Красный террор на Полтавщине (1917-1923 гг.)

Віктор Ревегук, кандидат історичних наук. Червоний терор на Полтавщині (1917-1923 рр.)

Більшовизм, як російський різновид марксизму, виник на початку 20 століття. Прикриваючись принадними гаслами визволення робітничого класу від влади капіталу, послідовники Леніна насправді прагнули до встановлення необмеженої диктатури шляхом насильницького захоплення влади спочатку в Росі ї, а згодом і в усьому світі.

Ідея світової комуністичної революції вперше була висунута в написаному К.Марксом і Ф.Енгельсом “Маніфесті Комуністичної партії”: “Комуністи вважають за ганьбу приховувати свої погляди і наміри. Вони відкрито заявляють, що їх цілі можуть бути досягнуті тільки насильственним поваленням всього існуючого суспільного ладу” [1], Ця марксистська теорія знайшла гарячих послідовників серед більшовиків у Росії. В результаті державного перевороту у жовтні 1917 року їм вдалося повалити демократичний Тимчасовий уряд, захопити владу і встановити свою диктатуру, яку Ленін визначив як “нічим необмежену, ніякими законами, ніякими аб­солютно правилами не зв’язану владу, що безпосередньо на насильство спирається” [2].

Захопивши владу в центрі країни, більшовики, ігноруючи прагнення поневолених народів до національного самовизначення, почали відновлювати стару Російську імперію, але вже під своєю владою. Комуністичний уряд у Петрограді не міг змиритися з існуванням суверенної Української Народної республіки, незважаючи на те, що вона формально перебувала у федеративному зв’язку з Росією. З його ініціативи місцевими більшовиками у Харкові в грудні 1917 року був скликаний Всеукраїнський з’їзд рад. Із більш як 10,5 тисяч населених пунктів України ради існували не більше як у 300, а на з’їзд прибули делегати лише від 95. Все ж з’їзд було визнано правомірним. Завершився він проголошенням радянської влади в Україні і створенням маріонеткового уряду – Народного Секретаріату, якому Раднарком РСФРР відразу ж послав на допомогу червоні війська. Почалася перша агресія більшовицької Росії проти України.

Після приходу у січні 1918 року російських червоногвардійських загонів в Україну насильство і терор стали основними методами утвердження тут радянської влади. Інакше і не могло бути, тому що український народ протягом 1917 року зробив однозначний вибір на користь створення самостійної держави у формі Української Народної Республіки. Ідеї більшовизму були чужими і незрозумілими для більшості українців, адже під час виборів до Всеросійських Установчих зборів (грудень 1917 року) за більшовиків проголосувало лише близько 10 відсотків, а на Полтавщині – 5,4.

Постановою харківського більшовицького уряду України від 4 січня 1918 року була ліквідована створена Тимчасовим урядом і Українською Центральною радою демократична судова система, включно з виборними мировими судами. Замість неї створювалися так звані на­родні суди та революційні трибунали. Їх вироки і рішення вважалися остаточними і не підлягали ні апеляційному, ні касаційному оскарженню. Насправді ж, протягом першого періоду приходу більшовиків на Полтавщину (січень-березень 1918 року) самого поняття правосуддя не існу­вало. Панувала повна сваволя самозваних червоних комісарів.

На світанку 6 січня 1918 року червоногвардійські загони захопили Полтаву, а наступного дня Муравйов, який командував ними, прийшов на засідання міської ради і, поклавши руку на маузер, проголосив: “Громадянська війна розпочалася. Громадянська війна продовжується. Від Балтійського до Чорного моря, через Дунай на Відень, Париж і Лондон ми пройдемо, вогнем і мечем встановлюючи там радянську владу. Вогнем і мечем ми будемо знищувати всіх, хто стане на нашому шляху. Жодному ворогові нашому не буде пощади.” У відповідь один із присутніх на засіданні ради селянин вийшов, спираючись на ціпок, на трибуну, зняв капелюха і сказав: “Це все добре, товариші. Але ми повинні вам сказати: будуйте радянську владу та дивіться, щоб оті білі пов’язки, що у вас на лівій руці, не почервоніли від крові” [3]. Воїнство Муравйова, яке захопило Полтаву, чомусь мало білі, а не червоні нарукавні пов’язки.

