История Полтавы

И. П. Котляревский — корифей украинской литературы

• 

Подробности

Просмотров: 556

Шаблиовский Евгений Степанович, Деркач Борис Андрееович. И. П. Котляревский — корифей украинской литературы.

Подається за виданням: Є. С. Шабліовський та Б. А. Деркач. І. П. Котляревський — корифей української літератури. // Котляревський, Іван Петрович. Повне зібрання творів. [Підготовка текстів та коментарів Б. А. Деркача. Відп. ред. Є. С. Шабліовський. Вступ. стаття: Є. С. Шабліовський та Б. А. Деркач. — К., «Наук. думка», 1969. — 510 с. з іл. і факс.; 9 л. іл., портр. і факс. Стор. 5-37.

Переведення в html-формат: Борис Тристанов.

Є. С. Шабліовський, Б. А. Деркач. І. П. Котляревський — корифей української літератури — 5

І. П. КОТЛЯРЕВСЬКИЙ — КОРИФЕЙ
УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Минає друге століття з дня народження видатного діяча української культури, першого класика нової української літератури Івана Петровича Котляревського, а його славнозвісна «Енеїда» та одна в перлин національної драматургії «Наталка Полтавка» продовжують чарувати наших сучасників, щедро несуть людям радість і красу.

Творчість Котляревського є вершиною української літератури дошевченківської доби. В новому українському письменстві Котляревський став першим митцем, який звернувся до життя народу й народного слова як головних джерел літературної творчості. Вступивши на літературну ниву в кінці XVIII — на початку XIX ст., Котляревський як письменник формувався під впливом прогресивної російської й української літератур того часу, а також українського фольклору. Близький за своїми суспільними поглядами до просвітителів кінця XVIII ст., він засобами художнього слова пропагував гуманізм, співчуття до покріпаченого народу, оспівував волелюбні прагнення й патріотичні почуття трудящих мас.

*     *
*

В середині XVIII ст. стародавнє українське місто Полтава мало чим відрізнялося від великого села. Це було невеличке містечко, з 1000-ю дерев'яних, низьких, але чисто знадвору вибілених будиночків, з яких всього 2 чи 3 кам'яних ¹. В одному з дерев'яних будиночків на високій горі, неподалік від Успенської церкви, в сім'ї канцеляриста міського магістрату 9 вересня (29 серпня за ст.ст.) 1769 року народився Іван Петрович Котляревський.

¹ «Путешественные записки Василия Зуева от С.-Петербурга до Херсона в 1781 и 1782 г.», СПб., 1787, стор. 204-205.

Є. С. Шабліовський, Б. А. Деркач. І. П. Котляревський — корифей української літератури — 6

З подвір'я садиби Котляревських відкривався чарівний краєвид: серед розкішних луків повивалася спокійна Ворскла; навколишні хутори і села потопали у вишневих садках і тополиних гаях, далі — темніли ліси. Серед цієї мальовничої природи і пройшли дитячі та юнацькі роки майбутнього письменника. Дитинство Котляревського, за свідченням біографа О. Терещенка, проходило в повсякчасних достатках: «Нерідко доводилось йому вдовольнятися одним шматком хліба й ходити босим; але жива й весела вдача допомагала йому переносити домашні нестатки. З дитячих років виявилась у нього охота до читання і старанність у заняттях» ¹.

Початкову освіту Котляревський здобув, як гадають його біографи, у дяка. У 1780 році він вступає до семінарії, яка була на той час єдиним середнім навчальним закладом у Полтаві. Семінаристи жили в надзвичайно важких умовах; у навчанні панувала схоластика, зубрячка. «Погано у нас було і не дай боже, як погано! — згадував пізніше Котляревський. — Бурса скидалася на зборище якихось іноплемінних, поділених на сім'ї, артілі, що завжди ворогували між собою. Вчили нас казна-чому і вчили як-небудь» ². Але на той час в семінарію вже починали проникати й нові віяння. Юнак Котляревський вивчає стародавні, а також німецьку й французьку мови, знайомиться з античною літературою, зокрема з творчістю великого римського поета Вергілія. Молодий семінарист виявляє інтерес до творчості російських письменників XVIII ст — Ломоносова, Кантеміра, Сумарокова та інших. Перебуваючи в семінарії, Котляревський захоплюється віршуванням. За свідченням С. П. Стебліна-Камінського, «ще в юному віці Котляревський мав пристрасть до віршів і вмів до всякого слова майстерно добирати рими, дотепні і вдалі, за що товариші його по семінарії прозвали «рифмачем» ³. Можливо, ще в семінарії Котляревський почав перелицьовувати поему «Енеіда» класика римської поезії Вергілія.

Після смерті батька Котляревський у 1789 році залишає семінарію, хоча його, як одного з кращих учнів, і збиралися відрядити для дальшого навчання до Олександро-Невської головної семінарії в Петербурзі. Двадцятирічним юнаком Котляревський починає служити в Новоросійській канцелярії, що містилася в Полтаві. Згодом він вчителює у поміщицьких маєтках, зокрема в Золотоніському повіті на Полтавщині. На власні очі бачив молодий Котляревський свавілля й жорстокість поміщиків, які нещадно визискували кріпаків. Тут,

¹ «Основа», 1861, лютий, стор. 164.

² «Северная пчела», 1863, № 80.

³ С. Стеблин-Каминский, Воспоминания об И. П. Котляревском (Из записок старожила), Полтава, 1883, стор. 20.

Є. С. Шабліовський, Б. А. Деркач. І. П. Котляревський — корифей української літератури — 7

у сільських умовах, Котляревський мав можливість глибше познайомитись з життям трудящих мас, з побутом і звичаями народу. За свідченням сучасників, Котляревський любив вчащати «на зборища і забави народні і сам, переодягнений, брав участь у них, уважно вслухався в народну говірку, записував пісні й слова, вивчав мову, нрави, звичаї, обряди, повір'я, перекази українців, ніби готуючи себе до наступної праці; і справді, з цієї практичної школи виніс він глибоке знання малоросійського наріччя і побуту народного» ¹. Все це, безумовно, дало йому великий матеріал для майбутньої творчості. Саме в роки вчителювання (1794-1796) Котляревський пише перші три частини «Енеїди».

Протягом 1796-1808 років Котляревський перебував на військовій службі у Сіверському карабінерському (згодом драгунському) полку. Він брав активну участь у воєнних діях російської армії під час російсько-турецької війни. Будучи ад'ютантом командира 2-го корпусу російської армії генерала Мейєндорфа, Котляревський веде «Журнал военных действий...» про похід російських військ від Дністра до Ізмаїла — з 15 листопада по 17 грудня 1806 року. Особисто відзначився Котляревський у воєнних операціях під Бендерами та Ізмаїлом, де «отличил себя, — за словами Мейєндорфа, — неустрашимостью». Тоді ж, за дорученням командування, Котляревський успішно провів переговори з буджацькими татарами, схиливши їх на бік Росії, за що одержав кілька нагород, зокрема орден Анни 3-го ступеня.

Перебуваючи на військовій службі, Котляревський не залишає літературної діяльності — продовжує працювати над «Енеїдою»; наприкінці 1804 року пише «Пісню на новий 1805 год... князю Олексію Борисовичу Куракіну».

Великої популярності на той час набула «Енеїда» (перші три частини), яка поширювалась по Україні і далеко за її межами в численних рукописних списках. Один із списків поеми потрапив до рук конотопського дідича Максима Парпури (1763-1828), який служив тоді у медичній колегії в Петербурзі і займався видавничою діяльністю. У 1798 році він без згоди автора видав у Петербурзі на свої кошти перші три частини «Енеїди» з присвятою «любителям малороссийского слова»; до книжки видавець додав словник «малороссийских слов». 1808 року з'являється друге видання поеми.

У 1808 році Котляревський в чині капітана виходить у відставку і їде до Петербурга з надією влаштуватись на цивільну службу, але, не знайшовши там посади, згодом повертається до рідної Полтави, де

¹ С. Стеблин-Каминский, Воспоминания об И. П. Котляревском (Из записок старожила), стор. 21.

Є. С. Шабліовський, Б. А. Деркач. І. П. Котляревський — корифей української літератури — 8

жила його мати. Під час перебування в Петербурзі Котляревський підготував до друку й видав у 1809 році поему «Енеїда» в чотирьох частинах.

З 1810 року Котляревський обіймає посаду наглядача Полтавського будинку для виховання дітей бідних дворян, заснованого за проектом письменника В. Капніста — автора відомої сатиричної комедії «Ябеда» і знаменитої «Оди на рабство». На відміну від інших навчальних закладів головне місце посідали тут загальноосвітні предмети. Просвітитель за своїми переконаннями, Котляревський прищеплював вихованцям ідеї гуманізму, справедливості, постійно піклувався про матеріальне забезпечення учнів.

Педагогічну діяльність Котляревського високо оцінив декабрист М. М. Новиков у листі до секретаря «Вільного товариства аматорів російської словесності» А. О. Нікітіна у 1818 році. «Чиновник цей (Котляревський. — Ред.), — писав він, — у колі вихованців є шанованим і строгим батьком» ¹. Цікаво, що серед учнів І. П. Котляревського був Михайло Остроградський, майбутній видатний український математик, академік Російської та кількох іноземних академій.

Коли почалася Вітчизняна війна 1812 року, Котляревський, охоплений загальним патріотичним піднесенням, відгукнувся на пропозицію генерал-губернатора Я. І. Лобанова-Ростовського взяти участь у формуванні на Полтавщині козачих полків. Йому було доручено формування 5-го козачого кінного полку у м. Горошині Хорольського повіту. Полк було сформовано за сімнадцять днів. Успішно виконавши доручення генерал-губернатора, Котляревський повертається до улюбленої справи, до своїх вихованців, «оставленных без должного призрения».

Працюючи наглядачем будинку для виховання дітей бідних дворян, Котляревський увесь вільний час віддає літературній праці, пристрасно захоплюється театральним мистецтвом, зокрема керує аматорським театром, бере активну участь у постановці багатьох п'єс, «прегарно виконуючи комічні ролі».

