История Полтавы

Вайнгортовские чтения - 2009

• 

Подробности

Просмотров: 15534

ПОЛТАВА: АРХІТЕКТУРА, ІСТОРІЯ, МИСТЕЦТВО. Матеріали третьої наукової конференції "Вайнгортівські читання", грудень 2009 р. / За ред. В. Трегубова. – Полтава, 2009. – 244 с.: іл. (Полтавське регіональне відділення Всеукраїнського Фонду відтворення видатних пам'яток історико-архітектурної спадщини імені Олеся Гончара) – Укр. мов. Наукове видання.

Збірник присвячений пам'яті видатного полтавського архітектора і дослідника Л.С.Вайнгорта. Матеріали збірника охоплюють широке коло питань з архітектури, археології, мистецтвознавства та історії Полтави і Полтавщини.

Для архітекторів, істориків, мистецтвознавців, широкого кола шанувальників історії та культури Полтави та Полтавщини.

Представлені у збірнику матеріали публікуються вперше в авторській редакції.

Усім меценатам оргкомітет висловлює щонайсердечнішу подяку за підтримку збереження історико-архітектурної спадщини Полтави.

ОГЛАВ

Виконком Полтавської міської ради

Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка

Полтавське регіональне відділення Всеукраїнського Фонду відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини імені Олеся Гончара

ПОЛТАВА:
АРХІТЕКТУРА, ІСТОРІЯ, МИСТЕЦТВО

Матеріали ІІІ наукової конференції
"Вайнгортівські читання"

грудень 2009 р.

Полтава
2009

— 3 —

ВІД РЕДАКТОРА

Невблаганно спливає час. 18 квітня 2009 р. виповнилося 15 років сумної події – смерті патріарха полтавської архітектури – Лева Семеновича Вайнгорта. Прикро, що на 10-ті роковини на його могилі зібралося всього декілька осіб – найбільш щирих його шанувальників. Ще прикріше, що 15-ті роковини взагалі залишилися поза увагою архітектурної громадськості. У місті з’явилася ціла плеяда молодих архітекторів, які взагалі не знали Лева Семеновича, не вчилися в нього, не надихалися його професійним і громадянським ентузіазмом.

Від другої наукової конференції «Вайнгортівські читання» проминуло цілих п’ять років. Більшість публікацій цього збірника мали побачити світло ще в 2004 році, наприкінці якого ми планували третю конференцію. Але тоді не склалося. Буремні події кінця 2004 року, наступні політичні події в країні та місті серйозно відволікли організаторів конференції від основних професійних справ.

У 2007-2009 роки я займався завершенням величезної роботи, розпочатої ще у 2002-му – концепції формування заповідника «Поле Полтавської битви» та проектними роботами з втілення її першої частини. І на цю роботу мене надихав Лев Семенович Вайнгорт, який за життя багато років працював над заповідником, розуміючи його величезне історико-культурне, туристичне та виховне значення. Реалізовану у 2009 році роботу по реформуванню заповідника, реставрації його пам’яток, реконструкції генерального плану присвячую моєму Учителю.

За 15 років, які ми прожили без Вайнгорта, архітектура Полтави суттєво змінилася. З’явилися нові об’єкти, які метр, сподіваюсь, схвалив би.

Але задумана і розпочата Л.Вайнгортом ще у повоєнні роки ансамблева забудова Жовтневої вулиці на відрізку від Сінної площі до площі Зигіна через фрагментарність освоєння ділянок різними авторами та власниками назавжди втратила можливість композиційного завершення в перспективі. Поява багатоповерхового житлового будинку на Жовтневій, 40 зіпсувала панораму класицистичного ансамблю Круглої площі. Ще більшим більмом стала низка позбавлених делікатності та деталізації багатоповерхівок на вулиці Паризької Комуни – в історичному центрі Полтави, за

— 4 —

збереження якого завжди рішуче і принципово стояв Вайнгорт.

Спотворений Святоуспенський собор та так звана дзвіниця Спаської церкви – неоковирна споруда, в пожежному порядку збудована замість коректного відтворення історичної дзвіниці наприкінці 2004 року – лише окремі приклади знущання колишньої полтавської влади над історичною архітектурою Полтави, яких не допустив би Л.Вайнгорт. Мені ж не вдалося зупинити цю сваволю, незважаючи на найрішучіші протести. А більшість так званої архітектурної громадськості міста мовчазно спостерігала за знущаннями над містом, не протидіяла, не заперечувала, не ставала на захист архітектури, збереженої головним архітектором Вайнгортом.

У 2006 році Полтаву очолив новообраний міський голова Андрій Матковський – інтелігентний і освічений керівник із дбайливим і шанобливим ставленням до культурної спадщини.

Із його ініціативи зроблено рішучий крок до відновлення істини – відтворена історична дзвіниця Спаської церкви, розпочата докорінна реконструкція заповідника «Поле Полтавської битви», відреставрована низка полтавських пам’ятників. Ансамбль Круглої площі, Біла Альтанка й основні архітектурні пам’ятки отримали ефектне нічне підсвічування. Однією з програмних засад міста став напрямок на ефективне використання культурно-історичного потенціалу Полтави для розбудови туристичної індустрії.

З огляду на це, полтавські науковці – архітектори, історики, митці мусять активно долучатися до процесу відродження історико-архітектурного та мистецького середовища Полтави, оскільки воно є основним об’єктом туристської уваги.

Вважаю за свій обов’язок та борг перед Полтавою, перед світлою пам’яттю мого Вчителя і Друга – великого патріота нашого міста Лева Семеновича Вайнгорта брати активну участь у цьому процесі.

Наукові розвідки, викладені в матеріалах цієї конференції, спрямовані саме на дослідження нашого культурного надбання.

А наступна конференція обов’язково матиме великий тематичний розділ архітектурної та мистецької критики, якої гостро бракує Полтаві.

Валерій Трегубов

— 5 —

Концепція духовного та культурного відродження Полтави (1992)

Після проголошення незалежності України (1991) відразу постали питання: яким шляхом має йти розбудова держави? Якими мають бути пріоритети державного розвитку?

Полтава однією з перших визнала, що першочерговим завданням є відродження національної культури. Міська влада звернулася до Верховної Ради України з ініціативою про перетворення Полтави у Центр духовного та культурного відродження. На вищому рівні ініціативу було підтримано. З метою обґрунтування пропозиції було розроблено документи, в яких зазначалися потреби міста у додаткових капіталовкладеннях, необхідної техніки тощо. Проте виникло питання: у чому саме полягає відповідність перелічених потреб самій ідеї відродження Полтави? Адже, коли мова йде про культуру, треба мати певні орієнтири та форми відродження. Якщо цього немає, то всі спроби щось зробити будуть безрезультатні, або, навіть, можна отримати небажані наслідки.

Перш за все, треба мати знання про те, що є культура, що є відродження культури, тобто що має бути об’єктом докладання зусиль та перетворень. Ця проблема була притаманна не лише Полтаві, вона віддзеркалювала сутність соціокультурної ситуації 1991 року в цілому в Україні. Саме за таких обставин розпочалася спільна робота фахівців Київського НДІ теорії та історії архітектури і містобудування (КиївНДІТІАМ) з представниками міської влади, архітекторами, краєзнавцями, істориками Полтави. КиївНДІТІАМ на той час мав розроблений корпус знань, певний практичний досвід щодо розгортання в Україні діяльності по збереженню історико-культурної спадщини. Тобто Інститут мав змогу надати місту науково-методологічну допомогу у справі реалізації культурних ініціатив.

В результаті попередніх обговорень в основу ідеї перетворення Полтави у Центр духовного та культурного відродження було покладено поняття історико-культурної спадщини як головного ресурсу розвитку. Це поняття набагато ширше, ніж уявлення про окрему пам’ятку. Історична пам’ятка — лише певний знак конкретного живого змісту, який активізувався на відповідних етапах історичного розвитку країни. Виявляти та охороняти такі знаки у відповідності до Закону — важливе, проте часткове, завдання. Необхідно відроджувати саме те, що фіксують ці знаки. Позитивні риси минулого мають

— 6 —

відтворюватися у сучасному житті і саме у дієвій формі вони сприятимуть подальшому розвитку держави і суспільства.

Таким чином ідея перетворення Полтави у Центр духовного та культурного відродження отримала засадні уявлення про необхідність здійснення діяльності по збереженню історико-культурної спадщини, в якій повинні розгортатися усі заходи щодо активного залучення історико-культурних змістів, що містяться у пам’ятках, у сучасне життя. При здійсненні діяльності на перший план виходять форми взаємодії між усіма спеціалістами та мешканцями міста, виконавська майстерність фахівців, рівень освіти та підготовки кадрів, а також корпус знань.

Перетворення Полтави у Центр відродження культури та духовності — справа десятиліть, оскільки мова йде про формування практично у всіх сферах життя структур, принципово відмінних від радянських. Для здійснення такої масштабної роботи місто повинно мати власну Програму, не схожу на традиційні плани заходів, капіталовкладень тощо. У даному випадку Програма відіграватиме роль інструменту взаємодії, спілкування та обговорення конкретних практичних дій щодо майбутнього культури на цій території.

Програма не може бути справою однієї людини чи кількох осіб. Вона повинна формуватися спільними зусиллями, тому що її реалізація є справою багатьох дійових осіб, які з самого початку мають бути залучені до цієї роботи. З метою започаткування процесу таких взаємодій, спілкувань та дискусій впродовж 1992 року у Полтаві були здійснені відповідним чином організовані роботи, в результаті яких розроблено Концепцію духовного та культурного відродження Полтави.

Роботи 1992 року, спрямовані на розробку
Концепції духовного та культурного відродження Полтави

За участю методологів КиївНДІТІАМ ¹ і представників різних груп полтавців у місті було проведено:

В результаті виділено основні активні групи, діяльність яких безпосередньо пов’язана з процесами відродження міста, а саме: міське управління, архітектурно-містобудівна служба, історики та краєзнавці,

^[1] Колектив КиївНДІТІАМ: О. П. Зінченко, С. А. Сьомін, Н. М. Кондель-Пермінова, Б. Л. Єрофалов, С. Г. Полукєєв.

— 7 —

викладачі (Полтавські інженерно-будівельний та педагогічний інститути), підприємці ². Для кожної з груп (крім останньої) було обговорено подальші кроки, які необхідно здійснити з метою започаткування реальних робочих процесів по відродженню міста.

При цьому зазначалося, що духовне та культурне відродження — це роботи особливого типу, де головну роль відіграє не ієрархічне керівництво, а наявність простору загальних уявлень про те, що таке відродження, перехідний період, теорія місця, культура місця, теорія краєзнавства тощо.

Учасники сесії ситуаційного аналізу надавали відповіді на чотири запитання:

1. Який стан справ у місті з точки зору того виду діяльності, який ви представляєте?
2. На які зразки, ідеали, перспективи розвитку, на ваш погляд, варто орієнтуватися?
3. Якими, на ваш погляд, мають бути першочергові роботи (дослідження, політичні рішення тощо)?
4. На що ви (тобто система, яку ви представляєте) претендуєте і відповідальність за що на себе приймаєте у роботах по відродженню міста?

Звичайно, питання поставлені складні. Обговорення здійснювалося у вільній манері протягом двох днів. Участь у роботі взяли: М. Г. Лазоренко (перший заст. голови міськвиконкому), О. Л. Ротманський (головний архітектор Полтави), В. М. Батурин (головний художник міста), Є. В. Ширай (заст. нач. обл. управління архітектури), Б. М. Петтер (директор Укрміськбудпроект), Ю. О. Петрук (заст. головного архітектора), М. Г. Кульчинський (голова постійної комісії міськради), В. М. Вадімов (зав. кафедрою, Полт. ІБІ), В. М. Лях (зав. кафедрою, Полт. ІБІ), Г. А. Негай (викладач, Полт. ІБІ), Л. С. Вайнгорт (Краєзнавчий музей), В. Є. Лобурець (проректор, Полт. педінститут), Ж. Є. Сабадир (архітектор, Укрміськбудпроект), Д. П. Кальний (Укр. фонд культури, музей авіації та космонавтики), К. В. Гладиш (Товариство охорони пам’яток), Ю. О. Самійленко (Спілка художників України, голова Братства св. Апостола Андрія Первозванного), Б. Н. Левін (член Полт. організації письменників), Р. Шевченко (викладач, Полт. педінститут), В. І. Дубок, В. В. Біляченко, М. М. Воропай, Л. Т. Кутирьова (усі – "Зеле-

^[2] На жаль, підприємницькі структури ніким не були представлені, можливо, через їх нечисленність на той час.

— 8 —

ний світ"), Ю. Г. Ларіонов (керівник секції біоенергетики при НТТ України), І. І. Бутько (директор "Практичної реставрації").

Зараз, на Третіх Вайнгортовських читаннях, варто повністю подати виступ Лева Семеновича, який активно працював на сесії.

"Постараюсь кратко ответить на поставленные в регламенте вопросы.

1. Положение в городе (градостроительство, городское хозяйство) катастрофическое. Самое серьезное — это отсутствие развития инфраструктуры и городского хозяйства. Выдаются разрешения на строительство, но не на подключение к канализации. В некоторых случаях канализация подключается к ливневым стокам и все отходы попадают в наши реки. В них уже не купаются.

Как это было, когда Полтава возрождалась из руин? Была жесткая рука стратегии и тактики проведения деятельности. Когда были карточки, голодали... А сейчас нет проектов, согласований, то есть, нет руководства строительным и градостроительным процессом.

2. Я полагаю, что градообразующие факторы города должны быть коренным образом изменены. От города машиностроения, легкой и электротехнической промышленности он должен стать городом индустрии туризма. Составляющая концепции нами передана в городской Совет. Объектов туризма у нас достаточно, но нам отвечают: какой туризм и экскурсии могут быть, когда нам самим кушать и спать негде, куда мы будем принимать приезжих?

Я позволю себе высказать два теоретических положения. Где появился купец и кузнец, там и город. Это со средневековья. Все наше советское градостроительство ориентировалось на то, что города наши должны быть аккумулятором производства. Оно стало первой категорией — мы развивали крупную промышленность. Это ошибка не только Полтавы, это ошибка всей нашей градостроительной политики. Если мы будем потрафлять развитию промышленности, города не будет.

3. У нас есть увлечение историко-архитектурным планом, паспортизацией всех памятников. И почему-то все это делается в Киеве. И там много ошибок и неточностей. Эта работа должна делаться в Полтаве силами своих историков, архитекторов, археологов... Нужно исследование Полтавы организовать совершенно по-другому. Должна быть проверка и

— 9 —

перепроверка, должна быть экспертиза.

Исследовательская работа ради исследования прошлого никому не нужна. Она нужна для правильной ориентации при проектировании и строительстве. Без этих знаний строят дома не на том месте, они начинают разрушаться. Количество проектных организаций множится, а регулирующего центра нет. В облисполкоме есть какое-то бюро экспертизы, где там определенная группа людей подрабатывает — дают оценку по СНиПу. Мы работаем по СНиПу, а не по логике особенностей нашего города.

4. Для Полтавы нужен собственный строительный и градостроительный регулятив. Вот в этой части я могу принять участие. Давняя мечта. Я могу завтра продемонстрировать преимущества такого подхода на наглядном материале".

А ось виступ Л. С. Вайнгорта на другий день, 15 лютого 1992 року:

"Я очень благодарен товарищам из Киева, которые разбудили общественную мысль. Из своего большого опыта я понимаю, что в административно-бюрократической, тоталитарной системе было легче принимать и осуществлять решения. Можно сказать, что послевоенное возрождение Полтавы — это 25 лет (с 1944 по 1969 год). В ту пору все больше и больше набирал обороты маховик тоталитаризма; гигантомания, промрайоны, жилые районы. Сейчас я даже благодарен начальству за то, что меня "ушли" в Строительный институт, где я получил возможность поработать со студентами и получить весь этот богатый материал.

Вот модель нашего города. Ядро центральных кварталов, которое обладает максимальным историко-культурным потенциалом. В нем выявляется главенствующая структура города, сгусток всех основных функций. Где в новых районах вы пойдете гулять с женой? Вы обязательно пойдете в центр, на Октябрьскую улицу. И вот вокруг этого возникает новая концепция освоения общегородского центра. Но она не получилась. Проблема реконструкции исторического ядра города состоит в установлении всеобщих взаимных связей между всеми элементами функционального... Статус возрождающегося города Полтава должна сама себе выработать при помощи всей общественности. Я не об инженерных вопросах сейчас говорю. Мы должны сформировать должное отношение к вопросам возрождения города у населения, у наших депутатов. Нужен дискуссионный листок сегодняшнего дня по многим вопросам. Я хочу внести несколько предложений.

— 10 —

Первое. Сохранение своеобразия Полтавы. Город развивается вдоль реки на юг. При этом нельзя забывать о видовых раскрытиях. Мы имеем глубокие балки и через них — доминанты: колокольню, монастырь. Нельзя было закрывать панораму девятиэтажными домами. Это не только градостроительная ошибка, это штучная ошибка, ведь мы работали только по СНиПу. Надо нам осмыслить наши градостроительные проблемы, ведь сама природа нам подсказывает не делать такого.

Второе. Я предлагаю принять решение о новой плотности застройки города. Мы не можем до бесконечности раздвигать границы города, надо осваивать склоны, надо переходить на плотную малоэтажную застройку. Прекратить многоэтажную застройку в Полтаве. Если бы была моя воля, я бы разрешил сегодня индивидуальную застройку города в 2–3 этажа, ведь мы знаем, какие прекрасные дома сейчас строятся в некоторых местах. Надо пересмотреть наше мышление, тогда многое будет видится иначе.

Третье. Классификация территории города по историко-градостроительной ценности. Надо прекратить говорить об отдельных памятниках. Наследие надо рассматривать во всей его целостности. Сохранять надо стиль, масштаб города, а не заботиться только о конкретных домах и сооружениях. Наличие архитектурных завершений, углов, доминанты (маленькие и большие) — специфика полтавских архитектурных решений, которые мы забываем. Важно органическое вхождение в сложившуюся историческую структуру (мы имеем целый ряд отрицательных примеров, например дом на ул. Садовой, возведенный в результате волевого решения и нарушивший масштаб этого места). Это важно, а не только история каждого отдельного дома. Полтаве характерно умелое применение зеленых оазисов в виде бульваров, скверов и парков. Попытка продолжить эту традицию была предпринята в Алмазном микрорайоне, но она была разрушена жилыми домами.

В заключение я хочу сказать, что нам надо пересмотреть свои взгляды на жилье. Программа "Жилье-2000" так же нереальна, как и продовольственная программа, как и другие. Полтаве свойственна связь с землей, конкретный масштаб, а не высотное строительство. Существующими нормами и правилами никогда не удастся сохранить характер Полтавы.

Я скептически отношусь к практике установления охранных зон вокруг каждого памятника. Это не решение проблемы. Нужен другой подход, другая концепция, которая бы овладела умами от-

— 11 —

цов города, архитекторов. Тогда пойдет и решение других вопросов. Если мы останемся на прежних позициях, то ничего не сделаем. Отношение к конкретному историческому городу со всеми его особенностями, структурой, традициями надо передавать от одного поколения к другому, воспитывать. Надо искать свои особенности, опираться на них, а не перенимать чужой опыт. Нам нужны не столько данные территориально-планировочные, функциональные, коммуникационные, а те объективные предпосылки, которые предопределили бы динамику рассматриваемых процессов в городе. Я предлагаю установить факторы, определяющие планировочную динамику города и исторического центра, в том числе антропогенный (который не меняется и с ним надо считаться), пешеходно-транспортный (тогда мы и масштаб застройки и пешеходных зон найдем).

Мы занимаемся макетным проектированием, поэтому я предлагаю провести ретроспективный анализ, натурные обследования, исторический анализ территориально-планировочного развития города, локализацию памятников и специфику видовых раскрытий, картограмму пешеходно-транспортных потоков всего города и центра, схему функционального зонирования с классификацией объектов обслуживания по степени их популярности. Анализ этих факторов будет способствовать выявлению устойчивых тенденций в развитии Полтавы".

Основні засади Концепції духовного
та культурного відродження Полтави

Розроблена "Концепція" має власну структуру, побудовану у логічній послідовності.

У передмові, в якій викладено результати сесії ситуаційного аналізу, зазначено, що питання про відродження завжди виникає у критичні моменти історії. Сучасна кризова ситуація обумовлена руйнуванням існуючого соціально-економічного та ідеологічного механізмів, заміною форм міського управління, господарчих відносин та формуванням громадянського суспільства.

Розділ 1. Постановка проблеми духовного та культурного відродження. Полтава – місто високої історико-культурної якості, має значний потенціал для культурного та духовного відродження. Головна умова реального започаткування процесів відродження – заміна підходів до міста, розуміння його, перш за все, як самостійної та самокерованої спільноти — громадян міста. Полтава має будувати та відроджувати себе власними зусиллями у відповідності до потреб та

— 12 —

можливостей її громадян. Майбутнє формується лише у громадянському суспільстві, звідкіля надходять завдання до адміністративно-виконавчих та професійних органів.

У "Концепції" також зазначалося, що важливою обставиною, яка визначиться найближчим часом, стане потреба у здійсненні реконструктивних, реставраційних та ремонтних робіт. Тому зусилля управлінців, господарників, проектувальників будуть сфокусовані на цьому напрямку.

Практичне вирішення проблеми відродження Полтави можливе лише при умові одночасного розгортання наступних напрямків робіт:

Розділ 2. Основні уявлення, що забезпечують перехід до духовного та культурного відродження міста. Тенденція відродження виникає у переломні моменти на перевагу тенденціям виживання. Відродження завжди орієнтоване на перспективи та напрямки розвитку конкретного утворення, яке являє собою єдність соціальної спільноти та її території. Головним потенціалом розвитку завжди є люди, їх знання, колективні форми життя та взаємодії.

Ресурсом розвитку у даному випадку є природні характеристики території, її інфраструктура (транспорт, енергетика, інформаційні мережі) тощо.

Виходячи з цього, "Концепція" спрямована на розробку організаційних форм, засобів підвищення потенціалу розвитку соціо-територіального утворення (міста) і переведення до активного стану ресурсу його розвитку. Проблемою першочергового значення визначено проблему освіти, просвіти та підготовки людей до робіт по відродженню міста. Полтава, яка володіє значним інтелектуальним потенціалом, зосередженим у вищих та середніх навчальних закладах, музеях, громадських організаціях, має всі можливості для вирішення проблеми відродження на сучасному етапі історичного розвитку.

Базовим уявленням є термін "місце", що визначається симбіозом форм життя людей та форм його просторової організації. Ці форми

— 13 —

укорінені на конкретній території, мають давні традиції існування, стабільність яких забезпечує спадкоємність. Зовнішні прояви цих форм можуть змінюватися, проте принципи їх побудови та існування повинні залишатися незмінними. Насильницьке впровадження нових форм, не притаманних даному місцю, є неприпустимим. Виконання цієї умови дає можливість ефективного використання потенціалу місця та ресурсів території з метою подальшого розвитку.

Проте ці умови були порушені у радянські часи. Тому завдання духовного та культурного відродження є завданням відтворення та внутрішнього розвитку традиційних, притаманних конкретному місцю, форм життя, спілкування і діяльності людей, а також – відповідних форм просторової організації.

Розглядаючи Полтаву як конкретне місце, необхідно отримати відповіді на питання:

Відповіді на ці питання дозволять конкретизувати уявлення про Полтаву, спираючись на яке можливою стане розробка реєстру минулих, існуючих та потенційно можливих форм життя, спілкування та діяльності людей та форм їх просторової організації. Відновлення та актуалізація вказаних форм і стане головним змістом робіт духовного та культурного відродження Полтави, які мають здійснюватися власними силами полтавців.

Розділ 3. Конструктиви, які закладено у "Концепції". Історико-культурний потенціал Полтави в межах "Концепції" розглядається також як важливий фактор стабілізації перехідної ситуації. Визначено три сфери діяльності (місцеве управління, ділова активність та громадянське суспільство), які будуть визначати специфіку ситуації в найближчі роки. Важливим завданням є забезпечення взаємодії процесів, які породжуються цими сферами діяльності на місцевому рівні. Тому Полтаві необхідно мати три організаційних форми – представники вищевказаних сфер на місцевому рівні.

По-перше, ядро місцевого управління. Можливо: Міський клуб Полтави, громадська організація, в якій буде достатньо представників депутатського корпусу. Клуб потрібен для того, щоб у вільній формі обговорювати принципи управління містом, розробляти проекти

— 14 —

Міського уставу чи Міського кодексу.

По-друге – ядро сфери громадянського суспільства. Можливо: Центр духовного та культурного відродження Полтави, орган, який координує зусилля різних громадських організацій. Центр повинен створити умови для вільної комунікації представників місцевих груп, клубів, товариств для обговорення різних точок зору на шляхи та засоби відродження міста, на напрямки робіт з розробки проектів та програм відродження.

По-третє, ядро сфери ділової активності. Можливо: Фонд відродження Полтави, громадська організація, яка б займалася пошуком спонсорів та меценатів, інвестувала б з власних коштів окремі проекти.

Таким чином організована структура забезпечила б розгортання робіт у двох напрямках:

 У "Концепції" зафіксовано три класи завдань, актуальних в роботі по культурному та духовному відродженню Полтави:

Серед базових конструктивів у "Концепції" пророблено засади розгортання робіт по формуванню краєзнавчої мережі. Якщо сфера туризму — це складова економічної системи, яка забезпечує надходження до міста фінансів, то функціонування краєзнавчої мережі створює умови для виховання нових поколінь полтавців, які особисто засвоюють історичний досвід міста та відтворюють його у власних поглядах, поведінці, діях.

Нові покоління зможуть самостійно обґрунтовано та цілеспрямовано вирішувати проблеми власного міста та регіону. Для цього вони повинні розуміти особливості сучасного світу та

— 15 —

усвідомлювати власне місце у ньому, цілі та цінності індивідуального та суспільного існування тощо. Серед якостей нового покоління слід підкреслити відчуття приналежності людини до конкретного місця, вміння володіти історичним досвідом, вміння застосовувати потенціал місця у своєму житті і діяльності. При формуванні нового покоління полтавців слід досягти рівноваги між двома полюсами — орієнтацією на максимальний світоглядний горизонт та укоріненістю людини на конкретному місці.

Таким чином, у "Концепції" сформульовано засади розгортання та реалізації такої діяльності, яка б призвела до формування відповідної виховної, просвітницької та освітньої системи. Основним контекстом для розгортання краєзнавчої мережі є сукупність робіт по виявленню історико-культурного потенціалу Полтави.

Післямова. Листопад 2004. Треті Вайнгортівські читання

1992 року Л. С. Вайнгорт зазначав, що відродження Полтави після Другої світової війни тривало 25 років (1944–1969). На жаль, Лев Семенович не залишив детального опису та аналізу цього періоду історії міста. Втім, це — завдання для майбутніх дослідників.

Скільки часу знадобиться для нинішнього відродження міста — визначить історія. Зараз можна виділити певні результати, які Полтава вже отримала. Найголовніший результат – місто має унікальні поки що для України детальні "Правила забудови історичного центру Полтави" (колектив авторів під кер. докт. архіт. В. М. Вадімова). "Правилами" охоплено територію площею 992 га, 180 кварталів, більше 9 тисяч будинків та споруд.

"Правила" розроблено на засадах містобудівної документації: "Комплексної реконструкції історичного центра м. Полтава", генерального плану (Діпромісто, 1993), історико–опорного плану (КиївНДІТІАМ, 1992), спеціальних наукових досліджень Полтавського відділення інституту урбаністики у м. Києві; рішення міськвиконкому від 22.07.1992 № 344 про встановлення у зоні історичного центру заповідної території, "Правил забудови та використання території м. Полтава" (зонінг-план, 1999).

"Правила" затверджено рішенням сесії Полтавської міської ради 14 червня 2003 року. Прийнято програму освоєння субвенцій, спрямовану на благоустрій історичного центру. 2004 року виконано роботи по реконструкції 8 парків, здійснено капітальний ремонт 26 будинків — пам'яток архітектури та цінної фонової забудови.

Перелік резервних територій історичного центру міста (приблизно 170 ділянок) є основою проведення конкурсів на визначення

— 16 —

інвесторів. Тільки 2003 року із загального переліку надано для проектування 17 ділянок у межах історичного центру. Таким чином, Полтава має власний інструмент для прийняття управлінських рішень, ведення проектного моніторингу та покращення інвестиційного клімату у місті.

Полтава, власними силами створивши "Правила", впритул підійшла до проблеми розробки менеджмент–планів. До складу цих документів, крім архітектурно-містобудівної частини, входять економічні, юридичні, організаційні аспекти. Менеджмент–планом визначається, хто, яким чином і за що саме відповідає. Яким чином здійснюється управління, де передбачаються витрати міста, а де — приватних інвесторів. Такі механізми містобудівного менеджменту апробовано у розвинутих країнах. Місто власними силами чи окремий інвестор ніколи таку велику роботу не подужають. Коли капітали об’єднуються, розпочинається дієвий процес міського будівництва.

— 17 —

Особливості будівництва житлових комплексів у Полтаві
1930 – 1950 років

Проблема реконструкції міст Радянської України була розв’язана шляхом створення у 1930 році Державного інституту проектування міст (Діпроміст) у Харкові, де здійснювалось централізоване проектування нових генеральних планів. Перші проекти Діпроміста були націлені на реалізацію програми формування промислових центрів міст з їх обов’язковим зв’язком з житловою зоною робітників підприємств. Крім того, згідно з планами, нові житлові осередки забезпечувались повним комплексом культурно-побутового обслуговування та необхідною інфраструктурою. Цей метод проектування обумовив виникнення поняття «житловий комплекс». При цьому, типовий квартал поділявся на декілька житлових утворень, котрі складались з периметральної або рядкової 4-5 поверхової забудови та закладів громадського обслуговування, розміщених у незабудованій середній частини. Вільний внутришньоквартальний простір відводився під озеленення та благоустрій [1, 2, 7].

У числі генеральних планів реконструкції міст 1931 – 1935 років Діпромістом був розроблений проект планування Полтави, яким передбачалось впровадження прогресивних містобудівних заходів – комплексної забудови кварталів. Відповідно до генплану у 30-ті роки в Полтаві було розпочато спорудження ряду житлових комплексів. Забудова здійснювалась крупними промисловими підприємствами з метою організації житлових осередків для своїх робітників. Так, в означений період були зведені наступні об’єкти:

— 18 —

Завдання комплексної та ансамблевої відбудови Полтави у повоєнні роки стала одним з першочергових при складанні 1944 року плану реконструкції міста. При цьому первісна ідея створення житлових комплексів трансформувалась у містобудівну необхідність організації цілісної забудови вздовж головних вулиць з формуванням не тільки житлових, але й громадських комплексів [6, 8]. Крім того, важливим стало питання ансамблевості забудови з визначенням стильової характеристики архітектурного середовища міста. У перше повоєнне десятиріччя у Полтаві були відбудовані, реконструйовані, завершені будівництвом або споруджені нові міські комплекси. Серед них житлові осередки промислових підприємств, що були зведені у 30-х роках, комплекс привокзальної площі Полтава-Південна, оточення площі ім. Леніна будинками навчального призначення, нові житлові квартали прядильно-ткацького комбінату по вулиці Жовтневій на відтинку між Корпусним садом та площею ім. Зигіна та ін.

Прикладом радикальної реконструкції та впорядкування міських територій став житловий комплекс прядильно-ткацького комбінату на земельній ділянці у межах вулиць Жовтневої, Артема, Зигіна та

— 19 —

Халтуріна, котра 1949 року була виділена підприємству для житлового та культурно-побутового будівництва згідно з проектом планування міста, виконаним Діпромістом УРСР. До Великої Вітчизняної війни ці квартали були забудовані корпусами промислових підприємств, складськими приміщеннями та малоцінними одноповерховими житловими будинками. Новим генеральним планом реконструкції Полтави 1944 року передбачалась ліквідація означених споруд з подальшим проведенням багатоповерхової житлової та культурно-побутової забудови. Особливою умовою при формуванні образно-композиційного рішення була визначена необхідність створення парадної частини головної міської магістралі при в’їзді у місто [4, 5].

Для ефективного розв’язання містобудівного завдання існуюча загальна ділянка вздовж вулиці Жовтневої між вулицями Артема та Халтуріна була розділена на два самостійних квартали новою вулицею Нечуя-Левицького, що прокладалася паралельно існуючим вулицям Артема і Халтуріна. Означені квартали планувались до забудови житловими комплексами, до складу яких входили дитячі дошкільні установи, клубна будівля, озеленення та благоустрій внутрішньоквартальних територій. Для виокремлення ділянки необхідної площі з метою раціонального розміщення клубу прядильно-ткацького комбінату було запропоновано прокласти додаткову вулицю паралельно вулицям Артема та Нечуя-Левицького та розташовану між ними (тепер пров. Клубний). Таким чином, після коригувань первісного генерального плану земельна ділянка прядильно-ткацького комбінату була розділена на три окремих квартали, два з яких  призначались для житла, а третій – для громадської функції (рис. 1).

Рис. 1. Схема генерального плану житлового комплексу
прядильно-ткацького комбінату (сучасний стан).

— 20 —

З метою виконання головного завдання – створення парадного в’їзду до міста, архітектурно-планувальними завданнями головного архітектора 1949 року поверховість нових будівель вздовж Жовтневої вулиці була визначена у межах 3-4 поверхів із використанням типових проектів для можливості застосування потоково-швидкісних методів будівництва, але з урахуванням прив’язки до місцевих містобудівних умов та будівельних матеріалів. Виходячи з наявних виробничих можливостей було запропоновано використання шлакоблоків та цегли як основного стінового матеріалу, стрічкової черепиці для виконання покрівельних робіт, тинькування з кольоровими, теракотовими і майоліковими вставками, а також обличкування плиткою «кабанчик» – для оздоблення поверхні фасадів. У перших поверхах кутових будинків передбачалося влаштування торгівельних закладів.

Восени 1951 року технічною нарадою при головному інженері Всесоюзного Державного проектного інституту „Діпролегпром” у Москві були рекомендовані до повторного застосування в Полтаві проекти житлових 4-х поверхових будинків, розроблені Харківським Міськбудпроектом у 1950 році для Ворошиловська (тепер Алчевськ) та Запоріжжя. Коригування фасадів та прив’язку проектів до місцевості виконували фахівці Полтавської обласної проектної контори «Облпроект» при обласному відділі у справах архітектури згідно з уточненим архітектурно-планувальним завданням головного архітектора міста 1952 року.

У 1954 році перший з житлових будинків, розміщений на розі вулиць Жовтневої та Нечуя-Левицького за адресою: вул. Жовтнева №75/2 був завершений будівництвом. Цей об’єкт виявився єдиним, що був споруджений відповідно до проекту планування кварталів прядильно-ткацького комбінату з дотриманням вимог щодо образно-композиційного рішення. Інші будівлі, що містяться на червоній лінії вулиці Жовтневої, були споруджені на кілька років пізніше, за часи тотальної ліквідації архітектурних надмірностей на фасадах (рис. 2).

Проте, забудова новопрокладеної вулиці Нечуя-Левицького проводилась одночасно з кутовим будинком по вул. Жовтневій №75/2, що зумовило спорудження подібного за образно-композиційним рішенням кутового 4-поверхового житлового об’єкту на розі вулиць Нечуя-Левицького та Зигіна за адресою вул. Нечуй-Левицького №6 (рис. 3).

На протилежному боці означеної вулиці архітектурно-планувальним завданням головного архітектора 1952 року було рекомендовано прийняти до прив’язки проект повторного застосування,

— 21 —

Рис. 2. Кутовий будинок із магазином у першому поверсі на розі вулиць Жовтневої та Нечуя-Левицького
за адресою: вул. Жовтнева №75/2 (сучасний стан).

Рис. 3. Кутовий будинок із магазином у першому поверсі на розі вулиць Нечуя-Левицького та Зигіна
за адресою: вул. Нечуя-Левицького №6 (сучасний стан).

— 22 —

Рис. 4. Симетричні житлові будинки по вул. Нечуя-Левицького №3 та №5 з огорожею та проїздом
до дворового простору (сучасний стан).

розроблений Ленпроектом для зведення у Ленінграді (тепер Санкт-Петербург). Таким чином, у 1955 році по вулиці Нечуя-Левицького №3 та №5 були споруджені симетричні 3-поверхові житлові будинки, між якими формувався проїзд до внутрішньоквартального простору (рис. 4).

Окрім житлових будинків, на парному боці вулиці Нечуя-Левицького за типовим проектом був збудований дитячий садок, образно-композиційне рішення якого являє собою примітивну композицію об’ємів без декоративного оздоблення фасадів, що пояснюється часом будівництва, коли проектні розробки підлягали максимальному спрощенню.

Слід додати, що для об’єднання новозбудованих об’єктів частини житлового комплексу були зведені огородження, що містились на червоних лініях вулиць Жовтневої, Нечуя-Левицького та Зигіна. Ці елементи благоустрою складались з цегляних стовпчиків, увінчаних декоративними вазами, металевого ґратчастого заповнення, воріт

— 23 —

Рис. 5. Огородження дворового простору між будинками по
вулиці Жовтневій №75/2 та № 77 (сучасний стан).

і хвірток (рис. 5).

Найбільш значущою складовою житлового комплексу прядильно-ткацького комбінату стала клубна будівля із залом на 600 місць, зведена у 1960 році за проектом повторного застосування, виконаного Харківським Діпротрансом Головтранспроекту СРСР Міністерства шляхів сполучення для ст. Микитівка Сталінського гірничого округу (тепер, очевидно, Донецького р-ну), який був прийнятий до будівництва у 32 містах і селищах Радянського Союзу [3] (рис. 6).

Відповідно до проекту прив’язки площа перед клубом планувалась до огородження цегляними стовпчиками з металевим ґратчастим заповненням. З боку тильного фасаду було передбачено влаштування скверу з повним набором елементів паркового благоустрою, а перед головним фасадом пропонувалось створення фонтану та партерного озеленення. Однак ці пропозиції не були реалізовані внаслідок економічних причин, які полягали у скороченні відомчих асигнувань на благоустрій [4, 5] (рис. 7).

Таким чином, проводячи аналіз реконструктивних заходів у

— 24 —

Рис. 6. Будівля клубу прядильно-ткацького комбінату по вулиці Жовтневій №67 (сучасний стан).

Рис. 7. Проект генерального плану території клубу 1952 року.

Полтаві за генеральними планами 1935 та 1944 років, слід відмітити позитивну тенденцію до комплексності та ансамблевості забудови. Незважаючи на те, що ці містоутворюючі принципи декларувались керівними архітектурними органами для застосування на теренах всієї країни, на прикладі Полтави можна спостерігати, як комплексний підхід до вирішення поставленого містобудівного завдання вплинув на створення єдиного ансамблю центральної частини міста. Крім того, забудова кварталів житловими комплексами виявилась ефективною за щільністю та організацією культурно-побутового обслуговування мешканців осередків. Головною причиною незавершеності розглянутого житлового комплексу стало введен-

 

 

 

 

— 25 —

ня у дію Постанови ЦК КПРС і РМ СРСР 1955 року «Про усунення надмірностей у проектуванні та будівництві», якою припинялось спорудження складних архітектурних композицій з високим рівнем деталізації головних фасадів [9]. Внаслідок різкого скорочення термінів будівництва, кількості асигнувань, швидкого впровадження індустріального будівництва освоєння кварталів прядильно-ткацького комбінату було закінчено пізніше намічених строків, а архітектурне середовище вирішено у значно спрощеному вигляді.

Використані джерела:

1. Архитектура Советской Украины / В.П. Дахно, С.К. Килессо, Н.С. Коломиец и др. – К.: Будивэльнык, 1986. – 160 с.: ил.

2. Архітектура України. 1917 – 1967 / Г.В. Головко, В.П. Бібіков, В.Д. Єлізаров та ін.; за ред. Г.В. Головка. ‑ К.: Будівельник, 1967. – 143 с.: іл.

3. Баглей О., Цейтлін Б. Досвід застосування повторних проектів клубів // Архітектура і будівництво. – 1955. ‑ №3. – С. 8 ‑ 10.

4. Державний архів Полтавської області. Ф. Р. ‑ 4911. ‑ оп. 4. ‑ спр. 107, 163, 175, 176, 186, 275.

5. Державний архів Полтавської області. Ф. Р. ‑ 5851. ‑ оп. 4. ‑ спр. 707, 790, 829, 1525, 1687.

6. Заболотний В. Житлове будівництво на Україні і завдання архітектурно-будівельної науки // Архітектура і будівництво. – 1953. ‑ №4. – С. 1 – 3.

7. Нариси історії архітектури Української РСР (Радянський період) / Редкол.: Г.В.Головко та ін. – К.: Держбудвидав УРСР, 1962. – 351 с.: іл.

8. Орєхов В. Проектування і будівництво – на рівень сучасних вимог // Архітектура і будівництво. – 1953. ‑ №2. – С. 3 – 5.

9. Про усунення надмірностей у проектуванні та будівництві: Постанова Центрального Комітету КПРС і Ради Міністрів СРСР // Архітектура і будівництво. – 1955. ‑ №6. – С. 1 ‑ 3.

— 26 —

Пам’ятник на місці відпочинку Петра I в Полтаві
(історія створення та існування)

У процесі розробки автором концепції формування заповідника «Поле Полтавської битви» [1] були здійснені архівно-бібліографічні розвідки, натурні обстеження та підготовлені історичні довідки по існуючим об’єктам меморіалізації битви. Виявилось, що практично кожен з них має свою унікальну історію створення та існування. Не є винятком у цьому плані і досить нетрадиційний за образно-композиційним рішенням та темою пам’ятник на місці відпочинку Петра І, розташований на перетині вулиць Спаської та Паризької Комуни.

Меморіалізація не видатної події чи особи, а місця відпочинку імператора пов’язана з наступними історичними обставинами. На другий день після Полтавської битви Петро I з військом прибув до Полтави, де зупинився на перепочинок у будинку козака Магденка, у якого квартирував комендант Полтавської фортеці, полковник Олексій Степанович Келін (в різних джерелах: Іван Степанович Келін, Олексій Келінг, Іван (Іоганн) фон Кейлен, Олексій Келен, Келлен, Келлін).

Цей зрубовий будинок проіснував до початку ХІХ сторіччя. За одними джерелами в 1804 році він був розібраний за приписом місцевої влади та перевезений в село до володінь Григорія Магденка, де матеріал з нього був використаний на господарчі потреби [2, арк. 10] за іншими –  зламаний поліцією, яка в 1816 році в очікувані приїзду новопризначеного генерал-губернатора М. Г. Рєпніна наводила лад у місті [3, с. 161].

Саме на місці цього будинку у 1817 році, в очікуванні прибуття до Полтави на маневри імператора Олександра I, за розпорядженням М. Г. Рєпніна та за його рисунком під наглядом міського голови І. Михайловського [ 3, с.162] був споруджений перший пам’ятник. Автором проекту пам’ятника був архітектор П. Тарасов [4. с. 794].

Пам’ятник був виконаний із потинькованої цегли у вигляді обеліска та прикрашений відлитими з міді орнаментами. На обеліску у його верхній частині були рельєфні зображення двох зв’язок алебард. Під ними був розміщений напис: «Здесь Петръ I покоился после трудовъ своихъ». Ще нижче дата: «27 июня 1709 года», оточена рельєфним зображенням змії, що згорнулася в кільце. Ще нижче – напис: «Благо-

— 27 —

Рис 1. Спаська церква та перший пам’ятник на місці відпочинку Петра І. [3, с.19]

Рис.2. Перший пам’ятник на місці відпочинку Петра І. [3, с.161]

говей: место свято есть». Під цим написом на обеліску були розташовані два мідних лаврових вінка.

Обеліск стояв на прямокутному рустованому п’єдесталі, декорованому арковими нішами та опертому на двохуступчастий стилобат зі зрізаних пірамід (Рис. 1,2).

До 140-ї річниці Полтавської битви перший пам’ятник був замінений на новий.

Автором нового пам’ятника був відомий російський архітектор і художник Олександр Павлович Брюллов (1798 – 1877), старший брат Карла Брюллова. О. П. Брюллов у 1840-х роках брав участь в багатьох конкурсах на проектування пам’ятників на полях російської воїнської слави. Зокрема, він є автором пам’ятника на

— 28 —

Куликовому полі, спорудженого в 1850 році.

Пам’ятник був виготовлений у Петербурзі в майстерні Іоганна Гамбургера – учня винахідника гальванопластики Бориса Семеновича Якобі.

І. Гамбургер, за фахом скляр, працював у лабораторії Б. Якобі з весни 1838 р., виготовляючи судини для гальванічних батарей. Він виявився настільки здібним учнем, що вже на початку 1840-х років створив власну велику майстерню, в якій за проектом О. Брюллова методом гальванопластики й були виготовлені всі скульптурні частини полтавського пам’ятника.

Пам’ятник являє собою триярусний металевий п’єдестал, встановлений на триуступчастому гранітному стилобаті. П’єдестал увінчаний ратними символами – мечем, щитом та шоломом.

П’єдестал був виконаний з металевих листів, якими був обличкована мурована конструктивна основа пам’ятника.

Карниз п’єдесталу прикрашений чотирма мідними гірляндами з лаврового листя, закріпленими на кутах до мідних пальмет.

На верхній частині фасадної площини основного об’єму п’єдесталу розміщена прямокутна горизонтальна рама, в якій в оточенні двох фасцій розташований напис: "Петръ I покоился здесь после подвиговъ своихъ 27 июня 1709 года". Під рамою розміщене горельєфне зображення двоголового орла – символу Російської імперії.

На середній, найбільш вузькій частині п’єдесталу розміщувалася пластина з написом: "Воздвигнутъ 27 июня 1849 года в царствование императора Николая I".

На нижній частині п’єдесталу розміщене горельєфне зображення сплячого лева.

Пам’ятник оточений низькою металевою огорожею зі стовпчиками у вигляді гармат, закопаних стволами у землю і з’єднаних між собою горизонтальними профільованими металевими поручнями на металевих рослинного орнаменту кронштейнах (Рис.3).

Пам’ятник було відкрито під час відзначення 140-річниці Полтавської битви 27 червня 1849 року.

Після жовтня 1917 року пам’ятник неодноразово ставав жертвою вандалів. Поступово з нього зникали окремі елементи та деталі і на середину 1930-х років пам’ятник набув аварійного стану.

У 1935-36 роках пам’ятник (відповідно Ленінському плану монументальної пропаганди, як ідеологічно суперечний радянській владі) було демонтовано, а його елементи перевезено до парово-

— 29 —

Рис.3. Пам’ятник на місці відпочинку Петра І. Світлина початку ХХ сторіччя

зоремонтного заводу для майбутньої переплавки. На щастя, переплавити їх не встигли.

Наприкінці 1930-х років коригується ідеологічна доктрина СРСР, у зв’язку із зростанням світової загрози з боку фашистської Німеччини різко підсилюється патріотичне виховання мас, у тому числі й на прикладах героїчного минулого. При цьому особливе значення надається уславленню полководців та відзначенню відомих історичних перемог Росії, зокрема, перемозі російських військ Петра І над шведською армією короля Карла ХІІ в Полтавській битві.

Зрозуміло, що саме тому у 1939 році у перебігу підготовки до 230-ї річниці Полтавської битви пам’ятник терміново відновлюють. Реставраційно-відновлювальні роботи були проведені Полтавським міськкомгоспом під керівництвом архітектора Л. С. Вайнгорта та архітектора-художника М. І. Сімікіна.

Про стан пам’ятника (точніше, того, що залишилося після його знищення) та про характер і особливості відновлювальних робіт красномовно свідчить стаття М. І. Сімікіна, надрукована в 7 числі за 1940 рік часопису «Архітектура Радянської України».

Невеликий обсяг статті, унікальність викладеній в ній інформації та сам стиль подачі зумовили необхідність процитувати її майже повністю:

«До ювілею 230-річчя Полтавської битви мною була проведена цікава робота по відновленню розібраного шкідниками... пам'ятника Петру І в Полтаві...

Основна металічна частина пам’ятника виготовлялась "гальванопластично з міді" в Петербурзі (майстром гальванопластики

— 30 —

Іваном Гамбургером) в 1846 р. і була приставлена на місце "зимовою дорогою", тобто саньми.

Спорудження це порівняльно невелике – загальна його височінь досягає 8,0 м, площа під ним – біля 60 кв. м, складалося воно з цегляного цоколя в двома приступками в чавунній оправі, мідного футляру-постаменту, що височів над ним (товщиною стінок від 5 до 7 мм) і вінчаючої частини із зброї воїна — переможця (меча, щита і шлема), насаджених на залізний стрижень зсередини футляра.

Монумент оточувала невисока чавунна огорожа з восьми порожньотілих тумб і стількох же перил в кронштейнами, які їх прикрашали. Дані акта прийомки частин розібраного пам'ятника констатували деяке загальне пошкодження мідного постаменту (погнуті поверхні, викривлені профілі); нестачу деяких деталей; абсолютну непридатність для відновлення чавунних оправ цоколя; пошкодженість огорожі і інші дрібніші втрати.

Треба відзначити, що при реставрації не була відновлена одна з меморіальних дошок-плит, саме нижня, з написом про час спорудження пам'ятника (за часів Миколи І). Щождо другої меморіальної дошки з відомим написом ("Петр І покоился здесь после подвигов своих 27 июня 1709 года"), то її не було можливості повністю відновити – напис довелося залишити укріпленим тимчасово і в майбутньому він буде замінений.

Інші частини й деталі прикрас пам'ятника, яких не вистачало, відновлені повністю. Так, в другій (рахуючи знизу) призмі футляра загублені обидві стінки (на одну з них повинна була прикріплятися плита з написом про час спорудження) замінені новими (залізними) того ж 5 мм розрізу. В державному гербі заново відлиті з міді і припаяні скіпетр в лапі і одна голова орла. З міді виготовлено також всі загублені частини гірлянд, луска на пірамідальному завершенні постаменту, стрічка, що обвиває меч, стріла і елементи лаврового вінка на шлемі і т. д. З чавуна були відлиті лише навушники і кінчик шолома.

В зв'язку з тим, що разом з відновленням пам'ятника провадилось мощіння прилеглих вулиць, нами була запропонована і здійснена булижна відмостка. Від цього, без сумніву, монумент тільки виграв.

В наслідок цього гранітний (сірий) цоколь тепер органічно в'язався з мостовою, не говорячи вже про більш надійне збереження пам'ятника на майбутнє. Металічні частини як чавунні, так і мідні, були очищені від попереднього пофарбування, іржі і заново пофарбовані в попередній кольор масляною фарбою (сажа і зелень).

— 31 —

Рис.4. Конструктивний розріз пам’ятника. Креслення до реставрації 1939 р. [5, с.43]

Вважаємо своїм обов'язком вказати на учасників робіт по реставрації пам'ятника. Скульптурні моделі для відливок виконав харківський скульптор К. Борисов, металічні і монтажні роботи провадила бригада механіка-металіста І. Городянина, малярні роботи виконав старіший місцевий майстер-стахановець І. О. Жадько-Базилевич» [5, с.43] (Рис. 4).

У повоєнні роки здійснюється друга реставрація пам’ятника.

Як свідчать архівні матеріали, 15 грудня 1946 р. головним архітектором Полтави Л. С. Вайнгортом спільно з фахівцями архітектурно-планувальної майстерні при управлінні головного архітектора – інженером Г. Я. Романченком та архітектором Криницьким було проведено обстеження технічного стану об’єкту з метою встановлення можливості повної відбудови історичного пам’ятника [2, арк.9]. У результаті огляду було виявлено, що у період реставрації пам’ятника у 1939 р. частина бронзових полотнищ, із яких була зібрана прямокутна піраміда, була замінена на залізні. На час обстеження виявлена суттєва деформація конструктивного каркасу піраміди, що спричинило розсування з’єднувальних швів металевих облицювальних деталей, викривлення їх фасадних поверхонь та вивітрювання піску, яким була заповнена порожня частина піраміди. Крім того, пофарбовані поверхні були покрити плямами іржі та потьоками. Усі бронзові та гальванопластичні деталі потребували реставраційних заходів у зв’язку із амортизацією матеріалу. Гранітні сходи стилобату були значно деформовані, зміщені зі своїх місць та заплямовані брудом. Зафіксоване суттєве відхилення від вертикальної та горизонтальної площин чавунних стовпчиків балюстради навколо пам’ятника, відсутність фігурних оголовків на них, нестабільне кріплення кронштейнів, зіпсованість фарбованого покриття.

— 32 —

Комісією в акті обстеження пропонувалося виконати ремонтно-реставраційні роботи у повному обсязі, а саме (цитується мовою оригіналу):

«1. Разборка и укладка вновь ступеней гранитного пьедестала ….. пог. мт.

2. Разборка и сборка прямоугольной пирамиды с добавлением новых бронзовых листов, с ремонтом кирпичного постамента и засыпкой сухим песком полой части пирамиды, для чего предусмотреть устройство специальных подмостей и установку подъемного механизма.

3. Изготовить и установить бронзовые доски для надписей с отливкой букв по специальным чертежам.

а. Первая надпись «Петр І-й покоился здесь после подвигов своих 27 июня 1709 года» и вторая «воздвигнут 27 июня 1849 года в царствование императора николая І-го».

4. Ремонтно-реставрационные работы по барельефам.

5. Произвести ремонтно-реставрационные работы по фигурным орнаментам памятника (меч, щит, шлем и лавры полководца) с расчисткой поверхностей и окраской.

6. Произвести отливку недостающих деталей балюстрады (верхних оголовков) столба шт. 2, чугунных кронштейнов шт. 2, разных мелких деталей шт. 5, согласно чертежей.

7. Произвести выпрямление чугунных столбов балюстрады с перестановкой и креплением чугунных кронштейнов по горизонтали периметра.

8. Обработать вновь бучардой ступени гранитного пьедестала, особенно в местах пятен и подтеков» [2, арк. 9].

Утім, у повоєнні  часи були проведені лише часткові ремонтно-реставраційні роботи (Рис.5), у результаті яких руйнація пам’ятнику була уповільнена, але повної реставрації з дотриманням технологічних особливостей виконано не було.

Вірогідно, що з ідеологічних міркувань не була відтворена друга меморіальна дошка з текстом, де згадувався імператор Микола І.

Через неякісність ремонтно-реставраційних робіт процес розсування внутрішньої цегляної основи пам’ятника не був зупинений і триває до нинішнього часу. Кути металевого п’єдесталу наприкінці ХХ сторіччя задля запобігання подальшого розсування були зміцнені кутиками із неіржавіючої сталі. Але загальний стан пам’ятника залишався незадовільним (Рис.6).

— 33 —

Рис.5. Реставраційні роботи в 1949 р.

Повна комплексна реставрація пам’ятника передбачалася концепцією формування заповідника «Поле Полтавської битви» під час підготовки до відзначення 300-річчя битви у 2009 році. Але відсутність державного фінансування дозволила здійснити знову лише косметичний ремонт монументу, виконаний полтавським приватним підприємством «АЛМАКС-реконструкція» (директор І. Касіч) (Рис.7).

Рис.6. Фрагмент п’єдесталу пам’ятника. Пошкодження та руйнації.
Стан на лютий 2008 р. Світлина В. Трегубова

— 34 —

Рис.7. Ремонтні роботи на пам’ятнику. Червень 2009 р. Світлина В. Трегубова

На час дослідження пам’ятник залишається в незадовільному стані і потребує комплексної реставрації, а оточуюча ділянка – реконструкції та благоустрою.

Використані джерела:

1. Трегубов В. О. Концепція формування заповідника «Поле Полтавської битви». – Полтава, 2002-2008. – 151 с.: іл.

2. Державний архів Полтавської області. Ф. Р-5764, оп.1, спр. 10, арк. 9-11.

3. Павловский И. Ф. Полтава. Исторический очерк ея как губернскаго города в эпоху управления генерал-губернаторами. – Полтава, 1910. – 416 с.: іл.

4. Пам’ятник на місці відпочинку Петра І у Полтаві // Полтавщина : Енцикл. довід. (За ред. А.В. Кудрицького). – К.: УЕ, 1992. – С. 794..

5. Сімікін М. І. Про реставрацію Брюловського монументу Петру І в Полтаві // Архітектура Радянської України.– 1940.– №7.– С. 43.

— 35 —

Старовинні особняки Полтави та їх значення в архітектурному
розвиткові міста

Культурно-історична спадщина Полтави представлена визначними пам’ятками історії, архітектури, культури, садово-паркового та декоративно-прикладного мистецтв, які становлять вагому частку національно-культурного надбання України. Старовинні міські особняки були у свій час не лише взірцями вишуканої архітектурно-розпланувальної та містобудівної організації, а й осередками культури, естетики, духовності українсько-російської інтелігенції, а отже – невід’ємною складовою української національної культури.

Топонім «особняк» вірогідно походить від місцеположення даного типу будинку – той, що стоїть особняком, відокремлено від інших будинків. Найбільш повно визначення подається в архітектурному словнику-довідникові: «особняк – комфортабельний, найчастіше одно-двоповерховий багатокімнатний міський будинок, призначений для однієї сім’ї або окремої установи. Звичайно розміщений на окремій ділянці, де є сад і двір зі службами» [1, С. 201].

У свій час старовинні особняки Полтави разом із іншими житловими, адміністративними, прибутковими та торговельними будинками становили основний містобудівний каркас просторово-предметного середовища центральної історичної частини міста XIX – поч. XX століть. Кардинальні зміни в розпланувальному й містобудівному розвиткові міста розпочалися після реорганізації  територіально-адміністративного устрою Малоросії й надання у березні 1802 року Полтаві статусу губернського центру. Петербурзька архітектурна школа розпочала підготовку основних фахівців з архітектурно-будівельної справи, які працювали на терені всієї Російської імперії, в тому числі й Малоросії, до складу якої входила Полтава. У свій час  І.Ф. Павловський зазначив: «Ми не знаємо в історії іншого моменту, коли суспільне, економічне життя і саме обличчя міста зазнали б такої швидкої і різкої зміни, як саме в ці роки» [2, С. 55].

Перепланування Полтави, тоді вже губернського міста, розпочалося з його центральної історичної частини. Новим центром міста стала Кругла площа з низкою урядових адміністративних споруд – Малоросійського поштамту, будинку Дворянського зібрання, губернських і Повітових присутніх місць, будинків трьох губернаторів (цивільного, віце- і генерал-губернатора). Розпланування міста

— 36 —

здійснювалося з урахуванням існуючої вуличної мережі та дотриманням осьової перспективи. Вздовж прямолінійних вулиць зводилися нові будинки: громадські, приватні особняки, будинки міщан та козаків. Таким чином створювалася глибинна композиція, утворена вуличними коридорами та завершена архітектурними спорудами. «Архітектурні домінанти, як старі, так і новозбудовані, потрапляли у точки перетину осей кількох вулиць, завдяки чому великий ефект досягався невеликою кількістю унікальних споруд» [2, С. 559].

Тогочасна суспільно-політична ситуація призвела до того, що козацька старшина і міщани прагнули в усьому наслідувати петербурзьку знать. Саме вони стали першими замовниками міських приватних особняків – по вулицях Малій Харчовій (тепер – Гагаріна), Дворянській (тепер – Паризької Комуни), Олександрівській (тепер – Жовтневій). За даними  К.В.Гладиша [3, С. 21] до 1816 р. у Полтаві було споруджено більше 300 житлових будівель. Особняк став новим типом міського житлового будинку, в якому уособлювалося уявлення мешканців про комфортне, незалежне, багатокімнатне житло в центральній частині міста.

Спочатку у планувальній структурі міських особняків виділялися приміщення, які розташовувалися анфіладно й виходили вікнами на головну вулицю. Найпоширенішими на той час стали одноповерхові особняки, звернені на вулицю трьома, п’ятьма або сімома вікнами. Іноді на фасаді застосовували приземкуваті колони, які надавали особливого затишку будинку. Як правило, входи в будинки організовувалися з бічних та дворових фасадів. У дво- чи триповерхових особняках сходи займали периферійне положення й нерідко були виносними. Тому дворові і бічні фасади обростали дерев’яними навісами та галереями на стовпах або колонах.

Заборона у 1839 році будувати нові споруди зі солом’яним дахом в центральній частині Полтави, зростання значимості міста, підвищення його товарообігу – сприяли перегляду генерального плану міста. Не дивлячись на щільність забудови кварталів у центральній частині міста, зводилося чимало двоповерхових особняків із відповідною номенклатурою приміщень – парадних, ділових, житлових, господарських. Вони групувалися між собою за допомогою коридорів та анфілад. Сходи на другий поверх зміщувалися з центральної осі й займали периферійне положення. Щоб створити максимум комфорту, добре освітити й зорієнтувати кімнати, застосовували різні прийоми розміщення парадної й житлової частин будівлі, влаштовували виступи та балкони з круглими, овальними та іншими формами, що позначалося на архітектурі особняків.

— 37 —
(схема локалізації старовинних особняків до збірника не увійшла)

вул. Жовтнева, 38	вул. Балакіна, 71	вул. Крупської, 3	вул. К. Цеткін, 44	вул. Ш. Алейхема, 12
вул. Спаська, 11	Схема Полтави 1900 р. (за матеріалами Атлас Полтави, 96			вул. Шевченка, 13
вул. Жовтнева, 34				вул. П. Комуни, 15
вул. Шевченка, 78а				вул. Садова, 2
вул. Червоноармійська, 12/9	вул. Паризької Комуни, 10	вул. Комсомольська, 35/12	вул. Рози Люксембург, 1	пров. Тупий, 13

Іл. 1 – Локалізація старовинних особняків у розпланувальній структурі
міста Полтави поч. ХХ ст.

Рис. 1. Старовинний особняк по вулиці Жовтневій № 8.

Рис. 2. Старовинний особняк по вулиці Жовтневій № 34.

— 38 —

Рис. 3. Старовинний особняк по вулиці
Комсомольській № 35/12.

Рис. 4. Старовинний особняк по вулиці
Комсомольській № 43.

— 39 —

Рис. 5. Старовинний особняк по вулиці
Паризької Комуни № 10.

Рис. 6. Старовинний особняк по вулиці
Паризької Комуни № 15.

— 40 —

Рис. 7. Старовинний особняк по вулиці
Паризької Комуни № 44.

Рис. 8. Старовинний особняк по вулиці
Раїси Кириченко № 1.

— 41 —

Рис. 9. Старовинний особняк по вулиці Спаській № 11.

Рис. 10. Старовинний особняк по вулиці Шевченка № 13.

— 42 —

Рис. 11. Старовинний особняк по вулиці Шевченка № 38.

