Плен генерала Корнилова в 1915 г.

Микола Бутович. "Полон генерала Корнілова 1915 р."

Публікується за виданням: Микола Бутович. Полон генерала Корнілова 1915 р. // "Вісник". Суспільно-політичний місячник Організації оборони чотирьох свобод України. Нью-Йорк. Рік XII: Ч. 6 (116). Червень 1958. Стор. 26-29; Ч. 7-8 (117-118). Липень-серпень 1958. Стор. 29-31; Ч. 9 (119). Вересень 1958. Стор. 28-29.

Опубліковано у форматі .pdf на сайті diasporiana.org.ua: Ч. 6 (116), Ч. 7-8 (117-118), Ч. 9 (119).

Переведення в html-формат і — Борис Тристанов. Текст подається без будь-яких виправлень. Помилка, допущена редакцією місячника, виправлена.

У числі 7-8 (117-118) за липень-серпень 1958 р. редакція написала: "Через недогляд в попередньому числі випав уривок із спогадів "Полон генерала Корнілова". Уривок мав бути на ст. 30, в правій шпальті, третій рядок згори, а після нього слідує закінчення: "Дорога попри ріку була знищена...", надруковане на 30 стор. ч. 7-8. Редакція перепрошує автора і читачів за недогляд".

Дивись також: "Гибель дивизии Корнилова" // Военно-Исторический сборник. Выпуск 1. М. 1919

М. Бутович

Полон генерала Корнілова 1915 р.

(Уривки зі спогадів)

Авторові цих спогадів довелось у 1915 році бути командиром роти в дивізії, що нею тоді командував генерал Корнілов, а пізніше бути свідком його полону.

Наскільки відомо, ніде у воєнній літературі немає опису цього епізоду. Мабуть, це буде перша розповідь очевидця.

Highslide JS

Недавно минуло 40 років з дня смерти бувшого російського головнокомандуючого генерала Корнілова [Лавра Георгійовича - Т.Б.], що разом з генералом Алексєєвим започаткував т. зв. російську добровольчу армію на Дону. Пізніше та армія перейшла на Кубань, підписавши з кубанським урядом договір про співпрацю в боротьбі проти большевиків. При наступі на Катеринодар, Корнілов був забитий. Поки він жив, співпраця з Кубанським урядом йшла нормально. Після його смерти, за Денікіна, членів Кубанського уряду було повішено.

Годі сказати, як би події на Дону, Кубані й на Україні були розвинулись, як би Корнілов жив. Фактом є, що він не лише дозволив був на українізацію російських частин, але, приміром, як у випадку з майбутнім гетьманом Скоропадським, що тоді був командантом 34 корпусу, настоював на негайній українізації корпусу, як пише у своїх спогадах сам Гетьман.

*     *
*

Пронизливо-мокра весна р. 1915 в Карпатах тримала нашу 48 піхотну дивізію в окопах напроти словацького містечка Зборів на Пряшівщині. Вода від дощів заливала окопи і не було куди її спускати, тому ноги людей пухли так, що чоботи треба було розрізати. Часті були теж випадки запалення "сідального нерва", коли хворий кричав від болю, як підсвинок під ножем. Хоч і невеликі втрати від австрійського обстрілу теж були часом дошкульні, тим більше, що австрійські окопи були на горі, а наші цілком у долині, відкриті і повні води.

1-ша рота 189 піхотного Ізмаїльського полку, що я, молодий 19 літній підпоручник, нею командував, займала позицію на жидівськім цвинтарі містечка Зборів на Пряшівщині.

На фронті було порівнюючи тихо. Часом ходили ми на розвідку кущами під гору, де стояли, колись могутні, а тепер руїни стін замку князя Острозького. Часом пропускали ми переодягнених в російську уніформу чеських розвідників. Австрійська артилерія мала видно набоїв подостатку і ними досить щедро нас посипала. Ця обставина була фатальна зокрема для моєї роти, коли одного дня я відразу втратив убитими і раненими майже всіх чотових і частину ройових від розриву однієї австрійської ґранати. "Солдатушкі" були переважно з нових поповнень з Ніжегородської губернії; старих, що перейшли війну від початку, було щось сімох. Мав я пеха ще з четвертою чотою з Казанських татар, які майже нічого не розуміли по-російськи. Їх чотовий, теж татарин, знав по-російськи добре, але був оце забитий.

В цих днях заглянув був до наших окопів начальник нашої дивізії — генерал-лейтенант Корнілов. Заболотився порядно і пішов далі до сусідніх очаківців в супроводі нашого командира полку — полковника Потапова [Степана Захаровича - Т.Б.].

Потім сонце почало пригрівати, солдати били воші і сушили на сонці перемоклі й запашні свої лахи. Вночі жабки у потоці почали свої безконечні серенади, що здалека нагадувало кулеметну стрілянину.

