История Полтавы

Рецензія на статтю К. Студинського "Козацтво і гайдамаччина в «Енеїді» Котляревського"

• 

Подробности

Просмотров: 547

Иван Стешенко. Рецензія на статтю К. Студинського "Козацтво і гайдамаччина в «Енеїді» Котляревського".

Подається за виданням: Стешенко І. Рецензія на статтю К. Студинського "Козацтво і гайдамаччина в «Енеїді» Котляревського". — «Записки Наукового товариства імені Шевченка», 1901, т. 42, кн. 4, с. 16-28. Бібл.

Джерело: Електронна бібліотека "Чтиво".

Переведення в html-формат: Борис Тристанов.

Дивись також: Студинський К. Котляревський і Артемовський. (Відповідь д. Ів. Стешенкові).

Стешенко І. Рецензія на статтю К. Студинського — 16

Кирило Студинський — Літературні замітки, Льв. 1901, ст. 131.

В сій книзі львівського професора, скромно названій "замітками", уміщено дві статі: одну про Котляревського, другу про Гулака-Артемовського. Обидві праці не сполучено тісним внутрішнім звязком, через те можна обговорювати їх цїлком відрубно. Так ми й зробимо, упередивши ранійш читача, що мала скількість порівнянь і взагалі звязкових уваг про обох наших письменників залежить від постанови дїла у самого автора.

По сїй примітцї спинимо ся на першій статі — про Котляревського. Як показує заголовок: "Козачина і гайдамачина в Енеідї Котляревського", в сій статі маєть ся на метї розсьвітлити питання про відгомін в пародії нашого поета визначних рухів українського люду. Мета, безперзчно, пре-

Стешенко І. Рецензія на статтю К. Студинського — 17

красна: аналіз социального змісту творів наших письменників взагалі і Котляревського специально тепер в такім станї, що кождій праці подібного аналітичного типу можна тілько щиро радїти. Отже витаємо і працю д. Студинського вже через те, що вона буде одною з проб зробити на ґрунтї фактів ту чи иньшу гіпотезу про напрям творів Котляревського. На жаль, не кожде бажаннє здїйснюєть ся у повнїй своїй формі і статя львівського вченого служить найлїпшим сього доказом. В роботі своїй він не ужив потрібної тонкости аналїзу, не подумав над деякими суперечностями, що стояли йому перед очами, і через те дійшов до хибних виводів в богатьох місцях своєї невеликої праці.

Він починає її від розглядів відносин Котляревського до козацтва і виставляє їх в виглядї симпатий до сеї верстви нашого колишнього суспільства. Се правда: Енеіда була апотеозом козацтва, виставленого поетом в самім приємнім сьвітлї і зазначеннє в сїм творі подібної риси мусить бути заслугою вченого. Заслуга ся зменьшаєть ся одначе тим, що таке обясненнє Енеіди було вже зроблене далеко ранїйше, і так би сказати, в декількох примірниках — через те д. Студинський не являєть ся в сїм пунктї ориґінальним і тільки стверджує відкрите ранїйше. Виявляючи розуміннє основної ідеї Енеіди, автор книги зменьшає ще вартість їх деякою плутаниною думок що до козакофільства поета. Та навить і не до одного козакофільства: в декількох пунктах розправи про останнє, д. Студинський зачепив ріжні боки загальної характеристики Котляревського, яко социяльної одиницї, і зачепив досить невлучно. Се власне питание про монархізм поета та сполучені з сим наслїдки, і про відносини його до народу. Дуже жалко, що д. Студинський більше не спинив ся на сих пунктах і особливо на другім, для якого сама Енеіда давала богатий матерняя — тодї характеристику поета ми могли-б вважати досить посуненою вперед, а не, як тепер, значно хибною. По гадцї автора, поет "з горячим співчутєм обіймав простий, покривджений нарід" (стор. 14) і ставав по стороні бідних, закріпощених селян (стор. 31), се вірно, але хиба се сказати досить? Хиба ми бачимо з сього відносини його до самого крепацтва, як до інституциї — і коли бачимо, то не вже їх не можна швидше назвати неворожими до сеї інституциї? Розвязати сї питання дуже важно, бо з сим сполучена відповідь на те, ідеольоґом якої социяльної кляси був наш поет — кріпацької чи козацької, бо се не зовсїм те-ж саме. І коли вглянути в се, то можна сказати певно, що не тільки Енеіда, але всї твори Котляревського служать доказом того, що він був співцем не кріпацької маси, а власне козацької їх ґрупи. Що до Енеіди, то про се посьвідчуть між иньшим місця, цитовані самим д. Студинським. Сей автор спиняєть ся особливо на карі панам, за те, що вони "людям льготи не давали і ставили їх за скотів". Але що-ж тут видко більше

