Наталка Полтавка на полтавских торжествах 13 сентября 1903 г.

Василь Сімович. "Наталка Полтавка" на полтавських святах 13 вересня 1903 р.

Публікується за виданням: Василь Сімович. "Наталка Полтавка" на полтавських святах 13 вересня 1903 р. // Праці у двох томах. Т.2. Літературознав. Культура.: Іст. л-ри. Іст. Культ. Громадське життя / В. Сімович. – Чернівці : Книги- ХХІ, 2005. – 904 с. : іл. – Прим.: с.808-850. – Покажч. імен: с.851-. – 966-8653-16-5. Стор. 509-511.

Переведення в html-формат — Борис Тристанов. Особливості авторської мови і правопису збережено.

509

"НАТАЛКА ПОЛТАВКА"
на полтавських святах 13 вересня 1903 р.

"Наталка Полтавка" мусіла увійти у програму свят на честь Котляревського у зв'язку з відкриттям пам'ятника батькові нового українського письменства в Полтаві 12-14 вересня н. ст. (30-31.VIII – 1.IX ст. ст.) 1903 р. Комітет, що владжував ці свята, подбав, щоб у виставі взяли участь найвизначніші тодішні сили України. Святкові оповістки заповідали виставу на другий день, на вечір, на день 13 вересня 1903 р. й називали імена корифеїв української сцени: Марка Кропивницького, Карпенка-Карого, М. Садовського, С. Тобілевичевої, О. Саксаганського, Л. Ліницької, молодої тоді ще артистки, щоправда, вже була відома серед театральних кіл на Україні, але ж щойно вибивалася, заступаючи незамінну М. Заньковецьку. Чому не брала участи у виставі Заньковецька, загал гостей свята не знав. Говорили тільки про недугу чи якусь непереможну перешкоду. Вистава відбулася в театрі ім. Гоголя. Заля була битком забита. Хто припізнився й не встиг купити квитка три чи чотири дні перед святами, мусів якось хитрувати, щоб дістатися на виставу. Підлога на ґалерії тріщала від молоді. Щасливці, що добилися входу на неї, ввійшовши, не рухалися, бо ніде було. І так було в ложах, переповнюваних сильно поверх норму дозволених місць. Білетери не могли нарікати того вечора, що їм "не везе".

Галицьким і буковинським делегатам призначили дві перші – почесні ложі. Та поміж нами було багато й неделеґатів, тих, що ніяк не могли добитись квитків. Мені самому довелося, хоч і молодому ще тоді делегатові – я був студентом IV року Чернівського університету й репрезентував на святі наше студентство, що гуртувалося в товаристві "Січ"– довелося вводити кількох "делегатів" до нашої ложі. Думаю, що так воно було і з иншими західноукраїнськими делегатами, бо в нашій ложі теж не було де голці впасти.

Оркестра була та сама, що грала на концерті, виконуючи під орудою самого М. Лисенка важкі кантати великого нашого маестро "Гей не дивуйтесь" і "На вічну пам'ять Котляревському". Обсада роль "Наталки" була, наскільки собі пригадую, така: Терпилиха – С. Тобілевичева, Наталка – Л. Ліницька, Возний – І. Тобілевич (Карпенко-Карий), Виборний – М. Кропивницький, Микола – М. Садовський, Петро – молодий, мало ще відомий артист, прізвища якого

510

так і не затямив1, суфлював О. Саксаганський, який звичайно грав роль Возного, але ж та роль найшлася в руках його старшого брата, то так довелося прислужитися в добрій справі бодай у суфлерській будці.

Та, власне, вона, ця будка, була зовсім зайва, бо ж усі артисти віддавна сотні разів грали свої ролі. До того ж М. Кропивницькому суфлер на ніщо не був би здався, бо він тоді вже й не дочував гаразд.

