История Полтавы

Очерк истории украино-русинской литературы до 1890 г.

• 

Подробности

Просмотров: 946

Франко Иван. Очерк истории украино-русинской литературы до 1890 г.

Подається за виданням: Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Франко І. Зібрання творів у 50-ти т. Київ, 1976—1986. Т. 41: Літературно-критичні праці (1890—1910) — К.: Наукова думка, 1984. Стор. 194-470. Примітки: стор. 590-647.

Вперше надруковано: Писання Івана Франка. І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890. Львів, «Українсько-руська видавнича спілка», 1910. Пізніше ця праця І. Франка не перевидавалась.

Подається за першодруком. Зроблені І. Франком додатки до окремих розділів «Нарису...», вміщені в кінці книжки, у нашому виданні перенесені у відповідні місця тексту. Підготовлений автором «Покажчик імен і речей», в якому були виправлені окремі допущені в «Нарисі...» помилки щодо імен, не передруковується.

Джерело: Електронна бібліотека "Чтиво".

Переведення в html-формат: Борис Тристанов. Примітки перенесено під відповідні абзаци. Курсивом виділені прізвища осіб, інформацію про яких не вдалося віднайти. Зважайте на рік написання коментарів - 1984. Іменний покажчик дивіться у кінці публікації.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 194

НАРИС ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКО-РУСЬКОЇ
ЛІТЕРАТУРИ ДО 1890 р.

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

Мало який твір не тільки в нашім, але і в інших письменствах був писаний серед таких прикрих і важких обставин, як отсей мій «Нарис». Позбавлений свободи обох рук від кінця цвітня 1908 р. я мав утруднену всяку духову роботу і користування книжками не тільки сею фізичною безвладністю, але ще більше, може, психічним неспокоєм. Се нехай буде оправданням, що мій «Нарис» виходить не так повний і не так, може, викінчене у деталях, як би мені бажалося.

Першою моєю пробою дати нарис історії літератури та духового життя українського народу була стаття «Южнорусская литература», написана 1904 р. мною по-російськи для виданого в Петербурзі лексикона Брокгауза і Єфрона. Ся робота дісталася мені з поручення проф. А. Кримського і була надрукована в т. XLI, ст. 300—326 і видана також окремим відбитком.

Зимою р. 1907 удався до мене будапештський професор Ашбот* з поручення берлінського славіста А. Брюкнера з просьбою написати огляд літератури південноруського народу для мадярської енциклопедії літературних історій усіх народів, видаваної Будапештською Академією наук. По листовім порозумінню з проф. Ашботом я написав нову статтю, зовсім незалежно від російської, німецькою мовою, яка в Будапешті з поручення проф. Ашбота і при його співучасті була одним із його слухачів перекладена на мадярську мову. Бувши весною минулого року в Будапешті і відвідавши особисто проф. Ашбота в його помешканні, я переконався, що моя стаття в мадярськім перекладі вже зложена, і доповнив її ще короткою згадкою про бачвансько-руське письменство*. Чи вийшла мадярська енциклопедія

* Бачвансько-руське письменство — література українського населення Бачки, історичної області на півночі Югославії; українці населяють територію Бачки з другої половини XVIII ст., зберігаючи звичаї, обряди, діалект, на якому пишуть місцеві письменники.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 195

з моєю статтею* в світ, досі не знаю. Німецький текст моєї статті я одержав ще при кінці 1907 р. і переслав її до Відня, до редакції «Osterreichische Rundschau», яка згодилася опублікувати її, знаючи від мене, що рівночасно друкується мадярський переклад. Коли, одначе, публікація моєї статті в «Osterreichische Rundschau» відложена була на неозначений час, я весною минулого року випросив рукопис назад від редакції і тоді почав переробляти статтю на нашу мову. В німецькім тексті вона мала об'єму не більше як 5-6 аркушів друку. Вважаючи такий куций об'єм невідповідним для потреби нашої публіки, я положив собі дати в переробці об'єм 12-15 аркушів, та вона, як бачимо, виросла до об'єму поверх 25 аркушів.

* ... мадярська енциклопедія з моєю статтею... — Йдеться про видання «Egyetemes Irodalomtörtenet» («Історія всесвітньої літератури»), у четвертому томі якого (Будапешт, 1911, с 459-486) було вміщено нарис І. Франка «Kisoroszok» («Малоруси»).

Зразу я думав довести свій «Нарис» до кінця XIX в., але широкий об'єм, до якого розрослися остатні розділи, змушує мене урвати на р. 1890. Думаю, що книжка не стратить на тім, тим більше, що 90-і роки минулого віку вимагали би ще просторішого оброблення, як 80-і. Як сурогат тих остатніх розділів я дам у однім із найближчих томиків моїх «Писань»*, яких серія розпочинається отсим «Нарисом», передрук моєї статті «З остатніх десятиліть XIX в.», друкованої в «Літературно-науковім віснику» р. 1901, т. XV, під її первісним титулом «Молода Україна» з деякими додатками.

Львів дня 10 цвітня 1910.

* ... у однім із найближчих томиків моїх «Писань»...— Йдеться про кн.: Молода Україна. Часть перша. Провідні ідеї й епізоди. Львів, Накладом Українсько-руської видавничої спілки, 1910 (Писання Івана Франка, IV).

І. ВСТУП

Лежить щось у історії і в природі українського (південноруського або малоруського) народу¹, що вказує на

¹ Українці або малоруси, звані також русинами, давніше русичами, южнорусами, по латині Rutheni, се парість північно-східного європейського племені слов'ян, що складається з южнорусів, великорусів і білорусів. Южноруси, у яких тепер назва українці, як вираз новорозбудженого національного самопізнання, розповсюджується що раз більше, замешкують чи то збитою масою, чи більшими колоніями широкі простори краю від Попрада і Сяна в Галичині аж до стоків Кавказу і від південних стоків Карпат на Угорщині до рік Десни в Росії, не числячи численних колоній у південній Угорщині, Добруджі, північно-східній Азії, в Сполучених Державах і в Канаді північній, та в Бразілії і Аргентині в Південній Америці. Їх людність обіймає тепер поверх 30 мільйонів душ. Про їх історію від найдавніших часів див. простору «Історію Русі-України» проф. Михайла Грушевського, якої перший том вийшов також по-німецьки і яка досі доведена до шостого тому.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 196

тісний і тисячолітній зв'язок його людності з заселеною ним країною: та сама постійність і однаковість при частковій різнорідності, та сама сонячна лагідність і живість, спарована з тужливістю, властивою степовій країні. Історичні досліди вистежують сліди сього народу майже аж до великої слов'янської міграції в VI в., показують його предків у напівзабутих антах, розвертають нам образ його родового і племінного життя в VIII і IX віках, виявляють перші сліди самостійних державних організацій між ними в першій половині IX віку, значно перед легендарним приходом варязьких трьох братів, і доказують, що старе національне ім'я Русь не було імпортованим варязьким прозвищем, але місцевим виплодом південноруської, спеціально полянської, київської державної організації. Ясне світло історії паде на сю південноруську державу аж у половині IX віку, за князювання Володимира Великого, який, защеплене тут уже давно християнство, зробив державною релігією, релігією Руської держави, яка не була ним утворена, але вже тоді дійшла до вершини свого розвою і з кінцем його панування почала хилитися до упадку.

Так само, як християнство в Києві і інших важних південноруських культурних центрах (правдоподібно, забутих тепер західноруських городах Червені* і Волині*) існувало довго перед Володимиром, мусили також початки духового, а спеціально навіть літературного життя існувати давно перед його часом. Найстарша відома нам памятка того письменства, так званий Супрасльський рукопис*, походить, правдоподібно, з початку IX віку і постала не менше правдоподібно під впливом безпосередніх учеників Мефодія, на що вказують численні моравізми в язиці поруч із не менше численними червонорусизмами, малочисленними полонізмами і чехізмами на тлі найстаршої, в Мораво-Паннонії і Болгарії виробленої церковно-слав'янської мови. В найстаршім київськім літописі, невірно приписуванім Несторові і зредагованім у початку XII віку, дійшли до нас найстарші пам'ятки державного життя Южної Русі, відомі договори Олега, Ігоря і Святослава з греками, уложені дуже стародавньою мовою. В однім, щоправда не дуже віродостойнім уступі т. зв. паннонського житія Костянтина, знаходимо згадку, що Костянтин, бувши коло р. 860 в Херсонесі в південнім Криму, знайшов там у одного чоловіка євангеліє і псалтир, писаний руськими буквами, а в палейнім додатку до сього уступу читаємо: «Се же буди відомо

* Червень, або Червен — древньоруське місто на лівому березі р. Хучви, притоки Західного Бугу, згадується у «Повѣсти временных лѣт» під 981 p., локалізується на території сучасного с. Чермно, Люблінського воєводства в Польській Народній Республіці, в середині XIII ст. зруйноване татарами.

* Волинь, або Велинь — давньоруське місто, що було розташоване біля сучасного с. Городок, Ровенської області, вперше згадується під 1018 р. як князівська столиця Волинської землі, центр східнослов'янського племені волинян, в XI ст. занепало, востаннє згадується під 1077 р.

* Супрасльський рукопис — одна з найдавніших пам'яток старослов'янської літератури, писана кирилицею, датується XI ст., містить березневу мінею, слова Іоанна Златоуста, Єпіфанія Кіпрського і патріарха Фотія, знайдена в Супрасльському монастирі біля Білостока.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 197

всіми язики і всіми людьми, яко руській язик не откуду же прія віри святия сея, і грамота руская никим же явлена, но токмо самим богом вседержителем... І грамота руская явила ся богом дана в Корсуні русину, от него же научися філософ Константин. Тоже муж русин бяше благовірен, постом і добродітель но в чистій вірі уєдинився, і то един от руска язика явися преже христіан сий, і невідом никим же, откуду єсть. Тоже бисть в дни Михаїла* царя і Ірини благовірния. Константин же філософ нарицаємий Кирил, створил грамоту словенским язиком, глаголемую литицу, в дни Михаїла царя греческаго і в дни князя Рюрика новгородского, его же сином русская земля прейде» (Памятки*, т. І, ст. LXII і LV). Лишаючи набоці питання про винахід глаголиці, досі невияснене вповні, мусимо зазначити, що так звана кирилиця, або, як тут кажеться, руське письмо, утворена на підставі грецької унціальної азбуки*, виявляє деякі схожості з готицьксю азбукою*, винайденою Ульфілою* у IV віці і вживаною в Криму аж до XIV віку, а деякі букви взяті з єврейського квадратового письма*, що все вказує далеко швидше на Південну Русь, як на Болгарію, як на місце постання кирилиці.

* Михаїл, цар грецький — візантійський імператор Михаїл III (842—867).

* Пам'ятки — Пам'ятки українсько-руської мови і літератури. Видає Комісія археографічна Наукового товариства імені Шевченка, т. 1. Львів, 1896.

* Грецька унціальна азбука — різновид грецького письма, що розвинувся у IV-II ст. до н. є.

* Готицька азбука (готичне письмо) — різновид латинського письма в середньовічних рукописах.

* Ульфіла, або Вульфіла (бл. 311-383) — єпископ західних готів від 341 p., прихильник аріанізму, творець готського алфавіту, перекладач Біблії готською мовою.

* Єврейське квадратове письмо — тип єврейського письма, що розвинувся у III-II ст. до н. е., на ньому базуються шрифти, які застосовуються для друкування сучасними мовами іврит та ідиш.

Південноруське письменство так само, як південно-руська державна організація, виступає перед нами вже в X віці на досить високім ступні розвою. Найстарша часть київського літопису, що сягає до смерті Святослава, була правдоподібно зложена ще за часів Володимира Великого. Бачимо в ній твір, у якім видно сліди давно вже розвитої грамотності, досить високо розвинений історичний і риторичний стиль, багато вироблену мову, а в політичних і етнографічних уступах незвичайну широту погляду і реалізм у представленні фактів. Весь найстарший літопис, що сягає до смерті Володимира Мономаха 1125 p., декуди ядерний і майже лапідарний у вислові, з численними поетичними і риторичними вставками, з трохи шаблоновими характеристиками видніших політичних діячів, являється в протиставленні до рівночасних візантійських хронік твором дуже визначним, багатим різнорідними фактичними подробицями а дуже скупим на власні редакторські комбінації, і обік визначного історичного значення має також високу літературну вартість не тільки задля свого язика, а також задля численних побутових, історичних та місцевих переказів і високо драматичних епізодів.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 198

II. ХРИСТИЯНСТВО

З заведенням християнства через Володимира Великого наплила до краю більше або менше численна грецька єрархія і духовенство. Знаємо, що аж до половини XIII віку всі київські митрополити, тільки з двома виїмками, були греками. Нижче духовенство, що мало діло з широкими людовими масами, не обізнаними з грецькою мовою, було по містах зразу також грецьке, та мусило швидко зрущитися, а по селах, очевидно, мусило бути руське. Християнське богослужіння вимагало писаних церковних книг. Які вони були зразу на Русі, не знаємо докладно. Найстарше відоме нам євангеліє з половини XI віку, славне «Остромирове євангеліє», являється, як тепер бачимо, не новгородським, але київським продуктом, і не копією з болгарського оригіналу, як думали старші російські вчені, але копією із старшого руського оригіналу.

Нема сумніву, що в перших віках християнства перейшла в Південну Русь значна часть того церковнослов'янського письменства, що в IX і X віках за початком слов'янських апостолів Костянтина і Мефодія витворилося і пишно розцвіло в державах Великої Моравії і Болгарії. Найстарша пам'ятка південноруського світського письменства, призначена для читання освічених світських людей з найвищих суспільних кругів, так званий «Сборник Святослава» з р. 1073, являється південноруським перекладом такого самого збірника, перекладеного з грецького оригіналу на староболгарську мову для князя Симеона*. Другий збірник Святослава, писаний 1076 p.* тим самим автором, що й перший, являється в значній мірі, а може навіть зовсім, самостійною роботою того автора, містячи обік перекладених ним із грецького уступів також інтересні статті його власного складання.

* Симеон (? — 927 p.) — болгарський князь протягом 893—925 pp. та цар протягом 925—927 pp.

* Збірник Святослава, писаний 1076 р. — Йдеться про так званий Ізборник Святослава 1076 р.

Не треба занадто переоцінювати розмір церковного і моральнопоучительного письменства, перенесеного на Русь із Болгарії в готових перекладах. Не можемо нічого певного сказати ані про літургічні книги, які були перекладені ще в Моравії і в Болгарії, ані про інші збірники, оскільки вони перейшли до нас у перших віках християнства. Із трохи пізніших часів маємо староруські копії майже всіх важніших творів паннонського і болгарського письменства, починаючи від житія Мефодія, якого найдавніша копія із XII віку заховалася в південноруськім рукописі, що тепер

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 199

належить до бібліотеки Успенського собору в Москві, і від легенди про житіє обох слов'янських апостолів, яка в окремій руській редакції ввійшла в склад найстаршого київського літопису. Маємо далі в старих південноруських копіях твори Климента Охридського, Іоанна Екзарха, монаха Храбра і інших староболгарських письменників. Натомість дослідами новіших письменників виказано, що немало церковних книг або покревних із ними духовних збірників були зложені, зглядно перекладені з грецького, в Південній Русі. Між такими збірниками треба головно назвати прологи так званих руських редакцій, уложені на підставі грецьких менологів; руські прологи визначаються багатством руських і слов'янських вставок, а надто статтями поучительними або притчами і короткими оповіданнями, долученими до групи святих кождого дня. Староруське походження треба признати також для вельми розповсюдженого збірника приказок і духовних афоризмів, відомого під назвою «Пчела»*; збірник приказок під таким самим титулом, уложений ще в X віці в Болгарії, не має нічого спільного зі староруською «Пчелою». До таких збірників, уложених у старій Русі, належить також «Маргарит»*, зложений із слів переважно Іоана Златоуста з додатками інших старих отців церкви, на взір староболгарського «Златоструя»*, уложеного царем Симеоном. Взагалі треба сказати, що вже в половині XI віку в Південній Русі все найпотрібніше для богослужіння і релігійного життя широких верств народу було чи то поперекладане з болгарського, чи то поперероблюване власною працею. До таких переробок належали просторі празничні мінеї*, правдоподібно на весь рік, із яких пару місячних книг опублікував проф. Ягич у Петербурзі. В половині XI віку треба зазначити важний факт, що князь Ярослав закладає першу бібліотеку при Софіївськім соборі і затрудняє при ній багато писарів та перекладачів. Нема сумніву, що переписувано також грецькі тексти; маємо найстарші посланія київських митрополитів, родовитих греків, у грецьких текстах і в рівночасних староруських перекладах.

* «Пчела» — давньоруський збірник повчальних висловлювань і афоризмів, вибраних із Біблії, творів «отців церкви», античних письменників і філософів; являє собою переклад грецького збірника, зроблений у XII—XIII ст.

* «Маргарит» — збірник проповідей Іоанна Златоуста, відомий в давньоруському перекладі з XV ст.

* «Златоструй» — збірник витягів із проповідей Іоанна Златоуста, популярний у давніх східнослов'янських літературах, був перекладений на Русі в XI—XII ст.

* Празничні мінеї — богослужбові книги з молитвами «святим», розміщеними в календарному порядку.

III. ОСВІТА

Питання про письменську і перекладну діяльність у старій Русі в'яжеться тісно з питанням про стан освіти і шкільництва в тих найстарших часах. Маючи на

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 200

увазі те, що найстарша староруська інтелігенція складалася з войовників і купців почасти норман, почасти слов'ян — людей, що звичайно по кілька разів у житті відбували ближчі або дальні походи і подорожі і пробували довше або коротше в різних визначних культурних центрах Заходу, Півночі, Сходу і Півдня, таких як Новгород, Київ, Корсунь, Константинополь, не говорячи вже про дальші східні і західні землі, мусимо припустити, що значна часть тих купців і войовників була хоч потрохи познайомлена з мовами германськими, перською, арабською та грецькою. В найстаршій пам'ятці нашого письменства, в згаданім уже «Суспрасльськім рукописі», маємо під днем 7-го лютого переклад корсунської легенди про сімох корсунських єпископів і апостолів — живе свідоцтво близьких духових відносин Русі з полугрецьким Корсунем. З часів Володимира Великого маємо перше свідоцтво про заснування в Києві шкіл для боярської чаді. Несповна сто літ пізніше бачимо київського дружинника князя Святослава, Василія, висланого на Волинь з метою оглянути тамошні школи.

Значними центрами книжної просвіти були також монастирі, в яких деякі монахи ціле життя присвячували переписуванню богослужебних або душеполезних книг. Старі літописи згадують також про многих князів, митрополитів, єпископів як про людей книголюбних і широко вчених, філософів, про яких мусимо допустити, що вони, крім своєї церковно-руської, знали також грецьку мову і дещо з грецького письменства. Оба староруські митрополити руського походження, Іларіон і Климент Смолятич, були люди високоосвічені і талановиті письменники, хоча з писань другого лишилося нам тільки дещо та й то непевне.

Між монастирями Південної Русі займає перше місце славний Печерський монастир у Києві, що в XI і XII віці видав ряд мужів заслужених також у письменстві. На чолі тих мужів стоїть ігумен Феодосій, головний організатор монастиря, від якого лишилося нам декілька поучень і посланій, декотрими письменниками запідозрених, але, на мою думку, автентичних. Другим у ряду являється чернець Нестор, якого донедавна вважали автором найстаршого літопису, та якому присудити можна напевне лише два твори: «Житіє Бориса і Гліба» і «Житіє Феодосія Печерського». Третім видним печерським письменником я вважаю монаха Феодора, ученика Феодосієвого, якого перу безсумнівно

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 201

належить опис віднайдення мощів Феодосія в р. 1090 і якого я вважаю редактором так званого «Печерського літопису» від смерті Святополка Окаянного до р. 1090.

Вихованцем печерського монастиря був, мабуть, також чернігівський ігумен Данило, прозваний Паломником, автор відомого опису своєї подорожі до Палестини, що являється взірцем пізніших південно і північноруських описів, а своєю точністю, живістю і талановитістю оповідання і патріотичним духом належить до найкращих пам'яток середньовікового паломництва взагалі, а на Русі лишився й досі недосягненим і тішився великим поводженням і розповсюдженням, чого доказом, між іншим, є й те, що навіть у Галичині маємо декілька його копій із XVI і XVII віку¹. І легковірний, як усі монахи, ігумен Данило з уподобанням оповідає про все, що видів і чув, нотуючи при різних святих місцях багато апокрифічних легенд і місцевих оповідань, у тім числі також невідому нізвідки інде звістку про побут князя Олега на Родосі*.

¹ Варто зазначити, що першим південноруським паломником до Палестини був київський монах Варлаам*, ігумен, мабуть, найстаршого київського монастиря св. Димитрія*. Варлаам не лишив опису своєї подорожі, а в літописі, зазначено лише, що, вертаючи з Палестини караваною, тягненою 400 волами, вмер у дорозі. Варлаам був учеником св. Антонія.

* Варлаам — один із засновників Києво-Печерського монастиря, перший його ігумен, згодом перший ігумен Київського монастиря св. Димитрія. Паломництво в Палестину Варлаам здійснив 1062 р. В літописах про нього розповідається під 6559 (1051) р. Житіє Варлаама є у Києво-Печерському патерику.

* Найстарший київський монастир св. Димитрія. — Київський Михайлівський золотоверхий монастир, заснований в XI ст. під назвою Дмитрівського.

* ... побут князя Олега на Родосі... — Йдеться про давньоруського князя Олега Святославича (? — 1115), сина великого князя київського Святослава Ярославича, який був полонений хозарами і переданий ними візантійцям; у 1083 р. жив у неволі на острові Родос; протягом 1083—1094 pp. князював у Тмутаракані, змагався за Чернігівське князівство, з 1097 р. до смерті князював у Новгороді-Сіверському; за розпалювання міжусобиць був прозваний Гориславичем.

Правдоподібно з міщанського стану, а власне з київлян, походив також згаданий уже Святославів дружинник Василь, автор останньої і найцікавішої з літературного боку частини найстаршого літопису, що, починаючи роком 1093, уривається на році 1113 і в своїй основі займається центральною особою Володимира Мономаха аж до його вступлення на київський престол, систематично проводячи в тім оповіданні своєрідні федералістичні ідеї союзу князів під верховенством великого князя київського, для усунення князівських сварів і спільної боротьби з половцями. Особливим літературним інтересом у тім першім визначно політичнім південноруськім творі відрізняється особливо високо драматичний епізод про осліплення Василька Теребовельського*, в якім автор згадує також дуже займаючими словами про свою власну стрічу з осліпленим і ув'язненим Васильком.

* Василько Теребовельський — Василько Ростиславич (? — 1124), з 1092 р. до смерті — князь теребовльський, син тмутараканського князя Ростислава Володимировича; 1097 р. був підступно осліплений внаслідок змови великого князя київського Святополка Ізяславича з володимиро-волинським князем Давидом Ігоревичем.

Між письменниками старої Південної Русі займає видне місце також один князь, Володимир Мономах, своїм «Поучениям дітям», у якому маємо, крім властивого по-

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 202

учення, також нарис автобіографії князя і способу його життя, а на кінці коротенький лист до князя Олега*. Твір визначається простотою і щирістю тону, а автобіографія дає вельми цінний образ князівського життя в тих бурливих часах.

* Лист до князя Олега. — Йдеться про лист Володимира Мономаха до свого двоюрідного брата Олега Святославича, прозваного Гориславичем, написаний, очевидно, 1096 р. з приводу вбивства молодшого сина Мономаха Ізяслава у битві з Олегом.

Зовсім іншого роду твором є так зване «Моленіє Даниїла Заточника», гумористичний витвір якогось скомороха, зложений з напущених фраз і хитромудрих афоризмів, сплетених у калейдоскопічній беззв'язності, з доданим при кінці мотивом грецького переказу про перстень Полікрата*, буцімто якийсь Данило заточник, прогнаний неласкою князя Святослава* на озеро Лач*, написав йому се «Моленіє» на доказ свого дотепу і, сховавши його в пушку, кинув у воду; пушку проковтнула риба, рибу зловили князеві слуги, а отворивши її живіт, найшли пушку і передали князеві, який уласкавив веломудрого заточника.

* ... переказ про перстень Полікрата. — З іменем Полікрата (? — бл. 522 р. до н. е.), тирана о. Самосу протягом 538—522 pp. до. н. е., пов'язана легенда про перстень, кинутий ним у море і знайдений у шлунку риби.

* ... прогнаний неласкою князя Святослава... — Адресат «Слова (Моління) Данила Заточника» неясний: різні його редакції визначаються як звернення до синів Володимиpa Мономаха — Юрія Долгорукого чи Андрія Доброго або до сина Всеволода Велике Гніздо — Ярослава, якого, мабуть, і має на увазі І. Франко, називаючи його помилково Святославом.

* Озеро Лач — озеро Лаче на півночі Новгородської землі.

IV. НАЙСТАРШИЙ ЛІТОПИС

Найважнішою пам'яткою староруського письменства треба без сумнівурвважати твір, що має титул «Рускій лѣтописець», а докладніше «Се повѣсти временних лѣт*, откуду пошла руская земля і кто первѣе нача в Києві княжити». Сей історичний твір обіймає час від найдавніших, відомих авторові, споминів старослов'янського розселення, племенного поділу північно-східних слов'ян і побуту староруських племен, далі йдуть перекази про початки державної організації Південної і Північної Русі, про найстарших князів київських, про хрещення Русі і панування Володимира, про його безпосередніх потомків аж до панування Володимира Мономаха включно. Се т[ак] зв[аний] найстарший літопис, редагований безперечно в Києві в першій половині XII віку, який пізніше був продовжуваний різними руками з різних джерел у т[ак] зв[анім] першім Київськім літописі, що сягає аж до монгольського нападу 1240 р.

* ... «Се повісти временных лѣт...» — Початок «Повісти временных лѣт» І. Франко цитує тут неточно. У Лаврентіївському списку вона починається так: «Се повісти временьных літь, откуду есть пошла руская земля, кто въ Києві нача первіе княжити, и откуду Руская земля стала есть», у Іпатіївському — так: «Повість временныхъ лѣт черноризца Федосьева манастыря Печерьскаго, откуду есть пошла Руская земля стала есть и хто в ней почалъ пѣрвѣе княжити».

Перша половина сього твору, що сягає до 1113 р., в якім, правдоподібно, була зредагована, має назву найстаршого літопису і дійшла до нас у багатьох рукописних копіях, у яких можемо розрізнити дві редакції, неслушно досі називані одна південною, а друга північною, бо обі були зредаговані на півдні, одна в Києві, а друга, може, в Чернігові, на що вказувало би включене в неї поучения черні-

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 203

гівського князя Володимира Мономаха. З огляду, одначе, що Мономах умер великим князем у Києві, краще буде допустити, що обі редакції таки повстали в Києві.

Найстарший літопис в обох редакціях має компілятивний характер і складається з різних елементів, оригінальних і перекладених або перероблюваних, що розпадаються на чотири часті, відмінні щодо свого походження, а зв'язані тільки одною спільною редакцією. Перша часть, що сягає від початку до смерті князя Святослава, містить у собі, крім вставок із грецького хронографа Георгія Амартола, також виписки із болгарського хронографа* враз із легендою про слов'янських апостолів Кирила і Мефодія, далі норманські саги про норманських завоювателів Рюрика з його братами, Олега, Аскольда і Діра, Ольгу і її мужа Ігоря і їх сина Святослава*. Стоїмо тут, без сумніву, на історичнім грунті, але далекі від історичної правди, бо всі найважніші події, подані в нашім літописі про життя тих осіб, носять на собі виразний характер поетичного вимислу, нераз у високо драматичній формі або навіть у мало що зміненій поетичній формі, і майже всі без виїмка при порівняльних дослідах з іншими сучасними джерелами показуються відбитками міжнародних саг та легенд про творення нових держав або самовільні переробки подій, що направду виглядали зовсім інакше.

* ... виписки із болгарського хронографа... — Тут І. Франко іде за гіпотезою О. О. Шахматова, який припускав, що одним із джерел «Повісти временных лѣт» міг бути компілятивний хронограф, укладений у Болгарії на основі болгарського перекладу «Хроніки» Георгія Амартола і «Хроніки» Іоанна Малали (див.: Шахматов А. А. К вопросу о происхождении «Хронографа». Спб., 1899).

* ... норманські саги про норманських завоювателів Рюрика з його братами, Олега, Аскольда і Діра, Ольгу і її мужа Ігоря і їх сина Святослава... — Тут проявляється вплив на І. Франка теорії «нормаинізму», яка стверджувала вирішальну роль варягів-норманнів у створенні давньоруської держави й формуванні давньоруської культури. Радянська історична наука спростувала цю теорію і довела, що давньоруська держава виникла задовго до появи на Русі варягів внаслідок економічного й суспільно-політичного розвитку східних слов'ян. Варяги, що осіли на Русі при князівських дворах, у військових дружинах і в містах, швидко послов'янились.

Обік тих частин, які можна вважати династичною традицією пануючої династії Рюриковичів*, маємо в найстаршім літописі три важні пам'ятки документального характеру, про яких автентичність, особливо двох перших, не можна сумніватися; се договір Олега з греками з р. 911, договір Ігоря з греками 941 і договір Святослава з греками. Сі договори, крім високої історичної вартості, важні також як літературні пам'ятки, даючи нам найстарші зразки актового язика і юридичної термінології дохристиянської Русі X в.

* ... династії Рюриковичів... — Йдеться про давньоруську князівську династію, що походить від варязького князя Рюрика, котрий, за літописною легендою, був 862 р. покликаний новгородцями князювати на Русі.

Крім сих документів, маємо в першій часті літопису також ряд дуже важних місцевих записок, прив'язаних або до певних місць, або до певних осіб. Ті записки, між іншим, свідчать про те, що значний час перед заведенням християнства, ще може в IX віці, був звичай записувати важніші події чи то на окремих табличках, чи на вільних полях якихось старших, може, чужих рукописів.

Друга часть найстаршого літопису, що починається пануванням Ярополка* і кінчиться упадком Святополка Окаянного,

* Ярополк — Ярополк І Святославич (? — 980), старший син Святослава Ігоревича, великий князь київський протягом 972—978 pp.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 204

писана, очевидно, по одному плану якоюсь духовною особою, напевне сучасником Володимира Великого, але таким, що мало цікавився політичними відносинами Південної Русі, а далеко більше дбав о обрисування морального обличчя своїх героїв. Оповідання починається коротким описом панування Ярополка і його убійства слугами Володимировими і високо драматичним оповіданням про перші роки панування Володимира, де він малюється правдивим варягом, насильником і многоженцем; потім іде просторе оповідання про його навернення на християнство, оповідання, зложене далеко більше з легендових мотивів (іспитання вір, образ страшного суду, як доказ правдивості християнства), ніж із історичних фактів, і розширене дуже просторими вставками, перекладеними з грецьких джерел (промова філософа з поданням змісту старозавітної історії, і поучення Володимиру, дане буцімто йому корсунським духовником, а перероблене із грецького твору Михайла Синкелла*). Можливо, щодо оповідання про Володимира було пізніше додане оповідання про вбивство його синів Бориса і Гліба їх братаничем Святополком і про трагічний кінець того ж Святополка, але й се оповідання, очевидно, написане особою духовною, у якої поза моральними моментами щезають політичні.

* ... із грецького твору Михайла Синкелла... — Йдеться про полемічний твір Ієрусалимського патріарха М. Синкелла (? — 835) «Виклад про православну віру», спрямований проти католицизму.

Третя часть літопису, що обіймає часи від смерті Святополка до р. 1090, компільована також духовною особою і її можна вважати коли не вповні, то в значній часті тим «Печерським літописом», про котрий згадується в «Патерику» і якого авторство приписується там Нестерові. З порівняння сеї часті літопису з дійсними писаннями Нестора переконуємося, що він не був автором того літописного оповідання, а був ним по всякій правдоподібності печерський монах Феодор, який сам про себе згадує, що вступаючи до печерського монастиря, застав іще Феодосія живим, а в р. 1090 віднайшов його мощі в його келії.

Остатня часть найстаршого літопису, починаючи від р. 1091 і вриваючися р. 1111, являється нам окремим твором, писаним рукою світського чоловіка, киевлянином і дружинником київського князя Святослава, на ім'я Василієм. Про себе самого він оповідає тільки те, що в шкільних справах був посланий з Києва на Волинь і бачився там з осліпленим князем теребовельським Васильком, але ціле його оповідання про ті бурливі роки, про переговори і з'їзди князів та боротьбу з половцями навіяне політичною

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 205

думкою про доконечність союзу князів супроти спільного ворога і занехання домашніх роздорів.

В т[ак] зв[анім] Лаврентіївськім кодексі* найстаршого літопису під текстом оповідання про появу чуда в Печерській Лаврі в р. 1111, перерваного майже на половині, стоїть підпис: «Игуменъ Силивестръ* стаго Михаила написах книгъ си лѣтописець надѣя ся от Ба млсть прияти при князи Володимерѣ княжащю ему Кыевѣ, а мнѣ в то время игуменящю оу стаго Михаїла въ 3624 индикта 9 лѣт[а], а иже чтеть книга сия, то буди ми въ млтвахъ». Сей підпис, якого нема в Іпатськім, recte¹ Печерськім кодексі*, де натомість оповідання про чудо в Лаврі доведено до кінця, я вважаю свідоцтвом редактора, що звів докупи розрізнені досі часті найстаршого літопису. Його духовою власністю я вважав би уміщені в першій часті характеристики руських племен та твердження про походження слов'ян з-над Дунаю. Характеристика життя південноруських племен, особливо деревлян і кривичів, що вони «живаху звіриним образом, живушє скотськи», єсть дословним перекладом слів Малали про життя афінян перед Кекропсом*, буцім-то вони тоді, не признаючи подружжя, жили ϑεριωδει τροπψ².

* Лаврентіївський кодекс — рукопис, що містить копію літописного зведення 1305, виготовлену 1377 р. під наглядом ченця Нижегородського Печерського монастиря Лаврентія для суздальсько-нижегородського князя Дмитрія Костянтиновича за списком початку XIV ст.; містить «Повість временных лѣт», розповідь про історію Владимиро-Суздальської землі і так зване великокнязівське Владимирське зведення 1305 р. У складі Лаврентіївського рукопису до нас дійшло «Поученіе Володимира Мономаха».

* Сильвестр (?—1123) — давньоруський літописець, ігумен Кнєво-Видубицького монастиря, з 1118 p. — єпископ Переяславський; його вважають укладачем другої, так званої Лаврентіївської, редакції «Повѣсти временных лѣт».

* ... Іпатськім... Печерськім кодекс і... — Йдеться про так званий Іпатіївський рукопис, літописне зведення, укладене на Україні на початку XV ст., виявив його М. М. Карамзін у костромському Іпатіївському монастирі; містить «Повѣсть временных лѣт», доведену до 1117 p., Київський літопис за 1118— 1119 pp., Галицько-Волинський літопис від початку XIII ст. до 1291 р.

* Кекропс — персонаж давньогрецької міфології, засновник і перший цар Афін.

V. ПОЕЗІЯ

Найкращим твором старого південноруського письменства, а власне твором поетичним, зложеним своєрідною ритмічною прозою, а властиво більше-менше правильними віршами, є «Слово о полку Игоревѣ», якого основою був похід князя Ігоря Святославича з Новгорода-Сіверського і його брата Всеволода Курського* весною 1185 р. проти половців, який скінчився повним пораженням русинів над річкою Каялою, полоненням князів, пізнішою втекою Ігоря і замиренням, яке заключилося шлюбом Володимира, Ігоревого сина*, з половецькою князівною в р. 1187. Поема написана, очевидно, сучасником, а може, й очевидцем походу, по всякій правдоподібності того самого 1187 р. Класичним доказом на се може служити той розділ

¹ Точніше (лат.). — Ред.

² Як тварини (грец.).— Ред.

* Всеволод Курський — Всеволод Святославич Чермний (?—1212), рідний брат Ігоря Святославича новгород-сіверського, князь трубчевський і курський, учасник походів на половців і князівських міжусобиць.

* Володимир, Ігорів син — Володимир Ігоревич Путивльський, син Ігоря Святославича новгород-сіверського.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 206

поеми, де автор відкликається до сучасних князів, аби помогли Ігореві, і де між тими сучасними живими князями згадано також з великими похвалами галицького князя Ярослава Осмомисла*, що вмер при кінці того ж 1187 р. Поема визначається красотою і поетичністю стилю, який дуже часто виблискує алітераціями і асонанціями, властивими старогерманській поезії*, сутим міфічним підкладом, почасти взятим із народних вірувань, а почасти, може, витвореним як loci communes¹ поетичною школою боярсько-дружинної верстви, яка, очевидно, мусила існувати в старій Південній Русі довгі століття, коли її сліди і ширші останки маємо в літописі і в окремих копіях. Із таких останків найінтересніший уривок пісні про степове зілля євшан і половецького співака Ора*, поміщений на чолі Галицько-Волинського літопису в додатку до похвали князя Романа*. При ближчім розгляді композиції «Слова о полку Ігореві» переконуємося, що воно не одноцільний твір, але дійшло до нас у пізнішій редакції, яка, нарушивши текст первісної поеми про похід Ігоря, попротикала його вставками і відривками давніших пісень із XI віку. І з тих вставних пісень найцікавіша пісня про полоцького князя Всеслава*, що не має ніякого зв'язку з поемою про похід Ігоря. Сам редактор визначається тим, що знає про старого співака Бояна, подає у вступі його характеристику, з якої видно, що се був поет XI віку, а в дальшім тексті вставляє подекуди до речі і не до речі цитати із того ж Бояна, з яких один попсований аж до утрати всякого змислу. В самій поемі найгарніші уступи: опис двох битв русинів із половцями, патріотичний поклик автора до сучасних князів, щоб рятували честь Русі і помстилися на половцях, і високо поетичний плач Ярославни, жінки Ігоря, що в часі походу свойого мужа сиділа в укріпленім городі Путивлі.

* Ярослав Осмомисл (?—1187) — князь галицький протягом 1153—1187 pp., прізвисько «Осмомисл», тобто наділений великим розумом.

* ... алітераціями і асонанціями, властивими старогерманській поезії... — див. Франкові праці «Слово о Лазаревѣ воскресеніи. Староруська поема на апокрифічні теми» (ЗНТШ, т. 35—36, 1900, кн. 3—4; т. 32 нашого видання) і «Найстарші пам'ятки німецької поезії IX—XI вв.» (Львів, 1913).

* ... пісні про степове зілля євшан і половецького співака Ора — див. Франкову поему 1899— 1914 pp. «Op і Сирчан. Половецька історична сага» — т. 5 нашого видання, с. 310—322, 373—374.

* ... князя Романа... — Романа Мстиславича (? — 1205), галицько-волинського князя протягом 1199—1205 pp.

* ... пісня про полоцького князя Всеслава... — Йдеться про фрагмент «Слова о полку Игоревѣ», який починається словами: «На седьмомъ вѣцѣ Трояни връже Всеславъ жребій о дѣвицю себѣ любу...», а закінчується афоризмом Бояна: «ни хытру, ни горазду, ни птицю горазду, суда Божіа не минути». «Героєм цього фрагменту є Всеслав Бречиславич (?—1101), князь полоцький, який боровся за київський престол; Всеслава у «Слові...» опоетизовано як характерника. Припущення І. Франка, що в цьому фрагменті використано пісню про Всеслава, цілком імовірне (пор.: Лихачев Д. С. «Слово о полку Игореве» и культура его времени. Л., 1978, с. 102).

На жаль, «Слово о полку Ігореві» дійшло до нас у одинокій копії з XIV або XV віку, яка, опублікована уперве графом Мусіним-Пушкіним* у Москві в р. 1800, затратилася під час пожежі Москви в 1812 p. — тепер можемо мати майже певність, що не згоріла, бо палата Мусіна-Пушкіна не згоріла в Москві у тім році.

* Мусін-Пушкін Олексій Іванович (1744—1817) — російський колекціонер старовинних рукописів і друків.

Обік боярсько-дружинної поезії була також духовна, з якої дійшли до нас віршований канон Кирила Туровського і віршоване способом подібним до «Слова о полку Ігоре-

¹ Загальники (лат). — Ред.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 207

ві» «Слово о Лазаревім воскресенії»*, яке дійшло до нас у кількох неповних копіях. В тім «Слові» представлено праотців у пеклі, які, довідавшися про те, що померший Лазар має воскреснути, передають йому зворушливими і високопоетичними словами свої муки в пеклі і просьбу до Христа, аби прийшов визволити їх.

* «Слово о Лазаревім воскресенії» — див. Франкову працю «Слово о Лазаревѣ воскресеніи. Староруська поема на апокрифічні теми» (ЗНТШ, т. 35—36, 1900, кн. 3—4: т. 32 нашого видання).

VI. ПРОПОВІДЬ

При браку правильної школи була для широких мас народних усна проповідь одиноким способом просвіти неграмотних людей. Староруська проповідь витворилася на взір грецької. Особливо великі отці церкви Василій Великий, Григорій Богослов і Іоанн Златоустий були старанно перекладані і служили духовним або як взірці для власних проповідей, або переклади відчитувано в церквах. Щоби зблизити їх до розуміння народної маси, ті твори грецької риторики дуже часто вкорочувано або перероблювано та розширювано цікавими інтерполяціями власного складання. З тих популярних проповідей дійшло до нас дуже мало; можливо, що їх останками треба вважати ті короткі безіменні поучительні слова, поміщені в прологах і ізмарагдах, яких взірців у грецькім тексті не можна дошукатися. Із проповідей вищого стилю, призначених для найвищих сфер південноруської суспільності, маємо «Слово о законѣ и благодати» митрополита Іларіона, майстерний витвір високої риторики з глибоко відчутою похвалою Володимира. Плодовитим проповідником був Кирило Туровський, зразу аскет, стовпник, пізніше єпископ, який крім кільканадцятьох проповідей полишив по собі також притчу про сліпця і хромця*, майстерний твір духовної белетристики. Із численних проповідей митрополита Клима Смолятича віднайдено дещо досить сумнівної вартості; можливо, що дещо ще можна буде віднайти серед множества слів загально затитулованих «Слово Климентове» або «Із словес святих отец». Із безіменних поучень найважніші ті, що звернені проти поганських вірувань новохрещеного народу, так званого двоєвірія; між ними найважніше «Слово нѣкоего Христолюбца»; обік того треба піднести цілий ряд безіменних проповідей проти прастарого руського налогу п'янства серед світських і духовних людей»*.

* ... полишив притчу про сліпця і хромця. — Див. статті І. Франка «Притча про сліпця і хромця (Причинок до історії літературних взаємин старої Русі)». — Статьи по славяноведению, вип. 2. Спб., 1906, с 129—155; окр. відб. Спб., 1905, 27 с Дата написання: «Львів, д. 5 лютого 1904» — т. 35 нашого видання, і «Притча про сліпця і хромця. Пам'ятка староруського письменства» (1912 р.) — т. 39 нашого видання.

* ... проповідей проти ... п'янства... світських і духовних людей... — Докладніше про ці проповіді І. Франко пише в «Історії української літератури. Часть перша. Від початків українського письменства до Івана Котляревського», див. т. 40 нашого видання, с 210-213.

Тісно з проповідями в'яжуться численні посланія єпископів до підвладних або до князів, які також відчитувано

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 208

в церквах, і де, крім загальних релігійних поучень, обговорювано також спеціальні руські відносини. Щодо самого читання, то треба поперед усього пригадати, що лектура — розуміється, релігійних та моралізаціиних книжок — у Південній Русі вважалася сама собою ділом богу милим і душеполезним і як така величалася в різних невеличких поучениях. Оттим-то було багато людей, що займалися такою лектурою вроді аскези для спасення душі, виучували напам'ять цілі книги, особливо Псалтир, і виписували окремо найлюбіші відділи і цитати з різних улюблених авторів. Таким робом постали численні збірки популярних поучень, як ось невідома нам ближче «Златая Матица», ближче відома «Златая цѣпь» і широко розповсюджена збірка, відома в дуже різних редакціях п[ід] з[аголовком] «Ізмарагд», якої декілька копій різного складу маємо також у Галичині. Коли «Ізмарагд» має переважно світський характер, то аналогічний йому «Паренетікон», себто вибір поучень Єфрема Сіріна, має переважно духовний, аскетичний характер. Ще виразніший аскетичний характер має так звана «Книга Студіт», вибір аскетичних поучень Теодора Студіта, основника Студійського монастиря в Константинополі, якого устав послужив також основою монастирського уставу Печерського монастиря.

VII. МІНЕЇ І ПАТЕРИКИ

Між книгами, призначеними для читання не лише духовних, але також світських людей, найвидніше місце займали мінеї і патерики, обі збірки житій святих. Різниця їх була в тому, що мінеї містили в собі житія святих, впорядковані по дням кожного місяця, а патерики містили життя, події і речення аскетів і анахоретів різних місцевостей. Міней маємо два ряди: мінеї четьї, в яких містяться просторі житія святих, і мінеї празничні, в яких містяться відправи церковні, або канони на честь кождого або — групи святих, що потерпіли разом муки або жили разом в одній обителі і в однім часі; ті відправи основані звичайно на житіях відповідних святих, але дуже часто, приміром, у відомих нам празничних мінеях із XI віку, фактичних даних про життя святих дуже мало або зовсім нема, тільки голе славословіє на різні лади. Що четья мінея належала до найстарших книг, переведених на південноруську мову, дока-

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 209

зує нам згаданий уже Супрасльський рукопис, якого перша половина із додатковими житіями при кінці містить мартівську четью мінею. Величезний засіб житій, переважно спадщину князівсько-дружинних часів Південної Русі, але також немало пізніших перекладів із XIV і XV віку зібрав у XVI віці московський митрополит Макарій у своїх «Великих четьях мінеях», додавши до житій відповідних святих письменників також по змозі усі їх твори, перекладені на церковнослов'янську мову, які тільки міг запопасти. Сю колосальну збірку розпочала друкувати Петербурзька Академія наук і довела досі в 12 томах від 1 вересня до грудня.

Щодо патериків, то в старій Південній Русі були відомі, здається, вповні або почасти всі три головні патерики: Скитський, або Тебаїдський* в горішнім Єгипті, Синайський і Палестинський*. Із тих патериків зроблено було ще в Греції вибір званий «Лімонарій» (цитриновий сад), який також за князівських часів був перекладений на тодішню церковнослов'янську мову. Отсі патерики, а також пребагатий змістом «Пандект» Никона Чорногорця*, перекладений на південноруську церковну мову не пізніше XII віку, мали значний вплив на зложення Києво-Печерського патерика, доконане без сумніву в віках XII до XIV. Найстаршою частиною того патерика треба вважати затрачене тепер житіє Антонія, простору компіляцію, зложену ще, мабуть, в XI віці, з якої до Печерського патерика дійшло декілька житій найстарших отців. Одно з тих житій, а власне житіє Никона Затворника, буцімто пізнішого єпископа Новгородського, являється дуже мало відмінною переробкою житія одного сірійського монаха, поміщеного в «Пандекті» Никона Чорногорця. Другим найдавнішим автором Печерського патерика був згаданий уже Нестор Чорноризець, якого житіє Теодосія стоїть на чолі найстаршої редакції патерика і було написане на взір житія святого Сави Преосвященного*, що стоїть на чолі Палестинського патерика. Первісна редакція Печерського патерика складається з трьох окремих частей: із згаданого вже Несторового житія Феодосія, далі із посланія Полікарпа [можливо з Симоном - Т.Б.], ігумена Володимирського, до Акіндина, чорноризця печерського, про обов'язки чернечого життя, які він ілюструє житіями тих святих печерських, що були йому відомі. Акіндин у своїй відповіді, найпросторішій часті патерика, подає зразу витяги із житія Антонія, а потім довгий ряд оповідань

* Скитський, або Тебаїдський (Фіванський) патерик — збірник дидактичних новел, що поєднує популярну у візантійській літературі «Історію єгипетських монахів» (IV ст.) і «Лавсаїк» єпископа єленопольського Палладія (V ст.), який збирав відомості про єгипетських пустельників.

* Синайський і Палестинський патерик, або «Луг духовний» — збірник оповідань із життя християнських пустельників у Палестині, укладений Іоанном Мосхом (VI—VII ст.).

* «Пандект» Никона Чорногорця. — Йдеться про книгу «Пандекти», християнського письменника, монаха Чорної гори поблизу Антіохії; в ній зібрано правила і пояснення чернечих обов'язків; відома на Русі з XII ст.

* Сава Преосвященний, або Освященний (? — 531) — християнський чернець, засновник монастиря, який став центром православ'я в Палестині.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 210

чи то своїх власних, чи інших братчиків про пізніших святих XI-XII віку. Житіє Антонія окреме було відоме ще в XIV віці. Сам патерик Печерський протягом дальших віків дізнав кількох редакцій і одного перекладу на польську мову, що творить також окрему редакцію і була доконана митрополитом Сильвестром Косовим*. Найпізніша південноруська редакція, значно розширена супроти найстаршої, мабуть, пізнішими житіями святих, була доконана 1649 р. киево-печерським ігуменом Яковом Тризною*. Одна із нечисленних її рукописних копій зберігається досі в бібліотеці Онуфрійського василіанського монастиря у Львові. Важні причинки до найстаршої часті патерика, зібрані правдоподібно монахом Феодором, редактором печерського літописця, містяться в найстаршім київськім літописі. Маємо тут, між іншим, нарис житія і характеристику Феодосія, зовсім відмінні від Несторових, і дещо інтересне про Феодосієвого наступника Никона, чого також не подав Нестор.

* С 210. ... перекладу на польську мову, що творить ... окрему редакцію і була доконана митрополитом Сильвестром Косовим. — Йдеться про «Patericon...», надрукований в Києво-Печерській лаврі 1635 р.

* Тризна Яків — Йосиф Тризна (? — бл. 1655), архімандрит Києво-Печерської лаври (з 1647 p.).

VIII. ПРОЛОГИ

Щоб зробити весь річний цикл житій святих, які заповняли четью мінею, доступнішим для широкої публіки, ще в Греції в IX і X віках роблено короткі витяги з важніших житій. Правдоподібно, ті витяги були лише більш або менше просторими поясненнями до дистихів, двовіршових або іноді чотиривіршових епіграм, що містили в найкоротшій формі головні дати про життя і смерть даного святого. Ті стихи з доданими до них поясненнями, впорядковані по місяцям, утворили так званий «Стишний пролог», на мою думку старший від просторішого, чисто прозового пролога, якого першим грецьким взірцем був «Менологій» царя Василія*, зредагований у X віці. Той «Менологій» не був дослівно переложений на церковнослов'янську мову, тільки послужив основою для трохи просторіших переробок житій грецьких святих, до яких південноруські перекладачі і редактори додавали по своїй уподобі слов'янські, готські, вірменські і інші житія, а також короткі поучения, притчі і т. ін. Отак зредагований південноруський пролог, який уже в Південній Русі дізнав багато змін, перейшов згодом у XV віці у Московщину, де знов був де в чому розширений, де в чому вкорочений, і в тій

* Василій. — Йдеться про Василія II Болгаробойцю (958—1025), візантійського імператора (з 976 p.).

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 211

північноруській редакції надрукований уперве у Москві в роках 1641-1643 в трьох томах, що обіймали кождий по чотири місяці, а тепер звичайно переписується і друкується в двох книгах, з яких перша зоветься «Сентябрською» і містить місяці від вересня до кінця лютого, а друга «Мартівською», що містить місяці від марта до серпня.

IX. «ТОЛКОВАЯ ПАЛЕЯ»

Зовсім у іншу сферу, а власне в сферу високої теологічної полеміки, веде нас збірка, названа «Палея толковая». Не можна сказати, щоб у старій Південній Русі не були відомі спеціально теологічні твори, такі як «Богословіє» Івана Дамаскіна або «Шестоднев» Василія Великого, коли не в перекладі, то в грецькім оригіналі. Майже напевно можна сказати, що відомий тут був також «Шестоднев» Іоанна Екзарха болгарського. Основна думка сих двох творів, а також основна думка невеличкого грецького твору Παλαια ιστοριϰη послужили основою просторої, без сумніву у XII віці в Південній Русі зложеної енциклопедії, званої «Палея толковая». Метою сього твору було в одноцільнім, високовченим стилем зложенім викладі подати весь обсяг людських відомостей про природу, про чоловіка, про творення світу і про стародавню історію жидів аж до різдва Ісусового; одначе спеціальний виклад доведений тільки до кінця панування Соломона. Окрім того, другою метою сього твору було в полемічних екскурсах, долучених до кождого важнішого уступа, доказати жидам, що їх власна письменна і усна традиція все і скрізь доказувала, що Ісус єсть правдивий син божий, спаситель світа і обіцяний жидівському народові месія. Крім сього чисто теоретичного боку містить «Палея» дуже багату збірку окремих старинних творів, переважно апокрифічного змісту, як ось у першій часті, то єсть у так званім «Шестодневі», оригінальну переробку «Фізіолога»*, спеціальні відомості про звірів і птахів, а також про анатомію і фізіологію людського тіла, а в другій, історичній, часті, апокрифічні легенди про Адама і Єву, Авраама і Лота, Мелхіседека, Ісаака, Якова і Ісава, далі просторий твір «Заповіти дванадцяти патріархів», тобто дванадцяти синів Яковових, і в додатку «Заповіт, або Ліствицю Якова», з пророкуванням про долю кождого сина. В тій рукописній «Палеї», якою я спеціально користу-

* «Фізіолог» — збірник статей про природу, який виник у II—III ст., очевидно, в Александрії з відомостей, запозичених із античної і східної традицій. Давньоруський «Фізіолог» походить від болгарського перекладу XI—XII ст.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 212

вався і яка в початку XVII віку належала до Станіслава Жолкевського*, сина відомого польського гетьмана, а тепер належить до бібліотеки Крехівського монастиря*, маємо далі довгий ряд апокрифічних оповідань про Моисея, вихід жидів із Єгипту, про пророка Валаама, про царів Давида і Соломона. В тій же «Палеї» виклад, хоч у трохи коротшій формі, тягнеться далі; маємо там оповідання про пророка Ієремію і про вигнання жидів до Вавілона, коротеньке оповідання про Дарія і Зоровавеля і нарешті про відвідини Александра Македонського в жидівськім храмі в Єрусалимі. Крехівська «Палея» кінчиться просторим, але сухим реєстром цитат із усіх книг Старого завіту, в яких пророкується про месіанічний характер Ісуса Христа. Після того має вона ще дальше продовження, так званий «Хронограф»* про римських і візантійських кесарів, і нарешті просторі виємки із болгарського «Хронографа», в яких, між іншим, єсть також скорочене житіє Костянтина з широко розведеними спорами між християнином і сарацинами, а потім жидами. Книга кінчиться похвалою рівноапостольних князів Костянтина і Володимира і просьбою помагати руській землі проти всяких супостатів. Уже се одно закінчення показує, що «Палея» була редагована в Південній Русі. Другий важний доказ, се антижидівська полеміка, що червоною ниткою проходить крізь усю книгу, а третій не менше важний доказ той, що в географічних реєстрах, поміщених у різних частях книги, маємо дуже докладну географію руських і північноєвропейських земель, у головному схожу з тою, яку маємо в початку найстаршого літопису, але подекуди далеко докладнішу. Спеціальне порівняння, яке надіюся перевести незабаром, повинно виказати, чи і оскільки літописні дані черпали з «Палеї», чи, може, навпаки. Взагалі треба сказати, що «Толковая палея» в тій формі, як вона мається в крехівській копії з XVI віку, може обік літопису і патерика вважатися найціннішою пам'яткою нашого старого письменства. Треба додати, що «Толковая палея» дійшла до нас у немногих копіях (усіх, мабуть, не більше десяти) і в різних редакціях. Найстарша щодо віку копія, захована в Коломні, написана на пергаменті 1495 р. і кінчиться пануванням Соломона. Мені відома ще одна рукописна «Палея», може, з початку XVII в., дарована в р. 1638 ковельським священиком для одного із афонських монастирів, відки вона в початках XIX віку дісталася до ц[ісарсько]-к[оролів-

* Жолкевський Станіслав (бл. 1550—1620) — польський державний і військовий діяч, письменник, історик.

* Крехівський монастир — монастир поблизу Жовкви (тепер м. Нестеров) на Львівщині, заснований на початку XVII ст., був осередком боротьби з унією, з 1720 р. став уніатським, мав велику бібліотеку, в якій зберігалося чимало цінних пам'яток давньої української писемності.

* «Хронограф» — пам'ятка давньої російської літератури XV—XVI ст., яка містить зведений огляд всесвітньої історії, відомий у кількох редакціях, зокрема в «західноруській» середини XVI ст., укладений з використанням «Літописця еллінського і римського» (хронографічного зведення XV ст.), перекладів «Хроніки» Костянтина Манасії, «Всесвітньої хроніки» Мартина Бєльського, давньоруських літописів, Біблії, перекладних і оригінальних повістей і житій.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 213

ської] надвірної бібліотеки у Відні (Slavica, r. 9). Від крехівської «Палеї» вона відрізняється далеко меншим числом апокрифічних вставок, згідно з коломенською копією кінчиться пануванням Соломона і замість просторої редакції «Заповітів дванадцяти патріархів», яку маємо в крехівській «Палеї» (друкована мною в першім томі «Пам'яток»), має коротку редакцію без «Ліствиці Якова».

X. АПОКРИФІЧНІ ОПОВІДАННЯ І ПОВІСТІ

Також крім «Палеї», мало староруське письменство велике число різнорідних апокрифічних оповідань і духовних повістей. Апокрифічні оповідання, яких об'єм у домонгольській Русі невідомий нам докладно, обіймали все-таки п'ять великих циклів, із яких кождий репрезентується хоч одним або кількома творами, відомими вже в домонгольських копіях. Сі цикли ось які: старозавітні апокрифи; апокрифічні євангелія і взагалі писання про життя Ісуса, його матері, його приятелів і ворогів; спеціальний пребагатий цикл апокрифічних діяній апостольських; далі просторий цикл творів есхатологічних і апокаліптичних, до чого можна долучити цикл апокрифічних оповідань про сучасних апостолам і трохи пізніших святих і мучеників. Як бачимо, маємо тут простору літературу, багату найрізноріднішими легендовими і літературними мотивами, яка може дати нам дуже добре поняття про багатство і різнорідність лектури і загалом духовних інтересів наших предків. Про широту розповсюдження і глибину впливу тих творів серед нашого народу свідчить найліпше той факт, що зміст і мотиви тих творів вникнули глибоко не тільки в обряди і церковні пісні нашої церкви, але також і в проповіді, і в поучення нашого сільського духовенства, у популярне письменство давніших віків і в усну традицію широких мас народу від Дону до Тиси* і Спіша *.

* Тиса — ліва найбільша притока Дунаю, що в межах СРСР тече на Закарпатті.

* Спіш — історична область в західних Карпатах, тепер на території Словаччини і частково Польщі.

Апокрифічні оповідання творять перехід від духовних оповідань до світських повістей, новел і байок, і сей відділ письменства визначався в давній Південній Русі значним багатством. Ще в Болгарії разом із візантійською хронікою Манасії* перекладено історію збурення Трої, яка з Болга-

* Манасія. — Йдеться про Костянтина Манасію (XII ст.)» візантійського письменника, історіографа, автора «Хроніки», відомої на Русі у слов'янському перекладі.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 214

рії перейшла в Південній Русі у склад так званих хронографів. Ся повість про збурення Трої основана не на Гомері, а на пізньогрецьких оповіданнях Дареса Фрігійця* і Діктіса Кретенця*, буцімто очевидних свідків Троянської війни*. Правдоподібно, в Південній Русі, може в XII, а може, в котрім пізнішім віці, та все-таки в домонгольськім часі постав переклад славної духовної повісті про Варлаама і Йоасафа, одного з найкращих і найпопулярніших творів всесвітньої літератури, в якім у романтичній, високо драматичній закрасці подано головні дані з життя індійського царевича Готами, знаного загально під назвою Будди*. Повість, крім головної основи, містить у собі кільканадцять прегарних притч, із яких найславніша притча про однорога*, знана також у нашім письменстві пізніших часів у прозових і віршованих переробках. Індійський оригінал сеї повісті невідомий нам. Із якоїсь невідомої нам арабської переробки пішла жидівська переробка, зрештою дуже свобідна, доконана іспанським жидом Ібн Хісдаєм у X віці. З невідомого джерела, по догадкам визначного арменіста Марра*, з вірменського оригіналу, пішла грецька переробка сеї повісті, що зробилася класичною книгою європейських літератур. Її авторство довгі віки приписувано Іванові Дамаскіну, визначному теологові VII віку, але виразний слід її існування знаходимо аж у XIII віці на Афоні. Повість написана стилем взірцевим щодо своєї простоти і ясності і містить у собі, крім основної повістевої теми, кільканадцять притч, оповіданих Варлаамом в поучення Іоасафові, і над то декілька окремих теологічних трактатів, як ось просторий трактат в обороні християнства проти поганських вір, вложений в уста одного з героїв повісті Нахора, в якім віднайдено затрачену здавна апологію християнства грецького ритора Арістіда*. В формі сну Йоасафа подано коротку візію раю, взяту також із якоїсь старшої християнської візії. Найстарший відомий нам рукопис староруського перекладу сеї повісті походить із XIV віку.

* Дарес Фрігієць — троянський жрець, згаданий в «Іліаді»; традиція приписує йому авторство твору, виникнення якого відносять до І ст. н. е.; він зберігся в латинському перекладі V ст. під заголовком «De excidio Troiae» («Про падіння Трої»); твір цей містить ряд «поправок» до Гомера і був головним джерелом середньовічних розробок троянської теми.

* Діктіс Кретенець — легендарний учасник троянської війни, якому приписують авторство твору про пов'язані з нею події; від цього твору зберігся уривок в грецькому рукописі III ст. і латинський переклад IV ст. під заголовком «Ephemeris belli Troianb («Щоденник троянської війни»).

* Троянська війна — війна стародавніх греків (ахейців) з Троєю, містом-державою на півиічно-західному узбережжі Малої Азії, яка відбувалася протягом 1194—1184 pp. до. н.е.

* Будда (563—483 pp. до. н. е.) — засновник буддійської релігії.

* Притча про однорога — пор. праці І. Франка «Варлаам і Йоасаф. Старохристиянський духовний роман і його літературна історія» (1897) і «Притчата за едиорога и нейният български вариант» («Притча про однорога і її болгарський варіант», 1896) — див. т. 30 нашого видання.

* Марр Микола Якович (1864—1934) — радянський філолог і археолог, академік АН СРСР; початок його наукової діяльності пов'язаний з вірменською і грузинською філологією, з історією, археологією і етнографією Кавказу. І. Франко має на увазі, очевидно, його працю «Сборник притч Вардана». Материалы для истории средневековой армянской литературы» (ч. I—III. Спб., 1894—1899).

* ... грецького ритора Арістіда... — Йдеться про Арістіда Елія (бл. 129 — бл. 187).

В Південній Русі повстала також прозова переробка візантійської рицарської епопеї про Дігеніса Акріта. Найстарша копія староруської перерібки містилася в тім самім рукописі Мусіна-Пушкіна, в якім заховалося «Слово о полку Ігоревім». Із сеї копії заховалися тільки деякі виписки, збережені Карамзіним, а повний текст був віднайдений пізніше у пізніших копіях. Руська переробка в порівнянні до

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 215

грецької поеми, що дійшла до нас у кількох віршованих і в одній прозовій популярній редакціях, являється дуже короткою і вбогою на зміст переповідкою якогось невідомого грецького оригіналу або вмисним скороченням руського автора.

В тім самім одинокім у своїм роді рукописі, який Мусін-Пушкін дістав від українця монаха Іоїля*, ігумена Спасового монастиря в Ярославі, містилася також казка про Акіра Премудрого, якої арабський оригінал знаходимо в збірці «Тисяча і одна ніч», і якої ближчий грецький оригінал віднайдений недавно англічанином Конібіром. Оповідання має темою відомий казковий мотив переховання чоловіка, засудженого на смерть царем через його сина або приятеля, і в руській переробці відзначається багатством життєвих правил, поданих мудрим Акіром свойому синові*.

* Іоїль — Іоїль Биковський, настоятель Спасо-Ярославського монастиря протягом 1776—1788 pp.

* ... Акіром... синові — насправді, небожеві, вихованцю.

Правдоподібно в князівській добі був доконаний також із грецького переклад відомої індійської збірки казок «Панчатантри»*, що через Персію і Арабію дійшла до греків, і була в X віці перекладена Сетою* на грецьку мову, а з неї на руську п[ід] з[аголовком] «Стефаніт і Іхнілат».

* «Панчатантра», або «П'ятикнижжя» — пам'ятка санскритської оповідної літератури, виникла в III—IV ст.

* Сета... — Симеон Сет, чи Сіф (IX ст.), візантійський письменник і лікар, який переклав грецькою мовою арабську книгу байок «Каліла і Дімна», що розвиває мотиви «Панчатантри»; у грецькій версії «Каліла» і «Дімна» помилково витлумачені як «Увінчаний» — «Стефаніт» і «Слідопит» — «Іхнілат».

XI. ЗАКОНОДАВСТВО І ПОЛЕМІКА

Для доповнення картини духового життя домонгольської Русі треба звернути увагу ще на пам'ятки законодавства і полемічної літератури. Перша відомість, яку з історії Русі подає найстарший літопис, належить до р. 856 і нотує факт, що в тім році варяги «взимаху дань» в Північній Русі і на Кривичах*, а хозари збирали дань у Південній Русі, між іншим і в Київській землі. Як розуміти се збирання дані? Очевидно, мова тут не про якийсь одинокий напад, а про певні інституції, які б хоч здалека можна прирівняти до наших податкових і акцизних урядів. Значить, у тім дуже давнім часі мусила бути вже вироблена якась більше-менше правильна адміністрація чи то чужоземного, чи то, правдоподібніше, місцевого походження, якою чужоземні часові зверхники могли користуватися. Літописні записки про панування Олега й Ігоря подають нам факти так званого вимучування данини князями і їх дружиною від підвладних племен. З того, що літопис нотує ті факти з певним негодованням, мусимо догадуватися, що се не було правило, тільки виїмки, і що адміністрація да-

* Кривичі — східнослов'янський племінний союз VI— IX ст. Кривичі жили у верхів'ях Дніпра, Західної Двіни, Волги, в південній частині басейну Чудського озера; головні міста: Смоленськ, Полоцьк, Ізборськ, Торопець і, можливо, Псков, ідеться про землю кривичів, яка в кінці IX ст. увійшла до складу Київської Русі.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 216

нин людності і мит купецьких уже в X віці мусила бути значно управильнена. За сим промовляють також тексти договорів Русі з греками, особливо договір Ігоря з р. 945, в якому Русь являється як держава, поділена на 25 намісництв з більше менше автономними намісниками в кождім важнішім провінціальнім центрі. Як далеко сягала власть сих намісників, можемо судити по тім, що вони мали право висилати своїх відпоручників навіть до трактувань із заграничними державами.

З заведенням християнства входить у гру в суспільному житті новий чинник — християнська церков, що, слідуючи грецькій традиції, відразу домагається значної компетенції в справах судівництва. І ось у першій відомій нам пам'ятці південноруського законодавства, в так званім «Уставі святого князя Володимира», бачимо запевнені значні користі християнській ієрархії, і між іншим надану їй компетенцію розсуджувати ось які церковно-цивільні і церковнокарні діла: розпуст, се значить розвід, смилное, се значить спори за жіноче придане, заставання, се зн[ачить], зловлення мужа або жінки на гарячім учинку, умичка, се зн[ачить] поривання дівчини парубком, неправедні подружжя між близькими свояками або сватами, волхвовання, чари, ворожба і отруювання, єретицтво, зубоїжа, то зн[ачить] бійка з кусанням зубами, криваві бійки між сином і батьком, матір'ю і дочкою, свекрухою і невісткою за спадщину, зневаження трупів і хрестів, усякі сліди поганства: «или кто молится под овином или в рощеніи или у воды», і нарешті теряння дітей дівками. Кари визначаються тільки грошові; кари смерті ані кари в'язниці нема.

Другий аналогічний устав на користь церкви приписується традиційно Ярославу*, синові Володимира Великого, але сей устав по новішим дослідам являється радше pium desiderium¹ якоїсь часті ієрархії, ніж обов'язковим законом, бо признає духовенству такі широкі привілеї і користі, яких воно фактично ані за часів Ярослава, ані пізніше не мало. З іменем Ярослава в'яжеться інший далеко важніший документ староруського законодавства, так звана «Правда Руська», якої найстарша редакція трактує головно найважніші карні справи. Основою карного закону в тій «Правді» являється германський мотив кривавої месті за убійство і за тяжке скалічення, а також не менше герман-

¹ Благочестивим бажанням (лат.). — Ред.

* ... Устав на користь церкви приписується традиційно Ярославу. — Йдеться про так званий «Устав» князя Ярослава Володимировича (Мудрого) XI ст., який зберігся в пізніших редакціях у списках, починаючи з XV ст.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 217

ський мотив громадської поруки за вбивство або злочин, доконані на території громади. Кара смерті допускається тільки як приватний акт помсти. Основний принцип карності — грошова плата почасти покривдженому, а почасти князю. Являється тут уперве також форма чисто політичної кари, конфіската маєтку і заслання винуватого на місце примусового побуту, т[ак] зв[ане] заслання на поток.

Заведення християнства на Русі викликало ще один спеціальний рід літератури, призначений для вияснення суті нової релігії і оборони її від фальшивих вірувань і толкувань. Уже в оповіданні про хрещення Володимира читаємо часті остороги перед тим, щоб не давав себе зводити латинським єресям. Борба з латинськими єресями тягнеться майже весь час князівської доби і оправдується численними місіями різних католицьких держав та численними сімейними зв'язками руських князів із католицькими пануючими домами. Найінтересніша з-поміж релігійних полемік старої Русі була боротьба з т[ак] зв[аним] двоєвір'ям, себто з останками поганства в народних віруваннях і обрядах. Неназваний Христолюбець виступає остро проти «христиан двовѣрно живущих, иже суще христіане и вѣрують в Перуна и в Хорса и Сима и в Рьгла и в Мокош и в Вили их же числом тридесят сестрениць. Глаголють окаянный невѣгласы, и то все творять богы с богинями, и тако кладуть им треби, и коровай им молять, кури рѣжуть и огневи моляться, зовуще его Сварожичем. Не подобает христіаном идолослуженіе и вся жертва идольска, иже моляться огневи, Вилам, Мокоши, Симу, Рьглу, Перуну, Хорсу, Роду и Рожаницам и всѣм проклятим богом их». В староруській вставці в одно із слів Григорія Богослова про поганські вірування греків читаємо додаток: «Тѣм же богом требу кладуть и творять и словенскій язик, Дивѣ, Перуну, Хорьсу, Роду и Рожаницѣ, упирем и Берегиням и Переплуту, и вертячися пють ему в розех и огневи Сварожицю моляться и Навом мовь творять».

Важним елементом у житті Південної Русі були в ту пору також жиди, які в тодішній Хозарії якийсь час займали пануюче становище. Згадано вже вище, що полеміці з жидами присвячена була вчасти «Палея толковая». Спеціальніше в деталі жидівських обрядів і вірувань із християнським їх викладом входить невеличка «Книга Кааф», зложена в основі зі слів вибраних із Феодорита Кирського*

* Феодорит Кирський (бл. 386—457) — християнський письменник, теолог, проповідник, епістолограф; отець церкви, єпископ кирський.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 218

про старозавітні храмові обряди. Ся пам'ятка дійшла до нас у двох редакціях, а власне південній, що в двох досі знаних копіях заховалася в Галичині, і впівнічноруській, відомій також у двох копіях, які власне виключно мають титул «Книги Кааф»; південноруські копії не мають того титулу.

Полеміка з магометанізмом у пам'ятках староруського письменства заступлена слабо. Мабуть, зносини старої Русі з магометанами перед монгольським нападом були занадто слабі, щоб могла явитися покуса магометанського прозелітизму* . Першу і одиноку пробу такого прозелітизму бачимо в посольстві магометан до Володимира Великого, якому магометанська віра видалася гидкою задля того, що допускає многоженство і забороняє пити вино. Визначною пам'яткою антимагометанської як також антижидівської полеміки в старій Русі було паннонське житіє Костянтина, із якого просторі витяги ввійшли в склад хронографічного продовження «Толкової палеї».

* Прозелітизм — прагнення навернути на свою віру, прихилити до своїх переконань послідовників інших сповідань чи поглядів.

Невелику роль в полемічнім письменстві Південної Русі займала також вірменська єресь, хоча зносини з вірменськими купцями мусили бути часті. Найпопулярнішим мечем, радше для осміяння, ніж для опроверження вірменської єресі*, були виписки із старосербського житія святого Іларіона Могленського про т[ак] зв[аний] Арціуріїв піст і про вірменського єретика Арція та його пса Урція*.

* Вірменська ересь. — Йдеться про відкол вірмено-григоріанської церкви від візантійської; в VI ст. вірменське християнське духівництво відмовилось прийняти постанову Халкідонського вселенського собору 451 р. про визнання двоїстої (божественної і людської) природи Ісуса Христа, стверджуючи тільки божественну його природу (монофізитство); вірменську церкву було проголошено самостійною; внаслідок цього середньовічні православні богослови почали трактувати її прихильників як єретиків.

* ... виписки із старосербського житія святого Іларіона Могленського про т[ак] зв[аний] Арціуріїв піст і про вірменського єретика Арція та його пса Урція. — Див. публікацію І. Франка «Зразок релігійної сатири; песій піст» («Житє і слово», т. III, 1894, кн. 3, с. 469—473; т. 29 нашого видання) і опис збірника Яремецького-Білахевича з першої половини XVIII ст. у праці І. Франка «Карпаторуська література XVII— XVIII віків» (ЗНТШ, т. 38, 1900, кн. 6, с 112; т. 32 нашого видання); у цьому збірнику І. Франко вказує під пунктами 78 і 79 статті «О армейской ереси, глава тридцатая» і «О постѣ арменском Арциуръцовѣ» — «обі статті вийняті із південнослов'янського житія Теодора Могленського».

Коли подумаємо, що в часі того літературного розвою Південна Русь раз у раз зайнята була майже ненастанною боротьбою із степовими ордами, зразу печенігами, а потім половцями, що державна система наслідком хибної політики князів раз у раз потрясалася внутрішніми династичними війнами, то мусимо справді подивляти запас і якість тої духової страви, яку південноруський народ у тім часі зложив у своїм письменстві. Додаймо ще до того, що в позацерковних книгах майже ані один рукопис не згідний дословно з другим, що при браку поняття про літературну власність усе, що не було усвячене авторитетом церкви, який зрештою також не був зовсім великий, раз у раз було перероблюване, поправлюване, вкорочуване, розширюване і пояснюване, що майже всі оригінальні твори сеї епохи мають самостійну фізіономію і, не вважаючи на формальне наслідування візантійських взірців, скрізь виявляють самостійну думку і власну духову творчість, то не можемо від-

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 219

казатися від думки, що сей народ, наділений таким рухливим і енергійним духом, був би певно осягнув високий культурний ступінь, коли б історія не була посадила його на найнебезпечнішім місці, на широкім шляху мандрівки народів між Азією і Європою. Ті блискучі початки цивілізації, які здобула собі князівсько-дружинна епоха, впали жертвою зразу монгольської навали, а потім ступнево були нищені або грабовані іншими ворожими силами.

XII. ЛІТОПИСНІ КОМПІЛЯЦІЇ XII-XIV В.*

Вище на сторонах 12 до 17 подано відомість про найстарший київський літопис, що дійшов до нас у двох трохи відмінних редакціях, із яких одна походить із Печерського, а друга з Видубицького Михайлівського монастиря біля Києва. Різниці між обома тими редакціями такі малі, крім припадкових прогалин у тексті, що доконечним являється припущення одного спільного джерела, скомпільованого одним і тим самим редактором. Значну різницю можна бачити хіба в тім, що видубицька редакція дійшла до нас у досить нечисленних копіях, із яких одна, т[ак] зв[аний! Радзівіллівський кодекс*, писана на пергамені і має в тексті кольоровані ілюстрації, коли тим часом печерська редакція дійшла до нас у далеко численніших копіях, що всі мають продовження. Найважніші копії містять, окрім найстаршого літопису, безпосередньо приточене продовження, т[ак] з[ваний] Київський літопис, що обіймає час від р. 1112 до 1200 і кінчиться оповіданням про збудування кам'яного обмурування Видубицького монастиря великим князем київським Рюриком Ростиславичем*. Сей літопис можна би назвати одноцільним оповіданням про боротьбу Володимировичів, потомків Володимира Мономаха, з Ольговичами, потомками Олега Святославича, якого «Слово о полку Игореве» прозиває Гориславичем, відомого князя-авантюрника XI в. Те суцільне оповідання про боротьбу двох ворожих династій, написане з немалим талантом в інтересі династії Володимировичів, мусило бути твором чоловіка світського, боярина і войовника, що розумівся на політиці і бував у многих битвах, які описує не раз із многоцінними деталями. Оповідання сього літопису поділене окремими титулами на періоди, що відповідають

* ... компіляції XII—XIV в. — У першодруці — «XII—XV в.».

* Радзівіллівський, або Кенігсберзький кодекс — ілюстрований рукопис літописного зведення, яке містить «Повѣсть временных лѣт» в редакції, близькій до редакції Лаврентіївського кодексу, відомості з південноруських літописів і літопис подій у Владимиро-Суздальській Русі з середини XII ст. до 1206 р. Список цей західноруського (можливо, смоленського) походження, датується кінцем XV ст. і є копією відредагованого Переяславо-Суздальського літопису XIII ст. Рукопис зберігався у литовсько-білоруських князів Радзівіллів, а 1668 р. потрапив у Кенігсберзьку бібліотеку; з XVIII ст. зберігається в бібліотеці Академії наук у Ленінграді.

* Рюрик Ростиславич (? — 1092) — князь перемишльський з 1084 p., старший син князя Ростислава Володимировича тмутараканського. Учасник князівських міжуособиць.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 220

протягові князювання кождого великого князя київського. Перший період, без окремого титулу, починається роком 1112 і кінчиться р. 1126, обіймаючи князювання Володимира Мономаха. Се був час зглядного супокою, без більшої межиусобної війни. Осередком оповідання являється тут перенесення мощей Бориса і Гліба до нової мурованої церкви, доконане Володимиром і його двома братами в маю 1115 р. Автор в описі того празника називає обох князів-мучеників «похвалою князів наших і заступниками землі руської». Другий період обіймає панування Мстислава Володимировича* від р. 1125 до 1140. Наслідком війни з Ольговичами він мусів уступити з київського престолу, який зайняв Всеволод Ольгович*. Його панування пройшло в ненастанній війні з Ізяславом*, сином Володимира Мономаха, який у р. 1146 випер Всеволода з Києва. Сенсаційним випадком князювання Ізяслава було вбивство Ігоря Ольговича*, брата бувшого великого князя Всеволода Ольговича, якого допустилися київські міщани з ненависті до династії Ольговичів у р. 1147. Сей епізод з тим, що попереджало його, описаний у літописі дуже докладно. Ізяслав сидів на великокняжім престолі лише до 1149 р., по чім уступив своє місце молодшому брату Юрію Володимировичу*. За київський престол розпочалася швидко боротьба між обома братами, і в р. 1151 Ізяслав випер Юрія з Києва. Він умер 1154 р., а його місце на великокняжім престолі зайняв Ростислав, син бувшого великого князя Вячеслава з династії Ольговичів [син Мстислава Володимировича - Т.Б.]. Але він просидів на великокняжім престолі несповна рік, і вже 1155 р. уступив місце бувшому великому князю Юрію. Ольговичі не дали йому спокою, і вже 1158 р. він умер нагло в Києві в часі походу проти Києва чотирьох Ольговичів. Вони без опору зайняли Київ і посадили на Київськім престолі Ізяслава Давидовича*. Він також не просидів тут довше року і в р. 1160 уступив місце Ростиславу Мстиславичу*. Сей продержався на престолі до своєї смерті в р. 1169, і по нім зайняв його Мстислав Ізяславич*. Сьому князю пощастило помирити на якийсь час Ольговичів з Володимировичами і зорганізувати в р. 1170 спільний похід на половців, який скінчився великим успіхом. Та династична сварня швидко розгорілася знов, і вже 1171 р. Мстислав мусів утікати з Києва, який здобули су-здальці під проводом свого молодого князя Мстислава Андрійовича*. Сей посадив на київськім престолі Гліба, князя переяславського*. Сей князював тільки два роки, а по його

* Мстислав Володимирович, Хоробрий, Удалий (? — 1036) — князь тмутараканський і чернігівський, син київського великого князя Володимира Святославича, вів боротьбу з хозарами, 1022 р. підкорив косогів, перемігши в двобої їхнього князя Редедю; воював з Ярославом Мудрим за київський престол, в Чернігові заклав собор Спаса, де його й поховано.

* Всеволод II Ольгович (?—1146) — великий князь київський (1139—1146), син чернігівського князя Олега Святославича, родоначальника династії Ольговичів, князював у Новгороді-Сіверському, (1115—1127) і Чернігові (1127—1139), воював з представниками династії Мономаховичів.

* Ізяслав Володимирович (980—1001) — Ізяславський, згодом полоцький князь, старший син київського князя Володимира Святославича від шлюбу з полоцькою княжною Рогнідою.

* Ігор Ольгович (? — 1147) — князь новгород-сіверський, з 1146 р. великий князь київський, син чернігівського князя Олега Святославича; убитий повсталими киянами.

* Юрій Володимирович, Долгорукий (бл. 1090— 1157) — молодший син Володимира Мономаха, князь владимиро-суздальський, згодом великий князь київський, засновник Москви.

* Ізяслав Давидович (? — 1162) — чернігівський князь (з 1151), великий князь київський (в 1154—1155), син чернігівського князя Давида Святославича. Разом з Юрієм Долгоруким вів боротьбу за великокнязівський престол з нащадками Володимира Мономаха.

* Ростислав Мстиславич (? — 1167) — князь смоленський (з 1127 p.), великий князь київський (1154 і 1159—1167), син великого князя Мстислава Володимировича Мономаха, засновник династії смоленських князів, учасник князівських міжусобиць, між 1133 і 1150 pp. заснував у Смоленську самостійну єпископію.

* Мстислав Ізяславич (? — 1170) — князь переяславський (з 1151 p.), волинський (з 1154 р.), великий князь київський (1167—1169), син київського князя Ізяслава Мстиславича.

* Мстислав Андрійович (? — 1172) — давньоруський князь, син Андрія Боголюбського, в 1169 р. брав участь у завоюванні Києва, ходив на новгородців, од яких зазнав поразки.

* Гліб, князь переяславський — Гліб Юрійович (? — 1172), син Юрія Долгорукого, брав участь у боротьбі за Київ, у 1155 р. утвердився в Переяславі, після 1169 p. — великий князь київський.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 221

смерті 1173 p. настав Володимир Галицький*, відомий з історії з одинокого в своїм роді любовного епізоду з Настасею Чарговою*, з трагічним кінцем¹; сей одначе вмер уже слідуючого року дня 30 мая, прокняживши в Києві всього 4 місяці. На його місце прийшов Роман Ростиславич* із Смоленська. Та ще того самого року прогнали його Володимировичі й посадили на престолі Ярослава Ізяславича*. Та сього прогнав зараз Святослав Всеволодович*. Але й сей зараз же виїхав із Києва, так що Ярослав вернув спокійно на своє місце.

* Володимир Галицький — Володимир Ярославич (1151 — бл. 1200), син Ярослава Осмомисла. Він був галицьким князем з 1187 до 1190 р.

* Настя Чаргова, або Настаська — коханка галицького князя Ярослава Володимировича, в 1173 р. спалена галичанами.

* Роман Ростиславич (? — 1180) — князь смоленський і великий князь київський, син Ростислава Мстиславича.

* Ярослав Ізяславич (pp. н. і см. невідомі) — князь луцький, син великого князя Ізяслава II Мстиславича, був князем у Турові, Новгороді, Луцьку, в 1172 р. оволодів Києвом, після 1174 р. повернувся в Луцьк.

* Святослав Всеволодович (? — 1194) — великий князь київський, син Всеволода Ольговича, воював з половцями.

В часі його панування під р. 1175 вставлено в літописі просторе оповідання про вбивство суздальського князя Андрія Юрійовича Боголюбського*, внука Володимира Мономаха. В р. 1175 Ярослав сам опустив Київ і його місце зайняв Роман, князь смоленський, який одначе 1177 р. опустив Київ. Тут 1180 р. засів Рюрик, який одначе швидко також покинув Київ, де від 1180 р. починає княжити Святослав Всеволодович.

* Боголюбський Андрій Юрійович (бл. 1111 — 1174) — князь владимиро-суздальський (з 1157 p.), син Юрія Долгорукого, у 1169 р. поруйнував і підкорив Київ, був убитий боярами-змовниками у своєму замку Боголюбово.

Час його князювання був добою найтяжчих нападів половецьких на Русь. В ту пору під р. 1185 літопис подає оповідання про похід Ігоря Святославича, князя Сіверського, на половців, оспіваний також у відомім «Слові о полку Ігоревім». Князь Святослав умер р. 1190, а по нім наступив Рюрик Ростиславович, якого князюванням кінчиться київський літопис, що таким робом обіймає князювання 17 великих князів із двох ворожих династій.

Текст сього оповідання був якимось пізнішим редактором перетиканий під кождим роком принагідними записками, вийнятими то з утраченої для нас першої часті Галицько-Волинського літопису, то з Чернігівського літопису, то з різних монастирських записок дуже неоднакової вартості. Виписки з Галицько-Волинського літопису визначаються,

¹ Наводжу тут із літопису сей інтересний епізод, що в нашім новім письменстві дав тему для двох драм: «Анастасія» Тита Блонського і «Настася» Василя Ільницького*. Під р. 1073 оповідається в літописі: «В том же лѣтѣ вибѣже княгини изь Галича въ Ляхи с сномь Володимиромъ, и Кстятинъ Сѣрославичь и мнози боярѣ с нею, быша тамо в мсций». Вони вертають до Галича, почувши ось яку відомість: «Отца ти єсмы яли пріятели єго. Чарговоу чадь избили; а се твой ворогъ Настаська. Галичани же накладъше огнь сожгоша ю, а сна ея в заточение послаша, а князя водивше ко крстоу, яко моу имѣти княгиню вь правдоу, и тако оуладивъше ся».

* Ільницький Василь (1823—1895) — український письменник і публіцист «народовського» напряму.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 222

крім свого лаконічного стилю, ще й тим, що залюбки говорять про зносини руських князів з уграми, чехами та ляхами. Під кінець сього літопису редактор значно занедбує галицько-волинське джерело і не нотує, прим[іром], вступлення на княжий престол Романа Мстиславича. Пануванню сього князя мав бути присвячений окремий уступ, покладений під р. 1201, але сей уступ у всіх захованих до нашого часу копіях сеї літописної компіляції затратився, так що приточена далі кінцева часть Галицько-Волинського літопису починається словами: «По смерти же великаго князя Романа», що інтродукують досить риторичну похвалу сього князя, до якої ні з сього, ні з того притулено коштовну перлу староруської пісенної творчості — пісню про зілля євшан¹. В противенстві до драматичності оповідання в світських частинах Київського літопису, автор Галицько-Волинського літопису, правдоподібно також світський

¹ Тому, що ся пісня досі мало відома, подаю її текст у тім зв'язку, в якім вона стоїть у літописі. Автор похвали князеві Роману говорить про нього, що він, «ревноваше дѣду своєму Мономаху, погубившему поганыя Измалтяны, рекомыя Половци,

Изгнавшю Отрока во Обезы
За Желѣзная врата.
Сърчанови же оставшю у Дону,
Рыбою ожившю,
Тогда Володимиръ Мономахъ
Пилъ золотом шоломомъ Донъ,
И приемшю землю ихъ всю,
И загнавшю оканьныя Агаряны.
По смерти же Володимерѣ
Оставшю у Сърчана единому грудцю Ореви,
Посла и во Обезы река:
«Володимиръ умер есть,
А вороти ся, брате,
Пойди въ землю свою.
Молви же ему моя словеса,
Пой же ему пѣсни половецкия;
Оже тя не восхочеть (послушати),
Дай ему поухати зелья именемь евшан».
Одному же не восхотевшю
Ни обратити ся, ни послушати,
И дасть ему зелье (поухати).
Одному же обухавшю
И восплакавшю (ся) рче:
«Да луче есть на своей землѣ костью лечи,
Не ли на чюжей славну быти».
И при де во свою землю».

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 223

чоловік, дуже лаконічний у своїх оповіданнях, любується в коротких, епіграматичних та влучних висловах і, мабуть, з історичної конечності дуже пильно нотує міжнародні зносини галицько-руських князів з уграми, чехами, німцями, ляхами та литовцями. В текст літопису вставив, мабуть, сам автор заповіт князя Володимира Васильковича*, Романового внука, під р. 1287. Можливо також, що сам автор, а може, пізніший редактор подав на кінці просторе оповідання про хворобу і смерть того князя під р. 1288, поставлене під окремим титулом.

* Володимир Василькович, Романів онук (?—1238) — князь волинський (з 1272 p.), син Василька Романовича, за літописом «бысть книжник велик и философ», мав бібліотеку і сам переписував книги.

Варто зазначити, що оповідання про перший напад татар на Русь у р. 1123-4 в Галицько-Волинськім літописі заховалося в значно коротшій редакції, ніж та, очевидно південноруська, що заховалася в т[ак] зв[анім] Троїцькім літописі*, редагованім, по всій правдоподібності, в Великім Новгороді.

* Троїцький літопис — російське літописне зведення XV ст., згорів під час пожежі 1812 p., починався з «Повѣсти временных лѣт» і доводив розповідь до подій 1408 р. Збереглися численні виписки з нього, зокрема в «Історії» М. М. Карамзіна; робилися спроби його реконструкції. В основі цього літопису лежало зведення митрополита Кипріана. Назва походить від Троїце-Сергієвого монастиря, в бібліотеці якого протягом тривалого часу зберігався цей літопис.

Продовженням Галицько-Волинського літопису аж до кінця XVI в. являється т[ак] зв[аний] Густинський літопис, а властиво «Кройника», написана монахом Тувинського монастиря Михайлом Лосицьким у р. 1670. Ся хроніка дуже інтересно доповнює люку Галицько-Волинського літопису про панування і смерть князя Романа Галицького в битві під Завихпостом*, черпаючи переважно з польських, але, правдоподібно, для літ 1199-1205 також із старого руського джерела, доводить події до Берестейського собору 1596 р.

* ... смерть князя Романа Галицького в битві під Завихвостом... — галицько-волинський князь Роман Мстиславич, прагнучи посилити свій вплив на польські справи і просунутись у Саксонію, втрутився в боротьбу польських князів, але 1205 р. потрапив у засаду, організовану поляками поблизу Завихвоста на Віслі, і був убитий.

Не зайвим буде тут згадати ще про одну літописну компіляцію не визискану досі науково, що міститься в бібліотеці Оссолінських у Львові в рукописах під ч[ислами] 1229 і 1276.

Се так званий Руський літописець Івана Чорноризця, списаний десь у XVI в., але захований у пізнішій копії, мабуть, із XVII в., з іще пізнішими поправками. Рукопис, у якому бракує початку, починається оповіданням про хрещення Володимира, а кінчиться р. 1500. Він був первісно, в першій половині XIX в., власністю бібліотеки крилошанина Лаврівського в Перемишлі і відси невідомо як дістався до бібліотеки Оссолінських у Львові.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 224

XIII. УПАДОК ПІВДЕННОЇ РУСІ І ПОЧАТКИ
ПІВНІЧНОРУСЬКОГО ПИСЬМЕНСТВА

В р. 1240 настала катастрофа, великий напад монголів. Київ і всі важніші південноруські міста були понищені, найбільша часть князів погибла в боях, а здесяткована людність мусила шукати захисту в лісах і болотах. Політичне і культурне життя України над Дніпром слабне значно, ієрархія з Києва переноситься на північний схід, у так зване Залісся, до Володимира над Клязьмою, до Суздаля, а потім до Москви. Також найважніші твори старої літератури переношено туди, де потомки київської князівської династії на фінських землях зразу під монгольською зверхністю закладали щораз нові князівства, зберігаючи пильно старі київські форми і традиції, як докази своєї легальності. Дух їх правління був, одначе, зовсім відмінний; піддане тому правлінню населення звільна в XIV і XV віках виробилося в окрему національну індивідуальність і виробило рівночасно нове своєрідне письменство, що зробилося з часом основою великоруської, а далі загальноросійської літератури.

Початки того, що в тім північноруськім письменстві в XIII і XIV віках являється хоч трохи оригінальним, були майже всі творами южнорусів. Київські емігранти Серапіон, митрополит Владимирський, бувший чернець Києво-Печерського монастиря, митрополит Петро, рождений у теперішній Галичині десь над річкою Ратою, і інші духовні письменники того часу були южнорусами або коли, як митрополит Кипріан, наступник і біограф Петра, були греками з роду, то все-таки більшу часть свого життя проводили в Південній Русі, так що їх твори треба вважати безпосереднім продовженням південноруського домонгольського письменства. На взір київських літописів постають і в Північній Русі численні, переважно двірські, князівські літописи, подиктовані головно династичним духом, і численні приватні або чернечі записки про поодинокі важніші історичні події, із яких при кінці XIV віку складається багата і для найстаршого північноруського письменства характерна збірка п[ід] зїаголовкомї «Хронограф». Дух того північноруського письменства, на око задержуючи строго церковнослов'янську мову і літературні форми південноруського письменства, виробляється звільна в тип зовсім відмін-

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 225

ний від південноруського. На місце живості, чутливості і подвижності українців тут запановує строге копіювання, затирання власної думки і індивідуальності, масковане шумним і многословним стилем так званого словоплетенія, при чім затрачується в політичнім житті особиста ініціатива і критика, а переважає офіціозна шаблоновість, строге придержування церемоній і титулів, чинопоклонство при бідності змісту. Характерні для XIV і XV віків многочисленні північноруські житія святих, найчастіше різнорідних юродивих, диваків і стовпників, зі смішними не раз чудесами та суєвір'ями, писані вульгарною або занадто шумною мовою.

XIV. ЧЕРВОНА І ЛИТОВСЬКА РУСЬ

В Південній Русі тим часом київська літературна традиція знайшла на якийсь час захист у західній часті Південної Русі, теперішній Галичині, Поліссі і Волині. Почасти під зверхністю монголів держалася тут майже сто літ державна організація, основана князями з роду Ростислава*. Найвизначніші володарі, такі як Ярослав Осмомисл, Роман*, Данило* були рівночасно визначними політиками і великими культурниками, що підпирали особливо торгівлю, будували міста і церкви, закладали монастирі і шпиталі, підпирали чужоземні колонізації культурних чужинців, особливо німців і вірмен, і любувалися також у творах письменства. Із письменних пам'яток тої часті Південної Русі займає найчільніше місце так званий Галицько-Волинський літопис, якого перша частина затратилася і заховалася тільки у виписках Київського літопису, а друга частина, що починається похвалою князя Романа і оповідає події по його смерті від р. 1250 до р. 1289, визначається в високій мірі індивідуально закрашеною живістю стилю, що іноді задля своєї короткості в вислові стає загадковим і неясним, багатством фактів і трафністю характеристик поодиноких князів. Останній в ряді визначних князів сеї династії був син Данила князь Лев Данилович*, основатель Львова, що не вважаючи на свою ленну залежність від татарської орди, все-таки зумів до кінця свого життя вести в значній мірі самостійну політику і супроти татар, і супроти Польщі. На жаль, династія зі смертю Льва вигасла і в р. 1343 Львів разом із частиною Галичини за-

* Князі з роду Ростислава. — Йдеться про Володаря, або Володимира (? — 1124) і Василька (? — 1124) Ростиславичів, синів тмутараканського князя Ростислава Володимировича (? — 1067), онуків Володимира Ярославича (1020—1052) і правнуків Ярослава Мудрого (978—1054), які вели боротьбу за незалежність князівств Галицької землі від великого київського князя.

* Роман — Роман Мстиславич.

* Данило — Данило Галицький (1201—1264), князь Галицько-Волинської землі.

* Лев Данилович (бл. 1268 — бл. 1301) — галицький князь, син Данила Романовича Галицького; його ім'ям названо місто Львів.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 226

йняв польський король Казімір Великий. Трохи вчасніше східні часті Придніпрянської Русі, особливо Волинь і Поділля разом з Києвом, підпали під власть Великого князівства Литовського. Хоча литовського походження, династія сього князівства вже коло половини XIV віку була в значній мірі християнізована і зрущена. Протягом XV віку південноруський вплив у тій литовській державі робиться переважним, приймаючи подекуди, особливо в язиці законів і публічних актів, закраску третього руського племені, білорусів. Протягом часу від кінця XIII майже аж до половини XVII віку історія і письменство Південної Русі зливається з історією і письменством білорусів, які в значній мірі приймають і всисають у себе південноруську літературну і етнологічну традицію.

Першим і найважнішим здобутком нової літературної мови на основі не церковнослов'янської, але щиро народної, з одного боку, галицько-руської, що в чистій формі являється в найстарших грамотах другої половини XIV віку, а, з другого боку, білоруської, яка в суміш із південноруською виступає в найстарших редакціях «Литовського статуту»* і в литовсько-руськім літописі. Фатальним у розвої сеї нової мови був переважний вплив полонізму, що особливо в XVI віці сильно занечищував мову чи то актів, чи то літературних творів. Многі новочасні пуристи дивляться з погордою на сю ніби макаронічну мову, але історик літератури не повинен забувати, що вона була своєрідним і органічним витвором дуже незвичайних політичних і суспільних відносин того часу, що силою конечності, окрім церковного і польського язиків, черпала багато з людових діалектів, приймаючи рівночасно не мало інтернаціональних слів латинських і німецьких, що приходили до нас чи то через школу, чи то через торгівлю з західними краями, чи то через винахід друку. Ся мова більше-менше від 1580 р. до кінця XVIII віку видала багате і в значній мірі оригінальне письменство, велику масу друкованих книжок, із яких деякі і досі ще заховуються і читаються простим народом, сплодила обік тих друків велику масу рукописів, у яких збережено чи то пам'ятки найстаршого письменства, чи то (переклади з класичних і новочасних творів, що не могли бути тоді друковані і ширилися в рукописних копіях, чи то твори чисто популярного характеру, в роді казань і поучень для простого народу, катехізмів, молитов, заклинань, драматичних творів, оповідань і літописних записок, із

* Литовські статути — зведення законів Великого князівства Литовського, що діяли і на українських землях. Протягом XVI ст. було видано три Литовські статути: 1529 p. — Старий, 1566 p. — Волинський, 1588 p. — Новий; останній юридично запровадив кріпосне право на Брацлавщині і Подніпровї; писані «руською» мовою.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 227

яких можемо виробити собі тепер поняття про незвичайно багате і різнорідне духове життя наших предків у тих часах, які попередили новочасне відродження південноруської нації, розпочате Іваном Котляревським при кінці XVIII віку. Не можу в сьому нарисі вдаватися детально в вичислювання всіх важніших творів того середнього періоду нашого письменства, та все таки зазначу тут найважніші з них.

XV. ПОЧАТКИ ДРУКУ

Переломовим фактом у історії південноруського письменства треба вважати п'ять богослужебних книг («Осмогласник», 1491, «Часословець», 1491, «Псалтирь з Возслѣдованієм», 1491, «Тріодь постная» і «Тріодь цвѣтная», обі без означення року), друкованих заходами і накладом князя Костянтина Острозького* у Кракові 1491-3 р. друкарнею Швайпольта Фіоля. Сі книги були друковані в значнім числі примірників, але більща їх часть не пішла в публіку і була конфіскована домініканами*, а Фіоль був змушений зі своєю друкарнею винестися з Кракова. Найбільша часть примірників ішла в Угорську Русь*, де їх останки стрічаються й досі по сільських і міських церквах.

* Князь Костянтин Острозький. — Йдеться про Костянтина Івановича Острозького (бл. 1460—1530), брацлавського старосту, великого литовського гетьмана, походив з роду пінських і туровських удільних князів, володів великими маєтностями на Волині, Київщині, Поділлі, в Галичині.

* Домінікани, або домініканці («брати-проповідники») — ченці одного з католицьких чернечих орденів, заснованого 1215 р. іспанським ченцем Домініком у Тулузі (Франція), для боротьби з єретиками; 1232 р. папство передало в їхні руки інквізицію; побудували багато монастирів у різних країнах, зокрема й під Києвом. З XVI ст., після заснування ордену єзуїтів, поступово втратили своє попереднє значення.

* Угорська Русь — історична назва сучасної території Закарпатських областей Української РСР, яка з кінця XI ст. була під владою Угорщини.

Другий важний факт друкування руських книжок також за границею Русі був доконаний Франциском Скориною, білорусом, родом із Полоцька, який у Празі, одержавши титул доктора медицини, видав там у роках 1517-19 усього 22 книги перекладу Біблії Старого завіту, накладом Богдана Онькова*, сина міського радника віленського, мабуть, свого товариша університетського. Сі книги були видані мовою, зближеною до народної південно- і білоруської, «для вирозумення люду посполитого». Сей переклад був доконаний під впливом протестантського руху, невідомо з якого оригіналу.

* Оньков Богдан (XVI ст.) — багатий віленський міщанин, радник міського уряду, меценат, матеріально підтримував діяльність Франциска Скорини.

Окремо від сеї Біблії видав Скорина там же в Празі Псалтир 1517 року накладом того самого Богдана Онькова. Вернувшись до рідного краю він, мабуть, привіз із собою ту саму празьку друкарню з руськими буквами, в якій була друкована його Біблія, і 1525 року видав у Вільні в домі найстаршого бурмістра Якова Бабича* Апостол і того ж року, але без виразної дати, збірку, відому під назвою «Малая подорожная книжица», в якій містяться Псалтир, Часосло-

* Бабич Якуб (XVI ст.) — багатий віленський міщанин, бурмистр, меценат, матеріально підтримував діяльність Франциска Скорини: в його домі Скорина заклав друкарню і випустив у світ 1522 р. так звану «Малу подорожню книжицю» першу друковану книжку, видану на східнослов'янських землях.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 228

вець, Акафісти, Канони, Шестодневець, Календар і Пасхалія.

Третьою точкою, де почалася проба церковнослов'янського друку в XVI віці, була Москва, де в р. 1564 два ученики заграничних друкарень, Іван Федоров і Петро Мстиславець, почали за благословенням митрополита Макарія друкувати Апостол і Часовник. Поява сих перших друкованих у Росії книжок викликала таке обурення серед юрби московських міщан, що вони, ввірвавшися до друкарні, знищили більшу часть готових примірників і змусили обох друкарів утікати з краю. Оба вони подалися до Литви, де тодішній гетьман Григорій Ходкевич* поміг їм оснувати друкарню в Заблудові, містечку теперішньої гродненської губернії, де вони оба 1568 p. видали «Учительне євангеліє» старою церковнослов'янською мовою, староруської редакції, яка характеризується тим, що під днем Вознесенія поміщено, замість відповідного грецького, поучения Кирила Туровського. Слідуючого року 1569 сам Іван Федоров у тім же Заблудові видав Псалтирь з Часословцем. В р. 1573 бачимо його вже у Львові, де за підмогою того ж Ходкевича і його свояків заснував свою власну друкарню, в якій 1574 р. видав Апостол, той сам, що був друкований у Москві. Мстиславця від р. 1574 бачимо у Вільні в друкарні братів Мамоничів*, яка від того року почала друкувати не лише церковні книги (Четвероєвангеліє 1575 р., Псалтирь 1576 p., Апостол 1576 p.), але також інші. По короткім побуті у Львові Іван Федоров знайшов щедрого мецената в особі князя Костянтина Острозького, який покликав його до Острога, де ім'я його нерозривно зв'язане з друком славної Острозької біблії 1580 р.

* Ходкевич Григорій (XVI ст.) — білоруський магнат, меценат, засновник друкарні в Заблудові, в якій працювали Іван Федоров і Петро Мстиславець.

* Мамоничі Кузьма і Лука (pp. н. і см. невід.) — білоруські друкарі, 1575 р. з Петром Мстиславцем заснували у Вільні друкарню, яка проіснувала до 1622 р.

Важним осередком друку і письменства зробилося в остатніх десятиліттях XVI віку місто Острог на Волині, якого властитель князь Костянтин-Василь Острозький коло р. 1570 заснував Колегіум, або так звану Академію Острозьку, а трохи пізніше друкарню*, яка в р. 1580 і 1581 випустила в двох, лише титулами відмінних, виданнях першу повну Біблію, т. є збір святих книг Старого і Нового завіту, в церковнослов'янськім перекладі. Князь Острозький і його довірені поклали немало заходів на те, щоб зібрати повний комплекс біблійних книг у старих церковнослов'янських перекладах. Багато допоміг їм у тім Геннадій*, архієпископ Новгородський, який у половині XVI віку робив старання по всій Росії, щоб зібрати повний склад Біб-

* Острозька друкарня — друкарня, заснована Іваном Федоровим 1580 р. в Острозі на кошти князя Костянтина Костянтиновича Острозького, видавала богословські і полемічні книги, спрямовані проти католицизму; проіснувала до початку XVII ст.

* Геннадій (? — 1505) — російський церковний і політичний діяч, з 1484 р. новгородський архієпископ, боровся проти єресі «жидовствуючих», на грунті полеміки з єретиками навколо Геннадія виник гурток публіцистів і перекладачів, виступав за створення шкіл для духівництва, поширював церковно-полемічну й астрономічну літературу; при його дворі було укладено перший на Русі повний біблійний кодекс, так звану «Геннадіївську Біблію», яка датується 1499 р.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 229

лії в церковнослов'янських перекладах, але не дошукавшися деяких із так званих девтероканонічних* і апокрифічних книг Старого завіту, спричинив їх переклад із латинської на церковнослов'янську мову. Отсими перекладами покористувалися також видавці Острозької біблії, як здається, досить мало компетентні в тім ділі, бо переклади деяких із тих книг, приміром переклад так званої третьої книги Ездри*, має текст і неповний, і багатий на недорозуміння та помилки.

* Девтероканонічні книги — біблійні книги нижчого розряду канонічності, тобто ствердженої церквою святості.

