Иван Петрович Котляревский

• 

Подробности

Просмотров: 482

Гнат Онишкевич. Иван Петрович Котляревский.

Подається за виданням: Онишкевич Г. Bван Петрович Котляревский. // Писаня И. П. Котляревского ; В. А. Гоголя ; П. П. Артемовского-Гулака. – Львів : Печатня Ставропигійского. Ин-та. Під упр. Стеф. Гучковского, 1877. – Х, 178, [2] с. – (Руска библіотека И. Онышкевича ; т. 1). Стор. I-X.

Джерело: Одеська національна наукова бібліотека.

Переведення в html-формат: Борис Тристанов.

Онишкевич Г. Иван Петрович Котляревский — I

ИВАН ПЕТРОВИЧ КОТЛЯРЕВСКИЙ

родивъ ся 29. серпня 1769. р. въ Полтавѣ, где его дѣдъ бувъ діякономъ успеньскои соборнои церкви, а отецъ канцеляристою при магистратѣ. Родичѣ Котляревского були вправдѣ дворяне, але убогіи; помимо того они не оставили сына безъ науки, только ôтдали его по тогдышному звычаю впередъ до дяка, а потôмъ въ полтавску духовну семинарію. Ту познакомивъ ся ôнъ съ славнымъ украницемъ Николаемъ Ивановичемъ Гнѣдичемъ, що перевѣвъ Иліяду на великорускій языкъ, и живъ съ нимъ ажь до смерти въ великôй пріязни: — ту зачавъ ôнъ такожь укладати стихи; а понеже дуже легко добиравъ ритмы, то товаришѣ называли его ритмачемъ. Скôнчивши семинарскіи науки Котляревскій мôгъ бувъ вступити въ станъ духовный, якъ многû ему радили; но ôнъ не мавъ до того охоты и оставъ ся чоловѣкомъ світскимъ. По выходѣ зъ семинаріи учивъ дѣти въ многихъ помѣщичихъ домахъ. Жіючи такимъ способомъ середъ простого украиньского народа, ôнъ полюбивъ его цѣлымъ сердцемъ, зачавъ нимъ интересовати ся, познакомлявъ ся близше съ его житьемъ-бытьемъ, приглядавъ ся пильно его звычаямъ и обычаямъ, застановлявъ ся глубше надь его бесѣдою и его повѣріями, збиравъ народнû пѣсни, пословиці и т. п. Кажуть, що ôнъ будучи еще 10 лѣтною дитиною (1770) бувъ вже вписаный въ горожаньску службу, где зôставъ 1780 р. пôдканцеляристою. 1782 канцеляристою, а 1783. губернскимъ регистраторомъ. Бôльше не знаемъ о тôй его службѣ ничь. — 1796 р. перейшовъ зъ горожаньскои въ войскову службу и вступивъ 1. цвѣтня кадетомъ въ сѣверскій карабинерный (пôзнѣйше: конно-егерскій.) полкъ, где вже I. липця зôставъ авдиторомъ. 9. цвѣтня 1798 р. бувъ переименований въ прапорщики, 8. сѣчня. 1799. р. зôставъ пôдпоручникомъ, 5. лютого поручникомъ, а 12. цвѣтня 1806 р. штабовымъ капитаномъ. Того самого року поручивъ ему енералъ Мсендорфъ дуже важное дѣло: ôнъ мавъ склонити буджакскихъ татаръ на сторону правительства. Пôдчасъ переговорôвъ було навѣть его житье въ небеспеченьствѣ, бо татаре хотѣли его убити; но Котляревскій вывязавъ ся зъ своеи задачи славно и получивъ за то орденъ св. Анны. Якъ рускіи войска вступили въ Молдавію и Бессарабію, Котляревскій ôтзначивъ ся при занятію кріпости Бендеръ, а въ вôйнѣ съ Турками 1807 р. при крѣпости Измаилѣ, за що получивъ два разы императорску похвалу.

Выповняючи съ такою ревностію обовязкн войсковои службы, Котлнревскій стративъ здоровье, длятого выступивъ вже 1808 р. зъ войска въ ранзѣ капитана съ мундуромъ, але безъ пенсіи. Потôмъ удавъ ся до Полтавы, до свого родинного дому, въ надѣи, що ту буде мôгъ

