История Полтавы

Энеида

• 

Подробности

Просмотров: 460

Нахлик Евгений. "Энеида".

Подається за виданням: Нахлік Є. К. "Енеїда" // Нахлік Є. К. Творчість Івана Котляревського: Замовчувані інтерпретації, дискусійні проблеми, спроба нового прочитання (з погляду літературних напрямів і течій). — Львів: рекламно-видавнича фірма "ОЛІР", 1994. — С. 68. Стор. 3-29.

Переведення в html-формат: Борис Тристанов.

— 3 —

Засадничі принципи, яких зобов'язане було дотримуватися радянське літературознавство, — класовий підхід до оцінки історичних і мистецьких явищ, політичний москвоцентризм і абсолютизація реалістичного типу творчості, — помітно перешкодили об'єктивному дослідженню творчої спадщини І. Котляревського, хоча окремі добутки в останні десятиліття були (наукові монографії А. Шамрая, М. Яценка, Є. Кирилюка, бібліографічний покажчик М. Мороза...). Сьогодні перспективним шляхом оновленого прочитання творів зачинателя нового українського письменства бачиться мені розгляд їх крізь призму загальнолюдських цінностей, української національної ідеї, літературно-художніх напрямів і течій, з освоєнням, переосмисленням і синтезом усіх тих надбань у вивченні феномена Котляревського, що їх має літературознавча думка і в Україні, і за її межами.

Одним з дискусійних у дослідженні "Енеїди", "Наталки Полтавки" і "Москаля-чарівника" й досі залишається питання про характерні особливості й окремі риси в них певних літературних напрямів і течій. Здавалося б, ця проблема просто схоластична. Але це не так. Це проблема самої суті творів. Візьмімо, наприклад, "Наталку Полтавку", інтерпретація якої в наукових працях, у вузівських та шкільних підручниках не вільна від інерції літературознавчого реалізмоцентризму, випинання викривальних тенденцій та ігнорування її глибинних зв'язків із сентименталізмом. А це заважає відчути справжню красу цього твору, яка полягає в майстерній поетизації чутливості й доброчесності, кохання і пошани до батьків, благопристойності й людяності, безкорисливості й щирості, одне слово, тих людських якостей, що належать до вічних гуманістичних цінностей.

Нахлік Є. К. "Енеїда" — 4

"ЕНЕЇДА"

Творчий метод "Енеїди" Котляревського (написана в 1794-1821 pp., три перші частини опубліковані без відома автора 1798 р., перше авторське видання чотирьох частин — 1809 р., вперше повністю надруковано 1842 р.) дослідники пов'язували з різними літературними напрямами і течіями. Д. Чижевський зараховував її до "певного гатунку клясичної поетики", класифікував як "героїчно-комічну поему" і водночас — як травестію, що зберігає зв'язок зі старою традицією "бурлескних" творів¹. У працях М. Яценка, насамперед у монографії "На рубежі літературних епох..." — найгрунтовнішому дослідженні про українську "Енеїду", переконливо обгрунтовано, що поема Котляревського — "твір у повному розумінні перехідний від канонічного письма до поетики реалістичного типу": "в "Енеїді" Котляревський ще стоїть між класицизмом (в його "низькому" бурлескному жанрі) і просвітительським реалізмом"²; характерна для просвітительського реалізму подвійність мотивування людської поведінки (суспільною детермінованістю і незмінною людською "природою") "поєднується в поемі з типовою для класицизму раціоналістичною вимогою повного підпорядкування особистих інтересів людини інтересам державним, з утвердженням моральної відповідальності індивіда перед суспільством". Ці просвітительсько-класицистичні вимоги не залишаються в "Енеїді" Котляревського непорушними; "одним з головних факторів", які в цьому творі "руйнували статичність і умовність класицистичного мислення, стала народна сміхова культура"⁴. Вдаючись до її реконструкції і намагаючись, у просвітительському дусі, поставити її "на службу суспільному прогресові, досягненню гармонії між особистим і суспільним, між людиною і державою", "письменник

¹ Чижевський Д. Історія української літератури від початків до доби реалізму. — Нью-Йорк, 1956. — С. 335, 336.

² Яценко М.Т. На рубежі літературних епох: "Енеіда" Котляревського і художній прогрес в українській літературі. — К., 1977. — С. 195.

³ Яценко М.Т. Питання реалізму і позитивний герой в українській літературно-естетичній думці першої половини XIX ст. — К., 1979. — С. 32.

⁴ Яценко М.Т. На рубежі літературних епох... — С. 195.

Нахлік Є. К. "Енеїда" — 5

об'єктивно протиставляє офіційному світові всезагальних обов'язків, які визначають особисту поведінку індивіда, світ безпосередніх чуттєвих контактів — як саморегулятор людської життєдіяльності без втручання держави, на засадах "природної" народної моралі"¹.

Рух до просвітительського реалізму в українській "Енеїді" пов'язаний і з тим, що травестія Вергілієвої поеми набула під пером Котляревського ознак етологічного (нравоописового) жанру, — завдяки всебічній українізації латинського тексту, вийшла ледь чи не енциклопедична, хоча й не вичерпна, картина української старожитності. Причому риси реалістичності в "Енеїді" Котляревського виявляються не тільки в "етнографічному висвітленні народного життя" — "відображенні застиглих і традиційних форм народного побуту², а також побуту української шляхти (звичаїв, обрядів, свят, народних вірувань і прикмет, ворожіння, народної медицини, одягу, житла, харчування, розваг, ігор, танців, інтер'єру поміщицьких кімнат і селянських хат тощо), а й у тому, що "Котляревський, малюючи побут і звичаї, розкриває станову і класову структуру суспільства як неурівноважену систему різнодіючих сил, спрямованих на задоволення власних егоїстичних інтересів", причому "яскрава картина пекла в "Енеїді" засвідчує загальний занепад моральності серед усіх членів суспільства — від панів до слуг"³, хоч усе-таки соціальна несправедливість і зло в поемі зосереджені переважно в поміщицько-чиновницькому середовищі⁴.

Критичній концепції української і ширше — російсько-імперської дійсності в "Енеїді" сприяє те, що в ній при домінуючому значенні гумору, радісного життєствердного сміху наявні й елементи сатири, спрямовані на висміювання не тільки дрібних вад і гріхів людських, а й на соціально-політичну сферу. Свого часу С. Єфремов перебільшував занедбуваний, на його думку, дослідниками (за винятком, хіба що, певною

¹ Яценко М.Т. Іван Котляревський // Котляревський І.П. Поетичні твори. Драматичні твори. Листи. — К., 1982. — С. 26, 21.

² Шамрай А.П. Проблема реалізму в "Енеїді" І.П.Котляревського // Котляревський І.П. Повне зібр. творів: У 2 т. — К., 1952. — С. 55.

³ Яценко М.Т. Питання реалізму і позитивний герой в українській літературно-естетичній думці першої половини XIX ст. — С. 34.

⁴ Див.: Яценко М.Т. І.П.Котляревський (1769-1838) // Історія української літератури: У 2 т. — К., 1987. — Т. 1. — С. 180.

Нахлік Є. К. "Енеїда" — 6

мірою С. Смаль-Стоцького) "політичний бік" сатири в "Енеїді", твердячи, що Котляревський "сміливою рукою" назначив "широкий малюнок політичного ладу", дав "типовий образ абсолютистично-бюрократичної зверхності"¹, а все ж є. підстави вважати, що в алегоричних карнавалізованих сценах з життя "олімпського потруху" (як от: "В се врем'я в рай боги зібрались К Зевесу в гості на обід, Пили там, їли, забавлялись, Забули наших людських бід"²; [Юпітер до "богів, богинь і півбогів":] "Чи довго будете казитись І стид Олімпові робить? Щодень проміж себе сваритись І смертних з смертними травить? Поступки ваші всі не божі; Ви на сутяжників похожі І раді мордовать людей [...]" — 169) поет створив "сатиру на самодержавний Олімп"³, "образами богів-олімпійців [...] недвозначно вказав на дворянсько-аристократичну бюрократію імперії Романових"⁴.