Стешенко І. Рецензія на статтю К. Студинського — 18

звичайної симпатиї до покривджених, більше простої гуманности? Не вже-ж тут хоч оден звук вказує на те, що Котляревський був противником кріпацтва, а не противив ся з огидою тільки ріжним нелюдськостям та недоладностям кріпацького устрою? Не вже тут не тхне фільозофією Квітки, Стороженка і т. и., ідеалом яких, о скільки ми бачимо по їх творах, було добродушне опікованнє крепаків дїдичами і безмірна покірність перших останнїм? Суголосність названих письменників з Котляревським є повна і кинута ним фраза про "льготи" (а таки не повне увільненнє кренаків), ніяк не може змінити погляду про те, що Енеіда була власне апотеозом козацтва, а не кріпацтва, ідеольоґом якого в дїйсности став єдиний Шевченко. Иньша річ, коли говорити про інтимні сторони душі Котляревського; тут, може, й можна було-б відшукати якусь рису аболїционного напряму; але потайні духові рухи не мають такого значіння для характеристики обличчя писателя, як його діла, або твори — а сї останнї власне й не дають нїякого материялу на те, щоб нашого поета вважати справдешнїм оборонцем заневоленої частини нашого суспільства. Згожуючись, звісно, з тим, що у Котляревського є натяки на народнї лиха його часів, ми не можемо задовольнити ся тими доказами сього, які дає д. Студинський. На його думку, натяк на сї лиха можна бачити в обіцянцї, даній Юпітером Енею, що "на панщину весь сьвіт погонить". Сї слова не богато значать — в них тільки виявляєть ся вищий ступінь власти Енея в відповіднїй часу формі — кріпацьке володїннє, та й усе... Але хіба самий факт кріпацького володїння може сьвідчити про яке-б там не було становище підвластних душ ? Очевидно, анї трохи — бо тодї-б можна обвинювати з гори богато людей, а в тім числї і Котляревського, що до своїх підданних були вельми прихильні.

На ховзький ґрунт стає також д. Студинський малюючи погляди Котляревського на Полтавський бій. "Поета, — каже він — не стає на протест" в такім випадку, бо він був монархістом. Чи-ж отеє твердженнє не буде в суперечности з тими вільнолюбивими пориваннями Котляревського і його гуманности, яку ми завважаємо в Енеїдї? На певно, поет подібного типу був би противним Полтавській подїї, коли-б вона в його очах здавалась справою демократичною і дїйсно народньою... Очевидно, значить, дїло стояло инакше. Утиски Мазепою народа і його аристократичні тенденциї не могли подобати ся поетови, героями якого були Сагайдачний, Дорошенко, Залїзняк і другі. Вчинок Мазепи, запевне, здавав ся йому справою особистою — через те й мірка до нього приложена була дуже вибаглива. Дїйсний-же монархизм Котляревського, певно, не грав тут жадної ролї, бо поет на козацькі справи дивив ся тільки з демократичного погляду; тримаючи ся монархизму, яко провідної ідеї, при розглядї социяльних фактів, поет напевно не вихваляв

Стешенко І. Рецензія на статтю К. Студинського — 19

би так горячо українських национальних героїв, а особливо не робив би такого ріскованого порівнаня устрою Гетьманщини з сучасним, яке ми бачимо в Енеідї. Так що і в данім разї, як завеїди, поет лишаєть ся вірним собі: на козачину він дивить ся, як на оборонницю народньої волї, і осуджує її тодї, коли вона зраджує останню. Полїтичні формули Котляревського тут не мають впливу.