Онишкевич Г. Иван Петрович Котляревский — II

провадити спокôйне житье: але не задовго показало ся, що не ма зъ чого жити. Зъ тои причины поѣхавъ ôнъ до Петербурга, абы пошукати собѣ якои службы и перебувавъ тамъ въ остатнôй нуждѣ до 1810 р. Ажь въ червцю того року покликавъ его малоросійскій енералъ-губернаторъ князь Я. Н. Лобановъ-Ростовскій на надзирателя до институту для бѣдныхъ дворяньскихъ дѣтей въ Полтавѣ, где мавъ всего 300 рубл. рôчнои пенсіи. Котляревскій урадовавъ ся и тымъ; занявъ ся щиро порученымь ему заведеніемъ и улучшивъ такъ, що заслуживъ на похвалу не тôлько у мѣстцевого начальства и въ окресности, але и у самого императора. Якъ имп. Александеръ I. приѣхавъ 1817 р. до Полтавы, оглянувъ порученый Котляревскому институтъ, и бувъ такъ задоволеный, що хотѣвъ именовати надзирателя высшимъ горожаньскимъ урядникомъ, а именно, кольежскимъ асессоромъ. Но Котляревскому, якъ повѣдаютъ, тяжко приходило ся розстатись съ войсковымъ чиномъ: ôнъ ôтповѣвъ императорови смѣло, що волѣвбы пôйти въ отставку, нѣжь мавбы выречи ся войскового мундура. Императоръ усмѣхнувъ ся, именовавъ его маіоромъ, нагородивъ брилянтовымъ перстенемъ и призначивъ ему 500 руб. рôчно кромѣ звычайнои пенсіи, котру побиравъ за надзирательство. 25. серпня 1827 р. получивъ Котляревскій другій урядъ, бо зôставъ попечителемъ полтавского богородного заведенія. Кромѣ того ôнъ бувъ еще якійсь часъ директоромъ полтавского аматорского театру и выступавъ часто самъ на сценѣ; бувъ членомъ харкôвского литературного товариства, библіотекаремъ полтавского ôтдѣлу великоруского библійного товариства, а 1822 р. зôставъ членомъ С. Петербургского "общества любителей русской словесности".

Выповняючи всѣ тіи обовязки якъ найревнѣйше упадавъ ôнъ що разъ то бôльше на здоровю, а подагра, на котру терпѣвъ, не позволяла ему дальше служити. 10. липця 1834. р. подавъ ôнъ просьбу, писану вже дрожащою рукою, о увôльненье ôтъ службы, вь котрôй каже, що "чувствуетъ во всеиъ своемъ составѣ, особливо въ ногахъ, слабость, изнуреніе силъ, oнѣмѣніе правой ноги и руки, и проситъ вовсе уволить его отъ должности попечителя и надзирателя, наградивъ за службу, болѣе 35 лѣтъ продолжавшую ся, пенсіономъ." Правительство увôльнило его 31. сѣчня 1835 р. ôтъ службы, и нагородило щиро, призначивши ему кромѣ звычайнои пенсіи еще по 600 рубл. рôчно.

Котляревскій бувъ на свôй часъ дуже образованымъ чоловѣкомъ: ôнъ знавъ добре языкъ латиньскій, польскій и францускій и бувъ досыть обчитаный. Черезъ цѣле житья свое не покидавъ николи науки, и допровадивъ особливо въ исторіи южнорускôй, якъ и въ всѣмъ, що тычитъ ся народного быту Украины такъ далеко, що многіи, пишучи о Украинѣ удавали ся до него письменно, и получали ôтъ него докладнû и вѣрнû объяененя. Особливо користавъ много ôтъ Котляревского Бантышъ-Каменскій при составленю своеи исторіи Малороссіи. Длятого и поважали его всѣ тогдышніи великорускіи ученіи такъ, що жаденъ зъ нихъ не переѣхавъ черезъ Полтаву, не зайшовши до него до дому. Въ товари-

Онишкевич Г. Иван Петрович Котляревский — III

ствахъ бувъ Котляревскій неоцѣненымъ гостемъ. Ôнъ знавъ дуже много пословиць и анекдотъ зъ житя украиньского, оповѣдавъ ихъ весело, живо и легко, и потрафивъ всѣхъ ними забавити. За тое любили его всѣ; ôнъ мавъ вступъ до найвысшихъ домôвъ, а пріятелѣвъ тôлько, кôлько знаемыхъ, межи ними князѣвъ: Шаховского, Лобанова-Ростовского, Репнина, Куракина и много иншихъ высокопоставленыхъ людей. Въ всѣхъ высшихъ товариствахъ не обôйшло ся безъ Котляревского; скоро где показавъ ся, всѣ гостѣ бѣгли ему на встрѣчу, повтаряючп зъ радости слова: Иванъ Петровичъ, голубчикъ Иванъ Петровичъ! Всѣ тиснули ся около него, а ôнъ заразъ при входѣ оповѣдавъ имъ звычайно якусь забавну анекдоту, черезъ що цѣле товариство оживляло ся. Такъ сходили цѣліи вечери, въ котрыхъ Котляревскій бувъ душею дружескои бесѣды, а не пôдлымъ паньскимъ блюдолизомъ, котрый высмѣваючи простый народъ выманьовавъ тымъ способомъ для себе у панôвъ подарунки, якъ посуджае его Кулишь! Часто вплѣтавъ ôнъ межи свои приповѣдки и оповѣданя остріи уваги надъ блудами свого часу, но они такъ були высказанû , що никто не смѣвъ образити ся ними; каждый стягавъ ихъ на другого и всѣ смѣялись — зъ самыхъ себе.