Та незабаром, десь у двадцятих числах травня*, на північ від нас, у ночі, почалась густа гарматна стрілянина, така густа, що була подібна на бризкаючу яєшню на пательні. То почався німецький прорив під Горлицею, який пізніше називали проривом Макензена. У воєнній літературі є досить писань, що цей прорив призвів до повного відвороту російської армії, але не доводилось мені ніде стрінути якихось докладніших описань боїв нашої дивізії з того часу, а зокрема обставин полонення і самого команданта дивізії, генерала Корнілова. Мені трапилось цілком випадково бути свідком цього полонення. В дальших рядках спробую, як зумію, описати, що бачив і пережив особисто в цих днях.

* Наступ розпочався 19 квітня 1915 р. за старим стилем (2 травня - за новим) - Т.Б.

Отже барабанна стрілянина під Горлицями тривала без перерви і слідуючий і, мабуть, слідуючий день, а у нас було тихо. Та раптом прийшов наказ відійти в окопи другої лінії, по змозі зруйнувавши перші. Це вже була погана ознака і вона трохи відбилася на настрою солдат, а зокрема на настрою якось панічно настроєного мого молодшого недавно прибулого старшини — прапорщика Т., що навіть випросився поспати в окопи третьої лінії, по яких артилерія не стріляла.

Новоприбулі ніжегородці — все тридцятилітні бородаті тати — пробували вночі навіть плакати і тільки палиця фельдфебля їх трохи заспокоїла. Їм недавно трапилась ще одна прикрість — поїли "неприкосновенний запас" консервів і мусіли самі себе вибити шомполами на наказ батальйонного командира полковника Шмідта [Павла Івановича - Т.Б.], що особисто приглядався цій церемонії.

Слідуючої ночі наказ: зруйнувати окопи другої лінії і перейти до третьої, а потім збиратись на шосі коло села Шмільно ще перед світанком. Це означало відступ на-солідно, тим більше, що бій напівночі і не вгавав. Коли сонце зійшло, дивізія вже розтягнулась по шосі в напрямі на с. Поляну. Австрійці випустили нам на салют кілька шрапнелів і так з нами попрощались, позатим ніяк на нас не натискаючи.

Як тепер відомо, загальна ситуація була така. Німці, користаючись з неприготованости Росії до затяжної війни, що потягло за собою брак набоїв, зокрема гарматних, вибрали найслабше місце на фронті коло Горлиці на Лемківщині, обсаджене старенькими "ратнікамі ополчення" (або, як їх називали "хрестоносцями") і, зібравши сильний ударний відділ з кількох корпусів з великою кількістю тяжкої артилерії, відразу ж зробили глибокий прорив і за пару днів так його поглибили й поширили, що, коли наша дивізія рушила у відступ, дорога їй уже була перерізана і навіть постій штабу нашої ІІ-ої [ІІІ-ої - Т.Б.] армії генерала Радка Дмитрієва — місто Ясло — вже було зайняте ними.

Очевидно, начальник нашої дивізії, генерал Корнілов, здавав собі справу, що відступає по перерізаній дорозі і що він веде дивізію у прірву безвиглядних боїв при артилерії майже без набоїв. Для відступу в цім напрямі була лише одна дорога в місцевості порізаній горами, що страшенно утруднювало керування, але, жертвуючи дивізію, він надіявся затримати поширення німецького прориву.

Наш батальйон 189 піх. Ізмаїльського полку був приділений до Римнікського полку нашої ж дивізії і творив з ним ар'єрґард дивізії. Моя рота була в самім хвості і щогодини займала нові й нові позиції по горах. Але ворог не насідав і як би хотів сказати: однаково не втечете!

Пригадую, раз ми пропускали кавалерію-козаків і наш дивізіонер зупинився на перехресті, переглядаючи їх. Несподівано зустрів я мого однокашника з кадетського корпусу Буґрєєва**, що командував одною з рот Римнікського полку, але не мали ми часу на довшу балачку — поспішали в різні кінці, а коней вже віддали до обозу. І знова — вибирав я і займав нову позицію, а за годину — лишав її. В ночі в хвості йшла інша рота, а ми втяглись в ар'єрґардну колону і дрімаючи натикались на застряглі в болоті гармати, вози з біженцями і поламані вози обозів. Сови кричали і, як у "Слові о полку", віщували недобре. Десь у гущавині палали чомусь ватри, але очі наші стулювались і ми просовувались в дрімоті, натикаючись на спини спереду йдучих. В селі Івла, куди ми приволоклись під ранок, вулиці були буквально забруковані сплячими солдатами, які хропли як ґіґантські ковальські міхи.

** Мова йде про Бугрєєва Сергія Андрійовича. В одному класі з Миколою Бутовичем у 1910-1913 р.р., але в паралельному відділенні, навчались два брати Бугрєєви. Михайло, який після закінчення у 1913 р. ППКК поступив у Морський корпус, і Сергій, який після закінчення у 1914 р. ППКК поступив у 1-е Київське військове училище.

Я зголосився у штабі ар'єрґарду і дістав від ад'ютанта Римнікського полку писемний наказ — бути в резерві коло водяного млина слідуючого села (назву вже забув, здається Телава). Командир полку генерал-майор Петровський [Козьма Тимофійович - Т.Б.], сидячи при столі спав, поклавши голову на подушечку. Мухи кусали його в лису голову, але він не ворушивсь.

