Полковник Петр Болбочан

• 

Подробности

Просмотров: 1389

Сергій Шемет. Полковник Петро Болбочан.

Публікується за виданням: Сергій Шемет. Полковник Петро Болбочан (Замітки до історії Запорозького Корпусу 1917-1919 рр.) / Хліборобська Україна. Кн. 4. Рік 1922-1923. – Зб. 7 і 8. Видання Українського союзу хліборобів-державників. Стор. 200-236.

Переведення в html-формат і адаптація до сучасної мови — Борис Тристанов. Оригінал часопису опубліковано у форматі .djvu на сайті Діаспоріана.

С. Шемет. Полковник Петро Болбочан — 200

Сергій Шемет.

Полковник Петро Болбочан.
(Замітки до історії Запорозького Корпусу 1917-1919 рр.)

Великий гріх поповнює наше суспільство, замало пишучи про наше військо і тим не зберігаючи для будучих поколінь пам'яті про наше сучасне лицарство, про тих, хто найбільшу жертву ніс і тепер несе для Української Державності.

Я хочу виконати свій обов'язок перед світлою пам'яттю злочинно забитого Республіканським Урядом Полковника Петра Болбочана і перед славним Запорозьким корпусом, якого ініціатором і організатором був Болбочан.

Не тому пишуться мною ці замітки і не тому містяться вони на сторінках "Хліборобської України", щоби полковник П. Болбочан, або Запорозький Корпус в цілому, були зв'язані з якоюсь Хліборобською групою, або були симпатиками ідей Українського Союзу Хліборобів Державників. Цього не було. Більше того. Полковник Болбочан і більша частина його співробітників віддавали дань революційному часові. Вони були по своїм симпатіям і демократами і республіканцями. Вони щиро вірили тому, що наша демократія зможе утворити міцну державу і що для того підходять форми державності демократично-республіканські. І тому Болбочан назвав полк, який він формував ще на фронті в кінці 1917-го року "Першим Республіканським Полком", і тому пішов він разом з демократією в повстання проти Гетьманської влади. Але Болбочан робив це щиро, безкорисно, з переконання. Тому він не міг мовчати, коли побачив глупу і злодійську роботу демократів. Болбочан почав голосно протестувати, почав боротися з глупотою і злодійством і тому власне він загинув, і тому власне ніхто з демократів нічого не пише про діла покійного славного полковника. Цей обов'язок мусимо виконати ми недемократи.

Я не був учасником більшості тих подій, яких торкатимуться оці замітки. З власних спогадів можу дати небагато. Особисто полковника Болбочана пізнав тільки в травні 1919 року в Станіславові, куди він був засланий Урядом Директорії. Багатий матеріал, писаний самим полковником, загинув в руках Січових Стрільців, які після арешту Болбочана в Кременчуці робили трус в помешканні дружини полковника в Києві в Михайлівськім Монастирі і при цім забрали

С. Шемет. Полковник Петро Болбочан — 201

всі рукописи покійного. Таким чином головні і найбільш достовірні джерела для опису діяльності полковника загинули.

Складаючи оці замітки я користувався з записів і оповідань найближчих співробітників Болбочана: сотників Авраменка і Литовчика, осавула Коржа, з надрукованих полковником Гавришком матеріалів і з деяких документів, які були збережені і вивезені за кордон різними особами.

Я титулую Болбочана полковником, хоч серед Запорожців звикли його титулували отаманом. Роблю це тому, що в Станіславові Болбочан сам себе називав полковником. Він казав, що воліє залишитись при цій ранзі, яку вислужив у всесвітню війну і яка формально була затверджена за ним Паном Гетьманом за бої на Чернігівщині, бо він не хоче свого імені зв'язувати з тим нещастям України, що зветься "отаманщиною". Шануючи волю покійного, я всюди титулую його полковником, опріч тих місць, де навожу тексти документів.

Треба зазначити, що в Запорозькому корпусі після арешту полковника Болбочана не було повної єдності. Найбільший дисонанс вносив Гайдамацький полк, що зародився окремо од основного ядра Запорожців, був до них приданий пізніше, трохи нівелювався був під загальний рівень, але з часів повстання проти Гетьмана все більш і більш одходив од основних традицій Запорожців, аж поки не передався цілком на бік ворогів України. Були й інші дисонансові групи. Але всі ці відщепенці були в незначній меншості. Більшість же Запорозького Корпусу складала одно тіло, одним духом і одними ідеальними устремліннями перейняте. Я всюди в цих замітках, говорючі про Запорожців, маю на увазі саме цю характерну більшість їх, ігноруючи хвору духом меншість.

Петро Болбочан — син священика села Гіждеу Хотинського повіту на Бессарабії — народився 5 жовтня (ст. ст.) 1883 року, скінчив Кишинівську духовну семінарію і Чугуївську юнкерську школу. На початку великої війни був ад'ютантом 38-го Тобольського пішого полку. Командором полку був полковник Генерального Штабу М. М. Ейґель, видатний військовий теоретик, автор підручників по тактиці і фортифікації, прийнятих в багатьох російських військових школах. Тому служба під командою Ейґеля була для Болбочана продовженням теоретичної військової науки і доброю практичною школою. Болбочан приготовляв себе до Військово-Юридичної Академії і мав вже вступити до неї, коли війна тому перешкодила.

За час війни Болбочан зжився з бойовим життям і для нього у військовій справі був смисл всього життя.

Уже період мобілізації дав Болбочанові великий організаційний досвід. Командир полку зайнявся виключно підготовкою свого кадрового Тобольського полку. Організація ж двох запасних полків і маршових рот лежала цілком на плечах ад'ютанта.

Війну почав Болбочан з своїм Тобольським полком, що входив в склад 5-го армійського корпусу — в Люблінській губернії, дійшов до Ярославля на Сяні, потім повернули їх в напрямку на Раву-Руську, Ґройці в поміч армії, що боронила Варшаву. В лютім 1915 р. 5. корпус перекинули до Сьвєнцян ліквідувати Сьвєнцянський прорив Німців. Потім довший час воювали вони на Мінському фронті.

С. Шемет. Полковник Петро Болбочан — 202

4, квітня 1916 р. під Нарочем Болбочана поранено кулею в груди. Повернувся він до війська після лікування в кінці жовтня того ж року, коли Тобольський полк займав позиції під Берестечком на Волині. Болбочанові було доручено реорганізовувати і дисциплінувати поповнення, які з початку революції почали прибувати на фронт з поганого виучкою, не дисципліновані і часто в край розагітовані тиловими демагогами. Це доручення дало Болбочанові добрий досвід в тому, як треба боротись з анархією в війську.

Вище наведений короткий огляд служби Болбочана показує, з яким бойовим і організаційним стажем прийшов він на службу до Українського війська.

В серпні 1917 р. на фронт прибув сформований в Києві перший український полк імені Гетьмана Богдана Хмельницького і увійшов в склад 5. арм. корпусу.

З цього моменту починається робота Болбочана для відбудови Українського війська.

Тоді ще на фронті ідея окремого українського війська не реалізувалася, тому прихід "Богданівців" зробив велику сенсацію серед фронтових частин. Росіяни віднеслися взагалі неприхильно до першого українського полку. Полк прийшов без всякого майна і знаряддя. Ніхто не хотів йому постачати потрібного. Під командою Болбочана саме тоді був обоз 5. корпусу і це дало йому можливість допомогти Богданівцям організуватись і оборудуватись. Вслід за тим у Болбочана з'являється ідея виділити з 5. корпусу всіх Українців і сформувати нову українську частину. Після довгих клопотів в Києві 4. падолиста 1917 р. Генеральний Військовий Секретаріат видав нарешті іменем Центральної Ради наказ, яким затверджував формування 1-го Республіканського пішого полку, а командиром його призначував підполковника Петра Болбочана. З корпуса виділилось і увійшло в цей полк до 6000 людей.

Російські "товарищі" віднеслися до нового українського полку вкрай вороже. — "Это наша земля, будем сами ее защищать", говорили товариші на зборах корпусного солдатського комітету. Із старих полків російської армії тільки 15-ий кінний Сандомірський прикордонний полк по складу своєму в більшості український — допомагав молодому українському полкові організуватись і взагалі підтримував його супроти решти вороже настроєного війська. З особливою вдячністю згадує Болбочан поміч ротмістра Сандомірського полку — Сперанського. З піхотних старшин найближчими помічниками Болбочана були молоді старшини: Ревель, Марцінюк, Гоженко, Литовчик, Корж і інші.

Згідно з революційним звичаєм був присланий від Центральної Ради комісар Павло Макаренко, член партії самостійників-соціалістів. Треба зазначити що зі всіх українських політичних груп найбільше намагалася робити для українських військових формацій на фронті партія самостійників-соціалістів. Але партія ця не мала ні потрібних сил, ні продуманого плану роботи для такої важної і трудної справи, як організація української збройної сили.

Мусимо констатувати добру волю і великі зусилля, виявлені поодинокими членами цієї партії в ділі здвигнення української

С. Шемет. Полковник Петро Болбочан — 203

збройної сили, але мусимо разом з тим констатувати і державну незрілість в роботі самостійників-соціалістів і брак відповідних людей. При кінці 1917 р. авторитет революції ще був сильний на фронті. Тому накази комісара такої революційної інституції, як Центральна Рада, виконувались свято, хоч би ці накази і викликали сумніви що до їх внутрішньої вартості. Комісар Центральної Ради дозволяв приймати до української частини тільки тих старшин, які вміли добре говорити по-українському. При такій умові не можна було з цілого корпусу набрати кадру старшин навіть для одного полку. Значить, взагалі не можна було, додержуючись цієї умови, збудувати міцну українську армію. Цього саме не розумів комісар, не розумів також і того, що сама військова служба під українським прапором прив'язує кожного старшину міцними нитками традиції і пролитої крові до української національної і державної ідеї.

Болбочанові довелося починати організацію "Першого Республіканського Пішого Полку" при дуже малому кадрі старшин. Недостача старшин зле відбилась на справі і врешті була головною причиною катастрофи, яка пізніше спіткала полк.

В початку грудня (1917 р.) були одержані відомості, що корпусний солдатський комітет рішив знищити український полк, для чого підготовляє напад на нього цілим корпусом. Український полк, ще як слід не сформований, навіть з допомогою кінного Сандомірського полку не міг би відбити нападу цілого корпусу, в розпорядженні якого були всі гармати і броньові машини. Тому Болбочан зважився на рішучий крок, на арешт корпусного солдатського комітету і обеззброєння ближчого його оточення, що і було виконане однієї ночі. Але корпус вже заздалегідь був підготовлений до нападу на Українців і тому арешт комітету його не зупинив. На другий день 11. грудня Український Республіканський полк і частина Сандомірського були Росіянами обеззброєні, казарми зірвані і розбиті гарматами, багато людей загинуло, а решта розбіглась. Здається при цьому загинув і ротмістр Сандомірського полку Сперанський, який багато допомагав українській справі на фронті. Болбочан же з частиною старшин і козаків поодинці, з великими перепонами, добрався до Києва саме в той час, коли Київ почали оточувати російські більшовицькі війська. Болбочан з останками своїх республіканців був прийнятий до складу Сердюцької Дивізії і прийняв на себе оборону Подолу.

В ніч на 27. січня 1918 р. відділ Болбочана разом з оборонцями Києва змушений був покинути Київ. На другий день біля містечка Ігнатовка київського повіту всі ці численні "полки", "коші", "загони", що деякі не мали в своєму складі і десятка вояків, зійшлись до купи. Тут старшина мала нараду, на якій було вирішено зі всіх людей організувати один "Окремий Запорозький Загін", командиром якого вибрано генерала Присовського. Загін цей потім став зватись просто Запорозьким і був, власне тим ядром, з якого повстав потім Запорозький Корпус. Вся піхота була розділена на два курені. Командиром 2. куреня було призначено підполковника Петра Болбочана. Загальне число людей в загоні виносило до 3000.

Дуже добивався вибору на командира загону Симон Петлюра, але старшинство його кандидатуру — як людини нетямущої — усу-

С. Шемет. Полковник Петро Болбочан — 204

нуло. Незадоволений тим Симон Петлюра зі своїм "Слобідським Кошем", що числив 50-60 чоловік, не схотів підлягати Присовському і до складу Запорозького Загону не прилучився.

Далі відбувся відомий похід на Житомир, Бердичів з тяжкими боями під Бердичевом і через три тижні поворот до Києва за допомогою союзного німецького війська.

Генерал Присовський при допомозі підполковника Болбочана, генерала-гарматчика Натієва й інших зумів за ці три тижні дати Запорозькому Загонові справжню організацію і дисципліну і викорінити лихі прикмети партизанщини: розбишацтво, свавілля, авантюризм і грабіжництво.

В той же час Петлюра зі своїм невеличким Слобідським Кошем уникав залежності від генерала Присовського і не зумів дати своєму відділові того виховання, карності і закономірності, без яких військо руйнує правний порядок, а не боронить його. Відомі безсудні нічні розстріли на відкосах Михайлівського саду по повороті українського війська до Києва привели до конфлікту між Присовським і Петлюрою, після чого Петлюра залишив військову справу і шукав собі посади в земстві.

Між тим вся Лівобережна Україна була ще під російськими більшовиками.

Генерал Присовський залишив командування Запорозького Загону, мабуть відчуваючи недовір'я з боку демократії, пануючої в Українськім Уряді і Центральній Раді.

Уряд Грушевського-Голубовича спирався на революційно-демократичні сили, які загалом боялись народження справжньої регулярної української армії, бо вони були певні, що таке військо не потерпить їх у владі. Тому ще з початком революції вони, не виступаючи відверто проти українського військового руху, весь час вели підпільну роботу проти всіх видатніших і активніших старшин, намагаючись замістити всі відповідальні командні посади своїми товаришами по партії — людьми цивільними, що військової справи зовсім не тямили. Так і тепер, коли з відходом генерала Присовського повстало питання про призначення на його місце командуючого, Уряд хотів призначити з початку Петлюру, потім Шинкаря, але старшинство рішуче проти того повстало. Тоді Болбочан висунув перед Урядом кандидатуру ґенерала-гарматчика Натієва — Грузина родом. Рахуючи, очевидно, на те, що генерал Натієв, яко чужинець, все буде чужим в українській частині і байдужим до того, що робитиметься в краю, Уряд згодився і таким чином генерал Натієв був призначений командуючим Запорожцями, реорганізованими тепер уже в дивізію, відому серед широких кіл більше під назвою "бригади Натієва".

