Мои воспоминания о Николае Лысенко

Ївна Щербаківська-Кричевська. Мої спогади про Миколу Лисенка

Публікується за виданням: Ї. Щербаківська-Кричевська. Мої спогади про Миколу Лисенка // Нові дні, вересень (стор. 12-16), жовтень (стор. 7-12), 1957

Видання надано Олександром Савчуком.

Підготовка до публікації і складання покажчика імен — Борис Тристанов. Текст подається без будь-яких виправлень.

Нові дні, вересень — 12

Ї. ЩЕРБАКІВСЬКА-КРИЧЕВСЬКА

Мої спогади про Миколу Лисенка

Переді мною лежить невеличкий жетон, зроблений на зразок старовинних українських жіночих окрас — дукачів. На ньому вибито погруддя з підписом: "Іван Котляревський. 30 Августа 1903".

Це один з небагатьох іменних жетонів, вибитий комітетом по вшануванню пам'яти Котляревського для учасників свята з приводу відкриття пам'ятника поетові.

Цій дрібничці п'ятьдесят чотири роки... Пережила вона майже всіх учасників того свята, пережила й того, кому була призначена.

Скільки спогадів збуджує ця дрібничка! Ціла доба, така відмінна від сучасної, постає в уяві...

На це свято — відкриття пам'ятника Котляревському — з'їхалося до Полтави багато української свідомої інтелігенції. З усіх кінців України з'їхалися: з Галичини, з Кам'янця, з Вінниці, з Житомира, Чернігова, Катеринослава, Одеси, і особливо багато — з Києва й Харкова.

Це було свято об'єднання українців у ті часи важких національних утисків.

Українська мова? — Вона лунала тільки по селах. А по містах ви могли почути її лише на базарах, та ще на концертах хору Лисенка чи в українськім театрі, де ще доводилося наперед прослухати водевіля російською мовою — такий був закон.

А із шкіл та наукових установ українська мова була рішуче виметена московською мітлою.

Але дух національного спротиву жив і не гас в українському народі. Жила віра, що колись прийде час і цей спротив та неперестанна боротьба неминуче приведуть до перемоги над московським насиллям.

Я маю свої спогади про Полтавське свято 1903 року. Яка була моя роля в цьому грандіозному святі українського об'єднання, спитаєте ви? — Вона була дуже невеличка: я була просто хористкою-альтом з Лисенкового хору, що виступив на цьому святі. Коло моїх спостережень, як скромної хористки, було невеличке й зафарбоване дрібничковими інтересами цього мого тодішнього фаху. Наперед прошу в читачів вибачення за це.

Я мушу сказати кілька слів про Лисенка та його хор.

Микола Віталієвич Лисенко був у ті роки ще досить енергійний. Не беручи його як композитора, а як людину, треба сказати, що він був перш за все гуманіст, демократ і висококультурна людина. Широка терпимість до чужих поглядів, тонка делікат-

Нові дні, вересень — 13

ність — це все робило його надзвичайно приємною людиною.

Особливість Миколи Лисенка, його внутрішньої суті, була в тім, що культурний, по-європейському вихований, він був просякнутий народнім духом глибоко і щиро. У своїй композиторській творчості він умів виливати й передавати, як ніхто інший, усю красу й велич національного характеру української пісні.

І ми — учениці його фортепіянової кляси і весь хор, — усі ми ставилися до Миколи Віталієвича майже з побожністю.

Диригуючи хором, він увесь горів. Часто під його диригуванням ми так захоплювалися співом і виконанням, що переживали хвилини високого душевного зворушення. Ці хвилини були такі прекрасні, так насичені чистою красою! Спільні переживання об'єднували нас, хористів, людей, здебільша навіть незнайомих між собою.

Ми майже ніколи не пропускали жодної репетиції. Ні дощ, ні мороз або ожеледь, ні завірюха нас не затримували. А з нас же ніхто плати не отримував за спів, і більшість хористів жила у віддалених районах Києва. Всі ми любили Миколу Віталієвича і свій хор.

*
*     *

Був гарячий і сухий серпень 1903 року.

Я в той час була у батька на селі. Якось у неділю до нас туди приїхав адміністратор хору Лисенка, Яків Петрович Гулак-Артемовський. Він зразу засипав мене всякими новинами. Справа в тім, що Лисенка з його хором запросили на свято Котляревського в Полтаві. Микола Віталієвич написав уже й чудесну кантату на слова Шевченка: "На вічну пам'ять Котляревському", для хору й оркестри. Так! Для оркестри з сорока осіб! А яка кантата! Ми беремо два вагони: один для хору, другий — для музик. Ну, звичайно, Микола Віталієвич поїде в першій клясі. Іванові Матвієвичу Стешенкові замовили реферата про творчість Котляревського. А в Полтаві, крім Земства й міської управи, які сприяють організації свята, є ще й спеціяльний комітет; на чолі його стоїть такий енергійний і самовідданий чоловік, юрист з фаху — Дмітрієв. Це він із нами, тобто з Лисенком листується у справі концерту і дає нам "карт бланш" на всі витрати. Все буде оплачене. Аби тільки все було зроблене якнайкраще, на європейський лад, бо запросили ж силу гостей і з України, і з Галичини!

— Ви мусите приїхати негайно до Києва! — каже Гулак. — І Микола Віталієвич і Галя (донька Лисенкова) вас ждуть!

Мій батько протестує. Ні! Він мене не пустить! Щоб донька його десь там поневірялася з хором при переїздах і в Полтаві?! Ні! Цього не буде!

Гулак спалахує: "Що ви! Яке поневіряння?! У нас усе буде якнайліпше! А для вас, панотче, є в мене спеціяльне доручення від Миколи Віталієвича: все вже передбачене. Микола Віталієвич списався з Дмітрієвим і той запрошує вашу доньку разом з Миколою Віталієвичем і Галею перегостювати ці кілька днів у Полтаві у нього, у Дмітрієва ж. А нам, хорові, відводять одну з найкращих шкіл у Полтаві. Не заперечуйте, отче! Ось я вже привіз і альтову партію, щоб Євгенія Михайлівна проглянула. Репетиції хору й оркестри йдуть у нас підсиленими темпами, тільки альтів замало. При оркестрі їх не чути. Вам просто необхідно бути! І беріть своє українське вбрання: комітет просить, щоб хор неодмінно виступив в українських костюмах".

Мені так хочеться їхати... Я благально дивлюся на батька і він, нарешті, згоджується.

За кілька днів я вже знову в Києві, у Лисенків.

Середня донька Лисенків, Галя, моя давня приятелька, сердечно зустрічає мене. Декілька днів, що лишилися до від'їзду, ми з нею ділимо між пробами хору й шиттям оксамитних корсеток для наших костюмів.