У травестії Котляревського Д.Чижевський знаходив також "небагато стилістичної подібности до творів барокка", а точніше — "запізнені пародії" на "мовні грашки" часів барокко: на своєрідний "макаронічний" стиль, "писання двома мовами усумішку" — українською та латинською (в "Енеїді" є "кілька, та дуже вдалих" "суто макаронічних українсько-латинських місць": "ужиток у римах чужих імен, з якими римуються українські", "комічне змішування двох мов в українізації імен"), на "шкільну мову, з переставленням кінців слів", "накупчення синонімів або споріднених слів" (наприклад, у лайках деяких персонажів поеми), "численні перелічення", "каталоги"; за спостереженням ученого, в описі пекла поет виходив з традицій української бароккової релігійної поезії⁵.

На "певні барочні риси" в першому творі нової української літератури вказав і М.Яценко ("ускладненість форми і вуалювання змісту, поєднання низького і високого, комічного і

¹ Єфремов C.O. Котляревський // Його ж. Літературно-критичні статті. — К., 1993. — С. 135-137.

² Котляревський І. Енеїда // Його ж. Поетичні твори. Драматичні твори. Листи. — К., 1982. — С. 58. Далі покликуюся на це видання в тексті, зазначаючи в дужках сторінку.

³ Сверстюк Є. Іван Котляревський сміється // Україна. Наука і культура — К., 1991. — Вип. 25. — С. 311.

⁴ Хропко П.П. Іван Котляревський (1769-1838) // Історія української літератури (Перші десятиріччя XIX століття): Підручник. — К., 1992. — С. 84.

⁵ Чижевський Д. Історія української літератури від початків до доби реалізму. — С. 341, 342, 347, 349.

Нахлік Є. К. "Енеїда" — 7

героїчного", "мозаїчне чергування різної тональності і планів зображення", "зовнішню антитетичність зіставлення далекого минулого і злободенної сучасності", "чергування пункту і контрапункту"), зауваживши водночас, що ця травестійована поема "зв'язана з барочним стилем і світобаченням крутійського роману через своєрідну антитезу, що в дусі амбівалентності народної сміхової культури пародіює та рішуче заперечує трагізм барочного світосприймання"¹.

У літературознавстві порушувалося питання і про риси романтизму в "Енеїді" Котляревського. При цьому висловлювалися різні думки. І.Пільгук, розвинувши тезу П.Волинського, підкреслив, що "І. Котляревський створив передумови для розвитку романтизму в українській літературі"². До романтичних ознак в "Енеїді" І.Пільгук відніс "риси національно-героїчного характеру народної маси (троянців)", такі риси характеру Енея, як "військова честь, витримка, лицарство, захист козацької гідності", й особливо наголосив на тому, ніби "в дусі романтики безстрашних подвигів постають учинки Низа та Евріала", котрим властиві почуття "воєнної доблесті і патріотизму", "презирство до смерті, самовідданість, рішучість, незламність присяги, дух козацького побратимства". Свій погляд дослідник пробував аргументувати і лексикою поеми, тим, що "героїчний дух війська передається такими словами, як "гайдамака", "козарлюга". Звертаючись до своїх воїнів, Еней наголошує на честі козацтва: "Козацтво! рицарі! Трояни! Храбруйте!"; "Імення рицарів прославить"³. За спостереженням ученого, "в останніх частинах "Енеїди" найповніше використав І. Котляревський героїчні мотиви народних дум та історичних пісень"⁴.

Думку І.Пільгука про те, що "Енеїда" постала на осі класицизм — романтизм, повторив польський літературознавець Ф.Неуважний, твердячи, що в останніх трьох частинах поеми автор вдається до героїчного тону⁵, і розвинув інший польський

¹ Яценко М.Т. На рубежі літературних епох... — С. 243.

² Пільгук І.І. І.Котляревський і початки романтизму в українській літературі // Ювілейна наукова конференція, присвячена 200-річчю від дня народження І.Котляревського (Тези доповідей і повідомлень). — Харків, 1969. — С. 20.

³ Там-таки. — С. 19.

⁴ Там-таки.

⁵ Nieuważny F. "Eneida" Iwana Kotlarewskiego i jej resonans w literaturze ukraińskiej XIX wieku // Slavia orientalis. — Rocznik XIX. — 1970. — № 2. — S. 136.

Нахлік Є. К. "Енеїда" — 8

україніст — С.Козак, який запропонував розглядати цей твір як схрещення героїчної поеми з поетичною повістю¹. На його погляд, романтичні компоненти української "Енеїди" випливають із національних витоків — народних дум та історичних пісень, козацької історіографії. Цікаво, що сам Котляревський, за спогадами І.Срезневського, говорив: "Коли-то ми дочекаємось історичного опису Малоросії, її гідного!.. А скарби дедалі більше гинуть, і скоро ні над чим буде працювати: бувало, десятками, сотнями чуєш старовинні пісні і думи, а тепер раз на рік доводиться почути одну. Хай би ці скарби залишились не більше як тим, чим лишились піраміди для Єгипту, все ж таки лишилися б пам'ятником народу, що вартий пам'яті"². Ці висловлювання промовисто свідчать про наявність у світогляді Котляревського преромантичних уявлень.

С.Козак обстоює тезу, що "літературна нобілітація Котляревським козацько-січової героїчної історії та її фальклорно-літописної є, безперечно, наслідком преромантичних віянь нової епохи, дітищем якої був автор української "Енеїди"³.

Н.Калениченко вважає, що романтичні тенденції в поемі Котляревського "виявляються, зокрема, в романтичній іронії з якою згадуються часи козацького лицарства, у піднесеному змалюванні образів Низа й Евріала в п'ятій частині "Енеїди" тощо"⁴. Подібної думки дотримується П.Хропко: "Котляревський часто успішно перемагав обмеженість бурлеску, причому шляхом не тільки реалістичних, а й романтичних узагальнень. Оспівування вірної, готової на самопожертву дружби, підкреслення самовідданого служіння козаків рідній землі (досить пригадати подвиг Низа та Евріала, що свідомо пішли на смерть, тільки б перемогли їхні побратими) були зумовлені характерними процесами у літературному житті початку XIX ст. [... ] Автор "Енеїди" згадує часи козацького лицарства з тим іронічним усміхом, за яким прихо-

¹ Див.: Kozak S. Problem tradycji narodowych s romantyzmu w "Eneidzie Kotlarewskiego // Slavia orienlalis. — 1970. — № 2. — S. 141-154; Козак С. Український преромантизм // Наша культура. — 1977. — № 12; 1978. — № 1-3, 5, 7.

² Срезневський І.І. Знайомство з І.П.Котляревським // Іван Котляревський у документах, спогадах, дослідженнях. — К., 1969. — С. 83-84.

³ Козак С. Український преромантизм // Наша культура. — 1978. — № 1. — С. 10.

⁴ Калениченко Н.Л. Українська література XIX ст. Напрями, течії. — К., 1977. — С. 87.

Нахлік Є. К. "Енеїда" — 9

вується гіркий смуток за безповоротним минулим. Це вже були естетичні тенденції нового, преромантичного характеру. Їх прямим джерелом був український героїчний епос [...]"¹. Наявність в "Енеїді" окремих рис романтизму визнавали також Є.Кирилюк і Т.Комаринець².

Протилежного погляду дотримується М.Яценко: "Поема Котляревського як твір, в якому наявна психологічна деперсоналізація дійових осіб, не тільки не має нічого спільного з романтичним напрямом, а й активно протистоїть романтизмові як мистецтву індивідуальному [...]. В "Енеїді" пізнання дійсності відбувається головним чином через відображення, тоді як у творах романтичного напряму домінуючою є виражальна сторона [...]. В "Енеїді" мірилом доброчинності людини, регулятором її життєвої поведінки є суспільство, ідея "общего добра" (конфлікт протікає в свідомості героя), у романтизмі, як відомо, не існує гармонії між людиною і суспільним порядком. Основу конфлікту становить у ньому опозиція, бунт особистості проти суспільства, його політичних і моральних норм. Світобачення романтичного індивіда не сумісне з самою ідеєю держави як всеохоплюючого і всерегулюючого органу, для якої людина, особистість є тільки деталлю суспільної "машини".