* ... так званої третьої книги Ездри... — Із трьох біблійних книг приписуваних Ездрі, одну вважають належною Неємії; обидва ці давньоєврейські історіографи жили у V ст. до н. е.

XVI. ПРОТЕСТАНТСТВО І УНІЯ

Взагалі кінець XVI і початок XVII віку в Південній Русі був часом великого оживлення на полі суспільнім і освітнім. Серед щасливих обставин під польським пануванням розвилися тут численні міста, які в родовитій Польщі не могли так корисно розвиватися.

Протестантський рух, що вчасно захопив так звану Велику Польщу, або Познанщину і дуже широкою хвилею розлився по Литві, притяг тут до себе не тільки деякі найможніші магнатські роди, в тім числі Радзивілів*, але також значне число міщан, з-поміж яких виходили також численні письменники, талановиті і завзяті пропагатори протестантизму в його різних галузях: лютеранства, кальвінізму і аріанізму. Ті письменники послугувалися звичайно польською мовою, але один із них, Симеон Будний, писав також дещо по-руськи. Протестантом був також руський шляхтич Христофор Бронський, що під псевдонімом Філалета (Правдолюба) написав визначний полемічний твір в обороні православія против уніатської проповіді ієзуїта Скарги п[ід] з[аголовком] «Апокрисис, або Відповідь на книгу Скарги «О jednosci Kośćioła Bożego»*, яка 1596 p. видана була в Вільні по-польськи і потім руським літературним язиком у значно розширеній переробці.

* Радзівілли — литовсько-білоруський магнатський рід; його представники в XVI ст. виступали як меценати; двір Радзівіллів у Несвіжі стає вогнищем нової, світської культури; тут збирається група публіцистів реформаційного напряму і поетів, які писали білоруською, польською і латинською мовами; Радзівілли заклали друкарні в Бресті і Несвіжі, заснували професійні театри в Несвіжі і Слуцьку.

* «О jednоśćі Kościoła Bożegо». — У Франка тут неточність. Насправді книжка Філалета мала заголовок: Apokrisis abo odpowiedź na xiążki о synodzie brzeskim imieniem ludzi starożytnei religiey greckiey przez Christophora Philaletha w porywczą dana (Краків, 1597—1598). Українською мовою ця книжка вийшла під заголовком: «Апокрисис албо отповѣдъ на книжкы о съборѣ берестейском именем людей старожитной релѣи греческой через Христофора Филялета врихлѣ дана» (Острог, 1598).

На протестантизм перейшов також у остатніх роках свого життя Стефан Зизаній (по-руськи Кукіль), первісно православний учитель львівської Ставропігійської школи. Довкола стягу православної церкви працювали в другій половині XVI віку Герасим Смотрицький, батько Мелетія, який також під псевдонімом найменшого клірика Острозького* при кінці XVI віку розпочав свою літературну діяльність. Герасим Смотрицький належав до редакторів Острозької біблії, до якої написав одну прозову, а одну

* Клірик Острозький — нерозкритий псевдонім автора двох антиуніатських послань (1598 і 1599) до Іпатія Потія, видатних пам'яток української художньої публіцистики. Існує гіпотеза, що йому ж належить український переклад «Апокрисиса» Христофора Філалета (Острог, 1598).

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 230

віршовану передмову, а над то лишив по собі друковану в Острозі книжку «Ключ царства небесного», твір полемічний в обороні юліанського календаря*, мовою, зближеною до народної, цінний задля багатства побутових рис, зв'язаних із боротьбою православних за календар. Другий видний діяч острозької групи був священик Василій, якого світське прозвище Суразький передав нам Стебельський, василіанський історик XVIII віку. З іменем Василія вийшла в Острозі в р. 1588 «Книжица. О единой істинной православной вѣрѣ», перший учений, систематично уложений трактат в обороні православія проти закидів, піднесених із католицького боку.

* Юліанський календар — календар, запроваджений Юлієм Цезарем (розроблений александрійським астрономом Созігеном) в 46 р. до н. е. і прийнятий Нікейським собором («старий стиль»). У 1582 р. римський папа Григорій XIII увів на його заміну так званий григоріанський календар («новий стиль»). Ця календарна реформа викликала гостру полеміку, зокрема між православними й католиками Речі Посполитої.

XVII. СТАВРОПІГІЙСЬКЕ БРАТСТВО

Обік Острога витворюється при кінці XVI віку поважне огнище просвіти і письменства у Львові, якого центром являється поперед усього Ставропігійське братство, засноване ще в другій половині XV віку під впливом чеського гуситського руху, а зреформоване коло р. 1580 заходами визначних міщан Івана Красовського і Юрія Рогатинця. При братстві Успенія Богородиці, що швидко здобуло собі від константинопольського патріарха право ставропігії, т. є безпосередньої залежності від київського митрополита з поминенням львівського єпископа, заснована була швидко школа враз із бурсою для незаможних школярів. Ся школа була не тільки початкова, але швидко розширила свою програму, в яку війшла також наука грецької мови, якої першим учителем був грецький емігрант, духовний Арсеній, єпископ еласонський, що, пробувши тут два роки, пустився відси з константинопольським патріархом Єремією в подорож до Москви і не вернув уже більше до Львова. Арсеній полишив по собі інтересну пам'ятку в грецькій мові — віршований опис подорожі зі Львова до Москви*, та далеко важнішою пам'яткою його педагогічної діяльності у Львові була перша в Слов'янщині граматика грецької і церковнослов'янської мови, видана учениками ставропігійської школи 1591 р. п[ід] з[аголовком] «Адельфотес».

* Арсеній полишив по собі інтересну пам'ятку в грецькій мові — віршований опис подорожі зі Львова до Москви... — Йдеться про твір Арсенія Еласонського «Опис подорожі до Московії», виданий у Парижі 1749 р.

В релігійній полеміці між православієм і унією братство не брало безпосереднього уділу, але боротьба за календар довела тут до поважного бунту міщан, яким з боку католиць-

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 231

кого архієпископа Соліковського заборонено було дзвонити в церквах у руські урочисті свята. Натомість вело братство довгу і завзяту боротьбу з львівським єпископом Гедеоном Балабаном, якого та боротьба роз'ярила до тої міри, що перший повзяв думку склонити інших південноруських ієрархів до унії з Римом, щоб увільнитися від вмішувань царгородського патріарха в справи південноруської церкви, вмішувань, до яких Ставропігійське братство давало найчастіший привід. Треба зазначити, що Балабан, хоч був автором проекту унії, потім відступив від неї, переконавшися, що справа пішла нечистою дорогою, і при кінці свого життя поєднався з братством та полишив по собі також дві визначні письменські пам'ятки, видавши 1606 Каллістове «Учительне євангеліє» в Крилосі, і того ж самого року «Молитовник, или Требник» з долученням короткого номоканона у Стрятині, в місцевій друкарні, фундованій його братом Феодором.

Серед ставропігійських братчиків того часу займає найвизначніше місце Юрій Рогатинець, багатий міщанин львівський, фабрикант і торговець вибиваних у Львові шовкових матерій, чоловік бувалий, як на свій час високо освічений і незвичайно енергійний, завзятий противник тодішнього здеморалізованого духовенства і при тім чоловік наділений немалим письменницьким талантом. З його духової спадщини лишилося нам декілька листів, із них деякі високої літературної вартості, половина статута ставропігійської школи*, писана народною мовою, що ярко відрізняється від другої половини, писаної Іваном Красовським церковною мовою, а ще більше тим, що подає властивий практичний план устрою школи і бурси. Головним, одначе, твором Рогатинця, який запевняє йому тривке місце в історії нашого письменства середньої доби, єсть іменно полишена ним «Пересторога всѣм православним зѣло потребная», надрукована уперве по копії, зробленій Денисом Зубрицьким невідомо з якого, а все-таки недокладного оригіналу, Костомаровим у другім томі петербурзького видання «Акты Южной и Западной Россіи»*. До нас дійшли дві копії сього твору, одна латинськими буквами, написана, мабуть, Августом Бельовським*, міститься в бібліотеці Оссолінських у Львові, а друга, писана священиком Гунасевичем* десь коло 1640 р., була власністю о. Петрушевича і дарована ним бібліотеці Київського університету. «Пересторога» складається з двох частей, крім загального вступу,

* Статут ставропігійської школи. — Йдеться про статут Львівської братської школи, так званий «Порядок шкільний», датований 1586 р. (див.: Головацкій Яков Ф. Порядок школьный или О Уставѣ Ставропигійской греко-руской школы во Львовѣ 1586 года... Со снимкомъ рукописи. Львовъ. Скоротискомъ Института Ставропигійского, 1863, 8°, стр. 12 + снимокъ рукописи).

* «Акты Южной и Западной России» («Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею») — п'ятнадцятитомне видання документів, переважно з історії України та Білорусії XIV—XVII ст., яке виходило в Петербурзі протягом 1863—1892 pp. за редакцією М. І. Костомарова (т. 1—9, 11—13) і Г. Ф. Карпова (т. 10, 12, 14, 15).

* Бельовський Август (1806—1876) — польський поет, історик і археограф, учасник листопадового повстання 1830— 1831 pp. З 1845 р. співробітник Оссолінеуму, видавець «Monumenta Poloniae Historica» (1—3, 1864—1876), автор першого польського перекладу «Слова о полку Ігоревѣ» (1833).

* Гунасевич (Михайло Гунашевський; pp. н. і см. невідомі) — український літописець XVII ст., служив у канцелярії Війська Запорозького, був київським протоієреєм, уклав рукописну книгу, в якій вміщено історичні, релігійно-полемічні та побутові записи, в тому числі так званий «Львівський літопис» і «Пересторогу».

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 232

а власне із просторого оповідання, переплетеного полемічними виступами, про заходи коло заведення унії і про Берестейський собор 1596 p., якого автор був свідком, а в другій часті міститься простора полеміка против верховенства папи, в якій автор воює почасти православними, а почасти протестантськими доказами. Треба додати, що Рогатинець також як приватний чоловік виступав в обороні православія навіть у публічних диспутах, з яких одну мав у Вільні з тамошніми єзуїтами в р. 1592. Про його вплив на львівське міщанство можна судити із того, що молдавський воєвода, пишучи до львівських братчиків, закидав їм, кепкуючи, що мають Красовського за бога, а Рогатинця за пророка, а пізніший полеміст Касіян Сакович у одній своїй польській брошурі, виданій коло 1620 р.*, виразно говорив про «sektę Rohatyńców» у Львові.

* ... у одній своїй польській брошурі, виданій коло 1620 р. ... — Йдеться про брошуру Яна Дзвонковського, чи Дзвоновського, яка, за даними польської бібліографії, вперше вийшла 1608 p., а згодом кілька разів перевидавалася; відомо кілька варіантів видання 1625 p., зокрема під заголовком («Шість статей загального домового сейму...»). Див. розвідку і публікацію І. Франка «Козак Плахта. Українська народна пісня, друкована в польській брошурі з р. 1625» (ЗНТШ, т. 47, 1902, кн. 3, с 1—26).

Дзвонковський, чи Дзвоновський Ян (pp. н. і см. невідомі) — польськомовний письменник родом з Підгір'я, жив на Краківщині і в Східній Галичині, автор жартівливих побутово-соціальних віршів; прізвище «Дзвонковський», чи «Дзвоновський» є, очевидно, псевдонімом.

XVIII. МІЩАНСТВО І КОЗАЦТВО

Три важні появи характеризують другу половину XVI віку. Одна з них, так звана Люблінська унія, мала зв'язати Польщу і Литву в одно політичне тіло, а на правду відірвала Правобережну Україну разом із Волинню і Поліссям від Литви і прилучила її до Польщі. Ся унія, признана королем, не вважаючи на протести литовсько-руських делегатів, була хвилевим тріумфом польської політики і джерелом нехибного упадку Польщі. Прилучення південноруських земель до Польщі дало почин до півторастолітньої боротьби українського народу з поляками за своє національне існування. Безпосереднім наслідком політичної унії були польські змагання до одної державної релігії, що на південноруськім грунті відбилися процесом заведення церковної унії. Третім новим фактом, що відіграв важну роль в тім історичнім процесі, були дві характерні форми суспільного розвою південноруського народу а власне зріст міщанства з його братствами, школами і друкарнями, і зріст козацтва, яке з кочуючих шайок утікачів, степових пастухів та рибалок, наслідком ненастанних нападів татарських, з конечності перемінилося на воєнну дружину з автономною організацією, яка швидше чи пізніше мусила дійти до зрозуміння своєї ролі як оборонця безпечності Річи Посполитої (так тоді звали Польщу без огляду на її національний характер) перед нападами турків і татар, а в дальшій консеквенції як оборонця угнетенних підданих

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 233

проти самоволі панів. Тут відразу насунулися ще дві обставини, що з тих панів робили не тільки соціальних, але також національних і релігійних ворогів українського народу. Люблінська унія рівняла потомків давніх князів і бояр південноруських, що під литовським режимом жили на своїх старих привілегіях, з польською шляхтою, яка жила під зовсім іншими, феодальними порядками, тобто опирала свої чи то приватні, чи то фамілійні надбання на королівських наданнях. Від самого початку завоювання Галичини в половині XIV віку польські королі безоглядно ламали всі останки староруського родового права і своїми декретами позбавляли князівських та боярських потомків їх земських посілостей на тій одній основі, що вони не мали ніяких князівських документів ані даровизни. Деякі руські пани або монастирі помагали собі фальшуванням князівських даровизн, та тепер знаємо докладно, що всі відомі нам даровані грамоти червоноруських князів, особливо князя Льва, були пізнішими фальсифікатами. Натомість польські пани, королівські любимці, діставали з доброї волі королів величезні маєтності в Червоній Русі, як коли б вони були res nullius¹; так, приміром, любимець Ягайла Шпитко з Мельштина дістав у дарі майже ціле Галицьке і Позазбручанське Поділля. До того треба додати, що Люблінська унія чинила доступ до сейму Королівства польського залежним від віроісповідання, що повело до швидкого златинщення значної часті південноруської шляхти. З огляду, що найбільша часть шкіл середніх і вищих, єдино доступних для шляхетської молодіжі, були латинські, ведені в строго католицькім дусі, і хоч не виразно націоналістичні, все-таки виховували молодіж у польськім державнім дусі і впоювали в молодіж почуття єдності польської і руської нації, а властиво зразу звичайно зовсім ігнорували існування руської нації, полонізація вищих верстов руської суспільності мусила ширитися дуже скоро.

XIX. УНІЯ ОБРЯДІВ

Довершенням тої будови зілляння південноруського елементу з польським для утворення спільної і одноцільної політичної організації мала бути релігійна унія, якої метою було загатити прірву, що ділила православний

¹ Нічия річ (лат.). — Ред.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 234

схід від римо-латинського заходу і, дійшовши до вибуху в Константинополі, перенеслася в другій половині XI віку в Південну, а потім і в Північну Русь. Ми вже згадували, що від самих перших часів християнства була в староруськім письменстві жива полеміка проти латинських інновацій, а особливо проти уживання опрісноків* замість квасного хліба* при причастії* і проти віри в походження духа св[ятого] від отця і сина, т[ак] зв[аного] filioque¹*. Ся полеміка з часом заострялася, та коли Південна Русь перейшла під панування Литви, в якій католицькі впливи вже були тоді дуже сильні, сама собою виринула думка поєднати бодай на руськім грунті обі роз'єднані церкви. Особливо гарячим прихильником сеї думки був великий князь литовський Вітовт, стриєчний брат Ягайла, що, бувши сам великим князем, потім зробився польським королем, прийняв латинський обряд і в Червоній Русі сильно ширив католицизм, будуючи численні костьоли і монастирі. Боротьба католицьких змагань з опором православних була зразу глуха; щоб вияснити положення, Вітовт вислав Київського митрополита Ісидора з численною дружиною на вселенський собор у Флоренції, що розпочався в році 1435, а скінчився чотири роки пізніше у Феррарі заключенням формальної унії між латинською ієрархією і частиною грецької, але також живим протестом значної меншості грецького духовенства. Ісидор був один із найгарячіших оборонців думки про унію і здобув за се в Римі титул кардинала, але, вернувши на Русь і доїхавши аж до Москви, не міг удержатися з нею, мусів утікати з Московської держави, та й у Литовській не вдержався довго. Іменований по нім митрополитом болгарин Цамблак взяв участь у соборі в Базілеї*, та, здається, не зложив там ніяких рішучих обіцянок щодо переведення унії, а швидко по повороті зрікся митрополичого престола і вернув до чернечого стану в Нямецькім монастирі в Молдавії*. Цамблак має також невеличке місце в історії нашого письменства як автор похвали свого попередника, київського митрополита Кипріана II, і як автор промови, виголошеної ним у сані київського митрополита на Базілейськім соборі. Визначніше місце як агіограф і проповідник має він у болгарській літературі.

* Опрісноки — прісні хлібці, які вживаються для звершення таїнства причастя в римо-католицькому церковному обряді. Флорентійський собор дозволив католикам уживати при причасті як прісний, так і квасний хліб.

* Квасний хліб — хліб, із якого виготовляються просфори, які вживають для звершення таїнства причастя в православному церковному обряді.

* Причастя, або євхаристія — християнське таїнство, при звершенні якого віруючі під виглядом вина і хліба куштують начебто тіло і кров Христа, що символізує жертву, принесену ним за людські гріхи.

* Filioque — «і від сина», догмат католицької церкви, згідно з яким святий дух виходить і від отця, і від сина; православна церква стверджує, що святий дух виходить тільки від отця. Це догматичне розходження стало однією із головних причин розколу християнської церкви на православну і католицьку і було істотним пунктом полеміки, яка велася між православними і католиками на українських і білоруських землях у XVI і XVII ст., зокрема в питанні про унію.

* Собор в Базілеї — XVII вселенський церковний собор, скликаний у місті Базелі, відбувався протягом 1431 — 1449 pp.

* Нямцький монастир у Молдавії — монастир, заснований в місті Нямць (давньоруська назва Немеч) в 1497 р. В давньоруських літописах Нямць згадується як «Немечъ на Молдови».

Початок XVI віку, а власне сам р. 1500, приніс у латинську антиправославну полеміку першу гармату, твір секре-

¹ І від сина (лат.). — Ред.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 235

таря київського латинського єпископа Сакрана* п[ід] з[аголовком] «Deerroribus Ruthenorum»*, у якому перший раз систематично з католицького боку переглянено не тільки відміни православного обряду від католицького, але також численні наслоєння апокрифічних традицій і людових вірувань та церемоній, що протягом століть знайшли собі місце спеціально в південноруській православній церкві і надали їй фізіономію багато де в чому відмінну від грецького і загалом орієнтального православія. Із тої книжки, звичайно не цитуючи її, черпали пізніші католицькі полемісти, як ось римський кардинал Антоній Поссевіно*, що, бувши папським легатом у царя Івана Грозного, часто зводив з ним диспути про окремішності слов'янського богослужения, і написав потім про се твір «De moribus Moschovitarum». Під впливом того самого Поссевіно виступив віленський проповідник єзуїт Петро Скарга в р. 1577 з книжкою «О jedności kośćioła Bożego», що дала почин до політичного руху в справі поєднання православно-руської церкви з латинською. Князь Костянтин Острозький у листі до папи Климента VIII* висловив бажання довести до поєднання обох церков, та зазначив при тім, що се поєднання неможливе без згоди східних патріархів і московського царя. Тим часом серед південноруської ієрархії утворилася змова кількох єпископів, із ініціативи згаданого вже Скарги і за згодою короля Жигмунта III*. Єпископи, з'їхавши-ся потаємно в Луцьку, уложили точки унії, в яких згодилися на додаток filioque у «Вірую»* і на признання зверхньої власті папи, а натомість застерегли собі заховання решти православного обряду в богослуженні. Єпископи думали зразу взяти на сю згоду князя Костянтина Острозького, але сей відказався, а за його приводом відказався від згоди також львівський єпископ Гедеон Балабан. Тоді єпископи Іпатій Потій і Кирило Терлецький, позаставлявши свої добра єзуїтам, власним коштом поїхали до Риму з невеликим товариством своїх приближених і там перед папою Климентом VIII 1595 p. підписали акт унії. Там же видали руським друком книжечку «Календар римський новий», для пропаганди того нового календаря між будущими уніатами. Офіціальний акт заведення унії доконався на Берестейськім соборі 1596 p., тим способом, що до унії приступив також київський митрополіт Михайло Рагоза. На обох червоноруських єпископів, перемиського Копистенського* і львівського Балабана, що не хотіли приступити до унії,

* Сакран, або Сакроні Ян, або Ян із Освенціма (? — 1527) — польський церковний діяч, католицький теолог, професор і ректор Краківської академії, автор латиномовного трактату «Вияснення помилок руського обряду» (1500), яким розпочалася полеміка між католиками і православними в Речі Посполитій.

* «De erroribus Ruthenorum». — «Про помилки рутенців». Точна назва книги Сакроні — «Elucidarius errorum ritus Ruthenici» («Вияснення помилок обрядів русинів»).

* Поссевіно Антоній, чи Поссевін (1533—1613) — ватіканський дипломат, єзуїт, посередник в польсько-російських переговорах, що мали завершити Лівонську війну, автор проекту унії католицкої церкви з російською православною церквою; окремі положення цього проекту було використано польсько-шляхетським рядом при проведенні на Україні і Білорусії Брестської церковної унії 1596 р.

* Климент VIII (1536—1605) — римський папа протягом 1592—1605 pp.

* Жигмунд III. — Йдеться про польського і шведського короля Сигізмунда (Зигмунта) III Вазу (1566—1632) — короля Речі Посполитої і Швеції, на польський престол його було обрано 1587 р.; за допомогою Брестської унії 1596 р. він намагався досягти покатоличення і полонізації України і Білорусії.

* «Вірую» — християнська молитва.

* Копистенський Михайло (?—1610) — перемишльський і самбірський православний єпископ, активний борець проти унії.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 236

кинено анафеми. Православні зі свого боку під проводом князя Острозького і під президією делегата царгородського патріархату протосінгела Никифора* зложили в тім же Бересті свій власний собор, на якім прокляли єпископів-відступників враз із митрополитом. Отак доконався той акт, що мав бути другим тріумфом польської державної ідеї на південноруській землі і зробився другою болючою раною, що зараз від кінця XVI віку почала підточувати не тільки життєву силу руського народу, але також тривкість самої польської держави.

* Никифор (? — після 1596) — великий протосинкелл і екзарх константинопольського патріарха в українсько-білоруській православній церкві; учасник Брестського православного собору 1596 р., на якому проголосив анафему уніатам; після собору його було звинувачено польськими властями в шпигунстві на користь Туреччини і ув'язнено в Марієнбурзькому замку, де він невдовзі помер.

Заведення унії почали єпископи при помочі всіх відомих польських способів. При повнім браку урядової адміністрації в польській державі приняття нового обряду ієрархами давало поперед усього їм самим можність у своїх власних єпископських та монастирських селах насильно усувати православних священиків і передавати церкви прихильникам унії. Те саме робили, покликуючись на королівську волю, католицькі пани, і таким робом розширення унії пішло дуже швидко, хоча властиво дуже плитко, бо найбільша часть сільської людності або не розуміла, або не хотіла розуміти уніатських новостей.

Не будемо тут широко розводитися про той над усякий вираз сумний процес поширення унії такими людьми, як уніатський єпископ Крупецький у Перемишлі, Терлецький у Луцьку або й сам Потій, безперечно талановитий письменник і проповідник, але при тім політик, що не перебирав у способах для осягнення своєї цілі. По смерті Михайла Рогози ставши київським митрополитом, він своїм абсолютним режимом у ширенні унії допровадив до глибокого розворушення пристрастей у всьому краї, що виразилися такими рухами, як бунт Косинського*, убійство Йосафата Кунцевича в Полоцьку і убійчий напад на самого Потія* у Вільні 1609 р. Наслідком унії берестейської дійшло до того, що православна людність польської держави протягом 25 літ була позбавлена митрополита і мала тільки двох єпископів, а вся правобережна Україна була подекуди позбавлена православного сільського духовенства, яке мусило шукати посвячення у православних єпископів у Молдавії. Тільки збільшена сила козацтва, що помогло польському королеві розбити турків під Хотином 1622 p.* і приїзд антіохійського патріарха Макарія здужали довести до того, що польський король Владислав* згодився відновити православну митрополію в Києві 1625 p.*

* Косинський Криштоф (? — 1593) — гетьман українського реєстрового козацтва, керівник селянсько-козацького повстання 1591—1593 pp.

* ... убійчий напад на самого Потія... — Йдеться про замах на Іпатія Потія, вчинений 11 серпня 1609 p., коли член Віленського братства Іван Тупека кинувся на нього, розрубав єпископський ланцюг і відрубав два пальці лівої руки (див. розвідку І. Франка «Життя й літературна діяльність Іпатія Потія», т. 39 нашого видання).

* ... розбити турків під Хотином 1622 p. — Йдеться про Хотинську битву 1621 р., в якій об'єднані польсько-українські війська розбили султанське військо. У цій битві на прохання польського короля брало участь сорокатисячне козацьке військо, очолюване гетьманами Яковом Бородавкою і Петром Конашевичем-Сагайдачним.

* Владислав IV Ваза (1595—1648) — король Речі Посполитої протягом 1632—1648 pp.

* ... відновити православну митрополію в Києві 1625 p. — Відновлення православної ієрархії, а отже, і митрополії в Києві відбулося 1620 р.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 237

XX. ПОЛЕМІКА ПРО УНІЮ

Отсей час від кінця XVI віку зазначився в нашім письменстві цілим рядом визначних творів, яких головною темою була унія. Між її защитниками перше місце займає згаданий уже Потій, головний ініціатор переведення унії, заможний пан, що з протестанта зробився католиком, потім прийняв православіє, аби стати православним єпископом, і закінчив своє життя уніатським митрополитом. В обороні тої унії він написав цілий ряд учених трактатів, полемізуючи не тільки теологічними доказами, але далеко частіше приватними листами та фактами з приватного життя, якими старався компрометувати своїх противників.

Між головними прихильниками унії треба назвати ще Веляміна Рутського, який положив велику заслугу, зреформувавши чернечий закон василіан. Давніше приписували йому полемічний твір «Гармонія восточної церкви з костелом римським» (1608)*, але тепер знаємо, що се був твір Потія. В нашім письменстві Велямін Рутський має, одначе, ім'я як автор проречистого меморіалу, поданого до Риму в латинській мові в обороні не тільки уніатів, але також загалом руської народності проти надужить польської шляхти і польських урядів та проти душехватства латинського духовенства, яке деморалізувало не тільки православних, але також і уніатів.

* «Гармонія восточної церкви з костелом римським» (1608) ... — Див. розвідку І. Франка «Життя й літературна діяльність Іпатія Потія», т. 39 нашого видання.

На чолі противників унії і щодо часу, і щодо сили таланту та запалу треба поставити Івана Вишенського, зразу священика, а потім афонського монаха, який користувався важнішими працями чи то православних, в роді острозької «Книги о вірі» та «Апокрисис», чи то уніатів і католиків, в роді Скарги книжки «О jedności kościoła Bożego», виданої удруге 1596 p. разом з «Obroną soboru Berestejskiego», а також Потієвою книжкою «Антиррисис», виданою у відповідь на «Апокрисис» Філалета. В ряді посланій чи то до поодиноких осіб, уроді князя Василія Костянтина Острозького, чи то до корпорацій або й загалу православних, виступав остро проти католицьких вірувань, особливо проти верховенства папи, але ще остріше проти соціального безладдя Польщі, проти зіпсуття і деморалізації ієрархії і духовенства, проти надужить шляхти і уряду польського і в обороні простого та чесного людського життя і спеціального чернечого стану, часто погорджуваного тоді навіть руськими міщанами. Вишенський приходив один раз із Афона

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 238

до Червоної Русі, був у Львові і Дермані разом з Іовом Княгиницьким, основателем Скита Манявського, а потім прожив разом з Іовом якийсь час у пустині Марковій, де пізніше Іов оснував той скит. На точці світського публічного виховання він вдався в полеміку з Рогатинцем*, обстоюючи аскетичне, як він висловлювався, пустинне виховання. Розуміється, його докази в тім пункті були зовсім слабі і вже тоді не могли нікого переконати, бо сам факт унії і латинщення при помочі шкіл переконував усіх православних докладно, що без вищої світської освіти руській народності не простояти довго. Сам Вишенський у своїм останнім творі, розборі книги Іоанна Златоуста «Про священство», виданої 1614 р.*, зробив значну концесію сьому напрямові, підносячи вагу вищих теологічних студій. Другий афоніт, Іов Княгиницький, згаданий уже основатель Скита Манявського, має також невеличке місце в нашім полемічнім письменстві як автор розбору «Учительного євангелія» Транквіліона-Ставровецького*, в якім виказав не мало догматичних похибок проти православія.

* ... вдався в полеміку з Рогатинцем ... — Йдеться про послання Івана Вишенського «стариці Домнікії», яке датується 1605 р. Див. розвідку І. Франка «Іван Вишенський і його твори», Львів, 1895; т. 30 нашого видання.

* ... у ... розборі книги Іоанна Златоуста «Про священство», виданої 1614 р. ... — Йдеться про твір Івана Вишенського «Позорище мысленное», який датується 1615—1616 pp. «...Іоанна Златоустаго... книга о священчьствѣ...» була видана 1614 р. Львівською братською друкарнею.

* ... розбору «Учительного євангелія» Транквіліона-Ставровецького... — Йдеться про лист Йова Княгиницького до Кирила Транквіліона-Ставровецького від 23 серпня 1619 p., опублікований у кн.: Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники, т. 1. К., 1883. Приложения, с. 218—234.

Визначним письменником в обороні зразу православія, а потім унії, був Мелетій Смотрицький, син Герасима Смотрицького, що виступив уперве на поле письменства із одвертим листом до Іпатія Потія з р. 1596*, який тоді лишився недрукований, але в рукописі містився в додатку до друкованого примірника «Апокрисиса» в бібліотеці Оссолінських у Львові. Другим визначним твором Смотрицького був виданий 1610 р. в Києві «Threnos cerkwie prawosławnej»* по утраті вельможних шляхетських родин, доконаній по зведенні унії протягом кількох літ у початку XVII віку. Крім історичного плачу, що міститься у вступі, маємо далі догматичний трактат в обороні православія. Перенісшися до Вільна, Смотрицький виступив як речник тамошнього православного братства в боротьбі з митрополитом Потієм в цілім ряді полемічних брошур, писаних польським язиком. Пізніше, відбувши подорож на Схід і оглянувши тамошні церковні відносини, він написав книжку «Апологія»*, в якій завзято виступив проти православія і в обороні католицьких догм. Сим стягнув на себе прокляття православного собору, відбутого в Києві 1628 p., і відповідь Іова Борецького «Аполлея (знищення) Апології»*. Ім'я Смотрицького в нашім письменстві зв'язане нерозривно з виданою ним 1619 р. в Євю коло Вільна граматикою слов'янського язика, що на довгий час стала підручником для пів-

* ... Мелетій Смотрицький... виступив уперве на поле письменства із одвертим листом до Іпатія Потія з p. 1596... — Йдеться про «Отпис на лист... отца Ипатіа... до... княжати Костеитина Острозского... Острог, 1598, підписаний псевдонімом «Клірик Острозький». І. Франко дотримується тут гіпотези, згідно з якою це псевдонім Meлетія Смотрицького.

* «Тhrenos» — книжка «θρηνrjvοζ, to iest lament...wschodniey cerkwie. Pierwiey z graeckiego na słowieński, a teraz г słowenskiego na polski przełożony przez Tneophila'Orthologa..» (Вільно, 1610).

* «Апологія...» — «Apologia peregrinatiey do kraiow wschodnych przez mię, Meletiuza Smotrzyskiego... roku p[ańskiego] 1623 у 24 obchodzoney... do przezacnego narodu ruskiego...» (Львів, 1628).

* ... відповідь Іова Борецького «Аполлея (знищення) Апології». — «Аполлеіа Апологіи, книжки діалектом руским написанои, полским зась ве Лвовѣ друкованои, вкоротце а правдиве зьсуммованая през стан духовный восточного православіа» (Київ, 1628); описує Київський собор 1628 р., на якому було засуджено твір Мелетія Смотрицького «Апологія...»; участь у цьому засудженні брав сам Мелетій Смотрицький, Іов Борецький, Ісайя Копинський, Петро Могила та ін.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 239

денноруських і північноруських шкіл, мала вплив на витворення т[ак] зв[аного] сербослов'янського язика південної Угорщини і була вихідною точкою граматичних студій великоруських письменників XVIII віку. Для нашого письменства граматика Смотрицького мала радше шкідливий, аніж корисний вплив, бо, нехтуючи ту літературну мову, яка так гарно виробилася у репрезентантів міщанства в кінці XVI і в початку XVII віку, розпочала реакцію на користь мертвого церковнослов'янського язика.

Згадавши про граматику Смотрицького, годиться також згадати про словник Памви Беринди, заслуженого друкаря молдавського походження, виданий 1627 р. в Києві п[ід] з[аголовком] «Лексікон славеноросскій», в якім можемо бачити філологічне використання і вираз власне не церковної, а тодішньої літературної, в значній мірі народної мови.

XXI. КИЇВСЬКА МИТРОПОЛІЯ

Більше-менше від 1615 р. робиться Київ головним осередком православія і православного письменства. Розгортаються тут два огнища просвітної і письменницької праці, а власне Богоявленське церковне братство* і Печерська Лавра, в якій щасливим випадком громадиться цілий гурт визначних мужів і талановитих письменників. Назвемо між ними Іова Борецького, що з архімандрита Печерської Лаври став першим православним митрополитом після Рагози і був автором згаданої вже «Аполлеї»; далі Єлисея Плетенецького, ігумена Печерської Лаври, невтомного хазяїна, організатора лаврської друкарні і видавця декількох теологічних книг, наново перекладених із грецького, і нарешті Захарія Копистенського, що 1619 р. видав «Книгу о вѣре единой» під псевдонімом Азарія, а коло р. 1621 викінчив монументальний полемічний твір п[ід] з[аголовком] «Палінодія», в якім з незвичайною систематичністю і багатою ерудицією зібрано і вияснено всі спірні точки між східною і західною церквою. На жаль, ся книга, з якої черпали не раз пізніші полемісти, не була в той час надрукована. Її оригінал лишився в Печерській Лаврі, з якої взяв його Куліш і якимось робом передав бібліотеці Замойських у Варшаві*. Текст «Палінодії» не з того оригіналу але з пізнішої копії, був надрукований Петербурзькою Археографічною комісією* у четвертім томі «Историче-

* Богоявленське церковне братств о... — релігійно-національна організація київських міщан; виникло 1615 р. при Київському Братському Богоявленському монастирі з метою боротьби проти польської шляхетсько-католицької агресії. Після 1654 р. значення та роль братства занепадає.

* Бібліотека Замойських у Варшаві. — Бібліотека, започаткована в XVI ст. Яном Замойським (1542—1605) в Замості; збагатив її і перевіз 1811 р. до Варшави граф С. Замойський (1775—1856); майже повністю загинула в 1939 і 1944 pp.

* Петербурзька Археографічна комісія — установа, утворена в Петербурзі 1834 р. при Міністерстві народної освіти з метою систематичного видання джерел з вітчизняної історії. Здійснила ряд серійних видань, в тому числі «Акты Южной и Западной России», з 1841 р. почала видавати «Полное собрание русских летописей», з 1872 р.— «Русскую историческую библиотеку».

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 240

ской библиотеки»*. Із письменників, що визначилися при Богоявленськім братстві, яке на взір львівської Ставропігії оснувало у себе братську школу з бурсою, заслуговує на увагу перший її ректор Касіян Сакович, відомий у нашім письменстві віршами на похорон гетьмана Конашевича Сагайдачного*. Пізніше, покинувши православіє і зробившися єзуїтом, він осів у Кракові, де видав польською мовою довгий ряд полемічних памфлетів проти православія і різних точок православного обряду та різних осіб православного віроісповідання.

* Текст «Палінодії» ... надрукований ... у четвертім томі «Исторической библиотеки». — Йдеться про кн.: Русская историческая библиотека, издаваемая Археографическою комиссиею. Том четвертый. Памятники полемической литературы в Западной Руси. Книга первая. Петербург, 1878, с. 313—1200.

* ... віршами на похорон гетьмана Конашевича Сагайдачного... — «Вѣршѣ на жалосный погреб зацного рыцара Петра Конашевича Сагайдачного, гетмана войска его королевской милости запорозкого. Зложоныи през инока Касіана Саковича, ректора школ кієвских, въ брацтвѣ. Мовленые от его студеов на погребѣ того цного рыцара в Кієвѣ в недѣлю проводную, року божого тысяча шестьсот двадцать второго».

Із поменших центрів просвіти і письменства в Південній Русі в першій половині XVII віку треба згадати особливо монастир у Кутейні*, що мав свою друкарню з 30-х до 60-х років, у якій видав переклад на тодішню літературну мову повісті про Варлаама і Йоасафа, доконаний із грецького і слов'янського на руський язик р. 1637. З поменших друкарень треба згадати друкарню в Угорцях у Галичині, в якій руський друкар Павло Домжив Люткович надрукував «Виклад віри» 1611 p., далі вандрівну [мандрівну] друкарню Василя Тяпинського, який іще коло р. 1580 розпочав і не докінчив друк Четвероєвангелія на народну мову з глосами із церковного тексту інших видань і з дуже цікавою передмовою. До ряду таких недокінчених друків належить також розпочатий у Острозькій друкарні друк «Пандекта» Никона Чорногорця*, із якого дійшло до нас дев'ять аркушів без титулу і без дати та без місця друку. Як широко сягало зацікавлення південноруським письменством в ту пору, можемо судити з того, що навіть афонські монахи здобулися на видання двох книжок у друкарні Іверського (Грузинського) монастиря п[ід] з[аголовками] «Рай мислений», в р. 1659, і «Часослов» 1661 p.*

* Монастир у Кутейні. — Кутеїнський Богоявленський монастир на Могилівщині під містом Оршею заснований 1623 p., був осередком боротьби з унією на білоруських землях і осередком білорусько-українського культурного співробітництва у XVII—XVIII ст., при ньому діяла друкарня (див.: «Краткие сведения об Оршанско-Богоявленском монастыре», Спб., 1868).

* ... р озпочатий у Острозькій друкарні друк «Пандекта» Никона Чорногорця... — Йдеться про видання «Книга... собрана і списана от многих и различных... книг... отцем... Никоном, живущим в глаголемой Черънѣи горѣ...».

* ... навіть афонські монахи здобулися на видання двох книжок у друкарні Іверського (Грузинського) монастиря п[ід] з[аголовками] «Рай мислений», в р. 1659, і «Часослов» 1661 p. — І. Франко помилково приписує ці видання «афонським монахам»; ідеться про книжки, видані в Іверському Валдайському Богородицькому Святоозерському монастирі на Новгородщині, який було засновано 1653 р. за вразком Іверського монастиря на Афоні: «Рай мысленный. В нем же различные цвѣты. Преподобным Стефаном Святогорцем собраны. О святѣй афонстѣй Горѣ, почто ради святою завется, и о Іверском Монастыри в той же святѣй Горѣ и о Портаитской иконѣ. Присовокупленно же и о монастыри Іверском Святоєзерском и о явленіи и пренесеніи мощей святаго Іакова Боровицкаго в монастыр Іверскій. В том же монастыри издася. Лѣта 7167 (1659). Мѣсяца Октоврія 29 дня. 3 + 77 + 30 арк. в 4°» і «Часослов з канонами апостолам, св. Николаю, Честному кресту, Распятію господню, Богородице и Службою воскресною» — из «Брашна духовного» ... (див.: Свінцицький Іларіон. Каталог книг церковнослов'янської печаті. Жовква. 1908, № 386 (636) і 165 (524).

Привернення православної митрополії в Києві розбудило живіші надії православних на кращу будущину і поперед усього насунуло думку піднести рівень шкільної освіти серед православного духовенства і сільських людей. На Вкраїні було ще багато православної шляхти, що відчувала потребу здвигнення рідної культури і не щадила датків чи то на будівлі і інституції з культурними цілями, чи то на стипендії для здібних молодих людей, щоб могли у заграничних школах набратися вищої освіти. Одним із таких стипендіатів був Інокентій Гізель, з роду балтійський німець, що пізніше був учителем Могилянської колегії, переміненої з часом на Академію.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 241

З початком тридцятих років XVII віку на перший план серед київської просвітної громади висувається особа Петра Могили, сина волоського господаря, що свою початкову світську кар'єру проміняв на чернечу рясу і, ставши з часом ігуменом Богоявленського монастиря, пізніше добився становища православного митрополита. Його заходами була здвигнена т[ак] зв[ана] Могилянська Академія в Києві, якої першим ректором був учений монах Сильвестр Косов, що по смерті Могили став київським митрополитом. Хоча Могила, як відомо, в своїй молодості був навіть у Франції, то все-таки ані він, ані Косов, ані Гізель, три головні фундатори Київської Академії, не мали настільки новочасної освіти, щоб могли свою інституцію поставити на рівні тодішніх передових академій. Київська православна Академія була заснована на взірець єзуїтських колегій і ведена наскрізь схоластичною методою, яка тоді навіть у Польщі була вже перестарілою. Оттим-то не диво, що вона не виховала ані одного визначного письменника і ані одного сильного характеру, а натомість наплодила велику масу учених, що понесли свої услуги в Московщину, або таких многопишущих слабодухів, як оба чернігівські єпископи Лазарь Баранович і Іван Максимович, що тратили доходи своїх єпархій і вижебрані у московських царів суми на друкування величезних томів пустих проповідей або віршів.

XXII. КИЇВСЬКІ УЧЕНІ

Найвизначнішим письменником сеї сумної доби другої половини XVII віку являється Іоанникій Галятовський, талановитий дилетант, що кидається на найрізніші теми, звичайно мало зв'язані з інтересами рідного народу, популяризатор і компілятор різнорідних мало кому потрібних відомостей, аматор і збирач чудесних легенд і оповідань, полеміст, що поборює різні духові вітряки в роді жидівського псевдомесії Сабатая Цві* або Магометового Алькорану*, компілює реєстр єретиків*, серед яких фігурують також відомі йому європейські учені і оздоблює свої проповіді різнорідними фацеціями та псевдовченими екскурсами з символічним толкуванням. Із його творів власне великий збір проповідей п[ід] з[аголовком] «Ключ розумѣнія»* з долученою до нього «Наукою о зложенню казання»* здобув собі значну популярність не задля своєї проповідницької чи етичної вартості, а власне задля тих більше белетрис-

* Сабатай Цві, або Цеві (1626—1676) — єврей із міста Смірни, який 1665 р. оголосив себе месією, тобто «спасителем», посланим богом на землю для знищення зла і встановлення «царства небесного»; це породило єретичний рух серед іудеїв, який докотився і до України; Франко мав на увазі зумовлений цим рухом полемічний трактат Іоанникія Галятовського, який вийшов у Києві українською мовою 1669 р. і польською мовою 1672 р.

* Магометів Алькоран — Коран, «священна книга» мусульман, збірник релігійних догм, міфів та правових положень ісламу, що їх як «боже откровения» начебто передав людям пророк Магомет, чи Мухаммед (бл. 570—632), арабський релігійний і політичний діяч, засновник ісламу. І. Франко має на увазі полемічний трактат Іоанникія Галятовського «Alkoran Machometów», який вийшов польською мовою у Чернігові 1683 р.

* ... реєстр єретиків... — Йдеться про книгу Іоанникія Галятовського «Alphabetum rozmaitym heretykom», яка вийшла польською мовою у Чернігові 1681 р.

* «Ключ разумѣнія...» — збірник проповідей Іоанникія Галятовського. Книга вийшла українською мовою у Києві 1659 р. і у Львові 1663 і 1665 pp.

* «Наука о зложенню казання» — точна назва «Наука албо способ зложеня казаня...».

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 242

тичних чи фантастичних прикрас. Не менше відома також його збірка «Небо новое»*, присвячена чудесам Богородиці.

* «Небо новоє» — збірник легенд, укладений Іоанникієм Галятовським; книга вийшла українською мовою у Львові 1665 р.

Взагалі треба сказати, що XVII вік у нас був віком незвичайного розбудження віри в чудеса. В ту пору повстала маса церков із чудесними іконами, що появлялися чи то в старих церквах, чи то на деревах, чи над криницями або лісовими джерелами. В місцевостях, де була така ікона, швидко творилися численні оповідання про доконані нею чуда, а се стягало до тих ікон численних людей з різних сторін. Передом ішли тут старші місця, вславлені чудами, як ось київська Печерська Лавра та Почаїв. Значну збірку чудес, доконаних у Печерській Лаврі, списав і опублікував печерський монах Кальнофойський у книжці п[ід] з[аголовком] «Teraturgema»*, виданій польською мовою 1634 р. Цікаво, що найбільша часть списаних там чудес походить із найновішого для автора часу, то значить із початку XVII віку, а тільки дуже небагато із XVI віку. Збиранням чудес місцевих ікон займався також Петро Могила, нотуючи їх пильно у своїх записках*, а Галятовський присвятив декілька окремих книжечок чудесам поодиноких місцевих ікон*, приміром Куп'янської божої матері...

* ... опублікував ... у книжці... «Teraturgemа». — Йдеться про його польськомовну книгу «Τερατονρϒημα», lubo cuda...», видану у Києві 1638 р.

* Записки Петра Могили — власноручні записки Петра Могили, опубліковані у вид.: Архив Юго-Западной России, издаваемый Комиссиею для разбора древних актов, состоящей при киевском, подольском и волынском генерал-губернаторе, ч. 1, т. VII. Км 1887, с. 49—189, в яких переказано легенди про чудеса.

* ... Галятовський присвятив декілька окремих книжечок чудесам поодиноких місцевих ікон... — Йдеться про збірники Галятовського: «Небо новоє», «Skarb pochwały... bogarodzicy Jeleckiey...» (Новгород-Сіверський, 1676), «Скарбница потребная...» (Чернігів, 1676, два варіанти — староукраїнською і польською мовами), «Sophia męndrość...» (Чернігів, 1686).

Визначним проповідником другої половини XVII в. був Антін Радивиловський*, чернець Печерського монастиря, який лишив по собі дві великі збірки проповідей під характерними для того часу титулами «Огородок богородице Маріи», друкований 1676р. і «Рожаний вѣнець Христов»*, друкований 1688 р. В першій збірці подано казання на найважніші свята цілого року, особливо т[ак] зв[ані] господські і богородичні, а також про важніших святих, у тім числі також про руських святих: князя Володимира, хрестителя Русі, святого Антонія Печерського, св. Феодосія Печерського і окремо про перенесення його мощей, святих Бориса і Гліба і інших, а на закінчення ряд казань морального змісту на випадок війни, про покаяння, п'янство, пекло і супружество, «Вінець Христов» являється свого роду учительним євангеліем, містячи в собі казання на всі 52 неділі року. Майже всі казання Радивиловського належать до типу т[ак] зв[аних] символічних, де на основі принагідного цитату порівнюється святого з якоюсь міфічною або біблійною особою або з якимось твором природи, і з такого порівняння більш або менш вимушеним способом витягається моральну науку.

* Радивиловський Антоній (? — 1688) — український церковний діяч, проповідник і письменник, вихованець Києво-Могилянської колегії, жив у Чернігові та Києві, був намісником Києво-Печерської лаври, ігуменом київського Микільського монастиря.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 243

I так святого Антонія Печерського в першій проповіді прирівнюється до Фенікса, в другій до патріарха Авраама, а в третій до бджоли. Інтересна проповідь про Володимира, в якій автор кілька разів повторює, що Володимир хрестився в Корсуні, а всіх киян велів хрестити в ріці Почайні, а потім принагідно пише, що Володимира хрестив митрополит Михаїл у криниці, яку пізніше прозвали Хрещатиком.

Із київських учених, що від половини XVII віку перейшли на службу в Московщину і прищепляли там ту саму польсько-руську культуру, в якій були виховані в Південній Русі або яку доповнили подорожами, назвемо тут Симеона Ситияновича, єпископа полоцького*, автора віршованої псалтирі, виданої в р. 1680 п[ід] з[аголовком] «Рифмологіон»; Єпіфанія Славинецького і Дмитрія Туптала, єпископа ростовського, якого «Четы Мінеї» зразу були друковані в Києві і підпали московській духовній цензурі, так що перше видання першого тому було спалене, а нове повне видання вийшло в Москві. Отсі письменники головною частиною своєї діяльності належать до північно-руського письменства, та все таки Славинецькому і Тупталу належить почесне місце також у нашому письменстві, першому за докопані ним у Київській Печерській Лаврі друки деяких церковних книг, а другому за «Четьї Мінеї», що хоч писані церковною мовою, все-таки здобули собі широку популярність також серед південноруського народу, про що годиться тут згадати хоч би по свідоцтву Тараса Шевченка, що в хаті його батька по неділям у присутності сусід читано «Мінею»*. Ще одного київського вченого із XVII віку годиться тут згадати задля визначної ролі, яку він відіграв у історії, як дорадник Петра Великого, а власне Феофана Прокоповича. Визначний політик, він був одним із головних діячів петровської реформи, яку пропагував у своїх численних проповідях, а в нашім письменстві має невеличке місце задля своєї драми «Милость божія Україну... свободившая»*, де говориться про побіду Хмельницького над ляхами.

* Симеона Ситияновича, єпископа полоцького... — Йдеться про Симеона Полоцького; єпископом полоцьким він не був.

* ... по свідоцтву Тараса Шевченка... читано «Мінею» ... — Йдеться про згадку Т. Шевченка в епілозі до поеми «Гайдамаки» про читання селянами «Четьї мінеї» Д. Туптала:

Бувало, в неділю, закривши Мінею,
По чарці з сусідом випивши тієї,
Батько діда просить, щоб той розказав

Про Коліївщину, як колись бувало...

* «Милость божія Україну... свободившая» — п'єса «репрезентованная в школах Кіевских 1728 року»; автор її невідомий; висловлювались непереконливі гіпотези про належність твору Феофану Прокоповичу, Іннокентію Неруновичу, Феофану Трофимовичу.

XXIII. ДРАМАТИЧНА ЛІТЕРАТУРА XVII ВІКУ

Для доповнення малюнка південноруського письменства в XVII віці треба згадати ще про початки драматичної літератури, що творить одну з характерних при-

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 244

кмет тодішнього часу. Нема сумніву, що замилування до драматичних вистав у південноруської людності прийшло з Польщі. Маємо виразне свідоцтво про те, що поляки свої польські драми переплітали руськими сценами або інтермедіями. Дві такі інтермедії, написані латинським священиком, вірменином з роду, Яковом Гаватом, були опубліковані ще 1619 р. разом з його драмою «Tragedia św. Jana Chrzciciela, Przesłańca Bożego», яка разом з ними була виставлена того ж року на ярмарці в Камянці-Подільськім. Сі інтермедії передрукував і додав до них основну студію про їх теми М. Драгоманов*, а студію про життя автора написав М. Павлик. Із південноруських письменників треба зазначити ім'я ставропігійського священика у Львові і вчителя при братській школі Іоанникія Волковича, який у р. 1631 виставив у часі великодних свят шкільну драму про воскресенія Христове п[ід] з[аголовком] «Розмышлянє о муцѣ Христа-спасителя нашего», акт «вѣршами писаний і во Львовѣ при церкви Братской през отрочат отправований». В акті виступало 13 осіб, а власне три душі побожні, із яких одну відіграв Георгієвич, другу Лангиш, а третю Буневський. Крім сих побожних душ, виступало 10 вісників, яких акторів не названо. Нема сумніву, що подібних творів було більше, і що до першої половини XVII віку належать обі пасійні драми, віднайдені мною в рукописах у Галичині, а власне так названа мною «Містерія страстей Христових»*, і замітна своєю мовою і своїм віршовим розміром драма «Про збурення пекла»*. Обі драми визначаються оригінальністю тем і відрізняються тим від усіх відомих нам західноєвропейських, а в тім числі і польських пасійних драм. Щодо драми «Про збурення пекла» треба зазначити, що вона написана мовою майже чисто народною і розміром, подібним до розміру козацьких дум. Цікаво й те, що на підставі тої драми була вчасно уложена вірша*, що заховалася в Галичині у чотирьох копіях, із яких одна повна, друга трохи неповна, а з двох інших лишилися тільки уривки, наклеєні на обложках одного рукопису; цікаво зазначити, що кожна з тих копій, із яких найдавніші сягають початку XVIII віку, виявляє вже окрему редакцію. Значить, драма вже в XVII віці мусила бути часто переписувана і перероблювана, а пам'ять про неї в формі вірш ще в другій половині XVII віку разом із великою колонізацією Слобідської України мусила із правого берега Дніпра перейти на лівий. Варто зазначити ще й те, що один із моти-

* Сі інтермедії передрукував і додав до них основну студію про їх теми М. Драгоманов... — Йдеться про праці М. П. Драгоманова «Две южнорусские интермедии начала XVII в.» («Киевская старина», 1883, кн. 12, с. 652—664) і «Старейшие русские драматические сцены» («Киевская старина», 1885, кн. 11, с. 371—407).

* «Містерія страстей Христових». — Йдеться про так званий «Dialogus de passione Christi», див. публікацію і розвідку І. Франка «Мистерия страстей Христовых» («Киевская старина», 1891, кн. 4, с. 131—154; т. 28 нашого видання).

* «Про збурення пекла». — Йдеться про так зване «Слово про збурення пекла»; див. публікації й розвідки І. Франка «Южнорусская пасхальная драма» («Киевская старина», 1896, июнь, с. 380—412; июль, с. 1—29; т. 30 нашого видання) і «Слово про збурення пекла. Українська пасійна драма» (ЗНТШ, т. LIXXX, 1908, кн. 1, с. 5—50; т. 37 нашого видання).

* ... на підставі тої драми була вчасно уложена вірша... — вірш «Єгда Юда Христа жидам продав», див. публікації і розвідки І. Франка, вказані в попередній примітці.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 245

вів сеї драми, а власне сценка, як Соломон вимудрувався з пекла, війшла в уста галицького і угроруського народу.

XXIV. ІНТЕРМЕДІЇ І ВЕРТЕП XVII-XVIII В.

В другій половині XVII і в першій половині XVIII віку Київська Академія робиться тим гніздом, у якім виплоджується цілий ряд духовних драм, звичайно на біблійні або легендові теми, з виразно схоластичним характером, де місце живих осіб заступають звичайно алегоричні фігури, а місце драматичної акції — довгі декламації або хоральні канти. Ціннішими від тих драм бували інтермедії, короткі сценки, звичайно гумористичного або сатиричного змісту, які відіграно по кождім акті драми. Із відомих авторів тих інтермедій дійшло до нас тільки десять інтермедій Митрофана Довгалевського, учителя Київської Академії із 30-их років XVIII віку. Надто знайдено декілька безіменних інтермедій, із яких дві віднайшов я в галицько-руських рукописах Народного дому*. Місце інтермедій заступали іноді так звані антипрологи*, сцени з біблійної історії. Три такі сцени, а власне «Адам і Єва», «Лазар і багач» і «Блудний син» віднайшов я також у галицько-руських рукописах XVIII віку.

* ... декілька безіменних інтермедій, із яких дві віднайшов я вгалицько-руських рукописах Народного дому... — Йдеться про інтермедії «Розмова між поляком і ковалем» (див.: «До історії українського вертепу XVIII в.». — ЗНТШ, т. 73, 1906, кн. 5, с. 5—64, зокрема с. 6—13; т. 36 нашого видання), та «Інтермедіум жид із русином» (див.: «Котра віра ліпша? Інтермедія жида з русином. Тексти й студія...» Львів, 1913; т. 39 нашого видання)....

* Антипрологи — уривки пасійних містерій (див. публікації І. Франка «Нові матеріали до історії українського вертепу». — ЗНТШ, т. 82, 1908, кн. 2, с. 30—52; т. 36 нашого видання).

Дуже оригінальною композицією з поважної різдвяної драми і інтермедії був так званий вертеп*, у якім замість живих осіб виступали ляльки у відповідних костюмах, а розмови виголошував чоловік, уміщений за вертепною будкою, невидимий для публіки, порушаючи притім ляльки на сцені відповідно до акції. До недавна відомий був тільки один текст вертепних драм, опублікований 1860 р. Маркевичем* і уложений учениками Київської духовної Академії, якого новішу редакцію знайдено в Сокиринцях, маєтності Галагана*, разом із старою вертепною будкою. Ся київська вертепна драма, судячи по хронологічних признаках її тексту, постала не швидше як при кінці XVIII віку. Мені вдалося знайти в бібліотеці Народного дому вертепну драму, зложену мішаниною язиків польського, руського, білоруського, з примішкою жидівського жаргону, циганських і московських слів. Рукопис драми належить до першої половини XVIII віку, але се, очевидно, не оригінал, тільки школярська копія. З цікавого факту, що один із україн-

* Вертеп — див. розвідки і публікації І. Франка «До історії українського вертепу XVIII в. I-Х. Історично-літературні студії й матеріали» (Львів, 1906) і «Нові матеріали до історії українського вертепу» (ЗНТШ, т. 82, 1908, кн. 2, с. 30—52), т. 36 нашого видання.

* ... опублікованій 1860 р. Маркевичем... — Йдеться про книжку М. Маркевича «Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян» (К., 1860), де на с. 27-64 вміщено матеріали про вертеп.

* ... в Сокиринцях, маєтності Галагана... — маєток українських поміщиків, нащадків козацької старшини Ґалаґанів на Чернігівщині, див.: Галаган Г. П. Малорусский вертеп. — «Киевская старина», 1882, кн. 4, с. 1—38.

Галаган Григорій Павлович (1819—1888) — діяч ліберально-буржуазного руху на Україні.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 246

ських ієрархів, поставлений єпископом у Тобольську на Сибірі в початку XVIII віку, заніс там також вертепну гру*, зложену польсько-українською мовою, яка дотривала там аж до половини XIX віку, можна догадуватися, що вертепна гра постала ще в XVII в. на самім заході нашої території в такій околиці, де близько стикалися народності польська, південноруська і білоруська. З короткого натяку одного з тих, що бачили ще остатні вистави тобольської вертепної драми*, виходило, що в тій драмі коваль і хлопська громада кепкують собі із претенсіонального, збанкротованого шляхтича. В однім рукописі Народного дому з першої половини XIX в. я знайшов драматичну сцену того самого змісту, яка, зрештою, в недраматичній формі, як народна пісня, була друкована в збірнику галицько-руських пісень Головацького.

* один із українських ієрархів, поставлений єпископом у Тобольську на Сибірі в початку XVIII" віку, заніс там також вертепну гру... — Йдеться про Іоанна Максимовича, митрополита сибірського і тобольського (з 1712 p.).

* ... натяку одного з тих, що бачили ще остатні вистави тобольської вертепної драми... — Йдеться про статтю Н. Щукіна «Вертеп в Сибири» («Вестник Императорского русского географического общества», 1860, № 7), де відзначено, що в сибірському вертепі іноді після драми про Ірода «розыгривалась комедия, сколько могу припомнить, из малороссийского или польского быта», в якій «голый шляхтич хвастает богатством, хлоп его обманывает и бьет» (див.: Франко I. До історії українського вертепу XVIII в.», Львів, 1906, с. 36, 101, 102; т. 36 нашого видання).

XXV. НАРОДНІ ПІСНІ І ВІРШІ

Треба тут іще згадати про народну і полународну, усно передавану творчість, яка, власне, в першій половині XVII віку витворила деякі інтересні нові форми. Вся маса південноруських народних пісень, відомих нам досі, розпадається на кілька відділів відповідно до їх тем і до часу їх постання. Найстарші — пісні обрядові, що співаються або періодично щороку у відповідні празники, або при різних нагодах людського життя, як ось уродини, весілля, смерть. Із обрядових пісень першої категорії найчисленніші так звані колядкові, зв'язані зі святами різдва і нового року. Із пісень другої категорії найважніші — весільні пісні. Одні і другі пісні обрядові сягають своїми початками в дохристиянські часи, але носять у своїх теперішніх комплексах виразні сліди довговікового історичного розвою південноруського народу. Найстарші колядки, заховані переважно в глухих кутках Галичини, оповідають про створення світу в дусі нехристиянської, а властиво двоєвірної міфології, і не виявляють слідів богомільських вірувань. Трохи пізніша верства колядок малює нам досить вірно князівсько-дружинні часи з їх вербованим військом і походами в далекі краї, за Дунай і до Царгорода. За ними йдуть численні колядки побутового характеру, що малюють спокійне хліборобське життя великих родин у дворищах з принагідними радощами стрілецтва або ри-

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 247

бальства. Ще пізніші колядки містять неясні спомини про татарські напади та козацькі війни.

І серед весільних пісень стрічаємо дуже давні комплекси, приміром, записане Ольгою Рошкевичівною* весілля в Лолині з виразними слідами матріархату. Майже у всіх весільних обрядах на всім просторі Південної Русі стрічаємо сліди передісторичного умикання дівчат поруч із слідами купування дівчат. Із інших обрядових пісень особливо веснянки і купальські пісні містять у собі численні сліди давноминулих обичаїв, звичаїв і вірувань.

* Ольга Рошкевичівна — Ольга Рошкевич (1853—1935), приятелька І. Франка; записувала народні пісні, зокрема зібрала повний весільний цикл, який Франко надрукував 1886 р. із своєю передмовою у виданні Краківської Академії наук («Obrzędy і pieśni weselne Iudu ruskiego we wsi Lolinie, powiatu Stryjskięgo. Zebrała Olga Roszkiewicz. Opracował I. Franko»).

Друга велика група народних пісень має переважно епічний характер, хоча в південноруських епічних піснях епіка не виступає так чисто, як у болгаро-сербських юнацьких піснях або в великоруських билинах, тільки завсіди підмішана значною дозою ліризму. Найстарші зразки народних епічних пісень віднаходимо в більше або менше прозовій формі в найстаршім київськім літописі. Із половини XVI віку маємо записану чеським граматиком Благославом* коло 1580 р. прегарну пісню про молдавського воєводу Стефана* угроруського походження. В другій половині XVI віку в латинській поемі польського поета Кльоновича «Roxolania» маємо переповідану латинськими гекзаметрами червоноруську пісню про чабана, що, зачарований дівчиною, прилітає до неї на поклін. В одній польській брошурі, друкованій у Кракові 1625 р.*, надруковано українську пісню про уведення дівчини козаком, якої численні парості живуть і досі в устах українського і польського народу. Се найстарші відомі нам народні пісні, яких дату можемо справдити зовсім напевно. До них можна додати мшанецьку колядку* про чудесне будування Софійського собору в Києві і про напад поляків на той собор, у якій остатня подія належить до р. 1632.

* Ян Благослав (1523—1571) — чеський релігійний і освітній діяч, теолог, історик, філолог; автор «Чеської граматики» («Gramatica česka»), написаної 1571, а виданої 1857 р., в якій подав відомості про мову закарпатських українців, відзначивши, що нею складено багато віршів і пісень, та вмістив запис української пісні про Стефана Воєводу — «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш», зроблений перед 1550 р.

* ... пісню про молдавського воєводу Стефана... — про цю пісню див. розвідку І. Франка у циклі його досліджень «Студії над українськими народними піснями» (ЗНТШ, т. 75, 1907, кн. 1, с 14—84; т. 42 нашого видання).

* Мшанецька колядка — див. розвідку і публікацію І. Франка «Колядка про св. Софію в Києві» (ЗНТЩ, 1907, т. 78, кн. 4),

До другої половини XVI віку треба зачислити багатий цикл пісень про турецькі напади, які зразу були зведені в збірці Антоновича і Драгоманова «Исторические песни малорусского народа» т. І і яким я присвятив ряд спеціальних розвідок*, де пробував по різним варіантам реконструювати повні тексти і де порівняно-історичним способом доказано болгаро-сербське походження найбільшої часті тих пісень.

* ... яким я присвятив ряд спеціальних розвідок... — Йдеться про «Студії над українськими народними піснями» (ЗНТШ, 1907, тт. 42, 43 нашого видання).

До кінця XVI віку належать також три пісні, в яких малюється нова течія в суспільнім житті південноруського народу — козацтво. Сі найстарші пісні про козацтво на-

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 248

в'язують ще своїми формами до форми колядок або пісні про воєводу Стефана, або до пісень турецько-татарського циклу, з якими, зрештою, зміст їх зв'язаний дуже близько. Маю тут на думці пісню про козака Байду, що в'яжеться традиційно з особою князя Дмитра Вишневецького* і його трагічною смертю в Константинополі, але своїм кінцем дуже близько підходить до пісні про Івана і Мар'яну*, найстаршої в циклі пісень про турецькі напади. Друга пісня, про яку тут мова, се так звана дума про Олексія Поповича і бурю на Чорнім морі, своєю темою основана на релігійній легенді про пророка Іону і про грішницю, яку проковтує море, а своєю поетичною формою в найстаршім і найкращім варіанті виявляє майже докладно рівний дванадцятискладовий розмір. Третя пісня, якої походження можна віднести до кінця XVI віку, се простора дума про втечу трьох братів із Азова, розширена й досі в устах кобзарів і записана в значнім числі варіантів, виявляє уперве характерну фізіономію кобзарської думи з нерівними віршами і наголосовим, а не скандованим ритмом та з замилуванням до дієслівних рим. Значне число дум, держаних у подібнім тоні, постало в першій половині XVII віку, всі на тему татарських нападів і турецької неволі. Остатньою в тім ряді і найбільшою щодо об'єму була дума про Самійла Кішку*, зложена правдоподібно десь аж у 40-х роках XVII віку, бо її фактична основа, що з історичним Самійлом Кішкою не має нічого спільного, опирається на італійській реляції про спіймання турецької галери на Середземнім морі недалеко Сіцілії, доконане самими галерниками, серед яких були деякі українці і один великорос. Ся італійська брошура була в р. 1640 перекладена і видана також у польській мові і звідси могла бути доступна авторові української думи. Що дума була штучним твором якогось тямучого кобзаря, а не складанням учасників самої події, доказує свобідний спосіб трактування предмета і перенесення події на початок XVII віку.

* Вишневецький Дмитро Іванович (?—1563) — український магнат, князь, воював проти турецько-татарської агресії, побудував на о. Мала Хортиця замок для оборони українських земель від наскоків війська татарського султана, потрапив у полон і був страчений; за традицією його ототожнюють з героєм пісні про Байду.

* ... підходить до пісні про Івана і Мар'яну... — див. розвідку І. Франка «Іван і Мар'яна» (ЗНТШ, т. 75» 1907, кн. 1; т. 110, 1912, кн. 4; т. 42 нашого видання).

* Кішка Самійло (?—1602) — кошовий отаман запорозьких козаків, герой думи.

Бурливі часи Хмельниччини не лишили по собі сліду в думах, хіба тільки в віршах, укладаних авторами з шкільною освітою. Таких вірш знаємо декілька, особливо т[ак] зв[аний] «Лямент людей побожних», надрукований Білозерським* у додатку до його козацьких літописів, та вірша про битву під Берестечком, віднайдена недавно в двох польських копіях. Ті думи про Хмельницького, що зведені в другім томі «Исторических песен» Антоновича і Драгоманова*,

* Білозерський Микола Михайлович (1833—1896) — український історик і етнограф ліберально-буржуазного напряму; йдеться про виданий ним збірник «Южнорусские летописи» (К., 1856, т. І).

* ... зведені в другім томі «Исторических песен» Антоновича и Драгоманова... — Исторические песни малорусского народа с объяснениями Вл. Антоновича и М. Драгоманова. Том второй. Выпуск 1. Песни о борьбе с поляками при Богдане Хмельницком. К., 1875.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 249

на мою думку, всі фальсифікати остільки, що зложені не сучасними людьми, але кобзарями або й не кобзарями XVIII віку, що мали перед собою літописи Величка або інших козацьких літописців.

Пісню про воєводу Стефана треба вважати протопластом або предком довгого ряду пісень дванадцятискладових, що зробилися типовими для народної творчості південноруського народу в XVII віці. Сим розміром зложено значне число пісень про козацький побут і загалом про козаків, а також не менше значне число пісень з родинного побуту, любовних або баладового змісту. Щодо дум, то з другої половини XVII віку маємо найкращу пам'ятку кобзарської творчості в думах про Ганджу Андибера, Хведора Безродного і козака Голоту. Кожда з тих дум рисує нам долю козака на суспільному тлі: Ганджу Андибера в протиставленні до так званих дуків-срібляників, себто спаношілої козацької старшини; в козаці Голоті малюється тип веселого отчайдуші, що, шуткуючи, вбиває багатого татарина, але так само, шуткуючи, може піти в села і організувати гучний гайдамацький гурток із наміром грабунку на більший розмір. Дума про Хведора Безродного малює смерть козака серед степової самотини, так часту в тодішніх часах ненастанних війн.

Уже в другій половині XVII віку обік народної і кобзарської пісенної творчості, що передавалася усно, бачимо цілий ряд так званих віршів історичного змісту, що були записувані в різних рукописних збірниках, часом з нотами або й без нот. Зразки таких віршів маємо в споминах Єрлича про перші побіди Хмельницького і згадану вже віршу про битву під Берестечком. Дивним способом у самих західних окраїнах Галичини збереглася в рукописах із XVIII віку так звана «Київська пісня», властиво духовна вірша, уложена церковною мовою, про чудо ікони матері божої з Богоявленської церкви в Києві*, що сталося в р. 1656. В збірці пісень Головацького і в окремій копії, опублікованій проф. Соболевським* у київських Чтеніях общества Нестора-літописця, дійшла до нас псалма про Дорошенка*, вірша, зложена якимось противником Дорошенка і прихильником Москви. В літописі Величка заховалися три куплети вірші єпископа Шумлянського* про похід Собеського під Відень і на Угорщину 1683 р.*; цілу ту віршу, звернену проти задніпрянського гетьмана Самойловича*, видано в збірці руських пісень Жеготи Паулі, друкованій у Львові 1839 р.

* ... духовна вірша... про чудо ікони матері божої з Богоявленської церкви в Києві... — Див. студії І. Франка «Пісня київській братській богородиці» (ЗНТШ, т. 94, 1910, кн. 2; ЗНТШ, т. 112, кн. 6; т. 38 нашого видання).

* Соболевський Олексій Іванович (1856—1929) — російський філолог, дослідник старослов'янської і давніх східнослов'янських мов і літератур та російського фольклору, йдеться про його публікацію «Псальма о Дорошенке» (Чтения в историческом обществе Нестора-летописца, кн. 15, вып. 1, 1901, с. 16—19, отдел третий).

* Дорошенко Петро Дорофійович (1627—1698) — гетьман Правобережної України (1665—1676); 1669 p. підписав ганебну угоду про перехід України під протекторат Туреччини.

* ... вірші єпископа Шумлянського... — див. публікацію І. Франка «Вірша єпископа Й. Шумлянського про події 1683—1686 pp.» (ЗНТШ, т. 39, 1901, кн. 1, с 1—5; т. 32 нашого видання) і його розвідку «Иосиф Шумлянский, последний православный єпископ львовский и его «Метрика» («Киевская старина», 1891, кн. 6, с. 337—362; кн. 7, с. 1—21).

* ... похід Собеського під Відень і на Угорщину 1683 р. ... — Йдеться про похід польського короля Яна III Собеського (1629—1696); його військо, у складі якого були й українські козацькі загони, 1683 р. допомогло австрійській армії розгромити армію турків і зняти облогу Відня.

* Самойлович Іван (?—1690) — гетьман Лівобережної України (1672—1687); під тиском народних мас добивався возз'єднання Правобережної України з Лівобережною у складі Російської держави; відзначався самовладністю і користолюбством.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 250

Досить довгий ряд подібних історичних віршів маємо також із XVIII віку, кінчачи просторою польською поемою про уманську різню 1768 p., написану очевидцем, студентом уманської школи, і опубліковану мною з копії рукописної збірки барона Шодуара [можливо Шодуар Станислав Янович - Т.Б.], що тепер належить до бібліотеки Оссолінських у Львові. Найстаршою віршою, друкованою в новій українській літературі, а зложеною також у XVIII віці, була вірша п[ід] з[аголовком] «Вакула Чмир», опублікована в додатку до граматики Павловського 1818 р. Значну збірку вірш світського і духовного змісту з XVIII і XIX в. зібрав М. Драгоманов і опублікував з деякими моїми додатками в «Житі і слові»*. До них слід іще додати віршу про попа Негребецького, опубліковану мною з двох копій у «Записках Наукового тов. ім. Шевченка».

* ... збірку вірш... зібрав М. Драгоманов і опублікува в... в «Житі і слові» ... — Йдеться про публікацію М. Драгоманова «Матеріали для історії віршів українських. І. Вірші про речі церковні. II. Вірші про громадські справи» («Житє і слово», т. І, 1894, кн. 1, с. 36—48; кн. 3, с. 436—453; т. II, кн. 4, с. 61—68; кн. 5, с. 205—216).

XXVI. ЛІТОПИСИ XVI-XVIII ВІКІВ

Розбудження національного почуття Південної Русі наслідком Люблінської і Берестейської унії викликало між іншими літературними появами також охоту у різних людей, що були свідками таких чи інших подій, записувати події в такій чи іншій формі для пам'яті потомків або хоч би для власної пам'яті. До найвчасніших пам'яток сього роду письменства належать досить безпретенсіональні спомини Євлашевського, писані в другій половині XVI віку. Від кінця XVI віку роблено в Ставропігійськім братстві у Львові принагідні літописні записки у окремій книжці, із яких постав так званий Львівський літопис. Подібні записки роблено по різних південноруських монастирях, як ось у Добромильськім та Підгорецькім у Галичині, у Мгарськім на Україні. Роблено подібні записки також по інших менших містечках; і так, приміром, Петрушевич у своїй «Сводной лѣтописи»* цитує якийсь Надвірнянський літопис із XVII віку. Маємо певні відомості, що в козацьких таборах, а особливо в Запорозькій Січі, роблено принагідні літописні записки, з яких поодинокі факти увійшли потім у просторіші літописні компіляції Грабянки та Величка. В р. 1856 видав Микола Білозерський невеличким томиком Чернігівський літопис, що сягає від 1587 до 1750 р. і два козацькі літописи від р. 1506 до 1783 р.

* ... Петрушевич у своїй «Сводной лѣтописи...» — «Сводная Галицко-русская лѣтопись 1500—1772 гг.» (Львів, 1872-1874).

Події Хмельниччини і взагалі другої половини XVII віку викликали дуже значну літературу споминів і історичних

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 251

записок не тільки в польськім, але також і в південноруськім письменстві. Найважніші з польських споминів були записки руського шляхтича Йоакима Єрлича, поета Самуїла Твардовського, «Клімактери» Коховського*, писані по латині, записки Освєнціма, яких початок затратився, записки Гордона*, Темберського*, Охотського* і велике число безіменних дневників, памфлетів та сучасних віршів про різні події тих часів. Із українських писань про сі часи — найважніші записки безіменного Самовидця, літопис Грабянки і літопис Самійла Величка, написаний уже в XVIII віці на підставі старших записок з доданням скороченого перекладу поеми Твардовського. Протягом XVIII віку ся козацька старовина була предметом щораз нових переробок, із яких найважніші літописець Сазоновича [вірогідно Теодосій Софонович]* і книга о Южной Росії Рігельмана*.

* «Клімактери» Коховського. — Йдеться про «Аннали» Веспасіана Коховського, поділені на чотири «клімактери» (семиліття) — «Annalium Poloniae ab obitu Vladislai IV» (Краків, 1683—1698, четвертий том лишився в рукописі); в них описуються події 1648—1673 pp.

* Гордон Патрік (1636—1699) — військовий діяч, генерал і контрадмірал; шотландець за походженням, протягом 1655— 1661 pp. служив у шведській і польській арміях, з 1661 р.— в російській армії, протягом 1667—1686 pp. діяв на Україні, автор щоденника, який є важливим джерелом відомостей з російської історії кінця XVII ст., на жаль, фрагменти його, присвячені 1667— 1677 і 1678—1684 pp., загублені.

* Темберський Станіслав (між 1610 і 1620—1679) — польський історик, поет-панегірист, педагог, церковний і державний діяч; викладач Краківського університету. В одній із своїх книжок, виданій у Кракові в 1669 p., він виклав латинською мовою оповідання про страту Д. Вишневецького в 1563 р.

* Охотський, чи Охоцький Ян Дуклан (1766—1848) — польський мемуарист, його щоденники, видані в трьох томах 1857 p., містять опис звичаїв і життя польської шляхти на межі XVIII і XIX ст.

* Літописець Сазоновича — можливо, йдеться про Феодосія Сафоновича (pp. н. і см. невідомі), українського письменника, проповідника й історіографа, викладача Києво-Могилянської колегії, з 1665 р. ігумена київського Михайлівського монастиря, автора «Кройники з лѣтописцов стародавных, з св. Нестора-Печерского и инших, также з хроник польских», укладеної 1672 p.

* Рігельман Олександр Іванович (1720—1789) — російський історик, військовий інженер, топограф, автор «Летописного повествования о Малой России, ее народе и казаках вообще...», закінченого 1786 р.; цей твір є компіляцією давньоруських і українських старшинсько-козацьких літописів, польських хронік і мемуарів; автор використав також власні спостереження і документальні матеріали.

В другій половині XVIII віку бачимо і в Західній Європі проби систематичного викладу історії південноруського народу, а власне Шефера* «Histoire de la Petite Russie» і Енгеля* «Geschichte der Ukraine und der Kosaken». Сі твори були попередниками критичного оброблення південноруської історії, якого перші підвалини поклав петербурзький учений Шлецер у своїй тритомовій студії «Nestor» і якої першу пробу дав Карамзін, що в тексті своєї «Истории государства российского» дав прагматичне оповідання історії всієї Русі від початків аж до кінця XVIII віку, а в многочисленних нотах згромадив велику масу історичного і культурного апарату, який і досі не стратив своєї вартості. Треба додати ще, що спеціально геройська борба Хмельницького з Польщею викликала і поза границями Польщі значну літературу, досі мало використану, в тім числі також спеціальну книгу венецького посла Віміни*, що мав нагоду особисто познайомитися з Хмельницьким.

* Шефер Жан Бенуа, або Йоганн-Бенедікт (1741—1824) — французький і німецький історик, географ, економіст; йдеться, очевидно, про його працю «Аннали Малої Русі, або історія запорозьких і українських козаків» (Париж, 1788).

* Енгель Йоганн-Хрістіан (1770—1814) — австрійський історик ліберального напряму; йдеться про його «Історію України і українських козаків» (Галле, 1796).

* Віміна де Ченеда Альберто, справжнє ім'я — Мікеле Б'янкі (1603—1667) — італійський поет і дипломат; у 1650 р. як посол Венеціанської республіки відвідав Б. Хмельницького; йдеться про його «Історію Польщі» (Венеція, 1671), в якій подано відомості про природу, економіку, соціальні стосунки й побут України, розповідається про походження і звичаї козаків.

Від усіх сих творів, що більше-менше визначаються історичним реалізмом і багатством не раз припадкових фактичних даних, стоїть окремо виплід Київської духовної Академії «Синопсис» Гізеля*, що був підручником історії не тільки в Київській духовній Академії аж до кінця XVIII віку, але мав також довгий час повагу в північноруських школах у ту пору, коли всі вищеназвані літописи та спомини лежали ще в рукописах або були повидавані на чужих мовах. «Синопсис» подає переважно фантастичні відомості про початки Русі і Московщини, відомості, взяті з польських або латинських джерел, оповідає скупі фактичні подрібності

* «Синопсис» Гізеля — короткий нарис з історії України й Росії від найдавніших часів до останньої чверті XVII ст., укладення якого приписують Іннокентію Гізелю; вперше виданий у Києві 1674 p.; доповнене видання вийшло там же 1680 p.; був істотним етапом у розвитку вітчизняної історичної думки.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 252

дуже схематично церковним язиком і, кінчачи своє оповідання підданням України під московську зверхність, вихваляє царя Михайла Федоровича* як освободителя Південної Русі, ані словом не згадуючи про Хмельницького і геройську боротьбу українського народу за своє освободження.

* ... вихваляє царя Михайла Федоровича... — І. Франко має на увазі російського царя Олексія Михайловича (1629—1676), який був царем з 1645 р.

XXVII. УНІАТСЬКІ ВИДАННЯ XVIII ВІКУ

Козаччина, що в другій половині XVII віку під проводом Хмельницького фактично відірвалася від Польщі і зорганізувалася як окрема політична організація під дуже непевною зверхністю чи то Польщі, чи то Москви, чи то Турції, простояла на тім хиткім становищі звиш півстоліття, проведеного серед ненастанної боротьби з різними посторонніми силами і закінченого полтавським погромом 1709 р.*, що фактично зробив кінець гетьманській незалежності, утвердивши на лівобережній Україні панування Московщини, а полишивши знесилену Правобережну Україну під ще більше знесиленим верховенством Польщі. Лівобережна Україна протягом другої половини XVII віку наслідком руйнуючих війн польських і татарських на правім березі Дніпра вспіла досить швидко заселитися і виробити собі настільки сильно усталену автономічну козацьку адміністрацію, що протягом цілого XVIII віку могла досить успішно боротися з московським автократизмом і самоволею московських бюрократів і, невважаючи на заведене Катериною II кріпацтво, що таки не вспіло поневолити значної часті козацьких потомків, зберегла свободолюбні і автономні козацькі традиції, які в XIX віці лягли в основу нового відродження всієї української національності.

* ... закінченого полтавським погромом 1709 р. ... — Йдеться про Полтавську битву між російськими і шведськими військами. Перемога в ній дала можливість Росії закріпитися в Прибалтиці і зірвала плани гетьмана Мазепи та його поплічників віддати українські землі під владу польсько-шляхетських загарбників. Після перемоги в Полтавській битві царський уряд, провадячи політику централізації управління, активізував заходи по обмеженню автономії Лівобережної України, так званої Гетьманщини.

Південноруське письменство у XVIII віці майже від самого початку було обложене якоюсь клятвою. Наслідком указу Петра Великого, попередженого різними розпорядженнями духовної власті*, в Лівобережній Україні і загалом у всій Росії не вільно було друкувати нічого такого, щоби чи то змістом, чи мовою різнилося від офіціальної мови і допущеного цензурою змісту. Таким способом усе писане чи то давнішим південноруським літературним язиком вроді літопису Величка, чи то зложене більше-менше чисто народною мовою було відсунене від друкарської машини і мусило ховатися по рукописах або передаватися усно.

* ... указу Петра Великого, попередженого різними розпорядженнями духовної власті... — Йдеться про заборону 1718 р. друкарні Києво-Печерської лаври друкувати нові книги і указ Синоду від 30 серпня 1721 p., який постановляв, щоб при виданні старих церковних книг їх звіряли з такими ж книгами російського друку «для совершенного согласия», «дабы никакой разни и особого наречия во оных не было» («Полное собрание постановлений и распоряжений по ведомству православного исповедания Российской империи», т. 1, Спб., 1869, с. 192).

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 253

В Правобережній Україні, крім церковних книг, також появлялося небагато такого, що можна було вважати продовженням національної традиції XVI і XVII віку. Василіанський орден, що забрав у свої руки всю єрархію, був у значній часті сполонізований і видав ряд учених, що полишили цінні твори, писані польською або латинською мовою. Назвемо з них Ігнатія Кульчинського, що видав цінний «Specimem ecclesiae Ruthenae» в Римі в р. 1733, і Стебельського, якого двотомовий твір «Dwa wielkie światła» з багатими історико-літературними екскурсами вийшов уперве р. 1791. Із духовної літератури, призначеної для ширшого читання, заслугують на увагу особливо так звані учительні євангелія, яких видавання почалося ще в XVI віці і тяглося весь XVII вік, а переписування і перероблювання заповняє XVII і XVIII віки. Найстарші друковані учительні євангелія були перекладами грецького учительного євангелія Калліста*, патріарха царгородського з XIV віку. Учительним євангелієм називано євангельські тексти на всі неділі року і на всі важніші свята з долученими до кожного з них духовними поученнями. В західній церкві подібні збірки називалися постиллями. За прикладом Ставровецького* пішли численні сільські і міські священики, що переписували собі євангельські тексти чи то дослівно, чи то в перекладах і додавали до них поучения, часом притчі або оповідання, вибрані з різних збірок і з власними толкуваннями. Таких писаних учительних євангелій із XVII і XVIII віків у самій Галичині і Угорській Русі відомо нам досі звиш 50 примірників, а проте нема майже ані одного такого, що би був дослівною копією другого.

* ... грецького учительного євангелія Калліста... — Йдеться про «Учительне євангеліє», приписуване константинопольському патріарху Каллісту (був патріархом протягом 1350—1363 pp.), перекладене слов'янською мовою з грецької в XIV чи на початку XV ст.

* ... за прикладом Ставровецького... — Кирила Транквіліона-Ставровецького, який уклав і видав 1619 р. у Рахманові на Волині збірку проповідей під заголовком «Євангеліє учительноє».

Із духовно-поучительних книг, друкованих Василіанами у XVIII віці церковною мовою з більшими або меншими домішками народної, назвемо тут три найважніші, а власне «Ифіка ієрополітика», видана уперве р. 1760 у Львові, а передрукована 1764 р. в Петербурзі*; «Народовіщаніє», видане у XVIII віці два рази, 1768, 1778, і «Богогласник», виданий уперве в Почаєві 1790 р. Перша з тих книжок містила ряд поучень духовного і педагогічного змісту, при чім текст був переплітаний гарними ілюстраціями з підписаними під ними віршами, яких було звиш 50 штук. «Народовіщаніє» — се був дуже просторий катехізис*, себто наука про всі артикули віри з доданням до кождої точки відповідних пояснень і поучень. Катехітична* часть уложена мовою близькою до народної, а в поучительній часті, писаній

* ... «Ифіка ієрополітика», видана уперве р. 1760 у Львові, а передрукована 1764 р. в Петербурзі... — перше відоме видання «Ифіки ієрополітики» вийшло в Києві 1712 р.

* Катехізис — виклад основ християнського віровчення у формі запитань і відповідей.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 254

церковною мовою, подано дуже багато оповідань і легенд, узятих почасти з давніших прологів, а переважно із збірки західноєвропейських легенд, званої по-латині «Speculum exemplorum» і відомої також у нас у перекладі ще з XVI віку п[ід] з[аголовком] «Великое зерцало»*. Другу аналогічну збірку духовних оповідань, відому під назвою «Gesta Romanorum» і перекладену ще в XVI віці на польську мову, маємо також у перекладі на південноруську мову з польського оригіналу в однім рукописі XVIII віку, що міститься в Перемиській капітульній бібліотеці. Там же, в іншім рукописі маємо переклад на тодішню літературну мову, зближену до народної, польського трактату «Пекельная вѣчность»*, якого друга копія знайшлася в посіданні одного селянина із села Соколі Перемиського повіту. Оба рукописи, що містять «Пекельную вечность», мають її текст у дефектній формі і то так, що з обох текстів ледве чи можна зложити цілість трактату, який, зрештою, не має літературної вартості. Зате оба ті рукописи містять у додатку до «Пекельної вечности» цілий ряд легенд про смерть і загробне життя, черпаних переважно із того ж «Великого зерцала».

* «Великое зерцало» — збірка легендарних оповідань, яка склалася у Нідерландах близько 1481 р. і набула популярності у всіх європейських літературах; на Україні легенди з цієї збірки відомі в рукописах XVII—XVIII ст.

* ... переклад... польського трактату «Пекельная вѣчность»... — Цю пам'ятку охарактеризовано у праці І. Франка «Карпаторуська література XVII—XVIII віків» (ЗНТШ, т. 38, кн. 6, с. 116—118, т. 32 нашого видання).

В «Богогласнику» маємо першу систематичну збірку південноруських духовних пісень, які почали укладатися певно ще в XVII віці почасти церковною, почасти народною мовою, головно під впливом польського богослуження, яке такі пісні допускало в часі церковної відправи. Руські збірники таких пісень були кілька разів друковані протягом XVIII віку маленькими книжечками зразу латинськими, а потім і руськими буквами, при чім руські пісні мішалися з польськими. Треба тут зазначити також, що василіанська друкарня в Супраслі поклала собі спеціальну задачу — друкувати руські церковні книжки латинськими буквами; до таких книжок належали згадані вже збірки духовних пісень, а також молитвослови, в яких на одній стороні міститься церковнослов'янський текст молитов і акафістів, друкований латинськими буквами, а на другій — той сам текст у польськім дослівнім перекладі. Сі польсько-церковні друки важні, між іншим, і для того, що показують нам, що тодішні василіани читали церковнослов'янський текст із чисто народною південноруською вимовою. Щодо «Богогласника», то треба сказати, що в ньому міститься збір пісень духовних, уложених церковнослов'янською, руськонародною, польською і латинською мовами. Вони поділені

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 255

на п'ять груп: празники господські, празники богородичні, пісні про чудотворні ікони Ісуса і Марії, пісні на честь різних святих і пісні покаяння про смерть і страшний суд. Пісні походять від різних авторів, яких досить значне число названо в так званих акростихах. Вони уложені переважно у XVIII віці, і багато з них дійшло до нас у рукописних збірках старших від «Богогласника». В тих випадках, де можемо сконтролювати текст старших рукописів з «Богогласником», переконуємося, що редактори «Богогласника» намагалися підганяти народну мову під церковну, а дуже часто скорочували первісний текст. «Богогласник» не стратив і досі свого значення і в XIX віці був виданий іще два рази вповні в роках 1805 в Почаєві і 1850 у Львові, а часткових видань чи то самих колядок, чи ширших виборів було видано дуже багато, при чім не обійшлося без щасливішого або нещасливішого модернізування.

Часи політичного та освітнього занепаду, звичайно, забувають великі та цінні твори свого старшого письменства, а зате задоволяються витягами та енциклопедичними читанками. І в нашім письменстві середньої доби, по утраті державної самостійності, поставали такі твори, що, не ставлячи великих вимогів до думання та пам'яті людей, подавали їм у найкоротшій формі немов жмінки потрібних або й непотрібних відомостей, якими при нагоді можна було блиснути в товаристві. До таких творів належав принесений до нас із Заходу «Люцідарій» — катехізм космогонічних, географічних та етнографічних відомостей, важних колись для середньовікових людей, але застарілих для людей XVI-XVII в. Незалежно від тої західної запозики, певно вчасніше від неї, поставали на Русі т[ак] зв[ані] азбуковники, т. є. пояснення рідких слів і важних тем, упорядкованих поазбучно. Історія і склад тих збірок у нас досі мало оброблена, та й азбуковників небагато дійшло до нас у старих рукописах. У бібліотеці Народного дому я не стрічав ані одного, а в моїм посіданні є один «Азбуковник» у досить багатій рукописній збірці о. Іллі Яремецького-Білахевича*, що писав свою збірку в роках 1746-50 і повносив у неї, крім багатьох різнорідних творів, популярних тоді серед руської інтелігенції, також власні переповіді деяких біблійних книг Старого завіту.

* ... рукописній збірці о. Іллі Яремецького-Білахевича... — рукопис описано у праці І. Франка «Карпаторуська література XVII—XVIII віків» (ЗНТШ, т. 38, кн. 6, с. 103—116, т. 32 нашого видання); збірка зберігається в архіві І. Франка під № 4760.

Немалим розповсюдженням тішилися також теологічні виклади на повседневні молитви «Отченаш», «Богородице діво», «Вірую» і «Десять заповідей». Толкування, в яких

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 256

іноді міститься полеміка з найстаршими єресями християнської церкви, вказують на грецьке походження; ані в російській, ані в нашій науці на ті популярні твори досі, оскільки знаю, ніхто не звернув уваги.

XXVIII. ПРАВОСЛАВНІ ПИСЬМЕННИКИ XVIII ВІКУ

Було вже згадано, що XVIII вік на Лівобережній Україні був для південноруського письменства дуже некорисний. Що важніше і цінніше, могло появлятися тільки церковною або офіціальною російською мовою, і то, переважно, лише в столицях — Москві і Петербурзі. В Москві друкувалися в початку XVIII віку «Четьї мінеї» Димитрія, єпископа Ростовського*, а, окрім них, не можна зазначити майже нічого важнішого, що дотикало би ближче України. Із петербурзьких видань XVIII віку, що так чи інакше дотикають України, варто зазначити хіба просторий опис подорожі Барського по святих місцях Азії, Африки й Європи, виданий уперве 1778 р.

* В Москві друкувалися в початку XVIII віку «Четьїмінеї» Димитрія, єпископа Ростовського... — перше видання чотирьохтомних «Четьїв міней» Димитрія Туптала (з 1702 р. митрополита ростовського) — «Книги житій святых...» — вийшло в Києві в 1695, 1700, 1705, 1711 pp.; у Москві воно було надруковане в 1759 р.

Із письменників XVIII віку, яких твори дійшли до нас у рукописах або в сучасних друках, заслугують на ближчу увагу три, а власне віршописець Климентій, мандрівний монах, якого простора збірка віршів, хоч невисокої поетичної вартості, дає дуже багато характерних рисів для зрозуміння життя і побуту особливо нижчих верстов народної маси придніпрянської України в першій половині XVIII віку, а також немало автобіографічних подробиць для характеристики самого автора. Другий інтересний мандрівець того віку, київський міщанин Василь Барський, вибрався в р. 1723 із Києва до Львова, відси до Риму, де пробув до початку 1725 р., в якім об'їхав Македонію, а в 1726 р. прибув до Палестини, де пробув два роки, обходячи всі святі місця. В р. 1728 звідав Єгипет, Арабію і Сірію, відки 1729 р. вернув назад до Палестини. Відси 1730 р. вирушив до Кіпру і об'їхав протягом двох років усі важніші монастирі грецького архіпелагу, а потім пробув по кілька літ на островах Кіпрі і Патмі; аж у р. 1744 заїхав до Царгорода, а відси на Афон, де в тім же році написав спомини* про свою подорож.

* Василь Барський... написав спомини... — Йдеться про «Пѣшоходца Василія Григоровича-Барскаго-Плаки-Албова, уроженца кіевскаго, монаха антіохійскаго, путешествіе к святым мѣстам, в Европе, Азіи и Африке находящимся, предпринятое в 1723 и оконченное в 1747 году, им самим писанное, нынѣ же на иждивеніи его свѣтлости князя Григорья Александровича Потемкина для пользы общества изданное в свѣт под смотреніем... Василья Григорьевича Рубана» (Спб., 1778).

Григорович-Барський Василь Григорович (1701— 1747) — український мандрівник, філолог і письменник.

Рубан Василь Григорович (1742—1795) — український і російський письменник та історик дворянського напряму.

Остатній визначний муж XVIII віку, про якого тут треба дещо сказати, був Григорій Сковорода. Він лишив по

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 257

собі багато писань, переважно містично-філософічного характеру, і являється заразом третім оригінальним типом письмениика-мандрівця, що, подібно до свого сучасника Жана-Жака Руссо*, всім своїм життям проповідує відречення від гідностей і почестей світу, від ученої чи урядової кар'єри і поворот до найпростішого, ніби природного життя. Вихованець Київської братської школи, він припадковим способом побув трохи за границею, трохи в Петербурзі як співак разом з іншими співаками, рекрутованими із Київської бурси, займав кілька разів місце учителя в різних публічних школах або приватного інструктора для дітей різних панів, та ніде не міг загріти місця і скінчив бурлакою, що періодично ходив від одного знайомого до другого, блукаючи степовими шляхами Лівобережної України з сопілкою в руках і торбою за плечима, поки не вмер у якійсь маленькій димарці в саду чи в пасіці одного із своїх приятелів. «Світ ловив мене і не зловив», — се був оклик його життя, та, на жаль, і він не зловив смислу життя і в просторих своїх писаннях, складаних незвичайно кучерявим і баламутним стилем, даремно силкувався погодити авторитет святого письма з чистим розумом і фаталізм убожества з вродженим йому оптимізмом. В історії філософії він не займає ніякого місця, бо в його афористично накиданих думках, крім якогось силуваного дотепу, нема ані логічного, ані органічного мислення, тільки якісь дивні скоки в найрізніші сторони. Сковорода писав також вірші, з яких деякі, приміром, «Всякому городу нрав і права», зробилися майже народними піснями, та взагалі вартість його віршів дуже мінімальна. З усіх його творів мають літературну вартість хіба «Харьковские басни», писані літературною російською мовою з сильним українським відтінком. Се — одинокий твір Сковороди, який варто перекласти на нашу мову. Байки писані гарною, декуди навіть граціозною прозою.

* Руссо Жан-Жак (1712—1778) — французький філософ, педагог і письменник; основоположник сентименталізму і передромантизму в французькій літературі.

XXIX. ПОЧАТКИ НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНИ

Кінець XVIII віку характеризується деякими дуже цікавими подіями, що скоїлися на широкій території Південної Русі. Поперед усього в р. 1772 перший раз розібрано Польщу, і одна часть Південної Русі, а власне так звана Червона Русь під назвою Галичини, перейшла до

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 258

Австрії. Перехід від польської анархії під австрійське бюрократичне панування відбився подекуди корисно на розвою тієї частини південноруської нації, яка заселяла східну Галичину. Влекшення панщизняних тягарів, урядовий помір землі і забезпечення земельної власності, засновування сільських і вищих шкіл з руською викладовою мовою, заведення правильнішого судівництва і громадських шпихлірів —се були важні культурні здобутки, наділені галицько-руській людності австрійськими монархами. Наполеонівські війни на якийсь час спинили розвій тих здобутків, і для того перші виразні проблиски національного почуття почалися тільки по їх утишенню. Одним із перших проблисків того почуття можна вважати духовне просвітнє товариство, зав'язане 1816 p., якого статут був опублікований по-латині* і якого мета була видавати книжки шкільні та навчаючі для народу. Польська інтрига не дала тому товариству увійти в життя, та проте зусиллям руської єрархії, головно каноніка Могильницького, удалося виробити урядовий дозвіл на закладання сільських шкіл із руською викладовою мовою під доглядом духовенства і консисторії. Іван Могильницький був також автором першої граматики південноруської мови, опертої не на Смотрицькім* і його наступниках, а на нових основах, покладених чеським ученим Йосифом Добровським, батьком новочасної славістики.

* ... я кого статут був опублікований по латині... — Статут товариства І. Франко опублікував у статті «Перше руське просвітнє товариство з pp. 1816—1818» — збірник історико-філософської секції НТШ, т. V, 1902.

* Іван Могильницький був також автором першої граматики південноруської мови, опертої не на Смотрицькім... — І. Франко має на увазі складену І. Могильницьким 1823 р. першу в Галичині «Граматику язика словено-русского...». Ця праця була опублікована лише 1910 p. M. Возняком, який вважав, що І. Могильницький найбільше черпав з граматики «начальника слов'янських граматиків М. Смотрицького» (Возняк С. Галицькі граматики української мови першої половини XIX ст. Львів, 1911, с. 74).

В Правобережній Україні, що після 1772 року ще належала до Польщі аж до 1793 p., зайшли два важні випадки політичної натури, а власне уманська різня 1768 р. і спричинене нею зруйнування Запорозької Січі військом російської цариці 1775* р. В Лівобережній Україні, що вже здавна належала до Росії, майже рівночасно з тими подіями, 1783* року було заведене кріпацтво. Немов для замаскування сього акту, що мав сплодити на Україні дуже погане життя народу аж до 1861 p., цариця Катерина скликала делегатів із усіх губерній для наради над чимось подібним до конституції*. Комісія, вибрана делегатами, випрацювала проект політичної реорганізації Росії, але Катерині по якімось часі вивітрили конституційні забаги, і делегати мусили роз'їхатися без ухвали.

* ... з руйнування Запорозької Січі військом російської цариці 1775 р. — У першодруці «1771 p.».

* ... 1783 року було заведено кріпацтво. — У першодруці — «1775».

* ... цариця Катерина скликала делегатів із усіх губерній для наради над чимось подібним до конституції. — Йдеться про роботу так званої «Комиссии об уложении» 1767 p.

Великий європейський шум французької революції відбився в Росії досить живо, бо сюди наїхало багато емігрантів, які, крім свого депоседованого аристократизму, внесли все-таки значне злагодження обичаїв у життя ро-

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 259

сійської інтелігенції, а дуже часто разом зі своєю культурою також ліберальні і радикальні ідеї XVIII в. Ще перед напливом емігрантів прийшло до Росії, мабуть, із Франції масонство*, довкола якого громадилися тайні кружки гарячих серць і визначних умів вроді Новікова і Радищева, у яких почали світати думки про права кождої людини на свобідне і самостійне життя, на розвій, освіту і повноправність. Нема сумніву, що й на Україну заходила течія тих самих думок і що під їх впливом і тут на тлі козацьких традицій зародилася думка про нове письменство в народній мові і про конечність розвою південноруської народності при помочі освіти.

* Масонство (франкмасонство) — релігійно-етичний рух, що виник у країнах Європи у XVIII ст. Назву, організаційні форми масони запозичили у середньовічних цехів (братств) будівельників-каменярів, а також у рицарських орденів. Вони прагнули створити таємну всесвітню організацію з утопічною метою мирного об'єднання людства в релігійному братньому союзі. В Росію масонство проникло в 30-х роках XVIII ст. Пізніше окремі масонські ложі, знаходячись в опозиції щодо існуючого ладу, були зв'язані з декабристами; заборонені на Україні в 1819 p., в Росії — в 1822 р.

XXX. ІВАН КОТЛЯРЕВСЬКИЙ

Нема сумніву, що перший ініціатор того нового українського письменства Іван Котляревський у своїй молодості стояв під впливом лібералів вроді о. Лободи [вірогідно Леванда Іоанн]*, по якім лишилися два томи проповідей, навіяних свободолюбним духом. Перший твір Котляревського «Енеїда перелицьована на малоросійський язик» — був не тільки жвавим протестом проти пануючого тоді в російськім письменстві псевдокласицизму, але також дуже вдатною пробою популяризації осіб і понять, що були досі власністю тільки освічених верстов, а, з другого боку, — вдатною пробою піднести людову українську мову до висоти літературного твору, що був гідний знайтися в похіднім куфрі Наполеона. Годі нам сьогодні досить високо оцінити вплив «Енеїди» Котляревського на тогочасну українську і загалом російську суспільність; досить буде згадати, що, крім трьох видань, які появилися протягом десятьох літ*, із кождого з тих видань, а навіть із брульйонів Котляревського перед першим виданням, роблено численні копії, з яких деякі заблукали також до Галичини.

* ... стояв під впливом лібералів вроді о. Лободи... — Очевидно, йдеться про українського письменника-проповідника та церковного діяча Леванду Іоанна (1734—1814).

* ... трьох видань, які появилися протягом десятьох літ... — За життя І. П. Котляревського здійснені такі видання «Енеїди»: «Энеида на малороссийский язык перелицованная. Чч. І, II, III, с приобщением значения малороссийских слов как содержащихся в оной, так и весьма многих других». Спб., иждивением М. Парпуры, 1798; «Вергилиева Энеида на малороссийский язык переложенная. Чч. I—IV. Спб., 1809; «Малороссийская Энеида (отрывок из 6-й кн.)». — «Утренняя звезда». Альманах. Харків, 1833. [У коментарі не згадано видання 1808 р. Саме з ним і буде три видання: 1798, 1808 і 1809 рр. - Т.Б.]

Великий як епік Котляревський має також заслугу як драматик, написавши першу в українськім письменстві комедію зі співами «Наталку Полтавку» і одноактову фарсу «Москаль-чарівник», що була немов змодернізуванням давнішої інтермедії, а щодо своєї теми являється переробкою мандрівної теми про вояка-чарівника, що в XVIII віці із Франції через Німеччину і Польщу зайшла також на Україну і незалежно від Котляревського сплодила аналогічну

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 260

комедію також у Галичині у одноактівці Степана Петрушевича п[ід] з[аголовком] «Муж старий, жінка молода».

Ще один твір Котляревського «Ода до князя Куракіна», держаний в гумористичнім тоні, був безпосереднім продовженням давніших українських вірш, але також не менше як інші твори Котляревського навіяний новочасним духом гуманності й лібералізму. Котляревський, що провів значну часть життя у військовій службі і дослужився рангу капітана, а старі літа прожив у Полтаві як надзиратель хлоп'ячої школи, писав також дещо по-російськи*, а власне дневник своїх військових походів, може, перекладене пояснення «Псалтирі» і віршовий переклад однієї оди Сапфони*. Його твори викликали в пізнішій українській критиці різні суперечні думки, але жоден критик не міг відмовити йому великого поетичного таланту, глибокої знайомості українського народного життя і щирого замилування до українського народу. Нема сумніву, що, починаючи свій перший поетичний твір ще на шкільній лаві під незапереченим впливом російської травестії «Енеїди», написаної Осиповим, Котляревський чим далі тим більше почував у себе свідомість своєї національної самостійності і до кінця життя нічим не спроневірився тій ідеї.

* ... писав також дещо по-російськи ... — Йдеться про твори І. П. Котляревського «Ода Сафо» («Молодик на 1844 год». Харків, 1843), «Записи о первых действиях русских войск в турецкую войну 1806 года». — «Киевская старина», 1900, кн. 12).

* Сапфо (Сафо; VIII—VI ст. до н. е.) — давньогрецька поетеса.

Говорячи про одноактову фарсу Котляревського «Москаль-чарівник», варто згадати про іншого лівобережного українця, Василя Гоголя, батька славного письменника Миколи Гоголя. Гоголь був поміщик Миргородського повіту* Полтавської губернії і, не маючи претензії на літературну славу, написав декілька українських фарс чи комедій, із яких дійшла до нас тільки одна — «Простак або хитрощі жінки, перехитрені москалем», опублікована Кулішем у «Основі» 1862 р. Із інших лишилися тільки уступи, поміщені його сином у епіграфах до його нарисів «Вечори на хуторі близь Диканьки». При всій безпретензіональності і простоті композиції фарса Гоголя-батька визначається живим гумором і дуже гарною українською мовою.

* ... поміщик Миргородського повіту. — У першодруці «Ніжинського».