Галя Чикаленківна, що вкупі зі мною вчиться у фортепіяновій клясі у школі Лисенка, радо клопочеться, збіраючи для мене різні дрібні окраси української національної одежі. Плахта моя простенька й негарна; Чикаленківна позичає для мене гарну плахту в Насті Грінченкової. Тепер уже все гаразд, хоч мені й неприємно ходити в позиченому.

Нарешті — від'їзд.

Їхали ми нічним поїздом, щоб не губити дня. У вагоні було душно і всі вікна були відчинені. Всюди точилися веселі розмови, жарти, співи. Жіноча половина хору заняла місця зараз із приходу. Ми з Галею сіли під вікном на протязі і радо підставляли обличчя під свіжий вітерець.

Аж ось, коли галас у вагоні набрав особливої сили, увійшов Гулак і підняв руку догори:

— Ану, панове-громадо, ша! Замовкніть на хвилинку!

— А що?

Нові дні, вересень — 14

— А то, що в цьому таки потязі їдуть і галицькі гості. За яку хвилинку один чи два з них перейдуть через наш вагон, щоб привітатись із Лисенком. Отож... Добродію Шереметинський, менший! Та замріть же на хвилинку із своїм басом! ... Так ото ж, будьте чемні й не заступайте дороги в проході! Тай утихомиртесь трохи!

— А хто саме їде з Галичини? — зацікавився хтось із хористок.

— Дуже гарний і молодий професор Львівського університету, Кирило Студинський, і також гарний, стрижений, голений, кучерявий священик.

— Як то? Стрижений і голений, та ще й священик?

— А так! Стрижений, голений ще й у сурдуті!

— Та що ви кажете?!

— А ви що думаєте? Галичина — це ж не Рассєя! Ну і хто ж там з басів так регоче, ніби бондар бочку набиває?..

У цей час рипнули двері і з темряви показалась якась постать. Усі замовкли й розступились.

— А бий його коцюба! — викрикнув хтось із тенорів. — Та це ж гобойник Фарфурнік із нашої оркестри!

— Га-га-га! Го-го-го! — Знявся загальний регіт. Хористи почали обмінюватись жартами з маленьким музикою.

А в розчинені двері в цей час непомітно увійшла якась нова постать. Невисокий, коректного вигляду, молодий чоловік почав протискатися крізь натовп хористів.

— А, пане професоре! — підскочив до нього Гулак і, докірливо оглядаючись на хористів, повів його через вагон.

Я вистромила голову у вікно, намагаючись розглядіти в нічній пітьмі нові для мене краєвиди Полтавщини. Назустріч мені неслася нова темрява і дим та пара з паротягу.

Хористки намагалися відгородити свій відділ простиралами. Їхати не так уже й зручно, але що там: тільки одна ніч!

Ми з Галею стелимось на верхніх лавах і пробуємо заснути. Колеса ритмічно гуркочуть: "Ля-До-Мі! Ля-До-Мі!" Тенори тихенько співають десь у кутку: "Наші шаблі заржавіли, мушкети без курків, а ще серце козацькеє не боїться турків!"

... Рука під головою заміняє подушку; вітрець приємно повіває з відчиненого вікна. Як добре!

— Женю! Женю! Прокиньтесь! — термосує мене за плече Галя. — Прокиньтесь, погляньте, яка краса!

Я підвелась і глянула у вікно. Був ранок. Поїзд ішов долиною, укритою де-не-де соснами та вільхами. Десь позаду поїзда відбігали від нас осяяні сонцем гори. Хатки, розкинуті по горі, були такі веселі в ранішнім сонці! Зелень така буйна та яскрава! Село ніби сміялось, утікаючи від нас. А ще мить і поїзд звернув убік, а село зникло з очей. Ми їхали долиною сріблястої річки. Соковиті трави, буйні кущі, соснові гаї, ліси, переліски...

— Що це за місцевість? — питає Галя.

— А це Миргородщина, — озвався хтось із другого кутка. — То була Устимівка, що на горі, а це зараз будуть Яреськи. Це — край Гоголя. Тут є десь село Яновщина, чи що; там він і родився. Яреськи — надзвичайно гарна місцевість; сюди і з Петербургу люди на літо приїздять!

Ми всі встаємо, умиваємось та чепуримось перед Полтавою.

Тепер я знову висовую голову у вікно і помічаю, що хатки на Полтавщині трохи відмінні від звиклих мені правобережних: обставлені піддашшями на стовпах, а соломою криті гладенько, без гребенів і китиць, як у нас на Київщині.

Дмітрієв зустрів нас дуже тепло. Дружина його й діти були десь на курорті; нам з Галею приділили простору, гарно вмебльовану спальню пані Дмітрієвої. Поруч, у прохідній кімнаті, уже були приміщені дві приїжджі: професорка петербурзьких Бестужівських курсів, Олександра Єфіменко, та наша письменниця — Леся Українка (Косач). Обидві такі серйозні та скромні, так просто й невибагливо вдягнуті. І Галя, і я почуваємо себе біля них ніяково. Нам здається, що ми такі маленькі, дрібненькі, такі дурненькі, порівнюючи з ними... Ми намагаємось якнайменше заважати їм, якнайменше звертати на себе увагу, особливо коли нам доводиться переходити через їхню кімнату.

Через прочинені двері нам чути розмову: — Я стрічала сьогодні Людмилу Михайлівну*) — каже Леся Косач. — Вона зупинилась у своїх родичів Булюбашів. Десь тут і моя мама [Олена Пчілка] приїхала. І Стешенко. Але мене найбільше цікавить Горленко.

— Аякже! І він уже приїхав!

— Дуже цікава й культурна людина... І як добре володіє мовами!

— А не знаєте — Багалій*) приїхав?

— Ні, не знаю... Не чула...

За порадою Дмітрієва, Микола Віталієвич скоро по приїзді повів нас на художню виставку, спеціяльно відкриту з нагоди свята. Там були виставлені твори ліпших українських мистців: Порфирія Мартиновича, Сергія Васильківського, Василя Кричевського, Фотія Красицького, Їжакевича, Опанаса Сластьона, Ярошенка та інших. По дорозі я придивлялась до Полтави. Вона здавалася мені скромнішою і більш провінційною, ніж я чекала.

При вході до будинку, де була виставка, я на хвилинку зупинилась на східцях — поправити черевика. Микола Віталієвич з кимсь забалакався на порозі.

— А ось, панночко, — звернувся він до мене, — раджу вам познайомитись з архітектом і малярем Кричевським! Він тут і виставку влаштовував, і свої праці виставив, і всі нам покаже.

Випроставшись, я зустрілась поглядом з очима, що проникливо дивились на мене. Дивились пильно, глибоко, немов зазираючи в саму душу.

Зараз же у вестибюлі Лисенка оточили полтавці й повели його кудись, а ми з Галею залишились із Кричевським. Виставка була справді цікава. Було

*) Письменниця Старицька-Черняхівська.