Склад бригади був такий: 1. перший піший полк імені Гетьмана Дорошенка — командир Загродський; 2. другий піший Запорозький полк — командир підполковник Петро Болбочан; 3. третій піший Гайдамацький полк — командир полковник Сікевич; 4. кінний полк імені Костя Гордієнка — командир підполковник ген. штабу Петрів; 5. гарматний полк — командир полковник Парфенєв; 6. панцирний дивізіон; 7. інженерний полк; 6. авіаційний парк і 9. відділ самокатників.

С. Шемет. Полковник Петро Болбочан — 205

2. березня 1918 р. бригада виступила з Києва на Полтаву-Харків, йдучи весь час в авангарді німецьких військ. Найбільші бої бригада мала під Яготином, Гребінкою, Лубнами, Ромоданом, Полтавою і Люботином.

Моменти високого ентузіазму переживала не тільки молода українська армія, але і українська людність, особливо українська інтелігентна молодь. Студенти, гімназисти, семінаристи всюди по дорозі масою вступали до війська. Число бійців швидко зростало.

Разом з тим всюди по дорозі до рук бригади переходили склади повні всякого військового майна. Від більшовиків також відбивалися численні залізничні валки, навантажені всяким майном, пограбованим більшовиками у населення і забраним з військових складів. Ця військова здобич вічно була причиною сварки з німецьким командуванням, яке по договору з Урядом Центральної Ради мало право на більшу частину військових запасів. Не дивлячись на це відносини між українською бригадою і німецькими частинами в міру розвою спільної бойової праці ставали все кращими. З Києва до Полтави серйозний бій був за вузлову залізничну станцію Ромадан. Бойові операції тяглися з 14. до 21. березня нов. ст. Тут в останній день в бою приймала участь і німецька артилерія. Потім більшовики ще пробували зупинити наступ бригади під Яреськами. Полтава була зайнята 30. березня нов. ст. українською бригадою разом з німецькою кінною дивізією, якою командував генерал фон-дер-Ґольц.

Полтавське Губерніальне земство пишним раутом вітало українське і німецьке командування.

На шляху до Харкова серйозні бої були під Люботином 7.-8. квітня. Тут до рук бригади дісталося шість броньових машин, гармати і багато ешелонів, навантажених військовим знаряддям. Біля водокачки було знайдено багато трупів розстріляних більшовиками, багато навантажених у вагони коней було більшовиками порізано. Після Люботинського бою можна рахувати, що більшовицькі сили і на Лівобережній Україні були зліквідовані. 8. квітня бригада вступила до Харкова.

В Харкові бригада була переформована в корпус в складі двох дивізій.

Треба зазначити, що за весь похід з Києва до Харкова безпосередня керма частинами цілої бригади в боях лежала на Болбочані, тоді як генерал Натієв мусів весь свій час віддавати справам організації зібраних на швидку в Києві і посланих у похід частин. Генерал Натієв не мав того хворобливого честолюбства, яке виявляли всі наші отамани. Натієв умів оцінити заслуги своїх помічників і не боявся конкуренції тих, хто своїми заслугами піднімався вище загального рівня, тому він не побоявся висунути наперед Болбочана і призначити його командуючим першою дивізією Запорозького Корпусу, не побоявся дати Болбочанові і його дивізії виконати окреме завдання — звільнення Криму від більшовиків, хоч це доручення очевидно давало тому можність піднятися в очах Уряду і суспільства ще вище. Сам же Натієв зайнявся скромною чорною роботою — формуванням другої дивізії і обороною антибільшовицького фронту біля Дебальцева.

С. Шемет. Полковник Петро Болбочан — 206

11-го квітня Болбочан виступив з Харкова на південь з Запорозькою Дивізією, яка складалась з ось яких частин: 1. Другий Запорозький піший полк; 2. Харківський піший партизанський відділ; 3. кінний полк імені Костя Гордієнка; 4. гарматний полк; 5. броньовий дивізіон, який мав до десяти броньових машин; 6. інженерний батальйон; 7. відділ самокатників; 8. Важкий гарматний дивізіон.

В Павлограді прилучився до дивізії Павлоградський гусарський полк, що зберігся від більшовицького розгрому ще з російської армії. На вузлових станціях Лозова, Синельниково, Олександрівськ більшовики ще пробували задержувати наступ дивізії, але опір їх всюди був зломлений без великих втрат. Тільки під Олександрійським більшовицькі гармати розбили один ешелон Запорожців. Були значні втрати в людях. 23. квітня Болбочан вже підходив до Сивашських більшовицьких позицій, якими був захищений вхід до Криму. Більшовики не сподівались такого швидкого наступу. Вони спробували були оборонятись і зірвали залізничний міст, але не мали вже часу перевірити результат зриву. Послана Болбочаном розвідка вияснила в ночі, що міст мало пошкоджено, а вдосвіта панцирний український потяг переїхав міст і, ставши в тилу більшовицьких позицій, почав обстріл. Опір більшовиків був таким чином зламаний.

Через п'ять днів з великим тріумфом дивізія Болбочана вступила в Симферополь. Населення не тільки українське але і татарське, а також колоністське німецьке з ентузіазмом приймало українське військо.

Тут почалися непорозуміння з Генералом фон-Кош, командиром німецької дивізії. Ґрунтом непорозумінь була суперечливість інструкцій, які Болбочан одержував раз у раз по прямому дроту з Києва від центральної української влади і вимогами німецького генерала, що теж покликувався на інструкції свого вищого командування і на якусь угоду цього командування з Українським Урядом. Центральна українська влада, наказувала Болбочанові, не дивлячись навіть на збройний опір Німців, іти на Севастополь і як найшвидше зайняти весь Крим, — Німці ж вимагали від нього зовсім вивести все військо з Криму назад на північ, загрожуючи в разі непослуху вжити збройної сили. Скоро німецька розвідка перехопила телеграфні накази української влади Болбочанові. Німці зрозуміли, що йде якась гра у "високу політику" і тому, мабуть, поводились надалі стримано супроти маленької горстки українських вояків, яких сама українська влада штовхала на безцільну і певну погибель. Через кілька день ця безумна гра людським життям була вияснена і Болбочан одвів дивізію до Мелітополя. Одначе недовір'я до української військової організації було викликано у Німців суперечками в Симферополі. Ходили чутки, що Німці мають намір роззброїти дивізію і таким чином зліквідувати цілу українську військову справу, тому Болбочан з Мелітополя перевів свою дивізію в Олександрівськ, зайнятий австрійськими частинами. Там же були тоді розташовані і Галицькі Січові Стрільці. Це було зроблено через те, що Січовим Стрільцям мусила б бути відомою всяка небезпека для Запорожців з боку Німців і вони б про неї завжди могли заздалегідь попередити.

С. Шемет. Полковник Петро Болбочан — 207

Ще в Симферополі була одержана дивізією відомість про переміну в Києві влади, про розгін Центральної Ради і проголошення на з'їзді хліборобів Гетьманом Всієї України Павла Скоропадського. Одначе довго в Симферополі не могли одержати точніших даних які б з'ясували значіння переміни і характер нової влади. З трьох боків робились заходи, щоб єдину тоді національну збройну силу поставити в конфлікт з Урядом Гетьмана. Москвофільські, переважно бюрократичні, круги старалися настроїти Гетьмана проти Натієва, Болбочана та їх війська, представляючи всі ці військові частини, як якусь "вольніцу", якийсь набрід "революційних елементів", ворожий і небезпечний для Гетьмана і для спокою та порядку в Державі, а тому "подлежащій нємєдлєнному расформірованію". В дійсності ж москвофільські круги боялися яскраво виявлених в Запорожцях національних настроїв, які називали вони шовінізмом. З другого боку військова бюрократія старалася пошкодити Запорозькому корпусові з мотивів кар'єристських, бажаючи усунути з дороги небезпечного конкурента. Нарешті з третього боку деякі члени партії самостійників-соціалістів і лівих партій намагались підмовити Болбочана і весь корпус негайно збройно виступити проти Гетьмана. Звичайно ця агітація не мала успіху не тільки через те, що військові добре розуміли безнадійність збройного виступу кількох тисяч українських добровольців проти порядку, який захищало на ті часи кількасот тисяч регулярного німецького війська, але й через те, що Запорожці вже були зневірені в Уряді Центральної Ради і прихильно поставились до відновлення на Україні Гетьманщини. Одначе ця антигетьманська агітація серед Запорожців не могла бути невідомою в Києві і тільки викликала недовір'я Гетьманського Уряду до Запорожців, тим паче, що самостійники-соціалісти всіма силами намагались представити весь Запорозький Корпус, як мало не свою партійну організацію, що, звичайно, абсолютно не відповідало дійсності. Одначе ворогам Української Держави давало це зайву причіпку, щоб інтригувати і проти цієї зав'язі української військової сили. З військового вищого уряду генерал Присовський і військовий міністр генерал Рогоза симпатизували з Запорожцями і потроху підтримували їх.

Одного разу місцева адміністрація донесла в Київ "певні відомості" про те, що Болбочан в Олександрівську на Херсонщині оголосив себе Гетьманом України. Приватно повідомлений про це Присовським Болбочан негайно прибув до Києва і явився на аудієнцію до Гетьмана. Таким чином Болбочанові не раз удавалось перепиняти інтриги, але недовір'я до нього завдяки безупинним заходам ворогів України, росло. Іншим разом катеринославська адміністрація донесла командуванню австрійськими частинами, що біля Олександрівська отаборились якісь більшовицькі сили і просила їх знищити. Не здогадуючись про провокацію Австрійці почали наступ на Запорожців з правого берега Дніпра. Повідомлений своєю розвідкою про наступ Австрійців Болбочан з начальником свого штабу виїхав човном через Дніпро назустріч наступавшим і переговорами з австрійським командуванням вияснив справу. Біля Олександрійська Запорожці простояли коло двох місяців. Тут Болбочан закінчив організацію Першої Запорозької Дивізії. Число людей в дивізії досягнуло цифри

С. Шемет. Полковник Петро Болбочан — 208

12 тисяч, з них старшинства і інтелігенції взагалі було до 80%. Стоянка в Олександрійську була найбільш романтичною добою в життю новітніх Запорожців. Тут на степах старого Запоріжжя Болбочан зумів відродити і зміцнити в них той лицарський дух, що дав їм силу єдиним з усіх Велико-українських військових формацій, перетривати три тяжких роки революції, повних нерівної боротьби при найтяжчих обставинах, при цілому ряді страшних розчарувань.

Ось як описує ці хвилини учасник і очевидець, сотник Авраменко:

"Виконавши бойове завдання, Запорозька Група Отамана Болбочана, згідно наказу Вищої Влади, переїхала з Криму до міста Олександрівська на спочинок. Деякі з частин стали в самому місті, інші в селах навкруги.

2-ий Запорозький полк, при якому був Болбочан, спочатку був розташувався на залізничному "Запорозькому" двірцю, а згодом перейшов в с. Вознесенку, що лежить через долину в 2-х верствах на захід від Олександрівська. Вознесенка невелике в 450—500 дворів село розташоване на високому узгір'ю, на місці колишнього Запорозького зимівника. На південь під горою, Дніпро несе широкі весняні води і огортає в батьківських обіймах острів Хортицю, одне з місць, де колись Старе Славне Запорозьке Козацтво мало свою столицю, де перший його отаман Князь Байда-Вишневецький, заснував сильну Січ і в 1530 роках відбився від Кримською Хана. Де потім другий славний Кошовий Шах заклав сильну фортецю; де колись наші перші князі, йдучи в поход на Царгород, спочивали та приносили жертву богам за щасливу подорож через пороги, або за удатний похід, повертаючись з Візантії.

Багато нашої національно свідомої молоді мріяло і мріє коли-небудь попасти на ці, кожному Українцю дорогі, кров'ю политі і прадідівськими кістками засіяні місця.

І при можливості приїжджали сюди з далеких місць і Великої України, і з Галичини, і з Буковини.

Користуючись нагодою перебування недалеко від Хортиці, отаман Болбочан рішив вшанувати всім полком колишню Запорозьку Столицю.

Стоячи ще на залізничному двірцю, 18. червня полк, залишивши мінімальну кількість людей у вагонах, вирушив до Дніпра.

На пристані вже чекав під парами великий пароплав "Кочубей". Через 20 хвилин козацтво згружалося на Хортицю в німецькій колонії "Острів Хортиця". Звідтіля з оркестром спереду полк рушив на північну сторону. Там до нашого часу збереглися рови з невеликими редутами, могили та ями, будовані за часів Байди-Вишневецького. Йшли якнайкоротшим шляхом. Дорогою пройшли мимо великої скелі, що звалася "Вошивою". На "Вошивій" скелі збудовано сильний редут Гетьманом Шахом. Цей редут, нависнувши над Дніпром, тримав колись під гарматним і мушкетним вогнем на цілу верству весь Дніпро. Зупинився полк біля високого хреста на північній стороні острова. Хрест поставлено на найвищому місці по наказу, як каже на ньому надпис, земського начальника Н. району Катеринославського повіту, "на місці бувшої Запорозької церкви".

С. Шемет. Полковник Петро Болбочан — 209

Од хреста починається низка редутів, що захищають Хортицю з західного краю; чудовий навкруги краєвид. На північ видно високі скелі, що здавлюють Дніпро. Це місце зветься по запорозькому "Вовче горло", по татарському "Кічкас", — бурхлива вода.