Побоювання простого полтавського селянина виявилися не безпідстав­ними. Уже в перші дні після приходу червоних військ на Полтавщину у Костянтиноградському повіті було вбито М.І.Коваленка – голову повітової земської управи, члена останньої Державної Думи Росії, організатора і голову повітової організації партії хліборобів-власників. 26 січня 1918 року більшовики розстріляли Д.Бочковського лише за те, що в його кишені був червоний квиток члена Української Центральної ради. Разом з ним загинули і молоді українські есери Богдан Зарудний та Ісаак Пугач [4]. Їх убивство було безглуздим і нічим не виправданим злочином.

У січні 1918 року розпочалася насильницька “совєтизація” Полтавщини в дусі ленінських ідей соціалістичного експерименту: звичним явищем стали розстріли без суду і слідства політичних опонентів, націоналізації, конфіскації, контрибуції та інші характерні явища тоталітарного режиму. Український театр у Полтаві більшовики забрали для проведення мітингів та інших агітаційних заходів, в результаті чого артисти опи­нилися без роботи і без засобів існування. Навіть статтю В.Г.Короленка “Знову цензура” було заборонено друкувати. Російськомовну есеро-меншовицьку газету “Наша мысль” більшовики закривали двічі і вона змушена була часто міняти свою назву. Причина була одна: російські соціа­лісти засуджували насильницьку “совєтизацію” України, викривали “ЦИКУКУ” – маріонетковий більшовицький уряд України, що був “ширмою для петроградських дирижерів”, виступали за самовизначення України, за ві­льний розвиток української мови і культури [5].

Зіткнувшись із реальним втіленням у життя комуністичних ідей на Пол­тавщині, очевидець подій В.Г.Короленко зробив для себе невтішне узагальнення образу нових правителів: “Більшовик – це нахабний “начальник”, який повеліває, реквізує, нерідко грабує і розстрілює без суду і формальностей” [6].

Після другого приходу більшовиків на Полтавщину у січні 1919 року основною каральною силою стада радянська політична поліція – Чека. Її Полтавське губернське відділення було створене київськими і одеськими чекістами. Чека вважалося органом більшовицької партії, її “караючим мечем”. Це привело до грубих порушень законності, навіть соціалістичної, в її більшовицькому розумінні, оскільки головною метою діяльності Чека була ліквідація політичних противників, навіть потенційних.

Штат працівників Чека комплектувався значною мірою із кримінальних злочинців із садистськими нахилами. Так, Костянтиноградське повітове Чека очолив відомий місцевий п’яниця Черненко. Своє службове становище він використовував для особистого збагачення: забирав і привласнював у заарештованих гроші і коштовності, знущався над людьми. Такими ж були і його підлеглі: Кривенко і Риндін – колишні вартові в період Гетьманщини; Шах, Красников і Воротников – хулігани, злодії і п’яниці.

До початку лютого 1919 року до Костянтиноградського ревкому входили і українські комуністи-боротьбисти. Щоб усунути їх від влади більшовики скористалися самогубством голови ревкому – комуніста і звинуватили боротьбистів у навмисному його вбивстві. В ніч на 14 лютого за наказом повітового комітету КП(б)У чекісти заарештували боротьбистів Котліка, Чухліба і Шила, таємно вбили їх і, щоб приховати сліди злочину, трупи кинули під лід. Через декілька днів безслідно зникли і комуністи Олешко та Кузьменко, які не схвалювали бандитських дій місцевої влади.

Розбій костянтиноградських чекістів викликав глибоке обурення жителів міста і повіту. Повстали червоноармійці місцевого гарнізону, вимагаючи кари над злочинцями. Їх виступ було придушено, але полтавське начальство не могло не зреагувати на бандитські дії Костянтиноградської Чека. За постановою губернської Чека О.Черненко і С.Шах буди розстріляні [7]. Голова Зіньківської Чека через повітову газету “Известия” офіційно звернувся до жителів Зіньківщини із закликом писати доноси на сусідів і знайомих, гарантуючи їм збереження таємниці, оскільки Чека за своєю природою в таємною організацією [8]. Провокації і доноси, в тому числі і один на одного, стали головними методами в роботі Чека з часу її створення. Вони набрали настільки широкого поширення, що губернський ревтрибунал на початку 1919 року змушений був притягнути до кримінальної відповідальності за звинуваченням у “брехливих доносах на видних радянських керівників” слідчих Чека комуністок Ліду Блінцовську і Бориско.

Арешти і позасудові розстріли політичних опонентів під приводом боротьби з контрреволюціонерами стали, за висловом В.Г.Короленка, “побутовим явищем” радянської дійсності.