*) Професор Харківського університету. Історик.

Нові дні, вересень — 15

багато учасників, багато картин. Кричевський познайомив нас із стареньким Мартиновичем, що зайняв своїми творами — ілюстраціями до "Енеїди" чималий куток великої залі. Крім них він дав багато цікавих і характерних селянських портретів та кілька жанрових малюнків. Далі підійшов до нас скульптор Позен, автор пам'ятника Котляревському, що мав бути відкритим після завтра, і ще декілька чоловік. Кричевський нас з усіма познайомив і ми почали ходити по виставці невеличким гуртом. Говорилось багато, а про що саме — не пригадую, бо я була захоплена розгляданням картин. Запам'ятались мені малюнки Красицького та краєвиди Кричевського. Я звернула увагу, що найбільше публіки стояло перед чиїмсь великим полотном, на якому був намальований босий Лев Толстой, що ніби сіяв зерно на свіжій ріллі.

— Літературний мотив найбільше притягає публіку, — завважив Позен.

— Бо наша публіка ше не доросла до того, щоб розуміти й критично ставитись до мистецтва, — сказав хтось із нашої групи.

— Публіка не розрізняє між тим, що саме намальовано, і тим, як воно намальоване. Ця, наприклад, картина намальована препогано, але тут уміщена літературна знаменитість, — навмисне підсилюючи голос казав наш компаньйон. Глядачі, що стояли перед босим Толстим, почали озиратись на нас.

— "Сєйтє разумноє, доброє, вєчноє! Сєйтє! Спасібо вам скажет сєрдєчноє... ілі наплюйот на вас русскій народ!"

Позен з Кричевським посміхались.

— "Хто це?" — тихенько спитала я Кричевського.

— Це чудесний чоловік і критик мистецтва, Василь Горленко, — відповів він.

— Почекайте... Він, бува, не писав у "Кієвской Старінє"?

— Той самий.

Я з цікавістю подивилась на Горленка. Нічого інтересного зовні. Обличчя кругле, "як гречаник", невиразне. Тулуб тендітний, а голова велика. Мимохіть виникає думка, що в цій великій голові і мозок мусить бути не абиякий.

Ми ще довгенько ходили по виставці, поки не зайшов за нами Лисенко. Здається, як пригадую, пізніше відбулася в театрі наша генеральна репетиція з оркестрою.

Рознеслася вістка, що адміністрація заборонила виголошувати привітання на святі українською мовою. З приводу цієї заборони у Дмітрієва увечері зібралося засідання українських громадян із гостями, запрошеними на свято. Простора заля була заповнена старшими громадянами, а нам, молоді, винесли кріселка в передпокій, щоб ми хоч здалека могли чути обговорення справи. Через прочинені двері тісно набитого молоддю передпокою нам було видно тільки частину чільного боку залі. Гулак підсів до нас і тихенько почав робити пояснення.

— Ось той поважний, сивий джентльмен, що так приємно посміхається, — це посол віденського Райхстагу, Омелян Романчук. Але він не просто посол, а "презус" — заступник голови (є чим утерти носа місцевій кацапській адміністрації: "От що, а не то що!"). А той елегантний красунь — то професор львівського університету Студинський, той що був у вагоні. А отам — високий, гарний, з таким артистичним виглядом — це панотець і музика, Остап Нижанківський. Отой чорнявий, довгообразий, такий немов несміливий — чи видно вам? — оцей, що заріс бородою, — це Василь Стефаник. Письменник. Пригадуєте "Дай Боже здоров'я корові"? А там — високий огрядний, такого вельможного вигляду, з довгими звислими вусами — це представник од Чернігівського земства, Ілля Шраг. Картинна фігура! Отой білявий, опецькуватий, незадоволений, що все намагається перебити кожного промовця — це харківський юрист Міхновський. Завзятий самостійник! Тут повинен бути й міський голова, Трегубів, але я його не знаю. Він офіційно завідує відкриттям пам'ятника. Йому, як сватові, належиться і перша чарка й перший кий! А київ йому від місцевої адміністрації не оминути! Он бачите, як метушиться Міхновський! Мабуть пропонує втяти якогось урочистого скандала. Він, кажуть, на це великий майстер.

Слова промовців до нашого куточка майже не доходили. Романчук, як і личило "презусові", зберігав на обличчі офіційну усмішку, як на архаїчних грецьких скульптурах. ІІІраг, високо піднявши дугасті брови, щось доводив, твердо і впевнено, а по заклопотаному обличчі нашого господаря Дмітрієва видно було, що він передбачає різні несподіванки. Міхновський, червоніючи і хвилюючись, не стояв на місці, а крутився і все доводив, що найліпший вихід — це почати всім промовцям говорити

Нові дні, вересень — 16

лише українською мовою, а коли промовцеві офіційно зауважать про заборону — вмовкнути і ні слова не сказати російською мовою. Ми напружувалися, щоб краще розчути, що говорилося. У залі, недалеко дверей, почулись упівголоса репліки: "Це буде зрив свята!" "Скандал!" З різних кінців залі піднялось кілька голосів разом.

Ми намагалися розібрати, що вони кажуть, але якраз перед нами сиділи двоє якихось молодят і заважали нам і бачити й чути. Жінка, видно, стомлена, схилила голову й одверто спала. Її чоловік, скандалізований тим, весь час її підштовхував; він упівголоса але досить грубо на неї сварився.

— Будь ласка! — прошепотів мені на вухо Гулак: — Микола Вороний, артист і поет. Хоч він і в українськім театрі грає, але більше в російських офіційних водевілях перед українською п'єсою. А от поет з нього непоганий. Видно, що "Божа милість" на нім іноді спочиває... Але чи ж можна так брутально поводитися з дружиною, та ще й з такою молоденькою?!

Увага моя розбилась. Одним вухом я слухала Гулака, а другим ловила уривки промов у залі і старалась не чути Вороного. В додаток, застуджений на вітрі у вагоні зуб нив, у вусі крутило і я була дуже рада коли, нарешті, засідання скінчилось і публіка стала розходитись.

Коли ми з Галею на другий день уранці встали, нікого вже в хаті не було. Користаючись із цього, я сіла в залі за піяніно і, граючи, забула про все на світі. Зненацька почула я тихенькі кроки і хтось сів за мною в кутку. Хтось прошепотів: "Це — один із найкращих ноктюрнів Шопена!".

Озирнувшись, я побачила Лесю Косач і Стефаника. Я зніяковіла і перестала грати. Тут якраз увійшла Галя і ми з нею пішли відвідати наш хор.

У широкім подвір'ї школи снували сюди й туди хористи, а посеред двору стояла імпозантна фігура артиста Миколи Вільшанського.