Вже світало, коли я витягав свою півсплячу роту з села. Але за пару хвилин назустріч нам почулись окремі рушничні стріли з гори і дорогою покотились завертаючі назад обози. Їх огорнула паніка. Вози перевертались в рови, декотрі звертали на ріллю, все кашою летіло нам назустріч. Прийшлось роту звернути на бік та, щоб підтримати духа, — казати співати. Рота співала. "Вдоль да по рєчкє"..., а вози неслись "вдоль да по дороге..." і далі вивертались і перевертались. Наблизившись до села, що було перед нами на горі, я розпитував, де є водяний млин. Старий дід потвердив, що колись такий був, та нема. Зголосив я свій постій команді, завів роту в городи. За хвилю все спало, не звертаючи уваги навіть на поважний гарматний обстріл, що вже розпочався. Трохи пощастило й мені заснути на лавці в хаті одної старої бабусі, та вже скоро мене збудили: кликали до ґрупи начальників на горі під грушею.

Тут був начальник дивізії, генерал-лейтенант Корнілов, начальник штабу полковник Кіслов [Олександр Ілліч - Т.Б.], бригадний генерал-майор Ліпово-Половац [Попович-Ліповац Іван (Йован) Юрійович - Т.Б.] та інше начальство. Всі дивились в біноклі, оглядаючи гори напроти. По горах сходили в долину німецькі колони "змійками", ніким не обстрілювані, бо, як пізніш я довідався, наша горна батарея, що була при ар'єргарді після кількох стрілів замовкла раз назавжди, засипана тяжким німецьким гарматним вогнем.

Я дістав наказ від вусатого бригадного іти в наступ просто себе і відкинути "ту сволоч". Наказ був трохи дурний, бо своєю ротою я не міг відкинути кілька батальйонів німців, але наказ є на те, щоб його виконувати. Розсипана в розстрільну рота обережно, щоб не дуже ушкодити озимину, пішла в наступ і відразу ж попала під тяжкий гарматний і фланговий кулеметний вогонь. Маючи великі втрати, я відтягнув свою роту трохи назад, поклавши її в глибокий придорожний рів.

Група начальників під грушкою теж була під обстрілом. Там був і генерал Корнілов вже ранений двома кулями в ліву руку. Він затримався був при ар'єргарді, щоб зорієнтуватись в ситуації і, як пізніше я довідався, вже був відрізаний від головних сил. — Це був амбітний і здібний генерал генерального штабу, середніх літ, невеликого росту, монгольського типу з сибірських козаків. Він був усе якийсь прищурений і остро дивився через окуляри щілинками своїх очей. Був це відважний і амбітний генерал, що нерідко любив заризикувати.

Загальна ситуація в ар'єргарді виглядала так: Римнікський полк з батальйоном нашого Ізмаїльського полку займав на пагорбах довкола села Івли оборонну позицію і фактично був оточений. Німці, час від часу, вели наступ і місцями були навіть "рукопашні бої". Часом солдати не витримували і починали втікати вниз до села, тоді хтось із штабу дивізії, часом навіть начальник штабу, скакав конем їм назустріч і завертав назад до окопів в кущах. Так протримались ми до вечера. Моя рота мала великі втрати: більше половини було убитих і ранених. Увечері зникла, як корова злизала, ціла казанська татарська чота. Був ранений і мій молодший старшина, що сидів коло мене в ямці. Ранених відсилано на перев'язочний пункт. Чув я, що повна хата з раненими згоріла. Село палало, як свічка. Незабаром повздовж фронту потягнулась процесія з хоругвами і зі священиком спереду, а з коровами й телятами ззаду. Процесія засіла в глибокім яру неподаліч і співала до вечора церковних пісень.

Я тримав під доглядом простір гір перед правим крилом і раптом спостеріг глибокий обхід німців. Мої зв'язкові донесли, що за хребтом пагорбу в моїм запіллі краєчком лісу ходить в задумі начальник дивізії. Я йому доповів ситуацію і він казав звітувати йому далі, а сам продовжував ходження, маючи ліву ранену руку на перев'язці і не звертаючи жадної уваги на кишки людські, що фантазією якоїсь бомби були порозвішувані на соснах. Цікаво, які бувають чудернацькі випадки: оглянувшись раз позад себе при вибуху тяжкої бомби, я побачив, як підкинуло білого коня в повітря, перевернуло і знову поставило на ноги. Також і людська наївність і безпорадність часом можуть здивувати. Підбігає до мене зблідлий салдат і як дитина питає, що робити, — бо куля увійшла в шлунок, а ніде не вийшла.