У 1818 році письменника призначено директором Полтавського театру. Тоді ж він познайомився з молодим талановитим актором М. С. Щепкіним, який прибув до Полтави з Харкова у складі трупи І. Штейна; Котляревський сприяв викупу Щепкіна з кріпацтва. 26 липня 1818 року у Полтаві було влаштовано спектакль («в награду таланта актера Щепкина для основания его участи»), а також відкрито підписку на спектакль «среди состоятельных граждан и помещиков». Котляревський брав найактивнішу участь в організації і проведенні цих заходів, а своєю літературно-театральною діяльністю

¹ «Киевская старина», 1905. кн. 4, стор. 242.

Є. С. Шабліовський, Б. А. Деркач. І. П. Котляревський — корифей української літератури — 9

сприяв розвитку таланту Щепкіна; за свідченням С. Стебліна-Камінського, саме для Щепкіна була написана роль виборного. У 1819 році на сцені Полтавського театру були поставлені щойно створені Котляревським п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» за участю М. С Щепкіна.

Перебуваючи на посаді директора театру, Котляревський займався не тільки адміністративними справами; він турбується про репертуар театру, про підвищення його художнього рівня. Письменник постійно відвідує репетиції, допомагає своїми порадами акторам; коли було потрібно переробити якісь місця в п'єсах, Котляревський, як згадує брат М. С. Щепкіна А. С. Щепкін, «зараз же придумував нові розмови або вирази, які цілком заміняли ті незручні місця, особливо у віршах: він дуже добре володів версифікацією» ¹.

У 1818 році Котляревський вступив до полтавської масонської ложі «Любов до істини», заснованої одним із організаторів декабристського «Союзу благоденства» Михайлом Новиковим, який на той час був управителем канцелярії полтавського генерал-губернатора. На слідстві у справі декабристів М. Муравйов-Апостол показав, що масонська ложа у Полтаві служила «розсадником для таємного товариства». Найздібніших членів її Новиков залучав до «Союзу благоденства».

Важко сказати, наскільки Новиков посвятив Котляревського в справи декабристів і як поставився письменник до програми дворянських революціонерів. Але суспільна і літературна діяльність Котляревського переконливо свідчить, що він багато в чому поділяв ідеї декабристських кіл.

У 1818 році Котляревського було запрошено до харківського «Товариства аматорів красної словесності», а згодом (у 1821 році) за рекомендацією М. Гнєдича «Вільне товариство аматорів російської словесності» в Петербурзі, що було осередком декабристського літературного руху, обирає письменника своїм почесним членом, «поважаючи відмінні знання його в науках і вітчизняній словесності». Діяльну участь в роботі товариства брали на той час письмеиники-декабристи К. Ф. Рилєєв, брати Бестужеви, Ф. М. Глінка та інші видатні люди передової Росії. На засіданнях товариства у 1821-1822 роках читались і обговорювались фрагменти з п'ятої частини «Енеїди». Згодом вони були опубліковані на сторінках друкованого органу товариства — в журналі «Соревнователь просвещения и благотворения».

Котляревський постійно цікавився українською етнографією, глибоко вивчав народну творчість, історію України. Не випадково такі ви-

¹ «Російсько-українське літературне єднання», вип. 1, К., Держлітвидав України, 1953, стор. 90.

Є. С. Шабліовський, Б. А. Деркач. І. П. Котляревський — корифей української літератури — 10

значні діячі тогочасної науки, як Д. Бантиш-Каменський, М. Погодін, І. Срезневський, консультувалися у Котляревського з питань історії та філології. Посилання на Котляревського зустрічаємо і у творах К. Ф. Рилєєва при поясненні українських висловів, зокрема в поемі «Войнаровский».

У 1827 році Котляревський призначається попечителем полтавського «богоугодного закладу», виявляючи й на цій посаді гуманне ставлення до людей, прагнення полегшити їхню долю.

Є певні підстави гадати, що Котляревський брав участь у виданні полтавського рукописного сатиричного журналу «Полтавская муха», про який Т. Г. Шевченко у повісті «Близнецы» писав, що ця «Муха» була «настоящей пчелой», яка сміливо викривала «пошлость или низость людскую».

У 1835 році Котляревський через хворобу виходить у відставку, продовжуючи невтомно працювати на літературній і науковій ниві. Це була надзвичайно освічена людина. В його бібліотеці, за свідченням сучасників, були книги латинською, французькою, російською і польською мовами, серед них — твори французьких енциклопедистів, Вольтера, багато російських та іноземних журналів, збірників, альманахів. Він підтримував творчі зв'язки з передовими людьми Росії — М. Гнедичем, О. Сомовим, І. Срезневським, Д. Бантиш-Каменським та іншими. У себе в Полтаві Котляревський приймав М. Гоголя, М. Погодіна, О. Ізмайлова, І. Срезневського, В. Пассека.

Котляревський до останніх днів свого життя лишався щирим другом трударів. Полтавчани глибоко поважали і любили «высокого худощавого старичка в белом полотняном халате и в соломенной простой крестьянской шляпе», як охарактеризував його Шевченко в повісті «Близнецы». Скромність і простота завжди були властиві поетові. Тим, хто звертався до нього, Котляревський подавав «добрі й корисні поради і по змозі допомагав» ¹.

Незадовго до смерті Котляревський передав харківському видавцеві О. Волохінову рукопис своєї «Енеїди» в шести частинах, а І. І. Срезневському рукописи п'єс «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник».

10 листопада (29 жовтня за ст.ст.) 1838 року Котляревського не стало. Поховано його в Полтаві на міському кладовищі під вітами розлогої тополі, як він і заповідав. «Вся Україна з вдячністю вспом'яне Котляревського, — писав С. Стеблін-Камінський. — Кожний малоросіянин із глибини душі згадає про нього... Дорогоцінне ім'я творця перелицьованої «Енеїди» і «Наталки Полтавки» збережеться

¹ «І. П. Котляревський у критиці та документах», К., Держлітвидав України, 1959, стор. 65.

Є. С. Шабліовський, Б. А. Деркач. І. П. Котляревський — корифей української літератури — 11

Пам'ятник І. П. Котляревському в Полтаві (погруддя і барельєфи роботи скульптора М. В. Позена, п'єдестал за проектом архітектора А. І. Ширшова).
[Зображення не наводиться]

Є. С. Шабліовський, Б. А. Деркач. І. П. Котляревський — корифей української літератури — 12

Вгорі: перший надгробок на могилі І. П. Котляревського. 1839 p.; первісний вигляд пам'ятника на могилі І. П. Котляревського. 1893 р. Внизу: сучасний вигляд постаменту на могилі І. П. Котляревського.
[Зображення не наводяться]

Є. С. Шабліовський, Б. А. Деркач. І. П. Котляревський — корифей української літератури — 13

назавжди в пам'яті народній подібно до народної пісні, подібно до легенд незабутньої старовини» ¹. Ряд російських і зарубіжних видань відзначили смерть І. П. Котляревського.

*     *
*

Ранні літературні спроби Котляревського до нас не дійшли. Не збереглися і його переклади байок Лафонтена українською мовою.

Серед літературного доробку Котляревського першим твором за часом написання і за значенням є поема «Енеїда», над якою письменник працював з перервами майже тридцять років.

«Енеїда» Котляревського (перші три частини) вперше побачила світ у 1798 році. Повністю ж вона була надрукована лише після смерті автора у 1842 році в Харкові під заголовком «Виргилиева Энеида на малороссийский язык переложенная И. Котляревским».

Вихід у світ уже перших трьох частин «Енеїди» став епохальним явищем в історії української культури, в духовному житті народу. Поема Котляревського з'явилась в час, «коли історичні обставини поставили під знак питання дальше майбутнє української мови, а також і всієї української культури. Бути чи не бути українському народові, який втратив останні рештки автономії, який перетворився в малій своїй частині в «малоросійське дворянство», а в більшій — у кріпаків і все сильніше відчував соціальний і національний гніт царського уряду? Бути! — відповіла на це запитання поема Котляревського» ².

«Енеїда» Котляревського належить до травестійного жанру (від італійського travestire — переодягати), тобто жанру, в якому використовується сюжет певного твору для зображення зовсім іншого, аніж в оригіналі, життя. Разом з тим Котляревський у своїй поемі переключає героїчну тему оригіналу в підкреслено знижений, жартівливий план. Поема стає бурлескною (від італійського burla — жарт, сміховина). Бурлескна манера побутувала у світовій літературі вже давно. Особливої популярності бурлеск набув у XVII-XVIII ст., коли з'явилось багато комічних поем, в основі яких лежало жартівливе травестування того чи іншого епічного твору, змалювання у «зниженому вигляді» величних героїв (богів і царів), висміювання високого класицистичного стилю. Особливо інтенсивно травестіювалася в різних європейських літературах національна епопея римлян «Енеїда» Вергілія (закін. в 19 р. до н. е.). Найвидатнішими переробками її вважається «Перелицьована Енеїда» («Eneide travestita») італійського письменника Лаллі, 1633; «Перелицьований Вергілій» («Virgi-

¹ «І. П. Котляревський у критиці та документах», стор. 66.

² Олександр Білецький, Зібрання праць у п'яти томах, т. 2, К., Вид-во АН УРСР, 1965, стор. 18.

Є. С. Шабліовський, Б. А. Деркач. І. П. Котляревський — корифей української літератури — 14

le travesti») французького письменника Скаррона, 1648-1653; «Вергілієва Енеїда, або Пригоди благочестивого героя Енея» («Virgil's Aeneis oder Abenteuer des frommen Helden Aeneas») німецького письменника Блюмауера 1784.

В російській літературі XVIII — початку XIX ст. з'являється ряд комічних поем бурлескного типу— «Елисей, или Раздраженный Вакх» В. Майкова, «Стихи на качели», «Стихи на семик» М. Чулкова, «Вергилиева Энеида, вывороченная наизнанку» М. Осипова и О. Котельницького та інші. Бурлескна поезія руйнувала застарілі естетичні канони, зближувала літературу з життям, готувала грунт для правдивого відображення дійсності.