На схід видно в долині м. Олександрівськ в садках і парках, на північ Великий Луг Запорозький, як зелене море і широкий — широкий Дніпро, що нарешті вирвавшись з кам'яних обіймів, розливається, проминувши Хортицю, на кілька верст.

По команді "Спочить!" — майже всі кинулись на коліна, вклонилися дідівським могилам і з слізьми ентузіазму цілували святу землю. Особливо з великим запалом робили це Галичани, тоді найбільше національно свідомий український елемент.

В молодечім запалі Запорожці клялись ніколи не відступати від національної справи і коли того буде потрібно, положити життя за Державність Українську. Обдивившись острів полк повернув назад. Вояки, що вели щоденник, записали так про Хортицю:

"Острів Хортиця лежить нижче порогів. Уявляє із себе величезну гранітову скелю. Віками Дніпро наносив на камінь мулу, а вітри пиляки, піску, листя з берегів і т. и. Дякуючи цьому наросла товста кора ґрунту. Завдовжки Хортиця 9 верст, заширока — 1-3 верстви.

Північна сторона висока і обірвана над водою; чим далі на південь, себто вздовж до другою кінця, стає нижча. Найвище місце це голова Хортиці де стіна над водою досягає до 30°.

Вся площа вкрита рослинами. Горішня травою, середня сосновим бором, посадженим років 30 назад, і південна лугом, лозами, вербами, дубиною і осокорами. Росте одиноко багато груш. Засівається хлібом порівнюючи невелика частина площі, щось 700 десятин. Решта випасається худобою, або заважується баштанами. Колонія Німців в 20—30 дворів, являється господарем Хортиці.

Живуть Німці добре, чисто. Порозводили добрі садочки, закріпили сипучі піски верболозом і насадили бір. В більшості ці Німці вихідці з Саксонії."

Через 10 день Запорожці зібралися вдруге побувати на редутах. 29. червня уже з Вознесенки, водив отаман Болбочан 2-й Запорозький полк справляти проводи по своїх славних предках. Цим разом він поставив рядом з дерев'яним залізний хрест з написом: "Сей хрест — знак щирої любові і вдячної пам'яті орлам небіжчикам Запорозької Січі від вірних нащадків їх, козаків 2-го Запорозького пішого полку, який, після довгого поневолення прийшов сюди перший з отаманом Болбочаном, як організована українська бойова частина і приніс з слізьми радості молитовне синовнє привітання незабутнім славним предкам. 29. червня, р. Божого 1918."

Полковий панотець Микола Мошняга освятив хрест і під синім небом відправив Службу Божу, панахиду за упокой душ померлих і загинувших в боях Запорозьких братчиків.

Після служби Божої сказав отаман промову. Зазначив він велике і тяжке завдання, яке лягало на його славне молоде Запорожжя, виконавши недавно з честю перший іспит. Не за прикладом модних "ораторів" говорив славетний патріот, не вигукував красивих фраз,

С. Шемет. Полковник Петро Болбочан — 210

та глибоко в душу запали його слова кожному. Зрозуміли найбільш нерозвинуті козаки ясні його слова, а разом з тим і своє завдання — сотворити сильну армію, бути цементом, що зв'яже цю підставу державну. Зрозуміли і довго тримали і тримають в собі старі Запорожці заповіти його і по цей час. Гучним "слава!" покрилася промова і довго відгукувалися їм скелі і бір.

Багато цим разом було і сторонніх людей, що приїхали човнами подивитись на козаків, побачити на власні очі своє національне військо. Ці сторонні збиралися в гуртки, розпитували козаків, самі розказували і вірили всі, що настав кінець колишньому поневоленню і воскресла Україна!

Тим часом підвезли заготовлену раніше страву і горілку. Справляло козацтво бучні поминки прадідам — Запорожцям і просили їхнього благословення з того світу на трудну працю, на виконання покладеного на них, перейнявших ім'я прадідів, завдання.

День був напрочуд гарний.

Лежаче напроти на лівому березі урочище Сагайдачне, колишня резиденція великого козачого вождя, Дніпро, скелі, редут Байди — все це нагадувало козакам минуле, славне, колишнє, родило золоті мрії і надії, переповнювало почуття .... Недалекий сосновий бір мрійно шумів.

А Дніпро внизу плескався в береги — скелі та запрошував до себе в обійми тих кого допікало сонце.

Тих часів не забути на все життя!"

В середині червня Перша Запорозька Дивізія з наказу Гетьмана приєдналась до свого корпусу, що охороняв російсько-український кордон на північ від Слов'янська. В середині липня Запорозький Корпус був перекинутий в Куп'янський повіт на Харківщині. Тут біля залізничної станції Сватово військовий міністр Рогоза зробив перегляд Запорожцям. Міністр немало був здивований військовою муштрою, організованістю і озброєнням Корпусу. "Мені шкода вас, сказав міністр, добрий Запорозький Корпус, але нічого не зробиш — вирішено вас розформувати. Ну що ж, будемо разом якось боронитись, але дуже тяжко буде вас оборонити". Міністр чесно виконав обіцянку. Він зробив Гетьману правдивий звіт своїх вражень після перегляду. Йому вдалося зберегти Запорожців від ліквідації.

Але інтриги проти Запорожців не припинялися. В серпні другий Запорозький полк під командою Болбочана з двома гарматними батареями під командою Лощенка і Алмазова були переведені на більшовицький фронт на Чернігівщині, в околицях Новозибків, Новгород-Сіверськ в розпорядження командира розташованої там німецької дивізії. Склалось таке положення, що генерал Натієв подався до демісії і командиром Запорозького Корпусу призначено було генерала Бочковського. Генерал Бочковський почав своє знайомство з корпусом скандалом. Бажаючи показати, що рахує Запорозький Корпус частиною будучої російської армії. Бочковський почав вживати слово "український" як назву, а не як ознаку державної приналежності Запорозького війська. — "Здарово Українци", привітався

С. Шемет. Полковник Петро Болбочан — 211

Бочковський на першому перегляді корпусу. Запорожці відповіли мовчанкою на таке привітання командира. Пізніше дійшло до більш гострих непорозумінь, які одначе Бочковський зліквідував силами самого корпусу.

Далі Бочковський почав вигонити з корпусу національний дух, почав вигонити або понижати становище більш національно свідомих старшин. Повідомлений про це Болбочан, що перебував тоді на Чернігівщині, знов їздив до Києва і особистими переговорами з Гетьманом добився відміни руйнуючих і безтактовних наказів Бочковського.

На чернігівській прикордонній лінії Болбочан з частинами Запорозького Корпусу простояв біля трьох місяців. В цей час відбулися тяжкі бої з більшовиками. Тут в боях загинула більша частина 1-го батальйону 2-го Запорозького пішого полку, в тим числі загинули сотники Мартинюк і Гоженко, що були з початку служби Болбочана в Українській Армії найближчими його помічниками.

У Болбочана в полку було кілька сот Галичан з числа розформованої охорони Центральної Ради. В свій час, дбаючи про побільшення в полку національно свідомого елементу, Болбочан посилав своїх старшин збирати по всій Україні людей розформованої галицької частини. Галичани потім почали домагатись, щоб їх виділено було в окрему частину. Підчас перебування на Харківщині Болбочан згодився виділити їх в окремий батальйон. Це було помилкою, бо з відокремленням Галичан різкіше виявлялися і зафіксовувалися їх специфічні своєрідні риси. Єдність війська тим порушувалась, натомість розвивався наддніпрянсько-галицький антагонізм, який потім весь час страшенно шкодив і може в значній мірі був прихованою пружиною в деяких трагічних моментах пізніших часів.

Після одного випадку, коли розвідники галицького батальйону здалися в полон розвідці другого батальйону Запорожців — бо одні других прийняли за більшовиків — взаємні відносини ще погіршали. Це примусило Болбочана підтримати перед Гетьманом ідею організації окремої Галицької частини. Таким чином Галичани перейшли до окремого Січового полку, що з дозволу Гетьмана почав у вересні 1918 р. формуватися на Київщині в Білій Церкві.

В початку падолиста, коли стало відомим, що німецьке військо має скоро покинути Україну, Болбочан добився у Гетьмана наказу про поворот свого полку на Харківщину на злуку з рештою Запорозького Корпусу.

Вже тоді було відомо про те, що москвофільські українські круги разом з російською еміграцією на Україні, підтримані Францією, домагаються ліквідації Самостійної Української Держави і що з другого боку українська демократія готує повстання проти Гетьмана.

Москвофільські круги разом з російською еміграцією почали в серпні-вересні того року готувати свою збройну силу. З дозволу німецького командування і за його фінансовою підтримкою формувалась на воронізькому протибільшовицькому фронті російська "Южная" армія, до якої набирали добровольців з цілої України. Формування це проводив спеціальний комітет, який дбав, щоб всюди по великих і малих містах України з російських і москвофільськи

С. Шемет. Полковник Петро Болбочан — 212

настроєних українських офіцерів формувались збройні відділи для захоплення влади на Україні. У сформованих військових кадрах, що мали обняти команду в будучій регулярній українській армії, були таємні організації російської Добрармії, які мали метою вести в українській армії "єдіно-нєдєлімську" російську пропаганду, боротися з національно державним напрямком українського старшинства і козацтва і які нахилили частину вищого командного складу до зради Українському Гетьману і Українській Державі на користь єдиної всеросійської влади. В цих російських інтригах на Україні приймали участь і ліво-соціалістичні і ліберальні російські організації. Як свідчить Станкевич в своїх спогадах, виданих в Берліні окремою книжкою, російська есерівська організація в Києві змовлялась з офіцерськими охоронними загонами про зкинення Гетьмана і проголошення влади "Уфімської Директорії". З другого боку російська кадетська партія, яка мала членів, що займали посади в Українськім Уряді, всіма силами підтримувала військові приготування москвофільських і російських кругів до повалення Гетьманської України. Їм допомагали в Яссах і в Одесі переговорами з антантськими агентами відомі лідери кадетської партії, професор Мілюков і інші.

При таких обставинах Болбочан з своїми Запорожцями рішили своєю зброєю підтримати повстання проти московських інтриг на Україні.

Саме так розуміли Болбочан і Запорожці мету і суть повстання, до якого почала готуватися українська революційна демократія, об'єднана в Національнім Союзі. Тому Болбочан ставив "Національному Союзу" умову не руйнувати адміністрації і державного апарату утворених Гетьманом; тому вимагав, аби на чолі війська був поставлений військовий авторитетний чоловік, а не отаман, не Симон Петлюра і йому обіцяли те і друге і, звичайно, ні того, ні другого не додержали.

Перед повстанням і в перші дні повстання Болбочан ще хотів і надіявся об'єднати революційну демократію з консервативними хліборобськими кругами в особі Гетьмана для спільної боротьби проти москвофільських інтриг на Україні. Тому перед відходом свого полку з Чернігівщини Болбочан відвідав Гетьмана, звертав увагу Гетьмана на причини невдоволення "Національного Союзу" і відверто заявив, що в разі повстання під проводом "Національного Союзу" він, Болбочан, з Запорожцями не буде по стороні Гетьмана. Але Гетьман був тієї думки, що для збереження життя Української Держави конче необхідно знайти підтримку в міжнародних відносинах, куплену хоч би ціною важких політичних поступок і хоч би розривом з "Національним Союзом", рахуючи, що обеззброєна завдяки політиці Німців Українська Держава, сама власними силами не могла себе оборонити від більшовицько-московської окупації.

Також пізніше, в Харкові, з початком повстання, Болбочан робив спробу примирити Гетьмана зі збунтованою демократією для боротьби проти московсько-більшовицької і московсько-неділимської небезпеки і для того телеграмою звернувся до Гетьмана з проханням стати самому на чолі повстання і тим надати повстанню всенаціональний Український характер.

С. Шемет. Полковник Петро Болбочан — 213

Телеграма ця була одержана в Києві, але прийнята з повним недовір'ям, яко провокація. На нещастя наше ні Гетьманові, що хотів зберегти Державу, ні Болбочанові, що хотів оборонити принцип самостійності, осягнути того не вдалося. Гетьман помилився в своїх надіях на міжнародну підтримку; Болбочан помилився в своїх надіях на розум і державну здібність української революційної демократії.

Передчуття величезної небезпеки, яка загрожувала українській державності, свідомість того, що повстання проти Гетьманської влади може ще більше розхитати і ослабити відпорну силу українського народу, страшенно турбували Болбочана перед повстанням і на початку його, про що свідчать всі його близькі помічники того часу. Як досвідчений військовий, полковник Болбочан приблизно вірно оцінював ті сили, що приймали участь в боротьбі за і проти української державності і в цьому було джерело його хитань і сумнівів. Цієї оцінки реальних сил, що борються, не могли, очевидно, зробити всі оті з фаху фейлетоністи, автори оповідань, педагоги та діячі споживчої кооперації, що складали переважаючу масу так званого свідомого українського громадянства. Це українське політично-наївне "свідоме громадянство", яке за часів Центральної Ради мало в своїх руках фікцію влади, так розохотилось до влади, що забуло зовсім обчислити свої мізерні сили і конче схотіло знову правити, як тільки побачило, що німецька окупаційна сила, яка їх так дуже перелякала, тепер сама захиталася і мала незабаром зовсім звільнити Україну. З ентузіазмом біржового спекулянта всі ці наївні політики і загалом люде малого кругозору прикрили свою роботу голосними патріотичними самостійницькими гаслами і таким способом піддурили небагатьох дійсних, чесних самостійників і в тому числі полковника Болбочана, весь Запорозький корпус, Січових Стрільців, і ще де кого.

15-го падолиста в Харкові командуючий Харківським корпусом генерал Ліґнау зробив смотр відділу Запорожців під командою полковника Болбочана, який прибув до Харкова з чернігівського антибільшовицького фронту. Відділ Запорожців добре себе показав на огляді і генерал Ліґнау вирішив залишити його при собі в Харкові для охорони порядку, а в ніч з 16-го на 17 падолиста той же відділ Запорожців обсадив своєю сторожею всі урядові інституції міста Харкова, в тому числі і штаб генерала Ліґнау, а сам генерал опинився під домашнім арештом. Була оголошена влада Директорії. Ніде переворот не пройшов з таким порядком, як у Харкові. Запорожці не допускали себе ні до яких ексцесів. Всяке свавілля, злочин строго каралися. Старалися державний апарат зберегти неушкодженим, тому всі залишались на своїх місцях, тільки замість Губерніального Старости на чолі цивільної адміністрації постановлено було вибраного Відділом Українського Національного Союзу Губерніального Комісара Сергія Тимошенка.