Їсти нам цього дня не прийшлось і хто зна, чи наш кухар сам не пішов на ту кашу людських тіл, що наробили німецькі гармати у Івлі. Під вечір був наказ всім стягатись на праве крило. В темноті почув я голос Буґрєєва з Римнікського полку, колишнього старости нашої дутої оркестри в кадетськім корпусі. Знова пару слів розмови з вражень дня, з рукопашних боїв, що мала його рота, і ми розійшлись шикувати колону. Потім ішли, вірніш рачкували, колоною цілу ніч густим лісом, кручами, в такій темноті, що й сусіда добре не було видно. Місцевий провідник вивів колону під ранок на якусь поляну в лісі, де уставились чотирокутником і дістали новий наказ. Рештки рот підбадьорені ранішньою росою і веселою усмішкою сходячого сонця, виходили з кущів на битий шлях і маршували твердішим кроком попри Корнілова, що з начальником штабу стояв коло лісничівки. Здавалось, ми вирвались з німецького оточення, а може й горячої страви з кухні незабаром дадуть, бо голод вже давав себе знати.

Раптом з усіх боків стріли, — не знати де ворог. На небі попри рожеві хмарки показались і біліші шрапнельні. Кулеметна й рушнична стрілянина. Голова колони звертає з дороги в ліс, за нею і моя рота; бредемо по коліна через гірську річку і зупиняємось, щоб упорядкуватись. Тут же під сосною, присівши на траві, Корнілов з начальником штабу орієнтуються по мапі. Корнілов посірілий, ослаблений. Наказ: кожна рота проривається окремо! Дальших наказів не буде! Вилізти з цієї халепи тяжко, бо ми в дефіле, ліс густий і прірви. Зв'язок тримати неможливо. Передні три роти наступають на ура на південь, я бочкую з своєю яром на схід, виславши наперед дозор. За нами рушило й начальство та ще якісь рештки інших частин. Дозор доносить, що австрійська розстрільна чекає на нас краєм яру від півдня. Доповідаю начальству. Наказ: прориватись, на багнети, ура! — Виконуємо! Солдати до хрипоти кричать "ра!!!", лізуть в гору і в гущавині починається саламаха. Бачу, що забули, що багнетом треба колоти і просто б'ють ним як ломакою. Докоряти немає часу, махаю ломакою ... і раптом констатую, що мій пістоль разом з кобурою зник, відірвався, бо ремінці при пасі ослабли, як я був зачепився, за ручку дверей у штабі полку. Схопив гарячу австрійську рушницю від убитого. Моя охорона — зв'язок — мене пильнують. Беремо багато полонених австріяків, які, здається, вдоволені, що для них війна скінчилась. Та на краю яру кулемет бере нас з крила і мої солдатушкі втрачають охоту сунутись далі, а я сам лежу ніби прорвавшись на відкритім місці і вдаю забитого. Потім потрохи рачкую і вертаюсь до роти, що її не можу охопити очима в густім лісі. Полонених більше ніж нас. Метушня, шум стрілянини, стогін ранених. Подаю начальству ситуацію: далі відкрите місце і кулемет з крила не пропустить на південь. Пропоную скористати з замішання і прориватись на схід лісом. — Згода. — Сунемо. Далі прірва піщана. — Зупинка. — Начальство згадує про полковника Кіслова — начальника штабу дивізії. Садимо на коня піхотинця з багнетом на рушниці шукати Кіслова. Він зникає в гущавині зачіпаючись багнетом за гільки дерев. Чи знайшов його, не знаю, але пізніш було відомо, що Кіслов бачучи, що нас обходять з крила, зібрав кількох салдат повів боронити крило, там в кущах був тяжко ранений і взятий до полону.

Тимчасом завважую, що Корнілов нас лишає і повільно іде в напрямі ворожих стрілів. Бачу, що хоче, щоб його забили. Разом з поручником Ж. беремо його під руки і переконуємо приєднатись до нашої групи. Він відмовляється і каже нам лишити його: "Ви молоді, Вам ще треба жити! Лишіть мене!" Ми не пускаєм. Бачимо, що він своєю впертістю ризикує життям. Нарешті погодився і ми приєднуємось до решти.

Зупинка над прірвою недовга. Сідаємо верхи на рушниці і так з'їжджаємо піском в долину, в густий, високий ліс. Полонені мають охоту йти з нами і декотрі таки вперто тримаються нас далі. Знайшовсь якийсь сурмач, трохи посурмів і певна кількість недобитків зібралась на краю лісу. Тут були люди з різних частин, навіть з сусідньої 49-ої дивізії. Повно їх було і в ярах що перерізали відкриту долину і йшли попри села, здається, Крулевець Польський та ще якийсь Крулевець. Геть горою наліво — Дукля, звідки тяжкі гармати місять людське тісто у тих ярах. Незабаром і ми почали діставати дарунки, що вибухаючи ламали й розколювали дерева. Полоненим це не подобалось і вони почали втікати, — ми не боронили. Найдовше тримавсь при нас віденський кельнер, але й він, відсалютувавши сумно, зник в кущах.

Дістаю від начальника наказ рити перстеневий окоп, що й пробуємо робити, але правдивих лопат немає та й малих обмаль. Салдати, лежачи в кущах, скоро засипляють. Стоячи коло сосни і подаючи часом якісь команди, засипляю і я і не знаю, чи спав годину, чи хвилину. Корнілов теж спробував командувати сальвами, але облишив, бо голос його ослаб і не було його дальше чути, та й набоїв у нас було обмаль. Ворог пробував наближуватись до нас з боку ліса кілька разів, але потім облишив. Виставляв я кілька разів наперед охорону, але при перевірці нікого не знаходив. Певно приєднались до віденського кельнера.