Широкого розповсюдження бурлескно-травестійні твори набули і в українській літературі XVIII ст. Попередником Котляревського у травестії в українській літературі XVIII ст. був вихованець Київської академії, автор кількох перекладів з латинської мови Панас Лобисевич. Близько 1776 року вій зробив спробу «перелицювати» Вергілієві «Буколики», показавши, за його власними словами в листі до Георгія Кониського, «виргилиевых пастухов», «в малороссийский кобеняк переодетых».

Отже, «перелицьовуючи» Вергілієву «Енеїду», Котляревський спирався на досягнення, здобуті в цьому напрямку європейською і вітчизняною літературою. Але було б невірним ігнорувати високу оригінальність поеми Котляревського, ставити твір українського письменника у цілковиту залежність від попередніх травестій. «Історики літератури, — писав О. І. Білецький, — говорять нам, що «Енеїда» Котляревського виникла під впливом російських «ірої-комічних» поем Осипова і Котельницького, що зразками для Котляревського могли бути аналогічні твори француза Скаррона і німця Блюмауера. Але поеми Осипова не читає зараз ніхто, і повністю її знають рідко навіть спеціалісти. Давно відійшли до історико-літературного архіву твори Скаррона і Блюмауера. Навіть польські поеми-травестії І. Красицького («Монахомахія» і «Антимонахомахія»), близькі за стилем до поеми Котляревського, уже не обертаються в широкому колі читачів. Прославлений у віках образ «благочестивого Енея» (Pius Aeneas), створений знаменитим римським поетом епохи раннього принципату, ще оживає на лекціях і в підручниках з історії античних літератур. А ось парубок, моторний Еней, який на протязі поеми Котляревського виростає в «лицаря», який «в війні і зріс, і постарів», досі ще цікавить читача і етоїть перед ним, «як сосна величавий, бувалий, здатний, тертий, жвавий» ¹.

¹ Олександр Білецький, Зібрання праць у п'яти томах, т. 2, стор. 17.

Є. С. Шабліовський, Б. А. Деркач. І. П. Котляревський — корифей української літератури — 15

Славнозвісна римська поема «Енеїда» Вергілія — твір героїчний: у ньому утверджувалося «шляхетне» походження римлян від троянців, освячувався абсолютизм, доводилося «божественне» походження римських імператорів. Використавши сюжет Вергілієвої поеми, Котляревський дав йому нове наповнення, вивертаючи «наизнанку» канонічний текст. У Вергілія все підвладне волі богів: доля людей визначається втручанням «всемогутніх»; людина — пасивна, безвольна іграшка в руках богів, «фортуни». У Котляревського ж — все сонячне, земне; діють здорові, життєрадісні люди; їх оточує реальна дійсність. У світлі барвистого життя сонм «олімпійців» виглядає кумедно, а «діла» їх — нікчемними. Якщо, наприклад, у Вергілія бог вітрів Еол — урочисто величний, а його резиденція — могутня фортеця «небожителя», то у Котляревського Еол — заможний господар, що живе у звичайній українській хаті; підвладні йому вітри — «ледача челядь», вайлуваті наймити, з якими господареві доводиться без кінця «гризтися».

Борей недуж Лежить з похмілля,
А Нот поїхав на весілля,
Зефір же, давній негодяй,
З дівчатами заженихався,
А Евр в поденщики нанявся, —
Як хочеш, так і помишляй!

У Вергілія з пекельної темряви з'являється фурія Аллекто; від неї випромінюються смертоносні чари; все живе здригається від її погляду. А у Котляревського Аллекто — люта, противна баба («яхіднійша од всіх відьом»); вона «вкочується клубочком» у дім царя Латина, скрізь нишпорить, розпалює людські пристрасті звичайнісінькими баб'ячими намовами («наклала злості мовби бобу»). Поет щедро черпає засоби комізму з народних джерел.

Котляревський часто цілком відступає від образів і ситуацій Вергілієвої поеми, дає широкий простір своїй художній інтерпретації і тоді компонує найяскравіші, найталановитіші сторінки, як, наприклад, опис традиційного пекла у третій частині поеми.

Сюжетну основу для свого твору Котляревський узяв, як уже зазначалось, з «Енеїди» Вергілія, якоюсь мірою взірцем для нього могла бути травестія «Вергилиева Энеида, вывороченная наизнанку» М. П. Осипова та О. І. Котельницького. Це помітно в загальному плані розповіді, у побудові окремих епізодів, характеристик. Проте за своїм ідейним змістом, за художніми якостями «Енеїда» Котляревського цілком самобутній, оригінальний твір, сповнений національного колориту, суто українського народного гумору. Вона, безумовно, перевершує всі бурлескні переробки Вергілієвої поеми та інші досить

Є. С. Шабліовський, Б. А. Деркач. І. П. Котляревський — корифей української літератури — 16

поширені на той час у літературі бурлескні твори. Котляревський, «віддавши чималу данину прагненню будь-що посмішити читачів, значною мірою переміг традиції бурлескного твору, поєднав бурлеск з сатирою, а подекуди і з героїчним тоном і поставив ряд актуальних для свого часу питань» ¹. І цілком права О. Єфименко, яка писала, що «Енеїда» Котляревського так «относится к «Энеиде» Осипова, как живой цветок — к жалкому тряпичному изделию» ².

Основним джерелом поетичного натхнення українського письменника було реальне життя, побут і звичаї українського народу.

Стародавніх троянців і латинян письменник переодяг у жупани і шаровари українського козацтва XVIII ст., в традиційні мундири тодішнього чиновництва, у підрясники й ряси «хаптурного роду» — духовенства. І не тільки переодяг, а й представив живими людьми з особливостями їх психічного складу, їх способу висловлювати свої думки й почуття. Події античного світу розгортаються на Україні; згадуються села і міста на Полтавщині (Полтава, Решетилівка, Опішня та інші), фігурують реальні земляки Котляревського, деякі з них — його знайомі, як, наприклад, Вернигора Мусій, який, за свідченням С. П. Стебліна-Камінського, був «здається, шевцем Котляревського». Човном Енея править Тигренко — син шинкаря із села Стехівки, що поблизу Полтави.

Письменник зобразив типові українські національні характери, побут, реальні ситуації й колізії, породжені історичним життям тогочасної суспільності. Тут і паразитичне життя поміщицько-кріпосницьких верств з їхнім презирством до народу, честолюбством, аморальністю, і бюрократично-канцелярська зграя з її самодурством, продажністю, нікчемністю. Поет знаходить свіжі, яскраві барви, щоб осудити все огидне, що сковує і гальмує розвиток народних сил.

Своїми провідними мотивами «Енеїда» Котляревського органічно пов'язана з викривальним струменем народної творчості, з розвитком усієї попередньої української й особливо російської просвітительської літератури другої половини XVIII — початку XIX ст., зокрема з сатиричними журналами М. І. Новикова й І. А. Крилова. Багато спільного з цією літературою можна відшукати тут в художніх засобах, прийомах сатиричного зображення дійсності.

Перед читачем проходить ціла галерея панів-кріпосників, «що людям льготи не давали і ставили їх за скотів», чиновники різних ран-

¹ П. К. Волинський, Теоретична боротьба в українській літературі (перша половина XIX ст.), К., Держлітвидав України 1959, стор. 52.

² Александра Ефименко, Южная Русь. Очерки, исследования и заметки, т. 2, СПб., 1905, стор. 326.

Є. С. Шабліовський, Б. А. Деркач. І. П. Котляревський — корифей української літератури — 17

гів, «які по правді не судили та тілько грошики лупили і одбирали хабарі», проворні купчики, «що на аршинець на підборний поганий продавали крам», ченці, попи «в золотих шапках», з їхньою зажерливістю, лицемірством, потягом до «плотських утіх». Все це — людські п'явки, кровожери, нещадні у своїх зазіханнях:

Ти знаєш — дурень не бере:
У нас хоть трохи хто тямущий,
Уміє жить по правді сущій,
То той, хоть з батька, то здере.

Великої сатиричної загостреності Котляревський досягає в зображенні феодально-поміщицької верхівки тогочасного суспільства, яку змальовує він під виглядом античних богів. В рядках: «Зевес моргнув, як кріль, вусами — Олимп, мов листик, затрусивсь...» — відчуваємо сатиричне ставлення поета не лише до міфологічних «можновладців», а й до сучасного поетові земного «Олімпу». Зевс і весь небесний «синкліт» — це ж, власне, й імперські «високі сфери» — сенат, «святійший синод», «департаменти», «комітети», «міністерства» — з їх бундючним, пихатим «начальством». Тут — хижацтво, грабіж, здирство, хабарництво; тут — розпуста, паразитизм, звірячі пристрасті, кровожерні примхи, повна зневага інтересів простих людей, цілковита байдужість до їхнього життя. Ось взяти «священні війни»; вони викликані нікчемними причинами, як, наприклад, сварками в зв'язку із смертю цуцика Латинової няньки. Вони зумовлені самодурством «богів-владарів», а людям несуть неймовірні страждання:

Війна в кривавих ризах тут;
За нею рани, смерть, увіччя,
Безбожність і безчоловіччя
Хвіст мантії її несуть.

Небесні і земні «державці» намагаються «не звіра — людську кров пролити». Вони сковують людей страхом. Потрібно цей страх подолати; Еней, простий із здоровим глуздом парубок, дійшов-таки до цього: «Олимпських шпетив на всю губу». Він зухвало звертається навіть до «громовержця Зевеса»:

Гей ти, проклятий стариганю!
На землю з неба не зиркнеш,
Не чуєш, як тебе я ганю,
Зевес! — ні усом не моргнеш.
На очах більма поробились,
Коли б довіку посліпились,
Що не поможеш ти мені.

Є. С. Шабліовський, Б. А. Деркач. І. П. Котляревський — корифей української літератури — 18

Поет і його герої беруть богів на посміх; вони сміливо стягають їх з «недосяжного» Олімпу, дошкульним бичем сміху розвінчують, «детронізують» їх.