Но не тôлько высшіи сословія любили Котляревского; простый народъ почитавъ его еще бôльше, бо ôнъ яко вѣрный сынъ свого народа не чужавъ ся его николи и любивъ дуже жити съ простыми людьми. Бувавъ часто у мѣщанъ и селянъ, и розмовлявъ съ ними по украиньски еще щирше, нежели въ высшихъ товар ствахъ. Въ Полтавѣ знали его всѣ пôдъ именемъ "кумъ", бо кто его тôлько просивъ за кума, ôнъ никому не ôтказавъ. Кромѣ того ôнъ помагавъ людямъ, где тôлько мôгъ , а маючи знакомство съ найвысшими урядниками, користавъ зъ того, и боронивъ притѣсненыхъ полтавскихъ козакôвъ, якъ и всѣхъ шукаючихъ у правительства справедливостп: для всѣхъ бѣдныхъ бувъ его домъ добре знаемый! Тому не дивно, що никто зъ полтавскихъ людей неперейшовъ коло Котляревского, абы не поклонивъ ся ему низенько и не поздоровивъ его якъ найщирше. Ôнъ бувъ неженатымъ и роздавъ весь свôй маетокъ кревнымъ и пріятелямъ. Еще передъ смертію ôтпустивъ свонхъ пôдданыхъ на волю, зъ чого показуе ся, якъ дуже любивъ ôнъ свôй народъ и якого бувъ взглядомъ него мнѣнія. Тымъ поступкомъ псреконавъ всѣхъ, що ôнъ желавъ добра для своихъ землякôвъ; еслибы то було въ его силѣ, ôнъ був бы ôтъ разу знѣсъ пôдданьство и зробивъ цѣлу Украину вôльною!

Яко дуже побожний чоловѣкъ переносивъ Котляревскій болѣ тяжкои своей слабости съ невымовною терпеливостію и умеръ 29 октобра 1838 р. Помимо того, що въ день похорону була слота, все таки зôбрало ся майже цѣлое мѣсто, абы ôтдати послѣдню прислугу свому любимому Ивану Петровичу. Его поховали на мѣстскôмъ кладбищи не далоко гробу его вѣрного пріятеля Гнѣдича и поставили надъ нимъ памятникъ — пирамиду зъ цеглы. Всѣ видатки покрили пріятелѣ покôйника. — 29 серпня 1869 p. минуло 100 лѣтъ, якъ родивъ ся Котляревскій.

Онишкевич Г. Иван Петрович Котляревский — IV

Полтава зобралась на могилѣ покôйника, справила торжественніи поминки, росписала складку и обновила пôдупавшій уже памятникъ. Но съ тымъ не скôнчилась вдячнôсть; що року видно на памятнику свѣжій вѣнокъ, въ доказъ, що память его свѣжа на всегда. Такъ знае народъ цѣнити заслуги своихъ истинно великихъ братей!

Въ литературнôмъ взглядѣ належитъ Котляревскій до тыхъ людей, котріи появляютъ ся на сто, а часомъ на кôлька сотъ лѣтъ разъ. Якъ зоря утренна усувае тьму, заповѣдае свѣтъ и оборотъ въ природѣ, такъ и такіи люди устороняютъ стяріи ошибочніи погляды, заповѣдають новый вѣкъ и становятъ епоку въ литературѣ. Въ тôмъ взглядѣ занимае у насъ Котлярсвскій троякое становище: 1. ôнъ робитъ литературу доступною для цѣлого народа; 2. увôльняе ю ôтъ борбы межи клясицизмомъ и романтизмомъ, и 3. выступае яко писатель на часѣ.