— І скажи мені, будь ласка, коли ти не буваєш п'яним? — він давав прочухана якомусь білявому панкові, що хилитався, стоячи перед ним. — Ще ранок, ще й до полудня далеко, а ти вже й на ногах не встоїш! "Папа-мама" не скажеш!

— Знову Вороний! — шепнула мені Галя.

У мене дуже розболівся зуб. Все мені стало немиле. Весь світ, усі інтереси враз одступили від мене далеко. Залишився тільки один цей нестерпучий, гострий біль. Я прийшла додому. У чужій хаті, серед чужих людей я не хотіла нікого турбувати. Закутавши голову, я тихенько лягла, стримуючись, щоб не застогнала. Галя щось мені говорила; пані Єфіменко щось давала мені випити; якусь пахучу рідину на ватці заклали мені у вухо, але біль все не вщухав. Аж нарешті я заснула.

Коли я прокинулась, зуб мій занімів. Так солодко було не чути цього болю, що не хотілось рухнутися, щоб його знову не викликати.

З сусідної кімнати чути було притишену розмову:

— Щоб виступати перед ворожою авдиторією українською мовою, треба поперше мати громадську відвагу, а подруге — добре володіти своєю рідною мовою, бути оратором. А де ж у нас тії оратори? Хто в нас уміє вільно промовляти з трибуни чи з катедри? — говорила пані Єфіменко.

— Нема українських ораторів, бо нема української трибуни, де б вони могли виплекати свій промовницький хист — обстоювала Леся. — Це ж треба виробити звичку — уміти яскраво подати свої думки! І потім — авдиторія, дискусії! Це ж у дискусіях намагнічується душа, виникають ідейні прагнення, бажання "охопити необ'ятне". А в чужій мові душі не вилляш так легко. Трудно, майже неможливо... А дайте нам українську трибуну, тоді побачите, які у нас з'являться оратори! А преса? У нас усе талановите зросійщується, пнеться за всяку ціну знайти собі визнання. Хто зараз у Росії найталановитіший, найдотепніший фейлетоніст? Улас Дорошевич, українець родом! Хто знаменитий адвокат, що отримує гонорари в астрономічних цифрах? Плевако, українець родом! Їх багато, цих знаменитостей, зросійщених українців. Починаючи від Петра Першого ними збагачувалась московська культура.

— Тому то нам і не дає московська влада ні своєї школи, ані катедри, ні трибуни, ні преси, щоб ми всі свої інтелектуальні сили віддавали на користь російської культури — сумно сказала пані Єфіменко.

— А свій нарід щоб занехаяли й заплювали! Це ясно! — Леся закашлялась і втомлено замовкла. Настала тиша.

— Російська школа! — подумала я. — Скільки в нас, завдяки цій зрусифікованій школі, зросійщених письменників... Гоголь, який вважається, поруч Пушкіна, російським генієм... А взяти хоч би пересічних письменників, — Наріжного, Данилевського, Григоровича, Короленка, Потапенка та інших... Усі вони збагатили російську літературу на збиток своїй рідній...

Тишу порушила пані Єфіменко:

— Ви ж знаєте... Я не українка. Я сибірячка... Але мене так вразила несправедливість росіян до українців, що я з'українізувалась і чим тільки можу, тим хочу допомогти відродженню українського народу.

Тут нас усіх покликали обідати. Я боялась їсти, щоб знову не розболівся зуб, але натомість слухала цікавих розмов за столом. Говорили найбільше на злободенну тему заборони виступів українською мовою на святі. Згадували Одинадцятий Археологічний з'їзд у Києві 1899 року, де теж було заборонено доповідати українською мовою, та Харківський Дванадцятий з'їзд минулого року; говорили, що голова цих з'їздів, графиня Уварова — завзята українофобка.

Лисенко засміявся:

— Та це ж у роду Уварових, отой московський великодержавний шовінізм! Пригадуєте Миколаївську "тройчатку": православіє, самодержавіє і народность? Це — програма, яку вперше висловив граф Уваров, міністр освіти Миколи Першого! Я, здається, не помиляюсь, пані професоре? — звернувся він до Єфіменкової.

— Так, так! — підтакнула вона. — І програму цю вітав навіть тодішній квазі-революціонер Чаадаєв, а потім — Хомяков, Язиков та інші слов'янофіли, вірніше — москвофіли.

(Далі буде)

Нові дні, жовтень — 7

Ї. ЩЕРБАКІВСЬКА-КРИЧЕВСЬКА

Мої спогади про Миколу Лисенка

— А я — жартував Лисенко, — як спізниться у мене хтось із хористів, чи трапиться якась заминка в хорі, то все нагадую їм оті "православіє, народность!".

— А "самодержавіє"? — усміхнувся Дмітрієв.

— Та буває, що лаюся й усіма трьома. Тільки рідко.

Леся Українка шкодувала, що мало є публіцистів, які мали б мужність виступити й полемізувати в пресі з приводу московських заборон.

— Але з ким і де полемізувати? — запитав Дмітрієв. — З державою московською полемізувати в московській же пресі? Та ні один цензор не допустить. А як щось і прослизне, то часопис закриють. Ви ж знаєте! В наші часи навіть слово "конституція" не сміють уживати в прилюдних виступах...

Міністр Плеве заборонив! Ви можете вживати в промові тільки натяки на все те, чого прагне опозиційно настроєна інтелігенція.

— Ну, щось іноді й прослизає в оборону "малоросійського наречія", але з тим російські політики не рахуються, — сказала п. Єфіменко.

— А діло "обрусєнія" невпинно посувається. Повільно, але невпинно...

Наш господар повернув розмову в інший бік:

— Факт поставлення пам'ятника Котляревському, —  казав він, — у великій мірі треба завдячувати енергії письменника Горленка. Це він підштовхував полтавське земство й громадянство на це велике діло. А ось зараз він нам знову допоміг. Минулого року на земськім з'їзді були великі суперечки з приводу нового земського будинку. Нам, полтавцям, хочеться, щоб наш новий земський будинок був якийсь особливий, якого ніде нема. Щоб було чим похвалитись перед іншими земствами. Харківський архітект, Кричевський, подав дуже цікавого проєкта

— в українськім стилі. На наш погляд, це якраз те, чого ми бажаємо. А ретроградна частина земців вбачає в цьому проекті мало не підривання держав-

Нові дні, жовтень — 8

них підвалин. Багато було галасу. Але все таки ми перемогли. І тут нам сильно допоміг Горленко. Він упевняє, що земський будинок за проектом Кричевського буде тріумфом національної української архітектури. А з авторитетом Горленка рахуються в нас усі. Якже! Він пише статті з мистецтва в самому "Новому Врємєні"!

— Паскудна газета!

— Згоджуюсь! Але статті Горленкові дуже добрі й цінні! Взагалі у нас, українців, прояви громадського життя інші, ніж у росіян. І підхід до справ інший. У москалів робиться більше брехнею, лайкою, або... насильством.