XXXI. ХАРКІВСЬКА УКРАЇНА

Незалежно від Котляревського, але, може, потрохи під впливом Сковороди, почалося духове розбудження в Харкові, де за ініціативою Миколи Каразіна*, ліберального вельможі і повірника царя Олександра І, засновано університет в р. 1805. Сей університет зробився

* ... за ініціативою Миколи Каразіна... — Очевидно, І. Франко мав на увазі Каразіна Василя Назаровича. С. 261. «Украинский вестник» — перший на Україні літературно-художній, науковий і громадсько-політичний місячник прогресивного спрямування. Виходив у Харкові 1816— 1819 pp.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 261

натуральним центром науки, що не могла не торкатися місцевих відносин і місцевого населення. В числі його професорів бачимо уже в перших десятиліттях Гулака-Артемовського, що добув собі відразу почесне місце в українськім письменстві широко розведеною гумористичною байкою «Пан та собака». Хоча основана на фальшивій ідеї, що признає управнення підданства, а тільки висміває явні надужиття і капризність панів, яким підданий ніколи не може догодити, ся байка, друкована в місцевім журналі «Украинский вестник» і ширена також у рукописах, була деяким ферментом, що збуджував думки про потребу реформи селянських відносин. Дальші твори Гулака-Артемовського, держані в тім самім гумористичнім, декуди пересоленім тоні, незважаючи на свою літературну і язикову вартість, не мали вже такої ідейної основи. Інтересний факт, що при Харківськім університеті обік росіян і українців служили професори поляки, був причиною зав'язання живіших зносин між Харковом і Варшавою, так що деякі вірші Гулака, прим[ром], перерібка Міцкевичевої балади «Пані Твардовська»*, були друковані майже рівночасно в Харкові і в Варшаві в тодішній «Bibliotece Warszawskiej»*.

* ... перерібка Міцкевичевої балади «Пані Твардовська...» — Балада П. П. Гулака-Артемовського «Твардовський», створена за мотивами балади «Пані Твардовська» Адама Міцкевича (1798—1855); вперше була опублікована в Петербурзі в журн. «Вестник Европы» (1827, № 6), звідки передрукував її українською мовою орган польських романтиків «Dziennik Warszawski» (1827, т. IX).

* «Biblioteka Warszawska» — науково-літературний журнал ліберального спрямування, виходив у Варшаві в 1841— 1914 pp.

В Харкові, а властиво в його найближчім сусідстві, селі Основі, родився і виховався третій визначний письменник, що багато причинився до розвою української мови і письменства, до розбудження історичних традицій і до фундування освіти ширших верстов українського народу на новій науковій основі. Се був Григорій Квітка, син українського поміщика з села Основи, який від сього села прибрав собі прозвище Основ'яненко. Протягом своєї довголітньої діяльності він визначився як повістяр у сентиментальнім і сатиричнім тоні, в обох сих тонах як творець людової повісті, один із перших того роду творців у європейських письменствах. Як аматор театру він був автором кількох драматичних штук, із яких одна комедія зі співами, «Сватання на Гончарівці», написана чистою українською мовою, дві, «Шельменко-денщик» і «Шельменко — волостной писарь», написані мішаною українською і російською мовою і були, мабуть, наслідуванням венецького комедіописателя Гольдоні; одна по-російськи написана і в своєму часі не друкована комедія «Суматоха в малом городке» зробилася основою драматичного архітвору Гоголя «Ревизор».

Крім того, написав Квітка ряд просторих оповідань російською мовою, із яких найбільше знаний «Пан Халяв-

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 262

ский» і яких основою було тодішнє життя українських поміщиків Лівобережної України. Понад се, він писав принагідні статті в різних журналах, із яких назву лише спомини про Головатого* і пробу популярного викладу обов'язків підданих до своїх панів п[ід] з[аголовком] «Слово до любезних земляків»* українською мовою. Квітка так само, як і Гулак-Артемовський, стояв на тій ідейній основі, що панщина — стан зовсім оправданий, при якому можливе щасливе життя селянина, коли тільки він має доброго пана. В деяких його повістях, приміром, у «Марусі», «Перекотиполі», «Козир-дівці» і інших зовсім не видно панщизняних відносин, так як коли б се були села зовсім свобідних людей. Найглибше до основи тодішнього селянського життя сягають повісті «Козир-дівка» і «Сердешна Оксана», перша малюючи геройство селянської дівчини в боротьбі з продажним чиновництвом, а друга, попередниця Шевченкової «Катерини», але ідейно далеко вища від неї, малює становище дівчини, уведеної офіцером, і її моральну побіду над народним пересудом, що осуджує покриток. «Маруся», яку вважано за найкращу повість Квітки, на мою думку, незважаючи на дуже гарні деталі, стоїть ідейно зовсім невисоко. Натомість у «Конотопській відьмі» дав Квітка незрівняний майстерний малюнок старих козацьких порядків, може з половини XVIII віку в новочаснім сатиричнім освітленні. Як публічний діяч зазначив Квітка свою пам'ять основанням педагогічного інституту для дворянських дівчат*, який пізніше перемінено на такий же інститут імені імператриці Марії.

* ... спомини про Головатого... — І. Франко має на увазі твір Г. Квітки-Основ'яненка «Головатый (Материал для истории Малороссии)» («Отечественные записки», 1839, т. VI), присвячений Головатому Антону Андрійовичу (?—1797), військовому судді Чорноморського козацького війська.

* «Слово до любезних земляків». — «Листи до любезних земляків».

* ... основанням педагогічного Інституту для дворянських дівчат... — Інститут благородних дівиць у Харкові існував протягом 1812—1917 pp.

XXXII. ПОЧАТКИ УКРАЇНСЬКОГО СЛОВ'ЯНОФІЛЬСТВА.
МАКСИМОВИЧ

З Харковом в'яжуться також перші початки українського слов'янофільства, зв'язані з іменами Ізмаїла Срезневського і Миколи Костомарова — учеників Харківського університету. Тут розпочав Срезневський свою наукову діяльність виданням періодичної збірки «Запорожская старина» в роках 1833-1838*, в якій, окрім інших матеріалів і розвідок, опубліковано також 60 дум і пісень, в тім числі ряд фальшованих дум про найстарші козацькі часи. Срезневський, що з Харкова швидко перейшов на університетського професора до Петербурга, хоч не вертався

* ... виданням періодичної збірки «Запорожская старина» в роках 1833—1838... — У першодруці «1832-1838».

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 263

пізніше до спеціально-українських тем, то, все-таки, поклав великі заслуги в науці, особливо для студій старослов'янської мови в різних її діалектах, головно як видавець текстів у своїх «Памятниках древнеславянского юсового письма», «Статьях и заметках о малоизвестных и неизвестных рукописях» і особливо в «Памятниках древнерусского письма и языка», яких перше видання 1866 р.* вийшло з долученням многоцінної хрестоматії і, на жаль, не було пущене в продажу, а друге, 20 літ пізніше, видано подекуди доповнене, але без хрестоматії.

* ... яких перше видання 1866 р. — У першодруці — «1862 p.».

Інтерес до збирання і записування кобзарських дум і народних пісень українських був розбуджений іще в XVII віці, із якого дійшли до нас найстарші співанники, писані поляками, що обік польських пісень містять також руські. Із XVIII віку маємо таких співанників дуже багато чи то польсько-руських, писаних латинськими буквами, чи то чисто руських, писаних руським скорописом, але переважна часть тих пісень — се не властиві народні, але т[ак] зв[ані] дворацькі, складані двірськими бандуристами, яких удержували багатші пани на своїх услугах, або школярські та дяківські, що складалися чи то дійсними школярами, чи то т[ак] зв[аними] мандрованими дяками, сільськими попами або різнобарвним інтелігентним пролетаріатом, що тоді густо-часто вештався по різних селах і містах, шукаючи більше-менше легкого хліба. Тільки з початком XIX віку починається записування народних пісень із уст народу, кобзарських та лірницьких пісень із уст фахових кобзарів та лірників. Найстаршу таку збірку, що дійшла до нас з іменем Ломиковського, маємо з р. 1805. Найстаршу друковану збірку видав князь Цертелєв у 1819 p., потім пішли щораз систематичніші збірки Максимовича і Лукашевича [можливо Лукашевич Платон Якимович]. Сі збірки розбудили живий інтерес до народної творчості, особливо за приводом книжечки поляка Зоріана Доленги-Ходаковського. Під тим псевдонімом здобув собі досить широку популярність литовсько-польський шляхтич Адам Чарноцький, що уперве 1808 р. видав книжечку «О Słowiańszczyźnie przed chrześciaństwem», в якій виказав, між іншим, можність і потребу дошукуватися в піснях, оповіданнях і віруваннях простого народу слідів первісної слов'янської міфології. Чарноцький, дезертерувавши з російського війська, змінив своє ім'я на Ходаковський, і під сим іменем, мандруючи від села до села, від міста до міста і від краю до краю та збираючи найрізнорідніші етнографічні,

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 264

топографічні і археологічні відомості, перейшов Західну і Східну Галичину, значну часть Правобережної України, Білу Русь і значну часть великоруської території, скрізь будячи своїми розмовами і листами зацікавлення до старовини, зібрав сам величезний збірник пісень польських, українських, білоруських і великоруських, із якого користали пізніші видавці і який в цілості заховався між паперами Максимовича. Чарноцький закінчив своє життя у Москві, де тулився при гурті слов'янофілів і друкував деякі свої праці в їх органах по-російськи.

До визначних видавців українських народних пісень і загалом до визначних письменників української науки належить Михайло Максимович. Ще як приват-доцент ботаніки в Москві Максимович познайомився особисто з Міцкевичем і Ходаковським, видав 1827 р. «Сборник малороссийских песен» у Петербурзі*, другу збірку «Украинские народные думы» 1834 p. — в Москві і там же того самого року — «Голоса украинских песен». Перейшовши до Києва на професора російської літератури, видав там 1842 р. «Сборник украинских песен», при якім було написано том І, але якого дальші томи не вийшли. Видання пісень і дум, доконані Максимовичем*, невважаючи на цінність деяких текстів, не стоять на висоті науки, головно задля браку відповідної системи і критики текстів. Максимович був автором дуже гарного перекладу «Слова о полку Игореве» на українські вірші, виданого в Києві 1857 p.; перекладав також деякі псалми на українську мову. Та головна його наукова заслуга лежить на полі українського язикознавства і української, спеціально київської старовини.

* ... «Сборник малороссийских песен» у Петербурзі... — Збірник «Малороссийские песни» був виданий у Москві.

* Видання пісень і дум, доконані Максимовичем... І. Франко має на увазі такі видання українських фольклорних творів, здійснені О. М. Максимовичем: Малороссийские песни. 1 том в 4-х книгах, с предисловием, словарем и объяснительными примечаниями. М., 1827; Украинские народные песни., ч. І. Кн. I. Украинские думы. Кн. II. Песни козацкие былевые. Кн. III. Песни козацкие бытовые. М., 1834; Сборник украинских песен., ч. 1. К., 1849.

Між російськими писаннями Максимовича важне місце займає, без сумніву, його «История древней русской словесности, книга первая», видана в Києві 1839 р. Ся книжка не була оцінена відповідно до своєї вартості ані сучасниками, ані пізнішими вченими, хоч була передрукована 1880 р. в третім томі «Собрания сочинений М. А. Максимовича», виданім у Києві, ст. 346-371. Щоправда, праця Максимовича має більше філологічний, ніж літературно-історичний характер, та, проте, зарівно у вступі, як і в спеціальних розділах «О развитии русской жизни и просвещении Руси в древнем периоде» та «Общее обозрение русских писателей и памятников словесности древнего периода», знаходимо багато цінних уваг, які можуть остоятися ще й супроти новішого поступу науки. Щоправда система,

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 265

якої придержується Максимович у своїм поділі руського письменства на періоди, мусить у значній частині вважатися даниною духові того часу, коли учений українець міг зайняти місце «профессора русской словесности в университете св. Владимира». Максимович ділить історію руського письменства на три періоди: старий, середній і новий. У старім періоді розрізняє три відділи: перший — до половини XI в., до смерті Ярослава 1054 p., другий — до смерті Володимира Мономаха 1125 p., а третій —до перенесення митрополії з Києва на північ у другій половині XIII в. Середній період ділить на чотири відділи, а власне, перший від кінця XIII віку до початку церковнослов'янського друку 1491 p., другий — до заведення унії в Південній Русі і патріархату в Московщині (сей останній факт 1589, а перший 1596 p.); третій період кладе Максимович на р. 1654, Переяславську угоду, якою Україна номінально була злучена з Московщиною, а четвертий кінчить роком 1700, датою скасування патріархату в Москві. Новий період обіймає вже майже виключно духове життя Північної Русі. Максимович ділить його знов на 4 відділи, з яких перший обіймає перших 40 літ XVIII в. до появи Ломоносова*, другий — 46 літ, до смерті Катерини II і появи Карамзіна, третій кінчиться p. 1812 і характеризується іменами Карамзіна та Жуковського, а четвертий, у якім Максимович бачить «обращение России к самобытному и своенародному развитию своей жизни во всей полноте ее», характеризується іменами царя Николая І і Пушкіна.

* Ломоносов Михайло Васильович (1711—1765) — російський учений, родоначальник матеріалістичної філософії в Росії, один з фундаторів сучасного природознавства, зачинатель нової російської літератури.

Українському письменству Максимович присвятив пізніше цілий ряд спеціальних праць. Головно займали його увагу народні пісні та «Слово о полку Игореве», якому він присвятив 4 спеціальні розвідки. Так само подав він деякі цінні дані про початки українського друку і про деякі рідкості української бібліографії.

XXXIII. ПОПЕРЕДНИКИ ШЕВЧЕНКА

Із українських письменників старшої, так сказати, передшевченківської доби треба назвати тут Левка Боровиковського — автора збірки байок далеко нижчої літературної вартості, як байки Артемовського-Гулака, і балади «Маруся», що була українською переробкою популярної в романтичних літературах різних народів

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 266

людової балади про мертвого жениха, який увозить свою любку в могилу. Початок спопуляризування сієї теми дав німецький поет Бюргер своєю «Ленорою»; із слов'янських поетів слідом Бюргера пішли Жуковський своєю «Людмилою», литовсько-польський Зан* своєю «Нериною», Міцкевич своєю «Ucieczką». В їх ряді балада Боровиковського займає, все-таки, почесне місце задля свого українського колориту.

* Зан Томаш (1796—1855) — польський поет-романтик, приятель А. Міцкевича, один з організаторів студентських таємних патріотичних гуртків у Віденському (нині Вільнюському) університеті (1819).

Другим письменником, що пробував збагатити українське письменство творами, взятими з усної людової традиції, був Осип Бодянський, що під псевдонімом Іська Материнки видав 1835 р. три віршовані «Наські українські казки». Поетична вартість тих казок невисока, але книжечка цікава дуже своїм язиком і правописом, а сам автор, зробившися пізніше ученим славістом і професором Московського університету, поклав великі заслуги в науці як видавець «Чтений в Московском обществе истории и древностей»*, яких з кількалітньою перервою зредагував майже сто томів, помістивши в них велику масу історичних, літературних і етнографічних матеріалів, а понад се написав декілька цінних розвідок, в тім числі також «О происхождении и древности славянских письмен»*.

* ... як видавець «Чтений в Московском обществе истории и древностей». — Точна назва видання «Чтения в обществе истории и древностей российских» (ЧОИДР).

* «О происхождении и древности славянских письмен». — Йдеться про працю О. Бодянського «О времени происхождения славянских письмен», вийшла в світ в 1855 р. в Москві.

На кінець тридцятих і початок сорокових років припадають літературні дебюти двох українських письменників — Гребінки і Забіли. Євген Гребінка — найкращий байкопис в українськім письменстві; його «Малороссийские приказки» вийшли 1834 p., а під його редакцією вийшов у р. 1841 літературний збірник «Ластівка». В р. 1836 видав Гребінка окремо український переклад Пушкінової поеми «Полтава». Як байкопис займає Гребінка перше місце в нашім письменстві. Його байки визначаються ярким національним і навіть спеціально лівобережним українським колоритом, здоровим гумором і не менше здоровою суспільною і ліберальною тенденцією. По дусі наступник великоруського байкописа Крилова, він, усе-таки, зумів висловити свобідніший дух українського народу. По р. 1841 Гребінка, займаючи урядове становище в Петербурзі, почав писати по-російськи. Із чотирьох томів його російських писань здобула собі деяку популярність у нас повість «Чайковський», — подекуди наслідування Гоголевого «Тараса Бульби», в якій герой кобзарської думи про бурю на Чорнім морі (Олексій Попович) ідентифікується з героєм повісті, Чайковським. Не досягаючи висоти Гоголевої компо-

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 267

зиції, повість подавала все-таки деякі образки з життя лівобережного козацтва, більше XVIII, ніж кінця XVI віку, і в галицько-руськім перекладі Климковича була улюбленою лектурою галицько-руської молодіжі 60-их і 70-их років.

Другий письменник, якого літературний дебют припадає на кінець 30-их років, був Віктор Забіла, якого вірші, крім трьох друкованих 1841 р. в Гребінчиній «Ластівці», заховалися тільки в рукописах і були опубліковані вповні аж у початку XX століття*. Талант Забіли невисокий; його коротка поетична кар'єра в'яжеться тісно з нещасливим закоханням, після якого він швидко перестав займатися письменством, тільки вряди-годи складаючи принагідні вірші, із яких, мабуть, останнє було гумористичне «Посланіє до Тараса Шевченка» з р. 1844.

* Віктор Забіла, якого вірші, крім трьох друкованих 1841 р. в Гребінчиній «Ластівці», заховалися тільки в рукописах і були опубліковані вповні аж у початку XX століття. — До альманаху «Ластівка» увійшли вірші В. Забіли «Голуб», «Пісня», «Повіяли вітри буйні...»

Повніші видання творів В. Забіли здійснені 1906 р. — Співи крізь сльози. Поезії. Видання з передмовою І. Франка. Львів; Твори К.

До попередників Шевченка з огляду на дух і спосіб писання треба зачислити групу, репрезентовану Амвросієм Метлинським і тими письменниками, яких твори заповнюють п'ять томиків збірки «Южный русский сборник», виданої Метлинським у Харкові 1848 р. Амвросій Метлинський, тоді доцент Харківського, а пізніше професор Київського університету, розпочав свою поетичну діяльність збіркою віршів «Думки і пісні та ще дещо», виданою в Харкові 1839 p., а закінчив чотирма думками і піснями, поміщеними в першім томі «Южнорусского сборника»*. У своїх віршах Метлинський силкується попасти в тон новочасних романтиків, переносячи романтичні мотиви на український грунт. Але в деяких, як «Сирітка», «Старець» і «Максим Глек», стоїть на чисто українськім грунті поетичного опису народного побуту, зближаючися тоном більше до Гребінки, як до Шевченка. Другий томик «Южнорусского сборника» займає простора поема Степана Александрова «Вовкулака», написана в р. 1842 на основі народних вірувань. Александров іде слідами Котляревського, форсуючи іноді, особливо в першій часті своєї поеми, в описі весілля, гумористичний тон «Енеїди» до ступня відомого українського юродства. Одначе, друга часть поеми, в якій змальовано пригоди чоловіка, переміненого в вовка, має значний психологічний і літературний інтерес і заслугує на більшу увагу, ніж яку звертала досі на себе ся поема.

* ... а закінчив чотирма думками і піснями, поміщеними в першім томі «Южнорусского сборника». — Маються на увазі поетичні твори А. Метлинського «Бандура», «Козачі поминки», «Сирітка», «Старець» («Южнорусский сборник», 1848).

Третій і четвертий томики збірника Метлинського займають дві поеми Михайла Макаровського «Наталя» і «Гарасько», із яких одна написана 1844 p., а друга трохи піз-

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 268

ніше, одначе, перед 1846 р., у якім автор умер. Обі поеми — наслідування відомих поем чужонародних авторів, а власне «Наталя» — Гетевої «Hermann und Dorothea», а «Гарасько» — Пушкінового «Кавказского пленника». «Наталя» оброблена старанніше, коломийковим складом і не без таланту, малює сільську ідилію сватання чужосільної дівчини-сироти багатим хазяїном. В поемі «Гарасько», що виглядає більше на переклад, як на наслідування, автор далеко менше вміє попасти в тон Пушкіна, ніж би сього можна було бажати. Взагалі талант Макаровського дуже невисокий, у віршах часто римована проза, також невисокої вартості, та й знайомість народного життя зовсім невелика.

Останній томик «Сборника» Метлинського займає Квітчина драма «Щира любов», писана російською мовою з виїмком української ролі Галочки. Поміщені в першім томику вірші Михайла Петренка мають дуже малу поетичну, а ще меншу язикову вартість.

«Южнорусский сборник» важний ще тим, що про кождого з уміщених там авторів видавець подав короткі біографічні нариси, які при деяких, особливо Александрові і Макаровськім, лишилися досі одинокими доступними нам джерелами.

На принагідну згадку в історії українського письменства доби перед замітним впливом Шевченка заслугує також «Молодик на 1844 год, украинский литературный сборник, издаваемый И. Бецким, Харьков 1843» в двох томах. Перший том містить наукові праці і матеріали, писані російською мовою, в тім числі статтю В. Н. Каразіна «Взгляд на украинскую старину», М. Костомарова «Первые войны малороссийских козаков с поляками», К. Сементовського* «Очерк малороссийских поверий и обычаев, относящихся к праздникам», А. В. «Несколько слов об Иване Купале», першу часть статті Костомарова «Русско-польские вельможи» і його статтю, писану під псевдонімом Єремії Галки, «Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке». У другім томі*, крім російського перекладу драми Корженьовського «Пятый акт», міститься т[ак] зв[аний] «Малороссийский отдел», у якім поміщено оповідання Основ'яненка «Перекотиполе», дві прозові казки Костомарова, збірочку 25-ьох народних пісень, вірші Шевченка, Костомарова, Якова Щоголева, Олександра Чужбинського, Михайла Петренка, І. Левченка і коротеньку епіграму Бодянського.

* Сементовський Костянтин (1823—?) — автор статей з питань української етнографії.

* У другім томі... — Згаданий І. Франком зміст другого тому «Молодика на 1844 год» насправді є змістом «Молодика на 1843 год», ч. II.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 269

Додамо, що на кінці першого тому поміщено російський переклад оди Сапфони, доконаний Котляревським, а на початку другого тому дуже гарно виконані портрети Котляревського з подобизною власноручного підпису і козака Климовського*, українського віршописа XVIII віку.

* Климовський (Климов) Семен — український поет кінця XVII — першої половини XVIII ст., автор пісні «Їхав козак за Дунай». Його портрет в «Молодику», як і портрет І. П. Котляревського, належить російському художнику-ілюстратору Башилову Михайлу Сергійовичу (1821—1880).

XXXIV. ІСТОРИКИ УКРАЇНИ ПЕРЕД КОСТОМАРОВИМ

Нема сумніву, що розуміння і представлення історії краю можна уважати найкращим мірилом ступня національної свідомості у тих інтелігентів, що займаються писанням історії, і у тої публіки, якої погляди вони висловлюють і для якої пишуть свої твори. Коли з сього становища поглянемо на те, що можна зачислити до історіографії України XVIII і першої половини XIX віку, то можемо сказати, що хоч як низько іноді, особливо в половині XVIII віку, падало чуття української самосвідомості в українських інтелігентів, то, все-таки, скрізь чи то в просторих і заповнених буденними дрібницями дневниках Ханенка та Марковича, чи в таких, аж надміру козакофільських творах, як історія Рігельмана, можна доглянути сліди місцевого українського патріотизму і замилування до місцевої, рідної старовини. У попередніх розділах я полишив на боці численні дневники і спомини різних українських інтелігентів чи то задля їх мінімальної або й ніякої літературної і язикової вартості, чи то тому, що вони недоступні мені (пр[иміром], обговорені Драгомановим у другім томі «Громади» спомини ніжинця Вінського*, друковані в «Русском архиве»* 1878 р.), і згадаю тут ближче про трьох визначніших письменників, що при кінці XVIII і в першій половині XIX віку подали просторі курси історії південноруського народу, а власне про т[ак] зв[ану] «Історію русов», приписувану визначному білоруському єпископові Георгію Кониському, а, властиво, написану українським дворянином Полетикою, далі про дві просторі праці: Бантиша-Каменського «История Малой России»* та п'ятитомову «Историю Малороссии» Миколи Маркевича.

* ... спомини ніжинця Вінського... — Йдеться про «Записки Г. С. Винского» («Русский архив», 1877, № 1), що належали Вінському Григорію Степановичу.

* «Русский архив» — щомісячний історичний журнал, виходив у Москві в 1863—1917 pp.

* «История Малой России» — У першодруці «Южной Руси».

В р. 1767* скликана була до Петербурга з цілого російського царства Комісія депутатів для виробу проекту «Устава об уложении», щось вроді конституції. Від українського дворянства Полтавської губернії висланий був між іншими

* В р. 1767. — У першодруці — «1765».

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 270

Григорій Полетика*, який після довшого приготування предложив Комісії свій проект політичного устрою Південної Русі, оснований, буцім-то, на старих королівських і козацьких привілеях і законах. Для мотивування сього проекту він уложив меморіал, буцім-то, на основі достарченого йому його бувшим учителем і ректором Київської духовної академії, а пізнішим білоруським архієпископом Георгієм Кониським тексту літописця п[ід] з[аголовком] «История русов или Малой России». Комітет депутатів у Петербурзі по многих засіданнях був розв'язаний 1768 р.*, а «История русов» чи то в тій формі, як була уложена перед тим, чи, може, в пізнішім обробленні самого Полетики заховалася зразу в родині Полетик, а пізніше розійшлася в численних копіях по різних українських шляхетських домах і служила джерелом для фальшованих дум про найстарші часи козацтва, опублікованих Срезневським у його «Запорожской старине» і передрукованих почасти Кулішем у його молодечім творі «Україна», а також — джерелом деяких молодечих стихотворів Шевченка. Текст літописця був опублікований уперве Бодянським у Москві 1846 р. як окрема книжка «Чтений», а один із рукописів дістався також до Галичини. Бодянський і інші пізніші історики уважали сей літописець твором Георгія Кониського, опираючися на словах «Предисловия», в якому сказано: «Известный ученостью и знатностью депутат шляхетства малороссийского господин Полетыка, отправляясь по должности депутатства в великую оную Имперскую комиссию для сочинения проекта нового уложения, имел надобность необходимую отыскать отечественную историю. Он относился о сем к первоначальному учителю своему, архиепископу белорусскому Георгию Конискому, который был природный малороссианин и долголетно находился в Киевской академии префектом и ректором. И сей-то архиерей сообщил господину Полетыке летопись или историю сию, уверяя архипастырски, что она ведена с давних лет в кафедральном Могилевском монастыре искусными людьми, сносившимись о нужных сведениях с учеными мужами Киевской академии и разных знатнейших малороссийских монастырей, а паче тех, в коих проживал монахом Юрий Хмельницкий, прежде бывший гетман малороссийский, оставивший в них многие записки и бумаги отца своего, гетмана Зиновия Хмельницкого, и самые журналы достопамятностей и деяний национальных, и что при том она вновь им пересмотрена и исправлена.

* ... висланий був [...] Григорій Полетика... — У першодруці — «Антін Полетика».

* ... був розв'язаний 1768 р. ... — У першодруці — «1769 p.».

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 271

Господин Полетыка, сличив ее со многими другими летописями малороссийскими и нашед от тех превосходнейшею, всегда ее держался в справках и сочинениях по Комиссии. Итак история сия, прошедшая столько отличных умов, кажется, должна быть достоверною».

Пізніші досліди показали, що ані сама «Історія», ані її авторство — зовсім недостовірні. З новіших дослідів виходить, що ся «Історія» була написана без участі Георгія Кониського, правдоподібно самим Полетикою, з виразною політичною тенденцією представити козацтво і загалом увесь український народ як самостійну цілість, що з Польщею, і з Литвою, і, нарешті, з Росією лучилася і повинна лучитися на основі свободи і рівності під окликом: «Вільні з вільними, рівні з рівними». Автор проводить сей погляд консеквентно від часів завоювання Казіміра Великого аж до часів Хмельницького. Історія козацтва проведена прагматично і так само фантастично майже через увесь XVI вік і потім через половину XVII в. аж до Хмельницького. Автору відома ціла маса козацьких старшин і гетьманів перед Конашевичем і Хмельницьким, а про козацькі походи XVI і XVII в. він оповідає епічним стилем вроді Гоголевого «Тараса Бульби». Оповідання кінчиться 1704 р. і не доходить до погрому Мазепи* під Полтавою.

* Мазепа Іван Степанович (1644—1709) — гетьман Лівобережної України (1687—1708), зрадник українського народу. Проводив політику посилення феодально-кріпосницького гніту, узаконив панщину, прагнув приєднати Лівобережну Україну до Польщі. У 1708 р. під час російсько-шведської війни перейшов на бік Швеції.

«История русов» служила основою для обох пізніших істориків України — Бантиша-Каменського і Миколи Маркевича, які приймали канву «Истории русов» для XVI і XVII віків, доповнюючи її декуди звістками з інших, переважно польських, істориків, особливо про часи Хмельниччини. Бантиша-Каменського «История Малой России» вийшла уперве 1822 р. у чотирьох томах*, а «История Малороссии» Маркевича вийшла 1842-43 pp.* в п'яти томах. Обі сі історії, в своїй прагматичній часті залежні від «Истории русов» і позбавлені наукової вартості, подають, одначе, багато бібліографічного і документального матеріалу для XVIII в., і в тім головна їх вартість також для новіших істориків.

* ... вийшла [...] у чотирьох томах... — У першодруці — «у двох томах».

* ... вийшла 1842—43 р p. — У першодруці — «1841 p.».

Микола Маркевич заслугує надто на увагу як автор «Украинских мелодий», виданих 1831 p. російською мовою, і згаданої вже етнографічної збірки* про обичаї і вірування малоросіян, виданої по смерті автора 1860 р.*, в якій міститься також текст київської вертепної гри.

* ... згаданої вже етнографічної збірки... — Йдеться про видання: «Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян. Извлечено из нынешнего народного быта и составлено Николаем Маркевичем». К.» 1860.

* ... по смерті автора 1860 р. — У першодруці — «1861 р.».

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 272

XXXV. ВІДРОДЖЕННЯ В ГАЛИЧИНІ ДО р. 1848

Розвій національної свідомості в Галичині ішов значно відмінною дорогою, як на Україні, та сьогодні не можна вже сказати, щоб обі сі течії були зовсім незалежні одна від одної. Торговельні і загалом товариські зносини між австрійською Галичиною і російською Україною при кінці XVIII в. і в першій половині XIX в. були частіші і тривкіші, ніж у другій половині XIX віку. На се впливали незабуті ще державні традиції Польщі та різні міщанські і купецькі інтереси, пр[иміром], торгівля солі, збіжжя і худоби. Не диво, що тими самими дорогами, як інші товари, ходили також книжки, рукописи і інші культурні здобутки. Маємо відомості, що вже в перших роках XIX в. в Галичині відомі були друковані або копійовані примірники «Слова о полку Ігореві» і «Енеїди» Котляревського. Інтерес до народного життя збуджували місцеві публікації вроді Червінського* «Ruś Zadniestrska» з р. 1811, видаваний професорами Львівського університету календар «Der Pilger von Lemberg» («Pielgrzym Lwowski»)* (1821-22 p.), в якім уперве друкувалися руські пісні народні в руськім тексті і в німецькім перекладі. В р. 1829 вийшла в Дрездені книжечка молодого галицького поета Вікентія Поля*, пізнішого голосного польського поета і сина львівського урядника Pohlá, «Ruthenische Volkslieder», в якій подано в дуже свобіднім німецькім перекладі кількадесят галицько-руських пісень. В р. 1833* вийшла далеко важніша, багата збірка «Pieśni ludu Polskiego і Ruskiego w Ga-licyi, zebrał Wacław z Oleska» в двох томах, із яких один містив тексти, а другий музику пісень, списану Ліпінським*. Збірка попереджена була просторою передмовою редактора, губерніального радника, а пізніше губернатора Галичини, Вацлава Залеського. Збірка, друкована латинськими буквами, показалася далеко багатшою в руській часті, ніж у польській, хоча пісні в рамах певного методичного розкладу друковані були всуміш польські з руськими. В передмові автор широко розводиться про важність народної поезії для пізнання народності взагалі, але не подає докладних відомостей про те, відки брав тексти своїх пісень. Роздивляючися тепер у збірці, бачимо, що дуже значна часть поміщених там пісень узята не просто з уст народу, але зі старших писаних польських і руських спі-

* Червінський Ігнаци (бл. 1770 — бл. 1835) — польський етнограф і просвітитель. Один з перших почав вивчати життя, звичаї, повір'я українського і польського народів, видав у Львові 1811 р. працю «Okoliza Za-Dniestrska miedzy Stryjem a Lomnica» («Околиця Задністрянська між Стриєм і Лімницею»).

* «Pielgrzym Lwowski» — польський календар на роки 1822—1823, виданий у Львові.

* Поль Вінценти (1807—1872) — польський поет, учасник повстання 1830—1831 pp. З 1832 р. жив у Галичині. Його творчість цього періоду позначена демократичними настроями, інтересом до фольклорної традиції. В 1849 —1852 pp. Поль — професор географії Краківського університету; з 40-х років він відходить від демократичного руху, апологетично оспівує минуле польської шляхти й магнатської аристократії.

* В р. 1833 ... — У першодруці — «1834 p.».

* Ліпінський Кароль Юзеф (1790—1861) — польський скрипаль та композитор.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 273

ванників XVIII і початку XIX віку, в яких обік пісень справді народних широке місце займали популярні вірші відомих авторів або не менше популярні вірші двірських співаків та мандрівних школярів. В польській часті збірки Вацлава з Олеська знаходимо, пр[иміром], популярну романсу Карпінського*: «Filon і Laura», а в руській часті деякі вірші Добриловського. В усякім разі збірка Вацлава з Олеська мала значний вплив на галицько-руську суспільність, особливо попівство, в якому будила наївну амбіцію, що й руська мова може похвалитися численними піснями, які надаються до співання не лише в простій, хлопській хаті, але також у інтелігентнім товаристві.

* Карпінський Петро (? — 1902) — український співак. [Тут мова про Францішека Карпінського — Т.Б.].

З такого інтелігентного руського товариства, з попівських родин, що ще від часів Польщі зберігали стару руську традицію, а в новіших австрійських школах придбали дещо ширшу освіту, вийшли піонери нового національного відродження Галицької Русі — Маркіян Шашкевич, Яків Головацький і Іван Вагилевич, що в р. 1833 у Львівській духовній семінарії визначилися в крузі руських питомців як «Руська трійця» і зложили матеріал для видання літературної збірки «Зоря», що мала бути виразом нових, щиронародних і заразом слов'янофільських змагань галицько-руської молодіжі. Цензура не пустила в світ сієї збірки, але натомість не ставила перешкод виданню книжки Лозинського «Ruskoje Wesile» і досить оживленій полеміці про те, чи не краще б русинам уживати латинки замість гражданки або кирилиці, полеміці, в якій опонентом Лозинського виступив Маркіян Шашкевич із своєю брошурою «Azbuka і Abecadło».

Змагання «Руської трійці» знайшли менше повний, але, все-таки, добрий вираз у «Русалці Дністровій», виданій 1837 р. в Будині* на Угорщині, яка, крім творів Шашкевича, Головацького і Вагилевича, містила багату збірку народних пісень. На жаль, цензурна заборона не дала «Русалці Дністровій» розійтися так широко серед галицько-руської публіки, як вона на се заслугувала, але, всетаки, кількадесят примірників розійшлося по руках визначніших русинів, а решта аж по р. 1848 могла піти в книгарський торг.

* Будин — Будапешт.

Найталановитіший член «Руської трійці» Маркіян Шашкевич умер молодо, не вспівши розвинути як слід свого таланту, а найбільша часть його літературної спадщини побачила світ аж у першім томі «Вінка» 1846* р. та в піз-

* ... найбільша часть його літературної спадщини побачила світ аж у першім томі «Вінка» 1846 р. — У збірнику «Вінок русинам на обжинки» опубліковані твори М. Шашкевича «Вздовж, поперек зійди світом...», «Псалми Русланові» (в статті Я. Головацького «Пам'ять Маркіяну Руслану Шашкевичу»), «Побратимові, посилаючи йому пісні українські», «Бандурист», «Нещасний», «До*** », «Дністровянка», «Думка», «Підлисся», «Лиха доля», «До милої», «Рожа. Із Короледвірської рукописі».

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 274

ніших виданнях. Як поет, оповідач, кореспондент і проповідник, Шашкевич — людина наскрізь симпатична, щира і проста, огріта неложною любов'ю до рідного народу і непохитно певна своєї дороги як у штуці, так і в житті. Зовсім інша була доля двох його товаришів. Вагилевич, вчасно, ще в семінарських мурах, познайомившися з польськими письменниками, почав писати польською мовою і, крім двох руських віршів «Мадей» та «Джулин і Калина» і прозової передмови до «Русалки Дністрової», не друкував по-руськи майже нічого. Натомість у польських часописах 40-х років друкував цілий ряд віршів і наукових розвідок польською мовою, а в часописі чеського музею* — декілька розвідок чеською мовою. В р. 1848 до нього підійшла покуса з польського боку виступити в обороні польсько-руської згоди, і він почав видавати руською мовою латинськими буквами часопис «Ruskyj Dnewnyk»*, якого, одначе, вийшло лише кілька номерів. Окрім політичних статей, Вагилевич помістив у тих номерах декілька гумористичних оповідань і економічну розвідку «Widkie wziały sia pany j łany».

* ... в часописі чеського музею... — «Čаsopis českego Musea», науковий журнал, що виходив у Празі з 1827 р. під назвою «Časopis Musea kralovstvi Českego», а у 1855— 1919 p. — під назвою «Časopis společnosti vlasteneskego Muzeum v Čecnach», видавався чеською і німецькою мовами. З праць Вагилевича в ньому були надруковані «Huculove, obywatelé wychodnjho pohořj Karpatskeho» (1837, т. IV, 1839, т. I), «О upjiech a widmach» (1840, т. 3); «Bojkowe, lud ruskoslowansky w Halicjch» (1841, т. 1).

* «Ruskyi Dnewnyk» — тобто «Dnewnik Ruskyj», тижневик, що виходив у Львові за редакцією І. Вагилевича у серпні — жовтні 1848 р.

Ся коротка публіцистична діяльність мала фатальний наслідок у житті Вагилевича, бо він, висвячений 1844 р. на священика і маючи адміністрацію у Ланівцях, покинув сю адміністрацію і перенісся з родиною до Львова, а потім, не можучи дістати парафії, перейшов на протестантизм і осів у Львові. Він дістав по великих клопотах дуже лихо платне місце при бібліотеці Оссолінських, де вложив велику силу праці в нове видання словника Лінде*, а надто порозпочинав багато наукових праць про початки слов'янщини і Польщі, які лишилися в рукописах. Пізніше дістав місце при міськім архіві у Львові. Його матеріальні відносини, здавалося, поліпшилися настільки, що закупив маленький міщанський домик на одній із пустих тоді вулиць, поперечних до Зеленої, яка тепер має назву вул. Вагилевича. На тій посаді він і вмер, не вспівши видобутися з дуже прикрих матеріальних відносин. Із його дуже багатої рукописної спадщини заховалося дещо в бібліотеці Оссолінських, в тім числі філологічний коментарій до «Слова о полку Ігореві» (до сієї праці Вагилевича, написаної по-польськи, приложена в тім самім рукописнім томі також польська праця Жеготи Паулі про «Слово о полку Ігореві»), збірка староруських грамот і збірка 33 колядок. Між рукописами Народного дому заховалися

* Лінде Самуїл Богуміл (1771—1847) — польський лексикограф. Автор словника польської мови («Slownik języka polskiego». Варшава, 1807—1814; Львів, 1854—1860).

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 275

між іншими уривки слов'янської демонології і багата збірка колядок, 280 номерів.

Третій член «Руської трійці», Яків Головацький, здобув собі найвидніше становище, бо, пробувши до 1848 р. на парафії в Микитинцях, був іменований першим професором руської мови на Львівськім університеті і пробув на тій посаді від р. 1849-1867. Змушений зрезигнувати з сієї посади, він емігрував до Росії і дожив свого віку у Вільні як голова тамошньої Археографічної комісії. В письменстві зазначився Головацький перед своєю університетською кар'єрою як видавець «Русалки Дністрової» 1837 p., приповідок Ількевича 1841 р. і «Вінка русинам на обжинки» 1846 р. (оба остатні видання були друковані у Відні, а другий том «Вінка» 1847 р. був редагований братом Якова, Іваном Головацьким). В обох томах «Вінка» Яків Головацький помістив значне число етнографічних записок, надто в часописі чеського музею замітну статтю «Подорож по Галицькій і Угорській Русі». Та найважніша його праця з того часу, яка в своїм часі зробила велику сенсацію серед галицько-руської суспільності, була простора стаття «Zustände der Russinen», поміщена 1846 р. в Йорданових «Jahrbücher für Slavische Literatur». Від p. 1849 Головацький опублікував декілька наукових розвідок* у Львові, в тім числі «Три вступигельні преподавання», в яких виложено план історії південноруської літератури та нарис її найважніших моментів. «Очерк основання Галицко-русской матицы», важний як документ про з'їзд руських учених восени 1848 р. Третя його публікація «Zur galizischen Schrift-und Sprachfrage» (1860 р.) викликала правдивий політичний скандал, скомпромітувавши тодішнього намісника Голуховського через опублікування офіціальних документів про наради анкети, скликаної з ініціативи губерніального радника Їречка і інспектора Черкаського в справі примусового заведення латинських букв для руських видань. Публікація Головацького є й досі головним джерелом для історії т[ак] зв[аної] азбучної війни, що розгорілася була в Східній Галичині в pp. 1858-60. Для студій староруської мови Головацький видав хрестоматію староруського письменства*, як на свій час досить багату і добре дібрану. Ще бувши в Галичині, і пізніше в Росії, він публікував немало праць про галицько-руські відносини, а також про інші справи з обсягу славістики російською мовою в різних росій-

* ... опублікував декілька наукових розвідок... — Маються на увазі праці Я. Ф. Головацького «Три вступительные преподавания о русской словесности» (1849), «Исторический очерк основания Галицко-русской матицы и справозданье первого Собора ученых русских и любителей народного просвещения» (1850), «Zur galizischen Schrift und Sprachfrage» (1860).

* ... видав хрестоматію староруського письменства... — тобто «Хрестоматію церковно-словенскую і древнерусскую в пользу учеников вищої гімназії» (1854).

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 276

ських часописах, а найважнішими його науковими працями були «Дополнительный очерк до библиографии Ундольского», «Русский географический словарь» і чотиритомова збірка «Народные песни Галицкой и Угорской Руси» з просторою географічно-етнографічною передмовою, друкована зразу частями в «Чтениях общества истории и древностей» в Москві, а потім окремою відбиткою.

XXXVI. ТАРАС ШЕВЧЕНКО

Поява Шевченкового «Кобзаря» 1840 р. в Петербурзі мусить уважатися епохальною датою в розвою українського письменства, другою після «Енеїди» Котляревського. Ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла мов джерело чистої холодної води, заясніла невідомою досі в українськім письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову. Були се немов народні пісні, та, проте, щось зовсім від них відмінне, наскрізь індивідуальне. Автор тієї книжечки, перед двома роками викуплений кріпак, був тоді вільним слухачем Академії художеств* і кандидатом на маляра, мав уже 27 літ від уродження і перебув дуже невеселу кар'єру сільського школяра, хлопця-приблуди, панського локайчука, ученика італійського маляра Лампі у Варшаві*, що 1830 р., по вибуху польского повстання у Варшаві, змушений був під солдатським конвоєм перебути пішки дорогу з Варшави до Петербурга і тут був відданий своїм паном на помічника покойового маляра. Молодий чоловік, викуплений на свободу старанням земляка Гребінки, протекцією поета Жуковського і щедрістю маляра Брюллова*, який на ціль викуплення Шевченка намалював портрет Жуковського, закуплений царицею за 2 500 рублів, жив досить свобідно в товаристві Сошенка* на кавалєрській квартирі і в хвилях свобідних від малярського заняття та товариських гулянок складав вірші, що плили йому свобідно з-під пера, і не дбав зразу про їх опублікування. Тільки приїжджий молодий поміщик Мартос*, побачивши у нього на бюрку вірш «Тарасова ніч», дописаний до слів:

Червоною гадюкою
Несе Альта вісті,

* ... був тоді вільним слухачем Академії художеств... — У травні 1838 p. T. Шевченко був зарахований стороннім учнем до імператорської Санкт-Петербурзької Академії мистецтв (заснована 1757 p., тепер — Академія мистецтв СРСР). Академія мистецтв як центр художнього життя в Росії, як школа високої професійної майстерності мала велике значення для становлення й формування Т. Шевченка-художника.

* ... ученика італійського маляра Лампі у Варшаві... — Оскільки не доведено, що Т. Шевченко жив у Варшаві, версія щодо учнівства у Лампі — сумнівна. Деякі біографи вважають, що Т. Шевченко, перебуваючи у Вільні, міг навчатися у Яна Рустема (Рустемаса), професора малювання при Віденському університеті.

Лампі (Ламп) Іоганн-Батист Старший (1751—1830) — австрійський живописець. Його син і учень І.-Б. Лампі Молодший (1775—1837) працював з батьком у Петербурзі та Відні; Франц (1783—1852) працював у Варшаві та Відні.

* Брюллов Карл Павлович (1799—1852) — російський художник, з 1836 р. професор Академії мистецтв (Петербург). У 1837— 1838 pp. намалював портрет В. Жуковського, який було незабаром розіграно в лотереї й за виручені кошти 22 квітня 1838 р. викуплено Т. Г. Шевченка. 25 квітня на квартирі К. Брюллова поетові було вручено відпускну. Протягом 1838—1845 pp., навчаючись в Академії мистецтв, Т. Шевченко став не лише одним із улюблених учнів, а й другом К. Брюллова.

* Сошенко Іван Максимович (1807—1876) — український художник, педагог, друг Т. Шевченка.

* Мартос Петро Іванович (1811—?) — поміщик. У 1839 р. через Є. Гребінку Т. Шевченко познайомився з Мартосом. Коштом Мартоса в 1840 р. вперше видано «Кобзар». Ініціатива видання «Кобзаря» належала Є. Гребінці, який і умовив Мартоса дати на це гроші. [Див. В. Модзалевський, Малороссийский родословник, т. 3, стор. 446-447 - Т.Б.]

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 277

зацікавився поетом і йоґо поезіями і видав своїм накладом томик, що став початком нової ери українського письменства. Яке враження зробив сей томик на Україні, бачимо найкраще з листа Квітки-Основ'яненка до Шевченка*, що привітав недавно викупленого кріпака як рідного брата і творця нового слова.

* ... бачимо найкраще з листа Квітки-Основ'яненка до Шевченка... — Йдеться про лист від 25 жовтня 1840 р. з Основи, в якому Г. Квітка-Основ'яненко висловлює своє захоплення талантом Т. Шевченка і повідомляє про популярність «Кобзаря» на Україні (Листи до Т. Г. Шевченка. 1840-1861. К., 1962, с. 9—11).

Поетична діяльність Шевченка, тісно зв'язана з ходом його дальшого життя, розпадається на дві часті, яких граничною лінією було його арештування в початку 1847 р. Перша доба Шевченкової діяльності характеризується переважно епічними творами, взятими почасти з життя сучасного народу, з української історії, козацьких і гайдамацьких часів. В поемах із народного життя, чи вони мають більш епічний, чи більше баладовий характер, Шевченка цікавить, головно, доля жінки, її радощі і горе. Поеми «Катерина», «Наймичка», «Черниця Мар'яна», «Відьма», так само, як балади «Причинна», «Тополя», «Утоплена», обі «Хустини»*, «Русалка», малюють, звичайно, кохання дівчини з таким чи іншим нещасливим наслідком. Історичні поеми такі, як «Тарасова ніч» і «Вибір Наливайка»* основані на «Истории русов», коли натомість «Гамалія» і «Іван Підкова» були свобідними витворами авторової фантазії, основаними, одначе, на козацькій традиції. В поемі «Гайдамаки», виданій 1841 p., Шевченко пробував зложити простору епопею народного руху, найближчого до його часу і доконаного в місцевості, недалекій від місця його вродження, але сама вдача його таланту, в основі ліричного, і вироблена ним оригінальна манера віршування не позволили йому виконати суцільний епічний твір, тим більше, що сама традиція про уманську різню 1768 p., яка лягла в основу поеми «Гайдамаки», була в народній пам'яті настільки неясна і уривкова, що не могла дати йому тему для якоїсь одної психологічної драми, яка могла бути двигачем епічної поеми. От тим-то Шевченко здобувся лише на те, що в основу своєї поеми поклав любовну історію між Яремою і Оксаною, яку зробив дочкою мліївського титаря Кушніра, якого смерть не мала ніякого зв'язку з уманською різнею і якого побут Шевченко в першій редакції своєї поеми переніс до Вільшани. В самім описі уманської різні разом з епізодами, які попереджають її у Шевченка, і зовсім не відповідають історичній дійсності, героями являються ватажки Залізняк* і Гонта,* причім Шевченко з Гонти робить українського

* ... обі «Хустини»... — дві редакції (1847 і 1858 pp.) пое-зії Т. Шевченка «Хустина» («Чи то на те божа воля»).

* «Вибір Наливайка» — вірш Т. Шевченка «У неділеньку у святую».

* Залізняк Максим (в 40-х роках XVIII ст. — ?) — запорізький козак, один із керівників Коліївщини (1768).

* Гонта Іван (?—1768 р.) — один із керівників Коліївщини.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 278

Брута*, що невідомо для якої цілі мордує свої діти для того тільки, що вони католики.

* Брут Марк Юній (85—42 pp. до н. е.) — римський політичний діяч, один з організаторів і учасників вбивства Юлія Цезаря.

В р. 1843-4 Шевченко пробував довший час на Україні, вештаючися як маляр по різних сторонах правого і лівого боку Дніпра, і тут під невідомими нам ближче впливами у нього являються радикальні політичні думки, що зазначуються в поезії критичним відношенням до козацтва і гетьманщини, а далі такими поемами, як «Сон» і «Кавказ». Впливові кружка Кирило-Мефодієвого братства можна приписати поеми «Посланіє до живих і мертвих» та «Гус»* із посвятою Шафарику, в якій уперше і найкраще сформульовано ідею слов'янської федерації:

Щоб усі слав'яне стали
Добрими братами.

* «Гус» — «Іван Гус», друга авторська назва поеми Т. Шевчен-ка «Єретик».

Арештування членів Кирило-Мефодієвого братства, до якого Шевченко фактично не належав, дало, одначе, привід також до його арештування, а знайдені при нім поезії, особливо поема «Сон», у якій цар Николай добачив особисту образу його жінки, дали причину до його доживотного заслання в солдати з місцем служби в Оренбурзькім краю без права вислуги і з забороною писати та малювати. Хоч як важкий був сей засуд, одначе, направду життя Шевченка в солдатах не було таке тяжке і безплідне. Навпаки, він здужав у часі свого побуту на тім засланні не тільки нарисувати і намалювати велику силу малюнків, в тім числі багатий альбом видів і типів киргизької пустині за Аралом, яку звидів як учасник експедиції академіка Бера,* приділений до неї як матрос, але також написати немало поетичного добра та листів. Ув'язнення в Петропавловській кріпості в Петербурзі і дальший побут Шевченка на засланні зазначилися рядом прекрасних ліричних поезій, у яких суб'єктивна лірика Шевченка доходить до найвищих вершин трагічної простоти і зворушливої щирості. На засланні постали також такі прекрасні епічні твори, як «Чернець», «Титарівна», «Петрусь» і «Княжна», сі дві останні — правдиві архітвори Шевченкової епіки. Крім того, на засланні Шевченко, потішаючи себе надією літературного заробітку, написав довгий ряд оповідань російською мовою, які, одначе, за його життя не дочекалися друку*.

* ... учасник експедиції академіка Бера... — Т. Шевченко не був учасником експедиції К. М. Бера, яка протягом 1853—1856 pp. вивчала Каспійське море. У 1848—1849 pp. він брав участь в аральській експедиції О. І. Бутакова.

* ... за його життя не дочекалися друку. — Повісті Т. Шевченка «Наймичка», «Варнак», «Княгиня», «Музикант», «Несчастный», «Капитанша», «Близнецы», «Художник», «Прогулка с удовольствием и не без морали» у 80-х роках були надруковані у журналах «Киевская старина», «Исторический вестник» та в газеті «Труд». В 1888 р. редакція журналу «Киевская старина» видала їх окремою книгою.

Ще на засланні фантазія Шевченка почала займатися темами релігійно-соціального змісту. Там була написана

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 279

поемка «Царі», а по повороті з заслання дві більші поеми «Неофіти» і «Марія». В усіх сих поемах Шевченко являється вільнодумцем вроді старих християн, у яких з основною релігійністю в'яжеться протест проти царського деспотизму і соціальної несправедливості. Вернувши з заслання з кінцем 1857 p., Шевченко по довшім побуті в Новгороді* і Москві був допущений до Петербурга, відси ще раз 1859 р. їздив на Україну, де, одначе, по короткім побуті був арештований і відправлений назад до Петербурга, де вмер 10-го марта 1861 p. Його тіло перевезено пізніше до Києва, а відси до Канева, де над його домовиною висипано високу могилу.

* ... по довшім побуті в Новгороді... — У Нижнім Новгороді Т. Шевченко перебував з 20 листопада 1857 р. до 8 березня 1858 р.

Шевченко займає в нашім письменстві чільне місце, як поет зовсім самостійний і одинокий у своїм роді, який невважаючи на всі лихоліття його життя, на всі хиби виховання, зміг піднестися до найвищих висот поетичного вітхнення і психологічної обсервації, а також як маляр і рисовник займає видне місце в історії української штуки. По нім лишилася також значна кількість листів і «Дневник», ведений російською мовою, а також драма «Назар Стодоля», яка доказує, що і в драматичній штуці він при кращих обставинах міг би був заняти видне місце. Дві його поеми, писані російською мовою «Слепая» і «Тризна», лиш подекуди виявляють сліди Шевченкового таланту, а загалом многословні і дальші від живої дійсності, ніж його українські поеми. Зрештою «Слепая» являється прототипом почасти «Марини», почасти «Відьми», і з сего погляду як один із найперших творів Шевченка являється інтересним документом для психології його поетичної творчості.

Твори Шевченка за його життя терпіли багато від цензурних заборон, так що деякі з них були друковані з більшими або меншими пропусками, а інші ходили по руках у відписах і попадали іноді в друк за границею Росії, в Німеччині і Австрії. В р. 1860 вийшло в Петербурзі накладом Семиренка перше збірне видання «Кобзаря» під доглядом самого Шевченка*. Значне число нових поезій Шевченка друковано в книжках українського вісника «Основа»*, а перше, скільки тоді можна було, повне видання «Кобзаря», значно збагачене проти видання в 1860 p., вийшло в Петербурзі 1867 р. накладом Кожанчикова*. Рівночасно з тим виданням почасти з його копій, а почасти з інших творів, що перед тим були друковані в «Вечер-

* В р. 1860 вийшло в Петербурзі накладом Симиренка перше збірне видання «Кобзаря» під доглядом самого Шевченка. — Симиренко Платон Федорович (1821—1863), український капіталіст-меценат, позичив Т.Шевченку 1100 крб. на видання «Кобзаря» 1860 р. і погодився на те, щоб борг цей було повернуто примірниками книжки.

* Значне число нових поезій Шевченка друковано в книжках українського вісника «Основа»... — В «Основі» надруковано з деякими редакторськими вилученнями і змінами понад сімдесят творів Т. Шевченка.

* ... накладом Кожанчикова... — Йдеться про російського видавця Кожанчикова Дмитра Юхимовича (1819—1877). Ще 1859 р. Кожанчиков мав намір видати твори поета, але на перешкоді стала цензура. І лише 1867 р. він видав найповніший на той час «Кобзар».

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 280

ницях» і «Меті», надруковано у Львові двотомове видання п[ід] з[аголовком] «Поезії Тараса Шевченка» накладом львівської української громади, під фірмою Корнила Сушкевича*. З пізніших видань найважніше було двотомове видання в Празі 1876-7 p., поділене з утилітарного погляду на поезії дозволені і недозволені в Росії. Нове повне видання своїм власним правописом і стереотиповим друком задумав був видати М. Драгоманов у Женеві, але се видання, незважаючи на значні приготування, якось не дійшло до діла. Натомість у тій же Женеві 1876 р. вийшло малесеньке мініатюрове видання «Кобзаря» заходом Сірка і Кузьми*, далі накладом Драгоманова вийшла латинськими буквами з його інтересною передмовою «Marja maty Isusova», там же рівночасно надрукована також у російськім перекладі, а 1889 р. вийшли його ж накладом «Поезії Т. Г. Шевченка, недозволені в Росії»*, зі значними відмінами проти другого тому празького видання.

* Сушкевич Корнило (1840—1889) — громадський діяч «народовського» напряму.

* ... мініатюрове видання «Кобзаря» заходом Сірка і Кузьми... — Йдеться про видання кишенькового формату: «Кобзар Тараса Шевченка. Частина перша. Женева, печатня «Громади», 1878», підготовлене Ф. К. Вовком (псевдонім Сірко) та Ляхоцьким Антоном Григоровичем (псевдонім — Кузьма, 1854—1918).

* ... «Поезії Т. Г. Шевченка, недозволені в Росії»... — точна назва книжки «Поезії Т. Г. Шевченка, заборонені в Росії», Женева, накладом редакції «Народу», 1890.

Культ Шевченка в Галичині викликав значне число більших або менших видань-виборів із поезії Шевченка, більше або менше кастрованих відповідно до вимогів чи то шкільної педагогії, чи то взагалі «естетичного» смаку «нашої публіки». Першим повним і науково обробленим виданням мало бути задумане Товариством ім. Шевченка видання збірними силами, яке, одначе, фактично взяв у свої руки сам проф. Омелян Огоновський*. Його двотомове видання з р. 1893 не було, одначе, ані повне, ані науково оброблене, і своєю науковою вартістю щодо тексту не стояло навіть на висоті празького «Кобзаря». Значно повніше, але значно гірше упорядковане, популярне видання приготовив Юліан Романчук* і видав коштом товариства «Просвіта» в однім томі.

* ... задумане Товариством ім. Шевченка видання збірними силами, яке, одначе, фактично взяв у свої руки сам проф. Омелян Огоновський. — Йдеться про видання «Т. Шевченко. Кобзар, ч. І, II. З передмовою О. Огоновського. Львів, з друк. Т-ва ім. Шевченка, 1893».

* ... популярне видання приготовив Юліан Романчук... — Ю. Романчук виступав як редактор львівських видань творів Т. Шевченка — «Вибір поезій для народу» (ч. 1—2, 1894—1895), «Поезії» (1902), «Твори» (1907 і 1912), але припустився в них навмисних значних перекручень і фальсифікацій тексту.

Нова доба для публікації Шевченка почалася тільки з р. 1906, коли з конституцією в Росії явилася можність викопати з архіву департаменту поліції рукописну збірку поезій Шевченка з літ 1844-46, в якій, між іншим, знайшовся повний текст поеми «Гус». Рівночасно український письменник Василь Доманицький* зайнявся спеціально розшуканням і простудіюванням рукописів чи то власноручних Шевченкових, чи то копій, поправлюваних його рукою. Добутки сього досліду були багаті над усякі сподівання. Вони поперед усього дали можність справдити хронологічно майже день за днем мало що не всі поезії Шевченка, а, по-друге, виявили масу варіантів, дописува-

* Доманицький Василь Миколайович (1877—1910) — український філолог, історик та фольклорист. Наслідки текстологічних досліджень поезій Т. Шевченка виклав у праці «Критичний розслід над текстом «Кобзаря» Шевченка» (К., 1907).

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 281

них Шевченком різними часами чи то на власних рукописах, чи то на чужих копіях його творів, і дали дуже добре поняття про ту невтомну і довголітню працю, яку прикладав Шевченко до шліфування своїх віршів, дбаючи про вияснення і заокруглення думок, точність і прецизію вислову і гармонійність вірша. На основі сих дослідів Доманицького, опублікованих у «Киевской старине» 1907, вийшло в р. 1907-8 з поручення Наукового товариства ім. Шевченка доконане мною перше, справді критичне видання п[ід] з[аголовком] «Кобзар Тараса Шевченка», відмінне від усіх попередніх видань не тільки строго проведеним хронологічним упорядкуванням з деякими, одначе, відступленнями, особливо в початку першого тому, де замість хронологічного порядку задержано порядок віршів першого видання «Кобзаря» з р. 1840. Друга характерна відміна мого видання — се реконструкція тексту на основі добору найкращих варіантів і пізніших доповнень самого Шевченка. Багатий варіантовий апарат, т[ак] зв[ані] варіанти, які не увійшли в текст, а їх буває часом три або чотири, поміщено в нотках. Третя відміна мого видання від усіх попередніх лежить у тім, що пропущено драму «Назар Стодоля», а натомість включено у видання обі російські поеми, причім видання «Тризны», опубліковане «Киевской стариной», справлено і доповнено після Шевченкового перводруку з р. 1843*.

* ... видання «Тризны», опубліковане «Киевской стариной», справлено і доповнено після Шевченнового перводруку з р. 1843. — поема «Тризна» вперше надрукована під назвою «Бесталанный» в журн. «Маяк» (1844, № 14) з багатьма цензурними й редакційними купюрами; в журн. «Киевская старина» поема надрукована в 1887 р., кн. 11.

XXXVII. КОСТОМАРОВ І КУЛІШ

Костомаров і Куліш, оба разом із Вороніжчини, майже однолітці — се два визначні таланти і діячі, що обік Шевченка розпочали нову добу українського літературного і загалом духового розвою. Оба високо освічені в противенстві до Шевченка, оба зразу вчителі вищих шкіл, вони зразу приятелі, пізніше пішли різними дорогами і в деяких точках розійшлися діаметрально.

Микола Костомаров виступив на літературне поле ще перед Шевченком, видаючи під псевдонімом Єремії Галки 1838 р. в Харкові українську драму «Сава Чалий», 1839 р. там же збірку «Українські балади», а 1840 р. там же збірку «Вітка». Було в тих віршованих творах дещо відмінне від усіх інших сучасних українських творів, щось енергічне, хоч здержане, в усякім разі, характерне, хоч не блискуче.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 282

Перейшовши з Харкова до Києва на гімназіального вчителя, Костомаров від поезії перейшов до науки, а власне до дослідів над історією українського народу, яка відтоді сталася головною темою його життєвої праці. В сорокових роках Костомаров у Києві зробився осередком невеличкої тайної організації, відомої під іменем Кирило-Мефодієвого братства, якої метою було підготування української інтелігенції до боротьби з царським автократизмом, з кріпацтвом народу і з іншими хибами суспільного устрою Росії. Із Харкова виніс Костомаров слов'янські симпатії, і для того в основу Кирило-Мефодієвого братства лягла також думка про федеральну злуку слов'янських племен під проводом Росії. В кружку гарячої молодіжі, переважно синів українських поміщиків, велися оживлені розмови про програму сього братства. Наслідком доносу студента Петрова, що підслухував ті розмови, арештовано всіх братчиків, в тім числі поперед усього також і Костомарова, і відвезено всіх до Петербурга. По досить довгім слідстві Костомарова без суду, т[ак] зв[аним] адміністративним порядком, яким тоді рішалися всі найважніші політичні справи в Росії, заслано до Вятки, де він пробув несповна три роки. Відси перенесено його до Саратова, де він познайомився, між іншим, з двома студентами, що мали пізніше відіграти визначні ролі в російськім письменстві, а власне з Данилом Мордовцем і Олександром Пипіним. До спілки з Мордовцем він видав у Саратові 1859 р. «Малорусский литературный сборник», у якім помістив багату збірку українських народних пісень, зібраних на Волині (усіх 202 н[оме]ри) і чотири казки. Із Саратова його 1860 р. покликано до Петербурга на кафедру російської історії, бо за час свого побуту в Саратові він здужав на основі пильних студій написати і видати двотомову монографію про Богдана Хмельницького, яка відразу зробила йому славу одного з найліпших істориків Росії. Разом із ним покликаний був на кафедру також і Пипін, який рік перед тим виробив собі поважне ім'я своєю і досі неперестарілою працею «Очерк литературной истории древнерусских повестей и сказок»*, друкованою в Записках Петербурзької Академії.

* «Очерк литературной истории древнерусских повестей и сказок»... — Точна назва праці О. М. Пипіна — Очерк литературной истории старинных повестей и сказок русских. Спб., 1857.

Університетська кар'єра двох сих учених була дуже коротка, бо вже 1861 р. наслідком студентських розрухів вони оба разом з іншими професорами ліберального напрямку покинули кафедри, щоб ніколи більше не вертати

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 283

до них. Костомаров зайняв одно з чільних місць у редакції «Основи», де помістив ряд статей, писаних російською і українською мовою, із яких найважніші були «Мысли о федеративном начале истории древней Руси», «Християнство і кріпацтво» та «Суд чехів над собою», обі остатні писані по-українськи. Решту свого життя Костомаров провів у Петербурзі, де повидавав чи то в різних журналах, чи окремими книгами довший ряд цінних монографій, переважно з історії українського народу, не нехтуючи, одначе, також історією великоруського народу, для якої дав многоцінні причинки в своїх просторих книгах «Севернорусские народоправства» та «Смутное время московского государства». В остатніх роках свого життя він присвятив дві просторі монографії часам української гетьманщини після Хмельницького, а власне «Руїна», і «Мазепа і мазепинці». Із його російських праць згадати ще треба досить простору, але досить примітивним способом роблену статтю «Южнорусское козачество в своих песнях и думах». Важна з многих поглядів його «Русская история в биографиях ее главных деятелей»* — одинокий твір Костомарова перекладений вповні на німецьку, а в виборі на українську мову.

* «Русская история в биографиях ее главных деятелей» — Мається на увазі праця М. Костомарова «Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей» в перекладі українською мовою О. Барвінського — «Руська історія в життєписах її найголовніших діятелів» (1875—1877).

Від часу до часу Костомаров виступав також як публіцист, забираючи голос, між іншим, в обороні прав українського язика, особливо в часи тяжких цензурних переслідувань. Його відзиви відзначалися уміркованим лібералізмом, який поперед усього старався відвернути підозріння про український сепаратизм. Крім спеціально-історичних праць, Костомаров написав ряд коротших або довших оповідань, деякі під псевдонімом Богучарського; найвизначніші з його оповідань «Кудеяр», повість із часів Івана Грозного, і «Чернігівка», обі, так само, як більша часть його історичних монографій, перекладені в Галичині на нашу мову*.

* ... обі... перекладені в Галичині на нашу мову... — І. Франко міг мати на увазі видання: Костомаров М. Кудеяр. Історична хроніка в 3-х книгах, Львів, 1897.

Зовсім інша була літературна і політична кар'єра Куліша. Наділений великим талантом, але ще більшою амбіцією, Куліш протягом свого довгого життя переходив найрізніші зміни, топтав, найрізніші сліди, виступав у найрізніших ролях і полишив по собі багату літературну спадщину, в якій, обік цінного, було багато схибленого, багато суперечностей, а майже ніщо не викінчене так, як би можна було надіятися від його великого таланту.

Свою літературну діяльність розпочав Куліш 1843 р. книжкою «Україна», в якій віршами в стилі козацьких

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 284

дум або виривками з автентичних і фальшованих дум представлено нібито історію «од початку України до батька Хмельницького». Ся книжка, тепер велика бібліографічна рідкість, має дуже малий літературний інтерес. В сорокових роках Куліш помістив ще деякі праці про Україну російською мовою в різних російських журналах і передав Бодянському значну збірку народних оповідань, не так, може, дослівно записаних із уст народу, як радше стилізованих збирачем. Ся збірка була тоді ж надрукована для «Чтений», але наслідком арештування Куліша в початку 1847 р. разом з Костомаровим і Шевченком лишилася в магазині «Чтений» і побачила світ тільки півстоліття пізніше в тих же «Чтениях».

В лютім 1847 р. арештовано Куліша в Варшаві під час його шлюбної подорожі за границю за участь у Кирило-Мефодієвім братстві і, хоча сієї участі йому не доказано, його, все-таки, вислано на заслання до Калуги. Вже в 1850 р*. він був вільний і осів у Петербурзі, де в тім же році видав свою двотомову збірку «Записки о Южной Руси», в яку увійшла значна часть того матеріалу, що був переданий Бодянському, а надто інші записки автора і навіть Шевченкова поема «Наймичка». Слідуючого року Куліш завів свою власну друкарню, в якій повидавав твори давніших українських письменників — Котляревського і Квітки, а з пізніших — «Народні оповідання» Марка Вовчка, а надто зі своїх — «Граматку» 1857 і другу «Граматку» 1861 р. та просторий історичний роман «Чорна рада» 1857 p.* Тоді ж задумав Куліш видавати періодичне видання українських творів різних авторів і як першу пробу такого видання випустив у р. 1860 альманах «Хату», в якій, крім самого видавця, взяли участь Шевченко, Марко Вовчок, а уперве виступили на літературне поле Кузьменко, Ганна Барвінок (жінка Куліша, Олександра Білозерська) і Номис. Тим часом шурин Куліша Білозерський* одержав цензурний дозвіл на видавання українського вісника «Основа», і Куліш, занехавши план власного видання, пристав до редакції «Основи» як її головний співробітник. Там він помістив ряд статей критичного змісту російською мовою про українського віршописа Климентія з XVIII в., Котляревського і Гоголя, надто проби популяризації української історії: «Початки української історії од найдавніших часів», «Хмельниччина» і «Виговщина», які рівночасно повиходили окремими книжками,

* ... Вже в 1850 р. — У першодруці — «1856 p.».

* ... роман «Чорна рада» 1857 р. — У першодруці — «1859 p.».

* Білозерський Василь Михайлович (1825—1899) — український громадський діяч, журналіст, учений і педагог. В 1861—1862 pp. — редактор журн. «Основа».

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 285

оповідання «Орися» і «Циган» і ряд віршів та поем п[ід] з[аголовком] «Досвітки». В «Основі» вів Куліш також огляд українських книжок і писав під різними псевдонімами або безіменно принагідні кореспонденції та редакційні статті.

По упадку «Основи» при кінці 1862 р. Куліш мусив також ліквідувати свою друкарню і переїхав на Україну до свого хутора Мотронівки. Часи реакції після польського повстання 1863 р. захопили Куліша в мутну течію обрусителів. Він одержав урядову посаду при варшавськім генерал-губернаторі і зазначив своє офіціальне становище сотрудництвом в обрусительнім «Вестнике Юго-Западной России» та протегуванням галицько-руської еміграції до Холмщини і Підляшшя з метою оправославлення тамошніх уніатів; та по кількох роках, під натиском обставин, уступив із сієї посади. Кількалітній побут у Варшаві мав великий і досить фатальний вплив на погляди Куліша. Він познайомився ближче з польською аристократією, і йому заімпонувала дуже польська шляхетська традиція з її мнимою культурною місією на Україні.

Ще пробуваючи у Варшаві, Куліш нав'язав зносини з галичанами і почав містити свої твори в галицьких українофільських виданнях. У Галичині ім'я Куліша здобуло собі зразу велику популярність, тим більше, що українофільські видання прийняли його правопис, прозваний тут «кулішівкою». Та вже в половині 70-тих років Куліш, значно скомпрометований перед тим у Росії, скомпрометував себе також у Галичині не тільки своїми особистими зносинами з проводирями т[ак] зв[аних] народовців*, із якими ніколи не міг дійти до ладу, але також своєю «Мальованою гайдамаччиною», друкованою і перерваною 1876 р. в «Правді», в якій оспівану і возвеличену Шевченком гайдамаччину назвав простим розбищацтвом і нищенням імпортованої з Польщі культури.

* «Народовці» — учасники політичного руху української буржуазно-націоналістичної інтелігенції в східній Галичині, що виник в 60-х роках XIX ст. На початку своєї діяльності «народовці» провадили культурницьку роботу (видавали журнали «Вечерниці», «Мета», «Нива» та ін., заснували український театр, літературне товариство ім. Шевченка). З кінця 70-х років основні програмні документи «народовців» набувають відверто націоналістичного спрямування. З початку 90-х років провідні діячі «народовства» стали на шлях підтримки цісарського уряду і польських реакційних кіл. У 1898 р. оформилися в «національно-демократичну партію», яка 1918 р. була основною опорою контрреволюційного уряду ЗУНР.

І. Франко та інші прогресивні діячі, беручи участь в окремих «народовських» виданнях 70—90-х років, не поділяли політичної програми «народовців» і піддавали її гострій критиці.

Розвиваючи досить консеквентно ідею про польську культурність і козацьку антикультурність на Україні, Куліш дійшов до заперечення також новішого українського руху і посунувся навіть до того, що в своїй історичній праці «История воссоединения России»*, що мала бути опрокиненням поглядів Костомарова, назвав поезію Шевченка «п'яною музою». Особливою ненавистю палав Куліш до нового українофільства 60-х років, що купчилося біля осіб Антоновича, Рильського, Чубинського, Лоначевського,

* «История воссоединения России» — точна назва: История воссоединения Руси. Спб., 1874.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 286

Лисенка, Русова, Вовка і Драгоманова. Були в тім українофільстві зразу сильні козакофільські і гайдамацькі алюри, що виявлялися ношенням ніби козацької одежі, демонстраційним уживанням народної мови і співанням пісень кривавого, а іноді цинічного змісту. Були в тім козакофільстві відгуки українсько-польського балагульства 40-х і 50-х років, але були також здорові зерна правдивої і щирої любові до народу, до його племінної традиції і минувшини, які незабаром видали багаті плоди в розвою української історіографії, етнографії, археології і белетристики. Всього того не хотів бачити Куліш і до кінця життя лишився протестантом, глухим на голоси нової генерації.

В початку 80-тих років він вибрався до Галичини, маючи в руках значний фонд на друкування творів Шекспіра, із якого мав тоді перекладених 13 драм і намір під час їх друкування перекладати дальші. Та, осівши у Львові і сторонячи від тутешніх народовців, він зблизився з кружком польських аристократів і урядовців і захопився думкою погодити українців з поляками на грунті буцімто польської культурності. Опублікувавши один том Шекспірових творів* і розпочавши друк другого, він покинув сей план і замість «Короля Ліра» опублікував 1882 p.* «Хуторну поезію», в якій основою було заперечення цивілізації столичної і потреба вернути до цивілізації хуторної, а слідом за сим видав «Крашанку русинам і полякам на Великдень 1882 р.», в якій взивав русинів, щоб покинули своє козаколюбство і гайдамацтво і переймалися польською культурністю. З політичного і національного погляду брошура була зовсім неясна і непродумана і свідчила тільки про повний брак знайомості галицьких польсько-руських відносин, а надто глибоко вражала також національні почуття російських українців. То ж не диво, що поклик Куліша до польсько-руської згоди збудив тільки негативні відгуки в українській пресі. Та й сам Куліш, виїхавши зі Львова до Відня, швидко переконався, що цупко дурили його поляки, виявляючи свої наміри до згоди, а тим часом підготовляючи небезпечну для руської народності, особливо в Галичині, єзуїтську реформу василіан. Обурений сією реформою, Куліш видав у Відні брошуру німецькою мовою п[ід] з[аголовком] «Die Reform des Basilianerordens in Galizien», а коли віденська прокураторія сконфіскувала сю брошуру, виїхав із Відня до

* ... опублікувавши один том Шекспірових творів... — Йдеться про видання «Шекспірові твори. З мови британської мовою українською поперекладав П. Куліш», т. І. Львів, 1882. Після смерті П. Куліша Українсько-руська видавнича спілка випустила окремими книжками цілий ряд йото перекладів з В. Шекспіра — «Гамлет, принц Данський» (1899), «Приборкана гоструха», «Макбет», «Коріолан» (1900), «Юлій Цезар», «Ромео та Джульєта», «Багацько галасу знічев'я», «Антоній і Клеопатра» (1901), «Міра за міру», «Король Лір» (1902).

* ... опублікував 1882 p.— У першодруці — «1872».

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 287

Липська і видав там свою брошуру другим накладом і, пропустивши отак гроші, зложені на друк Шекспіра, вернув до Росії доживати свого віку на хуторі. Остатні роки свого довгого життя, як і загалом протягом многих десятиліть, він не покидав пера, працюючи тепер головно на ниві українського письменства. Одною із його улюблених ідей був переклад усієї Біблії на українську мову. Ще 1868 р. в додатку до львівської «Правди» він опублікував переклад Мойсеєвого Пятикнижжя, який, одначе, визначався дуже неприємними язиковими дивацтвами, що давали галицьким москвофілам сильне оружжя в руки проти українізму. З початку 70-х років вийшли також у Львові переклад «Йова» і «Псалтирі», оба віршовані. Пізніше, познайомившися ближче з галичанином Пулюєм, що зразу був слухачем теології, а потім перейшов на фізико-математичний виділ, він разом із ним доконав перекладу всіх книг Нового завіту, який був виданий у Відні і якого примірники закупило, а потім другий раз видало лондонське «Біблійне товариство»*. Сидячи на хуторі і покинувши переклади Шекспіра, Куліш зайнявся знов перекладом Біблії, якого й довершив перед своєю смертю. Обік того Куліш перекладав деякі твори Байрона, а власне цілого «Чайльд Гарольда» і кілька перших пісень «Дон-Жуана», Шіллерового «Вільгельма Теля» та дещо з поезій Генріха Гейне, а також з Біблії — віршовані «Пісню пісень» і «Товитові словеса». Надто друкував за життя або полишив у рукописах збірку поезій «Дзвін», поему «Магомет і Хадиза», друковану у Львові 1882 p., але не пущену в книгарський рух, драми «Байда» і «Цар Наливай», з яких перша була видана окремо, а потім (1900 р.) разом з драмами «Петро Сагайдачний» і «Северин Наливайко» під спільним заголовком «Драмована трилогія»*. В рукописі лишилася і була видана по його смерті в «Літературно-науковім віснику» простора поема «Маруся Богуславка». Також по смерті Куліша з його рукописів були видані 10 Шекспірових драм і Байронів «Чайльд Гарольд», а лишилася, мабуть, досі недрукована поема «Куліш у пеклі»*.

* Лондонське «Біблійне товариство» — мається на увазі Британське біблійне товариство, засноване 1802 р. з метою поширення Біблії.

* ... під спільним заголовком «Драмована трилогія». — До книжки П. Куліша «Драмована трилогія» ввійшли твори «Байда, князь Вишневецький», «Петро Сагайдачний», «Цар Наливай».

* ... досі недрукована поема «Куліш у пеклі». — Увійшла у видання «Сочинения и письма П. А. Кулиша», т. 3, К., 1909.

Куліш мав у житті великі амбіції, але його талант, хоч у всякім разі незвичайний і плодючий, все-таки, не належав до першорядних. Як поет він іноді зраджував охоту перевищити Шевченка, зразу, в «Досвітках», ідучи його слідами і протиставляючи свої «Великі проводи» Шевченковим «Гайдамакам» (у Шевченка — Коліївщина, а в Куліша —

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 288

Хмельниччина), а в пізнішій поезії, вступивши на нову, більш європейську дорогу поезії — т[ак] зв[аної] рефлективної. До чистої лірики він був зовсім нездібний і не дав тут ані одного твору, що міг би дорівняти Шевченкові. Його рефлексії мали звичайно національну тему і то — не дуже глибоку. Де виходив на ширше поле загальноцивілізаційних питань, там у нього пробивалася більше доктрина і особиста симпатія або антипатія, ніж дійсне історичне знання і критична оцінка явищ. Інтересна його симпатія до магометанізму, виявлена в «Магометі і Хадизі», а почасти в «Марусі Богуславці». Соціально-економічний підклад культури Куліш розумів менше від Костомарова, хоча у своїх історичних працях силкувався виставити образ старої української культури вірніше і докладніше, ніж Костомаров. Спільною обом сим історикам була слаба критика джерел. Як історик і популяризатор історії Куліш стоїть взагалі невисоко, хоча й силкувався попри друковані джерела опирати свої студії на рукописах, не доходячи, одначе, до архівних студій.

Дуже видне місце в нашім письменстві треба признати Кулішу як епікові. Його «Чорна рада» лишається досі, все-таки, найліпшою історичною повістю в нашій літературі та й дрібні оповідання, такі як «Орися», «Дівоче серце», мають немалу літературну і язикову вартість. Із поетичних творів, усе-таки, найглибше задумана і найкраще, бодай в деяких епізодах, виконана «Маруся Богуславка», а обік неї варто згадати «Настусю» задля інтересної постаті Настусиної матері. Із Кулішевих перекладів, усе-таки, найважнішими лишаться переклади Шекспіра, хоч вони доконані не з англійського оригіналу, а тільки з російських перекладів. Як літературний критик займав Куліш у своїм часі видне становище і викликав полеміки своїми, звичайно суб'єктивними осудами, особливо дуже негативним осудом про літературну вартість Гоголя. Також в історії української етнографії ім'я Куліша тривко записане його «Записками о Южной Руси».

XXXVIII. 1848 рік У ГАЛИЧИНІ

Рік 1848 у Галичині був початком нової доби в економічнім побуті селянства, через знесення панщини, і — міщанства, через бурливі рухи і автономістичні змагання важніших міст цілого краю. Знесення панщини попе-

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 289

редило вимушене на цісарі Фердинанді* заведення конституції, яка, одначе, в р. 1849 була знов відібрана, щоб воскреснути аж звиш по десятьох роках. Руський рух у 1848 р. перший раз набрав політичного характеру і розпочався заснуванням «Руської ради головної»*, яка д[ня] 3 мая, в сам день фактичного знесення панщини, опублікувала свою програму, де, між іншим, виразно зазначено відрубність русинів від поляків. За почином тої «Ради» по всіх більших містах східної Галичини позасновувалися руські «Ради» окружні, із яких деякі, за почином станіславівської, поскликали народні віча, де при многолюдній участі селян і духовенства бесідники пояснювали новонадану конституцію, поучали народ про потребу свідомої національної діяльності та освіти і остерігали перед ворохобними агітаціями поляків. Пізніше за прикладом поляків і в протиділанню польським гвардіям народовим руські «Ради» почали організовувати також руські гвардії народні. Від д[ня] 3 мая почала виходити у Львові перша руська політична часопись «Зоря галицька», яку за її виразно признану лояльність русинів супроти Габсбурзької династії патронувало правительство в протиставленні до сепаратистичних змагань польської «Rady narodowej»*. Вибори до першої конституційної Ради державної, ведені в Галичині з завзятою польською агітацією, випали в Східній Галичині загалом дуже корисно для русинів, але з огляду, що ся делегація була зложена переважно з селян і духовенства, руські посли не відіграли в Раді державній такої визначної ролі, як би можна було надіятися по їх числі. Найважнішою справою тієї першої австрійської Ради державної було знесення панщини і злучене з тим питання про відшкодування (індемнізацію) панів за знесену панщину. В тій справі русини стали на основі цісарського патенту з 19 цвітня, яким обіцяно індемнізацію з фонду правительства. Селянські посли ставили справу далеко радикальніше, що панам не належиться ніяка індемнізація; сей погляд в дуже досадній формі був висловлений німецькою мовою руським селянином Іваном Капущаком. Із руських інтелігентів найвизначнішою парламентарною силою оказався Григорій Шашкевич*, брат Маркіяна Шашкевича і посол станіславівського селянського округу, який пізніше, по розв'язанню Ради державної, лишився у Відні і зробив урядову кар'єру, ставши міністеріальним совітником для галицько-руських справ.

* Фердінанд І (1793—1875) — австрійський імператор з 1835 р.

* ... розпочався заснуванням «Руської ради головної» — Руська рада головна заснована в травні 1848 р. під час буржуазної революції як керівний орган українського національного руху в Галичині.

* «Rada narodowa» — центральна рада народова, керівний орган польського національного руху в Галичині під час буржуазної революції 1848 р.

* Шашкевич Григорій Семенович (1809 — 1888) — уніатський священик, ліберально-буржуазний громадський діяч у Галичині, брат Маркіяна Шашкевича.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 290

На полі духовного розвою 1848 рік у Галичині зазначився скликанням з'їзду руських учених на наради над розвоєм письменства і науки і заснуванням товариства Галицько-руської матиці на взір інших слов'янських Матиць для плекання письменства в рідній мові. До 1848 р. належать також початки руського театру в Галичині, до якого ініціативу дав коломийський парох Іван Озаркевич, виставивши в Коломиї «Наталку Полтавку» Котляревського в своїй переробці. Руські театральні вистави відбувалися того ж року також у Перемишлі. До 1848р. віднести треба також першу ініціативу до закладання публічних бібліотек і читалень, про які думку підніс парох Соневицький*.

* Соневицький Микола (1812—1879) — громадський діяч, священик, один з ініціаторів закладання народних читалень.

До згадки про пароха Миколу Соневицького варто додати ще й те, що він був автором сатиричної поемки «Мишаїда», друкованої у Львові в р. 1860 або 1861, про яку не знаходимо згадки в бібліографії Левицького. Поемка видає себе за наслідування польської поеми Красіцького*, та, проте, являється досить оригінальним концептом в антипольськім дусі.

* Красіцький Ігнаци (1735—1801) — польський письменник-просвітитель. У героїко-комічній поемі «Мишоїда» (1775) висміював неуцтво, чванство католицьких монахів.

Руська справа 1848 р. викликала дуже оживлену полеміку в польських часописах. Поляки, перестрашені подіями 1846* р. і маючи надію при конституційнім ладі опанувати цілком Галичину, перелякалися дуже новозбудженого руського руху, що виразно станув по стороні австрійської династії, хоч і в конституційнім дусі, і, не перебираючи в способах полеміки, силкувалися доказувати, що «Ruś і Polska, to wszystko jedno»¹, і що русини не повинні творити ані окремої народності, ані окремої літературної мови. Справа русько-польської згоди була обговорювана кружком польських аристократів у домі кн. Пузини, де ухвалено видавати руську часопись латинськими буквами, руською народною мовою, признаючи в основі русинам їх мову, але з обов'язком признаватися до польської національності. До видавання такої часописі приєднано Івана Вагилевича, якому полишено свободу національного переконання з тим тільки, щоб дневник не виступав ворожо проти поляків, як се чинила «Зоря галицька», і друкувався латинськими буквами. Часопись, як ми вже згадували, простояла дуже коротко, але думка про русько-польську згоду в Галичині далеко поважніше ви-

¹ Україна й Польща це одне й те ж (польськ.). — Ред.

* Поляки, перестрашені подіями 1846 р. ... — У лютому 1846 р. на польських землях, що належали Австрії, вибухнуло антифеодальне селянське повстання. Воно розпочалося одночасно з національно-визвольним повстанням проти австрійського панування, підготовленим польськими шляхетсько-буржуазними демократами. Проте на більшій частині Західної Галичини повсталі селяни не підтримали національно-визвольного руху шляхти, оскільки вона не ставила вимоги ліквідації кріпацтва, роззброювали шляхетські повстанські загони, руйнували поміщицькі маєтки, вбивали панів. Було придушене військами у квітні 1846 р.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 291

ринула на Першім слов'янськім з'їзді в Празі*, скликанім чеськими патріотами Палацьким і Рігером в тій цілі, щоби представники всіх австрійських слов'янських племен могли познайомитися зі собою ближче і по змозі уладити міжплемінні різниці слов'янських народів. Між іншими була там також зложена русько-польська секція, яка по довгих нарадах уложила точки поєднання між русинами і поляками в Галичині, із яких найважнішою був поділ Галичини в культурнім відношенні на руську і польську часть. Ся думка була в ширшій формі піднесена також в руській делегації до віденського сейму, яка постановила домагатися в будущій конституції не тільки культурного, але також політичного поділу Галичини на руську і польську часть. Та сама думка про національну відрубність русинів від поляків лягла в основу тієї конституції, що була вироблена делегацією австрійської конституанти, але наслідком розв'язання сейму не була ухвалена і не ввійшла в життя. В тім проекті конституції поставлено було розділити Галичину на три політичні і адміністраційні округи з окремими сеймами у Кракові, Львові і Станіславові.

* ... на Першім слов'янськім з'їзді в Празі... — Під час буржуазної революції 1848 р. в Австрії, у Празі, 2 червня 1848 р. було скликано Всеслов'янський з'їзд, в якому взяли участь представники багатьох слов'янських народів. У зв'язку із збройним національно-визвольним повстанням (12—16 червня), жорстоко придушеним австрійськими військами, з'їзд припинив свою роботу.

До важних культурних здобутків Галицької Русі, осягнених у 1848 p., належить оснування кафедри руської мови і літератури на Львівськім університеті і дарування розвалин збомбардованого університету русинам міста Львова на оснування інституції Народного дому.

Літературна творчість 1848 р. в Галичині була дуже вбога, бо увага всіх визначніших людей зайнята була політичними справами. Із літературних появ того року згадаємо лише дві драми Івана Озаркевича «Komedyo-Орега. Diwka na widdaniu, або: Na myłowanie nema sy-łowania» і «Komedyo-Opera. Wesilie, або: Nad Cyhana Smahayła nema rozumniszszoho», обі переробки, перша — «Наталки-Полтавки» Котляревського, а друга — «Стецька» Шерепері*, обі представлювані в Коломиї 1848 р. і друковані латинськими буквами в Чернівцях 1849 р.

* Шереперя — псевдонім Степана Писаревського.

Характерною появою літературного руху 1848 р. треба вважати цілий ряд руських віршів, писаних поляками, майже виключно політичного змісту, друкованих чи то по різних польських часописах, чи то окремими свистками. Найбільша часть тих віршів походить з-під пера Бальтазара Шуцького, а на особливу увагу заслугує досить простора поема про мазурську різню 1846 р.* п[ід] з[аго-

* ... про мазурську різню 1846 p. — Йдеться про трагічні події селянського повстання 1846 г. в Західній Галичині.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 292

ловком] «Hajdamaczyna tarniwśka», друкована в часописі «Urzędnik prywatny» і також окремою відбиткою. Із полемічних статей, що появилися того року, зазначимо лише статтю Каспера Ценглевича «Rzecz Czerwonoruska», видану також рівночасно по-руськи і по-німецьки, яку можна вважати головним арсеналом тодішніх доказів з польського боку проти руської народності. Каспер Ценглевич, поляк родом, заслуговує, одначе, на увагу в тім нарисі як автор декількох руських віршів радикально-революційного змісту і такої ж руської брошури, призначеної для агітації між руським народом*. У тих своїх творах, писаних у 30-их роках, Ценглевич обік ненависті до німців виступає також завзято проти панщини. Обік нього годиться згадати також Михайла Попеля, сполонізованого русина із Самбора, автора агітаційної поеми «Rusyn na praznyku», і також посла до першого австрійського сейму 1848 p., а пізнішого посла до галицького сейму. Його поема опублікована уперве в «Житі і слові» 1896 p., визначається так само, як і Ценглевичеві твори, гострою антинімецькою і антипанщизняною тенденцією і мішаною польсько-руською мовою.

* ... брошури, призначеної для агітації між руським народом — «Інструкція для учителів руського народу».

XXXIX. 50-ті РОКИ В ГАЛИЧИНІ

50-ті роки, час великої кризи східноєвропейського світу, характеризований кримською війною 1854 p., був і в Галичині, і в російській Україні часом реакції, у якім, одначе, виростали, а в Росії вже в другій половині того десятиліття сильно розвилися зароди нового, політичного і суспільного, духовного життя. Важніші дати для історії галицьких русинів у тих часах починаються скасуванням конституції 1849 р. і заснуванням руського офіціального органу, що виходив зразу у Львові п[ід] з[аголовком] «Галичо-руський вісник» під редакцією Миколи Устияновича, а від р. 1850 у Відні під редакцією Василя Зборовського, recte¹ Вислобоцького*, п[ід] з[аголовком] «Руський вісник», а пізніше «Вісник». Заснована в 1848 р. «Зоря галицька» з виключно політичного органу перемінилася 1849 р. на орган більше літературно-інформаційний і продержалася з різними змінами до 1859 p.,

¹ Тобто (лат.). — Ред.

* ... «Галичо-руський вісник» під редакцією Миколи Устияновича, а від р. 1850 у Відні під редакцією Василя Зборовського, recte Вислобоцького... — «Галичо-руський вісник», реакційна політична газета, яку видавав з 1849 р. у Львові австрійський уряд. З 1850 по 1886 р. вона виходила у Відні під назвою «Вестник, повременное письмо посвящено политическому и нравственному образованию русинов Австрийской державы».

Василь Зборовський — псевдонім українського буржуазного літератора Вислобоцького Юліана (1819—1871). [Вислобоцький Юрій (1819–1871). Псевдоніми: Василь Зборовський, Старий Знайомий, Старий Русин. Журналіст, видавець, перекладач, друкар, письменник, громадський діяч. Директор друкарні Ставропігійського інституту у Львові, учасник Руського Собору 1848 р. Видавець та редактор українських періодичних видань «Вістник для русинів Австрійської держави». Вперше в історії української преси організував випуск додатків до газети — «Отєчєственный сборник…», «Домова школка», «Сіонъ, церков, школа». Разом з Я. Головацьким перекладав на українську мову тексти законів. Сприяв поширенню української мови в письменстві, боровся проти впровадження латинського шрифту для українських видань, виступав за єдність східної і західної гілок українського народу - Аукціоний дім Дукат - Т.Б.]

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 293

коли тим часом «Руський вісник» з різними своїми прилогами держався аж до 1866 p., бліднучи раз у раз щодо свого змісту до того ступня, що читачі його руську назву «Вісник» передавали німецькими словами «Weiss nix»¹.

Між визначнішими письменниками 50-их років у Галичині назвемо поперед усього Миколу Устияновича. В духовній семінарії у Львові він був молодшим товаришем Шашкевича і Головацького, а три роки по смерті Шашкевича розпочав свою поетичну кар'єру віршем на спомин Шашкевича. В р. 1849 він із своєї гірської парафії Славського перейшов на один рік до Львова, де був редактором «Галичо-руського вісника», в якім того ж року опублікував дві повісті — «Месть верховинця» і «Старий Єфрем», а в «Зорі галицький» 1852 р. — повість «Страсний четвер». В тій же «Зорі галицькій» він, вернувши 1850 р. назад до Славська, помістив ряд інтересних дописів із Верховини. Збірка його поезій вийшла 1860 р. і містить у собі все те, що написав Устиянович віршами в 40-вих і 50-тих роках. В р. 1861, вибраний послом до сейму крайового, він мало коли забирав голос у сеймі, а пізніше, перенесений на парафію до Сучави, дожив там свого віку. Крім трьох названих довших повістей, він написав ряд дрібніших нарисів прозою і дещо зі своїх споминів. Усі ті писання свідчать про безсумнівний талант автора і писані досить чистою мовою з відтінками бойківського діалекту. В його поезіях видно вагання між народною і т[ак] зв[аною] тоді книжною мовою, що запозичувала лексику і форми почасти з церковщини, почасти з великорущини. В остатніх роках свого життя під впливом пануючого тоді в Буковині руху старався писати чисто російською мовою.

Другий визначний письменник тої доби, Антін Могильницький, розпочав свою поетичну діяльність у духовній семінарії ще при кінці 30-тих років принагідними, гратуляційними віршами, і визначився в літературі, головно, своєю поемою «Скит Манявський», яка, невважаючи на язик, густо підмішаний церковщиною, свідчить все-таки про немалий поетичний талант. Не менше талановито написана невеличка поема «Русин-вояк», а видані по його смерті із рукописів дві версії оповідання про «Конгруу о. Жегаловича» свідчать про немалий засіб гумористичного таланту у Могильницького. Як парох у Бабчу, Бо-

¹ Нічого не знаю (нім.). — Ред.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 294

городчанського пов[іту] він довгі літа був також послом крайовим і належав до найліпших руських бесідників.

В р. 1848-9 виринають у галицько-руськім письменстві імена трьох письменників, що відіграли різні, а проте досить визначні ролі в тій парості галицько-руського письменства, що називається москвофільством. Се були Іван Гушалевич, Іван Наумович і Богдан Дідицький. Ім'я Гушалевича вже від перших днів конституційного руху в марті 1848 р. стало голосне через його пісню «Мир вам браття», що на довгі літа зробилася неначе національним гімном Галицької Русі. В р. 1849 Гушалевич видавав часописи «Новини» і «Пчола»*, перший — політичного, другий — літературного змісту. В обох сих часописах Гушалевич друкував свої поезії, якими пізніше наділяв майже всі руські часописи більше-менше москвофільського напряму. Заховуючи в 50-их роках у своїх віршах мову, зближену до народної, він пізніше у своїх многочисленних віршах і поемах силкувався писати російською мовою. Деякі з його пізніших поезій відзначалися нечуваною ненавистю до українофільського руху. В початку 60-тих років він написав також для новозаснованого театру дві оперетки «Підгіряне» і «Сільські пленіпотенти», із яких особливо перша, завдяки музиці Вербицького, здобула собі немалу популярність. Бувши зразу парохом у Калуськім повіті, Гушалевич від 1861 р. був довголітнім послом у сеймі, делегатом до Ради державної і прожив як катехит руської гімназії у Львові до смерті.

* «Новини» (політична газета), «Пчола» (літературно-громадський тижневик) — львівські видання 1849 р. «москвофільської» орієнтації.

Іван Наумович розпочав свою літературну діяльність 1849 р. в Гушалевичевій «Пчолі» переробкою Мольєрової комедії «George Dandin» під не дуже естетичним заголовком «Гриць Мазниця» на популярну оперетку. В 50-тих роках він принагідно друкував вірші досить банального змісту по різних, руських газетах, але швидко почув у собі покликання популярного письменника і розпочав свою діяльність на тім полі книжкою «Повісти к домашному читанню для учащейся молодежи», виданою 1858 p. Ставши священиком, він зацікавився особливо пасічництвом, а власне вуліями системи Дзержона*, і написав у тій справі кілька польських брошур. Ставши послом до сейму, а пізніше до Ради державної, він був одним із визначних речників кождочасового руського клубу, але не здобувся ніколи на ведення самостійної політики, а його виступ у львівськім сеймі в р. 1866 по битві під Садовою з заявою, що

* ... вуліями системи Дзержона. — Мається на увазі відомий німецький бджільник Дзержон Йоганн (1811—1906), який винайшов вулик з рухомими рамами, а також дослідив партеногенез бджіл.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 295

галицькі русини чують себе одним народом із великоруссами, був радше компрометацією, як тріумфом москвофільської політики.

Під зиму 1871 р. Наумович розпочав видавати в Коломиї популярну часопись «Наука»*, яка, в перших роках видавана доволі чистою народною мовою, здобула собі велику популярність серед народа і причинилася немало не тільки до розбудження народного духу, але також до зацікавлення селян політичними та господарськими справами. Багатство і різнорідність змісту «Науки» не все йшли в парі з науковою вартістю поміщуваних у ній статей, а сам добір аж надто часто зраджував москвофільські і царофільські симпатії Наумовича. В «Науці» помістив Наумович досить довгий ряд повістей і оповідань, писаних не без таланту, та все-таки, задля своєї аж надто виразної тенденційності, позбавлені літературної вартості. Його заслуги як популяризатора, дуже високо ставлені його прихильниками задля партійної політики, ждуть іще на відповідну оцінку і в усякім разі окажуться прибільшеними. Як політик він не відіграв такої ролі, яку міг би був відіграти при своїх ораторських здібностях, а його велика слабохарактерність довела його вкінці до скандального процесу т[ак] зв[аного] «Ольги Грабар і товаришів», який потягнув за собою його перехід на православіє і еміграцію до Росії, де він по кількох роках умер, не зайнявши такого визначного становища, якого, може, надіявся.

* «Наука» — «москвофільська» газета, видавалась протягом 1871—1877 pp. у Коломиї і Львові; у 1877—1893 pp. — журнал, виходив у Відні.

Богдан Дідицький розпочав свою літературну діяльність також 1849 р. в Гушалевичевій «Пчолі», в якій помістив віршований переклад «Слова о полку Ігореві», позбавлений усякої літературної вартості. Від того часу він друкував численні поезії по різних галицько-руських часописах, переробки чужоязичних повістей, а власне Гольдсміта* «Уекфільдський парох» п[ід] з[аголовком] «Отець Ігнатій» в «Зорі галицькій» 1853 р. і окремою книжкою, і повісті чеського автора Хохолоушка* «Змей Нотяйский», друкованої там же і в тім самім році. В тім же 1853 р. він видав окремою брошурою свою поему «Конюший», яку старався написати чистою літературною, себто великоруською мовою, та яка, проте, не має ані язикової, ані поетичної вартості. Язиком, зближеним до великоруського, він видав також брошуру «О неудобности латинской азбуки в письменности русской» 1859 р. у Відні, і в тім же році

* Гольдсміт Олівер (1728—1774) — англійський письменник. Кращий його твір «Vicar of Wakefield» відтворює побут і звичаї середніх кіл англійського суспільства XVIII ст.

* Хохолоушек Прокоп (1819—1894) — прогресивний чеський прозаїк і журналіст. Сюжети для своїх оповідань і повістей брав з чеської історії та життя південних слов'ян.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 296

у Львові «Спор о рускую азбуку». Взагалі в язикових чи азбучних справах 50-тих років Дідицький часто забирав голос, боронячи теорії т[ак] зв[аного] книжного язика, спільного для «русів» усіх народностей, який, одначе, у нього самого в практиці був оригінальною мішаниною галицьких провінціалізмів, полонізмів, церковщини і Московщини. В р. 1860 під його редакцією замість остатнього річника часопису «Зорі галицької» вийшли «Зоря галицкая яко альбум», перший галицький літературний альманах на велику скалу, у якім, обік менше важної белетристики, поміщений був ряд досить важних статей історичних, літературно-історичних і етнографічних, задля яких ся книга має й досі свою вартість. Від р. 1861 Дідицький став редактором політичного часопису «Слово», яке зразу ведене було в дусі народнім, але від 1865 р. досить різко змінило фронт на сторону москвофільства. В 1866 р. Дідицький, немов для удокументування сеймової заяви Наумовича про єдність мало- і великорусів, написав брошуру «В один час научиться малорусу по великорусски», яка, одначе, для самого автора лишилася несповненою утопією, бо він, до смерті не навчившися порядно малоруського язика, не навчився так само і великоруського. Із його літературних творів найбільшу популярність у Галичині здобула собі поема «Буй-Тур Всеволод», який, одначе, по нашим поняттям не має ані літературної, ані язикової, ані історичної вартості. Так само і іншим віршам Дідицького, чи то тим із 50-тих років, що були ближчі до галицько-руського наріччя, чи пізнішим, що силкувалися наблизитися до великорущини, не можна признати ніякої поетичної стійності. Зате не можна відмовити деякої полуляризаційної вартості його «Истории Руси», виданій у додатках до журналу «Галичанин» 1867-70 р., в якій не без таланту, хоч і з сумнівної вартості джерел (між іншим з «Истории русов») представлено історію південноруського народу від початків до кінця XVIII віку.

Окремо від сих діячів стояли два галицько-руські письменники, що, хоч не фахові, здобули собі славу істориків. Се були Денис Зубрицький і Антін Петрушевич. Зубрицький, зразу дрібний поміщик Сяницького пов. з польським, шляхетським вихованням, зацікавився в 20-тих роках руськими народними піснями, а в 30-тих роках перейшов до історичних студій. Писав зразу по-польськи — «Ruś historyi narodu ruskiego», 1836 p.; «Historya miasta

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 297

Lwowa», 1841 p., перший у руський історіографії твір, опертий в значній часті на архівних студіях. В 50-тих роках Зубрицький написав і опублікував тритомову «Историю Галицко-русского княжества»* язиком, зближеним до російського, і «Историю Ставропигийского братства», оперту на архівних документах того братства. Прихильник аристократичних поглядів, він був батьком доктрини про єдність усього руського народу, і на галицько-руське наріччя дивився з погордою, як на «язык пастухов», нездібний до вищого духового розвою. В публічнім житті 50-тих років Зубрицький, зайнятий своєю науковою працею, не брав ніякого уділу.

* «История Галицко-русского княжества». — Точна назва цього твору — «История древнего галичско-русского княжества»»

Антін Петрушевич, син письменника і збирача руських приповідок, Стефана Петрушевича, пароха в Добрянах коло Стрия, виступив на поле публічної діяльності в р. 1848 з брошурою по-польськи писаною п[ід] з[аголовком] «Słów kilka w obronie ruskiej narodowości», в якій з молодечим запалом і гарячим серцем та з поважними науковими доказами станув в обороні самостійності південноруської народності. З початком 50-тих років його погляд змінився, і він, не переходячи формально до табору галицького москвофільства, виробив собі теорію якогось праруського язика, який у практиці не далеко відбігав від типу російського язика, перемішаного з галицизмами. Петрушевич писав дуже багато по різних руських часописах аж до остатніх літ XIX в. (живе ще й досі), доторкався найрізніших тем славістики, а навіть порівняльної філології, та скрізь обік величезної начитаності і не раз критичної бистроумності виявляв брак наукового методу, повний брак логічної композиції, якій шкодила особливо суб'єктивна вдача автора — на кождім кроці всякого «рассуждения» зупинятися на найрізніших дрібних деталях і вдаватися в полеміку за найдрібніші речі. Більшу часть свого життя він присвятив праці над збиранням і обробленням «этимологического словаря», якого матеріал поміщався в 50 паках, а з якого він здужав обробити ледве кілька слів. Весь сирий матеріал він передав до Публічної імператорської бібліотеки в Петербурзі, де він, мабуть, ніколи не діждеться оброблення. Найважнішою з опублікованих праць Петрушевича треба вважати його «Сводную летопись», що обіймає часи від р. 1600—1800*, і, як видно з сього плану, мала бути продовженням «Історії» Зубрицького. Те, що опублікував Петрушевич, се, властиво, ніякий літопис,

* ... обіймає часи від р. 1600—1800 ... — У першодруці — «від р. 1500...».

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 298

тільки досить принагідно нахапані, і сяк-так хронологічно розміщені collectanea¹, виписки з друкованих книжок, брошур від найрідших і найцінніших аж до популярних і безвартних, а надто з рукописних джерел, місцевих літописів, які він, звичайно, не друкував уцілості, тільки подавав роздроблені під різними літами, і з принагідних записок на старих книжках і рукописах, і, нарешті, з документів публічного і приватного характеру. Із множества дрібніших принагідних праць Петрушевича назвемо його статтю «Про чеський Короледворський рукопис»*, друковану в «Слові» 1879 р., в якій він доказував неавтентичність сього ніби старочеського пам'ятника, далі статті про Кирила і Мефодія та про Івана Федорова, першого руського друкаря. Найважнішою, одначе, пам'яткою життєвої діяльності Антона Петрушевича лишиться його бібліотека, сполучена з багатою збіркою рукописів, що при бібліотеці Народного дому у Львові творить «Музей Антона Петрушевича».