Вѣдома рѣчъ, що нашь литературный языкъ первобытно не бувъ рускій; его накинено намъ такъ само церквою, якъ полякамъ латиньскій. Тôлько що нашь церковный языкъ бувъ словяньскій и намъ по бôльшôй части зрозумѣлый, для того утримавъ ся довше, коли противно языкъ латиньскій, для полякôвъ зовсѣмъ чужій, мусѣвъ близко пôвтретя ста лѣтъ борше уступити ся зъ народнои литературы. Сама природа зневоляе чоловѣка выражати ся такимъ языкомъ, якимъ его богъ обдаривъ: для того и у насъ входило въ церковщину щоразь то бôльше слôвъ и зворотôвъ рускихъ; обстоятельства вмѣшали до него съ часомъ еще много польояизмôвъ, такъ що за часôвъ кіевскои академіи нашь письменный языкь — чиста карикатура. Списовано вправдѣ цѣліи фоліянтьі стихомъ и прозою, но они не приносили народови пожитку, позаякъ ученû не хотѣли впередъ учити ся сами народного языка и образовати за его помочію народъ, але старали ся конечно накинути народови свою польонизмами переповнену церковщину и заступити нею живое слово. Слѣдовательно народъ поступивъ съ ними такъ, якъ поступае звычайно съ такими просвѣтителями: ôнъ не звертавъ на нихъ уваги. Котляревскій першій, посвятивши цѣле свое житье для добра народа, старавъ ся для него такожь писати, а пишучи для народа, мусѣвъ писати народнымъ языкомъ и о такихъ предметахъ, котріи народъ обходили. Въ тôмъ взглядѣ рôвняютъ ся его заслуги тымъ заслугамъ, якіи положивъ въ польскôй литературѣ Mikolaj Rej z Nagłowic котрого поляки називають: "gwiazdą pierwszego rzędu na widnokręgu piśmiennictwa polskiego".

Цѣле европейске образованье не повставало у поединчихъ народôвъ замешкуючихъ тую часть свѣта осôбно: его жереломъ есть культура старыхъ Грекôвъ, передана по бôльшôй части посредствомъ культуры старыхъ Римлянъ. Такъ само рѣчь мае ся и съ литературою. Клясичніи утворы Грекôвъ и Римлянъ були довго образцемъ поезіи у всѣхъ образованыхъ народôвь. Але понеже новшіи писателѣ тримали ся ихъ на слѣпо, то не дивно, що форма взяла гору надъ содержаньемъ, черезъ що ограничивъ ся свобôдный полетъ фантазіи. Наконецъ духъ

Онишкевич Г. Иван Петрович Котляревский — V

народный ставъ домагати ся свого: появили ся писателѣ, що опустили Парнасъ, а усѣли межи своимъ народомъ и оглядали ся за формою и содержаньемъ въ его производахъ, — въ народнôй поезіи. Завязала ся въ цѣлôй Европѣ завзята борба межи заслуженымъ, але въ своихъ засадахъ закоснѣлымъ старцемъ — клясицизмомъ, и межи повнымъ свѣжости и духа народного молодцемъ — романтизмомъ, доки першій не улягъ на все послѣдному. На Руси було въ тôмъ взглядѣ еще сумнѣйше. Нашіи школы, а особливо академія кіевска, була заложена на спосôбъ заграничныхъ; образцемъ служили въ нѣй подôбніи польскіи заведеня. Представителями учености и письменности були професоры кіевскои академіи, особы духовніи, котрû не такъ легко кидаютъ ся старины. Они то впровадили въ нашу поезію мертвіи клясичніи формы и польскій силябичный стихъ, зовсѣмъ чужій для руского уха. Ихъ ученики вступали въ ихъ слѣды, a понеже не було кому выступити противъ тыхъ диктаторôвъ-самозванцѣвъ, то здавало ся, що Русь въ литературѣ николи не вступитъ на природну дорогу. Академія кіевска упала, але тіи що писали, не переставали тримати ся давного звычаю. Одинъ Климентій, Зеновіевъ сынъ, не дотримовавъ гдекуды рôвного числа силябъ и не захововавъ всюда цезуры, но не длятого. абы тымъ зробити оборотъ в поезіи, але по просту для того, що ему гдекуды помимо волѣ неудало ся. Писанье тои псевдопоезіи устало перше, нимъ змогло викликати польемику. Ажь при самôмъ кôнци 18. вѣка появляе ся Котляревскій, кидае силябичніи стихи, впроваджуе розмѣръ тоничный , якій подыбавъ въ народныхъ пѣсняхъ, а абы разъ на все усунути псевдоклясицизмъ, выбравъ собѣ такій предметъ, въ котрôиъ мôгъ высмѣяти цѣлый Парнасъ и всѣхъ клясичныхъ богôвъ, безъ котрыхъ въ псевдоклясичнôй поезіи не могло обôйти ся. То була причина, длячого Котляревскій выбравъ собѣ предметомъ Енеиду. За нимъ пôйшли всѣ прочіи украиньскіи писателѣ, а клясицизмъ зникъ, якбы николи у насъ не бувъ. Що Котляревскій причинивъ ся тымъ зворотомъ дуже много до пôддвигненя народнои литературы, признае каждый кто може пôзнати превосходство нашои литературы зачавши ôтъ Котляревского ôтъ тои, що була передъ нимъ. Надъ чимъ у инныхъ народôвъ трудило ся много писателѣвъ, того доконавъ у насъ самъ Котляревскій! Наконецъ бувъ Котляревскій писателемъ на часѣ. — Ôтношенье украиньского народа до его козакôвъ представляе намъ въ 18. вѣцѣ сумный видь. Козаки выйшовшû колись зъ середъ народа довго не розличали ся ôтъ него ничимъ, кромѣ занятімъ. Коли въ цѣлôй Европѣ ширила ся що разъ то бôльше пропасть межи такь званою аристокраціею и демокраціею, на Украинѣ каждый готовъ бувъ положити голову за права цѣлого народа, а народъ стоявъ въ оборонѣ каждого зъ осôбна. Наконецъ улягла и тая часть Европы загальнымъ понятіямъ. Польскій аристократизмъ 17. вѣка завладѣвъ впередъ гетманами и ихъ найблизшими урядниками, а потôмъ ширивъ ся що разъ дальше, доки не выдѣлилась зъ помежи козакôвъ осôбна кляса панôвъ,