Спочатку, поки життя ще котилося по інерції, все ніби то йшло добре. Болбочан старався нічого не руйнувати і притягти до роботи всіх, хто був до неї здібний. Дуже добре враження зробив на всіх командир харківського корпусу генерал Ліґнау. Болбочан умовив його залишитися на службі і далі, при Директорії. Генерал Ліґнау згодився, але Директорія рішуче тому спротивилась і вимагала навіть

С. Шемет. Полковник Петро Болбочан — 214

його арешту. Це зробило дуже погане враження на все старшинство, а тут ще дійшли чутки з Києва про масові розстріли старшин урядом Директорії. Старшинство почало ухилятись від служби у військах Директорії, почали тікати на Дон під захист Добровольчої армії. Була оголошена мобілізація. Велика кількість людей зголосилася до війська, але не було вже кому цю масу прибрати до рук, бракувало командного складу, особливо вищого — авторитетного. Це визвало необхідність розпилити сили Запорозького Корпусу, аби зорганізувати хоч сяк-так командування для армії, що формується, і цім сам Запорозький Корпус був дуже ослаблений.

Незабаром почалися також непорозуміння з німецькою залогою міста Харкова, викликані то інтригами російської Добровольчої армії, то інтригами російських більшовиків, з якими німецьке командування почало вже переговорювати про перепуск їх до Німеччини через територію Совітської Росії. Одного разу німецьке командування спробувало заарештувати полковника Болбочана з його штабом, але Німцям удалося захопити тільки канцелярію та кількох молодших старшин штабу, та й тих вони поспішили звільнити після вимоги робітничих організацій міста Харкова. Тим часом командування німецької залоги почало спродувати російським більшовикам де яке військове майно. Раз Запорозькою залогою було перехоплено в напрямку на Бєлгород кілька вагонів технічних матеріалів, спроданих Німцями більшовикам. Німецьке командування поставило вимогу видалення частин Запорозького Корпусу з міста Харкова і цю вимогу прийшлося вдовольнили. Військові частини з Харкова були переведені на ст. Ковяги.

Тим часом становище на антибільшовицькому фронті гіршало. Сили російської червоної армії збільшувались, а українські зменшувались і нізвідкіль не одержували підтримки. Змобілізовані частини привести до бойової здатності не вдалося через недостачу командного складу. Поповнення, які надсилались з Фастова, де формувались резерви Директорії, здебільшого розбігалися не доїхавши до фронту, розносячи з собою по селам видану їм одіж і зброю. Ті ж, що доїздили до фронту, відверто виявляли свою прихильність до більшовиків і загрожували великою небезпекою самим оборонцям України. Замість помочі вони тільки ослабляли Запорожців, бо приходилось відряджати деякі сили на їх обеззброєння і ізоляцію. Такого характеру неминуче набирали всі військові організації республіки тому, що там терором переслідувались всі хліборобські, консервативні елементи, яко гетьманські, хоч вони одні тільки й могли служити опорою порядку і державності і навпаки толерувалися елементи революційні, розбишацькі, що ненавидять всякий порядок і всяку державність.

В той же час ліві українські партії всюди розводили демагогічну агітацію, всюди захоплювали адміністративну владу і нищили останки правного ладу. Швидко ліві привели цілу Україну в становище повної анархії, при якій боротьба війська на фронті ставала цілком неможливою, бо тилова військова організація була цілком зруйнована і при тих умовах не могла відновитись. До того ліві партії намагались захопити своєю агітацією військо. Центральна ж влада, бажаючи опертись на ліві елементи, нічим їм не перечила. Мало того, Директорія

С. Шемет. Полковник Петро Болбочан — 215

готова була підтримувати ліві елементи проти всіх спроб командування Лівобережного фронту паралізувати шкідливу їх діяльність. Особливо незадоволена була з полковника Болбочана ліва есерівська група боротьбистів, розкладова діяльність якої зустрічала опір всюди з боку командування військ, розташованих на Лівім березі. Ця лівоесерівська група нахилялась до ідей комунізму і з таким завзяттям і послідовністю руйнувала всюди український антибільшовицький фронт, що тепер трудно сказати хто більше спричинився до завоювання України більшовицькою Москвою в початку 1919 р., чи московська червона армія, чи розкладова робота українських есерівських груп. Ці групи підбили своєму впливові і командира одної з Запорозьких частин — Гайдамацького полку — Волоха, людину цілком не культурну і під кожним оглядом темну, що підчас великої війни з рядових дослужилась до офіцерської ранги. Також есери мали вплив і в залізничній охороні через комісара Вірко — людини також мало освіченої і авантюрної.

На місцях цивільний адміністративний апарат зовсім загинув в той спосіб, що з переходом влади до Директорії заведена при Гетьмані адміністрація вся загалом касувалася і урядовці, призначені Гетьманом, мусили рятувати своє життя самі хто як міг, бо верховна влада поводила себе так, ніби всі вони взагалі рахувалися поза законом. Кожному вільно було убити всякого гетьманського урядовця. Деякі категорії їх і офіційно були оголошені поза законом, наприклад чини охоронних відділів.

В багатьох місцях самочинно повстали революційні комітети з бувших членів Центральної Ради і взагалі з елементів революційного напрямку, що присвоювали собі владу на місцях, самі призначали всіх урядовців і брали до своїх рук урядування, цілком не рахуючись з новою центральною владою. В деяких місцях організувались озброєні банди, які по знищенню Гетьманського адміністративного апарату самовільно бралися нібито виконувати функції місцевої міліції, а в дійсності ставали панами над життям і майном усього населення і, користуючись зі свого становища, грабували і вбивали кого схотіли. Так в Лубенському повіті, на Полтавщині, хазяйнувала один час подібна банда під командою бувшого члена Центральної Ради Сухенка, в Золотоніському, на Полтавщині, — під командою команданта Ґеорґієвського, в Прилуцькім на Полтавщині під командою Ковтуна, на Катеринославщині отаманів Голуба, Махна і т. д.

Відносини до всіх цих прояв загальної руїни у полковника Болбочана і у уряду Директорії були неоднакові. Полковник Болбочан був виразником переконань знову народженого національного вояцтва України. Це вояцтво, як всяке добре національне вояцтво, почувало себе обв'язаним обороняти зовні державну незалежність свого народу і в середині правний державний лад і порядок. Як елемент будуючий і обороняючий державу, воно не могло, не мало права спокійно проходити повз руйнуючі державний порядок революційно-бандитські чинники і мусило з обов'язку чесного жовніра вступати в боротьбу з руйнуючими елементами. Запорозький корпус це й робив. Всюди, де були його частини він обеззброював і карав зло-

С. Шемет. Полковник Петро Болбочан — 216

чинців. В Лубнах Запорожці розігнали грабіжницькі шайки Сухенка, в Прилуках Ковтуна, в Полтаві Шинкаря і т. д.

Зовсім інакше відносився до руїнників уряд Директорії. Річ в тому, що революційна демократія підіймаючи повстання за незалежність проти федерації цим лозунгом тільки прикривала, як тепер виявляється, дійсну і єдину свою мету: захоплення влади. Це виявилось хоч би з того, що головний ініціатор повстання проти федерації В. Винниченко, вже через рік після повстання, принижуючись рабські, благає ласки у Леніна і їде на зфедеровану з Росією Радянську Україну з наміром служити в уряді призначенім на Україну з Москви. З другої групи, що найбільш підтримувала повстання проти федерації, есерівської, частина зразу пішла служити наставленій з Москви радянській владі (боротьбисти), частина ж (проф. Грушевський), ще й досі принижено проситься до федеративного диктатора Раковського у прийми.

З цих фактів виходить, що принаймні такі революційні демократи як Винниченко та Грушевський національними гаслами тільки прикривали своє устремління до захоплення влади, а робити це вони мусили очевидно для того, щоби перетягти на свій бік симпатії і поміч національних поміркованих груп і таких чинників, як Запорозький корпус і Січові Стрільці.

Опертися на свої малі зорганізовані сили і на ці помірковані національні сили революційна демократія, в особі Директорії, не могла, бо загалом всієї організованої революційної і національної демократії на Україні було так мало, що самі по собі вони підпорою для влади служити не могли. Величезна більшість населення зі сталою державницькою психікою, починаючи від хазяйновитого селянина і вище, — переходові верховної влади до рук революційної демократії не могла співчувати, бо це явно загрожувало її інтересам. При такій ситуації українська революційна демократія могла вдержати захоплену владу тільки спираючись на ту революційну стихію, яка розуміла революцію яко безкарний грабіж і розбій і якій цілком однаково кого підтримувати, чи Українську Директорію, чи більшовиків, чи Махна, чи Григорієва. Всі ці влади були для неї однаково добрі, бо при всіх них можна було безкарно пограбувати та ще й поковерзувати над мирним, трудовим населенням. Тому уряд Директорії безапеляційно визнавав і наділяв своїми мандатами всякого революційного загарбника влади на провінції аби тільки він робив в своїй окрузі якнайбільше анархії і тим доводив свою повну нездатність організувати який будь порядок і силу, бо порядок і всяка правдиво організована сила давали можливість спокійно жити хазяйновитій, трудящій, продукуючій части населення, зміцнювали вплив цієї частини населення, а це було небезпечно для анархічної по своїй природі революційної демократії.

Всі ці відносини не були передбачені тими, хто прийняв участь в повстанню з мотивів патріотично-національних. Революційні демократи Винниченко і Петлюра хотіли захопити владу. Якими шляхами взяти цю владу — для них було однаково. На кого опиратиметься ця влада — для них було неясно. Вони просто над цим довго й не думали. Мали вони за собою

С. Шемет. Полковник Петро Болбочан — 217

практику Центральної Ради, значить і тепер якось там допоможемо виявитись "волі народу". Не дуже хитру техніку виявлення народної волі вони вже знали, значить ні над чим було довго думати. Не прийняли тільки на увагу нових обставин, а саме, що Совітська Росія вже за рік революції свої запаси з'їла, господарство своє зруйнувала і мусила тепер Україну пограбувати, для чого мала у себе вже не ту розложену більшовизмом банду солдат з фронту, а справжню армію, зміцнену більшовицьким терором далеко більш жорстоким ніж звичайна військова дисципліна. Цього "маленького" факту вожді української революційної демократії не знали не тільки з початком повстання, а навіть і тоді, коли захопивши верховну владу були в Києві. Хоч у Києві до рук нової влади перейшов весь апарат і всі діла Генерального Штабу, який за часів Гетьмана зібрав розвідкою всі дані про стан армії Совітської Росії і мені, приватній людині, було відомо зі слів старшин Генерального Штабу деякі дані про совітську армію — уряд Директорії очевидно цим питанням не цікавився. Принаймні Головний Отаман Симон Петлюра до цієї небезпеки відносився через край легковажно, в чому я мав нещастя особисто переконатися.

Якось в останніх днях 1918 р. зустрів я X-ка, молодого старшину з Запорозького корпусу, який приїхав до Києва з начальником свого штабу, аби вияснити Головному Отаманові становище на Харківсько-Полтавському антибільшовицькому фронті і звернути увагу на необхідність присилки допомоги.

Запорожець розповів мені про значні сили ворога, про нашу слабість, про розкладову діяльність есерів в армії і тилу, про розвал і навіть перехід на бік більшовиків присланих з Фастова частин і словом про розпачливий стан на фронті і в тилу.

Під впливом цього оповідання я радився зі своїми однодумцями-хліборобами і ми прийшли до тієї думки, що при слабих старшинських кадрах, які мала Директорія і при загальній анархії скласти надійне стійке військо можна тільки одібравши з маси селян елемент з найбільш стійкою державницькою психікою, себто елементи хозяйсько-хліборобські. Це легко і непомітно можна було би зробити за допомогою хліборобських союзів, які малися в кожному повіті. Мені було доручено в цій справі переговорити з Головним Отаманом Петлюрою, бо я мав особисто непогані з ним відносини і мав найбільшу з моїх однодумців віру в добру волю і розум Головного Отамана. В перших числах січня я відвідав Головного Отамана в готелю Континенталь. Петлюра нашої пропозиції не прийняв. Він заявив, що не потребує такої помочі з боку хліборобів, що незабаром має прийти двадцять тисяч Галичан, що він викине всю міліцію в Києві і на її місце поставить Галичан, бо ці будуть на вулиці з публікою розмовляти по-українськи і тим місто буде враз і цілком українізоване. — А на фронт? — запитав я. — "Вистачить і на фронт" відповів Головний Отаман. Далі з розмови виявилось, що Головний Отаман вірить, що послана в Москву делегація швидко замирить з більшовиками і зовсім не вірить в донесення полковника Болбочана про число й активність більшовицького війська на фронті.

В тій же справі мені довелося переговорювати з командором Січових Стрільців, отаманом Коновальцем і військовим міністром Грековим.

С. Шемет. Полковник Петро Болбочан — 218

Обоє боялися скомпрометуватись в очах лівих елементів зносинами з хліборобами з чим вони і не крились. Отаман Коновалець покладав усю надію на фіолетове проміння і на танки, які хотів дістати від Французів; отаман Греків також чекав порятунку від Антанти і лаштувався їхати до Одеси. Так пропонована поміч од хліборобів прийнята не була. Самі хлібороби тоді вже не могли розпочати якоїсь військової формації, бо і уряд Директорії і всі оті отамани більш за все боялися організації таких контрреволюційних елементів, як хліборобські і було ясно для нас, що сепаратна організація хліборобів в самому початку була б зруйнована і тільки спричинилася б до остаточного розвалу українського демократичного протибільшовицького фронту.