Житла в центральній частині міста суттєво відрізнялися від тих, що розташовувались за межами середмістя – кількістю поверхів, висотою будівель. Вони вирізнялися різноманітністю у розплануванні, розмірі та зовнішньому вигляді будинків. У будинках ремісників та дрібних торговців житло часто розташовувалось над виробничими або торгівельними приміщеннями, а входи до квартир влаштовувалися з боку двору. У центрі Полтави багатоквартирні будинки були в основному двоповерховими і гарно опорядженими.

В середині XIX ст. зразкові проекти, які надсилалися з Петербурга, втратили свій обов’язковий статус. Почали зводитися житлові будинки за індивідуальними проектами, що спричинило появу стилістичної еклектики. Архітекторами розроблялися проекти лише для найбільш заможних замовників, інші задовольнялися проектами інженерів, техніків. Саме в цей період у Полтаві з’являються приватні будинки-особняки по вулицях М’ясницькій (тепер – Міщенка), Архієрейській (тепер – Карла Маркса), Ново-Кременчуцькій (тепер – Лідова), Єкатерининській (тепер – Р. Кириченко), Ново-Полтавській (тепер – Шевченка), Хрестовоздвиженській (тепер – Кірова). Продовжується будівництво особняків по вищезгаданих вулицях: Дворянській, Малій

— 43 —

Харчовій, Олександрівській.

У кінці XIX ст. почав відбуватися деякий поворот архітектури до еклектики й модерну, що знайшло своє відображення і в забудові Полтави. На зміну міським особнякам у стилях раннього та зрілого класицизму, провінційного ампіру приходять будівлі у стилі раннього романтичного модерну, модерну та псевдоготики. Ці об’єкти своїм різноманітним зовнішнім виглядом формували основну фонову забудову центральної частини міста, брали безпосередню участь у створенні глибинних перспектив вулиць, слугували акцентами й домінантами у їх завершенні. Різноманітне стилістичне вирішення фасадів особняків вплинуло не лише на образне вирішення самих будівель, а й на архітектурно-композиційну організацію всієї центральної частини міста.Нажаль, до сьогодні не збереглася ціла низка старовинних полтавських особняків. Збережені будівлі становлять вагоме значення в архітектурному розвиткові міста (іл. 1). По-перше, наявність в особняках архітектурно-естетичних якостей надають їм архітектурно-історичної цінності, яка підтверджується відповідним статусом – пам’яток архітектури загальнодержавного значення (6% досліджуваних об’єктів; будинки  по вул. Жовтневій 14, 37, 38, 40; Першотравневому проспекті, 18). По-друге, позитивна дія особняків на емоційне сприйняття городянами надають їм емоційно-художньої цінності, критеріями якої є гармонійна композиційна побудова, наявність архітектурних деталей та інших елементів архітектурної композиції будівель, спокійне колористичне вирішення їх фасадів (57% досліджуваних об’єктів). І, нарешті, низка особняків і до сьогодні здатна виконувати свої первинні функції, що підвищує їх функціональну цінність (38% об’єктів).

Старовинні особняки Полтави XIX – поч. XX століть відіграють вагому роль у сучасній розпланувальній структурі центральної історичної частини міста, формуванні його художньо-естетичного предметно-просторового середовища. Вони й до сьогодні являють собою фонову забудову центральної частини міста, сприяють створенню та підтриманню її характерного  архітектурно-історичного середовища. Особнякова забудова Полтави означеного періоду стала джерелом пошуку нових стильових рішень в архітектурних об’єктах уже сформованого середовища міста, про що свідчать будівлі ХХ століття, в яких знайшли своє продовження стильові засади житлових будівель, сформовані у ХІХ- поч. ХХ ст.

Спадщина особнякового будівництва Полтави є важливою ланкою у формуванні архітектури центральної, історичної частини міста

— 44 —

і має велике значення для розвитку архітектури ХХІ століття. Разом із історичною забудовою, адміністративними спорудами центру міста вони є виразниками архітектурного обличчя Полтави як означеного періоду, так і сучасності. Дані об’єкти несуть на собі культурно-історичний, духовний потенціал, який безперечно становить вагому частку загального архітектурно-історичного надбання не лише Полтави, а й України в цілому.

Подальші наукові розвідки у цій галузі сприятимуть збагаченню культурно-історичного спадку Полтави й України загалом в царині особнякового будівництва та стануть у нагоді в сучасній практиці будівництва об’єктів такого типу.

Література:

1. Мардер А.П. Архітектура : короткий словник-довідник / А.П. Мардер. – К.: Будівельник, 1995. –  с.  

2. Полтавщина: енциклопедичний довідник / [за ред. А.В. Кудрицького]. – К.: Українська енциклопедія, 1992. – 1024 с.: іл.

3. Гладыш К.В. Архитектура и памятники Полтавщины. Путеводитель. – Харьков: Прапор, 1982. – 104 с.

— 45 —

Тенденції та перспективи розвитку рекреаційних систем малих міст
Полтавщини на основі закономірностей сучасного туризму

Вступ. Рекреація як одна з головних форм продуктивного використання вільного ча­су людини — суспільний, еконо­мічний і на­­у­ковий феномен, для якого не мають значення між­галузеві та міждисциплі­нар­ні межі. Рекреація (фр. rеcrеation, пол. rekreacja — відп­о­чинок, від лат. recreatio — відновлення сил) — від­новлення чи відтворення фізич­них і духовних сил, витрачених людиною в процесі життє­діяль­ності; рекреація включає різноманітні види діяльності у вільний час, спрямовані на відновлення сил і задоволення широкого кола особистих і соціальних потреб та запитів [1].

Досить поширеною є думка, що «рекреація» — поняття значно ширше, оскільки включає практично всі види діяльності людини у її вільний від роботи час, який вона проводить поза своїм постійним помешканням, тоді як «туризм» — як вид соціокультурної та рекреаційної діяльності, супроводжується споживанням відповідних послуг, тобто купівлею певної продукції/товару чи послуг і використанням ресурсного потенціалу території.

Ор­ганізація процесів, пов'язаних з рекреаційною діяльністю людини та форму­вання відповідного середовища, на сьогоднішній день виступає не лише як за­дача містобудівна, а і як соціальна та економічна, що повинна вирішуватися як на загальнодержавному, так і на регіональному рівнях. Процедура рішення та­ких складних задач потребує досліджень на науковій основі, які можуть вклю­чатися як перед проектна стадія в процес містобудівного проектування на від­повідному рівні [2].

Методологічним аспектами проблеми взаємодії природи та антропогенної середи, а також залучення елементі природної середи в структуру міста, планувальним закономірностям формування системи озеленених територій займалися такі вчені А.П.Вергунов, І.Д.Родічкін, В.А.Горохов, та інші. Дослідження містобудівних аспектів освоєння природних ландшафтів не можуть здійснюватись без питань оптимізації діяльності людини (В.Н.Белоусов, Ю.П.Бочаров, А.Є.Гутнов, М.М.Демін, Г.І.Лаврик інші). Основні питання містобудівної організації центрів для лікування та відпочинку,

— 46 —

планувальної організації рекреаційних систем розглядалися в роботах Н.Я.Крижановської, Т.Ф.Панченко, Ю.М.Лобанова, Л.Г.Лук’янової, В.П.Стаускаса, В.І.Цибуха, В.В.Шулика. Дослідження рекреаційної тематики значно ефективніше проводити при створенні  шарів природного районування і транспортної доступності, їх подальшого накладення, а також здобуття рекреаційних характеристик територій. Зростання міжміських зв'язків є об'єктивним процесом, що активно впливає на функціональну і територіальну структуру міст і систем розселення. Тому перехід від вивчення окремих населених місць до їх систем в сучасній містобудівній науці закономірний. Предметом дослідження в районному плануванні як галузі знання є екологічна система «населення↔середовище», тому об'єкти районного планування потребують використання системного методу в процесі їх дослідження і   проектування [3]. Аналіз приведених вище наукових публікацій та досвід проектування і вказує на те що, на сьогодні питання про розвиток рекреаційних систем малих міст не достатньо приділялося уваги, враховуючи закономірності сучасного туризму поступово видозмінюються.

Сучасний ритм життєдіяльності людини збільшує частку інтелектуальних і психоемоційних навантажень за рахунок скорочення фізичних. У багатьох країнах рекреаційне обслуговування - самостійна сфера й велика галузь економіки, що залучає 2-5%, а в окремих країнах (наприклад, Італія, Франція) до 10-15% зайнятого населення; валові витрати населення на рекреаційні послуги й товари становлять 3-5% і більш фонду споживання (у СРСР близько 5%, у США 5,5%). На територіях, що володіють найбільш сприятливими природними й економічними умовами для організації рекреації, цікавих у географічному, історичному, етнографічному й культурному аспектах, створюються будинки відпочинку, туристські бази, спортивні табори, санаторії, шляхи й необхідні засоби сполучення, а також окремі торговельні й посередницькі заклади.

Вже протягом декількох десятиріч відбувається процес деградації середовища малих міст України. Втрачаються ознаки міської культури, а загалом і відповідний статус. Таким чином випадає важлива ланка ланцюга єдиної системи поселень. Проблеми, накопичені в питаннях подальшого розвитку цієї категорії населених пунктів в останні роки загострилась повсюдно.

Важливою складовою посилення уваги до проблем малих міст є прийняття Верховною Радою України Закону України „Про затвердження Загальнодержавної програми розвитку малих міст”, в яко-

— 47 —

му значне місце відведене питанням раціонального використання  та збереження туристично-рекреаційного, культурно-історичного та природного потенціалу як засобу покращення соціально-економічного становища.

Більшість малих міст України характеризуються низьким рівнем соціально-економічного розвитку, є депресивними, з низьким рівнем ділової активності, проте володіють значним туристично-рекреаційним, культурно-історичним та природним потенціалом. Зелена зона міста забезпечує жителів місцями повсякденного відпочинку, проведення екскурсій, розваг, спортивних заходів. Рекреаційна зона міста покращує екологічну обстановку, визначає соціальну і економічну ефективність міського середовища.

Сучасні дослідження в області архітектури усе більше приводять до усвідомлення необхідності системного підходу до досліджень і проектуванню архітектурних об'єктів як складних систем, що мають ієрархічну структуру, формування й розвиток компонентів яких здійснюється на основі системних законів (принципів) і критеріїв.

В наукових архітектурно-містобудівних роботах особливо підкреслюється важливість і перспективність системного підходу до трактування ландшафтно-рекреаційних об'єктів, - особливим образом взаємозалежних функціонально-просторових "штучних" (урбанізованих) і природних елементів [4].

Результатами проведеного обстеження показують, що 50% жителів не приймають участі в рекреації під приводом «немає часу» чи «інтересу», багато городян скаржаться на недостатню безпеку, низький стан гігієни довкілля в місцях рекреації. Не дивлячись на те, що розвиток рекреації досить часто підтримується приватними підприємствами, тут необхідними є заходи з планування та контролю її розвитку. Необхідно включати плани розвитку системи рекреації в загальне планування розвитку малого міста.  Деякі об'єкти рекреації можуть підвищити свою привабливість шляхом ефективного освоєння рекреаційних ресурсів. В даний час найбільш перспективним напрямом туризму стає екологічний туризм (екотуризм), під яким розуміються  тури, які різняться за метою (пізнавальний, пригодницький і ін.), але об'єднані за загальними ознаками, одна з яких – це використання природних територій, які мало зазнали впливу людської діяльності. Це обумовлює необхідність дослідження природно-територіальних комплексів як ресурсів туризму. Природні комплекси в околицях малих міст представляють особливу цінність як місця масового відпочинку. Планування і розробка заходів щодо організації

— 48 —

туристської діяльності на таких територіях є можливою лише при ретельному вивченні їх природно-рекреаційного потенціалу, в межах приміських зон малого міста.

На розвиток туризму в Україні впливає кілька чинників. Зокрема, це недостатність методичної та організаційної підтримки підприємництва туристичної галузі та невеликі обсяги інвестицій у розвиток її матеріальної бази. Рівень комфорту більшості готелів, пансіонатів та будинків відпочинку України не відповідає світовим стандартам. У незадовільному стані перебуває сервісна та інформаційна інфраструктура галузі. Безперечно, стримує розвиток туризму низька якість автомобільних доріг.

Полтавщина була, є і буде краєм туризму у всіх його проявах. Вона має давні і гарні туристські традиції, знаних і кваліфікованих туристських лідерів, а головне – чудові історико-етнографічні та економіко-географічні передумови, перспективи розвитку цієї специфічної галузі економіки і невід’ємної складової частини життєдіяльності кожної нормальної людини.

Полтавська область розташована на перехресті важливих економічних, історично-обумовлених шляхів між Сходом і Заходом, Північчю і Півднем, вона має м’які кліматичні умови, густу мережу річок (Псел, Ворскла, Сула), пов’язаних з головною суднохідною артерією України - Дніпром. Природне багатство доповнюють бальнеологічні і грязьові курорти м. Миргороду, м. Гадячу, Великої Багачки, Нових Санжар (в області діє 12 санаторіїв), пам’ятки садово-паркового мистецтва та регіональні ландшафтні парки.     В Полтавській області налічується 337 територій та об'єктів природо-заповідного фонду; 151 заповідник (18 державного значення), 117 пам'яток природи (1 державного значення), Устимівський дендропарк, 18 парків - пам'яток садово-паркового мистецтва (4 державного значення), 3 регіональних ландшафтних парки, 49 заповідних урочищ.

Вдале проходження магістралі Київ-Харків-Ростов-на-Дону через Полтавщину, зручне залізничне сполучення (в тому числі, столичний експрес Київ-Харків), водне сполучення р. Дніпро сприяє розвитку туризму.

Майже всі райони області є перспективними для розвитку різних типів туризму: оздоровчий (санаторії, профілакторії, турбази), кваліфікований, з активним способом пересування (кінний, водний, велосипедний, гірськолижний), культурно-пізнавальний та культурно-етнографічний, релігійний паломницький. (Матеріали до єдиного дня інформування населення  Полтавщини у травні 2007

— 49 —

року. Підготовлено управліннями культури і туризму  та з питань внутрішньої політики облдержадміністрації).

На сьогодні визначено мережу туристичних підприємств області (турагентів та туроператорів), загальна кількість яких становить 110. За результатами державної статистичної звітності, за останні три роки спостерігається стале зростання  деяких показників туристичної діяльності в області, зокрема з обслуговування іноземних туристів; вітчизняних туристів, які виїжджали за кордон; зріс обсяг  екскурсійних послуг та платежів до бюджету, що вказує на зростання інтересу до нашого краю.

Останнім часом в області та обласному центрі реставровані культурно-історичні пам’ятки, побудовано багато цікавих культових об’єктів, проведена реконструкція та модернізація культурно-видовищних закладів. Разом з тим,  викликає занепокоєння стан матеріально-технічної бази готельних господарств, рівень яких не відповідає сучасним вимогам, та потребує вдосконалення і розвитку їх інфраструктури за рахунок невеликих приватних готелів на 10 – 20 місць. Більшість таких споруд, побудованих у 70-80 роки, не відповідають міжнародним стандартам.

Подолання цих негативних факторів потребує капітальних вкладень і активних дій з боку держави та місцевих органів влади за напрямками інвестування:

а. рекреаційні об’єкти соцкультпобуту;

б. заклади розміщення та санаторно-курортні заклади;

в.  розбудова інфраструктури зеленого туризму.

В цілому ж Полтавщина має все необхідне для розвитку рекреації та туризму: природні умови, історико-культурні, матеріальні, людські ресурси. Туризм може й повинен стати одним з найефективніших засобів одержання прибутків, стимулювання ринкових відносин, активного впливу на розвиток сумісних галузей економіки, зайнятість населення, поліпшення роботи по охороні пам’яток історії, підвищення культурного рівня населення.

Висновок. В останні десятиліття зростає увага архітекторів, медиків, екологів, соціологів, ландшафтників, економгеографів і інших фахівців до проблеми гармонізації взаємозв'язки й взаємовпливу людину й середовища його проживання. Сприяння розвитку туристичної сфери у малих містах та селищах необхідно розглядати як  інструмент підвищення рівня зайнятості населення, зменшення трудової міграції, в т.ч. молодіжної, посилення ділової активності, покращення фінансових показників діяльності підприємств, фор-

— 50 —

мування позитивного туристичного іміджу. З метою сприяння розвитку сфери туризму та рекреації у малих містах необхідно активно стимулювати підприємницьку ініціативу, створити сприятливий інвестиційний та підприємницький клімат, залучати підприємців до створення туристичних інформаційних центрів, розробки нових туристичних маршрутів, формування туристичної маркетингової стратегії, використання інструментів фінансової допомоги грантових програм для розвитку туризму.

Створення впорядкованої системи рекреації не лише може поліпшити міське екологічне середовище, але і може підвищити престиж міста.

Література:

1. Экология человека. Терминологический словарь./ Б.Б. Прохоров. – Ростов н/Д: Феникс, 2005.

2. В.В. Шулик. Методологічні основі формування рекреаційних систем в Україні.: Дис. док. арх. 18.00.01.// Харківський державний технічний університет будівництва та архітектури. – Х., 2008.

3. «Методологические основы районной планировки. Введение в демоэкологию».: Г.И. Лаврик. – Белгород.: БТТУ им. В.Г. Шухова, 2006.

4. Н.А. Василенко. Системные принципы формирования ландшафтно-рекреационной среды крупного города.: Автореф. дис. на сотскание ученой степени канд. арх. – М., 2009.

— 51 —

Погребение ребёнка XII в. из Новосанжарского городищаа

Лев Семёнович Вайнгорт является инициатором проведения археологических раскопок не только в нашем городе. Специалистов давно интересовали древнерусские памятники в округе Полтавы. Идея проведения изысканий во многих, самых отдалённых уголках области, также принадлежит этому архитектору. С его лёгкой руки начались и планомерные работы в Новосанжарском районе, которые ознаменовались рядом интересных находок. Кстати у Л.В. Вайнгорта в Санжарах была дача, где он любил отдыхать и прогуливаться по окрестностям. В ур. Маджары ему часто попадались фрагменты древнерусской керамики... И именно он настоял на проведении первых  обследований этого урочища.

В 1992 г. Новосанжарским розведотрядом Полтавского краеведческого музея под руководством В.А. Мокляка были проведены разведки археологических объектов на территории Новосанжарского района Полтавской области ^*. В их ходе осуществлены и небольшие охранные раскопки на посаде древнерусского городища в пгт. Новые Санжары (Мокляк, 1992, 55). Во время осмотра обрывов бывшего карьера для добычи глины, расположенного на остатках мыса с древнерусским городищем (Бовкун, Суховська, 1991, 80-83), в северной части Новых Санжар (рис. 1), на одном из склонов, выявлено пятно с заполнением из чернозёма. В связи с тем, что эта часть каръера разрушалась и была исследована яма XII в.

Верхняя часть ямы имела диаметр 92 см (рис. 2), в вертикальной зачистке — профиль, близкий к грушеподобному, и следующую стратиграфию заполнения:

— 0,00 - 0,05 м — дерновый слой;

— 0,05 - 1,25 м — черноземное заполнение с линзовидными вкраплениями угля в нижней части и фрагментами гончарной посуды;

— 1,25 - 1,52 м — суглинок, который, очевидно, был обвалом устья ямы;

^* Автор выражает свою глубочайшую признательность руководителю раскопок, заместителю директора Полтавского краеведческого музея по научной работе А.В. Мокляку, за предоставленные материалы для изучения и публикации.

— 52 —

Рис. 1. Новые Санжары. Городище и селище древнерусского времени. План (по И.В. Бовкуну и И.В. Суховской).
* — место нахождения исследуемой ямы.

Рис. 2. Новые Санжары. Зачистка ямы. План и профиль.

— 53 —

Рис. 3. Новые Санжары. Остатки костяка в яме. План. Рис. 4. Новые Санжары. Находки. Бронзовая серёжка. Рис. 5. Новые Санжары. Осколок стекляного крученного браслета.

— 1,52 - 1,80 м — чернозем с суглинком и обломками гончарной керамики;

— 1,80 - 1,85 м — слой золы;;

— 1,85 - 2,20 м — черноземный заплыв, с небольшим количеством фрагментов гончарной посуды.

На глубине 1,52 м, над чорноземно-суглинистым слоем, под завалом суглинка выявлены остатки костяка ребенка (рис. 3) — череп и верхняя часть грудной клетки. Костяк лежал спиной в верх, череп — на правом боку, лицом к западу. Общая ориентация костяка — головой на север - северо-запад. На левой стороне черепа, возле слухового отверстия, находилось бронзовое кольцо — серёжка (рис. 4). Из находки может следовать заключение о принадлежности костных останков девочке. Здесь же, обнаружен осколок стеклянного, крученного браслета тёмно-коричневого цвета (рис. 5).

Выявленные фрагменты керамики принадлежат одному времени. Стенки украшены углубленными горизонтальными и волнистыми линиями. Венчики датируются XII ст. Исходя из находок, яму А.В. Мокляк датировал XII в. — временем расцвета городища.

Реестр антропологической части. Костный материал представлен фрагментами мозгового и лицевого отделов черепа ребенка. Четыре осколка двух височных костей покрыты красящим веществом зеленого цвета, что обусловлено отложением частиц бронзы на костные остатки. Лобная кость — из восьми фрагментов, теменные (пар-

— 54 —

ная кость) — из пяти. Репрезентованы отдельные косточки скелета туловища: остатки плечевой кости, ребер, шейных позвонков. Сохранность костяка плохая.

Скелет принадлежит одному человеку, что ясно не только по археологическим данным, но и по антропологическим признакам: возрастные показатели на костях, зубах; идентичность сколов отломков.

Обращает на себя внимание состояние зубочелюстной системы, по которой, в связи с разрушенностью костяка, можно получить основную информацию относительно физического типа и состояния ребёнка. Имеется левая часть верхней челюсти с четырьмя зубами, один правый первый молочный моляр, а также три фрагмента нижней челюсти с тремя зубами (Табл. 1).

Таблица 1.

Формула зубов (по ВОЗ)

Условные обозначения: О — посмертная утрата зуба

55, 53, 52, 51 не найдены вместе с осколком челюсти при исследовании. В толще верхней челюсти сохранилась лунка 61, без патологии, свидетельствуя, что зуб был цел при  жизни. 75, 74, 73, 72, 71, 81, 82 — не обнаружены, вместе с фрагментом нижней челюсти, но с сохранением луночки 82 без патологии и изменений. В 54, 64, 84 на щёчных поверхностях зубов имеются эмалевые капли (гиперплазия эмали). Эта особенность клинически ничем себя не проявляет. В наше время она встречается у пациентов среди 1,5% населения. Других отличий, патологии в зубах не выявлено.

Определение возрастной категории. В данном возрастном периоде определить возраст не представляет особого труда, уже хотя бы потому, что зубная система находится в периоде сформированного молочного прикуса — от двух до четырёх лет. Наблюдается степень формирования корней зубов на уровне завершения (происходит к четырем годам). Одновременно с набором зубов 20-ть (что в норме прорезываются к 30-ти месяцам, у нашего исследуемого их именно такое количество). Из этого следует вывод: ребенку было 3,5-4,0 года.

— 55 —

В костях скелета, в том числе и на черепе, не выявлено следов известных сегодня тяжелых заболеваний, рахита, дистрофии, миксидемы. Это позволяет сделать вывод: сроки прорезывания зубов не нарушены.

Создаётся стойкое впечатление, независимо от археологических сведений, на основе установления отсутствия патологических изменений, что девочка пряталась от врагов налетевших на городище, и при этом какая-то роковая случайность прервала её жизнь. Об этом говорят и стратиграфические данные, и поза костяка, и данные о бурном неспокойном времени, сложных исторических процессах, происходящих в Ворсклинском пограничье в XII в. (Супруненко, 1998, 160).

ЛИТЕРАТУРА:

Мокляк В.О. Звiт про археологiчнi розвiдки на територiї Новосанжарського району Полтавської областi в 1992 роцi. // НА ЦОДПА — Ф.е. —  1992. — Спр. 38. Арк. 55.

Бовкун I.В., Суховська I.В. Давньоруське городище в Нових Санжарах. // Пам’ятки археологiї Полтавщини. — Полтава, 1991. — С. 80-83.

Супруненко О.Б. На землi Полтавськiй: Пам’ятки археологiї Полтави та околиць. / Полтава: Археологiя, 1998. — С. 160.

— 56 —

Курган жаботинського часу на Інститутській горі у Полтаві

Інститутська Гора у Полтаві, зокрема, сучасна територія Полтавського Національного технічного університету ім. Ю.В.Кондратюка, обмежена правим високим берегом струмка Лтава і підвищенням корінного берега р.Ворскла, що здіймається над мікрорайоном Левада, була і залишається важливою ландшафтною домінантою Полтавських теренів (1). Звісно, це виразне плато не могли обминути представники ряду давніх епох — доби бронзового та раннього залізного віків, чиї помешкання знаходилися біля підніжжя надворсклянського узвишшя — на колишній Шпортівці, на Старополтавській — Івановій горі, далі — вздовж сучасного селища Червоний шлях чи до приміського села Гора. Відомості про заселення всіх названих вище місцин вже оприлюднювалися друком археологами (2).

Під час розвідок 1983 р. вздовж схилів правого корінного берега Лтави і Ворскли, на території, що прилягає до головного корпусу Полтавського технічного університету (Першотравневий проспект, 24), на площі 0,9 га (90х100 м) були виявлені окремі фрагменти кераміки скіфського часу (3). Більшість з них знайдена нами разом із тоді архітектором Полтавського краєзнавчого музею Л.С.Вайнгортом у траншеї телефонного кабелю і зоні спорудження огорожі університету, край північно-східного схилу Інститутської гори, по Інститутському провулку. В той час був зроблений висновок про можливе місцезнаходження в цьому районі ділянок збереженого культурного шару поселення VII-V ст. до н.е., пошкодженого будівництвом Інституту „благородних дівчат” у першій третині ХІХ ст. Проте, земляні роботи влітку 2003 р., пов’язані зі спорудженням павільйону над автобусною зупинкою „Технічний університет”, на розі Першотравневого проспекту й Інститутського провулку та на подвір’ї гуртожитку за адресою: Першотравневий проспект, 29 (рис.1), дозволили виявити свідчення щодо місцезнаходження на зазначеній ділянці некрополю ранньоскіфського часу.

При закладанні траншеї фундаментів павільйону на розі Першотравневого проспекту й Інститутського провулку, остання перерізала яму підкурганного поховання, перекриту дерев’яним накатником. За повідомленнями будівельників та результатами огляду місця знахідки зав. відділом фондів Центру охорони та досліджень пам’яток археології управління культури Полтавської облдержадміністрації

— 57 —

Рис.1. Кубок жаботинського часу. Глина, лискування. ПКМ.

К.М.Мироненка, глибина ями поховання досягала — 1,6 м, ширина — 2,2 м. У заповненні трапилися вуглини, кілька кісток людини зрілого віку та був виявлений ліпний кубок. Після цих знахідок траншея швидко була закидана і забетонована зверху конструкцією фундаменту. Кубок переданий до обласного Центру археології, звідки надійшов на постійне зберігання до археологічної колекції Полтавського краєзнавчого музею (4).

Крім цієї знахідки, огляд території навколо головного корпусу університету встановив наявність у південно-західному кутку спортивного майданчика, край стадіону, підвищення курганоподібної форми, вистою 0,3 м і діаметром 30 м, що поросло кущами. Саме з ним пов’язують старожили існування насипу кургану висотою понад 1,5 м, який у 1950-х рр. ще бачило чимало полтавців, зокрема, вихованка М.Я.Рудинського — Є.О.Супруненко. Колишній головний архітектор м.Полтави, доцент університету Л.С.Вайнгорт повідомляв, що поряд знаходився ще один курган, розрівняний при зведенні парканів Полтавського телерадіоретранслятора у 1970-х рр. На обох насипах знаходилися могили німецьких військовополонених, госпіталь для яких функціонував у приміщенні університету у 1944-1946 рр.

Таким чином, на території університету локалізуються рештки двох груп курганів, що складали, вірогідно, єдиний курганний некрополь   ранньоскіфського часу.

Щодо зазначеної вище знахідки, то вона виявилася надзвичайно рідкісною і цікавою (5). Це невеликий кубок із відведеним назовні потоншеним вінцем, циліндричною шийкою та сплющено-округлим тулубом, з невеличкою ямкою-опорою на денці (рис.1). Ліпна посудина має лисковану поверхню сіро-коричневого кольору, з висоленими

— 58 —

втратами на боках. Кубок орнаментований пасмом прокресленого геометричного орнаменту, який утворюють дві горизонтальні лінії на плічках, простір між якими заповнений навкісними рисками. Ця смужка є основою опущених вершинами до низу шести рівносторонніх трикутників, розміщених на однаковій відстані один від одного і наповнених скошеними рисками аналогічним чином, із розчленованою заштриховкою між двома лініями контуру. Всередині цих трикутників вміщені аналогічні менші, заштриховані у протилежний бік. Вершини менших трикутників позначені круглими маленькими наколами-ямками, вершини більших — групами із трьох таких же ямок (рис.1). Візерунок зберігає сліди інкрустації білою пастою.

Висота кубка — 10,1 см; діаметри: вінець — 9,1 см, горловини — 7,4 см, тулуба — 11,0 см, ямки на дні — 2,3 см (рис.3).

З аналогій знахідці назвемо, за формою і розміщенням візерунку, кубки, виявлені у степових районах України: з поховання 2 кургану № 11 у с.Вільна Грушівка під Запоріжжям, поховання 12 кургану № 8 біля с.Кут на Дніпропетровщині (6); кубки з лісостепових поховань басейну р.Тясмин — курганів № 346 поблизу с.Теклине та № 111 в басейні р.Тенетинка (7); посудини з території Правобережного Лісостепу — курганів № 453 біля Макіївки і № 6, поховання 1, поблизу Яснозір’я (8), кургану № 15 неподалік с.Костянтинівка (9).

Характер орнаментації кубка відповідає художнім прийомам декорування столового посуду пізньожаботинського поховання 7 кургану № 1/1994 р. поблизу с.Карпусі Полтавського району (10) і перекликається з орнаментацією черпака і корчаги поховання кургану № 1/1999 р. Більського некрополю „Г” в ур.Перемірки (11). Все це дозволяє датувати зруйнований поховальний комплекс кінцем VIII – початком VII ст. до н.е., тобто пізньожаботинським часом — епохою, що передувала формуванню своєрідної матеріальної культури лісостепового населення Дніпровського Лівобережжя ранньоскіфської доби. Більшість дослідників уважає, що старожитності жаботинського типу залишені групами переселенців з Правобережжя Дніпра, які почали розселятися на теренах сучасної Полтавщини у середині-другій половині VIII ст. до н.е. (12). Етнічно їх співставляють з праслов’янами-неврами, про яких пізніше згадував Геродот (13). Саме жаботинський компонент у майбутній матеріальній культурі місцевого населення доби раннього залізного віку і визначив її специфічність, позначену у своєрідних формах чорнолискованого посуду, його орнаментації врізними лініями та інкрустації візерунків білою пастою тощо.

Щодо виявленого кубка та решток поховального комплексу, то

— 59 —

ця знахідка біля входу до Полтавського Національного технічного університету ім. Ю.В.Кондратюка є першою на території Полтави.

Список скорочень

АЛЛУ — Археологічний літопис Лівобережної України, Полтава

ИА НАНУ — Институт археологии Национальной Академии наук Украины, Киев

ЗДУ — Запорожский государственный университет, Запорожье

НА ІА НАНУ — Науковий архів Інституту археології Національної Академії наук України, Київ

НА ЦОДПА — Науковий архів Центру охорони та досліджень пам’яток археології управління культури Полтавської облдержадміністрації, Полтава

ПКМ — Полтавський краєзнавчий музей, Полтава

УТОПИК — Украинське Товариство охорони пам’яток історії та культури, Київ

Література:

1. Вечерський В.В. Містобудівний розвиток Полтави за доби Гетьманщини // Козацькі старожитності Полтавщини. — Полтава: Криниця, 1993. — Вип.1. — С.26-29.

2. Супруненко А.Б. Археологические памятники территории г.Полтава и окрестностей: Каталог. — Полтава: изд. ПКМ, УТОПИК, 1988. — 24 с.; Супруненко О.Б. На землі Полтавській: Пам’ятки археології Полтави та околиць / Відп. ред. Толочко П.П. — Полтава: Археологія, 1998. — 157 с.

3. Супруненко А.Б. Археологические памятники территории г.Полтава и окрестностей...  — С.6.

4. Супруненко О.Б., Пуголовок Ю.О. Звіт про розвідки на території м.Полтава і в Полтавському р-ні Полтавської області у 2003 р. з підготовки археологічної частини «Зводу пам’яток історії та культури» // НА ІА НАНУ; НА ЦОДПА. — Спр.379. — Арк.10-12.

5. Білоусько О.А., Супруненко О.Б. Давня історія Полтавщини (ХХ тисячоліття до н.е. — V ст. н.е.): Підручник. — Полтава: Оріяна, 2004. — С.129. — Рис. на карті 10.2.

6. Ильинская В.А. Раннескифские курганы бассейна р.Тясмин. — Киев: Наук. думка, 1975. — С.132. — Рис.15:4-5.

7. Там само. — Табл.ХХV:3; XXVI:6.

8. Ковпаненко Г.Т., Бессонова С.С., Скорый С.А. Памятники скифской эпохи Днепровского лесостепного Правобережья

— 60 —

(Киево-Черкасский регион). — Киев: Наук. думка, 1989. — С.57. — Рис.10:5-6.

9. Скорый С.А. Скифы в Днепровской Правобережной Лесостепи (проблема выделения иранского этнокультурного элемента). — Киев: изд. ИА НАНУ, 2003. — Рис.5:3.

10. Супруненко О., Золотницький Б., Кулатова І. Кургани біля с.Карпусі під Полтавою. — Полтава: Археологія, 1996.— С.27-34. — Рис.14.

11. Кулатова І.М., Супруненко О.Б. Ранньоскіфський курган поряд з Більським городищем // Старожитності Степового Причорномор’я і Криму. — Запоріжжя: вид. ЗДУ, 2002. — Т.Х. — С.161, 165. — Рис.4; 5.

12. Гавриш П.Я. Колонізація праслов’янами середнього межиріччя Псла і Ворскли у ранньому залізному віці // АЛЛУ. — Полтава: Археологія, 2003. — № 2/2002-1/2003. — С.76, 79.

13.  Рыбаков Б.А. Геродотова Скифия: историко-географический анализ. — Москва: Наука, 1979. — С.218-225.

— 61 —

Реконструкція люльки-голландки — вжиткового артефакту
часів Північної війни

Сучасні тенденції розвитку історичної науки невпинно призводять до переосмислення ролі та місця практичної реконструкції в процесі дослідження подій минулого; виокремлення нових методів, насамперед тих, що здатні сприяти науковому відтворенню матеріальної та духовної культури минулих поколінь. Реконструкція, як правило, передбачає гармонійно та контекстно поєднане  відтворення, як матеріального, так і духовного аспектів буття об’єкту дослідження, його структурних та ієрархічних зв’язків, предметно-детальної відповідності.

Цінність методу полягає не лише в унаочненні процесу та результату, але й у надглибокому опрацюванні  доступних джерел та матеріалів  на підготовчій стадії, розширенні  бази  знань дослідника.  Опрацювання даних з їх наступною структуризацією,  оформлення остаточної мети у вигляді  сформульованого завдання, дозволяє перевести реконструкцію з проміжної стадії теоретизування до фінальної — втілення. Як правило подібний науковий процес потребує досить значних  затрат часу, а також матеріалу для отримання бажаного результату. Основна складність полягає в необхідності опрацювання великої кількості матеріалів, джерел, археологічних знахідок. Саме цей інформаційний масив дозволяє  зрозуміти специфіку та сутність  будь-якого виробу ототожнюваного з певним проміжком часу.  В якості унаочнюючого прикладу пропонується результат авторської практичної реконструкції люльки-голландки.

Люлька-голландка. Не секрет, що у ХVІІ-ХVІІІ ст. широкого вжитку у військовому побуті європейських армій набуває «Голландка». Цей різновид люльки був поширений у середовищі офіцерів європейських армій; в Україні подібні  люльки дозволяла собі, зазвичай, лише козацька старшина. Як правило ці артефакти були вишуканої форми, здебільше білого чи теракотового кольорів, а також гладкими, добре лощеними.

Зберігалися вони у спеціальних чохлах, виготовлених з дерева та шкіри. Подібна нагальність була викликана тим, що завдяки своїй формі ці люльки були досить крихкими і швидко ламалася. Відомі випадки, коли за один день походу солдат міг розбити всі люльки які були в нього при собі (від 3 – 6). Також до складу комплекту входили  жаровні, що слугували для її розпалення. Реконструкцію даних

— 62 —

предметів ми  розглянемо нижче.

Можна констатувати той факт, що кожен майстер індивідуально підходив до процесу виготовлення люльки. В залежності від своїх навичок гончар міг використовувати велику кількість способів виготовлення люльок, або покладаючись на свої наробки запропонувати щось нове. До уваги пропонується один із способів виготовлення «голландки», що демонструє можливість виготовлення якісної люльки в сучасних умовах.

Не будемо особливо акцентувати увагу на приготуванні глини, бо ця стадія є універсальною для виготовлення будь-якого виробу (відмінність може полягати лише в домішках та різновиді глини, пов’язаних з пластичністю матеріалу), а наведемо узагальнюючий  приклад приготування глиняної маси.

Завсяк для виготовлення будь-якого керамічного виробу спочатку підготовлюється маса. Зазвичай береться біла (для реконструкції люльки використовувалася біла каолінова) глина, очищена від різних вкраплень вапна, землі та камінців, розводиться у воді, перемішується  до стану густої сметани та добре проціджується. Залишки глини, коріння та камінці, що залишилися після проціджування, відкидаються з сита (до речі їх можна використати ще раз, розмішавши у воді). Очищена маса повинна відстояти до тих пір поки не осяде, а воду, що зібралася зверху над масою, зливають. Відстояну, густу масу викладають на гіпсові дощечки, для того щоб гіпс увібрав у себе зайву вологу, а глина стала тугішою. Можна винести на двір і залишити на сонці (під наглядом) для сильнішого підсихання.

Отриманий субстрат добре переминається до однорідного стану. Після цього  з глини збивають «бабу», від якої потім відриваються потрібні шматочки для подальшого формування. Добре перем’ята глина ділиться на частинки потрібного розміру, з яких качають кульки. Кожна кулька розкачується на дощечці таким чином, щоб вийшла довга трубочка (товщина трубки  становить, приблизно 1см). Ретельно вимірюється потрібна довжина заготовки (зазначимо, що якщо не враховувати усадку черепка, довжина «голландки», як мінімум, повинна становити від 30 до 45 см і більше); зайві частини заготовки відрізаються гострим стеком.

Окремо, від основної частини, виготовляється чашечка для тютюну (вона не пустотіла). Вона прикріплюється до ширшої частини заготовки та добре примазується (вся заготовка повинна бути повною – не пустотілою). Зібрана конструкція добре загладжується та обережно кладеться на бік, щоб та не погнулась.

— 63 —

Рис. 1. Люлька «Голландка». Жаровні. Реконструкція.

Після цього готова заготовка обережно розрізається вздовж таким чином, щоб можна було отримати дві, приблизно рівні, частинки. Кожна з отриманих частинок викладається  на вологій ганчірці розрізом до гори, та за допомогою „петлі” (спеціального інструмента з невеликою петелькою на кінці) видаляються залишки глини з середини заготовки, утворюючи в ній пустоту (діаметр отвору, у сирому вигляді, повинен становити не менше 3.7 мм). Так само опрацьовується і чашечка для тютюну, перетворюючись на пустотілу ємність (товщина стінки повинна бути не меншою 3 мм). Коли обидві частини заготовки готові, краї, біля канавки, січуть гострим стеком і змазують їх шлікером. Підготовлені боковинки зліплюються  одна з одною по розрізу так, щоб краї не виступали. Вони щільно придавлюють одна до одної, а стики загладжують пальцями. Чашечка також загладжується, як з зовні, так і з середини. Після цього, тонким продовгуватим стеком, коригуються отвори люльки крізь  які проходить дим.

Загладжена люлька обережно відкладається підсихати. З

— 64 —

матеріалів  археологічних досліджень відомі «голландки» з елементами декору. Зважаючи на це, під час реконструкції була здійснена спроба  відтворити орнамент. Він наносився як обідок навкруги чашечки для тютюну, у вигляді зооморфного, геометричного та рослинного орнаментів, за допомогою інструментів різної форми та конфігурації, спеціальних коліщат з нанесеними на них відповідними візерунками. Подібний інструмент дає змогу наносити безперервний орнамент на поверхню трубки. Значно  складнішим можна вважати спосіб нанесення візерунку за допомогою  гострого  стеку.  Орнамент, як правило, наноситься довільний, за бажанням майстра. Отриманий результат загладжується дуже обережно, щоб не зіпсувати декор.

Коли трубка стає майже сухою, її щільно затирають – лощать. Ця процедура може виконуватися як дерев’яним стеком, так і звичайним шматком скла. Перед проведенням даного процесу з люльки знімають усі нерівності і лише після цього здійснюється лощіння.  В результаті люлька стає гладкою та приємною на дотик.

Далі артефакт досушується на стелажі. Слід зазначити, що на цьому етапі треба запобігати імовірним протягам, наявність яких негативно відіб’ється на виробі. Під їх впливом недосушена люлька починає деформуватися і  виріб псується. Можливо саме цей фактор є одним із визначальних у процесі виготовлення люльки даного типу. За умови його позитивного подолання, коли виріб не зазнає деформації та повністю висихає, настає інша стадія  – випал. Рекомендована температура випалу для глини, з якої виготовлена люлька, повинна становити не менше 900˚С. Це пояснюється тим, що даний вид глини вогнетривкий і потребує більшої температури спікання — чим вищою вона буде, тим міцнішим стане черепок; крім того для наступного вибілення виробу висока температура також є обов’язковою умовою, адже саме в результаті впливу температурного фактору  виріб набуває білосніжного кольору.

Жаровня. Вона є другою обов’язковою складовою повного комплекту. Базовий матеріал для її виготовлення — аналогічний попередньому.  Єдиною різницею між ними може виступати лише кількість піску чи глею в масі, а також домішка заліза (циндри), в окремих випадках для надання черепкові, в подальшому,  більш насиченого червоного кольору.

Жаровня  представляє собою невелику за розміром посудину на трьох ніжках з ручкою з боку. Виготовлення жаровні умовно можна розділити на два етапи:

— 65 —

На першому етапі за допомогою  гончарного кола формується невелика посудина об’ємом приблизно від 0,3 – 0,5 л. Потім, за допомогою гончарного ножика, заготовці надається форма горщика з розширеними до країв опука вінцями. Після зглажування виробу ножиком, по ньому пускаються широкі полоски від вінець до утору. Під час цієї потрібно дотримуватися того, щоб кожна полоса була однаковою по ширині. Перед тим як зрізати заготовку вінцям можна надати чотирикутну форму. Окремо, на гончарному колі, виготовляється ручка для жаровні. Вони бувають відкритого (з отвором на кінці) чи закритого типів. На тлі ручки, вздовж неї,  може використовуватися декор, наприклад — мережка. Для естетичної краси виробу, краї ручки можуть бути помережені так само, як вінця жаровні. Дані заготовки повинні підтугнути.

Другий етап, як вже зазначалося, це – ліплення. На цьому етапі виготовлюються ніжки. Качаються три невеликі кульки глини, а потім на основній частині жаровні знизу вони прикріплюються до утору на заздалегідь намічені місця. Після цього  проводиться добра обгонка ніжки в місці стику, а потім пальцями з цих кульок витягуються ніжки. Форма ніжки може бути як продовгуватою та загнутою на кінці, для доброї стійкості, так і  масивною, прямокутної форми, з копитцем на кінці. Важливо, щоб вони були однакові по довжині з пласким низом. Довжина ніжок повинна дорівнювати ½ висоті основи.

Наступною приліплюється ручка. До жаровні, у попередньо визначеному місці розташуванні, вона прикріплюється нижньою, розширеною, частиною  під кутом, приблизно 15°С. Опісля, по загладженій частині, відновлюється пошкоджений візерунок. Виріб останній раз загладжується і відставляється для подальшого висихання, щоб потім його можна було випалити.

В подальшому, випалена жаровня може бути використана  один раз для фіналізації  і перетворитися на теракотову, чорно-димлену чи полив’яну. Полива, в даному випадку, використовується для кращого ототожнення з реально існуючим зразком, виготовлюється вручну  з чистого свинцю та міді (на 10 кг свинцю — 400 г міді). Дані елементи пережарюються на вогнищі у спеціальному посуді з метою  отримання окису. До отриманої речовини рівними частинами  додається дрібний пересіяний, кварцовий пісок. Після цього випалину жаровню обмазують дьогтем і осипають поливою. Виріб обережно береться за не змащену частину та ставиться до печі. Температура випалу коливається від 830 – 1000°С.

— 66 —

Замість поливи може бути використане димлення. Для отримання очікуваного результату, в даному випадку, використовується цукор та вода. Береться вода з приблизною температурою 70°С і туди додається цукор  (на 5 л води 2 кг цукру). Все це все добре перемішується аж доки кристали повністю не розчиняться у воді. Після цього шкуркою опрацьовується  робоча поверхня жаровні (знімаються непотрібні частинки глини, рештки, що могли залишитися там після випалу). Зауважимо, що руки у майстра повинні бути чисті та обезжирені, бо якщо не буде виконуватися ця вимога, то на виробі, у контактній зоні, залишаться жирні плями,  а до замащеної поверхні дана суміш не пристане як слід. Підготовлений артефакт занурюється в описаний вище  розчин і залишається там на декілька хвилин,  щоб той добре ввібрав у себе розчинений цукор. Потім він витягується і ставиться на вінця, допоки  не витечуть залишки. Після обсихання жаровню ставлять до печі на температуру 360°С.  При цій температурі органіка вигорає, а річ набуває темно-сірого кольору.

Результатом проведення реконструкції стало виготовлення повного артефактного комплекту. В процесі його виготовлення з’ясувалося, що теоретичні засади  викладені у підручниках та наукових публікаціях не зовсім відповідають дійсності. Імовірно причина полягає у відсутності практичної перевірки аксіоматичного базису, основа якого була закладена ще у радянські часи, коли подібна практика не визнавалася доцільною з наукової точки зору. Нині теоретичну стереотипізацію є змога відкоригувати за допомогою практичної реконструкції. Подібний підхід дає змогу не тільки відтворити якийсь предмет побуту чи озброєння, але й зрозуміти можливі відмінності різних культур в один й той самий проміжок часу. В даному випадку — це європейський військовий побут.

— 67 —

Про деякі археологічні пам’ятки території та околиць
Полтави

Восени і взимку 2003 р. здійснені обстеження пам’яток археології у північно-східній та південній  частинах території міста Полтави і прилеглих ділянках Полтавського р-ну Полтавської обл. (Тахтаулівська, Кротенківська, Ковалівська, Щербанівська сільські ради), у басейнах р. Ворскла та її приток — рр. Полузір’я, Говтвянчик, Коломак, окремих  струмків (рис.1). Проведення цих розвідок зумовлювалося перспективним планом підготовки матеріалів до археологічної частини тому «Зводу пам’яток історії та культури» по Полтавській області на 2003 р. (1).

Варто нагадати, що дослідження старожитностей на території Полтави й околиць розпочаті понад 175 років тому. Їх історіографічний аналіз вміщено в кількох спеціальних працях (2). Разом із тим, дослідницький потенціал пам’яток території та округи міста далеко ще не вичерпаний. Свідчення тому знаходимо у численних публікаціях ряду дослідників останніх років. До речі, бібліографічний аналіз цих наукових робіт нещодавно оприлюднений друком саме в матеріалах ІІ Вайнгортівських читань і, напевне, є поодинокою в Україні спробою аналізу й обліку всіх наукових праць відповідної тематики про конкретне місто — обласний центр (3). До речі, останні обстеження території Полтави дозволили здійснити черговий аналіз історії досліджень конкретних пам’яток, що і знайшло відображення у тексті цієї статті.

Опис обстежених пам’яток укладений з півночі на південь, з урахуванням розміщення басейнів приток р.Ворскла, їх нумерація відповідає їх номерам на картах-схемах (рис.1; 2; 3). Наводимо таблицю, що надає культурно-хронологічну характеристику обстежених об’єктів:

Таблиця 1

Культурно-хронологічна характеристика обстежених об’єктів

— 68 —

Нижче надається характеристика деяких пам’яток археології на території та в околицях Полтави.

р. Ворскла, правий берег

Кротенки, с., Кротенківська с/р, Полтавський р-н (правий берег р.Ворскла).

1-3. Кургани. Кілька розораних насипів курганів розташовано в околицях села. Вони складають три мікрогрупи.и.

Кургани І. Перший — розораний, висотою 0,8 і діаметром близько 20 м, знаходиться за 0,55 км на захід — південний захід від села, на панівному вододільному підвищенні двох водозборів — рр. Ворскли і Полузір’я (рис.2:2). Поряд помітний незначний, дуже розораний курганоподібний насип, висотою близько 0,25 м і діаметром 10 м.

Кургани ІІ. Ще один розораний насип, висотою до 0,5 м і діаметром 22 м, розташований на підвищенні плато четвертої тераси, за 0,3 км на південний захід від села. На південь від нього, в 20-30 м, помітні два курганоподібні пагорби, можливо, рештки дуже розораних насипів курганів, висотою 0,2-0,3 м при діаметрі 8-10 м (рис.2:3).

— 69 —

 Рис. 1. Схема території м. Полтава та околиць, охопленої розвідками 2003 р.
І — поселення; ІІ — кургани.
Кротенки: 1-3 — кургани; Побиванка: 4 — група курганів І; 5 — група курганів ІІ; 6 — поселення зрубного та пізньозарубинецького часу, черняхівської культури; Патлаївка: 7-9 — поселення І-ІІІ скіфського часу; 10 — група курганів І; Дальні Яківці: 11 — група курганів І; Полтава, Інститутська гора: 12 —  рештки курганів; 13 — залишки селища роменської культури; 14 — кургани та залишки цегельного заводу  XVIII ст.; Гора: 15 — поселення; 16 — курган І; 17 — група курганів ІІ; Шмиглі: 18 — курган; Марки: 19-21 — поселення І-ІІІ; Крутий Берег: 22 — поселення; Дублянщина: 23 — місцезнаходження; Верхоли: 24 — сліди різночасового поселення; Триби: 25 — поселення; Половки, м-н: 26 — поселення; Падалки: — поселення.

— 70 —

 Рис.2. Схема розташування пам’яток в околицях сс. Кротенки, Патлаївка та хут.Марки Полтавського р-ну
і селища Побиванка. Кротенки: 1-3 – кургани; Побиванка: 4 – група курганів І; 5 – група курганів ІІ;
Патлаївка: 6-7,9 – поселення І-ІІІ; 8 – група курганів І; марки: 10 – поселення І-ІІІ.

Кургани ІІІ. Перший — також розораний, знаходиться в 0,8 км на захід – північний захід від села, на підвищенні вододільного плато. Висота — 0,6 м, діаметр — 17х20 м (рис.2:1). На північний схід від нього помітні рештки знищеного оранкою кургану, від якого залишилася лише суглинкова пляма розтягнутого викиду. Більший курган відомий на поч. ХХ ст. як Могила Висока.

Всі згадані вище кургани позначені на "Плане современных окрестностей г.Полтавы, заключающих место переправы армии Императора Петра I через р.Ворсклу и поле сражения 27 июня 1709 г.", знятому в червні 1909 р. штабс-капітаном О.Міхельсоном, примірник якого зберігається в фондах Музею заповідника "Поле Полтавської битви", а також на "Рекогносцировке поля Полтавской

— 71 —

 Рис.3. Схема розташування пам’яток між сс. Гора, Шмиглі та Нижні Млини Полтавського р-ну.
Гора: кургани і поселення; Шмиглі: курган.

битвы 1909 года" капітана І.Соколовського (4) (рис.5). Кургани мають безпосереднє відношення до спорудження поряд із ними польових укріплень Першого табору військ Петра І напередодні битви. Насипи оглядалися Г.О.Сидоренко в 1945 р. (5).

Побиванка, кол. с. — сучасне с-ще, тер. Київського р-ну м. Полтава, Полтавська м/р — Полтавський р-н (правий і лівий береги струмка Побиванка — лівий берег р.Полузір’я — правий берег р.Ворскла).

4. Група курганів І — відома археологічна й історична пам’ятка "Поля Полтавської битви", — пов’язана зі спорудженням на одному з найбільших курганів 1909 р., поряд із Зіньківським трактом, пам’ятника "Шведам від шведів" (6).

Кургани відомі за обстеженнями члена Полтавської вченої архівної

— 72 —

 Рис.4. Марки, хут. Схема розміщення поселень.
Цифрами позначені: 1 – ґрунтовий могильник бондарихинської культури; 2 – культурні нашарування
доби неоліту-бронзи; 3 – нашарування бондарихинської культури; 4 – культурні нашарування
скіфського часу.

комісії О.В.Ліперовського, який 1904 р. провів на обраному під зведення монумента насипу розкопки траншеєю і виявив накатник поховання скіфського часу (7). Після цього роботи були припинені, а курган — досипаний. На його вершині встановили гранітну стелу, привезену зі Швеції. Відтоді два найбільші насипи курганів групи позначалися на вказаних вище схемах, а також картах мірилом від 1:100 000 см та більш крупномасштабних. В 1985 р. група оглядалася І.М.Кулатовою

— 73 —

 Рис. 5. «Рекогносцировка поля Полтавской битвы 1909 года»
капітана І.Соколовського (фрагмент).

— 74 —

(8), в результаті чого серед посівів сільськогосподарських культур відзначені три кургани (9).

В ході зимового обстеження 2003 р. встановлено, що курганів у складі групи значно більше, а відтак укладений новий її промірний план та опис..

Група курганів займає вершину вододільного плато рр. Ворскла, Полузір’я та струмка Побиванка (підвищення правого берега край витоку останнього), за 0,3-0,6 км на північний схід – північ від селища (кол. село у складі Тахтаулівської с/р) (рис.2:4). Група витягнута широтним ланцюжком вздовж долини струмка на відстань 0,25 км, перерізається лісосмугою. Розташована за 0,2 км на схід від шосе мм. Полтава-Зіньків. До першого кургану прокладена бетонована доріжка. Саме на ньому і встановлено пам’ятник "Шведам від шведів". Група складається з 8-ми насипів, шість з яких розорюються. Їх висота — 0,25-2,50 м, діаметр — 10-40 м.

З огляду на знахідки О.І.Ліперовського та характер конструкції насипів, позначений наявністю материкових викидів кільцевої форми,  близькість до двох поселень скіфської доби — поблизу Кротенок і Патлаївки (пункт І), група належить до числа курганних некрополів скіфського часу.

5. Група курганів ІІ виявлена на протилежному вододільному підвищенні лівого берега струмка Побиванка і правого берега р.Ворскла, за 0,65 км на південний схід від селища Побиванка та в 0,7 км на захід від с.Патлаївка (рис.2:5). Складається з 2-х насипів — помітного і задернованого кургану № 1 і розораного насипу № 2. Висота першого — близько 1,2 м, діаметр — 20 м; другого — 0,25 м, при діаметрі 10х12 м.

Кургани позначені на "Рекогносцировке поля Полтавской битвы 1909 года" капітана І.Соколовського (10) (рис.5).

6. Поселення черняхівської культури, відкрите розвідками І.М.Кулатової та О.Б.Супруненка 1985 р. (11), неодноразово згадувалося у літературі (12). Черговий огляд значно доповнив уявлення про топографію і певним чином уточнив культурно-хронологічну належність пам’ятки.

Поселення займає чотири похилих миси правого й лівого берегів струмка Побиванка, утворені впадінням з обох боків невеличких струмків, за 0,25 км на південний захід від селища Побиванка та 0,20 км на південний схід від господарських споруд на околиці с.Тахтаулове

— 75 —

(рис.1). Територія пам’ятки знаходиться в адміністративних межах Тахтаулівської с/р і на межі Київського р-ну м.Полтави. Пам’ятка займає миси висотою 1,5-3,5 м над рівнем заплави. Культурні залишки сконцентровані за 10-40 м вище від рівня заболоченої заплави на схилах. В сер. ХХ ст. долина струмка в районі селища перегороджена у широтному напрямку дамбою спущеного на сьогодні ставка. Територія використовується під городи, а південно-східного мису — під сільськогосподарські угіддя. Площа пам’ятки поділена навпіл заплавою струмка. Вона складається з північної частини, захищеної підвищенням плато від панівних зимових вітрів, і нерівномірно розділеною допливом безіменного струмка, та південної — більш похилої. Північна має розміри — 60х140 м, південна — 50х140 м. Тобто, загальна площа селища складає близько 1,65 га.

Культурні залишки розпорошені вздовж схилів мису. Вони представлені окремими уламками ліпних горщиків банкової форми зрубного часу, виявлених у південній частині поселення (рис.16:1), а також фрагментами кружального посуду черняхівської культури — горщиків з шерехатою поверхнею, лискованих мисок, ручок ваз та глеків (рис.6:2-5,8). Вирізняється уламки ліпного посуду пізньозарубинецького типу — шматок стінки зі вмістом подрібненого шамоту у тісті, уламок вінця мініатюрної посудинки та ліпного диску із трохи загнутим краєм, типу сковорідки (рис.6:6-7,9). Встановлена потужність культурного шару — 0,4-0,5 м.

На південний схід від селища, на підвищенні мису лівого берега струмка, помітні рештки двох розораних насипів невеликих курганів висотою 0,25-0,35 м і діаметром 10-15 м (рис.1).

Таким чином, селище може розглядатися як пам’ятка доби пізньої бронзи, пізньозарубинецького часу і черняхівської культури.

Патлаївка, с., Кротенківська с/р, Полтавський р-н (правий берег р.Ворскла).

7. Селище скіфського часу І, позначене знахідками характерної кераміки — вінець горщиків та мисок, уламків ліпних черпаків і кубків з врізним геометричним орнаментом, інкрустованим білою пастою, керамічних пряслиць та виробів із кварциту, зібраних при обстеженнях 1940 і 1985 рр., знаходиться за 0,4-0,6 км на південний захід від села, на краю панівного мису високого правого берега Ворскли (рис.1; 2:6). Воно займає розорану площу близько 1,6 га (90х180 м), видовжену в меридіональному напрямку. Використовується під го-

— 76 —

Рис.6. Побиванка, с-ще. Поселення. Знахідки. Кераміка.  Рис.7. Патлаївка, с. Поселення ІІІ скіфського часу. Фрагменти кераміки.

роди. При огляді 2003 р. встановлений факт наявності не двох, а трьох зольників круглої у плані форми, висотою 0,3-0,4 м і діаметром 15-27 м.

Селище належить до числа пам’яток фінальної доби ранньоскіфського часу. Відкрите І.І.Ляпушкіним та Г.О.Сидоренко 1940 р., оглядалося І.М.Кулатовою 1985 р. (13).

Напевне, селище існувало і в наступний час, змістившись вниз, за течією Ворскли, дещо на південь. Принаймні, рештки поселень скіфської доби виявленні і південніше — на сусідніх мисах корінного берега.

8. Селище скіфського часу ІІ, відкрите О.Б.Супруненком 1972 р. і обстежене І.М.Кулатовою 1985 р. (14), розташоване на сусідньому, — на південний схід від першого, — мису високого берега, що здіймається на рівнем заплави на 87 м, край південно-західної околиці села (між сосновим бором і дібровою), за 0,2 км на північний захід від колишньої поміщицької садиби. Селище займає підпрямокутної форми мис, оточений із широтних боків зволоженими залісненими ярами, розміром 150х150 м, і, напевне, вкриті кущами та лісом більш пологі ділянки його схилів. Встановлено, що культурні залишки скіфської доби залягають на площі близько 1,8 га (120х150 м). Остання на 60 % поросла лісом. Лише третина її використовується під городи. Товщи-

— 77 —

Рис.8. Марки, хут. Ліпні горщики-урни з ґрунтового могильника бондарихинської культури.

на культурних нашарувань, за результатами попередніх обстежень, складає 0,5-0,6 м (15).

При огляді відзначені рештки трьох зольників у центральній розораній частині мису, наявність ряду окопів і решток бліндажів часу Другої світової війни край схилів мису. Більший зольник має висоту 0,4 м і діаметр понад 30 м, менші — помітні лише за плямами попелястого грунту, діаметром 10-13 м. На поверхні виявлені уламки ліпної кераміки скіфського часу V-IV ст. до н.е.

9. Селище скіфського часу ІІІ, виявлене І.М.Кулатовою та О.Б.Супруненком 1985 р. (16), знаходиться поряд із новим Яківчанським кладовищем та збудованою тут поминальною каплицею. Обстеження дозволило дещо уточнити розміри поселення та наявність на ньому окремих об’єктів (17).

Селище розташоване за 0,75 км на південь-південний захід від села, в 0,1 км на північ від кладовища, на краю плато правого корінного берега Ворскли, над трасою мотокроссу (рис.2:9). Займає розорану під городи площу, витягнуту в меридіональному напрямку, розміром 60-70х180 м, тобто, близько 1,1 га, розташовану за 0,6 км на схід від залишків укріплень Другого табору армії Петра І у червні 1709 р. Північна частина території селища вкрита невеликим сосновим лісом. В широтному напрямку через поселення пролягає ланцюжок зольників у складі 5-ти насипів, висотою 0,2-0,6 м і діаметром 15-25 м. З їх поверхні походить досить виразна добірка кераміки V–IV ст. до н.е. у складі уламків вінець ліпних горщиків з пальцевими защипами по зрізу чи проколами під ним (рис.7:1,3) без прикрас, лише з потовщеними краями вінець (рис.7:4,6), фрагменти ліпних мисок з шерехатою поверхнею (рис.7:5,8), вінець ледь загладжених ліпних корчаг (рис.7:7) тощо. У складі знахідок — уламок денця невеличкого

— 78 —

ліпного горщичка (рис.7:9), денця більших посудин з лише позначеним утором (рис.7:12,13), уламок біконічної форми пряслиця з верхньою зрізаною основою (рис.7:11).

Селище належить до пам’яток ворсклинського локального варіанту лісостепової культури скіфської доби. Вірогідно, в лісі, зберігся ще один зольник, підвищення якого помітне серед соснових насаджень.