А так – усі ж знали свої ролі напам'ять і знали їх неабияк. Це була гра, якої мені ніколи вже потім не довелося бачити. Проста. Найважніше – проста, без зайвих ефектів, без деклямації. Справжнє життя, що проявлялося у всьому від дрібнесеньких рухів до дикції. А дикція невимовно гарна, виразна. Кожний рух доспособлений до слова, до думки. Розуміється, найбільше вражав М. Кропивницький. Кажуть, це була його пописова роль, роль Виборного. І хоч уже немолодий, викликував ілюзію молодої ще, меткої, повної життя, справжнього, невимушеного гумору, людини. Пригадую собі – мене з ним познайомили (Д. Антонович) вранці в театрі. Дуже тішився, що пізнав "галицького молодого земляка", але я мав вражіння, що він уже добре не бачить, що не чує гаразд. Та вже після короткої розмови пішли жарти. Всі якісь невинні, якісь такі прості, але ж щирі, сміх сам від себе появлявся у співрозмовника. Так воно було і на сцені. Вся заля щиро реготала. Оплескам не було кінця. За ними нераз пропадали слова твору. Бо ж на оплески, як воно й ялося2, наші великі артисти під час гри не звертали уваги, вони далі грали. Про те, як вітали наших артистів після кожної дії, й говорити нічого. Овації переходили в бурхливу демонстрацію. Воно й не диво. Кожному глядачеві були ще в пам'яті події з попереднього дня, коли після проголошення заборони читати привітання українською мовою, ввесь театр за п'ять хвилин спорожнів, а тільки залишилася на сцені президія комітету з блідим, як смерть, головою Трегубовим. Після того вечора ввесь час настрій ув учасників свята був дуже піднесений. Кожне речення, висказане з естради, кожен рядок проголошеного вірша, кожний вислів "Наталки Полтавки", де б можна було донюхатися протесту проти уряду – все це викликувало бурю оплесків. Пригадую собі, як такими рясними оплесками засипала зала ту частину твору Котляревського, де автор устами Петра натякає на комедію Шаховського "Козак-стихотворець", а Виборний нарікає на те, що, мовляв, "москаль наколотив гороху з капустою", що "взявся по-нашому і про нас писати, не бачивши зразу краю і не зазнавши звичаїв і повір'я нашого". Здається, що й не чути було репліки Возного (не пригадую собі) про "ізверга Мазепу". Та навряд чи Карпенко-Карий і сказав тоді ці слова.

Після вистави довго глядачі не розходилися. Заля з захоплення "ревла", як це й бувало часто в театрах на Україні. Всіх артистів нагородили вінками.

1 Роль Петра виконував актор О. Л. Жулін (Жулинський).

2 Ялося (від діалектного слова "ятися") – годилося, належало.

511

Вінки виносили один по другому, не всі нараз. І за кожним вінком оплески без кінця. Шкода тільки було молодого артиста, що грав Петра. Він єдиний чомусь не дістав вінка. Чомусь про нього не подумали. А він, хоч і молодий, таки грав гарно.

В театрі Гоголя зібралися були на виставі всі учасники свят Котляревського, полтавських міщан попало на неї мало. Та для них якась "малоросійська трупа" чи може, й які аматори владили виставу 12 вересня ввечері, у літньому театрі полтавського парку. Грали "Наталку" й "Москаля Чарівника" – в один вечір. Людей було дуже багато, дотиснутися було дуже важко, щоб що-небуть бачити. Грали "по-малоросійськи", публіка дуже реготала. Хто були ті, що виставляли обидва твори Котляревського, я забув, хоч на оповістках аранжери були названі. Воно й не дивно. Це ж було поверх тридцять років тому.

Так, поверх тридцять. А проте, як сьогодні бачиш перед собою чудову гру артистів, і ті вінки, що їх у руках тримають усміхнені артисти, й того нещасливого "Петра" без вінка, з закладеними руками, і цвіт української інтелігенції з усіх усюдів української землі з роз'яснілими обличчями, з певною вірою у краще майбутнє рідного народу. Бачиш те все, переходиш увесь твір Котляревського в думці й нітрохи не дивуєшся, що "Наталка Полтавка" не сходить із дощок української сцени!

1936 р.

 

Ссылки на эту страницу


1 Памятник И. П. Котляревскому в публикациях
Публікації у газетах і журналах, спогади учасників свята відкриття пам'ятника, дослідження
2 Симович, Василий Иванович
[Сімович, Василь Іванович] - пункт меню

Поддержать сайт