Онишкевич Г. Иван Петрович Котляревский — VI

котріи тримали себе за щось высшого ôтъ простолюдина и старали ся во всѣмъ наслѣдовати заграничный тонъ. Пôсля Мазепы видимъ вже ясно утѣснителей — панôвъ и утѣсненый народъ — вельможныхъ и мужикôвъ. Загальный смакъ попсувъ ся. Украиньскіи паны, обогатившіи ся до непôзнаня, приняли чужій стрôй, чужіи звычаи и обычаи, и чужій языкъ; все, що було народнымъ, выдавало ся имъ грубымъ, простымъ и понижаючимъ: они смѣялись надъ нимъ, забувши, що смѣютъ ся властиво самû надъ собою. Но и простый народъ не задивлявъ ся инакше на панôвъ. Чудовищніи строи, вымушене житье и ...ней такъ скажу — слѣпое малпованье, мусѣло выдати ся смѣшнымъ шануючому старину народови, и тымъ смѣхомъ осолоджавъ ôнъ свою недолю. Середъ такихъ взаимныхъ отношеній не бракло на екстремахъ, взбуджаючихъ загальный смѣхъ, а тіи отворили обширне поле для гумористики, котра въ такихъ разахъ робитъ найлѣпшу прислугу, абы поправити попсутый смакъ. Въ тôмъ то часѣ появляе ся Котляревській съ своимъ гумористичнымъ талантомъ, мовбы умысно пôсланый на то, абы отворити пôдупавшимъ людемъ очи; ôнъ умѣе добре пôдглянутн ошибки своихъ ровесникôвъ и смѣе ся надъ ними дотепно и ущепливо. Въ тôмъ взглядѣ зробивъ ôнъ таку саму прислугу, якъ въ польскôй литературѣ Ignacy Krasicki, уродовшій ся тôлько 34 лѣта передъ Котляревскимъ и выступившій въ тôй самôй цѣли, именно, абы направити попсувшій ся смакъ.

Украиньскû писаня Котляревского суть: 1. Енеида. Першû еи три части написавъ авторъ, якъ самъ говоривъ, около 1798; до року 1809. скôнчивъ четверту часть и поправивъ три першіи; около 1824 и 1825 уложивъ пяту и шесту часть и продавъ право друкованя цѣлои Енеиды надворному совѣтникови Волохину за 2000 рубл.

2. Пѣсня на новый рôкъ 1805. Александру Борисовичу Куракину, губернатору полтавскому.

3. двѣ драмат. піесы: "Наталка Полтавка" и "Москаль чарôвникъ", зъ котрыхъ перша була представлена въ Полтавѣ 1819 р. а друга не много пôзднѣйше. Обѣ они принятû були публикою съ восторгомъ, а имя автора повтаряло ся съ любовію не тôлько на Украйнѣ, але и въ многихъ мѣстахъ великои Руси. Кажутъ, що Котляровскій писавъ тіи піесы для домашного театру князя Репнина; но нравдоподобнѣйше, що ôнъ писавъ ихъ для полтавского народного театру, где самъ бувъ директоромъ. Обѣ ти піесы передавъ авторъ Срезневскому до напечатаня.