Яри долиною попри села повні російських солдат. Там вибухи тяжких гарматних набоїв наробили багато шкоди. Заглянув я до найближчого: розірвані тіла, калюжі крови. Час від часу висовується начіплена на багнет біла сорочка. Хотять здаватись. Мій батальйонний полковник Шмідт дуже строгий, а при тім боягуз, вибирає кількох ліпших стрільців і каже їм стріляти по тих, що вилазять з ярів, щоб здаватись. Робить цю процедуру так, щоб Корнілов завважив його геройство. Під вечір, а вечір був теплий, соняшний, лагідний, — вислано розвідку городами й кущами розвідати куди можна вночі відступати.

Як стемніло, шепотом формуємо три колони, більше руками, як словами, і рушаємо долиною на південний схід. Ніч темна, тримаємось близько себе, щоб не погубитись.

Від Дуклі з гори прожектор час-від-часу освітлює долину, а часом і нас. Відразу падаємо в траву й лежимо без руху. Майже з місця всі три групи відразу втрачають зв'язок. Через якийсь час, коли долина повертає на схід, — виходимо на битий шлях, тут прожектор нас не піймає. Ідемо ступнево: зупинка, розвідка наперед і знова в рух. І так далі. При кожній зупинці все падає в теплий порох дороги і засипляє. Рушити сплячих можна лише палицею по чім попало. Голосної команди не можна подати.

Довгий, трохи туманний ранок, заповідає гарячий день. Становиться ясно і небезпечно. Завертаємо в бічний ліс. Перераховую свою групу, — щось сто тридцять людей. Тут і мої і з інших частин. Набоїв мало. Харчів жадних. Подаю начальству стан. Тепер бачу з кого складається група начальників: начальник дивізії — генерал-лейтенант Корнілов, командир Римнікського полку, він же і бриґадний генерал дивізії, полковник Шмідт — мій командир батальйону, капітан Манґляров — командир батальйону Очаківського полку, поручник Падчін — з Оравайського полку 49 дивізії та поручник Жадановський — начальник кулеметної команди Римнікського полку. Я — наймолодший зі зтаршин, бо тільки підпоручник, тому мені доводиться найбільше рухатися на всі боки. Знаходимо в гущавині лісу відповідне місце коло води для зупинки. Рушниці в козли і відпочинок. Та не для мене. Маю завдання розвідати, що діється в сусіднім селі. З двома солдатами підбираюсь близько до села і з дерева спостерігаю в бінокль. Спершу жадного руху, потім торохкотіння по битім шляху і... пішли ворожі обози й кіннота невеликими відділами і то без перерви. Погано. Вертаємо темним, вогким яром, наступаючи на якісь салямандри, а потім вилазимо на край і йдемо, тримаючись кузів. Раптом звертаємо увагу на кавалки гилячок свіжозрізаних і кинених в напрямі куди йдемо.. Тримаючись цих знаків, приходимо просто до нашої групи в лісі. Бачу, що дозволено розкласти вогонь — солдати варять чай, дим підіймається вгору. Доношу Корнілову що бачив, та не встигаю договорити, як з усіх боків крики по-німецьки довкола яру, кричать здаватись, по-німецьки. Видно окремих кіннотчиків в чорнім на вороних конях.

Солдати підіймають руки вгору, — резиґнують з недовареного чаю. Ми — багато вище в кущах. Зриваємось і тікаємо в гущавину вгору. З нами чоловік тридцять солдат. Сидимо тихо, без руху. Проходить година, дві, — за нами не шукають. Так просиділи ми довго, як миша під мітлою. Через якийсь час спостерігаємо, що ми недалеко дороги, а по ній починають іти обози — чути німецьку мову. Без руху просиділи ми до вечора. На наше щастя німецькі обозники не заглядали до кущів і нас не викрито.

Начальство радилось над дальшим пляном маршруту. Рішено обережно перейти битий шлях і триматись південносхіднього напрямку. Цієї ночі ще було чути на сході гарматну стрілянину. Фронт був далеко.

Ніч ми блукали горою понад битим шляхом. Нагоди перейти не було, — безперервно йшли обози. Дорога була освітлювана ліхтарями при возах. Цієї ночі ми відійшли кілька кілометрів назад. Ранком знову сховались до лісу, а я дістав нове доручення — піти на місце попереднього постою і пошукати, чи не залишилось чогось їстивного. Беру тяженьку вже рушницю, бо помітно ослаб, і з одним солдатом подорожую. Туман огортає нас, та все ж те місце знаходимо. Переглядаємо покинуті рюкзаки, — порожньо. Забираємо зі собою трохи набоїв, знаходимо бінокль Корнілова і обережно вертаємось. По дорозі надибуємо зайця. Стріляти не ризикую, здіймаю багнета і кидаю ним до зайця. Знаходжу своїх, що сплять на мокрій траві під соснами: помняті, жовті, зарослі, очі позападали.

Після обіду, як розвіявся туман, капітан вилазить на високе дерево і оглядає місцевість. Добрих новин немає: ми в глибокім запіллю ворога.