* ... назвемо його статтю «Про чеський Короледворський рукопис»... — Йдеться про працю А. Петрушевича «Любушин суд і Краледворська рукопись і оспорщики подлинності їх» («Слово», 1879, № 131).

Із численних діячів галицько-руського відродження першої половини XIX в., що сяк чи так причинялися до будження національної свідомості, назвемо тут Михайла Гарасевича*, що написав цінну історичну працю «Annales ecclesiae Ruthenae», яка, одначе, за життя автора репробована цензурою, вийшла аж по його смерті з додаванням великої маси многоцінних документів, зібраних М. Малиновським. Той же Малиновський, що виступив на літературне поле також 1848 р. з польським летучим листком про згоду поляків з русинами і поміщав у 50-тих роках численні статті теологічно-популярного характеру в різних часописах, видав у р. 1861-1864*, як доповнення до Гарасевичевих «Annales» свою книгу «Kirchen-und Staatssatzungen bezüglich des griechisch — katholischen Ritus der ruthenen in Galizien».

* Гарасевич Михайло (1763—1836) — уніатський діяч та історик церкви.

* ... видав у р. 1861—1864. — У першодруці — «у р. 1860».

Майже рівночасно з Шашкевичем виступив на літературне поле Йосиф Лозинський, який, крім «Rusko'го Wesil'a», видав 1846 р. учебник «Gramatyka języka ruskiego», визначився як жвавий полеміст у справах руської мови і правопису в 30-тих і 50-тих роках, і хоча в обох тих періодах стояв на становищі галицько-руського язика, все-таки в 60-тих і 70-тих pp. не пристав до нового народного руху і лишився у т[ак] зв[аній] москвофільській партії.

¹ Збірки (лат.). — Ред.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 299

Старшим сучасником Шашкевича, який на пару десять літ пережив його, був Йосип Левицький, автор цінної «Grammatik der ruthenischen oder kleinrussischen Sprache in Galizien», виданої в Перемишлі 1834 p., яка, крім граматичної часті, де автор признає окремішність південноруської мови, містить також інтересну хрестоматію з уступів російських, галицько-руських і угроруських письменників, а також із народної словесності. Левицький визначився як автор численних поздоровлень різним високим особам, із яких деякі були писані доволі твердим язиком, а одно поздоровлення єпископові Снігурському* з р. 1837 чисто народним язиком, навіть з ужиттям польського j. В р. 1843 він написав два «Listy tyczące się, piśmiennictwa ruskiego w Galicyi», із яких тільки один цензура пустила до друку. Він перекладав деякі балади Шіллера доволі дивоглядною мовою, так що серед інтелігенції тих часів пішла поговірка:

Старий Шіллер зажурився,
Що його «Дзвін» в Шклі розбився.

* Снігурський Іван (1784—1847) — перемишльський єпископ з 1818 p., громадський діяч ліберально-буржуазного напряму, філантроп і меценат.

Шкло, місцевість Перемиського округу, було першою парафією Левицького. Пробувши якийсь час крилошанином у Перемишлі, Левицький 1861 р. вмер у Нагуєвичах.

Одним із молодших сучасників Шашкевича, найпопулярнішим із його спадкоємців, був Рудольф Мох, що виявив, крім немалого поетичного таланту, також добре знання галицької народної мови збіркою своїх віршів п[ід] з[аголовком] «Мотиль», виданою 1841 p.* Найкраще виявився його поетичний і гумористично-сатиричний талант у драматиннім творі «Справа в селі Клекотині», надрукованім 1849 р. Мох уже в 1848 р. визначився як популярний бесідник, як делегат Головної руської ради на вічі в Дрогобичі, а в 60-тих і 70-тих роках був одним із головних апостолів пропаганди тверезості між народом.

* ... виданою 1841 р. — У першодруці у 1842 р.

До сучасників Шашкевича, що пережили його на ціле півстоліття, належить також Йосафат Кобринський*, що в р. 1842-3 виступив із двома маленькими брошурками «Буквар» і «Способ борзо виучити читати», обі взірцеві з педагогічного погляду, писані дуже гарного народною мовою. До своєї смерті він живо займався народними справами, писав численні дописи в «Слові» і в коломийських часописах і присвятив значну часть свого маєтку та багато праці на фундування Народного дому в Коломиї.

* Кобринський Йосафат Миколайович (1818—1901) — український педагог ліберально-буржуазного напряму. В 1842 р. видавав у Львові «Буквар, новим способом уложений для домашньої науки», та методичний посібник до нього, де запропонував вперше на Галичині звуковий синтетичний метод навчання грамоти.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 300

Із діячів, що тільки принагідно доторкнулися східної Галичини і руської справи в 50-тих роках, назвемо Платона Костецького, що в р. 1856 був редактором «Зорі галицької» і помістив у ній декілька оповідань із лемківського життя та декілька віршів, і видав томик віршів польськими буквами, та починаючи з 60-тих років зробився польським патріотом і публіцистом із шовіністично-польським характером.

Вельми оригінальним явищем був Володимир Терлецький*, уніатський священик із російської України, що після 1831 р. емігрував із Росії, довший час жив у Парижі, і там 1848 р. опублікував брошуру «Słowo Rusina do wszej braci szczepu słowiańskiego», в якій з великим талантом розвивав думку про слов'янську федерацію на основі католицизму, одначе з захованням слов'янського обряду. Брошура швидко стала відома в Галичині і мусила зробити враження в кругах духовенства, а коли Терлецький в р. 1867 приїхав особисто на Угорщину, а потім і в Галичину, його особа і ідея зробили великий вплив на значну часть духовенства і зробилися вихідною точкою т[ак] зв[аної] обрядової борби, що по втихомиренні азбучної заповнила першу половину 60-тих років у духовім житті руської інтелігенції в Галичині.

* Терлецький Володимир Андрійович (1807—1888) — уніатський церковний діяч, засновник проватиканського «Східного товариства для справ Сходу й східної церкви». Учасник польського повстання 1830—1831 pp.

До розділу про 50-ті роки в Галичині треба додати згадку про Григорія Савчинського*, пароха в Звенигороде що був автором оповідання «Гет! гет! гет!», друкованого в «Зорі галицькій» 1851 р. і виданого окремою книжкою, а також віршованого оповідання «Дід», поміщеного в «Зорі галицькій» 1848 p., основаного на народній легенді, і деяких інших віршів, друкованих у тім же письмі в пізніших роках, а також декількох статей з обсягу сільського господарства. Оповідання «Гет! гет! гет!» написане для пропаганди тверезості і не позбавлене таланту.

* Савчинський Григорій (1805—1888) — священик, виступав з літературними творами.

В тім же ряді визначних діячів 50-тих років треба згадати Льва Трещаківського*, пароха в Рудні, що був одним із ініціаторів заснування Народного дому і написав декілька популярних оповідань з антиалкоголічною тенденцією і декілька популярних статей. Його писання, повні життя й темпераменту, свідчать про немалий письменський талант і своєрідний гумор.

* Трещаківський Лев (1810—1874) — публіцист «народовського» напряму.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 301

XL. 50-ті РОКИ НА УКРАЇНІ

Як уже було сказано, перша половина 50-тих років на Вкраїні була часом застою і страху перед усякою політичною думкою наслідком погрому Кирило-Мефодіевого братства. Українське слово або зовсім мовчить, або тулиться по провінціальних російських часописах. Ітак, у «Черниговских губернских ведомостях»* 1853-1858 р. друкуються вірші і байки Леоніда Глібова, який від 1861 р. почав там же видавати «Черниговский листок», і Огієвського, який 1854 р. видав також окремо в Чернігові «Думки на могилі». Того ж 1854 р. вийшли по довгих цензурних митарствах у Києві А. Метлинського «Народные южнорусские песни», збірка багата не тільки змістом (коло 1000 номерів пісень), але також повнотою, і артистичним викінченням текстів деяких пісень. У другій половині 50-тих років, після кримської війни і смерті царя Миколая, бачимо значне духове розбудження у всій російській суспільності, великий зріст лібералізму і радикалізму політичного, який характеризується особливо писаннями Чернишевського, Добролюбова, Щедріна (Салтикова). Також на полі українського письменства виступають деякі нові сили, з яких найважніша письменниця відома під назвою Марко Вовчок, її «Народні оповідання», видані Кулішем 1857 p., зробили велике враження в цілій російській суспільності і викликали, між іншим, інтересну критичну статтю Добролюбова*, та були найвиразнішим тоді українським протестом проти кріпацтва. Марко Вовчок (Марія Марковичка), жінка Опанаса Марковича, бувшого члена Кирило-Мефодієвого братства, розвинула живу літературну діяльність у короткім часі (від 1856-62 р.), а в часі «Основи» авторка також своєю особою викликала в Петербурзі чимале враження. Її «Народні оповідання», щодо яких авторства тепер нема ніякого сумніву, визначаються незрівняно оригінальним і свіжим стилем, незвичайно колоритним, та все-таки далеким від сентиментальності, тонкою психологічною обсервацією фактів буденного життя і незвичайною, справді жіночою делікатністю в малюванні подій. Найглибше в суть кріпацького лихоліття сягає маленьке оповідання «Ледащиця» і ширше оповідання «Інститутка». Найпросторіше з її українських оповідань «Три долі» має менший соціальний, але дуже великий психологічний інтерес. В пізніших роках свого життя, прове-

* «Черниговские губернские ведомости». — У першодруці було «Черниговские губернские известия».

* ... інтересну критичну статтю Добролюбова... — «Риси для характеристики руського простолюду» («Современник», 1860, кн. IX).

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 302

дених почасти в Парижі, почасти в Петербурзі, і докінчених таки на Вкраїні, вона писала багато по-російськи і переклала деякі повісті Жюль Верна на російську мову*. З її російських оповідань найкраща і дуже гарно присвоєна нашій мові Василем Доманицьким «Маруся»*, історична новела з часів Дорошенка, написана в Парижі і, мабуть, первісно видана французькою мовою 1875 р., а швидко потім перекладена також на англійську мову. Марія Марковичка, з роду Вілінська, ні в якім разі не була родовитою московкою, і вже в дитячих літах, як можна бачити з її російського оповідання «Записки причетника», мусила бути добре ознайомлена з українською мовою і з побутом українського люду, хоча й у такій місцевості, де українці творять між великоросами меншість населення. В її посмертних паперах знайшовся ще цілий ряд оповідань, писаних українською мовою, а також багата збірка українських пісень з мелодіями.

* ... переклала деякі повісті Жюль Верна на російську мову. — Верн Жюль (1828— 1905) — французький письменник. З його творів Марко Вовчок переклала романи «Дети капитана Гранта...» (1869), «Восемьдесят тысяч верст под водою» (1870), «Приключение капитана Гартаса» (1870), «Таинственный остров» (1875) та інші.

* ... присвоєна нашій мові Василем Доманицьким «Маруся».— Повість «Маруся» була видана українською мовою у Львові в 1904 р. у перекладі В. М. Доманицького (див.: Марко Вовчок. Народні оповідання. Львів, 1904, т. 3).

Із письменників, що виступили на поле літературної діяльності ще в 40-х роках, а продовжали її пізніше, в 60-тих, 70-тих або й 80-тих роках, назвемо тут поперед усього Олександра Афанасьєва-Чужбинського, якого вірші друкувалися в «Ластівці» Гребінки і «Молодику» Бецького, а більша збірка поезій п[ід] з[аголовком] «Що було на серці», вийшла в Петербурзі 1855 р. Декілька його віршів під псевдонімом Невідомий поміщено в «Основі» 1861-62 р. Афанасьєв-Чужбинський писав також по-російськи, а власне простору книжку «Подорож по Днепру», що була частиною збірки «Морской сборник»*, видаваної міністерством путей сообщення. Для нас, окрім його українських віршів, важні також його «Спомини про Шевченка», друковані в російськім журналі «Русское слово» 1865 p.* Надто він уложив частину «Словаря малороссийского наречия», букви від А—З, що була друкована в «Известиях императорской Академии наук» 1855 р.* В поезіях Афанасьєва-Чужбинського бачимо немалий і дуже гарний ліричний талант, про який може свідчити хоч би те одно, що його вірш «Гарно твоя кобза грає»* у деяких виданнях, навіть у празькім, був поміщуваний між творами Шевченка.

* ... простору книжку «Подорож по Днепру», що була частиною збірки «Морской сборник»... — Йдеться про працю О. Афанасьєва-Чужбинського «Поездка на Днепровские пороги и на Запорожье», друковану 1857— 1859 pp. в російському військово-науковому журналі «Морской сборник», заснованому 1848 р.; «Морской сборник» в 50-х роках помістив ряд талановитих літературних праць, авторами яких були О. М. Островський, Г. П. Данилевський, I. О. Гончаров, О. Ф. Писемський та інші члени відомої «літературної експедиції», спорядженої на кошти морського міністерства для вивчення окраїн Росії.

* «Русское слово» — прогресивний літературно-політичний журнал, друкувався у Петербурзі в 1859—1866 pp. «Воспоминания о Т. Г. Шевченко» О. Афанасьєва-Чужбинського були надруковані в цьому журналі в 1865 p.

* ... в «Известиях императорской Академии наук» 1855 р... — «Известия императорской Академии наук по отделению русского языка и словесности» виходили в 1852— 1863 pp. (по 6 випусків на рік) під редакцією І. І. Срезневського.

* «Гарно твоя кобза грає...» — вірш О. Афанасьєва-Чужбинського, вперше надрукований в альманасі «Молодик» (ч. 2, Харків, 1843).

В другій половині 50-тих років виступають деякі менше відомі письменники, що зазначили себе одним або двома творами, які пройшли якось безслідно. До таких зачислимо А. Ващенка-Захарченка*, який 1857 р. видав у Києві

* Ващенко-Захарченко А. Є. — український письменник, автор фарсово-водевільних драматичних творів. У 1857 р. в Києві вийшла його праця «Малоросійський театр» [].

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 303

чотири малі драматичні твори в стилі «гопака і горілки» п[ід] з[аголовком] «Театр». В тім же 1857 р. виявився в Москві українець Михайло Гатцук*, який видав там збірку «Вжинок рідного поля», в якій надруковано 150 пісень і віршів, 520 приказок і приповідок, і словарець. Той сам Гатцук видав там же 1861 p.* книжечку «Українська абетка», і 1863 року* збірку українських пісень з нотами п[ід] з[аголовком] «Дев'ять струн української бандури». Як властитель друкарні він видавав довгі літа по-російськи «Газету Гатцука».

* Гатцук Олексій Олексійович (1832—1891) — російський та український журналіст і археолог. У 1875— 1890 pp. — редактор і видавець «Газеты А. Гатцука» в Москві. [Гатцук Микола Олексійович - Т.Б.].

* ... видав там же 1861 р. — У першодруку — «1863 p.».

* ... і 1863 року... — У першодруці «і того ж року».

Годиться тут згадати про українського священика Василя Гречулевича*, який 1849 р. в Петербурзі видав «Проповеди на малороссийском языке». Ті проповіді так подобалися Кулішу, що він, потрохи обробивши, чи тільки «поповнивши» їх, видав у своїй петербурзькій друкарні друге видання 1857 р. Понад се друкував Гречулевич 1856 р. «Катехетичні бесіди на символ віри і молитву господню», 1858 — «Бесіди про сім тайн», а 1859 — дві «Бесіди про обов'язки родичів і дітей» українською мовою.

* Гречулевич Василь (1791 — 1884) — український церковний діяч і письменник.

Із письменників, що почали і закінчили свою письменську діяльність у 50-тих роках, назвемо тут Думитрашка-Райча, що 1858 р. видав у Києві думки і пісні п[ід] з[аголовком] «Бандура», а 1859 р. в Петербурзі «Жабомишодраківку», переробку ніби Гомерової Батрахоміомахії*. Другий такий український оригінал 50-тих років, Андрій Шишацький-Ілліч*, видав 1857 р. в Чернігові «Сборник малороссийских пословиц и поговорок», а 1856-7 р. там же збірку віршів «Українська квітка» в двох випусках. Про того Шишацького-Ілліча заховалася традиція, що він був автором деяких фальшованих дум про козацькі часи перед Хмельницьким, своїм змістом основаних на «Истории русов».

* ... назвемо тут Думитрашка-Райча, що 1858 р. видав у Києві думки і пісні п[ід] з[аголовком] «Бандура», а 1859 р. в Петербурзі «Жабомишодраківку», переробку ніби Гомерової «Батрахоміомахії». — Збірка ліричних віршів «Бандура» належить українському письменнику середини XIX ст. Думитрашко-Райчу Тимофію Івановичу. Автором бурлескно-травестійної поеми «Жабомишодраківка», що є переробкою старогрецького пародійного твору «Батрахоміомахія», є український письменник Думитрашко Костянтин Данилович (1814— 1886), літературний псевдонім О. Д. Копитько.

* Шишацький-Ілліч Андрій — мається на увазі український етнограф і поет Олександр Васильович Шишацький-Ілліч (1828—1856).

В р. 1854 вийшла в Петербурзі збірка віршів Яцимірського п[ід] з[аголовком] «Бенкет для непрошених гостей і до земляків». В р. 1858 вийшла в Києві збірка 24 українських віршів С. Родини* п[ід] з[аголовком] «Мова з України». В 1859 р. вийшла невідомо де збірка віршів, М. Прибури п[ід] з[аголовком] «Прочинок», і того ж року в Києві «Казки і байки з сусідової хдтки» якогось Придні-прянця. Нотуємо сі появи тільки задля їх бібліографічної рідкості.

* Родина С. — літературний псевдонім Метлинського Семена Лук'яновича.

В 40-х роках розпочав, а дуже пізно, бо аж у 80-тих роках докінчив свою поетичну діяльність Яків Щоголів,

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 304

якого перші вірші друковані були в «Молодику» Бецького, потім дещо в «Хаті» Куліша 1860 p., а, нарешті, досить велика збірка віршів (усіх 75), досить значної поетичної вартості 1883 р. в Харкові п[ід] з[аголовком] «Ворскло». Ще пізніше, вже по його смерті, вийшла друга збірка його віршів п[ід] з[аголовком] «Слобожанщина».

XLI. 60-ті РОКИ НА УКРАЇНІ

Початок 60-тих років на Україні характеризується трьома пам'ятними фактами: знесенням кріпацтва д[ня] 16 лютого 1861, смертю Шевченка д[ня[ 7 марта того ж року і повстанням видавництва «Основа» в Петербурзі. Знесення кріпацтва розпочало новий період селянського життя, але сполучений з тим нераціональний викуп селян і розвій фабричного промислу причинився багато до підкопання економічного побуту селян у деяких українських губерніях. Часи 1860 і 1861 р. були дуже оживлені дискусіями про знесення кріпацтва і про сподівані дальші реформи державного устрою Росії і також часами зглядної прасової свободи. З тої свободи скористала українська суспільність, одержуючи вперве місячний журнал «Основу», видавану на взір середніх, не «толстых» російських журналів вроді «Современника»*, «Вестника Европы»* і «Отечественных записок»*. «Основа» була, як на український орган, досить інтересною і багатою змістом, а головними оздобами її були друковані, зрештою дуже скупо, поезії Шевченка і його «Дневник», виданий там з цензурних оглядів зі значними скороченнями, писання Костомарова, Куліша та Марка Вовчка. «Основа» поміщала також деякі праці великоруських письменників, в тім числі цінну студію Сухомлинова* про найстарший руський літопис. Проте для пересічного росіянина, що привик до тодішніх російських столичних журналів, мала «Основа» в собі щось партикулярне, замало європейське, і не могла здобути собі ширшої публіки, так що по дволітнім існуванні, сама собою без цензурної заборони перестала виходити. В «Основі» появляється цілий ряд нових письменників, яких праця заповнює 60-ті і 70-ті роки. З них найвизначніші були: Антонович, що помістив там свою статтю «Моя исповедь», Руданський, Кониський, Свидницький і інші.

* «Современник» — російський літературний і громадсько-політичний журнал; виходив у Петербурзі в 1836— 1886 pp. В «Современнике» працювали в різний час В. Бєлінський, М. Чернишевський, М. Добролюбов, М. Салтиков-Щедрін. З 1847 р. і до закриття журнал був органом революційної демократії.

* «Вестник Европы» — російський щомісячний науковий, суспільно-політичний та літературний журнал ліберально-буржуазного напряму. Виходив у Петербурзі в 1866— 1918 pp.

* «Отечественные записки» — російський літературно-політичний журнал. Виходив 1818—1884 pp. в Петербурзі. У час, коли його ідейним керівником був В. Бєлінський (очолював критичний відділ у 1839—1846 pp.) та після 1868 p., коли журнал очолили М. Некрасов і М. Салтиков-Щедрін, він мав революційно-демократичний характер.

* Сухомлинов Михайло Іванович (1828—1901) — російський історик літератури, професор Петербурзького університету, видавець староруських пам'яток. Журнал «Основа» (1861, № 6) друкував його працю «О преданиях в древней русской летописи».

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 305

Володимир Антонович, поляк з роду, що пізніше прийняв православ'я, хоч писані майже виключно російською мовою (по-українськи писав тільки «Спомини», почасти писані, почасти диктовані в остатніх роках життя), належить проте до найвизначніших діячів українського духовного розвитку, і не стільки своїми писаннями, як своїм учительським і особистим впливом причинився дуже багато до угрунтування того інтелігентного руху, що з українофільського зробився справді українським. Як історик визначається Антонович не тільки талановитістю і живістю викладу при всій науковій точності змісту його праць, але був першим українським істориком, що більшість своїх праць, крім друкованих джерел, опирав також на архівних матеріалах. Як член київської Археографічної комісії він видав кілька томів актів і документів про міста і міщанство, про козаків, про гайдамаччину XVIII віку, про козацтво кінця XVII в. і про селянство XVII-XVIII вв., кождий том із відповідними вступними монографіями. Історією старої, князівсько-дружинної Русі Антонович не займався, але написав простору монографію про початки литовсько-руської державної організації. В «Трудах» Чубинського* він видав досить багату збірку актів «Про чари» на Україні і написав також цінну статтю на підставі тих актів. Декілька цінних праць; переважно опертих також на архівних матеріалах, помістив у різних річниках «Киевской старины», між якими важніші: «Грановщина», «Київські війти Балики». Сенсаційна своїм змістом стаття про Івана Гонту, важна також архівними документами про життя і стан маєтковий Гонти, але про його смерть і взагалі про уманську різню подає зовсім фантастичні дані, оперті на польських споминах Кребсової, Ліпомана і псевдо-Ліпомана. Як довголітній професор Київського університету грав Антонович тиху, але благотворну роль і серед молодіжі і серед київсько-української громади. Як професор історії він дав імпульс своїм ученикам до спеціального оброблювання поодиноких територій української землі, і ся його ініціатива принесла досить багаті плоди. Визначну роль грав він у четвертім археологічнім з'їзді в Києві 1874 р., в основанім кілька літ перед тим відділі «Русского Географического общества» для дослідів над етнографією і статистикою т[ак] з[ваної] «Юго-Западной России», і в основанім при Київськім університеті «Обществе Нестора летописца». Майже від

* «В «Трудах» Чубинського... — В 1869— 1870 pp. П. Чубинський очолював експедицію в південно-західні губернії Росії, матеріали якої поміщені в редагованому ним виданні — «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край, снаряженной русским географическим обществом» (Спб., 1872—1879, тт. 1—7).

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 306

початку своєї професорської кар'єри він обік історії займався також археологією України, щовакації їздив у різні сторони розкопувати могили і збирати археологічні пам'ятки і написав про ті поїздки цілий ряд звітів і спеціальних статей у різних російських спеціальних виданнях. Останні роки його життя, коли спенсіонований покинув університет, він хорував і писав, а потім диктував згадані вже свої «Спомини з молодих літ», які, одначе, не довів до часу свого професорства. Аби й того не бракувало, по нім лишився один зовсім непоганий український вірш про гайдамаків, друкований п[ід] з[аголовком] «З колишнего», під псевдонімом В. Маринчук у ч[ислі] 3 галицької «Мети» з р. 1863. З його університетських викладів була перекладена на нашу мову і видана тільки по-українськи досить простора популярна історія козаків. Він мав звичай, крім офіціальних, університетських лекцій, читати коротенькі курси в приватних кружках про різні цікаві теми історичного і суспільного життя, про які годі було говорити з кафедри. Знаю з усього оповідання, що один такий курс викладав історію Ірландії, а другий — історію конституціоналізму в Швеції і Норвегії; сей остатній курс став основою статті Сергія Єфремова про конституцію в Швеції і Норвегії.

В Степані Руданськім, що з першими своїми віршами виступив у «Основі», має Україна одного з тих поетів, що за життя писали багато, а за злиднями приватного і публічного життя публікували дуже мало, і яким аж пізно по смерті пощастило у читачів. Руданський, талановитий лірик, головно заслугує на увагу як незрівняиий анекдотист, автор т[ак] з[ваних] «Співомовок», т. є. коротких, гумористичних анекдотів і оповідань, узятих із уст українського народу і переказаних віршами з незвичайною простотою, влучністю і грацією вислову, так, що декотрі ввійшли в уста народу як людові співанки. Таких співомовок Руданський написав кілька сот. Надто переклав 12-складовим, неримованим віршем цілу Гомерову «Іліаду» з правдиво українським гумором передаючи грецькі гекзаметри куцими дванадцятискладовиками вроді співанки

Ти ж думаєш, дурню, що я тебе люблю,
А я тебе, дурню, словами голублю.

Не вважаючи на те куце віршування, Руданського «Ільйонянка» читається дуже приємно; і Гомерові герої в тім куцім одязі являються якимись ближчими і ріднішими

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 307

нам, ніж у Гомерових гекзаметрах. Крім людових анекдотів і гумористичних оповідань, Руданського цікавили також людові легенди і людова міфологія, т. є. оповідання про сотворения світу, бунт ангелів, Адама і Єву і інші біблійні особи, основані почасти на відомих нам апокрифах, а почасти на людовій фантазії. Захопила його трохи також слов'янофільська ідея, і в поемі «Цар Соловей» він змалював алегоричними фігурами долю слов'янства в боротьбі з латинізацією і клерикалізмом. Таким самим розміром, як «Іліаду», переклав Руданський також приписувану Гомерові «Війну жаб з мишами», а в ряді більших або менших поем, дуже студентського складу, описав коломийковими віршами, мабуть, на підставі «Історії» Маркевича або Бантиша-Каменського події козацьких гетьманів Мазепи, Скоропадського*, Полуботка*, Веляміна, Апостола*, Мініха*. Не обійшлось у Руданського і без невеличкої проби драматичного твору. Ще 1862 р. він написав оперетку «Чумак», яку переробив удруге 1871 р. В Степані Руданськім бачимо великий поетичний талант, обік Шевченка найвизначніший в українськім письменстві XIX віку. Тільки ж сей талант основно різниться від Шевченкового, бо коли Шевченко в кождім своїм творі дійсний, оригінальний творець, Руданський являється тільки незвичайно талановитим репродуктором чи то народного традиційного матеріалу, чи історичних фактів (тут він, додамо, взагалі дуже слабий і без іскри Шевченкового живого огню), чи то в перекладах чужомовних творів. При всій тужливості, властивій вдачі українця-подолянина, поезія Руданського скрізь ясна і життєрадісна.

* Скоропадський Іван Ілліч (1646—1722) — гетьман Лівобережної України 1708—1722 pp. Обраний після зради Мазепи на старшинській раді в Глухові. Брав участь у Полтавській битві 1709 р.

* Полуботок Павло Леонтійович (бл. 1660—1723) — на-казний гетьман Лівобережної України (1722—1723).

* Апостол Данило Павлович (1654—1734) — гетьман Лівобережної України (1727—1734), захисник інтересів української козацької старшини кінця XVII — початку XVIII ст., талановитий військовий керівник.

* Мініх Бургард-Крістоф (Христофор Іванович) (1683— 1767) — російський військовий і державний діяч (за походженням — німець); мав великі маєтності на Україні.

До письменників, що почали свою літературну діяльність в «Основі», треба зачислити Анатоля Свидницького, який у тім журналі помістив просторий розбір книжки Шейковського «Быт подолян». Головним літературним твором Свидницького лишилася простора повість «Люборацькі», дуже талановитий малюнок із життя подільського духовенства половини XIX в. Повість має в значній мірі автобіографічний характер, а при тім виявляє дуже великий культурно-історичний інтерес, як образ, з одного боку, полонізаційних, а з другого боку, русифікаційних тенденцій, що підкопували патріархальний побут православного духовенства на правобережній Україні в 30-их і 40-их роках XIX в. Повість не була друкована за життя автора і вийшла в скороченій формі аж 1886 р.* у Львові, а

* ... вийшла ... аж 1886 р. ... — У першодруці — 1885 p.».

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 308

1901 р.* в повнім тексті в Києві. Крім «Люборацьких», Свидницький написав цілий ряд дрібніших оповідань російською мовою з українського побуту, поміщуваних у київській газеті «Киевлянин»*.

* ... а 1901 p. — У першодруці — «1904 p.».

* «Киевлянин» — реакційно-монархічна газета, виходила в Києві в 1864—1919 pp.

При сій нагоді треба згадати також про Шейковського, автора цінної етнографічної праці «Быт подолян», виданої в Києві 1860 року в двох випусках. Шейковський так само, як Руданський і Свидницький, був подолянином і в роках 1860 і 1861 взяв живу участь у просвітнім русі київських українців, видавши українською мовою дві популярні книжечки: «Домашня наука, початки» 1860 p. і «Вищі початки» 1861 p. Ставши гімназіальним учителем в Єлабузі*, він займався працею над великим толковим словником української мови, якого пробу опублікував 1862 р. п[ід] з[аголовком] «Опыт южнорусского словаря», букви А і Б. З тим словником Шейковський якось не мав щастя, бо, опублікувавши пізніше декілька букв із кінця азбуки і розпочавши друк повного словника, якось не здобувся на цілість. Плодом його зацікавлення найстаршою історією української землі була видана 1870 р. в Києві українською мовою брошура «Що таке Ібн-Дастова Русь»*.

* Єлабуга — з 1780 р. повітове місто Вятської губернії, тепер місто в Татарській АРСР.

* «Що таке Ібн-Дастова Русь» — історикокритична розвідка про арабського письменника X ст. Ібн-Даста, автора «Книги дорогоцінних скарбів», вибрані місця з якої були видані 1869 р. в Петербурзі під назвою «Известия о хозарах, буртасах, болгарах, мадьярах, славянах и русских И.-Дасты».

До видних українських письменників, що розпочали свою діяльність в «Основі», належить також Олександр Кониський, якого головна діяльність припадає на 70-ті до 90-тих років і буде обговорена далі. Тут тільки зазначимо, що в «Основі» він опублікував декілька віршів, яких немале число помішував опісля в «Черниговским листку» 1861-63 р.*, в галицьких виданнях «Слові», «Галичанині» 1862-3 і «Правді» 1867 р. З початку 60-тих років він належав також до тих, що зацікавилися народною просвітою на українській мові, і написав популярну арифметику, що п[ід] з[аголовком] «Арифметика, або щотниця» була 1863 р. видана в Петербурзі Костомаровим на громадські гроші, зібрані для народної освіти. В р. 1863 Кониський разом із іншими українцями був арештований і висланий до Тули, де пробув кілька літ і навіть оженився. Вернувши з заслання і не одержавши, мабуть, крім гімназіальної науки, ніякої вищої освіти, він зайнявся адвокатською практикою і в такім стані, як приватний адвокат осів у Києві.

* 1861—63 р... — У першодруці — «1862—66 р.».

Із другорядних українських письменників, яких діяльність почалася в «Основі», і або скінчилася на ній, або

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 309

проявилася потім дуже слабо, назвемо Якова Кухаренка, Василя Кулика і Всеволода Коховського*. Кухаренко, отаман козаків Кубанського війська, відомий загально як автор популярної оперетки «Чорноморський побит», яка в переробці Старицького і завдяки музиці Лисенка п[ід] з[аголовком] «Чорноморці» і досі не сходить із української сцени. Крім сеї оперетки, друкованої в «Основі», він помістив там же три оповідання: «Вівці і чабани в Чорноморії», «Пластуни» і «Вороний кінь». Всі ті твори видані були окремою збіркою в Києві 1880 р. п[ід] з[аголовком] «Збірник творів Якова Кухаренка».

* Коховський Всеволод Порфирійович (літературні псевдоніми — Данило Медовник, Погонець; 1835—1891) — український письменник і педагог демократичного напряму; у першодруці «Василь Коховський».

Василь Кулик помістив декілька віршів у «Основі», а декілька в галицькій «Правді» 1868 р. і 1874 р. і дождався в тім самім часописі в тім же році гарної біографії, написаної Торчином.

Всеволод Коховський помістив у «Основі» 1862 р. «Лист до основян» і просторе оповідання «З народних уст», а також популярний виклад «Усна мова з науки про дощ». В галицькій «Правді» 1870 р. було надруковане його оповідання «Пан Комарчук», яке пізніше було передруковане в Женеві п[ід] з[аголовком] «Пан народолюбець». Се оповідання, не вважаючи на деяке переборщення в сатиричнім тоні, має все-таки тривку літературну вартість.

З довгого ряду інших українських письменників і грамотних людей, що друкували свої первоцвіти в «Основі», назвемо тут іще Митра Олельковича*, що помістив у «Основі» своїх п'ять оповідань, передрукованих пізніше в Галичині окремою книжечкою, і крім того написав російською мовою цінну монографію Остерського повіту. Далі назвемо Олександра Навроцького, бувшого члена Кирило-Мефодієвого братства, що помістив у «Основі» деякі вірші, а в галицькій «Ниві»* переклади Міцкевичевої «Оди до юності» і «Фариса», але лишив по собі величезну рукописну спадщину, писану українською мовою, в якій містяться також переклади Гомерових «Іліади» і «Одіссеї» і інших творів світової літератури. Ся спадщина, яка дала би нам добре поняття про талант і трудолюбність Навроцького, досі, на жаль, не опублікована.

* Митро Олелькович — псевдонім українського письменника Александровича Митрофана Миколайовича (1840—1881). Йому належить також ряд історичних праць.

* «Нива» — львівський літературно-публіцистичний журнал, який видавали «народовці» у 1865 р. В. Навроцький виступив тут з перекладами з Адама Міцкевича — «Ода до юності» (№ 13), «Фарис» (№ 16). У першодруці — «Правда».

В «Основі», а пізніше в «Черниговским листку» і в «Черниговских губернских ведомостях» друкував свої вірші згаданий уже Петро Кузьменко*. Там же надрукував свої перші твори Степан Ніс*: «Хуртовина» і «Людська пам'ять про старовину». Ніс писав пізніше багато, друкував у «Ки-

* Петро Кузьменко. — У першодруці «Павло Кузьменко».

* Ніс Степан Данилович (псевдонім С. Волошин; 1829—1901) — український етнограф та фольклорист.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 310

евской старине», а по його смерті редакція того журналу видала збірку його оповідань окремою книжкою. В «Основі» розпочав свою діяльність також Борис Познанський* («Листи з Дударів». Основа, 1862), який пізніше містив деякі інтересні праці українською мовою в галицькій «Зорі» та «Киевской старине».

* Познанський Борис Станіславович (1841—1906) — український етнограф, громадський діяч і журналіст.

Із письменників, що в початку 60-тих років бралися до популяризування науки українською мовою, назвемо ще Д. Мороза*, що в «Основі» 1862 р. помістив оповідання «Безталанна», а в Києві того ж самого року видав учебник «Арифметика, або щотниця». Згаданий уже вище М. Номис (Симонів) видав 1864 р. в Петербурзі багату збірку «Українські приказки, прислів'я і таке інше» на підставі збірників Опанаса Марковича і інших. Невважаючи на багатство матеріалу, яким розпоряджав Номис (сама збірка Опанаса Марковича містила, як знаємо, коло 30000 приповідок), його збірка вийшла далеко скупішою, бо містить ледве 15000 приповідок, та й то нумерація, поміщена в тексті, зовсім фантастична, бо з деяких десяток, якими понумеровано приповідки, наслідком вимазок цензури полишалося далеко менше номерів, не раз лише п'ять або шість. Надто впорядкування приповідок, хоч на око раціоналістичне, уложене з метою подати з приповідок якийсь суцільний світогляд народу, власне задля того немає ніякої наукової вартості, так що збірка Номиса з методичного погляду може уважатися — найгіршою з усіх слов'янських збірок, упорядкованих подібним способом (назву тут лише російську збірку Даля і чеську Челаковського)*. Поміщений при кінці тому покажчик, надрукований неможливим для людського ока петитом, де подано числа приповідок до поодиноких тем, з причин фантастичності основної нумерації в тексті, відсилаючи читача до номерів, яких у тексті дуже часто нема, позбавлений усякої наукової вартості.

* Мороз Данило Костянтинович (1841—1894) — український письменник, автор прозових та драматичних творів, виступав також під псевдонімами Данило Костянтинович, Д. К. Недоля.

* ... назву тут лише російську збірку Даля і чеську Челаковського. — Даль Володимир Іванович (літературний псевдонім — Козак Луганський; 1801—1872) — російський лексикограф, етнограф і письменник. Основна його праця «Толковый словарь живого великоруского языка» (т. 1 —4, 1863—66); 1862 p. вийшла його праця «Пословицы русского народа», де зібрано понад 30 тис. приказок, прислів'їв і примовок.

Челаковський Франтішек Ладислав (1799—1852) — чеський поет і вчений-славіст, виступав за дружбу і співробітництво всіх слов'янських народів, видав збірку «Мудрість слов'янських народів в приказках» (1851).

XLII. 60-ті РОКИ В ГАЛИЧИНІ

Характерним явищем початку 60-тих років у Галичині був згаданий уже багатий альманах «Зоря галицкая яко альбум на год 1860». Галицька Русь рекрутувала до того «Альбума» майже всі старші свої сили і значне число нових сил, що або тут уперве виступили на світ, або лише тут запродукували свої твори. Із таких одно-

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 311

дневих авторів і авторок, яких імена появилися в «Зорі галицькій» і не появлялися потому більше, назвемо тут Людмилу Головацьку, Марію Дідицьку, Клавдію Алексевич, Климентину Попель*, Катерину Цибик*, що помістили по одному або більше віршів і виступили як репрезентантки жіноцтва, яке в 60-тих роках почало потрохи будитися до національного самопізнання. Із однодневних авторів, яких імена стрічаємо в «Зорі галицькій», назвемо двох Бачинських, Йосифа й Іларіона*, далі Анатолія Бучинського*, Юліана Лужецького,¹ Григорія Страхоцького, Володимира Товарницького, Іларіона Малицького, що помістили також по одному або по кілька віршів, щоб пізніше не братися вже за перо.

* Попель Климентина (1833—1865) — авторка поетичних творів.

* Цибик Катерина Матвіївна (1831—1902) — дружина священика і літератора Л. Цибика, виступала з поетичними творами.

* Бачинський Іларіон — спочатку адвокат у Стрию, згодом доктор права Львівського університету; виступав як літератор «москвофільської» орієнтації.

* Бучинський Анатолій (1835—1877) — викладач вищої реальної школи в Стрию, літератор.

¹ Годиться тут окремо згадати Антона Лужецького*, пропущеного мною в огляді 50-тих років. Він виступив на літературне поле ще 1841 p., помістивши в польськім часописі «Rozmaitości»* руський віршик «Do łuny», і пізніше містив деякі вірші в руських часописах 50-тих років, та заслугує на пам'ять, головно, просторішим стихотвором «Плач вдовицы», виданим 1853 р. в Перемишлі власним коштом, у якім, може, перший звернув увагу на сумне положення вдови по священику, і для того може вважатися одним із ініціаторів думки про заснування вдовичо-сирітського фонду для забезпечення вдів і сиріт по руських священиках.

* Лужецький Антон Євстахійович (1807—?) — священик, писав українською, польською та латинською мовами.

* «Rozmaitości» — літературний додаток до львівської монархічно-клерикальної газети «Gazeta Lwowska», виходив у 1817— 1859 р.

Із старої гвардії 50-тих років стрічаємо імена Івана Головацького, Івана Гушалевича, Луки Данкевича, Івана Наумовича, Івана Озаркевича, Миколи Устияновича і навіть ім'я Маркіяна Шашкевича, з якого літературної спадщини поміщено тут декілька недрукованих творів* у польській і руській мові. До тої старої гвардії, що перед тим принагідно забирала голос у часописах, а тут виступила з більше або менше поважними науковими працями, належать, крім Якова Головацького, Івана Гушалевича, Михайла Малиновського і Антона Петрушевича, також Лука Цибик, що помістив тут статтю про збірники руськонародних пісень, Ігнатій Галька*, що помістив збірник гаївок із околиць із-над Збруча, Олексій Торонський*, що помістив гарну статтю «Русини лемки» з досить багатим збірником лемківських пісень, Василь Ковальський*, що в 50-тих роках належав до дуже плодючих публіцистів і видав 1852 р. дуже цінну як на свій час «Руську читанку для нижчої гімназії», яка й досі ще задля значного числа оригінальних праць не стратила літературного значення; в «Зорі Галицькій» 1860 р. він помістив опис околиці Станіславова.

* ... поміщено тут декілька недрукованих творів... — Маються на увазі твори М. Шашкевича «A wiesz ty? Do Julii», «Moje niebo. Julii», «Товаришеска пісенька».

* Галька Ігнатій (1824—1903) — галицький священик, автор збірки «Народные звичаи и обряды з околиц над Збручем» (Львів).

* Торонський Олексій (1838—1899) — український священик, педагог.

* Ковальський Василь (1826—1911) — письменник «москвофільського» напряму. Автор шкільних читанок.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 312

Із письменників, що перший раз виступили в «Зорі галицькій» 1860 р. і мали по тім більшу або меншу літературну кар'єру, назвемо тут Федора Заревича, що помістив тут два вірші, а пізніше здобув собі досить почесне місце як новеліст; Володимира Лучаківського, що помістив тут також один вірш, а пізніше в українофільських виданнях друкував декілька віршів і оповідань і зазначився також як збирач цінної збірки приповідок і загадок, що ввійшли в мою збірку приповідок галицько-руського народу із його рукопису. Із видніших діячів пізнішого українофільського напрямку в «Галицькій зорі» 1860 р. виступили уперве Омелян Огоновський, Омелян Партицький і Володимир Шашкевич, син Маркіяна Шашкевича, всі три з віршами. Із істориків, що помістили тут перші свої праці, назвемо Ісидора Шараневича, Василя Ільницького і Антона Добрянського*. Причинки до історії руської церкви подали др. Іван Ільницький* про життя Антонія і Теодозія Печерських, Лука Цибик — про причини мирного і скорого розширення віри Христової на Русі, Павло Ясеницький — про стан церкви Христової на Русі під пануванням Володимира Великого, і Юстин Желехівський* — про сліди часткового заведення християнства на Русі перед Володимиром Великим. Спеціальніші історичні праці подали Теодор Білоус* про церков Успенія у Львові, Яков Головацький — про початок і значення Ставропігійського братства у Львові, Добрянський — історичні записки про Самбір, Василь Ільницький — «Александер, князь Белзкий» і Лев Кордасевич* — про добродійства австрійських монархів і уряду для галицьких русинів. Із публікацій документального характеру найважніша публікація Антона Петрушевича «Житє Іова Княгиницького, основателя Скиту Манявського, написане Ігнатом з Любарова». Пекучого тоді питання обрядового доторкали обі публікації Михайла Малиновського: «Грамоти до історії руської церкви взагалі, а особливо в справі зрівняння обряду грекокатолицького з латинським» і «Історичний огляд руської митрополії галицької», витяг із просторої, невиданої праці Антона Петрушевича. Із етнографічних матеріалів і записок, крім згаданих уже, подав Йосиф Лозинський одну «Галагівку», Климентина Попель «Казку про двох братів, багатого і бідного», зі вставленою в неї піснею обжинковою, а Йосип Літинський* — місцевий переказ про збудування церкви в Кобильниці Волоській.

* Добрянський Антон (1810—1877) — історик церкви і публіцист, автор «Граматики старословянского языка».

* Ільницький Іван (1809—1883) — галицький церковний діяч; «Зоря галицька яко альбум» помістила його працю: «Житя богоносных отцов Антония и Феодосия, основателей монастыря Киево-Печерского».

* Желеховський Юстин (1820—1901) — галицький священик, громадський діяч «москвофільського» напряму.

* Білоус Теодор — Білоус Федір Іванович (1828—1892), педагог і літератор «москвофільської» орієнтації, разом з братом Михайлом заснував у Львові власну друкарню.

* Кордасевич Лев (? — 1883) — священик, освітній діяч в Галичині.

* Літинський Иосиф (1829—1869) — священик, займався благодійницькою діяльністю.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 313

На особливу увагу в «Зорі галицькій» заслугує група угорських письменників, із яких тут виступили Олександр Духнович* з рядом віршів, Анатоль Кралицький* з оповіданням «Пастир в полонинах» і Олександр Попович, що, крім власних двох віршів, подав також «Співи сельского дяка из-под Карпат». Чисто літературний інтерес мають спомини Богдана Дідицького про Маркіяна Шашкевича.

* Духнович Олександр Васильович (1803—1865) — український письменник і педагог, культурно-освітиій діяч «москвофільського» напряму.

* Кралицький Анатолій (1835—1884) — український письменник на Закарпатті, ігумен Мукачівського монастиря.

Я зупинився трохи довше над сим альманахом з огляду на його не лише літературну, але також культурну вартість. Він стрітився з досить гострою критикою з боку Платона Костецького за його нібито москвофільські тенденції, хоч таких тенденцій у нім не було, але була дуже виразно зазначена тенденція руського сепаратизму від традиції історичної Польщі. Російські українці глянули також симпатичним оком на «Зорю галицьку», і петербурзька «Основа» передрукувала з неї збірку гаївок Ігнатія Гальки та нав'язала кореспонденцію з Яковом Головацьким.

Глибокий розділ серед галицько-руської інтелігенції, який зазначився вже в 30-тих роках і трохи затемнився в 50-тих роках, розділ на прихильників і противників народної мови в письменстві, в 60-тих роках з настанням конституційної ери досить швидко загострюється і доводить протягом десятиліття до утворення двох окремих таборів чи партій, староруської з виразним москвофільським відтінком, і народної з виразним українофільським відтінком. Кожда партія старається мати в своїх руках органи друку та інституції, а також свою репрезентацію в парламентарних ділах краю і держави, щоб мати вплив на впорядкування найважніших національних і соціальних справ, які настигли, а почасти й дуже наболіли в часах бюрократичного правління 50-тих років. Судячи з «Зорі галицької яко альбума» і з перших річників «Слова» (1861-63 р.) можна би було думати, що оба напрями підуть бодай де в чому згідно на грунті народної мови, та вже польське повстання 1863 р. значно загострило національні противенства в Галичині і загострило також противенство між обома галицько-руськими партіями. Погром польського повстання і розпочате російським урядом русифікування і оправославлення підляських уніатів оживили дуже царофільські симпатії у галицьких москвофілів і були причиною досить численної еміграції та апостазії галицького уніатського духовенства до Росії і до право-

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 314

славія. Висланий з ініціативи Риму львівський крилошанин Куземський на уніатського єпископа до Холма не міг запобігти оправославленню і деправації уніатського духовенства і по двох роках безплідної боротьби уступив із своєї єпископської кафедри і вернув до Львова. Куземський належав до найдіяльніших членів т[ак] зв[аної] староруської партії, і поклав великі заслуги коло фундування і здвигнення Народного дому у Львові. В історії письменства його ім'я зазначається тільки як досить талановитого бесідника. Він був також довголітнім послом до сейму крайового.

Інституція Народний дім у Львові, цісарським фундаційним актом призначена для русинів міста Львова, протягом 50-тих років via facti¹ сталася всенародною інституцією галицько-руською, на яку гроші, книжки, рукописи і всякі цінні старинності складали русини всіх відтінків. В 60-тих роках, знов-таки via facti, ся інституція опинилася в руках москвофілів, які при помочі статуту, з певною рестрікцією затвердженого намісництвом, зробили її власністю товариства під зверхністю «управляющего совета», який звільна, tacite² прийняв певний numerus clausus³ для числа членів, який досі не може ніяк дійти до 300, і старається все на місце померших членів добирати більше-менше таке саме число нових членів, видних москвофілів. Таким самим способом в руках москвофілів опинилася також друга важна руська інституція «Галицько-руська матиця», основана 1848 p., що мала первісно статися огнищем просвітного і літературного руху, а, головно, народного шкільництва для всього галицько-руського народу. В тім дусі вийшли деякі перші публікації сеї інституції, головно, видана 1850 р. «Читанка для малих дітей», уложена Маркіяном Шашкевичем. Злим духом «Матиці», що, може, по неволі причинився до її омертвления, став Антін Петрушевич, який від 1853 p., протягом трьох літ, загатив її своїм «Галицьким историческим сборником», а пізніше довгі літа гатив своєю «Сводною летописью» і іншими своїми «рассуждениями».

Цікавим явищем у житті львівської руської інтелігенції було заснування товариства «Руської бесіди» в р. 1861. «Руська бесіда» містилася зразу в Народнім домі

¹  Фактично (лат.). — Ред.

²  Мовчки (лат.). — Ред.

³ Замкнене число (лат.). — Ред.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 315

і до неї належали всуміш москвофіли і народовці. Та коли члени-народовці зложили з себе театральну трупу і дали початок постійному руському театрові на основі народної мови, в лоні «Бесіди» зчинився роздор і її викинули з Народного дому. Се був рішучий момент, який змусив народовців подумати про свої власні, окремі організації та окремі органи преси. Сього, зрештою, домагалися й інші, далеко важніші обставини.

Найважнішою з тих справ, що наболіли в народному житті галицької людності початку 60-тих років, була справа сервітутова, тоді загальновідома під популярним окликом «ліси і пасовиська», тісно зв'язана зі справою знесення панщини і відшкодування панів за втрату панщизняних тягарів. Ся справа проволоклася, особливо в Східній Галичині, дуже довго і випала для людності якнайфатальніше, головно, для того, що з руської інтелігенції тоді ніхто не мав про неї докладного поняття.

Друга справа, яка по втишенню боротьби за азбуку займала найбільше уми руського священства, була справа реформи руськоуніатського обряду від т[ак] зв[аних] łacińskich naleciałości¹, до яких належали заведені декуди по руських церквах, особливо по містах, органи, святкування деяких латинських свят, пр[иміром), божого тіла і Івана Непомука і т. ін. Згодом поставлено питання далеко виразніше в напрямі зближення уніатського обряду до російського православія, причім виринули такі інтересні питання: чи слід попам носити бороди, чи треба конче голити їх, чи слід у церкві під час богослужения в певних моментах дзвонити і клякати і т. і. Ся обрядова боротьба, на якої дні лежала значна міра байдужності, а то й деморалізації руського духовенства, зазначилася в нашім письменстві дуже характерною драматичною сатирою п[ід] з[аголовком] «Будятинці», написаною невідомим нам автором 1861 р. Вона з деякими поясненнями була опублікована мною з двох рукописів у фейлетонах «Діла» з кінця 1907 р.

Безпосередньо з питанням про азбуку зв'язалося друге пекуче питання для галицько-руської інтелігенції, що й досі не перестало займати її уваги, а, власне, питання про правопис. Се питання дискутовано живо в 50-тих роках, поки з урядового боку не виникла думка залагодити його заве-

¹ Латинських залишків (польськ.). — Ред.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 316

денням латинської азбуки для руської мови. Руській інтелігенції удалося усунути сей урядовий проект, та проте думка ужити латинських букв для руської мови виринула з іншого боку в досить оригінальній формі. В початку 1861 р. по виданні кількох перших номерів газети «Слово» у Львові, вийшла в Чернівцях брошура «Slovo na slovo do Redaktora Slova», написана народною мовою і латинськими буквами з чеським правописом, у якій піднесено можність ужити власне сей правопис для руської мови, і як приклад того, оскільки сей правопис надається до руських творів, поміщено, між іншим, декілька поезій нововідкритого народного поета Осипа Федьковича. Автором брошури був Антін Кобилянський, що тоді, власне, скінчивши духовну семінарію в Чернівцях, займався пропагандою вегетаріанства і познайомився з галичанином Костем Горбалем та з офіцером Юрієм Гординським, у якім він відкрив поетичний талант і якого заохотив від німецького віршування перейти до руського. Антін Кобилянський, якому судилося відіграти роль ініціатора в житті Федьковича, приписує собі заслугу, що звернув також увагу румунів на латинську азбуку і був одним із тих, що причинилися до заміни кирилиці в румунськім язиці на латинські букви. Талановитий дивак, він у своїм житті перейшов найрізніші колії, був у німецьких і американських громадах проповідником якогось досить наївного вільнодумства, уже в старших літах займався студіями медицини в Кракові, Празі і Відні, і, невважаючи на те, що має досить численну родину, сам досі не добився ніякого виразного становища, та, невважаючи на свій докторат медицини, навіть примітивної лікарської практики.

«Slovo» Кобилянського, адресоване до редактора львівського «Слова», не мало в Галичині практичного наслідку крім того одного, що відразу зробило популярним ім'я Федьковича. Редактор «Слова» Дідицький нав'язав із ним кореспонденцію, передрукував у своїй газеті вірші Федьковича з брошури Кобилянського, а діставши від автора ще значний ряд нових віршів, видав 1862 р. досить багату збірку його поезій зі своєю передмовою*, в якій дуже щиро привітав новий, щиронародний талант, прирівняв його до німецького Уланда і польського Вікентія Поля, і тим поклав основу до великої популярності, якою тішилося в Галичині ім'я Федьковича протягом 60-тих років.

* ... видав 1862 р. досить багату збірку його поезій зі своєю передмовою... — Йдеться про видання: Федькович Ю. Поезії, ч. 1. (Вступна стаття «Слово от іздателя» Б. Дідицького). Львів, 1862.

Чернівецький товариш Кобилянського Кость Горбаль

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 317

видав як доповнення до брошури Кобилянського в тих же Чернівцях 1861 p. «Holos na holos dlia Halyěyny» брошуру, в якій виступив з досить гострою критикою галицько-руських відносин і особливо галицько-руського духовенства. Кобилянський помістив у тій брошурі лише кілька своїх малозначучих віршів; Федьковича віршів у ній уже не було. Сі дві чернівецькі брошури були немов першими ластівками нової весни народовецького руху з чисто народним язиком у письменстві і з радикально-фонетичним, чеським правописом для руської мови, а також із зародками філософічного і соціального радикалізму в відзивах Кобилянського і Горбаля. Дещо з того ввійшло в дальший народовецький рух, що в 60-тих роках характеризується особливо повстанням і значним розвоем ученицьких громад у важніших гімназіях Східної Галичини, із яких найважніші і найрухливіші були громади в Тернополі і Станіславові.

Першим виразним осередком народовецького руху в Галичині з виразним українофільським відтінком був часопис «Вечерниці», що виходив протягом двох літ 1862-63 pp. і відразу зробився органом молодої українофільської громади. «Вечерниці» протягом двох літ опублікували значне число поезій Шевченка, в тім числі деякі не видані до того часу або відомі тільки з липського видання Герхарда 1859 p.* Обік Шевченка найплодовитішим поетом у «Вечерницях» був Федькович, а з галичан — Володимир Шашкевич. У відділі повістей і оповідань визначився особливо співредактор «Вечерниць» Федір Заревич, що під псевдонімом Юрко Ворона помістив у першім році 6 коротких оповідань і повість «Хлопська дитина», в якій уперве в нашім письменстві виведено мужицького сина, що добивається університетської освіти, і незалежного інтелігентного становища адвоката. Для доповнення белетристичного відділу не цуралися редактори передруковувати дещо з «Основи» або інших українських видань. Між публіцистами «Вечерниць» стрічаємо уперве ім'я Ксенофонта Климковича, що пізніше відіграв досить визначну роль в народовецькім русі, але зіпсував свою літературну кар'єру наглим переходом до москофільського табору. Климкович потрудився також над перекладами деяких творів українців із російської мови, а власне Гоголя і Куліша, а з його віршованих проб найціннішим лишився гекзаметровий переклад першої рапсодії «Іліади». Між його посмертними

* ... з липського видання Герхарда 1859 p. — Йдеться про «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки» (8-й том серії «Русская библиотека»), видані німецьким видавцем В. Гергардом у Лейпцігу.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 318

паперами знайшлися проби німецьких перекладів деяких творів Шевченка і Марка Вовчка. Вони не варті друку, та все-таки характерні для того, що показують уже між тодішніми галицькими українофілами змагання бути посередниками між російською Україною і Західною Європою.

Друга характерна постать галицького українофільського табору, що виринає на поле літературної діяльності уперве в «Вечерницях» 1862 р., се Данило Танячкевич, що під псевдонімом Будеволя помістив тут «Слівце правди Dziennik'oBi Literack'oмy про нашого батька Тараса Шевченка». Танячкевич писав на своїм віці дуже багато про найрізніші справи, але визначаючися скрізь надміром запалу і браком основного знання, не здобув собі визначного місця в письменстві, а в організаціях ученицьких громад, на які він у 60-их роках мав дуже великий вплив, той вплив власне задля його ентузіастичноїі пустої патріотичної фразеології і повної безкритичності, треба признати більше шкідливим, ніж пожиточним. І пізніше у всіх народовецьких організаціях він любив виступати в ролі пророка і патріота, але ані в одну справу не вмів вглянути розумно і фахово, і був визначним чинником радше забагнення, ніж розвою галицького українофільства.

Із поетів, що виступили тоді в Галичині і збудили зразу великі надії, треба згадати поперед усього Володимира Шашкевича, сина Маркіяна Шашкевича. Виступивши на літературне поле в «Зорі галицькій» 1860 p., він був співредактором «Вечерниць» у першім, а головним співробітником у другім їх річнику, а пізніше, 1866 p., був редактором літературного часопису «Русалка». Окремо, за свого життя, видав він тільки «Зільник», збірку віршів у Львові 1863 р., в якім, окрім власних поезій, помістив також ряд удачних перекладів із Генріха Гейне. Володимир Шашкевич як поет виявив дуже гарний і симпатичний талант, гідний стати обік свого батька, але життя його склалося так, що не позволило йому розвити той талант так, як можна було надіятися. У Львові він попав у кружок т[ак] зв[аної] літературної богеми¹ руської молодіжі, в якій

¹ Богемою, з французького Boheme, циган або циганська компанія, називано в Парижі, і називаються також деінде кружки веселих літераторів і артистів, що обік своєї штуки в вільних хвилях, яких у них, звичайно, буває аж занадто багато, займаються більше-менше цілонічними гулянками та посиділками по шинках, кав'ярнях і ін.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 319

він сам, Заревич і Климкович були верховодами. Кількалітнє життя в такій атмосфері підкопало його здоров'я, ослабило його пильність в університетських студіях, і замість стати визначним і популярним адвокатом він був змушений вибрати собі легшу судейську кар'єру, яка, одначе, не завела його далі від рангу ад'юнкта. Відбувши судову практику у Львові; він одержав дуже низько платну посаду в Мостах Великих, на якій і закінчив своє життя. З Мостів Великих він написав ряд інтересних дописів до газети «Русь», видаваної Горбалем і Заревичем, які, хоч би задля самого імені автора, варто би було разом із його поезіями передрукувати.

Видне місце в кружку тої «богеми» займав Остап Левицький, який 1863 р. виявив немалий сатиричний талант у польській поемі «Uciekiniery», підписаній псевдонімом Остап Ковбасюк¹. Руською мовою Остап Левицький написав декілька гарних поезій, із яких остатні друкувалися в «Житі і слові» 1895 р. Більшу часть свого життя він провів у Станіславові як професор реальної школи.

Ксенофонт Климкович по упадку «Вечерниць» почав за підмогою ученицьких громад видавати «Мету», літературно-політичиий вісник, який продержався лише 5 місяців, і в якім, окрім перекладів і передруків українських письменників, найціннішими були все-таки вірші Федьковича. В р. 1865 Климкович відновив «Мету», але вже з переважно політичним змістом, та й ся друга «Мета» продержалася всього 8 місяців, не давши для літератури нічого цінного. Незалежно від Климковича почав 1865 р. Кость Горбаль видавати «Ниву», науково-літературний часопис, що продержався також лиш один рік. Із літературного матеріалу, поміщеного в тім часописі, крім передруків деяких творів Шевченка, Стороженка* та Марка Вовчка, важні тут уперве опубліковані вірші Михайла Старицького, друковані під псевдонімом Гетьманець, деякі оповідання і одна драматична фрашка Федьковича та згадані вже два твори Міцкевича «Ода до юності» і «Фарис» у перекладі О. Навроцького*. Інтересним співробітником «Нива» виявився зразу Павло Свій, псевдонім польського емігранта і бувшого студента Київського університету

¹ Ковбасюк було ім'я популярного тоді в руськім клубі сеймового посла-селянина, завзятого противника польських порядків. Від його імені польські уличники у Львові і по інших містах Галичини всіх русинів почали прозивати «ковбасюками».

* Стороженко Олекса Петрович (1805—1874) — український письменник, автор повістей і оповідань переважно гумористичного та історико-романтичного характеру.

* О. Навроцького — У першодруці «В. Навроцького».

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 320

Павлина Свєнціцького, який, у «Ниві» почав відразу друкувати переклад Шекспірового «Гамлета» і повість «Колись було», але який швидко задля якогось непорозуміння покинув редакцію «Ниви», не докінчивши ані одної з тих праць. В р. 1866 він почав на власну руку за підмогою львівських поляків видавати літературно-наукову збірку «Siolo» присвячену спеціально «rzeczom ludowym ukraińsko-ruskim»¹. Сеї збірки вийшли в 1866 р. три випуски, а в 1867 р. — четвертий. Її метою було поєднання русинів з поляками на літературно-науковім грунті, а особливо знайомлення поляків з кращими творами українсько-руського письменства. Скільки знаємо, власне Свєнціцькому належить першому термін «українсько-руський». В «Siole» друковано латинськими буквами поезії Шевченка і Федьковича, «Марусю» Квітки, і навіть початок перекладу т[а]к зв[аного] Несторового літопису на українську народну мову. Сам редактор під псевдонімом П. Стахурський помістив частину своєї повісті «Przed laty» в перекладі на українське, під псевдонімом Д. Лозовський переробку французької комедії «Міщанка» в трьох діях, а під псевдонімом Павло Свій — драматичний образ «Катерина», в V діях, переробку з поеми Шевченка. Пізніше надрукував той сам Свєнціцький під псевдонімом Д. Лозовський гарну переробку Мольєрової комедії «George Dandin» п[ід] з[аголовком] «Гаврило Бамбула», а під псевдонімом Павло Свій видав збірку байок, яка опісля була спопуляризована в виданнях «Просвіти». Павлин Свєнціцький закінчив своє життя як учитель академічної тепер руської (тоді ще польської) гімназії у Львові, і написав багато повістей та драм польською мовою, та і в нашім письменстві йому належиться місце як одному з немногих поляків, що вміли глядіти на українську справу без національного упередження. Для характеристики його пам'яті важний буде також факт, що він переробив з російського на польську мову відому соціалістичну повість Чернишевського «Что делать» п[ід] з[аголовком] «Ludzie», і, що найінтересніше, місце її акції з Петербурга переніс до Києва.

Ще раз спробували народовці, а властиво знов-таки студентські громади, щастя з періодичною публікацією, і з початком 1866 р. почала виходити у Львові «Русалка», літературний часопис, під редакцією Володимира Шашкевича. Сим разом мав се бути тижневик, та він видержав

¹ Українсько-руським народним справам (польськ.). — Ред.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 321

тільки від 1 січня до 25 марта. Замітною в ньому була хіба досить багата збірка віршів Кониського, що виступив тут відразу під двома псевдонімами, Верниволя і Перебендя. Уперве в «Ниві», потім у «Русалці» появилося також перший раз ім'я Данила Млаки, нового буковинського поета, властиво, Ізидора Воробкевича, в якому молоді ентузіасти 60-их років побачили великий талант, гідний стати обік Федьковича, та який, одначе, своїми пізнішими численними працями, ліричними й епічними віршами, оповіданнями й драмами не справдив покладаних у ньому надій і виявив більший талант як музикальний композитор, ніж як поет, хоча й музикальні його композиції держаться більше німецької школи, ніж українського народного стилю.

Від часу видання першої Климковичевої «Мети» розгорілася в Галичині серед інтелегенції нова завзята сварка за правопис, т[ак] зв[ану] кулішівку. «Мета», а за нею й дальші українофільські часописи в Галичині прийняли придуманий Кулішем фонетичний правопис, хоча з деякими упрощеннями (Куліш пр[иміром] задержував ъ). На той новий правопис і взагалі на весь молодий українофільський рух, який серед молодіжі проявлявся також модою на т[ак] зв[ані] козацькі костюми, накидалися члени старших партій, чи то виразно москвофільської, чи т[ак] зв[аної] галичо-руської, яка рада була держатися австрійської держави і творити народ окремий від російської України. Питання про кулішівку було більше домашньою і товариською сварнею, ніж питанням поважно, чи то публіцистично, чи науково, трактованим. Насміхи, передражнювання і особисті сплетні були найвизначнішими оружжями в тій боротьбі. В числі найпопулярніших сплетень, ширених поміж противниками українофільства, була голошена тоді думка, що весь той новий рух — се тільки польська інтрига. Сильне оружжя в руки противників дали Горбаль і Заревич, обнявши 1867 р. редакцію газети «Русь», яку оснував і піддержував намісник, граф Агенор Голуховський, головний стовп і творець полонізаційної системи на Галицькій Русі. «Русь» виходила тільки один рік і з літературного погляду не дала нічого замітного, навіть передруків українських творів у фейлетонах, а найцінніші в ній були оригинальні дописи Володимира Шашкевича з Мостів Великих про різні біжучі політичні й соціальні справи.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 322

Ся недовговічність українофільських видань, що в значній мірі була спричинена недбальством самих видавців і браком партійної організації, була також сильним оружжям у руках противників, які все могли говорити про фантастичність українських мрій і про те, що ті мрії серед галицької молодіжі піддержуються ворогами руського народу. Супроти того стара партія, якої різні відтінки все-таки в практичній політиці йшли солідарно, маючи в руках три багаті інституції — Народний дім, Матицю і Ставропігійський інститут, могла піддержувати також солідніші органи друку, якими були від 1861 р. «Слово», що виходило зразу два рази, потім три рази, а далі шість раз на тиждень, далі видаваний від 1862 р. Яковом Головацьким і Б. Дідицьким «Галичанин», літературний журнал, що виходив книжками 1862 і 63 р. (4 книжки, що разом творять один том), і «Науковий сборник», видаваний Матицею під редакцією Головацького в роках 1865 і 1866 (2 томи, кождий по чотири випуски). По виїзді Головацького до Росії 1867 р. видав Дідицький другий том «Галичанина» як додаток до «Слова» за рік 1868, а від р. 1869 почала Галицько-руська матиця видавати «Литературный сборник», знов річно том по чотири випуски. Надто виходили етимологічним правописом, більше або менше народною мовою редаговані, та все-таки з маркою старої партії, ось які важніші публікації: «Львов'янин, приручный и господарчий месяцослов», уложений Яковом Величком і виданий накладом Михайла Коссака*, вийшли два томи за роки 1862 і 63, видані в роки 1861 і 62. Ся публікація на свій час була дуже цінна, бо подавала, крім багатих господарських інформацій, також літературні твори, в тім числі передруки з українських письменників — Глібова, Шевченка, Руданського, Стороженка, а в другім річнику — передрук Квітчиної «Конотопської відьми». Від 1863 р. почав Ставропігійський інститут видавати свій щорічний календар з науковим характером п[ід] з[аголовком] «Временник Института ставропигийского с месяцословом»*, у якім друкувалися численні праці Петрушевича, Головацького і інших учених старої партії. В роках 1863-64 видавав Іван Гушалевич часопис «Дом и школа», присвячений школам і сільському народові. В р. 1864-65 видавав Северин Шехович політичне «Письмо до громади»; як додаток до сього «Письма» в 1865 р. він видав також кілька номерів часопису «Школа». Северин Шехович ви-

* Коссак Михайло — український ліберально-буржуазний діяч в Галичині, з 1860 р. управитель друкарні Ставропігійського інституту у Львові.

* «Временник Института ставропигийского с месяцословом» — календар, видання «москвофілів» (Львів, 1864—1915).

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 323

ступив на літературне поле ще 1850 р. в «Зорі галицькій», в якій поміщував вірші, рецензії і переробки чужоязичних оповідань. В р. 1853 він видавав мовою, зближеною до російської, «Ладу, письмо поучительное русским девицам і молодицам в забаву и поучение»*, часопис, який для наших часів має хіба значення літературного курйозу. В роках 1855 і 56 він видавав «Семейную библиотеку», в якої першім річнику інтересний передрук Квітчиної «Сердешної Оксани» в російськім перекладі і стаття Андрія Дешка* «О карпатской Руси» з увагами Дениса Зубрицького, яку ще півстоліття пізніше уважала відповідним передрукувати «Киевская старина». В другім річнику знов тільки й інтересного, що передрук Квітчиної повісті «Божие дети», писаної російською мовою. В р. 1862 Шехович, досі, здавалося, завзятий москвофіл, виступив з повістю «Попадянка і попадеграфянка», опертою на подіях 1848 р. (зрештою дуже поверхово), написаною язиком, досить близьким до народного, і не позбавленою, як на свій час, літературної вартості.

* «Лада» — тижневик «народовського» напряму, виходив у 1853 р.

* Дешко Андрій — Дешков Андрій Миколайович, за фахом юрист, в 1845 р. виїхав із Закарпаття в Росію, де прийняв російське підданство.

Від р. 1865 почала виходити під редакцією Маркела Попеля* «Неділя, письмо народне для науки і забави, господарства, промислу й торговлі», — виходила два роки. В р. 1867 видавала редакція «Слова» при співучасті Северина Шеховича продовження «Письма до громади» п[ід] з[аголовком] «Додаток слова для громады», та окремо Шехович видав ще 20 номерів свого «Письма до громади». Той сам часопис виходив також 1868 p.* але вийшло тільки 19 чисел. Понад се при урядовім «Віснику» у Відні виходив 1862 р. «Отечественный сборник»* під редакцією Василя Зборовського, там же, у Відні 1863 p.* почав виходити гумористично-сатиричний, ілюстрований часопис «Страхопуд», видаваний Йосифом Ливчаком, зразу в неозначених речинцях задля цензурних перешкод, а пізніше, до початку 1868 p., два рази на місяць. Майже кожде число того часопису робило велику сенсацію в Галичині, і поміщувані в нім дотепи та сатиричні концепти передавалися з уст до уст і служили темою товариських розговорів. Головний матеріал до своєї сатири «Страхопуд» черпав із українофільського руху, але не щадив також заскорузлості та обскурантизму своїх власних сопартійників. Можна сказати, що віденський «Страхопуд» під редакцією Ливчака був найліпшим гумористично-сатиричним часописом, на який досі здобулася галицька Русь. Ливчак

* Попель Маркиль (1825—1900) — галицький церковний діяч, автор шкільних підручників.

* ... при урядовім «Віснику» у Відні виходив 1862 р. «Отечественный сборник...» — «Отечественный сборник повесток, сказок, исторических воспоминаний, господарских и иных общеполезных вестей и пр., пр.», «москвофільське» видання, в 1853—1859, 1861—1862 та 1866 pp. було 16 випусків, виходило при «Галичо-руському вестнику».

* 1863 р. — У першодруці «1864 р».

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 324

був з переконання «общерусом» і в роках 1865 і 1866 видавав як додаток до «Страхопуда» російською мовою часопис «Золотая грамота», а в р. 1867 і 68 часопис «Славянская заря», з додатком «Славянской библиотеки», якої вийшов тільки один том з передруком Пушкінового «Евгенія Онегина». Ті видання Ливчака були держані в дусі поєднання всіх руських племен під російським проводом. До них пристав із галицьких українофілів Климкович, а з видніших російських діячів у них відгукнулися Костомаров, Куліш і Ламанський*.

* Ламанський Володимир Іванович (1883—1914)— російський історик і публіцист реакційного напряму, слов'янофіл.

Із публічних діячів, що виступили в 60-их роках на поле публічної діяльності, треба згадати тут Степана Качалу, що своєю статтею «Що нас губить, а що нам помочи може», друкованою первісно в «Неділі» 1865 p., а потім кілька разів окремими виданнями, між іншим, і в виданнях «Просвіти», перший звернув увагу на потребу народних організацій вроді громадських кас позичкових і шпихлірів. Хоч старший віком, Качала, так само, як його сучасник Йосип Заячківський*, пристали душею до нового народного руху. Качала присвятив тому рухові в різних фазах його розвою немало праці і досить значний капітал, а в його політичній кар'єрі варто зазначити такий курйоз, що він, русин-народовець і явний противник польського панування на Русі, був одинокий русин, якого в р. 1872 чисто польський округ Бохенський вибрав послом до Ради державної. Качала був визначний парламентарний бесідник і визначно талановитий публіцист. Більш публіцистичний, як науковий, характер має також його головний твір, написаний польською мовою і переважно опертий на польських джерелах, «Polityka Polaków mzględem Rusi». В його сеймовій діяльності було кілька моментів, що викликали загальну сенсацію, особливо його смілий виступ проти крайової субвенції для ордена Змартвихвстанців*. Витривалий і консеквентний оборонець унії і руської народності проти забаганок латинізму і полонізму, він у критичних випадках, коли руська власть церковна була занадто податлива супроти тих забаганок, не боявся навіть церковних цензур, і виступав сміло в обороні того, що признавав справедливим.

* Заячківський Йосип Лукич (1810—1893) — священик, член «Просвіти».

* «Змартвихвстанці» («Воскресенці») — польська католицька організація типу чернечого ордена, заснована 1842 р. націоналістично настроєною частиною учасників повстання 1831 p., які емігрували у Францію.

До р. 1867 Куліш, пробуваючи тоді в Варшаві, держався осторонь від галицького українофільського руху і з галичан піддержував листові зносини, здається, тільки з одним Головацьким. Коли в однім листі Головацький

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 325

жалувався йому на буцімто надуживання народної мови і кулішівки для полонофільських змагань, Куліш відписав йому в хвилі одвертості, що він готов відректися від свого правопису, коли галицькі народовці мають надуживати його для розбратання руських племен. Головацький опублікував виривки з того листа, і се послужило молодому адептові галицького москвофільства Володимирові Стебельському* на те, що в заснованім ним у цвітні 1867 р. письмі «Боян» візвав Куліша, аби одверто відрікся від своїх українофільських симпатій. Куліш запротестував проти публікації Головацького в газеті «Варшавський дневник», а проти Стебельського і «Бояна» виступив шурин Куліша, Василь Білозерський, з просторим отвертим листом, писаним російською мовою і виданим у Львові, в якім вияснено становище Куліша і його близьких супроти полонізаційних і русифікаційних заходів. Се був початок ближчих зносин Куліша з галичанами, із яких першого він пізнав Омеляна Партицького, тоді гімназіального учителя в Тернополі, що власне в ту пору докінчував свій «Німецько-руський словар». Мабуть, за ініціативою Куліша, в усякім разі при участі Партицького і Вахнянина, засновано у Львові новий українофільський часопис «Правда», що почав виходити в цвітні 1867 р. В перших роках сього видання з огляду на те, що головні редактори не жили у Львові, за редакцію відповідали фігуранти Лонгін Лукашевич*, урядник асекураційний 1867 p., а Іван Микита, ад'юнкт судовий 1868 р.

* Стебельський Володимир Якович (1847—1891) — український письменник, спочатку «народовського», потім «москвофільського» напряму, редактор журналу «Боян» (1867).

* Лукашевич Лонгіи (?—1882) — громадський та культурний діяч «народовського» напряму.

Зближення Куліша до галицьких народовців було зразу досить благотворне. Куліш, хоч наскрізь росіянин і в многому доктринер, все-таки вмів внести дещо своє і нове в убоге духовне життя галицьких українофілів. Його ідеєю треба вважати заснування літературного фонду, з якого проектом виступила «Правда». Хоча той перший, правдянський проект не довів ні до чого практичного, то всетаки ідея прийнялася на Вкраїні, де заходом Кониського і Пильчикова* узискано в української поміщиці і українофілки, пані Милорадович*, значний фонд, що став пізніше підставою до заснування Товариства імені Шевченка у Львові.

* Пильчиков Дмитро Павлович (1821—1893) — український громадський діяч, педагог, член Кирило-Мефодіївського товариства, в якому належав до революційно-демократичного крила. Сприяв заснуванню наукового товариства імені Шевченка у Львові (1873).

* Милорадович Єлизавета (1832—1890) — українська культурна діячка ліберально-буржуазного напряму, поміщиця. Фінансувала деякі українські періодичні видання, а також культурно-освітні товариства.

Не в дусі Куліша, але в дусі більше Качали, Заячківського і інших молодших галицьких українофілів було заснування першої тривкої народовецької організації «Товариства просвіти» у Львові. Основателі пробували притягти

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 326

до сеї організації також Івана Наумовича, який справді для перших книжечок «Просвіти» дав кілька своїх дрібних статей, але на перші загальні збори не прибув і потім відсунувся рішуче від народовців та розпочав заходи над заснуванням конкуренційного товариства з москвофільською тенденцією. Заснування «Просвіти» було немов би довершенням організіційних змагань галицьких народовців 60-их років, переходом від ефемерних груп до постійної органічної праці, хоч треба признати, що ся праця довгий час іще велася досить слабо, без плану і по-дилетантськи, та помимо значного розвою товариства і величезного розвою інших руських організацій і досі не виходить із того маловтішного стану.

Як характерну появу кінця 60-их років мусимо тут зазначити Кулішеву пробу видання перекладу письма святого на українську мову. В «Правді» 1869 р. і окремою книжкою того ж року він під псевдонімом Павла Ратая видав віршований переклад книги Іова, а окремо додатком і в форматі «Правди» (велике 4°) видав «Святе письмо або вся Біблія Старого і Нового завіту. Русько-українською мовою переложена». Одначе замість усієї Біблії там надруковано тільки т[ак] зв[ане] П'ятикнижжя Мойсеєве. Куліш прив'язував загалом до перекладу святого письма, а спеціально до свого перекладу, великі надії не тільки з релігійно-морального, але також з язикового і літературного огляду. Про вартість перекладу «Іова» не скажу поки що нічого, хоча декуди він робить досить добре враження. Але про переклад П'ятикнижжя і взагалі про весь переклад Біблії Куліша, треба сказати, що він не здібний був дати добрий переклад св[ятого] письма, не знаючи ані одної європейської мови, не говорячи вже про грецьку і латинську, крім російської. Надто Куліш, перекладаючи святе письмо на українську мову, не вмів ніколи знайти границі між народною і церковною мовою і скрізь уживав такі славянізми, як «рече», «глагола» і т. ін. А поруч із тим ішла справді чудернацька українізація імен власних, таких, як Мусій замість «Мойсей». Оврам замість «Авраам» і Сруль замість «Ізраїль», що доводило до таких курйозів, як переклад біблійного «да уповает Израиль на Господа» на архиукраїнське «Хай дуфає Сруль на пана».

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 327

XLIII. 70-ті РОКИ НА УКРАЇНІ

Початок 70-тих років у російській Україні зазначився досить важним фактом офіціального характеру, а власне зорганізуванням через петербурзьке «Императорское Русское Географическое общество» наукової експедиції в т[ак] зв[аний] «Юго-Западный край», т. зн. більше-менше на Правобережну Україну, задля зібрання географічних, статистичних, язикових і етнографічних матеріалів. Ся експедиція під проводом Павла Чубинського протягом двох літ зібрала велику масу матеріалу, переважно етнографічного, який потім під редакціями різних спеціалістів у Петербурзі в роках 1873-78 опубліковано в сімох великих томах. В першім томі, крім географічного нарису краю, подано народні вірування, в другім — казки і оповідання, в третім — народний дневник, в четвертім — пісні обрядові, в п'ятім — пісні побутові, в шостім — акти про чари на Україні, зібрані Антоновичем, а в сьомім — студії над язиком і діалектами та статистику людності з долученням декількох мап. В зв'язку з тією експедицією стояло заснування в р. 1873* київського відділу «Русского Географического общества», якого секретарем зробився той же Чубинський. Сей відділ став відразу центром кружка визначних українофілів, що на його засіданнях обговорювали різні теми з української філології й етнографії, і видали в р. 1873-4 по одному томові «Записок Юго-Западного отдела» Р. И. Географического общества» та причинилися головно до значного успіху третього археологічного з'їзду, що відбувся в Києві літом 1874 р.

* ... в р. 1873. — У першодруці — «1872 p.».

Між членами того кружка назвемо поперед усього згаданого вже Павла Чубинського, що був організатором згаданої вже наукової експедиції, але сам, зрештою, ані як письменник, ані як збирач не зайняв визначного місця в нашім письменстві. Одиноким його літературним твором була «Сопілка», збірка дуже слабких віршів, видана 1871 р. в Києві під дитячим іменем «Павлусь», немов як іронія над величезним ростом самого автора. Між віршами зазначимо хіба досить недотепну пародію на Шевченкову поезію «Садок вишневий коло хати». Із членів київського відділу «Географического общества», що й пізніше відігравали досить визначну роль в українськім національнім житті, треба тут назвати поперед усього Олександра Русова,

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 328

що помістив у однім томі «Записок» відділу цінну працю про історичні тракти на Україні і пізніше багато працював у різних земствах Лівобережної України як земський статистик. Його жінка* здобула собі пізніше також досить голосне ім'я статтями з обсягу літературної критики, поміщуваними в російських журналах.

* Його жінка... — Мається на увазі Русова (урожд. Ліндфорс) Софія Федорівна (1856—1940) — українська культурно-освітня діячка буржуазно-націоналістичного напряму.

Визначного становища в науці і взагалі в українськім письменстві добилися пізніше два члени географічного відділу «Р. Геогр. общества», Федір Вовк і Михайло Драгоманов. Вовк (по-російськи підписувався Волков), учитель гімназії в Києві, помістив у «Записках» відділу статтю про ярмарки в українських містечках і виготовив для археологічного з'їзду дуже цінну збірку народних вишивок із Лівобережної України. Пізніше емігрував з Росії і, пробувши декілька літ в Румунії та Болгарії, друкував у російських журналах статті про економічний побут Болгарії, а в «Киевской старине» дуже інтересну працю про Задунайську Січ у Добруджі. Осівши в Парижі, він написав дуже цінну працю про слов'янські весільні обряди і пісні, друковану рівночасно в паризькій «Revue d'Antropologie» і в болгарськім «Сборнику Министерства народного просвещения». В Парижі він зайнявся спеціально студіями над доісторичною археологією, антропологією і антропометрією під проводом проф. Mortille (Мортіє)* і за написання цінної монографії про ногу в організмі хребовців (Vertebrata) одержав степень доктора.

* ... під проводом проф. Mortille (Mортіє) ... — Франко має на увазі французького антрополога і археолога Мортіє Габріеля (1821—1898).

Українською мовою він для «Літературно-наукового вісника» написав дуже інтересні спомини про свою гостину в басків, а від часу зреорганізування «Наукового товариства імені Шевченка у Львові» став не тільки його членом, але також редактором періодичної публікації «Матеріали для українсько-руської етнології», в якій помістив ряд своїх праць про т[ак] зв[ану] передмікенську культуру на Україні та про антропологічні поміри бойків і гуцулів. Від р. 1906 він пробуває в Петербурзі як член дирекції археологічного Музею імені Олександра III. На тім становищі він має нагоду і змогу займатися етнологічними дослідами українського народу, і збирати для Музею найрізнорідніші пам'ятки його багатої культури.

Далеко важнішою для всеї української нації була діяльність Михайла Драгоманова, якої тільки початок припадає на російську Україну і на 70-ті роки, а якої головна частина пройшла пізніше, від 1876 р., за границею Росії.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 329

Михайло Драгоманов, родом із Гадяча, кінчив гімназію в Полтаві, а університет в Києві, і здобувши на університеті степінь магістра, став 1864 p.* приватним доцентом для загальної історії при тім же університеті. В тім часі він спільно з Антоновичем видав цінну збірку «Исторические песни малорусского народа», якої перший том вийшов 1874-1875 р., а перша половина другого тома 1874 р.* Друга половина не вийшла зовсім. Се була перша проба, систематичного зводу і критичного видання історичних пісень українського народу. Видавці поділили перший том на дві часті, містячи в першій ті пісні, переважно обрядового характеру (колядки, веснянки і т. і.), що носять на собі сліди найстарших, дохристиянських і князівсько-дружинних часів; далі в тім самім відділі поміщено досить багату збірку пісень про турецькі й татарські напади XVI-XVII віку. Друга часть першого тому містить козацькі думи з часів перед Хмельницьким, головно думи про бурю на Чорному морі, про Марусю Богуславку, про втечу трьох братів із Азова, про Самійла Кішку, про козака Байду і інші поменші, деякі в дуже численних варіантах. До текстів додано подекуди більше або менше просторі екскурси прозою, почасти історичного характеру (писані, правдоподібно, Антоновичем), почасти порівняно літературного (писані Драгомановим). В першій половині другого тому зібрали видавці всі думи і пісні, що дотикаються часів Хмельницького, додавши до них також передрук школярських віршів про Хмельницького, взятих із хроніки Єрлича, і передрук драми «Милость божія», писаної в початку XVIII віку, що величає побіду Хмельницького над ляхами досить шаблоновим риторичним способом. Критичний апарат у тім томі майже ніякий. Докладніше порівняння змісту дум про Хмельницького з оповіданнями козацьких літописців кінця XVII і XVIII віку могло було показати повну неісторичність тих дум. В усякім разі видання, як на свій час, в порівнянні пр[иміром] до аналогічного видання Безсонова збірки пісень Киреєвського*, було світлою пробою історичної систематики і критики, що ярко відбивала від пустого фантазування російського вченого. От тим-то не диво, що видання одержало від Петербурзької Академії наук уварівську премію, 1000 рублів, по 500 р. на кожного видавця.

* ... став 1864. — У першодруці — «1873 p.».

* ... якої перший том вийшов 1874—1875 р. — У першодруці — «1873 p.».

* Киреєвський Петро Васильович (1808—1856) — російський фольклорист, слов'янофіл, уклав фольклорне зібрання з історичних і ліричних пісень та дум. Після його смерті зібрання було передане Товариству любителів російської словесності при Московському університеті, яке здійснило під редакцією російського літературознавця і славіста Безсонова Петра Олексійовича (1828— 1898) видання: Песни, собранные Киреевским, выпуск 1—10. М., 1860-1874.

Друге важне видання етнографічного характеру, доконане самим Драгомановим із матеріалів, зібраних

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 330

Київським відділом «Р. Геогр. общества», була багата збірка народних оповідань п[ід] з[аголовком] «Малорусские предания і рассказы»*. Ha жаль, редактор наслідком хибної, ніби філософічної систематики, помішав у тій збірці різні роди народних усних традицій, казки з новелами, сатирами, віруваннями і анекдотами, що, одначе, хоч утруднює орієнтацію, не зменшує вартості самого матеріалу. Між збирачами, яких записи стрічаємо в тім томі, визначаються особливо Степан Руданський, якого деякі записи поміщено також у другім томі «Трудів» Чубинського, Іван Манжура, що полишив по собі також пам'ять досить талановитого поета обік заслуги дуже пильного і совісного збирача етнографічних матеріалів, далі Володимир Менчиц* і Іван Новицький*, із яких другий опублікував пізніше свою збірку етнографічних матеріалів окремою книжкою.

* «Малорусские предания и рассказы». — Точна назва «Малорусские народные предания и рассказы» (К., 1876).

* Менчиц Володимир (1837—1916) — книгар і етнограф.

* Новицький Іван Петрович (1840—1890) — український етнограф, фольклорист; найбільша збірка записаних ним пісень («Материалы для изучения Киевской губернии. Народные песни, собранные И. Новицким») надрукована в «Киевских губернских ведомостях» за 1867 р. (№ 71—118).

Крім сих праць, Драгоманов видав також популярну брошуру «Про козаків, татар і турків», а на третім археологічнім з'їзді зробив сенсацію своїм рефератом «Рыцарские отголосы в украинской народной поезии»*, що викликав жваву дискусію на відповідній секції і потім у пресі. Рівночасно з тими науковими працями Драгоманов писав також публіцистичні статті для петербурзького «Вестника Европы», в яких зайнявся спеціально Галичиною. Ще від своєї заграничної подорожі в р. 1871-2 Драгоманов познайомився з деякими галичанами, особливо з Мелітоном Бучинським, що кінчив тоді університет у Відні, і провадив із ним живу переписку*, знайомлячися також іншими способами з галицько-руським письменством і з галицько-руськими партійними відносинами. Його статті «Русские в Галиции» і «Литературные стремления русских в Галиции» відкривали для російської публіки, що досі привикла була до односторонніх інформацій москвофілів, зовсім новий світ і рівночасно в Галичині викликали досить живий фермент. Із заграничної подорожі, а особливо з довшого побуту в Гайдельбурзі, де він успів познайомитися з німецькою політичною літературою, Драгоманов набрався антицеитралістичного духу і помістив у тім же «Вестнике Европы» простору працю «Восточная политика Германии и обрусение», в якій з багатим фактичним матеріалом виступив проти централістичної політики Німеччини і Росії і вказав рівночасно інтересний факт, що Німеччина систематично, при помочі своєї колонізації в Польщі і в Південній Росії, підкопує державне становище Ро-

* «Рыцарские отголосы в украинской народной поэзии». — Йдеться про працю М. Драгоманова «Отголосок рыцарской поэзии в русских народных песнях. Песни о Королевиче» (К., 1874).

* ... познайомився ... з Мелітоном Бучинським... провадив із ним живу переписку... — Бучинський Мелітон Йосипович (1847—1903) — український фольклорист, етнограф ліберально-буржуазного напряму. Його листування з М. Драгомановим опубліковане під назвою «Переписка Михайла Драгоманова з Мелітоном Бучинським 1871—1877. Зладив М. Павлик» (Львів, 1910).

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 331

сії в тих краях, де Росія сама рівночасно ослаблює його своєю нераціональною русифікаційною системою. Ще з іншого боку вдарив Драгоманов у тім самім «Вестнике Европы» на централізаційну і русифікаційну систему російського правительства, помістивши там же простору статтю «Ново-кельтское и провансальское движение в современной Франции», де на основі багатої сучасної літератури показав зріст і змагання західноєвропейських дрібних, недержавних народностей супроти централістичних змагань конституційних правительств. Прикладаючи міру тих дрібних не державних народностей до українського народу, Драгоманов помістив у «Правді» 1874 р. статтю «Література російська, великоруська, українська і галицька», де силкувався доказати можність окремого розвою різних локальних літератур руської нації під одним спільним, російським дахом.

В р. 1875 під час літніх ферій Драгоманов був у Галичині, при чім мав нагоду бути на першім народнім вічі в Галичі, що було заразом першим загальним зібранням Общества ім. Михайла Качковського*, яке заснував Іван Наумович, щоб зробити конкуренцію «Просвіті». Винісши досить невеселий образ галицьких народних відносин із того віча, він об'їхав також одну часть Угорської Русі, щоб доочне познайомитися також і з сею частиною української землі. Наслідком такого зацікавлення Драгоманова Галичиною було також доконане ним у Києві видання повістей Федьковича* з цінною передмовою про галицько-руське письменство, що була написана українською мовою і заходом Михайла Павлика 1876 p. передрукована окремим виданням у Львові.

* ... першим загальним зібранням Общества ім. Михайла Качковського... — Тут йдеться про просвітницьке «москвофільське» товариство, засноване 1875 р. у Львові Іваном Наумовичем. Назву дістало від прізвища «москвофільського» діяча Михайла Качковського (1802—1872), який передав товариству значні кошти та будинок.

* ... видання повістей Федьковича... — Повісті Осипа Федьковича. К., 1876. Вступне слово М. Драгоманова до цього видання («Галицько-руське письменство») того ж року вийшло окремим виданням.

Сі поїздки, а також оживлена публіцистична діяльність і не менше оживлена кореспонденція Драгоманова, що звичайно була їдкою полемікою проти всяких обскурних звичаїв і інституцій, викликали пильну увагу галицьких москвофілів, а далі й російської поліції на особу Драгоманова, і з кінцем 1875 р. його усунено з посади на університеті. В повітрі чулося наближення далеко тяжчої катастрофи. В Києві розв'язано відділ «Географічного товариства», а 16 мая 1876 p. вийшов пам'ятний царський указ, яким заборонено українську літературу, з виїмком публікацій історичних документів. Хоча Драгоманову з сього приводу, крім усунення з доцентури, не грозила ніяка урядова репресія, то проте він по виданню майового указу

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 332

за порадою київської українофільської громади і за легальним паспортом виїхав із Росії, щоб не вертати до неї більше.

Побувши короткий час у Львові, він заїхав до Відня, де пробув кілька місяців і опублікував інтересну брошуру «По вопросу о малорусской литературе». Несподіваний інцидент з публікацією чотирьох анархістично-революційних брошурок, виданих друкарнею болгарина Янка Ковачева* під авторською фірмою В. Кістки (псевдонім Остапа Терлецького), із яких одну, п[ід] з[аголовком] «Правдиве слово хлібороба до своїх земляків», як стій, сконфіскувала віденська прокураторія і видала обом видавцям, Ковачеву і Терлецькому, прасовий процес, мав важний вплив на дальше життя Драгоманова. Було б дуже добре для української справи і для нього самого, якби він був міг постійно осісти в Відні. Хоча три брошури пройшли прокураторську цензуру у Відні (вони тільки пізніше були сконфісковані в Галичині), і хоча Драгоманов не був причасний до тої публікації, а навіть, знаючи про неї, остерігав видавців, аби не провокували австрійського суду, то все-таки він по конфіскаті брошури, не дожидаючи висліду прасового процесу, виїхав із Відня і осів у Женеві, куди швидко потім спровадив також свою родину з Росії. Відтепер, т[о] зн[ачить] від кінця 1876 p., Женева зробилася центром коли не українського руху, то української думки на протяг цілих 20-тьох літ. Тут написав Драгоманов найбільшу часть того, що запевнило йому визначне місце в українськім письменстві, а також довгий ряд писань публіцистичного характеру російською, французькою та італійською мовою, що запевнили йому місце між визначними публіцистами XIX віку.

* Ковачев Янко — віденський друкар. У його друкарні в 70-х роках були видані агітаційні метелики В. Кістки (О. С. Терлецького) та деякі роботи М. Драгоманова.

З тих писань, що припадають на 70-ті роки, треба назвати поперед усього друковану в Флоренції італійською мовою в де-Губериатісовій «Rivista Europea»* статтю «Il movimento litterario Ruteno della Russia e Galizia», в якій подано короткий огляд українського письменства в Росії і Галичині протягом XIX віку. Російсько-турецька війна, що вибухла 1876 р. і розбудила в Росії великий внутрішній рух і завзяту реакцію правительства проти нього, була для Драгоманова предметом найживішого зацікавлення і викликала довгий ряд його статей, писаних російською мовою, з яких деякі в просторих рефератах оббігли чільнішу пресу Європи й Америки. Ще перед ви-

* ... в де-Губернатісовій «Revista Europea»... — Йдеться про журнал «Rivista Europea» (1869—1876), заснований і редагований італійським літературознавцем і письменником Губернатісом де-Анджело (1840—1913), який досліджував західно-європейські й слов'янські літератури.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 333

їздом із Росії він написав простору статтю «Чистое дело требует чистых средств», що поміщена в петербурзькім тижневику «Молва»*, який тоді виходив без цензури, сталася причиною заборони того тижневика. У Відні він написав і видав брошурою в формі отвертого листа до Суворіна*, редактора петербурзької газети «Новое время», статтю «Турки внутренние и внешние», де з цілим натиском підніс потребу російської преси поруч із патріотичними окликами до освободження балканських слов'ян, домагатися освободження власного народа від панування російської бюрократії. Докладніше те саме, з нарисом програми конституційної акції, виложив Драгоманов у брошурі, виданій зараз по приїзді до Женеви п[ід] з[аголовком] «Внутреннее рабство и война за освобождение».

* «Молва» — російська суспільно-політична і літературна прогресивна газета, виходила в Петербурзі в 1876 р.

* Суворін Олексій Сергійович (1834—1912) — російський публіцист, літератор; з 1876 р. видавав щоденну політичну газету «Новое время». Виходила в Петербурзі з 1868 до 1917 р. Спочатку мала консервативний, а згодом помірковано-ліберальний напрям.

Метою побуту Драгоманова в Женеві, згідно з ухвалою київської української громади та, мабуть, також у порозумінні з іншими громадами, спеціально з одеською, було видавання українською мовою публікації, яка з одного боку заступала б інтереси України перед іншими освіченими народами, а поперед усього причинялася б у самих українців до вироблення горожанського почуття і свободолюбного духу. Не знаємо спеціально, які були умови, чи, може, ухвали українських громад із Драгомановим, але з його кореспонденції знаємо тільки, що він робив гіркі докори українцям за те, що не додержали ані одної зі своїх обіцянок. Та все-таки можемо догадуватися, що Драгоманов по своїм оселенні в Женеві мав настільки фондів, що міг не тільки чути себе обезпеченим на сподіваний кількалітній побут, але надто міг завести свою власну друкарню, хоч і настільки примітивну, що складалася тільки з одної невеликої зецерні, а наскладані сторінки друковано в друкарні Ельпідіна. В великій пригоді став тут Драгоманову одинокий у своїм роді чоловік, Кузьма Ляхоцький, родом київлянин, що, емігрувавши з Росії і перебувши маленький політичний процес у Львові, був по відсидженню тримісячної кари відставлений до швейцарської границі і, осівши в Женеві, став у Драгоманова домашньою людиною і майже одиноким складачем. Хоч малограмотний чоловік (він був якимось судовим чи магістратським писарем у Києві і попав на еміграцію зовсім припадковим способом), Кузьма Ляхоцький має запевнене ім'я в історії нашого письменства не тільки як складач женевських драгоманівських видань, але також як співвидавець мініатурового

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 334

женевського «Кобзаря» 1878 p., якого видавці, підписані іменами Кузьма і Сірко, себто Кузьма Ляхоцький і Федір Вовк. Сей мініатуровий «Кобзарик» зробив свого часу велику сенсацію в Галичині і, певно, тисячами примірників був перевезений до Росії, бо його примірник можна було сховати в кишені камізельки.

B р. 1877 Драгоманов у Женеві розпочав приготування до видання українського органу, що мав називатися «Громада». Які були ті приготування, про те не маємо звісток; се тільки певно, що Драгоманов відразу почув брак співробітників і замість легкого, періодично частого видання, пр[иміром] тижневика або місячника, зважився видавати «Громаду» неперіодичними книжками або альманахами (збірками), зложеними зі статей різних авторів і з доданої на кінці хроніки та бібліографії, щоб сяк-так заховати подобу періодичного видання. Одначе й сей план не був переведений консеквентно. Зараз перша книжка «Громади» складалася тільки з одної статті самого Драгоманова, а власне з переднього слова Драгоманова, що замість програми до видання розрослося в програму цілого перестрою України, з детальним поданням її географічного обширу і з вивішеним флагом анархізму, як найвищого ідеалу, до якого має змагати розвій української нації. Можна собі подумати, яке враження мусила викликати ся книжка серед російських українців, що жили тоді в ненастанній тривозі перед воєнним ентузіазмом темної маси і адміністраційним терором правительства, що арештами та адміністраційними висилками силкувалося пригнобити всяку свободнішу думку російської інтелігенції. Кілька літ перед війною серед російської молодіжі, розпаленої негаразд зрозумілими соціалістичними теоріями, виникнув рух т[ак] зв[аного] хожденія в народ, оснований на тій наївній вірі, що можна самим горячим словом двигнути народні маси до перестрою соціального порядку. Російській адміністрації не коштувало багато труду повиловлювати сотки тих «апостолів нового слова», роками держати і морити їх у тюрмах та доводити делікатніших із них, особливо дівчат, до самовбивства або божевілля, а решту ставити перед суд. Власне, коли в Болгарії лилася кров російських вояків, у Москві суджено процес т[ак] зв[аних] 193-ох, може найскандальніший із усіх політичних процесів, які бачила Росія в другій половині XIX віку і який Драгоманов у спеціальній брошурі справедливо

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 335

заклеймив назвою «Детоубийство», совершаемое русским правительством».

Друга книжка «Громади» в протиставленні до першої вийшла грубезним томом поверх 600 сторін, із чого цілих 119 сторін припадає на матеріал, зложений із українських кореспонденцій, присиланих для «Громади» протягом 1876-78 р. Ті кореспонденції, розложені непідписаним впорядчиком Яковом Шульгіним*, що пробував тоді в Женеві, на три розділи, а власне 1) здирство (богатирі і бідні), 2) начальство і 3) темнота. Як додаток до сього корпусу кореспонденцій надруковано дуже інтересну статтю С-ого «Що нового по газетах?»* Решта книжки — се праці самого Драгоманова, а, власне, на перших 14 сторонах нове переднє слово «Од впорядчика», на 160 сторонах простора, але дуже хаотично написана праця «Народні школи на Україні», а на дальших 150 сторонах щось вроді фейлетона і бібліографії, або радше назвати французьким терміном «causerie»¹ п[ід] з[аголовком] «Україна і центри». Є в тій статті багато цінних уступів, але все-таки цілість, як на фейлетон, занадто довга і неорганічна. Коли додати до того, що замість третьої книжки «Громади» вийшла одна, навіть без титулу «Громади» і без порядкового номера видана повість Мирного «Лихі люди», то можна було відразу подумати собі, що українці мусили розчаруватися в тім виданні і що воно, навіть при багатих фондах, не могло бути ані довговічне, ані впливове. Коли де в кого з українців в 1876 р. була надія, що Драгоманов у Женеві поставить українською мовою щось подібне до Герценового «Колокола»*, то вже по тих перших трьох книжках всі надії мусили видатися неоправданими. До того ще треба додати, що в Галичині женевські видання систематично були конфісковані, так що й тут їх безпосередній вплив міг бути дуже малий, а голошені в них нові, прогресивні ідеї могли входити в Галичині в маси народу й інтелігенції тільки в відповідній переробці і практичнім приложенню місцевих людей.

* Шульгін Яків Миколайович (1851—1911) — український історик ліберально-буржуазного напряму, брав участь у народницькому русі.

* ... надруковано дуже інтересну статтю С-ого «Що нового по газетах»? — Під таким криптонімом у «Громаді» виступив Ф. К. Вовк.

* «Колокол» — перша російська революційна газета, яку видавали за кордоном (1857—1865 p. — в Лондоні, 1865—1867 p. — в Женеві) російською та французькою мовами Олександр Іванович Герцен (1812—1870) та Микола Платонович Огарьов (1813—1877). Спочатку газета мала загальнодемократичне спрямування. Після реформи 1861 р. рішуче приєдналася до революційної демократії, викривала грабіжницький характер реформи, друкувала тексти прокламацій та інші матеріали революційного підпілля.

Із українських письменників, що розпочали свою літературну діяльність при кінці 60-тих років та яких головна діяльність припадає на 70-ті, 80-ті або й пізніші роки, назвемо тут поперед усього згаданого вже в попереднім роз-

¹ Розмова, балачки (франц.). — Ред.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 336

ділі Михайла Старицького, що розпочавши свою літературну діяльність віршами, друкованими в галицькій «Русалці», виступив у 70-тих роках як талановитий драматург і перекладач чужомовних поетичних творів. Із його драматичних продукцій на 70-ті роки припадають «Різдвяна ніч», оперета по Гоголю, видавана в Києві 1874, 1876, 1882 і 1883 р., і «Чорноморці», оперета по Кухаренку, видана в Києві 1877* р. Обі сі оперети здобули собі велику популярність на сцені головно завдяки музиці Миколи Лисенка. В р. 1882 Старицький видав у Києві свій переклад Шекспірового «Гамлета», але сей переклад задля самовільної зміни розміру і занадто многих язикових вільностей не можна назвати вдатним. В р. 1883 в першім томі редагованої ним збірки «Рада» вийшла його драма «Не судилось», основана потрохи на тогочаснім поступовім руху молодіжі, прозванім «хождение в народ», без сумніву найкращий твір Старицького. Недрукованою досі лишилася його драматична переробка Гоголевого «Тараса Бульби» як лібретто для опери Лисенка. Від половини 80-тих років Старицький, зробившися директором українського театру, був одним із творців найкращої театральної трупи, яку досі мала Україна, а з його драматичної продукції, що в значній часті полягала на перероблюванню чужих штук, назвемо тут тільки надзвичайно ефективне драматизування Гоголевої «Сорочинської ярмарки», досить наївну з історичного погляду драму «Богдан Хмельницький», і дуже інтересну з історичного і поетичного погляду драматичну студію «Остання ніч», в якій зі значною ідеалізацією представлено смерть польського шляхтича Братковського за його гайдамацькі напади в половині XVIII в.

* ... видана в Києві 1877 р.— У першодруці — «1878 p.».

Як перекладач чужомовних поетичних творів Старицький прислужився нашому письменству головно перекладом значної збірки сербських народних пісень і дум (усіх 52), виданих у Києві 1876 р. з призначенням доходу на запомоговий фонд для Червоного Хреста для герцоговинських повстанців. Ще перед тим, 1875 p.* вийшов його переклад маленької вибірки байок Крилова, а в 1875 р. переклад поеми Лермонтова* «Пісня про царя Івана Васильовича та молодого крамаренка Калашникова». В роках 1881 і 1882 він видав у Києві п[ід] з[аголовком] «З давнього зшитку» пісні і думи, як власні, так і перекладені*; в числі перекладів були твори Байрона («Мазепа»), Міцкевича, Сирокомлі, Лермонтова («Демон»), і Некрасова («Мороз»),

* ... 1875 p. — У першодруці — «1874 p.».

* ... переклад поеми Лермонтова. — Повна назва цього перекладу «Пісня про царя Івана Васильовича, молодого опричника та одважного крамаренка Калашникова».

* В роках 1881 і 1882 він видав у Києві п[ід] з[аголовком] «З давнього зшитку» пісні і думи, як власні, так і перекладені... — Збірка М. Старицького «З давнього зшитку. Пісні та думи» була видана в 1881 р. (ч. І, III і в 1883 р.— ч. II).