Крôмъ того найдено по смерти Котляревского еще слѣдуючû, менше важнû письма въ великорускôй мовѣ:

1. Журналъ военныхъ дѣйствій 2 корпуса ôтъ, 15. новембра до 16 декомбра 1806.

2. Перевôдъ зъ француского: якъ треба приступати до читаня евангелія Луки.

3. Замѣтки о гдекотрыхъ народныхъ обычаяхъ и пр.

Онишкевич Г. Иван Петрович Котляревский — VII

С. Катрановъ каже о украиньскихъ письмахъ Котляревского такъ: "О достоинствѣ его сочиненій говорить лишнее... Кто изъ малороссовъ неразъ плѣнялъ ся этимъ умнымъ и веселымъ, исполненнымъ наблюдательной остроты и въ тоже время глубокаго и свѣтлаго пониманія народной жизни стихомъ Энеиды?! А "Наталка Полтавка", эта художественная по постановке и изложенію піеса, отъ начала до конца изобилующая своими дивными и плѣнительными, за сердце хватающими аріями? Есть-ли подобное, говоримъ только подобное, что нибудь ей въ нашей украинской литературѣ? Все что есть и что было обветшало и уступивъ времени сошло со сцены... А "Наталка" и до сихъ поръ не сходитъ со сценъ, не только нашихъ провинціональныхъ театровъ, но даже и въ столицахъ — она имеетъ полный успѣхъ... Mы уже не говоримъ о томъ неподражаемомъ комизмѣ, который, напримѣръ, на каждомъ шагу проглядываетъ въ Москалѣ-чаривныкѣ, имѣющемъ, въ репертуарѣ почти каждого театра значеніе одного изъ лучшихъ дивертисменовъ... А почему? Потому, что все писанное незабвеннымъ Иваномъ Петровичемъ взято изъ жизни, схвачено съ натуры, да еще нужно прибавить, съ неподражаемымъ, чисто талянтливымъ искуствомъ.... Не дорогъ-ли становится послѣ этого намъ малороссамъ, Иванъ Петровичъ Котляревскій и не возвышяютъ-ли его, его произведенія, на степень истиннаго поэта, и притомъ поэта двигателя?!" (Катр. стор. XII).

Я признаю, що Катрановъ мѣстцями пересадивъ вартôсть творôвъ Котляревского, но все таки его слова служатъ доказомъ, що Украина инакше задивляе ся на першого свого поета, якь Кулишь. При оцѣненю поезіи словяньскои мы не можемъ тримати ся строго тыхъ правилъ, якіи поставили трансцендентальніи естетики нѣмецкіи; мы мусимо руководити ся правилами Паляцкого, Либельта, Кремера и Дастиха, которû опираютъ ся на засадахъ чисто народныхъ, маючихъ много подôбности до старогреческихъ, а тогды нашь судъ буде цѣлком инакшій.

Длячого Котляревскій взявъ ся за Енеиду, н длячого писавъ травестію, сказано висше. Ту треба додати, що тôлько такіи рѣчи могли тогды подобати ся; чимъ иннымъ не бувбы заинтересовавъ тогдышнои публики, чого доводомъ третій нашь писатель зъ ряду, Гулакъ-Артемовскій. Котляревскій не числить ся до тыхъ поетôвъ, котрымъ придаемъ епитетъ "вѣщій", длятого ôнъ не вознѣсъ ся высоко надъ окружаюче его товариство, але представлявъ рѣчи, якъ зъ своего становиска на нихъ задивлявъ ся. Но не можна пристати на мнѣніе Кулиша, котрый каже, що ôнъ завзявъ ся бувъ своею Енеидою высмѣяти бѣдный простый народъ. Мы вже видѣли, що Котляревскій и въ высшихъ товариствахъ не переставъ вытикати тогдышнихъ ошибокъ; вь Енеидѣ же ôнъ выступае тôлько противъ козацтва, котре вывелось въ высшихъ сферахъ въ аристокрацію, а въ низшихъ въ простацтво, а не противъ народа. Ôнъ пригадуе козакамъ, що они суть: тамтымъ — що не