— А в нас?

— На жаль, у нас часто доводиться обмежуватись тільки високими мріями, а не солідними, обґрунтованими вчинками... Москаль зараз же, ще в паростках, зітне...

*
*     *

Наступного ранку, в суботу 30 серпня (за старим стилем), усі ми пішли дивитись на урочисте відкриття пам'ятника Котляревському.

Велика площа так була забита народом, що ми з Галею і не пробували протиснутись наперед. Стали ми біля якихось берізок на самому кінці площі; здалека бачили, над натовпом, пам'ятник; спочатку він був обкутаний полотном, немов якийсь привид, пізніше полотно впало і відкрився бюст Котляревського на високім постаменті. Що там говорилося й що робилося, ми так і не знали. Нас відшукали хористи: Павловський, Полчевський та Шило і дуже ремствували, що ми з ними звечора не домовилися іти на відкриття вкупі.

— Ми б вас пробоєм провели наперед, — хвалився студент Полчевський. — Пам'ятаєте, як весною на гастролі Шаляпіна в опері?

Народ потроху став розходитись, і ми змогли підійти ближче до пам'ятника, щоб роздивитись.

Знову мені почав боліти зуб. А тут треба було вже йти додому, переодягатись в українську одежу на концерт. Ми розпрощалися й поспішили.

Вдома обидві наші старші сусідки почали нам допомагати. Власне, пані Єфіменко тільки давала поради й дивилася, чи все впорядку, а поралась біля нас Леся Косач. Боляче було дивитись, як вона метушилась, злегка накульгуючи. На всі наші протести вона тільки сміялась:

— Це мені тільки потіха й приємність! Якби я не письменниця була, то пішла б костюмеркою в театр! Ось, погляньте, хіба не гарно? — звернулась вона до Єфіменкової, поправляючи вінка на Галі. Єфіменко сиділа поруч і дивилась, як Леся клопоталась коло нас.

— Гарно! — погодилась вона. — Молодому все гарно! А український національний костюм, особливо дівочий, має свій особливий чар; це таки справді приємно прикладати руки до краси, надавати їй закінчености.

— Який у вас чудесний вінок — з самого яблуневого цвіту! — сказала Леся, пришпилюючи мені вінка.

— І як він панночці до лиця! — сказала мені комплімента пані Єфіменкова, — Шкода тільки, — додала вона, — що у наших дівчат у хорі не чобітки, а черевички. Правда, руденькі й чепурненькі, але все таки не чобітки.

— Якби мені черевики, то пішла б я на музики! — відповіла я Шевченковим віршем.

— Еге! — засміялась Леся, — а в нас на Волині співають: "Черевички панотець подарив, щоб хороший молодець полюбив, а панчішки паніматка дала, щоб хороша в неї дочка була".

— От вам і різниця між правобережними та лівобережними звичаями, — усміхнулась пані Єфіменко.

— А що це у вас? флюс? — спитала, приглядаючись до мене Леся. — І пухлятина ось під правим оком і на оці сльози.

Я призналася, що мені ще й досі болить зуб.

— Як же, ви тепер будете співати? Щось би треба було зробити, чимсь підлікувати. Але тепер пізно починати — пора йти.

Пані Єфіменко знову дала мені якісь ліки.

— Добре, що вам флюс мало помітний. Візьміть із собою якусь хусточку, бо в театрі за лаштунками завжди бувають протяги.

Я взяла з собою легкого газового шарфа; іншого нічого не мала.

*
*     *

При вході до театру мене зупинив архітект Кричевський.

— Чому вас ніде не видно було вчора?

Я промовчала.

— Я думав, що побачу вас. Ану, покажіть ваш костюм... Дуже добре! нема опереткового фальшу, театральщини. Сорочка київська, гарно вишита... Вінок гарний... Все дуже добре! Тепер ось, нате, візьміть оцю зелену плахту і надягніть її.

І він простягнув мені маленький пакуночок.

— Але нащо? Хіба моя плахта погана?

— Ні, не погана, але ця краща. Будь ласка, надягніть її.

— Я не розумію, для чого мені переодягатися?

— Ну, так я вам скажу: я, бачите, хочу, щоб в

Нові дні, жовтень — 9

апотеозі, яку мені доручили поставити, ви стояли спереду, у відповідальному місці. Тепер ви розумієте, чому я так настоюю? Тому прошу вас: візьміть цю плахту; я проведу вас на другий поверх, де вбиралися ваші хористи і ви там переодягнетесь.

— Але зараз початок самої урочистої частини свята! Я спізнюсь!

— Нічого! Я теж спізнюсь! Я вас почекаю і потім проведу в залю.

Я послухалась. Пішла нагору, нашвидку переодяглася, а плахту Насті Грінченкової сховала в шафу хористок.

Урочисте засідання вже почалось, коли Кричевський увів мене в партер і посадив біля Галі Лисенко.

Заля була переповнена; поважна президія сиділа на авансцені. Промовці виступали довгою чергою. Зуб мені болів, у вусі стріляло, в оці крутило і це одтягало і розпорошувало мою увагу. Пригадую тільки, що проф. Студинський говорив своє привітання українською мовою. Він ужив вислову: "Ракета злетіла догори, пукнула й розсипалась чарівними, яскравими вогнями". Пізніше я двічі чула, як промовляв проф. Студинський: у 1926 та в 1939 роках; обидва рази я почула цей самий, знайомий, вислів.

Не пам'ятаю вже, з якими промовами виступали галицькі гості, але ці слова Студинського бренять і зараз у моїй пам'яті з усіми інтонаціями.

Враження такої ракети зробила українська промова Олени Пчілки. Старша, поважна жінка з тихим, але твердим голосом, з металевим блиском і з виразом прихованої сили в очах, виявила більше мужности й громадської відваги, ніж інші наші наддніпрянці і не побоялась категоричної заборони: промовляла українською мовою.

Не пригадую вже, яка була послідовність святочної програми. Здається, після врочистого засідання була коротка перерва, а потім реферат Івана Стешенка про творчість Котляревського. Наступним номером мала йти кантата Лисенка "На вічну пам'ять Котляревському".

На авансцені, перед спущеною завісою, Стешенко читав свого реферата, а по той бік завіси наш хор тихенько займав свої місця. Стоячи на своїм звичайнім місці в хорі, я прислухалась, як Стешенко підкреслював позитивні риси в характері Возного з "Наталки-Полтавки''.

Нарешті, Стешенко закінчив. Аплодисменти. Недовга пауза. Завіса підіймається перед виструнченим хором і зара же, під оплески, на сцену виходить Лисенко.