10. Група курганів І, відома за обстеженнями О.Б.Супруненка 1989 р., скоріше за все, є залишками курганного некрополю селища, відомого за знахідками у трьох пунктах (Патлаївка І-ІІІ). Від нього залишилася низка зруйнованих оранкою насипів курганів, вишикуваних меридіональним ланцюжком від селища ІІ до південної частини селища ІІІ, за 0,85 км на південний захід від села (рис.2:8). Кургани займають підвищення плато в 0,3-0,5 км на захід від схилу корінного берега, позначені на місцевості незначними підвищеннями в 0,2-0,5 м при діаметрі 12-18 м. Збереглося 5 насипів і два розораних підвищення, подібних до курганів.

Вірогідно, рештки насипів маркирують місцезнаходження курганного некрополю скіфського часу, частково знищеного будівництвом табору російської армії 1709 р. і багаторічним розорюванням. Відомості про наявність курганів оприлюднені друком (18).

За 0,2-0,4 км на південний захід від селища ІІІ — вздовж забудови Дальніх Яківців — місцезнаходження поодиноких уламків ліпного посуду скіфської доби (рис.1).

Дальні Яківці, с-ще, тер. Ленінського р-ну м. Полтави, Полтавська м/р (правий берег р.Ворскла).

11. Група курганів І, у складі 12-ти насипів, висотою 0,3-2,2 м і діаметром 12-30 м, розташована на мисоподібному виступі плато правого корінного берега, у північно-східній частині селища Дальні Яківці, поблизу старого Яківчанського кладовища (рис.1). Кургани споруджені на вершині підвищення і розташовані компактним скупченням, дещо видовженим у меридіональному напрямку на 0,25 км (рис.1). Основна частина групи знаходиться на городах чи території садиб по вул. Нагірній, за №№ 1-7, по обидва боки від асфальтового покриття вулиці. Половина курганів задернована чи поросла кущами бузку, інші — розорані під городи. Найкраще збережені насипи вимежувані із землекористування.  Свого часу ядро групи знаходило-

— 79 —

ся на території парку садиби відомого лікаря М.В.Скліфасовського, на одному із них — була встановлена альтанка; інший — знаходився безпосередньо біля мисливського будиночка маєтку (вул. Нагірна, 1), поряд із віковими дубами. Сьогодні ця споруда — філія № 11 міської ЦБС м.Полтави.

Один із курганів на початку ХХ ст. був зруйнований. Він знаходився біля старої земської школи. Тоді під насипом був виявлений дерев’яний накатник скіфського часу (19). На сьогодні рештки насипу цього кургану ще збереглися у вигляді незначного підвищення.

З району групи походять кілька знахідок предметів озброєння скіфського часу VI – початку V ст. до н.е. (20). Група курганів — яскрава пам’ятка історичного ландшафту — датується, вірогідно, скіфським  часом.

Інститутська Гора, тер. Полтавського міського парку Перемоги, Першотравневий проспект, 20, Ленінський р-н м. Полтави, Полтавська м/р  (лівий берег струмка Чорного — правий берег р.Ворскла).

12. Залишки поселення роменської культури є південною периферією пізньороменського посаду літописної Лтави, позначені знахідками дрібних уламків ліпного посуду кінця Х – початку ХІ ст. на території парку Перемоги, на північно-західній частині Інститутської гори. Сліди поселення виявлені 1983 р. О.Б.Супруненком, оглядалися ним же у зв’язку із прокладанням комунікацій у 1997 та 1998 рр. (21).

У ході обстеження виявлено, що культурні рештки вказаного часу трапляються на площі близько 6 га (250х300 м), що окреслюється з півночі: будинком Літературно–меморіального музею І.П.Котляревського (Першотравневий проспект, 20), безпосередньо бульваром проспекту в районі житлових будинків за № 19–21; з північного сходу — входом у парк Перемоги; зі сходу — головною алеєю парку; з півдня — схилом підвищення Інститутської гори; із заходу — рогом вулиць Короленка та Садової; вздовж останньої вони виявлені і з північного заходу (рис.1). Поверхня посаду вкрита парковими насадженнями і забудовою.

Інститутська Гора, Південна вул., 6, Октябрський р-н м. Полтави, Полтавська м/р  (лівий берег струмка Чорного —  правий берег р.Ворскла).

— 80 —

 Рис.9. Марки, хут. І. Пункт І. Знахідки. 1-9 – кераміка; 10-12 – кремінь. ІІ. Пункт ІІІ. Кераміка. ІІІ.
Пункт ІІІ. Зачистка. Профіль.

13. Кургани та залишки цегельного заводу ХVIII ст.. Група у складі 3-х насипів висотою 0,35–1,60 м і діаметром 9–16 м, розташована на мису-відрозі правого корінного берега Ворскли (південно–східна частина Інститутської гори), при впадінні Чорного (Кобищанського) струмка, за 80 м на північний захід від силової підстанції електромереж мікрорайону Левада та в 60 м на захід від пожежної частини Ленінського району міста (рис.1), у межах окремої садиби по вул. Південна, 6.

Група розташована на краю похилого мису високого берега, що здіймається над рівнем заплави Ворскли на 18 м, на межі і городах садиби, де проживають гр. В.І.Шевченко та М.М.Кива.

Найбільший курган — задернований, має висоту 1,6 м і діаметр 18 м, насипи двох менших — використовуються під городи, їх висота — 0,80 та 0,35 м, діаметри — 9 та 13 м..

З північного заходу від садиби помітний оплилий глиняний кар’єр, розміром 20х30 м і глибиною понад 1,5 м, поряд із яким є ще 2 курганоподібні, круглі у плані, насипи, висотою 0,40–0,45 м і діаметром 10 і 8 м, складені із суглинку. Вони належать до часу фіналу пізньосередньовічної доби і пов’язані з діяльністю цегельного заводу 1780-х рр., що належав родині кн. Кочубеїв. Його рештки збереглися також за 75 м на північ від садиби. Це квадратної форми споруда із суглинку, у вигляді валу, висотою до 1,5 м і розміром 32х35

— 81 —

Рис. 10. верхоли, с. Знахідки. 1-9, 13 – кераміка; 10-12 – кремінь.  Рис. 11. Полтава, Енгельса вул. (р-н І-ї міськлікарні). Меч. Залізо.

м, оточена ровоподібною заглибиною. У центрі — ще одне валоподібне підвищення, орієнтоване широтно, що має висоту близько 2 м. На схилах виявлені рештки перепаленого суглинку і шматки цегли ХVІІІ ст.

Таким чином, група курганів, виявлена І.М.Кулатовою 1993 р. (22), є однією з найкраще збережених на сьогодні курганних пам’яток на теренах міста..

Гора, с., Щербанівська с/р, Полтавський р-н (правий берег р.Ворскла — лівий берег р.Дніпро).

14. Поселення скіфського часуу позначене у фаховій літературі як селище VI – IV ст. до н.е. біля с. Нижні Млини Полтавського району (23), відкрите Г.О.Сидоренко та І.І.Ляпушкіним у 1940 р. (24). Воно займає мис правого високого берега, що здіймається над заплавою на 86 м. На сьогодні він підрізаний влаштуванням спуску шосе мм. Київ – Полтава – Харків (рис.1). Селище обстежувалося О.Б.Супруненком 1972 р. (25), співробітниками Центру охорони та досліджень пам’яток археології у 2001 р., у зв’язку із погодженням проектів землевідводів (26).

На сьогодні — зайняте старим садком, по краю схилу обсаджене лісосмугою. Витягнуте в мередіональному напрямку вздовж схилу високого берега, має площу 4 га (100х400 м). На поверхні помітні підвищення двох зольників, висотою 0,3-0,4 м і розміром 15х20 м. Знахідки представлені уламками ліпного посуду кінця VI – IV ст. до н.е.

15. Група курганів І, у складі двох розораних насипів, висотою

— 82 —

0,3-0,6 м і діаметром 12 – 20 м, знаходиться в 1 км на північ від села, за 0,25 км від повороту шосе на с. Гора, на краю підвищення, за 0,4 км від схилу плато корінного берега . Поряд із курганами проходить лінія високовольтних електропередач. Один із курганів описаний Г.О.Сидоренко (27) та О.Б.Супруненком (28).

16. Група курганів ІІ розташована на сусідньому підвищенні плато, відділеному (з півночі) неглибоким вибалком, в 0,75 км на північ від села, за 0,5 км на північ від старого господарського двору колишнього радгоспу (рис.1). Складається із 6-ти розораних насипів, висотою 0,3 – 0,9 м і діаметром 12 – 25 м. Група витягнута в широтному напрямку на 0,35 км. На кургані, що знаходиться справа від асфальтованої дороги до села, встановлено тригопункт. Кургани оглядался Г.О.Сидоренко 1940 р. та відомі за описом О.Б.Супруненка (29).

Вірогідно, обидві групи — рештки великого курганного некрополю скіфського часу зазначеного вище поселення. До речі, у складі некрополю на 1925 р. було помітно 20 насипів, один із яких — з похованням VI ст. до н.е. — досліджений О.С.Федоровським (30).

Шмиглі, с., Щербанівська с/р, Полтавський р-н (правий берег р.Ворскла — вододіл рр. Ворскла і Говтвянчик).

17. Курган І. Насип обораного кургану знаходиться на вододільному підвищенні, за 0,3 км північний схід від села, в 0,2 км від автотраси в бік с.Гора та за 0,15 км на захід від шосейного полотна, посеред поля (рис.1). Збереглася лише центральна задернована частина насипу, поли якої дуже оборані. Висота — 0,8 м, діаметр — близько 16 м.

р. Ворскла, лівий берег

Марки, хут.., Новоселівська с/р, Полтавський р-н (лівий берег р.Ворскла).

18-20. Поселення І доби неоліту, енеоліту, бронзи, скіфського та пізньозарубинецького часу, відоме за розвідками О.К.Тахтая 1926 р., обстеженнями І.О.Післарія 1972 р., розкопками В.І.Непріної 1976 р., оглядалося з метою встановлення сучасного стану збереження пам’ятки (31).

— 83 —

Пункт І — розташований край підніжжя і на вершині підковоподібної дюни (рис.1; 4) — останця другої надзаплавної тераси лівого берега Ворскли, на північно-західній околиці хутора. Займає переважно задерновану площу в 15 га (300х500 м). Висота дюни — понад 8 м над рівнем заплави, а під її схилом — помітне підвищення першої тераси, висотою 1,0 – 1,5 м. Саме на нього припадає переважна більшість території пам’ятки, що в різний час була зайнята поселеннями києво-черкаської неолітичної культури, неоліту ямково-гребінцевої кераміки, засухинської культури, а пізніше — стоянкою ямно-катакомбного часу, культури багатоваликової кераміки, поселеннями зрубного та бондарихинського часу і селищем пізньозарубинецького населення культурного типу Картамишеве 2.

Потужність культурних нашарувань в основі схилу дюни — 0,2-0,4 м. Вони досліджувалися археологічно В.І.Непріною, яка виявила господарські об’єкти ямного часу. Основне скупчення матеріалів тяжіє до південно-західного схилу дюни і займає площу не більше 2,5 га. Сучасний стан памятки майже не змінився, крім будівництва на місці старої садиби сучасного будинку (1990). Ці роботи дещо порушили культурні нашарування, хоча й не змінили зовнішнього вигляду пам’ятки.

З города цієї садиби походить виразна добірка кераміки і кілька виробів з кременю. Найдавніший етап заселення підніжжя дюни позначають знахідки уламка стінки ліпної неолітичної посудини києво-черкаської культури, прикрашеної рядами видовжених ямок, із домішками рослинності та піску в тісті пористого гатунку (рис.9:5), а також два уламки верхньої (передвінцевої частини) неолітичного горщика, вкриті ялинковими відбитками відступаючих наколів, нанесених підпрямокутною паличкою, в орнаментації яких вгадуються впливи на середовище дніпро-донецького населення Поворскля племен азово-причорноморської лінії розвитку неоліту (рис.9:2,4). В тісті цих фрагментів є невеликі домішки рослинності з переважанням дрібного піску. Кераміка неоліту ямково-гребінцевої культури представлена серед знахідок єдиним черепком, орнаментованим горизонтальними рядами підромбічних неглибоких наколів та слідами загладжування внутрішньої поверхні гребінцевим штампом (рис.9:1). Тісто цієї посудини щільне, хоча і крихке, з домішками піску та подрібненими зернами кривавика.

Наявність ямного компоненту серед керамічного комплексу позначена уламками стінок ліпних посудин з гребінцевими розчосами поверхні та ялинковими відбитками скошеного штампу, шматочка-

— 84 —

ми стінок ліпних горщиків з гребінцевими розчосами на внутрішній поверхні (рис.9:3,6,8), а також масивною кінцевобічною скребачкою на відщепі з непрозорого коричнюватого кременю, вкритого інтенсивною біло-жовтою кіркою (рис.9:10). Останні вироби з кременю — уламок і відщеп зі слідами використання та фрагмент сегментоподібного знаряддя на кшталт мікроліту, належать, вірогідно, до неолітичної доби (рис.9:11,13).

Край вершини піщаної дюни, пошкодженної старим кар’єром, відзначена ділянка зі збереженим культурним шаром, потужністю близько 1 м, що містив у прошарку чорного та сірого супіску, на глибині 0,2–0,7 м від поверхні, пізньонеолітичну, пізньоямну, катакомбну, малобудківську і пізньозарубинецьку кераміку. До речі, у верхній частині дюни під час останнього огляду виявлені: уламок вінця і стінка від пізньозарубинецьких горщиків (рис.9:9), що ідентичні матеріалам, знайденим у 1976 і 2000 рр. (32).

Пункт ІІ — сусіднє місцезнаходження матеріалів доби пізньої бронзи  — культури багатоваликової кераміки і бондарихинської культури, відкрите розвідкою Г.Т.Ковпаненко 1953 р. (33), знаходиться на сусідньому, на південь, мису дюни, у південній частині хутора та на сусідній дюні, відділеній від мису старицею. Загальна площа обох підвищень складає близько 8 га (180х220 + 200х200 м). Поселення бондарихинської культури прилягало до садиби гр. Лебедєвої Н.М., а на підвищеній частині сусідньої дюни було забудоване капітальними спорудами тренувальної бази ФСК "Ворскла". Перед будівництвом тут, у 1985-1986 рр., проводилися розкопки А.В.Кригановим і І.С.Мельниковою. До речі, вони почалися із виявлення, за випадкових обставин, грунтового некрополю бондарихинської культури, здійсненого за обрядом кремації, поховання якого супроводжувалися трьома ліпними горщиками (34). На сьогодні південна частина території пам’ятки повністю забудована.

Пункт ІІІ. Поселення культури богатоваликової кераміки та скіфського часу, відкрите розвідкою Г.Т.Ковпаненко 1953 р., що оглядалася Г.О.Сидоренко 1957 р. та ін. авторами (35), займає західну і південну (напевне, й центральну) частини вершини дюни, що здіймається на 6-8 м над рівнем заплави. Орієнтовна площа — 16-18 га (350-400х500 м). Найпотужніші культурні нашарування відзначені у південно-західній частині — на мису з водонапірною баштою, де, при її спорудженні 1993 р., оглянуте оголення культурного шару товщиною 0,8-0,9 м. Черговий огляд пам’ятки на схід від садиби гр. Лебедєвої Н.М., де не очікувалося знахідок, виявив появу 2-х нових

— 85 —

кар’єрів-заглибин, розміром 5х16 і 10х20 м, що утворилися від вибирання супіщаного поверхневого шару. Вони виникли на місці садиб вже знесеної частини хутора. Грунт звідси брався для підсипання поля стадіону.

У західній заглибині, на відстані більше 10 м, було виявлено культурні нашарування ранньоскіфського часу, місцями перебиті рештками господарських споруд садиби кінця XVIII ст. У зачистці довжиною 3,2 м, відзначена така стратиграфія (рис.(9:ІІІ:1):

0 – 0,20 м — дерновий шар — супісок інтенсивно чорного кольору;

0,20 – 0,40 м — культурний сіро-чорний супісковий шар, із керамікою скіфського часу й  поодинокими відщепами кременю та кварциту;

0,40 – 0,60  м — сірий пісок;

з 0,60 м — материк — білий пісок.

Посеред зачистки виявлена третина заглибленої з рівня сірого піску (?) господарської ями, круглої у плані форми, діаметром: зверху — 1,4 м, на дні — 1,2 м; із розхиленими до верху стінками та нерівним дном. Яма містила інтенсивно-чорне, мастке і вуглисте супіщане заповнення, з кістками великої рогатої худоби, вівці та уламками ліпного посуду (рис.9). У верхній частині культурного шару знайдено кілька дрібних черепків від пізньозарубинецьких ліпних посудин. Знахідки здебільшого належать до керамічного комплексу ранньоскіфського часу. Серед них варто відзначити уламки ліпного лискованого кубка, з прокресленим геометриченим візерунком і слідами інкрустування білою пастою (рис.9:ІІ:1), стінок горщиків із наліпним прогладженим валиким, з пальцевими відбитками (рис. 9:ІІ:3), денця горщика із шерехатою поверхнею (рис. 9:ІІ:7).

Матеріали, виявлені у зачистці, вказують на наявність на пам’ятці добре збережених культурних нашарувань ранньоскіфського часу.

Отже, пам’ятка біля хутора Марки (пункти І-ІІІ) далеко ще не вичерпала можливостей для дослідження об’єктів ряду епох — від неоліту – до скіфського часу, а знахідки пізньозарубинецького ліпного посуду істотно доповнюють археологічну карту краю у плані поширення старожитностей ранньоримського часу.

Крутий Берег, с-ще,  Ленінський р-н м. Полтави, Полтавська м/р  (лівий берег р.Ворскла).

21. Поселення скіфського часу і черняхівської культури,

— 86 —

відоме за обстеженнями М.І.Гавриленка та Г.О.Сидоренко 1940 р. (36), розвідками О.Б.Супруненка 1983 р. (37), займає край високого мису — останцеподібного піщаного завершення другої тераси правого берега р.Коломак, що височіє над колишнім селом (вул.Патріотична), на в’їзді до низинної частини селища (рис.1:22). Цей край мису позначений рештками ампірної поміщицької садиби та до сьогодні збереженої цегляної будівлі конюшні, забудований по краю кількома садибами. Площа — близько 7 га — здебільшого використовується під городи. Зі схилів походить виразна ранньоскіфська ліпна кераміка, в т.ч. уламки черпаків з прокресленим геометричним візерунком, а також подрібнені фрагменти черняхівського кружального посуду.

Дублянщина, с-ще,  Ленінський р-н м. Полтави, Полтавська м/р  (лівий берег р.Ворскла).

22. Місцезнаходження епохи пізньої бронзи та скіфського часу тяжіє до північного схилу піщаного останцеподібного пагорба — частини спотвореного будівництвом залізниці у ХІХ ст. мису високого правого берега р.Коломак, що безпосередньо підходив до лівобережжя Ворскли (рис.1:23). Висота цього підвищення досягає 6-8 м над рівнем заплави. Площа пагорба (близько 10 га) вже на початку ХХ ст. була забудована. В час Другої Світової війни (1942 р.) Г.О.Сидоренко та В.Й.Довженок збирали на Дублянщині уламки ліпного посуду скіфського часу (38). В 1980-х рр. тут виявлені фрагменти виразних горщиків бондарихинської культури, а краєзнавцем М.Сташкевичем — розвал великого ліпного горщика пізньобондарихинської культури, що надійшов до збірки Полтавського краєзнавчого музею.

Край північного (найвищого) обривистого схилу пагорбу, обліпленого вздовж підніжжя смугою приватних гаражів, на протязі 0,5 км (з боку залізниці мм. Київ-Харків) помітні відслонення з чорно-супіщаним культурним шаром потужністю 0,3-0,5 м, значно перебитим новітніми вигрібними ямами і котлованами льохів. Під схилом знайдені  уламки ліпної кераміки бондарихинської культури. Визначена потужність культурних нашарувань бондарихинської культури — 0,2-0,3 м. Місцезнаходження — рештки зруйнованого поселення фінальної доби бронзового віку.

р. Коломак

Верхоли с., Ковалівська с/р, Полтавський р-н (лівий берег

— 87 —

р.Коломак —  лівий берег р.Ворскла).

23. Сліди різночасового поселення виявлені на пляжі дитячого оздоровчого табору "Фонтан" науковим співробітником ЦОДПА В.В.Шерстюком. Місцезнаходження розташоване на західній окраїні села, за 0,2 км від дерев’яного мосту через Коломак, край обриву другої надзаплавної тераси (рис.1:24), з мисоподібним виступом розміром 20х30 м. Висота берега в цьому районі 4-5 м, схил порівняно крутий. Знахідки видуті з шару піску, трапляються рівномірно вздовж схилу на пляжі. Берег поряд, вкритий лісом, — задернований.

Серед знахідок — уламок пізньонеолітичної посудини з рядами ямкових круглих наколів та дрібним піском у тісті (рис.10:1), а також — вінце ліпного енеолітичного горщика засухинського типу, прикрашеного під потоншеним зрізом скошеними відтисками дрібнозубої гребінки, а з внутрішнього боку — вертикальними відбитками такого ж гребінцевого штампу і горизонтальними розчосами (рис.10:6). До речі, в тісті останньої посудини помітні слюдяні блискітки від місцевого піску та зерна подрібненого кривавика. Кілька визначених черепків належать ліпному посуду ямно-катакомбного часу (рис.10:3,5), ще кілька — зрубному, зокрема, вінце посудини банкової форми, з прогладженим валиком під зрізом, а також стінка горщика зі скошеним вирівнюванням гребінкою та відбитком нігтя (рис.10:4,9). До комплексу знахідок неолітичної і бронзової доби належать  кілька виробів з кременю — відщеп, перетин платівки і ретушована скалка (рис.10:10-12). У збірці викладача історії місцевої школи зберігається кінцевобічний скребок на масивній пластині, що може належати до енеолітичного часу (рис.10:14).

Два уламки лискованого кружального посуду репрезентують кераміку салтівської культури, в т.ч. вінце невеликого кухля, прикрашене смужками пролискованих горизонтальних ліній (рис.10:8,13).

Вірогідно, місцезнаходження — сліди руйнування поселення на мису другої тераси. Орієнтовно, пам’ятка має належати до епохи пізнього неоліту, енеоліту, пізньої бронзи, а також мис міг бути місцем кочівників часу початку існування Хозарського каганату.

Триби, кол. хут., ур., Терешківська с/р, Полтавський р-н (правий берег р.Коломак  —  лівий берег р.Ворскла).

24. Різночасове поселення, пошкоджене будівництвом поміщицької садиби ХІХ – початку ХХ ст., знаходиться на дюнному

— 88 —

підвищенні першої тераси правого берега, висотою 0,8-1,2 м над рівнем заплави, за 0,2 км на північний захід від складів вторсировини, край старого (до 1950-х рр.) шосе мм. Полтава-Харків, вкритого бруківкою (рис.1:25). Поселення тяжіє до двох вершин піщаних підвищень розміром 60х100 і 20х50 м, що мають загальну площу близько 0,7 га. Центральна частина обох дюн зруйнована котлованами розібраних цегляних споруд, що вже затягнуті піском і задерновані. У кротовинах відзначені подрібнені уламки ліпного посуду неоліту ямково-гребінцевої кераміки та ямного часу.

Поселення виявлене і обстежувалося О.К.Тахтаєм у 1925-1927 рр., В.І.Непріною 1976 р. та О.Б.Супруненком 1983 р. (39) Розглядається у фаховій літературі як пам’ятка пізньонеолітичної доби, енеолітичного і ямного часу, як рештки селища бондарихинської культури. Кілька років тому у канаві телефонного кабелю край дороги знайдені черепки від ліпних посудин пізньозарубинецького часу.

р. Говтвянчик, правий берег

Половки, м-н, Гришків ліс, ур., Київський р-н м. Полтави, Полтавська м/р  — Супрунівська с/р, Полтавський р-н (правий берег р. Говтвянчик —  правий берег р.Ворскла).

25. Поселення скіфського часу, розташоване за 0,7 км на захід від мікрорайону Половки, на схилі другої надзаплавної тераси у лісовому масиві (рис.1:26), який місцеві жителі називають Гришків ліс. Краєзнавцями О.О.Ломакіним та В.В.Кішиком на цій території відкрито 7 зольників скіфського часу, діаметром до 20 м і висотою, приблизно, 0,2-0,5 м (40).

Черговий огляд дозволив визначити площу пам’ятки — близько 4 га. У процесі обстежень помічена наявність 5-ти шурфів розміром до 2х2 м, закладених край схилу другої тераси, поряд із зольниками та на окремих з них. За повідомленням В.В.Кішика, останні були відкопані окремими студентами Полтавського державного педагогічного інституту у 1997-1998 рр.

р. Полузір’я, лівий берег

Падалки, с., Гожулівська с/р, Полтавський р-н (лівий берег р. Полузір’я —  правий берег р.Ворскла).

— 89 —

26. Поселення скіфського і давньоруського часу, інформація про яке знайшла відображення в ряді публікацій (41), виявлене розвідкою І.М.Кулатової в 1985 р. (42), проте, його детальне обстеження не проводилося. Грудневий огляд 2003 р. мав на меті уточнення опису пам’ятки й укладання її плану.

Селище знаходиться на підпрямокутної форми великому мису лівого високого берега Полузір’я, що здіймається над заплавою на 16-20 м на південний схід над селом, за 0,2-0,3 км, між сс. Андріївка та Гожули, зліва від шоссе на с-ще Біофабрики (рис.1). Найвища, панівна частина мису була обрана для проживання населенням скіфської доби. Розміри селища становлять 550-600х400 м, тобто, близько 22 га. Вздовж підвищення — із північного сходу на південний захід та з південного заходу на схід, тягнуться два ряди розораних зольників, висотою 0,2-0,4 м і діаметром 10-18 м. На території селища виявлені уламки ліпного посуду й античних амфор, що вказують на час існування поселення від кінця VI до IV ст. до н.е.

Вздовж північно-східного схилу високого берега інколи трапляються дрібні уламки стінок давньоруських кружальних горщиків. Більш конкретну інформацію про це місцезнаходження встановити не вдалося. Площа місцезнаходження давньоруських матеріалів — 0,5 га (25х200 м).

Таким чином, поселення належить до числа пам’яток скіфського і давньоруського часу.

Насамкінець зазначимо, що край північної частини селища, біля підніжжя мису, відзначені також рештки селища пеньківської культури, де знайдена мідна візантійська монета імператора Юстіна ІІ 576/577 рр., що використовувалася як прикраса (43).

Варто також навести відомості щодо виявлення під час земляних робіт восени 2002 р. у Полтаві, в районі 1-ї міської лікарні, здійснюваних неподалік від вул. Енгельса — в бік Лікарні УВС, меча скіфської доби. Він був вигорнутий екскаватором з глибини до 0,5 м. Це залізний меч скіфського часу, з прямим брускоподібним навершям, прямим руків’ям, метеликоподібним звуженим перехрестям і широким, трикутної форми клинком, що рівномірно звужувався до вістря. Довжина меча — близько 65 см (рис.11). Встановлено, що меч через кілька днів після знахідки був проданий через місцевих антикварів до Києва.

Таким чином, у ході обстежень встановлений стан збереження

— 90 —

26 пам’яток різних епох, картографовано 7 груп курганів та окремі насипи, виявлено кілька нових, раніше невідомих курганів, вперше детально оглянуті поселення скіфського часу у с.Падалки, місцезнаходження у с.Верхоли, кургани поблизу сс. Кротенки і Побиванка Полтавського р-ну. Безперечним здобутком розвідок стало виявлення пізньозарубинецьких матеріалів на різночасових пам’ятках у Марках, Побиванці і Трибах. Результати цих робіт повною мірою будуть використані під час підготовки та написання статей до тому «Зводу пам’яток історії та культури» по Полтавській області.

Список скорочень:

АЗ ПКМ — Археологічний збірник Полтавського краєзнавчого музею, Полтава

АЛЛУ — Археологічний літопис Лівобережної України, Полтава

АО — Археологические открытия, Москва

МИА — Материалы и исследования по археологии СССР, Москва-Ленинград

НА ІА НАНУ — Науковий архів Інституту археології Національної Академії наук України, Київ

НА ЦОДПА — Науковий архів Центру охорони та досліджень пам’яток археології управління культури Полтавської облдержадміністрації, Полтава

ОИПАП — Охрана и исследование памятников археологии Полтавщины, Полтава

ПАЗ — Полтавський археологічний збірник, Полтава

ПАП — Пам’ятки археології Полтавщини, Полтава

ПДМ — Полтавський державний музей, Полтава

ПКМ — Полтавський краєзнавчий музей, Полтава

ПНТУ — Полтавський Національний технічний університет ім. Ю.В.Кондратюка, Полтава

ПУАК — Полтавская учёная архивная комиссия, Полтава

ТДС — Тезисы докладов и сообщений

Література:

1. Супруненко О.Б., Пуголовок Ю.О. Звіт про розвідки на території м.Полтава і в Полтавському р-ні Полтавської області у 2003 р. з підготовки археологічної частини «Зводу пам’яток історії та культури» // НА ІА НАНУ; НА ЦОДПА. — Спр.379. — 73 арк.

2. Супруненко А.Б. Археологические памятники территории г.Полтавы и окрестностей: Каталог. — Полтава, 1988. — 24 с.;

— 91 —

Супруненко О.Б. На землі Полтавській: пам’ятки археології Полтави та околиць — Полтава: Археологія, 1998. — С.5-10; Супруненко О.Б. Про давньоруські центри Нижнього Поворскля // АЛЛУ. — Полтава, 1999. — № 1(5). — С.21-23.

3. Література про пам’ятки найдавнішого минулого Полтави / Укл. Тітков О., Малікова Л. // Полтава: Архітектура, історія, мистецтво. — Полтава: вид. ПНТУ ім. Ю.В.Кондратюка, 2003. — С.59-69. — 176 поз.

4. Музей-заповідник «Поле Полтавської битви», інв. №1690 о.ф.

5. Сидоренко Г.О., Махно Є.В., Телєгін Д.Я. Довідник з археології України: Полтавська область. — Київ: Наук. думка, 1982. — С.82.).

6. Супруненко О.Б. На землі Полтавській ... — С.52.

7. Липеровский А. Где похоронены шведские воины после битвы 27 июня 1709 года // Тр. ПУАК. — Полтава, 1907. — Вып. 3. — С.276-278.

8. Кулатова И.Н., Супруненко А.Б. Отчет о раскопках и разведках в Поворсклье в 1985 г. // НА ІА НАНУ. — Ф.е. — 1985/102. — № 21886. — Арк.17.

9. Супруненко А.Б. Археологические памятники … — С.6; Кулатова І.М. Кургани на території Полтави // ПАП. — Полтава, 1991. — С.114; Кулатова І.М., Супруненко О.Б. Пам’ятки археології на території заповідника «Поле Полтавської битви» // Північна війна та її наслідки для України: Зб. ст. історико-культурного заповідника "Поле Полтавської битви". — Полтава, 1992. — С.35-36).

10. Музей-заповідник «Поле Полтавської битви», інв. №1690 о.ф.

11. Кулатова И.Н., Супруненко А.Б. Отчет ... 1985 г. — Арк.18-19; Кулатова І.М., Супруненко О.Б. Пам’ятки археології на території заповідника «Поле Полтавської битви». — С.36-37.

12. Кулатова І.М., Супруненко О.Б. До археологічної карти верхньої течії р.Полузір’я // ПАЗ. — Полтава: Полт. літератор, 1993. — Ч.1. — С.55; Рейда Р.М. До вивчення пам’яток черняхівської культури Нижнього Поворскля // АЛЛУ. — Полтава, 2003. — № 2/2002-1/2003. — С.119-120. — № 26.

13. Ляпушкин И.И. Днепровское Лесостепное Левобережье в эпоху железа // МИА. — Москва-Ленинград, 1961. — № 104. — С.94; Сидоренко Г.О., Махно Є.В., Телєгін Д.Я. Довідник з археології України ... — С.83; Кулатова И.Н., Супруненко А.Б. Отчет ... в 1985 г. — Арк.11-12; Кулатова І.М., Супруненко О.Б. Пам’ятки

— 92 —

археології на території заповідника «Поле Полтавської битви»  — С.34-35.

14. Кулатова И.Н., Супруненко А.Б. Отчет ... в 1985 г. — Арк.7-8; Кулатова І.М., Супруненко О.Б. Пам’ятки археології на території заповідника «Поле Полтавської битви»  — С.35.

15. Супруненко А.Б. Археологические памятники... — С.13, 22.

16. Кулатова И.Н., Супруненко А.Б. Отчет ... 1985 г. — Арк.5-6; Кулатова І.М., Супруненко О.Б. Пам’ятки археології на території заповідника «Поле Полтавської битви». — С.35.

17. Супруненко О.Б. На землі Полтавській… — С.54.

18. Кулатова І.М., Супруненко О.Б. Пам’ятки археології на території заповідника «Поле Полтавської битви». — С.35; Супруненко О.Б. На землі Полтавській... — С.56.

19. Кулатова І.М., Супруненко О.Б. Пам’ятки археології на території заповідника «Поле Полтавської битви». — С.36.

20. Кулатова І.М., Супруненко О.Б. Пам’ятки археології на території заповідника «Поле Полтавської битви». — С.36; Супруненко О.Б. Матеріали до археологічної карти Нижнього Поворскля // ПАП. — Полтава, 1991. — С.25. — Рис.9:1.

21. Супруненко А.Б. Археологические памятники ... — С.6; Його ж. На землі Полтавській... — С.77,80. — Рис.73.

22. Кулатова І.М. Група курганів біля мікрорайону Левада в Полтаві // ПАЗ. — Полтава: Полт. літератор, 1993. — Ч.1. — С.88-89; Супруненко О.Б. На землі Полтавській... — С.22-23.

23.Сидоренко Г.О., Махно Є.В., Телегін Д.Я. Довідник з археології України... — С.83.

24. Ляпушкин И.И. Днепровское Лесостепное Левобережье в эпоху железа. — С.92.

25. Супруненко А.Б. Археологические памятники г.Полтавы и окрестностей... — С.13.

26. Мироненко К.М., Рейда Р.М. Звіт про дослідження земельної ділянки для розширення глиняного кар’єру на території Щербанівської сільради Полтавського району у 2001 році // НА ЦОДПА. — Ф.е. — Спр.389. — 3 арк.

27. Сидоренко Г.О, Махно Є.В., Телєгін Д.Я. Довідник з археології України... — С.83.

28. Супруненко А.Б. Археологические памятники г.Полтавы и окрестностей... — С.13.

29. Сидоренко Г.О, Махно Є.В., Телєгін Д.Я. Довідник з археології України... — С.83; Супруненко А.Б. Археологические памятники

— 93 —

г.Полтавы и окрестностей... — С.13.

30. Кулатова І.М., Супруненко О.Б. Курган скіфського часу в околицях Полтави (за розкопками О.С.Федоровського) // ПАЗ. — Полтава, 1993. — Ч.1. — С.20-23.

31. Тахтай О.К. Археологічні роботи музею 1926/27 рр. // Збірник, присвячений 35-річчю Музею. — Полтава, 1928. — Т.1. — С.287; Тахтай О.К. Передісторичні розшуки в межах Полтавської округи // Антропологія. — Київ, 1928. — Т. ІІ. — С.250-256; Непріна В.І., Післарій І.О. Неолітичні пам’ятки поблизу Полтави // Археологія. — Київ, 1972. — № 7. — С.94-95; Неприна В.И. Отчет о работах Левобережной неолитеческой экспедиции. 1976 г. // НА ІА НАНУ. — Ф.е. — 1976/23. — № 8420. — Арк.4-8; Неприна В.И. Неолит ямочно-гребенчатой керамики на Украине. — Киев: Наук. думка, 1986. — С.88;  Неприна В.И., Зализняк Л.Л., Кротова А.А. Памятники каменного века Левобережной Украины. — Киев: Наук. думка, 1976. — С.186-188; Супруненко О.Б. На землі Полтавській.... — С.14, 33, 38, 41; та ін.

32. Супруненко А.Б. Археологические памятники г.Полтавы и окрестностей... — С.12.

33. Титенко Г.Т. Отчет о работе Ворсклинского отряда Среднеднепровской экспедиции ИА АН УССР за 1953 г. // НА НАНУ. — Ф.е. — 1953/95. — Арк 22-23; Ковпаненко Г.Т. Поселення періоду пізньої бронзи і раннього заліза поблизу Охтирки // Археологія. — Київ, 1957. — Вип. ХІ. — С.95.

34. Мельникова И.С. Новые находки бондарихинской культуры у с.Марки под Полтавой // Обл. науч.-практ. конф., посвящ. 100-летию  со дня рожд. М.Я.Рудинского / ТДС. — Полтава,  1987. —С.41-42; Супруненко О.Б. На землі Полтавській... — С.41-44. — Рис.37.

35. Сидоренко Г.О., Махно Є.В., Телегін Д.Я. Довідник з археології України.... — С.83; Супруненко А.Б. Памятники археологии... — С.12.

36. Гавриленко М.І. До історії археологічного відділу Полтавського республіканського історико-краєзнавчого музею // ПАЗ. — Полтава: Полт. літератор, 1993. — Ч.1. — С.13.

37. Супруненко О.Б. Штрихи до біографії Г.О.Сидоренко // 100-річчя Полтавського краєзнавчого музею: М-ли ювіл. наук. конф. — Ч.2: Історія музею. Колекції. Питання експозиційної роботи. — Полтава: вид. ПКМ, 1992. — С.25; Супруненко А.Б. Отчет о разведках и охранных раскопках на территории Полтавской области

— 94 —

разведотряда Полтавского краеведческого музея в 1983 г. // НА ІА НАНУ. — Ф.е. — 1983/63. — №№ 20969-20970. — Арк.17.

38. Супруненко О.Б. Галина Сидоренко та археологічна діяльність Полтавського краєзнавчого музею у середині ХХ ст. // Полтавський краєзнавчий музей. Збірник наукових статей. 2001-2003 рр.: Маловідомі сторінки історії, музеєзнавство, охорона пам’яток. — Полтава: Дивосвіт, 2004. — С.13.

39. Тахтай А.К. Археологічні роботи музею 1926/27 рр. // Збірник, присвячений 35-річчю Музею. — Полтава: вид. ПДМ, 1928. — Т.1. — С.287-288; Неприна В.И. Отчет о работах Левобережной неолитеческой экспедиции. 1976 г. // НА ІА НАНУ. — Ф.е. — 1976/23. — № 8420. — Арк.11; Сидоренко Г.О., Махно Є.В., Телегін Д.Я. Довідник з археології України. Полтавська область. — С.83, 84; Супруненко А.Б. Отчет о разведках и охранных раскопках на территории Полтавской области … в 1983 г. — Арк.19; Супруненко А.Б. Археологические пам’ятники территории г.Полтавы и окрестностей... — С.9; Гавриш П.Я., Супруненко О.Б. Археологические памятники г. Полтавы и окрестностей // АО 1986 г. — Москва: Наука, 1988. — С.263; Гольник Л.В.О разведках в Поворсклье // ОИПАП: [Первый] Обл. науч.-практ. семинар / ТДС. — Полтава: изд. ПКМ, 1988. — С.26; Супруненко А.Б. Археологічні пам'ятки пониззя р.Коломак // АЗ ПКМ. — Полтава: вид. ПКМ, 1992. — Вип.1. — С.50, 52; Супруненко О.Б. На землі Полтавській... — С.16, 22, 33, 38, 41.

40. Ломакін  О.О., Ломакіна С.М. Нові пам’ятки археології в околицях м.Полтави // ПАЗ. — Полтава: Полт. літератор, 1993. — Ч.1. — С.43, 50; Кішик В.В. Залишки поселення скіфського часу біля мікрорайону Половки // ПАЗ-1999. — Полтава: Археологія, 1999. — С.121-122.    

41. Супруненко А.Б. Археологические памятники… — С.13; Супруненко О.Б. На землі Полтавській... — С.54, 97; Мироненко К.М. Давньоруські поселення Нижнього Поворскля // АЛЛУ. — Полтава, 1998. — № 1-2. — С.67. — Рис.1:9; та ін.

42. Кулатова И.Н., Супруненко А.Б. Отчет ... 1985 г. — Арк.19.

43. Супруненко О.Б. На землі Полтавській… — С.69.

— 95 —

Художні ремесла та промисли Полтавщини

Художні ремесла та промисли – це засноване на ручній праці товарне виготовлення речей, що задовольняють виробничі, побутові, культові та обрядові потреби суспільства. Промислам передували ремесла, які зародилися на Україні за умов натурального господарства як допоміжні домашні заняття, і мають багатовікову історію.

Живучість багатьох художніх промислів зумовлена передусім традиціями, де вони виступають стійкою системою творення образів, естетичних уявлень, історично сформованих в певному середовищі. Це і матеріал, техніка його обробки, характер виготовлення предметів, а також принципи, прийоми втілення образу, у яких вирішальну роль відіграють художні особливості сюжетних зображень, форми виробів, орнаменту, виражених живописними, пластичними або ж графічними засобами. Розглянемо основні види художніх ремесел та промислів.

Гончарство посідає чільне місце серед селянських промислів, яке ввібрало багатовікові технічні навики, виробило художні традиції. Якість керамічного виробу залежить перш за все від сировини. Тому гончарне виробництво розвивалося головним чином у районах, де була якісна і придатна до гончарства глина.

Для визначення місця гончарства та його продукції в системі традиційно-побутової культури українського народу важливими є уявлення про основний матеріал ремесла – глину, на яку переносилися загальні уявлення про землю як матір-годувальницю, джерело сили та здоров’я. Наприклад, глину червоного кольору гончарі шанобливо називали "червоненькою землею". При цьому загальне набувало конкретизації та певної регламентації залежно від ролі мінералу в системі забезпечення життєдіяльності суспільства. У побуті населення України глини наділялися магічними, цілющими властивостями, чим, заодно з їх природними фізико-хімічними особливостями, й зумовлювалося їх надзвичайно широке застосування в домашньому господарстві.

Глину видобували звичайним відкритим способом. У народному календарі існували дні, коли суворо заборонялося копати глину. До них належали головним чином дні напередодні й під час так званих поминальних Дмитрієвих субот. Традиційне ж копання глини гончарями – з пізньої осені до ранньої весни. Окрім практичної доцільності, знаходилося ще й символічне обґрунтування. Вважалося, що земля взимку вагітна, накопичує в собі життєдайну силу для прийдешнього року.

Глину вибирали з дудки (в Опішні) або з колодязя (у Полтаві). Це була глибока циліндрична (чотирикутна) яма, що прокопувалася від поверхні землі до місця залягання пласта потрібної глини. Над дудкою прилаштовувався барабанний пристрій для підняття глини на поверхню; глинокоп спускався в яму на мотузці, а якщо яма була неглибокою – по маленьких заглибленнях в її бічних стінках. Копали глину ручним знаряддям – копаницею або киркою. Найчастіше

— 96 —

Дудка (колодязь)

видобували матеріал ковригами – шматками глини, вагою до 15 кг, які відколювалися під час роботи з мінералом.

Накопану глину Полтавщини часто залишали лежати деякий час біля глинища. Потім її перевозили на садибу гончаря, де складали на відкритій ділянці. Там залишали її, тим самим забезпечуючи вилежування – зберігання глини на відкритому повітрі; фізичний вплив атмосферних опадів, перепаду температур, вивітрювання тощо значно полегшував її подальшу переробку; для вилежування вважалося достатнім не менше 2-3-х місяців.

Вилежану глину подрібнювали довбешкою, розплескували "кулі" в "блин" та "набивали кобилу". Потім її замочували – щедро поливали водою з метою її "перепрівання", під час якого глину часто перемішували заступом (скобелкою). Далі перебирали – відокремлювали руками м’яку, достатньо "перепрілу" глину від галузистої, відбирали домішки – глузики. Після чого розминали глину, розсікали, розбивали, різали, плескали в галочки і знову набивали кобилу (велика округла чи кубоподібна купа глини, утворена набиванням кількох куль одна на одну; містила від 80 до 500 кг глини).

Наступною операцією було стругання глини – зрізання з кобили тонких пластинок за допомогою струга. Ці пластинки місили, знову набивали кобилу і пересікали її – багаторазово розрізали дротом з метою очищення мінералу від камінців, корінців та інших сторонніх домішок. Пересічену глину набивали в грудки – розривали грудки глини руками на дві частини з наступним різким їх з’єднанням. При цьому глиняна маса ущільнювалася, зникали повітряні порож-

— 97 —

нини. Найчастіше сировину так і зберігали в грудках, які за масою відповідали майбутньому виробу. Складували грудки на Полтавщині в грубах – продовгуватих ямах, обкладених дошками або цеглою, для зберігання глини. У садибах багатих гончарів груби містилися в окремих коморах або майстернях. У бідних ремісників яма викопувалася в долівці хати, під полом.

Посуд робили на гончарному крузі. Існувало два їх різновиди: шльонський та волоський, які відрізнялися методом закріплення веретена (нерухомо в підлозі або рухомо). На Полтавщині застосовувався волоський гончарний круг. Був він ножний стаціонарний із рухомою віссю. Складався з двох дерев’яних кругів – нижнього, більшого ("спідняка") і верхнього, меншого ("верхняка"). Обидва вони з’єднувалися спицею або веретеном спочатку дерев’яним, а пізніше – металевим. Нижній круг приводився в рух ногою, а на верхньому крузі, що крутиться, гончар руками формував посуд. Пальцями, а також дерев’яним ножем (стеком), посудині надавали необхідної форми, а її стінкам певної товщини та гладкості. Рельєфне орнаментування робили спеціальними паличками. Розписували за допомогою курячого пір’ячка або так званого "ріжка" при повільному обертанні гончарного круга. Після закінчення роботи гончар тонким дротом зрізав виготовлену річ з круга – саме тому всі вироби мають рівне пласке дно.

Після виготовлення виробу його ставили на спеціально влаштовані в хаті попід стелею дошки для підсихання (п’ятра). Там посуд в’янув – підсихав, тужавів. Потім його передивлялися, притирали (остаточно вирівнювали), обрізали та парували миски (знімали із зовнішньої поверхні зайвий шар глини; складали дві затулі миски вінцями одна до одної з метою попередження їх деформації, виправлення кривизни, перекосів), перевертали посуд (виставляли його догори дном для рівномірного висихання стінок зовні і всередині).

Посуд розписували та наносили емаль – поливу. Після чого для міцності обпалювали в горні, який являв собою цегляну або кам’яну куполоподібну напівземлянку, що складалася із вхідного приміщення (пригребища, погребиці), та основної камери, де знаходилася піч. На Україні відомо два типи гончарного горна: прямокутний та круглий (грушоподібний). Горни будували одноярусними, коли піч сполучалася з обпалювальною камерою, і двоярусними, коли піч і камера були розділені. У двоярусних прямокутних – обпалювальна камера робилася закритою або відкритою. Між нею та піччю існувала горизонтальна перегородка (черінь) з отворами (прогонами, душни-

— 98 —

Гончарське горно (розріз, план)

ками) для проходження гарячого повітря. Зверху або збоку обпалювальної камери влаштовувався отвір, через який її заповнювали посудом. Звичайно за один раз обпалювали від 150 до 500 речей. Обпалювання звичайно тривало п’ять-сім годин (хоча могло бути й більше через погодні умови) і робилося у два етапи. Під час першого кераміка остаточно висушувалася, а на другому етапі при температурі до 900° уже безпосередньо обпалювалися. Полив’яний посуд обпалювали двічі: спочатку у сирому вигляді, а потім – після поливи. У XVII ст. в Україні поширився один із різновидів кераміки – майоліка. Вона набула широкого застосування в багатьох містах України, хоча осередки її виготовлення були лише в Києві, Ніжині, Ічні, а пізніше – в Опішні, Косові та ін.

Реалізацією гончарних виробів займалися звичайно самі майстри, які роз’їжджали по селах і з вигуками "По горшки!" запрошували селян до торгівлі. Частіше за все розвозили товар спеціальними возами, які називали ощеп (висока дощана коробка, яка встановлювалася на возі для збільшення його місткості; застосовувалася для перевезення гончарних виробів). Вартість тієї чи іншої посудини залежала від кількості зерна, яку вона могла вміщувати. Гончарі вивозили свій товар на ярмарки та базари. Розташовані у гончарному ряді просто на землі різноманітні керамічні вироби – одна з характерних рис українських ярмарків.

Виробництво та продаж керамічних виробів мав певну циклічність, яка пояснювалася більшим використанням якогось посуду залежно від пори року. Так у березні та квітні найбільшого попиту мали тазики,  тикви для олії, квітники, глечики, великі миски. У травні та червні – глечики та тикви для води. З липня по вересень – тикви, банки, макітри, глечики, двійнята, макітри, барила. Із жовтня до лютого – макітри, горщики, чайники, куришки, ринки.

Ткацтво і килимарство. Обробка лляного, конопляного волокна та вовни і виготовлення з них тканин – невід’ємна частина домашніх за-

— 99 —

Керамічний посуд. Полтавщина XIX ст.

нять кожної селянської родини. Найпоширенішим домашнім промислом було вирощування толокняних культур – льону та конопель. Сам процес обробки льону та конопель досить довгий та трудомісткий. Рослини виривали з корінням, просушували на полі, в’язали, везли на господарський двір, вимолочували зерно, вимочували, висушували. Восени після закінчення господарських робіт стебла конопель, льону м’яли, тіпали, тобто відділяли волокно від костриці.

Для підготовки прядива використовували терлицю та дротяну щітку. Витіпане, витерте та вичесане прядиво складалось в повісла "куклою", "каблучкою", "козлом". Лляне та конопляне волокно поділяли на кілька сортів. З першого сорту волокна конопляного, чисто вичесаного, прядені нитки використовували для вироблення переднього полотна, з другого сорту – на полотно начесне, а третього на згрібне. З найгіршого сорту (клоків) пряли грубі нитки, з яких виробляли міхи, плахти для щоденного вживання у селянському господарстві. Натомість лляне прядиво пряли дуже старанно. З найтонших ниток ткали полотно для святкового одягу.

Спочатку для роботи використовували кружеля, а з початку XIX ст. почали використовувати коловорот, який був більш продуктивний. Напрядені вручну нитки набивали на мотовило або цівки. Мотовила мали різні розміри: від 1,5 до 8 ліктів. Мітки і півмітки змотували на клубок з допомогою витушки, а з клубків снували основу.

Пряжу ткали на горизонтальному верстаті. Для цього снували основу, користуючись двома способами: на стіні за кілочками та на рамочній снівниці. У першому випадку в стіну хати вбивали кілочки на відстані 15-20 см один від одного. Насновані на кілочки нитки на-

— 100 —

Ткацький верстат. Полтавщина

зивали "губкою". Для утворення чинів внизу вбивали додатковий кілочок для зіву. Снували відразу по дві нитки з двох клубків або відразу з двох веретен. Нитки накладалися на кілочки за допомогою снувальної лопатки з двома дірочками так, щоб вони не перепліталися.

Зняту з снівниці пряжу (основу) парили, золили, прали, білили на сонці чи на морозі, при потребі фарбували. Для фарбування пряжі використовували найрізноманітніші місцеві рослинні та тваринні барвники (вільхову кору, лушпиння бобів, цибулиння, ягоди, березову та дубову кору, з тваринних – червень). Пофарбовані, вибілені або сирові  основні  нитки  навивали  на  навій ткацького верстату (горизонтальний або вертикальний) і ткали.

Обробка вовни займала менше часу, ніж обробка луб’яних культур. Вовну з овець стригли навесні в теплі дні. Перед стрижкою овець переганяли через річку, купаючи таким чином у воді. Стригли металевими вівчарськими ножицями ("стисками"). Настрижену вовну мили, полоскали, сушили і перебирали ("скубли"), а потім вичісували на гремплях (дошки з набитими залізними цвяхами, на які клали нечесану вовну і "дряпали" дротяною щіткою). Пізніше замість гремплів використовували драчку. Потім розпушували вовну за допомогою лучка.

Вовну з овець ділили на довгу волосінь і шпинь. Із довгої волосіні виробляли тонку пряжу для декоративних тканин і килимів, а з короткої та з відчосу, що залишався після вичісування вовни, виробляли сукно. Пряли вовну веретеном з кружеля або з дерев’яного гребеня, на який накладали "мичку".

Пошив одежі частіше за все відбувався там же, де й ткання полотна. Для кожного регіону України було характерне своє вбрання,

— 101 —

Гладкі полтавські килими

яке відрізнялося не тільки назвою, а й функцією.

Килимарство – невід’ємна частина культури народу. Килими здавен використовують у побуті, церковних інтер’єрах, обрядовості. Ними накривали столи, ослони, скрині, постіль, підлоги, завішували стіни, покривали сани, вони входили у придане молодої.

Найчастіше килими виконували нескладною технікою, подібною до простого плетіння, з місцевої сировини: льону, конопель та овечої вовни. Їх орнамент був скромний – паралельні смуги з геометричних узорів. Ткали ручним способом на вертикальних і горизонтальних верстатах. Усі килими, що виробляли на Україні, можна поділити на два основних види: гладенькі (основний) та ворсові. На перші з них візерунок наносився переплетінням основи кольоровими нитками (гребінкова техніка). Ворсові килими створюють через нав’язування на нитках основи вузлів з кольорової вовни. Товщина такого килима залежить від висоти зі стриженої нав’язаної нитки. Часто якість килима залежить від кількості таких вузлів на 1 дм². За декором килими поділяються на килими з рослинним і геометричним орнаментом.

Обробка шкіри – одна із складових цілого комплексу ремесел, спрямованих на обробку шкіри, пошив одежі або виготовлення різноманітного реманенту, прикрас та обкладинок для книг.

Вичинка шкіри волів та коней, з якої шили взуття, була відома на Україні під назвою чинбарство; вичинка шкіри овець для одержання овчини називалася кушнірством. У чинбарстві розрізнялося ще й лимарство – вичинка шкіри-напівфабрикатів, так званої сириці, яка йшла на виготовлення збруї та інших господарських виробів. Разом із шевським ремеслом – пошиттям взуття, а також кожухарством та шапкарством вони складали групу традиційних шкіряних промислів і ремесел українців. Зі шкіри також робили обкладинки до книг, вико-

— 102 —
(фотографії, розміщені на цій сторінці, до збірника не увійшли)

Прялка

ристовували їх також у військовій справі (сідла, піхви, збруя тощо). Пізніше широкого вжитку здобули шкіряні футляри, кептарі та ін.

Вичинка шкіри для одержання юхті, сап'яну та інших її сортів починалася з розтягування й висушування сировини. Наступні операції полягали у розмочуванні шкір, вапнуванні їх у спеціальних ямах, чанах або коритах та зіскрібанні волосся, м'ясних і жирових залишків – міздрі. Останнє здійснювалося на спеціальному верстаті — кобилиці за допомогою вигнутого дворучного ножа — струга. Далі шкіру ретельно промивали у проточній воді, намазували хлібним розчином і дубили. Розчин для дублення готували із хлібного квасу і кори, найчастіше дуба. Залежно від сорту шкіри, який збиралися одержати, дублення розтягувалося від одного до п'яти місяців. Після дублення шкіру змащували жиром, висушували й розминали. За близькою технологією робили й :сирицю.

Вичинка овчини мала ряд суттєвих особливостей, оскільки особливого значення надавалося якості хутра. Зберігали шкіри дуже ретельно, а міздрювали тупим ножем – скафою на спеціальному верстаті – п'ялі (кроснах) після розмочування у воді. Потім шкіру вимочували 8-12 днів у квасі – розчині житньої муки або висівок у підсоленій воді. Після підсушування її розтягували на п'ялі та розминали за допомогою спеціального дерев'яного знаряддя – ключа. Нарешті шкіру натирали крейдою, гіпсом чи алебастром і ще раз очищали від залишків жиру. Вичинену овчину або залишали білою, або фарбували найчастіше у світло-коричневий, оранжевий, світло-жовтий або темно-зелений колір.

Приблизно у такий же спосіб робили вичинку шкір диких звірів з метою одержання пушнини, яка йшла на шуби, підстьобку верхнього одягу, його оздоблення, головні убори тощо.

Загалом обробка шкіри була складною, фізично важкою працею, тому нею займалися виключно чоловіки. Шевське ремесло також належало до компетенції чоловіків. Інструмент шевців складався з колодок, різноманітних шил, ножів, молотків, обценьків. Необхідними атрибутами були дратва, віск, смола, щетина, цвяхи та кілки, підкови, дошки для розкрою шкір тощо.

Віз. Полтавщина кінця XIX століття

Шили чоботи переважно так званого руського крою (або суцільними, або головки пришивалися до халяви у вигляді язичка). Асортимент виробів був досить широким: чоловічі чоботи, півчобітки, черевики, а також найчастіше жовті або червоні жіночі сап'янові чобітки. Шевці працювали як на замовлення, так і на ринок. У сільській місцевості велике поширення мали такі види кравецького

— 103 —

ремесла, як кожухарство та шапкарство. Кожухи звичайно орнаментувалися кольоровими вовняними або гарусними нитками, а також торочкою, поворозками, випушкою з хутра диких звірів. Кравецький інструмент складався із ножів, аршинів, ножиць, різної величини голок тощо. Завжди під рукою були вощені конопляні та лляні нитки, наперстки, крейда. Спеціальні кравці – шапкарі – шили різноманітні головні убори.

Обробка деревини та плетіння із пластичних матеріалів – важливе і необхідне заняття населення, починаючи від будівництва житлових, господарських споруд і закінчуючи необхідними речами домашнього вжитку, виготовленням засобів транспорту. Існувало багато різновидів діяльності майстрів: теслі, столяри, бондарі, ложкарі та інші. У великих селах була можливість для існування усіх видів окремо, а в малих поселеннях частіше за все усю роботу виконував один майстер. Розглянемо окремо кожен вид обробки дерева окремо.

Теслярство  –  один   із   найбільш   масових  деревообробних  промислів; зведення житлових та інших споруд, господарських будівель тощо. Зрубані дерева обтесували здебільшого вручну різного виду сокирами й розпилювали на колоди. Уздовж колод знизу долотами видовбували поздовжні пази, а по кінцях – зарубки. За допомогою простого, але ефективного знаряддя – драчки – колоди щільно з'єднували у зруб.

Так будували водяні млини та вітряки, зводили церкви, монастирі та інші монументальні споруди. Традиції народного теслярства і до сьогодні зберігаються у сільському будівництві.

Столярство – вид деревообробного промислу; виготовлення хатнього начиння – лав, ослонів, скринь, столів, табуреток та стільців, мисників, ліжок, а також віконних рам та рамок для вуликів, дерев'яних частин борін та плугів тощо.

Серед інструменту українських столярів було багато давніх знарядь – сокира, тесло, стамеска, молоток, свердло та ін. Пізніше він поповнився столярним верстатом, рубанком, фуганком. Округлі вироби (колони для церков і ґанків, деталі прядок, веретена, дитячі іграшки) столяри виточували на найпростішому токарному верстаті (коло-воротці). Для вимірювань застосовували розміряч, косинець, отримач. Із появою на дерев'яних виробах залізних деталей з'явилися різного діаметра гайкові ключі.

Мистецтво багатьох українських столярів досягало справжньої віртуозності. Велика увага приділялася оздобленню виробів дерев'яними розетками, хрестами, квітками та іншими візерунками. Осо-

— 104 —

Деревообробний верстат. Полтавщина

бливо ретельно ставилися столяри до орнаментування скринь, що призначалися для зберігання посагу і стояли в хаті на чільному місці.

Стельмаство – деревообробний промисел, пов'язаний з виготовленням транспортних засобів – возів і саней, а також коліс, полоззя, дуг тощо. Крім традиційного столярного інструмента, стельмахи широко користувалися вже згаданою коловороткою (звичайно при виготовленні округлих ступиць). Специфіка стельмаства полягала й у тому, що матеріал для гнуття ободів, дуг, полоззя заздалегідь розпарювали у спеціальному приміщенні – парні. Воно являло собою невелику зрубну землянку з подвійними засипаними піском стінами, піччю, над якою встановлювався чан з водою, димарем, а також отвором для виходу пари. Відомий був і давніший різновид парні: так звана суха парня – неглибока яма з вогнищем, що курилося, покрита дерном, зверху якого клали підібраний для гнуття матеріал.

Ложкарство – деревообробний промисел з виготовлення ложок, ополоників, мисок, тарілок та іншого кухонного начиння. Для цього використовувалися здебільшого такі породи деревини, як береза, осика, липа, інколи груша. З розпиляного дерева майстер робив спочатку заготівки, котрі оброблялися потім за допомогою спеціальних ложкарських інструментів – різця та шліфера, а також ножа та найпростішого токарного верстата. Розрізняли ложки прості, нефарбовані (мужицькі, циганські) та руські, що були пофарбовані у золотавий та темно-червоний кольори та розписані стилізованими візерунками. Ложкарством займалися звичайно чоловіки похилого віку.

Гребінництво – промисел, пов'язаний з виготовленням різноманітних дерев'яних гребінок і гребенів для прядіння та гребінців з рогу, котрі використовувалися для розчісування волосся. Останні робили звичайно з волячих рогів, які спочатку розпилюва-

— 105 —

Дерев’яний посуд (праник, коряк, ківш, відерце, мірка для зерна).
Полтавщина кінець XIX – початок XX століття

ли до необхідних розмірів, потім, підігріваючи на вогні, їм надавали еластичності та розгладжували гемблем (різновид струга). Далі, користуючись токарним верстатом і циркулярною пилкою, робили нарізку зубців. Іноді на виріб наносили орнамент.

Значно більших розмірів були дерев'яні гребені та гребінки (до 40-50см) їх виготовляли з твердих порід деревини: груші, клена тощо. При цьому використовували струг, спеціальні швайки та пилки для нарізування зубців. Гребені та гребінки мали ручку (стебло), яка вставлялася в отвір в ослоні, лаві чи спеціальній підставці.

Бондарство – вид деревообробного промислу, пов'язаний з виготовленням місткостей – бочок, діжок, барил, цебер тощо. Порівняно з теслярством та іншими деревообробними промислами бондарство на Україні поширилося пізніше, проте швидко набуло значного розвитку. Українські бондарі добре розумілися на різних сортах дерева і добирали їх конкретно для кожного виробу. Зокрема, ті, що призначалися для рідин, виготовлялися з твердого дерева, звичайно дуба. Асортимент бондарських виробів був широким і різноманітним. Це ремесло вимагало неабияких навичок і майстерності. Наприклад, прорізання пазів у клепках (так званих уторів) при вставлянні днищ було досить складною технічною операцією. Те ж стосується і скріплювання клепок дерев'яними або залізними обручами. Крім звичайного столярного інструмента, бондарі користувалися уторником (кривим стругом), розмірячем, шерхебелем. Дерев’яні місткості надавали специфічного

— 106 —

смаку солінням, медам, квасам, сокам та іншим напоям.

