступ Червоної Армії і вибух всенародного повстанського руху на Україні. Пізніше потрапив до рук денікінців, а в 1920—1921 рр. довелося пройти через тортури білопольського концтабору в Познані.

Повернувшись на Полтавщину, Ковінька ввійшов до комітету незаможників, секретарював у сільраді, виступав у селах з лекціями як інструктор ТСОАВІАХІМу. В 1929—1934 рр. працював у редакції газети"Більшовик Полтавщини".

Друкуватися почав 1926 р.— тоді з легкої руки Остапа Вишні в газеті "Селянська правда" була вміщена гумореска Олександра Ковіньки "Містки та доріженьки". Молодий письменник виступав з фейлетонами та гуморесками в місцевій та республіканській пресі, зокрема в "Більшовику Полтавщини", "Червоному перцеві". Перші збірки гуморесок "Індивідуальна техніка" (Харків, 1929), "Колективом подолаємо" (Полтава, 1930) своєю ідейно-художньою "фактурою" пов'язані з проблемами й турботами тогочасного села.

Успішну працю Ковіньки на ниві літератури було нагло перервано репресивними органами тоталітарної сталінської системи. В 1936 р. він був заарештований і звинувачений у приналежності до вигаданої контрреволюційної організації. Особлива нарада НКВС вислала його спокутувати "провину" до Магадана. Там він працював вибійником, бурильником, гірничим майстром, плановиком-економістом на гірничо-промислових підприємствах Дальбуду. Лише через двадцять один рік від часу арешту Ковіньку було визнано абсолютно не винним, і 4 липня 1956 р. судово-слідчу справу його було припинено за відсутністю складу злочину.

Письменник повернувся до рідної Полтави, був відновлений у рядах СПУ, повністю поринув у літературну роботу. Видрукував у журналі "Прапор" автобіографічну, написану з іронічним усміхом, повість "Як мене купали й сповивали" (1957), видав збірки гумору та сатири "Кутя з медом", "Гуморески" (1960), "І не кажіть, і не говоріть" (1962), "Коти й котячі хвости" (1964), "Всякого бувало..." (1967), "Чарівні місця на Ворсклі" (1968), "Згадую й розгадую" (1970), "Пухові подушки" (1971), "Отак, прямо і прямо" (1976), "Як воно засівалося" (1979) та ін. Його творчий доробок поповнився сатирико-гумористичними повістями "Хрестоносці" та "Превелебні свистуни, або Смішні, чудні й сумні пригоди сільського хлоп'яка Василя Черпака", автобіографічною оповіддю "Чому я не сокіл?..", публіцистичними статтями з проблем розвитку української мови, збереження історико-культурної спадщини рідного народу.

Заслуги Олександра Ковіньки перед вітчизняною літературою відзначені 1984 р. премією імені Остапа Вишні.

Помер 25 липня 1985 року.

Джерело:

http://ukrlife.org/main/evshan/martyrolog.htm

 

Олександр Іванович Ковінька (02(14).01.1900 — 25.07.1985)

27 липня 1985 року обласна газета "Зоря Полтавщини" опублікувала некролог "Олександр Іванович Ковінька", підписаний спершу усією партійною елітою області, а наприкінці — братом-письменником, хоч мусило б бути навпаки. Все є в цій посмертній статті: і про те, що він "відомий український сатирик і гуморист", і про те, що "член Спілки письменників СРСР з 1934 року", і про те, що "заслуги О. І. Ковіньки високо оцінені партією і урядом". Нема тільки і натяку на те, що протягом двох десятиліть не видавались його твори. Та й не було їх, бо Олександр Іванович змушений був перебувати там, куди, як мовиться, Макар телят не ганяв. У 80-і роки про це говорити в пресі ще не дозволялось. Навіть Олег Чорногуз, прощаючись із своїм учителем, лише натякнув на сторінках "Літературної України": "Важке життя прожив Олександр Іванович. До жорстокості тяжка власна доля: наймитування, несправедливість, смерть сина на руках у батька..." "Несправедливість" — ото і є та безвинна кара в далеких сибірських нетрях...

О. І. Ковінька народився в селі Плоскому Рещетилівського району в селянській сім’ї. Закінчив двокласне училище й з 12 років пішов у найми. 1917 року склав іспити (екстерном) за 4 класи гімназії. В період УНР і громадянської війни пережив чимало перипетій: був у повстанському загоні, бився з денікінцями і потрапив у їхній полон, вступив до Червоної армії (разом з В. Сосюрою) і нарешті опинився в українському війську С. Петлюри. Після повернення в 1922 році додому працював секретарем сільради, пройшов курси інструкторів-лекторів Авіахіму, навчався (заочно) в Полтавському ІНО. З 1928 року — газетяр, фейлетоніст газети "Більшовик Полтавщини".

Перша гумореска "Містки та доріженьки" з’явилася під впливом О. Вишні в друці 1926 року в газеті "Селянська правда". З того часу друкувався в журналах "Червоний шлях", "Всесвіт", "Плуг", "Червоний перець", "Селянка України" та ін. У 1929 році вийшла перша збірка гуморесок "Індивідуальна техніка". Тоді ж опублікував сатиричні повісті "Гунни" та "Окупанти". Друга збірка — "Колективом подолаємо" — вийшла 1930 року в Полтаві. Тут і було перервано шлях у літературу...