Онишкевич Г. Иван Петрович Котляревский — VIII

маютъ чого погорджати народомъ, бо они самû зъ него вийшли, а тымъ — що они яко заступники руского рыцарского стану не повиннû забувати, що для нихъ не пристоитъ такъ дуже морально упадати. А що они истинно були морально пôдупали, видимъ зъ того, що Котляревскій вытыкае имъ піяньство, гультайство, легковѣрнôсть, забобоны, зліи привычки и т. п., що все въ певнôмъ взглядѣ и нынѣ еще межи нашимъ народомъ подыбати можна, хотяй такъ нынѣ якъ и тогды причины того упадку не лежали въ народѣ, але гдеинде. Самъ украиньскій народъ давъ найлѣпше свѣдоцтво Котляревскому. Его Енеиду читали не тôлько помѣщики, шляхта и льокаи, якъ думае Кулишь, але и простû люди, если тôлько умѣли читати. Вѣсть о нѣй розôйшла ся по цѣлôй Руси; навіть козаки, перейшовшіи за Дунай до Турціи, не могли нею натѣшити ся, а спôткавши ся разъ съ авторомъ, называли его батькомъ рôднымъ и просили, абы ишовъ до нихъ, они зробять его старшимъ. Гдекотрû мѣстця зъ Енеиды повторяють ся многими Украинцями на память, а поединчіи мысли уживаютъ ся вмѣсто пословиць! "Ктоже ошибся?" пытае ся одинъ зъ противникôвъ мнѣнія Кулиша, "кто больше правъ: общество-ли, относящее ся къ личности поэта и его произведенію съ уваженіемъ и любовью, или — критика, подвергнувшая и личность и произведеніе Котляревского безусловному осужденію?" (Осн. 1861. II).

Зъ Енеиды показуе ся, що Котляревскій умѣвъ надзвичайно легко писати стихи, хотяй бесѣда его не совсѣмъ чиста, бо часто мѣшае слова и окôнченя великорускû, що однакъ въ травестіи не такъ дуже разить. Не ма у него высшого поетичного вдохновенія, але за то гуморъ незрôвнаный, сатира невымушена, оповѣданье легке и основна вѣдомôсть того, о чѣмъ пише. Розмѣръ у него, якъ и въ нашихъ на родныхъ пѣсняхъ, тоничный, но якъ на нещастье стопы ямбичнû, для руского уха не дуже пріятніи. У Котляревского видимъ такожь бракъ объективного идеализму, длятого ôнъ во всѣхъ своихъ творахъ впадае часте въ карикатурнôсть або зъ другои стороны въ афектацію н сентиментализмъ. Всюда являе ся у него природный талантъ, велика плястика, много житя, фантазіи и гумору, много силы, енергіи въ представленю характерôвъ; але зъ другои стороны бракъ литературного смаку, супокою, гармоніи, природности, высшого полету и въ его индивидуальности лежаща ексцентричнôсть, черезъ що его особы стають ся не разъ або реально-фантастичными або поетично-идеальными. Замѣтити тôлько треба, що карикатура въ травестіи дасть ся оправдати.

Наконецъ роблю увагу, що Енеида называла ся первобытно "перелицьованная" т. е. переиначена, а не "переложенная", якъ называють въ пôзнѣйшихъ выдяняхъ, авторъ еи не перекладавъ, т. е. не переводивъ, але такъ переиначивъ, що она перестала бути Виргилевою.

Пѣсня на новый рôкъ не мае въ литер. взглядѣ великои ваги.

Онишкевич Г. Иван Петрович Котляревский — IX

"Наталка Полтавка" становить другу часть до Енеиды. Коли въ Еиендѣ показавъ Котляревскій темніи стороны злившого ся съ народомъ козацтва, пôдупавшого не по своѣй воли, то ту пригадуе намъ, що межи тымъ народомъ суть еще здоровіи зерна (Нат. Пет.), истинно красніи характеры, котрыхъ и въ палатахъ тяжко побачити. Не на смѣхъ заслугуе той народъ, але на помилованье, на помôчь, абы мôгъ пôднести ся зъ упадку. Передъ всѣмъ же усунути бы выпадало здеморализовану старшину, котра або ссе народъ якъ пявка (Тетерв.), або есть до всеи бѣды привôдця" (Маког.) Котляревскій видѣвъ, що тогдышня старшина занадто народ ви допѣкала, длятого и вкладае Выборному слѣдуючû слова въ уста: "За те намъ простому народови буде добре, коли старшина буде богобоязлива и справедлива, не допускатиме письменнымъ пявкамъ кровь изъ насъ смоктати" — Характеры обохъ головныхъ осôбъ, Нат. и Пет., суть удачно перепровадженû; Котляревскій показавъ на нихъ, якъ докладно ôнъ знавъ людское сердце. Наталка, женщина, обѣцяе вправдѣ матерѣ, що пôйде за першого лѣпшого жениха, но ледво показуе ся Петро, она забувае на даное слово и дае ся унести струямъ чувства; она не може придушити, своеи любови на все, бо любовь грае у женьщины головну ролю. — Противно Петро; и ôнъ любитъ Наталку щиро; ôнъ перетерпѣвъ для неи много и думавъ, що вже есть у цѣли. Но коли ходитъ о то, абы выповнити высшій законъ, — послушеньство матери, ôнъ не слѣдуе чувству, але уступае добровôльно, бо любовъ грае у мужчины пôдрядну ролю, — Менше удачно перепровадженû суть характеры прочихъ осôбъ, а що особливо въ очи впадае, то несподѣване розвязанье драмату. Авторъ зовсѣмъ не умотивовавъ, длячого возный при кôнци зробивъ ся такій добродушный м ôтступивъ ôтъ зачатого дѣла.

