Автобиография

Володимир Леонтович. Автобіографія

Публікується за виданням: Леонтович, Володимир Миколайович. Зібрання творів [Текст] : в 4-х томах / В. М. Леонтович. - К. : Сфера. - (Б-ка газети "Рада"). Т. 3 : Повість. Спогади. - 2004. - 356 с. Стор. 7-9.

Опубліковано у форматі .djvu на сайті Libruk. Українська електронна бібліотека.

Перша публікація: «Тризуб», ч. 47, 1933.

Переведення в html-формат — Борис Тристанов.

7

АВТОБІОГРАФІЯ В. М. ЛЕОНТОВИЧА*

Народився я 24 липня по ст. ст. 1866 р. в х. Оріхівщина на Лубенщині (Полтавщина), де був маєток мого батька. Мати моя роджена Альгранд — унука французької емігрантської родини часів першої революції.

11 років віддали мене батьки до 2-ої кляси Лубенської гімназії (класичної), в якій вчився я до 6-ої кляси, коли мене разом з 4 товаришами виключено з гімназії після того, як вся кляса вигнала з лекції вчителя грецької мови. Я зовсім не був заводцею, а виключено мене через те, що в усіх непорозуміннях з вчителями я завше бував представником кляси і вже був на замітці та мав 4 з повєдіння «за упорную склонность к резонерству против всякого замѣчанія преподавателя». Але в тому ж році прийняв мене до 6-ої кляси Прилуцької гімназії директор її Ф. Я. Вороний, зовсім особливий для тих часів директор, колись товариш Номиса. Року 1884 я скінчив Прилуцьку гімназію і вступив на юридичний факультет Московського університету, який скінчив р. 1888. Батьки мої були вже старі, старші брати одрізнені, тому мені довелося одмовитися од можливости далі працювати при університеті, щоб жити з батьками та допомагати їм у господарстві, себто довелося оселитися на селі. З 25-літнього віку весь час до самої революції обирано мене повітовим та губерніяльним гласним та почесним мировим суддею. З дитячих років приваблювала мене письменницька праця. Батько казав, що коли мені не було і 8 років, він впіймав мене на складанні віршів. В 5-ій та 7-ій клясах гімназії заходився я писати жарти на товаришів та знайомих. Все те по-російському, бо української мови я тоді ще не знав. В родині балакали по-російськи, тільки баба, яка вмерла коли мені було 8 років, а походила з старосвітської родини, розмовляла переважно по-українськи. В дитинстві, як мені казали старі слуги, я був млявий, все читав книжки і не любив бігати та бавитися, і тому не гуляв з сільськими дітьми, менша ж сестра та брат були для мене замалі. Отже, поскільки у мене було української стихії з дитинства, мушу завдячувати бабі, рідким, власне, зустрічам з В. Ф. Симиренком, чоловіком моєї тітки, та почасти з моїм хрещеним батьком п. Лагодою, який любив закидати

* Цю автобіографію покійного В. Леонтовича ласкаво прислав нам для надрукування проф. Ст. Сірополко, за це складаємо йому щиру подяку. Згідно з його бажанням оригінал автобіографії має бути переданий до Української Бібліотеки ім. С. Петлюри в Парижі. Друкуємо рукопис без жадних змін, подаючи лише тут фактичні поправки там, де в словах небіжчика ясні описки: 1) замість Український Голос має бути «Українське Слово» (часопис у Берліні), 2) замість «Хроніка роду Гречок» — «Хроніка родини Гречок», «кандидатуру В. М. на міністра виставив «Український Національний Союз» (а не Комітет).

8

по-українськи, а найбільше товаришам у гімназії, що найчастіше розмовляли по-українськи. Москва не зробила на мене обрусительного впливу, навпаки, там вперше засумував я за рідним краєм, відчувши ріжницю в звичаях та у вдачі людности, і там вперше збудилася у мене національна свідомість, яка згодом ще дужче зміцніла під впливом В. Ф. Симиренка, з яким я ближче познайомився по скінченні університету. За університетських часів я не писав нічого і тільки по скінченні університету, та й то не зразу, написав року 1890 перше оповідання «Солдатський розрух», надруковано у Галичині 1891 р., видано коштом В. Ф. Симиренка. Мушу признатися, що зразу мені нелегко було писати по-українськи, я мусів звертатися до словника та до збірників народньої творчости, і часом мова у мене виходила штучною. Лише згодом, завдяки життю на селі та повсякчасним зносинам з селянами, знання української мови зробилося підсвідомим і сталося так, що всі тонші нюанси почувань та розумінь виразніше засвоювалися для мене мовою українською, ніж російською.

Друге моє оповідання «Пани і люде» вийшло окремим виданням у Галичині. Далі я співробітничав у «Зорі», «Кіевской Старинѣ», «Літературно-Науковому Вістнику», «Раді», «Українському Слові» (в Берліні). Одне невелике оповідання «Несподіване» було надруковано в часопису (назву забув), що видавався в Одесі під час французької окупації.

З більших оповідань, пріч «Панів та людей», написав «Per pedes apostolorum», «Старе й нове», «Абдул-Ґазіс», «Хроніка родини Гречок», решта — дрібніші оповідання та «Спомини утікача». Маю і зараз в рукопису написані під час еміграції кілька оповідань, дитячих казок, уривків із споминів та популярний курс частної агрономії. Пріч того, разом з п. Єфимовим склав я юридичний російсько-український словник, виданий у Києві. Деякі мої твори були видані двома окремими збірниками у Києві, а «Per pedes apostolorum» окремою книжкою у Галичині.

Скоро по скінченні університету В. Ф. Симиренко ввів мене в українські кола, познайомивши з В. Б. Антоновичем. З того часу я брав участь в громадській національній роботі аж до революції, коли в українських лівих колах виявилося гостронеприязне до мене відношення, мабуть, через те, що я ніколи не годився з соціялістичними поглядами, а гарантію свободи бачив не стільки в республіканському устрої держави, скільки в забезпеченні непорушности державою прав одиниці. Неприязне відношення до мене українського громадянства виявилось насамперед у тім, що мене Центральна Рада викинула з своїх членів, дарма що я обраний був до неї правно — од ТУПа. Виявилося воно і в тім, що мене одсували од всякої громадської роботи. Виключенням ніби б то було те, що за часів гетьмана Укр. Нац. Ком., зробивши з ним угоду в призначенні 5 міністрів українців, зажадав од мене, щоб і я в тім числі зго-

9

дився взяти міністерство хліборобства. Але тільки на те, як з властивою йому необачністю занадто одверто сказав нам пізніше М. Шаповал, щоб по малім часі скинути нас, а посадити лівіших, а тим часом саме те, що я був міністром, і примусило мене йти в еміграцію.

Моє міністрування тяглося не більше місяця — гетьман тоді розпустив міністерство Лизогуба, в склад якого нас було покликано. За сей час я склав підписаний гетьманом та виголошений, але ніколи не здеталізований і не переведений в життя, програм кабінету міністрів аграрної реформи, яку визнав'ав потрібною, щоб врятувати рідний край од дальшого зруйнування — зовні од большевиків, дома — од заколотів та розрухів.

Знов-таки і на еміграції довелося не раз мені відчути на собі вороже відношення більшости земляків, і се й примусило мене стояти і жити осторонь од українського громадянства на еміграції.

Оженився я року 1896 з дочкою філософа Володимира Лесевича — Юлією.

«Тризуб», ч. 47, 1933