З вище наведеної короткої характеристики того, що діялось на Україні з переходом влади до революційної демократії, видко, що сила і організованість революційної демократії були невеликі і що в краю вона мала дуже слабе коріння. Ця слаба сама по собі революційна демократія захопила державну владу завдяки помочі сторонніх їй сил, а саме головним чином при помочі двох військових груп: Запорозького корпусу під командою полковника Болбочана і Січових Стрільців під командою отамана Коновальця.

Обидві ці військові групи були на той час досить добре зорганізовані, мали внутрішню військову спайку, дисципліну і були віддані ідеї суверенної української державності. Запорозький корпус був давніше сформований, був більший, більш здатний до бою і зберіг в собі кращі традиції регулярної російської армії. По складу своєму він був наддніпрянський, місцевий і тому, до певної міри, відбивав в собі політичні і соціальні відносини на Наддніпрянський Україні. В ньому найменше були представлені ті анархічні, кочові елементи, на які, власне, хотіла опертись революційно-демократична влада Директорії. Полковник Болбочан і його Запорожці потрібні були "Українському Національному Союзові" для успіху повстання. Тому президія Національного Союзу згодилась виконати всі умови Болбочана, що до цілей повстання, що до збереження в цілості всього гетьманського державного апарату, що до збереження правного ладу і т. і. Але умова ця не була додержана і не могла бути додержаною Національним Союзом, бо це означало б фактично залишити владу в тих руках, які ні до "Українського Національного Союзу", ні взагалі до української революційної демократії не належали. З другого боку і сам "Український Національний Союз" незабаром почав губити вплив на хід подій, в міру того, як підчас повстання зростав вплив руїнницьких кочових елементів, для яких всяка осіла державність є зайвою і неприємною.

Таким чином полковник Болбочан зі своїми Запорожцями були втягнуті в повстання обманом і тому Запорозький корпус, яко опора державності, яко сила державно-будуюча, мусів вступити в конфлікт з революційним, руйнуючим елементом. Відсіль, власне, походить недовір'я революційної демократії до Запорозького корпусу і всі ці непорозуміння, які повстали між командуванням корпусу і Директорією.

Корпус Січових Стрільців, розгорнутий з полку, що почав формуватись за кілька тижнів до повстання, з куреня, який був у Болбочана

С. Шемет. Полковник Петро Болбочан — 219

в 2. піш. Запорозькім полку, і був висланий Болбочаном в Білу Церкву, був частиною молодою, але досить спаяною, завдяки попередній військовій роботі в рядах Галицьких Січових легіонів. Персональний склад старшин і переважної більшості козаків був чужий Наддніпрянській Україні, бо походив з Галичини, тому не відбивав у собі місцевих політичних і соціальних відносин і тому для Січових Стрільців було цілком однаково, які політичні і соціальні відносини установляться на Наддніпрянській Україні. Тому саме ця частина користалася з боку революційної демократії більшим довір'ям.

Виховане в традиціях конституційної Австрії командування Січових Стрільців відчувало в тій анархії, що кругом поширювалась, щось недобре, тим більше, що вже раз і то кілька місяців перед тим на власні очі бачило, до якого положення докотилася Україна під владою революційної демократії часів Центральної Ради. Тому в день в'їзду Директорії до Києва на святі в Українськім клубі Січові Стрільці устами свого командира — отамана Коновальця — урочисто заявили, що вони зброєю будуть противитись всяким руйнуючим впливам, як знизу так і згори, як зліва, так і зправа. Обіцянки своєї отаман Коновалець не тільки не виконав, але і однієї своєї частини — корпуса Січових Стрільців — не зберіг від впливу загальної деморалізації і революційної розгнузданості. Досить згадати сумної пам'яті діяльність сотника Січових Стрільців Чайківського, помічника отамана Коновальця по справам розвідки і охорони порядку в Києві. Пізніше Чайківський був начальником штабу у Коновальця, а тепер служить у більшовиків. Кривавий слід, який після себе покинув в Києві сотник Чайківський, не менше залитий невинною кров'ю і заплямований злочином, ніж робота більшовицьких чрезвичаєк.

В перші часи повстання і в перші тижні перебування Директорії в Києві, вплив Січових Стрільців взагалі і отамана Коновальця зокрема був дуже великий. Ніщо не робилося проти волі отамана Коновальця. Січовики були головною збройною опорою Директорії. Уряд і загал дуже побільшено уявляли собі сили корпуса. Спочатку революційна демократія косо поглядала на Січовиків, боячись, щоб ті не стали підтримувати консервативних елементів в краю, але дуже скоро ці побоювання загубили всякий грунт під собою, бо корпус Січових Стрільців чим раз більше революціонізувався і разом з тим губив свою силу і вплив. З того часу, як от. Коновалець дав згоду на арешт полковника Болбочана в момент страшного напружена на фронті, в момент загального розвалу військ Директорії, от. Коновалець вже скінчив свою тодішню роль як оборонець України, бо він вже рішуче пішов разом з руїнницькою революційного силою.

Вертаємось тепер до подій на фронті, який обороняв Запорозький корпус.

На лівім березі полковник Болбочан зберігав коректні відношення до німецьких військ і їх тилових інституцій. Це було абсолютно необхідно, бо цілий тисячоверстий кордон України з боку Росії охороняло тільки германське військо. Україна могла уберегтись од російської більшовицької окупації в ті часи, поки не зорганізувала своєї сильної армії, тільки доти, поки германське військо цей фронт тримало. Інше відношення до германських військ було на правому березі, де військо-

С. Шемет. Полковник Петро Болбочан — 220

вими силами безпосередньо командував Головний Отаман Петлюра. Тут почали менші отамани з власної ініціативи грабувати і бити дрібні відділи германського війська, що охороняли різні склади і комунікаційні лінії. Хоч руйнувати тил германського війська, яке одно тільки охороняло Україну на більшовицькому фронті, було безглуздям і злочином, але Головний Отаман цих хуліганських наскоків своїх отаманів, по своєму звичаю піддобрюватись до всяких дрібних ватажків, не подумав зупиняти. Коли вісти про це дійшли з правого берега до німецького командування на більшовицькому фронті, воно рішило, що Німці не можуть охороняти тих, хто вороже проти них виступає і почали переговори з Совітською Росією, аби та перепустила німецьке військо, що охороняло українсько-російський кордон, до Німеччини через територію Совітської Росії.

Довідавшись про це від німецького командування, полковник Болбочан поїхав до Києва з докладом урядові. Саме тоді врочисто святкували в Києві приїзд Директорії. Кілька днів пройшло поки минули святкування і паради і нарешті можна було добитись аудієнції, аби поговорити про діло. Полковник Болбочан мав відомості, що значна кількість німецького війська була готова залишитись на службі на Україні. Він був переконаний, що тільки скористувавшись допомогою Німців-волонтерів можна буде якийсь час оборонитись од окупації Москвою і від свого анархічного елементу, а в той же час можна підготовити і свою армію, здібну виконати те й друге завдання.

Директорія нізащо не погоджувалась на використання німецького війська в цілях оборони України.

Тепер ми можемо сказати, що пропозиція полковника Болбочана було раціональним, бо маємо досвід Прибалтійських країн, яким німецькі волонтери справді допомогли відстояти себе в перших порах від московської окупації і дали можливість зорганізувати власну збройну силу.

Мені відомо також, що німецьке командування пізніше робило аналогічну безпосередню пропозицію Директорії, але її не прийняли. Німцям нічого іншого не залишалось, як погодитися з Совітською Росією про перепуск їх війська до Німеччини, що вони і зробили. Після цього всі шляхи на Україну за хлібом для зголоднілої московської червоної армії були враз відкриті.

Між тим Головний Отаман Петлюра запевняв полковника Болбочана, що в Фастові сформовані Олександром Шаповалом великі резерви і що з Галичини має надійти кількадесят тисяч Галичан, значить свої сили не малі і поміч Запорожцям буде надіслана негайно. Запевнений і нагороджений рангом отамана повернувся Болбочан на фронт до Запорожців. Тим часом на фронті сили ворога все росли, а обіцяна допомога Запорожцям не приходила.

Повагом, крок за кроком з боєм одходили Запорожці до Харкова і нарешті 7 січня (н. ст.) змушені були віддати Харків Москалям.

Що творилося тоді на Лівобережній Україні, яке становище було на фронті, як центральна влада реагувала на все це і якого характеру були відносини між командуванням Лівобережним військом і командуванням Січових Стрільців все це виявляється з наступних трьох документів, з яких я навожу найбільш характерні місця, списуючи їх з

С. Шемет. Полковник Петро Болбочан — 221

телеграфічних стрічок, збережених і вивезених за кордон осавулом полковника Болбочана.

Перший документ — де доклад, зроблений по апарату полковником Болбочаном Головному Отаману зі ст. Люботин 10 січня 1919 року після здачі Харкова.

"... В той раз я повідомляв Вас про дуже скрутне моє становище, котре з кожним днем ставало все гірше і гірше, а тепер воно катастрофічне. Запорозький корпус основна сила Української армії, але яка б не була сила, вона має свої границі. Запорозький корпус з самого першого дня перевороту, себто з 17 листопаду, беззмінно працює в бойовій обстановці, не кажучи про те, що і до того дня весь час був в бійках з більшовиками. Тому я і настоював весь час дати мені до цього корпусу хоч чотири полки Галичан. Останні два тижні є період самого сильного бойового напруження.... Всі змучені. Люди на ногах не тримаються. Піддержки не знаю звідки взяти. Весь час я дивився на Київ, гадав що Київ мені що-небудь допоможе, але нічого від нього не маю. Тепер я рішив спасти залишки дійсних героїв і патріотів, це залишки Запорозького корпусу. Ми перед Батьківщиною свій обов'язок виконали чесно, а, як хто нас буде в чім-небудь обвинувачувати, хай робить це той, хто більше нас зробив для Батьківщини. Накажу Люботин оставити. Мій путь відходу на Полтаву, а частина піде на Лозову-Катеринослав. Полтаву утримати своїми силами буде важко.

Я гадаю, що Україна ще ніколи не переживала такого скрутного становища, як зараз. На нас насуваються російські більшовицькі війська, над організацією котрих працювали цілий рік найкращі старшини Генерального Штабу Російської армії .... Раніш я просив 3-4 полки. То було раніш, а тепер давайте вже дві дивізії в повній організації. Через тиждень двох дивізій буде уже мало. Ви мені скажете, що у мене є багато полків окрім Запорозького корпусу. Так, пане Отамане, маю дуже багато різних полків, але всі ці полки треба поставити хоч на один місяць в нормальні умови, на кожний такий полк дати по кілька старшин і козаків Запорозького корпусу, котрі обучали би і кожний день пороли би половину так званих — "товаришів", а деяких і розстрілювали, а через місяць будуть розкішні полки. На превеликій жаль я не можу виділити з Запорозького корпусу ні одного старшини або козака, бо вже героїв небагато і потрібні вони для великого діла.

Хай весь Київ заворушиться, хай всі відверто подивляться небезпеці у вічі і тоді побачите, що треба йти не на компроміси з більшовиками, а рішуче з ним боротися. Може я не в курсі всіх справ, може Київ на що небудь сподівається — тоді скажіть, аби і я знав."

І після цього докладу відношення Уряду і Головного Отамана до трагічних подій на Лівобережжі не змінились. Запорожці з Києва потрібної піддержки все не одержували, як не одержували і ніяких вказівок. Та допомога, яку прислав Головний Отаман була "міфом", як висловився про неї полковник Болбочан в другім документі, в докладі Високій Директорії, переданім полковником Болбочаном з Полтави між 10 і 20 січня н. ст. 1919 р. через отамана Бронського.

С. Шемет. Полковник Петро Болбочан — 222

Документ цей описує становище так:

"... Всі мої домагання аби Київ оцінив сучасний мент і важність фронту не мали успіху. В своїх домаганнях я вже йду дальше. Становище Вам уже відоме. Наступати на ворога не маю сили, всі мої вірні полки стомлені і з них більше половини вже перебито, а останок до бою нездатний. Повторяти свій доклад, котрий 10 днів назад я зробив Отаманові Петлюрі не буду .... Ваша допомога один міф .... Авангарди цієї допомоги вже прийшли, але я не маю часу їх обеззброїти, бо то є набрід, а не військо, це Фастовський курінь. Другі частини, котрі їдуть з Києва теж такі. Тільки Січовики, надіюсь, будуть кращі, але один полк не допомога, та і то вже пізно.

Мої частини дуже стомлені і потребують відпочинку. Всі вони можуть вмерти, як, і вмирають, але цього я не допускаю, бо толку з цього не буде. Найбільша кількість в полках — 400 багнетів, є такі, що мають 200. Ці люди мусять бути кадром для будування військових частин .... Всі частини, котрі зараз прибувають до мене, думають, що тут будуть відпочивати або гратися. Київ присилає частини неодягнені, без харчів. Це можуть робити люди нерозуміючі бойової обстановки. Але це все дрібниці. Важливо те, що Полтаву залишаю, бо тримати не маю чим. Допомога потребує, аби над нею попрацювати в крайньому разі 2 тижні.

Я відхожу на Кременчук, де буду оборонятися, а головним чином організовувати славетній Запорозький корпус і другі частини, котрі працюючи з Запорожцями теж стали гарними частинами.

Ар'єргарди будуть затримувати ворога в районі Ново-Сенжари і Кобеляки. Ті активні частини, котрі їдуть з Києва будуть складати Ромоданівську групу і будуть мати важну оборонну лінію по Пслу у Єреськи і по Хоролу в районі Миргорода. Лозовська група буде прориватися на Павлоград на з'єднання з отаманом Гулієм ....

.... В своїм докладі Отаманові Петлюрі я прохав Директорію порозумітися з Антантою і стати з нею в реальні відношення. Може треба буде піти на компроміс, але нам потрібно найменше три дивізії Французів і з допомогою їх очистити Україну від ворогів. ....