Під вечір зауважуємо пастушка з кількома вівцями. Посилаємо до нього солдата з грішми, що ними здалека розмахує. Проте хлопець утікає разом з вівцями, а ми теж в другий бік, в гущавину лісу.

Вечером дістаю нове завдання — знайти безпечний перехід через битий шлях. Крутою горою спускаюсь в долину, а на дорозі тихо, — можна йти. Та вертати на гору вже насилу здолав, було дуже круто. Хапався за кущики трави, а рушниця за плечима тягла в долину.

Перехід відбувся без пригод. Йшли близько якогось лемківського обійстя, але не заризикували заходити. — Потроху підіймались вище й вище. Я, стомлений, тягнувся в хвості. Попереду ішов Корнілов, підтримуваний санітаром під ранену руку. Раптом зупинились. В темноті почувся шум потічка внизу і потягло зимнішим повітрям. Полковник Шмідт, що все хотів перед генералом показатись діяльним, скочив наперед і зразу ж полетів у прірву, потягнувши за собою і Корнілова зі санітаром. Чути було внизу стогін. Всі порядно потовклись, поки докотились до струмка внизу. Шмідт мав оправдання перев'язати собі долоню бандажем, бо ніби поранив руку. Отож підкрутив вуса й підтягнув на очко пояс. Зрештою, нам усім треба було щодня більше пояси підтягати, щоб так не докучав голод. Цього дня ми посилали солдата до села з грішми по харчі. Не вернувсь. Поснули ми під групою дерев на відкритому полі. Падав дощ — проснулись в калюжі.

Хоч обережність була головною засадою у нашій подорожі, все ж голод не тітка, побачивши недалеко минулорічну бараболяну ниву, взявши багнети, кілька з нас пробувало шукати торішньої бараболі. На жаль, безвислідно, та й обережність казала скоро ховатись, бо полем вештались австрійські жовніри з менажками і нерозлучними довгими файками в зубах.

Після наради старших начальників рішено було поділити нашу групу на три, щоб зменшити помітність. І так дві групи ми залишили на долю й недолю. У моїй групі лишилось все начальство та троє солдат.

Вечером іду на розвідку з поручником Падчіним, розглянути треба, куди йти вночі, бо ночі дуже темні.

Ярком, ховаючись за дерева підійшли ми близько до села. Пару раз майже наткнулись на якихось окремих ландштурмістів. — Типове гірське село розтяглось, здається, на милю. Видно обози. Чути співи і гру на гармоніях. Гармат вже від передучора не чути. Спокій запілля. Це так вплинуло на поручника Падчіна, що він гістерично заплакав: "Ніколи ми не дійдемо до своїх!" Цієї темної ночі спускались ми зораними терасами до села. Кожен край тераси приходив несподівано і ми кожного разу орали носом. І коли вже були близько землі, хапали руками, чи це не саджена бараболя.

Перейти через вузеньке село пощастило нам непоміченими. Темнота нам помогла пройти цілком близько вартового, що стеріг якісь вози, але та ж темнота втягла в халепу капітана Манґлярова. Йдучи попри якийсь глибокий рів, він посковзнувсь і раптом опинився в кльозетній глибокій ямі і хриплим шепотом просив помочі. Простягли йому рушницю і так витягли його й поставили на сухе. Але був він такий пахучий, що тримались ми від нього осторонь.

Почало розвиднятись і ми знову повертали до лісу. Ослабленого, прищуленого Корнілова санітарний підстаршина тримав підруку. Врятований мною бінокль висів йому на грудях. Корнілов мало говорив і тяжко було пізнати по обличчі, що він думав.

Наша гусакувата група старшин з трьома жовнірами, що з тими палицями нагадувала малюнок Бреґеля "Сліпці", повернула на денну ночівлю до лісу. Знайшли джерело, напились і залягли в кущах. Снились самі смачні страви і невигідні сінники. То воші підгризали нас з усіх сторін. Воші були в кращім положенні, ніж ми, хоч потім, пороздягавшись на сонці, ми трохи їх таки попобили, залишаючи решту на пізніше.

Шлунки поробились маленькі і якісь їжакуваті. Цим разом післали по харч певного солдата, що щиро хотів заробити Георгія. Дали йому грошей і казали, як би була для нас небезпека — стріляти. За пів години почули постріл. Тоді поховались в гущавину і сиділи тихо кілька годин. В бінокль з дерева я спостерігав напрям до села. Часом мерещились мені якісь фігури німецьких жовнірів, але без руху. Нас не шукали, солдат не зрадив. Але на горі, направо, лемко засівав ниву. Хотілось позбирати те зерно і зварити пресмачну зупу.

Тим часом надумались спробувати зварити бодай трави, та не було вже сірників. Треба було якогось винаходу. Поки я пробував вийняти з бінокля шкельце, щоб, піймавши соняшний промінь, запалити сухе листя, санітар висипав на камінь з набою порох, посередині поклав капсуль, довкола сухе листя і, вдаривши кінчиком кишенькового ножа по капсулі, —

вже мав вогонь. Варили якусь травицю, сидячи на каменях при потічку. На жаль, страва — густозелена — була огидна й гірка. Не було можливо її їсти. Вигляди на харчування скінчились. Перспективи погані.