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 337

а також у першім томику невеличка збірка сербських жіночих пісень. В остатніх роках життя Старицький, відсунувшися від театру, зайнявся, потрохи до спілки зі своєю дочкою Людмилою*, писанням просторих історичних повістей з часів Хмельниччини, «Богдан Хмельницький» і «Облога Буші». Сі повісті, писані російською мовою, мають дуже малу літературну вартість задля слабого обзнайомлеиня автора з відносинами і людьми України з половини XVII віку.

* ... зі своєю дочкою Людмилою... — Старицькою-Черняхівською Людмилою Михайлівною.

Обік Старицького треба тут згадати також його шурина і близького приятеля Миколу Лисенка, славного українського музики і композитора, якому належиться місце не тільки в історії української культури другої половини XIX віку, але також в історії української етнографії, як збирачеві і впорядчикові та композиторові чотиритомової збірки українських народних пісень*, положених на ноти з доданим до них фортеп'яновим акомпанементом. Надто списав Лисенко також весь музикальний репертуар кобзаря Остапа Вересая, видав крім чотиритомової збірки ще кількадесят українських пісень окремими випусками і причинився багато до розвою музикальної культури на Україні не тільки як впорядчик хорів і концертів, але також як приватний учитель музики і, нарешті, як основатель школи музики й декламації в Києві*. Між власними композиціями Лисенка обік його опер і опереток найкращі і найталановитіші його композиції до многих поезій Шевченка, в яких музикальність він вдумався глибше і зумів віддати її краще від усіх інших многочисленних композиторів, яких манила до себе Шевченкова муза.

* ... чотиритомової збірки українських народних пісень... — Йдеться про видання: Лисенко М. Збірник українських пісень в чотирьох випусках.

* ... школи музики й декламації в Києві. — Йдеться про Музично-драматичну школу М. В. Лисенка, навчальний заклад, відкритий восени 1904 р. В 1918 р. на його базі було утворено Державний музично-драматичний інститут ім. М. В. Лисенка, який у 1934 р. було поділено на самостійні вищі навчальні заклади: Київську державну консерваторію і Київський державний театральний інститут.

При кінці 60-тих років, а власне 1868-69 року у львівській «Правді» розпочав свою письменську діяльність Іван Левицький, відомий зразу під псевдонімом Івана Нечуя. В «Правді» 1868 р. надруковані були дві його повістки, «Гориславська ніч, або Рибалка Панас Круть» і «Дві московки», а в 1869 р. там же його простора повість «Причепа». В тій же «Правді» 1873 р. надрукований був уривок його нової повісті п[ід] з[аголовком] «Новий чоловік»; ціла та повість п[ід] з[аголовком] «Хмари» з додатком дрібніших оповідань «Запорожці» і «Не можна бабі Палажці вдержатись на селі» надруковані були 1874 р. окремою книжкою в Києві п[ід] з[аголовком] «Повісті Івана Левицького». У львівській «Правді» 1878 р. була надрукована його повість «Микола Джеря», а 1879 р. там же «Кайдашева сім'я».

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 338

В р. 1881 вийшла в Києві окремою книжкою його повість «Бурлачка», а в «Киевской старине» була надрукована найпросторіша щодо об'єму його повість «Старосвітські батюшки і матушки». Лишаючи характеристику Івана Левицького до одного з пізніших розділів, зазначу тут, що в 70-тих роках, окрім белетриста, він почув у собі покликання популяризатора української історії і видав у Києві 1876 р.* три популярні брошури: «Перші київські князі», «Татари і Литва на Україні» і «Унія і Петро Могила». Головною заслугою тих брошур була популяризація історичних праць і поглядів Костомарова й Антоновича. На основі просторої російської праці Афанасьева* «Поэтические воззрения славян на природу» Левицький написав досить простору працю п[ід] з[аголовком] «Світогляд українського народу» як ескіз української народної міфології. В р. 1878 накладом київської громади була видана у Львові його простора популярна брошура «Український гетьман Богдан Хмельницький» як продовження трьох брошур, друкованих у Києві. Сі три брошури були в роках 1878-81 передруковані львівською «Просвітою» п[ід] з[аголовком] «Історія Русі». Як дальше продовження популярної історії України, знов-таки на основі праць Костомарова, видано у Львові 1881 р. його брошуру «Гетьмани Виговський та Юрій Хмельницький».

* ... видав у Києві 1876 р. — У першодруці — «1875 p.».

* Афанасьєв Олександр Миколайович (1826—1871) — російський Історик і літературознавець, дослідник і публікатор фольклору; його праця «Поэтические воззрения славян на природу» (1866—1869) вийшла в трьох томах.

Ненароком пропущено при огляді 60-их років ім'я Олекси Стороженка, що розпочав свою письменську діяльність також у «Основі» 1861-2 р. та перервав її швидко потім наслідком острої критики Пипіна*. Його «Українські оповідання» вийшли в Петербурзі 1863 р. у двох томах, а тільки п'ять літ по його смерті, 1879 p., вийшов його найбільший твір «Марко Проклятий», повість, основана на подіях Хмельниччини 1648 р. Стороженко, без сумніву, талановитий оповідач і добре володіє українською мовою, але брак вищої освіти і життєві обставини не позволили йому виробити собі настільки ідейного способу думання і настільки глибокого розуміння людського життя, щоб із талановитого анекдотиста він міг зробитися дійсним художником. Всіх оповідань Стороженка, обнятих двома томами петербурзького видання, додавши до них «Марка проклятого», маємо 25. До них треба додати ще 3 невеличкі анекдоти, опубліковані М. Комаровим* із його паперів у першім річнику «Літературно-наукового вісника» 1898 р.

* ... перервав її... наслідком острої критики Пипіна. — І. Франко має на увазі критичну рецензію О. Пипіна, надруковану у журналі «Современник» (1863, т. 97, № 8), на «Українські оповідання» О. Стороженка (Спб., 1863).

* ... додати ще 3 невеличкі анекдоти, опубліковані М. Комаровим... — В 1898 р. український бібліограф, критик і фольклорист Комаров Михайло Федорович (1844—1913) в статті «Ненадруковані дрібниці з творів О. Стороженка» опублікував ще такі твори письменника: «Вивів дядька на сухеньке», «Кури та собаки», «Чоловік та жінка», «Україна» (ЛНВ, т. 1, 1898, кн. 2, с 190—195).

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 339

При сій нагоді не від річі буде подати декілька звісток про Андрія Яковлевича Стороженка, якого ім'я досі не стрічалося в історії нашого письменства, а який, проте, займав свого часу визначне місце в духовім житті російської, а почасти також української суспільності. Андрій Стороженко вродився в р. 1790, служив довгий час при війську, а в роках 1843-1850 займав становище головного директора урядової комісії внутрішніх і духових справ Царства Польського у Варшаві з титулом сенатора і тайного совітника і вмер 1858 р. Він написав, крім многих поменших праць, тритомову «Историю Полуденной России», яка, одначе, ще за життя автора десь пропала з його рук. На місце в нашім письменстві він заслугуе як автор української оперетки «Запорізька Січ», написаної українською мовою віршами і прозою, з якої двох актів тільки один був надрукований у «Киевской старине» 1886 р., т. XV, ст. 672 до 685.

Ще один Стороженко Микола Ілліч*, заслугує на згадку в історії нашого письменства, хоча своєю діяльністю як професор Московського університету і всіма своїми писаннями він належить до російського письменства. Згадую про нього тут лише як про автора статті «Первые четыре года ссылки Т. Г. Шевченка», друкованої в «Киевской старине» 1888 р., і як про автора дуже гарно уложеного «Нарису історії західноєвропейської літератури до кінця XVIII віку», що опублікований по-російськи тільки літографічним способом, був уперве друком виданий нашою мовою у Львові 1905 р.

* Стороженко Микола Ілліч (у першодруці — Іванович, 1836—1906) — російський та український історик літератури.

Із українських письменників, що виступили з літературними творами в 70-х роках, назвемо тут поперед усього Володимира Александрова, що в p. 1872 видав у Харкові оперетку в двох діях п[ід] з[аголовком] «За Неман іду», а в 1873 — оперетку в 4-х діях «Не ходи, Грицю, на вечерниці», обі з нотами, мабуть, власної композиції. Другу з них переробив Старицький на п'ятиактову драму зі співами, що мала успіх не тільки в українськім, але також в галицько-руськім театрі. В р. 1880 видав він у Харкові маленьку книжечку «Малоруські співанки», в якій, обік його власних віршів, були непогані переклади з Лермонтова і Козлова*. У 80-х роках, в часі цензурних строгостей у Росії, він друкував деякі свої вірші, в тім числі довшу, гумористичну поему на тлі народної пісні п[ід] з[аголовком] «Гарбузове весілля» в галицькій «Зорі».

* ... непогані переклади з Лермонтова і Козлова. — До збірки В. Александрова «Малоруські співанки» (Харків, 1880) увійшли його переклади «Янгол», «Сон», «Думка» з віршів М. Ю. Лермонтова та переклад поезії англійського поета Т. Мура (1779—1852) «Вечірній дзвін» (російською мовою переклав І. І. Козлов, 1779—1840).

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 340

В р. 1871 видано нараз у публіку три книжки Павла Білецького-Носенка. Найбільша з них була «Приказки» в чотирьох частинах, 530 сторін в об'ємі, що містила 310 віршованих приказок, почасти народних, почасти наслідуваних із різних чужомовних байкарів. Друга книжка п[ід] з[аголовком] «Гостинець землякам» виступає як «Казки сліпого бандуриста чи співи об різних річах» і містить 14 казок віршами, 4 віршовані балади і 10 байок. Третя найменша книжечка містила жартівливу поему «Горпинида чи вхопленная Прозерпина». Білецький-Носенко належить до найстарших українських письменників. Він родився коло 1770 р. В р. 1788, скінчивши столичний пансіон, він був уже у військовій службі, брав участь в Очаківській війні зимою того року, а 1794 р. у штурмі Праги, передмістя Варшави. Дослужившися рангу капітана, він 1798 р. покинув воєнну службу і осів у своїм ріднім місті Прилуках, де довгі літа, від початку XIX віку аж до р. 1840, був «смотрителем» місцевої повітової школи, а, обік неї, удержував свій приватний пансіон, у якім сам учив усіх предметів. Одержавши енциклопедичну освіту по поняттям XVIII в., він мав різнорідне, але поверхове знання і обік своєї педагогічної діяльності весь свій вік писав найрізніші твори, з якими даремно напрошувався до різних товариств і академій і з яких ані один за його життя не вдостоївся друку. Петров у своїх «Очерках истории украинской литературы XIX столетия», Київ, 1884, ст. 36-56, присвячує сьому авторові багато місця і вичисляє 22 його твори, хоча всіх написаних ним було коло 50. Він умер мб. 1855 p.* З огляду, що три твори, написані ним українською мовою, були друковані аж 1871 р. і до того часу були невідомі ширшій публіці, я згадую про нього при огляді 70-х років. Мені лишилися невідомі «Казки», а щодо двох інших книжок треба сказати, що їх літературна і язикова вартість дуже невелика. «Горпинида», написана ще в 1818 р. як наслідування «Енеїди» Котляревського, та й то не з оригінального концепту автора, а тільки як переробка російської поеми Котельницького* «Похищение Прозерпины», виданої 1795 р. Переробка Білецького-Носенка — се радше карикатура, ніж пародія. Так само збірка байок, зложена з чотирьох частей, виявляє дуже слабий поетичний талант. До того треба додати дуже неправильну і нечисту мову, недбалу віршову форму і препоганий спосіб видання з лихою коректою в роді російських «лубочних» видань.

* Він умер, мабуть, 1855 р. — П. Білецький-Носенко помер 1856 р.

* Котельницький Олександр — російський поет. Йому належать також п'ята і шоста частини «Энеиды Вергилиевой, вывороченной наизнанку», початої М. Осиповим (Спб., 1791 — 1808).

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 341

В р. 1872 вийшла в Полтаві досить велика книжка Івана Бублія п[ід] заголовком] «Веремия малороссийского гевала», збірка віршів, як видно з титулу, гумористичних, про які, зрештою, в сучасній літературі не було ніякого відгуку.

В р. 1872 вийшло в Чернігові друге доповнене видання «Байок» Глібова (усіх 50), яке являється головним титулом заслуги сього талановитого поета. Глібов, обік Гребінки, найкращий український байкопис, визначився також деякими ліричними віршами, що належать до правдивих перлин української лірики («Стоїть гора високая»). В остатніх роках свого життя Глібов ввійшов у дуже приязні зносини з деякими галичанами і помістив немалий ряд віршів у часописі для дітей «Дзвінок»*.

* «Дзвінок» — двотижневий ілюстрований художньо-педагогічний журнал ліберально-буржуазного напряму, виходив у Львові (1890—1914). В 1890—1894 pp. у «Дзвінку» було надруковано понад шістдесят байок Л. Глібова.

Визначне місце в українськім письменстві зайняли брати Іван і Опанас Рудченки, перший відомий під псевдонімом Іван Білик, а другий — Панас Мирний. Іван Рудченко займає визначне місце між українськими етнографами; він зібрав і видав у Києві 1868 і 1870 р. двотомову збірку казок п[ід] з[аголовком] «Народные южнорусские сказки», всіх 137 чисел, із яких майже всі визначаються дуже гарною мовою і артистичним заокругленням оповідання. В р. 1874 він видав у Києві ще ціннішу збірку «Чумацкие народные песни», всіх пісень 72; збірка попереджена просторою студією в російській мові «Чумак в народных песнях», яка рівночасно була друкована в «Вестнике Европы». В р. 1873 він помістив у галицькій «Правді» дуже гарні переклади двох оповідань Тургенєва «Біжин луг» і «Тхір і Калинович». До спілки з братом Панасом вони написали десь коло 1874 р. простору повість «Хіба воли ревуть, як ясла повні»*, що мала бути надрукована в Києві і вже пройшла цензуру, та через якесь опізнення її захопив маєвий указ 1876 p., наслідком чого вона аж 1878 р. появилася в Женеві. З огляду, що найважніші частини сеї повісті були, без сумніву, твором Панаса, а співробітництво Івана досі докладно не вияснене, скажу про сю повість дещо докладніше при обговоренні творів Панаса Мирного. Осягнувши досить високу урядову кар'єру, Іван Рудченко згодом занедбав письменство і виступив раз тільки у «Киевской старине» з інтересною статею «Тривога над свіжою могилою Шевченка», опертою на тайних актах київського генерал-губернаторства.

* ... написали десь коло 1874 р. простору повість «Хіба воли ревуть, як ясла повні?...» — Перше видання твору «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», роман з народного життя Панаса Мирного та Івана Білика», здійснене у Женеві в 1880 р.

Між його посмертними паперами мала лишитися його

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 342

власна повість «Слідом за людьми», про яку досі нічого ближче невідомо.

Панас Мирний (Афанасій Рудченко) належить до найвизначніших українських повістярів і визначається особливо влучною характеристикою дієвих осіб та поглибленням їх психології. Його талант досить широкий і обіймає з однаковою силою типи людові, як і типи з інтелігенції. Композиція його коротших оповідань буває іноді дуже майстерна, але в обох більших оповіданнях «Хіба воли ревуть» і «Повія» вона далеко слабша. Зате він незрівняний майстер у малюванні поодиноких сцен чи то одиничного, чи громадського життя. Свою письменницьку діяльність він розпочав у галицькій «Правді» 1872 р. оповіданням «Лихий попутав» і 1874 оповіданням «П'яниця». Перше з тих оповідань малює життя сільської дівчини, яку баламутить панич, а друге — інтелігентного чоловіка, якого доля зводить між духовий пролетаріат. В обох оповіданнях видно було свіжий і сильний талант, і вони відразу корисно вирізнилися серед тодішньої української белетристики. Невеселі життєві обставини, становище підрядного урядника в невеликім губерніальнім місті Полтаві, було, мабуть, причиною, що Мирний писав дуже небагато і часто мовчав цілими роками. В р. 1877* вийшло в Женеві накладом Драгоманова безіменно його оповідання «Лихі люди», компоноване трохи стилізовано, більше ряд живих сцен, як одноцільна акція, але проте майстерне з погляду на характеристику осіб і важне з культурного погляду як причинок до психології української університетської молодіжі початку 70-х років, серед якої боролися два напрями, а власне егоїстичний реалізм і шукання кар'єри з більш або менш ясним ідеалізмом таких одиниць, що бажали служити такій чи іншій визвольній ідеї. Там же, в Женеві, вийшла два роки пізніше згадана вже повість «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», у якій обік історії головного героя Чіпки, який наслідком нещасливих обставин по знесенні кріпацтва із порядного господаря з неясними бажаннями справедливих порядків між людьми робиться розбишакою і палієм, в ряді різнорідних відступів від головного плану змальовано майже столітню історію українського села Лівобережної України.

* В р. 1877 р. — В першодруці — «в р. 1876».

В київській збірці «Рада» 1883-84 р. були надруковані дві перші часті просторої повісті «Повія», якої обіцяна третя часть досі ще не опублікована. Повість, на мою думку,

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 343

недодалася авторові. Основна ідея — показати, як новочасні сільські злидні зводять чесну і не зовсім убогу сільську дівчину на міську проститутку, в своїй основі не зовсім вірна, бо міські проститутки тільки в найменшій мірі рекрутуюся із сільських дівчат. Надто ся ідея переведена при помочі занадто штучної і навіть потрохи наївної машинерії: треба було батькові дівчини замерзнути взимі, вертаючи з ярмарку, а сільському багачеві сфальшувати угоду з міським крамарем, буцімто заключену батьком дівчини на те, щоб вона для відроблення незатягненої ним п'ятирублевої позички була через громадську власть змушена покинути матір і хазяйство і йти на півроку до крамаря на службу. Так само і переведення сеї інтриги в автора не дуже щасливе, а реалізм деталів, такий яркий і гарний у повісті «Хіба воли ревуть», тут аж надто часто переходить у манеру і малювання настроїв, зовсім невластивих сільській людині в даній хвилі. Друга часть повісті, в якій оповідано перехід дівчини із села до города і початок її служби у міського крамаря Загнибіди, ще слабша від першої часті, натикана зайвими уступами, а просторий опис великодної гостини у Загнибіди, яка вкінці переходить у несуразну галабурду, робить не естетичне, а просто огидливе враження, так як і весь тип Загнибіди мені видається, як на українські відносини, зовсім невірним і непродуманим автором як слід.

В другім томі «Ради» за 1884 рік розпочато також друкувати просторе оповідання Мирного «Як ведеться, так і живеться», а власне, надруковано два перші розділи, що були готові у автора ще 1878 р. і тоді ж прислані до Львова до редакції «Громадського друга», де, одначе, не були надруковані. У обох розділах малює автор яркий констраст двох братів, селянських синів, із яких один, сильний характер, ще малим хлопцем кладе собі метою свого життя зробитися великим багатирем, властителем панських дібр Батієвщини. Два розділи сеї повісті, опубліковані в «Раді», оброблені дуже гарно, і особливо другий робить сильне враження.

У 80-х роках Мирний продукував дуже мало. В р. 1885 вийшла в Києві в двох випусках збірка його творів п[ід] з[аголовком] «Збираниця з рідного поля». В першім випуску передруковано оповідання, поміщені в галицькій «Правді», а в другім — комедію «Перемудрив». У тій комедії Мирний, ідучи слідом за Нечуєм-Левицьким і Старицьким

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 344

(пор. його «Не судилось»), пробував також змалювати тип нового чоловіка, інтелігента-українофіла і народника, в боротьбі з батьком, типом старовіра і матеріаліста. Комедія Мирного не вийшла понад рівень середньої міри. Більше драматичного таланту він проявив у драмі «Лимерівна», що уперве була друкована в Галичині, де також ставлено її на сцені, але в репертуарі нового українського театру не здобула собі тривкого місця. Драма основана на невеличкім непорозумінні. Відома в устах українського народу пісня про дівчину Немирівну, т. є. дівчину з Немирова, яку мати, немирівська міщанка, десь у половині XVIII віку в п'янім стані продає вельможному пану. Пан посилає своїх гайдуків і велить узяти дівчину до свого палацу, з якого вона по якімось часі тікає. Пан зі своїми гайдуками біжить за нею в погоню, доганяє її і пострілену чи шаблею порубану завозить назад до свого палацу. Сю тему, близьку до теми «Бондарівни», яка у XVIII віці на тлі тодішніх обставин була зовсім можливою, Мирний переніс у половину XIX віку, зробив із польського пана багатого українського міщанина, а продажу дівчини матір'ю зробив темою інтриги багатої міщанки, що бажає одружити свого придуркуватого сина.

Перлиною між дрібними оповіданнями Мирного треба вважати новелку «Лови», що також уперве була друкована в Галичині, а власне в стрийськім альманаху «Ватра»*. Новелка в дусі Боккаччієвого «Декамерона»* малює забавний епізод із життя поліційного чиновника в малім містечку, який, пошукуючи небезпечного політичного злочинця з цілим жандармським апаратом, застає в готелевім покою серед ночі богу духа винного, але вродливого офіцера в обіймах своєї жінки.

* «Ватра» — літературно-науковий збірник, виданий 1877 р. у Стрию українським ліберально-буржуазним культурно-освітнім діячем Левицьким Володимиром Лукичем (псевдонім Василь Лукич; 1856—1938); збірник присвячений пам'яті Т. Г. Шевченка і 25-літтю літературної діяльності Ю. Федьковича.

* ... в дусі Боккаччіевого «Декамерона»... — Боккаччо Джованні (1313—1375) — італійський письмеиник-гуманіст. У його найвизначнішому творі «Декамерон» зображено широку реалістичну картину тогочасного італійського життя, протиставлено середньовічній ідеології гуманістичний світогляд епохи Відродження.

Із інших літературних проб Мирного зазначимо тут ще його пробу перекладу «Слова о полку Игореве» на новочасну українську мову в формі, зближеній до форми козацьких дум. Ся проба основана на тій, без сумніву, вірній думці, що, як «Слово о полку Игореве», так само й козацькі думи були поезією не цілого народу, але одного лицарського стану.

Із інших українських діячів, що виступили також на літературне поле в 70-х роках, назвемо тут поперед усього Марка Кропивницького, що ще 1871 р. дав себе знати в письменстві одноактівкою «За сиротою і бог з калитою», а 1877 р. помістив у фейлетоні «Одесского вестника» опо-

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 345

відання «Турецька війна з славянами». Які були сі літературні початки Кропивницького, не можу знати, бо оба ті його твори, зазначені в «Покажчику» Комарова, не ввійшли в ніби повне, двотомове видання його творів із р. 1895 і 1903. (Оба томи в Харкові). В 70-х роках розпочалася також акторська кар'єра Кропивницького, який дебютував зразу в російських, а потім польських провінціальних театрах, поки доля на якийсь час не завела його до Галичини до трупи зразу Бачинського, а потім Романовичевої*. В Галичині він пробув ледве чи повний рік, і тільки в 80-х роках, коли обставини зложилися виїмково корисно для утворення окремої української трупи, він разом із Старицьким стає на чолі сеї першої української трупи, для якої також продовжує свою літературну працю, пише ряд драматичних творів, що запевняють йому в історії українського театру не тільки ім'я одного з його батьків, але також в історії нашого письменства ім'я визначного драматичного автора. Про сю його діяльність ширше поговоримо в огляді 80-х років на Вкраїні.

* Романович Теофіла Федорівна (1842—1924) — українська драматична актриса, очолювала театр товариства «Руська бесіда» у Львові (1874—1880).

Для доповнення сього огляду українського письменства в 70-х роках згадаємо ще про Михайла Комарова, тепер нотаря в Одесі, що в р. 1874 видав переробку російської популярної праці Іванова [Стронін О. І. - Т.Б.] «Розмова про небо та землю», а в р. 1875 переробку другої праці того ж автора «Розмова про земні сили». Обі сі праці, друковані в Києві, в початку 80-х років були передруковані у Львові накладом товариства «Просвіти» і дождалися в Галичині кожда кількох видань. Комаров писав деякі цінні рецензії в галицькій «Зорі» під псевдонімом М. Уманець, а перебравшися в Одесу, зайнявся спеціальніше бібліографією нового українського письменства. Першим плодом того його заняття був «Бібліографічний покажчик нової української літератури» (1798-1883), друкований у першім томі київської «Ради» 1883 р. Невважаючи на свою неповноту і неточності, сей «Покажчик» і досі одинокий інформаційний засіб для нового українського письменства. Пізніше Комаров присвятив дві спеціальні праці пам'яті Шевченка, а власне, одну, що була розширенням тої бібліографії Шевченка, яка ввійшла в «Покажчик» 1883 р. і надрукована в «Киевской старине» 1885, кн. 5 (ст. 448-457), а той новий «Покажчик» розрісся в цілу книжку «Т. Шевченко в литературе и искусстве. Библиографический указатель для изучения жизни и произведений Т. Шевченка». Одеса,

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 346

1903, 8°, стор. 140 + 3. Крім спеціальних бібліографій Котляревського і Лисенка (1904), він видав також окремою книжкою працю «Українська драматургія. Збірка бібліографічних знадобів до історії української драми і театру українського (1815-1906)». Одесса, 1906, 8° стор. VI + 229 + 2. В сій праці йому трапилася немила помилка, що моє «Зів'яле листя» зачислив до драматичної літератури на тій основі, що в титулі стоїть «Лірична драма».

Історичні події на півдні слов'янщини в р. 1875-78, а власне повстання сербів у Боснії і Герцеговині, якого посереднім наслідком була російсько-турецька війна 1876-8 р., викликали немале зацікавлення не тільки в цілій Росії, але особливо зразу спеціально на Україні в крузі тамошніх українофілів. Зараз при початках герцеговинського повстання М. Старицький, як ми вже згадали, видав свій переклад «Сербських дум і пісень» зі знаком червоного хреста на обложці, призначуючи дохід із розпродажі книжки на запомогу братам слов'янам. Дехто з молодих українців не задоволився гарячим висловом симпатії, але, не чекаючи на урядову заохоту, вибрався особисто до поневолених слов'янських країв, щоб узяти участь у боротьбі з турецьким пануванням. Була думка в Києві зложити цілий відділ таких українських добровольців і наділити їх якнайкращим новочасним оружжям. Ся думка якось не вигоріла, та тим часом деякі гарячіші люди в розбрід поспішали на місце повстання. Назву з них для пам'яті трьох, а власне, жида-українофіла Герценштейна (забув його ім'я), що погиб в одній битві, здається, в сербо-турецькій війні, Івана Манжуру, що пізніше дав себе знати як український етнограф і поет і якого російський генерал Черняєв, що прибув також як доброволець і обняв команду над сербською армією, велів «за неспособность к военной службе» висікти різками і прогнати з армії. Третій із тих добровольців, що полишив по собі пам'ять у нашім письменстві, спеціально зв'язану з подіями серед придунайських слов'ян, був Василевський*, відомий у письменстві під псевдонімом Софрон Круть. Як Софрон Круть, він належить до українських письменників другої половини 70-х років, а як Василевський, банковий урядник десь у Південній Росії, живе собі благополучно й досі. Бажаючи дістатися на поле повстання і запізнившися до Боснії, він через Чорногору пробрався до Герцеговини

* Василевський Феофан Олександрович (літературний псевдонім Софрон Круть, ?—1915) — український публіцист, автор праць з історії південних слов'ян. 1905 р. вони були видані окремою книжкою з передмовою І. Франка (Софрон Круть. Записки українця з побуту між полудневими слов'янами, Львів, 1905).

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 347

і пробув там кілька місяців. Здається, що прожив потім довший час у Білгороді, бо за час свого пробутку над долішнім Дунаєм успів досить добре познайомитися з відносинами придунайських слов'ян. Із його писань, складених тоді ж під свіжими враженнями, назвемо тут «Війна слов'ян з турками 1875-1878», друкована в «Молоті» 1878 p.; там же поміщена була його стаття «Дещо про Сербію», а в «Правді» 1880 р. недокінчені, на жаль, записки українського добровольця «Чорногорці в Герцеговіні». Нарешті, в часописі «Світ» 1881 р. надруковано його статтю «Сербське царство і турки», що була написана як передмова до доконаного ним перекладу книжечки сербського ученого Свєтозара Марковича* «Србиjа на Истоку». Сей переклад лишився досі в рукописі в моїм посіданню. В «Світі» надруковано також дуже гарну його статейку «В Любляні, з подорожніх записок». У всіх своїх українських писаннях, із яких у Росії досі, мабуть, нічого не було передруковано, Софрон Круть виявляє неабиякий талант інтелігентного спостерігача з дуже критичним поглядом на людей при всій прихильності до поневолених слов'ян. До того треба додати гарну мову та іноді колоритний, живий спосіб оповідання.

* Маркович Свєтозар (1846—1875) — сербський революціонер-демократ, філософ-матеріаліст, публіцист і літературний критик.

XLIV. 70-і РОКИ В ГАЛИЧИНІ

70-і роки в Галичині були в значній мірі часом затиші, перехідною добою між оживленими сварами за елементарні речі духового життя, такі, як язик, обряд, правопис і букви, до доби ширшого і глибшого розвою національного життя. Теоретичне українофільство 60-х років почало робити перші кроки на дорозі практичного здійснення своїх ідеалів, але наразі показалося, що й ідеалів, властиво, у нього не було ніяких поза тими чисто формальними святощами, за які можна було сперечатися, не роблячи для них нічого реального. Москвофільство не потребувало виробляти ніяких ідеалів і ніякої програми, живучи надією на близьке прилучення Галичини до Росії, ворожнечею до поляків і українофілів і тим святим переконанням, що прихід російського царя і російського чиновника зробить кінець усій галицько-руській мізерії. Тільки немногі одиниці в однім і другім таборі гляділи ясніше і дальше, але не могли ще виробити собі ані ясної

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 348

програми ділання, ані значнішого числа прихильників, потрібного для ділання.

Мені доводиться тут оглянути цілий ряд людей, що так чи інакше брали участь у публічнім і літературнім житті того часу. Можемо розрізнити між ними три генерації: генерацію найстарших, що затямили ще 40-і і 50-і роки, генерацію 60-х років, що тепер була в повній силі віку, і нову генерацію, що в 70-х роках почала ставити перші кроки.

До найстаршої генерації належали найвищі єрархи: митрополит Литвинович* і перемиський єпископ Ступницький*, та оба вони не брали живішої участі в національнім житті. Ступницький займався нумізматикою, а Литвинович уживав життя і з цілої політики задержав лиш одно: «die Regierung wird für und alles Nötige tun»¹. Такої політики держалася також мало що не вся найстарша інтелігенція, проводирі галицько-руського попівства, і з тим було їм добре. Деякі з них, як пр[иміром] о. Ничай*, займалися питаннями високої філософії в дусі Шеллінга та Гегеля*, але старанно викурювали хату, коли в ній кілька годин гостив який поляк, та пускали з огнем або з водою книжки, писані фонетикою. Найважніша діяльність духовенства в 70-х роках — се була проповідь тверезості, до якої ініціативу дав новий митрополит Йосиф Сембратович*, наступник Литвиновича. Він розпочав своє урядування просторою курендою, можна сказати, цілим теологічним трактатом «О высоком достоинстве человека», що була початком організації численних місій для проповідування тверезості і більш-менш систематичної акції духовенства в тім напрямі, щоб приводити до присяги на тверезість, коли не загалом усіх парафіян, то принаймні тих, що приступають до шлюбу.

* Литвинович Спиридон Ілліч (1810—1869) — церковний діяч, у 1863—1869 pp. львівський митрополит.

* Ступницький Іван (1817—1890) — церковний діяч, з 1872 р.— уніатський перемишльський єпископ.

* О[тець] Ничай.— Мається на увазі Ничай Михаїл (1812—1879) — церковний та громадський діяч «москвофільської» орієнтації.

* ... в дусі Шеллінга та Гегеля... — Йдеться про німецьких філософів, об'єктивних ідеалістів Шеллінга Фрідріха-Вільгельма-Йозефа (1775—1854) та Гегеля Георґа-Вільгельма-Фрідріха (1770-1831).

* Сембратович Йосип (1821—1900) — галицький митрополит у 1870—1882 pp.

Властиве письменство москвофільської партії в 70-х роках було дуже вбоге. За ціле десятиліття 1870-79 р. не вийшла з москвофільського табору ані одна окрема книжка, що мала би якусь літературну вартість. Письменська діяльність москвофілів скуплялася біля часописів, таких як «Слово», «Русский Сион»*, «Ластівка»* (для дітей), «Учитель»* (Клемертовича) та «Временники Ставропігійського інституту». Старі ветерани, як Петрушевич і Лепкий*, задовольняються публікуванням старих актів

¹ Уряд буде робити для нас все необхідне (нім.). — Ред.

* «Руський Сіон» — клерикальний журнал, орган львівської митрополії, виходив у Львові в 1871—1883 р.

* «Ластівка» — ілюстрований журнал для дітей І молоді (Львів, 1869—1881).

* «Учитель» — педагогічний журнал ліберально-буржуазного спрямування, орган Руського товариства педагогічного, виходив у Львові в 1889—1914 pp.

* Лепкий Онуфрій (1838—1905) — письменник, редактор клерикально-реакційної газети «Мир» (1885—1887), що виходила у Львові.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 349

і пам'яток, звичайно друкованих уже перед тим деінде. Петрушевич випустив за тих 10 літ тільки одну значнішу публікацію в фейлетонах «Слова» 1873 р. під трохи нелогічним титулом «Ответы и вопросы», де, між іншим, є стаття про Пилипа Орлика* і про Зельмана, а дві статті, чи то, власне, поміщені в них документи, дотикають зносин Угорської Русі з Афоном у першій половині XVI віку.

* Орлик Пилип (1672—1742) — генеральний писар, співучасник зради І. Мазепи. Після Полтавської битви 1709 р. втік де Туреччини, де старшина проголосила його гетьманом. Намагався підбити уряди Туреччини і західноєвропейських держав на інтервенцію проти Росії.

Інший ветеран галицько-руського москвофільства Богдан Дідицький, усунувшися 1871 р. від редакції «Слова», мовчав кілька діт, аж 1876 р. виступив із першим випуском просторої біографії Михайла Качковського¹, якої, одначе, не докінчив, мабуть, задля вбожества матеріалу. Ся праця, хоч убога фактами, не позбавлена, одначе, вартості як причинок до історії галицького суспільного життя. Цінніша від сєї недокінченої була написана Дідицьким 1881 р. біографія Антона Добрянського. В другій половині 70-х років Дідицький написав також свій популярний курс п[ід] з[аголовком] «Народная история Русл от начала до новейших времен» (1875 p.), якої видання було повторене 1885 р. з додатками, що стягли на себе конфіскату книжки.

По Дідицькім редактором «Слова» від року 1871 до 1886 став Венедикт Площанський, чоловік, без сумніву доброї волі, пильний збирач цінних топографічних матеріалів для топографії Східної Галичини, але як редактор слабохарактерний, що спокійно полишав своїм співробітникам, із яких головними були Осип Марків*, якого за російські симпатії ще в 60-х роках проганяли із дрогобиць-

¹ Михайло Качковський, судовий совітник у Самборі, була людина мало заслужена і мало симпатична. Він опікувався частиною руської молодіжі радше з метою навертати її на москвофільство і шпіонити противну партію, ніж для партіотизму або для дійсної педагогії. В приватнім житті великий скупар, був скупий також для молодіжі, яку нібито удержував своїм коштом. На старості літ він вибрався в подорож по Західній і Північній Європі, опублікував у «Слові» 1871 і 1872 р. декілька своїх «Путевых писем», в тім числі листи з Лондона і Гельголанда, а літом 1872 р* вмер у Кронштадті, біля Петербурга, на холеру. Він полишив досить значний маєток, одначе, переважно зложений в таких цінних паперах, що по його смерті сильно впали в ціні, і коли зразу говорено про 200000 зол. залишеного ним капіталу, по кількох чи кільканадцятьох роках, які тяглася спадкова пертрактація, дуже заплутана наслідком неясного тестаменту, ся сума змаліла щось до 40000. Сю суму по довгих клопотах одержав Народний дім і відсотками її підпомагає щороку москвофільських письменників та їх видання.

* Марків Осип Андрійович — «москвофільський» діяч, відомий також як один із засновників і редакторів клерикальних газет «Пролом» (1881—1882), «Новий пролом» (1883—1887), «Червона Русь» (1888 — 1891).

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 350

кої та самбірської гімназій, Клемертович, Орест Авдиковський* і в остатніх літах найзавзятіший москвофіл Мончаловський, надавати часописові напрям, який їм хотілося. Дуже пильним і впливовим співробітником був також Іван Наумович, який протягом 70-х років чимраз виразніше із прихильника всеруської єдності робився агентом російського правительства. В усякім разі Венедикту Площанському треба признати немалу заслугу на полі галицько-руської топографії, а його мало що не сто статей про різні місцевості Східної Галичини варті того, щоб зібрати їх і видати окремою книгою. Наслідком процесу Ольги Грабар і то[варишів] 1882 р. Площанський, продержавшися ще кілька літ у Львові і, продавши тут свою каменицю, 1886 р. виїхав до Росії доживати свого віку в Вільні як член тамошньої Археографічної комісії.

* Авдиковський Орест (1843—1913) — український письменник, поет і публіцист «москвофільської» орієнтації.

На роздоріжжі між обома партіями, хоч в основі все народолюбець, стояв Євген Згарський, що розпочав свою літературну діяльність ще в 50-х роках у «Зорі галицькій» (1854 р.), а в початку 60-х років дав себе знати як визначний епічний поет двома поемами, писаними майже чистим народним языком на теми, взяті з народного життя і народної традиції. Се була поема «Святий вечір», основана на панщизняних відносинах у Галичині, і «Маруся Богуславка», основана на відомій козацькій думі, обі видані 1862 р. Коли в першій поет ішов слідом давнішої галиць-коруської епіки, що виробилася на польських і російських взірцях, то в другій бачимо досить виразні сліди впливу Шевченка. В 60-х роках вій досить рішуче пристає до тодішніх народовців і друкує свої статті в «Меті» 1865 р. і в «Правді» 1867-70 років. Із тих статей найважніші: «Народна філософія, списана по народним пословицям і приповідкам», друкована в «Правді» 1867 р. і видана також окремою відбиткою, і розбір «Неофітів» Шевченка, друкований у «Правді» 1868 p., ліпший від пізніше написаного розбору Омеляна Огоновського. Там же була надрукована його стаття «Сліди поганської просвіти на Русі ведля народних пісень, повірок, сказок і історичних записок». Обі статті етнографічного характеру треба вважати серйозними, як на той час, пробами наукового використання української народної традиції на виключно національнім грунті. В початку 70-х років він дав до «Читанки руської для нижчих класів середніх шкіл», уложеної Романчуком і Лучаківським, три статті під спільним заголовком «Дея-

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 351

кі вірування руського народу в давніших і теперішніх часах». Від р. 1877 бачимо його вже формально в москвофільськім таборі як редактора «Изданий общества имени М. Качковского», при яких він працював до р. 1879. Тяжка болість (божевілля) зробила кінець його літературній діяльності.

В ряді заслужених педагогів, що, формально належачи до москвофільського табору, душею все були прихильниками рідного народу і його національної самостійності, треба назвати Михайла Полянського, довголітнього вчителя академічної (руської) гімназії у Львові. В нашім педагогічнім письменстві він займає місце як автор учебників: «Зоологія з образками для нижчих класів середніх шкіл, сочинив др. Алойзій Покорний, перевів на руський язик М. Полянський», видана 1874 р. в Празі; «Мінералогія для нижчих класів середніх шкіл, з німецьких учебників Зигм. Феллекера і І. Лейниса перевів на руський язик М. Полянський», друкована у Львові 1875 p., і, нарешті, «Фізика для нижчих класів середніх шкіл, з німецького д-ра Фр.-І. Піска*, перевів на руський язик М. Полянський», друкована у Львові 1876 р. Як у своїй педагогічній діяльності, так і в тих перекладах Полянський був чоловік надзвичайно совісний і дбалий про ясність та точність вислову і чистоту язика.

* Піск Франц-Іосиф — професор технічної військової академії у Відні.

Окремо від москвофілів, але також не пристаючи до українофільського гурту, стояли такі мужі, як Омелян Калужняцький*, що якийсь час жив у Кракові як учитель при гімназії св. Анни, а потім став професором церковнослов'янської мови на університеті в Чернівцях. Далекий від усього українофільства, він 1874 р. для археологічного з'їзду в Києві приготовив цінну працю «Обзор славянорусских памятников языка и письма, находящихся в библиотеках и архивах Львовских», що вийшла друком у другім томі «Трудов» сього конгресу аж 1876 р. Пізніше видав Калужняцький з невеликим критичним апаратом тексти двох пам'яток старого південноруського письменства, а, власне, Путнянського євангелія і Кристинопольського апостола, обох із XII віку.

* Калужняцький Омелян Ієронімович (1845—1914) — український славіст, палеограф, видавець пам'яток давньої писемності.

Подібне було становище священика Михайла Осадци*, що, бувши катехитом при академічній (тепер руській) гімназії, написав ще 1862 р. досить простору граматику руського язика, яка 1864 р. дочекалася другого видання з характерною зміною правопису: бо коли в першім виданні

* Осадця Михайло (1836—1865) — український філолог, автор шкільної «Граматики русского языка» (вид. 1862, 1864, 1876 pp.).

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 352

в самім титулі стояло «написалъ», то в другім уже було «написавъ», і ся зміна, очевидно, систематично була переведена в цілій граматиці. В р. 1876 вийшло третє видання граматики Осадци, «пересмотрене О. Лепким і Й. Онишкевичем», де вже в титулі не було ні «написалъ», ні «написавъ», але фактично привернено москвофільське «лъ». Ся граматика дала привід Ф. Н. Дячану* до острої критики, друкованої в часописі «Дом и школа» 1864 р. Сам Дячан ще в кінці 60-х років емігрував до Росії, де здобув собі місце професора класичної філології при Варшавськім університеті.

* ... дала привід Ф. Н. Дячану... — Дячан Пилип Микітович (1331—?), мовознавець, професор Варшавського університету; серед його праць — «Методична граматика язика малоруського» (Львів, 1865, українською і польською мовами), а також «Критика на граматику руского язика, составлену д-ром Михайлом Осадців» (Львів, 1864).

Таке саме посереднє становище між обома партіями займав також Гнат Онишкевич, учитель при німецькій гімназії у Львові, що дав тут своїм ученикам привід до видання «Руської бібліотеки»*, яка пізніше названа була «Руською бібліотекою Онишкевича». Під його доглядом вийшли два перші томи, що містять т. І. «Писання Котляревського» (1877 р.) і том II. «Писання Григорія Квітки» (1878 p.). Третій том тої «Бібліотеки», що містить писання Шашкевича, Вагилевича і Головацького, виданий під редакцією Володимира Коцовського аж 1884 р. з далеко поважнішим науковим апаратом, як два перші томи. Онишкевич зі Львова перейшов також на кафедру українсько-руської мови і літератури в Чернівцях, але й там він не поважився супроти москвофільства зайняти виразне становище. Аж його ученик і наступник Степан Смаль-Стоцький зайняв рішуче і ясне становище, ставши відразу на народнім українсько-руськім грунті, і його заходам треба завдячити, що москвофільство на Буковині стратило всяке значення, що фонетичний правопис побідив перестарілу етимологію* не тільки в книжковім письменстві і в більшій часті преси, але також у школах, і що наслідком такого прояснення культурна сила русинів на Буковині і в Галичині змоглася дуже значно.

* «Руська бібліотека» — видання, ініціатором якого був український філолог, професор Чернівецького університету Гнат Денисович Онишкевич. Вийшло три томи: т. 1 — «Твори І. П. Котляревського, В. П. Гоголя, П. П. Гулака-Артемовського (Львів, 1877), т. II — Писання Квітки-Основ'яненка (Львів, 1878), т. III — Писання М. Шашкевича, І. Вагилевича і Я. Головацького (Львів, 1884).

* ... фонетичний правопис побідив перестарілу етимологію... — Свою точку зору щодо питання правопису І. Франко виклав у праці «Етимологія і фонетика в южноруській літературі» (див. т. 29 нашого видання).

На полі белетристики визначається серед москвофілів постать Володимира Стебельського, який із гімназиста-українофіла зробився завзятим москвофілом, щоб швидко опісля, вже в половині 70-х років, перейти в службу поляків. В р. 1870 він опублікував нібито модерну, але в основі зовсім несуразну новелу «Монах», а в р. 1873 віршовану «Молитву», в якій з неясними бажаннями і сумнівами звертається до «бога Фавста і Гамлета». Іван Наумович зосереджує свою діяльність на видаванні «Науки», зразу

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 353

в Коломиї, потім у Львові, в якій публікує між іншим ряд популярних віршів, повістей і драматичних штук дуже низької проби. Гушалевич тільки в р. 1879 видає другий томик своїх поезій, щодо вартості безмірно нижчих від першої часті. Ізидор Шараневич, ставши професором університету, друкує свої найліпші праці по-німецьки або по-польськи. До галицьких москвофілів присусіджується рухливий буковинець Григорій Купчанко*, публікуючи в різних виданнях дешевої фабрики вірші, повістки та популярні статейки, поки, нарешті, осівши постійно в Відні, не затягнувся в ряди міжнародного шпіонажу, публікуючи при тім вряди-годи німецькою мовою брошури про русинів, повні найфальшивіших інформацій. Одинокою цінною працею, зв'язаною з його іменем, була збірка пісень буковинського народу разом з інформаційною передмовою, опублікована в Києві тамошнім відділом «Р[усского] Г[еографического] общества» у другім томі його «Записок» 1875 р.

* Купчанко Григорій (1849—1900) — український етнограф і поет; до 80-х років жив на Буковині і співробітничав у різних «москвофільських» виданнях.

Із старших народовців покоління 40-х років один тільки Качала зазначився в 70-х роках більшою, та й то лиш наполовину науковою працею, друкованою також у польській мові п[ід] з[аголовком] «Polityka Polaków względem Rusi». Ся праця — се, властиво, компіляція вступів різних польських істориків для ілюстрації тої тези, що польські історики тверезіше дивилися на хиби Польщі і на руську справу, як загал теперішньої польської публіки.

Із українофілів доби 60-х років найвидніші позаймали в 70-х роках місця вчителів гімназіальних і кинулися на одиноко тоді поплатну продукцію шкільних книжок. Перед веде тут Омелян Огоновський, що, ставши професором Львівського університету, опублікував 1871 р. книжечку «Linguae palaeoslovenicae specimina guaedam e monumentis ab A. Vostokow et Fr. Miklosich collectis in usum studiosorum, edidit Aemilianus Ogonowski». Се був простий передрук кількох напохапці вибраних уступів із чужих публікацій, якими, впрочім, ученики Огоновського ніколи не користувалися. Та й сам він зараз же в слідуючім році перейшов до фабрикування руських книжок для гімназіальних студій, видавши 1872 р. «Книжку для вправи в язиці латинськім Фердинанда Шульца», перекладену з німецького. Аж у р. 1876 він видав працю більш наукового характеру, а власне «Слово о полку Игореве», поетичний пам'ятник руської письменності XII віку, текст з перекладом і поясненнями». Видання Огоновського не належить

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 354

до найліпших уже хоч би для того, що він не держався першого видання, яке досі заступає утрачений оригінал, а в своїх власних кон'єктурах був, звичайно, досить нещасливий. Ставши головою «Просвіти», він узявся також до фабрикування популярних брошур, та й тут продукував товар дуже невисокої вартості.

Другий ветеран, що виступив на літературне поле ще в «Зорі галицькій яко альбумі» 1860 р.,* Омелян Партицький, дебютував у р. 1872 дуже радикальною книжкою «Провідні ідеї в письмах Тараса Шевченка», в якій, між іншим, з натиском підніс протест Шевченка проти православної церкви, витолкувавши в теологічнім змислі Шевченкові слова:

Церква-домовина
Розвалиться, а з-під неї
Встане Україна*.

* ... 1860 p.... — У першодруці — «1850 p.».

Церква-домовина
Розвалиться, а з-під неї
Встане Україна.

Рядки з вірша Т. Шевченка «Стоїть в селі Суботові...» (1845) цитуються неточно. Має бути: «Церков-домовина розвалиться... і з-під неї встане Україна».

Пізніше, одначе, Партицький згубив той свій радикалізм і в своїх многочисленних руських читанках та інших підручниках, які видавав накладом ради шкільної крайової, завзято кастрував не лише Шевченкові вірші, але також твори інших письменників, які не підходили під його дуже обмежений естетичний смак.

В р. 1873 він видав першу часть збірки своїх поезій п[ід] з[аголовком] «Поезії Омеляна Партицького». Випустивши в світ се видання, він добачив, чи, може, хтось звернув його увагу на те, що у вірші «Сільський аптекар» стояли на кінці слова, що той аптекар «усю свою аптеку носив у штанах». Се так заженувало автора, що він як подає бібліограф, знищив усю решту нерозпроданого видання і пробував навіть скуповувати продані вже примірники. Твердження бібліографа (И. Е. Левицкий. Галицко-русская библиография ХІХ-го столетия, т. II. ст. 199), що «автор уничтожил целое издание» неправдиве, бо примірники ще й досі попадаються в антикварській торгівлі. Партицький до самої смерті не цурався віршування і ще в 80-х роках у видаваній ним «Зорі» друкував свої вірші під псевдонімом Ом. Один. Про останні роки його діяльності і остатні праці буде мова при огляді 80-х років.

Досить визначне місце в галицько-руській суспільності, а навіть і в письменстві 70-х років, займав Василь Ільницький. Ще в 60-х роках він був директором гімназії в Тернополі, а потім став директором т[ак] зв[аної] академічної гімназії у Львові, що під його проводом у 70-х роках

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 355

ступнево із польської перемінилася в руську. Ільницький в гімназії викладав, звичайно, початки логіки і психології в сьомому і восьмому класі, і належав, особливо ставши членом ради шкільної крайової, до пильних фабрикантів дешевих шкільних підручників, не лише в руській, але також і в польській мові. Як на ті часи, він подорожував досить багато і лишив по собі декілька описів своїх подорожей; знав багато людей і вмів не про одну подію оповісти досить інтересно. З фаху історик, він полишив по собі цілий ряд популярно-історичних статей, особливо основаних на Галицько-Волинськім літописі («Василько, князь Теребовельський і Володар, князь Перемиський», «Князь Роман Данилович і його жінка Гертруда», «Король Данило», «Перші напади татар на Русь», «Русь Галицька за князя Володимирка», «Звенигород», «Теребовля», «Ярослав Осмомисл», «Юрій Львович і Гедимин»). На основі принагідних публікацій він писав такі речі, як «Дві облоги міста Львова через Хмельницького 1648 і 1655», «Марія Тереза», «Море і його чудеса», «З різних країв і народів» і т. д. З власних споминів згадав про «Жидівську гвардію народну 1848 р.» Для науки в гімназіях переклав надто «Історію біблійну» Тіца і «Історію церкви» Дорфлєра. Під псевдонімом «Денис із-над Серета» він видав 1872 р. драму «Настася», основану на літописнім оповіданні про події Галицької Русі з другої половини XII віку. Хоча сам автор дуже високо цінив сю свою драму, то, проте, її історична й артистична вартість дуже невелика.

В довгім ряді народовців-педагогів, яких просвітна діяльність заповнює, головне, книжкову продукцію 70-х років, назвемо тут далі Олександра Барвінського, який у р. 1870 видав першу часть «Руської читанки для вищої гімназії», що обіймала т[ак] зв[ану] усну словесність. Сей невеличкий томик тільки per nefas¹ можна назвати працею Барвінського, бо він майже весь був зредагований Кулішем. В р. 1871 вийшла друга часть тої читанки, що містила хрестоматію українських і галицьких письменників від Котляревського аж до найновіших часів; ся друга часть була видана в двох відділах, із яких перший обіймав час більш-менш до смерті Шевченка, а другий новішу добу. Сі три томи мали служити як учебники руської мови і письменства в класах шостому, сьомому і восьмому. В порівнянні до

¹ Неправдиво, умовно (лат.). — Ред.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 356

уживаної перед тим читанки Торонського, якої редактор, хоч і не зовсім виразно, хилився до москвофільства (досить буде згадати, що з творів Костомарова він дав цілу, дуже слабу його драму «Кремуцій Корд», писану російською мовою, яку редактор від біди трохи підігнав під галицький виговір), читанка Барвінського творила дуже значний поступ, а фонетика, захована в писаннях українців, приготовлювала побіду фонетичного правопису в цілім письменстві.

Досить оживлену письменську діяльність у 70-х роках проявив Іван Верхратський, розпочавши її ще в кінці 60-х років у «Sprawozdaniach Komisyi fizyograficznej с. к. Towarzystwa Naukowego Krakowskiego» по-польськи писаними причинками до східногалицької фавни, руською мовою видав у Львові ще 1864 р. один, а 1869 р. два зошити «Початків до уложення номенклатури і термінології природописної народної», що поклали добру основу для руського викладу природописних наук. В р. 1873 він видав переклад «Ботаніки» Гікля, професора Дрогобицької гімназії, з польської на руську мову. У польських і руських часописах він помістив довгий ряд спеціальних монографій про різні роди звірів, птахів і комах, оперті головне на власних спостереженнях. Деякими своїми спостереженнями, важними для оцінки широко розповсюджених народних вірувань, пр[иміром] про те, що вуж висисає молоко у коров, він ділився також з німецьким ученим світом. Немалу заслугу придбав собі Верхратський також як збирач матеріалів язикових із уст народу і як дослідник карпаторуських діалектів. Його слабою стороною все була і лишилася й досі поезія та літературна критика, в якій він поза самим собою не бачить нічого.

Між руськими педагогами, що в 70-х роках займалися укладенням шкільних книжок, видне місце займає Юліан Романчук. Уперве до письменства він приткнувся ще впочатку 60-их років як університетський студент, бувши анонімним співробітником «Слова». Ставши учителем гімназіальним, він вчасно посивів, і відколи я пізнав його, видавався все старшим над свої літа. Літом 1874 р. я ще бачив його батька, пенсіонованого народного учителя, живого в Дулібах біля Стрия. В 70-их роках він не займав видного місця серед руської суспільності, окрім свого професорського становища при руській гімназії. Тільки 1877 р. він виступив уперве на поле письменства, опублікувавши між

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 357

книжечками «Просвіти» популярну переробку повісті Дзержковського* «У пропасть дорога ховзька». В р. 1879 він видав дві часті «Руської читанки для нижчих класів середніх шкіл», обі уложені, як на свій час, досить старанно, з перевагою вибору галицьких письменників над українськими. Того самого року вийшла також його «Руська читанка для четвертого класу шкіл народних». Се були письменські початки чоловіка, що в пізніших десятиліттях відіграв визначну роль в політичнім житті Галицької Русі.

* Дзержковський Юзеф (1807—1865) — польський прозаїк, драматург і журналіст.

Досить видне місце між руськими педагогами-українофілами тої самої генерації займає Олександр Борковський*, довголітній професор академічної гімназії у Львові і кількалітній директор Дрогобицької гімназії. Свою літературну кар'єру він розпочав критикою «Читанки» Торонського, поміщеною в «Правді» 1868 р. В р. 1877 він видав «Грецьку граматику Курція для шкіл гімназіальних»*. Вийшовши на пенсію, він осів у Львові і вже кільканадцять літ працює при редакції «Діла», а для видаваної ним «Бібліотеки найзнаменитших повістей» вистачив ще 1883 р. переклад найкращої повісті Альфонса Доде «Фромонт молодший і Ріслер старший»*.

* Борковський Олександр (1841—1921) — український публіцист, видавець, журналіст ліберально-буржуазного напряму.

* ... він видав «Грецьку граматику Курція для шкіл гімназіальних», — Мова йде про здійснену О. Борковським переробку праці «Sprachvergleichende Beiträge zur griechischen und lateinischen Grammatik» німецького лінгвіста Георга Курціуса (1820—1885).

* ... для видаваної ним «Бібліотеки найзнаменитших повістей» вистачив ще 1883 р. переклад ... повісті Альфонса Доде «Фромонт молодший і Ріслер старший». — «Бібліотека найзнаменитших повістей» («Бібліотека «Діла») — книжкова серія, яку з 1881 по 1891 р. видавали ліберально-буржуазна, а згодом буржуазно-націоналістична львівська газета «Діло». О. Борковський переклав твір французького письменника Альфонса Доде (1840—1897) «Fromont jeune et Risler aine» (1874).

Талановитий історик і також педагог Юліан Целевич* розпочав свою письменську кар'єру 1868 р. в «Правді» розвідкою «Дещо про поселення угорської України русинами і про унію православної церкви угорських русинів з Римом». В 70-х роках він писав і публікував дуже мало. Зазначимо тільки поміщене в «Зорі», книжечці «Просвіти», виданій Партицьким 1870 p., коротке оповідання «Всюди добре, дома найліпше». Слідуючого року він помістив у календарі «Просвіти» на р. 1872 коротеньку розвідку «Гетьман Полуботок». Головна сума його письменської діяльності припадає на 80-ті роки.

* Целевич Юліан Андрійович (1843—1892) — буржуазний історик і педагог.

Між педагогами старшої генерації, що в 70-х роках працювали над руськими учебниками, годиться назвати також Омеляна Дейницького*, що в р. 1872 видав «Арифметику до ужитку нижчої гімназії галицької після 18-го видання Фр. Мочника», яка протягом кількох літ дочекалася чотирьох видань, а 1873 р. «Науку геометрії з погляду для нижчої гімназії після 10-го видання Мочника», яка протягом 70-х літ мала три видання. Сам Дейницький якось схибив свою учительську кар'єру; мабуть не спромігся зробити екзамен і по довголітній суплентурі в Бучачі

* Дейницький Омелян (1841—1900), гал. педагог, автор перших укр. підручників для гімназій з аритметики й геометрії, виданих в 1870-их pp. (Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1957. — Т. 2). — Т.Б.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 358

відправлений опинився без заняття і прибув до Львова шукати хліба між своїми колишніми товаришами-українофілами. Якийсь час він займав дуже підрядне становище при «Просвіті» і тут також умер.

Одною з найвизначніших фігур у тій українофільській дружині старшої генерації був Наталь Вахнянин, чоловік, без сумніву, показний і талановитий, але з трохи пересадними генеральськими та дирижорськими претензіями. Хоча сам він уважав себе одним із головних стовпів і представників галицького українофільства, то, проте, не зайняв він у його історії такого визначного місця, яке міг би був зайняти при своїх талантах, але також при більшій пильності і сумлінності в трактуванні своєї справи. Він розпочав свою літературну діяльність ще в «Вечерницях» 1862-3 p., де, між іншим, помістив оповідання з лемківського життя «Три недолі», основане на народнім оповіданні про похід барських конфедератів через лемківські гори при кінці XVIII в. Оповідання написане дуже гарно і заповідало в авторі визначного белетриста, яким, одначе, він не зробився. В р. 1869-70 він був редактором «Правди», в якій, окрім деяких рефератів із чужих праць, надрукував також значний уривок тексту «Луцидарія» з рукопису, який опісля десь затратився. В 70-х роках і він не занедбав шукати заробітку в фабрикуванні шкільних учебників і переложив 1873 p. «Географію» Беллінгера для нижчої гімназії, а 1884 р. спромігся на власний «Учебник географії для шкіл середніх». В справозданнях гімназіальних він надрукував деякі свої праці літературно-історичного або географічного змісту, а, власне, 1879 р. «О докторі Франціску Скорині і його літературній діяльності», а рік перед тим — «Фізіографічний начерк поздовжньої долини горішнього Сяну». Про його політичну кар'єру і остатні літературні праці буде мова в дальших розділах.

Не з титулу літературної заслуги, але задля самої вартості як чоловіка, годиться тут згадати ще про одного члена українофільської дружини старшої генерації, Дем'яна Гладиловича*. Хоч був професором класичної філології, він не полишив по собі ніякої літературної ані наукової праці, але серед громади львівських українофілів був завсігди голосом тверезого і критичного розуму, в різних товариствах совісним і дбайливим адміністратором, а в остатніх роках життя двигав на собі увесь тягар адміністрації «Діла» в самих критичних його моментах.

* Гладилович Дам'ян (1846—1892) — український буржуазний громадський діяч, голова Наукового товариства імені Шевченка, один із засновників газети «Діло».

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 359

Досить незвичайну роль серед громади львівських українофілів грав у 70-х роках і пізніше о. Олександр Стефанович*, який в історії нашого письменства зазначився уложениям бібліографічних оглядів українсько-руського письменства за роки 1877 і 1879, а також перекладом Ваплерової* «Історії церкви для гімназій». Стефанович був майже одиноким українофілом, що якимость способом був вибраний у члени Народного дому і на загальних зборах сієї par excellence¹ москвофільської інституції не раз підносив голос, критикуючи її адміністрацію і домагаючися для народовців права належати до неї. Серед українофільської громади він виступав іноді, особливо за часів митрополитування обох Сембратовичів [Йосиф і Сильвестр]*, як посередник між народовцями і «святим Юром»*, або радше як конфідент «святого Юра», остерігаючи перед вибриками всяких новочасних ізмів, коли вони починали проявлятися в партії.

* Стефанович Олександр (1847—?) — український педагогічний і церковний діяч, автор бібліографії українських видань за 1877—1879 pp.

* Ваплер Антоній — доктор богослов'я, професор церковної історії у Відні. Його підручник у перекладі О. Стефановича має назву «Історія християнсько-католицької церкви для гімназії і шкіл реальних» (Львів, 1884).

* ... за часів митрополитування обох Сембратовичів... — Йдеться про Сембратовича Иосифа та Сембратовича Сильвестра (1836—1898), професора догматики Львівського університету, з 1885 р. — греко-католицького митрополита, а з 1895 р. — кардинала, виступив також організатором реакційного журналу в Львові «Руській Сіон».

* ... і «святим Юром...» — І. Франко має на увазі реакційних клерикалів, очолюваних львівським єпископом, резиденція якого знаходилась у соборі святого Юра.

В культурній історії 70-х років перша половина десятиліття різниться де в чому від другої; у другій виринають такі явища, яких не було в першій. В першій половині зроблена була з українофільського боку ще раз проба запевнити спокійний розвій руського люду в Галичині в порозумінні з поляками, т[о] зн[ачить] фактично на основі добровільних польських концесій. Бо ж поляки фактично, витворивши із себе майже всю крайову бюрократію державну і автономічну, були панами краю. В початку 1870 р. трапилося так, що заступником крайового маршалка в галицькім сеймі вибрано русина, судового радника Юліана Лаврівського. Часть зарівно польської, як і руської, суспільності бачила в тім доказ можливості згідного і мирного розвою обох народностей в Галичині. Відгребано пункти згоди обох народів, ухвалені 1848 р. в Празі польсько-руською комісією, і доставлено Лаврівському можність оснувати щоденне письмо «Основу», в якої програмі обік національної самостійності русинів і заяви їх вірності для Австрії як третя точка стояла заява, що галицькі русини «признають конечність прямувати на підставі нинішніх державноправних відносин до забезпечення свого народно-політичного биту і уладження своїх взаємин з поляками яко співобивателями сього краю в виді повної, законом установитися маючої автономії обох народностей, руської і польської в згляді народнім, політичнім і церковнім,

¹ Переважно (франц.). — Ред.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 360

передовсім же до відповідного засадам справедливості рівноуправнення свого язика народного у всіх паростях життя народного, іменно в школі, суді і уряді». Се остатній раз відригнувся старий панславістичний романтизм, що життя можна уладити по «установитися маючим» законам на підставі повної справедливості. Галицько-руська суспільність обох визначних таборів була вже настільки провчена досвідом, що поставилася досить скептично супроти сеї нової проби. Редактором «Основи», а швидко потім і її властителем, став Теодор Леонтович*, а головними співробітниками були Ксенофонт Климкович і Володимир Шашкевич. Як принагідні співробітники являються Вахнянин і Качала. «Основа» не простояла навіть повного року; за її руським народництвом завше добачувано польський хвіст, а враз зі смертю Юліана Лаврівського розвіявся зовсім привид партії «Основи».

* Леонтович Теодор (1812—1886) — український письменник і громадський діяч ліберально-буржуазного напряму в Галичині.

Майже рівночасно з упадком «Основи»¹, а властиво від початку 1871 p., постає у Львові «Руський Сіон» під редакцією Сильвестра Сембратовича, братанка митрополита Йосифа, і Юліана Пелеша, тоді ректора львівської духовної семінарії, обох тоді професорів на теологічнім відділі Львівського університету, що пізніше зробилися один львівським митрополитом, а другий першим станіславівським, а потім перемиським єпископом. «Руский сіон» видавався старим правописом, що вважався тоді одною зі святощів руської церкви, а не зовсім ясно вивішеним прапором, але, все-таки, з виразно чутною тенденцією заступати інтереси руської церкви не в обороні її якоїсь самостійності, але в дусі римського католицизму. Часопис видаваний був етимологією і мовою не чисто народною, але зі значними примішками церковщини, і незабаром показалися в ньому острі напади не проти латинізації русинів, але проти раціоналізму і маловір'я руських народовців, спеціально за їх культ Шевченка. З нагоди якогось львівського видання творів Шевченка, і без того вже кастрованих, почулася з «Руского Сіону» така лайка на українського поета і на все українофільство, що кождому видючому

¹ «Основа» виходила ось яким способом. В р. 1870 вийшло 27 чисел у формі газети; 1871 р. вийшли дальші числа 28-112, а потім у падолисті — два півмісячні зошити, видані вже самим Климковичем. В р. 1872 Климкович пробував сам тягти далі «Основу» в формі газети, видаваної два рази на тиждень, та дотяг тільки до кінця серпня (64 числа).

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 361

мусило стати ясним, що українофільству в галицько-руськім духовенстві, коли б воно пішло за проводом «Руского Сіону», виросте дуже небезпечний ворог.

В р. 1870 «Правда», редагована Вахнянином, недотягла далі як півроку і з шостим випуском перестала виходити на цілих півтора року. Аж з початком 1872 р. явилася можність за підмогою українців відновити «Правду», що почала виходити випусками по 3 аркуші раз на місяць, починаючи від кінця цвітня. Редактором являється Олександр Огоновський, доктор прав і професор львівського університету, що фігурував як редактор «Правди» до 1876 р., не сповняючи фактично ніякого редакторського обов'язку. Одинокий талановитий з-поміж «фамілії» Огоновських, зайнятий університетськими викладами і своїми правничими студіями¹, він раз у раз відпрошувався від редакторства, почуваючи добре, що «Правда» не вдоволяє ані українців, ані галичан. В річнику 1872, що почався з днем 15 січня, замітніші праці були: «Бондарівна», триактова драма Заревича, переклад першої пісні «Іліади» Руданського, «Пімста і великодушіє», оповідання Володимира Шашкевича, написане на підставі усного оповідання його батька Маркіяна Шашкевича, а з писань Федьковича, крім трьох поезій, дуже свобідна переробка Шекспірової комедії «Усмирення непокірної» п[ід] з[аголовком] «Як пурявих уговкують». Сей фарс чи фрашка, яку зробив Федькович із Шекспірової комедії, викликав значний соблазн, особ-

¹ Олександр Огоновський, крім літографованих університетських викладів з поля цивільного права, залишив по собі дві цінні юридичні студії, писані німецькою мовою, а, власне: «Die Geschäftsführung ohne Auftrag nach öesterreichischen Rechte» (вид. 1877 p. у Львові) і «Öesterreichisches Ehengüterrechte» (вид. в Липську 1880 р.). В останніх роках свого життя він при помочі кружка своїх слухачів, якими був надзвичайно люблений, почав збирати матеріали для руської юридичної термінології. По його передчасній смерті ті матеріали щезли десь; зате швидко по тім появився юридичний словар д-ра Костя Левицького, зятя професора Омеляна Огоновського. До речі завважимо, що в 70-х роках у руських українофільських товариствах у Львові засідали чотири брати Огоновські: Омелян, довголітній голова «Просвіти», Олександр, Петро* й Іларіон*, сей остатній укінчений богослов, який, одначе, не святившися, скінчив також філософію і зробив екзамен на гімназіального учителя. До сеї фамілії пристав також д-р. Кость Левицький, визначний правник, який швидко зробився головною активною силою в «Просвіті» та в політичній організації народовців, скрізь піддержуючи, так би сказати, консерватизм sui generis [своєрідний (франц.). — Ред.].

* Огоновський Петро Михайлович (1853—1917) — педагог і громадський ліберально-буржуазний діяч у Галичині, активний член львівської «Просвіти».

* Огоновський Іларіон Михайлович (1854—1929) — український буржуазний учений-лінгвіст, автор «Словаря до Гомерової «Одіссеї» і «Іліади» (1902).

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 362

ливо на Україні. Не вперве виступив тут зі своїми віршами Корнило Устиянович, син Миколи Устияновича; перші його вірші були друковані ще в «Галичанині» 1867 р. та в «Основі» 1870 р. В р. 1875 він видав у Львові накладом Володислава Федоровича* першу часть своїх писань (Письма К. М. Устияновича ч. І, Поеми історичні), в якій, окрім поетичного вступу, були поміщені поеми «Вадим» і «Іскоростень», ся остатня дуже довга, основана на літописнім оповіданні про месть Ольги над деревлянами, з одинокою тенденцією — розвінчати Ольгу з титулу святої. В р. 1876 вийшла друга часть його писань, що містить трагедію «Олег Святославич Овруцький», з думою «Святослав Хоробрий» вмісто пролога. В р. 1877 вийшла третя часть, що містить шестиактову трагедію «Ярополк І Святославич, великий князь київський», премійовану товариством «Руська бесіда» у Львові. Сю трагедію пробувано ставити на сцені, та з неї перейшла в уста ширших мас лиш одна «Пісня норманнів», що зачинається словами «По морю, по морю», з музикою Вахнянина. Корнило Устиянович, з фаху більше маляр як поет, і в однім, і в другім фаху був не без таланту, та, все-таки, без того внутрішнього вироблення, що дає талантові оригінальність і свіжість. Йому не бракувало фантазії, але всі його помисли і в малярстві, і в поезії були якість театральні й шаблонові. В 80-х роках він якийсь час видавав гумористично-сатиричні часописи «Зеркало»* і «Нове зеркало»*. Найціннішою його письменською спадщиною я вважаю його спомини п[ід] з[аголовком] «М. Ф. Раєвський і російський панславізм», видані у Львові 1884.

* Федорович Володислав Іванович (1845—1917) — український буржуазний громадський діяч, у 1873—1876 pp. голова товариства «Просвіта».

* «Зеркало», «Нове зеркало» — українські сатирично-гумористичні ілюстровані журнали; виходили у Львові в 1882— 1883, 1886, 1889—1909 pp. під назвою «Зеркало», а в 1883—1885, 1910 pp.— під назвою «Нове зеркало».

В «Правді» 1873 р. белетристична часть, особливо та, яку дали галичани, була дуже слаба. Українці мали досить нагоди сердитися на редагування «їх органу» в Галичині, а ще більше на політику, яку нібито іменем народовців, а навіть іменем цілого українського народу почав був вести Ст. Качала, що в ім'я клерикально-федералістичної програми в р. 1871 був вибраний послом до Ради державної в чисто польськім Бохенськім повіті, а в р. 1873 під псевдонімом Николай Загірний видав дві політичні брошури: «Безпосередні вибори до ради державної і русини», і другу — «Політика русинів», видану як додаток до 16-го числа «Правди». Проти основних думок тих брошур і проти цілого напряму галицько-руської белетристики та журналістики виступив у «Правді» М. Драгоманов

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 363

під криптонімом «Українець» з просторою працею, написаною у Флоренції п[ід] з[аголовком] «Література російська, великоруська, українська й галицька», що тяглася через 9 книжок «Правди» 1873 р. і 9 — в 1874 р. і вийшла окремою брошурою. Підіймаючи погляд Пипіна, який у своїй «Истории славянских литератур» історію нового українського письменства трактував як групу трьох письменств, українського, галицько-руського й угорсько-руського, М. Драгоманов розширив сей погляд також на великоруське письменство, допускаючи в ньому, обік т[ак] зв[аного] російського, так сказати, загально-руського письменства, написаного мовою, виробленою на основі староруської мови під впливом усіх руських діалектів нової російської імперії, також цілий ряд більше-менше окремих великоруських письменств на різних великоруських діалектах. Виступаючи як gente Ukrainus, natione Russus¹, Драгоманов стояв на тім, що російська література, вироблена російською державою при співучасті всіх руських племен, повинна бути і фактично є в російській імперії духовою власністю всіх племен, та, обік неї, кожде плем'я і кождий діалект повинні мати право свобідного розвою в письменстві, щонайменше для т[ак] зв[аного] «домашнего обихода». За сею думкою в Росії стояв досить консеквентно М. Костомаров у своїх публіцистичних статтях; сю думку признав Драгоманов можливим приложити також до Галичини й Угорської Русі, настоюючи поперед усього на потребі інтелігенції тих країв знайомитися з російським письменством і з його чільними представниками та органами.

Проти народовецької політики, а властиво політики самого Качали прислали, за почином М. Драгоманова, 31 українець «Одкритий лист» з України до редакції «Правди», в якім «як граждани Росії і як українці» протестують проти політики і програми галицької (москвофільської) «Руської ради», що держала з німецькими централістами, ворогами Росії і всіх слов'ян, але рівночасно протестують також проти партії галицьких федералістів, якої думки бачуться їм виложені в брошурі М. Загірного і яка, «називаючи себе партією консервативною, подає голос за конкордат, за конфесійні школи, за привілегії католицької церкви проти гражданського шлюбу, проти шлюбу між

¹ Родом українець, за національністю росіянин (лат.). — Ред.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 364

іновірцями, проти переносу торгів на празники і т. ін. Яко слов'яни й українці, ми признаємо себе друзями федеральної системи, се є не стільки федералізму коронних країв Австрії, скільки федералізму народностей і широкої самоуправи земської та громадської. Ми бачимо підставу щастя слов'ян узагалі і малоруського народу почасти тільки в основах прогресивних, котрі не мають нічого спільного з конкордатом і ультрамонтанством»* («Правда», 1873, ст. 660 до 661).

* Ультрамонтанство — найреакційніший напрям у католицизмі, який підтримував зазіхання папства та втручання не тільки у церковні, а й у світські справи будь-якої держави.

В «Правді» 1874 р. знов усе визначніше було писане українцями. В відділі поезії найбільше дав М. Старицький, друкуючи тут свої переклади з Некрасова, що вийшли потім у Росії окремою книжкою аж 1883 р. У відділі оповідань світився тільки один Левицький-Нечуй своїм ескізом «Екзамен», що мав бути частиною повісті «Чорні хмари», але не ввійшов у повість «Хмари», видану в Києві того ж 1874 р. Гумореска «Не можна бабі Парасці вдержатись на селі» являється тут передруком із «Киевлянина». В відділі літературної критики, крім згаданої вже праці Драгоманова, замітна стаття В. Торчина про Василя Степановича Кулика, якого чотири вірші були також поміщені в сьому річнику «Правди». Із писань галичан, поміщених у «Правді» того року, замітна була хіба стаття Остапа Терлецького «Галицько-руський народ і галицько-руські народовці».

В р. 1875 зміст «Правди» ще блідішій. З віршів визначаються хіба Лермонтова «Демон», перекладений Руданським з доповненнями Старицького, та дві пісні «Іліади», третя й шоста, в перекладі Руданського. В відділі оповідань найзамітніша повість Яковенка (Кониського) «Семен Жук і його родичі», ще одна та й то недокінчена проба представити інтелігента-українофіла як тип «нового чоловіка». Того ж автора три ескізи п[ід] з[аголовком] «Мої давні знайомі» вийшли радше карикатурами, ніж портретами дійсних людей. У відділі науковім головне місце зайняли переклади деяких біографій із виданої тоді праці Костомарова «Русская история в жизнеописаниях ея главных деятелей», доконані Олександром Барвінським. В. Навроцький подав тут критичну оцінку «Исторических песен» Антоновича й Драгоманова, а О. Кониський під псевдонімом О. Кошовий — оцінку повісті Левицького «Хмари» п[ід] з[аголовком] «Коли ж виясниться?» — слабе наслідування «Темного царства» Добролюбова.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 365

В р. 1876 не було в «Правді» в белетристичнім відділі нічого визначнішого, крім гарного вірша Лиманського «Козачий кістяк» та п'ятої пісні Гомерової «Іліади» в перекладі Руданського. Зате із празького видання «Кобзаря», що саме тоді побачило світ божий, передруковано тут під іменем Шевченка поезію Афанасьєва-Чужбинського «Гарно твоя кобза грає». У відділі оповідань оригінальні тільки два малі оповідання Кониського, а зате одне оповідання Коховського і одне Стороженка, передруковані з «Основи». У відділі науковім важна тільки праця В. Навроцького «Руська народність в школах галицьких».

В р. 1877 сенсацією в «Правді» мали бути поезії Федьковича «Дикі думи». Одержавши їх повний зошит, редакція почала була навіть друкувати оздобне окреме видання як відбитку з «Правди», але сей початок чомусь не доведено до кінця, і з просторої збірки Федьковича надруковано тільки 12 поезій. Зате з «Іліади» в перекладі Руданського тут надруковано пісні сьому, восьму і дев'яту. Простора повість Володимира Барвінського «Скошений цвіт», що протяглася через 17 номерів, не задоволила надій навіть його прихильників. У відділі критики зазначимо хіба досить остру критику «Изданій общества Качковського», написану Харком Тарганом (псевдонім Антона Дольницього*). На новоявлений тоді соціалістичний рух між русинами накинулися в «Правді» досить остро Будеволя* («Прояви соціалістичні між українцями і їх значення») і Федір Чорногора* («Лжепророки») — оба, мабуть, псевдоніми Данила Танячкевича. Розумне, і, як на свій час, сміле слово в їх обороні сказав Володимир Навроцький у своїй статті «Нагінка за соціалістами і польська преса».

* Дольницький Антін (1858—?) — ліберально-буржуазний діяч і літератор. Виступав також під псевдонімом А. Переплис.

* Будеволя, Федір Чорногора — псевдоніми, під якими виступав Д. Танячкевич.

В р. 1878 «Правду» розділено на дві часті; чисто політичне письмо, що виходило великими аркушами по два рази на місяць, зразу під редакцією Володимира Барвінського, а починаючи від ч. 7 — Маркила Желехівського, і літературно-наукову збірку, якої вийшли два томики під редакцією Володимира Барвінського. Тільки ся друга часть має літературне значення. В ній, між іншим, появилася повість Івана Левицького «Микола Джеря» та його ж стаття «Сьогочасне літературне прямування». Більш рефератами, як оригінальними науковими працями, були дві статті І. Григоровича*, поміщені — перша в «Правді» 1877 р. п[ід] з[аголовком] «Дунав-Дунай в слав'янській поезії народній», а друга п[ід] з[аголовком] «Jugoslovenska

* Григорович І. — псевдонім Барвінського О. Г.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 366

Akademija znanosti і umjetnosti, її почин і діяльність» у «Правді» 1878 р. Часть політична не має ніякого літературного значення. Пробу з політичним органом покинено, і в 1879 році «Правда» почала знов виходити в давнім книжковім форматі. Сим разом їй пощастило опублікувати найкращий твір Івана Левицького-Нечуя «Кайдашева сім'я», що, хоч писаний з досить прозорою антисоціалістичною тенденцією, все-таки з погляду на високо артистичне змалювання селянського життя і добру композицію належить до найкращих оздоб українського письменства. Володимир Барвінський помістив у сьому річнику також найліпше своє оповідання «Сонні мари молодого питомця». Із статей з обсягу народовідання зазначимо досить цікавий опис «Глухе Поділля», написаний Зеноном Грушкевичем.

Як уже було сказано, редактором «Правди», хоч тільки номінальним, був протягом чотирьох літ Олександр Огоновський. В р. 1876, по виданні трьох номерів, він таки рішуче зрікся редакторства, і його тимчасово обняв Лонгин Лукашевич, урядник асекураційного товариства, чоловік, до ніякого письменства непричасний, а з кінцем того року (числа 13-24) обняв одвічальне редакторство той, що досі під полою Огоновського був фактичним редактором — Володимир Барвінський.

Із трьох братів Барвінських, Осипа, Олександра і Володимира, сей остатній, найменший ростом і до того горбатий, був найталановитіший, головно, як публіцист, як белетрист та популяризатор, він не переходив міри середнього таланту. З фаху правник, він не визначився ніякою фаховою працею, присвятивши найбільшу часть свого короткого життя редагуванню «Правди», а потім «Діла». Коли вірити бібліографові [И.] Е. Левицькому (op. cit.¹, т. II, ст. 600), то Володимир Барвінський розпочав свою письменську діяльність ще 1868 p., помістивши в «Правді» переклад «Огляду української літератури» із твору Пипіна і Спасовича «История славянских литератур», першого видання. В «Правді» пізніших літ, а також і в «Ділі» перших років він помістив декілька статей літературно-критичного змісту, із яких найцікавіші «Непризнана українська повість», обговорення виданої в Женеві повісті Мирного і Білика

¹ Цитована книга (лат.). — Ред.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 367

«Хіба воли ревуть?» з просторими виписками, що творить усю сіль статті, «Пам'яті найліпшого друга» Володимира Навроцького і розбір трагедії Омеляна Огоновського «Федько Острожський», за який автор трагедії назвав автора критики зрадником рідного краю.

Белетристичні проби Барвінського, такі як «Безталанне сватання», «Скошений цвіт» та «Химерні любощі», свідчать аж надто часто не про талант, а про брак таланту, який від біди надштуковується публіцистичними або мнимо сатиричними екскурсами. Найкращою з тих проб, хоч усетаки невисокої вартості, треба признати «Сонні мари молодого питомця». Як юрист, він був автором згаданої вже популярної книжки «Вексель і лихва — наша біда», і другої, далеко довшої, але менше стійної, — «Тридцять літ тверезості». Із його публіцистичних статей найважнішою могла бути стаття «По процесі о головну зраду», коли б автор мав був цивільну відвагу використати проти галицького москвофільства все те оружжя, яке дав той процес. Барвінський, одначе, не знайшов у тій хвилі рішучого і смілого слова, щоб розгромити галицьке москвофільство, безпощадно розкриваючи його моральну гнилизну, натомість сам перший протягнув йому руку до згоди при скликанні першого всенародного віча, і, промовчуючи в «Ділі» систематично всі найпаскудніші штучки скомпрометованих москвофілів, якими вони почали реабілітувати себе в очах народу, видаючи себе за мучеників якоїсь «святоруської» справи, довів до того, що його довжезні і вбогі змістом промови на вічі, які він повиробляв різним референтам і собі самому, зібраний народ слухав з уприкренням і нудотою, й добре підготована москвофілами надпрограмова поява Наумовича і його гаряча промова викликала величезний ентузіазм і дала привід до нечуваних овацій для сього ніби мученика, якого добре поінформована публіка повинна була не освистати, а оплювати. Із інших принагідних статей Володимира Барвінського назву тут ряд кореспонденцій до «Діла» із Праги про чеське народне відродження і пробу статистичної праці «З поля статистики», в якій освітлено статистичними цифрами дійсну, національну і суспільну різницю між східною і західною Галичиною.

Досить простору і різнорідну письменську діяльність розвинув др. Клим Ганкевич*, фігура характеристична тим, що присусіджувалася до кожної партії, аби та тільки

* Ганкевич Клим Миколайович (1842—1924) — український філолог і філософ ідеалістичного напряму.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 368

друкувала його писання. Ще в р. 1869 він виступив на поле письменства з двома випусками праці «Grundzüge der slavischen Philosophies, з яких один був друкований у Кракові, а другий у Львові. Оба випуски з доповненням були передруковані 1873 р. у Львові. Того ж року Ганкевич габілітувався на доцента Чернівецького університету і помістив пару німецьких розвідок у тамошній «Czernowitzer Zeitung». В 1874 p. він видав у Чернівцях «Короткий начерк психології для ужитку в школах середніх», який, одначе, в Галичині не був прийнятий. В р. 1875 він розпочав на Чернівецькім університеті виклади історії руської літератури і опублікував своє «Вступне слово» окремою брошурою. З викладами, одначе, йому не пощастило, бо швидко показалося, що на його докторськім дипломі був сфальшований підпис проф. Шляйхера [можливо Август Шлейхер - Т.Б.].

Ще 1871 p., бувши суплентом гімназіальним у Станіславі, він надрукував по-польськи розвідку «Żусіе, pisma і system filozoficzny Br. Trentowskiego»*. Дві його розвідки і одна рецензія, написані по-німецьки, були надруковані 1877 р. в берлінськім «Archiv für slavische Philologie» а, власне: «Ein Beitrag zur Lehre vom kleinrussischen Accent» і «Über den Accent der Verba im Kleinrussischen», обі розвідки дуже невисокої наукової вартості. В «Правді» 1868 р. друкувалася його розвідка «Кілька мислей із філософії», а 1875 р. він видав у Чернівцях окремою брошурою свою розвідку «Система гласоударения в языках санскритском, греческом и русском, додаток до поровнательного языкословия», силкуючися, як бачимо, писати чисто російським язиком. Видалений із Чернівецького університету, він жив якийсь час у Львові і часто гостював у Федоровича в Вікні, як якийсь його далекий свояк.

* Трентовський Броніслав (1808—1869) — польський педагог, філософ-ідеаліст.

Конституційна ера з початком 60-х років принесла з собою між іншими благами цивілізації також приріст руської молодіжі на університетах і в середніх школах, а природним наступством сього була поява студентських організацій по різних університетах, чи то з членами русинами, чи виключно руських, а далі поява, щоправда, тайних ученицьких організацій, т[ак] зв[аних] громад, при східногалицьких гімназіях. Із університетських організацій, що повставали в 60-х і існували ще в 70-х роках, назвемо поперед усього «Русский кружок» у Цюріху, в якім обік росіян, студентів і студенток політехніки та університету, знайшовся також поляк-українофіл Лев Сирочинський*,

* Сирочинський Леон (1844—1925) — інженер за фахом, ректор Львівського політехнічного інституту, в 60-х роках брав активну участь в «народовському» русі.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 369

родом із України, що в 60 і 70-х роках під псевдонімом Левко Чорний писав із Цюріха дописи до «Правди» і видав 1865 р. окремою брошурою «Słowo do Słowa», а пізніше, осівши у Львові, був професором і якийсь час ректором політехніки. В Цюріху «Русский кружок» одного разу здобувся навіть на прилюдне святкування пам'яті Шевченка, і там же при участі згаданого вже Сирочинського видано кілька чисел руської газети «Robitnyk» латинськими буквами. В тім самім кружку в 70-х роках обік молодого індійського вченого Нісіканта Чаттопаддіяйя знайшовся також син руського селянина із села Гірного недалеко Стрия, як студент цюріхської політехніки на відділі архітектури, Василь Нагірний*, що, вернувши до краю, зайнявся не тільки будуванням мурованих руських церков досить невиразного і шаблонового стилю, але також загалом економічними справами, і належав до основателів «Народної торгівлі», а пізніше також асекураційного товариства «Дністер».

* Нагірний Василь Степанович (1847—1921) — Дрібнобуржуазний діяч, один з організаторів торговельно-економічних товариств у Галичині; архітектор.

У Відні в другій половині 60-х років заснувалося переважно з галицько-руських студентів руське товариство «Січ»*, що відіграло досить важну роль в європеїзації галицької Русі і видало немало членів, що зайняли поважні становища чи то в руськім народнім житті, чи то серед інших народів. Назвемо тут лише Івана Горбачевского*, знаменитого хіміка, тепер професора чеського університету в Празі, Борисикевича*, знаменитого окуліста, що вмер у Граці, Івана Пулюя, знаменитого електротехніка і визначного письменника, тепер професора на німецькій політехніці в Празі. Заприязнившися ще в 60-х роках з Кулішем і оставший й по його смерті його найвірнішим прихильником, Пулюй 1871 р. дав себе знати в руськім письменстві як дуже талановитий полеміст у дуже делікатній справі — вживання народного язика в церковних книжках. Він уложив, певно, не без впливу Куліша, молитовник народною мовою і подав його до духовної цензури при митрополитальній кафедрі у Львові. Одержавши від архідіецезального канцлера Михайла Малиновського відповідь, що його «Молитвослов» не тільки не допуститься до друку, але також рукопис не буде йому звернений, він написав і видав у Відні «Лист без коверти яко одповідь впр. крилошанину Малиновському на реферат «Молитовника», в якім дуже зручно і делікатно збиває всі уваги і закиди референта. Слідячи пильно за новими винаходами

* «Січ» — українське студентське культурно-освітие товариство у Відні, засноване 1868 р. У 1898—1900 pp. його головою був письменник-демократ Марко Черемшина. Пізніше віденська «Січ» зійшла на буржуазно-націоналістичні позиції.

* Горбачевський Іван Якович (1854—1942) — український біохімік, гігієніст та епідеміолог, академік АН УРСР (з 1925 p.).

* Борисикевич Михайло Михайлович (1848—1899) — учений-медик, окуліст; член Наукового товариства імені Шевченка.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 370

на полі електротехніки, він 1877 p. помістив у «Правді» популярну статейку «Про радіометр або світляний млинок», 1879 р. надрукував у «Правді» і окремою відбиткою ширшу популярну працю «Непропаща сила», а 1881 р. надрукував у «Світі» і також окремою брошурою розвідку «Нові і перемінні звізди». Сам і на спілку з Кулішем він довгі літа працював над перекладом святого письма на українську мову. Їх спільний переклад святого письма Нового завіту вийшов у Відні 1871 р. і був передрукований у Львові коштом лондонського Біблійного товариства в р. 1880. Передруком із віденського видання, але в маленькім форматі, вийшли у Відні 1875 р. чотири євангелія, кожде окремою книжечкою. Аж 1903 р. вийшов у Відні знов накладом лондонського Біблійного товариства, головне за старанням Пулюя, повний переклад святого письма Старого й Нового завіту, доконаний Кулішем, Пулюєм і Іваном Левицьким-Нечуєм.

Із січовиків молодшої генерації, якої діяльність припадає на сімдесяті роки, назвемо тут Мелітона Бучинського, що в р. 1872-3 провадив дуже оживлену кореспонденцію з М. Драгомановим і полишив по собі цінну збірку етнографічного матеріалу, а, головне, пісень, а за життя, крім популярної брошури «Лихва і закони против неї» та принагідних кореспонденцій, не публікував майже нічого. Членом «Січі» був також Григорій Цеглинський, пізніше професор гімназіальний і директор руської гімназії в Перемишлі, автор декількох оповідань і комедій, із яких одну «Шляхта ходачкова» можна назвати талановитою, а інші не доростають до сеї міри.

Третій визначний січовик, що на початку 70-х років мав значний моральний і інтелектуальний вплив на розвій «Січі» був Остап Терлецький, що через російських революціонерів втягнений у політичний процес у Відні, а потім зовсім безпідставно притягнений до процесу львівських соціалістів 1877 p., стративши урядову посаду при університетській бібліотеці у Відні, серед тяжких злиднів уже в старшім віці мусив кінчити права і закінчив своє життя у Львові адвокатським кандидатом. Володіючи немалим письменським талантом, він проте писав дуже нерадо, все забираючися написати якийсь великий твір, що був би гідний його імені. З широким розмахом написана була вже перша його стаття «Галицько-руський народ і галицько-руські народовці», друкована в «Правді» 1874 р. і на-

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 371

писана, як завважив сам автор у титулі, «замість справоздання з київської археологічної подорожі», властиво з подорожі автора на київський археологічний з'їзд, про який він, одначе, не міг нічого сказати. Титул статті був настільки широкий, що під ним можна було писати de omnibus rebus et quibusdam aliis»¹. Розуміється, стаття вийшла недокінчена. Так само й другій своїй праці, що мала бути головним ділом його життя, автор дав зовсім необмежений титул «Літературні стремління галицьких русинів від 1772 р.» З того великого твору надруковано в «Житі і слові» початок, але протягом друку автор змінив свій план і присвятив остатні з надрукованих розділів своєї праці докладнішому представленню історії панщини, яку збув коротко в перших розділах. Отак повстала його головна праця, видана окремою книжкою під псевдонімом Івана Заневича «Історія панщини», доведена, одначе, тільки до 1846 р. Написана ним перед тим вступна стаття до першого тому творів В. Навроцького грішить тим, що автор узяв на увагу тільки приватне життя Навроцького, а полишив його публічну й письменську діяльність набоці. Зовсім іншого розбору чоловік був гімназіальний товариш Остапа Терлецького, вихованець Станіславівської гімназії, Володимир Навроцький, шкільними товаришами прозваний «Бузько», мабуть, задля того острого критичного таланту, з яким він оцінював, чи, може «пожирав» їх молодечі літературні проби та ідеальні, чи радше ідеалістичні, змагання. Супроти патріотичної фразеології, якою жили тодішні ученицькі громади, Навроцький вчасно привик ставити тверезі вимоги основного пізнання життя і його насущних потреб. Записавшися у Львові на правничі студії він, основне, наскільки се тоді було можливо, познайомився з суспільною економією і статистичним методом студіювання явищ народного життя і, ставши фінансовим урядником, дав руській громаді уперве ряд основних наукових праць, що з різних боків вияснювали загадку народної нужди і темноти. Свою письменську діяльність він розпочав 1867 р. у «Правді», де помістив коротку, але дуже гарно і прозоро написану статтю «Руська родина, географічний обзір землі, заселеної русинами». Далі слідували коротенькі статті: «Про козаків», «Руський край», «Про запорожців» у книжечках «Просвіти» п[ід] з[аголов-

¹ Про всякі речі і про деякі інші (лат.). — Ред.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 372

ком] «Зоря», видаваних 1869-71 р., і коротенькі критичні статті в «Правді» 1870 р. під псевдонімом «Онисим». В тій же «Правді» в р. 1875 під буквами «Н. З. Ж.» він помістив юридично-суспільну студію «Реформа домового податку і «Слово» та безіменно сатиричний нарис «Visum repertum», а під криптонімом «Н. Вас.» розбір недавно виданого першого тому «Исторических песен малорусского народа» Антоновича й Драгоманова. В сатирі «Visum repertum» він виявив дуже значний белетристичний талант, а в статті «Про реформу домового податку» дав удачну пробу критикування податкових реформ не на юридичній, а на суспільній основі. В «Правді» 1876 р. він дав основну статтю «Що нас коштує пропінація», видану також окремою брошурою і того ж самого року там же простору статистичну розвідку «Руська народність в школах галицьких», яка ще й досі не стратила своєї вартості, тому що на основі урядових цифр ілюструє вандальську господарку ц[ісарсько]-к[оролівської] ради шкільної крайової з руськими народними школами в перших роках по її заведенні. В р. 1877 він був одинокий з-поміж народовців, що сміло підняв голос у «Правді» проти урядової нагінки на перших руських соціалістів, яку польська преса піддержувала всіма силами, проти чого не важилися протестувати ані москвофіли, ані народовці. Відвага Навроцького тим більш варта признання, що й його самого постигла тоді судова секатура в формі судово-поліційної ревізії, при якій у нього забрано багато зовсім невинних паперів. Надто постигла його тоді з боку фінансової власті висилка на дуже небезпечну комісію до пограничного містечка Уланова, на якій він потратив багато здоров'я і часу. В «Правді» 1878 р. стрічаємо тільки одну його маленьку статтю, а 1879 р. він мовчить зовсім. Аж від р. 1880, коли почалося видавання «Діла», до самої своєї смерті в р. 1882 він бере живу участь у тім часописі, друкуючи тут капітальні свої праці «Подвійна крейдка, студія над податком ґрунтовим», «Герої подвійної крейдки» і «Реставрація економічна», а також ряд визначних політичних статей, в яких немилосердно демаскував польські забаганки — будувати шляхетськопольське панування на руській землі. В остатніх роках свого життя Навроцький відновив також кореспонденцію з Драгомановим, що жив тоді в Женеві, і прислав йому для видаваної ним «Громади» цінну статтю «П'янство і пропінація в Галичині», що була основною пере-

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 373

робкою його статті «Що нас коштує пропінація» на основі нових статистичних матеріалів і була надрукована в п'ятім томі «Громади», на якого кінцевих сторінках появився також некролог Навроцького, написаний Драгомановим.

З початком 70-х років настав виразний партійний розлад також серед львівського руського студенства. Москвофільське товариство «Академический кружок»* стояло під патронатом Народного дому і мало в його камениці дешеве помешкання та досить значну бібліотеку. Українофільське товариство наслідком якоїсь дивної фантазії відразу зрезигнувало з усяких духових інтересів, бібліотеки і відчитів і назвало себе «Дружній лихвар»*, немов би його метою була тільки якась грошова підмога студентам. Се товариство тулилося біля «Просвіти» і «Руської бесіди», і всі троє разом, ще в половині 70-х років, коли я прибув до Львова, представлялися досить мізерно.

* «Академічний кружок» («Академический кружок») — студентське товариство у Львові, засноване 1870 p., спочатку «москвофільського», потім демократичного напряму. Видавало своїм коштом журнал «Друг», окремі книги і брошури.

* «Дружній лихвар» — студентське видавничо-освітнє товариство «народовського» напряму у Львові, існувало протягом 1871—1882 pp.

Найвизначніші особи в Дружнім лихварі були: Володимир Ганкевич*, укінчений правник і голова товариства, який швидко по скінченню правничих студій умер¹, і Леонід Заклинський*, студент класичної філології, властиво, душа товариства. Вічно зайнятий товариством і громадою, він не прикладався до ніяких студій, але раз у раз, як то кажуть, піддержував духа у всіх, розмовляв то з сим, то з тим, лагодив усякі спори і кваси, у всіх людях бачачи тільки добрі сторони, а не бачачи ніяких хиб. В історії злуки Дружнього лихваря з Акад[емічним] кружком, про яку буде мова далі, він відіграв дуже визначну, але не зовсім чисту роль, бо не завагався на критичні загальні збори запросити на поміч поліційного агента. По скінченні університету він дістав місце суплента гімназіального в Кракові при гімназії св. Анни і вмер по кількох літах на сухоти.

* Ганкевич Володимир (?—1881) — юрист за фахом, виступав з літературними творами.

* Заклинський Леонід (1850—1900) — буржуазний культурно-політичний діяч, один з ідеологів, «народовського» руху у Львові.

Акад[емічний] кружок від р. 1874 почав видавати щомісячне письмо «Друг», редаговане зовсім по-дилетантськи, в звичайнім москвофільськім дусі. «Друг» виходив від цвітня 1874 до липня 1877 р. В нім виступили на літературне поле між іншими Михайло Вагилевич, братанок члена «Руської трійці» з 30-х років Івана Вагилевича, Михайло Павлик,

¹ Володимир Ганкевич писав дещо. В «Правді» 1869 р. було надруковано його оповідання «Федір Смик» (під псевдонімом Непогода), а в «Правді» 1876 переклад новели Павла Гайзе* «Дівчина з Треппі» і того ж року там же італійська ідилія того ж Павла Гайзе п[ід] з[аголовком] «Цісарева Спінетська».

* Гайзе Пауль (1830—1814) — німецький письменник, прихильник «чистого мистецтва».

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 374

Антін Дольницький, що підписувався псевдонімом Антін Переплис, я під псевдонімом Джеджалик, Степан Лабаш* під псевдонімом Ст. Смелков, Петро Кумановський*, Василь Давидяк*¹ і Іван Белей під псевдонімом Роман Розмарин. Із трохи старшої генерації брали участь у перших річниках Орест Авдиковський, Осип Марків, Ізидор Пасічинський і Володимир Стебельський. Михайло Вагилевич помістив у першім річнику оповідання «Домна Розанда, господаровна волоска», історична повість із часів Хмельницького, мабуть, на основі польської монографії Кароля Шайнохи*, а в р. 1876 недокінчене просторе оповідання «Денис» із життя сучасного галицького інтелігента. Павлик розпочав свою літературну діяльність кількома віршами та біографією Миколи Гоголя*, поміщеною в першім річнику «Друга». Антін Дольницький, що був фактичним редактором «Друга» до кінця 1876 p., помістив у нім, крім деяких переробок із чужих письменників, своє ширше оповідання «Напотемки» із сучасного життя, яке, одначе, не можна назвати вдатним. Я помістив, крім деяких віршів, у двох перших річниках «Друга» ширшу повість «Петрії і Довбощуки», а в р. 1877 розпочав серію оповідань «Борислав, картини з життя підгірського народу». В р. 1876 я видав надто окремою книжкою перший випуск збірки «Письма Івана Франка», що містив «Балади і розкази», всіх 11 поезій, які не ввійшли в пізніше збірне видання моїх поезій п[ід] з[аголовком] «З вершин і низин». Другий випуск тої збірки, виданий 1877 p., містив передруком із «Друга» три оповідання з серії «Борислав», із яких найпросторіше було «Навернений грішник». Белей помістив у «Друзі» 1876 р. свої переклади двох оповідань Еркмана—Шатріана* «Бесідники нашого села» і «Добрі давні часи», а в 1877 р. переклад третього і найкращого оповідання «Виховання феодала». Всі три ті оповідання вийшли 1878 р. окремою книжкою як перший випуск «Дрібної бібліотеки»*. В «Друзі» 1877 р. Белей помістив переклад надто гарного оповідання «Труба» іспанського

¹ Василь Давидяк, тоді питомець духовної семінарії, помістив у перших річниках «Друга» переклади двох оповідань: «Первая любовь», переробка з німецької письменниці панни Баєр, що підписувалася псевдонімом Karl Detlef*, і переклад недокінченої повісті Лермонтова, опублікованої 1875 р. у «Вестнике Европы» п[ід] з[аголовком] «Повесть без надписи», тема якої взята з часу пугачівщини.

* Лабаш Степан (псевдонім Ст. Смелков) — у 1874—1876 pp. співробітник журналу «Друг», «москвофіл», редактор «москвофільської» гумористичної газети «Страхопуд».

* Кумановський Петро (1848—1922) — педагог, збирач народних пісень на Буковині й Покутті.

* Давидяк Василь (1850—1922) — священик, «москвофіл», переклав повість М. Лермонтова «Вадим». У 1874— 1875 pp. — член редколегії журналу «Друг». Через нього І. Франко надсилав свої перші твори для публікації в журналі.

* ... панни Баєр, що підписувалася псевдонімом Karl Detlef... — Бауер Клара (1836—1876), німецька романістка, відома під псевдонімом Карл Детлев.

* Шайноха Кароль (1818—1863) — польський буржуазний історик, письменник і громадський діяч.

* Павлик розпочав свою літературну діяльність кількома віршами та біографією Миколи Гоголя... — 1874 р. в журналі «Друг» були надруковані вірші М. Павлика «Не забудь» (№ 2), «Влюблена» (№ 8), «Судьба» (№ 9), «В Карпатах» та нарис «Николай Васильевич Гоголь» (№ 15, 16).

* Шатріан Александр (1826—1890) — французький письменник-реаліст, що виступав у співавторстві з Емілем Еркманом (1822—1899) під спільним літературним ім'ям Еркман-Шатріан.

* «Дрібна бібліотека» — видання переважно перекладних творів художньої і наукової літератури, яке здійснювали І. Франко, М. Павлик, І. Белей у 1878—1880 pp. Вийшло 14 випусків (твори Г. Успенського, Е. Золя, Дж. Байрона, І. Франка, М. Добролюбова та ін.).

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 375

автора Педра Антоніа де Аларкона*. Із публіцистичних статей у «Друзі» найважніші були три листи Драгоманова до редакції «Друга» і його ж стаття «Опізнаймося» — полеміка з «Правдою», на яку Володимир Барвінський відповів у «Правді» 1877 р. просторою статтею «Слівце до опізнання», в якій, між іншим, вивів проти аргументації Драгоманова видані 1876 р. у Відні три соціалістичні брошури, і, опираючися головне на розборі брошури «Парова машина», подав дуже влучну критику тодішнього наївного, так сказати, народовольського соціалізму, що лежав у основі віденських публікацій, але ніяким способом у соціалізмі Драгоманова.

* Аларкон Педро Антоніо де (1833—1891) — іспанський письменник, писав поезії, романи, критичні нариси, драми.

Деяку пертурбацію в редакції «Друга», а далі і в самім товаристві, зробили згадані вже листи українця М. Драгоманова, писані російською мовою, в яких досить остро ставлено питання, чого, властиво, хоче редакція від своїх читачів і що думає давати їм. Редакція пробувала відповідати; відповідь на перший лист викликала другий, далеко просторіший і сміліший, а відповідь на другий лист викликала третій, ще гарячіший від обох перших. Два остатні листи, писані 1875-6 p., застали в Акад[емічнім] кружку вже групу молодших людей, що поприходили з різних гімназій і з яких кождий приносив щось свого. В тім числі був Михайло Павлик, бувший ученик руської гімназії у Львові (вона ще тоді була фактично польською, і тільки в нижчих класах ступнево починалася рутенізація), був я з Дрогобича, Белей зі Станіславова, Володимир Левицький із Тернополя, три чи чотири брати Дольницькі, з яких один, Антін, був фактичним редактором «Друга», технік Кордасевич*, одвічальний редактор «Друга», два Охримовичі*, а із старших ветеранів-товаришів Степан Лабаш, Плешкевич, Зафійовський, Нановський і Голейко, два остатні — техніки. В тій компанії, що часто збиралася в кімнатах товариства, почалися з різних причин оживлені розмови.

* Кордасевич Ієронім (1848—1901) — голова «Академического кружка», з 1873 р.— редактор журналу «Друг».

* ... два Охримовичі... — Охримович Володимир Юліанович (1870—1931), український етнограф, мовознавець. На початку своєї діяльності брав активну участь в радикальному русі Галичини, згодом перейшов на буржуазно-націоналістичні позиції; Охримович Іван (1853—1922) — автор ряду оповідань, що друкувалися в ЛНВ (1903—1904).