Романтизм відкрив глибокі внутрішні конфлікти людини, багату душевними поривами й емоціональним життям "суб'єктивну" особистість як самоцінну категорію. Тим часом у поемі Котляревського індивідуальне, "приватне" життя людини не має ще самостійного значення"³. І далі: "Моральне в "Енеїді" виражається через раціоналістичну категорію обов'язку, честі, які являють собою головну рушійну силу етичної самосвідомості. Служіння честі вимагає самозречення і героїзму. [...] За оціночно-нормативним типом розуміння станової честі як основної пружини і міри оцінки вчинків царю і підданих, як головної категорії, заради якої герої ладні жертвувати життям, за тим, що на перше місце висувається не суще, а

¹ Історія української літератури (Перші десятиріччя XIX століття): Підручних. — К., 1992. — С. 82-83.

² Кирилюк Є. Іван Котляревський. Життя і творчість. — К., 1981. — С. 129; Комаринець T.І. Ідейно-естетичні основи українського романтизму (проблема національного й інтернаціонального). — Львів, 1983. — С. 23.

³ Яценко М.Т. На рубежі літературних епох... — С. 204.

Нахлік Є. К. "Енеїда" — 10

належне, Котляревський стоїть ближче до російських класицистів"¹.

Як справедливо зазначив М.Яценко, "ні п'ята, ні шоста частини не витримані в єдиному "героїко-романтичному" чи "чутливо-сентиментальному" стилі, а образи Низа й Евріала, що служать "опрною тезою" для літературознавців у пошуках в "Енеїді" "ознак романтизму", насправді такі ж далеко не одозначні", амбівалентні, як і образи інших персонажів поеми, котрим притаманне "роздвоєння у поведінці і характері"².

Дослідник звернув увагу на "важливе зіставлення: у таборі сонних, неспроможних дати відсіч ворогів — Евріал поводиться, як вовк з вівцями, а оточений ворогами — "мов між вовків плоха овця" (цитата з "Енеїди", 157. — Є.Н.). Характер Евріала, отже, накладається у прислів'я "Молодець проти овець, а проти молодця — сам, як вівця". Побачивши небезпеку, яка загрожує Евріалу, Низ теж не виявляє твердості духу. Серце стає у нього "кулішем"; він називає ворога "милим братом", а себе дурнем, злодієм, розбишакою, найбільшим негідником і гайдамакою. Про які ж романтичні характери або про яке втілення в образах Низа й Евріала дійсних рис народних характерів запорізьких козаків можна тут говорити?"³. Щоправда, стосовно останніх міркувань варто заперечити, що "храбрість Низова пропала" (158) не тому, що він боявся за власну шкуру, а тому, що побачив смертельну небезпеку, яка нависла над полоненим Евріалом, і що називаючи себе "розбишакою", а Евріала "невинним", Низ хотів ціною власного життя врятувати побратима (прикметно, що після того, як Волсент "одчесав" Евріалові голову, Низ "од ярості осатанів": "засадив" меч у серце вбивці — 158-159). Такий одчайдушний виверт, обумовлений почуттям товариськості, і така самовідданість якраз і були характерні для запорозьких козаків. Низова самопожертва і його героїчна помста за вбивство товариша викликають асоціації зі вчинками романтичних персонажів (згадується, зокрема, з Кулішевої "Чорної ради" жертовна спроба Кирила Тура врятувати від страти ув'язненого Сомка).

¹ Яценко М.Т. На рубежі літературних епох... — С. 206.

² Там-таки. — С. 161-163.

³ Там-таки. — С. 163-164.

Нахлік Є. К. "Енеїда" — 11

До речі, на неоднозначне зображення Котляревським Низа й Евріала вказав ще К.Студинський: з одного боку, цих "молодців" привело у ворожий табір лицарське прагнення "прислужитись князеви і вітчині", а з іншого — "Се не лицарі, що в боротьбі убивають противників. У Котляревського і Низ, і Евріал — вовки, що дусять смирних овець, тхорі, що висмоктують мозок курятам, злодії, що накуривши хлів сіркою, крадуть гусей, качок і т.п. Сими порівняннями Котляревський осуджує від себе Низа і Евріала"¹; "Коли, однак, Вергіль апотеозує також їх (Низа й Евріала. — Є.Н.) вчинок, різню, виправлену між сплячими лицарями, — Котляревський іде врозріз з латинським твором. Тут він наскрізь оригінальний". Котляревський осуджує "не лицарський, але розбишацький вчинок, різню між безборонними, сплячими ворогами [...]².

Я б, одначе, не казав, буцімто Котляревський осуджує вилазку Низа й Евріала, бо ж трактує її як "славнії услуги" "козарлюг" "на вічність пам'яті своєй" (159), а їх самих не тільки називає "харцизами" (156), "одважними нашими розбишаками", "зарізами" (157), а й величає "нашими сміливими вояками" (156), "нашими смільчаками", "молодцями" (157). Доречно, отже, вести мову саме про неоднозначність образів Низа й Евріала, котра, як і амбівалентність інших дійових осіб в "Енеїді", походить, за слушним спостереженням М.Яценка, "від давнього народного світобачення, яке ще не відділяє комічного від героїчного, високого від низького"³. У цьому неоднозначному зображенні "одважної пари" (154) козарлюг окреслюються вже деякі преромантичні риси (уславлення козацького побратимства, здатності на героїчну самопожертву заради друга).

Наведені М. Яценком аргументи, в принципі, переконують, що "Енеіда" не належить до романтичного напряму, хоч окремі судження дослідника надто категоричні, наприклад, цілковите відмежування від романтичного образотворення постатей Низа й Евріала, а також деякі теоретичні міркування. Скажімо, вчені, в

¹ Студинський К. Козацтво і гайдамаччина і "Енеїді" Котляревського // Його ж. Літературні замітки. — Львів, 1901. — С. 25.

² Студинський К. Котляревський і Артемовський (Відповідь д. Ів.Стешенкови). — Львів, 1901. — С. 24.

³ Яценко М.Т. На рубежі літературних епох... — С. 165.

Нахлік Є. К. "Енеїда" — 12

тому числі М.Яценко, явищами преромантизму, призвістками романтичних віянь у сфері просвітительської художньо-естетичної свідомості, вважають — і цілком слушно — народнопісенні стилізації того-таки І. Котляревського (в "Наталці Полтавці"), Л.Боровиковського, І.Срезневського, М.Костомарова, О.Бодянського, М.Шашкевича, хоча в них теж наявна "психологічна деперсоналізація" ліричного суб'єкта і зовсім мало індивідуальної творчості.

Світобачення романтичного індивіда не завжди не сумісне з самою ідеєю держави — згадаймо, наприклад, вираження державницьких ідеалів у мріях Шевченкового Яреми ("Оживуть гетьмани" і "в степах Украйни [...] блисне булава!"¹), у романі "Чорна рада" (боротьба Сомка та Шрама за українську автономну державу) і драмі "Байда, князь Вишневенький" (ідея "своєї взброєної хати") П.Куліша, у творчості М.Шашкевича, І.Вагилевича та й, зрештою, цілу державотворчу програму кирило-мефодіївських братчиків, найповніше викладену у "Книгах буття українського народу".

Сама по собі ідея держави не була чужою романтичному світогляду; але якщо для класицизму близьким стало служіння феодально-абсалютистській державі (для просвітительського класицизму — "освіченій монархії"), то романтизмові органічними виявилися національно-визвольні змагання, боротьба за відновлення втраченої національної державності (А.Міцкевич, Ю.Словацький у Польщі, М.Верешмарті, І.Петефі в Угорщині, Д.Соломос, А.Кальвос у Греції, П.Негош у Чорногорії, Д.Чинтулов, П.Славейков, Х.Ботев у Болгарії, К.Г.Маха у Чехії, С.Халупка у Словаччині, А.Мурешану, В.Александрі в Румунії...). Покликанням класицизму було — захищати і зміцнювати реально існуючу монархію, романтизму — виборювати національну державу. Можна сказати, що романтики толерували національну державу як заповітну мрію; реальної ж держави, навіть національної, якщо над нею не висіла загроза чужоземного поневолення, вони й справді найчастіше не захищали — навпаки, нерідко боролися з її гнітючим нівелюючим тиском на неповторну людську особистість.