Гострий службіст, полковник Шмідт, тим часом придумав собі зайняття — почав ламати, застромивши в каміння, свою шаблю. Побачив це Корнілов і питає нащо він це робить. — Шмідт каже: "не хочу, щоб моя зброя дісталася у руки негідного ворога!" — Корнілов відповів: "Вам цар дав зброю, щоб нею ворога бити, а ви, полковнику, в присутности вашого начальника її нищите!"

Під вечір була нова нарада про маршрут і дальші пляни. Беручи під увагу наші упадаючі сили, та дуже скорий рух фронту на схід, бо вже від кількох днів не чути навіть гарматної стрілянини, рішено не ходити темними ночами по горах, а триматися обережно дороги. Щодо їжі, — спробувати самим в окремо стоячих хатах добути харчу за гроші.

З наступаючою темнотою рушили ми, як "каліки перехожі", спираючись на патики, до поблизького села. Було це, здається, село Ожехово, чи по-українськи — Оріхове. Засіли в городі. Капітан Манґляров, що говорив по-польськи, пішов стукати до вікна крайньої хати. Довго ніхто не озивався. Нарешті відчинились двері і відразу вивалила куча дітей з татом, мамою, дідом і бабою, і почався несамовитий крик і лайка. Ми всі приєднались до Манґлярова. Просимо продати їжі, пхаємо гроші, утихомирюємо. Старий поляк репетував, що не хоче вмирати за нас, що тут був уже за дня жовнір, стріляв, що австрійське військо обшукувало його город і погрожувало йому розстрілом, що в городі у нього знайдено телефон, покинений відступаючим російським військом, що він має досить того...

Тим часом старший хлопець кинувся через паркан до села і зник в кущах. Ми побачили, що треба втікати і то якнайскоріше. Геть, бігом через ворота, і палиці покидали. За закрутом відкрилась гірська річка, досить широка, але мабуть не глибока. Вправо, по протилежному березі, стояв обоз і палали ватри. Наші, що були спереду, кинулись брести вліво через ріку. Корнілов, я і один солдат, що його підтримував, були задні. Ми з солдатом понесли Корнілова через ріку, склавши чотирикутно руки, як сідало. За хвилину і ми, і ті спереду були освічені ліхтарками. І ті спереду вже опинились в полоні, хоч ніхто не стріляв. Тільки якийсь оберляйтенант, що освічував нас ліхтаркою, тримав пістолю націлюючись на Корнілова. Ми поставили генерала на камінь і були оточені австріяками. Корнілов заговорив до оберляйтенанта по-французьки і той чемно йому відсалютував та спитав чи маємо яку зброю. І зараз же казав нам дати гарячої кави. За зброєю, чи чим іншим не шукав. Хліба казав нам не давати, бо попсуємо шлунки. Десь уже за п'ять хвилин ми сиділи у критих будами возах. Корнілов — у санітарній каретці. Нас оточили кіннотчики зі смолоскипами і зараз же рушили до якогось штабу. Як пізніш ми довідались, взяли нас до полону: артилерійський транспорт і санітарний обоз.

Дорога попри ріку була знищена, тому нам негайно трапилась ще одна пригода, — наш віз перевернувся в ріку. На наше щастя ріка не була глибока, але мішки, що ми на них лежали, тепер лягли на нас, а були важкенькі, був у них... печений хліб!

Та не встигла вода нас залляти, як віз уже знов стояв на своїх чотирьох скрипучих колесах, і тільки полотняна буда, з якої капало на нас, пригадувала про минулу пригоду. Верхівці зі смолоскипами були не то для романтики, не то для сторожі, але ми були так вичерпані, що й не думали про втечу, хоч хлібне постачання було під рукою, а радше під спиною.

Заспані після торохтячої нічної подорожі вилізли ми ранком коло якоїсь хати, не знаю в котрім селі. Довкола мирно паслись гуси, бігали діти, світило свіже ранішнє сонечко. Дали нам кави з офіцерськими "Галетами", помились ми трохи і поїхали далі вже якимись возами. Пригадую попри дорогу безконечні окопи ще свіжі, але глибокі, з довшої стоянки. Частинно були сильно ушкоджені артилерією. Пригадую нічліг на снопі, голови під столом, в якійсь селянській хаті, де на стіні висів образ Матері Божої "Взиграся младенець во чреві..." Так і було намальовано, — маленький Ісус грав на скрипці у шлунку Матері Божої. Потім спали ми чомусь на бальконі в жидівській синагозі, теж на соломі, але Корнілова з нами вже не було, — повезли його автом до штабу армії.

Здається у Гуменнім на Пряшівщині (містечко, до котрого колись дійшла була наша дивізія, а потім відступила) — завели нас до австрійської офіцерської реставрації. Скоро офіцери довідалися про нас, кількох підсіло, і пішла балачка по-польськи з артилеристами про візаві на фронті під Зборовим. Дуже вони тішилися спільними споминами, так, якби здибали старих знайомих. Далі була дезінфекція і купання, ну, і, очевидно, все вбрання виглядало коровою пожоване.