Въ водевилю "Москаль чарôвникъ" представлений Москаль занадто пересадно, а Чупрунъ не вѣрно. Послѣдный яко чумакъ бувавъ много въ свѣтѣ, длятого дивно, якъ мôгъ его Москаль такъ легко обманути. — Прочіи уваги що до тыхъ двохъ піесъ зробленû высше.

Выданя Котляревского творôвъ були до теперь слѣдуючû:

1. Енеида, на малороссійскій языкъ перелиціованная И. Котляревскимъ. С. Петербургъ. 1798. — Въ тôмъ выданю находятъ ся тôлько три першіи части, надрукованіи накладомъ помѣщика М. Парпуры.

2. Той самъ накладчикъ ôтдруковавъ еще разъ перше выданье 1808 р. — Оба тіи выданя маютъ много ошибокъ и друкованû безъ позволена автора.

3. Окôнчивши IV. часть Енеиды и поправивши три першіи, посвятивъ Котляревскій свôй трудъ помѣщику полтавскои губерніи Семену Михайловичу Кочубею, а той ôтдруковавъ ю въ Петербурзѣ 1809 р. съ тою самою надписею, яка була въ 1 и 2 выданю.

Онишкевич Г. Иван Петрович Котляревский — X

4. 1842. р. выдавъ цѣлу Енеиду въ VI. частяхъ Волохинъ въ Харковѣ, але вже съ надписею: Виргиліева Енеида, на малороссійскій языкъ переложенная И. Котляревскимъ.

5. 1837. р выдруковавъ Срезневскій въ Украиньскôмъ сборнику Наталку Полтавку.

6. Всѣ украиньскіи писаня Котляревского съ его портретомъ и картиною будыночка его въ Полтавѣ выдавъ Кулишь въ Петербурзѣ 1862. р. — Есть то найлихше выданье творôвъ Котляревского, якіи коли появили ся, повне перемѣнъ и новостей, о котрыхъ авторови и не снило ся. Кулишь поперероблявъ цѣліи уступы на свôй стрôй, а що му неподобало ся, то опустивъ. Здае ся, що ôнъ хотѣвъ зробити зъ творôвъ Котляревского якусь читанку для народа?!

7. Найлѣпше выданье есть до теперь: И. П. Котляревській. Собраніе сочиненій на малороссійскомъ языкѣ. Издано подъ редакціей С. П. Катранова. Kieвъ 1875.

Майже всѣ тіи выданя друкованû правописею великорускою, якъ писавъ п. пр. Шевченко: кажде польске у ôтдано черезъ ы, а кажде і черезъ и. Тôлько Кулишь друковавъ своею фонетикою. Но Котляревскій не писавъ ни однымъ ни другимъ способомъ, але уживавъ такъ якъ мы и и ѣ на своѣмъ мѣсци, и пр. листикъ а не лыстыкъ, жинки а не жинкы; гнѣвомъ а не гнивомъ або навѣть гнывом.

Я тримавъ ся въ Енеиде выданя 1842. р.; Наталка Полтавка ôтдрукована зъ Катранова; пѣсня на новый рôкъ зъ Кулиша и Головацкого (Пчела 1849.), а до Москаля чарôвника служило за пôдставу выданье Кулиша, бо инчого не ма, длятого за вѣрнôсть не ручу, такъ якъ и при всѣхъ прочихъ писателяхъ, котрыхъ творы передрукованû зъ выдань Кулиша.

Замѣтити треба, що въ Енеидѣ зъ 1842 р. не писано въ 3 особѣ ь только ъ, п. пр. лежитъ, граютъ (якъ у насъ); въ Нат. Полт. не ма одностайности, но все таки больше подыбуемъ ъ; у Кулиша розумѣе ся що всюда стоитъ ь. — Я не отваживъ ся спровадити все на одинъ лядъ!

(Литература: Основа. 1861. I. и II. — Пчела 1849. — Выданье творôвъ Котл. Катранова. — Читанка для высшои гимн. II. — Словниця українськоі мови. Ф. Пискунова 1873.).