Але допускаючи ріжні неточности і неясности в першій половинї своєї працї про Котляревського, д. Студинський про те дає взагалї вірне, як ми сказали, розуміннє ідей поета. Не те одначе в другій половинї розвідки — про гайдамачину в Енеідї. Ся половина вся повна помилок. Підходячи до означення поглядів Котляревського на гайдамаччину, д. Студинський малює відносини до неї других письменників, знаходить у них співчутє до неї, тільки виключає з них Стороженка. Се виключеннє здаєть ся нам дивним. Не кажемо вже про те, що досить рісковано робити якісь виводи про думки авторів зі слів ріжних персонажів їх творів, як се робить д. Студинський, оперуючи "Гаркушою"; не кажемо навить про те, що з самої пєси "Гаркуша" можна витягнути иньші думки про гайдамаччину, нїж виставлені д. Студинським; скажемо тільки одно: не вже йому не досить таких творів Стороженка — як нпр. "Кіндрат-Бубненко", де гайдамачина малюєть ся о стільки виразними і прихильними рисами, що записувати Стороженка в число противників колишнього руху можна тільки через непорозуміннє. Вчитавши ся в твори Стороженка взагалї і не знавши навить "Бубненка", львівський учений міг би уже a priori збагнути, що наш беллетрист, яко ворог усякої шляхти, ніколи не міг бути неприхильним до такого анти-гнобительського руху, яким була гайдамачина навить при всїх сполучених з нею нелюдськостях.

На жаль, в такій серйозній справі, як характеристика письменника, автор не показав досить уваги і через те виводи його стались безперечно хибними. Аналїзуючи думки про гайдамачину Котляревського, він сим аналїзом викликує у нас надзвичайне здивованнє. Д. Студинський каже, що Котляревський був ворогом гайдамачини і дає сьому ілюстрацию. На його гадку, Низ і Евріал дають сьому найкращі докази і власне через те, що вони крадькома вбивали своїх ворогів, а Низ ще називає себе "неквіссімус, гайдамака, розбишака" і т. и. Незрозуміннє прочитаного д. Студинським повне! Він не зважає на те, що Низ та Евріал ідуть на певну смерть, що вони роблять се для добра родини, що сам Котляревський каже, що вони зробили "славниї услуги на вічність памяти своей"! Автор не зважає нї на що і осуджує гайдамаків за те лиш, що вони в двох не виступили проти усього війська! Хіба-ж се не дивно!

Стешенко І. Рецензія на статтю К. Студинського — 20

Хіба не дивно також, що д. Студинський ставить в догану Низови ті лайливі слова, які уживає він на те, щоб навмисне виставити себе в найгіршім сьвітлї та сим відвести очи ворогів від Евріала, і взявши на себе провину, визволити друга від смерти? Не вже значіннє і мета подібних подїй не ясні, як день ? Ми ще більше дивуємось д. Студинському через те, що він, висловляючи означені погляди на гайдамаків в Енеідї, не удав ся до критики думок иньших дослїдників, що були далеко иньшої гадки про названий факт, нїж д. Студинський. Чому він не спинив ся хоча-б на думках д. П. Житецького? Думаємо, що по збільшеній увазі та працї йому-б поталанило не так, як нинї, і він би оминув такої надто явної помилки! Нїби чуючи, що наведений епізод не досить виправдує його думку про гайдамачину в Енеідї, д. Студинський виписує, як він каже, "до помочи ще иньші уступи" з поеми. Оден з них той, де описують ся в пеклї "всї ворожбити, чародії, всі гайдамаки, всї злодії", шевцї, кравці, ковалї і т. и. В сім уступі підносить автор факт, що гайдамаки опинили ся в пеклї нарівні з паливодами, волоцюгами, плутами і т. п. Факт, справді, нехибний, але що він означає? Означає одну цікаву річ, якої, на жаль, не завважає і не підносить автор: се власне, дуже невитриманий і неконсеквентний, не то серіозний, не то жартливий тон, з яким веде і мусить вести своє комічне оповіданє Котляревський. Не все треба приймати в нього за чисту монету і о скілько ми завважили, маємо у нього цїлий ряд місць, де він про симпатичні річи каже нїби з глумом. Доказів сього ми могли-б навести чимало, але нинї обмежуємось лише сконстатованєм сього факта і ужиємо його для нашої мети. Котляревський не про все каже серіозно — так само засаджує він у пекло і всїх гайдамак. Поет безперечно відрізняв у гайдамачинї ідеальний бік боротьби проти пана, і неґативний, у деяких індивідів — охоту покористувати ся чужим добром. Перший бік ми бачимо на фіґурах Низа та Евріала, — другий дав змогу поетови записати не цїлком серіозно гайдамаків у пекло. А що не цїлком серіозно, про се не може бути жадного сумніву. Перш над усе, прихильність поета до вище названих гайдамаків, факт безперечний і всаджене до пекла всіх гайдамак було-б у суперечности з тим. По друге — не цїлком серіозне перенесеннє до пекла всїх гайдамак видко навить і з того уступу, який навів сам д. Студинський і у нього поет видворив у пекло гайдамак разом з "плутами, волоцюгами" і т. и., а чому-ж львівський учений не підкреслив для безсторонности тих віршів, що слїдують зараз же за наведеними ним словами про "волоцюг" і т. и. З них ми побачили-б, що разом з волоцюгами були, треба гадати, всї шевцї, кравцї і ковалї, потім цехи: різницький, коновальський,

Стешенко І. Рецензія на статтю К. Студинського — 21

Кушнїрський, ткацький, шаповальський,
Кипіли в пеклї всї в смолї
Там всї невірні і христяне і т. д.