Десь у жидів добули для нас самовар і ми якраз споживали справжній чай, коли у товаристві начальника штабу австрійської армії та ще кількох вищих старшин прийшов до нас Корнілов. Він був на обіді у командуючого армією, не пригадую, якогось принца. Розмова Корнілова з австрійцем нараз набрала гострішого тону, а далі Корнілов почав уже і кричати на нього. Австрійський начальник штабу, що був нижчий рангою від Корнілова, став на струнко, а потім перепрошував. Виявилося, що австріяк твердив, що частини нашої дивізії ставили австрійських полонених перед окопами і так їх розстрілювали. Корнілов енергійно те заперечив. В цей час ми вже трохи прибули на силі і вже мали охоту спробувати втечі, але нас пильно хоронено, а на другий день у Мезоляборці посадили нас на потяг і повезли до Кошиць. В готелі Шалкац, це, мабуть, один з кращих готелів, нас приміщено і годовано так, що ми фатально попсули шлунки. На виміняні гроші дещо купили собі, а головне переодягнувся пахучий капітан Манґляров.

За день, чи два ми вже їхали залізницею через Будапешт на Відень в супроводі грубого австрійського капітана, що безперерви смалив "вірджінки". Далі переїзд у Відні на інший двірець і, нарешті, дібрались ми до місця нашого сталого побуту Непленґбаху у Нижній Австрії, де у замку Ліхтенштайн була станція для старших полонених російських старшин.

Тому, що тут мова лише про Корнілова, не буду зупинятись на житті полонених, тільки побіжно згадаю, що Ліхтенштейнівський старовинний замок, що стоїть на конусовій горі, був перед війною свого роду курортним заведенням. Корнілов дістав дві кімнати, а їсти йому приносили. Лікар з містечка приходив лікувати його рану і коли вона загоїлась, то прийшла до нього австрійська урядова пропозиція — оглянути кілька таборів російських полонених і зложити звіт про них для переслання через міжнародній червоний хрест до російського Головного Штабу. Він це і зробив.

Пригадую пару інцидентів з часу побуту його у Непленґбаху, які характеризують його вдачу.

Начальником нашого табору був старенький і трохи вже придуркуватий австрійський генерал, що часом робив нам непотрібні й безсенсовні труднощі. Коли приїхала якась місія міжнароднього червоного хреста, то Корнілов в присутності цього генерала назвав його старим ослом, а коли він обурився, то Корнілов запропонував йому кожну сатисфакцію, себто дуель. Старичок відмовивсь, але коли Корнілов захотів переїхати на докладніше лікування частинно спараліжованої руки до шпиталю, здається до Відня, то труднощів не було, — командант радий був його позбутися.

Ще перед від'їздом Корнілова аматор-маляр капітан Трофімов, робив льотерію з своїх акварельних малюнків — різних закутків замку і запропонував і Корнілову купити льоса. Корнілов обурено відмовивсь: "Не маю найменшого бажання згадувати цю австрійську неволю"! Дивувався він, що дехто плекає собі огородчик, або квіти, як то робив капітан Крамер. Казав: "Обов'язком офіцера старатись втекти з полону, а не цвіти плекати!" І дійсно слово стало ділом, як відомо — втік. Розказувано, що втекти допоміг йому чех — санітар у шпиталі в Будапешті. Добув ніби для нього відповідне вбрання, купив квиток на залізницю і допоміг дістатись аж до румунського кордону. Кажуть, що на кордоні чеха впіймано, а Корнілов таки втік. По повороті дістав корпус, армію, командував Петербурзьким гарнізоном за революції, пізніше став головнокомандуючим. Ще коли був в полоні, оцінено його заслуги в останніх боях і через червонохресну російську місію (княгиня Яшвіль, Романова і ще котрась сестра) було переслано йому Хрест св. Георгія 3-го степеня, — четвертого він вже мав. Пізніша його доля загально відома: арешт Керенським у Бихові, втеча звідтіля і організація та командування білою армією на Дону, пізніш на Кубані, де й був забитий. Хоч і був він таємно похоронений, проте пізніше большевики довідались де, викопали його труп, роздягли і почепивши на жердку скакали з ним по місту глузуючи й опльовуючи його. Пізніш спалили і попіл розвіяли на всі чотири сторони.

Отак випадок хотів, щоб він попав був до австрійського полону, а другий випадок, щоб був забитий під Катеринодаром. Проте, думаю, його сприятливе ставлення до українізації російських військових частин, та пізніший договір з Кубанською Радою, — не було випадком, тільки розумінням ситуації, умінням дивитись у майбутнє. Хто зна, як би склались дальші події на Україні, як би на місці Денікіна був далі Корнілов.

 

Ссылки на эту страницу


1 Бутович, Николай Григорьевич
[Бутович Микола Григорович] - пункт меню
2 Указатель книг и статей по названиям
[Покажчик за назвами] - пункт меню

Если Вы хотите поддержать сайт

Карта ПриватБанка:
4149 4390 0512 1235