Слід сказати й про те, що в романтизмі, крім індивідуалістичної, байронівської течії, розвивалася й інша,

¹ Шевченко Т. Гайдамаки // Повне зібр. творів: У 12 т. — К., 1989. — Т. 1. — С. 87.

Нахлік Є. К. "Енеїда" — 13

так звана народна (фольклорна), в якій сильними були народно-колективістські, національно-консолідуючі тенденції; у ній особистість знаходила сенс свого буття в героїчному жертовному служінні батьківщині, народові, національно-народному колективові. Ця течія особливо розвинулася в літературах тих-таки поневолених націй.

Що ж стосується окремих преромантичних рис в "Енеїді", то вони, на мій погляд, таки виявляють себе в цій поемі, пробиваючись крізь її просвітительсько-класицистичну оболонку (а для преромантизму якраз характерне таке зародження призвісток романтичного руху всередині просвітительської ідеології, естетики й художньої творчості). І простежуються вони не тільки в зображенні Низа й Евріала, а насамперед у ремінісценціях про часи існування козацько-гетьманської держави, про її "славні" військові з'єднання:

Так вічіюй пам'яті бувало
У нас в Гетьманщині колись,
Так просто військо шиковало,
Не знавши: стій, не шевелись;
Так славнії полки козацькі,
Лубенський, Галицький, Полтавський,
В шапках, було, як мак цвітуть,
Як грянуть, сотнями ударять,
Перед себе списи наставлять,
То мов мітлою все метуть (126-127).

У цих, за висловом П.Куліша, "віршах зовсім не жартівних" забруньковується вже романтичний мотив "національної туги", недарма ж їхні перші два рядки І.Срезневський узяв епіграфом до другої частини свого фольклорно-романтичного збірника "Запорожская старина".

За словами М.Яценка, "опис підготовки латинян і рутульців до війни, де так багато натяків на сучасність, крім суто сюжетних завдань, має на меті через амбівалентну структуру (жартома і всерйоз) довести високу боєздатність військових з'єднань козаків. На думку М.Рєпніна, поновлення відносно автономного козацького війська означало, з одного боку, створення постійно готового до воєнних дій військового резерву для боротьби з внутрішніми і зовнішніми ворогами імперії, а з другого — певне полегшення економічного становища

¹ Кулиш П. Котляревский // Основа. — 1861. — № 1. — С. 247.

Нахлік Є. К. "Енеїда" — 14

приблизно 500 тисяч українського населення, відвернення від нього кріпосної залежності. Можна сказати, що ця ідея була перекладена Котляревським з мови політичної на мову художню". Цій меті служить і "своєрідна логічна модель" образів Низа й Евріала, хоч не троянців, "та в службі вірних козаків" (151), що воюють "за чужу отчизну" (152), — модель, "в якій автор намагається поєднати риси особистої мужності з вacaльною відданістю", "у формі алюзії-натяку висловлює [...] думку про доцільність збереження для централізованої Російської держави козацьких військових формувань. У зв'язку з цим він підкреслює хоробрість і боєздатність козацьких військ, наголошує на їх почутті патріотизму, що, зокрема, було засвідчено у Вітчизняній війні 1812 р. [...] ("Яка ж одвага в смутне врем'я! Так не пропало наше плем'я?")"¹. Доречно нагадати, що на початку війни 1812 р. Котляревський за дорученням тодішнього "малоросійського" генерал-губернатора Я.Лобанова-Ростовського сформував козацький полк.

М.Рєпнінові, який у 1816-1834 pp. був "малоросійським" військовим губернатором (Полтавської і Чернігівської губерній) і плекав ідеї автономії України, вдалося домогтися тільки короткочасних незначних пільг для українського козацтва. Загалом же його проект був відкинутий царем; що більше царським повелінням 1833 р. відставним солдатам рекомендувалося переселятися з України в Кавказьку область — монарх волів позбутися в Україні "беспокойных элементов".

Це говорить не про що інше, як про те, що висловлена Котляревським художньою мовою ідея відновлення автономного козацького війська (хай до пори, до часу підпорядкованого Російській імперії) була, по суті, ідеєю відродження мілітарної сили нації і, як така, йшла врозріз із інтересами тої ж імперії, потенційно містячи загрозу її цілісності. Тим-то правомірно вважати цю ідею преромантичною. Вона зближує "Енеїду" з такими явищами українського преромантизму, як історіософський трактат невідомого автора "История русов" (кінець XVIII ст.), у якому обґрунтовувалася доцільність відновлення політичної автономії України у складі Російської держави, історичні нариси Г.Квітки-Основ'яненка "О слободских полках" (1838), "1812 год в провинции" (1843) й особливо "Головатый" (1839), присвяче-

¹ Яценко М.Т. На рубежі літературних епох... — С. 118-119, 189.

Нахлік Є. К. "Енеїда" — 15

ний кошовому отаманові Антонові Головатому, котрий, сформувавши, за дорученням царської влади, Чорноморське козацьке військо — для участі в російсько-турецькій війні 1787-1791 pp., — по суті, врятував рештки національних збройних сил. З його ініціативи військо переселилося на Кубань, де зберегло автономний устрій, деякі козацькі вольності. На основі Квітчиного нарису Шевченко уславив Головатого в першодруці послання "До Основ'яненка" ("Кобзар" 1840 р.): "Наш завзятий Головатий Не вмре, не загине... От де, люде, наша слава, Слава України!"¹ Прикметно, що Шевченко побачив у "завзятому Головатому" не втілення васальної відданості імперії, а "славу України", символ незнищенності серед українського народу військового духу козаччини. Подібним чином слід розглядати й виражену в "Енеїді" ідею відновлення козацьких військових з'єднань — не стільки як класицистичну ідею підпорядкування національної сили чужій централізованій державі, скільки як преромантичну ідею збереження автономного національного війська, своєрідних ознак і традицій української армії.

До преромантичних рис "Енеїди" можна віднести й авторське захоплення історичними піснями українського народу (троянці співали "пісеньок: Козацьких, гарних запорозьких [...]. Про Сагайдачного співали, Либонь співали і про Січ, Як в пікінери набирали, як мандровав козак всю ніч [...]") і вивищення їх над "московськими", котрих поет зневажливо називає "бриденьками" (тобто безглуздими, химерними за змістом; 70). Подібне захоплення народнопісенною стихією якраз і характерне для українського і загалом європейського преромантизму, в руслі якого й зародився в Україні на початку XIX століття фольклористичний рух, що реабілітував і популяризував у "верхній" культурі усну народну творчість, готуючи грунт для становлення й розвитку фольклорного романтизму (фольклорні збірки В.Ломиковського, М.Цертелєва, вступ до граматики української мови О.Павловського).

В дусі преромантичних віянь — і визнання Котляревським непроминальної цінності і потреби збереження "на вічне врем'я" самоназви, мови, віри і загалом національної неповторності кожного "племені", в тому числі підкореного чужоземним завойовником. Юнона просить Зевса:

¹ Шевченко Т. До Основ'яненка // Повне зібр. творів: У 12 т. — Т. 1. — С. 52, 317.

Нахлік Є. К. "Енеїда" — 16

"Нехай Еней сідла рутульця,
Нехай спиха Латина з стульця,
Нехай поселить тут свій рід.
Но тільки щоб латинське плем'я
Удержало на вічне врем'я
Імення, мову, віру, вид".

"Іноси! сількісь! чк мовляла", —
Юноні Юпітер сказав (207; тобто згоден, гаразд).

Натяк досить прозорий: мирячись (за принципом "против ріжна не прать" — 118) із фактом колонізації України Російською імперією, Котляревський ставить питання про надання царизмом українському народові права зберегти свою національну самобутність. Коли б Котляревський, зауважив з приводу процитованих рядків О.Кониський, "замісто "латинське плем'я" написав "українське", — чи дали б єму напечатати "Енеїду", чи не опинився б він "у хладных финских скал" або де на березі Лени?.. Інак Котляревському не можна було говорити, і ніхто другий з українців тоді не сказав і того, що він"¹.