Не вже всїм сим словам можна надавати серіозне значіннє? Не вже поет дїйсно міг всадити до пекла всїх ремісників тільки за те, що вони ремісники, або — horribile dictu — всїх християн, не кажучи вже про невірних — навить незвісно за що? Очевидно, що Котляревський, яко поет комізма, граєть ся словами і надавати його комізму серіозну вагу можна лише при великих натяганнях. Але д. Студинський сим не спиняєть ся: для доказу остаточної справедливости своєї думки, він підносить той многозначний факт, що "для козацтва і його старшин" поет місця в пеклї не найшов (стор. 29), і для ілюстрациї сього цитує місце, що доводить цїлком противне. В "elisium", цитує він —

также старшина правдива,
Бувають всякії пани;
Но тільки трохи сего дива,
Не кваплються на се вони.
Бувають військові, значкові і т. д.

Не вже кому небудь, окрім д. Студинського, не ясно, що наведений уступ сьвідчить лише про одно, що старшина козача тільки буває в elisium'i, та й то рідко, і що сього не хоче вона навить сама. Якже після сего можна заявляти, що для козачої старшини не знайшов поет місця в пеклї? Не вже се не якесь непорозумінє, або, краще сказати, не дивовижне розуміннє прочитаного ? На мою думку, більш не зрозуміти Котляревського трудно. Одначе нерозуміннє предмета студиї було-б ще половиною гріха, але бо в своїй працї львівський професор виявляє недбалість і неуважність що до свого предмету. Як міг він, справдї, вимовити згадане своє реченє про козацьку старшину, коли в-тій-же піснї Енеіди є таке місце:

Всім старшинам тут без розбору,
Панам, підпанкам і слугам,
Давали в пеклї добру хльору,
Всїм по заслузі, як котам.

Тут всякії були цехмистри,
І ратмани і бургомистри,
Судї, підсудки, писарі і т. д.
           (ст. 52—3 по моєму тексту Енеіди).

Не вже-ж сього місця не досить на те, щоб д. Студинському відректи ся від висловленої ним тези? Я думаю, що більш нїж досить! Очевидно, автор обійшов ся без відповідної уваги з Енеідою, бо в противнім разї згадане його твердженнє, певно, не мало-б у його студиї

Стешенко І. Рецензія на статтю К. Студинського — 22

жадного місця. Цитований нами уступ важний ще й з другого боку; він не тільки розбиває виводи д. Студинського про козацьку старшину, але й стверджує наші виводи про тон Енеіди, про нецїлковиту серіозність її викладу. Як видно з цитати д. Студинського, Котляревський трошки старшини уміщає в elisium — в нашому-ж уступі поет всїх садовить у пекло; очевидно, тут суперечність, що розвязуєть ся лише, коли приймемо думку про певне побільшеннє, в якім є тільки деяка частина правди. Коли прийняти яко факт се побільшеннє, то нї одна з розібраних нами гадок д. Студинського не мати ме ніякого значіння, а особливо тодї, коли сї думки, як в другім випадку, розбивають ся самим-же Котляревським, неуважно прочитаним д. Студинським.

Але се все тичить ся, може, одної старшини, а прості козаки, справдї, може, були такими сьвятиии, що "для них поет не знайшов в пеклї місця?" Треба, розумієть ся, бути наівним, щоб накидати Котляревському думку про сьвятість козацтва; але у д. Студинського козаки, дїйсно, виходять сьвятими. Щоб розігнати таку його приємну мрію, нагадаємо цитовані самим-же автором вірші Котляревського про козаків (Запорожцїв) — вони такі, що

Чи вкрасти що, язик дістати,
Кого живцем, чи обідрати,
Нї сто не вдержить їх гармат.

або —

жінок там (в Сїчи) на тютюн міняють,
В день пяні сплять, а крадуть в ніч.