Поема Котляревського звучить як суспільна сатира; раз у раз відчувається гостро саркастичний підтекст, вирує глибоке й щире обурення соціальною несправедливістю. Котляревський «свідомо вживав зброю сатири проти соціального лиха, що тяжило над людьми його часу» ¹.

Від початку і до кінця поема «Енеїда» пройнята світлим гуманізмом письменника, який по-справжньому любить народ, вболіває за його страждання. З гіркою іронією, із щирим сумом говорить поет про тих, кого зневажали, топтали панівні верстви:

Се бідні нищі, навіжені,
Що дурнями зчисляли їх,
Старці, хромі, сліпорождені,
З яких був людський глум і сміх;
Се що з порожніми сумками
Жили голодні під тинами,
Собак дражнили по дворах;
Се ті, що біг дасть получали,
Се ті, яких випроважали
В потилицю і по плечах.

Котляревський сміливо кинув сучасній йому кріпосницько-чиновничій суспільності: «Мужича правда єсть колюча, а панська на всі боки гнуча...» Це був моральний осуд кріпосницького ладу, осуд, що набував виразного громадянського звучания. Торкаючись питання про «суспільне зло» кріпосного права, поет, через поміркованість своїх переконань та ідеалів, не спромігся, однак, піднестися до послідовних висновків про необхідність знищення кріпосницько-поміщицького ладу.

*     *
*

Котляревський раз у раз звертається до історичного минулого України, пишається ним; в поемі знаходимо немало теплих, зворушливих рядків про Петра Сагайдачного, про Запорозьку Січ, про те, як «під Бендер'ю воювали». Поет звеличує патріотичні подвиги народу, закликає співвітчизників підкорити свої особисті інтереси інтересам суспільним:

Де общеє добро в упадку,
Забудь отця, забудь і матку,
Лети повинность ісправлять.

¹ П. Г. Житецький, «Енеїда» Котляревського в зв'язку з оглядом української літератури XVIII століття, К., 1919, стор. 118.

Є. С. Шабліовський, Б. А. Деркач. І. П. Котляревський — корифей української літератури — 19

Підносячи кращі національні традиції, стверджені історичним досвідом народу, Котляревський закликає самовіддано любити вітчизну, пройнятися життєдайним почуттям служіння їй:

Любов к отчизні де героїть,
Там сила вража не устоїть,
Там грудь сильнійша од гармат.

Образи троянців змальовані в тоні добродушного гумору. Разом з тим, вони монументальні, наділені кращими рисами козацької вдачі. Це життєрадісні і сміливі люди, здатні винести на своїх плечах найбільший тягар, особливо коли це потрібно для вітчизни. Найсвятіше для них — бойове товариство, побратимство, вірність своєму громадянському обов'язку, дружбі. Пригадаймо, як просто і мужньо юні козаки Низ і Евріал віддають своє життя в ім'я батьківщини. Поет уславлює доблесні «полки козацькі», що «як грянуть, сотнями ударять, перед себе списи наставлять, то мов мітлою все метуть».

Дослідники О. Білецький, А. Шамрай, П. Волинський, В. Гіппіус та інші розглядають «Енеїду» як важливий художній документ, що розкриває національний характер українського народу. І це дійсно так! Ось вони — запорозькі козаки, «славні лицарі» народу українського. Не завжди це безтурботні гультяї, відчайдушні «розбишаки». «Байдужість за будь-яких злигоднів і зневагу до дрібниць життя українець Котляревського сполучає із справжньою героїкою; гумористичне ставлення можливе тут до всього, крім найзаповітнішого — крім почуття батьківщини» ¹, — зазначає В. Гіппіус.

«Пройдисвіти», «голодранці» в «Енеїді» Котляревського перетворюються у справжніх героїв. Загартовані в походах і боях, троянці над усе ставлять славу й військову доблесть. Їх не ваблять розкіш і багатство; воля — ось найсвятіше для них! Заради неї вони готові битися до останньої краплі крові. Ватаги троянців Котляревського — це могутня волелюбна стихія, яка може стерти всі перешкоди на своєму шляху. Таким є український народ, славний «козацький рід»!

Про Котляревського, зазначав О. Білецький, говорять, що він був любителем живопису фламандської школи. Однак не з Рубенсом, а з видатним Рєпіним, автором знаменитої картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану», можна зіставити творця славнозвісної «Енеїди». «Досі не міг відповісти вам, — писав І. Рєпін у 1880 році В. Стасову, працюючи над своєю картиною. — А всьому виною Запорожці... Ну й народець! Голова кругом іде від їхнього га-

¹ «Труды Отдела новой русской литературы», т. 1, М.—Л., Изд-во АН СССР, 1948, стор. 24.

Є. С. Шабліовський, Б. А. Деркач. І. П. Котляревський — корифей української літератури — 20

мору й шуму. Тижнів два з половиною без відпочинку живу з ними, не можна розстатися: веселий народ... Чортячий народ! Ніхто в усьому світі не відчував так глибоко свободи, рівності і братерства» ¹.

«Чортячий народ» Рєпіна — то прямі родичі «троянцям» Котляревського ², — у них одна вдача, один характер.

Троянці-запорожці — господарі землі, справжні її володарі. А боги — «олімпійці», «вседержателі» — явище тимчасове, вони мізерні й смішні порівняно з людьми — мужніми, безстрашними, з'єднаними товариськими узами, пройнятими всеперемагаючим прагненням до свободи.

Оспівування любові до батьківщини, звеличання героїчного минулого, показ самовідданих воїнів (Низ і Евріал), нарешті, могутній образ Енея — все "це утверджувало високі моральні якості національного характеру українського народу. Адже Еней не тільки «пройдисвіт», «привідця по всіх содомах». Він — мудрий, розважливий «батько козацький», пройнятий почуттям власної гідності, поваги до тої громади, яку він представляє. Еней намагається припинити непотрібну колотнечу. Як справжній лицар, він «лежачих не займає», «к добру з натури склонний». Навіть вороги змушені поважати Енея. Отже, позитивний смисл поеми — в утвердженні духовних сил народу, в уславленні життєлюбства, оптимізму мужніх людей.

Уже сучасники Котляревського відзначали цю закоханість поета в свій непоборний народ, в його історичні традиції і вбачали в цьому запоруку безсмертності поеми. Близький до декабристів, російський критик О. Сомов в «Огляді російської словесності за 1828 рік» писав, що «з усіх попередніх «Енеїд», Язонів і «Прозерпин навиворіт» уціліла тільки малоросійська пародія «Енеїди» Котляревського» ³.

Віра в життєві сили людського побратимства, почуття радості буття, радості боротьби — такі характерні риси «Енеїди» Котляревського. Перед усім світом «Енеїда» стверджувала духовну могутність і велич українського народу, його волелюбність і непоборність. Як підкреслив О. Білецький, за своїм громадянським, суспільним звучанням поема Котляревського (особливо V і VI частини) — твір героїчний.

Для Котляревського, автора «Енеїди», характерне тяжіння до реального життя, прагнення відтворити його земну красу. Все тут

¹ И. Е. Рєпин и В. В. Стасов, Переписка, т. 2, 1877-1894, М.—Л., «Искусство», 1949, стор. 56.

² Олександр Білецький, Зібрання праць у п'яти томах, т. 2, стор. 19.

³ Альманах «Северные цветы на 1829 г.», СПб., 1828, стор. 53.

Є. С. Шабліовський, Б. А. Деркач. І. П. Котляревський — корифей української літератури — 21

виблискує сонцем, пройняте молодецтвом, що не знає впину. Сам поет — веселий сміхотун, і це вій раз у раз наголошує:

А я ж до жалю не мастак:
Я сліз і охання боюся
І сам ніколи не журюся...

Сум, печаль йому чужі. Картини жалоби йому не вдаються: поета й тут не покидає гумор, нахил до шаржування. Сміх покриває все, проймає найдрібніші деталі. Хай часом цей сміх грубий, «не для панського вуха», але він завжди чесний, здоровий. В гуморі, зауважує П. Житецький, увесь пафос Котляревського; тогочасне суспільство «знаходило в його творах справедливий образ життя, сполучений із здоровим, чесним сміхом» ¹. Добродушний гумор поступається місцем лукавій іронії, колючій сатирі. Часом поєднується він із щирою елегійністю, з романтичними почуттями. Ліризм, задушевність характерні для тих рядків, де поет говорить про славне минуле народу або нагадує сучасникам про забуту повинність перед вітчизною. Теплі згадки переплітаються із гіркими докорами на адресу байдужих, із щирим уболіванням за долю народу.

У поемі Котляревського щедро представлені звичаї, повір'я українського народу, типові етнографічні риси, соковиті побутові деталі. Однак найхарактернішим для твору є проникливе відображення суспільної дійсності того часу в її позитивних і негативних тенденціях. Поема справді набувала характеру громадського документа. Це була своєрідна енциклопедія тогочасного українського життя, талановите і багатобарвне зображення героїчного народу. «Мы видим в ней («Енеїді».— Ред.), — зазначав М. Костомаров в «Обзоре сочинений, писанных на малороссийском языке» (1843), — верную картину малороссийской жизни. Автор знал хорошо Малороссию, жил в ней и с нею, пользовался всем, что было у него пред глазами. Характеры его богов и героев истинно малороссийские в малейших их приемах. Во-вторых, она драгоценна для нас по неподражаемому юмору, с которым автор изображает пороки и смешную сторону своего народа. Стоит только вспомнить описание ада — все грешники носят на себе черты малороссийские и даже осуждены на муки, которые только придут в голову малороссиянину. В-третьих, язык его — правильный, блестящий, народный в высочайшей степени, останется самым лучшим памятником» ².

¹ П. Г. Житецький, «Енеїда» Котляревського в зв'язку з оглядом української літератури XVIII століття, стор. 119.

² «Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова», К., ДВУ, 1928, стор. 44.