За слушним спостереженням С.Смаль-Стоцького, в "Енеїді" Котляревський "стає в обороні національних прав українського народу, за єго відрубність і самостійність в мові, звичаях, обичаях і т.п. Багато місць "Енеїди" дає зовсім певну підставу думати, що в ній представлені особливо злидні України, які вона тоді в кождім згляді терпіла від російської адміністрації, як і взагалі відносини України до Москви, хоть, з другого боку, Котляревський виявляє щиро свій державний патріотизм і свою лояльність"².

В описі походу латинського і союзного військ Котляревський імітує стиль українських народних дум, використовуючи характерні для поетики цього фольклорного жанру засоби заперечного порівняння та гіперболи:

Не хмара сонце заступила,
Нe вихор порохом вертить,
Не галич чорна поле вкрила,
Не буйний вітер се шумить:
Се військо йде всіма шляхами,

¹ К[ониський О.] Відчити з історії русько-украінського письменства XIX віку // Світ. — 1881. — Ч.2. — С. 29.

² Смаль-Стоцький С. Котляревський і єго "Енеїда" // Літературно-науковий вісник. — 1898. — Кн. 11. — С. 99.

Нахлік Є. К. "Енеїда" — 17

Се ратне брязкотить збруями [....].
Стовп пороху під небо в'ється,
Сама земля, здається, гнеться (131-132).

Подібні стилізації під героїчний епос (думи) й історичні пісні українського народу стали згодом поширеним явищем в українській преромантичній і романтичній поезії (I. Срезневський, М.Шашкевич, П.Куліш та ін.).

Треба враховувати, що в атмосфері романтичного руху, який зародився в Україні 20-30-х роках, "Енеїда" Котляревського сприймалася не тільки в бурлескно-травестійному сенсі (так звана котляревщина), я й частково в романтизованому ореолі. Цьому сприяло те, що знамениті сентенції Котляревського, вкладені в уста "козака лицарковатого" (154) Евріала:

Ні! Перше ти мене удавиш,
Щоб я од земляка одстав.
Від тебе не одстану зроду,
З тобою рад в огонь і в воду,
На сто смертей піду з тобой.
Мій батько був сердюк опрічний
Мовляв (нехай покой му вічний):
Умри на полі, як герой (152);

Де общеє добро в упадку,
Забудь отця, забудь і матку,
Лети повинность ісправлять;
Як ми Енею присягали,
Для його служби жизнь оддали,
Тепер не вільна в жизні мать (152), —

"обозного генерального" Сереста:

Куди? Вам сорому немає!
Хто чув! Троянець утікає!
Чого наш славний рід доживсь!

Один паливода ярує,
А вас тут стільки, боїтесь;
В господі вашій вередує
Рутульський шолудивий пес!
Що скаже світ про нас, трояни? [...]
А князь наш бідний що помислить?
Адже ж за воїнів нас числить,
За внуків славніших дідів! (168), —

і висловлені від автора:

Так наші смілії вояки
Тут мовча проливали кров [...]
За честь і к князю за любов.

Нахлік Є. К. "Енеїда" — 18

Любов к отчизні де героїть,
Там сила вража не устоїть,
Там грудь сильніша од гармат,
Там жизнь — алтин, а смерть — копійка,
Там лицар — всякий парубійка,
Козак там чортові не брат (156), —

наскільки класицистичні (бо мова в них іде про підпорядкування особистих інтересів і навіть власного життя обов'язкові перед монархом і його військом), настільки й потенційно преромантичні, бо в ці багатозначні, афористично завіршовані рядки можна вкладати і самодостатній зміст, пов'язаний з Україною, козацькою історією, козацькою доблестю тощо. На це наштовхує сам автор образними аналогіями "сердюк", "козак", "обозний генеральний", а також Енеєвим називанням себе "кошовим" (138); а ще Енеїв союзник, аркадський цар Евандр, величає його "гетьманом" (143). Не дивно ж, що виражені в поемі героїко-патріотичні, козацько-лицарські, за асоціативними підказками, мотиви, які супроводжувалися раціоналістично-класицистичним освяченням державно- і військово-монархічного обов'язку, нерідко переосмислювалися в романтичному дусі — як ідеї обов' язку перед вітчизною (Україною), рідним народом, що змагає до національного відродження, збереження своєї самобутності, відновлення власної державності, перед одностайною військовою "ватагою", котра бачилася національно-народним колективом, згуртованим демократичними почуттями товариськості, лицарства, взаємовиручки.

Прикметно, що молодий Шевченко, знайомий навіть ще тільки з першими чотирма частинами "Енеїди", вбачав у поемі насамперед відображення "слави козацької". В елегії "На вічну пам'ять Котляревському" (1838) він просив праведную душу" автора "перелицьованої" поеми ("Наталки Полтавки", як припускають дослідники, Тарас тоді ще не бачив на сцені), прилинути до нього, сироти, в Петербург "хоть на одно слово" і заспівати про Україну: "Нехай усміхнеться серце на чужині, Хоть раз усміхнеться, дивлючись, як ти Всю славу козацьку за словом єдиним Переніс в убогу хату сироти"¹.

¹ Шевченко Т. На вічну пам'ять Котляревському // Повне зібр. творів: У 12 т. — Т. 1. — С. 28.

Нахлік Є. К. "Енеїда" — 19

Отже, вже в добу романтизму історико-типологічне та функціональне значення "Енеїди" Котляревського, її сутність і з'явище не зовсім співпадали; окреслилася тенденція до переакцентуації поеми в романтичному дусі (що фактично триває і досі). Так сприйнята частиною письменників, дослідників і читачів поема зробила певний стимулюючий вплив на зародження українського романтизму.

Одною з дискусійних у трактуванні "Енеїди" Котляревського є також проблема її двотекстовості. Уперше мову про неї повів М.Дашкевич, висунувши гіпотезу, буцімто "Еней та його супутники — це немовби козацтво, що мандрувало по світу після зруйнування Січі"¹. Цю думку назвав "цілком вірогідною"² П.Житецький, її підтримали К.Студинський, Б.Лепкий.

По-своєму аналогію між мандрами Вергілієвого Енея після зруйнування греками Трої і мандрами запорожців після зруйнування Січі Катериною II розвинув Я.Гординський, знайшовши в поемі Котляревського радикальний висновок автора про те, що "розбите козацтво-січовики — представитель лицарської сили України — добуде колись свій Рим і почислиться з ворогами, а добуде тому, що в нім є животня сила, хоробрість і любов до своєї суспільности [...]. Се відай остаточна ідея "Енеїди"³.

Сумніви щодо правомірності такого, можна сказати, модернізованого, трактування поеми висловив Л.Білецький: "[... в цім інтерпретуванню з іншими спостереженнями автора ховається багато суперечностей: 1. Для такого високого ідейного наміру Котляревський вибирає "форму шутливої травестії", яка була тоді "пануючою формою в українській літературі". Сатира — жарт, — отже, повна суперечність між наміром поета і формою, в яку цей намір укладається; 2. Виконуючи таку високу місію щодо майбутнього відродження України, Еней і його козаки були цілковито байдужі до якнайскоршого здійснення їх стремлінь всупереч навіть свідомому своєї мети

¹ Дашкевич Н. Малорусская и другие бурлескные (шутливые) "Энеиды" // Киевская старина. — 1898. — Кн. 9. — С. 182.

² Житецкий П. "Энеида" Котляревского и древнейший список ее в связи с обзорам малорусской литературы XVIII в. — К., 1900. — С. 150.

³ Гординський Я. Причинки до студій над "Енеїдою" Ів. Котляревського // Звіт дирекції ц.к. гімназії з руським викладовим язиком в Коломиї за рік шкільний 1906-1907. — Коломия, 1907. — С. 21.