У листі до Х.Раковського від 5 травня 1919 року В.Г.Короленко описав жахливі картини червоного терору, жертвами якого були не “буржуї і поміщики”, як стверджували більшовики, а прості люди Полтавщини: “Обстановка цих страт спричиняє просто моторошність. Уночі людей привели до виритих могил на цвинтарі, ставили на дошку над ямою, пристрілювали. Людина падала в яму і її закопували, можливо ще живою. Шевченка (хворого) поклали на такій дошці, оскільки ні сиділи, ні стояти він не міг. Другий, мені відомий, був Шкурупій, селянин з Решетилівки. Тут були розстріляні Марченко (років 17), Микитюк (син робітника з водогону), Красиленко (артист української трупи) та Запорожець” [9].

Голова виконкому Івахниківської волості Галетка постійно тероризував населення арештами і допитами, відправляв їх у катівні Лохвицької “чрезвичайки”. За декілька місяців існування радянської влади в 1919 році у волості було розстріляно більше 20 селян. 3 метою зведення особистих рахунків один з відомих більшовиків Григорій Кулик (у майбутньому – маршал Радянського Союзу і жертва сталінських репресій) разом із загоном харківської міліції вчинив наїзд на село Парасковіївку (нині – село Куликівка Полтавського району), де заарештував 10 селян та двох вчительок і відвіз їх до Харківської Чека, де піддав тортурам, змушуючи зізнатися в неіснуючій контрреволюційній діяльності.

У червні 1919 року “чрезвичайка” пограбувала Хрестовоздвиженський монастир у Полтаві, де забрала, крім сугубо церковних речей, останнього коня і двох корів, а також ковдри, білизну, чоботи і годинники у ченців. В ніч з 11 на 12 липня монастир знову став жертвою більшовицького терору. На цей раз чекісти вчинили в монастирі справжній погром. Частина ченців була заарештована. Настоятельку монастиря Бабурову побили шомполами, топтали ногами, а потім заарештували.

Терор полтавських чекістів набрав таких жахливих розмірів, що на­віть викликав занепокоєння органів радянської влади, яка сама його й породила. 21 травня 1919 року губернський революційний трибунал порушив кримінальну справу проти завідуючого секретно-оперативним відділом Чека Житомирського і співробітників Чека Томаса, Іващенка і Ропанова за звинуваченням у злочинних діях, хабарництві і провокаціях. Головними свідками на процесі виступали голова Полтавської губернської Чека Барсуков, звільнений з посади за такими ж звинуваченнями, та колишній чекіст Якобсон, який перебував у в’язниці за хабарі. Під час судового процесу виявилися кричущі факти корупції і бандитизму в діях чекістів, але вирок революційного трибуналу стосовно їх був м’яким: обох засудили умовно – Житомирського на 5 років, а Томаса на три [10].

13 липня з Кременчука до Полтави прибув ешелон 8-го полку 46-ої дивізії Червоної армії. Червоноармійці хотіли дізнатися про долю своїх заарештованих чекістами товаришів, але їм у цьому відмовили. Обурені сваволею чекістів, червоноармійці розігнали залізничне відділення Чека на станції Полтава-Південна і звільнили ув’язнених, які утримувалися в арештантських вагонах. Потім після короткого обстрілу розгромили і приміщення губернської Чека, забрали там зброю і цінне майно, а документи знищили. В паніці чекісти розбіглися, хто куди. Спіймати вдалося лише двох: Повзнера і Рабіновича. Проте Рабіновичу вдалося втекти з-під конвою по дорозі на вокзал, а Повзнера червоноармійці вбили і труп викинули між станціями Минівка і Селещина [11]. Скориставшись розгромом Чека, Полтавський губвиконком вирішив взагалі ліквідувати злочинне кубло чекістів. Замість Чека був утворений адміністративно-оперативний відділ губвиконкому. Його співробітники позбавлялися права позасудових розправ. В їх компетенції залишалися лише розшукові і слідчі дії. Контроль за ними здійснював юридичний відділ губвиконкому [12].

У кінці липня 1919 року білогвардійські війська Денікіна наблизилися до Полтави. Під час відступу більшовики забирали з собою все, що можливо: цінності з банківських і фінансових установ, при чому без всякого обліку, шкіру, цукор, хліб, мануфактуру тощо. Не покладаючи рук, працювало Чека, поспішно знищуючи заарештованих – явних і потен­ційних противників радянської влади, здебільшого ні в чому не повинних людей. “Пізно ввечері в ці дні постійно чути постріли, – записав у своєму щоденнику очевидець подій полтавський лікар О.Несвіцький, – до яких із жахом прислуховуються жителі... Розстріли ідуть в ЧК, де розстрілюють в погребах, а також і на цвинтарях, де приречених змушують рити собі могили. Розстріляних в самій ЧК вантажать на підводи або на грузовик і вночі відвозять на кладовища, звалюють всіх в одну спільну яму. Жахливі розповіді заарештованих про те, що довелося їм пережити, коли із камер викликали за прізвищами засуджених до розстрілу і коли по виході їх тут же чулися по сусідству постріли, які мали фатальні наслідки. Особливим звірством відзначався комендант ЧК Гуров, який там власноручно розстрілював засуджених” [13].