Є. С. Шабліовський, Б. А. Деркач. І. П. Котляревський — корифей української літератури — 22

Котляревський близько стояв до життєдайних джерел народного гумору і сатири. Звідси — характерні для поеми найрізноманітніші комічні ситуації, неповторний гротеск, уїдлива гіпербола, з іх типовим українським національним колоритом. Читач нестримно сміється над хабарником Нептуном, над тупим держимордою Зевсом, над «сучою дочкою» Юноною, над «старим скупиндею» Латином, який «дрижав, як Каїн за алтин», над «обточеним, як огірок» Турном... Люди і боги хлищуть горілку, сваряться, б'ються... «Грубі» сцени слідують одна за одною. Можна відзначити певну фривольність в окремих сценах, натуралізм деяких образів, місцями — веселу неохайність. Але який це щирий, непідробний комізм, який іскристий дотеп! Поет живописує сміливими мазками, контрастними барвами, в його картинах відчувається велика сила художнього узагальнення, життєва реальна основа. Щедрою рукою великого майстра розкидано влучні афоризми, кмітливі спостереження, барвисті деталі.

В «Енеїді» Котляревський творчо використовує різноманітні мовно-стилістичні засоби народної творчості і цим досягає своєрідного стилю своєї неповторної поеми. Письменник невичерпний у своїх живописних барвах. Він кохається, зокрема, в соковитих епітетах. Його Дідона «розумна пані і моторна», «трудяща, дуже працьовита, весела, гарна, сановита...»; Ентелл «був тяжко смілий, дужий, мужик плечистий і невклюжий».

Порівняння — несподівані, зіставлення — іскристі. Якщо у Вергілія морський бог Нептун велично проноситься в колісниці, то у Котляревського він «миттю осідлавши рака, схвативсь на його, як бурлака, і вирнув з моря, як карась». Еней прибіг увесь упрілий, «мов з торгу в школу курохват»; «Еней з Дідоною возились, як з оселедцем сірий кіт»; жіночі «грішні душі» кричать у пеклі, «після куті мов на живіт». Проте своєрідний шаржовано-гумористичний живопис у Котляревського, як зазначав ще І. Франко, «завжди в межах художнього такту».

Значного комічного ефекту поет досягає не лише створенням гострих ситуацій та колізій. Він дає й неповторні зразки мовного комізму, нагромаджуючи» зокрема, ряд слів однієї граматичної категорії, часто синонімічних або семантично близьких:

Вона без всякого обману...
Робила грішним добру шану,
Ремнями драла, мов биків;
Кусала, гризла, бичовала,
Кришила, шкварила, щипала,
Топтала, дряпала, пекла,
Порола, корчила, пиляла,
Вертіла, рвала, шпиговала...

Є. С. Шабліовський, Б. А. Деркач. І. П. Котляревський — корифей української літератури — 23

Разючі дієслова, прикметники, іменники, прислівники обрушуються зливою, демонструючи лексичну невичерпність народної мови.

Досягає Котляревський комічного ефекту і введенням до тексту поеми макаронізмів — найчастіше це механічна суміш латинізмів та псевдолатинізмів з українізмами:

Еней, к добру з натури склонний,
Сказав послам латинським так;
«Л атинус рекс есть невгомонний,
А Турнус пессімус дурак.
Ікваре воювать вам мекум?
Латинуса буть путо цекум,
А вас, сеньйорес, без ума...

«Рації» з латинізмами, як і «рації» з церковнословянщиною, з одного боку, використані Котляревським як засіб мовного гумору, а з другого,— характеризують принципову позицію автора до мертвої латини і церковнослов'янщини: Котляревський, обравши їх об'єктом сатири, ніби підкреслює перевагу над ними живої народної мови, що він і довів блискуче власною поемою» ¹.

Інколи Котляревський відступає від бурлеску, особливо в останніх частинах поеми. Натомість виразніше звучить лірична розповідь. З батьківською любов'ю стежить поет за діями Низа і Евріала, радіючи з кожної їхньої вдачі; сум і печаль охоплюють його, коли юнаки опиняються в скрутному становищі й змушені тікати з рутульського стану:

Дали якраз до лісу тягу,
Бистріше бігли од хортів;
Спасались бідні на одвагу
Від супостатів ворогів.
Так пара горличок невинних
Летять спастись в лісах обширних
От злого кібчика когтей.

Часом Котляревський вдається і до піднесеного, героїчного тону (оспівування військової доблесті Енея і троянців тощо).

Поема Вергілія «Енеїда» написана, як відомо, гекзаметром, що цілком відповідало її змістові — урочистому, піднесеному. Котляревський же написав свою жартівливу поему короткими, динамічними рядками — легким, прозорим ямбом, всіляко дбаючи про те, щоб жартівливий зміст одягти в дзвінку, «бадьору» форму. При безсумнівній орієнтації на ритмічні норми російського чотиристопного ям-

¹ П. П. Плющ, До характеристики мовних засобів гумору в «Енеїді» Котляревського. — «Мовознавство. Наукові записки», т. 4-5, 1947, стор. 25—26.

Є. С. Шабліовський, Б. А. Деркач. І. П. Котляревський — корифей української літератури — 24

ба Котляревський талановито модифікує його, надає йому виняткової виразності, акцентовності. Ямби його звучать природно і невимушено, роблячи виклад легким, грайливим.

Ритмічно багатий і різноманітний вірш поеми Котляревського чудово доносив до читача її загальний бадьорий тон, посилюючи влучні афоризми, соковиті деталі, грайливий дотеп; він робив виклад пластичнішим, конденсував враження, акцентував поетичну думку, виразніше відтіняв комізм ситуацій і колізій.

Великою заслугою Котляревського є те, що він першим серед українських письменників на повну силу звернувся до невичерпних багатств мови народу. Його поема утверджувала в українській літературі найперспективнішу для її дальшого розвитку центральну, полтавсько-київську говірку.

*     *
*

«Енеїда» Котляревського була супутницею всього творчого життя письменника: розпочав він її за молодих літ, а закінчив на схилі віку. Звідси — неоднаковий загальний колорит твору, нерівність у змалюванні окремих образів, характерів; деталі іноді суперечать цілості всього образу. Тон розповіді з часом міняється, стає подекуди риторичним. Сам Котляревський за час написання «Енеїди» зазнає певної ідейно-естетичної еволюції. Це знайшло відображення в художньому змісті поеми: від буфонади до громадянської сатири; від грубуватого шаржу-бурлеску — до героїчних образів і картин, до своєрідних романтичних барв. Але загалом у творі витримано єдність авторського задуму і стилю. Ця єдність, за правильним твердженням критики, виявилася у життєстверджуючому, стихійно-матеріалістичному світовідчутті, яким пройнята поема.

Історичною заслугою Котляревського як автора «Енеїди» було те, що він першим серед українських письменників сміливо і впевнено пішов шляхом народності й національної самобутності. Його поема була новим художнім явищем, що знаменувало формування в українській літературі початків нового творчого методу — художнього реалізму. «Енеїда» Котляревського,— писав О. Білецький, — з одного боку, була підсумком тієї, здебільшого безіменної, літератури пародій і сатир, яка в рукописах поширювалась в українському народі з другої половини XVIII ст., з другого, була заявкою, викликом, на який українські письменники не змогли зразу відповісти. Але вже з кінця першої третини XIX ст. зазвучав голос поета, який був новим явищем не тільки в історії слов'янських літератур, а й в історії всієї світової літератури. Це був Тарас Шевченко» ¹.

¹ Олександр Білецький, Зібрання праць у п'яти томах, т. 2, стор. 19.

Є. С. Шабліовський, Б. А. Деркач. І. П. Котляревський — корифей української літератури — 25

Світлий гуманізм і патріотизм, широка демократичність письменника, реалізм його художніх образів, яскрава народна мова — все це надало великої популярності «Енеїді» Котляревського. Вже в перших десятиліттях XIX ст. в українській літературі з'являються наслідування і переспіви «Енеїди» (П. Білецького-Носенка, К. Думитрашка, П. Кореницького, С. Александрова, Я. Кухаренка та багатьох інших). Але більшість із цих авторів пішла, як зазначив І. Єрьомін, по лінії найменшого опору — зовнішнього копіювання прийомів Котляревського. Жоден з них не спромігся використати найцінніше з літературної творчості Котляревського — тенденцію до реалізму й народності ¹.

Певний вплив творчої манери автора «Енеїди» зазнали класики української літератури, зокрема П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка та інші.

Вплив поеми Котляревського помітний і в російській літературі, насамперед в творчості В. Т. Нарєжного і М. В. Гоголя. «Значення книги Котляревського виходило за межі української теми і навіть української літератури, — писав В. В. Гіппіус. — Передусім це була книга смілива, навіть зухвала, і якщо сам Пушкін поставив Гоголю в заслугу відсутність «манірності і бундючності», то вчителем Гоголя на цьому шляху поряд з Пушкіним був, до певної міри, і Котляревський» ². Відомо, що Гоголь у своїй «Книге всякой всячины» записав двадцять одну цитату з «Енеїди» Котляревського, маючи намір, очевидно, використати їх як епіграфи до своїх творів (деякі з них знаходимо в «Сорочинской ярмарке»).

Широкий відгук знайшла «Енеїда» Котляревського ще за життя письменника в Білорусії. Там на початку XIX ст. поширювалась усно і в рукописних списках «Энеіда навыварат», створена під впливом поеми українського письменника. Залежність білоруської поеми від «Енеїди» Котляревського відзначалася навіть в заголовках найраніших списків «Энеіды навыварат»: «Отрывок из 1-й песни Энеиды, вывороченной наизнанку на белорусский язык, по образцу малороссийской Котляревского, г. Мысловским (в г. Витебске)», «Энеида с малороссийского на смоленский крестьянский язык переложенная Викентием Ровинским (помещиком Духовщинского уезда)». У своїх художніх пошуках українські, російські, білоруські письменники до певної міри спирались на плідний поетичний експеримент Котляревського.

¹ Див.: И. П. Еремин, И. П. Котляревский и его «Енеида». — У кн.: И. П. Котляревский, «Энеида», М., ГИХЛ, 1955, стор. 21.

² «Труды Отдела новой русской литературы», т. 1, стор. 25.