.... Я не боюся казати правду і не боюся суду історії, мій погляд є погляд патріота. Я все сказав, тепер слово за Директорією. Моє прохання — не губіть Україну. Я маю надію, що зі мною згодяться всі і, як що зі мною згодяться, то прохаю перебалакати зі мною відносно бойового плану ..."

Доклад цей констатував безнадійне становище на Полтавському фронті і давав зрозуміти Директорії і всім тим, що були біля неї в Києві, в тому числі і штабові "Осадного корпусу", розташованого в Києві, що всі вони мусять перейти тепер зі становища в глибокому тилу на становище передової позиції на театрі війни, бо Запорозький корпус мусів кидати Полтаву і готувався вже до оборони нового фронту по Дніпру. Ця вістка викликала в Києві велику паніку. Досі ніхто з "власть імущих" у Києві не надавав значіння пересторогам полковника Болбочана перед небезпекою. Винниченко і ліво-соціалістичні групи надіялися на порозуміння з Совітською Росією. Петлюра надіявся на

С. Шемет. Полковник Петро Болбочан — 223

двадцять тисяч Галичан, яких обіцяв надіслати йому Секретаріат Західної Області. Можливо, що Петлюра в душі навіть радів перемозі більшовиків над Запорожцями і бойовій слабості "Осадного корпусу" так сильно розрекламованого офіційною пресою, а в дійсності ледве чи мавшого силу одного нормального пішого полку. Найбільшою хворобою Головного Отамана був страх перед популярністю і здібністю підлеглих йому видатніших вождів і тому прагнення взаємно нищити одного другим, нацьковуючи їх між собою, замість того, щоби залагоджувати всякі непорозуміння і об'єднувати зусилля всіх своїх частин. Тільки цією хворобливою рисою Петлюри і можна пояснити його повну байдужість до всіх благань полковника Болбочана про допомогу і повну відсутність якої б то не було творчої ініціативи з боку Головного Отамана в цей тяжкий кінець 1918 і початок 1919 років. Заполучити під свою особисту команду двадцять тисяч Галичан, з ними врятувати становище і заразом осоромити і Болбочана і Коновальця — було мрією хворого на безмежне честолюбство дрібного інтригана, який на нещастя України був її Головним Отаманом.

Розкладова політика Головного Отамана і інтриги лівих груп були такими факторами, вище яких командування Січових Стрільців не зуміло стати і на нещастя відносини двох єдино боєздатних військових груп починають приймати згубний для оборони нашого краю характер. Ці відносини, це взаємне недовір'я характеризує третій документ, що я його тут навожу, це розмова полковника Болбочана з отаманом Коновальцем по апарату з Кременчука, яка велася після здачі Полтави 23-го січня н. ст. 1919 р., себто за день до арешту Болбочана.

Текст цієї розмови наступний:

"... Все становище на Полтавськім фронті Вам відомо. Всі мої частини абсолютно потеряли силу. Я весь час повідомляв Київ про становище, але це успіху не мало і тільки за те, що я у вічі правду казав мене чуть зрадником не пощитали. Мене обвинувачували навіть в тім, що я стою за згоду з добровольцями, що я з добровольцями порозумівся. — Це є брехня. Но все це не важно. Всього цього я чекав. Я стою на тім ґрунті, на якім я стояв і раніш. У мене строго національний напрямок і одночасно борюся з більшовиками як зправа, так і зліва. Я переконаний в тім, що і Ви, Січовики, стоїте на такім же ґрунті, як і раніше. Не знаю, що робиться зараз у Київі, але для того, аби мене зпровокувати ні жадного самого гидкого і самого низького способу не жалкують. Зараз я стою на чолі Запорозького корпусу і ми всі кажемо — Україна мусить бути і ми добємося цього. Запорозький корпус відвожу в резерв, бо він є нездатний до бою і треба не менше як цілий місяць, аби корпус привести в бойову готовність. Працювати по орґанізації прийдеться день і ніч.

Прохаю Вас розяснити мені загальне становище в Київі, які перспективи, що робиться на Чернігівщині і т. и. Крім цього абсолютно не розумію, які взаємовідношеня між мною і Січовиками. Між иншим, коли мій Начальник штабу був у отамана Грекова, то отаман Греків згодився на те, аби я повернувся з посади Головнокомандуючого на посаду к-ра Запорозького корпусу, котрий повинен відійти в глибо-

С. Шемет. Полковник Петро Болбочан — 224

кий резерв для формування, но до цієї пори ніяких розпоряджень не маю, а навпаки добродій з Генерального Штабу задав питання моїм старшинам: чому мої частини не підлягають отаману Сушку.

Ударна група (Сушко) абсолютно не хоче зі мною звязуватись і я не знаю про її завдання, як свого сусіда. Запорозький корпус, підкреслю, до бою не здатний і як тільки поставити його на позицію буде багато гірше. Стараюсь тримати участок VI корпусом, але сподіватись на нього не маю права. .... От. Болбочан."

Ці три документи вповні дають зрозуміти, яке було загальне положення при кінці грудня 1918 р. і в першій половині січня 1919 р. З них виявляється, що полковник Болбочан дуже помилився в оцінці загального тодішнього становища молодої Української Республіки. Він не мав своєї розвідної організації при Центральному Уряді, що могла би збирати об'єктивні матеріали і про стан Січового корпусу і про сформовані Олександром Шаповалом у Фастові резерви військ і про становище військової справи на інших фронтах і взагалі про все, що в дійсності робилося і задумувалося Урядом. Полковник Болбочан про все це не мав об'єктивних даних, і тому про все, що робилося поза сферою його безпосереднього виливу, мусів довідуватись з інформації, одержаної од самого Уряду, а ця інформація цілком не відповідала дійсності. Уряд, може навіть несвідомо, ховав гірку правду повного банкротства Української Республіки на всіх фронтах. Ця гірка правда була схована і від Болбочана і він не знав того, що Запорозький корпус з приданими до нього частинами був в дійсності єдиною тоді поважною силою, яка ще могла обороняти Україну. Не знаючи цього, полковник Болбочан не раз повторював прохання дати можливість одвести Запорожців у резерв для відпочинку і поповнення. Ці прохання викликали в Києві тільки паніку і підозріння проти полковника Болбочана. Коли ж відхід Лівобережної групи військ на правий беріг Дніпра під напором Московської червоної армії вже ставав фактом — самовпевненість Головного і менш головних отаманів мусила бути дуже подражнена. Досі можна було гратися і в революцію, і в "трудовий конгрес", і в великі реформи, в українізацію Київської міліції, у визволення Бесарабії від Румун і в війну з заблукавшою десь на Правобережжі німецькою немуштровою ротою. Тепер ці іграшки доводилося кидати, треба було воювати з серйозним ворогом ...

Надії Голови Директорії Винниченка на мир з більшовиками пали. Надії Головного Отамана Петлюри на двадцять тисяч галицького війська не справдились. Надії отамана Коновальця на поміч антантської техніки також не реалізувалися.

Для української революційної демократії, що звикла тільки гратися і в революцію і в державу, а серйозного ніякого діла робити не вміла, виходу з цього становища, вимагаючого реальної здатності до влади, не було. Поки можна було самих себе дурити якимись фантастичними вигадками: то миром з більшовиками, то двадцятьма тисячами Галичан, то фіолетовим промінням Антанти, доти дурили себе і інших, а коли жорстока дійсність розвіяла всі ці вигадки — тоді не знайшли між собою людини сильної волі, яка змогла б всі інтриги і внутрішню боротьбу припинити і всі сили розумно направити до однієї цілі.

С. Шемет. Полковник Петро Болбочан — 225

Як в таких нещасливих випадках завжди буває, що Бог однімає у людей останній розум, так і тут — зважилися на такий крок, що остаточно губив відпорну силу республіканського війська, зважилися на арешт полковника Болбочана і цілого його штабу. Послухались голосів лівих груп, які казали, що полковник Болбочан тому відступає перед більшовиками, що не має піддержки у селян, що селяни тому не підтримують полковника Болбочана, що він дуже правий, що досить призначити на місце Болбочана Волоха, як буде негайно і Полтава відбита і більшовики прогнані за Харків. За це, мовляв, Волох ручиться головою.

Головний Отаман Петлюра, як повідомляла офіційна часопись "Українська Ставка" (ч. 36 од 26. І. 1919 р.) наказав Болбочана і його штаб заарештувати.

Для чого було наказано Волоху арештувати свого головнокомандуючого фронтом на місці його служби, а не був він просто відкликаний зі свого посту, тоді як сам Болбочан, побачивши недовір'я Уряду до себе, підіймав вже питання про свою демісію і сам прохав дозволу приїхати до Києва для особистого докладу, — точно не відомо. Думаю, що цей спосіб було вибрано з метою дискредитувати полковника Болбочана в очах його ж військової групи, кинути тінь підозріння на нього, а головне, показати незадоволеним лівим елементам, що Уряд рішуче пориває зо всяким недемократизмом і стає на шлях повної демократизації і дальшого поглиблення революції. Директорія і Головний Отаман цим думали спасти Україну.

Самий арешт відбувся при наступних обставинах. В ніч з 24-го на 26. січня 1919 р. Волох, який обороняв зі своїм 3-ім Гайдамацьким полком одну з ділянок фронту на захід від Полтави несподівано зняв свій полк з фронту, ешелоном прибув до Кременчука і тут, на двірцю за допомогою Загродського заарештував полковника Болбочана і двох його старшин: полковників Селіванського і Гейденрейха, скориставшись тим, що Болбочан мав звичку завжди бути близько від бойового фронту і не тримав біля себе великої охорони. Більша частина Запорозького корпусу була на фронті, 2-га Республіканська Дивізія стояла за Дніпром в резерві. Самий арешт був виконаний з наказу Волоха командиром одного з куренів Гайдамацького полку поручником Волощенком.

Хоч Волох і Загродський покликалися на наказ Уряду, одначе полковник Болбочан і інші були переконані, що арешт цей є самочинною авантюрою Волоха.

Зараз же після арешту Болбочана між Гайдамаками і іншими Запорожцями почалася сварка. Одного козака з Гайдамацького полку вбили. Резервна Республіканська Дивізія стала наступати на двірець, аби силою звільнити арештованих. Боячись щоби ця сварка не внесла ще більшого розвалу в військо, Болбочан наказав Республіканцям і іншим частинам ніяких насильних кроків не робити і вимагав, аби він і інші арештовані були відіслані до Києва.

25-го січня вони після вимог Запорожців були відіслані до Києва. З ними для охорони і для з'ясування справи перед Урядом була послана Запорожцями делегація з 8 осіб, в тім числі полковник Мальців, сот-

С. Шемет. Полковник Петро Болбочан — 226

ники Авраменко, Письменний і инші. Волох зі свого боку послав також сторожу в 8 чоловік гайдамаків. Відносини були такі, що гайдамаки мусили їхати в іншому вагоні.

Після того Волох з Загродським зайнялися демократизацією Запорозького корпусу. Звеліли зняти погони, які ті носили з Гетьманських часів, надіти червоні розетки і т. п. Обіцяного ж наступу на Полтаву Волох не зробив. Вийшло навпаки. Через самовільно покинуту Гайдамаками ділянку фронту більшовики зробили прорив і примусили всю Лівобережну групу відступити далі. З переміною командування таким наглим способом дух Запорозького корпусу впав. Віри в напівграмотного начальника не могло бути. Почалась страшна "нерозбериха". Оборона фронту і дальша евакуація інтендантури, шпиталів, амуніції і т. і. розстроїлась. Більша частина всього цього була покинута на здобич ворогові. Все покотилося і докотилося вже не ставлячи опору ворогові аж до Вапнярки. Так Головний Отаман Петлюра своїм наказом про арешт полковника Болбочана зі штабом прислужився Совітській Росії, враз зліквідувавши своїми власними руками той фронт, що воювала російська червона армія з перемінним успіхом біля трьох місяців. На жаль це не був єдиний випадок, коли Головний Отаман Петлюра своїми же руками руйнує свій власний фронт і тим робить велику прислугу ворогам України. В цій області Головний Отаман мав безперечний талан — фахівця по руйнації власних фронтів.

Тим часом полковник Болбочан з делегацією Запорожців прибули до Києва. Тут вони довідались з уст Голови Директорії — Винниченка, що арешт відбувся з наказу Уряду і що причина арешту — "недемократизм" Болбочана. Більше нічого не довідалась делегація від Уряду. Отаман Коновалець запевняв, що нічого не знає, Головний Отаман відмовляв делегації в аудієнції, а офіціальний орган Інформаційного Бюро Армії, яким керував есер — Григоріїв: "Українська Ставка" в ч. 31 від 25 січня повідомляв про арешт Болбочана так:

"Розкривається нарешті загадка, чого Лівобережна Україна так легко піддавалась агітації проти Директорії У.Н.Р-ки і чого вона ставила так слабий опір крайнім елементам і наступові чужих ворожих сил: виявляється, що це діло грандіозної провокації чорної сотні, що захопила була командування лівобережною групою українських військ і свідомо провадила свою роботу в тім напрямі, щоби викликати серед народу недовір'я і ненависть до Директорії і Укр. Республіканської Армії і до цілої укр. справи" ....

"Штаб ударної групи Січових Стрільців, котра виступила на Лівобережжя на допомогу Болбочанові, ознайомившись з контрреволюційною, провокаторською діяльністю штабу Болбочана, заарештував отамана Болбочана і всю його компанію."

В тій же часописі в ч. 32 від 26 січня Інформаційне Бюро Армії з приводу арешту Болбочана, або, як висловлюється офіціальний орган "з приводу розкриття нової зради болбочанівського руського офіцерства", дає таке офіціальне повідомлення:

"Руське офіцерство, яке влізло в Українську Армію за Гетьмана ... потайки всякими способами шкодило Українському наро-

С. Шемет. Полковник Петро Болбочан — 227

дові: пиячило, не давало одежі козакам, провокувало їх, підбивало їх на безчинства, аби не було ладу, аби Українська Армія розсипалась ...