Вже на перших загальних зборах восени 1875 р. прийшло до інтересного конфлікту. Один із присутніх членів, здається, Михайло Омелянович Левицький, брат пізнішого бібліографа Івана Омеляновича, виступив з промовою в російськім язиці. На то постав Іван Белей, що тільки що прибув із станіславівської гімназії і, протестуючи проти російського балакання в руськім товаристві, відіслав бесідника до Москви або Саратова. Загальні збори, одначе,

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 376

значною більшістю ухвалили зараз же виключити Белея з товариства. Та, проте, справа язика й народності не переставала дратувати молодих умів, а опублікування в р. 1876 у Празі двотомового видання Шевченкового «Кобзаря», а, особливо, другий том, що містив вірші, заборонені в Росії, в тім числі такі новості, як «Марію», «Царів», «Гімн чернечий», «Якби ви знали паничі» (сей вірш був ще перед виходом празького «Кобзаря» з коректурної картки передрукований в «Правді»), піддало тим спорам багато радикального духу. До того причинилася обставина, що найсвідоміший прихильник москвофільства Степан Лабаш, який був неначе factotum¹ у товаристві, стягнув на себе підозріння деяких товаришів за якісь адміністраційні надужиття. І ось почалася в різних гуртках товариства оживлена агітація, скликувано раз по раз загальні збори, із яких на однім виключено Лабаша з товариства. Рівночасно виринула думка злучити товариство з Дружнім лихварем. Сю думку підхопила українофільська молодіж, і почала гуртами вписуватися в члени «Акад[емічного] кружка». Коли число українофілів, до яких пристала також значна часть давніших членів «Кружка», втім числі ми оба з Павликом, дійшло до переваги, скликано загальні збори «Кружка», на яких українофіли, незважаючи на страшну галабурду, зроблену москвофілами, переперли вибір свого виділу. Але сей тріумф українофільства в «Акад[емічному] кружку» був лише позірний, бо давній касир товариства Плешкевич задержав касу у себе і не являвся на новий виділ, так що сей по кількамісячнім пустім урядуванню новими загальними зборами був скинений, і всі українофіли виключені.

Рівночасно з тим рухом у товаристві в редакції «Друга» почала брати верх народна мова і реальніший зміст. В р. 1876 обік «Друга» коштом товариства видано альманах «Дністрянку», в якому, між іншим, були поміщені два мої оповідання, що ввійшли потім у збірку «В поті чола», і мій переклад оповідання Еміля Золя «Повінь». В тім самім 1876 р. М. Павлик помістив у «Друзі» свій відчит, читаний ним у товаристві, а потім також у духовній семінарії, п[ід] з[аголовком] «Потреба етнографічно-статистичної роботи в Галичині». Невважаючи на те, що ані про етнографію, ані про статистику Павлик не мав докладного

¹ Майстер на всі руки (лат.). — Ред.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 377

поняття і тим самим не міг сказати нічого ясного, відчит зробив значне враження своєю основною тенденцією, що треба інтелігенції зближатися до хлопа і поводитися з ним людяно.

В р. 1877 у «Друзі» почали друкуватися мої «Бориславські оповідання», початок мого перекладу «Что делать?» Чернишевського, а в попереднім річнику, за наставанням Драгоманова, надруковано російською мовою оповідання Гліба Успенського* (Іванова) п[ід] з[аголовком] «Отравленный дьякон», як зразок того, які теми і яким способом обробляє новіша великоруська белетристика. В тім же першім півроці 1877 р. я переклав одне з бурсацьких оповідань Помяловського*, попередивши свій переклад короткою статейкою про російського автора, і написав також автобіографічне оповідання «Олівець» та передав усе те в редакцію «Правди». Дня 13 липня того року мене арештовано і продержано дев'ять місяців у в'язниці, і в тім часі редакція «Правди» не побоялася надрукувати у себе обі мої речі. Зате видавання «Друга» липневим номером скінчилося.

* Успенський Гліб Іванович (1843—1902) — російський письменник, революційний демократ.

* ... я переклав одне з бурсацьких оповідань Помяловського... — Йдеться про переклад «Бурса і бурсаки. Очерки і картини. І. Зимовий вечір в бурсі» одного з розділів твору М. Г. Помяловського «Очерки бурсы».

По виході з в'язниці 1878 р. ми оба з Павликом, за підмогою М. Драгоманова, який на се на руки М. Павлика переслав, здається, місячними ратами 500 рублів, одержаних ним як пай із Уварівської премії, призначеної видавцями «Исторических песен малор. народа», почали видавати місячник «Громадський друг», радикальною драгоманівською фонетикою і з доволі острим, свіжим і ярко соціалістичним змістом. Щоправда, соціалістична теорія заступлена була не зовсім щасливо. На перший раз вибрано свіжо видану тоді брошуру Шеффле* «Quintessenz des Socialismus», у якій автор доволі важким і непрозорим способом викладає головні теорії соціалізму з основною тенденцією показати його неможливість. Далеко більше для пропаганди соціалістичних ідей могла причинитися книжка Альберта Ланге* «Die Arbeiterfrage», але ми оба з Павликом здужали перекласти з неї ледве два перші розділи. «Громадський друг» номер за номером конфіскувала прокураторія, забираючи звичайно майже всі примірники, а коли потім, за моєю порадою, періодичне видання перемінено на неперіодичні збірки «Дзвін» і «Молот», їх при чуйності поліції постигала така ж сама конфіската. Та все-таки я вже без участі Павлика, який відсиджував тоді тримісячний арешт, докінчив видання «Молота» таким

* Шеффле Альберт Еберхард (1831—1903) — німецький буржуазний політеконом і соціолог. Визнаючи ряд положень економічної теорії Маркса, повністю заперечував ідеї наукового соціалізму.

* Ланге Фрідріх-Альберт (1812—1875) — німецький буржуазний філософ-неокантіанець.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 378

способом, що подокінчувано всі статті і для цілого видання, себто двох випусків «Громадського друга», «Дзвона» і «Молота», надруковано спільний титул і покажчик змісту при одноцільно переведеній пагінації.

Із змісту тої збірки піднесу тільки найважніше. М. Павлик дав один свій вірш і три оповідання «Юрко Куликів», «Ребенщукова Тетяна» і «Пропащий чоловік», — всі три дуже оригінальні і при всіх хибах композиції дуже цінні з літературного боку. Я дав два менші оповідання: «Патріотичні пориви», «Моя стріча з Олексою» і більше оповідання «Boa constrictor», четверте в ряді «Бориславських оповідань». З моїх віршів тут були поміщені, між іншим, «Каменярі» і сатирична поемка «Дума про Наума Безумовича», pendant¹ до виданої мною в тім же році окремо «Думи про Маледикта Плосколоба». Обі сі думи не ввійшли в пізніше видану збірку моїх віршів. Із посторонніх письменників найважніші причинки дали: згаданий уже Софрон Круть* і поляк Болеслав Лімановський*, що опублікував тут у моїм перекладі з польського рукопису свою студію «Мореллі, Руссо і Маблі, соціалістичні писателі XVIII віку». В відділі поезій на особливу увагу заслугує «Гриць Турчин, пісня про рекрутське життя», зложена руським вояком Романом Гудзманом* в дусі народної пісні і настільки талановито, що своєю вартістю не уступає найліпшим народним пісням. Сього не можна сказати про сатиричні вірші Анни Павлик, із яких один п[ід] з[аголовком] «Попівське сумління» був надрукований в «Громадськім друзі» буцімто із уст народу. Далеко цінніше і з етнографічного, і з літературного погляду було надруковане в «Молоті» оповідання Михайлини Рошкевичівни п[ід] з[аголовком] «Кума з кумою», що дає дуже цікавий образок із життя жінок у Лолині. У відділі кореспонденцій важні деякі дописи Євгена Борисова* з Росії, Андрія Коса* з Комарна, Федора Вовка з Києва. Перу Драгоманова належить стаття «Пригода д. Іловайського в Галичині, маленька картинка із слов'янської патології», що з підписом «К. В» була надрукована у «Вестнике Европы» 1877 p. і відси з тим самим підписом перекладена Павликом.

* ... згаданий уже Софрон Круть... — Перу цього автора належала праця «Війна слов'ян з турками» (1875—1878), яка друкувалася у «Громадському друзі», «Дзвоні» та «Молоті».

* Лімановський Болеслав (1835—1935) — польський історик; один із засновників реформістської польської соціалістичної партії, автор мемуарів. В окремих з них («Wspomnienia z roboty w Galicyi», 1904, «Pamiętniki», 1870—1907) йдеться про зв'язки з І. Франком.

* Гудзман Роман — єфрейтор австрійської армії.

* Борисів Євген (1853—1900) — український етнограф і статистик, брав участь у революційному русі, був знайомий з І. Франком, писав про нього, листувався з ним.

* Кос Андрій (1864—1918)— адвокат з Калуша, був послом до австрійського парламенту.

Відсиджуючи свою кару з процесу 1877-8 р., М. Павлик нарвався на другий прасовий процес за своє оповідання «Ребенщукова Тетяна», надруковане в другій книжці

¹ Паралель (франц.). — Ред.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 379

«Гром[адського] друга», і задля своєї дуже наївної оборони в точці подружнього права був судом присяжних признаний винним, а трибуналом засуджений на 6 місяців в'язниці. Не бажаючи по відсиджених трьох місяцях іти ще на 6 місяців до Іванової хати, він зібрався і виїхав до Женеви, де пробув майже два роки.

В р. 1878, а властиво ще на початку 1877 p., перед процесом, почала з ініціативи Івана Белея, в порозумінні зі мною, виходити «Дрібна бібліотека» фонетикою, для якої Белей (під псевдонімом Ром. Розмарин) дав переклад трьох оповідань Еркмана—Шатріана, а я — переклад оповідання Г. Успенського «Війна за волю», що вийшло 1878 р. перед серією. В р. 1879-81 се видавництво тяглося до 14 номера і закінчилося моїм оповіданням «На дні». З моїх речей поміщено тут «Каїна», переклад драми Байрона і переклади деяких свіжих тоді наукових творів*.

* ... переклади деяких свіжих тоді наукових творів. — Геккель Е. Відки і як взялися люди на землі; Гекслі Т. Білковина; Лявле Е. Власність грунтова і її історія; Шель Г. Суспільно-політичні сторонництва в Німеччині.

Із інших молодих галицьких письменників тут уперве виступив Євген Олесницький*, переклавши з російського статтю Добролюбова «Значення авторитету в вихованні», а також Василь Полянський, син професора Михайла Полянського, що опублікував тут переклад сатиричного ескізу Писарєва «Пчоли». Василь Полянський, перейшовши на віденський університет і прослухавши там кілька літ медицини, щоб ухилитися від військової служби, емігрував до Сербії, жив довший час як військовий лікар у Ніші, де й оженився з сербкою, а від кількох літ живе в Білграді, не перестаючи й досі цікавитися нашими народними справами й нашим письменством.

* Олесницький Євген (1860—1917) — громадський діяч, перекладач і журналіст ліберально-буржуазного напряму в Галичині.

Говорячи про «Дрібну бібліотеку», забув я згадати ім'я Ольги Рошкевичівної, що для тої бібліотеки переклала кілька початкових розділів повісті Золя «L'assomoir» і цілу повість Золя «La curée», яка досі лишилася в рукописі. Вона записала дуже цінну збірку весільних пісень у Лолині, що була надрукована в XIII т. «Zbioru wiadomości do antropologii Krajowej» у Кракові. Пізніше переклала вона також повість Ланської «Обрусителі», що вийшла у Львові в 2-ох томиках.

Хоч як широко розійшовся сей розділ мого «Нарису», проте не можу скінчити його, не згадавши ще про трьох моїх, так сказати, шкільних товаришів по Дрогобицькій гімназії: Аполона Ничая, Дмитра Вінцковського* й Ісидора Пасічинського*. Ничай кінчив Дрогобицьку гімна-

* Вінцковський Дмитро (1846—?) — літератор «москвофільського» напряму.

* Пасічинський Ісидор (1853—1922) — письменник ліберально-буржуаного спрямування.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 380

зію тоді, коли я вступив до неї, і був, згадується, диригентом ученицького хору. Якийсь час він був гімназіальним учителем, але, вчасно займало його господарство далеко більше, як школа. В р. 1879 він опублікував у виданнях общества Качковського свою книжечку «Бараболя», а від р. 1879-1883 видавав у Станіславові, не перестаючи вчителювати, часопис «Господар и промышленник, письмо, посвячене господарце сельской і промыслу»*. В р. 1883 він перенісся до Львова і видавав тут се письмо до 1885 p., в якім полишив редакцію, ставши одним із директорів «Народної торгівлі».

* «Господар и промышленник, письмо, посвячене господарці сільській й промислу»... — «москвофільський» часопис: виходив у Станіславові (1879—1882) та у Львові (1883—1887).

Дмитро Вінцковський ходив до дрогобицької гімназії значно вище від мене: в Дрогобичі його прізвище вимовляли Вінцкович. Свою письменську діяльність він розпочав ще на шкільній лаві, помістивши в часописі «Неділя» 1865 р. свое перше оповідання «Пам'ятай на смерть, а не согрішай». Від того часу аж дотепер він публікував багато популярних статей, оповідань, віршів по найрізніших виданнях переважно москвофільської партії, а деколи й окремими книжечками. Не можна сказати, щоб він був чоловік зовсім без таланту, але знов тяжко вказати між його многочисленними писаннями хоч одне таке, що досягло би міри середнього таланту. Та все-таки йому належить місце в ряді тих скромних літературних робітників, що годують маси народні найрізнішими потрібними відомостями, браними хоч би й з других або третіх рук. Усунувшися від урядової служби як гімназіальний учитель, Вінцковський живе у Львові як банковий урядник досить низького рангу.

З Ісидиром Пасічинським я товаришував безпосередньо протягом усієї нижчої гімназії в Дрогобичі. Скінчивши четвертий гімназіальний клас з недостаточним успіхом, він покинув школу і осів на сільськім господарстві, яке купив для нього батько, священик у Краснім Турчанського повіту. Якийсь час він служив у війську, звідки, одначе, його увільнено задля епілептичних нападів. Він живе й досі як маючий господар у Краснім Задільську. Свою письменську діяльність він розпочав іще в р. 1870 у «Ластівці», видаваній Клемертовичем, і від того часу друкував багато віршів, оповідань, кореспонденцій і інших статей, переважно в популярних часописах та календарях, держачися переважно видань москвофільської партії, не цураючися й народовецьких популярних видань, друкованих етимо-

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 381

логією, але оминаючи всі видання фонетичні. Із його віршування одна тільки поема «Безталанний», видана в Коломиї 1872 p., виявляє сліди поетичного таланту, що міг був розвитися краще, як розвився в дійсності.

На закінчення сього розділу згадаю ще про дві наукові праці, видані при кінці 70-х років, а, власне, в р. 1878. Маю тут на думці простору книгу Юліана Пелеша «Geschichte der Union, der ruthenischen Kirche mit Rom von den ältesten Zeiten bis auf Gegenwart» — твір писаний в противенстві до давніших руських праць на тім полі, в строго католицькім дусі, так що в ньому не згадано навіть імені Петра Могили. Друга праця, про котру тут годиться згадати, се простора розвідка А. Петрушевича «О подложных старочешских письменных памятниках: Суде Любуши, Евангельськом отрывке св. Иоанна, Краледворской рукописи и подложных чешских глосах в пражской рукописи «Mater Verborum». Розвідка друкувалася первісно в «Слові» і вийшла також окремою відбиткою, якої, однак, дуже тяжко дістати. Ідучи за слідами чеських учених, але також своїми власними, головне філологічними доказами, о. Петрушевич виказує неавтентичність тих старочеських пам'яток, які ще тоді всі чеські патріоти уважали найдорожчим скарбом чеської старовини. Пізніше досліди над рукописами тих пам'яток вповні оправдали скептицизм о. Петрушевича, особливо, коли на Краледворськім рукописі в однім, досить невиднім місці, віднайдено перевернений догори ногами підпис: Hanka fecit¹.

XLV. 80-ті РОКИ НА УКРАЇНІ

80-ті роки на Вкраїні на літературнім полі можна назвати роками затиші, спричиненої нечуваним тиском цензури. Українських книжок появляється дуже мало, про періодичні видання нема ані мови, а одинока світла сторінка в тім десятилітті — се наглий і надзвичайний розвій українського театру і української драматичної літератури.

Окремі видання українською мовою, друковані в Росії протягом 80-х літ, можна б, так сказати, почислити на пальцях. Ітак, у р. 1881 вийшов заходом Кониського у Ки-

¹ Ганка зробив (лат.). — Ред.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 382

єві український альманах «Луна», часть перша, в якім, окрім деяких віршів Шевченка, Кониського, Старицького, Щоголева та Лиманського, надруковано одне оповідання Левицького «Приятелі» та водевіль Старицького «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка». В роках 1883-4 вийшов у двох томах згаданий уже альманах «Рада» під редакцією М. Старицького. Знаємо, що Старицький бажав «Раду» зробити хоч потрохи періодичним виданням, але вже порівняння першого тому з другим показує, що цензура в 1884 р. пропустила літературного матеріалу майже о половину менше, як у попереднім році. Із досить багатого змісту «Ради» дещо було вже згадано, а тут додамо тільки, що в ній появилася повість Нечуя-Левицького «Микола Джеря», спершу друкована в Галичині, далі драма Старицького «Не судилось» і значне число його віршів. Уперве на українськім грунті тут появляються поезії Грінченка, що виступив на літературне поле в р. 1881 з рядом поезій, друкованих у львівськім «Світі» під псевдонімом Іван Перекотиполе. Три гарні вірші дав до першого тому Куліш під псевдонімом П. Ратай. З відомих імен стрічаємо тут декілька віршів Щоголева і одне поетичне оповідання Данила Мордовця. З менше відомих — один вірш і одне оповідання Бобенка*, одне оповідання Гната Карого*, одне оповідання Лопуха*, два вірші Хруща* і один вірш «Шибка» М. Садовського, псевдонім Миколи Тобілевича, що швидко опісля під тим псевдонімом здобув собі славу першорядного українського актора. В «Раді» також виступила зі своїми поезіями уперве пані Ольга Косачева під псевдонімом Олена Пчілка, помістивши в першім томі віршовані «Волинські спогади», а в другім — простору поему «Козачка Олена». Ся поема, основана на традиції XVIII в., малює долю козачки, яка по страті мужа віддає свій маєток на заснування шпиталю, а свою особу присв'ячує пильнуванню в нім хорих. Незважаючи на гуманну тенденцію, поема з історично-побутового боку досить бліда, а з поетичного — досить слаба.

* Бобенко — псевдонім українського письменника Бібіка Андрія Михайловича (?—1920); у «Раді» 1883 р. було опубліковано його вірш «Марні сльози» та два оповідання — «Бурлака» і «Лірник».

* Гнат Карий — псевдонім Тобілевича Івана Карповича (І. Карпенка-Карого, 1845—1907). У «Раді» 1883 р. виступив з оповіданням «Новобранець».

* ... одно оповідання Лопуха... — оповідання «Дід», автором якого був український письменник і етнограф Андрій Грабенко.

* ... два вірші Хруща... — під псевдонімом Хрущ у «Раді» надрукував вірші «Питання», «До неї» (1883) Жук Микола Петрович (1833—1900).

В р. 1885 вийшов в Одесі альманах «Нива», в якім знов, обік відомих уже імен, стрічаємо нові. Ітак Іван Левицький, що тоді був гімназіальним учителем у Кишиневі, дав до одеського збірника своє гумористичне оповідання «Чортяча спокуса». Старицький помістив тут свою оперету «Утоплена», а Б. Грінченко — одну поезію під псевдонімом В. Чайченко. Із нових імен, що появилися в «Ниві»,

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 383

найважніше ім'я Петра Ніщинського, що вже перед тим, 1884 р. дав себе знати гарним, хоч дуже свобідним перекладом Софоклової «Антігони». В «Ниві» він помістив переклад шостої пісні Гомерової «Одіссеї» і свій вірш «Порада» з нотами. Тут же появилося уперве ім'я Дніпрової Чайки, тоді ще панни Березиної, що пізніше стала жінкою Василевського (Софрона Крутя). Вона помістила тут дві поезії і одне оповідання. Ще одна дама виступила тут під криптонімом Антоніни В., подавши невеличкі спомини «З старої пам'яті подолянки». Уперве появляються тут також три поети: Панченко, Бобенко і Кость Ухач-Охорович*, із яких остатній швидко потім умер, а ні перший, ні другий не зайняли пізніше виднішого місця в літературі. Гарним придбанням сього альманаху можна вважати збірочку 13 народних пісень і чотири народні оповідання, записані Тишковським у селі Любомилі (Біляївці) Одеського повіту.

* Уперве появляються тут також три поети: Панченко, Бобенко і Кость Ухач-Охорович... — Панченко Платон Миколайович (1856—1911); Бобенко (А. Бібік); Ухач-Охорович Костянтин Францович (1816—1886).

В р. 1886 спромоглися херсонці на белетристичну збірку «Степ», що вийшла, одначе, не в Херсоні і не в Одесі, а в Петербурзі. Збірка вийшла мішана щодо мови. Обік українських, були тут також російські праці. Із відомих імен стрічаємо тут знов Данила Мордовця оповідання «Будяк» та Івана Левицького-Нечуя оповідання «Невинна». Дніпрова Чайка дала також дві поезії. Пані Олена Маркович* помістила тут весільні пісні, записані в Єлисаветградськім повіті, а Марія Ганенко* — розвідку про сімейно-маєткові відносини селянської людності Єлисаветградського повіту; обі праці сих дам писані, розуміється, окрім текстів пісень, російською мовою. Уперве виступає тут на літературне поле Іван Карпенко*, псевдонім Івана Тобілевича, що під сим псевдонімом опісля здобув собі славу не тільки доброго актора, але також найкращого українського драматурга. В «Степу» він помістив свою драму «Бондарівна», слабу з історичного і драматичного погляду. Гарним придбанням «Степу» були чотири оповідання Дмитра Марковича «Из уголовщины», писані, одначе, українською мовою, в яких автор виявив неабиякий белетристичний талант. Фігурують у збірці ще три невідомі мені ближче оповідачі, а, власне, А. Браунер [можливо Браунер Олександр Олександрович - Т.Б.], що помістив там три маленькі оповідання, з яких лиш одно «Тирса» українською мовою; далі Пенчуківець, очевидно, псевдонім, що помістив оповідання «Тарасенко», і М. Заволока (чи не псевдонім Михайла Грушевського?), що дав опові-

* Маркович Олена — маловідома українська письменниця, дружина Д. В. Марковича.

* Ганенко Марія — маловідома українська письменниця.

* Уперве виступає тут на літературне поле Іван Карпенко... — І. Карпенко-Карий в 1883 р. друкувався в альманасі «Рада».

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 384

дання «Бідна дівчина». Згадаю ще про дві наукові праці, писані російською мовою, а власне А. Русова, Областное начало земской статистики і К. Шрама*, Украинская деревня по произведениям Старицкого и Кропивницкого. Автор сієї остатньої розвідки, зложивши з виписок із драм обох названих письменників малюнок українського села, кінчить його увагою: «а наскільки сей малюнок відповідає дійсності, не можемо сказати».

* К. Шрам — псевдонім маловідомого українського письменника XIX ст. Іващенка Костя Антоновича.

За херсонцями пішли й харківці, які в р. 1887 здобулися на невеличкий альманах «Складку», видану під редакцією Володимира Александрова. «Складка» зложена переважно з віршів і знов, окрім відомих давніше імен, виявляє цілий ряд нових. Старша генерація українських письменників заступлена лише трьома іменами, а власне — самого редактора Володимира Александрова, О. Навроцького, колись члена Кирило-Мефодієвого братства, який тут подав вірш «На вічну пам'ять Костомарову», і Ганни Барвінок (Олександри Кулішевої), що помістила тут оповідання «П'яниця». Б. Грінченко, знов від псевдонімом В. Чайченко, дав одне оповідання*, одне зі слабших. Із молодих поетів особливо два щедро наділили альманах, а власне — Цезар Білиловський, помимо класично-шляхетської назви, родовитий жид, і Володимир Самійленко, який, крім декількох дуже талановитих поезій серйозного і гумористичного змісту, помістив тут дуже гарний переклад першої пісні Гомерової «Іліади» українськими гекзаметрами. Була, мабуть, думка продовжати видання «Складки» рік за роком, але тут стали в дорозі цензурні тиски, так що другий річник сієї збірки вийшов аж у 1897 р. у Петербурзі.

* Б. Грінченко... дав одне оповідання... — Йдеться про оповідання «Одна, зовсім одна!»

Із самостійних видань українською мовою, що в 80-х роках здужали пройти через тиски російської цензури, назвемо поперед усього дві гарні книжечки Данила Мордовця, обі видані в Петербурзі, а власне одна — «Писанка за крашанку П. Куліша», видана 1882 p., і збірка «Оповідання», видана 1885 р. Щодо першої треба сказати, що вона має публіцистичний характер і визначається незвичайно поважним, а при тім острим тоном, яким автор осуджує виступ Куліша в полонофільськім і антиукраїнськім дусі. Се, без сумніву, найкраща публіцистична праця Мордовця. В збірці «Оповідання» властивих оповідань тільки два, відомі ще з «Основи», («Дзовонар» і «Солдатка»), а дальші три — статті п[ід] з[аголовком] «Сон не сон»,

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 385

«Скажи, місяченьку» й «Із уст младенців» — се не оповідання, а якісь лірично-автобіографічні прелюдії на літературні теми. Чому Мордовець не помістив у тій збірці свого третього оповідання «Старці», написаного також іще в 60-их роках, невідомо; воно було майже рівночасно опубліковане в Галичині в «Зорі» того ж 1885 р. Мордовець на своїм віці писав дуже багато російською мовою, зразу історичні монографії в дусі Костомарова, із яких назвемо тут тільки дві: «Низовая вольница» і «Гайдамаччина»; ся остатня подає на підставі неавтентичного джерела фантастичний опис уманської різні 1768 р. Потім написав довгий ряд історичних повістей із української та російської історії, скрізь, одначе, трактуючи історію дуже легкомисно. В пізнім віці він відбув кілька подорожей по різних східних і західних краях, між іншим, на гору Арарат і до Іспанії, і подав також просторі описи тих подорожей, звичайно закрашені масою особистих рефлексій та своєрідної лірики. В галицькій «Зорі» 80-х років він друкував кілька дрібних нарисів у тім самім своїм ліричнім тоні, а при кінці 90-их років здобувся на написання більшого історичного оповідання українською мовою п[ід] з[аголовком] «Дві долі», що було опубліковане в першім річнику «Літературно-наукового вісника» 1898 р. З нагоди тої публікації автор зложив у касі Наукового товариства їм. Шевченка у Львові 1000 зол. на утворення запомогового фонду імені Данила Мордовця для незасібних українських письменників.

В р. 1880 вийшло в Києві накладом Н. Г. Волинського (псевдонім Ольги Косачевої) маленьке видання вибору поезій Степана Руданського п[ід] з[аголовком] «Співомовки». Властивих співомовок у значенні Руданського, т. є. народних анекдотів, переповіданих дотепними віршами, тут подано лише 16, а початок книжечки творять ліричні поезії Руданського.

В роках 1881 і 83 вийшли в Києві дві книжечки віршів М. Старицького п[ід] з[аголовком] «З давнього зшитку. Пісні і думи». Перший томик складається на половину з перекладів поезій Байрона, Гейне, Міцкевича й Сирокомлі*, а другу половину творять переклади сербських народних жіночих пісень (усіх 48). Другий томик розпочинається віршем «До слов'ян», що був властиво переробкою такого ж вірша М. Драгоманова (сього автор не зазначив), і містить, крім невеличкого числа оригінальних, епічних та

* Сирокомля Владислав — літературний псевдонім Кондратовича Людвіка (1823—1862), польського демократичного письменника, перекладача поезій Т. Шевченка польською мовою. З творів Сирокомлі М. Старицькому належать переклади «Поштар», «Божеволиці», «Селянка», «Лялька», «Бувало», «Про старий мій домик» (З давнього зшитку. Пісні і думи, ч. 1, К., 1881).

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 386

ліричних віршів Старицького, значне число перекладів, особливо з Некрасова, Лермонтова, Жуковського та по одному з Пушкіна, Байрона й Гребінки. Між перекладами з Некрасова визначаються переклади його поем «Марина, солдатська мати», та «Мороз»; між перекладами з Лермонтова є також переклад поеми «Демон». В р. 1882 вийшла також у Києві «Різдвяна ніч», опера в IV діях і 5 картинах М. Старицького, лібретто до музики М. Лисенка, уложене на основі повісті М. Гоголя.

В р. 1882 вийшов надто його «Гамлет, принц Данський, переклад трагедії Шекспіра з передмовою, примітками і прилогою музики М. Лисенка», переклад на стільки свобідний, що змінено навіть драматичний розмір віршів. Сей переклад дав російським жартунам привід до кепкування, що Шекспірові слова: «Бути чи не бути, ось питання» Старицький переклав; «Жити чи не жити, ось в чім закавика».

В р. 1886 вийшло в Петербурзі видання Шевченкових «Гайдамаків», ілюстроване українським художником Сластьоном*. Ілюстрації випали не зовсім удачно. Досить буде зазначити, що відомі Шевченкові вірші:

Оттак ходя попід гаєм
Ярема співає —

* Сластьон Опанас Георгійович (1855—1933) — український художник, мистецтвознавець і етнограф. Автор жанрових картин з народного життя, портретів українських кобзарів, ілюстрацій до творів Т. Шевченка, статей про українську етнографію та фольклор.

український художник ілюстрував не на основі оригіналу, а, очевидно, на основі російського перекладу, в якім Шевченкові слова передано ось якими російськими:

Так поет себе Ярема
И по роще бродит.

І справді на рисунку бачимо Ярему в корчах.

В роках 1880 і 2* вийшли в Києві надто три книжечки Олени Пчілки, а власне: «Переклади з Гоголя», де поміщено переклад оповідання «Весняної ночі», яке рівночасно видано було також окремою книжечкою, а разом з ним переклад монолога «Записки причинного», з доданням «Передньої мови про писання і перекладання по-українськи», очевидно, в обороні свободи українського слова. Друга книжечка містила драматичний твір «Сужена неогужена», комедія-жарт в одній дії, а третя п[ід] з[аголовком] «Українським дітям» містила 5 перекладів поезій Лермонтова («Мцирі»), Козлова й Сирокомлі. Чому якраз авторка при-

* В роках 1880 і 2... — У першодруці — «1881—2».

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 387

думала подати ті поезії «українським дітям», святий знає.

В р. 1884* Куліш видав у Петербурзі свою драму «Байда, князь Вишневецький»; в р. 1887 цензура пропустила в Києві повість Івана Левицького «Кайдашева сім'я»; в р. 1886 заходом Василя Горленка видано в Києві два випуски П. Мирного «Збираниці з рідного поля», а в р. 1886* вийшов перший збірник творів Карпенка-Карого.

* В р. 1884... — У першодруці — «В р. 1885».

* ... а в р. 1886... — У першодруці — «а в р. 1888».

З характером «лубочних», популярних видань вийшли в Києві три книжечки Василя Чайченка (Бориса Грінченка), а власне: 1886 р. «Під сільською стріхою (Збірник пісень і оповідань)», при якому зазначено: «Випуск перший», але лише на те, мабуть, щоб випуску другого цензура не пропустила. Замість нього вийшла 1887 p.* друга збірка «З народного поля» і того ж року «Василь, з згадок про дитячі літа»*. Коли додати до сього принагідні популярні брошури «Про обкладки» (дифтерит) та «Про холеру», викликані страшними епідеміями серед української людності, то будемо мати все важніше з того, що за цілих десять літ пропустила російська цензура українською мовою на широкій території Російської імперії.

* ... вийшла 1887 p. — У першодруці — «1888 p.».

* «Василь, з згадок про дитячі літа», — Збірка Б. Грінченка має назву «З згадок про дитячі літа».

Розуміється, що багато українців працювало в тих часах при різних державних інституціях та приватних видавництвах, публікуючи більш або менше просторі та цінні праці, також з обсягу українознавства. В р. 1882 засновано в Києві спеціальний орган для українознавства п[ід] з[аголовком] «Киевская старина», який «по нужде времени» мусив видаватися російською мовою. «Киевская старина» продержалася мало що не 30 літ, бо аж до р. 1907, і опублікувала за той час велику масу матеріалу й праць, що належать до головних підвалин нової української науки. Протягом 80-их років у ній замітні були головно праці Антоновича, Багалія*, Житецького, Каманіна,* Лазаревського*, Драгоманова (під псевдонімом Кузьмичевського), Ореста Левицького*, Науменка, Івана Новицького, Цезара Неймана, Миколи Сумцова й інших, не згадуючи про те, що в ній за той час уперше опубліковано повісті і поеми Шевченка, писані російською мовою.

* Багалій Дмитро Іванович (1857—1932) — український історик, академік АН УРСР (з 1919 p.).

* Каманін Іван Михайлович (1850—1921) — український буржуазний історик, архівіст, палеограф.

* Лазаревський Олександр Матвійович (1834—1902) — український історик ліберально-буржуазного напряму, в своїй історичній концепції викривав українську козацьку старшину як визискувача і гнобителя трудящих мас.

* Левицький Орест Іванович (1848—1922) — український історик і белетрист ліберально-буржуазного напряму; дійсний член АН УРСР (з 1919 p.).

Досить видне місце в «Киевской старине» займала також белетристика. Протягом 80-их років опубліковано в ній звиш 100 причинків до белетристики старших і новіших часів. Розуміється, белетристика новіших часів, крім віршів, майже вся подавалася в перекладах на російську

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 388

мову або в такій язиковій мішанині, що розмови українців давано українською мовою, а авторське оповідання російською. В такій гібридній формі була в р. 1884-5 надрукована простора повість Івана Левицького «Старосветские батюшки и матушки, повесть из быта украинского духовенства 20-ых годов XIX ст.». В перекладі на російську мову були поміщені також три мої оповідання: «Гава» (в російськім: «Слава богу, для начала и это хорошо» 1888, «Чума» 1889 і «Миллионер»* 1890. В роках 1888 і 9, поміщено тут три оповідання Ганни Барвінок: «Молотники», «Половинщик» і «Ганна»*. В роках 1889 і 91 поміщено два оповідання Дмитра Марковича «На Вовчом хуторе» і «Он присягал»; в роках 1882 і 3 подано було кілька недрукованих віршів Руданського, а в роках 1887 і 8 значніше число недрукованих віршів Гулака-Артемовського. В роках 1886 і 90 поміщено два оповідання Федьковича «Довбушів скарб» і «Над Дніпром»*, оба в перекладі на російську мову. Із важніших пам'яток нашого давнішого письменства опубліковано тут деякі твори Івана Вишенського в додатку до моєї статті 1889 р.*, дві руські інтермедії з початку XVIII в., подані Драгомановим*, «Пекельний Марко», віршовану легенду з кінця XVIII в., подану Зуйченком*, й «Разговор Великороссии с Малороссией», віршовану пам'ятку з половини XVIII в., і досить значне число українських різдвяних і пасхальних вірш та сатир із XVIII в.

* «Миллионер» — назва в автоперекладі оповідання І. Франка «Яць Зелепуга».

* «Ганна» — це оповідання Ганни Барвінок надруковане в «Киевской старине» під назвою «Русалка».

* ... оповідання Федьковича... «Над Дніпром» — правильна назва — «Над Дністром».

* ... опубліковано тут деякі твори Івана Вишенського в додатку до моеї статті 1889 p. ... — І. Франко має на увазі твори з «Книжки Іоанна мніха Вишенського», надруковані ним як додаток до статті «Іван Вишенський» («Киевская старина»» 1889, кн. 4).

* ... дві руські інтермедії з початку XVIII в., подані Драгомановим... — Див. журн. «Киевская старина», 1883, кн. 12.

* Зуйченко. — В «Киевской старине» за 1885 p. надруковані праці І. П. Зуйченка «Пекельний Марко (Малорусская легенда в стихотворном переложении конца XVIII века)» та «Песня на исход запорожцев за Дунай».

Обік «Киевской старины», важним для українознавства органом були «Чтения в обществе преподобного Нестора летописца», яких редакторами були професори Київського університету М. Дашкевич і Владимирський-Буданов*. Третій важний для українознавства орган, публікований у Києві, були «Труды Киевской духовной академии», в яких головну участь брали професори тої ж академії візантініст П. Терновський*, Малишевський*, Петров і Голубєв*. Проф. Петров опублікував у «Трудах» 1883 р. «Очерк истории украинской литературы XVIII в.», а 1884 р. окремою книжкою «Очерки истории украинской литературы XIX в.»* Із праць проф. Голубєва найважніші для нас: двотомова монографія про Петра Могилу і друкована в «Университетских известиях» Київського університету праця «Киевская духовная академия в домогилянский период». Із праць учеників Киевской академии, публікованих у її «Трудах», на головну увагу заслугує праця

* Владимирський-Буданов Михайло Флегонтович (1838—1916) — російський буржуазний історик права; професор Київського університету (з 1873 p.). Був головним редактором Київської тимчасової комісії по розбору давніх актів.

* Терновський Пилип Олександрович (1838—1884) — російський буржуазний учений-філолог та історик.

* Малишевський Іван Гнатович (1828—1897) — історик руської церкви.

* Голубєв Степан Тимофійович — буржуазний історик, професор Київського університету і Київської духовної академії. І. Франко згадує його праці «Киевский митрополит Петро Могила и его сподвижники» (1—2, 1883—1898), «История Киевской духовной академии, вып. 1. Домогилянский период» (1886).

* Петров опублікував у «Трудах» 1883 р. «Очерк истории украинской литературы XVIII в.» — Насправді «Очерк истории украинской литературы XVIII столетия» був надрукований у 1880 р., друга праця М. I. Петрова має назву «Очерки истории украинской литературы XIX столетия» (1884).

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 389

передчасно померлого О. Воронова* «Главнейшие источники для истории св. Кирилла и Мефодия», Київ, 1877, без сумніву найліпша критична праця про слов'янських первовчителів із цілої величезної літератури, яка появилася про них до того часу і до кінця XIX віку. «Очерки» Петрова викликали простору рецензію проф. Дашкевича, опубліковану 1885 р. в «Присуждениях наград гр. Уварова», видаваних Петербурзькою Академією наук. Ся рецензія, найкраща і найосновніша з усіх рецензій, які були опубліковані Петербурзькою Академією, ставлячи порушене проф. Петровим питання існування і управнення української літератури на широкім, міжнароднім і культурно-історичнім грунті, проречисто доказує цілим своїм змістом і многоразовими заявами самого автора, що українська література XIX в., розпочата Котляревським, не була явищем припадковим, ані примхою диваків та аматорів, ані польською чи якою іншою інтригою, тільки природним і неминуче конечним випливом історичного розвою та місцевих обставин. Проте, одначе, автор при кінці своєї праці, невідомо для чиїх гарних очей, висловив зовсім голословну думку, що українська література таки не має ніякої будуччини.

* Воронов Олександр Дмитрович (1838—1883) — російський історик церкви, автор праці «Кирилл и Мефодий. Главнейшие источники для истории св. Кирилла и Мефодия» (1877).

Із інших центрів просвіти на Україні треба піднести поперед усього Харків із його університетом, де в числі професорів знайшлися українці родом і симпатіями Потебня, Сумцов і Багалій. Протягом 80-их літ Потебня опублікував у варшавськім «Русском филологическом вестнике» свою капітальну працю «Объяснения малорусских и сродных народных песен»* (Варшава, 1887), якої друга часть, що в окремій відбитці творить величезний том у об'ємі 809 сторін, присвячена спеціально колядкам і щедрівкам. Потебня головно філолог і психолог. Із значного ряду його філологічних праць назвемо тільки простору книжку «Из записок по русской грамматике», видану в Харкові 1888 p., яку можна назвати фундаментом для студій над мало досі в науці обробленою складнею. Головна сила Потебні і заразом його слабість при студіюванні чи то народних пісень, чи язика, — се психологічний аналіз, що дуже часто переходить у гру символів і більше-менше припадкових зближень. При тім він звичайно ігнорує етнографічні, історичні та географічні різниці і взаємини, що спричинює звичайний в його дослідах брак наукового синтезу й позитивних висновків. З усім тим, не

* «Объяснения малорусских и сродных народных песен» — вперше надруковано в «Русском филологическом вестнике» (1882, т. VII, № 2, 3, 4, 1883, т. IX, № 1, 2, 3) і вийшла у Варшаві в 1883 р. окремою відбиткою, друга частина цієї праці опублікована окремим виданням там же в 1887 р. Наступна згадана І. Франком праця О. Потебні «Из записок по русской грамматике» вийшла в Харкові у двох томах у 1888 р.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 390

можна не згодитися з висловом Ягича, який назвав Потебню «einen der feinsten Philologen der slavischen Welt»¹.

Проф. Сумцов був учеником Потебні. Він опублікував у р. 1885 в Харкові свою дисертацію «Лазарь Баранович», що мала бути початком серії праць «К истории южнорусской литературы семнадцатого столетия», але дальші розвідки сеї серії, а також і з попереднього віку друкував почасти вчасніше в «Киевской старине». Ітак, днем 20 жовтня 1884 р. датована коротка стаття «Характеристика южнорусской литературы XVII в.», що, по словам автора в увазі до неї, мала бути переднім словом до трьох студій про Барановича, Галятовського й Гізеля. Студії про Галятовського й Гізеля були надруковані в «Киевской старине» 1884 p. Там же 1885 p. була надрукована його студія про Івана Вишенського, 1887 «Очерки истории южнорусских апокрифических сказаний и песен», а 1888* «Исторический очерк попыток католиков ввести в Южную и Западную Россию григорианский календарь». Пізніше проф. Сумцов перейшов до студій більше фольклористичних і дав у «Киевской старине» та в видаванім у Москві «Этнографическом обозрении»* довгий ряд праць про найрізніші теми загального, а особливо слов'янського фольклору, пісень і народних вірувань, із яких найзамітнішою була простора збірка пояснень найрізноріднішої української старовини, друкована в «Киевской старине» 1889—90 p. п[ід] з[аголовком] «Культурные переживания». У своїх дослідах Сумцов звичайно розпоряджає багатим матеріалом, друкованим, а почасти й рукописним, не вдаючися в ширші узагальнення або смілі гіпотези.

* ... а 1888... — У першодруці — «1880».

* «Этнографическое обозрение» — періодичне наукове видання етнографічного відділу Товариства любителів природознавства, антропології і етнографії при Московському університеті. Виходило у 1889—1916 pp. З праць М. Ф. Сумцова тут були надруковані «Отголоски христианских преданий в монгольских сказках» (1890, № 3), «Сказки и легенды о Марке богатом» (1894, № 1). «Дополнения и поправки к статье о Марке богатом» (1894, № 2), «Малорусские сказки по сборникам Кольберга и Мошинской» (1894, № 3), «Заметки о малорусских думах и духовных виршах (По поводу Соч. П. И. Житецкого «Мысли о народных малорусских думах», К., 1893) (1895, № 1), «Этнографизм Тараса Шевченко» (1913, № 3—4).

Третій культурний центр України, Одеса, зі своїм новоросійським університетом дала в тім десятилітті зглядно найменше для науки українознавства. Із одеських світил науки, що дали імпульси або цінні причинки до українського письменства, згадаємо тут Григоровича, що був тут професором слов'янознавства, в своїх подорожах по південній Слов'янщині зібрав значне число дуже цінних рукописів, але за свого життя не опублікував із них майже нічого. По його смерті вони перейшли на власність Рум'янцівського музею в Москві. В Одесі професорував також якийсь час Володимир Яковлев*, що бувши зразу в Вар-

¹ Одним з найкращих філологів слов'янського світу (нім.). — Ред.

* Яковлєв Володимир Олексійович (1840—1896) — російський буржуазний історик літератури. Згадана Франком його робота насправді мала назву: «К истории литературной истории древнерусских сборников. Опыт исследования Измарагда» (Одесса, 1893).

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 391

шаві, видав там 1875 р. цінну книжку «Древнекиевские религиозные сказания», а в Одесі 1893 р. — «Опыт исследования древнерусских сборников. I. Исследование о Измарагде». Яковлеву завдячуємо також досить добре, хоч не всім вимогам науки відповідне, видання старого тексту Києво-Печерського патерика п[ід] з[аголовком] «Памятники русской литературы XII и XIII веков». С. Петербург, 1872.

В р. 1881, а власне в грудні того року, можна класти дату початку нового театру на Україні. Ініціатором його треба вважати Миколу Садовського (Тобілевича), що в р. 1907, в пам'ять двадцятип'ятиліття того театру, написав дуже гарну статтю «Мої театральні згадки», друковану в «Літературно-науковім віснику» — числах від червня до грудня. Відсилаючи цікавих до сеї статті, яку треба вважати основою історії початків нового українського театру, я подаю з неї тільки головні дати. Українські вистави за спеціальним дозволом тодішнього міністра внутрішніх справ Лоріс-Мелікова розпочалися в Кременчузі російською трупою Ашкаренка*, при якій служив тоді Марко Кропивницький. Перша виставлена була при участі Кропивницького й Садовського «Наталка Полтавка»; окрім неї, в Кременчузі восени були виставлені «Сватання на Гончарівці» Квітки, «Дай серцю волю, заведе в неволю» Кропивницького, «Шельменко-денщик» і «Щира любов» Квітки, «Гаркуша» Стороженка і фарс «Кум мірошник»*. Перед різдвом трупа переїхала до Харкова, а від різдва почала давати вистави в Києві. Українські вистави скрізь будили величезний захват і стягали до театру нечувану силу публіки та давали дуже великий дохід. В Києві скінчилася гостина українських артистів у трупі Ашкаренка. В часі великого посту театральні вистави в Росії загалом заборонені, і тоді-то, в часі примусових ферій, в Єлисаветграді, де пробував М. Садовський і гостював також М. Кропивницький, зложилася перша українська трупа, якої найвизначнішими мужеськими силами стали М. Кропивницький, М. Садовський, а пізніше також П. Саксаганський (третій брат Тобілевича), а жіночими Марія Заньковецька, Олександра Маркова, Олександра Вірина* і Надія Жаркова. Літом 1882 р. ся трупа давала вистави в Полтаві, а потім переїхала до Києва, з Києва до Чернігова, а з Чернігова до Харкова, де закінчила зимовий сезон. Орудником (директором) трупи був зразу Кропивницький,

* Ашкаренко Григорій — антрепренер російсько-української трупи (з 1881 р.), в якій брали участь М. Кропивницький і М. Садовський.

* «Кум мірошник, або Сатана в бочці» — п'єса українського актора середини XIX ст. Василя Дмитренка.

* Вірина Олександра Іванівна (справжнє прізвище — Колтановська, ? — 1927) — українська артистка.

* Жаркова Надія (1857?—1929), співачка і драматична акторка-аматорка в Полтаві. 1881 на гол. ролях в укр. трупі Г. Ашкаренка, 1882 у М. Кропивницького, з 1883 у М. Старицького (Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1957. — Т. 2). — Т.Б.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 392

а зимою в початку 1883 р. дирекцію обняв М. Старицький. В тім році артистичні сили трупи збільшилися визначними талантами Карпенка-Карого, Саксаганського і пані Затиркевич. Трупа розпочала свій сезон 3-го серпня в Одесі, літом і восени давала вистави в Миколаєві, Єлисаветграді, Києві та Житомирі, а перед різдвом вернула знов до Одеси. З приводу виступу і поводження трупи в Києві восени 1883 р. її постигло велике нещастя: київський генерал-губернатор Дрентельн* заборонив українській трупі грати в цілім Київськім генерал-губернаторстві, отже, в губерніях Київській, Подільській і Волинській. Ся заборона, як каже М. Садовський, «тяжким гнітом лежала на українськім театрі цілих десять літ». Із української території для неї лишалися тільки губернії Харківська, Полтавська та Херсонська з головними містами Харків та Одеса.

* Дрентельн Олександр Романович (1820—1888) — шеф жандармів, начальник III відділення царської канцелярії, з 1881 р. київський генерал-губернатор.

Під дирекцією Старицького літом 1883 р. трупа переїхала до Новочеркаська, а відси до Ростова-над-Доном. Тут вона розділилася надвоє; одна часть під проводом Садовського поїхала до Таганрога, а друга зі Старицьким і Кропивницьким до Воронежа. На осінь обі трупи з'їхалися в Харкові, а від різдва до великого посту 1884 р. грали в Одесі. Тут уперве українська трупа попробувала виставити також оперу «Утоплена», лібретто Старицького з музикою Лисенка.

В Одесі зимою 1884 р. трупа Старицького розбилася через виступлення майже всіх талановитіших акторів, і сам він, доповнивши її сяк-так молодшими силами, з Одеси переїхав до Севастополя. Тим часом Кропивницький з Садовським зорганізували нову трупу, до якої пристали також пані Заньковецька й Затиркевич і артисти Максимович* та Саксаганський, і почали давати вистави в Миколаєві, по чім на зимовий сезон переїхали в Одесу. Тут Кропивницький зрікся директорства, а на його місце трупа вибрала директором Садовського. Літом 1886 року ся трупа давала вистави в Миколаєві та Єлисаветграді, а потім у Новочеркаську та Ростові. Тут у Ростові перший раз виставлена була «Наймичка» Карпенка-Карого з величезним успіхом. З Ростова трупа переїхала знов до Миколаєва, а відси до Херсона. Тут наступило порозуміння між Садовським і Кропивницьким, яке зробило можливим українській трупі на ряд вистав переїхати до Петербурга. Гостина української трупи в Петербурзі з кінцем 1886 і в початку 1887 р. була великим тріумфом українського слова

* Максимович Андрій Миколайович (1865— 1893) — український актор. Працював у трупах М. Старицького (1883—1885), М. Кропивницького (1885—1889), М. Садовського (1890—1892).

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 393

й української культури саме в десятиліття варварського указу 1876 p., яким вони були засуджені насмерть. Вінцем тої гостини були дві вистави української трупи, давані в присутності царя, і аудієнція українських артистів у царя, в якій цар відіграв не блискучу, подекуди навіть комічну роль.

Оповіданням про сю першу гостину української трупи в Петербурзі кінчаться наразі спомини М. Садовського. Тріумф сеї трупи в Петербурзі спокусив М. Старицького попробувати й собі щастя в другій столиці російського царства, і в грудні 1888 р. він зі своєю трупою приїхав до Москви. І ся гостина української трупи в старій столиці російських царів тішилася не малим поводженням. Крім, старого, випробуваного репертуару, тут виставлено уперве дві комедії Янчука «Пилип-музика» і «Вихованець» та драму Старицького «Юрко Довбуш», основану на гуцульській традиції, та, на жаль, наскрізь фантастичну, починаючи з самої назви героя, бо ж відомий ватажок справді називався Олекса Довбуш*. Проте драма задля своїх сценічних ефектів мала значний успіх.

* Довбуш Олекса Васильович (1700—1745) — керівник селянського руху на західноукраїнських землях у 30—40-х роках XVIII ст.

Про стан українського театру при кінці 80-их років інформує добре безіменна стаття «Український театр в Росії*, поміщена в «Зорі» 1890 р. на ст. 266-267, на жаль, недокінчена. Подаю з неї дещо важніше в скороченні. «Між нашими акторами звісно, що «русско-малорусских» труп, то є граючих наші твори, в Росії нараховують до 16-ти. Але їх більше, та ні відкіля напевно про них довідатися, бо в Росії московські й наші трупи зав'язуються двічі на рік: на літній сезон від великодня до серпня, і зимовий — від вересня до посту; в піст заборонено грати, а восени актори для віддиху самі роблять «канікули» на півмісяця, на місяць, або й на два. З кінцем сезону усіх розраховують, а на другий сезон зав'язуються нові товариства, або антрепренери набирають нові трупи. В чотирьох головних українських трупах, Кропивницького, Старицького, Садовського й Саксаганського, трохи інакше: важніші артисти і артистки остаються в товариствах і на слідуючий сезон, а переміняють тільки менших артистів та хор. Через такі порядки приходиться іноді почути про нову «русско-малорусску» трупу тоді, як вона вже розв'язалась. Не всі 16 труп родились на світ як законні діти України; таких тільки чотири названі, що пішли з першої трупи Кропивницького—Садовського—Старицького; останні ж 12 народились так:

* ... безіменна стаття «Український театр в Росії...». — Крім скорочень, Франко у цитованому уривку робив деякі текстові зміни.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 394

після звісного успіху артистичного й матеріального першої трупи настала на Вкраїні і Московщині мода на українські спектаклі та пісні. Одна трупа не могла задовольнити всіх; розділившися на дві, вони все-таки не в силі були не то що об'їздити всі міста Росії, але хоч би лише частіше побувати в більших українських містах. Українські спектаклі скрізь давали повні збори: всі місця в театрі постійно випродувались, іноді й по підвищених цінах. Московські ж звичайні трупи й до того часу часто голодували, а після гостювання в якім-будь українськім місті там їм приходилось цілі місяці грати перед мало що не пустим театром. Вихід із тої мізерії був такий, що з тих московських труп з невеличкою домішкою справдішніх українських акторів робилися «русско-малорусские» трупи. Так постали трупи Васильєва, Деркача*, Марова, Бідяка, Соколова, Копилова (в Дінабурзі), Любова (в Ростові), Василенка (в Полтавщині), Ашкаренка й Скарбінського. Кожда з чотирьох великих труп складається не менше, як із 40 осіб, без музик, а менші бувають і із 15. Природних українців буває в трупах не більше третьої части; остатні або москалі, що родились і виросли на Вкраїні, або українці, що виросли на чужині і українську мову знають тільки з книжки, а бувають також поляки, жиди й німці. В репертуарі чотирьох головних труп є до 50 драматичних творів, а власне: в репертуарі трупи Старицького — 36, Кропивницького — 27, Садовського — 26, а Саксаганського — 24. В кождій трупі грають найбільше своїх авторів, а Карпенко-Карий, крім того, не позволяв іншим трупам грати його творів, навіть брату своєму Садовському, і то тільки тому, щоб із своєю трупою бувати і в тих містах, відки перед тим виїхала українська трупа.

* Деркач (Любимов Георгій Йосипович, 1847— 1900) — український актор і антрепренер театральної трупи, з якою гастролював по Україні, Сибіру, Кавказу, Середній Азії, а також за кордоном.

До сього треба додати, що утворене ще, здається, в 60-их роках Всеросійське Товариство запомоги для сценічних діячів* звільна розтягнуло свою контролю також на українські трупи та на всю драматичну продукцію в Росії і дбає про те, щоб підприємці не визискували акторів та драматичних авторів.

* Всеросійське товариство запомоги для сценічних діячів.— Очевидно, І. Франко мав на увазі «Общество русских драматических писателей и оперных композиторов», створене в 1874 р. з метою захисту прав і оплати праці драматургів, акторів і композиторів.

Не диво, що при такім розрості драматичних труп та їх конкуренції мусила також розростатися, і то задля російських цензурних обставин розростатися зовсім ненормально, також драматична продукція. Російська власть, не можучи спинити елементарного розросту української сцени, все-таки старалася обкроїти можність її розвою

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 395

до крайньої крайності. З репертуару української драми виключено всякі переклади, найпаче російських драматичних творів, але також усеї європейської драми, далі пробувано виключити з української драматичної продукції всі історичні теми, ба навіть заперти для української драматичної творчості сферу життя української інтелігенції, з тої простої рації, що «украинской интеллигенции нет и быть не должно». Лишалася тільки сфера селянського життя, та й тут цензура обкроювала все, що хоч трохи глибше захапувало соціальні та громадські інтереси українського села. Зате цензура залюбки пропускала найпліхші і найпаскудніші водевілі, де пахло горілкою, брудною лайкою та явною деморалізацією, і особливо при кінці 80-их років власне такі видання українських драматичних штук стали оживляти сцену згаданих уже дрібних мандрованих театриків та засипати книжкову торгівлю. І що найсумніше, навіть чільні репрезентанти української драматургії, такі як Кропивницький і Старицький, не цуралися писати й ставити на сцені всякого роду драматичні карикатури та пасквілі. Один тільки Карпенко-Карий не дає себе ані разу збити з дороги серйозної драматичної творчості, завойовуючи при тім своїми ліпшими драмами ширший грунт для історичної, соціальної і навіть політичної драми.

Скажемо тут дещо докладніше тільки про твори двох корифеїв української драматичної літератури й штуки — Марка Кропивницького та Івана Тобілевича (Карпенка-Карого). Кропивницький розпочав свою письменську діяльність ще в 60-их роках. Перша його драма «Дай серцеві волю, заведе в неволю» була написана ще 1863 р. в містечку Бобринці, де Кропивницький був в урядовій службі. Автор одначе держав свій твір у рукописі аж до р. 1882 і опублікував його тоді в «Збірнику» своїх творів у новій переробці. Темою драми була історія щасливого кохання між сільською дівчиною і парубком. Драма в цілості слаба. Експозиція в двох перших діях, що в'яжеться з народними звичаями вибору «берези» парубками і вечерниць, переведена досить добре. Але зазначена в ній драма заздрості переведена в дальших діях зовсім слабо. Введений у третю дію зовсім без потреби deus ex machina¹ — рекрутський набір, який трафляє якраз жонатого чоловіка,

¹ Бог з машини (лат.). — Ред.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 396

якого мусить виручати його нежонатий приятель, на те тілько, аби в четвертій дії досить просторо оповісти про свій похід на турків, не посуває головної акції наперед, а втеча парубка, що мав бути героєм драми, зовсім уриває драматичну нитку. Поворот утікача «по етапу» і його приняття в домі його колишньої любки, що вийшла за його суперника, представлені в четвертій дії театрально, але не натурально, а п'ята дія, в якій утікач уночі після довгого монологу хоче вбити свого щасливого суперника, а коли йому з рук відібрано сокиру, по кількох мало значущих репліках ні з сього ні з того вмирає, зовсім неприродна і зайва.

Написана в р. 1869 у тім же Бобринці одноактівка «Помирились» може бути названа родителькою незліченних українських фарс із карикатурами селян, баб, писарів та жидів та з невідлучними реквізитами — гопаком і горілкою. В комедії «Помирились» замість придуркуватого селянина виведений навіть багатий міщанин, нібито святоша, притім лихвар і п'яниця. І притім настільки глупий, що наслідком пустої погрози, буцімто за побиття знайомого в шинку, його можуть вислати в Сибір, готов жидові дати корову, а покутному аблакатові свою дочку.

Небагато вище від сеї одноактівки ставлю також перехвалену критикою одноактівку «По ревізії», в якій уся сіль в тім, що вічно п'яний волосний старшина замість їхати на ревізію околичних сіл, належних до його волості, вислухує недоладну суперечку двох жінок, які остаточно при чарці миряться, а п'яний старшина засипає на сцені.

Вище від сих обох поставив би я одноактівку «Лихо не кожному лихо — іншому й талан», яку краще було би назвати «Паламар». Дівчина любить паламаря, вродливого і приємного парубка, але не може знести його паламарської одежі та коси, яку він задля своєї приналежності до духовного чину мусить носити. Вона сама себе хоче всилувати полюбити іншого парубка, що, залицяючися до неї, найдужче допікає їй паламарством. Та коли молодий паламар з дозволу духовної власті позбувається паламарської одежі й коси, вона прихиляється до нього.

В р. 1872 в Одесі написаний був «Невольник», драматична переробка Шевченкової поеми під тим же титулом, а 1881 p.* в Києві триактова «штука-оперетка» п[ід] з[аголовком] «Пошились у дурні», досить дотепне і в помислі самостійне наслідування Шекспірової «Комедії помилок»,

* ... а 1881 р. — У першодруці — «1882 p.».

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 397

а властиво прастарої теми, що лежить в основі тої комедії. Поважну пробу написати комедію вищого стилю з побуту українських поміщиків передреформових часів зробив Кропивницький у своїй чотириактовій комедії «Вуси», в якій досить зручно драматизовано оповідання Стороженка під тим самим титулом. Замість короткого Стороженкового анекдота Кропивницький дав, одначе, досить широкий малюнок побуту лівобережних українських поміщиків сорокових років, певно, не без деякого театрального шаржу, та все-таки перший його драматичний твір, де обходиться без любовної інтриги та гопака, хоч, звісно, не обходиться без чарки.

Пам'яткою його побуту в Галичині в 70-х роках треба вважати його переробку Гушалевичевих «Підгірян», драми з галицького селянського життя, яку Кропивницький трохи переробив головно задля вміщених у ній пісень із гарною музикою Вербицького.

До найкращих творів Кропивницького, таких, де драматург-творець перемагає актора, треба зачислити написану п'ятиактову драму «Зайдиголова», талановито написану студію з народного життя, де театральну інтригу заступає дійсний конфлікт різнорідних характерів мужеських і жіночих, і де акція без штучної підмоги розвивається натурально від початку до кінця, творячи при тім ряд театрально ефектовних сцен. «Зайдиголова» написана була, здається, ще в початку 80-их років*, але з її опублікуванням автор чомусь отягався аж до 1895 p., коли вона ввійшла в перший том харківського видання т[ак] зв[аної] повної збірки його творів.

* «Зайдиголова» написана була, здається, ще з початку 80-их років». — Драма «Зайдиголова» М. Кропивницького була написана в 1893 р.

Також у початках 80-х років була написана найпопулярніша драма Кропивницького «Глитай, або ж павук», потрохи на тій самій основі, що й Карпенкова «Наймичка», а зі значно меншим талантом. Постать сільського глитая, селянина-лихваря, що постала на Україні незабаром по знесенні кріпацтва на взір великоруського кулака, сама собою напрошувалася до драматичного оброблення, особливо, коли в серці такого суб'єкта, крім всемогучого досі бажання «наживи», прокинеться не менше сильне бажання покористуватися економічними клопотами визисканих людей для задоволення тілесної жадоби. Різниця в тім, що коли у Карпенка багатир заходить собі з жидівською наймичкою і автор вповні вичерпує весь трагізм положення дійових осіб, у Кропивницького глитай лакомиться на за-

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 398

мужню жінку, трагічне положення зовсім слабо мотивоване, а розв'язка полягає на такім аж надто вже наївнім непорозумінні, що грамотний чоловік із недалекої чужини пише і посилає листи через руки свого найгіршого ворога, який через те має нагоду затаювати їх.

Найкраще скомпонованим і найліпше виконаним із усіх творів Кропивницького, написаних від початку його діяльності до кінця 80-их літ, я вважаю чотириактову драму «Дві сім'ї». Без театральної інтриги розвивається акція драми дуже природно і з поетичною правдою, основаною на різнорідності характерів. Вражіння псує тільки остатня сценка, в якій на відомість, що одна з героїнь драми, Зінька, тільки що повісилася в коморі, дійові особи починають охати та каятися, хто тому винен, замість ухопити холодної води та оцту і відтерти повішену, як се дуже часто буває в подібних селянських трагедіях.

Подібний малюнок селянських типів з новочасного села подає чотириактова комедія «Чмир», тільки що тут композиція не обдумана, і розв'язка — очевидне обграбування сільського ремісника, несподівано збагаченого спадком по помершім браті, сільським шинкарем — аж надто неправдоподібна.

Досить дешевою, а декуди навіть легкомисно накиданою концесією загальній моді на «гопак і горілку» на сцені треба вважати триактову оперетку Кропивницького «Сватання Мусія, або Пісні в лицях». Се властиво досить різноманітна саламаха народних пісень із власними віршованими складаннями автора, нанизаних на дуже невибагливу нитку драматичного фарсу, обчислена, очевидно, на дуже невибагливий смак публіки. Сим і кінчу сей трохи, може, занадто подрібний огляд драматичної діяльності Кропивницького до кінця 80-их років.

Драматичній діяльності Івана Тобілевича (Карпенка-Карого) я присвятив ширший некролог, друкований в «Літературно-науковім віснику» з р. 1907, том XI, ст. 235-240, а тут зазначу лише, що на 80-ті роки припадає 6 його творів, а власне: «Бурлака» (1883), «Бондарівна» (1884), «Розумний і дурень» (1885), «Наймичка» (1886), «Мартин Боруля» (1886) і «Безталанна» (того ж року).

Вже перша драматична проба Тобілевича, зразу затитулована «Чабан», а в пізнішій переробці «Бурлака», показує в нім драматичного автора великого таланту, що потрапить у життєві явища вдумуватися далеко глибше

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 399

і освітлювати життєву боротьбу в її контрастах далеко яркіше, ніж Кропивницький. Енергічна одиниця, що самою силою своєї волі зупиняє бодай моментально хід поганої машини сільської деморалізації і спричинює остаточно її прочищення, — отеє справді драматична тема першого твору Тобілевича. Варто зазначити, що ся драма і в першій, і в другій редакції натрапила на опір російської цензури, а в другій редакції прислана на конкурс галицького виділу крайового у Львові, не вдостоїлася навіть третьої премії, коли першу премію одержала зовсім недоладно скомпонована драма пані Кибальчич «Катря Чайківна», а другої вдостоїлася досить шаблонова драма Манька «Нещасне кохання», про яку ніхто з членів комісії не знав, що се не оригінальний твір, а переробка драми Островського.

Друга драматична праця Тобілевича була смілою пробою сягнути в минувшість і драматизувати відому народну пісню про бондарівну. Проба не вдалася, бо Тобілевич замало знав відносини Правобережної, тоді ще польської України в XVIII віці, і з драми хвилевої пристрасті та примхи вельможного пана зробив драму розбійницької інтриги з фігурами більше в дусі Рінально Рінальдіні*, ніж у дусі польсько-руських відносин кінця XVIII віку.

* ... в дусі Рінальдо Рінальдіні... — Рінальдо Рінальдіні — герой однойменного кримінального роману німецького письменника Христіана-Августа Вульпіуса (1762— 1827).

В дальшій драмі «Розумний і дурень» Карпенко сягнув знову глиб народного життя, змалювавши типовий у ньому контраст між двома братами, нібито непрактичним ідеалістом і нібито практичним матеріалістом. В ряді драматичних образів автор показує, як вузький матеріалізм доводить чоловіка до морального і матеріального банкротства, а розумний ідеалізм являється опорою дальшого життя родини.

Найтрагічнішою драмою Карпенка можна назвати «Наймичку», в якій в основі лежить варіант теми трагічної історії Едіпа. Сільського багатиря тягне щось до бідної, але вродливої жидівської наймички. Рядом зовсім природних і легких при його становищі заходів він перетягає її до свого дому і робить її своєю любовницею, але при тім життя в його домі стає чим раз більше незносним, поки нарешті в самій трагічній хвилі він не дізнається, що знасилувана ним дівчина — його власна дочка.

Комедію «Мартин Боруля» можна назвати комедією idee fixe¹: багатий селянин забажав бути шляхтичем, т. є.

¹ Нав'язлива ідея (франц.). — Ред.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 400

удокументувати своє буцімто старе шляхетство, і таким способом із селянського стану вийти в «пани». Розчарування, яке стрічає його в різних заходах для сеї мети, доводить його до розуму і до покинення тої улюбленої фальшивої амбіції, що причинила йому немало коштів та прикростей.

В драмі «Безталанна», що в другій редакції має титул «Хто винен?», трагічний мотив — муж убиває жінку, з якою оженився з любові, але з якою життя затроює йому мати і до якої любов звільна гасить у ньому її сліпота та ревність її суперниці, що перетягає чоловіка до себе, — затемнений головно обставиною сліпоти, що являється не драматичним, а припадковим аксесуаром. Очевидно, драма не задовольняла самого автора, коли він перероблював її другий раз, але, на мою думку, титул «Безталанна» відповіднішій від титулу «Хто винен»?, бо ж про вину вбійці, хоч би й як слабохарактерного, не може бути ніякого сумніву.

В р. 1888 вийшов у Львові «Збірник драматичних творів Г. М. Бораковського», в якому поміщено драми «Лихом щастя не добудеш», «Маруся Чурай», «Із моря житейського», «Як долі немає, то й щастя минає» і комедію «Як жінки чоловіків морочать». В передмові автор каже, що хотів ті твори рік перед тим видати в Києві, та видання унеможливила цензура. Драма «Як долі немає, то й щастя минає» була перед тим друкована в катеринославській газеті «Степ» (1886, ч. 49, 50 і 51). Автор признає собі «маленький талантець», якого він пробував у більшім числі драматичних творів, «беручи для них такі правдиві случаї, котрі приходилося бачити своїми очима». Так само зазначує автор, що мова в тих творах «не чиста українська, а помішана, як тепер уже говорить у нас простий люд на старих сідовищах запорозьких біля Дніпрових порогів і у Старій Самарі».

«Талантець» Бораковського зовсім уже не такий малий. Перша його драма «Лихом щастя не добудеш», не вважаючи на дуже просту композицію, досить добре драматизує не дуже незвичайну в селянськім побуті подію, що жінка віддана заміж за нелюбого чоловіка, не можучи знайти з ним щастя в подружнім житті, при помочі, а властиво за почином свого давнішого милого вбиває ненависного мужа. Злочин викривається швидко, і обоє в тюрмі, а потім, певно, і в каторзі знаходять те спільне пожиття, якого не дав їм легальний стан. Пригадаю просторе і до-

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 401

сить гарне оповідання російської письменниці Дмитрієвої* на сю саму тему п[ід] з[аголовком] «Злая воля», поміщене десь у початку 80-их років у петербурзькім журналі «Дело»*. Чи твір Бораковського написаний під впливом сього оповідання, чи самостійно на підставі якоїсь місцевої події, не беруся рішати.

* Дмитрієва Валентина Іовівна (1859—1948) — російська письменниця, авторка ряду оповідань з селянського життя. Згадане Франком оповідання «Злая воля» надруковане 1883 р. в журналі «Дело».

* «Дело» — російський літературно-політичний журнал ліберально-буржуазного напряму, виходив у Петербурзі в 1866— 1888 pp.

Шестиактовою драмою «Маруся Чурай» Бораковський доказав, що в нього не «талантець», а справжній драматичний талант. Йому вдалася тут така річ, яка не вдалася, прим[іром] М. Старицькому, — викроїти з історії Хмельниччини драму, яка б, окрім чисто психологічного інтересу, ані разу не грішила проти історичного колориту. Се могло вдатися тільки тоді, коли автор зважився обминути особу Хмельницького і зазначити історичне тло тільки загальними, не многими, але певними рисами. Для сього йому добре придалася полтавська традиція про козачку Марусю Чураївну, в котрій бачено авторку деяких народних пісень і до котрої приложено переказ, що вона, отруївши свого коханця, який зрадив її та хотів женитися з іншою, була засуджена на смерть і уласкавлена гетьманом Хмельницьким та провела решту свого життя в монастирі. Драма Бораковського, скомпонована дуже просто, але при тім зовсім логічно, без погоні за театральними ефектами, має проте, крім літературної, також велику сценічну вартість і може вважатися одною з найліпших драм українського репертуару. Зазначу тільки той анахронізм, що автор робить також Хмельницького складачем народних пісень і між іншим приписує йому авторство пісні про чайку*, якої в іншім тексті, ніж поданий у Бораковського, автором уважають гетьмана Мазепу.

* ... приписує йому авторство пісні про чайку... — Пісня «Ой, біда, біда мні, чайці-небозі» належить до пісень літературного походження на слова невідомих авторів, перший її запис вміщений у рукописному збірнику кінця XVII — початку XVIIІ ст.

Що можна написати веселу комедію без гопака і без чарки, доказав Бораковський своєю двоактовою «видумкою» п[ід] з[аголовком] «Як жінки чоловіків морочать». Се комедія з типу т[ак] зв[аних] «комедій з перевдяганням». Солдат відучує двох хазяїнів від п'янства, передягаючи їх у п'яному стані в солдатський мундир і проходячи з ними по проспанні солдатську муштру. Жінки обох хазяїнів, що були в змові з солдатом для переведення сеї комедії, за одним заходом позбуваються його з постою, оскарживши його перед фельдфебелем, що розпоює їх чоловіків і підлабузнюється до них

Не вдалася Бораковському, на мою думку, триактова драма «Із моря житейського», в якій замість розвинути

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 402

відповідно мотив силуваного подружжя, якому опирається дівчина, яку по закону ніхто не може присилувати брати шлюб із нелюбим їй чоловіком, автор без потреби накопичив одне скалічення, одну смерть, одне самовбійство і одне божевілля.

Невдатним можна назвати також кінець незле, зрештою, скомпонованої драми «Як долі немає, то й щастя минає». Тема драми така: щасливому подружжю парубка й дівчини стає на перешкоді несподіване покликання парубка як ополченця на війну з турками. Кілька місяців по його відході земський фельдшер Телігин, що й собі ж залицявся до тої дівчини, доручає її родичам лист буцімто від товариша військового парубка, що їх сина в битві перед його очима розірвала турецька бомба. Сей лист був фальсифікат самого фельдшера, та швидко по тім родичі парубка одержали урядове повідомлення, що їх син по одній битві з турками пропав безслідно. Наслідком сього фельдшер поновляє свої заходи біля дівчини, а коли вона, ведена вірним жіночим інстинктом, з ненавистю відкидає його, їй предкладає свою руку батько парубка, старий одинокий вдовець, щоб по страті сина мати при кім доживати віку. Пару місяців по шлюбі, протягом яких між старим мужем і молодою жінкою не було ніяких подружніх зносин, вертає з війська син, що в часі битви полонений турками, по замиренні був пущений на волю. В хаті свого батька він застає свою колишню сужену як жінку свого батька. Автор робить із сього трагічну катастрофу: жінка-дівчина з розпуки кидається в криницю і гине, а син-вояк збирається йти в монастир. На мою думку, ся катастрофа зовсім непотрібна, бо таке подружжя, як фактично недоконане non consummatum, здається, навіть після російських законів дає право до розводу, і син та батько, порадившися з попом, замість фельдшера, могли без великих клопотів поладити се діло миром.

Із драм Бораковського, здається, ані одна в 80-их роках не була допущена на сцену. Із допущених на сцену назвемо дві драми актора Л. Манька «Краще своє латане, як чуже хватане» і «Нещасне кохання», про яке згадано вже вище — обі переробки з російського. Між операми треба згадати «Різдвяну ніч», лібретто Старицького з музикою Лисенка, і «Запорожець за Дунаєм», лібретто Артемовського*. Між оперетами, крім згаданих уже, треба назвати «Вечерниці», музикальну переробку четвертого

* ... лібретто Артемовського... — Йдеться про Гулака-Артемовського Семена Степановича (1813—1873), українського композитора, оперного співака і драматурга.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 403

акту Шевченкового «Назара Стодолі», текст і музику Петра Ніщинського, «За Німан іду», переробку драми Александрова, доконану Старицьким з музикою Лисенка, «Сорочинський ярмарок», переробку Гоголевої повісті, доконану Старицьким з музикою Лисенка, «Цигани», переробку польської драми Корженьовського, доконану також Старицьким. Із водевілів, крім згаданих уже, були допущені на сцену «Кум мірошник» Дмитренка, «Бувальщина» Устенка і «По-модному» Старицького. Із жінок-авторок пробували своїх сил у драматичній штуці і добилися допущення на сцену Олена Пчілка з комедією «Світова річ» і Ольга Шабельська з мелодрамою «Під Івана Купала».

Як уже сказано було вище, одна і то, можна сказати, головна частина українського руху в другій половині 70-их літ перенеслася до Женеви. В початку 80-их літ могло здаватися, що довкола особи Драгоманова згуртується стільки тямущих людей, що здужають піддержати правильне періодичне видання. З Галичини прибув до Женеви Михайло Павлик, а з Росії молодий лікар Сергій Подолинський, не емігрант, син досить багатих родичів. Здається, що він обіцявся своїми фондами піддержати періодичне видавництво, і ось зимою 1880 р. появилася в Женеві перша книжка журналу «Громада, українська часопись», за місяці падолист і грудень 1880 р. Журнал виступив як періодичне продовження неперіодичної збірки «Громада», а власне, як її п'ятий річник. На чолі першої книжки поміщено програму, підписану Драгомановим, Павликом і Подолинським, у якій по зазначенні об'єму й окремішності української землі та національності виставлено провідні ідеї, «бажання» редакції в трьох мотивованих точках, із яких перша жадала повної рівноправності всіх людей, повної автономії всіх громад і повної свободи слова, друку, зборів, товариств і навчання та повної самостійності федерації всіх громад на всій Україні. В справах господарських поставлено основні жадання спільної власності землі та продукційних знарядів і кооперації свобідних робітників. В справах освітніх (культурних) виставлено жадання зросту «позитивної науки про речі природні і громадські», одначе з повною толеранцією всіх вір і релігійних корпорацій. Виставлено також бажання «при першім случаю скасувати державне військо і позаводити громадське козацтво (міліцію), в котрому б кождий громадянин мав оружжя і знав з ним обертатися».

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 404

На жаль часопис «Громада» простояв дуже недовго. В р. 1881 вийшло тільки одне число, і на тім видання перервалося. Оба числа заповнили всі три співробітники і, крім них, тільки дві особи. Подолинський дав дві просторі статті: «Громадівство (соціалізм) і теорія Дарвіна», якою розпочалася перша книжка, і реферат «Громадівський рух в Англії і Ірландії», що, розпочатий у першій книжці, скінчився в другій. В другій книжці надто він дав короткий «Перегляд громадівського руху в Західній Європі». Драгоманов у обох книжках дав тільки хронікарські та редакційні статті, а власне: збірку дописів з України про мужицькі бунти і письменних бунтарів у р. 1880, про перше народне віче русинів у Львові і про найновіші появи робітницького руху в Західній Європі. В другій книжці з приводу поміщеної там просторої статті Анни Павлик «Мої і людські гріхи, а панська та попівська правда» і доданої до неї статті М. Павлика «От хто робить порядки межи людьми» Драгоманов додав свої уваги п[ід] з[аголовком] «Наука з попередніх оповідань». Друга книжка кінчиться його ж короткою запискою «Полякам-громадівцям у Росії». М. Павлик подав у першій книжці початок своєї повісті «Вихора» і хронікарську статтю п[ід] з[аголовком] «Україна австрійська», а в другій книжці, крім згаданої вже дописки до статті своєї сестри, другу хронікарську статтю «Новини з австрійської України». Коли додамо до сего поміщений у першій книжці під буквами «С. К.» допис із російської України «Солдатська служба», то вичерпаємо весь зміст сього інтересного часопису. Найцінніші в нім, окрім програми, були, без сумніву, праці С. Подолинського, із яких перша була тоді ж у німецькім перекладі опублікована в будапештенській робітницькій газеті п[ід] з[аголовком] «Sozialismus und Darwinismus».

В тім самім 1880 р. Подолинський, живучи в Женеві, опублікував своїм коштом дві досить великі популярно-наукові книжки, написані дуже талановито і фахово: «Здоров'я і життя людей на Україні» і «Ремесла і фабрики на Україні». Здається, що в 1881 р. обіцяні Подолинському з дому грошові присилки не дописали, видання часопису «Громада» перервалося, і сам він, покинувши Женеву, переїхав до Монпельє у Південній Франції. З ним разом поїхав і Павлик і прожив там кілька місяців, доки Подолинського наслідком нервового розстрою не поміщено в домі божевільних.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 405

Тим часом Драгоманов сам працював не покладаючи рук. В р. 1881 він опублікував книжечку «Нові українські пісні про громадські справи (1764-1880)», історичну студію великої наукової вартості, в які й на основі народних пісень та друкованих джерел оглянув історичну еволюцію українського народу за час майже півтора остатнього століття, скрізь зазначуючи гуманний і свободолюбний дух того народу, наскільки він проявляється в його пісенній творчості.

В р. 1882 Драгоманов, поминаючи зовсім виданий перед тим часопис, що фігурував як п'ятий річник «Громади», видав п'ятий том неперіодичної збірки «Громада». Крім двох статей, а власне якогось Л. Л. «Дорога по Полтавщині в р. 1876» і Володимира Навроцького «П'янство і пропінація в Галичині» (се була зовсім нова робота супроти тої, що в р, 1872 була друкована в «Правді» п[ід] з[аголовком] «Що нас коштує пропінація»), вся решта сього тому була чи то редакторською, чи авторською працею самого Драгоманова. Головну часть місця зайняли тут, як і в другім томі, «Звістки з України», а спеціально — «Житє по селах». «Звістки» впорядковані були, подібно як і в другім томі, на ось яких 5 груп: 1) здирства; 2) темнота; а) учителі: школа, церква, суди; б) темні люди; 3) усяке лихо вкупі; 4) марні надії (виселки, мрії); 5) проби повстання і товариських порядків. Окремо немов додаток до сього зводу Драгоманов помістив тут же статтю «Українські селяни в неспокійні роки 1880-82». Більше локальне значення мала його там же поміщена стаття «Козацькі спомини й громадські потреби в Кубанщині». Зате стаття «Українські громадівці перед польським соціалізмом і польським патріотизмом» являється немов прелюдією до капітальної політичної праці Драгоманова «Историческая Польша и великорусская демократия», що писалася, мабуть, в тім самім часі для часопису російських конституціоналістів «Вольное слово», який у другій половині 1881 р. почав виходити в Женеві. П'ятий і остатній том «Громади» кінчиться коротеньким некрологом Навроцького, в якім Драгоманов зі щирим жалем споминає «покійного товариша, який не в усьому згоджувався з нами, та все-таки щиро помагав нашій праці чим міг, найбільше своїм заняттям статистики крайової. Так він дослав нам замітки про поділ землі між станами в Галичині, котрими ми скористувались порядкуючи до друку книжку «Про хліборобство», —

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 406

а далі написав для «Громади» згадану працю. Навроцький був один з найчесніших галицьких «молодих» народовців або українолюбців, котрі появились в 60-ті роки, один з тих, котрі найбільше вдержали в собі вільних думок молодих часів, а вкупі з тим один з найбільше працьовитих людей свого гурту».

Від серпня 1881 р. почало в Женеві виходити «Вольное слово», щотижневий часопис, оснований російськими конституціоналістами, що з нагоди замордування царя Олександра II* і в надії зміни системи під новим царем зложили значний фонд на заснування друкованого органу для пропаганди своїх думок. В Женеві вони справили собі свою власну друкарню і запевнили виданню дуже численну, розгалужену і впливову кореспонденцію. Редактором, хоч не гласним (непідписуваним на числах часопису, річ можлива тільки в вільній Швейцарії), став Севастіян Семенович Мальшинський*. Перші два номери вийшли без участі Драгоманова. Від третього почала друкуватися в «Вольном слове» його простора праця «Историческая Польша и великорусская демократия», що тяглася аж до ч. 20 і вийшла також окремою книжкою. Се була найважніша публіцистична праця, яка появилася у «Вольном слове», і через неї Драгоманов ipso facto став головним співробітником «Вольного слова». Щоправда, в першім півроці він, крім сеї головної статті, дав тільки два малі відзиви в числах 9 і 18. Се значно змінилося в р. 1882, в якім Драгоманов майже в кождім числі містив одну, дві або й більше статей та публіцистичних уваг, поки з початком р. 1883 (з числом 52) задля виїзду Мальшинського до Росії не почав підписувати «Вольного слова» як його редактор. Під його редакцією вийшло одначе тільки 10 чисел, бо в маю 1883 р. подвійним числом 61-62 закінчено се видання, а властиво «отложено на неопределенное время». Се було перед самою коронацією Олександра III*, при якій деякі конституціоналісти надіялися проголошення конституції. Ся надія, одначе, не справдилася, і ціле панування Олександра III було часом найтяжчої реакції, перед якою конституційні плани мусили бути відложені до ліпших часів. Із публіцистичних праць Драгоманова, друкованих у «Вольном слове» 1882-3 p. назвемо тут тільки важніші: «Гер-

¹ Самим фактом (лат.). — Ред.

* Олександр II (1818—1881) — російський імператор (1855—1881), провадив політику національного гніту, зокрема всіляко затримував розвиток української культури, затвердив Валуевський циркуляр 1863 р. та Емський акт 1876 p., убитий народовольцями.

* Мальшинський Аркадій (Севастіан Семенович) (1841—1899) — російський реакційний журналіст. З часом з'ясувалась його провокаторська місія в журналі «Вольное слово».

* Олександр III (1845—1894) — російський імператор (1881—1894), проводив реакційну політику — посилив поліцейський режим, обмежив буржуазні реформи 60—70-х років.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 407

манство на Востоке и Западе» (ч. 30 і 31), «П'янство, искусство и свобода» (ч. 33), «Народная воля» о централизации революционной борьбы в России» (ч. 37 и 38), «К биографии А. И. Желябова» (ч. 39 і 40), «Еврейский вопрос на Украине» (ч. 41). «Процесс постыдный во всех отношениях» (ч. 43), «Война с памятью о Шевченке (ч. 46) і «Учащаяся молодежь и политическая агитация» (ч. 50). Майже всі ті статті і поминені нами численні редакційні уваги просто чи посередньо дотикали українських справ, а деякі займалися ними спеціально.

Женевське «Вольное слово» мало значний вплив у Росії, особливо в кругах ліберальних дідичів, т[ак] зв[аних] земців, що творили тоді головну, кращу часть російської інтелігенції, наскільки можна незалежну від всевладної бюрократії. В крузі тих людей почав у початку 80-их років творитися широко розгалужений зв'язок, що прибрав собі назву «Земський союз» і видав у Женеві свою програму, якої основою було заведення політичної свободи в Росії. Се дало привід Драгоманову взятися до дуже трудної праці уложення спеціальної політичної та соціальної програми для всеї Росії, якій він дав титул «Свободный союз» («Вільна спілка»). Щоб зробити таку програму хоч би в приближенні практичною, треба було перебороти деякі великі труднощі, а в першім ряді ту трудність, яку насувало в Росії національне питання. Драгоманов, здається, не підозрівав усеї трудності сього завдання і старався оминути її проектом поділу Росії на більше-менше національно одноцільні території, причім, одначе, кожда більша національність відповідно до свого географічного положення розпадалась би на кілька таких територій. Легко зрозуміти, що при признанні таким територіям широкої автономії і при присутності в кождій із них сильної партії централізаторів та об'єдинителів така організація в Росії вела би швидше до заглади, як до розвою недержавних національностей.

Рівночасно з працею при «Вольном слове», при якім якийсь час заробляв також Павлик коректорською роботою, Драгоманов зайнявся працею над виданням т[ак] зв[аних] політичних, т. є історичних пісень українського народу, яких видання в науковім обробленні мало бути продовженням згаданого нами вище видання історичних пісень Антоновича й Драгоманова з р. 1874. В р. 1883 і 85 він випустив двома книжками два розділи першої часті своєї пу-

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 408

блікації*, із яких перший розділ загально обговорює кінець козацтва в початках XVIII віку, а другий — гетьманщину і слобідщину вр. 1709 до 1765, т. є в тім самім часі. В обох сих випусках історичні екскурси та уваги автора значно переважають пісенний матеріал. Друга частина сеї праці мала займатися подіями з другої половини XVIII віку. Драгоманов в остатніх роках свого життя в Женеві, а також іще в Софії присвятив їй багато праці, але не встиг опублікувати. В Женеві 1889 р. він для видаваного там кружком російських революціонерів часопису «Свободная Россия» написав ще одну простору статтю п[ід] з[аголовком] «Либерализм и земство в России», що була перекладена мною на польську мову і видана в «Kurjer'i Lwowski'm»* і окремою брошурою п[ід] з[аголовокм] «Z dziejow liberalizmu w Rosyі».

* В р. 1883 і 85 він випустив двома книжками два розділи першої часті своєї публікації... — Йдеться про «Політичні пісні українського народу XVIII—XIX ст. З увагами М. Драгоманова», Ч. 1, розд. І. Женева, 1883, і ч. 1, розд. II. Женева, 1885.

* «Kurjer Lwowski» — польська щоденна ліберально-буржуазна газета, яка виходила у Львові з 1883 по 1926 р. В період (1887—1898), коли в ній співробітничав І. Франко, підтримувала польський і український демократичний рух у Галичині.

Остатні роки побуту Драгоманова в Женеві ставали для нього чимраз тяжчими. Реакція в Росії зробила йому неможливим публікувати там свої праці, а навіть утруднювала найзвичайнішу пересилку грошей. Женевські видання, особливо українські, заборонені не тільки в Росії, але також і в Австрії, ішли слабо і не оплачувалися зовсім. До того йому прийшла думка видати в Женеві стереотипове видання поезій Шевченка, і хоч як принадними видавалися обчислення Драгоманова щодо коштів такого видання, то всетаки приготовлення стереотипів пожерло кілька тисяч франків і фактично не було докінчене, а брак фондів спричинив те, що до їх надрукування не приступлено зовсім. З одинокою підмогою Драгоманову в його тяжкім положенні поспішив Микола Ковалевський*, предложивши йому присилати щороку досить значну суму запомоги, яку він брався збирати на Україні, з тим, щоб Драгоманов занявся написанням історії української літератури. Драгоманов був змушений обставинами прийняти запомогу, яка зрештою не доходила його так справно, як він міг того бажати, але обставини не позволили йому зайнятися працею над історією літератури, особливо старої доби, про яку він мав скупі відомості і ще скупіші джерела. З принагідних праць, таких як стаття «Die Kosaken» в енциклопедії Ерша і Грубера*, або співробітництво з Елізе Реклю* при п'ятім томі його «Geographie universelle», в якім Драгоманов поміг йому дуже добре обробити географію України, не можна було ждати багато доходу. При тім він щораз частіше почав занепадати на здоров'ї.

* Ковалевський Микола Васильович (1841—1898) — український громадський демократичний діяч, перебував у дружніх стосунках з І. Франком, М. Павликом, М. Драгомановим, збирав кошти для прогресивної української преси за кордоном.

* ... енциклопедія Ерша і Грубера... — Йдеться про «Allgemeine Encyklopedie der Wissenschaften und Kunste», започатковану німецькими вченими Ершем Йоганном-Самуїлом (1766—1828) та Грубером Йоганном-Готфрідом (1774—1851).

* Реклю Жан Жак Елізе (1830—1905) — французький географ, соціолог та політичний діяч, один з теоретиків анархізму, автор праць «Земля й люди. Нова всесвітня географія» у 19-ти томах, «Людина і земля» у 6-ти томах.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 409

Йому й його родині при кінці 80-их років трапився досить несподіваний вихід: його найстарша дочка Лідія* вийшла заміж за молодого болгарського вченого Івана Шишманова*, що прибув до Женеви як стипендіат болгарського правительства і швидко по тім дістав місце професора на першім болгарськім університеті в Софії. За його впливом болгарський князь покликав також Драгоманова на кафедру всесвітньої історії в Софії з річною платою 12000 франків. Се був, здавалося, щасливий вихід, та доля позавиділа Драгоманову того значного успіху в публічнім житті, бо швидко по приїзді в Софію він заболів страшною хворобою аневризма (роздуття) аорти, яка в р. 1895 звела його в могилу. Проте остатні роки його життя, що припадають на період 90-их літ, заповнені такою напруженою, різнорідною і многоважною працею, що нам доведеться говорити про неї окремо в однім із дальших розділів.

* ... його найстарша дочка Лідія... — Йдеться про Драгоманову Лідію Михайлівну (1866—1937).

* Шишманов Іван (1862—1928) — болгарський літературознавець, фольклорист і історик, професор Софійського університету.

XLVI. 80-ті РОКИ В ГАЛИЧИНІ

80-ті роки в Галичині можна назвати періодом банкротств ідейних і матеріальних. Найперше і найсильніше збанкротувала москвофільська партія, якої чільні репрезентанти, починаючи Адольфом Добрянським із Угорської Русі та Іваном Наумовичем, були в р. 1882 арештовані під різними закидами політичної натури і програли, хоч і не зовсім соромно, великий політичний «процес Ольги Грабар і товаришів»¹. Хоча значних політичних злочинів їм не доказано і позасуджувано їх лише за менші проступки, то проте судова розправа в цілій повноті виявила ідейне банкротство і моральну гниль, що розвельможнилися були в тій партії. За сим ідейним банкротством, яке потягло за собою перехід Наумовича на православ'я і еміграцію його з родиною до Росії, наступило швидко фінансове банкротство, крах т[ак] зв[аного] крилошанського банку, основаного найвиднішими капіталістами москвофільської

¹ Видана тоді ж стенограма розправи в тім процесі, що відбулася в днях 12 червня до 30 липня 1882 p., п[ід] з[аголовком] «Стенографический отчет из судовой розправы по делу Ольги Грабар и товарищей, обжалованных о преступление головной зрады из § 58 бук. в карн. зак.» — се многоважний, не використаний досі як слід документ для історії галицько-руського москвофільства.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 410

партії буцімто для рятування селян від жидівської лихви, який одначе своєю банковою лихвою довів до маєткової руїни звиш 30000 селянських родин і нарешті сам опинився перед недобором звиш мільйона ринських.

Важним фактом, від якого почалася криза в москвофільськім таборі, був приїзд до Львова в р. 1880 Адольфа Добрянського з дочкою на довший побут. Адольф Добрянський, бувший високий урядник угорської корони, потім заможний дідич угорського села Чертежа, положеного на самій границі Галичини, ще 1849 р. визначився услугами для австрійської династії, за які був іменований радником цісарського двора; рівночасно, одначе, познайомившися з російськими генералами та високими урядниками, що були тоді в Угорщині проводирями російської пацифікаційної армії, зробився гарячим прихильником Росії і добровільним агентом ідеї сполучення Угорської Русі з російською державою. Одна його дочка вийшла заміж за професора Будиловича*, відомого російського славіста зі слов'янофільським напрямком, друга за угроруса Грабара, який одначе перейшов у російську службу і швидко лишив її вдовою, а його син Мирослав*, скінчивши студії, вступив також у російську урядову службу. На старості літ Адольф Добрянський задумав словом і пером ширити свою ідею єдинства Русі. В р. 1879 він опублікував у петербурзькім «Журнале Министерства народного просвещения»* статтю «О западных границах Подкарпатской Руси со времен св. Владимира». З початком 80-их років він почав субвенцюнувати віденський тижневик «Parlamentar», а прибувши до Львова, зробився на якийсь час осередком москвофільського товариства, устроюючи в своїм помешканні вечірки з забавами для молодіжі і з політичними розмовами для старших. Його метою було реорганізувати москвофільську партію в Галичині для живішої акції на користь Росії, а його син Мирослав, тоді «чиновник для особых поручений» при варшавськім генерал-губернаторі, пробував серед галицьких москвофілів зорганізувати формальну шпіонажу службу не тільки для слідження російських утікачів, званих тоді нігілістами, але також для воєнних цілей на випадок війни Росії з Австрією. Ся робота велася досить зручно і таємно і могла б була вестися довгі літа, якби не нерозважний крок Наумовича, що, користаючи зі спору громади Гнилички зі священиком із Гнилиць, при помочі довіреного дяка гни-

* Будилович Антін Семенович (1846—1908) — російський славіст, професор Варшавського університету, у якому викладав російську і церковнослов'янську мови.

* Добрянський Мирослав Адольфович (1849—1898) — син А. Добрянського, чиновник синоду.

* «Журнал Министерства народного просвещения» — орган Міністерства народної освіти. Виходив у Петербурзі в 1834—1917 pp.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 411

лицького Шпондера довів громаду Гнилички до заяви в тернопільськім старостві, що переходить на православ'я. Сей факт заалярмував усю публічну опінію в Галичині, особливо польську. Впливовий краківський орган «Czas»* назвав Гнилички «безкровною Боснією», натякаючи на недавнє повстання босняків проти австрійської окупації*. Тоді львівська поліція почала пильніше слідити москвофільські зібрання і зимою в початках 1882 p. арештувала у Львові не тільки Адольфа Добрянського з дочкою, але також багато видних представників москвофільства, в тім числі редакторів «Слова» Площанського і Маркова, а на провінції арештовано Наумовича з сином Володимиром* і також численних москвофілів у Станіславі, Коломиї і навіть у Чернівцях. Процес тих арештованих не викрив усеї їх роботи, якої нитки сягали занадто високо в російські урядові сфери, але для москвофільської партії в Галичині був тяжким ударом. Серед галицько-руської публіки він викликав живе хвилювання в напрямі до народовства і значний упадок москвофільських кандидатів при виборах.

* «Сzas» — польська громадсько-політична газета консервативного напряму; виходила у Кракові протягом 1848— 1934 pp., потім у Варшаві в 1935—1939 pp.

* Наумович Володимир (1860—?) — автор статті «Величина і будова світа звіздного» (1879), виданої 1901 р. окремою книжкою з додатком «Споминів про Володимира Наумовича» І. Франка.

Се відбилося також на москвофільській періодичній пресі. Ще 1881 p., перед процесом, два головні співробітники «Слова» Марков і Авдиковський виступили з редакції і заснували новий часопис «Пролом», очевидно, під впливом Адольфа Добрянського, заповідаючи поворот у дотеперішній політиці галицьких москвофілів, що, досі тихо симпатизуючи з Росією, раз у раз голосили свою австрійську вірнопідданість. Новий часопис мав зробити кінець тій облуді, та йому довелося вести тяжку боротьбу з прокураторією, що конфіскувала його числа дуже часто. Під натиском уряду виступила проти «Пролому» також духовна власть, забороняючи в р. 1882 духовенству читання і передплачування сеї газети. Наслідком сього від р. 1883 почав виходити «Новый пролом» під тою самою редакцією і з тими самими труднощами; він виходив до кінця 1887 p., від р. 1888 почала під редакцією Маркова і Пелеха* виходити «Червоная Русь» як продовження «Нового пролома», що перейшла в дальше десятиліття.

* Пелех Іван (1859—1914) — журналіст «москвофільської» орієнтації.

Загалом у москвофільській пресі 80-их років помічаємо занепад. Видавана в москвофільськім дусі «Газета школьна», що почала виходити 1875 p., перестала виходити в р. 1879, а з роком 1880 почала виходити «Шкільна часопись»* під редакцією Григорія Врецьони*, держана в народовськім

* «Шкільна часопись» — виходила у Львові до 1919 р.

* Врецьона Григорій Захарович (1839—1901) — учитель, учасник громадського і літературного руху в Галичині.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 412

дусі. Москвофільський часопис для дітей «Ластівка», розпочатий ще 1869 p., перестав виходити 1881 р. Видаване при «Проломі» політичне письмо «Віче» держалося лише два роки 1881-82, а видаване при «Новом проломе» «Новое вече» держалося тільки один рік 1883. В р. 1881 виходив під редакцією Ісидора Киселевського* «Бескид, журнал, посвященный политической экономии, земледелию, промышленности, торговли и финансам», з додатком «Листка выиграшей», та се видання, при якому головним співробітником був Іван Омелянович Левицький, не продержалося навіть повного року. Так само лиш три роки (1881-83) держалася «Новость», видавана додатком до «Слова», а «Слово боже», що розпочав був видавати Наумович як додаток до «Науки», не продержалося й півтретя року (1879-81)*. В р. 1885 розпочав Венедикт Площанський видавати місячний додаток до «Слова» п[ід] з[аголовком] «Прикарпатская Русь», але сього видання вийшло лише три числа. Крім Площанського, дали тут по одній статті Петрушевич і Вінцковський. Сама «Наука», видавана зразу в Коломиї дуже добре (1871-76), у Львові під редакцією А. Щербана значно підупала, і по дев'ятилітнім видаванні в р. 1886 була перенесена до Відня*.

* Киселевський Ісидор (1851—1893) — за фахом юрист, учасник культурницького руху в Галичині.

* ... (1879—81) — у першодруці — «1879—82».

* «Наука»... під редакцією О. Щербана значно підупала, і по дев'ятилітнім видаванні вр. 1886 була перенесена до Відня. — Щербан Олексій — літератор «москвофільської» орієнтації; видавав журн. «Наука» в 1877—1883 pp. З 1877 по 1893 р. «Наука» виходила у Відні.

Не краще стояли й провінціальні газети, що від кінця 70-их і протягом 80-их років під впливом загального оживлення руської народності появлялися по різних містах. Найсильніше стояла і достояла й досі основана Наумовичем у р. 1871 у Коломиї «Русская рада»*, певно, тому що, не вважаючи на москвофільський відтінок у мові й загальній тенденції, під впливом місцевих обставин ніколи не була партійною газетою і досить добре відповідала мало ще розвитим політичним потребам селянського народу. Натомість інші періодики в Коломиї держалися недовго. Три роки (1878-80) держалася «Весна», літературний часопис дуже невеликої літературної вартості. Три роки простояв «Приятель детей», видаваний Трембицьким* (1881-83). Два роки (1881-82) виходило там «Switlo», видаване народним учителем Михайлом Кореневичем* латинськими буквами, мабуть, за польською підмогою. Більше-менше чистою російською мовою видавався в Коломиї в роках 1879-85 «Старообрядець», одинокий тоді орган російських старообрядців, т[ак] зв[аних] пилипонів, що жиють головно в селі Білобожинці на Буковині. В Станіславові, як уже згадано вище, почав 1879 р. виходити

* «Русская рада» — газета «москвофільського» напряму, що виходила в Коломиї в 1871—1893 pp.

* Трембицький Ізидор (1847 — ?) — драматург, культурний діяч у Галичині, організатор і керівник «Першого літературно-драматичного товариства імені Г. Квітки-Основ'яненка» в Коломиї.

* Кореневич Михайло Іванович (1854—?) — педагог і літератор ліберально-буржуазного напряму.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 413

«Господар и промышленник», що від 1883 p. перенісся до Львова.

Найважнішою з тих москвофільських публікацій була все-таки газета «Слово», що закінчила своє існування в половині 1887 р. Видавцем підписувався до кінця Венедикт Площанський, а відповідальними редакторами в часі його виїздів до Росії були в р. 1886 Мончаловський, в 1887 якийсь час Клемертович. Всі ті остатні річники «Слова» визначалися багатством кореспонденцій із різних сторін Галичини. Белетристична часть загалом була слаба, в часті зичена з російських газет, зате в науковім відділі, в фейлетонах поміщено немало цінних праць і дрібніших причинків, споминів, описів та некрологів. Дуже пильним і талановитим співробітником був Яків Головацький, що помістив тут ряд статей історичних та літературних критик, із яких зазначимо особливо: «Польская ученость» (критика на польську бібліографію Естрайхера 1881 p.), яка викликала в тім же річнику «Слова» ще два просторі причинки. В тім же річнику «Слова» він подав відомість про записки василіанського суперіора Костецького в Умані про уманську різню і свої спомини про Достоєвського*. В р. 1886 він подав «Материалы к истории Галичини с 1772 года» і статтю в обороні пам'яті Зубрицького, а в р. 1887 між іншим «Как жилось русскому народу в золотой век цветущей Польши» і «На каком пространстве земного шара господствует православие и употребляется русская азбука».

* ... свої спомини про Достоєвського. — Насправді «Воспоминания о Достоевском» Я. Головацького були надруковані 1881 р. («Слово», № 19).

Другий визначний співробітник «Слова» А. Петрушевич помістив у р. 1880 статтю «Столетняя годовщина рождения В. Копитара», а починаючи від p. 1884 до 1886, друкував під загальним титулом «Ответы и вопросы» простору розвідку, в якій ще раз трактував справу неавтентичності старочеських пам'яток на основі новішої літератури, а найширше зупинився над питанням, де саме вмер св. Мефодій. Се питання тоді в слов'янофільських кругах Австрії й Росії наробило багато шуму з нагоди тисячоліття від смерті Мефодія в р. 1885 і дало привід до всеслов'янського паломництва до моравського міста Велеграду, як буцімто місця, де вмер і був похоронений Мефодій. Слов'янофіли опиралися при тім на працях чеських учених Шафарика й Палацького, не вважаючи на досліди новіших німецьких та російських учених, які місце смерті Мефодія уважали непевним або клали його на паннонське місто Мосбург по

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 414

правім боці Дунаю, яке колись було столицею слов'янських королів Прівіни та його сина Коцеля*, що перші прийняли християнство, а другий із них виробив Мефодієві папську номінацію на паннонського єпископа. Петрушевич станув також на тім становищі, що Мефодій умер у Коцелевій столиці, і обставив свій погляд дуже багатою літературою та різнорідними полемічними вилазками.

* ... Прівіни та його сина Коцеля... — Маються на увазі Прибина (пом. 860 p.), слов'янський князь, правив Нітранським князівством, розташованим иа території сучасної Словаччини, та Коцель (Коцел, 861—874) — його син, який приймав у себе і підтримував просвітителів Кирила і Мефодія.

Із інших співробітників «Слова», що в 80-их роках дали в ньому важніші праці, назвемо поперед усього Венедикта Ружицького*, якого праця «Славяны и туркы» тяглася більше як два роки (1880-1882) і який, крім того, в р. 1882 помістив там же історичний нарис про Ірландію. В р. 1880 «Слово» передрукувало згадану вже статтю Адольфа Добрянського про західні границі Прикарпатської Русі. В р. 1881 Теодор Білоус, тоді директор гімназії в Бохні, помістив тут простору працю «Родина князей Острожских, защитителей Юго-Западной Руси».

* Ружицький Венедикт Миколайович (1820—1887) — ліберальний громадський і церковний діяч у Галичині.

В роках 1880 і дальших о. Тит Блонський, парох із Дори, друкував у «Слові» частини «Из записок русского туриста» та принагідні літературно-критичні фейлетони п[ід] з[аголовком] «Литературные записки». В р. 1885 в ювілейнім числі «Слова» на пам'ять двадцятип'ятиліття його видавання Богдан Дідицький надрукував свої спомини «Як я стал редактором «Слова» і свої спомини про Михайла Качковського. Сам редактор Площанський надрукував 1885 р. свої «Записки из поездки в Прагу 1883 p.».

Із змісту «Нового пролому» 1885 р. треба піднести простору статтю Ф. Свистуна*, тоді гімназіального учителя в Ряшеві, п[ід] з[аголовком] «Чем есть для нас Шевченко?», в якій автор суперечно з дотеперішніми відзивами москвофілів про Шевченка як про неука і п'яницю не завагався піднести національне значення Шевченка також для москвофілів. Той сам автор помістив у тій же газеті 1886 р. дві просторі статті: «Галицкая Русь в европейской политице» і «Спор о варяго-руссах» з приводу полеміки між Партицьким і Петрушевичем за Скандінавщину в старій Русі.

* ... статтю Ф. Свистуна... — Йдеться про Свистуна Пилипа Івановича (1844—1916), українського літературознавця та історика «москвофільського» напряму.

Деякий літературний інтерес мав також «Родимый листок», видаваний у Чернівцях від р. 1879 до 1882 о. Миколою Огоновським. Се була інтересна проба погодити на буковинськім грунті москвофільство з українофільством. «Родимый листок» друкував деякі твори Федьковича, Данила Млаки, опублікував навіть один вірш Маркіяна Шашкевича та пару статей Ігнатія Онишкевича руською на-

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 415

родною мовою, а обік того, вірші та статті авторів, що намагалися писати російською мовою. Між поетами стрічаємо тут галичанина Гушалевича та угроруса Олександра Павловича*; в відділі оповідань передруковано в р. 1880 «Капитанскую дочку» Пушкіна, а в р. 1881 одну статтю Пипіна. Між оповіданнями стрічаємо імена галичан Василя Залозецького*, В. Хиляка та його ж псевдоніми Єронім Анонім і В. Нелях і самого редактора Миколу Огоновського. Із статей наукових найважніші Миколи Устияновича «Возрождение Галицкой Руси и Маркиян Шашкевич» (1880), Онишкевича студія про Макаровського та Амбросія Шанковського* «Воспоминания из недавной бывальщины» про події в Станіславові весною 1848 р. Із буковинців, крім Ісидора Воробкевича та Федьковича, стрічаємо тут вірші й оповідання Григорія Купчанка, Омеляна Поповича та Л. Симигиновича*.