При відступі з Полтави червоне командування забрало з собою шість вагонів із заручниками. Більшість із них була вбита по дорозі під час втечі більшовиків з України: у Прилуках розстріляли 37 заручників, у Бахмачі – генералів Анікеєва і Липянського, полковника Кованька та інших колишніх офіцерів російської армії, які будучи у відставці доживали свого віку у Полтаві. Тіло відставного генерала М.Четиркіна було викинуте на ходу із потяга і знайдене випадковими людьми біля залізничного полотна поблизу станції Бахмач.

Криваву розправу вчинили більшовики і над ченцями Мгарського монастиря. За звинуваченням у тому, що 1-го серпня 1919 року в монастирі зупинився і заночував загін денікінців, червоноармійці 5 серпня заареш­тували всіх ченців разом з настоятелем монастиря і погнали до Лубен. Протримавши дві години на вокзалі, оголосили, що їх під конвоєм направ­ляють на роботу до Лазірок. У селі Круглик, що за 7 кілометрів від Лубен, ченців наздогнав кавалерійський загін червоних і наказав охороні розділити ченців на три групи. Почалася розправа. Комісар Бакай особисто застрелив настоятеля монастиря з револьвера. По решті ченців червоноармійці дали залп із гвинтівок. Поранених, які стогнали по дорозі, добивали штиками. Із трьох груп ченців загинуло 23. Декільком ченцям, користую­чись темрявою, вдалося врятуватися [14].

В кінці 1919 року після розгрому білогвардійських військ Денікіна більшовицький режим з Росії втретє прийшов в Україну.

“В Україну прийшов більшовизм і утвердився надовго, – писав В.Г.Короленко в кінці 1919 року. – Більшовизм скасував саме поняття загальної свободи  і правосуддя. Він відверто оголосив диктатуру одного класу, точніше навіть не класу, а біднішої його частини з його пожадливістю замість програми”. Два роки більшовицької диктатури, які пережив письменник дозволили йому зробити невтішний висновок: “Більшовизм – це остання сторінка революції, яка зреклася державності  і визнає верховенство класового інтересу над високими основами справедливості, людяності і права. З більшовизмом наша революція сходить на похмуре бездоріжжя, з якого немає виходу” [14а].

На цей раз репресивна система радянської влади вже набула певного досвіду в боротьбі з політичними опонентами і українськими патріотами, стала ще більш жорстокою і нещадною. Національно-визвольна боротьба українського народу в цих умовах проходила у формі масового повстансько-партизанського руху, який розгортався в міру запровадження продовольчої розкладки та інших більшовицьких експериментів в Україні. Коло борців за свободу і незалежність значно розширилося після ліквідації в квітні 1920 року української партії комуністів-боротьбистів. Протягом першої половини 1920 року бороть­ба з визвольним рухом на Полтавщині покладалася на спеціальну військо­ву структуру – управління тилом Південно-Західного фронту. Створене за вказівкою ЦК КП(б)У 23 квітня 1920 року воно проіснувало до 6 вересня цього ж року і було реорганізоване у війська внутрішньої служби (ВНУС) УСРР, якими командував Р.П.Ейдеман. Із загонів і груп тилу Південно-Західного фронту, військ внутрішньої охорони (ВОХР) та особливих “загонів по боротьбі з бандитизмом” було сформовано 6 стрілецьких дивізій ВНУС, які підпорядковувалися Всеукраїнській надзвичайній комісії (ВУЧека). На них покладалася боротьба з повстанським рухом та охорона залізничних магістралей. Практично ж у боротьбу з повстанцями в тій чи іншій мірі була втягнута вся міліція і військові підрозділи Червоної армії, що перебували в Україні. Станом на 15 вересня 1920 року в останніх налічувалося 482 264 бійці [15].