Потайки від Директорії увійшли в спілку з Добровольцями й давали їм зброю, та гроші, а коли руські більшовики стали наступати, то покинули фронт, навмисно зробили паніку серед війська і плутанину, щоб пустити більшовиків, а самі стали одступати на Миколаїв, щоб поєднатися з добровольцями. Туди вивозили і гроші. Доглядом вірних синів Українського Народу зраду їх було виявлено. По наказу Головного От. Петлюри Болбочана та штаб його заарештовано і віддано під військовий суд за зраду.

Тепер завдання всіх повставших Українських Респуб. військ виловити решту зрадницької старшини і віддати під суд."

Що ж тепер слід думати про той Уряд, іменем якого ці публікації робилися і про того Головного Отамана, по наказу якого робився арешт полковника Болбочана зі штабом, коли всі ми тепер добре знаємо, що ті, кого три роки назад урядовий комунікат називав зрадниками, і кого Головний Отаман наказав арештувати за зраду — те "болбочанівське, руське офіцерство" і досі вірою і правдою служить Україні в рядах Запорозького корпусу, а той, кого урядовий комунікат величав "вірним сином Укр. Народу" — командир Гайдамацького полку — Волох, "доглядом якого зрада болбочанівського офіцерства була виявлена", цей по офіціальній термінології Народної Республіки "вірний син" відкриває фронт ворогові під Полтавою і тим, а також арештом головнокомандуючого Лівобережною групою — полк. Болбочана вносить таке замішання серед цієї групи військ Республіки, що весь Лівобережний антибільшовицький фронт одразу рушиться. Цей "вірний син" прийнявши командування над Запорозьким корпусом веде діло так, що майже всі військові припаси, надбані Болбочаном не встигає вивезти на Правий берег і віддає ворогові. Цей "вірний син" рік пізніше зрадницьким нападом під Любаром добиває останки Республіканської армії і примушує Головного Отамана Петлюру тікати до Варшави; потім передається на сторону більшовиків і ще нападаючи шарпає не раз Запорожців підчас їх страдницького зимового походу 1919-1920 року, коли тільки вони — одні, ці "недемократичні" Запорожці, яких полковник Болбочан навчив боротися за Україну, не покинули ще, а міцно тримали в стомлених руках бойовий жовто-блакитний прапор Самостійної України.

У Києві нічого не досягла Запорозька делегація, що приїхала туди боронити честь полковника Болбочана перед Урядом. Тільки й того, що побачила та делегація до якої деморалізації дійшла влада, навіть в самій столиці; читала ці брехливі офіційні комунікати; була свідком того, як в приватному мешканню Болбочана робився трус політичною секцією штабу "Осадного Корпусу (Січових Стрільців)" і як ревізуючі забирали гроші, цінності і навіть жіночі убрання, не дивлячись на протести старшин і "домового комітету".

В той час більшовики наближалися вже і до Києва. Була небезпека, щоб Уряд не покинув арештованого Болбочана на катування більшовикам, але цього не сталося, його вивезли до Галичини і інтернували в Станіславові під доглядом Уряду Західної Області. Отаман

С. Шемет. Полковник Петро Болбочан — 228

Коновалець допоміг організувати переїзд до Галичини полковника Болбочана з близькими йому людьми.

Між тим Запорозький корпус і вся Лівобережна група дезорганізована пережитим після арешту полковника Болбочана, розгубивши більшу частину військового майна, докотилась до Вапнярки. Тут перетерпіли вони епоху безначалля, всяких Волоховських авантюр, наївних надій на Антанту і нарешті морально пригнічені і роззброєні Румунами дочвалали до Галичини. Сотник Л. в своїх записках обчисляє цю групу військ, що прийшла через Румунію до Галичини, в 20.000 людей.

Після того як Французи залишили Одесу, я через Румунію також добрався до Галичини. Тут, у Станіславові я вперше особисто пізнав полковника Болбочана. Це було десь в середині травня місяця. В Станіславові ж я вперше познайомився і з діячами Уряду Західної Області У.Н.Р. і з новою ситуацією Наддніпрянської У.Н.Р., головні персонажі якої також уже перебували на еміграції в Галичині, або переїздили через Галичину, пробираючись далі на захід на відпочинок після "тяжких" праць державних.

Загальне враження у мене складалось таке, що біля У. Н. Р. (Наддніпрянської) немає людей. Українська державницька ідея, ще ні разу за ці роки не зібрала біля себе поважної кількості і якості інтелектуальних сил і тому власне нічого міцного досі не вдавалося зробити. Тепер, на весні 1919 р. Українську республіканську державність хотіли творити такі слабі руки, що годі було покладати на них які будь надії. Але збройну боротьбу за незалежність мусили вести далі ті, що мали ще зброю в руках, аби промостити шлях може зовсім нищим людям, що прийдуть ще колись робити тривкий і розумний лад і порядок на Українській землі. Те, що в українському війську було замало людей, які вміли військову справу робити, мене гнітило і турбувало. Я мав таке переконання, що полковник Болбочан знав військове діло. Я знав, що за полковником Болбочаном пішли б служити до Українського війська і інші справжні військові чесні старшини і тому я умовляв міністра Мартоса і члена Директорії Андрія Макаренка, з якими бачився в Станіславові, аби вони сприяли поворотові Болбочана до служби у війську. Я також був присутній, як згадує отаман Коновалець у своїх споминах (жур. "Воля", ч. 3-5, 20. VIII. 1921 р., Відень), при тому, як у Станіславові з ініціативи посла Льонґіна Цегельського отаман Коновалець мав побачення з полковником Болбочаном, бо я рахував корисним для військового діла, аби два визначніших військових вожді української армії були в добрих між собою стосунках. При цьому, правдоподібно, старалися присутні заручитися прихильним відношеним отамана Коновальця до ідеї повороту Болбочана на службу в армію. Але помиляється Коновалець в своїх гадках ніби тоді, в Станіславові, "хлібороби планували використати от. Болбочана для якоїсь своєї політичної комбінації" і що тоді був присутній в Станіславові В. Липинський, який теж мав приймати участь в цих політичних комбінаціях хліборобів. В. Липинського тоді вже в Станіславові не було, він виїхав до Відня раніш, ніж я приїхав до Станіславова з Румунії, так що ми навіть не бачились. Що до хліборобів, то в Станіславові опріч мене нікого, здається, не було. Так що,

С. Шемет. Полковник Петро Болбочан — 229

всі "догадки" Коновальця у всякім разі могли відноситись тільки персонально до мене і ніяк не до інших хліборобів, або до цілої хліборобської організації. А чи мають "догадки" Коновальця якусь підставу під собою, то хай він все собі пригадає і обдумає ще раз, перечитавши тут написане. Власне тоді в Станіславові моя особиста думка була та, що полковникові Болбочанові краще було вступити до Галицької армії, бо тут було і більше порядку, і більше реалізму в політичних гаслах і більше інтелігентності у всьому. Про це я кілька разів розмовляв і з Головою Секретаріату Д-ром Голубовичем, і з Президентом Національної Ради Д-ром Петрушевичем, але обоє відхиляли мою пропозицію скористатися Болбочаном для Галицької армії, покликаючись на небажання псувати відносини з Головним Отаманом Петлюрою.

Тим часом Поляки мали займати Станіславів. Болбочан не хотів віддаватись у полон і виїздив до Тернополя. Перед самим від'їздом мені таки вдалося одержати від Секретаріату офіційний папір про призначення Болбочана формувати якусь нову частину для Галицької армії. Я поїхав теж до Тернополя, думаючи працювати при опозиційному органі "Українські Вісти" — який тоді видавала опозиція з самостійників і народних республіканців.

У Тернополі Болбочан бачився з Петлюрою. Петлюра пропонував Болбочанові або їхати до Італії формувати з полонених Галичан військо, або одержати від нього, Петлюри, призначення в Галицьку армію. Перше, кажуть, Петлюра звичайно пропонував всім, кого хотів здихатись. Що ж до Галицької армії, то компетенція Петлюри на неї не розповсюджувалась, бо вже була проголошена Диктатура Петрушевича. Болбочан згодився їхати до Італії. Мали виготовити в штабі папери й дати йому офіційно ту командировку. Тим часом Поляки підходили до Тернополя. Тернопіль евакуювався і Болбочан поїхав слідом за Урядом у напрямку на Волочиське.

У Тернополі мені прийшлося на власні очі побачити, до яких страшних розмірів дійшла пошесть тифу в війську і я рішив віддати свої сили санітарній помочі військові. Аби трохи ознайомитись з тим, як була організована санітарна поміч у війську я перед Волочиськом проїхав на північ по галицькій території і в якомусь селі переїхав Збруч. Тут якийсь галицький старшина, що починав організовувати партизанщину з селян, поміг мені доїхати до Теофільполя. У Теофільполі я довідався, що там стоїть штаб Січових Стрільців і рішив побачитись з отаманом Коновальцем, аби довідатись про організацію санітарної допомоги. Задержався на день у Теофільполі аби подивитись, як організована санітарія у "Січовиків" і поїхав далі на Проскурів шукати центральної санітарної установи, аби вияснити можливість своєї праці.

У Проскурові, шукаючи собі кімнату в готелі, зустрів на вулиці Болбочанового осавула — Коржа, який допоміг мені добути кімнату в тім же готелі де мешкав полковник Болбочан. Тут я довідався, що старшина і козаки Запорозького корпусу просять Болбочана прийняти команду над корпусом і що Державний Інспектор полковник Гавришко підтримує їх.

С. Шемет. Полковник Петро Болбочан — 230

Домагання Запорожців повороту Болбочана до командування корпусом вже мали свою історію. Цього домагався корпус зразу після арешту Болбочана через делегацію, послану ще з Кременчука до Києва. Через 1—2 місяці після того Запорожці вже з Вапнярки посилали кількох людей літаком до Станіславова до Болбочана, аби умовити його повернутись до корпуса. Потім, при кінці травня, коли корпус перейшов через Румунію і прибув до Галичини, то зараз же послав делегації — одну до Головного Отамана, другу до Болбочана з домаганням повороту Болбочана на пост командуючого.

В записках сотника. Л. сказано, що відповідь Болбочана була така, що він не повернеться до корпусу доти, доки сам Уряд не знайде цього потрібним. В тих же записках відповідь Головного Отамана Петлюри записана так: "Запорозький корпус хоче поставити нового монарха, нового Гетьмана, геть від мене, поки я стою на чолі Республіки — не буде Болбочан на службі в Республіці."

Нарешті тепер в Проскурові Запорожці стали знову гуртом домагатися від Болбочана його повороту до командування корпусом. Болбочан хитався. Тоді командири частин склали слідуючий протокол і вручили його Державному Інспектору полковнику Гавришку:

"Державному Інспектору військ Запорізької Групи Зібрання полковників Запорізької Групи війська Української Народної Республіки.

Ми, полковники, полків Запорізької групи, рахуючись з сучасним нашим становищем, настроєм козаків і настроєм селян тих сел, які ми проходили при наступі, сьогодня зібравшись усі вкупі в згоді порішили:

За для підняття нашої військової бойової мощі нашій групі необхідна обєднаність всіх у персоні одної військово-освіченої людини, яка-б безпосереднє без політики направляла наші частини у бій з смертельним ворогом Самостійної України — комуною.

Ми, військові люде, політичних справ, у сучасний тяжкий мент України, не визнаєм і рахуючись з тим, що перш усього треба звільнити Україну від грабіжників, а потім, рішати свої домашні справи, від Уряду Української Народньої Республіки рішуче вимагаєм, аби на нашу групу був негайно призначений отаман Болбочан — людина чисто військова.

Це вимагання ми будемо підтримувати усіма маючимися в наших руках засобами.

Отаман 2 (7) піш. Запоріжської Республік. Дивізії Осмоловський.

Т. в. о. помішника Отамана 2 Запоріжської Дивізії полковник Зельницький.

1-го Окремого Кінно-Республіканського полку полковник Дяченко.

1-го пішого Республіканського полку полковник Мальцев.

ІІ-го Мазепінського пішого полку полковник Дубовий.

ІІІ-го Наливайківського пішого полку полковник Пирогів.

2-го Запоріжського Яна Кармелюка полку полковник Троцький.

4-го піш. Запоріжського Богунівського полку полковник Цілюрик."

С. Шемет. Полковник Петро Болбочан — 231

Одержавши цей протокол Державний Інспектор Запорозьких військ полк. Гавришко наказом од 7 червня 1919 р. ч. 45 пропонував командуючому Запорозьким корпусом отаману Сальському негайно передати свої обов'язки отаману Болбочану, а наказом од 7. червня 1919 р. ч. 46 отаману Болбочану вступити в командування військом Запорозької групи.

Текст цього наказу був такий:

Республіканських військ отаману Петру Болбочану.

На підставі § 1 закону від 13 травня с. р. і рахуючись з настроєм військ і їх бажаннями, висловленими в поданій мені записці полковників групи, аби охоронити нашу єдину надію України Запоріжську групу від розвалу, наказую Вам негайно вступити в командування військами Запоріжської ґрупи.

До цього додаю, що згідно наказу по Інспектурі ч. 4, § 1, за відсутності Уряду, я виконую його функції в вирішенню негайних питаннь, а тому Вам належить негайно підлягти цьому наказу.

Державний Інспектор Запоріжських військ: 7 червня 1919 р. Отаман Гавришко.

ч. 46 Дієва Армія.

Разом з тим полковник Гавришко рапортом од 7 червня 1919 р. ч. 47 доніс Головному Отаманові слідуюче:

"Доношу, що сьогодня до мене, яко представника Державного Уряду, звернулись полковники полків дорученої моїй інспектурі Запоріжської ґрупи з заявою, копію якої додаю. Маючи на увазі, що моя відмова повела-б до неминучого розвалу військ Запоріжської ґрупи, яко єдиної надії нашої Неньки України, маючи певні відомости, що усякі компроміси являються зайвими, я на підставі § 1 закону від 13 травня с. р. про Державну Інспектуру, аби охоронити армію від розпаду, призначив отамана Болбочана командуючим Запоріжською групою, до якого козаки та старшини відносяться з великою любовію і кождий гаразд життя своє за його положити. Таким чином це лише підняло бойовий настрій військ в той час, як на протязі минулих операцій до отамана Сальського стало помічатися недовірря. До цього докладаю що я, як син України, це зробив за для загальної користи і тут немає місця жадним політичним міркуванням. Війська упевнені, що у Вас залишаться до них такі-ж гарні відношеня, як і раніш і що Ви їм ствердите це призначеня.