* Павлович Олександр Іванович (1819—1900) — український письменник і ліберально-буржуазний діяч на Закарпатті.

* Залозецький Василь Дмитрович (1833—?) — маловідомий письменник.

* Шанковський Амбросій Петрович (1832—?) — ліберально-буржуазний письменник та педагог у Галичині.

* Симигинович (Семигинивич) — Штауфе Людвіг-Адольф (1832—1897), німецький поет і педагог, що жив і працював на Буковині, перекладач з української на німецьку, автор етнографічних нарисів про Буковину.

В Станіславові в р. 1883 розпочав і втім же році скінчив своє життя «Листок господарский». В Лондоні зійшла й загасла в р. 1882 «Звезда», ілюстроване письмо, видаване Купчанком, якого появилося ледве кілька чисел, разом 72 сторони. В Ярославі виходив протягом 1886 р. місячний часопис «Кирилл и Мефодий», видаваний о. Кирилом Сілецьким*, мовою досить чисто народною, без партійної закраски, але також без визначного літературного змісту.

* Сілецький Кирило (1835—1908) — церковний та громадський діяч у Галичині, 1886 р. видавав місячник «Кирилл і Мефодій» та популярні брошури. Одна з них присвячена життю Іоанна Златоуста (бл. 344/354—407), ідеолога східнохристиянської церкви, автора багатьох проповідей, панегіриків, псалмів, коментарів до Біблії.

Із усіх москвофільських публікацій, розпочатих у 80-их роках, найдовше продержався «Страхопуд». Третя серія сеї гумористично-сатиричної газети, розпочата 1880 p., простояла до 1882 під редакцією Степана Лабаша, а потім аж у 1886 р. розпочата Мончаловським нова, четверта серія, держалася аж до смерті редактора. Найдіяльнішим співробітником «Страхопуда», «Пролома» і «Нового пролома» був Володимир Луцик*, що підписувався також псевдонімами Бодак Музика і Како Іор. Як додаток до «Страхопуда» почала від р. 1887 виходити «Беседа»*, письмо, присвячене літературі, в якого перших річниках, окрім нової москвофільської белетристики та перекладів, поміщено також деякі твори наших старших письменників Михайла Мінчакевича, два вірші Маркіяна Шашкевича, по одному віршу Антона Могильницького та Антона Петрушевича, все в першім річнику. В річнику за 1889 р. надруковано один, мабуть, апокрифічний вірш Тараса Шевченка, що починається словами «І дружини, і піхота на Дунай ідуть»*.

* Луцик Володимир (1858—1909) — маловідомий український письменник.

* «Беседа» — «москвофільська» газета, виходила у Львові в 1887—1893 pp.

* В річнику за 1889 р. надруковано один, мабуть, апокрифічний вірш Тараса Шевченка, що починається словами «І дружини, і піхота на Дунай ідуть». — Йдеться про вірш невстановленого автора «І драгуни, і піхота», вперше надрукований в газеті «Русский курьер» (1889) і передрукований «Беседою» з окремими змінами в тексті.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 416

Із москвофільських інституцій, найстарша віком, Ставропігійський інститут протягом 80-их років публікував щороку свій «Временник», календар з більш або менш багатим та цінним змістом, переважно, одначе, як на таку багату інституцію, досить убогий. Найцінніші були причинки Петрушевича, який у роках 1880-82 опублікував ряд листів молдавських господарів XVI-XVII в. до Ставропігійського братства, в p. I883 дав статтю «О начале книгопечатания на Руси вообще, а в городе Львове в особенности», а в p. 1884 бібліографію книжок, друкованих кирилицею у Львові від р. 1574-1800.

Найважнішим фактом в історії Ставропігії 80-их літ був ювілей 300-літнього існування Ставропігійського братства, що припадав на день 15 січня 1886 р. Сей день почтив інститут не тільки музикально-декламаційним вечерком, устроєним у залі Народного дому, але також далеко поважніше археологічно-бібліографічною виставою руських літературних і річевих пам'яток старовини, а надто трьома публікаціями актових матеріалів, що виясняють початки Ставропігійського братства. Перша з тих публікацій п[ід] з[аголовком] «Юбилейное издание в память 300-летнего основания Львовского Ставропигийского братства. Том 1» містить, крім просторої передмови сеніора Інституту проф. д-ра Ісидора Шараневича, а) грамоти королів і контракти братства з будівничими, б) грамоти молдавських воєвод і вельмож, видані братству, в) приватні листи різних людей до братства, г) регести, т. є. змісти поодиноких документів. Видання друковане в форматі великого folio, на найкращім папері, оздоблене многими фототипічними таблицями, належить до найкоштовніших видань, на які здобулася Південна Русь. Що, одначе, його зміст, зложений досить наскоро по плану проф. Шараневича, не вичерпав усього документального матеріалу з кінця XVI в., приступлено в дальшім плані до видання групи документів, належних до основания братства, які вийшли в р. 1894 п[ід] з[аголовком] «Diplomata statutaria a Patriarchis Orientalibus confraternitati Stauropigianea Leopoliensi ab a 1586 ad a. 1593 data», що містить між іншим грамоти та листи патріархів константинопольських, під редакцією проф. Івана Кристиняцького, бувшого директора гімназії в Дрогобичі. На ширшій основі оперте видання «Monumenta confraternitatis Stauropigianae Leopoliensis, що мало обіймати корпус документів, збереже-

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 417

них в архіві Ставропігійського інституту, а також таких, що мали деякий зв'язок з братством. Перший том сеї збірки, редагований д-ром Володимиром Мільковичем*, з його латинською передмовою, обіймає актовий матеріал від р. 1518 до р. 1600 і був виданий у Львові 1895 р.

* Мількович Володимир — професор Чернівецького університету.

Друга важна інституція старої партії Галицко-руская матица, проспавши блаженним сном від р. 1874, в якім перервалося її видання «Литературного сборника», відновила се видання аж 1885 p., головно заходом Богдана Дідицького, що в р. 1884 в часі великого краху москвофільського був спроваджений до Львова з Жовкви, щоб своєю працею, так сказати, піддержати духа партії. Сей відновлений «Литературный сборник» Матиці під редакцією Дідицького продержався одначе тільки два роки (1885 і 86), та й то лише перший із тих річників можна назвати справді блискучим щодо багатства, різнорідності та вартості поданого в нім матеріалу. Особливо для історії національного відродження Галицької Русі в 30-их і 40-их роках XIX в. сей річник дав цінні причинки в статтях Якова Головацького, Богдана Дідицького, Йосифа Лозинського та Миколи Устияновича. Важним причинком для історії розвою громадського життя русинів у другій половині XIX в. були огляди стану та історії галицько-руських товариств: Народного дому, окремо його бібліотеки, Галицько-руської матиці і окремо змісту її «Сборників», Руської ради і Общества русских дам*, а нарешті товариства «Просвіти» і Рольничо-кредитного заведения*. Петрушевич дав до сього річника дві статті: «Бывшая Радовецкая епископия на Буковине» і «О каменном истукане Хорса-Дажбога, открытом в русле реки Збруча в 1851 p.» Шараневич, тоді сеніор Ставропігійського інституту, дав також дві статті, а власне: «Указания в писанных источниках, а особенно в документах и актах до археологических исследований Львова и Галича», а друга: «Археологические предметы, открытый на месте старокняжего города Галича».

* Общество русских дам — ліберально-буржуазне благодійницьке товариство у Львові, засноване в 1878 р.

* Рольничо-кредитне заведение. — Мається на увазі «москвофільське» кредитне товариство під назвою «Общое рольничо-кредитное заведение для Галиции и Буковины во Львове».

В р. 1886 вийшли тільки два випуски «Литературного сборника» Матиці, а найважнішою появою в нім було доконане Петрушевичем видання «Слова о полку Игореве», де текст розділено на вірші. Руководячися, очевидно, самим слухом, Петрушевич розділив текст на такі короткі вірші, що відповідають властиво тільки віршовим стопам. Обіцяного наукового мотивування свого видання він не дав.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 418

В дальших трьох роках «Сборник» матиці був заповнений майже виключно працями Петрушевича. В р. 1887 випав ювілей його 50-літньої літературно-наукової діяльності. З тої нагоди опубліковано в «Сборнику» першу його не друковану досі наукову розвідку про найстарші слов'янські переклади Біблії, написану латинською мовою, а надто чотири уступи з його «Лингвистическо-исторических исследований», а починаючи роком 1889, пішли два томи «Сводной галицкр-русской летописи», в яких один містив матеріал від р. 1772-1800, а другий — доповнення до XVIII в.

Перед тим, вряди-годи перериваючи свій сон, матиця публікувала окремими брошурами праці двох своїх членів, Антона Петрушевича й Івана Гушалевича, дуже не однакової вартості. В р. 1882 Петрушевич опублікував коштом матиці «Краткое историческое известие о введении християнства в Прикарпатских странах во времена св. Кирилла и Мефодия, тых же учениками и проповедниками». Окремим відтиском із сеї брошури вийшла її третя частина п[ід] з[аголовком] «Краткое историческое известие о времени введения христианства в Галичской Руси, особенно же об учреждении святительских столиц в Галиче и Львове и о святителях, сидевших на упомянутых столицах». Ся праця, може, найліпша з усіх праць Петрушевича, подає старанно зібраний матеріал із першорядних чеських і польських джерел та новіших праць спеціалістів, що сяк чи так доторкають початків християнства в Чехії та Польщі. На жаль, і тут, як скрізь у своїх писаннях, автор виявляє брак історичної методи, особливо там, де з твердого грунту джерельних свідоцтв виходить на поле етимологічних комбінацій. І так, прим., зовсім наївним можна назвати його толкування імені найстаршого польського короля Земовита (Ziemowit), яке він на підставі німецьких джерел пише «Семовит» і толкує зовсім довільно «семейний» чи «сем'янистий чоловік», забуваючи, що польські історики сього короля виразно називають Земовитом і що в німецькім язиці початкове с перед голосною читається як з (Satz, Seele, Süden)¹, а се ім'я-в такім разі треба вважати зложеним із пнів «земь» (земля) і «вит» (відси витязь), що означає витязя, володаря землі і дуже добре годиться з цитованим у Петрушевича пророцтвом Мефодія, що охрещений польський король зробиться паном многих земель.

¹ Речення, душа, південь (нім.). — Ред.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 419

Накладом «Галицько-руської матиці» вийшла надто 1883  р. «Гальшка, Острожская княжна, историческая повесть из XVI века» и «Козацкая выправа в Молдавию под Свирговским, украинским гетманом в XVI віці». Две исторические повести, стихотворения И. Гушалевича, а в р. 1884 тим же накладом ще дві його поеми «Бранка, повесть из 1834 до 1845 г.» і «Иван Подкова, повесть из XVII ст.», ся остатня досить слаба віршована перерібка польського оповідання д-ра Ролле* (Antoni J.) п[ід] з[аголовком] «Iwan Pidkowa». В часописі «Галицкий сион» 1881 р. Гушалевич опублікував «Стих в память торжества св. Кирилла и Мефодия, празднованного в Риме 5 липця 1881 р.». Сей вірш окремою відбиткою був тоді ж опублікований у Львові з додатком латинського перекладу, доконаного д-м Іваном Бартошевським*.

* Ролле Антоній Юзеф (1830—1894) — польський буржуазний письменник, історик, автор творів про минуле України, виданих 1872—1893 pp. Виступав під псевдонімом d-r Antoni I.

* Бартошевський Іван (1852—?), професор, згодом декан богословського факультету Львівського університету, автор релігійно-моралізаторських творів.

Третя і найбагатша руська інституція москвофільської партії Народний дім довгі літа стояла заперта для зовнішнього світу, обмежуючи тісно число своїх членів і не даючи ніякого знаку свого життя, крім річних, досить шаблонових «Отчетов». Аж від 1883 р. вона почала видавати маленький часопис «Вестник Народного дома»*, що виходив по одному аркушу раз на місяць, і, крім офіціальних звісток про внутрішнє діловодство інституції, від самого початку містив статті одного лише Петрушевича, а власне: в першім році «Археологические находки близ города Галича», в другім, крім продовження сеї статті, окрему статтю «О городе Галиче за Луквою», в третім, окрім продовження сеї статті, надто «Короткое описание старинных предметов, открытых на залуковских полях близ города Галича», в четвертім, окрім продовження статті про Галич за Луквою, ще «Известие о древнейшем греческом письменном памятнике из IV или III ст. перед рожд. Хр., находящемся в монастырской церкви в Драгомирне близ города Сучавы»; в р. 1887, крім продовження статті про Галич за Луквою, ще дві менші статті «О предградии Галича за рекою Днестром» і «О мнимой старинной карте царств Галицкого и Владимирского». В річнику 1888, крім продовження статті про передмістя Галича за Дністром, поміщено доповнення і поправки до статті «Археологические находки близ города Галича», а в окремо пагінованім додатку до річника 1889 — «Археологическо-историческое рассуждение о начатках города Львова». В оцінку тих праць годі мені тут вдаватися. Здається, своїм власним накладом видав

* «Вестник Народного дома» — періодичне видання «москвофілів» (Львів, 1882—1894).

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 420

Петрушевич 1881 р. свою простору працю «Историческое известие о церкви св. Пантелеймона близ города Галича, теперь костеле св. Станислава оо. Францисканов, яко древнейшем памятнике романского зодчества на Галицкой Руси с первой половины XIII столетия». Ся праця звернула на себе увагу різних людей і була, мабуть, першим товчком до розкопок в околицях Галича на більший розмір, особливо там, де й досі вже траплялися принагідні нахідки.

Найрухливішою на полі видавництва москвофільською інституцією в 80-их роках було «Общество имени Качковского», яке тоді в своїх «Изданиях» опублікувало ряд книжок, важних для практичного життя селянства, як осы Дмитра Вінцковського «Порадник в справах войскових», і «Порадник в справах писарских», обі 1880; Ігнатія Гальки «О правах и повинностях в громаде» в двох частях, обі 1881 p.; Євгенія Згарського «История Галицкой Руси от р. 1015-1093» і в тім же році Ігнатія Гальки «О наших школьных делах», всі три р. 1883; Богдана Дідицького дуже основно оброблений життєпис Антонія Добрянського 1881 p., його ж «Русская летопись для русского народа в Галичине ростолкована» в двох виданнях 1885 р. і того ж року його «История Руси от 1340 до 1885 на основанию летописей растолкована». Того ж року, осівши у Львові, Дідицький, окрім сих, дав іще три книжечки для «Изданий» Общества Качковського, що всі три дотикали тодішніх виборів послів до ради державної.

В тіснім зв'язку з кризою в москвофільській партії стояла також дуже важна криза, яку в початку 80-их років пережила уніатська церква у Галичині. Заява громади Гниличок, що переходить на православ'я, викликала подвоєні заходи римської курії до більшого олатинщення унії. Се знайшло вираз у постанові римської курії віддати в руки єзуїтів реформу василіанського ордена. Процес Ольги Грабар і товаришів викликав ще одну несподівану пригоду, а власне те, що митрополит Йосиф Сембратович, якого москвофільські симпатії були досить живі, мусив зрезигнувати зі своєї митрополичої столиці, а в дальшім наступстві сього осісти в Римі, де пробував аж до смерті. Митрополитом після нього став його братанок Сильвестр.

Важним причинком до златинщення і евентуального ополячення галицьких русинів мали бути два духовні інтернати, засновані католицькими духовними органами

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 421

на галицько-руській землі, а власне: інтернат змартвихвстанців, польського патріотичного і ярко католицького ордена у Львові, та інтернат єзуїтів у Хирові. Майже рівночасно з тим другим інтернатом, а властиво трохи вчасніше від нього, єзуїти завели в поблизькім Добромилі свій новіціат для василіан, у якім мала виховуватися нова генерація т[ак] зв[аних] реформованих василіан у строго католицькім дусі. На чолі львівського інтернату змартвихвстанців, що тішився повною симпатією галицько-польської магнатерії і за її впливом зараз на початку свого існування одержав із крайових фондів річну субвенцію в сумі 10000 ринських, станув Валеріян Калінка*, краков'янин родом, колись у 50-их роках емігрант, видавець паризьких «Wiadomosci Polskich», визначний польський публіцист і історик. Ліберальний щодо руської народності, він бажав зробити львівський інтернат розплідником освічених русинів, перейнятих католицьким духом, а особливо безженних священиків. На чолі добромильського новіціату для василіан станув єзуїт кс. Яцковський*.

* Калінка Валеріан (1826—1886) — польський буржуазний історик, відомий реакційними заходами по заснуванню колегіумів для української молоді в Галичині з метою виховання в неї почуття відданості польській шляхті та навернення до католицької віри.

* Яцковський Михайло [Генрик - Т.Б.] — клерикальний діяч у Галичині.

Хирівський єзуїтський інтернат по кількалітніх слабих пробах заховати польсько-руський характер, перемінився на чисто польську школу для шляхетських і магнатських синів, які тут, під доглядом отців єзуїтів, не потребували посполитуватися з плебеями в публічних школах. Сьогодні можна сказати, що всі три ті інституції, засновані в значній часті руськими грішми для олатинщення і ополячення галицьких русинів, не осягнули своєї мети, бо й інтернат змартвихвстанців у Львові швидко по смерті Калінки майже зовсім стратив руський характер, а єзуїтський новіціат у Добромилі видав ряд мужів, що, не вважаючи на свій щирий католицизм, не тільки не затратили почуття своєї національності, але поробилися завзятими народовцями, як о. Філяс, тепер ігумен василіанського монастиря у Львові, і о. Ортинський, тепер єпископ північно-американської Русі, який в обороні церковних прав тої Русі не завагався станути опором проти заряджень римської курії.

Ся криза в галицько-руській церкві відбилася також потрохи в тій часті галицько-руської преси, що більш або менш безпосередньо стояла на услугах церкви й церковної єрархії. Видаваний у Львові вже десятий рік «Русский сион» по авансуванні Сильвестра Сембратовича на архидиякона, ведений під редакцією Олександра Бачинського,

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 422

ректора львівської духовної семінарії, помістив 1880 р. в числі 20 статтю «Записки римлянина», в якій острими словами скритиковано не тільки ведення руської духовної семінарії у Львові, але також посередньо всю єрархію. Розсерджений сею статтею митрополит Йосиф Сембратович суспендував О. Бачинського зі становища ректора і о. Малиняка, автора статті, зі становища настоятеля духовної семінарії, завісив видавання «Русского сиона» і поручив канонікові д-ру Й. Мільницькому* видавання нового церковного органу п[ід] з[аголовком] «Галицкий сион». Сей орган виходив одначе тільки два роки, а з початком р. 1883 о. Олександр Бачинський був привернений на місце ректора духовної семінарії, відновлено «Русский сион» і зорганізовано редакцію, до якої належали Пелеш, Торонський, Галька, Теодор Пюрко*, тоді ректор духовної семінарії у Відні аж до її розв'язання, і Олександр Стефанович.

* Мільницький Йосип (1837—1914) — уніатський священик.

* Пюрко Богдан Теодор (1847—1914) — уніатський священик, один з редакторів «Правди» (1872), співробітник «Русского сиона» (1883).

Політичні справи, до яких у 80-их роках чимраз діяльніше почала мішатися руська єрархія, викликали потребу для неї мати, крім чисто церковного, також більше світський орган у формі політичної газети. І ось за почином митрополита під 1 марта 1885 p. почала виходити газета «Мир»* три рази на тиждень під редакцією о. д-ра Йосипа Комарницького. Ся газета не визначила себе нічим особливим і в р. 1887 перестала виходити, не дотягнувши до кінця року.

* «Мир» — суспільно-політична і літературно-художня газета консервативного спрямування, виходила тричі на тиждень у Львові в 1885—1887 pp. під редакцією Комарницького Йосипа (1852— 1920), уніатського священика, професора богослов'я у Львівському університеті.

Як «Мир» з кождого погляду був блідий і безбарвний, так зате двонедільник для справ церковних, політичних, суспільних і літературних, видаваний священиком, виходцем із холмської єпархії Лукою Бобровичем у Львові п[ід] з[аголовком] «Русь», був аж надто яркий, острий у словах і задористий у полеміці, явно провокуючи всіх, кого можна було провокувати. О[тець] Бобрович виявив із себе вповні тип войовничого латинського ксьондза в роді поляка кс[ьондза] Стояловського і воював сміло цілий 1886 р., поки добився доброї парафії в самому Львові, по чім зараз, з початком 1887 р., звинув свою редакцію і покинув письменське ремесло.

Із москвофільської белетристики протягом 80-их років не появилося ніщо таке, що переходило би міру середнього таланту. Із речей, виданих окремими книжками, зазначу лише три. В р. 1881 вийшла збірка поезій Гушалевича п[ід] з[аголовком] «Галицкие отголосы», в якій, окрім ліричної поезії, в значній мірі партійно-політичної і дуже

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 423

низькопробної, міститься епічна поема «Панщизняки», основана на суспільних відносинах галицько-руського народу перед р. 1848. Ті відносини, хоч Гушалевич у своїх молодих літах мав можність придивитися їм своїми очима, не скристалізувалися в його поемі так ясно й вірно, щоб їх образ міг робити справді поетичне враження.

В р. 1882, в 10-ті роковини заснування студентського товариства «Академический кружок», се товариство видало своїм накладом три томи оповідань Володимира Хиляка п[ід] з[аголовком] «Повести и рассказы Иеронима Анонима». В р. 1887 вийшов четвертий том тої збірки тим самим накладом, попереджений портретом і біографічним нарисом автора, який написав Іван Омелянович Левицький. Біограф дуже високо ставить вартість оповідань Хиляка, називаючи їх «прелестными произведениями» і додаючи, що вони від першої своєї появи в фейлетонах «Слова» 1872 р. «читались нарасхват», причім кождий читач «чувствовался ободренным». Поява збірного видання оповідань Хиляка викликала окрему статтю російського критика Пипіна в «Вестнике Европы», в якій сей учений признав авторові немалий белетристичний талант і добру обсервацію народного життя, а висловив тільки сумніви щодо мови, яка не може вважатися ані галицько-руською, ані російською. Перший том містить лиш одну повість «Шибеничний верх», другий — чотири оповідання: «Русская доля», «Последние из рода», «Влечение сердец» і «Лихо на світі», третій — п'ять оповідань: «Польский патриот», «Смерть и жена от бога», «Повесть впору», «Супружество и четыре факультета» і «Великий перекинчик в малом размере». В четвертім томі поміщено шість оповідань: «Мой бл. п. дьяк», «Рыбы», «Почтовый рожок», «Клара Милич» Тургенєва, «Упрямые старики» і «Кусник жизни людской». Нарешті в «Бесіді» 1883 р.* було поміщене оповідання «По совету врача», а 1889 — «Не только жену, но и тещу выбирай».

* ... в «Бесіді» 1883 р. — У першодруці — «1888 p.».

Між оповіданнями Хиляка головне місце займає простора повість «Шибеничний верх», основана на лемківській народній традиції про гостювання барських конфедератів у лемківських горах у роках 1768 до 1772. Ся повість, зразу друкована в фейлетонах «Слова» 1877-78 р., була швидко потім перекладена також на російську мову під курйозним титулом «Шибенический брег» і надрукована в часописі «Славянский мир». Авторові вправді не можна відмовити таланту і деякої знайомості народного життя

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 424

та народної мови, яку він декуди вживає в розмовах селян, але все-таки ані композиція, ані характеристика дійових осіб, ані взагалі письменська техніка не стоять на висоті того часу, коли писалася повість. Найцікавіша в ній вставлена в оповідання записка о. Щавінського, пароха Ізб, писана коло 1766 р., про його пожиття з жінкою кальвіністкою та її навернення перед смертю на греко-католицьке віросповідання. Записка містить дуже інтересну психологічну проблему, та й сама фігура о. Щавінського, змальована автором, містить у своїй характеристиці проблеми далеко глибші від тих, які зумів розвинути автор. З менших оповідань деякі мають характер гумористичний, але й тут авторові звичайно не стає того поетичного такту, щоб відрізнити правдивий комізм від карикатури. До сеї збірки не ввійшли гумористичні фейлетони, писані під псевдонімом «Я сам», друковані в «Слові» протягом 70-их і 80-их років.

У 80-их роках виступив на літературне поле Петро Полянський*, видавши в Липську накладом Вольфганга Гергарда два томи своїх оповідань п[ід] з[аголовком] «Карпатские новеллы». Кождий томик містить по три оповідання, а власне перший: «Карпатский гончар», «Странный гробовый дух» і «Партизант», а другий: «Неизгладимый», «Лесный кобольд» і «Мармарошский сват». Того самого року надруковане було у флорентійськім журналі «Rivista contemporanea» його оповідання «Moldaveska» з руського рукопису на італійську мову перекладене Софією де Губернатіс Безобразовою*. І сьому авторові не можна відмовити таланту, тільки що в повнім противенстві до застарілої літературної техніки Єроніма Аноніма він старається бути модерністом, пише короткими, уриваними реченнями з претензією на дотеп в смаку віденських буршів, а про Карпати, їх місцевості і жильців виявляє просто фантастичну незнайомість, мішаючи презабавно лемківщину, мадярщину і румунщину при характеристиці, прим., гуцульського села. Додам до того, що герої його оповідань звичайно якісь міжнародні манекени без означеного характеру, національності і професії, тільки з претензією на європеїзм.

* Полянський Петро (1863 — ?) — український письменник «москвофільського» напряму. В 1889—1891 pp. видавав спочатку у Перемишлі, а потім у Львові «москвофільський» журнал «Новий галичанин».

* ... перекладене Софією де Губернатіс Безобразовою. — І. Франко має на увазі російську письменницю і перекладачку Безобразову Єлизавету Дмитрівну (1834—1881), що під криптонімом «G. S.» виступала в зарубіжних журналах, зокрема в італійському «Rіvista Europea», який видавав родич її чоловіка Анжело де Губернатіс.

Здається, відчуваючи брак власної белетристики, а може, потрохи під впливом ідеї Драгоманова про потребу знайомити галичан з творами російського письменства, розпочав Квінтіан Лужницький (він у половині 70-их

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 425

років був моїм товаришем у «Академическим кружку») видавання «Библиотеки русских писателей», подаючи тексти в оригіналі і додаючи при кінці кождого томика словничок менше відомих у Галичині російських слів. На перший раз пішов «Вій» Гоголя, далі його «Сорочинская ярмарка», «Страшная месть», «Тарас Бульба», а в дальших номерах Тургенєва «Ася» і «Клара Милич», Пушкіна «Капитанская дочка» і «Вибір поезій», Лермонтова «Герой нашего времени». Се видання перестало виходити 1885 p., закінчившися одинадцятим томиком. Його продовження п[ід] з[аголовком] «Русская библиотека» почав 1887 p. видавати Іван Пелех, пускаючи в тім році Гоголя «Ночь перед рождеством», а 1888 р. «Мертвые души». Се видавництво виходить і досі і опублікувало довгий ряд творів різних російських белетристів.

Партія народовців була в 80-их роках, можна сказати, на дорібку. Досі її політичне значіння було дуже мале. Оснування «Діла», якого редактором зразу не смів підписати себе його ініціатор Володимир Барвінський, але висунено зовсім безбарвного і майже забутого народовця, львівського міщанина Михайла Косака, що колись у роках 1860-61 видав два річники календаря п[ід] з[аголовком] «Львовянин», а в р. 1867 дуже цінний з огляду на зібраний у нім історичний матеріал «Шематизм провинции чина св. Василія В. в Галиции», уперве втягло партію в течію щоденної політичної боротьби, а скликане заходом В. Баронського в тім же 1880 р., в соті роковини смерті цісаря Йосифа II, перше руське народне віче у Львові, не вважаючи на диверсію, яку зробив тут народовцям Наумович, все-таки освоїло потрохи народну масу з народовецькими поглядами та проводирями, так що вже вибори до сейму крайового в р. 1883 впровадили декого з них, головно Романчука, до крайового сейму. Друге велике віче, скликане до Львова в 1883 р., мало вже зовсім народовецький характер, не вважаючи на те, що й тут виступали численні бесідники з москвофільського табору. Третє віче, скликане до Львова для протесту проти віддання василіанської реформи єзуїтам, було менше численне і не так важне головно тому, що справа була вже пересуджена, і протест не міг мати ніякого практичного значення. Важним здобутком народовецької праці протягом 80-их років треба вважати те, що в тім десятилітті деякі народовецькі посли, а головно знов Романчук, ввійшли до ради державної у Відні,

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 426

а при виборах до сейму крайового 1889 р. перший раз перейшли переважно народовецькі кандидати.

Той зріст свого політичного значення народовецька партія завдячує головно зростові своєї преси протягом 80-их років. Ще з кінцем р. 1879 Юліан Романчук розпочав видавати зразу двотижневе, а потім щотижневе письмо для народу «Батьківщина», а з початком 1880 р. спромоглася львівська українофільська громада, за почином Володимира Барвінського, на видавання політичної газети «Діло», зразу два, потім три, а далі шість раз на тиждень, з виїмком свят. «Батьківщина», видавана зразу дуже добре, робила величезне враження на селян, головно завдяки великій масі кореспонденцій, переважно писаних самими селянами, які мали тут нагоду підносити найрізнорідніші свої місцеві кривди та потреби. З інтелігентних співробітників згадаю лише Антона Дольницького та Михайла Дорундяка, обох юристів, що в різних річниках газети подавали популярні поучения про різні юридичні справи, які доторкали близько селянського життя. І так, Дольницький під псевдонімами Харко Таран або X. Нарат помістив у річнику 1880 р. статтю «Податок ґрунтовий і новелі о нім», в річнику 1881 р. — «Про вивлащення під желізниці», «Про рекламації податку грунтового» і «Такса військова», а в р. 1882 — «Податок від кас пожичкових і оплати від них» і другу статтю «Про вивлащення під желізниці». Мих. Дорундяк, потім адвокат у Борщеві, помістив у річнику 1886 р. поучения «Про ліцитацію селянських грунтів і як їй зараджувати». В р. 1889 співробітником «Батьківщини» якийсь час був Михайло Павлик, що помістив тут свій переклад новели Бернзона Бернштерна* «Арне».

* Бернзон Берштерн — мається на увазі Бйорнсон Бйорнстьєрне (1832—1910) — норвезький письменник, театральний і громадський діяч. Боровся за національну незалежність Норвегії.

Як літературно-науковий, популярний додаток до «Батьківщини» 1886 р. виходило щомісячне письмо «Додаток до «Батьківщини»*, видаване заходом молодої київської студентської громади, головно за почином і заходами Олени Доброграєвої*, тоді слухачки київських університетських курсів для жінок, пізніше якийсь час народної вчительки, яка, по короткій службі, передчасно померла в Ментоні. В тім «Додатку», головно її заходами, поміщено деякі не друковані досі твори Михайла Максимовича (три віршовані псалми), три байки Івана Нечуя-Левицького, популярний огляд «Про наше русько-українське письменство», популярні історичні нариси «Запорозька спілка» і «Січове товариство, його впорядкування і побит»

* «Додаток до «Батьківщини» виходив у Львові раз на місяць під редакцією Василя Нагорного.

* Доброграєва Олена Олексіївна (1864—1888) — знайома І. Франка, слухачка вищих жіночих курсів у Києві. Брала участь в революційному русі, підтримувала зв'язок з прогресивними колами Галичини.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 427

та публіцистичні статті: «Чого треба сільській школі?», «Сільський схід на Україні і його права», «Волосний схід» і загальніший огляд «Що робиться на Україні?». Ся коротка бібліографічна згадка нехай буде пам'яткою многонадійної і дуже щирої людини, що в тяжких для України часах здобулася на таку діяльність, про яку не подумали люди з більшими засобами і впливами.

«Діло» зверталося більше до інтелігенції, головно до духовенства, пильно заступаючи його не лише церковні, але також, і то головно, горожанські та громадські інтереси, не занедбуючи при тім інших інтелігентних і народних, сільських і міських верстов.

Перший річник, фактично редагований Володимиром Барвінським, який писав у нім найважніші вступні статті, підписували як відповідальні редактори зразу Михайло Косак, а від ч. 48 до 100 Маркил Желехівський. Окрім безіменно друкованих статей Барвінського, визначаються в тім річнику дві просторі статті Степана Качали, які можна назвати програмовими, а власне: «Правнополітичне становище русинів» (ч. 5, 6, 10, 11) і «Австрія, Німеччина і Росія, погляд на положення політичне» (ч. 17 до 23). В фейлетонах того річника була поміщена повість Володимира Барвінського «Безталанне сватання», повість Діккенса «Святий вечір» в перекладі Євгена Олесницького, а в науковім відділі між іншим три статті Юліана Целевича: «Дещо про Скит Манявський і усне передання про його знесення Иосифом II», «Історичний причинок до нашої мартирології і рицарської слави» та «Росія і Китай і дещо про Кульджу». Нав'язуючи до другої статті Целевича, написав Стефан Коцюба* «Дальший причинок до історії нашої мартирології». З підписом «В. П.» надрукована була стаття про «Іконостас із Скита Манявського в місті Богородчанах», а безіменно статті «Зелений Еріан» (Ірландія) і «Чи було в Польщі невільниче підданство?». З підписом «Онисим» помістив Володимир Навроцький у тім річнику огляд русько-польських відносин у Галичині п[ід] з[аголовком] «Za wolność naszą, і waszą», а в фейлетоні статтю «Огнева сторожа», в якій подав пробу національного гімну для галицьких русинів на взір популярної церковної пісні «Пречистая діво, мати руського краю».

* Коцюба Стефан — чиновник, ліберально-буржуазний діяч у Галичині.

Другий річник підписував уже Володимир Барвінський, хоча як видавець, невідомо чому усе ще фігурував Михайло Косак. Із важніших політичних статей другого

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 428

річника зазначу уваги Степана Качали «По вічу», що тяглися через 7 чисел, далі його статтю «Чехи і русини» і статтю про пекуче питання «Чи примирення партій у нас можливе?». З підписом «Подолянин» помістив у тім річнику Олександр Барвінський статтю «Наші народні хиби і потреби» і простору розвідку «Реформа народних шкіл», що тяглася через 17 чисел. З підписом «Он» (Онисим) помістив Володимир Навроцький простору статтю «Подвійна крейдка, студія над податком ґрунтовим», а з приводу полеміки, яку повела проти сеї статті польська преса, додав репліку п[ід] з[аголовком] «Герої подвійної крейдки». З нагоди обіцяних поляками концесій для русинів він написав статтю п[ід] з[аголовком] «Щедрість польська», а з нагоди виданої за границею брошури «La Pologne et les Habsbourg» написав їдку замітку про претензії поляків на відбудування Польщі під управою монарха з габсбурзького роду на основі т[ак] зв[аної] секундогенітури. Дуже гарну студію, мабуть, на основі якоїсь заграничної праці, дав Григорій Цеглинський п[ід] з[аголовком] «Американська конкуренція». З приводу заснування інтернату змартвихвстанців у Львові написав Степан Качала статтю «О що ходить, чи о скріплення унії, чи о знищення Русі?».

Третій річник підписували як видавці знов Володимир Барвінський і Михайло Коссак лише до п'ятого числа, по чім Коссак виступив, і видавцем став сам Володимир Барвінський. Відповідальним редактором весь рік був Володимир Барвінський з виїмком двох літніх місяців, у яких він мусив виїхати на лічення до Карлсбаду і в яких його (ч. 60-77) заступив Антін Горбачевский. Із поміщених у тім річнику політичних статей важна особливо стаття В. Барвінського «Задачі руської інтелігенції на Україні» та його ж статті «Панславізм австрійських слов'ян» і «Політика шовінізму». Степан Качала в сьому році забрав голос тільки два рази з приводу наміреного переходу селян із Гниличок на православ'я. Тут поміщена була також моя стаття «Галицька індемнізація», написана на основі польської безіменної статті «Sumy galicyjskie», опублікованої в додатку до краківської газети «Reforma»* і також окремою брошурою. В відділі науковім та літературнім Олександр Барвінський дав короткий «Огляд словесної праці австрійських русинів за рік 1881», Володимир Барвінський згадані вже статті «Пам'яті найлучшого друга» (Володимира Навроцького), «Незамічена повість з україн-

* «Refоrma» — польська газета ліберально-демократичного напряму, виходила з 1881 по 1928 р. у Кракові, згодом мала назву «Nowa Reforma».

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 429

ського життя» та критичний розбір драми Омеляна Огоновського «Федько Острожський». Юліан Целевич дав статтю «Про Олексу Довбущука, його попередників і наступників». Здається, Корнилові Заклинському належить стаття «Иосиф Годермарський, іменований єпископ мункацький, і плани Петра Великого щодо Північної Угорщини», а Ярославу Романчукові стаття «Болгарія і угорський русин Юрій Венелін»*, обі надруковані безіменно.

* Венелін (Гуца) Юрій Іванович (1802—1839) — російський і український історик, філолог, етнограф. Автор праць з історії, філології та етнографії болгарського народу, дослідник української народної творчості.

В р. 1883 Володимир Барвінський підписував тільки 8 перших чисел, а по його смерті видавцем і відповідальним редактором став Антін Горбачевський. Із важніших статей, друкованих у тім річнику, зазначу тут Олександра Барвінського «Огляд суспільної праці русинів австрійських в р. 1882» і «Організація суспільної праці русинів», обі підписані псевдонімом «Олег». Із моїх статей назву тут «Давні матеріали до оцінення нових заходів коло польсько-руської угоди з р. 1848» та «Дальші прояви pracy organicznej», із статей Володимира Коцовського «Ключ розуміння», «І ми, браття слов'яни» та «Організація наших народних сил». Не зайвим буде тут зазначити, що бесіда Василя Нагірного про економічні справи Галичини, виголошена на другім всенароднім вічі у Львові, була моєю роботою. У відділі науково-літературнім треба зазначити праці Андрійчука «Дещо про Львів перед сто роками і про триразовий приїзд Иосифа II до того міста», Йосифа Барвінського «Юрій Данічич», некролог із сербських джерел, Олега (Ол. Барвінського) «Огляд словесної праці австрійських русинів в р. 1882» і його ж «Огляд словесної праці українських русинів в р. 1882»; Михайла Подолинського «Правописний рух в Європі» та його ж «Наші праці на полі шкільництва»; Коцовського «Переговори царя Івана IV Грозного з цісарем Максиміліаном II дотично Польщі, Литви і Русі» та Ісидора Шараневича «Про розкопи руїн Галича» і його ж «Споминки з побуту в Празі відпоручників галицьких русинів з нагоди відкриття чеського театру».

В р. 1884 на чолі редакції стояв Антін Горбачевський до ч. 25, а опісля видавцем і редактором став Іван Белей. Із праць науково-літературних, поміщених у тім річнику, зазначу хіба розвідку Михайла Зубрицького «Образ «Царство і пекло» в Мшанецькій церкві», Олександра Кониського оцінку книжки Петрова «Очерки истории укр[аинской] литературы XIX ст.», з численними доповненнями,

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 430

видану під псевдонімом Кость Одовець, та розвідку Михайла Подолинського «Чистість язика».

В річнику 1885 зазначу статтю Олександра Барвінського «Про упадок нашого хліборобства і спосіб його піддвигнення», його ж — «На Україні, споминки і враження з подорожі», О. Кониського «Микола Костомаров, мої згадки про него і його листи», Івана Нечуя «В Карпатах» і Ярослава Окуневського «Чорногора і чорногорці, подорожні споминки». У відділі белетристики тут був поміщений перший твір Михайла Грушевського «Бех-аль Джугур» під псевдонімом Михайло Заволока.

В р. 1886 у відділі науковім варто зазначити статтю Андрійчука «Клопоти міста Львова з кагалом жидівським в половині XVII в. і погром жидів у Львові 1664 p.»; В. із С.* «Згадки із студентського життя в Пряшеві на Уграх», Івана Нечуя «Дрегочин та Остріг, померші українські городи, замітки з дороги»; О. Кониського біографічна замітка про Михайла Максимовича; Ом. Партицького «Переїздом через Молдавію» та «З Одеси до Акерману», подорожні замітки, і розвідку про «Слово о полку Ігореве», а нарешті оповідання Приблуди «Не увіриш, аж зміриш, замітки галицько-руського школяра з його мандрівки за щастям в Росії».

* В. із С. — Криптонім Чернецького Василя (1837— 1900) українського ліберально-буржуазного історика і громадського діяча в Галичині. Писав популярні монографії та історичні нариси про населені пункти Галичини, спогади з семінарського та студентського життя. Друкувався переважно в «Ділі» 1886—1889 р.

Із змісту річника 1887 зазначу три оповідання Кониського «Казенний млин», «Конокрад Іван Дранка» і «Не люби двох», далі статтю Олександра Барвінського «Півстоліття народної руської літератури в Галичині», дуже цікаву статтю Б. п. в. Д. «Єзуїти в Добромилі», матеріал до історії реформи василіан; В. із С. «Згадки із студентського життя в Кошицях на Уграх», Степана Качали «Конституція 3-го мая 1791», Ом. Партицького записки «Вечір на одеськім лимані», «Між українськими переселенцями» і «Образки з Одеси» та простору статтю «Скандінавщина в Давній Русі»; Целевича «Три судові розправи перед 150 роками» та безіменну статтю «Кілька дат з історії руської духовної семінарії у Львові і Відні».

Із змісту «Діла» 1888 р. зазначу важніші праці: Н. Вахнянина «Археологічна вистава Інституту ставропігійського», В. з С. «Згадки із семінарського життя у Львові» і його ж «Хроніка духовної семінарії Львівської від 1783 до 1888 р.»; Драгана (Ярослава Романчука) «Гадки з подорожі по північній Болгарії», «Рух науковий в Болгарії», «Хід до монастиря Архангела і на Шишманів град»; Омеляна Калитовського*

* Калитовський Омелян (1855—1924) — український педагог ліберально-буржуазного напряму, директор української гімназії в Тернополі.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 431

«Проба організації галицьких жидів за Марії Терези і Йосифа II.»; О. Кониського «Шляхта на Україні»; Євгена Олесницького три просторі юридичні студії: «Примусова асекурація», «Нові робітничі закони в Австрії» і «Право пропінації в Галичині» та його ж статтю «Володимир Навроцький, його значення і заслуги», Омелян Партицький дав до сього річника дві просторі студії «Волхви-чародії в Давній Русі» і «В справі правописній»; Микола Січинський —працю «Новела дорогова з р. 1885»; Олексій Торонський дві праці «Лужицько-сербський народ» і «Спори о правопис у русинів і у румунів»; А. Уманський — статтю «Роль шляхти в історії польській»; Корнило Устиянович — два спомини «В Римі і Неаполі» і «З подорожі до Риму» та статтю «Дещо о нашій живописі церковній». Юліан Целевич дав статтю «Ще дещо про Олексу Довбущука і його наслідників» і другу —«Староста і полянецький каштелян Андрій Гжимала Яблонов-ський, після автобіографії». Нарешті д. Андрій Чайковський присвятив простору студію темі «Причини зубожі-лості наших селян і міщан через судівництво».

Зі змісту «Діла» р. 1889 зазначу дві просторі статті Н. Вахнянина «Die Heimat der Szlachcicen» і «Географічні і статистичні вісті про королівство Галицько-Володи-мирське з р. 1783» та його розвідку «Туреччина в язиці руськім». В. з С. подав «Згадки з семінарського життя в Перемишлі», а Андрій Качала — споминки «Кілька днів в дорозі». Омелян Партицький надрукував тут свою остатню велику працю «Велика слов'янська держава перед двома тисячами літ», а в шістьох остатніх числах того річника була поміщена моя розвідка «Наші (церковні) коляди»*. Нарешті Іван Югик подав коротку звістку «Про русинів в южній Угорщині», а Олексій Торонський — досить просторий «Причинок до життєпису о. Томи Полянского».

* ... поміщена моя розвідка «Наші (церковні) коляди». — Праця І. Франка «Наші коляди» надрукована в газ. «Діло» за 1889 р. (№ 278, 279, 281) і 1890 р. (№ 284, 286 287).

Щоб задоволити потребу читання у інтелігентної публіки, почала редакція «Діла» з роком 1881 видавати в додатку «Бібліотеку найзнаменитших повістей», у якій протягом десятиліття опубліковано 34 томи, до чого треба додати ненумерований том мойого перекладу «Мертвих душ» Гоголя. В першім десятилітті вибір тих «найзнаменитших» повістей був зовсім не особливий. Обік таких цінних речей, як Діккенсові «Новорічні дзвони», дуже старанно

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 432

перекладені Іваном Белеєм, і його ж «Два міста», Бальзака «Батько Горіо», перекладений Михайлом Подолинським, Олексія Толстого «Князь Серебряний», перекладений М. Павликом, та «Фромон молодий і Ріслер старший» Альфонса Доде, перекладений А. Борковським, друковано переважно дуже слабі твори другорядних письменників в роді німецького Раймонда, французьких Фейє (Feuillet) і Оне (Ohnet) або шведського Дядька Адама*, та й то звичайно в дуже лихих перекладах, у яких попадалися такі язикові куріози, як «почта Иова» для передання німецького «Hiobspost» — сумна відомість, або «тигровий кіт» для передання німецького «Tigerkatze» — тигриця. Навіть так скрупулятному перекладачеві, як Борковський, трафилася така немила річ, що сам титул повісті Оне «Le Maitre des forges» — властитель гамарні — переклав бог зна яким способом словами «Великий Лім». Та проте в усякім разі «Бібліотека Діла» була поважною пробою дати руській публіці лектуру перекладених повістей, а довгенький ряд тих повістей, виданий протягом десятиліття, являється показним вкладом у галицько-руське письменство 80-их років.

* ... в роді німецького Раймонда, французьких Фейє (Feuillet) i Оне (Ohnot) або шведського Дядька Адама... — І. Франко мав на увазі Раймунда Голо (під цим псевдонімом друкувала свої твори німецька романістка Берта Фредеріх (1825—1882), у «Бібліотеці найзнаменитших повістей» вийшли її повісті «В обороні честі» (1881) і «Міщанське плем'я» (1883), а також французьких письменників Фейє (Фейле) Октава (1821—1890), в серії «Бібліотека найзнаменитших повістей» 1881 р. було видано його повість суто розважального змісту «Любов убогого молодця», Оне Жоржа (1849—1918) і Шварц Амалію (1821—1871) — датську письменницю, поборницю жіночої емансипації, яка писала оповідання, романи, драми християнсько-моралізаторського змісту.

Головним літературно-науковим органом, зразу одного чоловіка, Омеляна Партицького, а пізніше протягом майже цілих 15 літ усеї соборної Русі-України була «Зоря», видавана у Львові від р. 1880. Спочатку, в першім році свого існування, «Зоря» робила враження органу не тільки майже виключно галицького (із українського письменства тільки й усього було в першім річнику, що передруки п'ятьох віршів Руданського і одного — Шевченка та по одному оповіданні Мордовця, Олельковича та Стороженка), але навіть у значній мірі компромісового між народовцями й москвофілами, із яких тут поміщено вірші Гушалевича, Маркова, Миколи Устияновича і дві прозові статті Ісидора Шараневича.

З галицьких письменників, крім старших — Ільницького, Козановича*, Маркіяна Шашкевича, Івана Омеляновича Левицького та Н. Вахнянина, — тут уперве виступають з численними поезіями й оповіданнями Іларіон Грабович* та Володимир Масляк*, у яких сам редактор добачує великі літературні сили. Грабович дав у першім річнику, крім численних віршів, також два оповідання, із яких найважнішим треба признати історичну повість «Марта Борецька», що, одначе, не була його оригінальним

* Козанович Михайло — близький до групи М. Шашкевича, автор публіцистичних нарисів і статей.

* Грабович Іларіон Михайлович (1856—1903) — учитель з Самбору, виступав з літературними творами в «Зорі», «Новому зеркалі».

* Масляк Володимир Іванович (1858—1924) — український письменник ліберально-буржуазного напряму.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 433

твором, а тільки переробкою. В зв'язку з тою переробкою стояла також його стаття «Коротка історія Новгорода». Ані Іларіон Грабович, ані Володимир Масляк у дальшій своїй літературній діяльності не справдили надій на їх літературні таланти і не здужали піднятися вище понад свої перші проби, з якими виступили в 1880 р. Спеціальну увагу в тім річнику присвячено українській народній поетці Марусі Чурай*, про яку Василь Лукич (Володимир Левицький) дав статтю, оперту на російській статті А. Шкляревського*, і як зразок її творчості подано пісню «Заспівали козаченьки». У відділі матеріалів для історії нашого письменства звернено особливу увагу на видану тоді А. Н. Поповим у Москві «Переписку Погодіна зі слов'янськими ученими»*, в якій важне місце займали також галичани. Із тої книжки важніше подали Іван Ом. Левицький (про С. Шеховича та Вагилевича) та Ом. Партицький (про Дениса Зубрицького). Як новелісти виступають тут уперве Данило Лепкий, що визначився пізніше довгим рядом дрібних статей про різні предмети народних вірувань, звичаїв та обрядів, яких вартість, одначе, задля їх неметодичного збирання і майже ніякого наукового підготування автора дуже не висока. Другий новик, що в першім річнику «Зорі» виступив уперве на літературне поле, був Лев Сапогівський (recte¹ Василович*), який помістив тут два невеличкі оповідання і одну критичну статтю, а в дальшім році дав ще два оповідання, в тім числі найліпше п[ід] з[аголовком] «Марійка». Василович мав незаперечений, своєрідний талант, але доля не дала йому розвитися; арештований безпідставно в р. 1877, він утратив посаду народного вчителя в Сапогові і, не добившися потім ніякого дохідного місця, вмер молодо 1882 р.

* ... присвячено... народній поетці Марусі Чурай... — І. Франко має на увазі легендарну українську народну співачку та авторку пісень Марусю Чураївну(Чурай Марію Гордіївну). За переказами, жила в 1625—1650 pp. в Полтаві.

* Шкляревський Олександр Андрійович (1837—1883) — белетрист, автор численних повістей і романів кримінального змісту, родом з Полтавщини.

* ... на видану тоді А. Н. Поповим у Москві «Переписку Погодіна зі слов'янськими ученими...» — Мова йде про книжку «Письма к М. П. Погодину из славянских земель (1836—1861), вып. 1—2. М., 1879. С прим. и предисл. Н. Попова».

Попов Ніл Олександрович (1838—1891) — російський історик і слов'янознавець.

* Василович Лев Іванович (1858—1883) — український письменник. Друкувався під псевдонімом Лев Сапогівський.

В «Зорі» 1880 р. виступив також з першою науковою працею Корнило Заклинський, що тут протягом дальших літ опублікував досить довгий ряд історичних праць, почасти оригінальних («Руські літописи і літописці XVII ст», «Літопис Хмельницька», «Зносини цісаря Рудольфа II з козаками», а в справозданні академічної гімназії у Львові за р. 1883 — «Зносини козаків зі шведами і з князем Юрієм Ракочим»), почасти перерібок чужих статей («Київські війти пани Ходики» В. Антоновича, «Павло Полуботок» М. Костомарова, «Судьба і значення Києва» В. Антоновича,

¹ Тобто (лат.). — Ред.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 434

«Про весільні руські пісні» Боровиковського). І сьому молодому вченому, що був учеником львівського професора історії Ліске*, доля поскулила віку і не дала йому вповні розвинути його вроджений талант.

* Ліске Ксаверій (1838—1891) — польський історик, професор Львівського університету. Ініціатор створення у Львові «Історичного товариства» (1886).

Потроху компромісовий характер має ще також і другий річник «Зорі», в якім знаходимо один вірш визначного москвофіла Ореста Авдиковського, одно оповідання та одну статтю о. Олексія Торонського, що тоді не крився зі своїми москвофільськими симпатіями. На поле белетристики виступає тут уперве Костянтин Бобикевич* з досить просторим оповіданням «Клопоти скінченого академіка». В р. 1882 він помістив у «Зорі» друге своє оповідання «На обзоринах». На жаль, і сей автор умер передчасно (1884 р.), не розвинувши як слід своїх здібностей.

* Бобикевич Костянтин (?—1884) — український письменник.

В р. 1883 я зробився головним співробітником «Зорі», помістивши тут свою повість «Захар Беркут», яку редактор Ом. Партицький наділив розписаною ним премією в сумі 100 ринських. Крім того, я помістив тут ряд віршів, два менші оповідання, простору статтю про Тургенєва і другу більшу працю «Жіноча неволя в руських піснях народних», що була видана також окремою брошурою в повнішім тексті, ніж се було можливо в «Зорі», та ряд дрібніших критичних заміток*, а надто студію «Потопа світа», основану на виданій тоді праці віденського вченого Едварда Зіса (Suess)* п[ід] з[аголовком] «Die Sintflut». Разом зі мною приступив до співробітництва в «Зорі» Володимир Коцовський. Тут же уперве в 1883 р. появилися перші поезії Юлії Шнайдер (Уляни Кравченко), а з українців прихилилася одна тільки Олена Пчілка, приславши для «Зорі» два вірші. Поміщене в тім річнику ніби оповідання Нечуя-Левицького «Воздвиженський і Дашкович» було вийняте самим редактором із повісті «Хмари», що появилася тоді в Києві. В тім річнику «Зорі» її редактор Омелян Партицький розпочав ряд праць із обсягу нашої літературної та історичної старовини, які мали бути головним ділом його життя, але чи то задля поспіху, з яким були писані, чи задля недостачі критичного методу зробилися більш ученими фантазіями, ніж дійсними науковими дослідами. В «Зорі» 1883 р. він помістив дві праці: «Темні місця в «Слове о полку Игореве» і як довершення її висновків розвідку «Хто був автор «Слова о полку Игореве?» Обі сі розвідки вийшли також окремою книжкою, за якою в дальшім році наступила книжка «Слово о полку Ігоревім», текст

* ... я помістив тут ряд віршів, два менші оповідання... та ряд дрібніших критичних заміток... — І. Франко 1883 р. в журн. «Зоря» надрукував поетичні цикли «Нічні думи» (№ 1, 6), «Жидівські мелодії» (№ 3, 4), казки «Мавка» (№ 1), «Поєдинок» (№ 22), рецензію на «Збірник творів М. Л. Кропивницького» (№ 13), на переклад П. Ніщинським «Антігони» Софокла (№ 23) та ряд інших творів.

* Зіс Едуард (1831—1914) — німецький геолог і палеонтолог.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 435

з перекладом і з поясненням староруських правил акцентових і ритмічних». Партицький станув тут на зовсім хибній основі, що ціле «Слово о полку Игореве» написане ямбами, і замість ділити поему на вірші, він подав скрізь наголоси над словами, які відповідали ямбовому ритмові, але аж надто часто зовсім не відповідали дійсному наголосові слів.

В р. 1884 участь українців у «Зорі» робиться вже більша. Крім Олени Пчілки, тут містить свої перші вірші Леся Українка*, появляються Борис Грінченко під псевдонімом Перекотиполе та В. Чайченко, і Кониський під псевдонімом Перебендя. В тім році появилося в «Зорі» також перше і, мабуть, найкраще оповідання Наталії Кобринської «Задля кусника хліба». Із наукових праць важніші були моя «Польське повстання в Галичині 1846 р.» та студійка «Останки первісного світогляду в руських і польських загадках народних», Партицького «Староруський акцент і ритміка «Слова о полку Игореве», без більшої наукової вартості, та В. Чайченка «Джон Браун, перший борець за визвол американських невольників». Більшої повісті не було, а в ряді дрібних оповідань визначалися Антона Могильницького «Конгруа о. Жегаловича», перекладена мною з німецького листу Могильницького*, та три белетристичні уривки з посмертних паперів Володимира Навроцького.

* ... тут містить свої перші вірші Леся Українка... — Леся Українка (1871—1913) дебютувала в літературі публікацією в «Зорі» 1884 р. віршів «Конвалія» (№ 22) і «Сафо» (№ 23).

* Більшої повісті не було, а в ряді дрібних оповідань визначалися Антона Могильницького «Конгруа о. Жегаловича», перекладена мною з німецького листу Могильницького... — В преамбулі до згаданого перекладу І. Франко писав: «Між паперами пок[ійного] Володимира Навроцького, присланими мені його родиною в цілі виготовлення повного видання його творів, надибав я обширний лист о. Антона Могильницького, автора «Скита Манявського», датований д. 25 червня 1867 року, котрий, по моїй думці, заслугує на опублікування яко цікавий причинок до характеристики не тільки повістярського таланту о. Могильницького, але і до характеристики тих, хоч і не дуже-то давніх, але для нас майже цілковито замерклих часів, о котрих йде оповідання. Лист о. Могильницького, адресований до сина Олександра во Львові, писаний на звичайнім аркуші паперу, дрібним, правильним і чистим почерком, німецькою мовою за виємком деяких (...) зворотів. Яким способом дістався він між папери пок. Навроцького, сього вияснити не умію. Переклад мій єсть, по можності, дослівний, хоч се було досить трудно, бо лист писаний цвітистою, декуди навіть пересадно підкресленою Німеччиною» («Зоря», 1884, № 1, с. 4).

В р. 1885 в «Зорі» уперве появляються вірші двох молодих українців, тоді товаришів, студентів Київського університету, що пізніше пішли дуже різними дорогами, а власне Володимира Самійленка, що виступив тут з двома віршами, і Костя Арабажина*, що виступив тут під псевдонімом К. Не-я, псевдонімом, що зробився фатальним символом його дальшої кар'єри. Олександр Кониський, крім дрібнішіх причинків, дав до'сього річника «Зорі» просторе оповідання «В гостях добре, а дома ліпше», підписане псевдонімом Дрозд, а основане на фактах пам'ятної еміграції одної часті галицько-руського духовенства до Росії. Як белетрист виступає тут уперве Григорій Цеглинський з двома оповіданнями і одним гумористичним моно-драмом, а київський учений Орест Левицький подав тут одиноку свою по-українськи писану працю «Про шлюб на Русі-Україні з XVI до XVII століття» під псевдонімом Левко Маячанець. Інтересна з многих поглядів була стаття Льва Вітошинського* «Антошко Ревізорчук», основана на споминах про відомого опришка, якого польський пи-

* Арабажин Костянтин Іванович (1866—1929) — російський та український літературознавець і письменник. Замолоду був активним учасником студентського демократичного руху, у 80-х роках відійшов від громадської діяльності.

* Вітошинський Лев (1842—1892) — священик, автор спогадів про опришківського отамана А. Ревізорчука, опублікованих у «Зорі» 1885 p., № 21—22.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 436

сьменник Корженьовський зробив героєм найліпшої своєї драми «Karpaccy Gorale», популярної також на руській сцені в перекладі Миколи Устияновича п[ід] з[аголовком] «Верховинці».

Під кінець 1885 р. Омелян Партицький зложив редакцію «Зорі», передавши се письмо на власність Товариства імені Шевченка. З рамени Товариства редактором був якийсь час др. Омелян Калитовський, а потім Олександр Борковський. Фактично одначе редакцію провадив я. Моїми заходами в тім році «Зоря» обогатилася цінними матеріалами з України, в тім числі просторою повістю Свидницького «Люборацькі», що була окрасою того річника, далі просторою збіркою не друкованих досі співомовок Руданського, яких рукопис я одержав від П. Житецького. Моїми заходами написані були для «Зорі» в тім році стаття Франтішка Ржегоржа про Сватоплука Чеха*, Ісидора Бернфельда стаття «Жидівська література гебрейська і жаргонова» та цінні, хоч дрібні, причинки Антоновича до біографій Свидницького та Олельковича, Бориса Познанського до біографій Свидницького та Руданського і його дуже гарна стаття «Весна в українськім селі». Моїм заходом дав до «Зорі» Владислав Федорович декілька своїх афоризмів, Іван Волосянський* цінну статтю «Дещо про цех кушнірський у Старім Місті», панна К. Бурачинська — народну пісню і прозове оповідання про Грдлічку та Юріштана*; невідомий із Петербурга прислав на мої руки вірш Некрасова на смерть Шевченка*, один львівський поляк передав для «Зорі» недрукований вірш Каспера Ценглевича, а студент Яворський вірш з 1848 р. про Стадіона; на мої руки прислано також із Одеси п'яту пісню «Одіссеї» в перекладі Ніщинського, а о. Іван Озаркевич передав свою віршовану байку «Пес і Вовк». На мої руки переданий був також Житецьким для «Зорі» вірш Костянтина Думитрашка «Чуприна і борода»; через мене дістався також для «Зорі» переклад прегарного оповідання Короленка* «Ліс шумить», доконаний Масловим-Стокозом*. У «Зорі» 1886 р. пильним співробітником був Володимир Коцовський, який опублікував тут, крім двох своїх віршів, простору працю «Маркіян Шашкевич, кілька слів о його значенні», а також одну недруковану проповідь, один недрукований, а другий друкований у 30-х роках окремо вірш Шашкевича, і простору бібліографічну відомість про польський вірш «Wlieniec z sere życzliwych», зложений на честь діда Шашкевича,

* Чех Сватоплук (1846—1908) — чеський письменник-демократ, автор сатиричних романів та збірок громадянської лірики.

* Волосянський Іван (1861—1930) — священик, учасник культурницького руху в Галичині, друкував у «Зорі» етнографічні записи.

* ... панна К. Бурачинська — народну пісню і прозове оповідання про Грдлічку та Юріштана... — Певно, Франко має на увазі дочку Зиновії Бурачинської (сестри В. Навроцького), що записувала для нього гуцульські пісні (див. архів І. Франка, ф. 3, № 1608, с. 343—346).

* Грдлічка — один з ватажків пушкарів — військових загонів, які на початку XIX ст. вели боротьбу проти гуцулів-опришків. Прославився жорстокістю та самоуправством. І. Франко змалював цей тип у незакінченому оповіданні «Гуцульський король».

* Юріштан — війт, наближений до Грдлічки.

* ... прислав на мої руки вірш Некрасова на смерть Шевченка... — Вірш опублікований в журн. «Зоря», 1886 p., № 6.

* Короленко Володимир Галактіонович (1853—1921) — російський письменник.

* Маслов-Стокіз Василь Павлович — російський і український громадський діяч, літератор, на той час політичний емігрант.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 437

о. Р. Авдиковського. Віддав також причинки до біографій Вагилевича, Верещинського та Йосифа Левицького разом з передруком його першого вірша «Домоболіє проклятих». В. Підманастирський дав з приводу опублікованого мною вірша Келестина Скоморівського причинок до його біографії. Данило Лепкий дав причинок до біографії Володимира Навроцького. Одесит (М. Комаров) — цінний причинок до біографії Руданського з доданням його листів, а Михайло Зубрицький — причинок до біографії Снігурського та до історії руської літератури XVIII в. Причинок до біографії Свидницького дав також Я. Черніговець, а з моїх паперів подано причинки до біографій Йосипа Левицького, Северина Шеховича, до історії 1848 p., до історії руської літератури XVIII в., до біографій Шевченка та Бодянського. Із ширших моїх праць у тім річнику опубліковано статтю про Йосипа-Богдана Залеського, про Осипа-Юрія Федьковича і про жидівського реформатора Мозеса Мендельсона*. В тім річнику виступили уперве на літературне поле Олексій Бобикевич* з одним віршем, Осип Маковей — з трьома поезіями і Кирило Студинський* — з працею «Дідівська жебрацька мова», підписаною псевдонімом Кость Вікторин. У відділі поезій заступлено було в сьому річнику 28 імен поетів, у тім числі із українців — Кониський, Пчілка, Самійленко, Ніщинський, Руданський, Омельченко, Тарасенко* та Чайченко, а з галичан, крім названих уже мене та Коцовського, Єронім Калитовський, Володимир Масляк, Юлія Шнайдер та буковинці Данило Млака і Федькович. У відділі оповідань, крім згаданої вже повісті «Люборацькі», надруковано просторе оповідання Олени Пчілки «Світло добра і любові» та її ж оповідання «Чад», одно слабше оповідання Кобринської, одно не то оповідання, не то фейлетон Борковського п[ід] з[аголовком] «На село», два спомини Василя Ільницького з подій 1848 p., по одному оригінальному оповіданні моєму*, Ісаєвича*, Чайченка та Цеглинського, два оповідання Кониського, два переклади мої* і по одному В. Савича та В. Чайченка, обох із Альфонса Доде, М. Комара [можливо М. Комаров] із «Поезій в прозі» Тургенєва, та згаданий уже переклад Маслова-Стокоза із Короленка. В науковім відділі, крім згаданих уже праць, були поміщені Іллі Кокорудза* «О становищі женщини в стариннім законодательстві руськім», Николайчика* «З другого кінця, короткий огляд Сіверської України» під псевдонімом Р. і Н., д-ра Омеляна Калитовського

* Мендельсон Мозес (1729—1786) — німецький філософ.

* Бобикевич Олекса Христофорович (1865—1902) — український письменник «народовського» напряму.

* Студинський Кирило Йосипович (1868—1941) — український літературознавець, академік АН УРСР (з 1929 p.).

* Тарасенко — літературний псевдонім письменника Савича О. А.

* ... оригінальному оповіданні моєму... — Йдеться про оповідання І. Франка «Довбашок» («Зоря, 1886, №7).

* Ісаєвич С. Н. — український письменник і перекладач. І. Франко має на увазі його оповідання «Одна ніч» («Зоря, 1886, № 20).

* ... два переклади мої... — «Ліс» (з Б. Бйорнстьєрне), «Премудрий в'юн» (з. М. Салтикова-Щедріна) («Зоря»,. 1886, № 8, № 15-16).

* Кокорудз Ілля (1857—1933) — педагог і літератор ліберально-буржуазного спрямування.

* Николайчик Федір Данилович — виступав з літературними творами в «Зорі» та інших періодичних виданнях.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 438

розбір праці Юліана Целевича «Історія Скиту Манявського», Юліана Целевича «Пригода після нападу татарського в 1676», Олександра Борковського «О хибах в нашій письменній мові» і нарешті найважніша, що тяглася цілий рік у всіх 24 номерах, «Коротка історія літератури руської» Омеляна Огоновського. Се був справді короткий, переважно бібліографічний огляд нашого старого письменства аж до часів Котляревського, з просторим, одначе, історіософічним вступом, що в початку 1887 р. вийшов окремою відбиткою як перший том «Історії руської літератури». Як бачимо, зміст «Зорі» 1886 р. був надзвичайно багатий і різнорідний, мене, одначе, що причинився до сього найбільше, зустріла зовсім несподівана відставка за поміщення одного вірша Руданського і одної рецензії Б. Вільхівського (Грінченка), в яких народовецька суперредакція добачила «неморальність». Швидко по тім в р. 1887 мене спіткала така сама відставка із редакції «Діла» — і то — сміху варто — за нотку з некорисною опінією про Володимира Барвінського, написану Павликом у його польській статті, друкованій в «Kuryerze Lwowskim». Се змусило мене шукати заробітку між поляками, серед котрих я ще від 1879 р. виробив собі деяку повагу, друкуючи оповідання та статті в польських часописах «Tydzień», «Przegląd Tygodniowy»*, «Praca»*, а далі «Prawda»* в Варшаві та «Kraj» у Петербурзі. В червні і липні 1887 р., опинившися без заробітку серед русинів, я пробув у Тернополі як кореспондент устроєної там, головно заходом Владислава Федоровича, етнографічної вистави на честь приїзду архікнязя Рудольфа до Галичини, і в тім часі, протягом майже двох місяців, помістив багато безіменних кореспонденцій та дописок у галицько-польських часописах «Czas» і «Reforma» в Кракові, «Gazeta narodowa»*, «Dziennik Polski»*, «Gazeta Lwowska»* і «Kurjer Lwowski» у Львові, за які зрештою не дістав ніякого гонорару.

* «Przegląd tygodniowy zусіa spolecznogo, literatury і sztuk pіęknусh» — польський прогресивний журнал, виходив у Варшаві з 1866 по 1905 р. На початку 80-х років навколо нього групувалася польська демократична молодь, зв'язана з І. Франком.

* «Praca» — газета в Галичині, яка видавалась польською мовою у 1878—1892 р. у Львові. Спочатку — орган львівських друкарів, а потім загальноробітнича газета.

* «Рrawdа» — польський громадсько-політичний і літературний журнал ліберально-буржуазного напряму. Видавався у Варшаві протягом 1881—1915 pp.

* «Gazeta Narodowa» — польська газета, виходила у Львові в 1862—1915 pp. Спочатку мала ліберально-демократичний напрям, згодом перейшла на консервативні позиції.

* «Dziennik Роlskі» — польська реакційна газета, виходила з 1869 р. у Львові.

* «Gazeta Lwowska» — польська реакційна газета, виходила у Львові в. 1890—1914, 1918 pp.

Лінія, зазначена роком 1886 у «Зорі», продовжується і в дальших роках. В р. 1887 вона виходила під редакцією Григорія Цеглинського, який у ній, крім декількох рецензій та одного оповідання, надрукував свою найліпшу комедію «Шляхта ходачкова». Із поетів виступає тут уперве галичанин Михайло Бачинський* і українець Сергій Павленко (Шелухін)*. З дотеперішніх співробітників стрічаємо Олексія Бобикевича, В. Коцовського, Данила Млаку, В. Масляка, О. Кониського, В. Чайченка; зі старшої

* Бачинський Михайло (1866—1912) — греко-католицький священик, поет, виступав у «Зорі».

* Шелухін Сергій Павлович (1864—1938) — літератор та громадський діяч ліберально-буржуазної, згодом виразно націоналістичної орієнтації. Виступав під псевдонімом Павленко Сергій.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 439

генерації галицьких поетів дав Остап Левицький два віршовані переклади і надруковано один вірш Миколи Устияновича; зі старших українців подано чотири вірші Якова Щоголева, з молодших по одному З. В. Петруся, В. І. Полтавця, Івана Тарасенка, Федора Устенка, Уманця, К. Ухача-Охоровича, один Я. Чернігівця, один Явір-Федоренка і два В. Чайченка. Леся Українка дала переклад частини Міцкевичевого «Конрада Валленрода». З буковинців заступлені Ісидор Воробкевич та Юрій Федькович. У відділі оповідань виступає уперве Олександр Катренко* з двома оповіданнями: «На панському обіді» і «Чумацьке лихо» та Красюченко* з оповіданням «Чотири вечері, образки з життя народного учителя». З моїх оповідань тут поміщено тільки одно «Яць Зелепуга», перекладене мною з польського, рівночасно друкованого в «Kurjer'i Lwowskim». Надто дав Олександр Кониський три оповідання, а по одному Д. Лепкий, Лесько і Д. Млака. Понад се були чотири переклади з Тургенєва, Брет-Гарта* і Шміт-Вайсенфельса.

* Катренко Ол. — один із псевдонімів маловідомого українського письменника Катрухіна Олександра Михайловича.

* Красюченко — один з псевдонімів Кониського О. Я.

* Гарт Френсіс-Брет (1836—1902) — американський письменник-реаліст.

В честь 50-их роковин видання «Русалки Дністрової» видано, головно за старанням Коцовського, подвійне ювілейне число 21-22, в якім поміщено простору статтю Коцовського «Огляд національної праці галицьких русинів», Омеляна Огоновського — «Маркіян Шашкевич, його життя і діяльність», Н. Вахнянина — «Деякі дані о перекладі «Слова о полку Ігоревім» М. Шашкевича», Костя Лучаківського — «Доля «Русалки Дністрової», редактора Цеглинського — «Отець і син, Маркіян і Володимир Шашкевичі» і Юліана Целевича — «Нічний напад на дім Маркіянового діда о. Романа Авдиковського в Підлиссі». Се ювілейне число справді було найкращою пам'яткою тих роковин і приносить честь його редакції. Протягом цілого річника, крім згаданого подвійного ювілейного числа, йшла дальше Огоновського «Історія літератури руської», новий період, оброблений автором головно біографічним методом з поділом письменників на поетів, повістярів та драматургів і вчених. Ся праця тяглася і в дальших річниках «Зорі» аж до смерті автора, який остатньої групи не встиг докінчити.

Ся праця Огоновського, видана рік за роком також окремими томами, має важне значення, особливо задля зібраного в ній, інколи з перших джерел, біографічного матеріалу, але розрослася надміру через те, що автор

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 440

силкувався подавати зміст кождого важнішого твору, а також голоси посторонньої критики про нього і нарешті свій власний, по змозі мотивований осуд. Основною хибою сеї праці треба вважати її метод, який згори виключає можність дати повний образ чи то цілої історії письменства, чи то хоч би розвою самої поезії, самого повістярства, самої науки, бо все те при біографічнім методі та естетичнім групуванні біографій розривається на різні особи і на різні часи.

В тім самім річнику «Зорі» Омелян Огоновський опублікував свою п'ятиактову трагедію «Гальшка Острозька», що була також виставлена на сцені і може вважатися найліпшим драматичним твором сього автора.

В науковій часті «Зорі» 1887 р. зазначимо ще, статті Б. Вільхівського «Забутий писатель Михайло Макаровський», Кониського — «Олександр Чужбинський», криптоніма Д. X. — «Місто Добрилів», Кокорудза — «О власності і її нарушенні в стариннім законодательстві руськім», Бориса Познанського — «Чумаки», Івана Нечуя — «В концерті», Костя Одовця (Кониського) — «Освіта на західно-південній Україні» та «Просвітний поступ галицької Русі в посліднє десятиліття», д-ра О. Лебедовича — простору популярну статтю «О бактеріях», Г. Цеглинського — «Руський театр», д-ра Ст. Смаль-Стоцького споминку про ювілей Ісидора Воробкевича та чотири статті з обсягу галицько-руської етнографії Данила Лепкого. Кость Вікторин (К. Студинський) подав «Народну думу, записану з уст лірника у Львові», яку одначе треба вважати досить наївним фальсифікатом.

Річник 1888 далеко бідніший змістом, бо обтяжений двома працями, яким у кождім числі прийшлося давати багато місця. Се були «Історія літератури» Огоновського та повість Івана Левицького «Старосвітські батюшки та матушки». До сього треба додати ще трагедію Шіллера «Орлеанська діва» в перекладі Євгена Горницького*, що тяглася також мало що не цілий річник. Із поетів тут виступають уперве галичанин Орест Дубенський, Юліан Рожанковський*, Кирило Студинський та о. Філарегів*, із яких ані один не здобув собі пізніше видного місця на полі руської поезії. В відділі белетристичної прози визначається сього року З. Петрусь, що дав три оповідання з сільського життя і один водевіль «На досвітках», та українець Іван Спілка*, що дав також три оповідання з народного життя.

* Горницький Євген (1859—1913) — священик, виступав з літературними творами.

* Рожанковський Юліан (1847—1895) — український поет, священик.

* О[тець] Філаретів — псевдонім Михайла Бачинського.

* Спілка Іван — псевдонім українського письменника Зозулі Івана Івановича.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 441

Сергій Павленко дав два переклади російських новел Короленка й Мачтета, Ольга Левицька — переклад російського оповідання Леонтієва [можливо Леонтьєв Костянтин], а криптонім Ф. Ст. — переклад казки Щедріна «Коняка». По одному короткому оповіданні дали українські криптоніми Г-ко — «Одна хвилина», О. Я. — «Смерть Хруща» і Н. Е. Шукай* «З ранку до ночі». В науковім відділі того річника найважніші причинки Катерини Балашівної про Олександра Шишацького-Ілліча, Кониського — про Анатолія Свидницького, Тита Реваковича — про Осипа Федьковича і Остапа Нижанківського — «Пам'яті Дениса Леонтовича». Омелян Огоновський опублікував прислану йому для його «Історії літератури» автобіографію Олени Пчілки, а Ярослав Романчук, емігрувавши до Болгарії, прислав відтам гарну студію «Любен Каравелов, найзнаменитший болгарський писатель і його епоха». Цінні матеріали подав Михайло Зубрицький п[ід] з[аголовком] «Михайло Максимович і Денис Зубрицький» і «Письмо о. Ломницького з Кромерижа 1848 p.». Цінним причинком до історії «Руської трійці» треба вважати опубліковані тут «Протоколи (семінарської власті), списані з Маркіяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем і Яковом Головацьким 1837 р.». Більше рефератами, як оригінальними працями треба назвати статті Олександра Борковського «Вук Стефанович Караджич» і д-ра К. Лучаковського «Дубровчанин Іван Гундулич, сербсько-хорватський поет XVII в.», з приводу його ювілею, і «О Байроні і байронізмі». Дуже пересоленою в оцінці треба вважати статтю Григорія Цеглинського про Осипа Федьковича*.

* ... О. Я. «Смерть Хруща» і Н. Е. Шукай... — під такими криптонімами виступав О. Я. Кониський.

* Дуже пересоленою в оцінці треба вважати статтю Григорія Цеглинського про Осипа Федьковича. — І. Франко має на увазі відгук Г. Цеглинського на смерть О. Федьковича («Зоря», 1888, № 2, с. 32—33).

В р. 1889 наступила зміна в редакції «Зорі»: редактор О. Борковський був зі Львова перенесений до Дрогобича на директора тамошньої гімназії, а замість нього з числом 17 редакцію обняв Петро Скобельський*. Участь українців у «Зорі» робиться чимраз більша. У відділі поезій стрічаємо, обік відомих досі, нові імена, в тім числі з галичан Ганина-Буцманюка* та Омеляна Мурашку, а з українців Володимира Александрова, Євгена Жарка, Івана Калічку*, М. Кононенка, Василя Маслова-Стокоза і М. Старицького. Особливо численні поетичні причинки дали Сергій Павленко, Леся Українка та Василь Чайченко. Із поетичної спадщини Федьковича тут уперве надруковано поему «Новобранчик» із копії, достарченої мною. Олена Пчілка дала, між іншим, віршовану пробу перекладу частини Овідієвих «Метаморфоз» п[ід] з[аголовком] «Кипарис». У відділі по-

* Скобельський Петро (1849—1912) — український ліберально-буржуазний історик та педагог.

* Буцманюк-Ганин Іван — автор прозових та поетичних творів і перекладів.

* Калічка Ів. — псевдонім українського поета І. І. Манжури.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 442

вістей і оповідань виступає тут уперве Кость Арабажин під криптонімом Не-я з оповіданням «Життя — сон» та з трьома перекладами, з яких один із Льва Толстого, другий із Гі де Мопассана, а третій із Григорія Мачтета*. Того ж Мачтета більше оповідання «Біла панна» дав у перекладі з російського сам редактор Борковський. Уперве виступає тут М. Обачний (Михайло Косач, брат Лесі Українки) з оповіданням «Різдво під Хрестом Полудневим» і з перекладом Короленкового оповідання «В великодну ніч». Так само уперве виступають тут В'ячеслав Потапенко з нарисом «Чубатий», Марія Максименкова з нарисом «Орися», і М. Сіромаха з оповіданням «Пригородне село». З галичан виступає тут уперве Василь Щурат, тоді ще гімназіальний ученик, з перекладом французького оповідання Октава Мірбо* «Щастю настрічу», українка Олеся Зірка* (сестра Лесі Українки) з перекладом одної із «Поезій в прозі» Тургенєва п[ід] заголовком] «Горобець» і буковинка Євгенія Ярошинська* з прозовою байкою «В городі».

* ... третій із Григорія Мачтета... — Переклад казки російського письменника Мачтета Григорія Олександровича (1852—1901) «Що вчинили ясні зорі?»

* Мірбо Октав (1848—1917) — французький письменник.

* Зірка Олеся — псевдонім Косач Ольги Петрівни (1877— 1944), сестри Лесі Українки.

* Ярошинська Євгенія Іванівна (1868—1904) — українська письменниця демократичного напряму, громадська діячка і педагог.

В науковім відділі того річника варто зазначити простору студію Омеляна Калитовського про Степана Качалу, статтю Петра Скобельського про археологічно-бібліографічну виставу Ставропігійського інституту, Івана Матієва — «Образки з Африки», Костя Лучаківського — реферат із статті Еміля Дюрана про Шевченка, друкованої в «Revue des deux Mondes», Івана Кузьова «Життя-буття, звичаї і обичаї гірського народу в Дидьові», Бориса Познанського «Вихід на заробітки з України» та С. Н. Ісаєвича некролог Андрія Козачківського*. Рефератами та перекладами статей, друкованих у «Киевской старине» та «Газете Гатцука», О. Борковський та криптонім Т. О. подали причинки до біографії Шевченка, а Михайло Зубрицький опублікував цікаві записки із «Служебника», друкованого в р. 1765.

* Козачковський Андрій Йосипович (1812—1889) — лікар, друг Т. Г. Шевченка.

В р. 1890 з числом 17 редакція «Зорі» від Петра Скобельського, зі Львова перенесеного до Бродів, перейшла під редакцію Василя Тисовського*. Се був, одначе, тільки відповідальний редактор, бо дійсним редактором від самого початку того року зробився Василь Лукич (Володимир Левицький), що протягом свого дев'ятилітнього редакторства зробив «Зорю» дійсним органом усеї Русі-України, багатим на найрізнорідніші літературні інформації, рецензії, бібліографічні та персональні звістки. Живучи в Станіславові як нотаріальний кандитат, він розвинув широ-

* Тисовський Василь (1851—1919) — педагог і громадський діяч «народовської» орієнтації. Редагував «Зорю» у 1890— 1891 pp.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 443

ку кореспонденцію з письменниками Галичини, Буковини та України, скрізь стягаючи співробітників або хоч би таких кореспондентів, що могли достарчати йому потрібних відомостей. В «Зорі» 1890 р. появляються в поетичнім відділі вірші Леоніда Глібова, П. Куліша, Івана Манжури та знаних нам уже З. Петруся, В. Самійленка, В. Чайченка, Олени Пчілки та Лесі Українки, а з нових українців П. Паїсича [можливо Т. Таїсич - псевдонім П. Панченка - Т.Б.], А. Бобенка і Цезаря Білиловського. Із галичан являються нові Т. Боднаришин та В. Д. Ріленко. У відділі оповідань Іван Левицький дав свою простору повість «Над Чорним морем», якою після циклу історично-побутових повістей («Кайдашева сім'я», «Микола Джеря», «Бурлачка» та «Старосвітські батюшки і матушки») розпочав цикл оповідань із життя сучасної інтелігенції, навіяних сильно дидактичною або полемічною тенденцією. В сьому річнику «Зорі» виступив уперве також А. Кримський зі своїм оповіданням «Історія одної подорожі» і А. Бобенко з оповіданням «Багата кутя». Із галичан тут уперве стрічаємо Павла Кирчева* з оповіданням «Туркавки». Я дав до того річника чотири нариси, що були виривками з моєї недрукованої повісті «Не спитавши броду, не лізь у воду» і мали окремі титулики: «На лоні природи», «Гава і Вовкун» «Борис Граб» і «Геній», а надто оповідання з тюремного життя п[ід] з[аголовком] «До світла».

* Кирчів Павло (1862—1916) — український ліберально-буржуазний письменник, педагог і громадський діяч.

При «Зорі», поки вона була під редакцією Партицького, в р. 1884-86 виходила «Бібліотека «Зорі», якої вийшло 11 томів. В тім числі були: передрук моєї повісті «Boa Constrictor», два писання Василя Ільницького «З різних країн і народів» та «Море і його чудеса», три комедії Григорія Цеглинського «На добродійні цілі», «Тато на заручинах» і «Соколики», два томи поезій Шевченка в виборі Партицького, його ж видання писань Антона Могильницького, його ж видання тексту «Слова о полку Игореве» з перекладом і поясненнями та Омеляна Калитовського збірка «Матеріали до руської літератури апокрифічної», взята з одного рукопису бібліотеки Оссолінських. Се остатнє видання, роблене похапцем, не вичерпуючи всього рукопису, вкорочуючи текст і не подаючи нічого про характер і значення опублікованих текстів, не має ніякої наукової вартості. Дуже невелику літературну вартість мають усі три комедії Цеглинського. Видання писань Могильницького, доконане Партицьким, вийшло неповне, а видання «Слова о полку Игореве» задля самовільних доповнень тексту,

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 444

викликаних теорією автора про розмір сеї поеми, має хіба вартість наукового курйозу.

В роках 1884-86 виходила також окремими книжечками на взір німецької бібліотеки «Реклама» «Русько-українська бібліотека», видавана Євгеном Олесницьким. Тої «Бібліотеки» вийшло 14 томиків, у яких поміщено переважно передруки відомих уже творів Нечуя-Левицького («Запорожці», «В Карпатах», се остатнє передрук із «Діла»), В. Барвінського («Сонні мари молодого питомця»), оповідання Стороженка, Мордовця і відомі досі поетичні твори Руданського, а також повість Свидницького «Люборацькі», передрук із «Зорі» та мої «Галицькі образки», передруки із «Правди» та «Зорі». Новостями були тільки три книжечки: «Лихий день», одноактівка Григорія Цеглинського, «Prima vera», збірка поезій Юлії Шнайдер і «Юрій Горовенко, хроніка з смутного часу» Олександра Кониського під псевдонімом Красюченка. Поезії Юлії Шнайдер, опубліковані в тій «Бібліотеці», виявили дуже гарний талант; від них справді віяло неначе запахом весни. Натомість повість Красюченка, невважаючи на деякі гарні уступи, в цілості задля фальшивої тенденції робила прикре враження.

Не мале значення обік тих чотирьох періодичних часописів народовецького табору мало також гумористично-сатиричне письмо «Зеркало», якого постання належить завдячити починові Корнила Устияновича, що у двох перших річниках показав себе не тільки не злим гумористом, але також добрим ілюстратором. Се письмо, розпочате 1882 p., перейшло протягом 80-их літ чотири фази розвою. В роках 1882-3 його провадив Корнило Устиянович, що майже сам достарчав до кождого номера ілюстрацій та гумористично-сатиричних заміток. Між співробітниками були В. Масляк, В. Коцовський і я. З важніших віршованих творів першого річника зазначу Коцовського «Клеветникам» і мою сатиру «Воронізація». В другім річнику зазначу вірш Коцовського «Ми такой прості чорні хлопи» та мій вірш на смерть Володимира Навроцького. В половині 1883 р. Устиянович перестав видавати «Зеркало», а від першого липня почало під його ж редакцією виходити «Нове зеркало» в зміненім форматі; по шести числах «Нового зеркала» задля виїзду Устияновича зі Львова редакцію обняв Василь Нагірний, який підписував шість номерів 1883 і дев'ять номерів 1884 p.; решту до кінця то-

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 445

го року як відповідальний редактор підписував др. Кость Левицький, а в р. 1885 весь рік відповідав за редакцію Євген Олесницький. Найпильнішими співробітниками «Нового зеркала» були Володимир Масляк та Іларіон Грабович; перший звичайно підписувався Вуйцьо Влодзьо, а другий — Квасний. Протягом 1884 р. я, крім інших віршованих та прозових причинків, провадив у «Новім зеркалі» віршовану гумористично-сатиричну «Сучасну літопись». Пізнавшися ще в 1881 р. в домі Володислава Федоровича в «Вікні» з Корнилом Устияновичем, я сходився з ним не раз також у Львові; зазначу тут для пам'яті, що деякі з його ілюстрацій в «Зеркалі» і «Новім зеркалі» піддані були мною, як при[міром] ілюстрація до популярного тоді польського оклику «ргаса organiczna nad ludem»¹: на середині рисунка стоїть руський селянин, з одного боку один поляк здіймає з нього сорочку, а з другого боку другий накладає йому на голову конфедератку. Моїм концептом був також рисунок із загадковим підписом, немов на відкопаній старинній плиті. Нарисовано залізничний поїзд з написом на локомотиві: «Postupus»; проти локомотиви упираються лобами два бугаї з підписами на черевах: Андраші і Бісмарк, а напереді два руські селяни; під рисунком підпис латинськими буквами: «Nise, mene, nespi, ńit, tota, parato, tu paru», що треба було відчитати: «Ні, Семене, не спинить тота пара тоту пару». В р. 1886 Олесницький перемінив «Нове зеркало» знов на «Зеркало», та видавав його без більшої часті давніших співробітників тільки до вересня. Нарешті третє «Зеркало» з головним співробітництвом Володимира Масляка та невідомих мені досить численних співробітників почав видавати в р. 1889 Володимир Левицький (не Лукич)*. Масляк підписувався тут псевдонімом Залуквич, а під псевдонімом Олекса Мотиль писав віршами й прозою священик Олекса Здерковський*, у якім, мабуть, за клопотами священичого стану занидів дуже замітний гумористичний талант.

* Левицький Володимир (не Лукич) — Левицький Володимир Йосипович (1872—1956) — учений-математик, голова природничої секції Наукового товариства імені Шевченка, автор ряду наукових праць і шкільних підручників.

* Здерковський Олександр Іванович (1857—?) — священик, виступав з літературними творами.

Осторонь від усіх народовецьких періодичних публікацій 80-их років стоїть «Денниця, письмо літературно-наукове», видаване Іваном Верхратським у Станіславові 1880 р. Невважаючи на те що зміст часопису світиться досить численними підписами ніби різних авторів, весь річник, крім чотирьох віршів Іларіона Грабовича, п'ятьох

¹ «Органічна праця серед народу» (польськ.). — Ред.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 446

віршів Данила Млаки* та триактової опери криптоніма Т. Ш. (Ісидора Мидловського) п[ід] з[аголовком] «Нещасна любов», містить самі тільки вірші, оповідання та статті, оригінальні та переклади самого редактора Івана Верхратського, друковані під різними псевдонімами та криптонімами. Всі вірші, між якими стрічаємо також переклад чудової поеми Словацького «В Швейцарії», визначаються браком поетичного чуття й таланту та неприродною, мішаною, а при етимологічнім правописі ще більше незугарною мовою. Такими самими прикметами визначаються також прозові оповідання, оригінальні й перекладані. В науковій часті «Денниці» найцінніші в усякім разі природописні статті автора, а найменше варті його уваги «Про взаємини руського язика і народної літератури», подиктовані в переважній часті особистою злобою та затратою почуття живої народної мови.

* ... крім чотирьох віршів Іларіона Грабовича, п'ятьох віршів Данила Млаки... — Маються на увазі твори І. Грабовича «Чому серце б'ється», «Святий образ», «Моя отчина», «Щасливі» та Данила Млаки «Два дзвони», «На дарабі», «У Києві», «Згадка», «Слухай, яких часто».

Із руських просвітних інституцій народовецького табору найважнішою треба вважати «Просвіту», яка протягом 80-х років стояла незмінно під проводом професора Омеляна Огоновського. У виданнях того товариства вийшла в роках 1879-80 популярна «Історія Русі» Олександра Барвінського в трьох частях і популярна праця Йосифа Барвінського «Паша, душа в господарстві». В р. 1881, окрім календаря, справоздання та на борзі склеєної Володимиром Шухевичем читаночки «для малих і старих» п[ід] з[аголовком] «Веснянка», не вийшло нічого. В р. 1882 знов тільки оба Барвінські рятують гонор «Просвіти». Олександр Барвінський, крім четвертої часті «Історії Русі», дає першу часть популярної переробки англійської книги Самуїла Смайльса* «Self help» п[ід] з[аголовком] «Поміч власна», а Йосиф Барвінський популярну працю «Рогата худоба». Зрештою, крім календаря, видано тільки, і то кирилицею, популярний переповід житія св. Пантелеймона, доконаний головою товариства проф. О. Огоновським, із якого галицький простолюдин міг вичитати, що в випадках хороби ліпше вдатися до шептухи або знахаря, що лічать самими словами, ніж до лікаря.

* Смайльс Самуїл (1812—1904) — англійський письменник, відомий популярними творами моралізаторського змісту.

В р. 1883, крім календаря, «Просвіта» видала знов лиш три книжечки, із яких одну, про життя Веніаміна Франкліна*, написав Олександр Барвінський, сим разом під псевдонімом Подолянин; друга «Про гроші і скарби» (популярне вияснення економічної теорії грошей) написана була мною, а третя «Про живоплоти» — д. Негребецьким.

* Франклін Бенджамін (Веніамін) (1706—1790) — американський просвітитель, державний діяч, вчений. 1883 р. коштом і заходом товариства «Просвіта» у Львові під псевдонімом Подолянин була видана книжка Ол. Барвінського «Венямин Франклін, яко примір чесного трудящого і ощадного чоловіка».

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 447

В р. 1884, крім календаря, вийшли знов лиш три книжечки, а власне п'ята часть «Історії Русі» Олександра Барвінського, популярне оповідання про відкриття Америки, написане о. Кирилом Селецьким, і переклад оповідання Льва Толстого «Чим люди живі?», зладжений В. Чайченком.

В р. 1885 знов оба Барвінські рятують гонор «Просвіти»: Олександр дає «Літопис суспільної роботи і сили русинів австрійських», а Йосип — дві книжечки, а власне «Дрібна птиця господарська» і «Життя святого Євстахія» — добір в усякім разі відповідніший для народного читання, як життя св. Пантелеймона. Надто Роман Заклинський подав книжечку «Про напади татарські» з доданням тексту думи про втечу трьох братів із Азова.

В р. 1886 Олександр Барвінський подав популярну книжечку «Ставропігійське братство Успенське у Львові, його заснування, діяльність і значення церковно-народне», Антін Глодзинський — книжечку «Про ховання свиней», Олександр Кониський — «Історію України за часів Петра Великого і Катерини II», Омелян Огоновський — популярну книжечку «Маркіян Шашкевич, його життя і письма», а передруком із українського видання подано популярну книжечку О. Степовика «Оповідання про рослини».

В р. 1887 помістив Іларій Гарасимович* у виданнях «Просвіти» свої два відчити, виголошені на засіданнях філії «Просвіти» в Станіславові п[ід] з[аголовком] «З науки господарства». Треба зазначити, що Гарасимович уперве визначився 1886 р. на вічі в Коломиї своїм рефератом «Яким способом розвинути промисл у нашого народу, аби з нього вийшла якнайбільша користь». Сей реферат повторили всі три львівські руські газети і чернівецька «Буковина». Ще більшу увагу звернула на себе його стаття «Про міські торги та ярмарки», друкована в «Ділі». В 90-х роках Гарасимович зробився одним із визначних членів руської радикальної партії.

* Герасимович Іларіон — учасник радикального руху в Галичині, згодом перейшов до націоналістичного табору. Його виступ «Як би розвинути промисел у нашого народу, щоби з нього був якнайбільший хосен» в 1886 р. надрукували львівські газети «Діло» (№ 108—111), «Мир» (№110—114), «Слово» (№ 20—23).

В тім самім році вийшла як 98-ма книжка «Просвіти» «Географія Русі, часть перша, Русь Галицька, Буковинська й Угорська, з картою», написана Романом Заклинським. Сей, здається, найстарший із трьох братів Заклинських, виступив на літературне поле ще в половині 70-х років, друкуючи свої праці в «Газеті школьній», в виданнях «Просвіти» і в «Школьній часописі». З тих давніших праць назву тут лише статтю «Русини в Банаті і Добруджі»,

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 448

друковану в «Школьній часописі» 1881 р. «Географія» Заклинського вийшла дуже слаба і автор не брався вже писати другу часть.

В тім же році написав для видань «Просвіти» Кирило Кахникевич*, співробітник, а якийсь час також відповідальний редактор «Діла», популярний переповід російської повісті Данила Мордовця «Сагайдачний». Кахникевич пізніше від редакції «Діла» перейшов на урядову службу, ставши редактором газети «Народна часопись»*, що була заснована намісником гр. Бадені і видавалася як додаток до урядової «Gazet'u Lwowsk'oї».

* Кахникевич Кирило (1850—1925) — журналіст і громадський діяч «народовського» напряму.

* «Народна часопись» (1890—1914) — офіційний додаток до «Gazeta Lwowska», органу крайової адміністрації Галичини.

В p. 1888 помістив Олександр Барвінський у виданнях «Просвіти» книжечку «Цісар і король Франц Иосиф І», з приводу ювілею 40-літнього панування австрійського цісаря. В тім же році дав Кирило Кахникевич три книжечки: «Багатства землі: нафта і віск земний» і «Як робити гроші або наука, як можна в короткім часі статися багачем» у двох частях. Др. Кость Левицький дав у тім же році книжечку «Наша свобода або які ми маємо права», популярний виклад австрійських основних і конституційних законів. Книжечкою «Просвіти» передруковано в тім же році моє оповідання «Гава».

В р. 1889 подав знов Кирило Кахникевич книжечку «Сили природи: огнисті гори і землетрясения», др. Кость Левицький дві книжечки: «Наш закон громадський» і «Про каси позичкові», а Антін Дольницький «Про вибори до сейму». О[тець] Кирило Селецький дав популярний переповід життя св. Івана Золотоустого.

Друге важне народовецьке Товариство імені Шевченка протягом 80-их років не могло вилізти з грошових клопотів, які причиняла йому друкарня, і опублікувало своїм накладом лише працю д-ра Омеляна Огоновського «Studien auf dem Gebiete der ruthenischen Sprache» в р. 1880, а при кінці 80-их років, перейнявши на свій наклад «Зорю», видавало поміщену в ній «Історію руської літератури» того ж автора окремими томами. Граматична праця проф. Огоновського була в усякім разі найліпшою його науковою працею, подаючи на трохи старій уже тоді Міклошичевій основі багатий і свіжий матеріал для пізнання найрізніших відтінків української мови, а особливо галицько-руських діалектів.

Досить рухливості в 80-их роках розвинуло новозасноване Руське товариство педагогічне, що 1884 р. розпо-

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 449

чало своє видавництво популярно-наукових книжечок «Хімією» Роско*, перекладеною Володимиром Шухевичем, а рівночасно з тим видавало серію маленьких книжечок для дітей з образками, як ось «Гостинець для чемних дітей», «Малий звіринець», «Менажерія», «Домові звірята», «Забавки дітей» і т. ін.

* Роско Генрі Енфілд (1838—1915) — англійський хімік. Автор «Короткого підручника мінеральної і органічної хімії».

Четверте народовецьке товариство з осідком у Львові, Руська бесіда, окрім касина для місцевої інтелігенції, удержувало також вандрівний руський театр і побирало його іменем признану крайовим сеймом для руського театру субвенцію в сумі 4000 ринських річно. В сьому десятилітті руський театр під дирекцією Івана Біберовича та Івана Гриневецького пережив кількалітню добу дуже гарного розвою, яка, на жаль, скінчилася зі смертю Гриневецького, що вмер 1889 р. В руськім театрі під тою дирекцією, крім обох директорів, визначалися як добрі драматичні сили пані Біберовичева*, Стефурак*, Стечинський* і Підвисоцький*. Коротко гостив у нім дуже талановитий комік Кирницький, що, «задля кусника хліба» перейшовши до польського театру у Львові, занидів там у оперетках.

* Біберовичева Іванна Антонівна (1861—1937) — українська актриса, в театрі товариства «Руська бесіда» виступала в 1874—1892 pp.

* Стефурак Степан (?—1888) — український актор-комік. Почав виступати з 1871 р.

* Стечинський Андрій (1849—1896) — український актор, режисер і драматург; сценічну діяльність почав 1867 р. у театрі товариства «Руська бесіда» у Львові.

* Підвисоцький Кость Осипович (1856—1904) — український актор, режисер і драматург; працював у театрі «Руської бесіди», потім у трупах М. Старицького та М. Кропивницького.

Нарешті треба згадати деякі важні публікації, що вийшли з народовецького табору окремими книжками чи то приватним накладом, чи накладом публічних безпартійних інституцій. В першій лінії тут треба згадати «Малорусько-німецький словар» Євгена Желехівського, учителя гімназії в Станіславові, що розпочав се многоважне видання сам своїм коштом, числячи на передплату, а докінчив його по його смерті проф. С. Недільський. «Словар» Желехівського як на свій час був дуже добрий і, прийнявши фонетичний правопис, зробився основою пізнішої побіди фонетики в школі й урядах. Се була остатня і найкраща праця чоловіка дуже симпатичного і щирого народолюбця, що розпочав свою літературну діяльність ще 1867 p., помістивши під псевдонімом І. Соколик інтересні «Подорожні помічення Опілянина» в тодішній «Правді»; там же 1868 р. помістив деякі етнографічні записи та статтю «Коротка історія сербів від найдавніших часів до р. 1389» та й пізніше не раз озивався в письменстві рецензіями та принагідними короткими статтями.

В справозданні академічної гімназії у Львові за р. 1886, а також окремою книжкою вийшла найважніша праця Юліана Целевича «Історія Скиту Манявського від його

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 450

основання аж до приступлення львівської єпархії до унії (1611-1700)»; другої часті, що мала обіймати історію Скиту Манявського аж до його знесення при кінці XVIII віку, автор не вспів написати; з неї подав лише в «Ділі» 1885 р. один уступ «Процес скиту з шляхтичем Семеном Ладновським в роках 1736-39».

Власним накладом у р. 1886 видав Василь Нагірний свій «Порадник для крамниць», який видати було, мабуть, обов'язком «Просвіти». Невідомо чиїм накладом вийшов 1880 р. у Відні другий том «Geschichte der Union der ruthenischen Kirche mit Rom» Юліана Пелеша, а 1885 p. друге видання його «Пастирського богословія». Пелеш був талановитим і досить любленим професором Львівського університету і визначився також у сеймі як талановитий бесідник, але, ставши єпископом зразу в Станіславові, а потім у Перемишлі, не оправдав надій, покладаних на нього народовцями, а почасти й духовенством, і в буквальнім значенні того слова змарнувався під мітрою та вмер у досить молодім віці.

Годі тут поминути ще одну серію руських видань, дуже характеристичну для 80-х років, сплоджену польською асиміляційною політикою, яка, не можучи нарешті остоятися при давнішім оклику «Rus і Polska to wszystke jedno»¹, думала дійти до своєї мети, анексії русинів до історичної Польщі, признанням прав руського язика, але з тим, щоб усяка «органічна» робота русинів і поляків велася спільно «pod jednym dachem»², розуміється в польськім дусі. Сею політикою ще від 70-их років почала руководитися Краківська Академія, друкуючи в своїй антропологічно-етнографічній публікації «Zbior wiadomości do antropologii krajowej» руські етнографічні матеріали поруч з польськими і трактуючи також у інших своїх публікаціях не тільки галицьку, але також російську Україну та Білу Русь як частини польської землі. Впливовим і енергічним репрезентантом тої ідеї був гр. Казимір Бадені, що з кінцем 80-х років був іменований намісником Галичини, і одним із головних завдань своєї адміністраційної політики поклав собі per fas et nefas³ урядовими способами вбити і знівечити сепаратистичного духа русинів. Систематичне

¹ Україна і Польща то все одно (польськ.). — Ред.

² Під одним дахом (польськ.). — Ред.

³ Правдами і неправдами (лат.). — Ред.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 451

переслідування руських народних організацій, особливо сільських читалень, фальшування конскрипцій та виборів, при яких власті, не тільки політичні, але навіть судові, кермовані тайними обіжниками намісництва, не цуралися ніяких надужить та беззаконностей, щоб тільки де і як можна пошкодити русинам, — се були головні об'яви тої політики. Поруч із тим ішли такі буцімто культурні заходи, як господарсько-промислова вистава в Коломиї 1881 p., устроена з приводу приїзду цісаря до Галичини, на якій зібрані там прегарні вироби домашнього промислу покутських та гуцульських селян представлено як вироби польського люду. Подібний характер мала також вистава у Львові 1885 p., на якій рядом із многочисленними пам'ятками польського панування та польської шляхетської традиції фігурували також численні дорогоцінні предмети руської церковної штуки, між іншим також кальки величезного руського стінного напису в каплиці св. Софії в Кракові, збудованої руськими майстрами для королеви Ядвіги*.

* Ядвіга (бл. 1374—1399) — польська королева з 1384 p., сприяла відновленню Ягеллонського університету у Кракові.

Для сеї самої цілі мало служити також засноване коштом урядових фондів «Народне видавництво» у Львові, що, починаючи роком 1881, видало звиш 50 брошур руською мовою, друкованих то кирилицею, то гражданкою, то латинкою. Завідателем того видавництва був Казимір Оказ, а в числі його співробітників, обік явних перевертнів Тита Будзиновського* та Теофіла Меруновича, стрічаємо, і то як найплодовитішого, Івана Омеляновича Левицького. Він подав у тім видавництві цілий ряд оповідань, основаних на руській історії («Дмитро Детко», «Під Зборовом», «Пораження татар під Мартиновом», «Життя Йосафата Кунцевича», «Король на ловах»), також деякі передруки давніших популярних руських писань, а власне з Вагилевичевого «Rusk'oro Dnewnyk'a» з 1848 р. Більшість своїх писань у тім видавництві він підписував криптонімом Іван з Берліг. Крім нього, стрічаємо тут імена згаданого вже Михайла Кореневича, Володимира Стебельського та Володимира Березовського*, що дав для сього видавництва популярне оповідання про святого Кирила й Мефодія та про життя польського короля Яна Собеського. Між польськими іменами, що заховалися в тім видавництві, згадаю ім'я Олександра Скаєвського*, емігранта з російської Польщі, завзятого анархіста, що для сього видавництва дав «Повістку, яких мало».

* Будзиновський Тит (1849—1897) — управитель школи при чоловічій учительській семінарії у Львові.

* Березовський Володимир — літератор «москвофільського» напряму. У «Видавництві народнім» під псевдонімом Покутяк Михайло вийшли його праці «Польський король Ян III Собеський і его заслуги для християнства» (1883) та «Святий Кирил і Методій, оповідання о їх житю і о тім, що они для нас доброго зробили» (1883).