Плетіння – кустарний промисел по виготовленню господарсько-побутових та художніх виробів з різноманітної еластичної сировини. На Україні воно має багаті й давні традиції. Як сировину для плетіння використовували лозу, кору певних дерев, насамперед молодої липи (лико) та берези (береста, луб), верболіз, хвойну та дубову скіпку, коріння ялини, сосни тощо. Із дранки – тонких фанероподібних дощечок, які відщеплювали від товстих колод, ретельно обстругували і розпарювали у печі, гнули короби для сівби – сіяники. З вужчих і тонших смужок дранки, дуба, лика плели різноманітні кошелі та кошики.

Починають виготовляти дорожні корзини та козуби (своєрідні валізи), легкі дачні меблі, дитячі коляски, іграшки тощо. Кора при цьому звичайно знімалася (біле плетіння). Залежно від конкретних виробів лозини використовували круглі або стругані чи розщеплені уздовж, у природному або пофарбованому вигляді. Почуття міри у доборі кольорової гами (переважали білий, рожевий, зелений кольори, іноді жовтий та фіолетовий) свідчило про певну витонченість смаку ремісників.

У лісостеповій зоні значне поширення мало плетіння з соломи. Використовувалися звичайно житня або пшенична солома, яку заготовляли під час наливання колосся, та солома стиглого вівса. Ці матеріали мали приємний золотаво-блискучий колір. З них плели передусім дуже популярні в цьому регіоні головні убори – брилі. Використовуючи також розколоті лозини, лико чи мотузки, виготовляли солом'яні сіяники, плетінки (кадовби, солом'яники) для зберігання зерна й інших продуктів, одягу тощо. Кошики та сумки плели ще з рогози.

На Україні було відомо кілька технік плетіння, найбільш поширені з них – спіральна і хрестоподібна. Менше застосовувалися складніші квадратна та рядова техніки. З кінця XIX ст. поширилося плетіння ажурною та вірьовочною техніками. Вироби українських майстрів плетіння відзначалися чистотою і тонкістю роботи.

Обробка металу – найчастіше була розвинута на територіях з великими покладами болотної руди, яка витоплювалася примітивним способом в так званих димарках, біля них будували кузні для знарядь праці.

Ковальство – обробка металів способом гарячого кування. На території України сформувалося ще у давньоруський період. Пізніше більш вузькою відокремленою галуззю стало золотарство.

У XVIII—XIX ст. майже в кожному селі були розташовані, як пра-

— 107 —

вило на околиці, кузні – звичайно зрубні, вкриті ґонтом або дошками будівлі, у яких були горно, закріплене на вертикальній колоді кувадло, точило, корито з водою для гартування та охолодження виробів, стояк для підковки чобіт. Біля кузні влаштовувалось пристосування для шинування коліс, а також інколи стовп для прив'язування коней, коли їх підковували. Традиційний інструмент коваля складався з великих молотів та малих молотків, обценьків, рубил, пробійників та ін. Процес кування відбувався так: коваль розігрівав до червоного кольору шматок металу в горні, де горіло деревне вугілля (горіння підсилювалося роздмухуванням полум'я за допомогою міхів), далі брав кліщами залізо, клав його на кувадло та бив по ньому молотом, надаючи предмету потрібної форми. Часто ковалеві допомагав помічник – звичайно підліток, що виконував обов'язки молотобійця. Викувавши річ, її кидали у корито з водою для загартування.

Ковалі здавна виготовляли зброю та різноманітні речі господарського призначення (сокири, ножі, молотки, лопати, сапи, лемеші, цвяхи, замки, клямки, залізні ворота й огорожі, стремена тощо). Важливими видами ковальства були підковка коней, а також оковка возів і особливо натягування залізних тин на колеса. Українські ковалі вміли плавити мідь та інші благородні метали, володіли майстерністю не тільки загартування металів із відпуском, а й цементації та зварювання.

 Література:

1. Історія Української архітектури. За редакцією В. Тимофієнка. – К.: Техніка, 2003. – 471 с.

2 Коргун М.В. Моя техніка різьби і точіння. – Полтава: Верстка, 1999. – 84 с.

3. Николаева Т.А. Украинская народная одежда. Среднее Поднепровье. – К.: Наукова думка, 1987. – 247 с.

4. Пономарьов А.П., Артюх Л.Ф., Косміна Т.В. Українська минувшина. Ілюстрований етнографічний довідник. – К.: Либідь, 1993. – 256 с.

5. Пошивайло О.М. Гончарство Лівобережної України XIX – початку XX століть і відображення в ньому основних духовних настанов української народної свідомості. – К.: Молодь, 1991. – 281 с.

6. Пошивайло О.М. Ілюстрований словник народної гончарської термінології Лівобережної України (Гетьманщина). – Опішне: Українське народознавство, 1993. – 280 с.

7. Українська Радянська Енциклопедія. Т. 3. – К.: Головна редакція Української Радянської Енциклопедії, 1979. – С. 104.

— 108 —

Про розпланування центральної частини
Полтавської фортеці

Соборний майдан Полтавської фортеці XVII-XVIII ст., розміщений на мису правого берега р. Ворскли, який з ХІХ ст. має назву Іванова гора був центром полкового міста. Загальноміський центр, яким в XVII-XVIII ст. виступав майдан є містотворчим елементом тобто основним звеном в системі громадських центрів міста, місцем концентрації різнобічної, адміністративної, суспільної, культурної, духовної та економічної діяльності усього міста. [2]

Такий характер майдану зберігався до моменту перетворення Полтави у губернське місто. Згідно проекту 1784 року Полтава повинна була отримати багатопроменеве планування, при цьому вісі вулиць фортеці зберігалися, вулиці лише випрямлялися. [12,91] Подібним був проект 1787 року, який також зберігав головну південно-західну вісь міста. [12,91] Проте перепланування Полтави відбулося на початку ХІХ ст. В 1802 р. Полтава стає центром новоутвореної Полтавської губернії. З 1830-х років роль адміністративного центру почала відігравати Кругла площа, закладена на незабудованій частині передмістя, по одній вісі із старим центром. В.О.Лавров виділив декілька планувальних прийомів перепланування забудови, які були характерні з XVIIІ ст. для губернських міст, які мали вже історично складену структуру. Один з них, полягав у розчищенні, виділенні невеликих площ, навколо старих, переважно культових будівель, влаштування на них адміністративних будинків. Цей прийом встановлював зв’язок між планувальними досягненнями даного часу та минулими. [5,50] Цей прийом планувалося використати у Полтаві. На планах – проектах перебудови міста 1803 року [6] на Сборному майдані показані "для Присудственных мест три корпуса и площадь", Вони повинні були розміщуватися віялоподібно відносно церкви: перший, на місці мгістрату, другий на початку кварталу між вулицями. Проте цей проект не був реалізований, замість використання старого центру, було вирішено побудувати новий. Місто початку ХІХ ст. отримало нову композиційну структуру, було охоплено значно більше території, проте була збережена ідея головної магістралі, спямованої на північний-захід з просторовим ритмом площ вздовж неї. [12,91] Тому В.О. Лавров відмічав, що центр Полтави ХІХ ст. який склався на вільному від фортечних валів місці мав оригінальну планувальну побудову не подібну до тих, що отримали широку реалізацію в цей час

— 109 —

в середній полосі Росії. [5,158]

У XVII-XVIII ст. Соборний майдан — головний композиційно-планувальний елемент історичної частини міста — фортеці. Він займав площу близько 1/8 усієї території старої частини Полтавської фортеці та належав до компактного типу організаційної структури площ. Обмежувався з півночі — відгалуженням міської стіни, що стояла на ескарпованому схилі, північного-заходу — міською забудовою, з південного-сходу — лінією внутрішніх укріплень фортеці, які проходили вздовж схилу Мазурівського яру. На сході ця лінія підходила до зовнішніх валу та рову у районі Подільських воріт та завертала на північ, залишаючи невеликий прохід із Соборного майдану до бастіону, на виступі мису. Головною домінантною будівлею майдану, з виразно вираженою висотною характеристикою, був Успенський собор, розміщений майже по центру площі, з деяким зміщенням на південний-заіхд. Саме він створював акцент в загальній композицій, плануванні міста, а особливо прилеглих ділянок забудови. Ця будівля виявляла композиційну вісь самого майдану, організовуючи його функціонально-планувальний простір. [11,24] Ще Францсіско Міліціа в своїх теоретичних трудах про місто, зазначав, що площі утворюються навколо найвеличніших будівель міста.[10,175]

Незважаючи на відсутність щільної забудови, окрема власна назва у майдану з’явилася на межі XVIII-ХІХ ст. Ще у 2 половині XVIII ст. окремі прилеглі ділянки забудови називали та описували, як вулиці. Вулиці проходили двома майже паралельними рядами від північно-західних ділянок огорожі до північно-східної стіни. Від Соборного майдану на північний захід розходилися дві вулиці. Їх можна знайти у двох описах Полтави: Генеральному описі Малоросії, більш відомому як Румянцевський опис 1765-69 рр. та Топографічному описі Малоросійської губернії 1798-1800 рр.[19] Обидва джерела подають перелік вулиць, а перший — детальний подвірний опис. Розміщені вулиці по порядку від головної у місті, до другорядних. Перші дві вулиці зазначені у Румянцевському описі як Успенська та Київська [9,1]. У Топографічному описі, серед переліку двадцяти чотирьох вулиць з назвами, — "первая Мостовая, вторая Успенская"[19,63]. Щодо Київської вулиці, то вона отримала назву в певний період свого функціонування через назву Київської брами, яка відкривала шлях на Київ. Вона належить до типових зовнішніх вулиць, — продовження шляхів, своєрідних торгівельних артерій, що йшли від брам до брам, перетинаючи ринок [7,48]. Назва Мостова зазначена в Актових книгах Полтавського городового уряду 1664-69 р. [1,7], зустрічається

— 110 —

на плані Бішева 1722 р. [4,425-427] Назвали її так, бо була єдиною вимощеною, вкритою дерев’яними колодами, дошками. Успенська вулиця називалася так, оскільки починалася від Успенського собору. Як видно з наведених джерел, у 60-х рр. XVIII ст. головною була Успенська, а вже у 1800 р. — Мостова. Вихід Мостової на перший план пояснюється добудовою мурованого ансамблю Успенського храму, виходу вулиць за межі фортеці на північний-захід, початком формування нового центру, який на сер. ХІХ ст. завершиться, як ансамбль Круглої площі. Вулиця (частина сучасної Жовтневої) замкне перспективу від нового собору до Круглої площі. Не зважаючи, на усталене твердження, що ця ділянка вул. Жовтневої носила назву Успенська, зазначу, що у XVIII ст. Успенською називалася саме частина сучасної вулиці Паризької комуни. Згадані назви Київська та Мостова відповідають частині вул. Жовтневої. Наведу докази на користь цієї тези. За Румянцевським описом на Успенській вулиці знаходилися (по описовому порядку): Успенська церква, казенне місце для зберігання ядер, пороховий льох, в’язниця, полковий артилерійський двір, з хатою, пороховим льохом та амбаром. На Київській: полкова канцелярія, магістрат.[9, 1-2]

Якщо розглянути план Бішева [4, 425-427], де позначені старий собор та магістрат, то чітко видно, що Успенська вулиця спрямована на собор і тому опис розпочатий з нього, а Мостова проходить прямо від магістрату до Київської брами. Треба відзначити, що основна група культових споруд (у даному випадку Успенський собор із дзвіницею) завжди ставилися продумано відносно головного в’їзду до фортеці (у даному випадку Київської брами), спрямованого від ворітної брами до центральної площі. Будівля собору, у XVII ст. особливо, розміщувалася під кутом до напрямку в’їзної брами, з тим щоб підкреслити обсяг будівлі, краще виявити його пластичні якості. [5,127] Центральна вісь, що орієнтує вулицю Паризької комуни на дерев’яний собор (який був дещо північніше від мурованого) простежується також плані Полтавської битви 1709 р.[8, прил.3], на плані Кутузова 1729 р. [3,38], сліди цього планування помітні навіть на сучасній карті міста. В той час, як вісь, що проходить по вулиці Київській, (Мостовій, Жовтневій) залишає дерев’яний Успенський собор дещо осторонь. Отже, Успенська вулиця XVIII ст., що вела від Соборного майдану до Спаської брами — це відрізок сучасної вулиці Паризької комуни, а Київська (Мостова), що вела від магістрату до Київської брами відповідає ділянці сучасній вулиці Жовтневій.

Отже, невелика розвідка, присвячена середмістю Полтавської

— 111 —

фортеці, засвідчує, що віднайдення нових джерел та аналіз вже відомих відкриває нові перспективи у дослідженні історичної топографії старої частини міста.

Література:

1. Актовыя книги Полтавского городового уряду XVII ст.. вып. j-й. Справы поточныя 1664-1667 годовъ. / ред. и прим. В.А. Модзалевского. — Чернигов: Типография Губернского земства, 1912. — 216 с.

2. Вечерський В.В. Містобудівельний розвиток Полтави за доби Гетьманщини. //Козацькі старожитності Полтавщини. — Полтава:Криниця, 1993. — Вип. 1.— С.26-44.

3. Гольденберг Л.А. Картографические источники о военных действиях в 1708-1709 гг. // Полтава: К 250-летию Полтавского сражения. Сб. ст. — М.: АН СССР, 1959. — С. 363-388.

4. Гольденберг Л.А. План города Полтавы 1722 г. Ивана Бишева // Города феодальной России. — М.: Наука, 1966. — С. 425-427.

5. Лавров В.А. Развитие планировочной структуры исторически сложившихся городов. — М.: Стройиздат, 1977. — 176 с.

6. План м. Полтави 1803 р.// РДІА СПб. — Ф. 1293. — Ф. 168. — Спр. 1,20.

7. Пляшко Л.А. Подорож до міста XVIII ст. — К.: Наук. думка, 1980.

8. Полтавская битва 1709-1909. Изд. Общества ревнителей военных знаній. — СПб.: Экон. Типо-литография Васильевский остров, 14 п., д.5., 1909. — 282 с.

9. Румянцевская генеральная опись Малороссии. 1765-1769 гг. Показания жительствующих в городе Полтаве разного звания людей ревизорам поданные на их владения. 1765 г. //ЦДІАК. — Ф. 57. — Оп. 2.— Спр.1. — 317 арк.

10. Саваренская Т.Ф. Западноевропейское градостроительство XVII-XІХв. Єстетические и теоритичесие предпосілки. — М.: Стройиздат, 1987. — 190 с.

11. Седак А.И. Планировка и застройка исторических городов. — К.: Знание, 1981. — 54 с.

12. Тимофеенко В.И.  Города Северного Причерноморья во 2 пол. XVIII ст. — К.: Наук.. думка, 1984. — 217 с.

13. Топографічний опис Лівобрережної України в 1798-1800 гг. // Описи Лівобережної України. — К.: Наук. думка, 1997. — С. 24-273.

— 112 —

Соціальні корені зла: злочинність і правопорушення у гетьманщині
на прикладі території сучасної Полтавщини

Досить часто ми намагаємося ідеалізувати попередні епохи, оцінювати їх через призму романтизму. У нас складається хибне враження, що раніше, у минулому, люди мали більше чеснот, були більш духовнішими. Насправді життя основної маси обивателів тоді, як і зараз, було переповнене буденщиною і різноманітним моральним «сміттям». Питання, що є темою цього повідомлення, поки що не отримало достатнього висвітлення у вітчизняній історіографії.

Що примушує людину переступити букву закону та усталені у суспільстві моральні норми і не просто здійснити, скажімо, крадіжку чи пограбування, а учинити певний злочин у поєднанні з жорстоким насильством та збоченнями? Ми можемо умовно виділити дві групи факторів, породжених суспільством, що сприяють цьому.

Перший чинник пов'язаний з «правом сильного». Тодішнє суспільство мало становий характер і поділялося на три головні суспільні касти: «люди, що воюють» – феодали, «люди, що моляться» – духовенство і «люди, що працюють» – селяни, міщани і т. ін. «Право сильного» було за першими, їм належала виключна прерогатива займатися військовою справою («військовим промислом»), а отже, носити зброю і користуватися нею. Відчуття сили породжувало вседозволеність. Наведемо кілька прикладів, що яскраво ілюструють це твердження.

Так, у липні 1648 р. козаки сплюндрували Прилуцький Густинський монастир «чернцов окрутне, мордовавши збили, а иных людеи, ктиторов месца того святого насмерть позабивали, речи и спряты церковне кгвалтовне пошарпали» [12, c. 207]. Цей факт був засвідчений у одному з універсалів Богдана Хмельницького; гетьман наказав покарати винних. Як бачимо, людей військової касти в ті часи не сковували якісь моральні норми і не зупиняв етноконфесійний фактор. Поняття воєнного промислу включало в себе розбій як спосіб заробити «козацький хліб».

А ось рішення у справі про спробу зґвалтування, винесене судом Пирятинського сотенного уряду 1 січня 1688 р. Химка Жилиха, дружина городового козака з села Сасинівки, Прилуцької сотні, Лубенсь-

— 113 —

кого полку Грицька Жили, звернулася до сотенного уряду зі скаргою на Якима Третяка, товариша охочекомонного (компанійського) полку Іляша Новицького, у тому що він «бил Химку Жилиху и валяв ее по земли, […] але греха не вчинив, бо ся боронилася». Справа закінчилася без серйозних наслідків для обох сторін. Подружжя не забажало смертної кари винуватцю «тилъко жадали абы каран був на теле». І тому сотенний уряд виніс розпорядження «его, Якима, киями посеред рынку добре быти», а потерпілій видати лист-виправдання «же бы нихто не важився тим юй дорекати о куревство» [4, c. 447]. Перед нами постає вираження хрестоматійного образу найманця-покидька, головним пріоритетом якого є лише отримання матеріальної винагороди за свою службу.

Принагідно згадаємо, що однією з функцій гетьманських найманих формувань (сердюцьких і компанійських) була охорона правопорядку. Та як бачимо охотники і самі опинялися у ролі правопорушників. І важливу роль у цьому відношенні відігравало те, що охотницькі полки комплектувалися соціально нестабільним елементом. Переважно це були представники військового стану, що у себе на батьківщині, в силу певних обставин, опинилися в становищі «ізгоїв», а на Лівобережжі – так і залишилися «чужими» відносно городових козаків. Це були козаки з Правобережної України, вихідці з карпато-дунайських князівств (волохи, молдавани) і ВКЛ (білоруси). Хоча не можна не зазначити, що «другим боком медалі» був той факт, що найманці були сильною опорою у зміцненні гетьманської влади, виконували важливі внутрішні функції і більш справно несли військову службу ніж регресуюче, як військова формація, городове козацтво.

Другим чинником що стимулював правопорушення, була перманентна соціальна напруга в Гетьманщині протягом усього періоду її існування. Слідом за «золотою добою Богдана», майже на тридцять років молода Козацька держава поринає у вир жахливої громадянської війни – «Руїни» і перетворюється на зону гуманітарної катастрофи. Одним із наслідків «Руїни» була поява і збільшення кількості зграй розбійників та мародерів, які подекуди давали про себе знати і наприкінці XVII ст. Так, на початку 90-х рр.  на території південних полків Гетьманщини і суміжних з ними січових землях орудувала розбійницька ватага «в килка сот чоловека». У липні 1691 р. гетьман І.Мазепа розіслав у південні полки депеші про діяльність цієї «своеволной купы», яка, погромивши козацькі сторожові пункти під Переволочною, намагалася утекти на Правобережжя, у польські володіння. На боротьбу з розбійниками були кинути сили Лубенського

— 114 —

городового і трьох компанійських полків: Ростковського, Кузьмовича і Новицького. Згідно з гетьманським розпорядженням, їхнім завданням було наздогнати ватагу і «громете як неприятелей» [11, c. 87].

З приходом до влади І.Самойловича, а потім І.Мазепи розпочинається період стабілізації, але з  відновленням мирного життя напруга у суспільстві не зникає. Козацька старшина розпочинає скажену гонитву за матеріальними благами. Еліта Гетьманщини акумулює навколо себе величезні багатства. Так, Мазепа мав у Гетьманщині до 20 000 дворів, у яких налічували близько 100 000 селянських душ; окрім того в сусідніх повітах Росії він придбав близько 20 000 душ. І.Скоропадський мав близько 20 000 дворів, понад 9 000 – належало Д.Апостолу, а П.Полуботок мав понад 3 000 дворів. За час гетьманування І. Мазепа роздав старшині і духовним феодалам більш ніж 1 000 універсалів на маєтності. Окрім вище згаданих, до числа найбільших землевласників належали: М.Миклашевський, В.Кочубей, Д.Горленко, А.Гамалія [8, c. 193-194; 9, c. 252].

Корупція заполонила усі рівні влади: від генерального до сотенного урядів. Левова частка документів тієї доби переповнена повідомленнями про хабарництво, насильницьку та незаконну скупівлю земельних ділянок у селян, відкрите привласнення рангових маєтностей, магістратських земель, гут, рудень, селітряних і поташних буд, пасік, гуралень, різноманітних угідь і т.п. Подібні дії досить часто поєднувалися з відкритим і жорстоким насильством, давало про себе знати «право сильного». Так, гадяцький полковник Милорадович наказав скувати ланцюгами селянина, який відмовився продати свій земельний наділ за безцінь. За цю ж провину конотопський сотник Лизогуб прикував козака до печі і кілька тижнів окурював його димом [8, c. 208].

Якщо у попередні часи селянин мав хоч якусь волю, то відтепер розпочинає зростати його особиста залежність від феодала. Так, у липні 1700 р. вийшов гетьманський універсал із забороною переходу посполитих у козацький стан. У лютому 1701 р. вийшов універсал про боротьбу з підсусідками, що видають себе за козаків і ухиляються від утримання компанійців та виконання повинностей на користь монастиря [6, c 75; 7, c. 75-76]. У тому ж році вийшов універсал, що встановлював дводенну норму панщини на тиждень. Поки що ці універсали стосувалися не Гетьманщини загалом, а окремих місцевостей та адміністративних одиниць, однак загальна тенденція відчувається.

У 1721 р. гетьман І.Скоропадський спеціальним універсалом заборонив селянські переходи. Рішення про повну і остаточну забо-

— 115 —

рону переходів посполитих було прийнято Генеральною військовою канцелярією у липні 1739 р. Це був надзвичайно бездумний крок, який загрожував викликати реакцію, що переросте у масштабне селянське повстання [9, c. 263]. Розуміючи це, царський уряд відмінив цю постанову у серпні 1742 р. Протягом 30-60 рр. XVIІI ст. норма панщини на Лівобережжі зростає; у середньому вона становила 3-4 дні на тиждень; окрім того на плечі посполитих лягали інші повинності та збори.

Таку соціальну політику не можна назвати інакше, як короткозорою. Старшину цікавило лише власне збагачення, і аж ніяк не інтереси держави, які вони були готові продати, задля задоволення своїх дрібновласницьких потреб. Результатом такої соціальної політики був різкий розподіл суспільства на дві діаметрально протилежні сторони: на одному полюсі знаходилася через край заможна меншість, на іншому – зубожіла більшість. Тому майже кожен рік гетьманування Мазепи супроводжувався стихійними селянськими виступами. Досить показовим є випадок у Прилуцькому полку в 1687 р., коли повстанці живцем кинули до палаючої печі полковника Л.Горленка та полкового суддю.

Особливий спалах народної активності, що супроводжувався мародерством, грабежами та масовими громадськими безпорядками, викликало перенесення бойових на Лівобережжя у ході Північної війни. На початку жовтня 1708 р. у листі до канцлера Г.Головкіна Мазепа скаржився: «[…] под нынешнее непріятелъское наступленіе во всех городах и селах внутренне начинает розширятися между народом непостоянным от гулътяев и пъяниц смятеніе, которые великими компаніями по корчмах и с ружъем ходячи, вино насилъно берут, бочки рубят и людей побивают, о чем и ныне пишут ко мне из Лубен, что там гулътяи, напившися насилъно взятым вином, арендатора и ктитора да смерти убили и старшину немного не позабивали, ежели бы бегством не спаслися. Таковій же мятеж умножается и во всех полках, а найпаче в Полтавском, Гадяцком, Лубенском, Миргородском, Прилуцком и Переяславском […]» (підкреслено нами – Авт.) [3, c. 245-248]. Перед нами словами самого гетьмана окреслено ареал соціальної нестабільності: це південні полки Гетьманщини, що складають територію історичної Полтавщини.

Особливо виділявся Полтавський полк, що найбільше зазнавав впливу анархічної і бунтівливої Січі. У березні 1721 р. на допиті в колегії іноземних справ мазепинець Г.Герцик, між іншим, окреслив настрої у Полтаві після отримання звістки про перехід Мазепи до

— 116 —

шведів. За його словами, «собрались мужики в город и стршину били и грабили, и от того купцы и знатные люди выбегали из города вон в иные места» [2, c. 735].

Іншим наслідком соціальної політики гетьманського уряду протягом кін. XVII – І пол. XVIII стала масова люмпенізація широких верств населення. Нащадки обезземеленого селянина-підсусідка у першому поколінні перетворювалися на наймитів – досить нестабільний, декласований суспільний елемент. У першій половині XVIII ст. на півночі Полтавщини зростає кількість хуторів, господарська специфіка яких полягала у розведенні худоби. Заселені такі хутори були наймитами-стадниками (пастухами). Робота не мала стабільного характеру, знайти її було дуже важко. І тому населення цілих хуторів часто сиділо без найму, добуваючи собі на прожиття хто як може [1, c. 189]. У гіршому випадку, доведений до краю своїм соціальним становищем селянин починає втрачати ті риси, що характеризують його як вищу істоту і перевагу отримують тваринні інстинкти. Але все ж примітивний інтелект залишається, однак його не достатньо для підтримання здорового глузду, зате він потурає біологічній стороні, і тому реалізація інстинктів переростає у різного роду збочення, не притаманні жодній іншій живій істоті.

Ось побутовий випадок, що стався у селі Повстин Пирятинської сотні і потрапив на розгляд сотенного суду 1 липня 1687 р. Серед ночі на вулиці двоє молодиків: Клим Ярошенко і Стефан Гордієнко перестріли третього – Семена Іванюченка, що був на підпитку. Розгорілася сварка, що згодом переросла у бійку. Між іншим, Семен Іванюченко увібрався до приміщення, де утримувалася худоба Гордія Боровика, і «грех содомъский телесний с коровою творив», що було посвідчено Гордієнком і Ярошенком, на підставі чого власник корови і подав скаргу до суду [5, c. 446].

Наступний і останній приклад підсумує і узагальнить нашу розповідь. Мова піде про найбільш резонансну кримінальну справу в історії Гетьманщини. «Дело о разбойнику вору Павлу Мацапуре с товарищи 1738 году, Августа 3 дня на 308 листах № 17» було віднайдено істориком М. Горбанем у 1926 р [1, c. 147].

Ця розбійницька ватага орудувала наприкінці 1730-х рр. на території Північної Полтавщини у районі Оржиці, Пирятина, Прилук, Лубен. Спершу займалися конокрадством, зокрема Мацапура украв чотирьох коней у бунчукового товариша А.Горленка, майбутнього полтавського полковника, на його хуторі Стасовщина під Прилуками. Далі розпочалися напади на купців і торговців горілкою, що су-

— 117 —

проводжувалися убивствами. Нарешті, справа дійшла до групового зґвалтування молодих жінок. Опісля їх забивали киями, знімали свитини і, залежно від пори року, закопували трупи в полі чи в сніг. Часто подібні акти супроводжувалися відрізанням окремих частин тіла (литки, груди), які у подальшому учасники ватаги використовували в обрядах ритуального канібалізму. Одного разу вони перестріли вагітну жінку, після зґвалтування і убивства якої вирізали плід жіночої статі і ворожили на ньому. Потім, через деякий час, «вложив в казанок все те куски и серце, сначала в воде обварили, а после запекли. Посолив і зажарив, все вместе съели с хлебом» [1, c. 179].

Основний склад розбійницької ватаги був наступним: Павло Шульженко на прізвисько Мацапура; Михайло Міщенко, на прізвисько великий, сорока літ; Яким Півненко, двадцяти літ, Андрій Пащенко, п’ятнадцяти літ. Усі народилися у неблагополучних родинах підсусідків, змалку, напівсироти чи повні сироти. Наприклад, мати наймолодшого учасника ватаги рано померла, а батько був п’яницею. Цікавим штрихом до соціального-психологічного портрету Мацапури є факт перебування його на посаді «заплічного майстра», тобто ката, у Прилуцькому полку, що на той час уважалося в Гетьманщині за найбільш мерзенне заняття. З ранніх літ майбутні розбійники змушені були тинятися у наймах, і зрештою, від безвихіддя, скотилися до того, що ми уже вище описали. На хуторах злочинці знаходили прихисток і підтримку у своїх соціальних побратимів.

Але головними організаторами і натхненниками ватаги було п’ятеро запорожців, які і проводили вище описані жахливі ритуали. Їм вдалося уникнути ув’язнення, а от чотирьох наймитів схопили. У травні 1740 р. загін козаків на чолі з пирятинським сотенним осавулом Дорошем Божком спіймав у селі Журавках перших трьох, а через деякий час Іван Кучеревський, конюший генерального підскарбія Я.Марковича, схопив і Мацапуру. З сотенного Пирятина злочинців відправили до полкових Лубен, розпочався судовий процес, який продовжився уже в столичному Глухові. Бо ж лубенський полковий секвестр  не був пристосований для утримання такого роду злочинців. Для аналогії наведемо опис полтавського секвестру: «секвесто для содержания колодников огороджено ветхим тыном, внутри коего имеется ветхих деревянных жилых хат две, да для содержания важных колодников землянка одна […]» [10, c. 35]. Одначе і з Глухівського секвестру Мацапурі вдалося утекти, щоправда його одразу схопили селяни, налякані чутками про діяльність ватаги.

Публічні страти учасників зграї відбулися у жовтні і грудні 1740 рр.

— 118 —

Трьох злочинців було четвертовано, відрізано голови і колесовано, а Мацапуру, спершу відрізавши пальці рук, ніг, потім ніс і вуха посадили на палю. Кінцівки страчених були розвішені у публічних місцях і на великих трактах для науки іншим розбишакам. Цікаво відмітити що колесування і саджання на палю, як зазначає М.Слабченко досить рідко застосовувалися у судові практиці Гетьмащини. Є підстави уважати, що у випадку з Мацапурою ми востаннє зустрічаємося з таким прецедентом. Справа Мацапури отримала широкий розголос, окрім судових матеріалів окремі її нюанси згадуються у «Дневных записках» генерального підскарбія Марковича; далекий її відголосок навіть знайшов місце у безсмертній «Енеїді» І.П. Котляревського… [1, c. 186-188]

У підсумку хотілося б зазначити, що реалії нашого життя мало змінилися за якісь двісті-триста років. Гортаючи сторінки тогочасних документів ми натрапляємо на прямі паралелі з нашою сучасністю. Але найбільш прикро те, що суспільство і далі продовжує підживлювали ґрунт, на якому розквітає аморальність, насильство, жорстокість і злочинність.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА:

1. Горбань М. Розбійник Мацапура (побутово-історичний нарис) // Схід-Захід: Історико-культурний збірник. Випуск 2. – Харків: Майдан, 1999. – С. 174-197.

2. № 582. 1721, березня 15. – Колегія іноземних справ. Допит Григорія Герцикапро,  його участь у зраді І.Мазепи // Доба гетьмана Івана Мазепи в документах: в 2т. / упорядник С. Павленко. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2007. – Т.1. – С. 735-742.

3. № 286. 1708, жовтня 6. – З обозу над Десною. Лист гетьмана І.Мазепи до графа Г.І. Головкіна // Там само. – С. 245-248.

4. № 428. 1688, січня 1. – Пирятин. Рішення за звинуваченням Якима Третяка Химкою Жилихою із Сасинівки у спробі зґвалтування // Там само. – С. 447.

5. № 427. 1687, липня 1. – Пирятин. Справа за звинуваченням Семена Іванюченка з села Повстина у скотолозтві // Там само. – С. 446.

6. № 86. 1700, липня 1. – Батурин. Універсал гетьмана І.Мазепи війтові села Дурнів із забороною переходу посполитих людей під козацькі вольності // Там само. – С. 75.

7. № 87. 1701, лютого 7. – Батурин. Універсал гетьмана І.Мазепи

— 119 —

серединському та надинівському отаманам про боротьбу з підсусідками // Там само. – С. 75-76.

8. Історія України: в 2-х т. / за ред. О.Касименка. – К.: Вид-во АН УРСР, 1950. – 564 с. – Т. 1.

9. История Украинской ССР: в 10-и т. – К.: «Наукова думка», 1983. – 720 с. – Т. 3. Освободительная война и воссоединение Украины с Россией. Разложение феодализма и зарождение капиталистических отношений (вторая половина XVII – XVIII в.)

10.  № 22. З подвірного перепису по окремих вулицях м. Полтави за матеріалами Рум’янцевського опису; 1 листопада 1765 р. // Полтаві 800 років 1174-1974. Збірник документів і матеріалів. – К.: «Наукова думка», 1974. – С. 35-37.

11. Сокирко О. Лицарі другого сорту. Наймане військо Лівобережної Гетьманщини 1669-1726 рр. – К.: «Темпора», 2006. – 280 с.

12. Яковенко Н. Скільки облич у війни: Хмельниччина очима сучасників // Паралельний світ: дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст. – К.: «Критика», 2002. – С. 189-228.

— 120 —

Місто Полтава в 60-х роках ХVIII століття

В останні роки життя Л.С.Вайнгорт досить активно працював над книгою «Україна, євреї». Робота мала охоплювати досить великий проміжок часу, в т.ч. і добу козаччини. В першу чергу його цікавили матеріали пов’язані з Полтавщиною. Зважаючи на досить широкі хронологічні рамки майбутньої роботи, дослідника цікавили джерела різних часів і епох, зокрема з історії козацтва на Полтавщині. Однак на той час першоджерел, які б висвітлювали цю тему було досить мало, вірніше вони існували, але не були введені до наукового обігу.

Вивчаючи архів Полтавського козацького полку, автор натрапив на досить цікаву справу, що очевидно потрапила до складу полкового архіву цілком випадково. Її заголовок – «Опис дворів і містечок Полтавського полку». Датована вона 1748 роком і налічує 102 аркуші [1]. Під час більш детального ознайомлення з документом, виявилося, що вказана в обліковій документації дата невірна. Сама форма документу говорить про належність його до більш пізнього часу. Власне це фрагмент Рум’янцівського опису Малоросії, котрий проводився в 1764 – 1767 роках. Він є не чим іншим, як частиною опису полкового міста Полтави, зокрема його центральної, фортечної частини. Цей висновок підтверджується й наявністю у фонді Рум’янцівського опису чистового варіанту цього документу[2] датованого 1765 роком. Різниця між ними та, що на відміну від останнього чернетка містить набагато більше інформації про місто, його мешканців та їх життя, що не була включена до чистовика. Маючи на меті ввести до наукового обігу нововіднайдений документ у цій роботі ми коротко розглянемо саме чернетковий варіант опису.

Документ розпочинається поданням загальної інформації про фортецю, та місто. Текст дещо пошкоджений від часу, тому в окремих місцях погано читається. Нижня частина першого аркуша взагалі втрачена. Розпочинається опис на зворотньому боці першого аркуша. Тут розміщено опис міської фортеці. 

Що ж являла собою полтавська фортеця та її околиці в 60-х роках XVIII століття. Далі наводимо текст опису так як він поданий в документі:

 «Головне полкове місто Полтава.

Лежить на горі, обнесене навколо валом біля якого є сухий рів. Той вал через недогляд та відсутність ремонту осипається. З п’ятьма воротами, що мають назву: 1 – Київські, 2 – Мазурівські, 3 – Спаські,

— 121 —

4 – Криловські, 5 – Подільські. Всередині якого [міста] протікає ручай, що має назву Полтавка, який [впадає] з міста в річку Рогізну, а навколо міста … які від валу в 500 сажнях тече річка Рогізна на захід, її ширина 20 сажнів, а через неї є дерев’яний міст на стовпах, який ремонтується за рішенням Полтавської полкової канцелярії та магістрату. За ним тече річка Ворскла на захід. Її ширина 30 сажнів, через неї дерев’яний старий міст. Ремонтувався під лінію (тобто в часи спорудження Української оборонної лінії в 1730-х рр. – В.М.) за рішенням магістрату. Від полтавського магістрату об’явлено, що він  (міст) по силі колишньої Генеральної військової канцелярії ордерів повинен бути ремонтований коштом Полтавської полкової канцелярії та обивателів. Чому нині за відсутністю через той міст проїзду, по об’яві магістрату, бунчуковим товаришем Федором Зенковським запроваджений перевіз на поромі. З того ж боку ліс валковий бурмістра Полтавського магістрату Олексія Лук’яновича відстанню на пів версти, та другий ліс вільховий підкоморого Федора Левенця, відстанню також на пів версти, а з другого та третього боків орна земля багатьох різних власників, а з четвертого боку садиба Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря. А у місті і на форштаті по вулицях мостових ніяких немає, крім однієї … місту Мокієвській.»

Паралельно з цим описом іде опис міського громадянського правління – тобто магістрату. На жаль текст погано читається, але оскільки він містить досить важливу інформацію про міське правління, його структуру, розподіл обов’язків, про основні документи, що ними керувалося міське самоврядування в щоденному житті наведемо і його, не зважаючи на трохи завеликий об’єм:

"В городі громадянське канцелярія управляє по полку військовими і громадськими справами.

Магістрат має у своєму віданні всіх міщан і купецтво ... з промислами управління… В полковій канцелярії присутній полковник Андрій Горленко, полковий обозний Андрій Руновський, полковий суддя Григорій Сахновський, полковий писар Григорій Бачинський, полкові осавули Василь Магденко та Дем’ян Бенковський, полковий хорунжий Семен Лаврентієв.

В магістраті військовий товариш, війт Петро …, бургомістри (бурмістри) Федір Чепрунівський, Олексій Лук’янович, райці Павло Висоцький та Дем’ян Маліковський та лавник Семен Воскобойник.

Поліції особо здавна … Пререстороги у козаків … і до неї й нині не має магістрату. По ордеру його сіятельства пана генерала-фельдмаршала і різних орденів кавалера, графа Кирила Григо-

— 122 —

ровича Розумовського городовому отаману, усім жителям завжди підтверджується та поверх того воно поручено  … по ордеру його сіятельства пана генерал-фельдмаршала і різних орденів кавалера графа Кирила Григоровича Розумовського городовим отаманам, а в літній час, тобто від травня до вересня в дворах … і бережливістю не забороняється в яких … для по дворах нічого не мають й інструментом…» На жаль частина тексту пошкоджена й погано читається, а нижні строчки взагалі відірвані.

«… а посполиті по десяткам і над цеховими бургомістр: над посполитими десятники догляд мають, а в канцелярії в час … з вищеписаними інструментами використовуються і команда призначена  по іменному її імператорської величності 1748 року виданого указу. А всі обивателі на сотні з десятками не розподілені.

Жебраки утримуються в особо влаштованих шпиталях при кожній церкві і прожиток мають від добровільних жертводавців. Ярмарків у рік буває чотири: 1 на всеєдиній, яка трапляється інколи в січня, а інколи в лютому місяці; 2. Миколаївська (Нікольська) – травня 9; 3. Іллінська в липні; а 4. Воздвиженська у вересні і продовжується найбільше два тижні. На них приїжджають різних великоросійських і малоросійських городів купці з різними шовковими, суконними й іншими дрібними (мєлочними) товарами. А в якій кількості приїжджають за свідченням магістрату за відсутністю записів невідомо. А торги бувають в тиждень двічі – в понеділок і в п’ятницю. А на ті торги з Овруча привозиться хін (?) та інші їстівні припаси.

Привілеїв даних місту Полтаві по об’яві полтавського магістрату мається шість, з яких точні копії до цього прикладено, а саме: 1 – універсал війська запорозького і обох сторін Дніпра гетьмана Івана Скоропадського [1]710 року січня 20 д[ня] під літерою «А»; 2 – універсал його ж, гетьмана, Скоропадського [1]710 травня 24 д[ня] під літерою «Б»: 3 – універсал його ж гетьмана Скоропадського [1]711 листопада 9 д[ня] під літерою «В»; 4 – Копія височайшої грамоти блаженної і вічнодостойної пам’яті великого государя царя і великого князя Петра Олексійовича Всія Великої і Малої і Білої Росії самодержця [1]718 року  серпня 12 д[ня] під літерою «Г» про яку від того магістрату об’явлено, що оригінал її знаходиться в Малоросійській колегії; 5 – універсал вищеписаного гетьмана Скоропадського 1718 року жовтня 15 д[ня]  під літерою «Д»; 6 – універсал його сіятельства Малої Росії обох сторін Дніпра і військ Запорозьких гетьмана, дійсного кавалера, імператорської Санктпетербурзької Академії Наук президента, лейб-гвардії Ізмайловського полку підполковника

— 123 —

і обох російських імператорських орденів Святих апостола Андрія та Олександра Невського кавалер, святої Анни кавалер Російської імперії графа Кирила Григоровича Розумовського 1752 року серпня 26 д[ня] під літерою «Е» … правлінню того ж магістрату об’явлено, що наявні в полковій Полтавській канцелярії. (Тут мається на увазі, що всі згадані вище документи є в полковій канцелярії – В.М.). Тому до канцелярії представлена одна, в надсиланні інших надіслана вимога, але від тієї (полкової) канцелярії по довідці в архіві зі справами на місто Полтаву  правильних (тобто оригіналів – В.М.) не виявилось, крім копії з вищеписаної височайшої грамоти [1]718 року серпня 12 д[ня]. А в цехах від того ж полтавського магістрату показано, що в місті Полтаві раніше було, як по наявних компутах видно цехів дев’ять, а саме: кравецький, шевський, різницький, ткацький, ковальський, гончарський, бондарський, колісницький і музикантський і ті цехи були з великою кількістю людей при порядку такому, що крім цехів ніяким ремісникам … не було, але всі перебували послушні були до всякої повинності в цехах. На що може бути і привілеї ті цехи мали, але під час бувшої шведської війни і по давнині втрачені і нині (їх) немає. А нині по заявах різних чинів великого числа ремісничих людей є цехів сім, а саме: кравецький, шевський, різницький, ковальський, ткацький, гончарський і бондарський. Та зверх їх звелено влаштувати магістрату влаштувати три цеха: дігтярський, соляницький, калачницький, а колісницького і музикантського цехів немає. А по справці, з вищеписаними сімома цехами виявилося, що в ткацькому і бондарському цехах привілеї є, а саме: в ткацькому від Дем’яна Гуджула полковника Війська Його Царської Пресвітлої величності Запорозького Полтавського 1662 року лютого 17 д[ня] з якого копія при цьому під літерою «Ж» додається; в бондарському від Павла Семеновича полковника Його Царської Пресвітлої величності Війська Запорозького Полтавського 1676 року січня 30 дня з якого копія при цьому під літерою «І» додається. А від інших цехів об’явлено, що в тих цехах ніяких привілеїв немає, а втрачені в давніх роках.»

Загалом опис, який слідує після наведеної вище загальної частини можна розділити на два розділи. Перший – це інформація про будівлі, що мають суспільний характер і належать до полкової чи міської власності. Другий – детальний опис самого міста. Опис проводиться по вулицях. Спочатку від центру міста по правій, потім по лівій частині вулиці. В наявності описи Успенської, Київської, Стрітенської та Микільської вулиць.

Далі, уже своїми словами наведемо опис полкових та громадсь-

— 124 —

ких споруд на вулицях фортеці:

«На Успенській вулиці соборна церква в ім’я Успіння Пресвятої Богородиці, дерев’яна, стара без приділів біля якої на заміну їй будується мурована церква в ім’я Успіння Пресвятої Богородиці з усіма приділами з правого боку на заміну… Біля нього порожнє казенне місце обгороджене старим забором розміром у 97 квадратних сажнів, де лежать ядра артилерійського відомства. Біля нього артилерійський погріб один.

Секвестр для утримання колодників, відгороджений старим тином, всередині якого … дерев’яний … дві та для утримання в них колодників землянка одна. Полтавського полку новий артилерійський двір та до нього ж один пороховий погріб».

На Київській вулиці розташовувалося приміщення полкової канцелярії збудоване з дерева і як відмічено «старе», якесь дерев’яне старе приміщення біля неї та стара хата для казарми. Поряд знаходився старий дерев’яний магістрат а біля нього для приїзжого до канцелярії «генералітету» новий будинок – своєрідний службовий готель того часу.

На Криловській вулиці – старий дерев’яний шпиталь для жебраків.

На Стрітенській вулиці – стара дерев’яна церква Стрітення Господня з приділом в ім’я Святителя Василія. Коло церкви старий дерев’яний шпиталь для жебраків, що утримувався на кошти жертводавців. На цій же вулиці знаходилася також стара дерев’яна церква Преображення Господня з приділом в ім’я Спаса Нерукотворного образу, біля неї також є старий дерев’яний шпиталь, який також утримувався на кошти добровільних жертводавців.

На Миколаєвській (Нікольській) вулиці – дерев’яна стара церква в ім’я Святителя Миколая біля якої коштом добровільних жертводавців будується новий мурований (кам’яний) храм. Неподалік від нього старий дерев’яний шпиталь для жебраків.

На Безіменній вулиці – дерев’яний артилерійський цейхгауз, що належав державному артилерійському відомству.

Безіменною вулицею закінчується опис громадських споруд міста, після чого наводиться детальний опис кожного з дворів певної вулиці. Ропочинається він з Успенської.

Успенська починалася від центру міста, від дерев’яного Успенського собору. Саме він і є відправною точкою опису. До речі тут є досить цікаві відомості про дерев’яний собор. Виявляється він не мав приділів на відміну від нового, що будувався праворуч від нього. До

— 125 —

речі це підтверджуються і загальновідомим планом Івана Бішева, що звично датується 1722 роком. Зліва стоїть одноверхий старий собор, а поряд з ним новий, мурований. До речі виникає питання із датуванням цього плану. Справа в тому, що будівництво нового собору розпочалося в 1749 році ( у 1748-му було лише підписано контракт на його спорудження) тому він аж ніяк не міг бути зображеним на плані 1722 р. Розглядаючи сам план одразу впадає в очі його підпис «Чертеж города Полтаве. Чертил инженернаго корпуса кондуктор Иван Бишев 1722 года». Однак дата написана явно пізніше й іншим почерком. Тому виникають сумніви в її правильності. Найвірогідніше він складений значно пізніше, а конкретно, очевидно десь саме перед початком складання Рум’янцівського опису. Можливо у кінці 1750 – 1760 х років. Питання про датування плану І.Бішева, ще потребує свого вивчення й щось говорити конкретніши не маючи перед собою його оригіналу досить важко.

Однак повернемося до Рум’янцівського опису Полтави. Розпочавши опис будівлею старого та нового собору поглянемо, що знаходилося поряд з ним. Першим названо огоджене старим (ветхим) забором порожнє місце, розміром у 97 квадратних сажнів, де зберігалися артилерійські ядра, що належали артилерійському відомству. Тут же, поряд, був і пороховий погріб. Далі описується огороджений старим тином секвестр для утримання колодників. Всередині цього секвестру знаходилося два старих дерев’яних будинки та одна землянка на дві кімнати в яких утримували колодників. Неподалік від секвестру знаходився полковий артилерійський двір з пороховим погребом при ньому. Складався він з одного покою, однієї комори та одного сараю. Далі іде опис дворів у відповідності до того як вони були розміщені на вулиці. Опис дається по прізвищах власників дворів і розпочинається з двору полкового цирюльника Василя Бета - № 1. Судячи з опису він стояв окремо від інших дворів, навпроти міського базару, що містився поряд, з лівого боку Успенської вулиці. Після двору цирюльника описується правий бік вулиці. Перший двір –  № 2 це двір кравця Івана Кисломеда, далі ідуть двори № 3 вдови диякониці Яковлевої доньки Котляревського, № 4 вдови попадді – Марії Іванової дочки, № 5 писаря Полтавського магістрату Григорія Рогулі, № 6 попа Успенського собору Якима, № 7 вдови померлого полтавського купця Петра Марченка Вусті, № 8 лавника полтавського магістрату Григорія Новомлинського, № 9 двір Великобудищанського Преображенського дівочого монастиря, № 10 сотника Великобудищанської сотні Андрія Сулими, бездворні хати: № 11 полтавського полкового обозного

— 126 —

Андрія Руновського, № 12 решетилівського сотника Семена Буцького, № 13 двір полкового хорунжого Григорія Старицького. Цим номером закінчується правий бік вулиці. Далі йде опис її лівої сторони. № 14 – двір значкових товаришів Івана, Осипа та Федора Буцьких, № 15 Полтавського полкового обозного Андрія Руновського, № 16 підкоморія Павла Кочубея, № 17 відставного військового товариша Семена Максименка, № 18 двір соборної Успенської церкви, № 19 полтавського коваля Петра Макухи. Таким чином на Успенській вулиці налічувалося 19 дворів, у т.ч. дві бездворні хати. Стосовно загальної кількості жителів вулиці то їх також можна підрахувати оскільки опис наводить повні відомості про всіх хто проживав у описаних дворах. Загалом ця цифра становить 131 житель чоловічої та жіночої статі.

Наводяться також вік кожного мешканця та повідомляєься про стан його здоров’я, як то: «на левую ногу хром», «левая рука в локте совсем не сгибается», « в давних годех от города ранена в правую ногу пулею от чего имеет всегда оннею болезнь», «одержима прыщавой болезнью» и т.п.

Після Успенської йде опис Купецької вулиці вулиці, однак нумерація будинків не розпочинається наново, а продовжується. № 20 – це двір купецької вдови Пелагеї Муровщихи, № 21 – дружини нефорощанського козака Івана Малого Тетяни, № 22 – райці полтавського магістрату Павла Висоцького, № 23 бурмістра полтавського магістрату Василя Демченка, № 24 купця, жителя фортеці святої Єлизавети Петра Боброва, № 25 дружини померлого полтавського купця Івана Руденка Марини, № 26 полтавського купця Петра Гаєвського. Всього вісім дворів у яких проживало 73 жителя обох статей.

З двору № 27 розпочинається  опис правої сторони Київської вулиці – це двір військового товариша Михайла Магденка, № 28 військового кантаржея Війська Запорозького Костянтина Іванова, № 29 полтавського купця Осипа Павленка, № 30 бездворна хата з порожнім «плецом» полтавського полкового судді Григорія Сахновського, № 31 двір військового товариша Федора Левенця, № 32 полтавського купця Василя Киценка, № 33 Гадяцького полку першої опішнянської сотні великобудиського попа сина Гаврила Залевського, № 34 полтавського купця Матвія Куценка, № 35 лавника полтавського магістрату Семена Биковського, № 36 бурмістра полтавського магістрату Павла Маркевича, № 37 полтавського купця Івана Марченка, № 38 значкового товариша Івана Паскевича, № 39 полтавського купця Василя Локощенка, № 40 військового товариша Івана Давидовича. Лівий бік Київської вулиці розпочинається № 41 – це двір

— 127 —

полтавського купця Павла Гордієнка, № 42 полтавського купця Івана Моспана, № 43 полтавського лікаря Георгія Тіма, № 44 полтавського військового товариша Івана Богдановича, № 45 полтавської церкви Воскресіння Христового, № 46 полтавського купця Андрія Павленка, № 47 полтавського полковника Андрія Горленка. Полковницький двір завершує опис Київської вулиці. Загалом у двадцяти одному дворі проживає 148 осіб обох статей, однак це число не повне, оскільки відсутній детальний опис двору полтавського полковника Андрія Горленка, хоча місце для нього залишено.

Наступна – це Міщанська вулиця. Розпочинається вона № 48 – це двір вдови полкового писаря Григорія Бачинського Анастасії, № 49 військового товариша Григорія Богдановича, № 50 військового товариша Івана Богдановича, № 51 полтавського купця Федора Дріля, № 52 полтавської соборної церкви Успіння Богродиці,  № 53 значкового товариша Івана Ніжинця, № 54 попа соборної церкви Успіння Богородиці Микити Насвіта. Всього на вулиці в семи дворах проживає 45 осіб.

Білушенкова вулиця:  № 55 – двір полтавського купця Олексія Гавриленка, № 56 військового товариша Данила Терентенка, № 57 бунчукового товариша Дмитра Білушенка. На лівому боці цієї вулиці № 58 полтавського купця Степана Ніжинця, № 59 бунчукового товариша Дмитра Білушенка, № 60 полтавського купця Михайла Сахна, № 61 військового товариша Андрія Богдановича, № 62 полтавського полку городового отамана Федора Білушенка, № 63 вдови померлого військового товариша Андрія Білушенка Олени. Вулиця налічує дев’ять дворів у яких мешкає 88 осіб.

Криловська вулиця: № 64 – двір бунчукового товариша Дмитра Білушенка, № 65 вдови полтавського купця Олексія Чигринського Васси. На лівому боці: № 66 генерал-фельдмаршала Олексія Григоровича Розумовського, № 67 значкового товариша Матвія Кованьки, № 68 полтавського купця Андрія Фесенка, генерал-фельдмаршала Олексія Григоровича Розумовського, № 70 Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря, № 71 полтавського купця Василя Більчанського, № 72 вдови полтавського купця Михайла Шарпила Уляни, № 73 полтавського купця Михайла Марченка, № 75 райці полтавського магістрату Григорія Пащенка, № 76 відставного військового товариша Василя Христофорова. Загалом тринадцять дворів, 98 жителів.

Воскресенська вулиця: № 77 – двір полтавського купця Семена Пащенка, № 78 значкового товариша Сави Марченка, № 79 значкового товариша Петра Марченка, № 80 полтавського купця Івана Руденка, № 81 Преображенської церкви попа Івана Світайла, № 82

— 128 —

полтавської міщанки Катерини Квітчиної, № 83 вдови полтавського полковго хорунжого Дмитра Буцького. На лівій стороні: № 84 полтавського військового товариша Івана Буцького, № 85 відставного полкового обозного Василя Магденка, № 86 вдови значкового товариша Івана Лелеюцького Марії, № 87 бездвірна хата дячка Воскресенської церкви Григорія Кротовича, № 88 – двір смоленського піхотного полку лікаря Івана Каневського, № 89 полтавського купця Павла Руденка, № 90 полтавського купця Григорія Пащенка. Разом чотирнадцять дворів, 76 жителів.

Василівська вулиця: № 91 – двір вдови сотника Іллі Волховського Любові, № 92 вдови полтавського купця Семена Брієва Любові, № 93 дочки полтавського купця Герасима Рогулі Марії. На лівій стороні № 94 вдови полтавського купця  Миколи Пащенка Анни, № 95 полтавського значкового товариша Івана Довбиша, № 96 значкових товаришів Павла та Івана Паскевичів, № 97 полтавського полку старшого канцеляриста Василя Марченка. Всього сім дворів, 37 жителів. Однак відомості про цю вулицю не повні. Справа не має закінчення.

Таким чином ми маємо повні описи Успенської, Купецької, Київської, Міщанської, Білушенкової, Криловської, Воскресенської та частково Василівської вулиць. Втрачено, судячи з початку справи описи вулиць Стрітенської та Микільської. Локалізація їх іще тільки розпочата й потребує подальших досліджень. Однак уже сьогодні можна сказати, що Успенська вулиця отримала свою назву від кафедрального собору Успіння Пресвятої Богородиці, що стояв на її початку - це нинішня вулиця Паризької Комуни. Київська, паралельна Успенській, очевидно отримала назву від Київської башти Полтавської фортеці ідентифікується з нинішньою Жовтневою. Перпендикулярно до Успенської та Київської простяглася Криловська вулиця, що також отримала назву від однойменної фортечної башти. Воскресенська тривалий час носила назву «вулиця братів Литвинових», сьогодні їй повернуто історичну назву. Нез’ясованими залишаються розташування Купецької, Міщанської, Білушенкової та Василівської вулиць. Стосовно них можна зробити припущення, що насьогодні вони не існують. Також насамкінець хотілося б підняти питання про видання повного тексту як цього документу так і його чистового варіанту, що значно б розширило нашу уяву про Полтаву 60-х років вісімнадцятого століття.

Література:

1. ЦДІАУ.-Ф.94.- оп. 2.- од. зб. 135.

2. Там само.-Ф. 57.- Оп.2.- од.зб. 1.

— 129 —

Охорона культових пам’яток Полтавщини (1917-1941 рр.)

Культові пам'ятки Полтавщини стали об’єктом зацікавленості громадськості, наукових товариств та окремих колекціонерів вже в другій половині ХIX ст. Проблеми їх збереження та охорони неодноразово підіймались на сторінках "Полтавських єпархіальних відомостей", "Киевской старины". Чільне місце вони зайняли в роботі Полтавської губернської ученої архівної комісії [1], а особливо – історико-археологічного комітету та Єпархіального древлесховища при ньому, заснованих у жовтні 1906 р. зусиллями науковців, церковних та культурних діячів краю [2]. Від дня свого заснування до них постійно звертався Музей Полтавського губернського земства. На початку ХХ ст. він мав чудову збірку церковних старожитностей, у формуванні якої взяли безпосередню участь як відомі колекціонери, так і пересічні громадяни [3] .

За доби Центральної Ради, яка постала в Києві в березні 1917 р. в перші дні після повалення російського самодержавства, пам’яткоохоронці прагнули підійти до вирішення завдань збереження історико-культурної спадщини системно та комплексно. З цією метою восени 1917 р. в структурі Секретарства (з січня 1918 р. – Міністерства) народної освіти був утворений відділ охорони пам’яток, який очолив відомий український учений М.Біляшівський . Серед інших груп пам’яток відділ мав здійснювати догляд і за церковними старожитностями [4].

Влітку 1917 р. виконавчий комітет громадських організацій Полтавщини доручив виконання відповідних функцій в межах губернії завідувачеві археологічним відділом Музею Полтавського губернського земства В.Щербаківському [5].

Культові пам’ятки краю знаходились у полі постійної уваги і з боку членів комітету охорони пам’яток старовини і мистецтва на Полтавщині. Комітет виник у червні 1917 р. і об’єднав таких відомих науковців, культурних та громадських діячів губернії, як В.Липинський, К.Мощенко, Л.Падалка, В.Щепотьєв, В.Щербаківський. До його складу увійшов також представник місцевого духовенства української національної орієнтації протоієрей Ф.Булдовський [6].

З осені 1917 р. саме відділ охорони пам’яток Секретарства народної освіти та місцеві пам’яткоохоронні інституції почали відігравати провідну роль у вирішенні проблем збереження церковної

— 130 —

старовини. Зокрема, в вересні 1917 р. М.Біляшівський особисто опікувався долею старовинної церкви в с.Антонівка, яку сільський комітет Ново-Тарновщини Прилуцького повіту намагався перенести до свого села [7]. В жовтні 1917 р. М.Біляшівський звернувся до членів Гадяцького товариства "Просвіта" з проханням з’ясувати долю старовинного іконостасу в с.Веприк та, в разі необхідності, взяти його під охорону [8].

Зрозуміло, що увагу пам’яткоохоронців привертали, перш за все, пам’ятки, яким загрожувала найбільша небезпека. Так, влітку 1918 р. вони доклали немало зусиль, щоб зберегти Покровську церкву у Полтаві. Збудована 1754 р. коштом останнього кошового отамана Запорозької Січі П.Калнишевського у Ромнах, в 1908 р. вона була перенесена у Полтаву. З того часу за нею доглядала релігійна община. Однак, з 1917 р. єпархіальна влада влаштувала в ній склад, проігнорувавши застереження комітету охорони пам’яток старовини і мистецтва на Полтавщині. В зв’язку з цим в липні 1918 р. голова комітету К.Мощенко та секретар В.Щепотьєв змушені були звернутися за допомогою до відділу охорони пам’яток, який на той час діяв у складі Головного управління мистецтв та національної культури Української держави П.Скоропадського. Після його оперативного втручання єпископ Полтавський і Переяславський Феофан дав розпорядження відремонтувати храм "в межах необхідного, щоб лише уберегти церкву від спустошення" [9].

Влітку 1918 р. пам’яткоохоронцям вдалося уберегти від цілковитого знищення іконостас церкви Олександра Невського на хуторі Полив’яний, застерегти порушення першозданного вигляду іконостасів собору в Миргороді, Спасо-Преображенської церкви в с. Великі Сорочинці [10].

Тоді ж співробітник відділу охорони пам’яток, талановитий український художник К.Трохименко, оглянувши разом з о.Сластьоном Спасо-Преображенську церкву, запропонував провести її комплексне дослідження. Його пропозиція отримала підтримку з боку М.Біляшівського, який включив дослідження збудованої гетьманом України Данилом Апостолом церкви до плану першочергових пам’яткоохоронних заходів, профінансованих гетьманським урядом.

На початку серпня 1918 р. М.Біляшівський звернувся з проханням "докладно обслідувати як саму церкву і  всі пам’ятники її, так і склеп, де поховані гетьман Данило Апостол з родиною, обміряти та описати церкву, іконостас, малювання, зробити гарні фотографії з усього, а з найбільш цікавого копії в фарбах" до молодого харківського ми-

— 131 —

стецтвознавця С.Таранушенка, вихованця Ф.Шміта. На жаль, виїхати відразу до Великих Сорочинець, як цього просив М.Біляшівський, той не зміг – завершував роботу над рукописом історії мистецтва Слобожанщини. Однак, у листі до відділу поділився своїми міркуваннями з методики і практики вивчення пам’яток культової архітектури. Отож, вони стали в нагоді Б.Милорадовичу, якому в вресні 1918 р. відділ доручив провести дослідження Спасо-Преображенської церкви [11].

Встановлення на початку 1919 р. на території Полтавщини радянської влади з її відверто богоборчою політикою значно ускладнило роботу пам’яткоохоронців по збереженню церковних старожитностей. Однак, їх взяв під свою опіку Всеукраїнський комітет охорони пам’яток мистецтва і старовини (до березня 1919 р. діяв у Харкові, а згодом – у Києві) [12].

Не залишився осторонь проблеми збереження церковних старожитностей також Полтавський губернський комітет охорони пам’яток мистецтва й старовини (губкопмис). Вони постійно знаходилися в полі зору його співробітників архітекторів Г.Демочка та М.Семікіна, мистецтвознавців К.Мощенка та В.Щербаківського, які проводили планомірне обстеження церковного та монастирського майна, виявляючи і беручи на облік губкопмису культові та інші речі історико-мистецького значення [13]. Вже в 1919 р. цікаве дослідження про пам’ятки культової архітектури Полтавщини видрукував М.Рудинський [14]. Влітку 1919 р. обстеження ряду церков Пирятина і навколишніх сіл здійснив В.Щербаківський. Причому найбільш цінні раритети, виявлені в храмах ("Євангелія", "Біблії", ризи, хрести та ін.) учений описав в "Записках Полтавського наукового товариства дослідження та охорони пам’яток" [15].