Наскільки велику небезпеку для радянської влади становив рух опору українського народу видно хоч би з того, що це питання перебувало під постійним контролем ЦК РКП(б) і особисто Леніна. 6 грудня 1920 року він підписав постанову Ради Праці і Оборони, згідно з якою загальне керівництво військами у справі боротьби з повстанцями покладалося на головнокомандуючого всіма Збройними силами РСФРР С.С.Каменєва. Війська ВНУС УСРР були вилучені із загальної структури ВНУС РРФСР і передані в безпосереднє підпорядкування М.В.Фрунзе, який на той час виконував обов’язки командуючого збройними силами України і Криму. Для успішної організації боротьби Червоної армії з повстанським рухом територія республіки була поділена на п’ять районів (так званих тилів). На Полтавщині боротьбу з повстанцями вели війська Харківського військового округу, але періодично залучалися і підрозділи Першої кінної армії С.Будьонного.

У кожному з повітів Полтавщини, як і всієї України, були призначені начальники бойових дільниць з числа командирів військових з’єднань Червоної армії, які там перебували, або військових комісарів. З метою координації дій військових органів з місцевою владою при начальнику Полтавської губернської дільниці була створена постійно діюча військова нарада, куди, крім начальника дільниці (командуючого червоними військами в губернії), ввійшли секретар губкому КП(б)У, голова губвиконкому, голова губЧека, продовольчий і військовий комісари. На початку 1921 року до складу Полтавської губернської військової наради були включені також командир 7-ої Володимирської стрілецької дивізії Бахтін, комісар дивізії Рогальов, начальник особливого відділу дивізії Чорнобильський, уповноважений по боротьбі з бандитизмом ДПУ Еріх і начальник губернської міліції К.Матяш.

Такі ж наради були створені і при начальниках повітових бойових дільниць і, навіть, в окремих, найбільш охоплених повстанським рухом, волостях. Серед більшовицьких функціонерів низової ланки Полтавщини виникла думка створити військові наради в усіх волостях і, навіть, селах, але підтримки в губкомі КП(б)У вона не дістала. Губернська військова нарада у своєму рішенні від 30 травня 1921 року з цього приводу зазначила, що “розшарування села ще далеко не завершилося, в багатьох волостях і селах немає КНС. У даному разі керівництво боротьбою з бандитизмом може потравити в ненадійні руки” [16].

21 січня 1921 року почала діяти постійна нарада у справах боротьби з бандитизмом при командуючому Збройними силами України і Криму (згодом – при Раднаркомі УСРР). Вона координувала дії Червоної армії, партійних, радянських і каральних органів УСРР по боротьбі з повс­танським рухом на теренах республіки. Всенародний характер руху опору тоталітарному режимові в Україні змушував радянську владу дедалі більше покладатися переважно на військові та репресивні методи боротьби з ним. Червона армія, яка у своїй масі складалася здебільшого з селян, була ненадійною опорою режиму з боротьбі з повстанським рухом, теж в основному селянським. Тому пріоритет надавався органам і військам Чека.

У створеній влітку 1920 р. Кременчуцькій губернії, де повстанський рух набрав особливої гостроти, буди створені районні наради по боротьбі з бандитизмом у Ново-Аврамівці, Остап’ї, Оболоні, Білоцерківці, Семенівці і Хильківці. До їх складу входило п’ять осіб: голова парткому КП(б)У, який одночасно був і головою наради, продкомісар або старший агент повітового продовольчого комітету, голова виконкому місцевої ради селянських депутатів і голова політбюро [17].

Оскільки охопити своєю владою всі села Полтавщини більшовики не могли, губернська військова нарада у серпні 1921 року вирішила зосередити військові і каральні сили в окремих опорних пунктах, як правило, у волосних центрах. Для керівництва боротьбою з повстанцями тут утворювалися особливі “трійки” у складі голови волосного виконкому ради селянських депутатів, голови комнезаму і військового начальника. Їм надавалися надзвичайні повноваження щодо організації і розпуску сільських рад і ревкомів, якщо вони не влаштовували більшовиків, та створення мережі таємної агентури Чека (“сексотів”). Водночас “трійки” буди і органами позасудової розправи над селянством. За їх рішенням проводилися ареш­ти підозрілих у нелояльному ставленні до радянської влади. Вони ж допитували полонених повстанців, проводили дізнання і виносили вироки, які часто закінчувалися розстрілами.