Є. С. Шабліовський, Б. А. Деркач. І. П. Котляревський — корифей української літератури — 26

Невгамовний здоровий сміх, сміх, сповнений власної гідності і зневажаючий все, що йде проти життя, проти його краси і могутності» — ця традиція, яка бере свій початок від «Енеїди» Котляревського, й до цього часу не втратила свого значення. Інтонації безсмертної поеми Котляревського виразно відчутні в творах Остапа Вишні і Юрія Яновського, Олександра Довженка і Ярослава Галана, Олександра Корнійчука й Степана Олійника, в творах письменників епохи Великої Вітчизняної війни і в поезіях сатириків та гумористів нашого часу.

*     *
*

Значної популярності серед широких кіл української громадськості ще за життя Котляревського набула його «Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну», написана наприкінці 1804 року.

Відзначаючи окремі гуманні вчинки в діяльності царського вельможі О. Куракіна, поет водночас підноситься до протесту проти соціальної несправедливості тодішньої дійсності, проти хабарництва суддів, знущання панів з трудящого люду. В гумористично-сатиричному плані змальовано в «Пісні» приймальню генерал-губернатора Куракіна, де, окрім «панів, купців та панства», поет зустрічав представників демократичних низів — шукачів правди і заступництва у князя із скаргами,

Що пани зо злої волі
Не дають орати нив;
Що козацькими землями,
Сінокосами, полями
Вередують, мов своїм.
Суд у правду не вникає,
За панами потакає,
Щоб було йому і їм.

З уїдливою іронією говорить Котляревський про князівську «писарню», де «папірок тучі, тучі! Писарів же кучі, кучі! Мов в Петрівку косарів».

Своїми антикріпосницькими тенденціями «Пісня» виразно перегукується з російською сатиричною літературою, зокрема з журналістикою І. А. Крилова. В 26-му листі «Почты духов» («От гнома Буристона к волшебнику Маликульмульку») знаходимо подібне до Котляревського зображення приймальні «його превосходительства», заповненої «чиновниками й багатими».

Віра Котляревського в «гуманних правителів», його ліберальні ілюзії не можуть приглушити обурення поета, прагнення стати на

Є. С. Шабліовський, Б. А. Деркач. І. П. Котляревський — корифей української літератури — 27

захист закріпаченого народу. Щоправда, свій громадянський протест Котляревський переключає в етичний план, надає йому характеру морального осуду. Але це не знижує гуманістичного пафосу письменника. Як зазначав І. Франко, «Пісня» була навіяна новочасним духом гуманності й вільнодумства».

В 1844 році в альманасі «Молодик» було надруковано поезію Котляревського «Ода Сафо», що була художнім перекладом російською мовою твору знаменитої грецької поетеси античних часів — Сафо, або Сапфо (кінець VII—початок VI ст. до н. е.).

*     *
*

Великого національного і культурного значення набула театральна і драматургічна діяльність Котляревського.

У 1818 році в Полтаві був організований постійний професіональний театр. До речі, такі ж театри засновуються на початку XIX ст. у Києві, Харкові, Одесі та інших містах України. Схвально ставлячись до утворення російських театрів на Україні, царські адміністратори розглядали їх насамперед як один із засобів русифікації українського населення. «Проте було б помилкою не бачити величезної прогресивної ролі тогочасного російського театру на Україні. Вів знайомив широку громадськість з кращими надбаннями російської драматургії. Самим фактом свого існування приспішував виникнення українського театру» ¹.

До репертуару Полтавського театру, директором якого було призначено Котляревського, крім перекладних творів західноєвропейських драматургів, входили популярні на той час комічні опери і комедії російських авторів — «Мельник — колдун, обманщик и сват» О. Аблесімова, «Чудаки», «Хвастун» Я. Княжніна, «Притворная неверность» О. Грибоедова, «Казак-стихотворец» О. Шаховського та багато інших. Завдяки турботам І. П. Котляревського і М. С. Щепкіна, який переїхав до Полтави з Харкова, провідне місце в репертуарі посіли такі комедії, як «Недоросль» Д. Фонвізіна, «Ябеда» В. Капніста, «Урок дочкам» І. Крилова ². Ці, а також інші п'єси користувалися великим успіхом не тільки у полтавчан, а й у глядачів Харкова, Кременчука, Ромен та інших міст України, куди неодноразово виїжджала на гастролі полтавська трупа.

¹ «Український драматичний театр», т. 1, К., Вид-во АН УРСР, 1967, стор. 64.

² Між паперами Котляревського виявлено антисамодержавну комедію І. А. Крилова «Трумф», переписану власноручно Котляревським в Петербурзі 1813 року.

Є. С. Шабліовський, Б. А. Деркач. І. П. Котляревський — корифей української літератури — 28

Відображаючи передові ідеї суспільно-політичного життя царської Росії кінця XVIII ст., антикріпосницька комедія Фонвізіна «Недоросль» з її гостро сатиричним осудом необмеженого свавілля, дикунства й деспотизму поміщицької влади, викривальна п'єса Капніста «Ябеда» з її в'їдливим висміюванням судового чиновництва, бюрократизму, казнокрадства і хабарництва, патріотична комедія Крилова «Урок дочкам» з її провідною ідеєю захисту вітчизняної культури — ці найцінніші надбання репертуару Полтавського театру красномовно свідчили про його високу соціально-художню спрямованість, про те, що Котляревський і Щепкін прагнули до утвердження життєвості, реалістичного напрямку в мистецтві, вважали театр одним з найдійовіших засобів виховання мас.

Виявляючи глибокий інтерес до видатних явищ передової російської драматургії і театру, Котляревський і Щепкін усвідомлювали, що настав час створення українського національного театру. А для цього насамперед треба мати свою, українську драматургію. Першою її ластівкою стала «Наталка Полтавка» Котляревського, показана на сцені Полтавського театру в 1819 році. Тоді ж письменником була написана і друга п'єса — «Москаль-чарівник».

1819 рік по праву вважається датою народження української національної драматургії, театру. «Наталка Полтавка» — перший драматичний твір нової української літератури, сила і чаруюча краса якого в «простоті, в правді і найголовніше — в любові автора до свого народу, любові, котра з серця Івана Петровича Котляревського перейшла на його утвір» ¹.

Створюючи свої п'єси, Котляревський ішов від реального, національного життя; разом з тим він широко використав творчий досвід кращих російських письменників, зокрема драматургів.

Свої п'єси Котляревський назвав «малоросійськими операми». На них відчутний вплив російських так званих комічних опер, що користувалися великою популярністю на Україні в кінці XVIII — на початку XIX ст. (про це свідчить, зокрема, і репертуар Полтавського театру).

Однією з найхарактерніших ознак кращих комічних опер був демократизм, який знайшов яскраве виявлення в тому, що позитивними персонажами на сцені виступали представники «нижчих» верств суспільства, переважно селяни. Письменники-різночинці і представники передового дворянства, звертаючись до жанру комічної опери («Анюта» Попова, «Мельник — колдун, обманщик и сват» Аблесімова, «Санкт-Петербургский гостиный двор» Матинського, «Розана и

¹ I. Карпенко-Карий (I. Тобілевич). Твори в трьох томах, т. 3, К., Держлітвидав України, 1961, стор. 179.

Є. С. Шабліовський, Б. А. Деркач. І. П. Котляревський — корифей української літератури — 29

Любим» Ніколєва, «Несчастье от кареты» Княжніна, «Кофейница» і «Бешеная семья» Крилова та інші), намагалися відтворити тяжке життя простого народу. Комічна опера в кращих своїх зразках характеризується наявністю елементів антикріпосницької сатири, симпатією до поневоленого люду, широким використанням народної творчості.

Все це притаманне і п'єсам Котляревського, передусім його «Наталці Полтавці». Спорідненість її з російськими комічними операми виявляється як у жанрових і стилістичних прикметах, загальносюжетних ситуаціях, окремих прийомах характеристики персонажів, так і в ідейній спрямованості творів. Крім того, наближує «Наталку Полтавку» до комічних опер і традиційна сюжетна розв'язка — щасливий фінал.

Однак все це не заважає п'єсі Котляревського бути цілком оригінальним твором, видатним національним явищем в українській літературі. «... Соціальна основа конфлікту від того не зменшується, — підкреслював А. Шамрай. — У п'єсі реалістично розкрита життєва драма дівчини-біднячки в класовому суспільстві. Наталка змушена приглушити найглибші свої почуття, бо не має права вибору подружжя, і мусить продавати себе нелюбій людині, щоб підтримати свою матір-біднячку. Привабливість п'єси саме в тому, що подібний конфлікт був підказаний письменникові самим життям. Котляревський не ставить свою героїню на котурни, не нав'язує Наталці почуттів, які не були властиві сільській дівчині, як-то ми бачимо у комічних операх XVIII ст. Патетично-сентиментальний тон окремих монологів Наталки не заважає нам розглядіти в її почуттях і вчинках реалістичного відображення характерних прикмет вдачі української дівчини. Високий тон її любовного почуття до Петра не розминається з народними уявленнями про справжню любов. У народних піснях, де знайшли відгук погляди української жінки на кохання, зустрічаємо таке ж високе розуміння права людини на вільне, не забруднене якимись практичними міркуваннями почуття, як і у визнаннях Наталки» ¹.

Безпосереднім поштовхом до написання Котляревським «Наталки Полтавки» була постановка на сцені Полтавського театру опери-водевіля О. Шаховського «Казак-стихотворец». У свій час (вперше поставлена на сцені царського двору 15 травня 1812 року) п'єса Шаховського набула популярності як начебто «патріотична опера». Події в ній розгортаються під Полтавою невдовзі після перемоги Петра І над шведами. Але звертаючись до історичних подій, до «малоросійського життя», до народних пісень, Шаховський спотворював, викривляв їх. Прогресивна критика, як російська, так і українська, за-

¹ А. П. Шамрай, Вибрані статті та дослідження, К., Держлітвидав України, 1963, стор. 139-140.