Моє місце в першому ряду, просто перед Лисенком. Я бачу, як він хвилюється. Зовні він ніби спокійний, тільки незвичайно сильний рум'янець заливає його обличчя та накрохмалена сорочка злегка тремтить на грудях. Непомітно права рука робить знак хреста біля серця. Звиклим оком Лисенко оглядає весь хор і піднімає вгору свою чорну палічку. Я бачу, що для нього в цей мент нічого вже не існує крім його музичних ідей і нас — того органа, того інструменту, через який він передасть свої музичні ідеї слухачам. Це — натхнення?...

На момент палічка, на яку звернені очі всього хору, завмірає. Потім рвучкий рух угору, і "Сонце гріє, вітер віє... " Легесеньким вітерцем проносяться перші акорди кантати.

Ніхто з нас, хористів, не дивиться в темну, роззявлену пащу залі. Все наше нервове напруження, вся наша увага сконцентровані на цій чарівній палочці. Ми відчуваємо й переживаємо те, що співаєм.

Зубний біль занімів; я його не чую.

Як змінюється зміст могутніх музичних фраз кантати залежно від змісту слів! Тут і легкі, смутні акорди, тут і швидкий речитатив запиту ("А де дівся соловейко?"), і мажорні каданси, повні завзяття й відваги там, де згадується про Енеєвих пройдисвітів. А ось — тихі, сумні й протяжні акорди другої половини кантати: "Все заснуло, все сумує, як руїни Трої..."

— Це ж не Троя! Це ж Україна наша! Прибита, пригноблена, зруйнована й обібрана Україна! І як до неї трагічно римується слово "руїна"! Все загинуло... Нема надії...

І раптом — ні! Надія таки є! Спочатку голоси несміливо нагадують про славу: "Все сумує — тільки слава сонцем засіяла!" — "Не вмре Кобзар! Не вмре Кобзар!" — перегукаються окремі групи голосів, упевнено й рішуче. І, нарешті: "Будеш, Батьку, панувати, поки живуть люди, поки сонце з неба сяє, тебе не забудуть!" Весь хор, в непереможнім підсилюванні звуку, виказує всю завзятість, всю неподолану живучість придушеної й поневоленої України.

Фінальні слова розносяться широко й заповнюють театр у могутнім фортіссімо.

Хвилина мертвої тиші в залі. Потім немов зривається ураган. Грім аплодисментів, тупання об підлогу; заля кричить: "Слава! Слава!, Лисенко! Слава!"

Весь партер підвівся з своїх місць, охоплений ентузіязмом. Це вже не холодно-офіційні аплодисменти, не та насторожена публіка, яку я бачила підчас ювілейних привітань.

"Тріюмф!" — кричить мені на вухо моя сусідка, альт Гордасевич, але цей крик тоне в загальному галасі і я чую його як шепотіння: "Який тріюмф!"

Так. Тріюмф! І наш тріюмфатор, Лисенко, справді геніяльний вокальний композитор і диригент. Одна вже ця кантата переконує в цьому. Його музика дійшла до самого серця слухача; слухач в усій своїй масі переживав багатство думок і почувань, які дала йому Лисенкова музика.

Публіка, нарешті, вгамувалась.

Другим номером ішов сольовий виступ тенора Внуковського, з Київської опери. Співав він нову Лисенкову композицію на вірш Куліша: "Удосвіта встав я". Слова "Ой, скоро світ буде, прокинуться люди", здавалися нам пророчими.

Заля ентузіястично вітала співця; вираз пісні: "Віщування нове" набирав актуальности. Здавалось, що ось-ось наші мрії про вільну Україну здійсняться.

Потім ішла друга Лисенкова кантата, менша, теж на Шевченкові слова: "Радуйся, ниво, ниво неполитая!"

Ясно було, що всі ці три номери Лисенко вибрав

Нові дні, жовтень — 10

і скомпонував обдумано: у першій кантаті нагадувалось, що в нашому сумному становищі є ще надія на наше слово й пісню. У Кулішівському вірші передбачається близький схід сонця — розкріпачення нації, і, нарешті, в останній кантаті говорилось про щастя національного розкріпачення, коли всі "посходяться докупи, раді та веселі і пустиню опанують веселії села..."

І ця друга кантата мала великий успіх. Особливо гарне було місце: "Оживуть степи, озера і не верстовії, а вольнії, широкії скрізь шляхи святії..."

Нарешті — кінець. Ми, хор, — вільні. Тільки ще на закінчення програми, мусимо взяти участь в апотеозі.

І вестибюль, і фойє театру були залиті публікою, що прохожувалась, гомоніла, сміялась... Ось молодь обступила високого, кучерявого панотця Нижанківського. Він жартує, усміхається й підписує свої автографи на поштових картках. Ось Старицька-Черняхівська, затягнена в елегантну шовкову сукню, розмовляє з кимсь із земських діячів, поглядаючи на нього в лорнетку. Біля неї — кузина її, білява, довгоноса Лора з чоловіком [Валерія Олександрівна О’Коннор-Вілінська та Олександр Валер'янович Вілінський - помітки на полях видання] і з полтавськими земцями. Он здалека киває нам Стешенко, розмовляючи з якимсь своїм одеським приятелем. Тут і Грінченко, і Чикаленко й інші кияни...

Я вперше чую, що так одверто, не криючись, голосно ллється українська мова. Придивляюсь до цього цвіту української інтелігенції... Чи є тут якийсь загальний тип?... Ні! Трудно сказати, Є і довгообразі, біляві й довгоносі, типу Гоголя й Куліша; є й кругловиді, з м'якими рисами, як у Лисенка. Є гарні, тонкі козацькі обличчя, оспівані в піснях "очі чорні як терночок, брови рівні як шнурочок, личко біле, рум'янеє..." Найхарактерніший тип у старшого покоління: високий зріст, високі чола з дугастими бровами, прямі носи й довгі вуса з підвусниками, як у Михайла Старицького, або як у чернігівського Шамрая [Шрага]...

Що найбільше привертає увагу — це темні очі й брови. І рівні брови, "на шнурочку", і "чорні брови луком". А як наші жінки? Тут їх, на жаль, не так багато, як чоловіків. Теж, здебільшого, "карії очі, чорнії брови"... Хоч ось, Галя Лисенкова має такі чарівні сині, глибокі й замріяні очі.

Думаю, що, мабуть, справжнього українського жіночого типу треба шукати більше на селі.

З натовпу виринають і підходять до нас хористи, що накупили цілі стоси карток з фотографіями нововідкритого пам'ятника.

— Дайте ж нам подивитись! — каже Галя.

Ось пам'ятник з погруддям Котляревського, а ось барельєфи вибиті на боках постаменту. Тут і Еней зі своєю "бандою пройдисвітів", і Наталка

Полтавка з Возним, і сцена з "Москаля-Чарівника".

Деякі картини густо обсипані автографами українських діячів.

— Коли це ви встигли?