В окремих повітах, де повстанська боротьба була особливо масовою, крім звичайних “трійок” створювалися і спеціальні політгрупи. У Зіньківському повіті, наприклад, до її складу входило п’ять осіб: секретар повітового парткому КП(б)У, голова повітвиконкому і політбюро та два представники від військового командування. Політгрупи у складі голови комнезаму, комуністів і політпрацівників Червоної армії створювалися і в окремих волостях. В руках цих надзвичайних репресивно-політичних органів і в перші роки непу продовжувала зберігатися вся повнота влади з необмеженими повноваженнями, в тому числі і правом позасудових розправ.

Крім побудованої за адміністративно-територіальним принципом системи органів боротьби з повстанським рухом, існувала ще й мережа “комісій у справах боротьби з бандитизмом на транспорті”. Очолювали їх комісари залізниць або їх заступники, але провідну роль у них відігравали керівники залізничних відділень Чека.

Починаючи з весни 1921 року, радянська влада в боротьбі з повстанцями дедалі більше покладалася на спеціальні війська Всеукраїнської Чека-ДПУ, частини особливого призначення і збройні формування комітетів незаможних селян. У червні 1921 року у відання Всеукраїнської Чека перейшла охорона залізниць, водних шляхів сполучення, а також інших важливих стра­тегічних об’єктів. На початку липня 1921 року відбулася чергова реорганізація військ ВуЧека. Її суть полягала в забезпеченні місцевих органів Чека необхідною кількістю військ для здійснення каральних операцій проти населення. В кожному губернському місті розташовувався батальйон військ Чека від трьох до шестиротного складу, а при управлінні військами ВуЧека в Харкові – окрема бригада. Каральні функції на Полтавщині виконував 105-ий батальйон губЧека. Після відомих подій у Кронштадті комуністичний режим засумнівався у відданості Червоної армії і в боротьбі з повстанським рухом все більше покладався на репресивні органи.

Терор і репресії чекали всіх, хто виявляв будь-яку опозицію до біль­шовицької диктатури. Найменша підозра в нелояльності викликала арешт, а спроба чинити опір – розстріл, часто публічний або з публікацією в місцевій пресі.

Шпальти полтавських газет зарясніли прізвищами десятків людей, розстріляних за постановами Чека, ревтрибуналів та різноманітних “трійок” (щоб залякати людей прізвища розстріляних спеціально публікували в пресі). Червоний терор перетворився у зведення особистих рахунків і часто служив засобом наживи для представників радянської влади під час обшуків, трусів, реквізицій, конфіскацій тощо. Однією з жертв червоного терору став Іван Білаш. По закінченню в 1916 році школи прапорщиків він воював на російсько-німецькому фронті, був поранений у плече, руку і груди. В 1918 році захищав Україну від московсько-більшовицьких агресорів у складі військ УНР. В одному з боїв втратив око, став інвалідом і, повернувшись до Полтави, працював ра­хівником. З 1920 році у дні Шевченківських свят був заарештований Чека. Після жорстоких катувань його мали розстріляти в ніч з 8 на 9 квітня. але І.Білаш вирішив сам піти з життя і під час гоління перерізав собі горло. Проте рана виявилася не смертельною і його помістили до тюремної лікарні. Після цього до палати зайшов чекіст і з брудного лайкою накинувся на І.Білаша. У відповідь поранений плюнув кров’ю в обличчя, чекіста і зірвав пов’язку з рани. Через де кілька хвилин він помер [17а].

21 жовтня 1920 року на шпальтах полтавських газет були опубліковані прізвища 45 чоловік, розстріляних за вироком губернської Чека, 27 жовтня – 14 “активних ворогів радянської влади”, 31 жовтня – 12 і т.д.

Тоді ж були проведені масові арешти української інтелігенції в Полтаві, які супроводжувалися розгромом культурно-просвітницьких організацій і установ. Приводом для цього стало розкриття чекістами підпільної повстанської організації, яку очолював директор Полтавського губернського відділення “Українбанку” Андрій Гаращенко. Розгрому зазнали і кооперативні товариства – одні з останніх громадських організацій, які ще залишалися поза контролем комуністів. Зокрема, було заарештовано все правління Полтавської спілки споживчих товариств (К.Божко, Н.Левченко, М.Филипович, К.Хохлич) на чолі з її головою Дмитром Шульгою, спілки сільськогосподарських кооперативів “Хуторянин” (В.Дем’янко, А.Романін, К.Товкач), кооперативу “Організований робітник” (М.Карпенко, С.Косенко, Х.Портний, М.Пилинський). Більшовики розпустили і професійну “Спілку працюючих у кооперативних установах” та закрили просвітницьку організацію “Українська культура”. Все її майно і кошти були конфісковані, а матриці типографії знищені. Така ж доля спіткала і бібліотеку Полтавської спілки споживчих товариств, яка дуже швидко “розтанула”, а її газетний фонд було просто спалено.