Відповідна робота набула більшого розмаху після закінчення громадянської війни. Аби залучити до неї широкий пам’яткоохоронний актив, М.Семікін на початку 1922 р. розробив "Програму для самостійного збирання відомостей про пам’ятки дерев’яного церковного будівництва і предметів церковної старовини". В ній наводився досить детальний перелік тих даних про виявлені культові пам’ятки, які пам’яткоохоронці-аматори мали надсилати до Полтавського губкопмису [16].

Немало зусиль до реєстрації культових пам’яток краю доклали співробітники Центрального пролетарського музею Полтавщини (ЦПМП). Так, в серпні 1921 р. їх не обійшли увагою учасники організованої музеєм комплексної історико-етнографічної експедиції до с.Яреськи на Миргородщині [17]. Особливо ж вагомими були

— 132 —

результати подорожі завідувача археологічним відділом музею М.Рудинського до Кобеляцького та Кременчуцького повітів у вересні-жовтні 1922 р. Пройшовши пішки понад 200 верст, він оглянув 31 церкву на маршруті подорожі. Вчений пропонував взяти під охорону Миколаївську (1784 р.), Успенську (1768 р.), Михайлівську (1782 р.) церкви в м.Нові Санжари, Успенську в м.Кобеляки, старовинні церкви в с.Комарівка, с.Городище та ін. Окрім того, привертав увагу до старовинних іконостасів, ікон, килимів, пам’яток різьблення, які зберігалися в оглянутих ним церквах [18].

Заходи по організації реєстрації культових пам’яток, вжиті Полтавським губкопмисом, дали досить суттєві результати. Вже на початок 1923 р. в пам’яткоохоронних організаціях губернії було взято на облік до 250 церков, які за розробленими методиками мали ознаки історико-культурних пам’яток [19].

У відповідності до розробленої за погодженням з народними комісаріатами внутрішніх справ та освіти інструкції Наркомюсту УСРР від 10 листопада 1920 р. "Про порядок застосування законоположень про відокремлення церкви від держави і школи від церкви", церковне майно, взяте на облік пам’яткоохоронними органами, мало передаватись релігійним общинам на визначених ними умовах [20].

Керуючись положеннями інструкції, на початку березня 1923 р. М.Рудинський, який на той час очолив Центральний пролетарський музей Полтавщини, надіслав до комісії по ліквідації майна релігійних установ при губвиконкомі список найбільш визначних пам’яток культової архітектури Полтави (Хресто-Воздвиженський монастир, Покровська, Вознесенська, Спаська, Стрітенська, Миколаївська церкви, Успенський собор) та просив "повідомити відповідні релігійні общини про те, що всякий ремонт їх (особливо зокола) без повідомлення музею і відповідної його санкції, недопустимий" [21].

Тоді ж, в березні 1923 р. подібного листа М.Рудинський направив до виконкому Лубенського повіту, на території якого як пам’ятки були зареєстровані Мгарський Спасо-Преображенський монастир та Вознесенська і Троїцька церкви у Снітині. На його підставі повітвиконком зобов’язав голів Лубенського і Снітинського волосних комітетів слідкувати за тим, аби релігійні громади названих храмів не проводили ремонту і перебудов без дозволу Центрального пролетарського музею Полтавщини [22].

На жаль, в більшості випадків місцеві органи влади передавали церковне майно релігійним общинам без будь-яких пам’яткоохоронних застережень. "Після укладання договорів з групами віруючих на пе-

— 133 —

редачу владою майна і будівель для богослужіння, - констатував, наприклад, в середині березня 1923 р. відділ управління Полтавського окрвиконкому, - описи майна не посилались у відділ народної освіти, багато пам’яток старовини і мистецтва  а також предмети релігійного культу, які мають історико-художнє значення не взяті на облік і в наслідок цього не охоронялись і не охороняються у відповідності до встановленого порядку" [23].

Державні органи залишались байдужими до клопотань пам’яткоохоронців про допомогу в ремонті пам’яток культової архітектури. Це переконливо засвідчила відповідь наркома освіти України В.Затонського на прохання Центрального пролетарського музею Полтавщини та Археологічного комітету ВУАН виділити кошти на ремонт Покровської церкви в Полтаві, проти передачі якої під догляд віруючих категорично виступила розташована поруч губпартшкола. "Життя висуває перед нами багато завдань, - писав В.Затонський 9 березня 1923 р., - ще більш важливих і невідкладних, ніж врятування пам’ятників старовини" [24].

В зв’язку з цим не викликає здивування рішення президії Управління професійної освіти НКО УСРР від 10 березня 1923 р., яка "не надаючи особливого значення охороні цінностей Покровської церкви", передала клопотання памя’ткоохоронців на висновок місцевого губвиконкому [25]. Той же, відступивши під тиском губпартшколи, коштів на ремонт пам’ятки так і не знайшов. В результаті, зазначалось у звіті ЦПМП за 1923 р., виняткової ваги пам’ятка культової архітектури була поставлена під загрозу загибелі [26].

На початку 20-х років ще більша загроза нависла над культовими пам’ятками в хатніх церквах та монастирях, які масово зачинялися в той час. Щоправда, пам’яткоохоронцям в ряді випадків вдалося стати на перешкоді їх знищення. Так, в 1922 р. губліквідком передав до ЦПМП двадцять п’ять церковних стародруків , серед них Острозьку "Євангелія", один рукописний ірмологіон, оздоблений високохудожніми заставками, дві мітри та ін. з Хрестовоздвиженського монастиря [27]. 220 речей історико-мистецького значення музей відібрав з майна ліквідованого Великобудищанського жіночого монастиря [28]. До музею поступили також речі церковного вжитку з хатніх церков першої чоловічої гімназії, архієрейської, інституту народної освіти, духовної семінарії, єпархіальної школи, закладів охорони здоров’я [29]. Однак, в більшості випадків ліквідація монастирів та хатніх церков пройшла без участі пам’яткоохоронців.

При чому не було ніяких гарантій щодо збереження навіть пере-

— 134 —

даних у їх відання пам’яток з зачинених храмів. Так, на початку 1923 р. Полтавський губліквідком прийняв рішення зачинити церкву при архієрейському будинку в Полтаві. Губпартшкола, яка зайняла будинок архієрея, планувала використати церкву під клуб. Єдине, що вдалося досягти пам’яткоохоронцям – згоди губпартшколи передати їй внутрішнє убранство церкви. Однак, до того часу, доки музей знайшов кошти, щоб перевезти культові пам’ятки, значна частина їх і, в тому числі,  сім великих створок від унікального іконостасу, була використана губпартшколою для опалення приміщення [30].

Особливим драматизмом для долі церковної старовини Полтавщини була позначена проведена в 1922 р. радянською державою кампанія по вилученню церковних цінностей. Наприклад, переповнений болем і відчаєм лист прийшов влітку 1922 р. до Археологічного комітету при ВУАН від невідомого кореспондента з Великих Сорочинець Миргородського повіту. В ньому повідомлялося про руйнування комісією по вилученню церковних цінностей родинного склепу Апостолів у Спасо-Преображенській церкві: його було відчинено, попсовано домовини з прахом гетьмана та інших небіжчиків. "Сумно було виходити з цього царства мерців, - закінчувався лист, - де живі люди так хижацьки все поруйнували" [31].

У відповідь президія Археологічного комітету звернулася до ВУАН та Полтавського губвідділу освіти з проханням терміново розслідувати цю справу та відрядила до Великих Сорочинець своїх уповноважених Ф.Красицького та А.Середу для здійснення відповідних пам’яткоохоронних заходів [32].

Лише після цього пам’яткоохоронцям губернії вдалося домогтися права брати участь в роботі комісій, що проводили вилучення церковних цінностей. Значну роботу по експертизі речей культу, вилучених з ризниць храмів губернії, провели співробітники ЦПМП М.Рудинський, К.Мощенко, О.Тахтай. В результаті до музею поступило до 20 пудів срібних художніх виробів: зразки ювелірного мистецтва XVII-XVIII ст. України, Росії, Франції, Німеччини, Польщі та інших країн [33].

Стати на перешкоді масового нищення пам’яток пам’яткоохоронці, на жаль, не змогли. Немало пам’яток загинуло в перші місяці роботи комісії по вилученню церковних цінностей. Цінності з храмів Кременчуцького, Золотоношського, Хорольського повітів без належної експертизи були відправлені безпосередньо до сховищ Наркомфіну України у Харкові. "Треба гадати, - зазначалось у звіті ЦПМП за 1922 р., - велика кількість прекрасних речей загинула для науки" [34].

Таким чином, незважаючи на певні здобутки пам’яткоохоронців,

— 135 —

на початку 20-х років досягти суттєвого поліпшення стану збереження культових пам’яток вони не змогли.

Певні сподівання на поліпшення стану охорони церковної старовини у пам’яткоохоронців з’явилися в зв’язку з рішеннями XII з’їзду РКП(б), який відбувся 17-25 квітня 1923 р., про необхідність здійснення в національних республіках так званої політики "коренізації". В Україні вона дістала назву "українізації" і була деталізована в ряді документів КП(б)У, ВУЦВК та Раднаркому УСРР, якими передбачались заходи по розвитку української культури. Як зазначає В.Тригубенко, вона "зачепила і таку сферу, як збереження та охорона національних святинь" [35].

Зокрема, в 1923 р. при губернських музеях була введена посада інспекторів охорони позамузейних пам’яток (на Полтавщині її обіймав М.Рудинський) [36]. В 1924 р. Археологічний комітет при ВУАН набув статусу Всеукраїнського (ВУАК) і прибрав на себе функції вищого наукового контролю за пам’ятками [37]. В 1926 р. при НКО УСРР було утворено головну, а в Дніпропетровську, Києві, Одесі та Харкові – крайові інспектури охорони пам’яток. Відтак, Харківська інспектура, яку очолив С.Таранушенко, мала контролювати стан пам’яток Полтавської і Лубенської, а Дніпропетровська (П.Козар) – Кременчуцької округ Полтавщини[38]. Нарешті, 16 червня 1926 р. ВУЦВК і РНК УСРР затвердили "Положення про пам’ятки природи й культури", яке стало правовою основою діяльності пам’яткоохоронців [39].

Необхідно відмітити також лібералізацію в середині 20-х років партійно-державної політики по відношенню до релігії та церкви. Відповідні рішення XII з’їзду РКП(б) [40], ЦК КП(б)У [41] дещо охолодили запал місцевих "войовничих атеїстів". В області релігійної пропаганди, - констатував О.С.Бубнов у своєму звіті за поїздку на Україну 29 листопада – 19 грудня 1923 р., - необхідно відзначити, що ті "захоплення", які мали місце на Україні в кінці минулого і на початку нинішнього року вже віджили себе" [42].

Симптоматично, що вже через два тижні після XII  з’їзду РКП(б) завідуюча відділом музеїв Наркомату освіти РСФРР Н.І.Троцька надіслала до ЦПМП орієнтовний список найбільш визначних пам’яток Полтавщини, які необхідно було взяти під охорону держави. Серед них – Успенський собор, Спаська, Стрітенська, Вознесенська церкви, Хрестовоздвиженський монастир у Полтаві, Великобудищанський та Мгарський Спасо-Преображенський монастирі. Н.І.Троцька просила співробітників музею повідомити, в якому стані знаходилися ці та інші

— 136 —

пам’ятки губернії. Особливо ж її цікавило "які ще монастирі і церкви в губернії підлягають охороні як художньо-історичні пам’ятки" [43]. Отже, реєстрація культових пам’яток визначалась як першочергове завдання подвижників збереження історико-культурної спадщини.

Влітку 1923 р. Управління політичної освіти (Укрголовполітосвіта) НКО УСРР його виконання доручила місцевим  музеям [44]. Тоді ж з її ініціативи НКВС України зобов’язав відділи по ліквідації майна релігійних установ (ліквідкоми) при місцевих виконкомах разом з пам’яткоохоронцями терміново зареєструвати "предмети пам’яток культу історико-художнього значення" [45]. Однак, як зазначав у листі від 29 листопада 1923 р. до Укрголовполітосвіти М.Рудинський, запропонована для обліку пам’яток анкета "може бути заповненою лише справжнім фахівцем, і звичайно, лише в тому разі, коли фахівець бачив пам’ятку на власні очі, або має перед собою всі потрібні матеріали… Отже, - продовжував він, - виконати доручення відразу неможливо… Відсутність коштів і зв’язана з нею неналагодженість зносин із музеями периферії стає перешкодою до справжнього обліку позамузейних пам’яток" [46].

Відтак, Полтавський музей надіслав до Укрголовполітосвіти лише попередній список архітектурних пам’яток краю. До нього були включені пам’ятки, раніше обстежені і зареєстровані співробітниками музею, інших музеїв Полтавщини. Усього "Список пам’яток архітектури в сучасних межах Полтавщини, взятих під охорону ЦПМП" включав 72 об’єкти. Серед них – 54 пам’ятки культової архітектури [47]. Виявлені раніше за літературними джерелами та з допомогою краєзнавців, але не обстежені фахівцями, культові пам’ятки до "Списку" не увійшли.

В зв’язку з цим відповідна робота продовжувалась і надалі. Щоб стимулювати облік пам’яток, Укрголовполітосвіта та  відділ культів НКВС вирішили залучити пам’яткоохоронців до кампанії по перевірці культового майна, що в 1925-1926 рр. проводилась в республіці. Вони мали взяти на облік як пам’ятки культової архітектури, так і історико-мистецькі предмети культу, що зберігалися в молитовних будинках [48]. Для цього Укрголовполітосвіта навіть перерахувала Полтавському державному краєзнавчому музею (колишньому ЦПМП) 300 крб. [49]. Отож музей провів реєстрацію культових пам’яток не лише в Полтавській та Кременчуцькій, а ще в Прилуцькій округах [50].

На основі літературних джерел, даних музеїв та краєзнавців Харківська крайова інспектура уклала списки пам’яток всеукраїнського значення. В 1927 р. вони були затверджені Наркоматом освіти УСРР і направлені до відповідних окрвиконкомів [51].

— 137 —

Проведена НКО УСРР реєстрація найбільш визначних пам’яток краю мала надзвичайно важливе значення, оскільки показала багатство його історико-культурних надбань, зокрема, пам’яток культової архітектури та стимулювала діяльність  пам’яткоохоронних органів і громадських організацій, музеїв, наукових установ по їх систематичному виявленню і дослідженню. В результаті вже на кінець 1927 р. Харківська інспектура взяла на облік в Лубенській окрузі 19, Полтавській 41, Роменській, до якої входила частина повітів Полтавщини, - 29, пам’яток архітектури, переважно культової [52]. Незабаром С.Таранушенко констатував, що практично всі пам’ятки культової архітектури Полтавської, Лубенської, Роменської округ були "доволі ретельно досліджені місцевими краєзнавчими організаціями й музеями" й взяті на облік[53]. Під керівництвом Дніпропетровської інспектури відповідна робота проводилась і в Кременчуцькій окрузі [54].

Вона мала прикладне пам’яткоохоронне значення, оскільки саме на основі даних реєстрації відповідними органами розроблялись конкретні заходи по забезпеченню збереження пам’яток. Зокрема, в листопаді 1923 р. ЦПМП повідомив Укрголовполітосвіту, що список зареєстрованих ним пам’яток був переданий до відділу управління губвиконкому та окрвиконкомів "з повідомленням про те, що ті пам’ятки взято під охорону й жодні зміни в їх архітектурі не дозволяються" [55]. Надіслані музеєм дані лягли в основу відповідних розпоряджень окрвиконкомів. Наприклад, 26 листопада 1923 р. Роменський окрвиконком зобов’язав Гадяцький районний виконавчий комітет взяти підписки у релігійних громад Успенського собору та Покровської церкви в м.Гадяч, Троїцької церкви в с.Максимівка, Успенської церкви в с.Лютеньки "про те, що церкви, які знаходяться в їх користуванні, мають історичне значення і лічаться під особливою охороною Полтавського пролетарського музею, а тому релігійні громади не можуть робити в них ніякого ремонту без дозволу останнього і відому губліквідкому"[56]. Відтак, вже 1 грудня 1923 р. Гадяцький райвиконком запропонував представникам релігійних громад з’явитися для оформлення відповідних документів.

Подібна практика застосовувалась і в майбутньому. Наприклад, в червні 1924 р. Полтавський губліквідком за погодженням з губполітосвітою дозволив ремонт Успенського кафедрального собору за умови збереження його "архітектурних деталей" [57]. В 1925 р. ВУАК визначив умови користування релігійною громадою Покровською церквою у Кременчуці, яка була занесена до списку пам’яток

— 138 —

культової архітектури і т. ін. [58].

Конкретні охоронні заходи вказувалися і в надісланих до окрвиконкомів списках пам’яток всеукраїнського значення, взятих на облік Комісаріатом освіти УСРР.

Регулярно перевіряли стан збереження пам’яток крайові інспектори. Так, вже в 1927 р. П.Козар здійснив перевірку умов охорони майже всіх пам’яток, взятих на облік в межах Дніпропетровської інспектури. С.Таранушенко обстежив культові пам’ятки Полтави, Миргорода, Лубен, Зінькова та навколишніх сіл. За станом збереження культових пам’яток, які перебували в користуванні релігійних громад, доглядали також кореспонденти (добровільні помічники) музеїв, крайових інспектур, ВУАКу, члени краєзнавчих та наукових товариств. Вдавалися пам’яткоохоронці і до відповідної допомоги місцевих органів влади. Так, Харківська крайова інспектура в 1927 р. з метою перевірки зареєстрованих нею пам’яток направила спеціальну анкету до сільських рад, райвиконкомів, відділів упорядкування міст та відділів місцевого господарства, виконкомів. В результаті на початок 1928 р. вона мала дані про стан охорони восьмидесяти відсотків пам’яток, що перебували в неї на обліку. Загалом, особливого занепокоєння він не викликав. На обумовлених пам’яткоохоронцями умовах переважна більшість об’єктів культової архітектури перебувала під належним доглядом релігійних общин [59].

Не випадково пам’яткоохоронці прагнули зберегти за релігійними громадами не лише приходські, а й монастирські храми. Їх доля нерідко вирішувалась органами влади в контексті курсу на ліквідацію монастирів. Часто-густо приводом для припинення релігійного життя в монастирях ставали надумані порушення віруючими умов договору оренди на монастирське майно. Саме так у 1925 р. , наприклад, президія Лубенського окрвиконкому мотивувала своє рішення про вилучення Преображенського собору Мгарського монастиря з користування віруючих і передачу його у розпорядження окрземвідділу, а згодом – соцзабезу. Однак, без перебудови собору, дозволу на яку, зрозуміло, органи охорони пам’яток не давали, ні окрземвідділ, ні окрсоцзабез пристосувати його до своїх потреб так і не змогли. Кошти на ремонт собору та інших культових споруд монастиря ними також не виділялись. В зв’язку з цим в травні 1927 р. Лубенський окрвиконком за наполяганням С.Таранушенка звернувся до НКВС УСРР з проханням передати собор в користування релігійній громаді з тим, щоб вона привела його в належний стан. В червні 1927 р. прохання було задоволено, а вже в серпні цього

— 139 —

року окрвиконком повідомив НКВС УСРР, що релігійною громадою закінчується ремонт дзвіниці монастиря, а до кінця року планується повністю відремонтувати всі його культові споруди [60].

В середині 20-х років були врегульовані також питання охорони культових предметів художньо-історичного значення. Особливе значення в цьому плані мала проведена в 1925-1926 рр. кампанія по перевірці культового майна. Як зазначалось в листі Полтавського державного музею до НКО УСРР від 24 вересня 1927 р., "цю кампанію Музеєм було організовано так: в деяких районах і зокрема в Полтаві, представники Музея брали участь в комісіях, що їх було складено Адмінвідділом ОВК. В процесі роботи цих комісій представники Музея переводили реєстрацію речей, а пізніше їх вилучали. В деяких же районах представники Музея, за згодою Адмінвідділа ОВК, просто об’їздили молитовні будинки і в присутності представників Сільрад переводили реєстрацію речей історико-мистецького значення".

Частина зареєстрованих таким чином пам’яток залишилась під наглядом віруючих. Найбільш цінні ж "речі було частково звезено до Музею самими релігійними громадами, частково ж забрані самим Музеєм". Його фонди, в результаті, поповнилися на 1000 експонатів: килимами, рушниками, стародруками й рукописними книгами, іконами, старовинними картинами, пам’ятками різблення тощо [61].

Безумовно, і в середині 20-х років стан охорони культових пам’яток був далеко не ідеальним. Траплялись випадки їх недоцільного використання чи навіть загибелі. На їх долі позначались фактори ідеологічного характеру. Мізерною була фінансова участь держави у підтриманні культових пам’яток. Водночас, основні тенденції на ниві їх охорони полягали в цей час у розширенні практики участі пам’яткоохоронців у вирішенні проблем збереження як пам’яток культової архітектури, так і історико-мистецьких предметів релігійного культу.

Стан охорони культових пам’яток почав різко погіршуватися з кінця 20-х років в зв’язку з проголошеним тоді правлячою більшовицькою партією курсом "войовничого атеїзму". Його провідники не задумувались над тим, що руйнуючи осередки релігійного життя, вони нерідко знищують безцінні зразки української культури. Так, вже на початку 1929 р. до Харківської крайової інспектури охорони пам’яток культури тривожні повідомлення надходили з Зінькова, де загроза руйнування нависла над Преображенським собором [62]. Котелевський райвиконком влітку 1929 р. підіймав через НКВС УСРР та ВУЦВК питання про знесення Мироносицької церкви. На його думку, достатніми

— 140 —

підставами для цього був похилий вік церкви та те, що нею вже тривалий час ніхто не користувався [63]. Перелік подібних фактів можна значно продовжити.

Прагнучи не допустити трагічних для пам’яток наслідків, пам’яткоохоронці намагалися, принаймні, передати їх для використання тими установами, які могли забезпечити їх збереження. В цілому ряді випадків їм це вдалося. Так, Полтавський окрвиконком в травні 1929 р., обґрунтовуючи в листі до НКВС УСРР необхідність закриття Хрестовоздвиженського собору, погодився з пропозиціями пам’яткоохоронців використати його для потреб музейного будівництва [64]. 10 червня 1929 р. секретаріат ВУЦВК взяв до уваги пропозиції пам’яткоохоронців і ухвалив передати під їх догляд Сампсоніївську церкву поблизу Полтави. В зв’язку з цим НКО УСРР доручив здійснювати його Полтавському державному музею [65].

Восени 1929 р. Полтавський окрвиконком розпочав підготовку до закриття Покровської церкви у Полтаві. Якихось конкретних планів її використання у виконкому не було – очевидно, там вважали достатнім приводом до вилучення  у релігійної громади визначної пам’ятки архітектури XVIII ст. те, що вона знаходилась на території військового госпіталю. Розуміючи, що залишена напризволяще пам’ятка може загинути, директор Полтавського державного музею І.Іофе та його заступник Я.Риженко 26 жовтня 1929 р. звернулися до адмінвідділу Полтавського окрвиконкому з листом, в якому просили, "зважаючи на виняткову вагу цієї церкви, як архітектурно-мистецької пам’ятки українського стилю XVIII віку… передати її у безпосереднє відання крайової комісії охорони пам’яток культури, що її органом на Полтавщині є Державний музей".

Врешті-решт, президія Полтавського окрвиконкому  13 січня 1930 р. ухвалила передати Покровську церкву під догляд музею для використання під експозиції "Красного музею охорони пам’яток культури". З таким рішенням в кінці січня 1930 р. погодились і в відділі культів НКВС України [66].

У 1930 р. Лохвицький райвиконком ухвалив передати під місцевий музей собор Різдва Богородиці у Лохвиці [67]. Тоді ж у листі до Лубенського райвиконкому Харківська крайова інспектура рекомендувала передати  у відання місцевого музею Мгарський Спасо-Преображенський монастир з тим, щоб у майбутньому оголосити його пам’яткою республіканського значення та використати під культосвітні установи [68]. Оскільки монастир функціонував, райвиконком вирішив скористатися з цієї пропозиції, щоб закрити обитель.

— 141 —

Однак, як видно з листа райвиконкому до ВУЦВК від 13 травня 1931 р., від рекомендацій пам’яткоохоронців не відмовлявся. Дотримання їх вимагав від райвиконкому і НКО УСРР [69]. Перелік подібних фактів можна було б продовжити.

За кожним з них подвижництво пам’яткоохоронців, які докладали всіх можливих зусиль, щоб зберегти у першозданному вигляді визначні пам’ятки культової архітектури. В цьому, зокрема, переконують події, пов’язані з передачею та пристосуванням під музей Успенського кафедрального собору у Кременчуці. Ще влітку 1929 р. голова ВУЦВК Г.Петровський, перебуваючи на Кременчуччині, погодився на пристосування хоральної синагоги та Успенського собору під культосвітні заклади. Вже 16 червня 1929 р. секретаріат ВУЦВК дав розпорядження НКВС України оформити належним чином відповідні документи на вилучення обох храмів у віруючих. Зрозуміло його виконували місцеві органи влади, які запланували пристосувати собор під фізкультурний зал.

Таке рішення викликало справедливе незадоволення з боку віруючих. Їх представники з десяти навколишніх сіл звернулися з відповідним протестом до "всеросійського старости" М.І.Калініна [70]. Опротестували його й пам’яткоохоронні органи НКО УСРР, які настійно рекомендували використати приміщення собору для розміщення експозицій місцевого музею. Зрештою, Кременчуцька міськрада погодилася з позицією пам’яткоохоронців.

В серпні 1930 р. інспектор Дніпропетровської інспектури охорони пам’яток П.Козар направив до Кременчуцької міськради умови пристосування собору під музей. На жаль, вже в вересні 1930 р. він змушений був констатувати, що перебудова собору розпочалась всупереч його пам’яткоохоронних застережень. 23 вересня 1930 р. в листі до НКО УСРР Український комітет охорони пам’яток культури (УКОПК) опротестував "псування значної архітектурно-мистецької пам’ятки тим більшої ваги, що невеличкому містечку Кременчукові пощастило володіти цінним пам’ятником культури". Наступного дня НКО УСРР звернувся з відповідним протестом до ВУЦВК, а 25 вересня – до Генерального прокурора України. Лише після їх втручання вдалося припинити перебудову кафедрального собору [71].

З роками до порад пам’яткоохоронців прислухалися все менше. Так, вже в 1933 р. для зберігання зерна був пристосований Успенський собор в Пирятині. Подібним чином планувалось використати й Успенський кафедральний собор у Полтаві. Віруючі отримали його в 1929 р. як компенсацію за вилучені у них Миколаївську , Воскресенсь-

— 142 —

ку, Стрітенську, Спаську, Хрестовоздвиженську, Архієрейську церкви. З того часу вони виконали досить значний ремонт храму – пофарбували дах і бані, оштукатурили фасади собору, провели електричне освітлення, промили настінний живопис, поновили іконостас. Та всі їх зусилля 31 серпня 1933 р. перекреслили уповноважені Полтавської міськради, які визнали собор "придатним під зсипку зерна" [72]. Тут же, в Полтаві, як склад військовим госпіталем використовувалась й унікальна пам’ятка культової архітектури Покровська церква, раніше передана під музей охорони пам’яток [73]. Результат у всіх випадках був один – поступове руйнування пам’яток.

Пам’ятки приходили в занепад і в тому разі, коли ними ніхто не користувався. Адже, якщо общини віруючих проводили хоча б побіжний їх ремонт, то після вилучення храмів у релігійних громад ніяких коштів на підтримку пам’яток держава не виділяла, очевидно, сподіваючись, що з часом питання про долю архітектурних шедеврів культового призначення вирішаться само собою. І час брав своє. Наприклад, в листі уповноважених релігійної общини Успенського кафедрального собору в Полтаві до ВУЦВК від 3 вересня 1933 р. повідомлялось, що Спаська церква, до якої місцеві органи влади пропонували перенести єпіскопську кафедру, за кілька років, які вона простояла без використання, була "доведена до такого стану, що служити в ній неможливо" [74].

На жаль, число вилучених у релігійних общин храмів з кожним роком зростало. Так що на 1940 р. на території Полтавщини залишилась лише одна діюча церква [75].

Інші поступово гинули від часу, перебудов, а ще більше від байдужості з боку органів влади, які все частіше санкціонували, а нерідко й ініціювали знищення храмів всупереч позиції пам’яткоохоронців. Наприклад, весною 1929 р. постало питання про долю церкви Різдва Богородиці у Полтаві. Незважаючи на те, що церква не була залічена до реєстру пам’яток, комісія адмінвідділу окрвиконкому, яка 5 квітня 1929 р. оглянула церкву, запросила, у відповідності до існуючого законодавства, уповноваженого УКОПК на Полтавщині Я.Риженка. Члени комісії погодилися з його пропозицією зберегти храм. Наступного року комісія підтвердила це рішення. Та вже через рік все змінилося. 2 червня 1931 р. учасники виробничої наради вагонного відділу станції Полтава-Південна, зіславшись на те, що храм відвідувало небагато віруючих, ухвалили, що "займати таку величезну церкву, яка містить масу будівельного матеріалу, нераціонально". Відтак, з санкції місцевих партійних та радянських органів активісти-атеїсти почали

— 143 —

поширювати серед робітників підписні листи-заклики: "Перетворимо будинки молитви-дурману на майстерні-велетні соціалістичної праці". Вирок церкві був підписаний[76].

У 1934 р. Полтава втратила свій найголовніший храм – Успенський кафедральний собор. Він був побудований у 1748-1770 рр. з ініціативи і на кошти полтавського полковника Андрія Горленка і козацької старшини. В Успенському соборі служив дияконом дід Івана Котляревського. Звідси проводжали в останню дорогу автора безсмертних "Енеїди" та "Наталки Полтавки", а в 1920 р. – Панаса Мирного. Однак, культурною цінністю, так само, як і історичною значимістю собору знехтували [77].

Такою ж трагічною виявилася й доля історико-мистецьких речей культового призначення, які знаходилися в користуванні релігійних громад. Вони стали об’єктом різного роду господарських кампаній: заготівлі лому чорних та кольорових металів, "Дзвони – на індустріалізацію!" тощо. Їх організатори були далекі від інтересів охорони пам’яток. Наприклад, у травні 1930 р. на одному з полтавських склепів місцевої контори заготівельного тресту "Рудметалторг" опинився дзвін "Кизикермен" з дзвіниці Успенського кафедрального собору. Він являв собою копію дзвону, відлитого 1695 р. з захоплених полтавськими козаками в поході на турецьку фортецю гармат. Не випадково Полтавський державний музей неодноразово нагадував керівникам заготівельної організації "про неприпустимість наруги над пам’яткою історії та мистецтва". Та єдине, що йому вдалося добитися – згоди господарників передати дзвін до музею після виплати 550 крб. Саме в таку суму вони оцінили історичну реліквію. Втім, і її музей не мав. Тож, пройшло більш ніж півроку, доки дзвін опинився в музеї [78], де й сьогодні привертає увагу відвідувачів.

Поруч з ним демонструється ще одна пам’ятка ливарного мистецтва – дзвін (1704р.) з Покровської церкви с.Жуки поблизу Полтави. Ось, власне, і все, що вдалося врятувати в 30-ті роки від рук "войовничих безвірників".

У вогні антирелігійних багать кінця 20-х – 30-х років безслідно зникли також десятки іконостасів, якими здавна славилися храми Полтавщини, високохудожні зразки предметів релігійного культу. Нерідко пам’яткоохоронці просто не встигали зробити їх оцінку. Так, в лютому 1930 р. "войовничі безвірники" с.Святилівка Градизького району, навіть не чекаючи офіційного закриття президією ВУЦВК Миколаївської церкви, знищили її культове майно, зняли хрест і поставили на його місце п’ятикутну зірку [79]. За термінологією

— 144 —

Кременчуцької міськради "громадське захоплення" Миколаївської та Успенської церков на початку 1930 р. було вчинено в с.Потоки. Знову ж таки, всі культові речі й іконостаси були знищені [80].

Не складали виключення з богоборчої практики радянської влади подібні випадки і в наступні роки. Наприклад, в середині грудня 1931 р. релігійна громада Троїцької церкви в с. Велика Багачка звернулася до ВУЦВК зі скаргою, в якій повідомлялось, що на початку цього місяця сільські активісти увірвалися до храму  і "п’яні почали руйнувати все, що було в церкві… Все майно, що було в церкві, - зазначалось у скарзі, - кидали на цвинтарі, глузували, топтали, люди гірко плакали від образи, просили не глумитися над святинею". Та зупинити знищення культового начиння так і не вдалося [81]. На жаль, перелік подібних фактів можна продовжувати і продовжувати. За кожним з них – не лише наруга над почуттями віруючих, знищення їх святинь, а й загибель безцінних пам’яток історії та культури, які були загальним надбанням і багатством українського народу.

Навіть за умов найбільшого беззаконня, безправності, коли за кожне слово, сказане не в унісон з офіційними гаслами й ідеологією, можна було заплатити власним життям, його душа голосом справжньої інтелігенції, національно свідомих робітників і селян продовжувала протестувати проти варварського нищення українських святинь, оберегів духовності і культури.

Не можна без хвилювання читати, наприклад, лист, з яким у вересні 1937 р. до голови РНК СРСР В.Молотова звернулись жителі с.Лютеньки Гадяцького району. В листі йшла мова про свідоме руйнування місцевими безвірниками збудованої 1686 р. коштом гадяцького полковника М.Бороховича Успенської церкви. "Такої, - писали селяни, немає на всіх бувших Харківській і Полтавській губерніях. Вона кам’яна. Має велику красу. Вона видержала осаду  шведів. На протязі трьохсот років її щадили.

Ми не церковники, - читаємо далі в листі, - (але) знищення великих історичних пам’яток не можна без гніву спостерігати. Якщо Ви, т. Голово, не з варварами дикими, - досить категорично ставили питання автори листа, - то припиніть це дике й сумне явище. Прикажіть взяти під охорону цю історичну пам’ятку, б. Успенську церкву, і відновити частково нанесений урон, щоб не раділи вороги народу, щоб не ширили недовольства серед народу"[82].

Здається, вжита в листі характерна для 30-х років термінологія, цього разу застосовувалась цілком адекватно і коректно – тільки ворог народу міг нищити його історичні й культурні надбання. При цьо-

— 145 —

му, як видно з листа, його автори цілком усвідомлювали всі можливі наслідки своїх дій. "Багато громадян, - писали вони, - та горе, що підписатись не можна, бо поламають і понівечать за це". І все  ж, розуміння відповідальності за долю поколінь майбутніх пересилило страх перед можливою розплатою з боку "варварів диких".

На жаль, надто пізно таке розуміння прийшло до партійно-державної верхівки СРСР, з ініціативи якої і творилася наруга над культурою та історичною пам’яттю українського народу. "Одне слово, двадцятий вік помстився. -  писав у квітні 1942 р. з цього приводу О.Довженко, - Погуляв по слідах і дев’ятнадцятого, і сімнадцятого, і одинадцятого. Зоставив биту цеглу, кам’яні коробочки, на які противно дивитися, і покарбовану землю. Відсутність смаку, відірваність од природи і моральний занепад, і душевна сліпота – разючі і незрівнянні ні з чим. Мені здається, що в наступних часах нашу героїчну епоху будуть вважати епохою занепаду в багатьох смислах. Так мені здається" [83].

Література:

1. Касимова І.А. Полтавська учена архівна комісія і збереження пам’яток церковної архітектури // Козацькі старожитності Полтавщини. Збірник наукових праць. – Полтава: Криниця, 1993. – Вип I. –С.121-132.

2. Жук В.Н. Скарби Полтавського древнєсховища // Тези доповідей і повідомлень другої Полтавської наукової конференції з історичного краєзнавства. –Полтава, 1991. –С.80-81.

3. Риженко Я. Полтавський державний музей. Історичний нарис // Збірник, присвячений 35-річчю музею. – Полтава, 1928. – Т.I. – С.1-15.

4. Нестуля О. Біля витоків державної системи охорони пам’яток культури в Україні (Доба Центральної Ради, гетьманщини, Директорії). – К., Полтава, 1994. – С.48.

5. Нестуля О.О. Документи про пам’яткоохоронну діяльність В.М.Щербаківського у 1917 р. // Полтавський археологічний збірник. – Полтава, 1995. –Ч.4. –С.184-188.

6. Записки Українського наукового товариства дослідування й охорони пам’яток старовини та мистецтва на Полтавщині. – Полтава, 1919.  - Вип. I. – С.VII.

7. ЦДАВО України. – Ф.2581, оп.1, спр.220. – Арк. 1-3,5.

8. Там само. – Арк.6, 17.

9. Там само. – Ф.2201, оп. 1, спр. 1202. – Арк. 1-3; Ф. 2457, оп. 2,

— 146 —

спр. 4. – Арк.49, 53.

10. Там само. – Ф. 1071, оп. 1, спр.1202. – Арк. 6, 13; Спр. 1203. – Арк. 2; Оп. 2, спр. 579. – Арк. 1.

11. Там само. – Ф.2201, оп. 1, спр. 1208. – Арк. 3; Ф. 2457, оп. 2, спр. 4. –Арк.48, 53, 62-63.

12. Акуленко В.І. Охорона пам’яток культури в Україні (1917-1990). – К., 1991. – С.30.

13. Кот С.И. Охрана памятников истории и культуры в годы Советской власти // Историко-культурное наследие Полтавщины. – К., 1987. – С.46.

14. Рудинський М. Архітектурне обличчя Полтави. – Полтава, 1919. – 35 с.

15. Щербаківський В. Матеріали до вивчення Полтавщини. З записної книжки подорожнього // Записки Українського наукового товариства дослідування й охорони пам’яток старовини та мистецтва на Полтавщині. – Полтава, 1919. – Вип. 1. – С. 106-109.

16. Семикин Мих. Об охране памятников деревянного церковного зодчества и предметов церковной старины // Бюллетень губерніального відділу народної освіти на Полтавщині. – 1922. - № 3. – С.29-31; № 5 – 6. – С. 35-37.

17. Бюллетень кабінету антропології та етнології ім.Хв.Вовка. – К., 1925. - № 1. – С.29.

18. ЦДАВО України. – Ф.166, оп. 4, спр. 192. – Арк. 56-57.

19. Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського (далі ІРНБУ). – Ф. Х, №31568. – Арк.6.

20. Об отделении церкви от государства и школы от церкви. – Харьков, 1920. – С.3-15.

21. Держархів Полтавської області. – Ф. 3872, оп.1, спр. 1013 – Арк. 41-42.

22. Там само. – Ф.2068, оп. 1, спр. 23. – Арк. 49-50, 56.

23. Там само. – Ф.3121, оп. 1, спр. 57. – Арк.35.

24. Науковий архів Інституту археології Національної Академії наук України (далі – НА ІА НАНУ). – Ф. Всеукраїнського Археологічного комітету (далі ВУАК), спр. 6. – Арк.6.

25. ЦДАВО України. – Ф.166, оп. 2, спр. 456. – Арк.110.

26. Там само. – Арк.212.

27. ЦДАВО України. – Ф.166, оп.4, спр. 192. –Арк.60 зв.

28. Там само. – Спр. 113. – Арк. 504-506.

29. ІР НБУ. – Ф.Х, № 19907. – Арк. 4-5.

— 147 —

30. ЦДАВО України . – Ф.166, оп.4, спр.192. – Арк. 116.

31. НА ІА НАНУ. – Ф. ВУАК, спр.41. – Арк.44 зв.

32. Там само. – Спр. 4. – Арк. 312.

33. ІР НБУ. – Ф.Х, № 19907. – Арк. 6 - 7.

34. ЦДАВО України . – Ф.166, оп.4, спр.192. – Арк. 60.

35. Тригубенко В. Світанок над сутінками // Старожитності. – 1993. - №2. –С.24.

36. ІР НБУ. – Ф. Х, №31568. – Арк.13.

37. Нестуля С. Становлення Всеукраїнського Археологічного комітету ВУАН (середина 1920-х років). – Полтава, 1997. –С.16.

38. Акуленко В.І. Назв. праця. – С.77-78.

39. Збірник узаконень та розпоряджень Робітничо-Селянського Уряду  України. – 1926. - №32-33. –С.259.

40. Комуністична партія Радянського Союзу в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК. – К., 1979. – Т.2. –С.451.

41. Культурне будівництво в Українській РСР. – К., 1959. – Т. 1. – С.233.

42. ЦДАГО України. –Ф.1, оп.20, спр.1771. – Арк.119.

43. Державний архів Російської Федерації. – Ф.2307, оп.3, спр.370. – Арк.382-383 зв.

44. ЦДАГО України. –Ф.166, оп.3, спр.118. – Арк.184.

45. Там само. –Ф.5, оп. 1, спр.2182. – Арк.11-12.

46. Там само. –Ф.166, оп. 3, спр.118. – Арк.184.

47. Там само.  – Арк.185-186.

48. Бюллетень НКВД. – Харьков, 1925. - №9. – С.73-74.

49. ЦДАВО України. –Ф.166, оп.6, спр.2569. – Арк.20.

50. Там само. Спр.3447. – Арк.3.

51. Акуленко В.І. Назв.праця. – С.88-89.

52. ІР НБУ. – Ф.278, №1370. – Арк.1-2.

53. Там само. - №1378. -  Арк.2.

54. Держархів Київської області. – Ф.2120, оп.1, спр.15. – Арк.8.

55. ЦДАВО України. –Ф.166, оп.3, спр.118. – Арк.184.

56. Держархів Київської області. – Ф.Р- 3121, оп.1, спр.57. – Арк.49.

57. ЦДАВО України. –Ф.5, оп.2, спр.197. – Арк.20.

58. НА ІА НАНУ. – Ф. ВУАК, спр.36. – Арк.33; Спр.38. – Арк.37.

59. ІР НБУ. – Ф.278, №1370. – Арк.2.

60. ЦДАВО України. –Ф.5, оп.2, спр.1019. – Арк.5, 7, 9, 13, 26.

61. Там само. –Ф.166, оп.6, спр.8198. – Арк.14-14 зв.

62. Там само. –Спр.9391. – Арк.6, 8, 9, 23-25.

— 148 —

63. Там само. –Ф.5, оп.3, спр.1637. – Арк.151.

64. Там само. –Ф.1, оп.6, спр.293. – Арк.1, 56, 57.

65. Там само. –Ф.166, оп.6, спр.9391. – Арк.2, 43, 44.

66. Там само. –Ф.5, оп.3, спр.1950. – Арк.128-129.

67. Там само. –Ф.1, оп.7, спр.208. – Арк.58; Спр. 396. – Арк. 1.

68. Там само. –Ф.166, оп.6, спр.8198. – Арк.14-14 зв..

69. Там само. – Оп.10, спр.572. – Арк.1.

70. Там само. –Оп.5, спр.155. – Арк.296-300.

71. Там само. –Ф.166, оп.6, спр.9392. – Арк.155, 156-161; Спр. 9437. – Арк.26-28, 35; оп.9, спр.1483. –Арк.7, 61.

72. Там само. –Ф.1, оп.8, спр.130. – Арк.53, 144, 149, 151, 153.

73. Там само. –Ф.2, оп.7, спр.162. – Арк.93.

74. Там само. –Ф.1, оп.8, спр.130. – Арк.144.

75. Мартирологія Українських Церков. – Торонто; Балтимор, 1987. – Т.I. – С.909.

76. ЦДАВО України. – Ф.1, оп. 7, спр. 518. – Арк. 3, 4, 12-39.

77. Анненкова А. Час збирати каміння// Полтавська думка. – 1995. –14 липня.

78. ЦДАВО України. – Ф.166, оп. 6, спр. 9392. – Арк.11, 12, 44.

79. Там само. –Ф.1, оп.7, спр.190. – Арк.77.

80. Там само. –Спр.197. – Арк.138; Спр.380. – Арк.65.

81. Там само. - Спр.186. – Арк.109.

82. Там само. –Ф.2, оп.7, спр.72. – Арк.77-77 зв.

83. Пам’ятки України. – 1989. - №1 – С.38.

— 149 —

Церковна старовина Полтавщини
(1917 – 1941 рр.)

Культові пам’ятки Полтавщини стали об’єктом зацікавлення громадськості, наукових товариств та окремих колекціонерів вже в другій половині ХІХ ст. Проблеми їх збереження та охорони неодноразово підіймались на сторінках «Киевской Старины», «Полтавских епархиальных ведомостей», «Археологической летописи Южной Руси». Чільне місце вони займали в роботі Полтавської губернської вченої архівної комісії [1], а особливо історико-археологічного комітету та єпархіального древлесховища при ньому, заснованих у жовтні 1906 р. зусиллями науковців, церковних та культурних діячів краю [2]. Від дня свого заснування до них постійно звертався Музей Полтавського губернського земства. На початку ХІХ ст. він мав чудову збірку церковних старожитностей, у формуванні якої взяли безпосередню участь як відомі колекціонери, так і пересічні громадяни [3].

Українська Центральна Рада, яка постала в Києві в перші дні після повалення російського самодержавства, прагнула підійти до вирішення пам’яткоохоронних завдань системно та комплексно. З цією метою восени 1917 р. в структурі Генерального Секретарства (з січня 1918 р. – Міністерства народної освіти) був утворений відділ, який мав здійснювати догляд і за церковними старожитностями [4].

На Полтавщині відповідні функції виконував В.Щербаківський, призначений влітку 1917 р. комісаром по охороні пам’яток краю [5]. Культові пам'ятки знаходились у полі постійної уваги і з боку членів комітету охорони пам'яток старовини і мистецтва на Полтавщині. Комітет виник у червні 1917 р. і об'єднав таких відомих науковців, культурних та громадських діячів губернії як К.Мощенко, Л.Падалка, В.Щепотьєв, В.Щербаківський, В.Липинський. Причому їм вдалося порозумітися з місцевим духовенством української національної орієнтації. Вже влітку 1917 р. його представник протоієрей Ф.Булдовський увійшов до складу комітету і спільно з іншими його членами опікувався проблемами охорони історико-мистецьких скарбів Полтавщини і, в тому числі, культових пам'яток [6].

Факт співробітництва Полтавської єпархії з пам'яткоохоронним комітетом національної орієнтації, на нашу думку, пояснюється тим, що значна частина духовенства Полтавщини вже весною 1917 р. підтримала політичні гасла Центральної Ради і виступила за українізацію церковного життя та богослужіння. Саме такі рішення

— 150 —

були ухвалені Полтавським єпархіальним з'їздом, який відбувся 3-6 травня 1917 р. [7].

Вже восени 1917 р. відділ та місцеві пам’яткоохоронні інституції почали відігравати провідну роль у вирішенні проблем охорони культових пам’яток. Так, ще в кінці вересня 1917 р. Прилуцький повітовий комісар В.Михайленко надіслав до відділу телеграму, в якій повідомляв про наміри сільського комітету Ново-Тарновщини перенести до свого села старовинну церкву з с.Антонівка. Завідувач відділом М.Біляшівський негайно звернувся до членів комітету з листом, в якому виклав пам'яткоохоронні застереження щодо церкви, а згодом на прохання селян погодився особисто виїхати до с.Антонівка для обмірів і фотофіксації пам'ятки [8].

Неодноразово за допомогою в організації охорони та дослідження культових пам’яток до відділу зверталися діячі науки і культури, пам’яткоохоронці України. Відділ користувався допомогою громадських пам’яткоохоронців. Зокрема, в жовтні 1917 р. М.Біляшівський звернувся з проханням з’ясувати долю старовинного іконостасу церкви в с.Веприк Гадяцького повіту до членів місцевого товариства «Просвіта».

Зрозуміло, що увагу пам'яткоохоронців привертали, перш за все, ті пам'ятки, яким загрожувала найбільша небезпека. Зокрема, влітку 1918 р. вони доклали немало зусиль, щоб уберегти Покровську церкву в Полтаві. З відповідною ініціативою виступив комітет охорони пам'яток старовини і мистецтва на Полтавщині, голова якого К.Мощенко та учений секретар В.Щепотьєв в липні 1918 р. писали у листі до відділу охорони пам'яток: «В 1908 р. з м.Ромни було перенесено і поставлено на архієрейському дворищі Покровську церкву, збудовану останнім кошовим Калнишевським. Це цікавий пам'ятник історії української архітектури. Зараз дах на церкві проржавів, вода від дощів тече всередину, кутки гниють, фарба на стінах облазить. В самій церкві колись правилася служба, а тепер зроблено склад речей, церковних і нецерковних. Так що коли б хто захотів відправити панахиду по Калнишевському, то й цього зробити було б ніяк неможливо. А єпархіальна влада ставиться до всього цього цілком недбало, хоч церква й стоїть у дворі в архієрея перед його вікнами.

Довідавшись про це, комітет подав прохання Полтавському єпископові Феофану, щоб той зробив розпорядження про негайний ремонт Покровської церкви і повідомив про це комітет, аби він міг за ремонтом доглядати, і щоб єпископ звелів, аби в церкві було відновлено церковну благоліпність» [9].

— 151 —

Однак єпископ ніяк не відреагував на прохання пам'яткоохоронців. У зв'язку з цим вони і були змушені звернутися за допомогою до відділу охорони пам'яток. Зазначивши «попередню недбайливість єпархіальної влади до українського пам'ятника», К.Мощенко та В.Щепотьєв просили посприяти у виділенні коштів на ремонт унікальної архітектурної пам'ятки, своєрідного символу козацької слави українського народу.

Слід віддати належне співробітникам відділу охорони пам'яток. Вони не забарилися з тим, щоб вжити необхідних заходів. Вже в середині 1918 р. М.Біляшівський звернувся до єпископа Феофана та Міністерства віросповідань, що відало питаннями культового життя в Україні, з офіційними запитами відділу, в яких цілком поділялась стурбованість полтавських пам'яткоохоронців станом Покровської церкви та ставилось питання про виділення на її ремонт необхідних коштів [10].

Зусилля подвижників справи збереження історико-культурної спадщини не були марними. 9 серпня 1918 р. єпископ Полтавський і Переяславський Феофан повідомив відділ охорони пам'яток про те, що ним «зроблені належні розпорядження відносно ремонту перенесеної у Полтаву в 1908 р. з м.Ромен Покровської церкви». Щоправда, він зазначав, що «ремонт буде зроблено в межах необхідного, щоб лише уберегти церкву від спустошення, через те, що капітальний ремонт тепер неможливий в зв'язку з відсутністю коштів та матеріалів» [11]. Однак навіть побіжного ремонту виявилось досить, щоб підтримати пам'ятку, відвернути її загибель.

Відділом були вжиті заходи до збереження у первозданному вигляді іконостасів собору в Миргороді, церкви Данила Апостола в с. Великі Сорочинці Миргородського повіту. Зокрема, важливі питання, пов'язані з дослідженням та збереженням церкви Данила Апостола (Спасо-Преображенської) у с. Великі Сорочинці підняв співробітник відділу, талановитий український художник К.Трохименко. Перебуваючи влітку 1918 р. у відрядженні до Миргородщини, він зустрівся з О.Сластьоном, який розповів, що коли під час поїздки до Великих Сорочинців спробував було перевірити стан збереження пам'яток церкви, зіткнувся з досить недоброзичливим ставленням її настоятеля. При цьому з'ясувалося, що він розпорядився замурувати родинний склеп Данила Апостола, що знаходився в церкві, та закрив ікону «Введення» з зображенням родичів гетьмана. Повідомляючи про це 18 липня 1918 р. відділ охорони пам'яток, К.Трохименко просив звернути особливу увагу на охорону церкви [12].

— 152 —

Власне, вона заслуговувала цього. І не лише тому, що церква була побудована на замовлення відомого політичного діяча, гетьмана України Д.Апостола, в ній був охрещений М.В.Гоголь. Спасо-Преображенська церква являла собою одну з найвизначніших пам'яток монументальної мурованої архітектури та українського монументального мистецтва 18 ст. Особливою витонченістю відзначався семиярусний різьблений іконостас, утворений трьома іконостасами, що містили понад 100 ікон. Однак, на початок XX ст. комплексні дослідження Спасо-Преображенської церкви не проводилися, і навіть науковці достеменно не знали про всі тонкощі її архітектури та художнього оздоблення. В зв'язку з цим М.Біляшівський включив дослідження церкви Данила Апостола до плану першочергових заходів відділу, кошти на які були асигновані гетьманським урядом влітку 1918 р.

На початку серпня Микола Федотович звернувся з проханням «докладно обслідувати як саму церкву і всі пам'ятники її, так і склеп, де поховані гетьман Данило Апостол з родиною, обміряти та описати церкву, іконостас, малювання, зробити гарні фотографії з усього, а з найбільш цікавого копії в фарбах» до С.Таранушенка, молодого харківського мистецтвознавця, вихованця Ф.Шміта [13]. Ще навчаючись в Харківському університеті, Стефан Андрійович зарекомендував себе як допитливий і глибокий дослідник української старовини і, в тому числі, церковної. Його дипломна робота «Іконографія українського іконостаса» була написана на багатющому матеріалі, почерпнутому дослідником з музеїв, архівів, церков Чернігівщини, Харківщини, заслужено отримала золоту медаль університету [14]. Отже, кращого дослідника церкви Данила Апостола годі було й шукати.

Захопився планами вивчення унікальної пам'ятки і сам С.Таранушенко. Однак, просив перенести їх реалізацію на весну наступного року. Як повідомив у листі від 12 серпня 1918 р. М.Біляшівського Ф.Шміт, виїхати відразу до Великих Сорочинців, як цього вимагав Микола Федотович, С.Таранушенко не міг — завершував роботу над рукописом історії мистецтва Слобожанщини. «Оскільки відмова С.Таранушенка викликана виключно міркуваннями наукової сумлінності, — закінчував свого листа Ф.Шміт, — я сподіваюсь, що Ви на нього сердитись не будете» [15]. Думається, у співробітників відділу охорони пам'яток нарікань на С.Таранушенка не було, оскільки у своєму листі до М.Біляшівського він не лише пояснив причини, які унеможливили його виїзд до В. Сорочинців, а й поділився своїми

— 153 —

міркуваннями з методики і практики вивчення пам'яток культової архітектури. Що ж до церкви Данила Апостола, то в вересні 1918 р. її дослідження відділ доручив Б.Милорадовичу [16].

Встановлення на початку 1919 р. на території Полтавщини радянської влади з її відвертою богоборчою політикою значно ускладнило роботу пам’яткоохоронців по збереженню церковних старожитностей. Однак їх збереження залишалось важливішим завданням Всеукраїнського комітету охорони пам’яток мистецтва і старовини ( в лютому 1919 р. діяв у Харкові, а з середини березня – у Києві) [17].

Не залишився осторонь проблем охорони культових пам'яток також Полтавський губернський комітет охорони пам’яток мистецтва і старовини (губкопмис), створений в лютому 1919 р. Вони постійно знаходились в полі зору його співробітників Г.Демочка, М.Семікіна, К.Мощенка та В.Щербаківського. Вони, зокрема, проводили обстеження церковного і монастирського майна, виявляючи культові та інші речі історико-мистецького значення [18]. Вже в 1919 р. цікаве дослідження про пам'ятки культової архітектури Полтави видрукував М.Рудинський [19]. Влітку 1919р. обстеження ряду церков Пирятина і навколишніх сіл здійснив В.Шербаківський. При чому найбільш цінні раритети, виявлені в храмах («Євангелія», «Біблії», ризи, хрести та ін.), учений описав в «Записках» Полтавського наукового товариства дослідження та охорони пам'яток [20].

Після закінчення братовбивчої громадянської війни пам’яткоохоронці сподівались на розширення заходів, спрямованих на поліпшення стану церковної старовини. Реалії, проте, виявились зовсім іншими. Вже в середині 1921 р. припинив своє існування ВУКОПМИС. На початку 1922 р. його функції перейшли до екскурсійно-виставочно-музейного підвідділу агітаційного відділу Головного управління політичної освіти (Укрголовполітосвіти) НКО УСРР. Однак питаннями охорони пам’яток там відав лише один інспектор [21].

Не кращими були справи й на місцях. Зокрема, на Полтавщині вже в кінці 1920 - на початку 1921 р. органи ВУНК заарештували активних пам’яткоохоронців краю О.Гориздру, Михайла, Марію і Євгенію Рудинських, В.Щепотьєва, К.Мощенка [22]. Згодом був ліквідований губкопмис. Щоправда, пам’ятки не залишились без догляду. Ними опікувались громадські організації, співробітники Центрального пролетарського музею Полтавщини (ЦПМП), інших музеїв губернії. Однак вони не мали відповідних адміністративних повноважень. Місцеві ж органи влади не поспішали дотримуватися рекомендацій пам’яткоохоронців. Все це край негативно позначилося на загально-

— 154 —

му стані охорони історико-культурної спадщини.

Та особливе занепокоєння пам’яткоохоронців викликала доля культових пам’яток України. Саме на початку 20-х років в республіці проводилися широкомасштабні кампанії по закриттю хатніх молитовень, вилученню церковних цінностей в фонд боротьби з голодом, ліквідації святих мощів, монастирів, перереєстрації релігійних громад і т.д. Всі вони супроводжувались грубим адміністративним тиском щодо віруючих, неприхованою войовничою атеїстичною пропагандою партійних та державних функціонерів, які в своєму прагненні до монополії в духовній сфері, в сфері ідеології нерідко нехтували інтересами збереження культових пам’яток. Здійснювати планомірні пам’яткоохоронні заходи щодо них було надзвичайно складно.

Незважаючи на це, губкопмисом вже на початок 1922 р. була розроблена «Програма для самостійного збирання відомостей про пам'ятки дерев'яного церковного будівництва і предметів церковної старовини». Її автор, молодий мистецтвознавець М.Семікін, на сторінках «Бюлетня губерніального відділу народної освіти на Полтавщині» виступив з переконливим обгрунтуванням «Програми». Безцінні для української науки і культури пам'ятки дерев'яного зодчества і, зокрема, старовинні церкви, наголошував він, безслідно зникають під плином часу, розбираються на будівельні матеріали чи перебудовуються. Пам'яткоохоронці часто лише констатують прикрі випадки, оскільки «попередити ті чи інші зміни в первісному вигляді пам'ятки, так само як і обслідування на місці перебудов і ремонтів з метою можливої чисто теоретичної реставрації її, збирання архівних і побутових матеріалів, предметів релігійного культу, досить необхідне в науковому відношенні, — можливо лише за наявності точних даних про сучасний стан пам'ятки».

Однак, продовжував М.Семікін, «за сучасних умов сполучення, нестачі коштів, дефіциті взагалі і особливо на місцях спеціальних працівників, збирання відомостей такого характеру про пам'ятки монументальної архітектури краю зусиллями окремих осіб в подальшому немислимо». В зв'язку з цим основну мету публікації на сторінках «Бюлетня» розробленої ним «Програми» М.Семікін бачив у залученні до справи реєстрації культових пам'яток широкого загалу, який «тим самим долучився б до культурної спадщини минулого і якому буде ввірена подальша доля цієї спадщини».

Оскільки «Програма» була розрахована на аматорів-пам'яткоохоронців, в ній наводився досить детальний перелік тих даних про виявлені культові пам'ятки, які вони мали надсилати до

— 155 —

Полтавського губкопмису. Зокрема, потрібно було повідомити назву храму, його зв'язок з історичними подіями, місцевим побутом, фундаторами, прізвища архітекторів та художників, час спорудження та наступні перебудови, наводити детальний опис зовнішнього вигляду та внутрішнього оздоблення церкви, собору, часовні чи дзвіниці. Увага добровільних помічників пам'яткоохоронців приверталась також до виявлення історико-мистецьких дзвонів (час і місце виготовлення, надписи, імена людвисарів, пожертвувачів); старовинних ікон (імена іконописців, коли і ким поновлювались, які світські сюжети мають); іконостасів, кіотів, старовинних церковних книг, «Євангелій», рукописів, окладів, церковного начиння. Необхідно було також надсилати до губкопмису відомості про стан пам'ятки, а в разі небезпеки для неї — негайно повідомити про це комітет [23].

Немало зусиль до вирішення завдань реєстрації культових пам'яток краю доклали співробітники Центрального пролетарського музею Полтавщини. Так, їх не обійшли увагою учасники організованої музеєм в серпні 1921 р. комплексної історико-етнографічної експедиції до містечка Яреськи на Миргородщині. Експедиція у складі співробітників музею та запрошених фахівців (В.Верховинець, І.Капустянський, К.Мощенко, М.Наконечний, Є. та М.Рудинські, В.Щербаківський) за півтора місяця зібрала значний етнографічний матеріал, замалювала, обміряла та зафотографувала основні типи будівель, в тому числі культові споруди містечка [24].

Та особливо вагомими були результати подорожі завідувача археологічним відділом музею М.Рудинського до Кобеляцького та Кременчуцького повітів у вересні-жовтні 1922 р. Ставлячи за мету огляд, перш за все, археологічних об'єктів, М.Рудинський значну увагу приділив культовим пам'яткам регіону. Пройшовши пішки більше 200 верст, він, зокрема, оглянув 31 церкву в селах і містечках на маршруті подорожі: Полтава-Перещепино-Білики-Кобеляки-Кишеньки-Переволочна-Келеберда-Кременчук. «Як і треба було чекати, — з сумом констатував М.Рудинський, — старих церков майже не залишилося. На протязі величезнім я знайшов лише одну церкву дерев'яну XVIII ст., не зіпсовану пізнішими перебудовами — в м. Н. Санжари (ц. Св.Миколи), дві церкви ХVШ ст. з прибудовами в Кобеляцькому повіті і одну кам'яну церкву барокову в Городищі Кременчуцького повіту. Ампірних дерев'яних церков я зустрів лише дві (Ц.Михайла в Н.Санжарах і церква в с. Комарівці під Кобеляками). Ампірові кам'яні церкви в Кременчуці й Крюкові не згадую. Решта церков збудовані за трафаретом; оскільки бездушним і безглуздим, що в однім містечку

— 156 —

стоїть дві зовсім подібні церкви (Чигрин-Діброва)».

В зв'язку з цим М.Рудинський пропонував внести деякі корективи в усталені на той час критерії оцінки пам'яток культової архітектури. «З наведеного вище, — писав він у своєму звіті за подорож, — ясно, що в наших умовах, продиктованих погромом консисторських архітекторів, ми маємо боронити не лише церкви XVIII ст., а й церкви початку XIX ст., хоча в нас усе ще не звикли трактувати ампірні пам'ятки як будівлі, близькі й навіть більш рідні нашому дерев'яному будівництву».