— Е, таке свято двічі не буває! Треба момента ловити, бо втече! А знаєте, галицькі гості розказують, що Франко написав чудесного вірша на честь Котляревського. Наприкінці є такі слова:

Довго нас недоля жерла,
Досі нас наруга жре,
Та ми крикнім: — Ще не вмерла,
Ще не вмерла і не вмре!

— Так... воно звучить трохи вульгарно, грубо, але виклик досить рішучий.

— Ех, от би тут заспівати "Ще не вмерла Україна!"

Дзвінок — кінець антракту.

Тепер буде йти "Наталка-Полтавка".

Ми заходимо у залю глядачів; нас із Галею оточують знайомі: Стешенко, Кричевський, ще інші. Всі кажуть, що кантата і хор зробили на публіку надзвичайно сильне, незабутнє враження.

— Хотілось би ще дивитися й слухати, — каже Стешенко.

— Тепер уже в нас говорять про нове свято — про ювілей Миколи Віталієвича, — каже Кричевський. — Це має бути десь перед Різдвом; я обов'язково приїду до Києва на ювілей!

П'єсу ми дивилися з ложі разом з Лисенком. Він веселий, жартівливий. Видно, успіх кантати дав йому повне задоволення.

В "Наталці" виступали найкращі артисти України. Возного грав Саксаганський, виборного — Кропивницький, Наталку — Ліницька, Миколу — Садовський. Хто грав Петра — не пам'ятаю; роля ця непоказна. У такому чудесному ансамблі ще не доводилось мені бачити цієї п'єси. Ліницька була вже трошки заважка для ролі Наталки, але вела свою ролю щиро і без зайвого драматизму.

Артистів зустрічали заслужені овації, безконечні оплески, букети квітів. Діялоги возного з виборним викликали в публіці нестримний регіт. Шаржування в грі артистів не було ніякого. Але варто було тільки постаті возного-Саксаганського показатись з-поза лаштунків, як мимохіть глядачам ставало смішно. Обличчя Саксаганського, його спина; плечі, шия, навіть шалик на шиї й картуз, — без зайвого руху передавали публіці характер переживань возного. А руки й пальці? Переказати цю малопомітну, але таку характерну гру рук неможна. Це треба було бачити.

Нарешті, по закінченні вистави — жива картина: "Апотеоза Котляревського".

Ми знову стоїмо за спущеною завісою; Кричевський розпоряджається. На підвищенні, яких метрів три над сценою, серед квіток і зелені, стоїть пишно вбрана артистка Ліницька. Що символізує вона? Чи це Україна, чи просто собі Наталка-Полтавка?... Нижче її, пірамідою, стоїть частина наших хористів, а ще нижче Кричевський розставляє решту нашого хору, вибираючи ліпші костюми й обличчя для переднього пляну. На допомогу йому приходить Позен. Він говорить нам, хористкам, при-

Нові дні, жовтень — 11

ємні компліменти, потім пізнає Галю й мене й здоровається з нами. Мені так кортить закутатися в свого шарфа і втікти, десь заховатись, щоб не помітили мого флюса!

А Кричевський з Позеном ставлять мене з самого переду, саме там, де моє постійне місце в хорі.

— Держіться отак і дивіться в цей бік, — каже мені Кричевський. Потім він обходить усіх і кожному дає відповідні вказівки.

Далі я нічого не пам'ятаю...

Десь у другій частині Ґетевого Фавста з'являється старенька Турбота, яка тимчасово осліплює його. Мені ж турбота, навпаки, відкрила очі моєї пам'яти. Наступне, що я пам'ятаю — як я метушуся в жіночій артистичній кімнаті, відшукуючи в порожніх шафах плахту Грінченкової, що я її там заховала була. Ніхто з хористок не знає, куди вона зникла. Але ось я бачу в коридорі якихось двох добродіїв дрібноміщанського вигляду, навантажених українським вбранням, поверх якого лежить моя плахта. Хористки пояснюють мені, що ці суб'єкти давали їм українські костюми "напрокат", а тепер забрали їх.

— Вибачте, панове, — звертаюсь я до них. — Це ж моя плахта у вас! Прошу вас віддати її мені!

— Еге! — сміються вони, переморгуючись, — а хто ж нам віддасть нашу, що пропала? Ми своєї не знайшли, то вашу забрали! От і все!

Що ж його робити! Хто ж узяв їхню плахту?! За кого ж це я мушу тепер заплатити своєю?

— Та, мабуть, ніхто й не брав ніякої плахти, — каже мені альт Ілліна, літня вже й солідна пані, — але хто ж зможе заставити їх віддати вашу плахту? Ви ж бачите, що це за типи!

У вестибюлі я зустріла Гулака. Розповідаю йому про випадок із Настиною плахтою.

— Не турбуйтесь, голубонько! Заспокійтеся! Я в Києві зараз же куплю для Насті найкращу плахту, яку знайду на Подолі. Віддам їй і розкажу, що трапилось, а до вас наступної неділі приїду, привезу рахунок і тоді поквитаємось. Згода?

— Ви добрий друг, Якове Петровичу, спасибі вам! Але що ж мені робити з плахтою Кричевського? Як віддати йому його плахту?

— Е, для Кричевського ця плахта "крупний пустяк", як каже Саксаганський. Та й шукайте вітра в полі! Він давно вже пішов на бенкет, влаштований комітетом усім нашим "ноблям і ґран-сеньйорам"!

*
*     *

Другого дня ми всі пізно встали. І Микола Віталієвич, і господар наш зараз же після снідання попрощалися з нами й кудись пішли. Лисенко мав ще залишитись у Полтаві, а ми з Галею почали вкладатися, щоб десь пополудні рушити назад до Києва.

За обідом сиділи самі жінки.

Раніше я кілька раз зустрічався з Лесею Косач у Києві. Ні разу не довелося мені чути так, як тепер, дружніх розмов цієї тихої, захованої в собі жінки. Яка вона відмінна від своєї матері — Олени Пчілки! Ні тої твердої самовпевнености, ні владности. Вона ніби ховається, затушковується. Тепер же вона ніби розгорнулась, розцвіла й говорила вільно, не ховаючись.

Розмови були присвячені вчорашньому святу.

— Я певна, що факт, — говорила пані Єфіменко, —  не суть, а саме факт промови вашої мами українською мовою увійде колись в історію України. Козир-жінка! Нон-конформістка!

— А що це таке?

— А це термін, що виник в Англії, ще в 1662 році. Це — право громадянина сказати "Ні!" там, де він не згоден. В Англії цей нон-конформізм існує як право, а у нас — як "безправіє" чи "беззаконіє", за прояв якого позбавляють свободи. Тому я й кажу, що ваша мама — герой! Її виступ викликав овації всієї публіки.

— Що ж, — відповіла Леся, — там, де думка й слово зчавлені насильством, там жага звільнення народжує захоплення й запал протесту.