Нахлік Є. К. "Енеїда" — 20

Енеєві із "Енеїди" Вергілія. Оці суперечності дуже підривають спокусливу і цікаву інтерпретацію Я.Гординського. Таким чином, давній спір про те, чи в "Енеїді" Котляревського ця тенденція змалювати українське козацтво була актом національної й ідейної свідомости чи несвідомого безідейного жарту представника українського зденацоналізованого шляхетства — цим розділом не розрішується остаточно. А цілком ясним може бути лише одне, що висока патріотична ідея в ті часи вкладалася лише в поважнк героїчну епопею. Про це докладно знав і сам Котляревський"¹.

Із сучасних дослідників свідоме зображення Котляревським в алегоричній формі "Енеїди" мандрів запорожців після зруйнування Січі обстоює С.Козак², не приймає — М.Яценко, на думку якого, "аж ніяк не можна ототожнювати образи Енея (чи, припустимо, Низа й Евріала) та козака-запорожця. Типологія цих образів не простежується до кінця і не дає підстав розуміти "Енеїду" як суцільне іносказання — тобто мандри запорозького козацтва після зруйнування Січі"³.

Думається, якби Котляревський свідомо зобразив в алегоричній формі "Енеїди" мандри запорожців, то вів мав би виявити в поемі особливі симпатії до них. Тим часом у творі автор виступає патріотом насамперед Гетьманщини, котра, як і городове козацтво, організоване в полки, подана в опоетизованих ремінісценціях, і значно меншою мірою Запорозької Січі. Якщо згадки про "славнії полки козацькі" Гетьманщини (127), про полковника Лубенського (132) передані піднесеним героїчним стилем, то згадки про Січ і низовиків, за винятком хіба що схвального відгуку про "гарні запорозькі" пісеньки (70), за тональністю помітно огрублені, у них героїчний зміст викладається навмисне зниженою мовою:

Було тут військо волонтирі,
То всяких юрбиця людей,
Мов запорожці-чуприндирі,
Шо їх не втне і Асмодей.

¹ Білецький Л. Іван Котляревський у світлі студій за останніх 30 років (1898-1928) // Slavia. Časopis pro slovanskou filologii (Прага). — 1930. — Ročnik IX. — Sešit 2. — S. 425.

² Козак С. Український преромантизм // Наша культура. — 1978. — №1. — C. 10.

³ Яценко M.T. Hа рубежі літературних епох... — с. 61.

Нахлік Є. К. "Енеїда" — 21

Воно так, бачиш, і негарне,
Як кажуть-то — не регулярне,
Та до війни самий злий гад:
Чи вкрасти що, язик достати,
Кого живцем чи обідрати,
Ні сто не вдержить їх гармат (127).

Прикметним є і бурлескно-пародійне наслідування Котляревським відомої запорозької пісні "Ой на горі та женці жнуть...":

Так Сагайдачний з Дорошенком
Козацьким військом величавсь.
Один з бунчуком перед раттю,
Позаду другий п'яну браттю
Донським нагаєм підганяв.
Рядочком їхали гарненько,
З люльок тютюн тягли смачненько,
А хто на конику куняв (132-133).

Нарешті, дошкульні шпильки вбік Січі прострумовують у погрозах Зевса:

Ось як богинь я укараю:
Пошлю вас в Запорозьку Січ;
Там ваших каверз не вважають,
Жінок там на тютюн міняють,
Вдень п'яні сплять, а крадуть вніч (169).

Ясна річ, наведені приклади не слід розглядати як сатиричне висміювання Січі, бо вони не виходять за межі "народного амбівалентного (героїко-комічного) світобачення, яке забезпечує поемі художню цілісність" і є її "організуючим естетичним началом"¹, а все ж не можна не завважити, що стосовно Гетьманщини та її регулярних полків таких знижених згадок у поемі нема. Тим-то не можна погодитися з твердженням К.Студинського, нібито в "Енеїді" "Котляревський обняв однаковою симпатією Гетьманщину і Запорозьку Січ"². На запорожців Котляревський в "Енеїді" дивиться гордовитим поглядом нащадка городового козацтва, а також просвітителя-раціоналіста, який цінує лад у суспільстві, чітку організацію державних структур (а тому виражає тугу за національно-державним устроєм Гетьманщини³) і зверхньо ставиться до недостатньо впорядкованих самодіяльних народних утворень типу "запорозької вольниці", хоча й визнає її певну військову

¹ Яцеко М.Т. На рубежі літературних епох... — С. 168.

² Студинський К. Козацтво і гайдамаччина в "Енеїді" Котляревського. — С. 7.

³ Цю тугу можна трактувати як преромантичну (з погляду протистояння України й Російської імперії) і як раціоналістичну (під кутом зору осі Гетьманщина — Запорозька Січ).

Нахлік Є. К. "Енеїда" — 22

вартість ("То всяких юрбиця людей...", "Як кажуть то — неpегулярне, Та до війни самий злий гад..." — 127)¹.

У зв'язку з вищесказаним досить сумнівно, щоб Котляревський свідомо зобразив в алегоричній формі бурлескно-травестійної поеми мандри низовиків після зруйнування Запорозької Січі. Водночас є підстави припустити, що в окремих випадках він зіставляє троянців і "князя" Енея, котрий разом з ними має збудувати, волею "богів олімпських" (74), "сильне царство" (40), заснувати всесвітню (Римську) імперію ("Всім світом буде управляти, По всіх усюдах воювати, Підверне всіх собі під спід. І римськії поставить стіни" — 102), з росіянами і "білим царем", а рутульців і латинян, підкорених Енеєм, — з українцями, бо порівнює войовничих троянців з такими ж войовничими "москалями" ("Но у троянського народу За шаг алтина не проси; Хто москаля об'їхав зроду? А займеш — ноги уноси. Завзятого троянці кшталту. Не струсять нічийого гвалту, І носа хоть кому утруть (...) — 122), а паралель зі "славними полками" Гетьманщини проводить саме в описі пілготування до війни латинян та рутульців і веде мову про необхідність збереження хоча б національної самобутності саме "латинського племені", якщо вже "судеб по волі" випало йому бути підкореним завойовниками-троянцями і втратити свою державність (207). Крім того, в описі "раті", яку "в поміч" Енею дав аркадський цар Евандр, прострумовує натяк на

¹ До гайдамаків же як суспільних екстремістів, чий стихійний протест проти соціально-економічного та національно-релігійного поневолення здійснювався "в кривавих антикультурних формах" (Дорошенко Д.І. Нарис історії України. — Львів, 1991. — С. 476) — згадаймо хоча б уманську різню, — Котляревський не тільки не виявляв симпатій, а й осуджував їх: "Всі гайдамаки, всі злодії [...] Кипіли в пеклі всі в смолі" (88); один з гайдамацьких ватажків — Залізняк (у поемі — Желізняк) згаданий серед інших богатирів-розбійників — Картуша, Гаркуші, Ваньки-каїна, фольклорного "Солов'я-харциза" (112), з ним зіставляється "розбишака" Мезап (133); "Я стультус, лятро, розбишака, [...] Неквіссімус і гайдамака" ("Я дурний, злодій, розбишака, Найбільший негідник і гайдамака"), — так характеризує себе Низ командирові латинського полку Волсентові (158). За поясненням К. Студинського причиною цього осуду була "гуманність поета. Свою людяність зазначує поет в IV книжці "Енеїди", де каже:

Коли я тішився війной?
Не звір я — людську кров пролити,
І не харциз, людей щоб бити,
Для мене гидкий всякий бой.

Нахлік Є. К. "Енеїда" — 23

ту військову допомогу, що її не paз подавала автономна Гетьманщина Московській (Російській) державі:

Тут скілька сотень одлічили
Аркадських жвавих парубків
І в ратники їх назначили,
Дали їм в сотники панів,
Дали значки їм з хоругвою,
Кунчук і бубни з булавою,
Списів, мушкетів, пялашів [...]" (142).

Ця історична аналогія-ремінісценція була ще одним своєрідним аргументом на користь відновлення козацьких полків.