6 жовтня 1934 року О. Ковіньку заарештували як "ворога народу", котрий нібито ще з 1928 перебував у антирадянській терористичній організації українських націоналістів-боротьбистів (раніше Ковінька справді належав до партії боротьбистів) і брав участь у терористичних замахах проти партійних вождів. У київській Лук’янівській в’язниці він зустрівся з полтавськими приятелями Майфетом і Ванченком... Усі вони були засуджені до 10 років виправно-трудових таборів. Після оголошення вироку 28 березня 1935 року Ковіньку повезли в Магаданську область, де він відбував свій строк. У 1947 році був звільнений, але без права повернення в Україну. Жив у Якутії. 1950 року його заарештовують знову і повертають у Нагаєво поблизу Магадана, де працює економістом в автоколоні. Лише 1956 року Ковіньку реабілітували, і тоді ж він повернувся до Полтави, де й прожив до смерті.

1957 року в харківському "Прапорі" з’явилася повість "Як мене купали й сповивали" (окремо — 1958). Відтоді одна за одною виходять його книжки — всього понад 30. Серед них: "Ось не грайте на нервах..." (1958), "Кутя з медом" (1960), "Цвьох — і ваших нєт!" (1961), "Коти і котячі хвости" (1963), "Новели про химери" (1965), "Чарівні місця на Ворсклі" (1968), "І таке буває" (1972), "Як воно засівалося" (1979) та ін. Двотомники вибраних творів виходили в 1970 та 1980 роках. Перекладався на російську, білоруську, грузинську, вірменську та інші мови.

О. І. Ковінька постійно друкувався в журналах "Перець", "Україна", "Прапор", "Жовтень", у багатьох газетах України, в тому числі й полтавських. У своїх творах він висміював дармоїдство, казнокрадство, аморальність, безкультур’я, вміло відтворював смішне, комічне в побуті людей. Він виробив свій власний стиль неквапливої, іронічної, по-народному мудрої оповіді. Слухачі пізнавали його по своєрідній інтонаційній манері, побудованій на фольклорно-розмовній основі.

Писав Олександр Ковінька і публіцистичні статті, нариси та мемуарні твори, теж сповнені гумору й самоіронії. Цінні спогади написав про В. Сосюру, Мате Залку, Остапа Вишню, П. Капельгородського. 1984 року він став лауреатом премії ім. Остапа Вишні. Однак, слід відзначити, що того гумору, яким відзначалися твори Ковіньки доарештного періоду, в нього залишилося мало. "Сумним та гірким був той гумор, як і сама доля їх автора" (А. Білокінь).

Різноманітною була громадська праця О. І. Ковіньки. З 1965 року був депутатом Полтавської міськради. На VI з’їзді письменників України обирався членом Правління СПУ. 1970 року нагороджений орденом "Знак Пошани".

"Світ Ковіньки — це світ добра. Це світ людяності і злагоди", — писав Олег Чорногуз. Слід би додати, що й світ застраханої режимом людини...

1992 року на будинку, в якому останнім часом жив О. Ковінька (вул. Зигіна, 4), встановлено меморіальну дошку.

Джерело:

http://www.pollitra.pi.net.ua

 

Ковінька, Олександр Іванович (справжнє прізв. — Ковінько) (13(01).01.1900—25.07.1985) — письменник-гуморист.

Н. в с. Плоске (нині село Решетилівського р-ну Полтав. обл.) в родині селянина-бідняка. Учасник громадянської війни в Україні 1917—1921. 1926—28 навч. в Полтав. ін-ті нар. освіти. Від 1925 друкував гумористичні оповідання та фейлетони в газ. «Більшовик Полтавщини», журналах «Червоний Перець», «Плуг», «Червоний шлях», «Нова громада» («Соціалістична громада»), «Молодий більшовик» та ін. часописах. 1928 став штатним співробітником газ. «Більшовик Полтавщини». Перша кн. — зб. гумористичних і сатиричних повістей «Індивідуальна техніка» (1929). У берез. 1935 засуджений до десяти років таборів у «Контрреволюційної боротьбистської організації» справі 1935. Звільнений 1947, але без права повернення в Україну. Залишився працювати на гірничо-пром. підпр-вах Далекого Сх. Реабілітований у серп. 1956. Вернувся до м. Полтава. Опублікував понад 30 сатиричних та гумористичних книг: «Кутя з медом» (1960), «Коти і котячі хвости» (1964), «Директиви і корективи» (1965), «Попав пальцем в небо» (1966), «Всякого бувало...» (1967), «Кислі яблука» (1978), «На що ви натякаєте?..» (1978), «Гостріше гостріть пера» (1983) та ін. Автор спогадів про Остапа Вишню, В.Сосюру, ін. відомих письменників. Лауреат премії ім. Остапа Вишні (1984). Нагороджений орденом «Знак Пошани» (1970).

П у м. Полтава.

Тв.: Твори, т. 1—2. К., 1970; Твори, т. 1—2. К., 1980.

В.І. Прилуцький.

Джерело:

e-Енциклопедія історії України