Отаман Болбочан приступив до виконання обовязків командуючого ґрупого і оперативні справи нормально продовжуються.

Державний Інспектор Запоріжських військ: Отаман Гавришко.

З наведених документів і обставин цілої справи видко, що ініціатива покликання полковника Болбочана на командування корпусом

С. Шемет. Полковник Петро Болбочан — 232

виходила від командуючого 2 (7) дивізією Осмоловського, його помічника Зельницького і командирів шести полків: Дяченка, Мальцева, Дубового, Пирогова, Троцького і Цилюрика. Всю ж відповідальність за призначення Болбочана брав на себе Держ. Інспектор полк. Гавришко.

В той же день, над вечір, полковник Гавришко заїхав до полковника Болбочана, пропонуючи йому поїхати на фронт перевірити, як поставиться до нього козача маса Запорожців, бо Болбочан ще хитався і не дав остаточної відповіді на пропозицію Державн. Інспектора прийняти команду над корпусом. Перед від'їздом їх на фронт я зайшов до кімнати Болбочана, при чім він поінформував мене про становище і додав, що посилає до Петлюри, аби той не думав, що він затіває якусь авантюру проти нього. Пам'ятаю, що я сказав Болбочанові, що погоджуюсь з цим кроком, що "так, без авантюр буде краще".

Болбочан разом з Гавришком і іншими полковниками виїхали на фронт.

На другий день я був зайнятий своїми справами і тільки над вечір зустрівся з осавулом Болбочана Коржем, який сказав, що Болбочан був дуже радо і тепло зустрінутий всіма козакам і старшинами на фронті, що Сальський відмовився передати командування Болбочанові, а Петлюра відповів делегації, що подумає і дав надію, що задовольнить бажання Запорозького корпусу.

Над вечір я пішов відвідати Болбочана і від нього довідався, що як раз в той час відбувалася нарада з полковників Запорозького корпусу, скликана Головним Державним Інспектором Кедровським і що він чекає вирішення цієї наради і остаточної відповіді Петлюри. Болбочан також сказав мені, що незручно себе почуває супроти теперішнього командора корпуса Сальського, яко офіцера генерального штабу і думає просити Сальського залишитись начальником штабу корпуса, коли сам обніме команду корпусом.

Трохи згодом вбігло в кімнату кілька озброєних людей і заарештували Болбочана.

Отаман Коновалець у своїх спогадах ("Воля" ч. 3-5 від 20. VIII. 1921 р.) каже, що Запорожці не підтримали Болбочана, що "навіть 2 (7) дивізія заявилась однодушно за отаманом Сальським" і що Болбочана "з трудом удалося врятувати перед самосудом горячих елементів з поміж зхвильованих Запорожців, що вище поставили добро і цілість свого корпусу від замірів одної амбітної людини".

Скільки правди є в цих твердженнях отамана Коновальця, хай скажуть самі Запорожці і наведена вище заява, підписана отаманом 2 (7) дивізії, його помічником і командирами шести полків та інші документи.

З тих же споминів отамана Коновальця довідуємось, що арешт був переведений начальником розвідки штабу Дієвої Армії Коваленком і його помічником Чеботарьовим. Там же читаємо: "Зі самих Болбочанівських відозв, розкинених по Проскурову, показалося, що останній виступ от. Болбочана мав далеко глибшу підставу та поважні заміри, ніж тільки одне перейняття командування в Запорозькому

С. Шемет. Полковник Петро Болбочан — 233

корпусі. Не могло бути сумніву, що за от. Болбочаном стоїть група політиків зі своїми плянами політичного характеру."

Звістка подана Коновальцем про "Болбочанівську відозву", ніби розкинену по Проскурову, є абсолютно неправдива. Я тверджу, що не тільки ніяких відозв Болбочан або близькі тоді до нього люде не розкидали, але ніхто ніяких відозв і не думав писати та й нікому було цього робити. Болбочану ні про віщо було писати, бо він ніяких остаточних рішень навіть в справі прийняття командування корпусом до хвилини його арешту не прийняв. Біля Болбочана опріч його осавула Коржа та приїздивших з частин Запорожців нікого не було, а серед всіх цих людей ніяких політичних планів не можна було помітити, так всі вони були захоплені справами війни. Коли ж якусь відозву і показували Коновальцю або суддям, то очевидно, що це була нагла підробка, зроблена ворогами Болбочана, що хотіли його смерті.

Далі довідуємось зі споминів Коновальця, що надзвичайний військовий суд на другий же день по арешті Болбочана виніс йому присуд смерті і що Коновалець, приїхавши того-ж дня, запротестував перед прем'єром Мартосом "проти такої поведінки в справі от. Болбочана .... домагався скасування постанови першого суду і призначення нового, котрий перевів-би докладне слідство."

З записок сотника Л. довідуємось, що по суді варта наказного отамана Осецького одержала наказ розстріляти Болбочана, але відмовилась це зробити і тому присуд не був зараз виконаний; що Запорозькі частини почувши про арешт і суд над Болбочаном рішили знятися з фронту і йти визволяти його, але в той час прибув туди Головний Отаман Петлюра і особисто заспокоював частини, кажучи що "Болбочан розстрілян не буде, я до того не допущу; хоч суд вже виніс приговір, але я дам розпорядженя переглянути справу". Запорожці повірили слову Головного Отамана і заспокоїлись.

Тим часом настали важкі бої з ворогом. Штаб отамана Осецького разом з арештованим Болбочаном одійшов далі в тил і тут, на ст. Балін 29 червня 1919 р., якийсь старшина зі штабу Осецького револьверним стрілом ззаду в голову забив Полковника Болбочана.

Так переказують про ці останні події записки сотника Л. та інших.

"Його не забито як злочинця, по закону, українськими кулями —  пише в своїх записках сотник Л., — його забито персональними ворогами."

Привожу врешті уступ з офіційного листа В. Липинського, бувшого посла Української Держави і Української Народної Республіки у Відні до міністра закордонних справ У. Н. Р., в якому дається правдиве освітлення факту розстрілу Болбочана.

"... Факт розстрілу отамана Болбочана, — пише В. Липинський — котрий для мене став безпосередньою причиною моєї демісії — це тільки вище, видніше полум'я того процесу самопалення, в якому згорає наша хата.

Розстріл отамана Болбочана — це не "дрібний епізод", як доводиться від декого чути. Не дрібний тому, що при нашім страшнім

С. Шемет. Полковник Петро Болбочан — 234

убожестві на людей, кожна свідома чесна одиниця на вагу золота важиться в нашім національнім буджеті. Не дрібний тому, що Болбочан був одним із найвидатніщих представників тих Українців, котрі, хоч пристали до національної роботи допіру в часах революції, але пристали щиро і всею душою.

Він був одним з тих чесних, свого імені достойних офіцерів, котрі вступивши до Української Армії і прилучившись до свідомого українства, творили оружну міць і підставу нашої Держави.

І цього лицаря, що б'ючись з ворогом пройшов всю Україну і що з неї не втік до самої послідньої хвилини, благаючи цілими місяцями від уряду тільки одного: суду над собою, який-би дав йому змогу доказати свою невинність, і вернутись на фронт до своїх улюблених полків — цього одного з так рідких дійсних українських патріотів розстріляли ... За що? "За намір перевороту, організованого самостійниками та хліборобами-демократами" — прочитав я, очам своїм не вірячи, в урядовім "Огляді стратегічного і політичного становища на Україні" від 26. червня с. р. Алеж тоді, чому розстріляли тільки Болбочана, чому до суду не притягнуті всі самостійники, всі хлібороби-демократи, чому після того, Ви, Вельмишановний Пане Міністре, мене, як Вам відомо, члена Головної Управи Хліборобсько-Демократичної партії,*) запрошуєте від імені Уряду прибути для участи в розвязанню важливих державних питань?

Зразуж підкреслюю, що ні на хвилину не допускаю тут підступу чи провокації і тому вважаю себе в праві, шануючи нашу Державу, шануючи її Уряд, шануючи врешті честь нації і честь свою, відповісти на адресоване до мене запрошення уряду так: призначте ревізію процесу отамана Болбочана; реабілітуйте його добре, чесне імя; реабілітуйте не тільки на словах, але й на ділі добру славу тих партій і груп українських, котрих Ви обвинувачуєте в "зраді", припиніть безглуздий партійний терор і забезпечте фактично примітивну політичну волю для всіх горожан України, від правих гетьманців до лівіх с-д. включно — тоді тілько появиться спільний ґрунт для співробітництва всіх чесних людей України, тоді врешті буде знайдений може той міжкласовий компроміс, та середня національна державно-творча лінія, без котрої оце вже 2 роки бємося ми як риба об лід, кровію і руїною значучи свій шлях до визволення."

Не дивлячись на найбільші зусилля республіканського уряду здискредитувати добре ім'я полковника Болбочана, добра пам'ять і гаряча любов до нього живе в серцях його вихованців-Запорожців. Треті роковини минули, як сталося те злодійське вбивство з наказу республіканського уряду доконане. Ці сумні роковини Запорожці зустріли по таборах в Польщі і сотник А. так описує цю зустріч:

"В таборовій церкві пролунало в останнє сумне "вічная память", пан-отець поблагословив присутних вояків і вони перехрестившись виходять з церковці-бараку з низько похиленими головами.

*) Відносини В. Липинського і мої до Хліборобсько-Демократичної партії вияснені в нашій спільній заяві, опублікованій в "Хліборобській Україні", Збірник II-III-IV, ст. 273-5.

С. Шемет. Полковник Петро Болбочан — 235

Тільки що Запорожці відправили панахиду з приводу третіх роковин смерти свого першого вождя-лицаря Отамана Петра Болбочана. Три роки, як його не стало, а так все змінилося, так багато прийшлося бачити за цей час, несучи тяжкий хрест українського вояка; лише Він, покійний, залишив в памяти всіх найбільш світле місце. Його праця проводилась серед найтяжчих обставин, але він не падав духом, навпаки, як скеля стояв серед небезпек бурхливого революційного моря і вірив в кращі часи для нашої Батьківщини. Він вірив в історичну правду, як лицарь, він вірив людям, котрим доля дала в руки керму державну, вірив в честь людську. Завжди виступав проти неправди, віддаючи себе на вівтар Вітчизни. Через заздрість його оббрехали, заарештували і підступом викрали з району розташування Запорожців, та через декілька днів розстріляли. Цей незрозумілий вчинок, достойний варварів, виконано по наказу Головної Влади. Не стало давно Болбочана, та ще живий серед його колишніх Запорожців той дух, що покійний вдихнув в свої частини: любов до Батьківщини, відданість Державности Українській, честь і честність! Ще не згасла і тліє искра колишнього запалу! І поки будуть жити старі Запорожці, поки залишиться хоч один Болбочановець, — буде жива память покійного і перейде вона до нащадків їхніх, як оповідання про страшний злочин, як легенда про світлого лицаря, як найбільша трагедія нової нашої руїни. А покищо нечесними людьми заплямоване імя покійного, вимагає від тих, кому дорога його память, дбати аби в майбутньому лицарські благородні кости його не були залишені там, де є тепер, аби могилою його було місце достойне, аби було оголошено весь процес його і в майбутньому тяжко покарані винні в його смерти кати.

Вічная память йому Славніщому із Славних!

Нехай земля йому буде пером!

Не забудуть твоїх заповітів нечисленні бувші твої орлята. Зараз їм підтято крила і за дроти поважено ... Прийде час, розпадуться дроти, виростуть крила і на Вільній Державі Українській десь над Славутою-Дніпром схиляться їхні голови над твоєю могилою!"

Свої замітки я хотів би закінчити одним порівнянням, яке, на мою думку, може допомогти читачеві ясніше собі уявити роль Запорожців в ділі відродження Української Державності.

За часи революції на Україні повстало дві значніші військові організації: Січові Стрільці і Запорожці. Перші, як було вже зазначено, складались переважно з полонених Галичан. Вони не мали коріння на Наддніпрянській Україні. Діти високих Карпат лавиною великої війни були відірвані від свого ґрунту і перенесені на береги старого Дніпра. Тут під революцію патріотична галицька інтелігенція зібрала їх до купи, в одну красну будівлю, яка, не зв'язана з суходолом, плавала на поверхні великого українського моря. Хвилі революції кидали її з краю в край, шарпали, піднесли до гори разом з дев'ятим валом революції і нарешті, коли цей вал докотився до Галицьких берегів і тут розсипався, розбилася і ця будівля і уламки з неї викинуло знову на Галицький ґрунт.

Запорожців я би порівняв зі скелею, яку підземні, вулканічні сили революції підняли з українського дна до гори, вище моря укра-

С. Шемет. Полковник Петро Болбочан — 236

їнської революції. Полковник Болбочан і зібрані ним військові кадри на вершині цієї скелі запалили світло української національної ідеї, яке служило направляючою точкою плавцям в бурхливому морю революції. Хвилі революції часом перекочувались через верховину цієї скелі, покривали її, але пройде короткий мент і вже хвиля осіла і скеля знову підіймається над водою і стоїть непорушна.

На цій одній скелі не могла збудуватися українська державність, бо це тільки одна невелика скеля серед великого українського моря. Але коли підземні, вулканічні сили підіймуть з українського дна не одну, а багато таких скель і коли відродиться українська, здержуюча і кермуюча, організаційна сила, яка оці стихійно підняті скелі зуміє і зможе сполучити в один великий суходіл, тоді на цьому суходолі і тільки на ньому збудується, як на фундаменті, Українська Держава.