Не думаємо, щоб означені риси були прикметою сьвятости, бо такі самі гріхи, значить і козаки, карають ся у Котляревського в пеклї. Але на що нам робити сї індукциї і переконувати ними, що козаки могли бути в пеклї! З Енеіди видко, що вони були там дїйсно: в блуканинї по пеклї кошовий Еней знайшов цїлу громаду свого війська, в якій пізнав —

Педька, Терешка, Телифона,
Панька, Охрима і Харька,
Лееька, Олешка і Сизона і т. д. (ст. 60).

І се місце Енеіди знов лишило ся без уваги автора! З сього всього можна ясно вже побачити помилки в поглядах на його особливе шанованнє козаків в Енеідї, і навпаки, пониженнє гайдамаків, але сам д. Студинський наводить ще оден доказ, і через те ми мусимо на ньому спинитись. На гадку д. Студинського, ганьбою для гайдамаків був ще у Котляревського образ Залїзняка (Мезапа), якого поет малює "яруном, розбишаком і т. д." Я не розумію, якої особливої характеристики для бойця хоче д. Студинський, щоб назвати його нормальним? Не вже він

Стешенко І. Рецензія на статтю К. Студинського — 23

хоче, щоб війна зробила ся якийсь поєдинком, а не масовий битєм, як тепер, бо поєдинковий спосіб війни автор вважає, очевидно, якимсь особливо чесним! Та й як взагалї можна оцїнувати тактику війни з боку етики, коли самий факт війни — надзвичайна дикість! Звісно, що виключеною з сього мусить бути так звані війна за свободу, і коли в нїй боєць виявляє чималу відвагу, то за се його тільки можна похвалити... А хіба не тим являєть ся Залїзняк в нашій традициї і також у Котляревського ? Цілком тим самим, і похвала йому мусить бути аттестатом для всеї гайдамачини.

Свої замітки про неї д. Студинський кінчить потвердженнєм своєї невірної думки, нїби Котляревський ворожо стосував ся до гайдамаків. На се потвердженнє наводить він богатьма цитований уступ слів Латина "не звір я людську кров пролити і т. и." Сї слова мусять буцїм то виказувати гуманність Котляревського, через які поет повинен бути ворожим гайданачинї. Сей гріх автора зменьшуєть ся тільки через те, що він подїляєть ся і иньшими, але помилка, що лежить в основі його, лишаєть ся все-ж таки помилкою. Що слова якогось персонажа твору не завсїди можуть бути висловом ідей автора, про се ми вже казали; але коли вже вважати їх таким висловом, то треба принаймнї провірити, чи являють ся вони хоч дїйсним висловом переконань самого персонажа твору, а не випадковим чи фальшивим його атрібутом! При такій лише умові можливо робити якісь здогади про ідеї художця. В данім випадку навить такої умови нема: Латин, справдї, не любить війни, але ся нелюбов слїпа, викликана плохістю його природи і навить страхом, а не якимись гуманними ідеями, які не позваляли-б йому губити людей і навпаки спонукали-б розповсюджувати спокій та добро.

Латин старий був не рубака
І воюватись не любив,
Від слова "смерть" він, неборака,
Був без душі і мов не жив.
...............................
(Латин) — був всегда-ж тихенький,
Як всякий дїд старий слабенький,
В чужеє дїло не мішавсь.

Відзначаючись такими якостями, а до того ще й скнарістю, Латин, певно, не міг хотїти війни, яко річи для нього самого небезпечної та до того й дуже дорогої по коштам, про що він і каже в своїй промові, а керуючись такими мотивами, він міг розвести ще й иньші резони, нїж висше наведені, відзначені буцїм то цїхою "гуманности", аби спекатись від військової негоди. Отже нїякої гуманности у Латина не видко, і нї про які ідеї Котляревського не можна з них зробити

Стешенко І. Рецензія на статтю К. Студинського — 24

вивода. Але припустїм, що гуманність поета не підлягає сумнїву (а се й справдї так), не вже-ж з нього мусить виходити огида до всякого бою, а значить і до гайдамачини? Чого-ж тодї поет з такою прихильністю дивить ся на козацтво, вся історична заслуга якого власне й була у вояцькій дїяльности? Не вже се не стоїть в суперечности з оріґінально збагненою гуманністю Котляревського? Не вже се не суперечить з вояцьким запалом самого поета, який отримував ріжні нагороди за хоробрість на війнї? При поглядах д. Студинського на гуманне почутє, такі противности мусять бути неминучі, а при уважнїйшім поглядї на річи виявить ся, що гуманність не виключає боротьби за волю і цїлі річки крови не можуть затопити високоморального значіння такої боротьби, де кождий несе своє житє за спільне добро. А раз такою боротьба була і гайдамачина в дїйсности чи традициї, то повнї симпатиї до неї слова поета не можуть стояти в суперечности з його гуманністю.