* Скаєвський Олександр (?—1895) — польський буржуазний громадський діяч.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 452

Івана Омеляновича Левицького в половині 70-их років я пізнав у Львові як члена і співробітника «Общества Качковского» та Наумовичевої «Науки». Працюючи в 80-их роках для хліба при «Видавництві народнім», він займався давно розпочатою ним працею над уложенням галицько-руської бібліографії, збираючи рівночасно матеріали для біографічного словаря всіх галицьких русинів, що чим-будь визначилися в публічнім житті протягом XIX віку. Тільки в другій половині 80-их років він міг приступити до виконання сього величезного плану. Своє видання бібліографії, розпочате 1886 р. з тихою підмогою Інституту ставропігійського, а з грошовою підмогою управителя ставропігійської книгарні Антона Хойнацького*, він редагував російською мовою (нею писана передмова до першого тому, датована днем 8 (20) грудня 1888 р. і всі уваги автора в тексті), з тим наміром, щоб видання могло узискати доступ до Росії. Сей намір автор осягнув, але пренумеранти в Росії, на яких він числив багато, не дописали не лише числом, але також точністю в присиланні грошей. Видання виходило двоаркушевими випусками, зразу раз на місяць, а далі чимраз рідше, так що другий том, доведений до р. 1886 (перший обіймав роки 1800-1860), міг появитися аж весною 1895 р., мало що не дев'ять літ по початку.

* Хойнацький Антін (1862 — ?) — львівський друкар і видавець.

В р. 1887 вийшли аж три альманахи літературно-наукового змісту окремими книжками. В Стрию коштом тамошнього руського касина вийшов літературно-науковий збірник «Ватра», редагований Василем Лукичем, recte Володимиром Левицьким, що тоді був у Стрию кандидатом нотаріальним. «Ватра» визначалася різнорідністю, добором, а подекуди й свіжістю змісту. Із поетів були тут заступлені Шевченко, на жаль, неавтентичним віршем «До сестри»,* Куліш гарними чотирма віршами, Самійленко майстерною політичною сатирою «Ельдорадо», Руданський — двома історичними поемами «Мазепа» і «Полуботок», яких копії я уділив редактору, а Федькович дав дві пісні політичного змісту п[ід] з[аголовком] «Нова січ» і «Страж на Русі». З поетичної прози найкраще було оповідання Мирного «Лови», якого рукопис я уділив редактору. По одному оповіданні дали Кониський, Нечуй-Левицький, Мордовець, Чайченко, В. Лучаківський і я («Месія»). Мордовець надто дав свою автобіографію, а редактор помістив також мою оцінку писань Мордовця, перекладену

* ... неавтентичним віршем «Досестри»... — Вірш «До сестри» належить українській поетесі Псьол Олександрі Іванівні (1817—1887).

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 453

з польського. Кониський дав дві статті: «Зруйнування Батурина» після Костомарова і «Біографічні замітки», в яких подано причинки до біографій Василя Гречулевича, Петра Охоцького-Огієвського, якого вірш «Пані і дві челядки» був також надрукований у «Ватрі», Олександра Ілліча-Шишацького, Петра Кузьменка та Анатоля Свидницького. Той самий автор дав також замітку «Публічні і приватні архіви на Україні». Дуже цінний причинок дав Михайло Драгоманов п[ід] з[аголовком] «Із історії вірша на Україні», в якій, розбираючи український вірш про зруйнування пекла Христом, висловив здогад, що сей вірш мусить бути скороченням драми, догад, який потім справдився віднайденням тої драми. Олександр Барвінський дав «Огляд життя і творів Юрія Федьковича» та «Погляд на життя і твори Тараса Шевченка», Омелян Огоновський — розбір повісті Кониського «Юрій Горовенко», а сам редактор, крім декількох дрібніших «звісток і заміток», простору статтю «Угорська Русь», в якій старанно, хоч не зовсім критично зібрано всі доступні автору відомості про сю частину нашої землі.

Того самого року вийшла у Львові під моїм доглядом дуже оригінальна своїм замислом літературна збірка «Веселка», яку буцім-то зложив Андрій Молодченко. Се було прізвище фіктивне, бо статті тої збірки були укладені студентською українською громадою в Києві і передискутовані докладно з метою дати українській молодіжі якнайпопулярніше і найкраще оброблений образ рідного села з його природою, людьми та їх життям. Прозові статті чергуються тут з народними піснями та найкращими віршами Шевченка й інших новочасних поетів. Як щодо оброблення поодиноких тем, так і щодо укладу цілості ся книжечка може назватися взірцевою і не стратила й досі своєї літературної та педагогічної вартості. На жаль, надії молодої київської громади, що книжка, друкована у Львові, зможе дістати одобрения російської цензури і розійтися по Україні, не справдилися: цензура без ніяких мотивів заборонила привіз сеї книжки в границі Росії.

В тім самім році під моєю редакцією вийшов у Львові «Перший вінок, жіночий альманах», виданий коштом і заходом Наталії Кобринської і Олени Пчілки. Було се видання компромісове з різних поглядів, як і не можна інакше в хаті, де дві господині. Були дві редакторки: Кобринська для галицької часті, а Олена Пчілка для

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 454

української, але de facto¹ не обійшлося без того, що галицька редакторка помістила українські твори (два оповідання Ганни Барвінок «Перемогла» і «Жіноче оповідання») без одобрения і навіть проти волі української редакторки. Компромісом був уже навіть сам титул, бо коли Кобринська стояла за тим, щоб збірка називалася просто «Жіночий альманах», то Олена Пчілка переперла-таки, що перед тим загальним титулом поміщено сентиментальний надтитул «Перший вінок». Альманах складався з праць самих жінок українок і галичанок. З українок, окрім редакторки Олени Пчілки, яка, крім двох віршів, дала досить просторе і свіже щодо своєї теми оповідання «Товаришки» (дівчина українка їде за границю слухати медицини і по повороті стає лікаркою в селі) та її дочки, Лесі Українки, що, крім трьох ліричних віршів, дала поемку «Русалка», виступають тут згадана вже Ганна Барвінок з двома оповіданнями, Дніпрова Чайка з шістьма гарними віршами і Людмила Старицька з одним віршем. З галичанок найвидніше місце займає редакторка Наталія Кобринська, яка, крім переднього слова, дала два оповідання: «Пані Шумінська» і «Пан суддя», обоє при всій простоті композиції глибоко ідейні і добре оброблені, і чотири статті, а власне: «Про рух жіночий в новіших часах», «Руське жіноцтво в Галичині в наших часах», «Замужня жінка середньої верстви», інтересна студія з поля соціальних питань, і нарешті «Про первісну ціль товариства руських жінок у Станіславові». До галичанок зачисляю також свою жінку*, хоч українку родом, яка дала тут одиноку свою статтю «Карпатські бойки і їх родинне життя», основану почасти на своїх власних спостереженнях, а почасти на усних і писаних матеріалах, достарчених о. Іваном Кузьовим. Уперве з підписом Уляна Кравченко виступає тут згадана вже галицько-руська поетка Юлія Шнайдер з кількома віршами, що ввійшли пізніше в її другу збірку, видану мною п[ід] з[аголовком] «На новий шлях». Друга галицько-руська поетка, що виступала рівночасно з Уляною Кравченко, Климентія Попович*, пізніше замужня Боярська, дала до сього «Альманаху» одиноку і найліпшу свою поему «Звичайна історія» та один ліричний вірш. Уперве виступила тут з одним віршиком і з оповіданням «Кіндрат» Олеся Бажанська, пізніше заміжня Озаркевичева*. По одному

¹ Фактично (лат.). — Ред.

* ... зачисляю також свою жінку... — Йдеться про Франко Ольгу Федорівну (1864—1941), дружину письменника

* Попович-Боярська Климентина Карлівна (1863—1945) — українська прогресивна письменниця і громадська діячка. Брала активну участь у жіночому освітньому русі в Галичині.

* Озаркевич (Бажанська) Олеся — учасниця культурного руху в Галичині; виступала з окремими літературними творами, листувалася з І. Франком.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 455

оповіданні дали Ольга Левицька і Сидора Навроцька; сеї остатньої, сестри Володимира Навроцького, замужньої Палієвої, оповідання п[ід] з[аголовком] «Попався в сіть», взяте з попівського життя, виявляло дуже гарний белетристичний талант, та, на жаль, замужне життя якось не дало йому розвитися. Те саме треба сказати про Михайлину Рошкевичівну, що дала тут два оповідання з народного життя «Таку вже бог долю судив» і «Теща», та пізніше, вийшовши заміж за о. Іванця, за домашніми клопотами покинула перо. Одно оповідання з міського життя і студійку «Родинна неволя жінок в піснях і обрядах весільних» дала панна Окуневська* під псевдонімом Єрина, а один вірш «Восени» Олена Грицай, яка, крім сього, помістила декілька віршів у річниках «Зорі». Інтересні причинки з життя жінок дали дві сестри Павликівни, а власне Анна Павлик «Зарібниця, образок з жіночого життя», а її сестра Катерина Довбенчукова дуже інтересні записки «Дівка й княгиня, народні обичаї з Косівщини». Як бачимо, зміст альманаху був досить різнорідний і свіжий. Жаль, що через незгоду редакторок дальше видання не могло продовжатися в тім самім напрямі, а видані пізніше самою Кобринською дві книжки альманаху «Наша доля»* і щодо змісту, і щодо видавничої форми при незвичайно лихій коректі не станули на тій самій висоті.

* ... панна Окуневська. — Йдеться про Окуневську Софію (в одруженні — Морачевську; 1865—1926), прогресивну громадську та культурну діячку.

* «Наша доля» — збірник художніх, літературно-критичних і публіцистичних творів українських письменниць. Видала у Львові три випуски його (1893, 1895, 1896) Н. Кобринська.

Компромісовим видавництвом, хоч у зовсім іншім роді, була поновлена восени 1888 р. «Правда, місячник політики, науки і письменства». Ініціатором сього видання був Олександр Кониський, що задля сього на довший побут приїхав був до Львова. У нього зав'язалися були вже перед тим тісні приятельські зносини з Олександром Барвінським, який також за ініціативою та підмогою Кониського і в порозумінні з Антоновичем ще 1886 р. в Тернополі розпочав видавати «Руську історичну бібліотеку»*, зложену з самих перекладів історичних праць, друкованих російською або польською мовою, що мали зложитися на повний образ історії українського народу¹. В р. 1888 Барвінський із

¹ Ся бібліотека, в якій друкувалися переклади, роблені майже самими українцями, по плану, уложеному також українцями, тратила багато своєї наукової вартості через те, що переклади роблені були досить свобідно і з пропуском цитат, де вони були в оригіналах. Барвінського заслуги в тім виданні було хіба стільки, що коректа. З кінцем 90-х років, по укінченні Костомарова «Руїни», дальше видання обняло Наукове товариство їм. Шевченка.

* «Руська історична бібліотека» — збірники праць з історії України XV—XVIII ст. (24 тт., 1883—1904). Виходила українською мовою спочатку в Тернополі, а з 16-го т. — у Львові. Друкувались переважно праці українських ліберально-буржуазних істориків і літературознавців, серед них М. П. Дашкевича, в яких використано цінні документальні першоджерела з історії України.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 456

Тернополя перейшов до Львова, і тут задумане було періодичне видання, в якому могли би працювати спільно українці, приєднані Кониським, з галичанами, яким не вистарчала дотеперішня галицька преса. Кониський задумав притягти до сеї праці також Драгоманова, який на його просьбу згодився написати програмову статтю з умовою, щоб та стаття була надрукована під його іменем і щоб редакція вразі незгоди на деякі її точки виразно зазначила, чого буде держатися, а чого ні. Редакція, одначе, відразу поступила нелояльно, надрукувавши статтю Драгоманова як буцімто редакційну програму, і рівночасно відразу, майже від перших випусків, а дедалі чимраз виразніше почала тягти зовсім погану лінію особистих нападів, калюмній та явних або маскованих доносів. Бувши тоді вже постійним співробітником «Kurjer'a Lwowsk'ого», я зразу обіцяв своє співробітництво в тій «Правді» і помістив у ній деякі свої праці («Молодий вік Осипа Федьковича», де я пробував визискати його повісті для відтворення атмосфери його молодості, один політичний і один науковий огляд, усе те в трьох перших випусках 1888 р.), а далі відвернувся від неї. Те саме вчинив з кінцем 1888 р. Євген Олесницький, якого Кониський приєднав був на відповідального редактора і який спекався тої редакції, скоро переконався, що «Правда» стоїть на таємній польській субвенції. Від р. 1889 під фірмою Івана Стронського*, а під дійсним проводом Олександра Барвінського й Кониського «Правда» почала провадити ту на всі боки фальшиву та нещиру політику, що в р. 1890 вицвіла буйним пустоцвітом т[ак] зв[аної] нової ери, а пізніше, коли пустоцвіт зів'яв, тяглася далі лихим реп'яхом «нового курсу» політики Олександра Барвінського.

* Стронський Іван (1864—?) — український ліберально-буржуазний громадський діяч і педагог.

Протягом 80-их літ зайшла, як уже було згадано, значна зміна в партійнім житті на Буковині. Під впливом головно проф. Степана Смаль-Стоцького, що по смерті Ігнатія Онишкевича зайняв на Чернівецькім університеті кафедру руської мови та літератури і майже відразу далеко більше, ніж наукою, для якої мале число слухачів, до того слабо підготованих у рущині, давало мало принуки, зайнявся товариським життям та громадськими справами місцевої Русі і швидко довів до того, що місцеве руське товариство «Руська бесіда» зробилося з москвофільського огнища народним. Від р. 1885 починає в Чернівцях виходити часопис «Буковина» і то відразу під редакцією

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 457

Юрія Федьковича, який містить у ній також деякі нові свої тиори. Під впливом Стоцького з москвофіла стає народовцем Омелян Попович, який також 1885 р. накладом «Руської бесіди» почав видавати малими місячними книжечками «Бібліотеку для молодіжі». Федькович був редактором «Буковини» до кінця 1887 р. Від 13 числа 1888 р. «Буковина» почала виходити фонетикою, а від числа 22, т. є. перед кінцем року з тимчасової редакції Павла Кирчева перейшла під редакцію буковинця Сильвестра Дашкевича*. Додатком до «Буковини» 1888 р. вийшли під редакцією проф. Стоцького два випуски літературно-наукової збірки «Зерна»*, де, між іншим, поміщені були дві поезії Самійленка, по одній Кониського й Чайченка і мій переклад чотирьох болгарських народних пісень із групи т[ак] зв[аних] гайдуцьких пісень, перекладених із збірки Любена Каравелова*. Тут вийшло також одно, мабуть перше, оповідання Євгенії Ярошинської п[ід] з[аголовком] «Борба і побіда» та одно оповідання Павла Кирчева.

* Дашкевич Сильвестр (?—1894) — редактор газети «Буковина», учасник громадського ліберально-буржуазного руху.

* ... два випуски літературно-наукової збірки «Зерна»... — Вийшли в світ вип. 1-й — 1887 p., і вип. 2-й — 1888 р.

* ... і мій переклад чотирьох болгарських народних пісень із групи т[ак] зв[аних] гайдуцьких пісень, перекладених із збірки Любена Каравелова. — У збірці «Зерна» (Чернівці, 1888, с. 30—41) І. Франко вмістив статтю «Із болгарських пісень народних» та такі гайдуцькі пісні у власному перекладі: «Сирота йде в гайдуки», «Чого хотіли гайдуки?», «Скривджений слуга шукає правди в гайдука», «Дівчина сприяє гайдукові».

Каравелов Любен Стойчев (бл. 1834—1879) — болгарський письменник, публіцист, революційний демократ. І. Франко здійснив переклади гайдуцьких пісень із його збірки «Сочинения на Любенъ Каравелов. Том първий. Стихотворения». Руссе, 1886.

На закінчення згадаю ще про одну інтересну публікацію, що була випливом народного руху, який наслідком оплаканої «галицької нужди» розпочався ще в 70-их роках. Маю на думці еміграційний рух галицьких русинів, зразу найбільше лемків, до Північної Америки, куди вони тягли не як інші емігранти на оселення, але тимчасово для заробітків, головно в копальнях камінного вугля в північних Сполучених Державах. Коло половини 80-х років тих русинів набралося там майже 100 000; деякі з них, перті самою природою того руху, поосідали на місці, зайнялися торгівлею і різними промислами і подороблялися більш або менше значних маєтків. У них почулася потреба духового проводу, якого не давала їм жодна американська церква, і в половині 80-их років туди виїхав руський священик Іван Волянський із Острівчика, тернопільського повіту, який незабаром потім, літом 1886 p., розпочав видавати у власній друкарні в Шенандоа першу американсько-руську газету «Америка», що продержалася повні два роки під редакцією о. Волянського, а по його від'їзді до Європи по деяких редакційних змінах перейшла разом із друкарнею на власність руської компанії, що вдержувала церков у Шенандоа. «Америка» була скромним, але дуже інтересним початком русько-американської преси, що в дальшім десятилітті розрослася дуже значно разом зі зростом руської еміграції до Америки, а в початку

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 458

нового століття могла вже числити на десятки й сотки тисяч читачів.

Крім сих партій, що заразом були головними течіями галицько-руської публіцистики та письменства в 80-их роках, існувала ще одна, що досить різко зазначилася була в другій половині 70-их років соціалістичними процесами та нецензурними виданнями, а в початку 80-их років заявила себе тільки двома неповними річниками часопису «Світ» та деякими окремими виданнями і публікаціями по газетах своїх і чужих, за які вже в початку 80-их літ одержала прозвище «землетрясці-радикали». Хоча в 80-их роках вона не виступала ще як організована сила, то все-таки була вона силою, що не давала спати консервативним верствам не тільки русинів, але також і поляків, а з кінцем 80-их років могла розпочати сильнішу агітаційну та організаційну роботу, якої здобутком було утворення руської радикальної партії, з одного боку, а польського «Stronnictwa ludowego» та польської соціал-демократичної партії, з другого боку. Люди, що в 90-их роках відіграли визначну роль в тих трьох опозиційних і радикальних організаціях, протягом 80-их років знайомилися ступнево одні з одними, входили з собою в різнорідні зносини і виробляли свої погляди в різнорідних товариствах, сходинах, розмовах та кореспонденціях. Не місце тут розводитися про се ширше; досить буде зазначити тільки ті літературні появи, що були покажчиками тої нової у нас течії.

Ще при кінці 1879 р. гурток гімназіальних учеників та університетських студентів-русинів у Львові за моїм почином обговорював план видання літературно-наукового журналика «Нова основа», який би, не віддаляючися від напряму, зазначеного збіркою «Молот» та женевськими виданнями Драгоманова, пробував тягнути ту саму лінію так обережно, щоб не стягати на себе поліційних та судових переслідувань. В тім дусі видана була відозва «До читаючої громади», але до видання журналу не дійшло. Аж з початком 1881 р. ми оба з Іваном Белеєм здобулися на видавання місячника «Світ», у якім рядом з галичанами забирали голос також українці, що швидко окликалися на наші листи. Видання не ставило остро радикальної програми, але все-таки у многих статтях та віршах віяв радикальний дух. Особливо треба се сказати про мої статті «Мислі о еволюції в історії людськості», «Причинки до оці-

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 459

нешія поезій Тараса Шевченка: а) Гайдамаки, б) Темне царство», «Промислові робітники в східній Галичині і їх плата», «Католицький панславізм», «Чи вертати нам назад до народу?». В тім самім дусі написана була стаття Остапа Терлецького «Робітницька плата і робітницький рух в Австрії в остатніх часах» та стаття криптоніма -р- (Пшевуського) «День 13 (1) марта в Петербурзі» (про вбивство царя Олександра II). В дусі Дарвінового еволюціонізму написана була стаття Володимира Олеськова «Як розвивалися погляди людські на звірів» і В. Коцовського некролог Чарльза Дарвіна*. В дусі політичного радикалізму написав тут Олександр Кониський «Листи про Ірландію». Дуже цінним причинком була біографія Миколи Костомарова, написана М. Драгомановим, якого статті п[ід] з[аголовком] «Війна з пам'яттю про Шевченка» і «П'янство, штука і свобода», друковані по-російськи в «Вольном слове», в Женеві, були тут подані в моїм перекладі на нашу мову. Радикальним духом навіяна була також белетристика, головно моя недокінчена повість «Борислав сміється», сатиричні нариси Белея та О. Кониського «І ми люди». Болячку мілітаризму пробував я освітити на основі спеціальних німецьких публікацій у статті «Війна і військо в наших часах», а деякі болючі питання порушувано в моїх «Знадобах до вивчення мови й етнографії українського народу». Цінними вкладами в історію нашої літератури були автобіографії Івана Нечуя-Левицького, Миколи Лисенка та Олександра Кониського; не без вартості були також подавані Кониським «Відчити з історії українсько-руського письменства XIX в.», в яких, окрім літературних характеристик письменників, подавано також їх недруковані твори (власне, чотири поезії Артемовського-Гулака, одну Костомарова і одну Куліша). Також оповідання Кониського, особливо «Антін Калина», визначалися добрим літературним обробленням.

* Дарвін Чарльз-Роберт (1809—1882) — англійський природодослідник, основоположник матеріалістичного вчення про історичний розвиток органічного світу.

В «Світі» уперве виступив на літературне поле Борис Грінченко під псевдонімом Іван Перекотиполе і Євген Борисів зі статтею «Чумацька пісня». Зазначу ще поміщені тут біографії Достоєвського, написану Федором Вовком, і Міклошича, написану Ігнатієм Онишкевичем. Досить пильним співробітником був Володимир Коцовський, що дав кілька рецензій, в тім числі досить простору на видання Драгоманова «Нові українські пісні про громадські справи». Чеський письменник Прімус Соботка*, редактор чеського

* Соботка Прімус (1841—1925) — чеський письменник і етнограф. В 1879—1884 pp. був редактором літературного журналу «Světozor», що виходив у Празі з 1867 до 1899 pp., автор багатьох статей, друкованих у різних журналах, а також фольклористичних досліджень.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 460

ілюстрованого письма «Svetozor», написав на просьбу Белея біографію чеського поета Яна Неруди*, а Людвік Інлендер*, урядник при дирекції залізниці у Львові, написав дуже гарний розбір першого тому поезій Марії Конопницької п. з. «Початки людового реалізму в польській літературі». Кониський подав для другого річника 6 недрукованих листів Шевченка та свою автобіографію, а Цезар Білиловський, крім двох віршів, характеристику російського маляра Верещагіна* з приводу віденської вистави серії його образів із російсько-турецької війни.

* Неруда Ян (1834—1891) — письменник, один з організаторів чеського національно-визвольного руху 60-х років XIX ст., популяризував творчість Шевченка. Чеський письменник і етнограф Соботка Прімус (1841—1925) присвятив йому окрему біографічну статтю («Світ», 1882, № 15).

** Інлендер Людвік (?—1900) — польський прогресивний громадський діяч у Галичині, в 1880—1881 pp. належав до соціалістичного гуртка.

** Верещагін Василь Васильович (1842—1904) — російський художник-баталіст.

Я був головним робітником у обох річниках «Світу» і друкував у ньому протягом усіх чисел обох річників просторе оповідання «Борислав сміється», яке одначе не було тоді докінчене. Се була проба представити саморібний робітницький страйк бориславських ріпників, що закінчився великою пожежею Борислава восени 1873 р. З поезій, крім власних (серії «Веснянки» та «Галицькі образки»), я надрукував переклад поеми Некрасова «Княгиня Трубецька» і балади Гете «Бог і баядера». В науковім відділі я подав, крім деяких рецензій, простору статтю «Мислі о еволюції в історії людськості», другу статтю «Війни і військо в наших часах» та два просторі «Причинки до оцінення поезій Т. Шевченка», а власне про «Гайдамаків» з приводу критичного розбору сеї поеми проф. Ом. Огоновського і «Темне царство», уваги над поемами «Сон» і «Кавказ». П[ід] з[аголовком] «Знадоби до вивчення мови й етнографії українського народу» я подав чотири монографійки: «Дещо про шляхту ходачкову», «Дещо про Борислав», «Дещо про картоплю», «Суд громадський в селі Добрівлянах»; до сеї групи причинків можна зачислити також розвідочку «Лісові шкоди і кари в Нагуєвичах» та «Дітські слова в українській мові», словничок, списаний переважно також у Нагуєвичах. На основі довірочно одержаних публікацій промислової палати я написав статистичну студію «Промислові робітники в східній Галичині в р. 1870», де цифрово показано було зріст капіталізму і нерозлучного з ним визиску робітників у східній Галичині. На подібну тему, але з ширшим обсягом написав Остап Терлецький статтю «Робітницька плата і рух робітницький в Австрії в послідніх часах». Невважаючи на те, що зміст «Світу» як на ті часи був свіжий, різнорідний і зачіпав різні важні питання народного життя, на які до того часу не звертано уваги, а при тім був редагований настільки обережно,

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 461

що ані одно число не було конфісковане, він не достояв навіть повного другого року, головно з вини редактора Івана Белея, що, віддавши свої сили співробітництву в «Ділі», не міг як слід вести ані редакції, ані адміністрації «Світу».

В р. 1882 вийшов мій переклад першої часті Гетевого «Фауста» заходом редакції «Світу» і з грошовою підмогою Драгоманова. Переклад, розуміється, далеко не відповідає теперішнім моїм вимогам, але все-таки в ньому я поборов немалі язикові та речові трудності, яких не побороли деколи перекладачі багатших літератур.

Для мене особисто 80-ті роки були великою, як на галицько-руські відносини, школою життя. Ще з кінця 70-их років я познайомився з деякими польськими письменниками, в тім числі з Болеславом Лімановським і його жінкою, з книгарями Бартошевичем* і Бернацьким, відомим у польськім письменстві сатириком і перекладачем Беранже та Віктора Гюго, що писав під псевдонімом М. Rodoć. Слухаючи далі курсів університету, я здобув собі прихильність доцента Охоровича, якого виклади психології та антропології відкривали для мене нові царини людського знання. В домі Лімаповського я познайомився з зецером Данилюком*, русином, що видавав робітничу газету «Preca», якої я зробився пильним співробітником. З університетської залі викладової познайомився я з д. Вімутом і знаходив приємне товариство в його помешканні в розмовах з ним і його молодою жінкою. З університету я познайомився також з двома станіславівськими учениками Дзвонковським і Феліксом Дашинським*, якого брата Жеготу (Ignacy), пізнішого проводиря галицько-польської соціал-демократичної партії, я ще 1881 р. пізнав у Дрогобичі як ученика гімназіального. Дзвонковський ввів мене в дім Броніслава Дескура, де під проводом старого і дуже симпатичного господаря відбувалися оживлені розмови молодіжі, що шукала нових доріг для суспільно-політичної праці.

** Бартошевич Адам (1838—1886) — польський видавець і літератор у Львові.

* Данилюк Йосип (1842—1904) — друкар, один із перших діячів робітничого руху в Галичині, засновник робітничої газети «Praca».

* Дашинський Ігнаци (1866—1936) — польський політичний діяч і публіцист, засновник і редактор соціал-демократичного органу «Naprzod» у Кракові.

Коло половини 80-их років зав'язалася у Львові з-посеред польської та жидівської молодої інтелігенції «Czytelnia naukowa», до якої пристав і я і в якій протягом кількох літ був навіть головою. Се було дуже оживлене і рухливе огнище духового життя, в якім дискутовано різні біжучі справи політики та соціальні питання і з якого повиходили головні проводирі пізнішої соціал-демократичної партії Гнат Дашинський, Діаманд*, Френкель і інші.

* Діаманд Герман (1860—1931) — діяч польського робітничого руху.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 462

Постійними гістьми біли тут освічені жінки Феліція Прухнікова*, сестри Перльмутер, пані Чайковська, жінка залізничого урядника та пані Гольдфарбова, розвідка, з заграничного освітою. Гостював тут також перед своїм виїздом за границю Альфред Носсіг, брат Феліції Прухнікової*, талановитий письменник, що розпочав свою літературну кар'єру драмами: «Tragedya myśli» (герой її Джордано Бруно) та «Bar-Kochba» та просторою повістю «Jan Prorok», у якій досить виразними контурами змалював себе самого в осередку львівського інтелігентного кружка, до якого входили деякі члени «Czytelni naukow'ої» а також Вислоух і його жінка*. Виїхавши з Галичини, Носсіг оселився в Берліні і опублікував там декілька просторих праць з обсягу соціальної науки німецькою мовою.

* Прухнікова Феліція (уродж. Носсіг) — польська письменниця прогресивного напряму, перекладачка.

* ... а також Вислоух і його жінка. — Вислоух Болеслав (1855—1937) — польський публіцист і громадський діяч, редактор періодичних видань «Przegląd Spoleczny», «Przyjacil ludu», «Kurjer Lwowski». Його дружина Марія (пом. 1905 p.), вчителька і активна учасниця жіночого руху в Галичині, допомагала йому у справі організації цих видань.

В р. 1885 я перший раз поїхав до Києва і познайомився там особисто з многими членами старшої і молодшої громади. Була думка видавати за підмогою громади у Львові літературно-наукове письмо, що мало називатися «Прапор». На се письмо стара громада дала на мої руки 200 рублів, а 100 прислала пізніше; та що на співробітництво українців годі було числити, видання не почалося, а часть присланих грошей я повернув на видання праці Михайла Павлика «Про русько-українські народні читальні».

В р. 1886 весною я був другий раз у Києві, де й оженився. Знов у громаді була розмова про видавання періодичного письма в Галичині, що мало називатися «Поступ», і знов, окрім просторої програми, уложеної тісним кружком молодіжі в моїй стилізації, не вийшло нічого. Замість сього я почасти за київські гроші, а почасти за власні видавав «Наукову бібліотеку» 1887-8 р., в якій, окрім згаданих уже «Читалень» Павлика, вийшов як перша книжка «Нарис історії філософії» Фріца Шульце* в моїм перекладі, часть перша.

* Шульце Фріц (1846—?) — німецький письменник, професор філософії в Ієнському університеті. Належав до новокантіанців.

Як проба періодичного видання, держаного в радикальнім дусі, яке одначе не вийшло поза перше число, появився в липні 1888 р. «Товариш»*, фактично під моєю редакцією, але як орган кружка університетської молодіжі радикального напряму. В тім письмі подав М. Драгоманов просторий розбір праці О. Стодольського (псевдонім О. Кониського) п[ід] з[аголовком] «Етнографія слов'янщини», а Михайло Павлик простору працю «Русини в Америці». Уперве виступає тут на літературне поле Вячеслав Будзиновський з обговоренням німецької книжки про від-

* «Товариш» — літературно-науковий журнал революційно-демократичиого напряму. Заснований 1888 р. у Львові групою прогресивних студентів. До редакції входили І. Франко, М. Павлик та ін. Вийшов лише один номер, підготовлений І. Франком.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 463

носини російських рільних робітників, уложеної на підставі російської праці Каблукова*. З руськими статтями виступили тут два поляки, тоді студенти Львівського університету, а власне В. Арцишевський* з обговоренням книжки Щепановського* «Nędza Galicyi» і З. Северин* з рефератом «Давніші форми сім'ї на підставі Льюїса Моргана»*. Я подав для сеї збірки оповідання «Домашній промисл» і фейлетон «Наша — публіка», переклади двох епіграм Гавлічка* та одної жидівської жаргонової поезії*, а нарешті лист Федьковича до Данила Танячкевича, важний причинок до біографії й характеристики поета, характерний головно тим, що автор подав неправдиві дати про своє походження.

* Каблуков Микола Олександрович (1849—1919) — російський економіст і статистик.

* Арцишевський В. — на той час студент Львівського університету, член гуртка прогресивної молоді «Kólko filozofiezne».

* Щепановський Станіслав (1847—1900) — польський буржуазний політик і економіст. І. Франко має на увазі рецензію на його книжку «Nędza Galicyi w cyfrach», Львів, 1888.

* Зигмунт Северин — у 80-х роках XIX ст. студент Львівського політехнічного інституту.

* Морган Льюїс Генрі (1818—1881) — американський історик, етнограф і археолог, досліджував культуру первісного суспільства.

* ... переклади двох епіграм Гавлічка... — Гавлічек-Боровський Карел (1821—1856) — чеський письменник. Під час революції 1848 р. діяч ліберальної партії. Після революції майже до кінця життя перебував на засланні. В журналі «Товариш» І. Франко надрукував його епіграми «Пророк Йона» та «Осторога».

* ... одної жидівської жаргонової поезії... — «Богач собі, наче король той, жиє...».

В р. 1889 замість «Наукової бібліотеки» я почав своїм накладом видавати «Літературно-наукову бібліотеку»*, якої до 1892 р. вийшло 15 томиків. В тій бібліотеці вийшла насамперед моя розвідка про «Перебендю» Шевченка, моя поема «Смерть Каїна» і моя простора розвідка «Іван Вишенський», що була моєю габілітаційною дисертацією. В р. 1889 розпочали в тій бібліотеці друкуватися «Австро-руські спомини» Драгоманова, яких вийшло чотири часті. Тут же були передруковані з «Народу» його «Чудацькі думки». Збірними працями Драгоманова й моїми були книжечки «Листочки до вінка на могилу Шевченка» та «З історії публічного виховання в сучасній Європі». Одну книжечку зайняла збірка віршів Уляни Кравченко «На новий шлях», одну — переклад Флоберової «Легенди про Юліана Милосердного»*, доконаний В. Щуратом, одну «Основи критики біблійної» Моріса Верна в моїм перекладі з французького, а одну передрук реферата д. Е. С. (Тучапського)* «Шевченкові ідеали і українська дійсність», друкованого первісно в «Народі» 1892 р.

* «Літературно-наукова бібліотека» — серія видань, що виходили з 1889 р. до кінця 90-х років накладом І. Франка.

* ... переклад Флоберової «Легенди про Юліана Милосердного». — Йдеться про переклад твору «La legende de Saint-Julien l'Hospitalier» (1877) французького письменника Гюстава Флобера (1821—1880).

* Тучапський Павло Лукич (1869—1922) — громадський діяч, член Російської соціал-демократичної робітничої партії, літератор.

Друга половина 80-их років була для мене остільки важною зворотною точкою, що, стративши постійний заробіток у руських періодичних виданнях, я був змушений шукати його у поляків. Крім кореспонденцій та принагідних праць для варшавських тижневиків «Prawda», «Głos», «Przegląd tygodniowy», дневника «Kurjer Warszawski»*, місячників «Miesięczny dodatek do Przeglądu tygodniowego»* і «Ateneum» та петербурзького тижневика «Kraj», я від липня 1887 ввійшов у склад редакції львівського щоденника «Kurjer Lwowski». Сей щоденник був кілька літ перед тим заснований Людвіком Масловським, що з перекла-

* «Kurjer Warszawski» — польська ліберально-буржуазна газета, виходила у Варшаві протягом 1821—1939 pp.

* «Miesieczny dodatek do Przeglądu tуgоdnіоwegо». — Мається на увазі місячний додаток до польського прогресивного тижневика «Przegląd tygodniowy», що виходив у Варшаві з 1886 до 1905 р.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 464

дача творів Дарвіна зробився в Галичині пропагатором шляхетських і католицьких ідей і в тім дусі зразу видавав свою газету. В р. 1886 в редакції зайшла якась криза: Масловський був змушений продати свою газету, замість котрої субвенція віденського Länderbank'y уможливила йому заснувати нову, виразно реакційну газету «Przegląd», що в перших своїх річниках осмілювався не раз плювати на такі речі, які польські патріоти уважали своїми національними святощами. Редакцію «Kurjer'a Lwowsk'ого» по виході Масловського обняла спілка, в якої склад входили Едвард Лілієн, молодий адвокат, син львівського банкіра, Болеслав Вислоух, емігрант із російської Литви, і Генрик Ревакович*, випробуваний журналіст і чоловік щиро демократичних переконань. Головною духовною силою в тій спілці був Вислоух, що, пару літ перед тим оселившися у Львові, розпочав був 1886 р. видавати місячне письмо «Przegląd społeczny»*. Мені довелося познайомитися з Вислоухом і його жінкою швидко по їх приїзді до Львова, і я був також співробітником «Przegląd'y spolecznego» протягом його не сповна трилітнього існування. Моє прийняття в склад редакції «Kurjer'a Lwowsk'oro» а завдячую одначе не Вислоухові, а Адольфу Інлендерові, брату згаданого вже вельми симпатичного бібліофіла, а з фаху скромного залізничного урядника Людвіка Інлендера. В противенстві до свого брата, чоловіка спокійного і вдумливого, Адольф був палкий і непосидющий. Оженившися з дочкою львівського аптекаря Рукера, він одержав у посагу фонди на отворення власної аптеки, але, швидко збанкротувавши на ній, кинувся на поле журналістики. Попрацювавши якийсь час у редакції «Kurjer'a Lwowsk'oro», він виробив собі місце кореспондента «Dziennik'a Polsk'ого», смертельного ворога «Kurjer'a Lwowsk'ого», для достарчування кореспонденцій і телеграм із Відня. Вибираючися до Відня, він предложив мені зайняти його місце при редакції «Kurjer'a». Я зрештою був уже перед тим знайомий не тільки з членом спілки Вислоухом, але також із обома головними співробітниками, Болеславом Червенським* і Болеславом Спаустою, які радо привітали моє вступлення до редакції. Так само радо прийняв мене головний редактор Ревакович, у якім я пізнав чоловіка наскрізь чесного і щирого, правдомовного і дуже добре обізнаного з дневникарським ремеслом, і мав у ньому за весь час моєї десятилітньої газетярської служби дуже

* Ревакович Генрік (1836—1907) — польський публіцист і громадський діяч, редактор газети «Kurjer Lwowski».

* «Przegląd spoleczny» — польський науково-літературний і громадсько-політичний журнал прогресивного напряму. Один із органів селянської («людової») партії. Виходив у Львові в 1886—1887 pp.

* Червенський Болеслав (1851—1888) — польський письменник і громадський діяч, один з перших організаторів соціалістичного руху в Галичині, автор революційної пісні «Czerwony standart» (1885).

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 465

доброго шефа і приятеля. Оба головні співробітники, Червенський і Спауста, померли досить швидко по моїм приступленню. Перший із них дав себе пізнати в польськім письменстві томиком віршів, окремо виданою поемкою «Uczeny», декількома новелами та оповіданнями, але найпопулярнішим зробила його пісня «Czerwony sztandar», уложена на взір французького робітницького гімну «Drapeau rouge», якого текст і мелодію привіз із Парижа Едвард Пшевуський, бувший студент Київського університету, талановитий польський кореспондент і популяризатор, що одначе вмер у молодім віці.

В «Kurjer'i Lwowsk'ім» я не жалував своєї праці ні для якого відділу, та головно займався біжучими економічними та соціальними справами краєвими, а також справою організації польських демократичних елементів у партію, що могла б іти рука в руку з демократичною організацією русинів. Пізніше не жалував я труду, також помагаючи при організації польської селянської партії «Stronnictwa ludowego», якої організатором був Вислоух, а головним робітником з часом зробився співробітник «Kurjer'a» Ян Стапінський. Крім публіцистичних праць, я друкував у фейлетонах «Kurjer'a» деякі свої оповідання: «Маніпулянтка», «Ядь Зелепуга», «Панталаха» й інші, писані польською мовою, а також літературні студії та критики.

В р. 1887 я видав свою збірку віршів «З вершин і низин» у маленькім форматі; головною частиною тої книжечки була поема «Панські жарти». З польських праць, друкованих мною в різних польських періодичних виданнях, зазначу тут: «Wrażliwośc na barwy, jej rozwój і znaczenie w organicznej przyrodzie», реферат із німецької праці американського вченого Грант Аллена, друкований у першім півроці в «Dodatku miesięcznego do czasopisma «Przegląd tygodniowy» у Варшаві 1881 p. В самім тижневику «Przegląd tygodniowy» я помістив 1884 p. статтю «Szczątki pierwotnego światopoglądu w ruskich і polskich zagadkach ludowych»; у Петербурзькім «Kraj'p 1885 p. «Adam Mickiewicz w rusińskiej literaturze», а в p. 1887 «Roman Czartoryski і Kalinka, ze wspomnień osobistych». В варшавськім тижневику «Glos» в р. 1887 були поміщені мої статті «Gmina Debrowlany» і «Gmina і zadruga wsród rusińskiego ludu na Bukowinie», a 1888 p. «Szkice z dziejów literatury rusińskiej w Galicyi». В львівськім місячнику «Przegląd społeczny», видаванім Болеславом Вислоухом, надрукова-

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 466

ний був 1886 p. переклад мого оповідання «На дні» та студійка «Odrębność Galicyi», в р. 1887 оповідання «Dżuma», реферат із студії проф. Бенедикта у Відні п[ід] з[аголовком] «Туру moralne», і статистична студія «Galicyjska własność ziemska». В львівськім тижневику «Ruch»*, в р. 1887 були поміщені мої казки «W pogoni za biedą», «Jak Rusin tłukł się po tamtym świecie», та студійка «Jak powstają pieśni ludowe» і розбір повісті Болеслава Пруса* «Placówka».

* «Ruch» — польський двотижневик прогресивного напряму, виходив у Львові в 1887—1888 р.

* Прус Болеслав — псевдонім Олександра Гловацького (1847—1912), польського письменника і публіциста демократичного напряму.

В р. 1888 я приступив до заснованого недавно перед тим у Львові «Towarzystwa historycznego», в якого поважнім органі «Kwartalnik historyczny» я надрукував досить довгий ряд рецензій та кілька наукових статей¹. В р. 1889 одно моє оповідання, а властиво перший розділ моєї недрукованої повісті «Lelum і Polelum», було друковане в варшавськім «Ateneum» п[ід] з[аголовком] «Jeden dzień z życia uliczników lwowskich».

В редакції «Kurjer'a Lwowsk'juj» я познайомився досить близько з визначним польським поетом Яном Каспровичем*, так само, як я, сином люду, родом із Познанщини, та на його поезію я не мав ніякого впливу, так само, як і він на мою. Оба ми діаметрально різнилися і вдачами, і розумінням письменської штуки.

* Каспрович Ян (1860—1926) — польський письменник. У 80-х роках разом із І. Франком працював у редакції газ. «Kurjer Lwowski». Його рання творчість позначена рисами демократизму і критичного реалізму; з середини 90-х років зійшов на позиції декадансу.

Протягом 80-их літ мені довелося познайомитися трохи ближче ще з двома поляками, що лишили по собі літературні пам'ятки, писані нашою мовою. Один із них був Михайло Котурницький*, російський емігрант, що в р. 1887 стався причиною нашого процесу і був засуджений, крім тримісячної кари в'язниці, на видалення з Австрії, але протягом 80-их літ кілька разів, тайно і явно, приїздив до Галичини, а літом 1886 р. після побуту в Одесі і гарячих розмов з тамошніми українцями приїхав до Львова гарячим українофілом і видав тут під криптонімом Michalko збірку українських віршів п[ід] з[аголовком] «Ukrainki». Під псевдонімом М. Борковського він видав у варшавськім «Glos'i» дуже інтересну статтю про Адамполь, польську колонію в Малій Азії недалеко константинопольського передмістя Галати, колонію прозвану Адамполем на пам'ять Адама Міцкевича, що вмер у Галаті, а в краківській газеті «Nowa

¹ Досить повний реестер моїх писань у роках 1874 по 1898 знайде читач у книжечці М. Павлика «Спис творів Івана Франка за перше 25-ліття його літературної діяльності». Львів, 1898.

* Котурницький Михайло — партійне ім'я Кобилянського Еразма Олександровича (1854 — після 1900), одного з активних діячів польської еміграції.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 467

Reforma» статтю «Mickiewicz і Puszkin pod pomnikiem Piotra Wielkiego».

Належачи до редакції «Kurjer'a Lwowsk'oro», я познайомився також із Осташевським*, що якийсь час був властителем друкарні, в якій друкувалася та газета. Він був сином Спиридона Остої-Осташевського, що, хоч галичанин родом, закупив був, мабуть, ще за часів панщини село на Україні в Житомирськім повіті і зазначив своє ім'я в українськім письменстві двома книжками, друкованими латинськими буквами. В р. 1850 вийшла в Вільні його книжка «Piwkopy kazok», а в p. 1869 у Києві гражданкою «Півсотні казок для веселих людей». Обі сі книжки були мені досі недоступні. Накладом родини з друкарні молодого Осташевського (вона називалася «Drukarnia polska») вийшла під моєю редакцією також латинськими буквами книжка віршів того ж автора «Sto bajok, a w nych znajdete bilsze jak sto prawd», а як друга часть польською мовою «Sto bajek jako dalszy ciąg «Moich dobrych chęci» dla ludu wiejskiego napisal Teofił Ostoja-Ostaszewski». Ані польські, ані руські байки при всій їх учтивій тенденції не визначаються особливим поетичним талантом.

* Осташевський Спиридон-Остоя (1797—1875) — польський письменник-романтик, який писав і по-українськи. Брав участь у польському революційному русі. Повна назва його посмертної книжки: «Сто байок, а в них найдено більше як сто правд. Написав для руського мира Спиридон-Остоя Осташевський».

Михайло Павлик протягом 80-их років по повороті з Женеви і по відсидженні шестимісячної в'язниці жив у Львові переважно газетярським заробітком, почасти за моєю грошовою підмогою. Для редакції «Діла» він переклав, між іншим, «Князя Серебряного» Олексія К. Толстого, один неповний рік працював при редакції «Батьківщини», один неповний рік був кореспондентом варшавської «Prawdy», і написав також для варшавського «Głos'y» дві просторі статті п[ід] з[аголовком] «Spółczesne opryszkowstwo w Galicyi» про надужиття уряду в Косівщині, а особливо в Жаб'ю, і «Chłopi na obczyźnie» про еміграцію галицьких селян до Америки. Знайшовши 1887 p.* заробіток при порядкуванні бібліотеки Крашевського в Кракові, він видав 1888 р. просторий «Katalog księgozbioru, rękopisów, dyplomów, rycin, map, atlasów, fotografij, jakotoż osobistych dyplomów, adresów і t. p. pozostałych po śp. Józefie Ignacym Kraszowskim staraniem Franciszka Kraszewskiego uporządkował і spisał Michał Pawlik». Для нашого письменства робота Павлика над упорядкуванням бібліотеки Крашевського мала ту користь, що він скопіював там докладно текст двох руських інтермедій Гаватовича, опублікованих і оброблених Драгомановим, уділив мені копію листів Шевченка до Броніслава Залеського*,

* Знайшовши 1887 р. ... — У першодруці «1897 p.».

* ... уділив мені копію листів Шевченка до Броиіслава Залеського... — Залеський Броніслав (1820—1880), польський історик і художник, діяч польського визвольного руху, приятелював з Т. Шевченком. З 1853 р. вони листувалися. Збереглося 16 листів Шевченка до Залеського, вперше опубліковані М. Драгомановим у журналі «Киевская старина» (1883, кн. 1—3). І. Франко у виданні «Листочки до вінка на могилу Шевченка в XXIX роковини його смерті» (Львів, 1894) навів різночитання між внайденою М. Павликом копією цих листів і публікацією, зробленою М. Драгомановим. Детальніше див.: Полотай А. Новознайдені автографи листів Т. Г. Шевченка до Броніслава Залеського.— «Радянське літературознавство», 1971, № 6.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 468

з якої я міг подати цілий ряд поправок і доповнень до тексту тих листів, з недокладної копії Крашевського опублікованих Драгомановим у «Киевской старине»; сі поправки були поміщені в томику «Літературно-наукової бібліотеки» «Листочки до вінка на могилу Шевченка». Там же скопіював Павлик листи Куліша до Крашевського з часу Кулішевого побуту у Львові 1880-82, які пізніше опублікував у «Народі».

Літом 1889 р. нас постигло нещастя. Наслідком якогось фальшивого доносу, а властиво тільки для кинення постраху між народ перед близькими виборами, уряд зробив нагінку на вільнодумні елементи східної Галичини. Арештовано зразу Вислоуха і ще деяких польських емігрантів, а потім арештовано також мене і Павлика та компанію київської університетської молодіжі, що прибула на літні ферії погостити в Галичині. Арештовано в тім числі росіян, генеральських дітей Сергія Дегена та його дві сестри*, Богдана Кістяковського*, студента Маршинського* і ще декого з львівської молодіжі. Нас продержано три місяці в слідчім арешті, та, невважаючи на численні ревізії та судові допити, роблені по цілім краю, не знайдено нічого хоч би для формулювання якого-будь оскарження, і випущено нас на волю, при чім одначе росіянам заборонено дальший побут в Австрії. Се надужиття уряду не осягнуло своєї цілі, бо сеймові вибори восени 1889 р. випали світло для русинів, особливо народовців, а рівночасно з тим радикальні елементи почали організуватися і з початком р. 1890 виступили з виданням двотижневика «Народ», що в тім першім році свого існування дав взірець найкращого часопису, доступного й цікавого рівно для освічених селян, як і для інтелігенції, і при тім так багатого і різнорідного змістом, як ні одно подібне видання в Галичині. В «Народі» виступили уперве на літературне поле, крім старших робітників радикального напрямку, молоді, талановиті та енергічні письменники, що з часом поробилися правдивими двигачами галицько-руської культурності, такі, як С. Данилович*, І. Гарасимович, В. Охримович, Євген Левицький*. Обік них стають як кореспонденти та автори самостійних статей або визначні народні бесідники, освічені селяни: Павло Думка*, Іван Сандуляк*, Андрій Марцінюк, Іван Бородайкевич; як бесідники визначаються навіть неграмотні селяни Запаринюк*, Антін Грицуняк* та Петро Новаковський. Радикальна агітація в ім'я поступової про-

* ... генеральських дітей Сергія Дегена та його дві сестри... — У серпні 1889 р. були заарештовані у Львові студенти Київського університету Б. Кістяківський, А. Маршинський, а також Сергій Вікторович Деген (тоді кандидат слов'янської філології) та дві його сестри Наталія й Марія, звинувачувані в пропаганді антиурядових поглядів.

* Кістяківський Богдан (1868—1920) — український історик та економіст.

* Маршинський Аполінарій — публіцист і перекладач, тоді студент.

* Данилович Северин (1861—1939) — один із активних діячів «Русько-української радикальної партії» та один із співробітників її видань, з 900-х років відходить від радикального руху і стає на шлях угодовства з польською шляхтою.

* Левицький Євген (1870—1925) — громадсько-політичний, культурний діяч і публіцист. В молоді роки співробітничав у журналі «Народ», належав до радикальної партії. Пізніше перейшов на буржуазно-націоналістичні позиції.

* Думка Павло Андрійович (1864—1918) — український поет демократичного напряму.

* Сандуляк Іван (1845—1926) — селянин з с Карлів на Снятинщині, учасник радикального руху в Галичині, посол галицького сейму.

* Запаринюк Григорій — селянин з с. Вовчківці на Снятинщині, учасник радикального руху в Галичині.

* Грицуняк Антін (1820—1900) — селянин із с Чернихівець Збаразького району, брав участь у селянському радикальному русі. За його розповідями І. Франко створив оповідання «Свинська конституція», «Притча про графа Баденього», «Розбійник і піп». Широку характеристику особи Грицуняка І. Франко подає у статті «Антін Грицуняк (Посмертна згадка)» 1900 р. (т. 32 нашого видання).

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 469

грами, в якої основі лежить здобуття права загального голосування, став від р. 1890 загальним окликом селянства. З поняттям радикалізму відразу, як би елементарною силою, в'яжеться живе почуття людської гідності та горожанської свободи, смілість і солідарність в обороні конституційних прав, тверезість і людяність у товариськім поводженні.

На жаль, руська сеймова делегація зараз під час першої сесії не видержала своєї ролі — острої, легальної та речової опозиції, на яку ступила була зразу, і, піддавшися неясним обіцянкам намісника Казиміра Баденього та неясним натякам на цісарську волю, що буцімто бажає згоди русинів з поляками в Галичині, на остатнім засіданні зимової каденції 1890 р. устами Романчука проголосила акт зовсім неясної угоди русинів з поляками, в якій з-поза загальних фраз про народну самостійність виразно визирала тільки надія на «зміну системи», під якою найпростіше було розуміти протегування урядом тих русинів, що будуть іти йому на руку і мовчати про кривди народних мас. Так зрозуміла се не тільки новозаснована радикальна партія, але також самі прихильники т[ак] зв[аної] «нової ери».

Боротьба з тою «новою ерою» стала головним окликом радикальної партії. Поруч із нею пішли також москвофіли, яких проводирі готові були зробити таку саму «нову еру», коли б уряд був потребував їх, але тепер, запозичаючи у радикалів популярні оклики, удавали завзятих опозиціоністів.

XLVII. ТИМЧАСОВЕ ЗАКІНЧЕННЯ

Все на світі тимчасове, отже й сей «Нарис» тимчасовий, викликаний загально відчутою потребою й подиктований, надіюся, тим почуттям об'єктивності та вирозумілості, що являється найкращим знаком наукового трактування речі. Кінчу наразі роком 1890, щоб не розширяти занадто об'єму і так уже понад первісний намір розширеної книжки. Остатні розділи в порівнянні з початковими вийшли дуже широкі, але се й не могло бути інакше при багатстві матеріалу та різнорідності духових і літературних течій, які треба було, коли вже не зовсім випукло вияснити, то бодай зазначити. Проте не можу сказати, щоб я здужав вповні вичерпати весь так просторий матеріал, особливо в остатніх десятиліттях XIX в., для яких маємо досить мало підготовних праць.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 470

Мій «Нарис» при всій своїй науковій обєктивності має все-таки певну індивідуальну закраску. Мені досить часто доводилося говорити про здобутки моїх власних літературних та наукових праць і наводити свої погляди замість утертих досі в науці. Думаю, що се не буде разити нікого, бо в таких випадках я ніколи не давав своїх догадок, тільки опирався на тім, що мотивовано чи то в моїх опублікованих досі працях, чи то в просторім курсі «Історії української літератури», якої підклад написаний мною в роках 1907-8* і якої вступ був опублікований у «Записках Наукового Товариства ім. Шевченка» у Львові, р. 1909, т. LXXXIX, ст. 5-45 і якої дальші розділи будуть, коли бог дасть дождати й освободити свої руки, публіковані в дальших томах «Записок».

* ... в просторім курсі «Історії української літератури», якої підклад написаний мною в роках 1907—8... — Йдеться про працю І. Франка «Історія української літератури. Часть перша. Від початків українського письменства до Івана Котляревського», (т. 40 нашого видання).

     ПОКАЖЧИК ІМЕН    

Авдиковський Орест Арсенович: 350, 374, 411, 434.

Авдиковський Роман: 437, 439.

Акіндин I: 209,     

Акір премудрий: 215.

Александров Володимир Степанович: 339, 384, 403, 441.

Александров Степан Васильович: 267, 268.

Александрович Митрофан Миколайович (Митро Олелькович): 309, 432, 436.

Алексович/Алексевич Клавдія Іванівна: 311.

Аларкон Педро Антоніо де: 375.

Аллен Чарльз Грант: 465.

Амартол Георгій: 203.

Андрійчук, див. Целевич Юлиан Андреевич

Антоній Печерський: 209, 210, 242, 243, 312.

Антонович Володимир Боніфатійович: 247-248, 285, 304-305, 327, 329, 338, 364, 372, 387, 407, 433, 436, 455.

Апостол Данило Павлович: 307.

Арабажин Костянтин Іванович: 435, 442.

Арістід Елій: 214.

Арсеній Еласонський: 230.

Арцишевський В.: 463.

Арцій: 218.

Аскольд: 203.

Афанасьєв Олександр Миколайович: 338.

Афанасьев-Чужбинский Александр Степанович: 268, 302, 365.

Ашбот Оскар: 194.

Ашкаренко Григорій Андрійович: 391, 394.

Бабич Яків: 227.

Багалій Дмитро Іванович: 387, 389.

Бадені Казимир Фелікс: 448, 450, 469.

Байрон Джордж-Ноел-Гордон: 287, 336, 379, 385, 386, 441.

Бажанська Олеся (Озаркевич): 454.

Байда: 329.

Балабан Гедеон: 231, 235.

Балабан Феодор: 231.

Балашівна Катерина: 441.

Бальзак Оноре де: 432.

Бантиш-Каменський Дмитро Миколайович: 269, 271, 307.

Баранович Лазар: 241, 390.

Барвінок Ганна (Білозерська-Куліш О. М.): 284, 384, 388, 454.

Барвінський Володимир Григорович (Григорович І.): 365-367, 375, 425-429, 438, 444.

Барвінський Олександр Григорович: 355-356, 364, 366, 428-430, 446-448, 453, 455-456.

Барвінський Осип (Йосип) Григорович: 366, 429, 446-447.

Баронський И.: 425.

Бартошевич Адам Домінік: 461.

Бартошевський Іван: 419.

Бачинський Іларіон: 311.

Бачинський Йосиф: 311.

Бачинський Михайло (о. Філаретів): 438, 440.

Бачинський Олександр Гаврилович: 421, 422.

Бачинський Омелян Васильович: 345.

Безобразова Єлизавета Дмитрівна: 424.

Безсонов Петро Олексійович: 329.

Белей Іван Михайлович (Роман Розмарин): 374, 375, 376, 379, 429, 432, 458-461.

Беллінгер: 358.

Бельовський Август: 231.

Бенедикт: 466.

Бер Карл Максимович: 278.

Беранже П'єр-Жан: 461.

Березовський Володимир: 451.

Беринда Памво: 239.

Бернацький: 461.

Бернфельд Ісидор: 436.

Бецький Іван Єгорович: 268, 302, 304.

Б'єрнсон Б'єрнстьєрне (Бернзон Бернштерн): 426.

Біберович Іван: 449.

Біберовичева Іванна Антонівна: 449.

Бібік Андрій Михайлович (А. Бобенко): 382, 383, 443.

Бідяк: 394.

Білецький-Носенко Павло Павлович: 340.

Білиловський Цезар (Кесар) Олександрович: 384, 443, 460.

Білозерський Василь Михайлович: 284, 325.

Білозерський Микола Михайлович: 248, 250.

Білоус Теодор (Федір) Іванович: 312, 414.

Бісмарк Отто: 445.

Благослав Ян: 247.

Блонський Тит Кирилович: 221, 414.

Бобикевич Костянтин: 434.

Бобикевич Олекса (Олексій) Христофорович: 437, 438.

Бобрович Лука: 422.

Боголюбський Андрій Юрійович: 221.

Бодянський Йосип (Осип) Максимович: 266, 268, 270, 284, 437.

Боккаччо Джованні: 344.

Бораковський Григорій Максимович: 400-402.

Борецький Йов (Іов): 238, 239.

Бордуляк Тимотей Гнатович (Т. Боднаришин): 443.

Борис (Борис і Гліб): 204, 220, 242.

Борисов Євген Іванович: 378, 459.

Борисикевич Михайло Михайлович: 369.

Борковський М., див. Котурницький Михайло

Борковський Олександр Михайлович: 357, 432, 436-438, 441, 442.

Боровиковський Левко Іванович: 265, 266, 434.

Бородайкевич Іван: 468.

Боян: 206.

Б. п. в. Д. (кріптонім): 430.

Браун Джон: 435.

Браунер А. [можливо Браунер Олександр Олександрович]: 383.

Бронський Христофор: 229.

Бруно Джордано: 462.

Брут Марк Юній: 278.

Брюкнер Александр: 194.

Брюллов Карл Павлович: 276.

Бублій Іван: 341.

Будда: 214.

Будзиновський В'ячеслав Титович: 462.

Будзиновський Тит: 451.

Будилович Антон Семенович: 410.

Будний Симон: 229.

Буневський: 244.

Бурачинська К. (Бурачинська-Куровець Цецилія Йосипівна): 436.

Бучинський Анатолій: 311.

Бучинський Мелітон Осипович: 330, 370.

Буцманюк-Ганин Іван: 441.

Бюргер Готфрід-Август: 266.

В. з С.: див. Чернецький Василь

Вагилевич Іван Миколайович: 273, 274, 290, 352, 373, 433, 437, 441, 451.

Вагилевич Михайло Миколайович: 373, 374.

Ваплер Антоній: 359.

Варлаам Антіохійський: 214.

Варлаам Печерський: 201.

Василевський Феофан Олександрович (Круть Софрон): 346, 347, 378, 383.

Василенко: 394.

Василій: 200, 201, 204.

Василій II Болгаробійця: 210.

Василій Великий: 207, 211.

Василович Лев Іванович (Лев Сапогівський): 433.

Василь Суразький-Малюшицький: 230.

Василько Ростиславович Теребовельський: 201, 355.

Васильєв: 394.

Вахнянин Анатолій (Наталь) Климович: 325, 358, 360-362, 430-432, 439.

Ващенко-Захарченко Андрій Єгорович: 302.

Величко Самійло Васильович: 249-252.

Величко Яків: 322.

Венелін (Гуца) Юрій Іванович: 429.

Вербицький Михайло Михайлович: 294, 397.

Вересай Остап Микитович: 337.

Верещагін Василь Васильович: 460.

Верещинський Микола Михайлович: 437.

Верн Жюль: 302.

Верн Моріс Луі: 463.

Верхратський Іван Григорович: 356, 445, 446.

Виговський Іван Остапович: 338.

Вислобоцький Юрій (Василь Зборовський): 292, 323.

Вислоух Болеслав: 462, 464-465, 468.

Вишенський Іван: 237, 238, 388, 390, 463.

Вишневецький Дмитро Іванович: 248.

Вільхівський Б.: 440.

Віміна Ченеда Альберто де (Мікеле Б'янкі): 251.

Вімут: 461.

Вінський Григорій Степанович: 269.

Вінцковський Дмитро Іванович: 379, 380, 412, 420.

Вірина Олександра Іванівна: 391.

Вітовт: 234.

Вітошинський Лев: 435.

Владимирський-Буданов Михайло Флегонтович: 388.

Владислав IV Ваза: 236.

Вовк (Волков) Федір Кіндратович (Сірко): 286, 328, 334, 378, 459.

Вовчок Марко (Марія Маркович): 284, 301, 302, 304, 318, 319.

Волкович Іоанникій: 244.

Володимир Василькович: 223.

Володимир Ігорович: 205.

Володимир Мономах: 197, 201-203, 219-222, 265.

Володимир Святославич Великий: 196-198, 200, 204, 207, 212, 216, 218, 242, 312.

Володимир Ярославич Галицький: 221.

Володимировичі: 219-221.

Волосянський Іван: 436,

Волянський Іван Якович: 457.

Воробкевич Сидір (Ізидор) Іванович (Данило Млака): 321, 414, 415, 437, 439-440, 446.

Воронов Олександр Дмитрович: 389.

Врецьона Григорій Захарович: 411.

Всеволод Ольгович: 220.

Всеволод Святославич Чермний (Курський): 205.

Всеслав Брячиславич: 206.

Вячеслав: 220.

Гаватович (Гават) Якуб (Яків): 244, 467.

Гавлічек-Боровський Карел: 463.

Гайзе (Гейзе) Пауль: 373.

Галаган Григорій Павлович: 245.

Галятовський Йоаникій (Іоанникій): 241, 242, 390.

Галька Гнат (Ігнатій) Михайлович: 311, 313, 420, 422.

Ганджа Андибер: 249.

Ганенко Марія: 383.

Ганкевич Володимир Іванович: 373.

Ганкевич Клим Миколайович: 367, 368.

Гарасевич Михайло Григорович: 298.

Гарасимович Іларій: 447, 468.

Гарт Френсіс-Брет: 439.

Гатцук Микола Олексійович (Михайло): 303, 442.

Гегель Георг-Вільгельм-Фрідріх: 348.

Гедимін: 355.

Гейне Генріх: 287, 318, 385.

Геннадій: 228.

Георгієвич: 244.

Гергард/Герхард Вольфганг: 317, 424.

Герцен Олександр Іванович: 335.

Герценштейн: 346.

Гете Йоганн Вольфганг: 268, 460, 461.

Гізель Іннокентій: 240, 241, 251, 390.

Гікль Е.: 356.

Г-ко (кріптонім): 441.

Гладилович Дам'ян Юрійович: 358.

Гліб (Борис і Гліб): 204, 220, 242.

Гліб Юрійович: 220.

Глібов Леонід Іванович: 301, 322, 341, 443.

Глодзинський Антін: 447.

Гоголь (Яновський) Василь Панасович: 260.

Гоголь Микола Васильович: 260, 261, 266, 271, 284, 288, 317, 336, 374, 386, 403, 425, 431.

Голейко: 375.

Головатий Антон Андрійович: 262.

Головацька Людмила: 311.

Головацький Іван Федорович: 275, 311.

Головацький Яків Федорович: 246, 249, 273, 275, 293, 311, 312, 313, 322, 324, 325, 352, 413, 417, 441.

Голубєв Степан Тимофійович: 388.

Голуховський Агенор: 275, 321.

Гольдоні Карло: 261.

Гольдсміт Олівер: 295.

Гольдфарбова: 462.

Гомер: 214, 303, 306, 307, 309, 365, 383, 384.

Гонта Іван: 277, 305.

Горбаль Кость Гаврилович: 316, 317, 319, 321.

Горбачевський Антін Якович: 428, 429.

Горбачевський Iван Якович: 369.

Гординський Юрій: 316.

Гордон Патрік: 251.

Горленко Василь Петрович: 387.

Горницький Євген Юліанович: 440.

Грабар Емануїл: 410.

Грабар Ольга Адольфовна: 295, 350, 409, 420.

Грабович Іларіон Михайлович: 432, 433, 445.

Грабянка Григорій Іванович: 250, 251.

Грдлічка: 436.

Гребінка Євген Павлович: 266, 267, 276, 302, 341, 386.

Гречулевич Василь Якович: 308, 453.

Григорій Богослов (Григорій Назіанзин): 207, 217.

Григорович Віктор Іванович: 390.

Григорович-Барський Василь Григорович (Барський): 256.

Гриневецький Іван Миколайович: 449.

Грицай Олена Йосипівна: 455.

Грицуняк Антін Андрійович: 468.

Грінченко Борис Дмитрович (Василь Чайченко; Іван Перекотиполе): 382, 384, 387, 435, 437-439, 440, 441, 443, 447, 452, 457, 459.

Грубер Йоганн Готфрід: 408.

Грушевський Михайло Сергійович (Михайло Заволока): 195, 383, 430.

Грушкевич Зенон: 366.

Губернатіс Анджело де: 332.

Гудзман Роман: 378.

Гулак-Артемовський Петро Петрович: 261, 262, 265, 388, 459.

Гулак-Артемовський Семен Степанович: 402.

Гунасевич (Гунашевський Михайло): 231.

Гундулич Іван: 441.

Густинськнй літопис: 223.

Гушалевич Іван Миколайович: 294, 295, 311, 322, 353, 397, 415, 418, 419, 422, 423, 432.

Гюго Віктор: 461.

Давид: 212.

Давидяк Василь Степанович: 374.

Даль Володимир Іванович: 310.

Дамаскін Іван: 211, 214.

Даниїл Паломник: 201.

Данило Галицький: 225.

Данило Заточник: 202.

Данилович Северин Теофілович: 468.

Данилюк Йосип Миколайович: 461.

Даничич Джуро (Юрій): 429.

Данкевич (Данькевич) Лука: 311.

Дарвін Чарльз-Роберт: 404, 459, 464.

Дарес Фригійський: 214.

Дашинський Ігнацій: 461.

Дашинський Фелікс: 461.

Дашкевич Микола Павлович: 388, 389.

Дашкевич Сильвестр: 457.

Деген Сергій: 468.

Дейницький Омелян: 357.

Деркач (Любимов) Георгій Йосипович: 394.

Дескур Броніслав: 461.

Дешко (Дешков) Андрій Петрович: 323.

Дзвонковський: 461.

Дзержковський Юзеф: 357.

Дзержон Йоганн: 294.

Диктіс (Діктіс) Критський (Кретенець): 214.

Діаманд Герман: 401.

Дігеніс Акріт: 214.

Дідицька Марія: 311.

Дідицький Богдан Андрійович: 214, 294-296, 313, 316, 322, 349, 414, 417, 420.

Діккенс Чарльз: 427, 431.

Дір: 203.

Дмитренко Дмитро: 403.

Дмитрієва Валентина Іовівна: 401.

Дніпрова Чайка (Василевська Людмила Олексіївна): 383, 454.

Добриловський Юліан: 273.

Добровьский Йосеф: 258.

Доброграєва Олена Олексіївна: 426.

Добролюбов Микола Олександрович: 301, 364, 379.

Добрянський Адольф Іванович: 409-411, 414, 420.

Добрянський Антін: 312, 349.

Добрянський Мирослав: 410

Довбенчукова Катерина: 455.

Довбуш Олекса Васильович: 393.

Довгалевський Митрофан: 245.

Доде Альфонс: 357, 432, 437.

Доленга-Ходаковський Зоріан, див. Чарноцький Адам

Дольницький Антін Августович: 365, 374, 375, 426, 448.

Доманицький Василь Миколайович: 280, 281, 302.

Домжив-Люткович Павло: 240.

Дорошенко Петро Дорофійович: 249, 302.

Дорундяк Михайло Григорович: 426.

Дорфлєр: 355.

Достоєвський Федір Михайлович: 413, 459.

Драгоманов Михайло Петрович: 244, 247, 248, 250, 269, 280, 286, 328-335, 342, 362-364, 370, 372, 373, 375, 377, 378, 385, 387, 388, 403-409, 424, 453, 456, 458, 459, 461-463, 467.

Драгоманова (Шишманова) Лідія Михайлівна: 409.

Дрентельн Олександр Романович: 392.

Дубенський Орест: 440.

Думитрашко Костянтин Данилович (К. Копитько): 436.

Думитрашко-Райч Тимофій Іванович: 303.

Думка Павло: 468.

Духнович Олександр Васильович: 313.

Дячан Пилип Микитович: 352.

Дюран Еміль-Александр: 442.

Едіп: 399.

Ельпідін: 333.

Енгель Йоганн-Хрістіан: 251.

Еркман-Шатріан: 374, 379.

Ерш Иоганн-Самуїл: 408.

Естрейхер Кароль: 413.

Євлашевський Федір: 250.

Єрлич Йоахим: 249, 251, 329.

Єфрем Сірін: 208.

Єфремов Сергій Олександрович: 306.

Жарко Євген: 441.

Жаркова Надія: 391.

Желехівський Євген Ієронімович: 449.

Желехівський Маркил: 365, 427.

Желехівський Юстин: 312.

Желябов Андрій Іванович: 407.

Житецький Павло Гнатович: 387, 436.

Жолкевський Станіслав: 212.

Жук Микола Петрович (Хрущ): 382.

Жуковський Василь Андрійович: 265, 266, 276, 386.

Забіла Віктор Миколайович: 266, 267.

Заклинський Корнило Гнатович: 429, 433.

Заклинський Леонід Гнатович: 373.

Заклинський Роман Гнатович: 447, 448.

Залеський Броніслав: 467.

Залеський Вацлав Міхал: 272.

Залеський Йосиф-Богдан: 437.

Залізняк Максим: 277.

Залозецький Василь Дмитрович: 415.

Зан Томаш: 266.

Заньковецька Марія Костянтинівна: 391, 392.

Запаринюк Григорій: 468.

Заревич Федір Іванович (Юрко Ворона): 312, 317, 319, 321, 361.

Затиркевич-Карпинська Ганна Петрівна: 392.

Зафійовський: 375.

Заячківський Йосип Лукич: 324, 325.

Зборовський Василь, див. Вислобоцький Юрій

Згарський Євген Якович: 350, 420.

Здерковський Олександр Іванович: 445.

Зельман: 349.

Земовит: 418.

Зизаній Стефан Іванович (Кукіль): 229.

Зіс (Зюсс) Едуард: 434.

Золя Еміль: 376, 379.

Зубрицький Денис Іванович: 231, 296, 297, 323, 413, 433, 441.

Зубрицький Михайло Іванович: 429, 437, 441, 442.

Зуйченко Петро Іванович: 388.

Іван IV Грозний: 235, 283, 429.

Іван (Іоанн) Максимович, Тобольський: 241, 246.

Іоанн Екзарх: 199, 211.

Іван Чорноризець: 223.

Іващенко Кость Антонович (К. Шрам): 384.

Ігор Ольгович: 220.

Ігор Рюрикович: 196, 203, 215, 216.

Ігор Святославич: 205, 206, 221.

Ієремія (Єремія): 212.

Ізяслав Володимирович: 220.

Ізяслав Давидович: 220.

Іларіон Київський: 200, 207.

Іларіон Могленський: 216.

Іловайський: 375.

Ількевич Григорій Степанович: 275.

Ільницький Василь Степанович: 221, 312, 354, 355, 432, 437, 443.

Ільницький Іван: 312.

Інлендер Адольф: 464.

Інлендер Людвік: 460, 464.

Іоанн Златоуст: 199, 207, 238, 448.

Іов (Йов) Княгиницький: 238, 312.

Іоасаф (Йоасаф): 214.

Іоїль (Биковський): 214.

Ірина Афінська: 197.

Ісаевич С. Н.: 437, 442.

Ісидор (митрополит Київський): 234.

Їречек Йосиф: 275.

Йордан Ян Петро: 275.

Йосафат (Кунцевич): 236, 451.

Йосиф II 425, 431.

Каблуков Микола Олександрович: 463.

Казимір (Казімір) Великий: 226, 271.

Калитовський Єронім Павлович: 437.

Калитовський Омелян Павлович: 430, 436, 437, 442, 443.

Калінка Валер'ян: 424.

Калліст I: 231, 253.

Калужняцький Омелян Ієронімович: 351.

Кальнофойський Афанасій: 242.

Каманін Іван Михайлович: 387.

Капущак Іван Олексійович: 289.

Каравелов Любен: 441, 457.

Караджич Вук: 441.

Каразин Василь Назарович: 260, 268.

Карамзін Микола Михайлович: 214, 251, 265.

Карпенко-Карий (Тобілевич) Іван Карпович (Гнат Карий): 382, 383, 387, 392, 394, 395, 397-399.

Карпінський Францішек: 273.

Каспрович Ян: 466.

Катерина II: 252, 258, 265, 447.

Катрухін Олександра Михайлович (Катренко О.): 439.

Кахникевич Кирило: 448.

Качала Андрій: 431.

Качала Степан (Загірний Николай): 324, 325, 353, 360, 362, 363, 427, 428, 430, 442.

Качковський Михайло: 331, 349, 380, 414, 420.

Квітка-Основ'яненко Григорій Федорович: 261, 262, 268, 277, 284, 320, 322, 323, 352, 391.

Кекропс: 205.

Кибальчич (Симонова) Надія Матвіївна (Наталка Полтавка): 399.

Кипріан (митрополит): 224, 229, 234.

Киреєвський Петро Васильович: 329.

Кирило (Костянтин) Філософ: 196, 197, 198, 203, 218, 298, 389, 418, 419, 451.

Кирило Туровський: 206, 207, 228.

Кирницький: 449.

Кирчів Павло Олексійович: 443, 457.

Киселевський Ісидор: 412.

Кістяківський Богдан Олександрович: 469.

Кішка Самійло: 248, 329.

Клемертович Михайло Михайлович: 348, 350, 380, 413.

Климент VIII: 235.

Климент Охридський: 199.

Климент Смолятич: 200, 207.

Климентій Зиновіїв: 256, 284.

Климкович Ксенофонт Григорович: 267, 317, 319, 321, 324, 360.

Климовський Семен: 269.

Кльонович Себастьян Фабіан: 247.

Кобилянський Антін: 316, 317.

Кобринська Наталія Іванівна: 435, 437, 453-455.

Кобринський Йосафат Миколайович: 299.

Ковалевський Микола Васильович: 408.

Ковальський Василь Дем'янович: 311.

Ковачев Янко: 332.

Кожанчиков Дмитро Юхимович: 279.

Коженьовський (Корженьовський) Юзеф: 268, 403, 436.

Козанович Михайло: 432.

Козачковський Андрій Йосипович: 442.

Козлов Iван Іванович: 339, 386.

Кокорудз Ілля: 437, 440.

Комарницький Йосип Семенович: 422.

Комаров Михайло Федорович (М. Уманець): 338, 345, 437, 439.

Конашевич-Сагайдачний Петро: 240, 271.

Кониський Георгій: 269-271.

Кониський Олександр Якович (Яковенко; Кость Одовець; Красюченко; О. Я.; Н. Е. Шукай): 304, 308, 321, 325, 364, 365, 381, 382, 429-431, 435, 437-441,  444, 447, 452, 453, 455-457, 459, 460, 462.

Конібір: 215.

Кононенко Мусій Степанович: 441.

Конощенко (Грабенко) Андрій Михайлович (Лопух): 382.

Конопницька Марія: 460.

Копилов: 394.

Копистенський Захарія: 235, 239.

Копитар Варфоломій (Єрней): 413.

Кордасевич Ієронім: 375.

Кордасевич Лев: 312.

Кореневич Михайло Іванович: 412, 451.

Короленко Володимир Галактіонович: 436, 437, 441, 442.

Кос Андрій Михайлович: 378.

Косач Михайло Петрович (Обачний Михайло): 442.

Косач Ольга Петрівна (Олеся Зірка): 442.

Косинський Криштоф: 236.

Коссак (Косак) Михайло: 322, 425, 427, 428.

Костецький Іраклій: 413.

Костецький Платон: 300, 313.

Костомаров Микола Іванович: 231, 262, 268, 269, 281-285, 288, 304, 308, 324, 338, 356, 363, 364, 384, 385, 430, 433, 453, 455, 459.

Костянтин, див. Кирило-Костянтин Філософ

Костянтин: 212.

Костянтин Великий: 212.

Котельницький Олександр Михайлович: 340.

Котляревський Іван Петрович: 227, 259, 260, 267, 269, 272, 276, 284, 290, 291, 340, 346, 352, 355, 389, 438.

Котурницький Михайло (Кобилянський Еразм Олександрович): 466.

Коховський Веспасіан Геронім: 251.

Коховський Всеволод Порфирійович: 309, 365.

Коцель: 414.

Коцовський Володимир Миколайович: 352, 429, 434, 436-439, 444, 459.

Коцюба Стефан: 427.

Кравченко Уляна (Шнайдер Юлія): 434, 437, 444, 454, 463.

Кралицький Анатолій Федорович: 313.

Красицький (Красіцький) Ігнацій: 290.

Красовський Іван Дем'янович: 230-232.

Крашевський Юзеф Ігнацій: 467, 468.

Кребсова: 305.

Крилов Іван Андрійович: 266, 336.

Кримський Агатангел Юхимович: 194, 443.

Кристиняцький Іван: 416.

Кропивницький Марко Лукич: 344, 345, 384, 391-395, 397-399.

Крупецький Анастасій: 237.

Куземський Михайло: 314.

Кузьменко Петро Семенович: 284, 309, 453.

Кузьов Іван: 442, 454.

Кулик Василь Степанович: 309, 364.

Куліш Пантелеймон Олександрович (Павло Ратай): 239, 260, 270, 281, 283-288, 301, 303, 304, 317, 321, 324-326, 355, 369, 370, 382, 384, 387, 443, 452, 459, 468.

Кульчинський Ігнатій: 253.

Кумановський Петро: 374.

Купчанко Григорій Іванович: 353, 415.

Курцій: 357.

Кухаренко Яків Герасимович: 309, 336.

Лабаш Степан (Ст. Смелков): 374-376, 415.

Лаврівський Іван Васильович: 223.

Лаврівський Юліан Григорович: 359, 360.

Лазаревский Олександр Матвійович: 387.

Ламанський Володимир Іванович: 324.

Лампі: 276.

Ланге Фрідріх-Альберт: 377.

Лангиш: 244.

Ланська Надія Володимирівна: 379.

Лебедович О.: 440.

Лев Данилович: 225.

Левицька Ольга: 441, 455.

Левицький Володимир Йосипович: 445.

Левицький Володимир Лукич (Василь Лукич): 375, 433, 442, 452.

Левицький Євген Йосипович: 468.

Левицький Іван Омелянович: 290, 354, 366, 375, 412, 423, 432, 433, 451, 452.

Левицький Йосип Іванович: 299.

Левицький Йосип (Йосиф) Петрович: 437.

Левицький Кость Антонович: 361, 448.

Левицький Михайло Омелянович: 375.

Левицький Орест Іванович: 387, 435.

Левицький Остап Михайлович: 319, 439.

Левченко І.: 268.

Лейнис Іоганн: 351.

Леонтієв [можливо Леонтьєв Костянтин Миколайович]

Леонтович Денис Теодорович: 441.

Леонтович Теодор Іванович: 360.

Лепкий Данило Хомич: 433, 437, 439, 440.

Лепкий Онуфрій Федорович: 348, 352.

Лермонтов Михайло Юрійович: 336, 339, 364, 386, 425.

Лесько: 439.

Ливчак (Лівчак) Йосип Миколайович: 323, 324.

Лисенко Микола Віталійович: 286, 309, 336, 337, 346, 386, 392, 402, 403, 459.

Литвинович Спиридон: 348.

Ліліан Едвард: 464.

Лімановський Болеслав: 378, 461.

Лінде Самуїл Богуміл: 274.

Ліпінський Кароль Юзеф: 372.

Ліпоман (Ліппоман) Ян: 305.

Ліске Ксаверій: 434.

Літинський Йосип: 312.

Лобода [вірогідно Леванда Іоанн]: 259.

Лозинський Йосип Іванович: 273, 298, 312, 417.

Ломиковський Василь Якович: 263.

Ломоносов Михайло Васильович: 265.

Лоначевський Олександр Іванович: 285.

Лоріс-Меліков Михайло Таріелович: 391.

Лопух, див. Конощенко (Грабенко) Андрій Михайлович

Лосицький Михайло: 223.

Лужецький Антон Євстахійович: 311.

Лужецький Юліан: 311.

Лужницький Квінтіан: 424.

Лукашевич Лонгин Михайлович: 325, 366.

Лукашевич [можливо Лукашевич Платон Якимович]: 263.

Луцик Володимир (Бодак Музика; Како Іор): 415.

Лучаківський Володимир Дмитрович: 312, 350, 452.

Лучаківський Костянтин: 441, 442.

Любов: 394.

Ляхоцький Антоном Михайлович/Григорович (Кузьма): 280, 333, 334.

Маблі: 378.

Мазепа Іван Степанович: 271, 307, 401.

Макарій (митрополит Московський): 209, 228.

Макарій III (патріарх Антіохійський): 236.

Макаровський Михайло Михайлович: 267, 268, 415, 440.

Македонський Александр: 212.

Маковей Осип Степанович: 437.

Максименкова Марія: 442.

Максимович Андрій Миколайович: 392.

Максимович Михайло Олександрович: 263-265, 426, 430, 441.

Малала Іоанн: 205.

Малиновський Михайло Іванович: 298, 311, 312, 369.

Малиняк: 422.

Малишевський Іван Гнатович: 388.

Малицький Іларіон: 311.

Мальшинський Аркадій (Севастіан Семенович): 406.

Мамоничі: 228.

Манасія Костянтин: 213.

Манжура Іван Іванович (Калічка І.): 330, 346, 441, 443.

Манько Леонід Якович: 399, 402.

Марія-Терезія: 431.

Маркевич Микола Андрійович: 245, 269, 271, 307.

Марків Осип Андрійович: 349, 374.

Марков: 411, 432.

Маркова Олександра: 391.

Маркович Дмитро Васильович: 383, 388.

Маркович Олена: 383.

Маркович Опанас Васильович: 301, 310.

Маркович Светозар: 347.

Маркович Яків Андрійович: 269.

Маров: 394.

Марр Микола Якович: 214.

Мартос Петро Iванович: 276.

Маруся Богуславка: 329.

Марцінюк Андрій: 468.

Маршинський Аполлінарій Сератонович: 469.

Маслов-Стокіз Василь_Павлович: 436, 437, 441.

Масловський Людвік: 463, 464.

Масляк Володимир Іванович: 432, 433, 437, 438, 444, 445.

Матієв Іван: 442.

Мачтет Григорій Олександрович: 441, 442.

Мендельсон Мозес: 437.

Менчиць Володимир Амвросійович: 330.

Мерунович Теофіл: 451.

Метлинський Амвросій Лук'янович (Амвросій Могила): 267, 268, 301.

Мефодій: 196, 198, 203, 298, 389, 413, 414, 418, 419, 451.

Мидловський Ісидор Михайлович (Т. Ш.): 446.

Микита Іван: 325.

Микола І: 265, 278, 301,

Милорадович Єлизавета Іванівна: 325.

Мирний Панас: 335, 341-344, 366, 387, 452.

Михайло Федорович, цар: 252.

Михаїл III: 197.

Міклошич Франц: 353, 448, 459.

Мількович Володимир: 417.

Мільницький Йосип: 422.

Мініх Бургард-Крістоф (Христофор Іванович): 307.

Мінчакевич Михайло: 415.

Мірбо Октав: 442.

Міцкевич Адам: 261, 264, 266, 309, 319, 336, 385, 439, 466.

Мова Василь Семенович (Василь Лиманський): 365, 382.

Могила Петро: 241, 242, 338, 381, 388.

Могильницький Антін Любич: 293, 415, 435, 443.

Могильницький Іван: 258.

Молодченко Андрій: 453.

Моль'єр Жан-Батіст: 294, 320.

Мончаловський Осип Андрійович: 350, 415.

Мопассан Гі де: 442.

Морган Льюїс-Генрі: 463.

Мордовець Данило Лукич (Мордовцев Д. Л.): 282, 382-385, 432, 444, 448, 452.

Мореллі Етьєн-Габрієль: 378.

Мороз Данило Костянтинович: 310.

Мортіє Габріель: 328.

Мох Рудольф Іванович: 299.

Мочник Фанц: 357.

Мстислав Андрійович: 220.

Мстислав Володимирович: 220.

Мстислав Володимирович Хоробрий: 220.

Мстислав Ізяславич: 220.

Мстиславець Петро Тимофійович: 228.

Мурашка Омелян: 441.

Мусін-Пушкін Олексій Іванович: 206, 214, 215.

Навроцька Сидора Андріївна: 455.

Навроцький Володимир Михайлович: 364, 365, 367, 371-373, 405, 406, 427, 428, 431, 435, 437, 444, 455.

Навроцький Олександр Олександрович: 309, 319, 384.

Нагірний Василь Степанович: 369, 429, 444, 450.

Нановський: 375.

Наполеон Бонапарт: 259.

Науменко Володимир Павлович: 387.

Наумович Володимир: 411.

Наумович Іван Григорович: 294-296, 311, 331, 326, 350, 352, 367, 409-412, 425, 452.

Негребецький: 250, 446.

Недільський Софрон: 449.

Нейман Чеслав (Цезар) Гермогенович: 387.

Некрасов Микола Олексійович: 336, 364, 386, 436, 460.

Неруда Ян: 460.

Нестор: 196, 200, 204, 209, 210, 320.

Нечуй-Левицький Іван Семенович: 337, 338, 343, 364-366, 370, 382, 383, 387, 388, 426, 430, 434, 440, 443, 444, 452, 459.

Нижанківський Остап Йосипович: 441.

Никифор Парасхес-Кантакузин: 236.

Никон: 210.

Никон Затворник: 209.

Никон Чорногорець: 209, 240.

Ничай Аполлон Антінович: 379.

Ничай Михаїл: 348.

Ніколайчик (Николайчик) Федір Данилович: 437.

Ніс Степан Данилович: 309.

Ніщинський Петро Іванович: 383, 403, 436, 437.

Новаковський Петро: 468.

Новиков (Новіков) Микола Іванович: 259.

Новицький Іван Петрович: 330, 387.

Номис (Симонов) Матвій Терентійович: 284, 310.

Носсіг Альфред: 462.

Овідій: 441.

Огієвський-Охоцький Петро: 301.

Огоновський Ілярій Михайлович: 361.

Огоновський Микола: 414, 415.

Огоновський Олександр Михайлович: 361, 366.

Огоновський Омелян Михайлович: 280, 312, 350, 353, 361, 367, 429, 438-441, 446-448, 453, 460.

Огоновський Петро Михайлович: 361.

Огоновські: 361.

Озаркевич Іван Іванович: 290, 291, 311, 436.

Оказ Казимір: 451.

Окуневська Софія Атанасівна: 455.

Окуневський Ярослав Іполитович: 430.

Олег Віщий: 196, 203, 215.

Олег Святославович Гориславич: 201, 202, 219.

Олександр І: 260.

Олександр II: 406, 459.

Олександр III: 328, 406.

Олелькович Митро, див. Александрович Митрофан Миколайович

Олесницький Євген Григорович: 379, 427, 431, 444, 445, 456.

Олеськів Володимир: 459.

Ольга (княгиня): 203, 362.

Ольговичі: 219, 220.

Омельченко: 437.

Оне Жорж: 432.

Онишкевич Гнат Денисович: 352, 414, 415, 456, 459.

Онишкевич Й.: 352.

Оньков Богдан: 227.

Орлик Пилип Степанович: 349.

Ортинський Стефан (Сотер): 421.

Осадца Михайло: 351, 352.

Освенцім (Освєнцім) Станіслав: 251.

Осипов Микола Петрович: 260.

Оссолінські: 223, 231, 238, 250, 274, 443.

Островський Олександр Миколайович: 399.

Осташевський Спиридон-Остоя: 467.

Острозький Костянтин Іванович: 227, 229.

Острозький Костянтин-Василь: 229, 235-237.

Охорович Юліан: 461.

Охоцький (Охотський) Ян Дуклан: 251.

Охоцький-Огієвський Петро Миколайович: 453.

Охримовичі (Володимир Юліанович та Іван): 375.

Охримович Володимир Юліанович: 468.

Павленко Сергій: 441.

Павлик Анна Іванівна: 378, 404, 455.

Павлик Михайло Іванович: 244, 331, 373-378, 403, 404, 407, 426, 432, 438, 462, 466-468.

Павлович Олександр Іванович: 415.

Павловський Олексій Павлович: 250.

Паїсич П.: 443.

Палацький Франтішек: 291, 413.

Панченко Платон Миколайович (П. Таїсич): 383, 443.

Партицький Омелян Осипович: 312, 325, 354, 357, 414, 430-436, 443.

Пасічинський Ісидор: 374, 379, 380.

Паулі Жегота Ігнаци: 249, 274.

Пелех Іван: 411, 425.

Пелеш Юліан: 360, 381, 422, 450.

Пенчуківець: 383.

Перльмутер: 462.

Петренко Михайло Миколайович: 268.

Петро Ратенський: 224.

Петро І: 243, 252, 429, 447.

Петров: 282.

Петров Микола Іванович: 340, 388, 389, 429.

Петрусь З. В. (псевдонім Залозного Петра Федоровича): 439, 440, 443.

Петрушевич Антоній Степанович: 231, 251, 296-298, 311, 312, 314, 322, 348, 349, 381, 412-420.

Петрушевич Степан (Стефан): 260, 297.

Пильчиков Дмитро Павлович: 325.

Пипін Олександр Миколайович: 282, 338, 363, 366, 415, 423.

Писарєв Дмитро Іванович: 379.

Підвисоцький Кость Осипович: 449.

Підманастирський В.: 437.

Піск Франц-Йосиф: 351.

Плетенецький Єлисей: 239.

Плешкевич: 375, 376.

Площанський Венедикт Михайлович: 349, 350, 411-414.

Подолинський Михайло Васильвич: 429, 430, 432.

Подолинський Сергій Андрійович: 403, 404.

Познанський Борис Станіславович: 310, 436, 440, 442.

Покорний Алойзій: 351.

Полетика Григорій Андрійович: 269-271.

Полікарп Володимирський: 209.

Полікрат: 202.

Полтавець В. І., див. Самійленко Володимир Іванович

Полуботок Павло Леонтійович: 307.

Полянський Василь: 379.

Полянськнй Михайло: 351, 379.

Полянський Петро: 424.

Поль Вінцент (Вікентій): 272, 316.

Помяловський Микола Герасимович: 377.

Попель Климентина: 311, 312.

Попель Маркелл: 323.

Попель Михайло: 292.

Попов Ніл Олександрович: 433.

Попович-Боярська Климентин Карлівна: 454.

Попович Олександр: 313.

Попович Олешко (Алеша): 248, 266.

Попович Омелян Олександрович: 415, 457.

Поссевіно Антоній: 235.

Потапенко Вячеслав Опанасович: 442.

Потебня Олександр Опанасович: 389, 390.

Потій Іпатій: 235-238.

Прібіна (Прівіна): 414.

Приблуда: 430.

Прибура М.: 303.

Прокопович Феофан: 243.

Прус Болеслав: 466.

Прухнікова Феліція: 462.

Пузина: 290.

Пулюй Іван Павлович: 287, 369, 370.

Пушкін Олександр Сергійович: 265, 266, 268, 324, 386, 415, 425.

Пчілка Олена (Косач Ольга Петрівна; Н. Г. Волинський): 382, 385, 386, 403, 434, 435, 437, 441, 443, 453, 454.

Пшевуський Едвард (-р-): 459, 465.

Пюрко (П'юрко) Богдан-Теодор Іванович: 422.

Радзивіли: 229.

Радивиловський Антоній: 242.

Радищев Олександр Миколайович: 259.

Раймунд: 432.

Раєвський Михайло Федорович: 362.

Ракоці Дєрдь (Юрій) I: 433.

Ревакович Генрик: 464.

Ревакович Тит: 441.

Реклю Жан Жак Елізе: 408.

Ржегорж Франтішек: 436.

Рильський Тадей Розеславович: 285.

Рігельман Олександр Іванович: 251, 269.

Рігер Франтишек-Ладислав: 291.

Ріленко В. Д.: 443.

Рогатинець Юрій: 230-232, 238.

Рогоза Михайло: 235, 236, 239.

Родина С. (псевдонім Метлинського Семена Лук'янович): 303.

Рожанківський Юліан: 440.

Ролле (Роле) Антоній: 419.

Роман Данилович: 355.

Роман Мстиславич: 206, 222, 223, 225.

Роман Ростиславич: 221.

Романович Теофіля Теодорівна: 345.

Романчук Юліан Семенович: 280, 350, 356, 425, 426, 469.

Романчук Ярослав: 429, 430, 441.

Роско Генрі Енфілд: 449.

Ростислав Володимирович: 225.

Ростислав Мстиславич: 220.

Рошкевич Михайлина Михайлівна: 378, 455.

Рошкевич Ольга Михайлівна: 247, 379.

Руданський Степан Васильович: 304, 306, 307, 308, 322, 330, 361, 364, 365, 385, 388, 432, 436-438, 444, 452.

Рудольф (кронпринц Австрії): 438.

Рудченко Іван Якович (Іван Білик): 341, 366.

Ружицький Венедикт Миколайович: 414.

Рукер: 464.

Русов Олександр Олександрович: 286, 327, 384.

Русова (Ліндформ) Софія Федорівна: 328.

Руссо Жан-Жак: 257, 378.

Рутський Веніамін (Велямін): 237, 307.

Рюрик: 203.

Рюрик Ростиславич: 219, 221.

Рюриковичі: 221.

Саббатай Цеві (Цві)

Сава Преосвященний: 206.

Савич В.: 437.

Савчинський Григорій: 300.

Садовський Микола Карпович (Тобілевич): 382, 391-394.

Сазонович [вірогідно Теодосій Софонович]: 251.

Сакович Касіян: 232, 240.

Сакран Ян: 235.

Саксаганський Панас Карпович (Тобілевич): 391-394.

Салтиков-Щедрін Михайло Євграфович: 301, 441.

Самійленко Володимир Іванович (В. Полтавець): 384, 435, 437, 439, 443, 452, 457.

Самовидець: 251.

Самойлович, Іван Самійлович: 249.

Сандуляк Іван: 468.

Сапфо: 260, 269.

Свєнціцький Павлин (Павло Свій; П. Стахурський; Д. Лозовський): 319, 320.

Свидницький Анатолій Патрикійович: 304, 307, 308, 436, 437, 441, 444, 453.

Свирговський Іван: 419.

Свистун Пилип Іванович: 414.

Святополк Володимирович Окаянний: 203, 204.

Святослав: 202.

Святослав Ігорович: 196, 197, 203.

Святослав Ярославич: 198, 200, 201, 204.

Святослав Всеволодович: 221.

Северин Зигмунт: 403.

Сембратович Йосиф: 348, 359, 360, 420, 422.

Сембратович Сильвестр: 359, 360, 420, 421.

Сементовський Костянтин Максимович: 268.

Серапіон Владимирський: 224.

Сигізмунд (Жигмунт) III Ваза: 235.

Сильвестр: 205.

Сильвестр (Косів, Коссов): 210, 241.

Симеон Полоцький: 243.

Симеон (цар Болгарії): 198, 199.

Симигинович-Штауфе Людвіг-Адольф: 415.

Симиренко Платон Федорович: 279.

Симон: 209.

Синкелл (Сінгел) Михайло: 204.

Сирокомля Владислав (Кондратович Людвік): 336, 385, 386.

Сирочинський Леон: 368, 369.

Сілецький (Селецький) Кирило: 415, 447, 448.

Сіромаха М.: 442.

Січинський Микола: 431.

Скаєвський Олександр: 451.

Скарбінський: 394.

Скарга Петро: 229, 234, 237.

Скобельський Петро: 441, 442.

Сковорода Григорій Савич: 257, 260.

Скоморовський Келестин: 437.

Скорина Франциск: 227, 358.

Скоропадський Іван Ілліч: 302.

Славинецький Єпіфаній: 243.

Сластіон (Сластьн) Опанас Георгійович: 386.

Словацький Юліуш: 446.

Смайльс Самуїл: 446.

Смаль-Стоцький Степан Йосипович: 352, 440, 456, 457.

Смотрицький Герасим Данилович: 229, 238.

Смотрицький Мелетій: 229, 238, 239, 258.

Снігурський Іван: 299, 437.

Соболевский Олексій Іванович: 249.

Соботка Прімус: 459.

Соколов: 394.

Соліковський Ян Димітр: 231.

Соневицький Микола: 290.

Софокл: 383.

Сошенко Іван Максимович: 276.

Спасович Володимир Данилович: 366.

Спауста Болеслав: 464, 465.

Спілка Іван (Зозуля Іван Іванович): 440.

Срезневський Ізмаїл Іванович: 262, 270.

Стапінський Ян: 465.

Старицька-Черняхівська Людмила Михайлівна: 337, 454.

Старицький Михайло Петрович: 309, 319, 336, 337, 339, 343, 345, 346, 364, 382, 384-386, 392-395, 401-403, 441.

Стебельський Володимир Якович: 325, 352, 374, 451.

Стебельський Ігнатій: 230, 253.

Степовик О. (Комаров Олександр Федорович): 447.

Стефанович Олександр: 359, 422.

Стефурак Степан: 449.

Стечинський Андрій Федорович: 449.

Стороженко Андрій Якович: 339.

Стороженко Микола Ілліч: 339.

Стороженко Олекса Петрович: 319, 322, 338, 365, 391, 397, 432, 444.

Стояловський: 422.

Страхоцький Григорій: 311.

Стронін Олександр Іванович (Іванов): 345.

Стронський Іван: 456.

Студіт Теодор: 208.

Студинський Кирило Йосипович (Кость Вікторин): 437, 440.

Ступницький Іван: 348.

Суворін Олексій Сергійович: 333.

Сумцов Микола Федорович: 387, 389, 390.

Сухомлинов Михайло Іванович: 304.

Сушкевич Корнило: 280.

Т. О. (кріптонім): 443.

Танячкевич Данило Іванович (Будеволя; Федір Чорногора): 318, 365, 463.

Тарасенко Іван (Савич Олександр Антонович): 437, 439.

Твардовський Самуель (Самуїл): 251.

Темберський Станіслав: 251.

Терлецький Володимир: 300.

Терлецький Кирило: 235, 236.

Терлецький Остап Степанович (Іван Заневич, В. Кістка): 332, 364, 370, 371, 459, 460.

Терновський Пилип Олександрович: 388.

Тисовський Василь: 442.

Тишковський: 383.

Тіц: 355.

Товарницький Володимир: 311.

Толстой Лев Миколайович: 442, 447.

Толстой Олексій Миколайович: 432, 467.

Торонський Олексій: 311, 356, 357, 422, 431, 434.

Торчин В.: 309, 364.

Транквіліон-Ставровецький Кирило: 238, 253.

Трентовский Бронислав Фердинанд: 368.

Трещаківський Лев: 300.

Трембицький Ісидор: 412.

Тризна Йосиф (Яків): 210.

Туптало Димитрій: 243, 256.

Тургенєв Іван Сергійович: 341, 423, 425, 434, 437, 439, 442.

Тучапський Павло Лукич: 463.

Тяпинський (Омелянович) Василь Миколайович: 240.

Українка Леся (Косач Лариса Петрівна): 435, 439, 441-443, 454.

Уланд Людвіг: 316.

Ульфіла (Вульфіла): 197.

Уманський А.: 431.

Успенський Гліб Іванович: 377, 379.

Устенко Федір: 403, 439.

Устиянович Корнило Миколайович: 362, 431, 444, 445.

Устиянович Микола Леонтійович: 292, 293, 311, 362, 415, 417, 432, 436, 439.

Ухач-Охорович Костянтин Францович: 383, 439.

Ф. Ст. (Кріптонім): 441.

Федоров Іван: 228, 298.

Федорович Володислав Iванович: 362, 368, 436, 438, 445.

Федькович Осип-Юрій Адальбертович: 316, 317, 319-320, 331, 361, 365, 388, 414, 415, 437, 439, 441, 452, 453, 456, 457, 463.

Фейе Октав: 432.

Феллекер Зигмунд: 351.

Феодор: 200, 204, 210.

Феодорит Кирський: 217.

Феодосій Печерський: 200, 201, 204, 209, 210, 242.

Фердинанд І: 289.

Філалет Христофор: 237.

Філяс Платонід: 421.

Флобер Гюстав: 463.

Франклін Бенджамін (Веніамін): 446.

Френкель: 461.

Хасдай (Хісдай ібн Шапрут:

Ханенко Микола Данилович: 269.

Хиляк Володимир (Єронім Анонім, В. Нелях): 415, 423, 424.

Хмельницький Богдан-Зиновій Михайлович: 243, 248, 249, 251, 252, 270-271, 282-284, 303, 329, 336-338, 355, 374, 401.

Хмельницький Юрій Богданович: 270, 338.

Ходаковський, див. Чарноцький Адам

Ходкевич Григорій: 228.

Хойнацький Антін: 452.

Хохолоушек Прокоп: 295.

Храбр Чорноризець: 199.

Хрущ, див. Жук Микола Петрович

Цамблак Григорій (митрополит Київський): 234.

Цеглинський Григорій Іванович: 370, 428, 435, 437-442, 443, 444,

Целевич Юліан Андрійович (Андрійчук): 357, 427, 429-431, 438, 439, 449.

Ценглевич Каспер: 292, 436.

Цертелєв Микола Андрійович: 263.

Цибик Катерина Матвіївна: 311.

Цибик Лука: 311, 312.

Чайковська: 462.

Чайковський Андрій Якович: 431.

Чарг (Чаргова) Настя (Анастасія): 221.

Чарноцький Адам (Зоріан Доленга-Ходаковський): 263, 264.

Чаттопаддіяйя Нісікант: 369.

Челаковський Франтішек Ладислав: 310.

Червенський Болеслав: 464, 465.

Червінський Ігнацій: 272.

Чернецький Василь: (В. із С.) 430, 431.

Черняєв Михайло Григорович: 346.

Черкаський Євсевій: 275.

Черніговець Я.: 437, 439.

Чернишевський Микола Гаврилович: 301, 320, 377.

Чех Сватоплук: 436.

Чубинський Павло Платонович: 285, 305, 327, 330.

Чурай Маруся: 401, 433.

Шабельська Олександра: 403.

Шайноха Кароль: 374.

Шанковський Амбросій Петрович: 415.

Шараневич Ізидор Іванович: 312, 353, 416, 417, 429, 432.

Шатріан Александр (Еркман—Шатріан): 374, 379.

Шафарик Павел Йозеф: 278, 413.

Шашкевич Володимир Маркіянович: 312, 317, 318, 320, 321, 360, 361, 439.

Шашкевич Григорій: 289.

Шашкевич Маркіян Семенович: 273, 274, 289, 293, 298, 299, 311-314, 318, 352, 361, 414, 415, 432, 436, 439, 441, 447.

Швайпольт Фіоль: 227.

Шевченко Тарас Григорович: 243, 262, 265, 267, 268, 270, 276-281, 284, 285, 287, 288, 302, 304, 307, 317-320, 322, 327, 337, 339, 341, 345, 350, 354, 355, 360, 365, 369, 376, 382, 386, 387, 396, 403, 407, 408, 414, 415, 432, 436, 437, 442, 443, 448, 452, 453, 459, 460, 463, 467.

Шейковський Каленик Васильович: 307, 308.

Шекспір Вільям: 286-288, 320, 336, 361, 386, 396.

Шеллінг Фрідріх Вільгельм: 348.

Шелухін Сергій Павлович (Павленко Сергій): 438, 441.

Шереперя Стецько (Писаревський Степан): 291.

Шефер (Шерер) Жан Бенуа: 251.

Шеффле Альберт Еберхард: 317.

Шехович Северин: 322, 323, 433, 437.

Шишацький-Ілліч Олександр Васильович: 303, 441, 453.

Шишманов Іван: 409.

Шиллер (Шіллер) Фрідріх: 287, 299, 440.

Шкляревський Олександр Андрійович: 433.

Шлецер Август-Людвіг: 251.

Шляйхер [можливо Август Шлейхер]: 368.

Шміт-Вайсенфельс: 439.

Шодуар [можливо Шодуар Станислав Янович]: 250.

Шпитко: 233.

Шпондер: 411.

Штефан (Стефан) III: 247.

Шульгин Яків Миколайович: 335.

Шульце Фердинанд: 353.

Шульце Фріц: 462.

Шумлянський Йосиф: 249.

Шухевич Володимир Йосипович: 446, 449.

Шуцький Бальтазар: 291.

Щепановський Станіслав: 463.

Щербан Олексій: 412.

Щоголев (Щоголів) Яків Іванович: 268, 303, 382, 439.

Щурат Василь Григорович: 442, 463.

Югик Іван: 431.

Юрій Володимирович Долгорукий: 220.

Юрій Львович: 355.

Юріштан: 436.

Ядвіга Анжуйська: 451.

Явір-Федоренко: 439.

Яворський: 436.

Ягайло (Владислав II Ягайло): 233, 234.

Ягич Ватрослав: 199, 390.

Яковлєв Володимир Олексійович: 390, 391.

Ян III Собеський: 249, 451.

Янчук Микола Андрійович: 393.

Яремецький-Білахевич Ілля: 255.

Ярополк Святославич: 203, 204, 362.

Ярослав Володимирович Мудрий: 199, 216, 265.

Ярослав Ізяславич: 221.

Ярослав Осмомисл: 206, 225, 355.

Ярославна (Єфросинія Ярославна): 206.

Ярошинська Євгенія Іванівна: 442, 457.

Ясеницький Павло: 312.

Яцимірський: 303.

Яцковський Генрик: 421.