Частина заарештованих українських патріотів була відправлена до Всеукраїнської Чека в Харкові, де зимової ночі 1921 року їх розстріляли, звинувативши у приналежності до петлюрівської організації. Серед розстріляних були А.Гаращенко, С.Лойко, С.Нінківський, Денисенко, батько і три його сини Гриби, а також шість жінок: Галя Філоненко, Галя Конькова, Ольга Чубук та інші. Не дочекавшись розстрілу, у харківській тюрмі на Холодній горі від тифу помер директор Полтавської української гімназії імені І.Котляревського Іван Прийма.

Разом з групою полтавської інтелігенції загинув і повстанський отаман із села Божкове під Полтавою Курочка. Очевидець подій Д.Соловей так описує обставини смерті отамана: “Коли його викликали на розстріл, він почав взуватися, Тишкін (він же – Дружок, він же – начальник станції “Смерть”)  дуже розхвилювався й закричав:

– Ступай босой!

Та Курочка спокійно відповів:

– Живий чобіт не віддам! Стягайте з мертвого.

Взувся, вклонився собраттям по камері й промовив:

– Як залишиться хто живий, то перекажіть на Божково, що отамана Курочку сьогодні розстріляли.

І спокійною ходою пішов на розстріл. Вартові в коридорі були приго­ломшені його вмінням панувати над собою” [17б].

Більшість заарештованих і страчених у Харкові полтавців не брала участі в протибільшовицькій боротьбі, а проводила культурно-просвітницьку роботу серед свого народу. Але московсько-більшовицький окупаційний режим не міг змиритися з існуванням українських патріотичних організацій і цього було досить, щоб їх знищити.

Незважаючи на закінчення громадянської війни і перемогу в ній більшовиків, знищення нелояльних до режиму людей тривало. Очевидець подій доктор О.Несвіцький у своєму щоденнику зафіксував лише деякі випадки масових розстрілів за “бандитизм і Петлюрівщину” у Полтаві: 26 січня 1921 року – 8 осіб, 2 лютого – 34, 18 травня – 10. В ніч на 7 жовтня в місті відразу було розстріляно 85 чоловік. На міський цвинтар їх звезли двома партіями – по 25 та 60 чоловік і звалили в одну спільну яму. 27 жовтня за вироком Чека також було розстріляно дві групи заареш­тованих: 18 і 17 чоловік [18].

18 січня 1921 року в дім Тараса Савенка з’явилися Опішнянський волосний воєнком Прокіп Холоша і міліціонер Яків Кощій. Без будь-якої на те причини вони вбили господаря лише за те, що він, на їх думку, був куркулем і добровільно не віддав хліб радянській владі. Старий і немічний дідусь господаря Кіндрат Савенко почав кликати сусідів на допомогу. Тоді представники радянської влади вбили і його, а майно своїх жертв конфіскували і привласнили [18а].

Як і раніше, основним каральним органом більшовицького режиму залишала­ся таємна політична поліція – Чека, яка водночас була і органом позасудової розправи. Полтавське відділення губернської Чека було утворене в кінці грудня 1919 року. Для його організації з Москви надіслали 13 досвідчених чекістів, які зайняли посади начальника і заступника начальника секретно-оперативного відділу, коменданта та його помічника, розвідників та слідчих. Членами колегії губернської Чека стали Баскаков, Максимов, Путілін, Литвин, Біксон і Новожонов. Першочерговим завданням Чека була організація концтабору в Полтаві та створення батальйону особливого призначення, який перебував у віданні Чека. На початку січня 1920 року в штаті губернської Чека налічувалося 67 співробітників [19]. Згодом їх число різко збільшилося.

Протягом 1920 року Полтавську губернську Чека очолювали Баскаков, Рудаков, Лінде та ін. Склад її працівників поповнювався за рахунок партійних мобілізацій місцевих комуністів і надісланих з Росії “досвідчених” у кривавих справах чекістів. На початку травня 1920 року в Україну прибув голова Всеросійської Чека Ф.Дзержинський разом із 1400 “майстрами розстрільних справ”. Разом із місцевими чекістами вони розгорнули нову хвилю терору проти противників радянської влади та всіх, хто навіть потенційно міг ними стати.