На сім кінчимо свою розвідку про працю Студинського над Енеідою; на нашу думку, ся праця слаба: не ориґінальва в своїй частинї про козаччину, вона в другій частинї повна ріжних помилок і цїлковитого нерозуміння справи, до якого ще прилучає ся неуважність до текста Енеіди. А такого рода хиби працї дають повну основу назвати їх мало науковою: помилки автора в обробцї обраного материяла о стільки замітні, що їх ледви можна було-б сподївати ся від патентованого вченого.

Друга частина працї д. Студинського присьвячена "характеристицї поезий П. Гулака-Артемовського". Тут розглядають ся ріжні мотиви його творчости і дають ся деякі пояснення їх напряму. Як і в першій частинї, тут є також пункти, па яких мусимо спинити особливу увагу. Перш за все зазначимо, що д. Студинський цїлком не вважає потрібним тримати ся еволютивного принципу в студийованню фактів нашого письменства: він не видїляє того комплекса ідей, який належить власне окремому письменнику, в данім разі Гулаку, і робить його типічною постатею в лїтературі. Через те по прочитанню книги д. Студинського ми зовсім лишаємо ся в невідомости, до якої школи належав поет і яка клясова, чи взагалї социальна основа лежала під його творчістю? Зроблений автором книги огляд мотивів поезий Гулака, звісно, має свою вагу, але такий огляд зістаєть ся тільки першим кроком до висшої й глубшої роботи, якої д. Студинський не виконав.

Зробивши сю загальну увагу, поглянемо тепер, як упорав ся він з узятим на себе завданєм — аналїзу поезий Гулака. Хоч такий аналїз не трудна річ, але за автором його ми все-ж таки повинні признати заслугу досить вірного проведення його, що мало-б ще більше значіннє, коли-б не сполучені були з загально-фільозофічними поясненнями, на які

Стешенко І. Рецензія на статтю К. Студинського — 25

д. Студинський далеко не майстер. Першим мотивом у творчости Гулака він уважає протест проти крепацтва — се зовсїм справедливо, хоч і не ориґінально, бо всїм давно признано. Але і в сїм місци допущено дослїдником помилку: говорячи про твір "Дві пташки" д. Студинський уважає за потрібне вести недорічні паралелї між Великоросом та Українцем та ще поясняти їх ріжницю не зовсім вірно суспільно-родинними причинами. Шуканє отсих москальо-українських конфлїктів, на якім так погрішив д. Огоновський, річ о стільки непевна та безхосенна, що їх лїпше поховати в могилї забутя та покою: сї анальоґії не доводять нї до чого, і як у Огоновського, замість дїйсного пояснення річи, дають недоладні фантоми. Хіба не досить сказати, що в такім то творі стикають ся дві ріжні социяльні течії, анїж ще додавати, що се така а то така народність, наче в самій народности, скажемо, українській не може бути двох ріжних социяльних течій, — як нпр. гнобительських і пригноблених?

Другим мотивом творчости Гулака д. Студинський називає сьпіви про "марність сьвіта" і зазиви до горілки, яко лїку в тузі. Тут заслугою вченого стає ствердженє факту, що означеного типу твори Гулака се пересьпіви лїрики Горация, але й ся заслуга зменьшуєть ся через те, що при самих творах Гулака є здебільшого вказівки на походженє їх від Горация. Не обійшло ся одначе без похибок і в сїм пункті працї д. Студинського. На закінченє розслїду сих творів останнїй наводить порівнаннє своє і Чуприни що до Котляревського і Гулака і робить се досить нещасливо. На думку обох учених, твори Гулака — се значний крок наперед з огляду на їх українську одїж і брак цинїзму, а через те, звісно, стоять вони вище від поезий Котляревського. Такі докори Котляревському видають ся нам дивними, хоч і не дуже, по обзнайомленю нашім з науковими заходами д. Студинського: бо як, справдї, вчений може робити таку методичну помилку — порівнювати основний тон усеї творчости Гулака з частинною рисою одного з творів Котляревського, власне Енеіди?