М.Рудинський пропонував взяти під охорону Миколаївську (1784 р.), Успенську (1768 р.), Михайлівську (1782 р.) церкви в м. Нові Санжари, Успенську в м. Кобеляках, старовинні церкви в с. Комарівка, с. Городище та ін. Він же привертав увагу до збереження іконостасів церков Богородиці в с. Жовнино та с. Чигрин-Діброва, Спаської — в с. Власівка, Михайлівської — в с. Кишеньки, Покровської — в с. Переволочна, Богородиці — в с. Власівка. Учений наводив також перелік унікальних ікон, килимів, пам'яток шитва, різьблення, які зберігалися в оглянутих ним церквах [25].

Заходи по організації реєстрації культових пам'яток, вжиті Полтавським губкопмисом, досить скоро дали суттєві результати. Вже на початок 1923 р. в пам'яткоохоронних органах губернії було взято на облік до 250 дерев'яних церков, які за розробленими методиками мали ознаки історико-культурних пам'яток [26]. Разом з тим ці дані не можна було вважати ні вичерпними, ні цілком об'єктивними. Справа в тому, що частина храмів була заведена до відповідних реєстрів за літературними джерелами, без перевірки їх сучасного стану чи, навіть, наявності. Зокрема, у звіті Центрального пролетарського музею Полтавщини за березень 1923 р. зазначалось, що реєстр культових пам'яток губернії складається на основі клірових книг Полтавської єпархії [27].

Тоді ж були зроблені й певні кроки по дослідженню культових пам’яток. Зокрема, М.Рудинський під час подорожі восени 1922 р. до Кобеляцького та Кременчуцького повітів поставив собі за мету зробити замальовки «надбанних хрестів, що, — як він писав у своєму звіті, — часто-густо переживають кілька церков і вінчають бані нових консисторських збудувань» [28]. Результатом плідної праці ученого стали малюнки надбанних хрестів оглянутих ним церков двох повітів Полтавщини. М.Рудинський склав також детальний опис Успенської, Михайлівської, Миколаївської церков у м. Нові Санжари, зробив класифікацію історико-мистецьких іконостасів у відповідності

— 157 —

до стилів (бароко, рококо, ампір), які панували в українському зодчестві ХVП-ХІХ ст. Однак, здійснити більш ґрунтовні та масштабні дослідження він просто не міг — в його розпорядженні не було необхідного для детальних обмірів та фотофіксації пам'яток обладнання, коштів для залучення до цієї роботи допоміжного персоналу. З цих же причин був змушений обмежуватися лише каталогізацією та систематизацією наявних культових пам'яток відомий їх дослідник, завідувач історико-етнографічним відділом Центрального пролетарського музею Полтавщини К.Мощенко [29].

Досить обмежені можливості пам’яткоохоронців мали також під час проведення інспірованої на початку 20-х років партійними та радянськими органами кампанії по закриттю монастирів та хатніх церков. Незважаючи на це, на їх вимогу до Центрального пролетарського музею Полтавщини в 1922 р. з Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря відділ по ліквідації майна релігійних установ при губвиконкомі (губліквідком) передав двадцять п'ять церковних стародруків, серед них Острозьке «Євангеліє», один рукописний ірмологіон, оздоблений високохудожніми заставками, дві мітри, 2 єпітрахилі, 5 риз [30]. Полтавські пам'яткоохоронці домоглися також того, що в березні 1923 р. губліквідком направив до губернського відділу народної освіти опис майна ліквідованого напередодні Великобудищанського жіночого монастиря [31]. Після його детального аналізу до музею було відібрано 220 речей історико-мистецького значення [32].

Колекції Центрального пролетарського музею Полтавщини значно поповнили також пам'ятки з зачинених на початку 20-х років хатніх церков губернського центру. Зокрема, високохудожні килими, рушники, речі церковного вжитку поступили до Полтавського музею з хатніх церков першої чоловічої гімназії, архієрейської, інституту народної освіти, духовної семінарії, єпархіальної школи, закладів охорони здоров'я [33].

На жаль, не зважаючи на подвижництво, на початку 20-х років стати на перешкоді масового нищення пам'яток в ході кампаній по ліквідації хатніх церков та монастирів пам'яткоохоронці не змогли. Віддаючи належне співробітникам пам'яткоохоронних органів, музеїв, органів народної освіти, діячам науки і культури, які зберегли для майбутніх поколінь значне число унікальних пам'яток, приречених радянською державою осередків духовності і культури, маємо всі підстави стверджувати, що ще більше їх загинуло від рук ревнивих провідників політики атеїзму.

— 158 —

При цьому не було ніяких гарантій щодо збереження навіть тих пам'яток, які передавались з зачинених хатніх церков та монастирів у відання пам'яткоохоронних органів. Так, на початку 1923 р. Полтавський губліквідком ухвалив рішення зачинити церкву при архієрейському будинку в Полтаві. Губпартшкола, яка зайняла будинок архієрея, планувала використати церкву під клуб. Незважаючи на протести Полтавського музею (церква була на обліку як пам'ятка), губліквідком санкціонував таке її пристосування для «культурно-освітніх потреб». Єдине, що вдалося добитися пам'яткоохоронцям — згоди губпартшколи передати їм внутрішнє оздоблення церкви. Однак і до того часу, доки музей знайшов кошти, щоб перевезти культові речі архієрейської церкви до своїх приміщень, значна частина їх і, в тому числі, сім великих створок від унікального іконостасу, була використана губпартшколою для опалення своїх приміщень [34].

Не кращим в цей час був і стан охорони інших культових пам'яток — приходських церков і соборів, костьолів, кірх, синагог, кенас і т.д. — які перебували в користуванні релігійних громад. На початку 20-х років проводилась перереєстрація останніх, в ході якої місцеві органи влади укладали з общинами віруючих договори на користування культовими спорудами та їх майном. Цілком закономірно, що пам'яткоохоронці прагнули ввести до договорів на використання пам'яток культової архітектури чи історико-мистецьких зразків церковного начиння відповідні застереження. Тим більше, що це передбачалося інструкцією Наркомату освіти УСРР від 10 листопада 1920 р. [35]. Насправді кампанія по перереєстрації релігійних громад пройшла в Україні без залучення до неї пам'яткоохоронців і дотримання відповідних положень названої інструкції. «Після укладання договорів з групами віруючих на передачу владою майна і будівель для богослужіння, — констатував, наприклад, в середині березня 1923 р. відділ управління Полтавського окрвиконкому, — описи майна не посилались у відділ народної освіти, багато пам'яток старовини і мистецтва а також предмети релігійного культу, які мають історико-художнє значення, не взяті на облік і внаслідок цього не охоронялись і не охороняються у відповідності до встановленого порядку» [36].

Розуміючи, яка небезпека загрожувала пам'яткам, директор Центрального пролетарського музею Полтавщини М.Рудинський звернувся до виконкомів з проханням забезпечити охорону хоча б найбільш визначних із взятих ним на облік культових споруд. Зокрема, в листі до завідувача Золотоніським музеєм від 7 березня 1923 р. він просив взяти під догляд Спасо-Преображенську церкву Крас-

— 159 —

ногорського жіночого монастиря [37]. Надсилаючи в березні 1923 р. до ліквідаційної комісії губвиконкому список пам'яток культової архітектури Полтавщини (Хресто-Воздвиженський монастир, Покровська, Вознесенська, Спаська, Стрітенська, Миколаївська церкви, Успенський собор), М.Рудинський одночасно звернувся з проханням «повідомити відповідні релігійні общини про те, що всякий ремонт їх (особливо зокола) без повідомлення музею і відповідної його санкції, недопустимий» [38].

Тоді ж, в березні 1923 р., подібного листа М.Рудинський направив до виконкому Лубенського повіту, на території якого як пам'ятки були зареєстровані Мгарський Спасо-Преображенський монастир та Вознесенська і Троїцька церкви у Снітині. На його підставі повітвиконком зобов'язав голів Лубенського і Снітинського волосних комітетів слідкувати за тим, аби релігійні громади названих храмів не проводили ремонту і перебудов без дозволу Центрального пролетарського музею Полтавщини [39].

Підтримка повітвиконкомом пропозицій пам'яткоохоронців, безумовно, заслуговує позитивної оцінки. Тим більше, що розуміння завдань збереження культових пам'яток, як ми вже зазначали, було характерним далеко не для всіх місцевих органів влади. Однак, цінність подібних постанов і розпоряджень, прийнятих Лубенським повітовим та іншими виконавчими комітетами, органами народної освіти чи спеціальними пам'яткоохоронними органами значно б зросла за умови фіксації фахівцями стану пам'ятки напередодні передачі її релігійній громаді, включення особливих застережень щодо її збереження до договору з общиною. Проте якраз цього в практику пам'яткоохоронної роботи початку 20-х років ввести було просто неможливо через нестачу кадрів кваліфікованих пам'яткознавців на місцях, а ще більше — кавалерійські темпи проведення партійно-державними органами антицерковних кампаній, за галасом яких голос охоронців історико-культурної спадщини часто можна було почути лише після їх завершення, коли нерідко вже не було чого рятувати.

Зайвий раз це засвідчила кампанія по вилученню церковних цінностей, проведена радянською владою в 1922 році. Зокрема, переповнений болем і відчаєм лист прийшов влітку 1922 р. до Археологічного комітету при Всеукраїнській Академії наук (ВУАН) від невідомого кореспондента з Великих Сорочинців Миргородського повіту. В листі повідомлялось про руйнування родинного склепу Апостолів у церкві Святого Спаса. В пошуках дорогоцінних речей — золота і зброї — склеп було відчинено, попсовано домовини з прахом

— 160 —

гетьмана, його дружини та інших небіжчиків, які знайшли останній спочинок під зводами збудованої Данилом Апостолом церкви. Увагу спеціальної комісії, яка керувала цими роботами, привернули лише чотири персні, один з яких був з ініціалами гетьмана, та хрестик на його шиї. Рештки одягу з покійників та деякі інші речі іще довго лежали покриті рядниною в кутку церкви. «Сумно було виходити з цього царства мерців, — закінчує свого листа кореспондент, — де живі люди так хижацьки все поруйнували» [40].

Дізнавшись про руйнування склепу Данила Апостола, президія Археологічного комітету звернулася до ВУАН та Полтавського губернського відділу політичної освіти з проханням терміново розслідувати цю справу та відрядила до с.В.Сорочинці своїх уповноважених (Ф.Красицького та А.Середу) для здійснення відповідних пам'яткоохоронних заходів [41].

Лише після цього пам’яткоохоронцям губернії вдалося домогтися права брати участь в роботі комісій, що проводили вилучення церковних цінностей. Так, значну роботу по експертизі науково-історичної та культурної цінності речей культу, вилучених з ризниць Полтавської губернії, провели співробітники Центрального пролетарського музею Полтавщини М.Рудинський, К.Мощенко, О.Тахтай. Хід та результати цієї роботи засвідчують їх звіти, що збереглися в державному архіві Полтавської області. Так, в третій декаді липня 1922 р. експерти провели огляд цінностей, вилучених з церков Прилуцького, Лубенського, Зіньківського повітів. При цьому з 40 пудів переглянутих речей до Центрального пролетарського музею Полтавщини було передано експонатів загальною вагою біля 2 пудів. Більше 2 пудів цінних з історико-мистецької точки зору речей культу, вилучених з храмів Лохвицького і Роменського повітів, було передано до музею в першій декаді серпня. В другій декаді серпня за рекомендацією фахівців до сховищ музею надійшло ще 9 пудів культових виробів з дорогоцінних металів, які не підлягали утилізації і т.д. [42]. Після втручання ВУАН та Археологічного комітету були передані до Миргородського музею і речі зі склепу Данила Апостола [43].

Не вдаючись до моральної та політичної оцінки кампанії по вилученню церковних цінностей, голова Полтавського губкопмису І.Капустянський у звіті за роботу в 1922 р. констатував, що, з точки зору значення для музейного будівництва, конфіскація по губернії церковних цінностей була «найбільш видатною подією 1922 р.» [44]. «Вона, — вказував він, — дала силу матеріалу, який надзвичайно збагатив церковно-археологічними речами етнографічний відділ му-

— 161 —

зею. Голова комітету спільно з іншими музейними працівниками був постійним учасником конфіскаційної комісії і відбирав все, що мало художню та історичну цінність» [45]. В результаті цієї роботи лише в Центральний пролетарський музей Полтавщини надійшло до 20 пудів срібних художніх виробів. Серед них тонкої ювелірної роботи дарохранительниця в формі старовинної дерев'яної трьохбанної церкви, напрестольний хрест з майстерні московських ювелірів кінця XVII ст., велике «Євангеліє» з філігранне різним окладом (початок XVII ст.), оклад з «Євангелія» гетьмана Данила Апостола. До музею поступили також цінні зразки ювелірного мистецтва XVII—XVIII ст. майстрів Франції, Німеччини, Польщі та інших країн.

Таким чином, представники наукової громадськості, співробітники пам'яткоохоронних органів, музеїв, які працювали у складі комісій по вилученню церковних цінностей, доклали немало зусиль, щоб зберегти унікальні пам'ятки українського народу.

Закономірно постає питання: чи вдалося їм повністю виконати це завдання? На жаль, відповідь тут однозначна — ні. Церковні цінності з храмів Кременчуцького, Золотоніського, Хорольського повітів без належної експертизи були відправлені безпосередньо до сховищ Наркомфіну України у Харкові. «Треба гадати, — зазначалось у звіті Центрального пролетарського музею Полтавщини за 1922 р., — велика кількість прекрасних речей загинула для науки» [46].

На початку 20-х років радянська держава практично не виділяла коштів на ремонт і реставрацію навіть найбільш визначних культових пам’яток. Щоб пересвідчитись у цьому, достатньо ознайомитись з ситуацією, що склалась на початку 1923 р. з ремонтом Покровської церкви у Полтаві.

Остання і на початку 20-х років на визначених Полтавським губкопмисом, а згодом — Центральним пролетарським музеєм Полтавщини, пам'яткоохоронних умовах перебувала на утриманні релігійної громади. Щоправда, згідно з наказом голови Полтавського губвиконкому від 1 листопада 1921 р., передбачалось забрати церкву у віруючих, передати її у відання органів народної освіти, відремонтувати і відчиняти «в певні години для огляду, як пам'ятки мистецтва». Наказ цей, однак, не був виконаний, і за церквою продовжувала доглядати релігійна громада [47].

Правильність такого вирішення проблем охорони Покровської церкви 2 січня 1923 р. підтвердила губернська ліквідаційна комісія. «Комісія вважає, — зазначалось у її рішенні, — що іншого виходу з ситуації, що склалася, немає, ніж залишити цю церкву в користуванні

— 162 —

тієї общини, з якою нині існує договір». На засіданні 2 січня 1923 р. секретар комісії також отримав доручення «виробити за сприяння Центрального пролетарського музею Полтавщини додаткові умови і обставини для общини до договору, який заключено з нею, як на археологічну і історичну цінність» [48].

Рішення губліквідкому опротестувала губернська партійна школа, яка займала приміщення архієрейського будинку і консисторії біля церкви. Навіть за умови обнесення церкви парканом з виходом на сусідню вулицю вона наполягала на її закритті.

В зв'язку з цим М.Рудинський в лютому 1923 р. звернувся до НКО УСРР, Археологічного комітету ВУАН, Укрголовполітосвіти, Наукового комітету, Полтавського губвиконкому та губпарткому з листом, в якому виклав свої міркування про заходи щодо охорони Покровської церкви. Зокрема, він вважав необхідним виділення губвиконкомом коштів на ремонт та охорону Покровської церкви, а також просив «відповідні органи відкласти припинення дії договору ліквідкому з общиною Покровської церкви до асигнування необхідних для охорони пам'ятки коштів. Покровська церква, – наголошував М.Рудинський, — дивно витримана і в цілому, і в деталях, можливо «лебедина пісня» тої чудової народної творчості архітектурної, яка провела свої традиції від Х-ХІ ст. до кінця століття ХУІ, не підкоряючись і переборюючи вплив візантійського і західно-європейського архітектурних стилів...

Ось чому усіляке порушення спокійного «життя» пам'ятки є актом неприпустимим. Дивом Покровська церква пережила всі страшні моменти громадянської війни, які пережили з нею полтавські жителі, і тепер, коли ми вступили в епоху мирного будівництва, було б злочином і перед історією, і перед світлим нашим майбутнім не підійти серйозно до питання про збереження цієї виключної пам'ятки» [49].

Позицію пам'яткоохоронців Полтавщини повністю підтримав Археологічний комітет, голова якого академік Ф.Шміт 17 лютого 1923 р. у листі до наркома освіти України В.Затонського писав: «У нас і так їх (пам'яток — авт.) вціліло занадто мало і не можна припустити загибелі такої пам'ятки» [50].

Відповідь В.Затонського від 9 березня 1923 р. на клопотання пам'яткоохоронних органів і наукової громадськості говорить сама за себе. «Наркомос, — говорилося в ній, — за станом своїх ресурсів не лише капітальним ремонтом, але, навіть, і обстеженням Софійського собору в Києві і Покровської церкви в Полтаві зайнятися не може.

Якщо дійсно стан їх складає небезпеку в розумінні повного руй-

— 163 —

нування, пропоную залучити до обслідування місцеві губвиконкоми, в розпорядженні яких маються відповідні технічні сили. Можливо, з'ясується необхідним в результаті прийняти які-небудь заходи; але якщо буде хоча б найменша можливість відкласти витрату коштів на ремонт згаданих храмів до кращих часів, доведеться це зробити. Життя висуває перед нами багато завдань, ще більш важливих і невідкладних, ніж врятування пам'ятників старовини» [51].

В зв'язку з цим не викликає здивування рішення президії Головного управління з професійної освіти НКО УСРР (Укрголовпрофосвіти) від 10 березня 1923 р., яка, «не надаючи особливого значення охороні цінностей Покровської церкви», передала клопотання Археологічного комітету на висновок місцевого губвиконкому [52]. Той же, відступивши під тиском губпартшколи і відібравши Покровську церкву у релігійної громади, коштів на ремонт пам'ятки так і не знайшов. В зв'язку з цим, зазначалось у звіті Центрального пролетарського музею Полтавщини за 1923 р., виняткової ваги пам'ятка культової архітектури була поставлена під загрозу загибелі [53].

На жаль, від подібної небезпеки не були гарантовані інші культові пам'ятки, а особливо ті, які ще належало виявити, дослідити та взяти під догляд і захист пам'яткоохоронців. На початку 20-х років вони прагнули надати цій роботі планомірного і систематичного характеру. Немало було зроблено і для музеєфікації культових пам'яток. В багатьох випадках вдалося зберегти пам'ятки хатніх молитовних будинків та монастирів, приходських храмів. Однак, ці здобутки далися ціною великих зусиль пам'яткоохоронців, які в кожному випадку загрози пам'яткам змушені були долати якщо не протидію, то байдужість з боку органів державної влади. Останні мало зважали на пам'яткоохоронні застереження інструкцій до декрету про відокремлення церкви від держави, звертаючись до них лише під тиском подвижників збереження історико-культурної спадщини.

Певні сподівання на поліпшення стану охорони церковної старовини у пам’яткоохоронців з’явилися в зв’язку з рішеннями XII з’їзду РКП(б), який відбувся 17-25 квітня 1923 р., про необхідність здійснення в національних республіках так званої політики «коренізації». В Україні вона дістала назву «українізації» і була деталізована в ряді документів КП(б)У, ВУЦВК та Раднаркому УСРР, якими передбачались заходи по розвитку української культури. Як зазначає В.Тригубенко, вона «зачепила і таку сферу, як збереження та охорона національних святинь» [54].

Зокрема, в 1923 р. при губернських музеях була введена посада

— 164 —

інспекторів охорони позамузейних пам’яток (на Полтавщині її обійняв М.Рудинський) [55]. В 1924 р. Археологічний комітет при ВУАН набув статусу Всеукраїнського (ВУАК) і прибрав на себе функції вищого наукового контролю за пам’ятками [56]. В 1926 р. при НКО УСРР було утворено головну, а в Дніпропетровську, Києві, Одесі та Харкові – крайові інспектури охорони пам’яток. Відтак, Харківська інспектура, яку очолив С.Таранушенко, мала контролювати стан пам’яток Полтавської і Лубенської, а Дніпропетровська (П.Козар) – Кременчуцької округ Полтавщини [57]. Нарешті, 16 червня 1926 р. ВУЦВК і РНК УСРР затвердили «Положення про пам’ятки природи й культури», яке стало правовою основою діяльності пам’яткоохоронців [58].

Необхідно відмітити також лібералізацію в середині 20-х років партійно-державної політики по відношенню до релігії та церкви. Відповідні рішення XII з’їзду РКП(б) [59], ЦК КП(б)У [60] дещо охолодили запал місцевих «войовничих атеїстів». «В області релігійної пропаганди, – констатував О.С.Бубнов у своєму звіті за поїздку на Україну 29 листопада-19 грудня 1923 р., – необхідно відзначити, що ті «захоплення», які мали місце на Україні в кінці минулого і на початку нинішнього року, вже віджили себе» [61].

Симптоматично, що вже через два тижні після XII з’їзду РКП(б) завідуюча відділом музеїв Наркомату освіти РСФРР Н.І.Троцька надіслала до ЦПМП орієнтовний список найбільш визначних пам’яток Полтавщини, які необхідно було взяти під охорону держави. Серед них – Успенський собор, Спаська, Стрітенська, Вознесенська церкви, Хрестовоздвиженський монастир у Полтаві, Великобудищанський та Мгарський Спасо-Преображенський монастирі. Н.І.Троцька просила співробітників музею повідомити, в якому стані знаходилися ці та інші пам’ятки губернії. Особливо ж її цікавило, «які ще монастирі і церкви в губернії підлягають охороні як художньо-історичні пам’ятки» [62]. Отже, реєстрація культових пам’яток визначалась як першочергове завдання подвижників збереження історико-культурної спадщини.

Влітку 1923 р. Укрголовполітосвіта НКО УСРР його виконання доручила місцевим музеям [63]. Тоді ж з її ініціативи НКВС України зобов’язав відділи з ліквідації майна релігійних установ при місцевих виконкомах разом з пам’яткоохоронцями терміново зареєструвати «предмети пам’яток культу історико-художнього значення» [64]. Однак, як зазначав у листі від 29 листопада 1923 р. до Укрголовполітосвіти М.Рудинський, запропонована нею для обліку пам’яток анкета «може бути заповненою лише справжнім фахівцем, і, звичайно, лише в тому

— 165 —

разі, коли фахівець бачив пам’ятку на власні очі або має перед собою всі потрібні матеріали… Отже, – продовжував він, – виконати доручення відразу неможливо… Відсутність коштів і зв’язана з нею неналагодженість зносин із музеями периферії стає перешкодою до справжнього обліку позамузейних пам’яток» [65].

Відтак, Полтавський музей надіслав до Укрголовполітосвіти лише попередній список архітектурних пам’яток краю. До нього були включені пам’ятки, раніше обстежені і зареєстровані співробітниками музею, інших музеїв Полтавщини. Усього «Список пам’яток архітектури в сучасних межах Полтавщини, взятих під охорону ЦПМП» включав 72 об’єкти. Серед них – 54 пам’ятки культової архітектури.         Зокрема, музеєм були взяті на облік Покровська, Спаська, Воскресенська, Стрітенська, Миколаївська церкви, Успенський собор та Хрестовоздвиженський монастир у Полтаві; Успенська церква в селі Малі Будища, Успенська – в с.Пушкарівка, Іоанна Предтечі – в с.Гавронці, Миколаївська, Троїцька – в с.Диканька Полтавського повіту. В список архітектурних пам’яток Хорольського повіту увійшли Успенський собор та Миколаївська церква – в Хоролі, церква Іоанна Предтечі – в с.Родіонівка, Троїцька – в с.Остап’є, Миколаївська – в с.Запсілля. Дві церкви (Спасо-Преображенська в с.Великі Сорочинці та Михайлівська в с.Кибинці) були зареєстровані як пам’ятки в Миргородському повіті, 5 – в Кобеляцькому (Успенська – в Кобеляках, Миколаївська, Успенська, Михайлівська – в Нових Санжарах, церква в с.Горішне), 5 – в Зіньківському (Спаська та Покровська – в м.Зіньків, Всіх Святих – в с.Іорданівка, Миколаївська – в с.Грунь), Монастирська – в с.Чернечий Яр), 5 – в Гадяцькому (Петропавлівська – в м.Гадяч, Миколаївська – в с.Красна Лука, Троїцька – в с.Максимівка, Різдва Богородиці – в с.Ціпки, Успенська – в с.Лютеньки), 5 – в Роменському (Троїцький собор – в м.Ромни, Троїцька церква – в с.Бобрик, Миколаївська – в с.Грабарівка, Успенська – в с.Линовиці). Були також включені до списку пам’яток архітектури: собор Різдва Богородиці в м.Лохвиця, Мгарський монастир, Снітинські Троїцька і Воскресенська церкви в Лубенському повіті, Густинський монастир, Варваринська церква в с.Сокиринці, Миколаївська церква в с.Березівка Прилуцького повіту, собор Преображенського монастиря в м.Золотоноша, ряд храмів Кременчуцького повіту: кафедральний собор повітового центру, Покровська церква у Крюкові, Михайлівська – у с.Глобино, Миколаївська – у с.Городище [66].

Більшість пам’яток культової архітектури (як дерев’яних, так і камінних), взятих на облік ЦПМП, була побудована в другій половині

— 166 —

XVIII – на початку XIX ст. За розробленими М.Семікіним методиками саме час побудови храму був одним з важливіших критеріїв оцінки його як пам’ятки. Зокрема, М.Семікін пропонував заносити до пам’яткоохоронних реєстрів дерев’яні церкви, споруджені до кінця ХVIII ст. І в поданому ЦПМП до Укрголовполітосвіти списку ця вимога була цілком дотримана. Так само, як і врахована висловлена в 1922 р. пропозиція М.Рудинського включити до числа пам’яток камінні храми, зведені не пізніше першої чверті XIX ст. Однак, як вже зазначалось, пам’яткоохоронці Полтавщини мали відомості про 250 церков і соборів XVII – початку XIX ст. , а до реєстру пам’яток з них було включено лише 54. Думається, причина такої, на перший погляд, невідповідності полягала в тому, що перше число з’явилося переважно як результат аналізу літератури з питань церковного будівництва, а друге – після реального обстеження храмів фахівцями, за висновками яких і складалися списки пам’яток. Дослідити ж чи хоча б ознайомитися із станом усіх культових споруд Полтавщини вони, в силу зазначених М.Рудинським причин, не могли. В зв’язку з цим до списку архітектурних пам’яток, в тому числі культових, на кінець 1923 р. були включені далеко не всі об’єкти, які на це заслуговували.

В зв’язку з цим відповідна робота продовжувалась і надалі. Щоб стимулювати облік пам’яток, Укрголовполітосвіта та відділ культів НКВС України вирішили залучити пам’яткоохоронців до кампанії по перевірці культового майна, що в 1925-1926 рр. проводилась в республіці. Вони мали взяти на облік як пам’ятки культової архітектури, так і історико-мистецькі предмети культу, що зберігалися в молитовних будинках [67]. Для цього Укрголовполітосвіта навіть перерахувала Полтавському державному краєзнавчому музею (колишньому ЦПМП) 300 крб. [68]. Отож музей провів реєстрацію культових пам’яток не лише в Полтавській та Кременчуцькій, а ще в Прилуцькій округах [69]. Згідно з розпорядженням Полтавського окрвиконкому від 3 грудня 1925 р. до складу районних комісій по перевірці культового майна округи увійшли представники окрінспектури народної освіти [70]. До Лубенської окружної комісії з перевірки культового майна увійшов завідувач місцевим музеєм І.Плескач [71].

На основі літературних джерел, даних музеїв та краєзнавців Харківська та Дніпропетровська крайові інспектури уклали списки пам’яток всеукраїнського значення. В 1927 р. вони були затверджені Наркоматом освіти УСРР і направлені до відповідних окрвиконкомів [72].

Проведена НКО УСРР реєстрація найбільш визначних пам’яток

— 167 —

краю мала надзвичайно важливе значення, оскільки показала багатство його історико-культурних надбань, зокрема, пам’яток культової архітектури, та стимулювала діяльність пам’яткоохоронних органів і громадських організацій, музеїв, наукових установ по їх систематичному виявленню і дослідженню. В результаті вже на кінець 1927 р. Харківська інспектура взяла на облік в Лубенській окрузі 19, Полтавській – 41, Роменській, до якої входила частина повітів Полтавщини, – 29 пам’яток архітектури, переважно культової [73]. Незабаром С.Таранушенко констатував, що практично всі пам’ятки культової архітектури Полтавської, Лубенської, Роменської округ були «доволі ретельно досліджені місцевими краєзнавчими організаціями й музеями» і взяті на облік [74]. Під керівництвом Дніпропетровської інспектури відповідна робота проводилась і в Кременчуцькій окрузі [75].

В середині 20-х років системного характеру набули також дослідження культових пам’яток. Надзвичайно плідно в цьому плані працював директор Музею українського мистецтва у Харкові, а згодом інспектор охорони пам’яток культури С.Таранушенко. Так, в 1923 р. ним була організована комплексна експедиція з метою дослідження народного мистецтва до Золотоніського та Кременчуцького повітів. Керована С.Таранушенком експедиція музею досліджувала пам’ятки Полтавщини також в 1927 р. та 1928 р.[76].

Результатом експедицій стали безцінні матеріали з історії народної архітектури та побуту, іконопису. Журнал «Червоний шлях», повідомляючи про роботу експедицій Музею українського мистецтва влітку та в грудні 1923 р. на Полтавщині, наприклад, писав: «Наслідки обох експедицій були остільки значні, а здобуті матеріали остільки нові й цікаві для Харкова, що музей визнав за потрібне організувати публічну відчитну виставку, щоб ознайомити широкі кола м.Харкова з найголовнішими здобутками своїх експедицій». Відкрита 7 червня 1924 р. на публічному засіданні співробітників музею, Харківської науково-дослідної кафедри історії української культури, представників наукового комітету, художників, літераторів міста, виставка привернула увагу громадськості, отримала схвальні відгуки фахівців [77].

Значною мірою під впливом С.Таранушенка до досліджень культових пам’яток долучились співробітники музеїв, кореспонденти Харківської крайової інспектури. Зокрема, за методичної допомоги С.Таранушенка завідувач Миргородським музеєм В.Омельченко виконав світлини та кресленики зі Спаської церкви в с.Великі Сорочинці [78].

— 168 —

На основі даних реєстрації відповідними органами розроблялись конкретні заходи по забезпеченню збереження пам’яток. Зокрема, в листопаді 1923 р. ЦПМП повідомив Укрголовполітосвіту, що список зареєстрованих ним пам’яток був переданий до відділу управління губвиконкому та окрвиконкомів «з повідомленням про те, що ті пам’ятки взято під охорону й жодні зміни в їх архітектурі не дозволяються» [79]. Надіслані музеєм дані лягли в основу відповідних розпоряджень окрвиконкомів. Наприклад, 26 листопада 1923 р. Роменський окрвиконком зобов’язав Гадяцький районний виконавчий комітет взяти підписки у релігійних громад Успенського собору та Покровської церкви в м.Гадяч, Троїцької церкви в с.Максимівка, Успенської церкви в с.Лютеньки «про те, що церкви, які знаходяться в їх користуванні, мають історичне значення і лічаться під особливою охороною Полтавського пролетарського музею, а тому релігійні громади не можуть робити в них ніякого ремонту без дозволу останнього і відому губліквідкому» [80]. Відтак, вже 1 грудня 1923 р. Гадяцький райвиконком запропонував представникам релігійних громад з’явитися для оформлення відповідних документів.

Подібна практика застосовувалась і в майбутньому. Наприклад, в червні 1924 р. Полтавський губліквідком за погодженням з губполітосвітою дозволив ремонт Успенського кафедрального собору за умови збереження його «архітектурних деталей» [81]. В 1925 р. ВУАК визначив умови користування релігійною громадою Покровською церквою у Кременчуці, яка була занесена до списку пам’яток культової архітектури і т. ін. [82].

Конкретні охоронні заходи вказувалися і в надісланих до окрвиконкомів списках пам’яток всеукраїнського значення, взятих на облік Комісаріатом освіти УСРР.

Регулярно перевіряли стан збереження пам’яток крайові інспектори. Так, вже в 1927 р. П.Козар здійснив перевірку умов охорони майже всіх пам’яток, взятих на облік в межах Дніпропетровської інспектури. С.Таранушенко обстежив культові пам’ятки Полтави, Миргорода, Лубен, Зінькова та навколишніх сіл. За станом збереження культових пам’яток, які перебували в користуванні релігійних громад, доглядали також кореспонденти (добровільні помічники) музеїв, крайових інспектур, ВУАКу, члени краєзнавчих та наукових товариств. Вдавалися пам’яткоохоронці і до відповідної допомоги місцевих органів влади. Так, Харківська крайова інспектура в 1927 р. з метою перевірки зареєстрованих нею пам’яток направила спеціальну анкету до сільських рад, райвиконкомів, відділів упорядкування міст та

— 169 —

відділів місцевого господарства виконкомів. В результаті на початок 1928 р. вона мала дані про стан охорони вісімдесяти відсотків пам’яток, що перебували в неї на обліку. Загалом, особливого занепокоєння він не викликав. На визначених пам’яткоохоронцями умовах переважна більшість об’єктів культової архітектури перебувала під належним доглядом релігійних общин [83].

Не випадково пам’яткоохоронці прагнули зберегти за релігійними громадами не лише приходські, а й монастирські храми. Їх доля часто-густо вирішувалась органами влади в контексті курсу на ліквідацію монастирів. Часто-густо приводом для припинення релігійного життя в монастирях ставали надумані порушення віруючими умов договору оренди на монастирське майно. Саме так у 1925 р. , наприклад, президія Лубенського окрвиконкому мотивувала своє рішення про вилучення Преображенського собору Мгарського монастиря з користування віруючих і передачу його у розпорядження окрземвідділу, а згодом – соцзабезу. Однак, без перебудови собору, дозволу на яку, зрозуміло, органи охорони пам’яток не давали, ні окрземвідділ, ні окрсоцзабез пристосувати його до своїх потреб так і не змогли. Кошти на ремонт собору та інших культових споруд монастиря ними також не виділялись. В зв’язку з цим в травні 1927 р. Лубенський окрвиконком за наполяганням С.Таранушенка звернувся до НКВС УСРР з проханням передати собор в користування релігійній громаді з тим, щоб вона привела його в належний стан. В червні 1927 р. прохання було задоволено, а вже в серпні цього року окрвиконком повідомив НКВС УСРР, що релігійною громадою закінчується ремонт дзвіниці монастиря, а до кінця року планується повністю відремонтувати всі його культові споруди [84].

В середині 20-х років були врегульовані також питання охорони культових предметів художньо-історичного значення. Особливе значення в цьому плані мала проведена в 1925-1926 рр. кампанія по перевірці культового майна. Як зазначалось в листі Полтавського державного музею до НКО УСРР від 24 вересня 1927 р., «цю кампанію Музеєм було організовано так: в деяких районах і зокрема в Полтаві, представники Музею брали участь в комісіях, що їх було складено Адмінвідділом ОВК. В процесі роботи цих комісій представники Музею переводили реєстрацію речей, а пізніше їх вилучали. В деяких же районах представники Музею, за згодою Адмінвідділа ОВК, просто об’їздили молитовні будинки і в присутності представників Сільрад переводили реєстрацію речей історико-мистецького значення».

Частина зареєстрованих таким чином пам’яток залишилась під

— 170 —

наглядом віруючих. Найбільш цінні ж «речі було частково звезено до Музею самими релігійними громадами, частково ж забрані самим Музеєм». Його фонди, в результаті, поповнилися на 1000 експонатів: килимами, рушниками, стародруками й рукописними книгами, іконами, старовинними картинами, пам’ятками різьблення тощо [85].

Безумовно, і в середині 20-х років стан охорони культових пам’яток був далеко не ідеальним. Траплялись випадки їх недоцільного використання чи навіть загибелі. На їх долі позначались фактори ідеологічного характеру. Мізерною була фінансова участь держави у підтриманні культових пам’яток. Водночас, основні тенденції на ниві їх охорони полягали в цей час у розширенні практики участі пам’яткоохоронців у вирішенні проблем збереження як пам’яток культової архітектури, так і історико-мистецьких предметів релігійного культу.

Стан охорони культових пам’яток почав різко погіршуватися з кінця 20-х років в зв’язку з проголошеним тоді правлячою більшовицькою партією курсом «войовничого атеїзму». Його провідники не задумувались над тим, що, руйнуючи осередки релігійного життя, вони нерідко знищують безцінні зразки української культури. Так, вже на початку 1929 р. до Харківської крайової інспектури охорони пам’яток культури тривожні повідомлення надходили з Зінькова, де загроза руйнування нависла над Преображенським собором [86]. Котелевський райвиконком влітку 1929 р. підіймав через НКВС УСРР та ВУЦВК питання про знесення Мироносицької церкви. На його думку, достатніми підставами для цього був похилий вік церкви та те, що нею вже тривалий час ніхто не користувався [87]. Перелік подібних фактів можна значно продовжити.

Прагнучи не допустити трагічних для пам’яток наслідків, пам’яткоохоронці намагалися, принаймні, передати їх для використання тими установами, які могли забезпечити їх збереження. В цілому ряді випадків їм це вдалося. Так, Полтавський окрвиконком в травні 1929 р., обгрунтовуючи в листі до НКВС УСРР необхідність закриття Хрестовоздвиженського собору, погодився з пропозиціями пам’яткоохоронців використати його для потреб музейного будівництва [88]. 10 червня 1929 р. секретаріат ВУЦВК взяв до уваги пропозиції пам’яткоохоронців і ухвалив передати під їх догляд Сампсоніївську церкву поблизу Полтави. В зв’язку з цим НКО УСРР доручив здійснювати його Полтавському державному музею [89].

Восени 1929 р. Полтавський окрвиконком розпочав підготовку до закриття Покровської церкви у Полтаві. Якихось конкретних

— 171 —

планів її використання у виконкому не було – очевидно, там вважали достатнім приводом до вилучення у релігійної громади визначної пам’ятки архітектури XVIII ст. те, що вона знаходилась на території військового госпіталю. Розуміючи, що залишена напризволяще пам’ятка може загинути, директор Полтавського державного музею І.Іоффе та його заступник Я.Риженко 26 жовтня 1929 р. звернулися до адмінвідділу Полтавського окрвиконкому з листом, в якому просили, «зважаючи на виняткову вагу цієї церкви як архітектурно-мистецької пам’ятки українського стилю XVIII віку… передати її у безпосереднє відання крайової комісії охорони пам’яток культури, що її органом на Полтавщині є Державний музей».

Врешті-решт, президія Полтавського окрвиконкому 13 січня 1930 р. ухвалила передати Покровську церкву під догляд музею для використання під експозиції «Красного музею охорони пам’яток культури». З таким рішенням в кінці січня 1930 р. погодились і в відділі культів НКВС України [90].

У 1930 р. Лохвицький райвиконком ухвалив передати під місцевий музей собор Різдва Богородиці у Лохвиці [91]. Тоді ж у листі до Лубенського райвиконкому Харківська крайова інспектура рекомендувала передати у відання місцевого музею Мгарський Спасо-Преображенський монастир з тим, щоб у майбутньому оголосити його пам’яткою республіканського значення та використати під культосвітні установи [92]. Оскільки монастир функціонував, райвиконком вирішив скористатися з цієї пропозиції, щоб закрити обитель. Однак, як видно з листа райвиконкому до ВУЦВК від 13 травня 1931 р., від рекомендацій пам’яткоохоронців не відмовлявся. Дотримання їх вимагав від райвиконкому і НКО УСРР [93]. Перелік подібних фактів можна було б продовжити.

За кожним з них подвижництво пам’яткоохоронців, які докладали всіх можливих зусиль, щоб зберегти у первозданному вигляді визначні пам’ятки культової архітектури. В цьому, зокрема, переконують події, пов’язані з передачею та пристосуванням під музей Успенського кафедрального собору у Кременчуці. Ще влітку 1929 р. голова ВУЦВК Г.Петровський, перебуваючи на Кременчуччині, погодився на пристосування хоральної синагоги та Успенського собору під культосвітні заклади. Вже 16 червня 1929 р. секретаріат ВУЦВК дав розпорядження НКВС України оформити належним чином відповідні документи на вилучення обох храмів у віруючих. Зрозуміло, його виконували місцеві органи влади, які запланували пристосувати собор під фізкультурний зал.

— 172 —

Таке рішення викликало справедливе незадоволення з боку віруючих. Їх представники з десяти навколишніх сіл звернулися з відповідним протестом до «всеросійського старости» М.І.Калініна [94]. Опротестували його й пам’яткоохоронні органи НКО УСРР, які настійно рекомендували використати приміщення собору для розміщення експозицій місцевого музею. Зрештою, Кременчуцька міськрада погодилася з позицією пам’яткоохоронців.

У серпні 1930 р. інспектор Дніпропетровської інспектури охорони пам’яток П.Козар, грунтуючись на висновках фахівців-архітекторів, направив до Кременчуцької міськради умови пристосування собору під музей. Їх дотримання мало гарантувати повне збереження унікальної пам’ятки архітектури, збудованої в 1804-1816 рр. архітектором Л.Карлоні за проектом Д.Кваренгі. На жаль, вже в вересні 1930 р. він змушений був констатувати, що перебудова собору розпочалась всупереч його пам’яткоохоронних застережень. 23 вересня 1930 р. в листі до НКО УСРР Український комітет охорони пам’яток культури (УКОПК) опротестував «псування значної архітектурно-мистецької пам’ятки тим більшої ваги, що невеличкому містечку Кременчукові пощастило володіти цінним пам’ятником культури». Наступного дня НКО УСРР звернувся з відповідним протестом до ВУЦВК, а 25 вересня – до Генерального прокурора України. Лише після їх втручання вдалося припинити перебудову кафедрального собору [95].

З роками до порад пам’яткоохоронців прислухалися все менше. Так, вже в 1933 р. для зберігання зерна був пристосований Успенський собор у Пирятині. Подібним чином планувалось використати й Успенський кафедральний собор у Полтаві. Віруючі отримали його в 1929 р. як компенсацію за вилучені у них Миколаївську, Воскресенську, Стрітенську, Спаську, Хрестовоздвиженську, Архієрейську церкви. З того часу вони виконали досить значний ремонт храму – пофарбували дах і бані, оштукатурили фасади собору, провели електричне освітлення, промили настінний живопис, поновили іконостас. Та всі їх зусилля 31 серпня 1933 р. перекреслили уповноважені Полтавської міськради, які визнали собор «придатним під зсипку зерна» [96]. Тут же, в Полтаві, як склад військовим госпіталем використовувалась й унікальна пам’ятка культової архітектури – Покровська церква, раніше передана під музей охорони пам’яток [97]. Результат у всіх випадках був один – поступове руйнування пам’яток.

Пам’ятки приходили в занепад і в тому разі, коли ними ніхто не користувався. Адже, якщо общини віруючих проводили хоча б побіжний їх ремонт, то після вилучення храмів у релігійних громад ніяких коштів

— 173 —

на підтримку пам’яток держава не виділяла, очевидно, сподіваючись, що з часом питання про долю архітектурних шедеврів культового призначення вирішаться самі собою. І час брав своє. Наприклад, в листі уповноважених релігійної общини Успенського кафедрального собору у Полтаві до ВУЦВК від 3 вересня 1933 р. повідомлялось, що Спаська церква, до якої місцеві органи влади пропонували перенести єпископську кафедру, за кілька років, які вона простояла без використання, була «доведена до такого стану, що служити в ній неможливо» [98].

На жаль, число вилучених у релігійних общин храмів з кожним роком зростало. Так що на 1940 р. на території Полтавщини залишилась лише одна діюча церква [99].

Інші поступово гинули від часу, перебудов, а ще більше від байдужості з боку органів влади, які все частіше санкціонували, а нерідко й ініціювали знищення храмів всупереч позиції пам’яткоохоронців. Наприклад, весною 1929 р. постало питання про долю церкви Різдва Богородиці у Полтаві. Незважаючи на те, що церква не була залічена до реєстру пам’яток, комісія адмінвідділу окрвиконкому, яка 5 квітня 1929 р. оглянула церкву, запросила, у відповідності до існуючого законодавства, уповноваженого УКОПК на Полтавщині Я.Риженка. Члени комісії погодилися з його пропозицією зберегти храм. Наступного року комісія підтвердила це рішення. Та вже через рік все змінилося. 2 червня 1931 р. учасники виробничої наради вагонного відділу станції Полтава-Південна, зіславшись на те, що храм відвідувало небагато віруючих, ухвалили, що «займати таку величезну церкву, яка містить масу будівельного матеріалу, нераціонально». Відтак, з санкції місцевих партійних та радянських органів активісти-атеїсти почали поширювати серед робітників підписні листи-заклики: «Перетворимо будинки молитви-дурману на майстерні-велетні соціалістичної праці». Вирок церкві був підписаний [100].

У 1934 р. Полтава втратила свій найголовніший храм – Успенський кафедральний собор. Він був побудований у 1748-1770 рр. з ініціативи і на кошти полтавського полковника Андрія Горленка і козацької старшини. В Успенському соборі служив дияконом дід Івана Котляревського. Звідси проводжали в останню дорогу автора безсмертних «Енеїди» та «Наталки Полтавки», а в 1920 р. – Панаса Мирного. Однак, культурною цінністю, так само, як і історичною значимістю собору знехтували [101].

Такою ж трагічною виявилася й доля історико-мистецьких

— 174 —

речей культового призначення, які знаходилися в користуванні релігійних громад. Вони стали об’єктом різного роду господарських кампаній: заготівлі лому чорних та кольорових металів, «Дзвони – на індустріалізацію!» тощо. Їх організатори були далекі від інтересів охорони пам’яток.    Величезних зусиль, наприклад, пам’яткоохоронцям довелося докласти весною – влітку 1930 р., щоб врятувати дзвін «Кизикермен» з дзвіниці Успенського собору у Полтаві. Історія цього дзвону сягала 1695 р., коли в поході на Турецьку фортецю полтавські козаки під орудою полковника Герцика захопили, як трофеї, турецькі гармати. Того ж року з них і відлили дзвін вагою понад 100 пудів. Зверху до низу його прикрашала листяна гірлянда, а на шиї він мав напис: «року 1695, м-ца новем врія «. З одного боку на плащі дзвону було відлито восьмираменний хрест в овалі, а з іншого – зображення Богородиці в такому ж овалі. Привертав до себе увагу і зображений на плащі дзвону герб полковника Герцика: рука, яка тримала стрілу з восьмираменним хрестом. З протилежного від герба боку відлита віршована історія дзвону:

«В року тысяча шестьсот девятдесят пятом
Во славном Кизикермене от христіан взятом
За царства русских царей Петра, Іоанна…
Сооружен ест звон сей ку божіей славе
До храму Успения во граде Полтаве
Из штук кизикерменских арматных здобычных
З додатком матерій до звона приличных
Коштом его милости войск полтавских вожа
Павла Семеновича Украины строжа».

Напис під віршами повідомляв, що дзвін «Дьелал Афанасій Петрович» – київський майстер, відомий, як автор дзвону «Старий» в Київському Видубицькому монастирі, а також відлитого в 1705 р. 800-пудового дзвону для Софії Київської.

«Кизикермен» – видатна пам’ятка ливарного мистецтва й історії українського козацтва – прослужив людям більше, ніж півтора століття. Однак, щілина, яка згодом з’явилася в плащі дзвона, унеможливила його подальше культове використання.

Звичайно в таких випадках доля дзвону вирішувалась досить просто – його продавали на металевий брухт. Та, пам’ятаючи, що «Кизикермен» – свідок козацької слави краю, полтавчани вирішили по-іншому: перелити дзвона зі збереженням усіх його особливостей. Так було продовжено життя «Кизикермену», на копії якого з’явився ще один напис: «Перелит в 1880 году в десятое лето царствования

— 175 —

императора Александра на средства, пожертвованные действительным статским советником Петром Герасимовичем Аглаимовым и штабс-капитаном Иваном Васильевичем Петрашем из капитала Т.Я.Старицкой». Внизу дзвона зазначалось, що він «лит в Москве в заводе М.Д.Филянского. При переливке соблюдены прежние надписи и детали».

Заради справедливості зазначимо, що при литті дзвона деякі неточності у відтворенні написів оригіналу все ж були допущені. Втім, вони не були суттєвими. Головне ж – як і раніше, дзвін зберігав живий голос історії, з дзвіниці Успенського собору щоденно нагадував полтавчанам про учасників славного походу козаків на турецьку фортецю. Переживши друге народження, «Кизикермен», здавалось, ще довго буде служити людям.

Однак, в травні 1930 р. він опинився на одному із складів контори заготівельного тресту «Рудметалторг». Ще до цього Полтавський державний музей неодноразово нагадував її керівникам про неприпустимість наруги над пам’яткою історії та мистецтва. Та єдине, що йому вдалося добитися – згоди господарників передати дзвін до музею після виплати 550 крб. Саме в таку суму вони оцінили історичну реліквію. Втім і її музей не мав.

Намагаючись врятувати пам’ятку, директор музею І.Іоффе, його заступник Я.Риженко та секретар Г.Коваленко звернулися за допомогою в бюро УКОПК. На захист дзвона виступили також відомі мистецтвознавці. Один із них, Д.Гордєєв, 11 травня 1930 р. у своїй відповіді на запит бюро УКОПК про художньо-історичну цінність «Кизикермену», наприклад, писав: «Безперечно, треба зберегти цю дуже цікаву пам’ятку першорядного значення, хоча це і копія XIX ст.». Свою думку про «безумовну потребу передати (дзвін – авт.) до музею для охорони і культосвітнього використання» висловив також С.Таранушенко [102]. Зрештою, 15 січня 1931 р. питання про долю «Кизикермену» розглянули члени бюро УКОПК. Після його обговорення, в якому взяли участь Д.Гордєєв, П.Жолтовський, М.Тихий, вони ухвалили занести «Кизикермен» до першої категорії пам’яток ливарного мистецтва, які підлягали безумовному збереженню, і через сектор науки НКО УСРР звернутися до Рудметалторгу з категоричною вимогою передати дзвона до музею [103]. Саме там він і знайшов захист. Сьогодні дзвін привертає увагу відвідувачів Полтавського краєзнавчого музею.

Поруч з ним демонструється ще одна пам’ятка ливарного мистецтва – дзвін (1704 р.) з Покровської церкви с.Жуки поблизу Пол-

— 176 —

тави. Ось, власне, і все, що вдалося врятувати в 30-ті роки від рук «войовничих безвірників».

У вогні антирелігійних багать кінця 20-х – 30-х років безслідно зникли також десятки іконостасів, якими здавна славилися храми Полтавщини, високохудожні зразки предметів релігійного культу. Нерідко пам’яткоохоронці просто не встигали зробити їх оцінку. Так, в лютому 1930 р. «войовничі безвірники» с.Святилівка Градизького району, навіть не чекаючи офіційного закриття президією ВУЦВК Миколаївської церкви, знищили її культове майно, зняли хрест і поставили на його місце п’ятикутну зірку [104]. За термінологією Кременчуцької міськради, «громадське захоплення» Миколаївської та Успенської церков на початку 1930 р. було вчинено в с.Потоки. Знову ж таки, всі культові речі й іконостаси були знищені [105].

Не складали виключення з богоборчої практики радянської влади подібні випадки і в наступні роки. Наприклад, в середині грудня 1931 р. релігійна громада Троїцької церкви в с. Велика Багачка звернулася до ВУЦВК зі скаргою, в якій повідомлялось, що на початку цього місяця сільські активісти увірвалися до храму і «п’яні почали руйнувати все, що було в церкві… Все майно, що було в церкві, – зазначалось у скарзі, – кидали на цвинтарі, глузували, топтали, люди гірко плакали від образи, просили не глумитися над святинею». Та зупинити знищення культового начиння так і не вдалося [106]. На жаль, перелік подібних фактів можна продовжувати і продовжувати. За кожним з них – не лише наруга над почуттями віруючих, знищення їх святинь, а й загибель безцінних пам’яток історії та культури, які були загальним надбанням і багатством українського народу.

Навіть за умов найбільшого беззаконня, безправності, коли за кожне слово, сказане не в унісон з офіційними гаслами й ідеологією, можна було заплатити власним життям, його душа голосом справжньої інтелігенції, національно свідомих робітників і селян продовжувала протестувати проти варварського нищення українських святинь, оберегів духовності і культури.

Не можна без хвилювання читати, наприклад, лист, з яким у вересні 1937 р. до голови РНК СРСР В.Молотова звернулись жителі с.Лютеньки Гадяцького району. В листі йшла мова про свідоме руйнування місцевими безвірниками збудованої 1686 р. коштом гадяцького полковника М.Бороховича Успенської церкви. «Такої, – писали селяни, – немає на всіх бувших Харківській і Полтавській губерніях. Вона кам’яна. Має велику красу. Вона видержала осаду шведів. На протязі трьохсот років її щадили.

— 177 —

Ми не церковники, – читаємо далі в листі, – (але) знищення великих історичних пам’яток не можна без гніву спостерігати. Якщо Ви, т. Голово, не з варварами дикими, – досить категорично ставили питання автори листа, – то припиніть це дике й сумне явище. Прикажіть взяти під охорону цю історичну пам’ятку, б. Успенську церкву, і відновити частково нанесений урон, щоб не раділи вороги народу, щоб не ширили недовольства серед народу» [107].

Здається, вжита в листі характерна для 30-х років термінологія цього разу застосовувалась цілком адекватно і коректно – тільки ворог народу міг нищити його історичні й культурні надбання. При цьому, як видно з листа, його автори цілком усвідомлювали всі можливі наслідки своїх дій. «Багато громадян, – писали вони, – та горе, що підписатись не можна, бо поламають і понівечать за це». І все ж, розуміння відповідальності за долю поколінь майбутніх пересилило страх перед можливою розплатою з боку «варварів диких».

На жаль, надто пізно таке розуміння прийшло до партійно-державної верхівки СРСР, з ініціативи якої і творилася наруга над культурою та історичною пам’яттю українського народу. «Одне слово, двадцятий вік помстився, – писав у квітні 1942 р. з цього приводу О.Довженко. – Погуляв по слідах і дев’ятнадцятого, і сімнадцятого, і одинадцятого. Зоставив биту цеглу, кам’яні коробочки, на які противно дивитися, і покарбовану землю. Відсутність смаку, відірваність од природи і моральний занепад, і душевна сліпота – разючі і незрівнянні ні з чим. Мені здається, що в наступних часах нашу героїчну епоху будуть вважати епохою занепаду в багатьох смислах. Так мені здається» [108].

Література:

1. Касимова І.А. Полтавська учена архівна комісія і збереження пам’яток церковної архітектури // Козацькі старожитності Полтавщини. Збірник наукових праць. – Полтава: Криниця, 1993. – Вип.1. – С.121-132.

2. Жук В.Н. Скарби полтавського древлесховища // Тези доповідей і повідомлень другої Полтавської наукової конференції з історичного краєзнавства. – Полтава, 1991. – С.80-81.

3. Риженко Я. Полтавський державний музей. Історичний нарис // Збірник, присвячений 35-річчю музею. – Полтава, 1928. – Т.1. – С.1-15.

4. Нестуля О. Біля витоків державної системи охорони пам’яток культури в Україні ( Доба Центральної Ради, Гетьманщини,

— 178 —

Директорії). – К.-Полтава, 1994. – С.48.

5. Нестуля О.О. Документи про пам’яткоохоронну діяльність В.М.Щербаківського у 1917 р. // Полтавський археологічний збірник. – Полтава, 1995. – Ч.4. – С.184-188..

6. Записки Українського наукового товариства дослідовування й охорони пам’яток старовини та мистецтва на Полтавщині. – Полтава, 1919. – Вип.1. – С.VІІ.

7. Полтавские епархиальные ведомости. – 1917. – №14. – С.1129-1131.

8. Центральний державний архів вищих органів влади і управління (далі ЦДАВО) України. – Ф.2581. – Арк.1-3,5.

9. Там само. – Ф.2201. – Оп.1. – Спр.1202. – Арк.1.

10. Там само. – Арк.2,3.

11. Там само. – Ф.2457. – Оп.2. – Опр.4. – Арк.49,53.

12. Там само. – Ф.2201. – Оп.1. – Спр.1208. – Арк.3.

13. Там само. – Ф.2457. – Оп.2. – Спр.4. – Арк.48.

14. Білокінь С. Велетень мистецтвознавства // Пам’ятки України. – 1989. –№3. – С.12.

15. ЦДАВО України. – Ф.2201. – Оп.1. – Спр.1202. – Арк.12.

16. Там само. – Ф.2457. – Оп. 2. – Арк.53, 62-63.

17. Акуленко В.І. Охорона пам’яток культури в Україні. – К.,1991. – С.30.

18. Кот С.И. Охрана памятников истории и культуры в годы Советской власти // Историко-культурное наследие Полтавщины. – К., 1987. – С.46.

19. Рудинський М. Архітектурне обличчя Полтави. – Полтава, 1919.

20. Щербаківський В. Матеріали до вивчення Полтавщини. З записної книжки подорожнього // Записки українського наукового товариства дослідовування й охорони пам’яток старовини та мистецтва на Полтавщині. – Полтава, 1919. – Вип.1. – С.106-109.

21. Державний архів Російської Федерації. – Ф.2307. – Оп.3. – Спр.206. – Арк.253 зв. – 254.

22. Архів СБУ. – Спр.65995 ФП. – Арк.21-24; ДАПО. – Ф.Р. – 495. – Оп.1. – Спр. 1. – Арк.213; Спр.5. – Арк.112-114.

23. Семикин Мих. Об охране памятников деревянного церковного зодчества и предметов церковной старины // Бюллетень губерніального відділу народної освіти на Полтавщині. – 1922. - №3. – С.29-31; №5-6. – С.35-37.

— 179 —

24. Бюллетень кабінету антропології та етнології ім.Хв.Вовка. – К., 1925. –№1. – С.29.

25. ЦДАВО України. – Ф.166. – Оп.4. – Спр.192. – Арк.56 – 57.

26. Інститут рукописів Національної бібліотеки України ім.В.І.Вернадського (далі ІР НБУ) . – Ф.Х. – №31568. – Арк.6.

27. ЦДАВО України. – Ф.166. – Оп.4. – Спр.192. – Арк.170.

28. Там само. – Арк.56.

29. Там само. – Арк.111.

30. Там само. - Арк.60 зв.

31. Державний архів Полтавської області (далі ДАПО). – Ф.387. – Оп.1. – Спр.1031. – Арк.18.

32. Науковий архів Інституту археології Національної Академії наук України ( далі НА ІА НАН України). – Ф.ВУАК. – Спр.45. – Арк.3.

33. ІР НБУ. – Ф.Х. – №19907. – Арк.4-5.

34. ЦДАВО України. – Ф.166. – Оп.4. – Спр.192. – Арк.116.

35. Об отделении церкви от государства и школы от церкви. – Харьков, 1920. – С.3 – 15.

36. ДАПО. – Ф.3121. – Оп.1. – Опр.57. – Арк.35.

37. Державний архів Черкаської області. – Ф.1750. – Оп.1. – Спр.6. – Арк.3-4.

38. ДАПО. – 3872. – Оп.1. – Спр. – 1013. – Арк.41-42.

39. Там само. – Ф.2068. – Оп.1. – Спр.23. – Арк.49-50,56.

40. НА ІА НАН України. – Ф.ВУАК. – Спр.41. – Арк.44 зв.

41. Там само. – Спр.4. – Арк.312.

42. ДАПО. – Ф.495. – Оп.1. – Спр.2. – Арк.1-3 зв; Ф.1503. – Оп.1. – Спр.106. – Арк.77.

43. НА ІА НАН України. – Ф.ВУАК. – Спр.177. – Арк.18 зв.

44. ІР НБУ. – Ф.Х. – №31568. – Арк.11.

45. Там само. – №.19007. – Арк.6-7.

46. ЦДАВО України. – Ф.166. – Оп.4. – Спр. 192. – Арк.60.

47. ДАПО. – Ф.1503. – Оп.1. – Спр 82.– Арк.101.

48. ЦДАВО України. – Ф.166. – Оп.2. – Спр.456. – Арк.30.

49. НА ІА НАН України. – Ф.ВУАК. – Спр.13. – Арк.50-52.

50. ЦДАВО України. – Ф. 166. – Оп.2. – Спр.456. – Арк.45.

51. НА ІА НАН України. – Ф.ВУАК. – Спр.6. – Арк.6.

52. ЦДАВО України. – Ф.166. – Оп.2. – Спр.456. – Арк.110.

53. Там само. – Арк.212.

54. Тригубенко В. Світанок над сутінками // Старожитності. – 1993. – №2. –С.24.

55. ІР НБУ. – Ф. Х, №31568. – Арк.13.

— 180 —

56. Нестуля С. Становлення Всеукраїнського Археологічного комітету ВУАН (середина 1920-х років). – Полтава, 1997. – С.16.

57. Акуленко В.І. Назв. праця. – С.77-78.

58. Збірник узаконень та розпоряджень Робітничо-Селянського Уряду України. – 1926. – №32-33. – Ст.259.

59. Комуністична партія Радянського Союзу в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК. – К., 1979. – Т.2. – С.451.

60. Культурне будівництво в Українській РСР. – К., 1959. – Т. 1. – С.233.

61. ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.20. – Спр.1771. – Арк.119.

62. Державний архів Російської Федерації. – Ф.2307. – Оп.3. – Спр.370. – Арк.382-383 зв.

63. ЦДАВО України. – Ф.166. – Оп.3. – Спр.118. – Арк.184.

64. Там само. – Ф.5. – Оп.1. – Спр.2182. – Арк.11-12.

65. Там само. – Ф.166. – Оп.3. – Спр.118. – Арк.184.

66. Там само. – Арк.185-186.

67. Бюллетень НКВД. – Харьков, 1925. – №9. – С.73-74.

68. ЦДАВО України. –Ф.166. – Оп.6. – Спр.2569. – Арк.20.

69. Там само. – Спр.3447. – Арк.3.

70. ДАПО. – Ф.Р – 369. – Оп.2. – Спр.1. – Арк.33.

71. Там само. – Ф.Р – 2212. – Оп.2. – Спр.4. – Арк.24.

72. Акуленко В.І. Назв.праця. – С.88-89.

73. ІР НБУ. – Ф.278. – №1370. – Арк.1-2.

74. Там само. – №1378. – Арк.2.

75. Державний архів Київської області (далі ДАКО). – Ф.2120. – Оп.1. – Спр.15. – Арк.8.