Є. С. Шабліовський, Б. А. Деркач. І. П. Котляревський — корифей української літератури — 30

галом негативно поставилася до «Казака-стихотворца». О. С. Пушкін писав, що в цій п'єсі Шаховського є влучні слова, замислуваті пісні, але немає навіть й тіні ні зав'язки, ні розв'язки. Відгукуючись на постановку «Казака-стихотворца» в Харкові у 1816 році, П. Гулак-Артемовський зазначав: «Хто чого не тямить, той нехай і не тика туди свого носа» ¹.

«Наталка Полтавка» має дещо спільне, зокрема в побудові сюжету, єдності драматичного конфлікту, подібності в угрупованні персонажів, з «Казаком-стихотворцем». Однак, як вказав радянський театрознавець С. Дурилін, який провів грунтовне зіставлення обох п'єс, між ними лежить безодня; водевіль Шаховського це — «анекдот із життя, побуту й епохи маловідомих або зовсім невідомих автору, п'єса Котляревського — це творіння народного поета, взяте із глибин народного життя. Чим більше ми відчуваємо зовнішню подібність між цими двома п'єсами, тим більше виявляємо іх цілковиту внутрішню несхожість у всьому, що становить справжню життєвість і дійовість сценічного твору» ².

«Наталка Полтавка» була написана до певної міри з полемічною метою — заперечити антинародний характер «Казака-стихотворца». Виступаючи проти поверхового, фальшивого зображення в «Казаке-стихотворце» життя і побуту українського села, український драматург устами своїх персонажів засуджує творчі засади Шаховського, який «взявся по-нашому і про нас писати, не бачивши зроду ні краю і не знавши обичаєв і повір'я нашого».

«Наталка Полтавка», порівняно з «Енеїдою», була дальшим кроком Котляревського по шляху реалізму й народності. Письменник, звільнившись від традицій бурлескного жанру, глибоко й об'єктивно розкриває у п'єсі народні характери, подає правдиве узагальнююче зображення сучасної йому дійсності. Незважаючи на деякі нотки дидактизму й сентименталізму, п'єсу проймає здорове, бадьоре почуття, народна віра в перемогу правди:

Час нам сльози осушити;
Доки лиха нам страшиться?
Не до смерті ж в горі жити.

Яскравими гумористично-сатиричними барвами змальовує Котляревський возного Тетерваковського і виборного Макогоненка, представників ворожої трудовому народові соціальної верстви. Ці негативні постаті сільських багатіїв, підказані письменникові самою тогочасною дійсністю, багато в чому подібні до аналогічних образів у сати-

¹ «Украинский вестник», 1818, жовтень, стор. 365.

² «Російсько-українське літературне єднання», вип. 1, стор. 94.

Є. С. Шабліовський, Б. А. Деркач. І. П. Котляревський — корифей української літератури — 31

ричній літературі XVIII ст. Але, використовуючи досвід попередньої літератури, Котляревський при створенні типів возного і виборного значною мірою спромігся подолати — і в цьому виявилося його новаторство — схематизм, певну штучність традиційних образів здирщиків, хапуг.

Котляревський першим в українській літературі розкрив життєві сторони характерів представників місцевої влади, дрібних визискувачів народу. Зокрема в постаті Макогоненка «реалістично намічені потенціальні прикмети сільського хижака, який так блискуче був відтворений у п'єсах Кропивницького і Тобілевича» ¹.

Характери Тетерваковського й Макогоненка розкриваються у п'єсі не прямолінійно, а досить тонко, життєво. Возний — людина розумна, освічена (він обізнаний з театром, українськими літописами тощо), виборний — поважна персона на селі; за своїм характером натура «благодушна». На перший погляд, обидва вони бажають людям добра, благополуччя. Насправді ж кожен з них — це тип хижака, який, прикриваючись зовнішньою доброзичливістю, прагне урвати для себе якомога більше.

Возний, за словами Миколи, «юриста завзятий і хапун такий, що і з рідного батька влупить». Шахрайська натура возного виявляється навіть у влаштуванні його «сердечних діл». Щоб одружитися з Наталкою, він звертається за допомогою до Макогоненка і обіцяє йому своєрідний хабар: «Єжелі виіграєш — теє-то як його — любов ко мні Наталки», то «без дані, без пошлини, кому хочеш, позов заложу і контроверсії сочиню».

В образі виборного Макогоненка Котляревський дав узагальнюючий портрет сільського багатія, лицеміра й шахрая. «Хитрий, як лисиця», він, за словами Миколи, «на всі сторони мотається: де ні посій, там і уродиться, і уже де і чорт не зможе, то пошли Макогоненка, зараз докаже». Заради особистої вигоди він ладен скалічити життя бідної Наталки.

Життєва філософія Тетерваковського і Макогоненка виразно сформульована письменником у пісні «Всякому городу нрав і права», переробленій Котляревським із сатиричної поезії Г. Сковороди:

Всякий, хто вище, то нижчого гне, —
Дужий безсильного давить і жме...

«Сільські п'явки», пройдисвіти Тетерваковський і Макогоненко у своїй поведінці, вчинках постійно виявляють зневажливе ставлення до простих людей. Це наочно відчутно навіть у мові возного — малозрозумілій, пересипаній «високими» слов'янізмами, канцеляризмами,

¹ А. П. Шамрай, Вибрані статті та дослідження, стор. 153.

Є. С. Шабліовський, Б. А. Деркач. І. П. Котляревський — корифей української літератури — 32

судовими формулами. Без них він не обходиться навіть у своєму освіченні Наталці: «Не в состоянії поставить на вид тобі сили любві моей. Когда би я іміл — теє-то як його — столько язиков, сколько артикулов у Статуті ілі сколько зап'ятих в Магдебурськом праві, то і сих не довліло би на восхваленіє ліпоти твоєй! Єй-єй, люблю тебе до безконечності».

З ліричною теплотою й щирістю змальовані образи бідних людей-трударів. У зображенні постатей селян особливо яскраво виявились реалістичні тенденції творчості Котляревського. В центрі уваги письменника — багата душевною красою проста дівчина Наталка. Досить правдиву її характеристику подав виборний: «Золото — не дівка! Наградив бог Терпилиху дочкою. Кромі того, що красива, розумна, моторна і до всякого діла дотепна, — яке у неї добре серце, як вона поважає матір свою; шанує всіх старших себе; яка трудяща, яка рукодільниця; себе і матір свою на світі держить».

Але не тільки цими рисами приваблює образ Наталки. Вона мужня, рішуча, з тверезим поглядом на життя. Наталка добре усвідомлює соціальну нерівність між бідною селянкою і багатим возним. «Ви пан, — говорить Наталка возному, — а я сирота; ви багатий, а я бідна; ви возний, а я простого роду». Наталка не лише кохає й страждає; вона здатна захистити свою гідність, вона бореться за здійснення своїх мрій, за своє щастя.

Образ Наталки, в особистій долі якої узагальнено відбита доля бідної селянської дівчини того часу, — безумовно, велике творче відкриття Котляревського. Художня переконливість цього образу полягає насамперед у тому, що письменникові вдалося при його створенні, як і при створенні негативних постатей возного і виборного, подолати традиційні канони комічної опери XVIII ст. з їх прямолінійністю, схематизмом і штучністю. «В героїні опери — Наталці,— писав М. Дашкевич, — розкрита прекрасна душа малоросійської дівчини з такою теплотою почуття, яка не може не зворушити читача і глядача і яка позбавлена сентиментальності. Котляревський виступив тут як попередник Квітки у співчутливому і в той же час правдивому відтворенні народної душі» ¹.

Мати Наталчина — стара Терпилиха, прибита горем та матеріальними нестатками убога вдова, безмежно любить свою дочку, бажає їй добра, але вона цілком безпорадна перед «невблаганною долею». «На нас, бідних і безпомощних, — каже вона, — як на те похиле дерево, і кози скачуть».

¹ «Отчет о двадцать девятом присуждении наград гр. Уварова», СПб., 1888. стор. 74.

Є. С. Шабліовський, Б. А. Деркач. І. П. Котляревський — корифей української літератури — 33

В реалістичному плані зображено в п'єсі сільського парубка-бідняка Миколу, «сироту без роду, без племені, без талану і без приюту». Характерні риси Миколи — щира людяність, почуття товариськості, відвертість і енергійність. Він не прагне, як Петро, до спокійної затишної оселі, а збирається на кубанські степи; його приваблює привільне козацьке життя. «Люблю я козаків за їх обичай! — говорить жартуючи Микола. — Вони — коли не п'ють, то людей б'ють, а все не гуляють». Микола виступає в п'єсі до певної міри резонером, виразником поглядів автора. Його устами Котляревський висловлює своє ставлення до зображуваних подій, до «п'явок людських» — возних і виборних.

Гірка селянська доля досить повно показана Котляревським і в образі коханого Наталки — наймита-бурлаки Петра. Але образ його дещо ідеалізований. Заради щастя Наталки Петро готовий на самопожертву. Дізнавшись, що його наречена засватана за возним, він не наважується порушити традиції, станові умовності. У змалюванні Петра, доброго і великодушного, але нерішучого і м'якохарактерного, Котляревський віддав певну данину тогочасним літературним традиціям, сентименталізму.

Позитивні персонажі п'єси, передусім Наталка і Микола, — це носії високих моральних якостей народу, виразники його одвічних волелюбних устремлінь і прагнень.

П'єса «Наталка Полтавка» пройнята народним гумором; в ній багато комічних ситуацій. Кожен рядок її виблискує щирим дотепом, оптимізмом. Важливу композиційну роль у п'єсі відіграють численні пісні, більшість яких взята письменником з фольклору. «... Пісні є важливим засобом драматурга в змалюванні образів і розкритті ідейного змісту твору. Вони вносять у п'єсу сильний струмінь ліризму, надають їй народного колориту. В них теж виявляються реалізм і народність, як творчі принципи автора» ¹.

Поряд з народними піснями («Дід рудий, баба руда», «У сусіда хата біла» та інші) у п'єсі зустрічаються і пісні, створені самим Котляревським («Ой, я дівчина полтавка», «Видно шляхи полтавськії» та інші), що ще за життя автора стали народними.