Я задумалась. Так. Захоплення й запал протесту!.. Мимохіть згадалось, як минулого року ставили в Києві "Вільгельма Телля". Пригадався той екстаз, ті овації, подібні до вчорашніх, коли публіка підхоплювалась із місць і бурею оплесків реагувала на монологи й репліки артистів. Вона знаходила в їх словах великі думки й переживання, повні протесту проти тиранії, виливала запал свого протесту оплесками...

— Що це ви так замислились, панночко? — раптом звернулась до мене пані Єфіменко, — про що ви думаєте? Скажіть!

Я на хвилинку розгубилась. Що я можу сказати в двох словах?

"Нє рибацкій парус малий — кораблі мне снятся!" — процитувала я з Нєкрасова.

— Браво! — стиха озвалася Леся, — тільки мама моя зараз би вас добре пробрала, що ви цитату

Нові дні, жовтень — 12

вибрали не з українського поета. — І вона всміхнулась.

— Я побачила по очах, що у вас думки не буденні, — серйозно промовила пані Єфіменко.

— Тільки не давайте "угашати" свого духа, — додала Леся, — моя вам порада!

На прощання мені так хотілось подякувати цим двом жінкам, що стали мені такими близькими своїми розмовами. Хотілось кинутись, обняти, поцілувати й запевнити, що ми, молодь, розуміємо їх, високо цінимо; що ми таки будемо боротись і в боротьбі не піддамося. Але внутрішній голос здушив ці емоції: мої поцілунки й признання цим, такого високого духу жінкам, непотрібні: що я для них? Ніщо!

Я чемно подякувала їм за приємне товариство й сердешно попрощалась, далеко заховавши глибші переживання.

На залізничну станцію ми приїхали зарання. Там ішло прощання хористів з чотирома товаришами, що їхали до Харкова — вступати до ветеринарного інституту. Прощання було довге й досить сумне — особливо для Гулака, який турбувався за долю хору.

Підходив потяг. Ми вийшли на перон і почали остаточно прощатись.

— Гей, хлопці! — звернувся Гулак, — заспіваймо востаннє! Публіки, крім нас, тут немає! — і він, вхопивши мою й Галіну валізки, поміг нам піднятись у вагон, підспівуючи:

Поливайте доріженку, щоб не курилася! Гей, гей, щоб не курилася! Розважайте Марусеньку, щоб не журилася!

Потяг поволі рушив, а поруч із ним ще довго бігли чотири хористи, простягаючи до нас руки і махаючи на прощання шапками.

 

   Покажчик імен   

Багалій Дмитро Іванович: 14-9

Васильківський Сергій Іванович: 14-9

Вілінський Олександр Валер'янович: 10-10

Вільшанський Микола Іванович: 16-9

Внуковський Григорій Іванович: 9-10

Вороний Микола Кіндратович: 16-9

Гоголь Микола Васильович: 16-9, 10-10

Гордасевич: 9-10

Горленко Василь Петрович: 14-9, 15-9, 7-10, 8-10

Григорович: 16-99

Грінченко Настя: 13-9, 9-10, 11-10

Грінченко Борис Дмитрович: 10-10

Гулак-Артемовський Яків Петрович: 13-9, 14-9, 15-9, 16-9, 11-10, 12-10

Ґете: 11-10

Данилевський Григорій Петрович: 16-9

Дмитрієв Микола Андрійович: 13-9, 14-9, 15-9, 7-10

Дорошевич Улас: 16-9

Єфіменко Олександра Яківна: 14-9, 16-9, 7-10, 8-10, 11-10, 12-10

Їжакевич Іван Сидорович: 14-9

Ілліна: 11-10

Короленко Володимир Галактіонович]: 16-9

Котляревський Іван Петрович: 13-9, 8-10, 9-10, 10-10

Красицький Фотій Степанович: 14-9, 15-9

Кричевський Василь Григорович: 14-9, 15-9, 7-10, 8-10, 9-10, 10-10, 11-10

Кропивницький Марко Лукич: 10-10

Куліш Пантелеймон Олександрович: 9-10, 10-10

Лисенко Галя (донька Лисенка): 13-9, 14-9, 16-9, 8-10, 9-10, 10-10, 11-10, 12-10

Лисенко Микола Віталієвич: 12-9, 13-9, 14-9, 15-9, 16-9, 7-10, 9-10, 10-10, 11-10

Ліницька Любов Павлівна: 10-100

Мартинович Порфирій Денисович: 14-9, 15-9

Микола Перший: 16-9

Міхновський Микола Іванович: 15-9

Наріжний: 16-9

Нєкрасов: 11-10

Нижанківський Остап Йосипович: 15-9, 10-10

О’Коннор-Вілінська Валерія Олександрівна: 10-10

Павловський: 8-10

Петро Перший: 16-9

Плевако: 16-9

Плеве: 7-10

Позен Леонід Володимирович: 15-9, 10-10, 11-10

Полчевський: 8-10

Потапенко: 16-9

Пушкін Олександр Сергійович: 16-9

Пчілка Олена: 14-9, 9-10, 11-10

Романчук Юліан Семенович: 15-9

Садовський Микола Карпович: 10-10

Саксаганський Панас Карпович: 10-10, 11-10

Сластьон Опанас Георгійович: 14-9

Старицька-Черняхівська Людмила Михайлівна: 14-9, 10-10

Старицький Михайло: 10-10

Стефаник Василь Петрович: 15-9, 16-9

Стешенко Іван Матвієвич: 13-9, 14-9, 9-10, 10-10

Студинський Кирило Йосипович: 14-9, 15-9, 9-10

Толстой Лев Миколайович: 15-9

Трегубів Віктор Павлович: 15-9

Уваров: 16-9

Уварова Парасковія Сергіївна: 16-9

Українка Леся (Косач): 14-9, 16-9, 7-10, 8-10, 11-10, 12-10

Фарфурнік: 14-9

Франко: 10-10

Хомяков: 16-9

Чаадаєв: 16-9

Чикаленко Галя: 13-9

Чикаленко Євген Харламович: 10-10

Шаляпін Федір Іванович: 8-10

Шевченко Тарас Григорович: 13-9, 8-10, 9-10

Шереметинський: 14-9

Шило: 8-10

Шопен: 16-9

Шраг Ілля Людвигович: 15-9, 10-10

Язиков: 16-99

Ярошенко Микола Олександрович: 14-9

Ссылки на эту страницу


1 Нижанковский, Остап Осипович
[Нижанківський, Остап Йосипович] (1863–1919), украинский композитор, хоровой дирижер, собиратель народных песен, организатор музыкальной жизни Галичины и педагог, греко-католический священник
2 Памятник И. П. Котляревскому в публикациях
Публікації у газетах і журналах, спогади учасників свята відкриття пам'ятника, дослідження

Если Вы хотите поддержать сайт

Карта ПриватБанка:
4149 4390 0512 1235