Така постанова дїла доводить до повних помилок — а власне: що до переваги Гулака у народности, то тут як би ми не порівнювали твори обох поетів, ми не можемо не признати одного, що українська народня одїж Котляревського нї на гич не перестає бути такою і значить незгіршою від Гулакових творів: се загально понята думка, протестувати проти якої треба у всякім разї далеко поважнїйше нїж се зроблено д. Студинським. Що-ж до цинїзма Котляревського, то хоч і треба його признати з ріжними застереженнями в Енеідї, але і мислити про нього не можна в таких творах, як Наталка-Полтавка і Москаль-Чарівник, так, що коли й зроблено ким "значний крок" вперед, то в усякім разі

Стешенко І. Рецензія на статтю К. Студинського — 26

самим Котляревським, а не Гулаком. В друге, й питанє про цинїзм дуже спірне, бо тодї такі твори, як Декамерон, треба-б уже просто було палити, а не вважати за артистичні твори, і в усякім разї се питанє про артистичність чи краще естетичність твору, а істоти напряму не дотикає зовсїм.

Оминувши родинний мотив у поезиї Гулака, звернемось до полїтичного, який д. Студинський справедливо називає урядовим патриотизмом. Осуджуючи останнїй, автор книги хоче одначе змягчити суворість присуду тою увагою, що сей патриотизм подїляли й иньші письменники, як росийські так і українські, і що для нього були навить деякі причини і серіозні основи істновання. І в сїм пунктї є над чимсь спинити ся, а перш всього на тім виправдуванню, що названий патриотизм подїляв ся й иньшими письменниками. Щоб се виправдуваннє було удатне, маю сумнїв, а особливо тодї, коли в добу Гулака й иньших письменників були люде далеко иньшого типу, як нпр. декабристи, які власне і повинні стати міркою для оцїпюваня громадської психики тогочасних індівідів. Значить, про виправдуваннє не може бути й речи: лакейство лишаєть ся лакейством і нам зістаєть ся тільки знайти його причину. Не думаємо, звісно, щоб виставлена д. Студинським "надїя на утвореннє постійних козачих полків" (стор. 90) могла бути признана такою. "Надїя на утвореннє полків" — що може бути кумеднїйше для причини урядового патриотизму? І хіба се поясненнє взагалї? Хіба по здїйсненню сеї надїї тойже патриотизм, а властиво кажучи сервілїзм, не лишив ся-б у повній своїй силї? Нї, таке поясненне цїлком невдатне і була причина більш серіозна. Питаниє таке: чому певні індивіди вийшли сервілїстами або консерватистами? Се питаннє чисто психольоґічне — про вплив на психику зверхних обставин. Житєві умови відбивають ся на людській психицї, і по теориї імітациї, витворюють цїлі ґрупи однородних істот — через те ми маємо нациї, кляси, верстви, релїґії, партиї і т. д. Консерватизм Гулака толкуєть ся, значить, перш за все тим осередком, в якім він виріс і який надав йому цїлу стадию традинийних поглядів. До социяльних причин консерватизму Гулака приходить ще й особиста риса — низькопоклонство і припаданнє до всякого старшого. При таких умовах, головно при першій, всякі иньші погляди противного характера не могли осадитись в душі Гулака, бо були ними побиті.

Отже, причина урядового патриотизма Гулака мусить бути ясна: се була клясова психика його осередку, не переломлена жадними поступовими європейськими ідеями, які переважали навить у таких людей, як Пушкін. При такій психицї, та ще особистім низькопоклонстві Гулак мусів лишити ся Гулаком на завсїди. Наведені далї приклади росий-

Стешенко І. Рецензія на статтю К. Студинського — 27

ських письменників підтримують нашу думку ще більше, і особливо се можна сказати про Пушкіна: ся благородна, але слабовольна і мягка душа, в наших очах, спустила ся в багно власне через те, що не стало гарного осередку, який підтримував його доти. Через те і вести з ним паралєлю нема нїякої потреби: було досить росийських людей кращих Пушкіна, а той факт, що він робив погані вчинки одночасно з українськими письменниками, показує тільки одно, що й тогочасні українські письменники і деякі росийські мусять бути з сього погляду засуджені безповоротно.