76. Білокінь С. Велетень мистецтвознавства //Пам’ятки України. – 1989. – №3. – С.15; ІР НБУ. – Ф.278. – №1612. – Арк.4-5; № 1383. – Арк.2; №1377. – Арк.112-114; №1347. – Арк.1-10.

77. Червоний шлях. – 1924. – №7. – С.299.

78. ДАКО. – Ф.212. – Оп.1. – Спр.15. – Арк.63.

79. ЦДАВО України. – Ф.166. – Оп.3. – Спр.118. – Арк.184.

80. ДАКО. – Ф.Р – 3121. – Оп.1. – Спр.57. – Арк.49.

81. ЦДАВО України. – Ф.5. – Оп.2. – Спр.197. – Арк.20.

82. НА ІА НАН України. – Ф. ВУАК. – Спр.36. – Арк.33; Спр.38. – Арк.37.

83. ІР НБУ. – Ф.278. – №1370. – Арк.2.

84. ЦДАВО України. – Ф.5. – Оп.2. – Спр.1019. – Арк.5, 7, 9, 13, 26.

85. Там само. – Ф.166. – Оп.6. – Спр.8198. – Арк.14-14 зв.

— 181 —

86. Там само. – Спр.9391. – Арк.6, 8, 9, 23-25.

87. Там само. – Ф.5. – Оп.3. – Спр.1637. – Арк.151.

88. Там само. – Ф.1. – Оп.6. – Спр.293. – Арк.1, 56, 57.

89. Там само. – Ф.166. – Оп.6. – Спр.9391. – Арк.2, 43, 44.

90. Там само. – Ф.5. – Оп.3. – Спр.1950. – Арк.128-129.

91. Там само. – Ф.1. – Оп.7. – Спр.208. – Арк.58; Спр. 396. – Арк. 1.

92. Там само. – Ф.166. – Оп.6. – Спр.8198. – Арк.14-14 зв..

93. Там само. – Оп.10. – Спр.572. – Арк.1.

94. Там само. – Оп.5. – Спр.155. – Арк.296-300.

95. Там само. – Ф.166. – Оп.6. – Спр.9392. – Арк.155, 156-161; Спр. 9437. – Арк.26-28, 35; Оп.9. – Спр.1483. –Арк.7, 61.

96. Там само. – Ф.1. – Оп.8. – Спр.130. – Арк.53, 144, 149, 151, 153.

97. Там само. – Ф.2. – Оп.7. – Спр.162. – Арк.93.

98. Там само. – Ф.1. – Оп.8. – Спр.130. – Арк.144.

99. Мартирологія Українських Церков. – Торонто; Балтимор, 1987. – Т.I. – С.909.

100. ЦДАВО України. – Ф.1. – Оп. 7. – Спр. 518. – Арк. 3, 4, 12-39.

101. Анненкова А. Час збирати каміння// Полтавська думка. – 1995. –14 липня.

102. ЦДАВО України. – Ф.166. – Оп.6. – Спр.9392. – Арк.11,12, 44.

103. ДАКО. – Ф.212. – Оп.1. – Спр.16. – Арк.30.

104. ЦДАВО України. – Ф.1. – Оп.7. – Спр.190. – Арк.77.

105. Там само. – Спр.197. – Арк.138; Спр.380. – Арк.65.

106. Там само. – Спр.186. – Арк.109.

107. Там само. – Ф.2. – Оп.7. – Спр.72. – Арк.77-77 зв.

108. Пам’ятки України. – 1989. – №1 – С.38.

— 182 —

До питання про місце встановлення пам’ятної дошки
М.В.Гоголю у м. Полтава

Серед гоголезнавчої літератури, присвяченої нашому видатному земляку, досить обмаль відомостей про полтавський період життя Миколи Васильовича, а точніше, враховуючі тодішній молодий вік майбутнього генія, – Нікошеньки, як його іменували в родинному оточенні. Головне завдання автора доповіді не стільки ліквідувати ці прогалини, як привернути увагу дослідників до цього дисбалансу та, можливо, частково пояснити його вплив на обрання місця встановлення пам’ятної дошки М.В.Гоголю у Полтаві.  

Дійсно, вплив Полтави на свідомість юного Гоголя був значний. Це перше по-справжньому велике губернське місто, з яким знайомиться майбутній письменник. Досвід спілкування з "губернською" публікою, дитячі яскраві враження – все це має своєрідний відгомін та прояв у дорослому житті, адже сам Гоголь застає місто в період великих перетворень. Серед невідкладних завдань губернської влади було питання  відкриття низки навчальних закладів, одним із яких стає Полтавське повітове училище (поч. ХІХ ст.. – 1870 рік), в якому і навчався М.Гоголь. Незважаючи на гостру потребу в навчальних закладів, головна увага будівничих початку ХІХ століття, все ж таки, була прикута до формування ансамблю Олександрівської площі (Кругла площа). Брак вільних будівель, нестача будівельного матеріалу та належної кількості професійних архітекторів – все це мало відповідний вплив на місце розташування повітового училища, особливо в 1-й чверті його існування. Училище знаходилось в постійному пошуку свого місця розташування. Періоди осілого перебування на одному місці інколи сягали менше року.

У краєзнавчий літературі 2-ї половини ХІХ століття, у нинішніх дослідників "гоголівської" тематики не має єдності у питанні щодо місцезнаходження повітового училища періоду навчання в ньому Миколи Гоголя, а саме з серпня 1818 року по червень 1819 рік. Історія перших років існування навчального закладу зафіксувала наступне:

— 183 —

З 1822 року на місці нинішньої МАМ ім.. Р.Кириченко (вул. Жовтнева, 35) як в кам’яниці, так і в дерев’яних прибудовах-флігелях водночас розміщувались і Малоросійський поштамт, і Полтавська гімназія, і повітове училище, і, навіть, будівля Дому виховання дітей збіднілих дворян. Відселення гімназії відбулося  1864 року, коли для останньої неподалік звели окреме приміщення (нині ЗОШ № 3). Повітове училище за вказаною адресою проіснувало до 1870 – року, коли останнє трансформували в Маріїнську жіночу гімназію.

Отже, з вищезазначеного можна зробити висновок, що найтриваліший період існування Полтавського повітового училища припадає саме на "будівлю на Олександрівській площі", тобто був прив’язаний до Малоросійського поштамту. Більше того, саме на період перебування навчального закладу в "будинку на Олександрівській площі" впродовж 1817 – 1820 років  припадає термін навчання братів Миколи та Івана Гоголів-Яновських. Відомий полтавський фотограф Й.Хмелевський у фотоальбомі "Гоголь на батьківщині" стверджував, що письменник вчився саме у згаданій будівлі.

Підсумовуючи вищевказане та враховуючі місцезнаходження нинішньої будівлі по вул. Жовтневій, 35 на місці колишнього Малоросійського поштамту та розташування вздовж основного туристсько-екскурсійного маршруту Полтави, згідно рішення постійної комісії з питань освіти і культури, фізкультури, спорту та молодіжної політики Полтавської міської ради від 20 січня 2009 року було вирішено розмістити пам’ятну дошку М.В.Гоголю на фасадній частині нинішньої будівлі Малої академії мистецтв ім. Р.Кириченко із зазначенням наступного напису:

На цьому місці на початку ХІХ століття знаходилося
Полтавське повітове училище, у якому протягом 1818 - 1819
років навчався всесвітньо відомий майстер художнього слова,
великий письменник та православний  мислитель

Микола Васильович Гоголь

Встановлено до 200-річчя
від дня народження

— 184 —

Опис дошки:

Пам’ятна дошка виготовлена із гранітної плити, на якій розташоване рельєфне зображення портрету М.В.Гоголя (пластмаса тонована під бронзу). Розмір гранітної плити: 130х70х5 см. Дошка має форму вертикального розташованого прямокутника, верхня частина якого має округле завершення. Площина дошки поділена на дві частини: у верхній – встановлено барельєфне зображення письменника, у нижній – інформаційний напис.  

Відомості про автора:

Коршунов Дмитро Олександрович – скульптор, старший викладач кафедри образотворчого мистецтва Полтавського національного технічного університету ім. Юрія Кондратюка. Учасник багатьох всеукраїнських художній виставок, співавтор пам’ятників (спільно зі скульптором В.Голубом): загиблим воїнам у Афганістані (м. Глухів, 2000 рік; м. Лохвиця, 2004 рік, м. Суми, 2005 рік), дівчині з легенди, поетесі Марусі Чурай (м. Полтава, 2006 рік), священномученику Василю Зеленцову (м. Полтава, 2006 рік), пам’ятник М.В.Гоголю та його літературним персонажам (м. Миргород, 2008 рік).

— 185 —

Стилістичні та жанрові особливості мурованої архітектури
Переяславського князівства ХІ-ХІІІ ст. як основа художньої
організації традиційного архітектурного середовища Полтавщини

Використання традицій української національної культури на сучасному етапі приречене здійснюватися в архітектурному середовищі, стилістика якого, за часи існування окремих регіонів держави в умовах різних імперій на правах провінцій, що були приєднані силоміць, втратила історично складену архітектурно-художню виразність, котрій відповідає єдиний історично-суспільний зміст. Такий стан речей також негативно позначається на складанні концепції консолідації української нації. Як напрямок у відродженні етнокультурної єдності може розглядатися створення спільної системи поєднання специфічних і особливих прикмет українських регіонів [18, с. 19].

Традиційна українська культура, яка є єдиною у своїй основі в усіх етнографічних регіонах держави, відрізнялася розмаїтістю локальних особливостей, що зумовлені специфікою історичного розвитку окремих регіонів, природно-географічними умовами та етнокультурними контактами.

У сучасному формуванні естетичного образу регіонів України першорядним стає використання минулого надбання, що надасть предметно-просторовому середовищу відповідну символічну стилістику, яка розвиває культуру українського населення даного регіону.

А.В. Іконніков всебічно досліджуючи естетичні аспекти формування сучасного предметно-просторового середовища підкреслює, що у середовищі міст втілюється спадкоємність, безперервність розвитку культури, бо цілісність міста є не замкненою у собі, а пов’язана із соціально зумовленими формами поведінки людей; формування середовища направлене не тільки на організацію функціональних процесів, які складають „технологію" міського життя, але і на закріплення структури цінностей та норм, що визначають створений усередині даної культури тип „людської природи" [12, с. 112, 113].

Одним із головних стовпів української культури є традиційна

— 186 —

культура Полтавщини, риси якої набували характерних ознак ще у часи Київської Русі.

М.С. Грушевський називає Середнє Подніпров’я "правітчиною нашого народу", стверджуючи, що "з великою слов’янською міграцією східнослов’янські племена, що увійшли в склад українського народу, опанували майже всю теперішню етнографічну територію". Лівобережжя, на думку історика, було заселене літописним племенем сівера – найбільшим з поміж інших [8, с. 11], на основі якого, у свій час, утворилися Чернігівське та Переяславське князівства. Про цей розподіл академік М.С. Грушевський зауважив, що він "був сотворений самою суспільною і політичною еволюцією землі". Територія Полтавщини відповідає землям, що знаходились на південному сході давньоруських земель, які у кінці VIII – на початку IX ст. входять до складу Переяславської землі, а з середини ХІ ст. входять до володінь Переяславського князівства [9, с. 313].

Київська Русь була інтегральною складовою частиною європейського середовища [23, с. 195]. Оцінивши важливе значення християнської церкви у розбудові руської держави Великий князь Володимир рішуче стає на бік християнства та, прийнявши 988 року хрещення, починає ширити його у своїй державі [8, с. 501, 505].

Від X ст. історичний процес розвитку мистецтва на землях, які пізніше стали українськими протікає у межах, що окреслюють загальноєвропейський мистецький розвиток. Мистецька творчість народу постійно розвивається у формах, які, загалом, відповідають європейським, але при цьому плекаються окремі індивідуальні риси, які і визначають українське мистецтво. Починаючи з X cт., воно разом з європейським мистецтвом проходить періоди панування загальних мистецьких форм - стилів [1, с. 238].

Трагічна доля Переяслава зберегла тільки залишки древніх кам’яних споруд, які поступово досліджуються археологами. Є письмові свідчення, про те, що Руська митрополія, від самого її заснування у Х ст., мала резиденцію у Переяславі [5, с. 57], що повинно було стимулювати тут розвиток мурованого православного зодчества. Перша згадка про будівництво у Переяславі кам’яних храмів зустрічається у Ніконовському літописі від 1008 року: "Митрополит Иоанн… в Переяславли постави церковь камену Воздвижения Честного Креста" [7, с. 19]. До нас не дійшла інформація про характер мурованих споруд Переяслава кінця Х - першої половини ХІ ст., але з великою мірою вірогідності їх можна ототожнити з кам’яними спорудами, що зводилися візантійськими майстрами у найбільших осеред-

— 187 —

ках тогочасного будівельного руху - древньому Києві та Чернігові.

В 30 - 50-ті роки ХІ ст. розпочинається новий стильовий етап, коли остаточно формуються риси монументального стилю давньоруського мистецтва. Головною пам’яткою архітектури цього періоду стає Софійський Собор у Києві (1037-1044 рр.). Ю.С. Асєєв в архітектурі собору вбачає втілення "слов’янської композиційної ідеї" [3, с. 12].

Друга половина ХІ ст. - початок ХІІ ст. - це наступний етап розвитку архітектури та мистецтва Київської Русі, коли поширюються феодальні відносини в усіх князівствах, міста яких набувають все більшого значення. Зростає вплив церкви, у якої князі шукають протекції. Зводяться "вотчі" монастирі, що засновуються князями в інтересах своїх династій. Монастирі і церкви теж стають феодалами, а наймогутніші монастирі ведуть незалежну політику.

Завдяки зусиллям князя Всеволода Ярославовича в 70 - 90-х роках ХІ ст. у Переяславі існувала "титулярна" митрополія нарівні з митрополіями у Києві та Чернігові [5, с. 57]. За свідченнями київських літописів, завдяки бурхливій будівельній діяльності, яка розгорнулася у Переяславі, на кінець ХІ ст., місто набуває своєрідного архітектурного вигляду. Велика заслуга у цьому митрополита Єфрема, що здійснив широку будівельну програму. Печерський Патерик повідомляє, що Єфрем довгий час мешкав у Царгороді, як представник Печерського монастиря. У коло його обов’язків входило запозичення візантійських культурних досягнень та придбання творів церковного мистецтва. Цей досвід митрополита не міг не позначитися на формуванні культурного середовища тогочасного Переяслава і повинен був вплинути на складання переяславської архітектурної школи. У столиці князівства поруч з храмами з’являються будинки, які за призначенням були звичними для Візантії, але небаченими у Русі. Тож і за іншими характеристиками переяславські споруди часів митрополита Єфрема могли наслідувати Візантійські взірці більше, ніж споруди у інших князівствах. Про  це  Іпатіївський  літопис  повідомляє: "Сей бо Єфрем у ці роки багато звів споруд: докінчивши церкву святого Михайла, він заклав також церкву святого Феодора [Стратилата] на [Єпископських] воротах города, і святого Андрія [Первозваного] коло церкви [святого Михайла] біля воріт, і кам’яні стіни города, і кам’яну споруду бані,- сього ж не було в Русі,- і прикрасив город Переяславський спорудами церковними та іншими будовами" [15, с. 128].

Головним храмом міста був собор святого Михайла – Архангела (Рис. 1, 2, 3), який митрополит Єфрем освятив 1089 року. Г.К. Вагнер, користуючись функціональним методом та зважаючи на видатні

— 188 —

архітектурні достоїнства собору, відносить цей храм до державно-соборного (митрополичого) жанру архітектури Київської Русі та розглядає в комплексі з Десятинною церквою і Софійським собором древнього Києва [6, с. 38].

Аналізуючи результати будівельної діяльності Єфрема можна прийти до висновку, що створюючи величний п’ятинавний храм, який вміщав велику кількість віруючих, та мав усі необхідні для урочистої митрополичої служби приміщення - скевофілакій, мутаторій тощо, митрополит Єфрем особисто обирав архітектурний тип своєї "митрополії". Напевно, це відбувалося не без участі князя Всеволода Ярославовича [6, с. 40].

Це була "пам’ятка виключного значення" [16, с. 30] зі своєрідною схемою плану та значних розмірів: довжиною 33 м, шириною 27 м. Вона являла собою п’ятинавний собор з трійними підбанними аркадами на восьмигранних стовпах у центральній частині (за виключенням східної частини), які вели до бічних нав, за прикладом Софії Київської. Бічні нави були настільки віддалені від центрального простору, що по суті перетворилися у галереї. Храм мав чотири дуже масивні

 

 

— 189 —

квадратного плану стовпи і одну великі апсиду. До його порталів примикали притвори [16, с. 31, 32]. Невдовзі після побудови собору головне п’ятинавне ядро було ускладнене добудованими з півночі та півдня поховальними каплицями та допоміжними приміщеннями, що перетворило собор у складний меморіальний комплекс і надало ще більшої величі. За багатством оздоблення собор не поступався Київській Софії, був пишно прикрашений фресками та мозаїкою, мав мозаїчну підлогу. Дослідники відмічають в архітектурі собору риси, що йдуть від Софії Київської [2, с. 111], але його зовнішні форми точно не з’ясовані. Надзвичайно масивні стовпи (3х3 м) і відсутність внутрішніх лопаток на стінах підказують, що завершення собору могло бути вежеподібним або ступіньчасто підвищеним та з дуже великою центральною банею, що швидше бере початок від візантійських прототипів, ніж від Софії Київської. Прикладом можуть слугувати такі пам’ятки, як собор Софії у Солуні (VIII ст.), церкви Календер (ХІ ст.?) та Гюль-Джамі (ХІ ст.) у Константинополі [16, с. 36, 37].

Залишки міських кам’яних воріт, стіни та башти кінця ХІ ст. свідчать, що Переяслав був однією з перших кам’яних фортець Київської Русі [11, с. 70]. Археологами досліджені: нижні частини мурованих Єпископських воріт з баштою (Рис. 4, 5), яка вела до надбрамної церкви Федора (Рис. 6), підмурки невеличкої  церкви  св. Андрія «коло воріт», що мала галереї (Рис. 7), та рештки «кам’яної

— 190 —

споруди бані» [11, с. 158].

Прикладом будови громадського призначення древнього Переяслава є прямокутні  фундаменти єпископського палацу (Рис. 8) [11, с. 70]. Дослідники відносять палац до першого типу кам’яних палацових споруд Київської Русі, який складали великі прямокутні в плані тереми Х-ХІ ст. Цей тип належить до ранньосередньовічних палацових споруд Візантії і Західної Європи, близький до палацових споруд Ближнього Сходу. Це багатокамерні палаци у вигляді довгих, очевидно, двоповерхових споруд з вежами у центрі або по боках, можливо, з аркадами в першому ярусі і лоджіями у другому [4, с. 643]. Палац мав винятково багате внутрішнє оздоблення, при створенні якого використовувався мармур різних порід, палац був прикрашений інкрустацією, мозаїчними композиціями, шиферними плитками, мармурованими колонами з різьбленими капітелями [11, с. 70].

Таким чином у кінці ХІ ст. паралельно з Києвом розпочинається самостійне монументальне будівництво у Переяславі. Вірогідно, що складання місцевої будівельної організації відбувалося за участю константинопольських майстрів. Активізація кам’яного будівництва у різних містах держави призводить до утворення місцевих архітектурних та мистецьких шкіл. У той період набуває слави архітектурна школа Переяслава.

— 191 —

Різнобічне будівництво було продовжене за князя Володимира Мономаха в 90-х роках ХІ ст. Суттєві відмінності у композиції та деталях плану місцевих сакральних споруд дають підстави стверджувати, що у столиці князівства працювала місцева будівельна артіль. Лишаючись у загальному річищі давньоруської архітектури з її тогочасними стилістичними рисами та технікою будівництва переяславські зодчі розробили власні типи споруд, які мали оригінальне композиційне рішення. Це було результатом новаторського підходу у розробці конструкцій місцевих храмів.

Муровані споруди Переяслава, за винятком Михайлівського собору, це невеликі  за розмірами церкви, місце яких у князівському замку або феодальній садибі. Такі споруди створювалися для відправлення функцій не загальнодержавного, але порівняно приватного характеру. Тому появу цих храмів Г.К. Вагнер пов’язує з зародженням так званого "приватного" жанру, усі різновиди якого виникли в архітектурі Київської Русі у кінці ХІ - на початку ХІІ ст., надавши поштовх пізнішим самостійним жанрам. Служба у храмі "приватного" жанру проходила не щоденно та відправлялася обмеженим кліром, він не розраховувався навіть для проведення єпископської служби. До їх числа входять хрещельні, усипальниці, особисті княжі та єпископські божниці-молельні. Такі невеличкі церкви були найбільш поширеними у Переяславському князівстві [6, с. 67, 68].

Майже всі переяславські храми дуже невеликі, безстовпні або

— 192 —

двохстовпні. Для маленьких храмів Переяслава, традиційна хрестовобанна система була б не доречною, оскільки стовпи, які є характерною і необхідною складовою її конструкції, відчутно зменшують внутрішній простір. Шукаючи спосіб аби збільшити внутрішній об’єм споруди переяславські будівничі винайшли нову конструктивну схему, при якій склепіння спиралося  на два стовпи та виступи апсиди, або на чотири стовпи, між якими утворювався простір у вигляді витягнутого прямокутника [2, с. 112]. Про конструкцію перекриття нічого не відомо, але дослідники припускають, що застосовувалися трилопатеві завершення фасадів та підвищені арочні перекриття центральної частини. Наприклад, завдяки двом допоміжним аркам підкупольний простір міг зводитися до квадрату, на якому за допомогою парусних склепінь ставився підбанник, як робилося у церквах Пскова в XV-XVI ст. Це вказує, що давня переяславська архітектурна школа дещо відійшла від загальноприйнятої у східнохристиянській архітектурі хрестовобанної системи [3, с. 16].

Від чисельних монументальних споруд, що прославляли Переяслав у давні часи, лишилися тільки руїни, які не дають повного уявленя про їх зовнішній вигляд. Реконструкція відбувається на основі порівняння зі збереженими та вже вивченими давньоруськими храмами. Аналіз застосованої будівельної техніки досліджених древніх храмів Переяславського князівства кінця ХІ - першої половини ХІІ ст. вказує на її ідентичтість з київською. У цей період зростає використання місцевих будівельних матеріалів. Через брак каміння поблизу великих міст Середнього Подніпров’я, його в кладці стін все більше замінює цегла. Замість змішаного способу кладки поступово впроваджується, винайдений давньоруськими зодчими, спосіб кладки утопленими рядами, при якому зберігалася декоративна система змішаної кладки [4, с. 646]. Споруди часів Володимира Мономаха були муровані технікою «opus mixtum», або імітували її [4, с. 649].

У залишках тринефної, триапсидної церкви, дослідники схильні вбачати рештки від церкви пресвятої Богородиці на княжім дворі (Рис. 9), про закладання якої Володимиром Мономахом у 1098 р. повідомляє літопис [15, с. 154]. Це невелика за розмірами та проста за формами споруда, чотири стовпи якої у підкупольному просторі утворювали витягнутий прямокутник. Про багате оздоблення храму свідчать залишки фрескового малярства і керамічних полив’яних підлог [2, с. 112].

Під тим же роком літопис повідомляє: "…заложив Володимир Мономах Город на [ріці] Острі" [15, с. 154], - де ним же було споруд-

— 193 —

жено відому Михайлівську церкву - капелу князівського замку, ще відому під пізнішою назвою Юр’єва божниця (Рис. 10, 11, 12) [9, с. 356]. З усіх пам’яток переяславської архітектури ця збереглася найкраще. Церква мала одну апсиду та два стовпи у західній частині. Джерела ХІІ ст. повідомляють, що верх божниці був "нарубаний деревом". Можливо, що міцна кам’яна споруда церкви являлася частиною фортефікаційної системи замку та була пристосована для оборони. У вівтарній частині Остерської церкви збереглися фрескові розписи, стилістика яких має яскраво висловлені відмінності від тогочасних фресок київських і чернігівських храмів [2, с. 112, 114].

Від Спаської церкви-усипальниці (Рис. 13, 14), що знаходилася в Окольному місті і, напевно, входила до ансамблю феодальної садиби, до нашого часу дійшли залишки стін, які мають заввишки до 1,5 м. Це був маленький храм з однією абсидою та двома стовпами у середині, з заходу - невеликий нартекс. У стінах розташовані аркасолії для поховань з кам’яними, цегляними і дерев’яними саркофагами. До нашого часу майже повністю збереглася підлога з полив’яних керамічних плиток і фрагменти фрескового розпису на стінах.

 

 

 

 

 

 

 

 

— 194 —

Серед знахідок речі церковного вжитку у тому числі чудове паникадило (хорос) та бронзовий свічник романської роботи [11, с. 158].

Під 1117 роком літопис повідомляє про закладання князем Мономахом на ріці Альті церкви мученикам - Борису і Глібу [15, с. 178]. Напевно, храм було закладено на місці вбивства князя Бориса. Залишки цього храму були виявлені та досліджені М.К. Каргером у теперішньому Борисполі [7, с. 22].

Пам’ятки переяславських майстрів, на думку П. А. Раппопорта, являють собою наче своєрідну перехідну ланку від архітектури попереднього періоду до архітектури ХІІ ст. [19, с. 28].

На початку ХІІ ст. у зодчестві відбулася різка зміна. Змінюється композиція споруд, елементи декору, і будівельна техніка. Архітектурно-художній стиль цього періоду за ладом пропорцій відрізняється від попереднього певною геометризиція мас та підкресленою замкнутістю об’ємів. Повністю зникає характерна для попередньої доби динаміка кампозиції, споруди стають статичними. Відчувається прагнення зодчих до лаконічної об’ємної композиції [2, с. 114].

Г.К. Вагнер відносить такі храми до "класичного" земельно-соборного (єпископського) жан-

 

 

 

 

— 195 —

ру, який втілював Образ Світу, що поставав в уяві представника окремо взятої землі-князівства [6, с. 75].

Починається будівництво церков, які мають дуже просту та чітку схему плану, - це шестистовпні храми з трьома апсидами; поступово до середини ХІІ ст. шестистовпні храми, заступає чотиристовпний варіант. Храми мають, як правило, один масивний верх та спокійний ритм закомар, основання яких розташовуються на одній висоті. На фасадах з’явилися нові декоративні елементи - це масивні напівколони, що прилягають до зовнішніх лопаток (окрім кутових лопаток, котрі завжди лишаються пласкими) і аркатурні пояси [11, с. 158, 159]. Точний час і місце появи перших храмів нового типу ще не з’ясовані, пам’ятками, що повністю відповідають новому архітектурному спрямуванню, є побудовані у 40-х роках ХІІ ст. Георгієвська церква у Каневі та Кирилівська церква у Києві, які збереглися до нашого часу.

До групи подібних давньоруських храмів першої половини ХІІ ст., за своїм типом, наближена велика тринавна церква в окольному місті древнього Переяслава (Рис. 15), яка має помітні відмінності від київських шестистовпних храмів. Напевно, це був монастирський храм [2, с. 150], на залишках якого пізніше було зведено Воскресенську церкву, тому деякі дослідники позначають його як Воскресенська церква. Цій

 

 

— 196 —

групі пам’яток притаманні певні спільні риси. Зовнішній об’єм храму - це витягнутий з заходу на схід паралелепіпед, на якому асиметрично поставлений циліндричний барабан, який завершує напівсферична баня. Асиметричне розташування барабану з банею, які увінчують споруду, зумовлюється тим, що вони поставлені на чотирьох східних стовпах при більш низьких по висоті вівтарних абсидах. Вся споруда має прості форми та членування, які відповідають чітко вираженим склепіньчастим конструкціям перекриттів та внутрішньому членуванню храму. Членування храму виділене на фасаді пілястрами-лопатками. У Переяславському храмі немає напівколон на лопатках, є тільки пілястри; на внутрішніх поверхнях стін немає і пілястр, які б відповідали внутрішнім стовпам [7, с. 24, 25, 26], середні стовпи були восьмигранними.

Стильові ознаки того часу також має маленька безстовпна однонавна та одноапсидна  церква-каплиця виявлена у 1888 р. П. Лошкарьовим при будівництві піздньої Успенської церкви (Рис. 16) [10, с. 425]. Зовні стіни Мали пілястри з півколонами. Відповідно переяславських архітектурних традицій церква повинна була мати складну систему перекрить.

 

 

 

 

 

 

 

 

— 197 —

До цієї ж групи переяславських пам’яток належить чотиристопний храм ХІІ ст., який знаходився на правому березі Дніпра, там де розташовувалася укріплена гавань та стояв древній Зарубський монастир [17, с. 51].

Давньоруська культура 30 - 80-тих років ХІІ ст. відбиває ідеологію феодального суспільства, яке вступило у фазу роздрібненості [9, с. 126-130].    Архітектурні споруди стають подібними до фортечних - з могутніми стінами, вузькими вікнами-амбразурами та важкими формами. Всі ці риси також притаманні романському стилю. З особливою виразністю вони виявилися у засобах будівельної техніки, декорувані фасадів аркатурою та оздоблені інтер’єрів. Все свідчить, що тогочасні майстри були добре обізнані з прийомами як візантійської так і романської архітектури [3, с. 16]. Б.О. Рибаков зазначив, що формування культур князівств Київської Русі відбувалося не у ізоляції, а у плідному спілкуванні з культурами інших країн, таким чином у ХІІ ст. Русь виступила співавтором у створенні різноманітних форм романського стилю [20, с. 9].

Через безперервні половецькі навали на Переяславщину у ХІІ ст. місцеве кам’яне будівництво починає занепадати [9, с. 347], і тому інформації про те, яким воно було у другій половині ХІІ – першій половині ХІІІ ст. вкрай мало. Але, що муроване будівництво мало місце, у якійсь мірі, говорять літописні згадки про відбудову храму св. Архістратига Михаїла після сильного землетрусу у 1230 році, а також залишки від пізніших прибудов до згаданого собору. Це двокамерна прибудова на захід від південного притвору, де за припушеннями дослідників розташовувався єпископський архів [16, с. 32], та прибудова на південь від західного (центрального) притвору. За технікою кладки та в’яжучим розчином (вапно без домішок цем’янки), вони, очевидно відносяться до першої половини ХІІІ ст. [153 с. 34 - 39].

У кінці ХІІ ст. продовжується процес диференціації зодчества Київської Русі та його розділення на різні школи, при спільних тенденціях у розвитку всієї тогочасної архітектури. Виникає новий стильотворчий етап, який отримав надзвичайно яскраве відображеня у києво-чернігівських землях. Будівельна техніка кінця ХІІ – першої половини ХІІІ ст. демонструє прагнення до нових методів і конструктивних рішень майже у кожній споруді. Розповсюджуються складні склепіння формою у чверть кола та трилопатеві завершення фасадів. Головне навантаження від перекрить переходить зі стін на насучі стовпи. Цей конструктивний прийом одночасно з’явився на Русі і у Франції, що робить новий стильовий напрямок еквівалентним готиці.

— 198 —

[3, с. 21].

Разом з тим новітні спрямування пов’язані з інтенсивною розбудовою столиць маленьких удільних князівств, головним чином на північній Сіверщині, князі котрих прагнули наслідувати великі столичні центри  [11, с. 163]. Поширюється будівництво храмів, які складають різні форми придворно-княжого архітектурного жанру, виступаючи своєрідними ремінісценціями у дусі державно-митрополичого жанру ХІ ст. [6, с. 90, 109].

Змінюється композиційний лад та художня подоба споруд. Організація екстер’єру стає пріоритетною. Композиції, позначені динамізмом, з вертикальним спрямуванням об’єму [3, с.19]. Набувають поширення триконхи та тетраконхи [6, с. 119, 120, 121]. Яскравими зразками споруд цього періоду є церкви: Василя в Овручі та П’ятницька у Чернігові. Декотрі дослідники приписують авторство обох пам’яток Петрові Милонєгу – придворному архітектору князя Рюрика Ростиславича [18, с. 95].

Після монгольської навали землі України і у першу чергу Переяславщина потрапляють під тяжке ярмо, їх економіка, культура підупадають, зазнають відставання. Монументальне будівництво у другій половині XIII та в XIV ст. на При­дніпров’ї майже припинилося. Проте тут продовжують розвиватися традиції, пов’язані з попередньою епохою Київської Русі [22, с. 24].

Міркуючи над генезисом традиційної для українських дерев’яних храмів схеми плану та відповідній їй об’ємно-просторовій структурі й беручи за зразки найдавніші досліджені церкви, які вціліли на західноукраїнських землях, С.А. Таранушенко вказує на риси, що споріднюють їх з маленькими храмами "приватного" жанру, будівництво яких було поширеним у ХІ – ХІІІ ст. на Придніпров’ї [21, с. 7, 8] і особливо у Переяславському князівстві. На його думку вже у ХІІ ст. під впливом зразків камерних мурованих храмів міг зародитися архаїчний тип дерев’яної церкви, що проіснував майже до кінця XVIII ст. [21, с. 8].

Генетичний зв’язок дерев’яної та мурованої традиційної української архітектури сумнівів не викликає. Яскравим зразком цього слугує планово-просторово-обсягова композиція собору Хрестоздвиженського монастиря у Полтаві (1689-1709 рр.) [24, с. 172, 173, 174].

Таким чином архітектурні форми, створені древніми переяславськими мурарями, слід оцінювати як основу, на якій розвинулося традиційне українське архітектурне середовище Полтавщини.

— 199 —

ЛІТЕРАТУРА:

1. Антонович Д. Українське мистецтво // Українська культура: Лекції за редакцією Дмитра Антоновича.- К.: Либідь, 1993.

2. Асєєв Ю.С. Джерела. Мистецтво Київської Русі. – К.: Мистецтво, 1984.

3. Асеев Ю.С. Стили в архитектуре Украины.- К.: Будивэльнык, 1989.

4. Асєєв Ю.С., Баран В.Д., Толочко П.П. Давня історія України. Том 3. Слов’яно-Руська доба. Київ. Інститут археології НАН України, 2000.

5. Брайчевський М. До проблеми Переяславської митрополії // Тези   всеукраїнської наукової конференції "Переяславська земля та її місце в розвитку української нації, державності й культури". Переяслав-Хмельницький, 1992.

6. Вагнер Г.К. Искусство мыслить в камне: (опыт функциональной типологии памятников древнерусской архитектуры) / Ин-т археологии.- М.: Наука, 1990.

7. Грабовский И.А.,. Днестров И.Н. Переяслав-Хмельницкий. Архитектурно -    исторический очерк. Под редакцией И.А.Грабовского. Издательство Академии Архитектуры Украинской ССР, Киев – 1954.

8. Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн./ Редкол.: П.С.Сохань (голова) та ін. – К.: Наук, думка, 1991 – Т. 1.

9. Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн./ Редкол.: П.С.Сохань (голова) та ін. – К.: Наук, думка, 1991 – Т. 2.

10. Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн./ Редкол.: П.С.Сохань (голова) та ін. – К.: Наук, думка, 1993 – Т. 3.

11. Древняя Русь. Город, замок, село // Археология СССР. Издательство «Наука». Москва, 1985.

12. Иконников А.В. Искусство, среда, время. Эстетическая организация городской среды. – Москва: « Советский художник», 1985.

13. Колибенко О. До питань про атрибуцію княжих поховань Михайлівського собору в Переяславлі // Християнські старожитності Лівобережної України: Збірник наукових праць. – Полтава: Археологія, 1999.

14. Личковах В. Регіоніка в сучасній українській естетиці // Образотворче мистецтво. №1/2001.

15. Літопис руський / Пер. з давньорус. Л.Є. Махновця;  Відп. ред. О.В. Мишанич. - К.: Дніпро, 1989.

— 200 —

16. Малевская М.В., Раппопорт П.А. Церковь Михаила в Переяславле // Зограф. Београд, 1979. № 10. С. 31, 32.

17. Нариси історії архітектури Української РСР (дожовтневий період). Державне видавництво літератури з будівництва і архітектури УРСР. Київ, 1957.

18. Раппопорт П.А. Церковь Василия в Овруче // СА. 1972. № 1.

19. Раппопорт П.А. Древнерусская архитектура. Издательство «Наука». Москва, 1970.

20. Рыбаков Б. Живопись домонгольской Руси. – М.: Сов. Художник, 1974.

21. Таранушенко С.А. Монументальна дерев’яна архітектура Лівобережної України. Видавництво «Будівельник». Київ, 1976.

22. Холостенко М.В. Архітектура України XIV – XVII стор. // Архітектура Радянської України. № 8/1940.

23. Хроповский Б. Славяне. Историческое, политическое, культурное развитие и   значение. Агентство печати «Орбис» Прага, 1988 г.

24. Цапенко М.П. Архитектура Левобережной Украины XVII – XVIII веков. Стройиздат. Москва, 1967.

— 201 —

Соціально-економічне становище Полтавщини напередодні
радянсько-німецької війни

Розташована в центральній частині Лівобережної України, створена в 1937 році, Полтавська область займала територію 28,8 тис. кв. км. У ній проживало 1896 383 чоловіки, з них сільського населення 81,4, міського – 18,6 відсотка. Абсолютну більшість жителів становили українці – понад 90 відсотків, решта – росіяни, євреї, поляки, болгари, грузини, білоруси, молдавани, цигани і ін.

Одна з найбільших житниць України, Полтавщина мала аграрно-промисловий характер економіки. Близько половини всієї продукції виробляла харчова і легка промисловість, майже четверту частину – машинобудівні і металообробні підприємства. На Полтавщині налічувалося напередодні війни 208 підприємств державної промисловості, включаючи 65 союзного і 57 – республіканського підпорядкування, які випускали на 562,6 млрд. крб. продукції на рік, а також 385 підприємств кустарно-промислової кооперації, які давали продукції на 352 млн. карбованців.

Будови сталінських п’ятирічок мало відбилися на промисловому потенціалі області. Головна увага приділялася тут не новому будівництву, а реконструкції вже діючих підприємств та освоєнню нових технологій. Обсяг капіталовкладень у промисловість Полтавщини, який нарощувався протягом першої і другої п’ятирічок, у третій (1938-1942 рр.) почав зменшуватися, що пояснювалося низкою причин. Після підписання 24 серпня 1939 року "пакту Рібентропа-Молотова" про поділ Європи на зони окупації Радянський Союз почав посилено готуватися до війни. У зв’язку з цим основні капіталовкладення робилися у військові галузі промисловості, яких на Полтавщині практично не було.

Зниження темпів промислового розвитку стало особливо помітним у 1940 році. Якщо в 1937 році обсяг випуску валової продукції промисловості в області становив 629 млн. крб., у 1938 році -794 млн. крб., у 1939 році – 833 млн. крб., то у 1940 році – 808 млн. крб. Виконання державних виробничих планів підприємствами союзного підпорядкування в 1940 році становило 90 відсотків, республіканського – 93 і обласного та районного – 97,1 відсотка (1). Промисловість області недодала до плану продукції на 15 млн. крб.

На підприємствах відчувалася гостра нестача технічної

— 202 —

інтелігенції і керівників середньої та вищої ланок. Все більше давалися взнаки суперечності між освоєнням нових технологій та інтенсивними методами праці і над централізованою системою планування та управління економікою. Економічні труднощі партійно-командна система намагалася усунути притаманними їй методами примусу.

У зв’язку із вступом СРСР 17 вересня 1937 року у другу світову війну були прийняті укази про перехід на восьмигодинний робочий день, семиденний робочий тиждень і заборону самовільно залишати роботу. Випуск неякісної і нестандартної продукції прирівнювався до шкідництва, а неучасть у соціалістичному змаганні розглядалася як ознака нелояльності до влади. За невихід на роботу або запізнення, навіть на 20 хвилин, жорстоко карали. У другій половині 1949 року на Полтавському паровозоремонтному заводі, колектив якого налічував 3607 чоловік, за ці порушення було покарано 350 чоловік, тобто кожний десятий працівник. З них 66 потрапили до в’язниці, а решта отримали примусові роботи з відрахуванням на користь держави 20 відсотків заробітку (2). Подібна картина спостерігалась і на інших підприємствах області.

Як і в попередні роки, недостатню матеріальну винагороду працівникам влада намагалася компенсувати так званими моральними стимулами та розгортанням нав’язаного зверху виробничого змагання, результатом якого була виснажлива, але низькооплачувана робота. В передвоєнні роки особливого розмаху набула така його форма, як рух швидкісників і багатоверстатників. У зв’язку із воєнними приготуваннями поставала перспектива проведення мобілізації чоловіків до лав Червоної армії. Тому ті, хто залишався працювати на виробництві, повинні були замінити мобілізованих до війська своїх товаришів, тобто працювати за двох, або й за трьох осіб. Так, у 1939 році серед 1485 стахановців і 1075 ударників Полтавського паровозоремонтного заводу багатоверстатників було 45, на м’ясокомбінаті – 2, на бавовнопрядильному комбінаті – 440, на Кременчуцькій суконній фабриці – 48 (3).

На середину 30-х років суцільна колективізація на Полтавщині вже стала доконаним фактом. Станом на 1938 рік в області існувало 2727 колгоспів, які мали 3238,7 тисяч гектарів землі. Дещо зміцніла і технічна база машинно-тракторних станцій, в них налічувалося 5641 трактор, 1920 комбайнів і 1874 автомобілі. Але МТС виконували лише 61,4 відсотки сільськогосподарських робіт у колгоспах, де все ще переважала важка ручна праця, особливо у тваринництві.(4). Восени 1939 року для військових потреб в області була проведена

— 203 —

часткова мобілізація автомобільного і гужового транспорту, але після завершення окупації Польщі і війни з Фінляндією не всі транспортні засоби і тяглова сила повернулися назад.

Позбавлені землі і засобів виробництва, примусово загнані до колгоспів та радгоспів, на все життя прив’язані до села безпаспортним статусом ( у 1932 році паспорти отримали лише жителі міст та робітничих селищ), селяни зобов’язані були виконувати довічно свою повинність у формі обов’язкового мінімуму трудоднів на користь радянської держави.

Підневільна праця позбавляла колгоспників стимулів до розширеного виробництва. Низькими залишалися врожаї сільськогосподарських культур. В 1939 році середній врожай зернових культур на Полтавщині становив 11,7 центнера з гектара. По районах області він коливався від 12,3 цнт у Карлівському до 5,4 цнт – у Лазірківському, 6,2 цнт – у Гребінківскому і 6,5 цнт – у Чорнухинському районі. Найвищі врожаї зернових були зібрані у колгоспах: "Червоний борець" Карлівського району (17,1 цнт), "Шлях жовтня" Чутівського району (16,3 цнт). І хоч врожаї на Полтавщині були нижчі за середньо республіканські, план обов’язкових поставок державі обсягом 525231 тонни область виконала на 105,6 відсотків (5). У той же час натуральна оплата праці колгоспників була виконана лише на 94,2 відсотка.

Як зазначалося на обласній партійній конференції (березень 1940 року) на Полтавщині в 1931 році зібрано ганебний урожай цукрового буряка, який становив 90, 5 цнт з гектара проти 136 цнт у 1938 році. Найнижчими врожаї цукрового буряка були у Лазірківському районі – 44,5 цнт, Оржицькому ‑ 50 цнт і Глобинському – 55,4 цнт з гектара. Причини такого становища партійне керівництво області вбачало в навалі шкідників та відсутності ефективних засобів боротьби з ними. Протягом літа 1939 року на Полтавщині було зібрано, головним чином руками учнів сільських шкіл, 19 тисяч центнерів довгоносиків. Крім того, колгоспи непомірно довго затягували терміни посівів цукрового буряка, а 23 тисячі гектарів довелося повністю пересівати (6).У 1939 році не були виконані і плани розвитку громадського тваринництва. Так, при плані 217,5 тисяч голів великої рогатої худоби, на колгоспних фермах було лише 208 тисяч (95,6 відсотків від плану). Молочно-товарні ферми мали лише 66 відсотків колгоспів, вівцеферми – 69 відсотків і свиноферми – 99,6 відсотків. Наступного року становище в тваринництві дещо поліпшилося і напередодні війни в колгоспах і радгоспах області вже налічувалося 7913 тваринницьких ферм, у яких знаходилося 778009 голів великої рогатої худоби, включаючи молодняк, 658 394 свиней, 254 679 овець і понад 3 млн. птиці. (7).

— 204 —

Колгоспно-радгоспна система позбавляла людей стимулів до праці. Низькою залишалася трудова дисципліна, спостерігалися чисельні порушення прийнятого урядом СРСР в 1935 році Статуту сільськогосподарської артілі. Так, протягом 1938 року в колгоспі "Авангард" Миргородського району 69 колгоспників не виробили встановленого мінімуму трудоднів, а 82 – жодного разу не виходили на роботу (8). Надзвичайно низький рівень оплати праці змушував колгоспників, щоб вижити, покладатися на присадибні ділянки та на підсобні промисли, шукати заробітку на стороні. Щоб змусити селян працювати в колгоспах, влада як могла боролася з "приватновласницькими тенденціями", періодично здійснюючи перевірку розмірів присадибних ділянок та відбираючи понаднормові лишки землі. Станом на 1 жовтня 1939 року обмір присадибних ділянок було проведено у 2508 колгоспах області, при цьому у 267 690 дворах були виявлені надлишки землі загальною площею 41 591 гектар (9). Матеріальне становище колгоспників було вкрай низьким. Житло переважно було глинобитне, вкрите соломою чи очеретом. Хата складалася із двох кімнат – кухні і житлової кімнати, яка одночасно була світлицею, вітальнею, спальнею. Більшість колгоспників задовольнялись домотканим одягом, на роботу і вдома ходили без взуття вихідних днів для колгоспників не передбачалося, відпусток також, а оплата праці була майже виключно натуральною.

Щоб знищити у селян саму згадку про фермерські (хутірні) господарства, які споконвіку існували в Україні, влада під приводом наближення колгоспників до культурно-освітніх закладів вирішила взагалі ліквідувати хутори, переселивши їх мешканців на центральні садиби колгоспів. Тим самим вона забезпечувала постійний контроль тоталітарного режиму в особі колгоспних і сільських управлінців над виробничим і приватним життям колгоспників.

25 травня 1939 року ЦК ВКП (б) і Раднарком СРСР прийняли спільну постанову про заселення хуторів, а вже до 1 жовтня цього ж року із плану 21 364 господарств, які підлягали ліквідації, примусово було переселено 18 221. В ході зселення руйнувалися обійстя, на яких жили цілі покоління хліборобів, нищилися могили предків, викорчовувалися сади. Все це відбувалося в авральному порядку, методом грубого тиску, примусу і насильства. Напередодні зими з усіх зселених господарств у власні хати перейшли жити лише 8 276 сімей або 44 відсотки. Решта мала розміститися на зиму по сусідах або родичах, якщо вони були. Їх доля владу не цікавила, головним було виконати план. (10).

У зв’язку із вступом Радянського Союзу у другу світову війну та

— 205 —

пов’язаною з нею мілітаризацією економіки і створенням стратегічних запасів продовольства матеріальне становище полтавців ще більше погіршилося. З урожаю 1939 року чверть колгоспів Полтавської області видали колгоспникам менше 0,5 кг. Зерна на трудодень, одночасно були зменшені централізовані фонди постачання хлібом та хлібопродуктами населення міст. Біля продовольчих магазинів утворювалися величезні черги, що викликало занепокоєння навіть у представників місцевої влади. У листі першого секретаря Полтавського обкому КП(б) У В.Маркова до ЦК КП(б)У від 11 січня 1940 року повідомлялося:" В останній час продаж хліба відбувається при наявності величезних черг, які утворюються. Такий стан із забезпеченням хлібом робітників на підприємствах викликає запізнення на роботу та прогули" (11). Не інакше як цинізмом можна назвати слова Сталіна, сказані ним у трагічні для українців тридцяті роки про те, що "жити стало краще, жити стало веселіше".

У зовсім іншому становищі перебувала партійно-радянська номенклатура. Продовольством вона забезпечувалась із спеціальних закритих розподільників, харчувалася в таких же закритих їдальнях. Посилені щомісячні пайки одержували і численні уповноважені, які виїжджали в села і райони для проведення хлібозаготівельних та інших кампаній. Крім зарплати, номенклатура регулярно отримувала і грошову допомогу в конвертах, з якої не сплачувала навіть обов’язкових партійних внесків. На 1941 рік одноразова допомога "відповідальним працівникам" області була встановлена в сумі 266 тисяч карбованців (12).

Протягом 1937 року за звинуваченням у причетності до так званої "воєнно-фашистської змови" був знищений практично увесь командний склад розташованих на Полтавщині підрозділів Червоної армії, включаючи командирів, політпрацівників, начальників військових складів та ін. У 25 (Чапаєвській) стрілецькій дивізії було заарештовано 150 чоловік командно-політичного складу, а в 75 територіальній дивізії – понад 120. Осередком "латвійської шпигунської мережі" було визначено Полтавське військово-політичне училище, в якому за сфабрикованою справою були заарештовані командир училища Мозолін, начальник штабу Карпезо, деякі курсанти і викладачі (13).

За сфабрикованою протягом березня-квітня 1938 року справою "Право троцькістського обласного центру" було заарештовано близько 120 чоловік із числа партійної і господарської номенклатури області. Більшість із заарештованих було розстріляно, серед них: голова облвиконкому Жученко, директор Крюківського вагонобудівельного заводу Клочков та ін. Погром партійної номенклатури, яка була

— 206 —

опорою комуністичного режиму, викликав переляк і паніку серед її представників. У газеті "Комуніст" з цього приводу з’явилася різко критична стаття "Обурлива практика", в якій автор ‑ секретар Лубенського райкому КП(б)У ‑ Покотило звинуватив В.Маркова ‑ третього секретаря обкому КП(б)У – у надмірному пошукові контрреволюціонерів на теренах Полтавщини. Для Маркова склалась загрозлива ситуація – подальше перебування його на керівній роботі стало проблематичним. Але на допомогу прийшов начальник обласного управління НКВС майор держбезпеки О.Волков. Він заарештував автора статті і тим самим врятував Маркова від можливої відповідальності за ситуацію з погромом партійних кадрів в області.

Протягом 1937-1938 років конвеєр смерті в Полтаві працював безперебійно: вироки про розстріл виносились по декілька за вечір. Протягом короткого часу (березень-грудень 1938 року) О.Волковим було сфабриковано близько десяти справ за звинуваченням у антирадянській діяльності та причетності до контрреволюційних терористичних організацій.

Про безглуздість висунутих звинувачень і явну убогість чекістських фантазій свідчить хоча б той факт, що в березні 1938 року на Полтавщині було "розкрите" і ліквідоване "Українське націоналістичне повстанське підпілля", у складі п’яти повстанських полків, одного батальйону і 14 повстанських рот ( у цій справі було заарештовано 1639 чоловік), а також 21 есеро-боротьбистський повстанський загін, у причетності до яких було звинувачено й заарештовано ще 1338 чоловік.

Знищення українців відбувалося згідно розроблених у Москві планів і встановлених лімітів. У березні 1938 року наказом наркома НКВС УРСР О.Успенського полтавським чекістам був виділений ліміт на розстріл 2500 чоловік. Для його виконання вже не вистачало "ворогів народу", тобто, людей, якимось чином причетних до українського національного відродження, адже їх методично винищували протягом усіх попередніх років радянської влади. Проте цей своєрідний "план до двору" слід було не лише виконувати, але й перевиконувати, як це було властиво для всіх ланок соціалістичного будівництва.

Про результати боротьби полтавських чекістів з чисельними "ворогами народу" свідчать сухі цифри статистичних звітів. З часу утворення у вересні 1937 року Полтавської області і до кінця цього ж року за першою категорією (розстріл) було засуджено 1944 чоловіки, за другою (ув’язнення або заслання" – 2363. Протягом січня-липня 1938 року на Полтавщині було заарештовано 6791 особу, вклю-

— 207 —

чаючи колишніх членів українських політичних партій, громадських організацій і амністованих повстанців – 3176, учасників партизанського руху часів громадянської війни – 311, контрреволюціонерів і "шпигунів": польських – 1152, німецьких – 234, латвійських -58, японських – 27, іранських – 24, чеських 15, грецьких – 7 і т.д. З числа заарештованих до кримінальної відповідальності було притягнуто 4353 чоловіки, з них розстріляно 3721. В судовому порядку справи слухалися лише на 286 осіб, причому жодна з них не закінчилася смертним вироком. Більшість же справ розглядалася позасудовими органами: особливою "трійкою" (всім 3100 чоловікам винесені смертні вироки), військовою колегією (із 45 осіб 35 були розстріляні), в особливому порядку (із 809 осіб розстріляно 586), особливою нарадою – 113.(14). Вчителя полтавської школи №13 заарештували лише тому, що він мав прізвище Лях. Це дало підставу чекістам зробити його польським шпигуном.

Трупи розстріляних вивозили ночами до Білої гори поблизу хутора Триби по старій дорозі на Харків і там звалювали в траншеї. Місце масових поховань було оголошене військовою зоною і охоронялося.

Фальсифікацію справ за звинуваченням полтавців у неіснуючих злочинах було поставлено на конвеєр. За свідченням самих чекістів, протягом 3-4 днів готувалося по 15-20 і більше справ. Один із відповідальних працівників Полтавського управління НКВС писав: "Немає такого оперативного працівника в обласному управлінні, який би не бив заарештованих" (15).

Щоб домогтися зізнання проти заарештованих, часто в присутності прокурорів застосовувалися жорстокі методи. Наприклад, слідчий Фішман катував заарештованих так, що в них лопалися барабанні перетинки у вухах. Цей слідчий заарештованих навіть не допитував, а власноруч писав протокол, фабрикуючи чергову "справу", а потім катував свої жертви до того часу, доки нещасні не підписували потрібне зізнання, прирікаючи тим самим себе на смерть.

Особливою жорстокістю по відношенню до заарештованих відзначалися колишні студенти Харківського інституту фізкультури комсомольці Мироненко і Устинко, які з третього курсу були направлені на роботу в органи НКВС за мобілізацією ЦК КП(б) У. Володіючи прийомами боксу, вони під час допитів, які проходили безперервно вдень і вночі, били заарештованих кулаками в обличчя, палицями по п’ятах, розбивали їм голови, видавлювали очі, заставляли присідати по 300-400 разів. Трагічну долю приречених змалював Іван Багряний у поезії "З камери смертників":

Б’є крилами птах глухої ночі над мурами,

— 208 —

Б’є крилами птах
Та й ловить дзьобом грати...
Не жур мене, товаришу похмурий мій, -
Нам так приречено з тобою умирати.
На велелюднім торжищі
Між ницих і крикливих,
За тридцять срібних продані від Каїнів і Юд,
Ми ордени їм кров’ю покропили
І вже не вірячи у Божий страшний суд, -
За мудрість і любов, за скривджених і вбогих
Ми підем на Голгофу - ти і я –
Під крик "Розпни! Розпни!"
Нікчемного й брудного
Орденоносного хам’я.

Логіку репресій важко навіть збагнути. Від них не був застрахований ніхто, включаючи і їх творців та виконавців. Так, протягом короткого часу з наказу О.Волкова було заарештовано близько 50 чекістів Полтавського обласного управління НКВС, яких також піддавали нелюдським катуванням, вимагаючи потрібних зізнань...

"Великий терор" у першу чергу був спрямований проти української інтелігенції, як найбільш національно свідомої частини суспільства, але не обминув він і комуністів, які стали жертвою тієї системи, яку самі породили. Станом на 25 травня 1938 року до Полтавського обкому КП (б) У надійшло 1266 апеляційних заяв від колишніх комуністів про відновлення їх у партії. В той же час протягом другої половини 1938 року з партії було виключено 499 кандидатів і членів ВКП(б)Ю включаючи 212 "ворогів народу" і 104 – за зв’язок з "ворогами народу" (16).

У числі жертв комуністичного терору були колишні члени Центральної Ради Воронянський і Сто рубель, депутат Всеросійських Установчих зборів Левко Ковалів, член ЦК партії українських есерів Неділько, член ЦК Української соціал-демократичної робітничої партії і ЦК Української комуністичної партії Марченко, рідні сестри Симона Петлюри Марина і Феодосія та його небіж Сильвестр Скрипник. У Кременчуці водночас заарештували 67 "націоналістів". За 15 хвилин 39 із них були засуджені до розстрілу. Приводом до розправи послужило невдоволення О.Волкова діями своїх підлеглих: "У Гадячі знайшли таку групу, а в Кременчуці – ні. Чому?".

22 вересня 1937 року чекісти заарештували професора В.Щепотьєва, який із 1934 року не з своєї волі мешкав у селі Веприк Гадяцького району. Його звинуватили в приналежності до антирадянської

— 209 —

терористичної організації, переховуванні націоналістичної літератури та ін. Відомого вченого спіткала трагічна доля багатьох українських патріотів: він був розстріляний у листопаді 1937 року. Протягом цього ж року за вироком «трійки» розстріляли відомого археолога і етнографа Н.Онацького, історика і етнографа М.Філянського, поета і педагога О.Косенка, письменника П.Капельгородського, композитора і хормейстера В.Верховинця і багатьох інших. Останнього чекісти зробили керівником «обласної повстанської націоналістичної організації». 83-річного лікаря О.Несвіцького звинуватили в приналежності до вигаданого чекістами «Комітету допомоги заарештованим». Лише випадок врятував відомого полтавського лікаря від розправи.

У кінці 1938 року після усунення Єжова від обов’язків наркома НКВС СРСР хвиля масових репресій почала спадати. Декому із засуджених навіть удалося повернутися на волю. В 1939 році на Полтавщині було виключено із партії і притягнуто до судової відповідальності 21 наклепника, які явно перестаралися у пошуках «ворогів народу».

В роки «великого перелому» сталися суттєві, Але неоднозначні зміни і в культурно-освітньому житті Полтавщини. З одного боку, досягнуті Були вагому результати в ліквідації неписьменності та підвищенні загального освітнього рівня українського народу, а з другого – вся система радянської освіти булла заідеологізованою, спрямованою на виховання підростаючого покоління в дусі соціалістичного інтернаціоналізму, відданості ідеям марксизму-ленінізму.

Напередодні радянсько-фашистської війни на Полтавщині працювало 5 вузів, два науково-дослідницьких інститути, 43 технікуми і 1746 шкіл, включаючи 841 початкову, 647 неповних середніх і 258 середніх. У школах навчалося 370 тисяч учнів і працювало 15 тисяч учителів.

І хоча в СРСР було оголошено про ліквідацію неписьменності, поза школою ще залишалося близько 6 тисяч дітей. Значним був і відсів дітей через неуспішність: у Миргородському районі він становив 349, Оржицькому – 156, Шишацькому – 141 і т.д. Успішність учнів пересічно в області становила 89 відсотків. Найнижчою (86 відсотків) вона була з російської мови, яку нещодавно ввели в школах як обов’язків предмет. Офіційно на Полтавщині було зареєстровано 5634 неписьменних. (17).

 У зв’язку з переходом на обов’язкове семирічне навчання гостро постала проблема педагогічних кадрів. На початку 1939-1940 навчального року в школах області не вистачало 217 вчителів, Але у зв’язку з введенням 1 вересня 1939 року загальної військової

— 210 —

повинності і призовом вчителів до лав Червоної Армії їх нестача могла збільшитись до 3 тисяч. Щоб не зривати навчальний процес, 5 жовтня 1939 року бюро обкому КП(б)У прийняло постанову, яка дозволяла випускникам середніх шкіл після місячної підготовки працювати вчителями молодших класів. Кращі вчителі початкових шкіл після короткотермінових курсів могли викладати спеціальні навчальні предмети у 5-7 класах. Частину вчителів міських шкіл було вирішено в примусовому порядку направити на роботу на село.

У кінці 30-х років радянська влада продовжувала нищити релігійні установи – єдині організаційні структури суспільства, що збереглися з дореволюційних часів і залишалися поза партійним контролем. Політика войовничого атеїзму, яка проводилася на державному рівні, призвела до того, що напередодні радянсько-фашистської війни на Полтавщині залишилося лише декілька діючих церков. Виконання релігійних обрядів вважалося мало не державним злочином і переслідувалося радянською владою. 17 травня 1941 року на виконкомі Лубенської районної ради депутатів трудящих слухали заяву жительки села Вовчик Маложон Марії Семенівни про зняття накладеного на нею міліцією штрафу в сумі 100 карбованців за читання Псалтиря над покійником. Після нетривалого обговорення виконком ухвалив таке рішення:»Вважати, що штраф на гр. Маложон накладено вірно, а тому у проханні її про зняття штрафу відмовити Голова виконкому райради Тихоненко. Секретар виконкому райради Броншваг» (18).

Підписання «пакту Рібентропа-Молотова» означало посилену підготовку до війни. Мілітаристський бум охопив усі сфери суспільного життя полтавців, швидкими темпами в колгоспах, на підприємствах і в установах почали створюватися організації ТСОАВІАХІМу (Товариства сприяння армії, авіації і хімічній обороні), яких станом на 1 жовтня 1939 року в області нараховувалося 3982. Охоплювали вони 148 731 особу, головним чином юнаків і дівчат. Для юнаків 1919-1920 років народження було створено 903 гуртки допризовної підготовки, в яких навчалося 17546 чоловік. У гуртках ТСОАВІАХІМу нашвидкуруч готували кулеметників, стрільців, шоферів, кавалеристів, парашутистів, радіотелеграфістів, мінерів тощо. Особлива увага приділялася вивченню стрілецької справи. З цією метою в області було створено 1352 гуртки, в яких навчалося майже 28 тисяч майбутніх стрільців. Для їх підготовки були обладнані 682 тири. По закінченні навчання 21 653 гуртківці отримали значки «Ворошилівський стрілець» 1 і 2 ступенів. Підготовлено було також 9836 кулеметників, але як зазначав обласний воєнком, при серйозній перевірці хіба що 10 відсотків «стрільців»

— 211 —

зможуть виконати при стрільбі встановлені нормативи.

У примусовому порядку населення області змушували відвідувати заняття з організації протиповітряної і протихімічної оборони, по закінченню яких також видавалися значки 1 і 2 ступенів. Здійснювалася також підготовка начальників груп самозахисту, політруків і командирів ланок, особливо велика увага приділялася вивченню протигаза. Населення знайомили з тими отруйними речовинами, які використовувалися в роки першої світової війни. З цією метою в підвалах будинків Були встановлені герметичні протигазові сховища, де відбувалися практичні заняття з використанням протигазів.

Кращим із організації військової підготовки вважався колектив Полтавського державного педагогічного інституту. Протягом 1939 року тут пройшло підготовку з протиповітряної і протихімічної оборони 555 студентів, було підготовлено 200 «ворошиловських стрільців», 57 мотоциклістів, 75 кулеметників, 50 гранатометників, 43 зв’язківців, 32 шофери. Хоча більшість із них здобули непогану теоретичну підготовку, Але через відсутність справжньої зброї і технічних засобів курсанти не мали необхідних практичних навичок.