В "Енеїді" Котляревський сміючись прощався з історичним минулим України, добою автономної козацько-гетьманської держави, обережно висловлюючись при цьому за відновлення часткових ознак автономії (козацьких полків) і збереження національного обличчя українського народу. Тим часом зрілий український романтизм, перейшовши свою ранню мовно-літературну стадію (20-30-і роки) і розбудовуючи новочасну національну ідеологію, мав перед собою значно далекесяжнішу мету — відродження національного духу, національної (якщо не

Се високе, гуманне чувство веліло поетови осудити гайдамаччину, що нелюдяностию і убийствами значила свій кровавий терен" (Студинський К. Козацтво і гайдамаччина в "Енеїді" Котляревського. — С. 31). Звичайно, процитоване К. Студинським антимілітарне, пацифістське висловлювання одного з персонажів "Енеїди" — "тихенького" царя Латина (124) не можна беззастережно ототожнювати з поглядами самого автора, котрий 1806-1807 pp. у складі Сіверського полку брав участь у російсько-турецькій війні і вийшов у відставку (1808 р.) в чині капітана, а 1812 р., на початку війни з Наполеоном, сформував, за дорученням генерал-губернатора, козацький полк (але служити в ньому відмовився, мотивуючи це — в листах до генерал-губернатора — своєю бідністю, непідготовленістю ні до служби, ні до походу, обов'язком доглядати за старою матір'ю і сиротами в Будинку виховання дітей бідних дворян, наглядачем якого був. — 276, 278). Усе ж це миролюбне висловлювання певною мірою таки відбиває гуманність Котляревського, який, поетизуючи козацьке військо, лицарський ратний героїзм, продиктований "любов'ю к отчизні", милуючись дефілюванням козацьких полків, національним одностроєм, війною як такою не "тішився". Про це красномовно свідчать інші рядки в "Енеїді": "Війна в кровавих ризах тут; За нею рани, смерть, увіччя, Безбожність і безчоловіччя Хвіст мантії її несуть" (130), якими автор від себе осуджує війну між троянцями і латинцями, спричинену протиборством Енея і Туриа за руку Латинової дочки та войовничістю латинців ("Були латинці дружні люди І воюватись мали хіть, Не всі з добра, хто од причуди, Щоб битися, то рад летіть" — 129; "К війні [...] їх злость веде" — 130). Про це ж свідчить і поетів сум за воїнами, загиблими з обох сторін "по неволі Для примхи їх князьків душам" (203). Але "хіть" "воюватись" "з добра" (тобто, захищаючи, слід гадати, вітчизну) Котляревський, як видно з його висловлювання, підтримував.

Нахлік Є. К. "Енеїда" — 24

самостійної, то принаймні, федеративної) державності (кирило-мефодіївці і передусім Шевченко), утвердження самобутньої української культури новоєвропейського типу, досягнення рівноправного становища української нації серед сусідів шляхом національно-культурницької діяльності (П.Куліш), а тому вимогливіше, ніж раніше, поставився до першого твору нової української літератури. Тип народної сміхової культури, значною мірою реконструйований Котляревським, виявився чужим для романтичного світобачення зрілого Шевченка й Куліша. "Енеїда" добра, а все-таки сміховина на московський [к]шталт", — зауважив перший у передмові 1847 р. до нездійсненого видання "Кобзаря"¹, а другий назвав поему "бурлацьким юродством"². Для Куліша початку 60-х років — "цілком послідовно з погляду романтичної ідеології — "Енеїда" лише пародія на побут та навіть мову селянина, пародія, що показує "відсутність поваги" до свого народу [...]"³.

Шевченкову й Кулішеву оцінки цього бурлескно-травестійного твору підтримав Е.Маланюк, побачивши в них уболівання за долю українського слова і "цілої" нації. Про українську, козацько-старшинську за походженням, шляхту кінця XVIII — початку XIX ст. він писав: "[...] нащадки великого

Критична оцінка Котляревським гайдамаччини випливала, на мою думку, і з того, що він як просвітитель поміркованої орієнтації взагалі негативно ставився до революційних рухів — так, рядками "Французи ж, давнії сіпаки, Головорізи-різники [...]. Вони і на владику лають [...], Гризуться і проміж себе [...]" (106) засудив Велику французьку революцію (між іншим, радянська історіографія тенденційно ідеалізувала її, замовчуючи її жорстокі соціальні експерименти і численні жертви), а рядками "Вельможі царство збунтовали, Против царя всіх наущали; Вельможі! лихо буде вам. Вельможі! хто царя не слуха, Таким обрізать ніс і уха І в руки всіх оддать катам" (125) загалом висловився проти повалення влади монарха.

Негативне ставлення Котляревського до гайдамаччини висвітлено також у працях: Студинський К. Котляревський і Артемовський (Відповідь д. Ів.Стешенкови). — С. 3-30; Білецький Л. Іван Котляревський у світлі студій за останніх 30 років (1898-1928). — S. 181-184; Яценко М.Т. На рубежі літературних епох... — С. 121.

До речі, маючи гуманні почуття, Котляревський відзначався і релігійною толеранцією, про що свідчить той факт, що в раю він помістив праведників різних віросповідань: "Тут люди всякого завіту, По білому єсть кілько світу, Которі праведно жили" (99).

¹ Шевченко Т. Повне зібр. творів: У 12 т. — Т. 1. — С. 427.

² Куліш П. Переднє слово до громади (Погляд на українську словесність) // Твори: У 2 т. — Т. 2 — К., 1989. — С. 504.

³ Чижевський Д. Історія української літератури від початків до доби реалізму. — С. 349.

Нахлік Є. К. "Енеїда" — 25

минулого обернулися в перевертнів, диваків і мочеморд. Герої Трої "козако-руської" травестувалися в героїв "перелицьованої Енеїди, а Запорозька Іліяда в ліпшім випадку — в гоголівського Тараса Бульбу, в гіршім — в понуро-патологічну "жабомишодраківку" Іванів Івановичів з Іванами Никифоровичами. Пародія й комедія робляться в українському письменстві найулюбленішою формою. Осмішування самих себе [...], висміюванням власної історії, власного народу, його культури й мітів — при одночасній присутності сталого персонажу — безконкуренційного Москаля-чарівника, — це був проклятий психологічний шлях філоросійського ренегатства. [...]. "Сміховинка на московський кшталт", як називав Енеїду Шевченко, при всій своїй історико-об'єктивній вартості, носила в собі занадто зловісне насіння..."¹. Слова різкі й гіркі, але, як на мене, справедливі.

Відомі висловлювання П.Куліша про "Енеїду" — "Як появився Котляревський із своїм Енеєм, усі зареготали [...], і той регіт був — найстрашніша проба нашому писаному слову українському" (зі статті "Переднє слово до громади (Погляд на українську словесность)", 1860); "Се він глузує з нашої простоти, [...] в його Еней про рідну матір перед громадою такі речі говорить, що хоч втікай із хати [...]" (зі статті "Чого стоїть Шевченко яко поет народний", 1861)² — Е.Маланюк прокоментував наступним чином: "Так вторує кріпакові Шевченкові — "кармазинник" Куліш, один з небагатьох, що національно врятувалися і стали при Шевченкові як перша когорта політичного відродження серед мертвої тиші летаргу і гоголівських чаклувань"³.

У такому багатозначному творі, як "Енеїда" Котляревського, правомірно бачити, на мою думку, не тільки амбівалентну (неоднозначну — життєствердну й знищувальну заразом) природу сміху, спрямовану "на утвердження морально-етичних норм поведінки українського етносу у межах нової державної спільності і нової політичної організації суспільного життя"¹, а й своєрідну травестію історії козацької України, колись героїчної і по-своєму величної, але наприкінці

¹ Маланюк Е. Три літа // Його ж. Книга Спостережень. Проза: У 2 т. — Торонто, 1962. — Т. 1. — С. 52-53.

² Куліш П. Твори: У 2 т. — К., 1989. — Т. 2. — С. 509, 257.

³ Маланюк Е. Три літа. — С. 53.