Через все вище сказане, не мати-муть нїякої ваги і ті додаткові причини консерватизму харківських письменників, в родї надїй на полекшу для українського письменства та признанє самостійности української мови, про які згадує д. Студинський. Коли-б навить сї "причини" не відкидались попереднии нашим міркованнєм, то і тодї-б вони не витримали жадної критики. Та й справдї, як ми можемо говорити серіозно про "полекшу" нашого письменства в початку того столїтя, коли ми не можемо противставити їй жадної його заборони? Ся "полекша" тодї-б мала значіння, коли-б наші лїтерати стрівали за свої писаня якісь переслїдовання, але хіба нам незвісно, що піонер нашої лїтератури Котляревський власне і дістав признаннє від Миколи І за своє українське писаннє? Так що "полекша" була не полекшою, а спочутєм, і навить, коли хочете, байдужістю уряду... Але-ж хіба спочутє уряду до росийського письменства перешкодило Новікову та Рилєєву бути ними самими, а не Бенкердорфами та Орловими? Значить, тут дїло не в урядових пільгах, а в тих індивідах, що реагують на них так а не инакше. Говорити-ж про "признаннє мови", яко причину консерватизму наших письменників, зовсїм уже сьмішно... Що до мови, то ми й тепер стоїмо в таких же обставинах як сто лїт назад — але коли-б уряд признав нашу мову, не вже-б ми стали через те консерватистами? Звісно, стали-б, коли владали-б психикою Гулака і йому подібних, але нїколи-б не стали, коли були-б психики противної.

Та й сам д. Студинський нїби чує, що його "причин" для лакейства Гулака мало, і сам заговорює нарештї (етор. 112) про "особисті" причини — з того, властиво кажучи, треба було-б і почати. Ми не скажемо, звісно, щоб і розгляд сеї особистої причини, яко "вдячности" до уряду, також був удатний, але самий факт звернення до сеї "особистости" мусить бути показчиком і для д. Студинського, що його фільозофія не в добрім становищи. Друге дїло, коли автор торкаєть ся справжнього лакейства Гулака і називає його дїйсно лакейством — тут, звісно, з ним ми можемо тільки погодити ся, але й то до певного ступня. Не встигне, справдї, д. Студинський

Стешенко І. Рецензія на статтю К. Студинського — 28

висловити вірну думку, як зараз обгорне її в такі шати мірковання, що одержуєть ся Бог зна що. Так і тут: осудивши вибрики Гулака, він протиставляє їм "Пана та собаку" яко лїберальну, майже революційну (стор. 121) казку і думає, що сим можна полагодити "прикре вражіннє" від полїтичних віршів Гулака. Привабна надїя, але цїлком противна всяким розумінням науковости: бо як же можна загальну рису творчости якогось поета порівнювати і навить обмежувати тими першими його кроками, що колись були зроблені і потім навить забулись? Се ж противно всяким законам льоґіки! Може, Гулак, як йому було десять років, був дїйсним революционером, але хіба се перешкода тому, що типічна його постать, яко людини зрілої, повинна малюватись брудними рисами? Ми тільки можемо пожалкувати, що Гулак не лишив ся тим чим він був, але заспокоювати себе тим, що він хоч і поганий чоловік, але був гарним, та й то ще під сумнївом, се вже архидивно! Одно слово, критику полїтичних творів Гулака д. Студинським ми повинні признати цїлком невдатною і не обміркованою — що, на жаль, стрічаєть ся і в иньших місцях його роботи.

По розглядї всїх творів Гулака д. Студинський дає "загальну характеристику", але на що він дає своїм думкам в сїм пункті таку назву, цїлком незрозуміло: сї його думки то тільки повтореннє всього сказаного автором про Гулака і можуть бути названі "резюме" тай годї. Під "загальною характеристикою" розумієть ся зовсїм иньше, а власне — означеннє основної ідеї, з погляду якої індивід розглядає всякі житєві справи; так і в данім випадку д. Студинський по аналїзї ріжних творів Гулака, мусїв нам показати, яка провідна ідея керує останнїми, і коли Гулак в своїм духовім житю не стояв на однїм місци, а мав зміни, то показати і еволюцию його думок. Д. Студинський сього не зробив і через те лїтературне обличчє Гулака лишив досить невиясненим.

Беручи на увагу все сказане нами, мусимо тепер спитати, що дав д. Студинський в обох своїх статях для істориї нашої лїтератури? На превеликий жаль, ми мусимо на се відповісти, що дав він надто мало: з одного боку, повторив звісне й висловлене до нього, з другого — в статі про Гулака дав досить елементарний аналїз його творів по змісту. Заслуги се невеликі і ще більше зменьшають ся тою силою помилок, яка допущена в його книзї поспіль з повною недбалістю в стилїзованню. Все се змушує нас промовити, що книжка д. Студинського при хибности і нерозвитости у нїй поглядів на предмет студиї, повинна бути признана не дуже користною і користаннє з неї мусить провадити ся з великою обережністю. Так що дїйсно наукового огляду творів Котляревського з социяльного погляду, а поезий Гулака з усяких поглядів нам ще тільки лишаєть ся чекати.

Ів. Стешенко.