Проведений у 1939 році призов до лав Червоної армії, як зазначалося в доповіді обласного воєнкому, пройшов на «високому ідейно-політичному рівні»: на призовні комісії з»явилося 97,1 відсоток призовників, з яких придатними до військової служби було визнано 88,6 відсотків, до нестройової – 6,1; відсів за політико-моральними ознаками складав 3,4 відсотки.

Військова підготовка не обминула і дівчат та жінок області. В 1939 році в області налічувалося 1799 первинних організацій Товариства червоного хреста, які охоплювали 94242 члени . Під керівництвом лікарів і партійним контролем було створено також 16 шкіл з підготовки медичних сестер, у яких навчалося 554 дівчини.

Допризовна молодь залучалася до масових спортивних заходів. Учні шкіл і технікумів зобов’язувалися виконувати норматив із декількох видів спорту, після чого їм видавали значки БГТО («Будь готов к труду и обороне»), а студентам – ГТО («Готов к труду и обороне») 1 та 2 ступенів.

Особлива увага приділялася залученню молоді до оборонних видів спорту (гранатометання, фехтування, боксу, боротьби, стрілецької справи), але через відсутність належної матеріальної бази і кваліфікованих тренерів та інструкторів ця робота проходила незадовільно. План із підготовки значківців було виконано ледве що на 30 відсотків (19).

 У засобах масової інформації Полтавщини, як і всієї країни, осо-

— 212 —

бливо після вступу Радянського Союзу у другу світову війну, посилилася військово-патріотична тематика – звучали марші, бадьорі пісні. Та жорстока реальність уносила свої корективи. Війна з Фінляндією принесла великі жертви для населення Полтавщини – медичні заклади не в змозі були вмістити всіх поранених. Деякі школи, вищі навчальні заклади перетворювалися на військові госпіталі. Учні та студенти навчалися в три зміни, доглядали поранених.

Отже, в переддень радянсько-фашистської війни 1941-1945 років селянство Полтавщини, як і всієї України, було знекровлене голодомором 1932-1933 років, значні верстви національно свідомого населення винищені внаслідок «великого терору» другої половини 30-х років.

Джерела і література:

1.ДАПО, ф.П-15, оп.1, спр.194,арк.118 .

2.Полтава. Історичний нарис. – Полтава, 1999.-С.159.

3. ДАПО, ф.П-15, оп.1, спр.106, арк.57.

4. Там само, арк.10.

5. Там само, спр.56, арк.110.

6. Там само, арк.107,110.

7. Там само, арк.126.

8. Там само, спр.258, арк.429.

9. Там само, спр.106, арк.18.

10. Там само, спр.86. арк.29.

11. Цит.за: Полтава. Історичний нарис. – Полтава, 1999.-С.162.

12. ДАПО, Ф.П-15, оп.1,спр.189,арк.54.

13. Лошицький О. "Лабораторія -2": Полтава. Документальні матеріали про масові репресії у Полтавській області в 1937-1938 рр.//З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ.-№2-4 (13-15). – К., 2000. – С.143.

14. Лошицький О. Вказ.праця. - С.175-176.

15. Цит.за: Полтава. Історичний нарис. – Полтава, 1999. – С.162.

16. ДАПО,ф.П-15, оп.1, спр.106, арк.97.

17. ДАПО, ф.П-15, оп.1, спр.106, арк.71-72..

18. Рідне слово (Лубни). – 1941, 3 листопада.

19. ДАПО, ф.П-15, оп.1, спр.45, арк.224.

— 213 —

Школа на Шведській Могилі

Поле Полтавської битви, як один з головних історико-культурних об'єктів нашого краю, постійно викликає інтерес не тільки полтавців, а і численних гостей Полтавщини. І, зазвичай, інтерес до доленосних подій початку XVIII століття приводить усіх до Музейного містечка, розташованого поряд зі Шведською Могилою, як з незрозумілих причин ще в давні часи охрестили місцеві жителі братську могилу воїнів Петра І, та Сампсоніївським храмом.

А відвідавши один з найяскравіших храмів Полтавщини не мажна не помітити розташовану неподалік середню школу № 24. Проте мало кому відомо, що ця школа, як і музей історії Полтавської битви, має тривалу і непросту історію. Окремі її сторінки ми і спробуємо висвітлити.

Час виникнення школи на полі Полтавської битви - остання чверть XIX століття, коли в усій Російській імперії широко розгорнувся процес створення мережі освітніх закладів для простого люду. Є дані про те, що зародилась скромна, без чіткого розкладу навчального процесу, школа у листопаді 1887 року у пристосованому для цього приміщенні при Сампсоніївській церкві. Ім'я першого вчителя варте того, щоб бути записаним в Літопис школи на Шведській Могилі - ієромонах Харитон (Капиленський). Поступово до отця Харитона почало приходити все більше дітей з навколишніх сіл, які прагнули навчатися грамоті. Водночас діти прилучались до православної віри, постійно беручи участь у богослужіннях в храмі Св.Сампсонія. Вже у вересні 1888 року школу відвідували 31 учень, усі хлопчаки. На таку кількість учнів, та ще в такому місці, не міг не звернути увагу полтавський єпископ Іларіон, який взагалі мав особливе ставлення до всього що мало відношення до історії та славного поля Полтавської битви. Його клопотанням та дбайливою опікою школа отримала офіційний статус та була забезпечена навчальними посібниками і літературою, а для проведення навчального процесу їй передали одне з двох приміщень, влаштованих при Сампсоніївському храмі Хрестовоздвиженським монастирем, у віданні якого знаходився останній. Єпископ Іларіон потурбувався не тільки про навчання, а і про побут учнів. Так з його волі була передбачена можливість для школярів залишитись у приміщенні школи на ніч, а також повечеряти частиною столу церковного причету.

У березні 1889 року відбулася заміна шкільного вчителя: на місце

— 214 —

ієромонаха Харитона призначено ієромонаха Тихона. Дехто з учнів, звикнувши до попереднього вчителя, почали залишати школу, через що Тихон застав лише 13 учнів. Та це не знітило священника, який, отримавши в допомогу призначеного преосвященним Іларіоном вчителя, почав активну роботу по перетворенню школи на зразковий навчальний заклад.

24 вересня 1889 р. на Шведській Могилі було офіційно відкрито Сампсоніївську церковно-приходську школу. Вона створювалась на власні кошти преосвященного Іларіона, за участі спадкового почесного громадянина І.С.Котельникова. Саме останній був фундатором Свято-Симеонівського храму в Хрестовоздвиженському монастирі і великим меценатом Полтави. На велелюдній церковній службі, що відбувалась на честь відкриття школи, були присутні біля 200 чоловік. Після неї, а також наступної панихиди за вошами, що загинули в Полтавській битві, процесія рушила до нового приміщення школи. Це був не дуже великий будинок на кам'яному фундаменті, під залізним дахом, з двома просторими відділеннями для учнів та третім для вчителя. Відомо що коштувала будівля 3500 царських рублів.

Полтавська консисторія видала наказ на ім'я ієромонаха Тихона, яким він призначався законовчителем та наглядачем школи із грошовим утриманням у 14 рублів на місяць. На допомогу Тихону було призначено двох послушників розташованої поряд церкви: одного - вчителем співу, іншого - паламарем. Усі призначені особи забезпечувалися за монастирські кошти житлом з опаленням, освітленням, а також харчуванням.

Шкільне приміщення було світлим, з високою стелею і розраховане на 40 школярів. В класних кімнатах, крім традиційно оформлених кутків з іконами Спасителя і Божої Матері, на стінах висіли портрети імператора Олександра III та засновника школи -Преосвященного Іларіона, єпископа Полтавського і Переяславського, а також географічні карти та історичні картини. Великий, у позолоченій рамі, портрет «царя-батюшки» подарував саме фундатор і опікун школи.

Варто звернути увагу на розклад занять, складений згідно програми однокласної церковно-парафіяльної школи, та правила, яких мали дотримуватись учні, попередньо віддавши їх у надрукованому вигляді своїм батькам:

— 215 —

Спочатку, у 1889 - 1890 навчальному році школу відвідували 29 учнів, та вже 1895 року з навколишніх населених пунктів сходились на навчання до 50 дітей, що користувалися безкоштовним притулком та столом за мінімальну плату. На організацію гуртожитку при школі у 1892 році було пожертвувано 700 рублів.

За активної підтримки Преосвященного Іларіона Сампсоніївська церковно-приходська школа перетворилась незабаром на одну з кращих на Полтавщині. Так у «Звіті про стан церковно-приходських шкіл та шкіл грамоти в Полтавській єпархії за 1894 - 1895 навчальний рік» школа на Шведській Могилі за окремими показниками була визнана зразком для інших.

Тільки в одній Сампсоніївській школі, згідно з цим звітом, були більш-менш правильно поставлені позаучбові заняття. Учні школи займались переплетенням книг для власної бібліотеки, яка, до речі, нараховувала 266 назв у 1116 томах, і була створена переважно пожертвами Пресвященного Іларіона (від нього лише у звітному році надійшло: 361 назва у 115 екземпляріах). Але головна увага школярів зверталась на заняття бджільництвом, садівництвом та городництвом. Для практичних занять бджільництвом Його Преосвященство придбав для школи у 1891 році пасіку. Після зимівлі навесні 1895 року вона нарахрвувала 36 вуликів. Нагляд за ними здійснював послушник під керівництвом знавця бджолярної справи, священника Іоанна Бельговського. Теоретичні шкільні зайняття по бджільництву вів учитель Стефан Тихонович. Проводились вони до половини п'ятої години. Цікаво, що ці уроки велись за програмою, складеною для шкіл комісією з бджільництва при Імператорському Вільному Економічному Товаристві. Велись з учнями і практичні заняття на пасіці. Для молодшої групи уроки з бджільництва були не обов'язкові, а старша група повинна була бути присутньою повністю.

— 216 —

Крім того, на придбаних трьох десятинах землі, поряд зі Шведською Могилою, і на ділянці землі коло самої школи, з осені 1892 року розводились сад та город. При садку були заведені питомники плодових та інших дерев. До посадки 1894 р. у звітному році добавилось 1200 нових різноманітних ягідних кущів, фруктових та інших дерев, внаслідок чого на літо 1895 року садок нараховував до 5500 дерев та кущів. На городі висаджувались різноманітні овочі, а також створювались парники. Заняття по садівництву не велись систематично, за певним планом, знайомились з цією справою учні на практиці і нерідко в залежності від випадку (від стану погоди) і від того, коли в них був вільний час.

Окремо варто відмітити, що у звіті зазначалось: Сампсоніївська школа утримувалась не лише на кошти Преосвященного Іларіона, а і на частину процентів з капіталу Й.С.Судієнка. Як відомо на цей капітал було збудовано Сампсоніївський храм та пам'ятник на Братській Могилі російських воїнів.

Школа на Шведській Могилі відрізнялась від інших і правильною організацією гуртожитку. Спальна кімната для учнів була «поместительна й удобна: длина 11 аршин, ширина 10 аршин, вьісота 4 аршина.» Гуртожиток мав залізні складні ліжка. Жило тут на 1895 рік 32 хлопчики. Всі вони мали в школі, крім квартири, стіл, що складався із

— 217 —

сніданку, обіду та вечері; у дні постів давався чай. За користування столом учні були зобов'язані вносити по 1р.50коп. на місяць. У звіті відмічалось, що з цих внесків мала бути складена сума в 384 рублі, але два учні були зовсім звільнені від оплати, а деякі не доплатили, так що надійшло 351р.50коп. Як ця недостача, так і інші потрібні на утримання школярів, доповнювались від щедрот все того ж Преосвященного Іларіона.     Любов Полтавського єпископа до цієї школи була настільки великою, що він провів у середовищі її вихованців більшу частину дня свого 70-річчу 1894 році, залишивши при цьому свою резиденцію у архієрейському будинку.

Розвиток школи продовжувався і на початку XX століття, коли єпископом Полтавським і Переяславським був Преосвященний Іоан (Смірнов). Як і його попередник, єпископ Іоан особливо опікувався пам'ятниками Шведської Могили: за його сприяння було значно розширено Сампсоніївський храм та облаштовано нову церкву у могильному кургані. Саме за єпископа Іоана церковно-приходську школу, вже перетворену в двокласну, перевели до приміщення сучасної школи. Сталось це у 1909 році, хоча сама будівля збудована раніше, ще 1901 року, і спочатку слугувала за гуртожиток для семінаристів, які навчались у створеній 1899 року церковно-учительській школі. Містилась Олександро-Миколаївська семінарія у приміщенні, де на сьогоднішній день діє на Шведській Могилі науково-дослідний інститут свинарства.

На жаль, про діяльність Сампсоніївської школи у сучасному приміщенні автор на сьогодні не має інформації. Відомим фактом є лише те, що в буремні роки Російської революції школа, як і Музей Полтавської битви та семінарія, перестала існувати. Знову відновила діяльність школа на Шведській Могилі лише в 30-х роках XX століття. Але то вже інша історія.

— 218 —

Літній табір Петровського Полтавського кадетського корпусу
на Полі Полтавської битви

Червнева, 1709 року, Полтавська битва мала далекосяжні наслідки: вона докорінно змінила політичну карту Європи взагалі та вплинула на подальшу долю міста Полтави зокрема. З огляду на цю подію, 1802 року, в час чергового адміністративно-територіального поділу в Росії, Полтава стає губернським центром. Відповідно до свого нового статусу місто змінює своє архітектурне обличчя, водночас розпочинається меморіалізація Поля битви. Остання найтісніше пов’язана з діяльністю викладацького складу та кадетів Петровського Полтавського кадетського корпусу й облаштуванням на історичному Полі літнього табору кадетів. Тож зробимо невеликий екскурс до історії Петровського Полтавського кадетського корпусу.

Перший кадетський корпус у Російській імперії було засновано 1732 року у Петербурзі. За часів правління імператора Миколи І було утворено спеціальний комітет по реформі військової освіти під головуванням генерал-інженера Опермана, одним із завдань якого було відкриття у Росії кадетських корпусів. Сама назва корпусів – кадетські, передбачала їх початкову роль у системі освіти, оскільки слово «кадет» походить від французького cadet – молодший. Після семилітньої освіти в кадетському корпусі, куди приймалися діти у віці 9-10 років, юнак мав можливість вступити у військове училище з дворічним періодом навчання; вершиною військової освіти було навчання в академії, де готувалась еліта армії. Основу, зрозуміло, закладали якраз кадетські корпуси, які переслідували дві мети: 1) навчити для армії офіцерів; 2) власне благодійна мета – дати можливість бідним дворянам виховувати своїх дітей «поблизу їх сімей».[6,94] З огляду саме на благодійну мету було вирішено створити у Полтаві кадетський корпус для чотирьох губерній: Полтавської, Чернігівської, Катеринославської, Слобідсько-Української (з 1835 р. Харківської). І вже 1829 року дворянство цих губерній почало збирати кошти на утримання корпусу. [1,5] Як зазначає І.Ф. Павловський, в 1834 році розпочалося зведення будівлі корпусу. [1,4] 5 квітня 1836 року імператор Микола І підписав указ військовому міністру графу О.І. Чернишову «... Корпус сей именовать Петровско-Полтавским и день учреждения оного праздновать в день победы 27 июня…» [6,13] Урочисте відкриття корпусу відбулося 6 (18) грудня 1840 року. [1,6] Термін на-

— 219 —

вчання складав 7 років. Заняття кадетів були розподілені впродовж цілого дня наступним чином. Вставали вони о 6 годині, приготовлялись до 7 години, щоб сісти за заняття. Від 8-11 год. було дві лекції, після їх закінчення займалися стройовим навчанням, гімнастикою, іншим. Від 3-6 год. дві лекції, а від 6.30-8 год. займались приготуванням уроків. [6,29] Як бачимо, розклад занять кадетів було складено з урахуванням санітарних норм, коли лекції чергувалися з відпочинком та руховими вправами. Щоденно кадетів виводили на прогулянку, не дивлячись ні на яку погоду, за цим особисто слідкував Вікентій Францевич Святловський (перший директор корпусу), який прагнув привчити кадетів, як майбутніх воїнів, до перенесення холоду, шинелі одягалися тільки при морозі більше 10°. [6,29] Тобто проводилося загартування вихованців. Шикуванню (строю) завжди навчали на свіжому повітрі, на ці заняття відводилося не менше 6 годин на тиждень, по стільки ж годин було відведено на заняття фехтуванням, гімнастикою, танцями. [6,29]

З перших років існування кадетського корпусу навчальні предмети були поділені на обов’язкові та позакласні. До перших були віднесені загальноосвітні та військові, до других – стройове навчання, фізкультура, фехтування, плавання, танці та інше. Такий же поділ дисциплін зберігся і після військової реформи, коли 1865 року кадетський корпус було реорганізовано у Петровську Полтавську військову гімназію. Докорінно ж змінюється процес навчання і виховання після чергової реорганізації, коли, згідно указу імператора Олександра ІІІ, 26 липня (7 серпня) 1882 року Петровська Полтавська військова гімназія була перейменована в кадетський корпус. [6,171] Власне реформа була проведена з метою виділення військових гімназій серед інших шкіл і більш рельєфно підкреслити мету, яку переслідували військово-учбові заклади. Отже, в організації нинішнього корпусу як би поєднались – попередній кадетський корпус, де панував суто військовий устрій, але не було виховання, і військова гімназія, яка виробила принципи виховання, без чого неможлива школа, а відповідно ні один громадський діяч. Кадети, в першу чергу, повинні були усвідомити ту ідею, що перейменування військових гімназій не складає одну формальність, тільки зміну назви. Кадет – є військове звання, яке вимагає від особи, яка його носить, особливих якостей, необов’язкових для учнів інших відомств. Для кадета, окрім навчальної програми, обов’язково було засвоїти початки військового виховання. Прямим наслідком реорганізації було відновлення поділу вихованців на роти, при цьому старші класи, 6-й і 7-й, склали стройову роту.

— 220 —

Рис. 1. Другий укріплений табір і редути на «ордер-де баталі»

Були внесені зміни і до навчальної програми. На фізичні вправи була звернена особлива увага (навіть сувора), видані досить ґрунтовні інструкції щодо занять з гімнастики, плавання, рухливих ігор, танців. З метою виділення більше часу на ці заняття, годинний урок скорочено до 50 хв. Відмітимо ще одну рису, яка заслуговує уваги: при розподілі розкладу навчальних предметів, вказувалося, щоб вихованцю доводилося готувати не більше трьох уроків. [6,181] Як зазначає І.Ф. Павловський, кадети особливо захоплювалися гімнастикою, цьому сприяло й те, що для кожного віку вихованців в рекреаційних залах були гімнастичні машини. [6,161] І на гімнастичних змаганнях чи іспитах кадети показували високу майстерність. Тут були змагання між кадетами рот: лазіння по похилих драбинах вгору і вниз на одних руках, різні вправи. Якщо найменші кадети показували свою спритність в іграх, то старші вже майстерно виконували вправи на снарядах, на дерев’яних конях, паралельних брусах, на турніку. Змагалися в ходінні на ходулях, фехтуванні на рапірах, у метанні ядра, списа, у стрибках.

Особливої уваги заслуговує викладацький склад. Упродовж 1840-1917 років у даному навчальному закладі працювали: Бокін Петро Миколайович (1882-1883 рр., викладач гімнастики), Ільїнський Микола Павлович (1850-1883 рр., викладач гімнастики), Войт Аркадій Єгорович (1861-1864 рр., репетитор по ситуації), Разінкін Роман Петрович (1843-1848 рр., викладач гімнастики і фехтування), Туржанський Олександр Осипович (1843-1875 рр., репетитор по ситуації, викладач географії, учитель плавання), Цетров Федір Михайлович (з 1858 р. викладач гімнастики). [6,99-112] Не менші заслуги у становленні фізичного виховання в корпусі Олексія Дмитровича Бутовського,

— 221 —

вихованця даного навчального закладу. Власне О.Д. Бутовський та директор Симашко Франц Іванович доклали зусиль, щоб гімнастика зокрема і фізичне виховання в цілому увійшли до розряду основних предметів. [7,42] Зрозуміло, що ми зупинили свою увагу на викладачах з фізичного виховання. Взагалі ж, за рівнем освітнього цензу викладачів та вихователів Петровський Полтавський кадетський корпус вигідно відрізнявся від інших.

Оскільки на фізичне виховання і суто військову підготовку в кадетському корпусі було зроблено особливий акцент, то з самого початку існування кадетського корпусу для вихованців було облаштовано літній табір на території історичного Поля, на березі Ворскли. Як зазначає І.Ф. Павловський, «табір корпусу знаходиться в декількох верстах від міста, на полях, де Петро Великий вів боротьбу зі шведами, недалеко від кургану, який називається Шведською Могилою,

— 222 —

де поховані росіяни, загиблі під час бою».[6,74] Це був перший табір кадетів і він скоріше нагадував дачу, ніж дісно військовий табір. Тут проводили літній час кадети, які не поїхали на канікули. Ними особливо опікувались, намагаючись як найкраще організувати відпочинок. Вихованці займалися читанням, перекладами з іноземних мов, доглядали за садком, який був висаджений у таборі, вчилися складати гербарії, виготовляли чучела із тварин; для них організовувалися пішоходні екскурсії за 5 верств від табору; грали в рухливі ігри, займалися гімнастикою, вчилися користуватися топографічними інструментами. Оскільки був літній період і табір був над Ворсклою, вихованців навчали плаванню, цим керував підполковник, викладач Олександр Осипович Туржанський, методика якого була дуже швидко опанована вихованцями. [6,158]

1853 року імператор Микола І відвідав Полтаву і побував на історичному Полі, бачив залишки укріплень табору Петра І і побажав, щоб це укріплення було реконструйовано. Кадети корпусу впродовж літнього періоду 1853-1854 років під керівництвом свого офіцера, викладача математики Ігната Миколайовича Коллерта відновили укріплення. За розпорядженням імператора було складено особливий журнал, в який занесли план спорудженого укріплення і прізвища кадетів для вічного зберігання в закладі. [2,274] 1856 року вихованці корпусу у літній табірний період відновили редут на Полі битви.

Реформа 1882 року, реорганізація гімназії в кадетський корпус вплинули і на табірне життя. Віднині навчання у таборі (у літній період з 10 червня по  10 серпня) стало обов’язковим для старших класів (6 і 7). І сам табір змінює своє розташування. Як зазначалося вище, 1-й табір був на березі Ворскли, на землі приватного власника. Щоб кадетський корпус мав табір на власній землі, єпископ Полтавський Іларіон придбав ділянку землі і табір перемістився ближче до Сампсоніївської церкви і Братської могили російських воїнів [5,676] І як зазначав О. Ліперовський (у 1907 р.), завдячуючи тому, що укріплення російської армії Петра І знаходяться на території табору Петровського Полтавського кадетського корпусу, вони зберігаються в нормальному стані, оскільки земля не розорюється. [2,274] Отже, це свідчення дає можливість точно визначити місцезнаходження літнього табору кадетів. Й на часі тут зберігся редан укріпленого табору російської армії та у 1973 році встановлено пам’ятний знак на місці командного пункту Петра І.

Матеріали до історії Петровського Полтавського кадетського корпусу дають цікаві відомості про табірне життя вихованців закла-

— 223 —

ду. Оскільки після реорганізації 1882 року фізичне виховання стає обов’язковим, то і в літній період, у таборі кадети займалися фехтуванням, гімнастикою, плаванням, греблею і управлінням човном, стройовою підготовкою, стрільбою, метанням ядра, списа. Постійно влаштовувалися змагання з означених видів фізичного виховання, переможці нагороджувалися призами, їх імена та імена офіцерів-вихователів заносились до спеціального журналу корпусу. [3,73-80] Розпорядок дня у літньому таборі був наступним: підйом о 7-й годині: прибирання, гімнастика, сніданок; о 8-й – починалися різні роботи у самому таборі; опісля підсніданку до обіду – навчальні заняття, по обіді – відпочинок, різноманітні рухливі ігри; після полудня – заняття з плавання, греблі, ловіння риби; в несприятливу погоду – читали, слухали лекції офіцерів-вихователів. [4,43] Разом з офіцерами-вихователями кадети облаштували тир, в якому стріляли із рушниць, метали дротики. Для ігр кадетам були надані: м’ячі, крокет, два більярда, кегельбан, шашки, шахмати, ходулі тощо.

У літньому таборі влаштовувалися змагання і з прибулими гостями. Так, влітку 1913 року на історичному Полі проходили змагання між полтавськими кадетами та вихованцями Чугуївського піхотного училища. Програма змагань була цікава і різноманітна: біг в мішках, біг на ходулях: на двох, на одній, ходіння по хитаючому брусу, лазіння по шесту, біг з відрами, наповненими водою, біг з яйцями в ложках та інше. Переможці отримували призи. [4,76]

Частими, наповнені за змістом, були екскурсії із табору: пішоходні, кінні, на човнах, під час яких знайомилися з історичним Полем та його пам’ятками, ходили в Сампсоніївську церкву, Хрестовоздвиженський монастир, на Побиванку, в Тахтаулове, Жуки. Коли організовували екскурсію на човнах, готували необхідний запас продуктів, воду, зупинялись на перепочинок та обід, займались оковимірним визначенням відстані, визначенням сторін світу за компасом і по сонцю, орієнтуванням на місцевості, влаштуванням і виявленням засідок тощо. [4,62]

Отже, життя кадетів у літньому таборі було цікавим і насиченим: перебування на свіжому повітрі, загартування, різноманітні фізичні вправи і змагання, екскурсії – все це повинно було підготувати вихованців корпусу до служби в армії, майбутніх офіцерів.

Велика заслуга у розробленні програми літніх таборів О.Д. Бутовського. У майбутньому досвід організації літніх табірних зборів полтавських кадетів, свідком і безпосереднім учасником яких був О.Д. Бутовський, вчений трансформує на всеросійський грунт під

— 224 —

Рис. 3. Іларіон, єпископ Полтавський

час організації «тимчасових літніх курсів» для офіцерів-вихователів Кадетських корпусів 1890 року. [8,4]

Таким чином, завдячуючи єпископу Полтавському Іларіону, котрий придбав для

кадетів ділянку землі, на якій розташовувався петровський табір, останній був збережений. Кадети займали літній табір на Полі Полтавської битви до буремних подій 1917 року, коли фактично припинив своє існування Петровський Полтавський кадетський корпус (у 1919 році остаточно припинив діяльність). В подальшому літній табір кадетів (укріплений табір Петра І) за розпорядженням Л.Троцького, який декілька разів впродовж 1919 – 1920 років приїздив до Полтави, був перетворений на концентраційний табір "для буржуазного елементу", про що свідчить у своєму щоденнику лікар О.Несвіцький.[9,18].

Вперше комплексне дослідження території, на якій розміщувався петровський табір, здійснено впродовж двох польових сезонів 2007 – 2008 років учасниками міжнародної археологічної експедиції "Проект "Поле Полтавської битви" за участю фахівців зі Швеції, США, України. Тут віднайдено чимало фузейних куль, картечі, осколків ядер часу Північної війни. Найсучасніше обладнання, яким користувалися археологи: детектори, наземна радарна установка, георадар, магнітометр та інші, - дають можливість бачити приховані особливості нижче грунту, як, наприклад, канави, старі дороги і стіни. Науковий директор експедиції, доктор наук Державної служби охорони пам’яток Швеції Бо Кнаррстрьом на підставі аналізу проведених досліджень табору зазначив, що експедиція віднайшла залишки "реконструкції" здійсненої кадетами в середині 19 століття, які збільшили у розмірах петровський табір. Отже, археологи підтвердили свідчення сучасників про

— 225 —

розташування літнього табору кадетів Петровського корпусу на Полі Полтавської битви в укріпленому таборі Петра І. Хоча, за визнанням археологів, крапку у його дослідженні ставити ще зарано.

Література:

1. Центральний Державний історичний архів України м. Київ. Фонд 267 (Особистий фонд Павловського Івана Францевича, справа 68).

2. Липеровський А. Где похоронены шведские воины после битвы 27 июня 1709 года.// Труды Полтавской ученой Архивной Комиссии. Под ред.       И.Ф. Павловского, А.Ф. Мальцева, Л.В. Падалки. – Вып. 3 – Полтава, 1907.

3. Материалы к истории Петровского Полтавского кадетского корпуса. С 1 октября 1911 г. по 1 октября 1912 г. – Полтава, 1912.

4. Материалы к истории Петровского Полтавского кадетского корпуса. С 1 октября 1912 г. по 1 октября 1913 г. – Полтава, 1913.

5. П.Г.Л. Торжество открытия памятника на поле Полтавской битвы 11 сентября 1895 года.// Полтавские епархиальные ведомости. Часть неофициальная. – 1895. - № 19. – 1 октября. – Полтава, 1895.

6. Павловский И.Ф. Исторический очерк Петровского Полтавского Кадетского Корпуса (1840-1890). – Полтава, 1890.

7. Павловский И.Ф. Полтавцы: иерархи, государственные и общественные деятели, благотворители. – Полтава, 1914.

8. Павлов В. Олексій Дмитрович Бутовський – апостол олімпійського руху сучасності. – Полтава, 2006.

9. Несвіцький О. Полтава у дні революції та в період смути 1917 – 1922 р.р.: Щоденник. – Полтава, 1995.

— 226 —

Світлій пам'яті визначного митця-полтавця.
Михайло Фісун

В цьому році виповнюється 100 років від дня народження старійшини хорового мистецтва, педагога, композитора, фольклориста, музикознавця, громадського діяча, ветерана війни Михайла Андрійовича Фісуна, та десять років від дня його смерті.

Діяльність Михайла Андрійовича Фісуна займає помітне місце в музичному житті Полтави: відомий диригент, старійшина хорового мистецтва, невтомний фольклорист, композитор, музикознавець, художній керівник, викладач, громадський діяч, ветеран, учасник Великої Вітчизняної війни.

Скромний, талановитий музикант, за самовіддану працю має урядові нагороди; за участь у Великій Вітчизняній війні нагороджений орденом та бойовими медалями. Як ветеран праці одержує чимало трудових відзнак. Неодноразово нагороджується грамотами (їх у нього 57), серед яких Почесні Грамоти Міністерства культури та Міністерства освіти, Почесна грамота Президії Верховної Ради УРСР та багато інших. В 1990 році йому присвоєно звання заслуженого працівника культури Української РСР.

Михайло Андрійович Фісун народився 11 липня 1809 року в м. Полтаві в сім'ї робітника Андрія Семеновича Фісуна та його дружини Мотрони Григорівни, які вийшли із малоземельних селян села Чутово на Полтавщині.

До дитячих років відносяться і перші музичні враження. В сім'ї любили музику, часто співали. Пізніше Михайло Андрійович записав від матері декілька народних пісень, що увійшли у фольклорний збірник Полтавщини.

Значну роль у становленні і формуванні завзятого музиканта відіграло також і середовище, яке оточувало його. На той час Полтава була значним центром музичного мистецтва: виступи хорових колективів під керівництвом провідних майстрів, спектаклі полтавської опери та драматичного театру ім. Гоголя, численні концерти симфонічного оркестру під керівництвом відомого диригента Д.В.Ахшарумова, виступи визначних артистів, які відвідував Михайлик, впливали на розвиток музичного світогляду маленького хлопчика, зароджувало зацікавленість музичним мистецтвом, знайомством з кращими творами російської, української, західноєвропейської класики, зразками народного фольклору.

— 227 —

Спочатку вчиться він в школі ім. Панаса Мирного, де один рік вчителем співів був відомий бандурист, диригент Володимир Андрійович Кабачок. Згодом вчиться в середній школі №6 ім. І.Франка де продовжує своє навчання.

Викладачі-словесники залучали своїх вихованців до вивчення народної творчості, здійснювали подорожі на околиці Полтави та по селах, де під час зустрічей з літніми людьми, записували від них народні пісні, прислів'я, казки, думи. в цей час у майбутнього фольклориста і зароджується зацікавленість народним українським фольклором.

Серед перших викладачів школи були професор Володимир Щепотьєв, його сестра Марія Олександрівна, географ М.Т.Максимов, відомий художник-пейзажист С.А.Розенбаум, вчитель співів Г.П.Коронов, відомі на той час диригенти В.М.Верховинець, композитор Ф.М.Попадич.

В Полтавському музичному технікумі (так тоді звалось музучилище), в 1926-1927 рр. після закінчення школи і вчився Михайло. Не дивлячись, що в технікумі він перебуває тільки один рік, для нього, як майбутнього музиканта, цей рік мав вирішальне значення. В технікумі він навчається у Ф.Попадича, який був прекрасним викладачем хорового співу, сольфеджіо та основ диригування, майстерно володів методикою навчання. Крім навчання Михайло приймає участь, у хорових колективах міста. Переписує ноти революційних та народних пісень для збірників, друкування яких на склографі запропонував Ф.Попадич.

Роки юності Михайла позначилися великим накопиченням музичних знань, знайомством з визначними творами музичної світової спадщини, серед яких перше місце належало хоровому мистецтву.

Майбутній музикант бере участь у хорі музичного технікуму, хорі вчителів при Будинку робітників освіти, відвідує репетиції, концерти хорової капели Полтави, керованою видатним диригентом та композитором Ф.М.Попадичем, капели бандуристів під орудою В.Кабачка.

В репертуарі цих колективів, крім творів радянських композиторів, революційних пісень, почесне місце займали народні пісні та твори композиторів-класиків: М.Лисенка, М.Леонтовича, А.Степового, Я.Яциневича, М.Вериківського, П.Козицького, О.Кошиця, Г.Верьовки, К.Стеценка, Л.Ревуцького та інших.

Велике захоплення викликають у Михайла і залишають велике враження твори українського композитора Г.М.Давидовського.

Разом з тим вивчались твори російських композиторів М.Глінки,

— 228 —

О.Даргомижського, П.Чайковського, О.Бородіна, М.Римського-Корсакова, М.Мусоргського та багатьох інших. Серед творів західноєвропейських композиторів були твори Ф.Шуберта, Е.Гріга, Р.Шумана, Ф.Мендельсона, тощо.

Так, саме в цей час у майбутнього музиканта були закладені ґрунтовні основи знань, як в галузі хорового мистецтва, так і українського фольклору, що складають невичерпне багатство музичної культури рідного краю.

Роки 1928-1931-й ‑ це роки навчання в Київському музично-драматичному інституті ім. М.Лисенка. Його викладачами були Гіренко (сольфеджіо) С.Ф.Тележинський (основи диригування, методика роботи з хором, хорова література), М.Шевчук (контрапункт), М.О.Грінченко (історія музики та музична етнографія), Л.М.Ревуцький (фуга, аналіз музичних форм), В.І.Мерзляков (методика і практика постановки голосу) І. Белза (симфонічна інструментовка та оркестровка), О.Г.Клімов (методика ознайомлення з хоровою літературою та диригування, читання партитур).

При інституті діяли дворічні курси по підготовці кадрів – бандуристів. Одноразово зі стаціонарним навчанням М.Фісун відвідує і ці курси, де вчиться у учасника української київської капели бандуристів Андрійчика (перший рік) та у відомого бандуриста Василя Миколайовича Опришка (другий рік). Згодом, деякий час Михайло Фісун навіть викладав бандуру в Київській другій профшколі, директором якої був хормейстер Г.Г.Верьовка, а після з'єднання з училищем ‑ директором був Гончаров.

Прагнення оволодіти й мати якнайбільше знань спрямовує Михайла до факультативного відвідування гри на народних інструментах, яку викладав тоді ще молодий Марк Геліс, пізніше відомий професор Київської консерваторії. Михайло грав на мандоліні і брав участь в інститутському оркестрі народних інструментів, з якого в майбутньому і почалася педагогічна робота молодого музиканта. Приймає участь в чоловічому хоровому ансамблі, в мішаному академічному хорі студентів. Закінчив інститут Михайло Фісун в 1931 році і почав свою працю в Полтавському музичному училищі, куди був направлений на роботу, з викладання гри на народних інструментах, зокрема, бандури та був керівником оркестру народних інструментів.

Праця Михайла була перервана мобілізацією до лав Радянської армії. І вже з 1932 року ‑ Михайло Андрійович на постійній роботі в Полтавському музичному училищі, з яким тісно пов'язана його подальша діяльність як викладача, завідуючого навчальною частиною,

— 229 —

директора. За сумісництвом в цей же час керує хоровим ансамблем жінок офіцерів Полтавського будинку Червоної Армії та очолює студентський хор місцевого педагогічного інституту ім. В.Короленка, якому. віддав понад 40 років свого життя.

1935-1937 роки ‑ Михайло Андрійович вчиться на курсах удосконалення музичних працівників при Московській консерваторії. Після закінчення яких, він знову у рідному училищі, де викладає музичні предмети (теорію музики, сольфеджіо, хор, читання партитур, хорове аранжування), продовжує працювати з інститутським хором.

Війна та післявоєнні роки

З перших днів Великої Вітчизняної війни Михайло Фісун в лавах Радянської Армії ‑ командир взводу батареї 25-го окремого зенітно-артилерійського дивізіону, який було сформовано в Полтаві і який захищав місто від фашистської навали.

в тяжкі роки війни зароджуються і перші твори композитора Фісуна. Він пише пісні на тексти відомих поетів ‑ Лебедєва-Кумача, Долматовського, Сімонова та фронтових поетів дивізіону. Перші його пісні ‑ "Песня гвардейской пехоты" сл. А.Суркова, "Все мы теперь сталинградцы" сл. З.Каца та М.Талалаєвського, "Жду тебя" сл. М.Головина, "Сталінград" сл. Лебедєва-Кумача, "Боевая зенитная" сл. Метелкина.

У вересні 1942 року в переддень грандіозних подій на Сталінградському фронті Михайло Андрійович за наказом політуправління корпусного району почав підготовчу роботу по організації військового ансамблю пісні і танцю, підбирав виконавців, опрацьовував концертний репертуар.

Перший концерт ансамблю відбувся на острові Голодний під Сталінградом, у рідному полку Михайла, у 2-му дивізіоні. З цього часу Михайло Андрійович з ансамблем виступає в різних місцях: вогневих артилерійських позиціях, госпіталях, бліндажах, аеродромах, землянках, прожекторних точках та інших.

"...Після перемоги під Сталінградом, ‑ як розповідає Михайло Андрійович, ‑ мені було доручено провести огляд-концерт художньої самодіяльності військових частин ПВО. Огляд відбувся в Бекетівці 31.12.І943 р. й пройшов з великим успіхом. Збереглася програма огляду й рецензія на концерт, надрукована 1 січня 1944 р. у фронтовій газеті "Тревога". Пізніше наш ансамбль був реорганізований в ансамбль пісні і танцю південно-західного фронту військ ПВО". Художнім керівником цього ансамблю призначається Михайло

— 230 —

Андрійович. Склад колективу налічував понад 60 чоловік: співаки, танцюристи, музиканти оркестру, майстри художнього читання. З цим ансамблем М.Фісун пройшов тисячі верст фронтових доріг, відбулися сотні концертів, зустрів День Перемоги. Заключні урочисті концерти відбулися в м. Львові.

Після Великої Вітчизняної війни Михайло Андрійович демобілізується у 1946 році. Приїздить у Полтаву. Продовжує свою роботу в музичному училищі вже директором цього закладу, викладачем з музично-теоретичних дисциплін, керівником хору педагогічного інституту. Як директор училища ‑ домігся організаційних, академічних успіхів в підготовці висококваліфікованих спеціалістів середньої кваліфікації.

Робота в училищі переривається, бо в порядку переводу його призначають художнім керівником Полтавської обласної філармонії (1954-58 рр.), а згодом завідуючим кафедрою музики і співів педагогічного інституту ім. В.Г.Короленка. В музичне училище Михайло Андрійович повертається у 1966 році.

Як диригент, він постійно продовжує працювати з хором Полтавського педагогічного інституту, якому віддав понад 40 років свого життя. Репертуар хору складали твори російської, західноєвропейської, української класики, народних пісень, творів радянських композиторів.

Одноразово керує жіночим хоровим театралізованим ансамблем Будинку культури промислової кооперації.

Протягом дев’яти років М.Фісун ‑ головний диригент обласних свят пісні, у яких брало участь кожного разу біля шести тисяч співаків та 400 музикантів-оркестрантів.

М. Фісун ‑ фольклорист

Записувати народні пісні Михайло Андрійович почав ще навчаючись у музичному училищі, виконуючи завдання Ф.Попадича на канікулярний час в селах Полтавщини (с. Мачухи, Супрунівка, Рибці, Чутове) і протягом свого свідомого життя не припиняє цієї діяльності. Зібрав і записав він ‑ понад 700 пісень. Крім практичної роботи, він постійний учасник етнографічних конференцій, з'їздів, експедицій. М.Фісун записував не тільки старовинні, а й радянські народні пісні. Автор упорядковує їх за тематикою: побутові, трудові, історичні, про кохання, колискові, обрядові. Занотовує їхні тексти і мелодію пісень.

Частково М.Фісун сам упорядковує збірники. Так, перший „Збірник українського пісенного матеріалу” він здає у 1937 році до

— 231 —

інституту фольклору та етнографії АН УРСР ім. Рильського, а другий ‑ "Матеріали українського фольклору" ‑ у 1945 році. Третій збірник (рукопис) знаходиться у нього дома.

Збірник "10 сучасних українських пісень" подає у 1951 році до ЦБНТ (центральний будинок народної творчості).

Біля 60-ти пісень М.Фісун аранжує сам. Його обробки друкуються в збірниках, зокрема "Колективно землю сієм" (збірник "Українські радянські пісні", К., Мистецтво, 1955 р.). Надруковані також обробки народних пісень: "Вечір на дворі", (збірник "Полтавські зорі", К., Мистецтво, 1965 р.),"Ой у гаю при Дунаю" (збірник "Музичні вечори" № 7, 1983 р. Київ, Музична Україна), а в збірник "З альбомів збирачів народних пісень" (К., Мистецтво, 1963 р.) внесено: "Ой дощ іде”, "Ой пожену на яр гуси", "Ой весно, весно", "Ой вишенько-черешенько", "Про попа".

Полтавський науково-методичний центр видав його збірник до якого увійшло до 200 пісень, записаних на Полтавщині. Упорядник включив в цей збірник записи народних пісень і інших фольклористів.

Композитор

Михайло Андрійович Фісун ‑ композитор пісняр.

В доробку його налічується близько 200 творів. Це оригінальні хори, ансамблі, пісні, обробки народних пісень для різного складу (хори мішані, жіночі, чоловічі, з супроводом і без нього, дитячі хори з супроводом, для соліста з супроводом), сольного співу, інструментальні пісні (для фортепіано, бандури, віолончелі).

За своєю тематикою пісні М.Фісуна різні ‑ героїчні, патріотичні, жартівливі, ліричні, колискові. До своїх оригінальних творів Михайло Андрійович добирає тексти різних авторів В.Сосюри, Я.Кухаренка, І.Цися, П.Ротача, Д.Павличка, П.Мостового, А.Лук’янової, народні слова.

Довгі роки творча співдружність поєднує його з поетами-полтавцями Андрієм Пашко та Миколою Пойдеменком.

Приваблива риса його музики ‑ це її український колорит, близькість до національного фольклору. Мелодія його пісень наспівна, широка, виразна. Широко він застосовує і інтонації сучасних масових пісень. Використовує відповідно до твору і форму: це і куплетно-варіаційна, тричасткова, форма вальсу, романсу, народного співу для хорів-ланок. Окремою групою виділяється в творчому доробку композитора М.Фісуна – думи. Їх у нього п’ять на різну тематику.

— 232 —

Обробки народних пісень

Глибоко відчуваючи особливості українського багатоголосся М.Фісун у своїх обробках народних пісень звертається до характерних ладогармонічних сполучень, поліфонічних засобів (імітації, канон, підголоскова поліфонія). В обробках народних пісень він продовжує традиції творчого методу українських композиторів, зокрема, М.Лисенка, М.Леонтовича.

Протягом свідомого свого життя М.Фісун постійно звертався до народної української пісні, він її записує, вивчає, він їх і обробляє. Композитор не обмежується рамками українського фольклору. В його доробку є і російські, білоруські, грузинські, західноукраїнські, польські обробки народних пісень.

За своїм характером вони різноманітні, тут є гармонізації для мішаного, чоловічого, жіночого хору в супроводі фортепіано і без нього, тут він застосовує різні прийоми хорової інструментовки ‑ регістрові контрасти, зіставлення соліста з хором, варіювання, проведення мелодії на фоні звучання хору на закритому звуку.

Фісун ‑ музикознавець

Як музикознавець Михайло Андрійович в своїй діяльності звертається до розробок матеріалів, пов'язаних з музичним мистецтвом "М.В.Гоголь в музиці", "І.П.Котляревський в музиці", "О.С.Пушкін і музика" та інші. Він автор численних кореспонденцій з питань музичного життя Полтави в республіканських, обласних друкованих виданнях: журналах, газетах. Його статті присвячуються питанням виховання музичних кадрів, мистецьким подіям, діяльності визначних митців та інші.

Довгий час Михайло Андрійович працює лектором з музичного мистецтва товариства "Знання".

Викладач

Михайло Андрійович виховав цілу плеяду композиторів, артистів, викладачів,. Серед них народні артисти УРСР М.Кондратюк, Т.Кислякова, Р.Кириченко, А.Кікотя, заслужені артисти УРСР М.Братков, В.Міщенко, В.Єфремов; чимало із них і заслужених діячів мистецтва УРСР, заслужених працівників культури УРСР.

Громадський діяч

В різні роки Михайло Андрійович проводить велику громадську роботу. Він працює позаштатним методистом-консультантом об-

— 233 —

ласного будинку народної творчості, заступником голови правління обласного відділення Музичного товариства, членом товариства охорони пам'ятників історії та культури, очолив правління обласного об'єднання самодіяльних композиторів Полтавської області, обирався депутатом Жовтневої Ради народних депутатів м. Полтави ІV скликання, очолив культкомісію жовтневого району, виконував обов'язки позаштатного інструктора обласного комітету народного контролю, виконував обов'язки секретаря партійних організацій обласної філармонії та музичного училища.

Змістовною була його праця в обласному будинку народної творчості, об'єднанні самодіяльних композиторів міста. Він постійно бере участь у семінарах, у складі журі по проведенню оглядів художньої самодіяльності, свят пісні, конкурсів на кращу пісню, присвячених різним подіям та тематиці, зокрема: до 60-річчя Ленінського комсомолу, 800-річчю м. Полтави, темі боротьби за мир, на кращий вокально-хоровий твір про працю і робітничий клас СРСР; він в складі журі 3-ої олімпіади художньої самодіяльності системи облпрофради, ювілейних концертів (100-річчя від дня народження українського кобзаря Ф.Д.Кушнерика) та ін.

Плідною була його робота в обласному відділенні Музичного товариства УРСР, в товаристві охорони пам’ятників історії та культури. М.Фісун обирався делегатом ІV-ої республіканської конференції профспілок робітників мистецтв УРСР.

Музей "Музична Полтавщина"

З 1978 року Михайло Андрійович засновник і організатор музею "Музична Полтавщина". Протягом цього часу його відвідали понад 20 тисяч професійних працівників, любителів мистецтва. Тут і рідкісні видання нотних примірників і книжок, фотографії афіш, особисті речі митців, музичні інструменти. декілька з них: оригінал "Української симфонії" полтавця М.Калачевського (вперше була виконана в Полтаві), ксерокопія шостої симфонії И.І.Чайковського, платівка 1910 року із записом славнозвісного "Заповіту" Т.Шевченка, покладеного на музику полтавським вчителем Гордієм Гладким рояль, який належав композитору А.Єдличці, бандура відомого музиканта й письменника Гната Хоткевича та багато інших. Експозиція музею має три розділи: перший – „М.Лисенко ‑ основоположник, української класичної музики", другий ‑ "Історія Полтавського музичного училища ім. М.В.Лисенка”, третій ‑ "Музична Полтавщина".

Почесне місце в музеї відведено матеріалам, які присвячені

— 234 —

основоположнику української класичної музики Миколі Віталійовичу Лисенку, знаменитому полтавцю.

Про музичне життя Полтави розповідають матеріали, пов'язані з іменами Л.Собінова, Ф.Шаляпіна, М.Батістіні, А.Рубінштейна, О.Скрябіна, М.Мусоргського, Ф.Ліста, Г.Венявського. В Полтаві виступали М.Бочаров, М.Сперанський, М.Донець, М.Литвіненко-Вольгемут, М.Рейзен, І.Поторжинський, О.Петрученко, О.Батурін та інші. Матеріали про артистів Полтавської державної опери. П.Цесевича, І.Плешанова, А.Полив'яного, В.Старостинецької, В.Діковської, М.Зубова, Ю.Авраменко, І.Козловського, В.Небольсіна, О.Свешнікова.

Музей ‑ то його дітище, то підсумок багаторічної й різноманітної діяльності на ниві розвитку українського музичного мистецтва, в справі естетичного виховання радянського народу.

Композиторська доля М.Фісуна щаслива. Він ‑ композитор-практик. Хорові колективи, керовані М.Фісуном були благодатною творчою лабораторією для митця. Професіональний підхід до розвитку фольклору, використовування характерних засобів виразності української пісні, сприяли популярності його вокальних творів: співставлення хору та соліста, лірична спрямованість, завдяки широкій наспівній, пластичній, гнучкій, великого діапазону мелодії, логічно пов'язаної з текстом.

Його пісні люблять, вони постійно в репертуарі виконавських хорових колективів та співаків.

Та на жаль велика кількість композицій М.Фісуна знаходиться в рукописах.

— 235 —

До рідної землі з любов’ю
(до 105-річчя з дня народження полтавського художника-пейзажиста
Павла Матвійовича Горобця)

28 січня 2010 року виповнюється 105 років від дня народження відомого художника-пейзажиста Павла Матвійовича Горобця.

Його ім’я, як і ім’я Л.С.Вайнгорта тісно пов’язане з рідним містом. У свій час вони разом творили мистецьку історію Полтави, часто зустрічалися. У сімейному архіві П.М.Горобця збереглася вирізка з газети  "Зоря Полтавщини" від 16 липня 1948 року.

Стаття під назвою "Літературна середа" розповідає про зустріч у редакції представників преси  з художниками, скульпторами і архітекторами міста. У ній приймали участь скульптори Хома, Багрій Ю.Ф., Кіреєв, художник П.М.Горобець і головний архітектор міста Л.С.Вайнгорт, який розповідав про плани відбудови Полтави.

Зустрічі Л.С.Вайнгорта і П.М.Горобця відбувалися не тільки в редакції. Кожний з них дарував рідному місту свій талант, щоб кращим і духовно багатшим ставало життя полтавців.. Як у людей однієї епохи у них було багато спільного.

Рис. 1. Архітектурно-художня нарада з відтворення пам'ятника.
Другий зліва − скульптор В.Хома, четвертий зліва − художник П.М.Горобець.
Праворуч − головний архітектор Полтави Л.С.Вайнгорт. Світлина другої половини 1940-х років.

— 236 —

У рідних краєвидах землі полтавської П.М.Горобець мав невичерпне джерело натхнення. Любов’ю до рідного краю, захопленням музикою, театром, мистецтвом він  зобов’язаний своєму батькові, який працював набірником у місцевій типографії і,  на жаль, рано пішов з життя , коли сину ледь виповнилося 17 років.

Малювати П.М.Горобець почав дуже рано. Спочатку перемальовував журнали мод у матері-швачки, потім, ще хлопчиком, був частим гостем   сусіда-француза, який маючи художню освіту давав уроки малювання в сім’ях  заможних полтавців.

Перші самостійні роботи майбутнього художника датовані 1911-1915 рр. Це краєвиди Павленків, провулку, де він жив (в районі палацу "Листопад" був провулок Бабичівський), Хрестовоздвиженського монастиря. Всі вони виконані олійними фарбами.

Велике враження на маленького Павла справила завіса нашого драматичного театру, виконана відомими російським художником-передвижником Г.Г.Мясоєдовим, який оселився у Полтаві. П.Горобця зачарував написаний художником український пейзаж. Вдома він багато разів намагався відтворити побачене.

Пощастило П.М.Горобцю і з учителями.

Перший – Г.Г.Цисс (1869-1934) – сам полтавчанин, людина високої культури, кришталево чистої душі, прекрасний художник-живописець, майстер жанрової картини, особливо тонкий портретист, успадкував кращі традиції  мистецтва часів І.Ю.Рєпіна, у якого навчався у 1896-1900 р. у Петербурзькій Академії мистецтв.

На протязі чотирирічного навчання у студії в І.І. Цисса П.Горобець отримав необхідні йому початкові професійні знання, а головне – визначив свій шлях у мистецтві. Пізніше між ними зав’язалася щира дружба, яка позитивно відзначилася на творчості молодого художника. А це дуже важливо: на початку шляху відчувати тверду підтримку зрілого майстра.

Як дорогу пам’ять все життя художник беріг два портрети, писані з нього Г.Г.Циссом. Зараз вони знаходяться у колекції  художнього музею.

Крім Г.Г.Цисса, в той час у Полтаві працювали й інші високопрофесійні художники: Розенбаум С.А., Брукман М.Б., Орлов І.І., Донцов М.О., Ангельський Д.І., Федоренко А.Я. У цій групі художників, об’єднаних спільною метою, спільними прагненнями панувала дружня атмосфера. Разом вони ходили на етюди. Збиралися у художньому музеї для бесід, взаємних консультацій, вивчали рідкісні книги по мистецтву з музейної бібліотеки. Всі вони бували частими гостями в родині П.М.Горобця, про що свідчать фотографії

— 237 —

з сімейного архіву.

По різному склалися їх долі, але вдячність за спілкування і теплі спогади про них Павло Матвійович проніс крізь усе життя.

У 1926 році у Полтаві було засновано АХЧУ (Асоціацію художників Червоної України) і була відкрита перша виставка полтавських художників. З цього часу П.М.Горобець стає постійним учасником міських, обласних, а потім і всесоюзних  художніх виставок .

Але молодий художник мріяв продовжити навчання і у 1928 році вступивши до Харківського художнього технікуму в клас пейзажного живопису професора М.Г.Бурачека (1871-1942), який отримав художню освіту в Київській  рисувальній школі М.Мурашка, а потім навчався у Краківській Академії красних Мистецтв у відомого пейзажиста Яна Станіславського. Після цього виїхав до Парижу, де працював і вчився у Матісса і в Академії Рансона. У 1912 році він повернувся в Україну.

Чудовий педагог, Бура чек М.Г. навчив свого учня бачити в природі симфонію фарб, відчувати її чарівну красу і не копіювати його, як вчителя, а вчитися живописати.

Коли навчання у Харкові закінчилося, вчитель і учень весь час продовжували листування і зустрічі. М.Г.Бурачек, відвідуючи Полтаву, завжди був бажаним гостем П.М.Горобця.

В одному з листів до свого колишнього учня М.Г.Бурачек писав: "У Вашій особі я знайшов молодого друга, ще одного з невеликої групи моїх молодих друзів у мистецтві, на яких я дивлюсь як на мою зміну. Ви людина талановита і мистецтво у Ваших руках, але з ним не можна лукавити: воно вимагає безмежної любові, щирості і відвертості".

Збереглися фотографії М.Г.Бурачека і М.П.Горобця датовані 1934 роком, коли вони разом побували у Міжгір’ї на Дніпрі. Є і пейзаж "Міжгір’я", який художник писав разом з учителем. Це світла прозора робота, дивлячись на яку відчуваєш сріблясто-рожеву красу літнього ранку. 

З дитинства П.М.Горобець захоплюється не тільки малюванням, літературою, театром, а й музикою. Спочатку він співав у гімназичному хорі, потім опанував фортепіано, скрипку, гітару і альт.

У 20-30-х роках він захопився сценою, грав у народному театрі в п’єсах російських і українських драматургів і навіть сам ставив і оформляв спектаклі.

До війни П.М.Горобець працював художником-оформлювачем у кінотеатрах "Колізей" і "Червона зірка", потім художником-кореспондентом в газеті ""Більшовик Полтавщини" (колишня назва "Зорі Полтавщини"). Постійно в газеті з’являлися його рецензії на спектаклі і зарисовки акторів у ролях.

— 238 —

Велика Вітчизняна війна, як і  в багатьох, забрала п’ять кращих років творчості художника. Хоча і  на фронті він ніколи не полишав олівця і маленького альбому. Значна частина його військових рисунків знаходиться в музеї Великої Вітчизняної війни у Москві, частину він передав до нашого краєзнавчого музею. У переможному 1945 році художник приймав участь у "Виставці Перемоги" в німецькому містечку Лабіау. Після цієї виставки багато робіт П.Горобця залишилось в Росії. З війни він повернувся з Орденом Вітчизняної війни і багатьма медалями.

Йому судилося  знову прийти до своєї школи – полтавського художнього музею, де він працював спочатку заступником, а потім директором.

Весь час П.М.Горобець багато уваги приділяв пропаганді образотворчого мистецтва: виступав з лекціями, займався музейною справою, поповненням колекції музею.

Під час роботи директором музею полтавці мали змогу знайомитися з виставками Третьяковської галереї, петербурзького Ермітажу, музею О.С.Пушкіна.

І, звичайно, чималий час забирала улюблена справа – пейзажний живопис. З 1945 року П.М.Горобець член Союзу художників СРСР. Багато своїх робіт він дарував клубам, колгоспним музеям. Подарував колекцію СШ №3 (будинок колишньої  гімназії, де він навчався). Чимало робіт художника у приватних збірках колекціонерів у більш ніж десяти країнах світу.

Біля 70 виставок відбулося за життя майстра. Остання, персональна,  у києві, у 1973 році за рік до смерті. Не кожний український художник міг похвалитися на той час виставкою в столиці. Вона пройшла з великим успіхом і мала численні схвальні відгуки.

Всього за своє життя художник написав більш тисячі пейзажів, а його графічна колекція налічує сотні рисунків і дружніх шаржів. Теми його творів – природа рідної Полтавщини в різні пори року, краєвиди Криму, дніпровські береги.

Творчість майстра стала органічним виявом його особистості. Він захоплювався красою природи, музикою, літературою, театром – і все це визначило його внутрішній світ.

Мистецтво П.М.Горобця є прикладом високого професіоналізму, зразком справжної культури, щедрості душі і серця.

І невипадково, коли у Лондоні у 2000 році був виданий каталог-словник видатних "Російських і українських художників 1900-1980 рр." достойне місце в ньому зайняло ім’я нашого земляка, одного з кращих українських пейзажистів ХХ ст. Павла Матвійовича Горобця.

— 239 —

Наші автори

АРТЕМ’ЄВ Андрій Владиславович,
антрополог, старший науковий співробітник Центру охорони та досліджень пам’яток археології управління культури Полтавської облдержадміністрації, асистент Української медичної стоматологічної академії;
тел. (05322) 2-26-12, 4-21-32.

БЄЛЯВСЬКА Оксана Юріївна,
аспірант, Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка;
тел. (05322) 2-14-60.

БУНЯКІНА Тетяна Олександрівна,
асистент кафедри основ архітектури, Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка;
тел. (05322) 2-42-58.

ІВАХНЕНКО Лідія Яківна,
член Національної спілки композиторів України, Національної Всеукраїнської музичної спілки України, журналіст;
тел. (044) 477-46-52.

КОВАЛЕНКО Оксана Валентинівна,
асистент кафедри історії України, Полтавський державний педагогічний університет ім. В. Короленка;
тел. (05322) 7-27-25.

КОНДЕЛЬ-ПЕРМІНОВА Наталія Миколаївна,
кандидат архітектури, м. Київ.

КОЧЕРГА Надія Костянтинівна,
кандидат історичних наук, доцент, Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка;
тел. (05322) 7-06-23.

КУЛАТОВА Ірина Миколаївна,
директор Центру охорони та досліджень пам’яток археології управління культури Полтавської облдержадміністрації.

— 240 —

ЛИТВИН Тимур Сергійович,
старший науковий співробітник ДІКЗ «Поле Полтавської битви».

ЛОГВИНЕНКО Ольга Сергіївна,
асистент кафедри ДАСтаМ, Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка;
тел. (05322) 2-42-58.

МОКЛЯК Володимир Олександрович,
заступник директора з наукової роботи Полтавського Краєзнавчого музею, краєзнавець;
тел. (05322) 7-15-37.

НЕСТУЛЯ Олексій Олексійович,
доктор історичних наук, професор, ректор Полтавського університету споживчої кооперації.

ОКАРА Іван,
старший науковий співробітник ДІКЗ «Поле Полтавської битви».

ПАВЛОВ Віталій Володимирович,
начальник відділу туризму та культурної спадщини управління культури Полтавського міськвиконкому;
тел./факс (05322) 2-95-12.

ПЕРЕЦЬ Олег Олександрович,
старший викладач кафедри образотворчого мистецтва, Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка;
тел. (05322) 2-42-58, дом. тел. (0532) 66-32-68.

ПУГОЛОВОК Юрій Олександрович,
мол. науковий співробітник Центру охорони та досліджень пам’яток археології управління культури Полтавської облдержадміністрації.

РЕВЕГУК Віктор Якович,
кандидат історичних наук, викладач Полтавського державного педагогічного університету ім. В. Короленка;
тел. (05322) 7-27-25.

— 241 —

САЛЬНІКОВ Віталій Олександрович,
головний зберігач фондів ДІКЗ «Поле Полтавської битви».

СУПРУНЕНКО Олександр Борисович,
заступник директора Державного підприємства НДІ «Охоронна археологічна служба України» археології НАН України, старший науковий співробітник, заслужений працівник культури України.

ТІТКОВ Олександр Володимирович,
завідуючий сектором Центру охорони та досліджень пам’яток археології управління культури Полтавської облдержадміністрації;
тел. (05322) 2-26-12.

ТРЕГУБОВ Валерій Олександрович,
кандидат архітектури, доцент, член-кореспондент Української Академії архітектури, завідувач кафедри основ архітектури Полтавського національного технічного університету імені Юрія Кондратюка;
тел. (05322) 2-14-60.

ЦВЄТКОВА Олена Петрівна,
тел. (0532) 66-66-90

ШЕВЧЕНКО Людмила Станіславівна,
кандидат архітектури, доцент кафедри ДАСтаМ Полтавського національного технічного університету імені Юрія Кондратюка;
тел. (05322) 2-42-58.

ШЕНДРИК Людмила Кирилівна,
заступник директора з наукової роботи Державного історико-культурного заповідника «Поле Полтавської битви»;
тел. (0532) 52-74-27.

— 242 —

ОГЛАВ

— 243 —

— 244 —