«Наталка Полтавка», писав С. Дурилін, «зачала український театр, і більше того, з цієї п'єси починається повноцінний художній, могутній український театр. «Наталка Полтавка» дала російському читачеві і глядачеві яскравий показ життя і дійсності: ось справжні люди України, живі, правдиві, з теплим гумором, з живим словом, — і, до того ж, ця п'єса була з явною перевагою правди і честі

¹ П. К. Волинський, Іван Котляревський. Життя і творчість, К., «Дніпро», 1969, стор. 234.

Є. С. Шабліовський, Б. А. Деркач. І. П. Котляревський — корифей української літератури — 34

на боці демократичних героїв села у порівнянні із заможними, багатіями тощо» ¹.

«Наталка Полтавка» своїми творчими засадами відкривала широкі можливості для ідейно-художнього зростання української драматургії. Завдяки життєвій правдивості, майстерності у зображенні характерів, завдяки широкому використанню фольклорних джерел, насамперед народних пісень, прислів'їв тощо, «Наталка Полтавка», ця «свіжа, незаймана квітка народної поезії» ², здобула всенародне визнання і ось уже півтора століття хвилює глядача.

Рисами реалізму й народності позначений і другий драматичний твір Котляревського — одноактна п'єса «Москаль-чарівник». За жанровими ознаками ця п'єса наближається до водевіля. Але, як відомо, сам письменник назвав її оперою. І це не випадково. «Москаль-чарівник», як і «Наталка Полтавка», своїми драматургічними прийомами, типологічністю ідейно-тематичних тенденцій близько стоїть до комічних опер кінця XVIII — початку XIX ст. Крім того, своєю п'єсою Котляревський переслідував не лише розважальні, а й моралістичні, виховні цілі.

Навколо питання про джерела «Москаля-чарівника» довго точилися суперечки. Окремі дослідники намагалися відшукати джерело комедії Котляревського у французькій літературі. Однак було б невірно зводити роль Котляревського до «переспівувача» іноземних сюжетів. Тепер ні в кого не викликає сумніву, що основним джерелом «Москаля-чарівника», як і інших творів Котляревського, було передусім реальне життя, тогочасна дійсність. Безперечно, при створенні п'єси драматург спирався також на художній досвід української, російської й зарубіжних літератур. Народна творчість — анекдоти, легенди, оповідання — завжди привертала увагу письменника.

Соціально-побутовий конфлікт, покладений в основу «Москаля-чарівника», знайшов своє відбиття в багатьох народних піснях і анекдотах. Але традиційний сюжет про зрадливу жінку знайшов у Котляревського нове, оригінальне трактування. Замість образів жінки-зрадниці та її недоумкуватого чоловіка драматург подав образ вірного подружжя.

Весела й дотепна Тетяна та її добродушний Чупрун змальовані автором чесними, щедрими душею людьми, не здатними до лицемірства й капості. Незлобивий по природі Михайло прощає Финтикові залицяння до своєї жінки, яку щиро кохає і якій вірить.

¹ С. М. Дурилін, Творча єдність, К., «Мистецтво», 1957, стор. 97.

² «Отечественные записки», 1839, т. 2, стор. 132.

Є. С. Шабліовський, Б. А. Деркач. І. П. Котляревський — корифей української літератури — 35

На перший погляд, Тетяна — легковажна жінка, яка у відсутність чоловіка дозволяє Финтикові учащати до неї і навіть запрошує до себе на «пряжену ковбасу, печену курку і пляшечку запіканої». Але, як з'ясовується далі, робить вона це з добрим наміром — провчити розбещеного панича-залицяльника. Тетяна відчитує Финтика за негідну поведінку, бездушність, за його погордливе ставлення до своєї матері. «Ви думаєте, — говорить вона Финтику, — що пайматка ваша уже і гірша од вас затим, що ви письменний, нажили якийсь чинок, що одежа около вас облипла, і причепили, не знаю для чого, дворянську медаль? Та вона ж вас родила, вигодовала, до розуму довела, перше до дяка оддала учитись читати, а послі до волосного правленія писати».

Здоровий розум, почуття власної гідності Тетяни виразно виявляються і в її стосунках з солдатом. З'явившись у хаті Тетяни, солдат своїм удаваним суворим виглядом хотів залякати господиню дому. Але це не вдається «служивому»; Тетяна розвінчує його чванливість, дещо зверхнє ставлення до «мужиків». «Адже і ти мужиком був, поки тобі лоба не виголили та мундира не натягли на плечі, — іронічно звертається Тетяна до солдата. — Якби я не жінкою була, може б була лучшим солдатом, як ти».

Носієм чужих народові звичаїв виступає в п'єсі чиновник-канцелярист Финтик. Здобувши деяку освіту в місті, цей невіглас пишається своєю «письменністю», стидається свого «мужицького» походження, не може «без стыда и не закрасневшись называть матушкою просто одетую старуху» — рідну матір. Лакейська «цивілізація» Финтика виявляється і в його зневажливому ставленні до народних пісень; вона прекрасно передана і мовною характеристикою. Мова Финтика пересипана канцеляризмами, перекрученнями, сумішшю українських та російських слів.

Розкриваючи характери простих людей — носіїв здорового начала, Котляревський переконливо доводить перевагу народної моралі над мораллю панів і чиновників. Цим «Москаль-чарівник» наближається до «Наталки Полтавки». Ідейно-художній рівень п'єси дещо знижує неприхована моралізаторська тенденція.

Драматичні твори Котляревського мають славну сценічну історію. З великим захопленням сприймали їх на Україні і в Росії. Надзвичайній популярності «Наталки Полтавки» і «Москаля-чарівника» на українській і російській сценах в першій половині минулого століття сприяло те, що участь у цих виставах брав М. С. Щепкін. Своїм життєво-правдивим виконанням ролей Макогоненка і Чупруна талановитий актор не тільки забезпечував небувалий успіх на театральній сцені цим першим творам української національної драматургії, а й допомагав російському глядачеві глибше пізнати Україну, її

Є. С. Шабліовський, Б. А. Деркач. І. П. Котляревський — корифей української літератури — 36

народ, побут, її звичаї «М. Щепкін переніс на російську сцену справжню малоросійську народність, з усім її гумором і комізмом, — писав С. Т. Аксаков у статті «Кілька слів про М. С. Щепкіна». — До нього ми бачили в театрі тільки грубі фарси, карикатуру на співучу, поетичну Малоросію, Малоросію, яка дала нам Гоголя! Щепкін тому міг це зробити, що його дитинство і молодість минули на Україні, що він зріднився з її звичаями і мовою. Чи можна забути Щепкіна в «Москалі-чарівнику» чи «Наталці Полтавці»?» ¹.

Високу оцінку акторській грі М. С. Щепкіна в п'єсах Котляревського на петербурзькій сцені 40-х років минулого століття дав В. Г. Бєлінський. Особливо відзначив великий критик «чарівні своєю простотою і грацією» куплети із «Москаля-чарівника», виконані М. С. Щепкіним. Високо оцінював акторську майстерність Щепкіна у виконанні ролі Чупруна і Тарас Шевченко у своєму «Журнале». Великому акторові він присвятив хвилюючу поезію «Заворожи мені, волхве...»

Справді народними стали п'єси Котляревського і в наш час. Вони міцно увійшли до репертуару національних театрів нашої країни. Як і «Перелицьована Енеїда», драматичні твори Котляревського помітно вплинули на дальший розвиток української літератури, зокрема драматургії і театру, шляхами реалізму й народності.

*     *
*

Письменник-гуманіст, письменник-просвітитель Котляревський відкрив нову добу в історії української літератури. Він першим серед українських письменників наголосив невичерпні можливості художньої творчості, вказав на її провідне завдання — правдиво зображати народне життя, вірно служити народові. В безсмертних творіннях Котляревського знайшла своє яскраве відображення краса душі українського народу — героїчної і високолюдяної. Художні скарби Котляревського продовжують і нині виховувати в людях гуманні почуття, любов до батьківщини, до народу.

Батьком назвав славетного письменника Тарас Шевченко у вірші-присвяті «На вічну пам'ять Котляревському». Високо оцінюючи літературний подвиг Котляревського, Іван Франко в сонеті «Котляревський» (1873) порівняв виступ Котляревського з пробудженням орла, який, піднявшись із скелі, одвалив снігову брилу; покотившись по склоні кам'яному, брила викликала могутню лавину, що залунала «дужче грому».

¹ С. Т. Аксаков, Избранные сочинения, М.—Л., ГИХЛ, 1949, стор. 572.

Є. С. Шабліовський, Б. А. Деркач. І. П. Котляревський — корифей української літератури — 37

Молода Леся Українка виступила 1898 року з поезією «На столітній ювілей української літератури» (в зв'язку із 100-літтям виходу в світ першого видання «Енеїди» Котляревського), в якій наголосила провідні риси української літератури, назнаменовані Котляревським, — щирий демократизм, служіння народу:

Ті вічні пісні, ті єдинії спадки
Взяли собі нові поети-нащадки
І батьківським шляхом пішли.
Ніхто їх не брав під свою оборону,
Ніхто не спускався в високого трону,
Щоб їм уділяти хвали.

Про велике значення поетичного слова Котляревського в історії української літератури проникливо сказав великий митець Михайло Коцюбинський в день відкриття пам'ятника Котляревському в Полтаві у 1903 році: «Сто літ минуло, як те занедбане й закинуте під сільську стріху слово, мов фенікс з попелу, воскресло знов і в устах батька нової української літератури Івана Котляревського голосно залунало по широких світах» ¹.

Невмируща поезія Івана Котляревського, його горде і ніжне слово весняним сонячним промінням зігріває людей, духовно збагачує нові й нові покоління. В наш час це слово ввійшло дорогоцінним вкладом в українську літературу, стало могутнім джерелом художнього розвитку народу, чинником творчого єднання і дружби братніх народів.

¹ Михайло Коцюбинський, Твори в шести томах т. 5, К., Вид-во АН УРСР, 1961, стор. 450.

Є. ШАБЛІОВСЬКИЙ, Б. ДЕРКАЧ