Нахлік Є. К. "Енеїда" — 26

XVIII століття змушеної зійти зі сцени історичного дійства. "Енеїда" Котляревського, влучно спостеріг Е.Маланюк, — це останній цвіт тієї української шляхетчини, що вже сама себе пародіює й травестує"². "Колективна підсвідомість" (кажучи терміном К.Юнга) козацької верстви під пером Котляревського, одного з її репрезентантів, гірко глузувала з тогочасного становища колись славного "козацького народу", становища "внуків славніших дідів (168; передвістя протиставлення поколінь, згодом такого характерного для романтичної свідомості Шевченка). Той глум звучав як своєрідний протест пригнобленої нації проти невпинного наступу російсько-імперських сил і водночас був виявом її неспроможності опиратися йому, був свідченням фіаско козацької історії — утрати національного, автономного статусу українською шляхтою і закріпачення вільного народу ("Пропали! Як сірко в базарі! Готовте шиї до ярма! По нашому хохлацькому строю Не будеш цапом ні козою, А вже запевне що волом: І будеш в плузі походжати [...]" — 105; "Чого наш славний рід доживсь!" — 168), Маємо, по суті, травестію козацьких літописів, витриману в бурлескному стилі. На цьому рівні підсвідомості і виявляється двотекстовість "перелицьованої" "Eнeїди" Кoтлярeвcького.

І Куліш та Маланюк, володіючи глибоким чуттям національної гідності, відчули це підсвідоме самовисміювання трагічної історії, ментальності і культури звичаїв "козацького народу" — і запротестували, бо змагали до національного відродження України.

Слід сказати, що Маланюкові, як одному з яскравих репрезентантів неокласицизму XX сторіччя, чужою в "Енеїді" Котляревського виявилася сама пародія на високий стиль класицизму. До речі, виходячи зі суб'єктивних естетичних уподобань, "художні помилки" "на карб" "Енеїді" ставив інший поет-неокласик — М.Зеров ("безперечно невдатний" образ матері Евріала, "антихудожність" сцени її плачу над сином, нібито однієї з "найфальшивіших" у поемі, "невидержаність характерів" і "загальну недодержаність тону", "деяку грубість: його "Енеїда сміється часом занадто голосно і безпардонно"³).

¹ Яценко М.Т. На рубежі літературних епох... — С. 176.

² Маланюк Е. Три літа. — С. 51.

³ Зеров М. Нове українське письменство: Історичний нарис. — К., 1924. — С. 35, 45-46.

Нахлік Є. К. "Енеїда" — 27

Неоднакове сприйняття сміхової культури в "Енеїді" Котляревського різними реципієнтами — від захопленого до стриманого і навіть осудливого — зумовлене й особливостями індивідуального світовідчування кожного з них. Дуже добре це видно на прикладі з П.Кулішем, чиє критичне ставлення до "бурлацького, — за його словами, — юродства Котляревського"¹ випливало не тільки з ідеологічних та естетичних поглядів автора "Чорної ряди", а й з того, що він як особистість і письменник загалом не мав схильності до гумору (це спостеріг свого часу М.Погодін, шкодуючи в листі до П.Плетньова від 18 травня 1846 p., що Кулішеві, у якого "відмінний талант і смисл", "для різноманітності [...] бракує [...] ще веселості"²; згодом І.Франко зауважив, що "в Куліша був цілковитий брак гумору"³). Атмосфера "карнавально-ярмаркової фамільярності, розвінчання й дошкульного осміяння", притаманна "Енеїді"⁴, відштовхувала надто серйозного за вдачею Куліша, котрий зовсім не сприймав карнавально-ярмаркового дійства. Як слідно з його листа до Мик. Білозерського від 28 січня 1869 р., "богопротивный", "гнусный карнавал" у Венеції і Флоренції викликав у нього відразливе враження, здавшись "дурацкой карнавальной потехой", "съездом праздных людей с дурным вкусом, питающимся такою пошлостью, как итальянский карнавал". "Целую неделю еще флорентийцы будут бессмысленно волноваться, — обурювався він. — Обидно видеть и слышать, как это дисгармонически! Рассейские балаганные забавы — родные чада здешних карнавалов. Удивляешься, какие толпы дураков на свете! Никто и ничто на них не действует. Пока не очистятся улицы от праздных скопищ, я не могу спокойно видеть города"⁵.

Негативна оцінка сміхової культури в "Енеїді" найвиразніше виявилася в літературно-критичних і публіцистичних виступах Куліша початку 60-х років, коли він убачав у поемі "ознаки глибокого занепаду народного почуття самосвідомості і самопо-

¹ Куліш П. Переднє слово до громади (Погляд на українську словесність) // Твори: У 2 т. — К., 1989. — Т. 2. — С. 504.

² Переписка Я.К.Грота с П.А.Плетневым. — СПб., 1896. — Т. 2. — С. 949.

³ Франко І. Шекспір в українців // Зібр. творів: У 50 т. — К., 1981. — Т. 34. — С. 384.

⁴ Яценко М.Т. І.П. Котляревський (1769-1838). — С. 179.

⁵ Відділ рукописних фондів Центральної наукової бібліотеки ім. В.І.Вернадського НАН України. — Фонд І. — № 29055.

Нахлік Є. К. "Енеїда" — 28

ваги", "карикатуру простонародного побуту" і твердив, що сучасний напрям українського письменства не тільки не може вважати Котляревського своїм родоначальником", а й "веде своє походження" не від нього (бо, мовляв, "напрямком творчості Котляревського іти далі було нікуди"), а "безпосередньо" від Квітки-Основ'яненка і Шевченка¹, хоча раніше, 1857 р., зараховував Котляревського (поряд з П.Гулаком-Артемовським і Є.Гребінкою) до "зачинателів нової літератури", вважаючи навіть, що "вони набагато художніші від уславлених свого часу зачинателів інших літератур"².

Згодом же, у "Зазивному листі до української інтелігенції", Куліш відзначив, що з "Енеїди" не тільки "народилась українська література", а й "по якомусь таємничому закону воскресення замерших народностей" започаткувався процес проголошення "нової нації між націями, во ім'я рідного слова і самостайного світогляду", і що "велике се діло" Котляревський розпочав хоч і "простодушно, без особливого задуму", та насправді "так радикально, мов соціальний реформатор"³.

У тім-таки листі Куліш висловив і думку, що викликала незгоду багатьох дослідників: "Сам Котляревський не знав добре, шо він творить. Він покорявсь недовідомому велінню народного духу; був тілько знаряддєм українського світогляду"⁴. За резонним же зауваженням Є.Сверстюка, "до цих слів П.Куліша пізніші літературознавці поставилися критично, не доглянувши в них глибокої істини, яка стосується початків усякої творчості взагалі. Бути голосом народного духу і знаряддям українського світогляду — це не так уже мало, і це єдино можливе, коли навколо нема не то що відповідної атмосфери, але й прикладу"⁵.

Треба мати на увазі і те, що Кулішева критика "Енеїди" на початку 60-х років була зумовлена актуальною потребою боротьби проти засилля бурлеску та сміхацтва в новій українській літературі, проти епігонів уславленого полтавця

¹ Куліш П. Котляревский. — С. 236, 258, 262.

² Куліш П. Взгляд на малороссийскую словесность по случаю выхода в свет книги "Народні оповідання Марка Вовчка" // Твори: У 2 т. — К., 1989. — Т. 2. — С. 480.

³ Куліш П. Хуторна поезія. — Львів, 1882. — С. 123-124.

⁴ Там-таки. — С. 123.

⁵ Сверстюк Є. Іван Котляревський сміється — С. 305.

Нахлік Є. К. "Енеїда" — 29

(так званої котляревщини). Є.Сверстюк слушно спостеріг у "гіркому погляді Куліша на "Енеїду "Котляревського "плідний імунітет проти прірв — бурлеску і сентиментальності — у які скочується наша література в той час, коли не може триматися на рівні високого лету*¹.

Навколо "Енеїди" Котляревського, неоднозначної і, з погляду літературних напрямів і течій, доволі строкатої поеми, створеної в перехідну історичну епоху, дискусії не вщухають і досі. Можливості нових прочитань і наукових інтерпретацій її тексту ще далеко не вичерпані, а може, й невичерпні. А якщо так, то вона завжди викликатиме жвавий інтерес і функціонуватиме не тільки як літературна пам'ятка, а й як живе явище сучасного культурного процесу.

¹ Сверстюк Є. Іван Котляревський сміється. — С. 313.