Не рахуючи тюрем, які залишилися з часів царизму, на Полтавщині до­датково було створено 15 нових місць ув’язнень, так званих ДОПРів (Будинків громадських примусових робіт), які були завжди переповненими. Так, у Кременчуцькому ДОПРі, розрахованому на 200 в’язнів, у 1923 році перебувало 450, а в Полтавському, розрахованому на 400 в’язнів, – близько тисячі. Переважна більшість заарештованих перебувала під слідством у місцях позбавлення волі по 8-15 місяців без суду. Крім того, у пол­тавському концтаборі, який розташовувався на території нинішньої психлікарні, постійно знаходилося більше 500 в’язнів, яких використовували на найважчих фізичних роботах (копанні канав, прибиранні вулиць і гро­мадських туалетів, вантажних роботах на залізничних станціях тощо).

Якщо в РСФРР по закінченні громадянської війни повітові Чека були ліквідовані, то в Україні в охоплених повстанським рухом повітах їх тимчасово зберегли. Наприкінці 1921 року в повіти були призначені спеціальні уповноважені губернської Чека зі штатом у 10-15 чоловік. Крім того, в повітових управліннях міліції створювалися політичні відділи, так звані політбюро. Очолювати його мав, згідно таємної інструкції, “обов’язково надійний комуніст, не менше, ніж з річним партійним стажем”. Особи, які не відповідали цій вимозі, підлягали заміні. Начальника політбюро затверджував місцевий комітет КП(б)У і губернське Чека. В коло обов’язків політбюро входило встановлення контролю над громадськими організаціями і товариствами, вкорінення “сексотів” до складу опозиційних партій, підпільних організацій і повстанських загонів. В радянських установах і кооперативних товариствах таємними інформаторами Чека мали бути комуністи і їм співчуваючі. Для останніх це було випробуванням на вірність більшовицькому режимові. Агенти політбюро працювали за таємними інструкціями секретно-оперативного відділу губернської Чека. Їх зарплата була набагато вищою, ніж у міліціонерів, а різницю в окладах вони отримували із секретного фонду губернської Чека [20]. Платних “сексотів” повітові політбюро мали утримувати близько десяти чоловік, але за згодою губернської Чека їх могло бути і більше. Вербували “сексотів” головним чином з числа амністованих повстанців, яких змушували в такий спосіб “спокутувати вину”, та декласованих і кримінальних елементів. Так, “сексоти” – жителі Нехворощі Сергій і Степан Шевченки та Іван Лутченко були одночасно і членами місцевої кримінальної банди. Вони відкрито ходили вулицями села із зброєю в руках, тероризували і грабували жителів, забираючи в них хліб, домашні речі і цінності [21].

Незважаючи на те, що тисячі українців гинули від голоду 1921-1923 років, коштів на утримання армії “сексотів” радянська влада не шкодувала. 16 вересня 1922 року Полтавська губернська військова нарада просила губвиконком для стимулювання роботи таємних інформаторів додатково виділити по одному мільярду карбованців для потреб міліції і ДПУ*. З їх фінансуванням проблем не виникало. Зміст роботи політбюро зводився до агентурних розробок з метою знищення будь-яких опозиційних до більшовицького режиму легальних чи нелегальних організаційних структур та окремих громадян.


* У зв’язку з переходом до непу 22 березня 1922 року Всеукраїнська Чека та її органи на місцях були ліквідовані. Замість неї при наркома­ті внутрішніх справ УСРР було створене Державне політичне управління (ДПУ), яке в своїй практиці продовжувало використовувати позасудові репресії і методи червоного терору.

На початку 1922 року у штаті Полтавського губернського відділення ДПУ налічувалося 1435 чоловік, в тому числі 549 комуністів і 210 відповідальних працівників. Останні здебільшого були молодими людьми: 110 чекістів були віком від 18 до 25 років, а 70 – від 26 до 35. Серед них українців – 80, росіян – 63, євреїв – 45. Щодо соціального складу, то серед керівництва Полтавського ДПУ робітників за походженням значилося 30, селян – 36, службовців – 100 і учнів – 42. Отже, більшість чекістів у минулому були дрібними чиновниками та учнями старших класів гімназій або духовних семінарій. Ці дані спростовують твердження радянської пропаганди про пролетарський склад більшовицького карального органу. Освітній рівень чекістів був низьким: вищу освіту мали лише 3 співробітники, загальну середню – 85, початкову – 87, домашню – 27, неграмотних було 6 [22].

У відомстві Чека-ДПУ процвітали зловживання владою, хабарництво, здирство і відвертий грабіж, особливо під час проведення обшуків, арештів, реквізицій і конфіскацій. Наприклад, 21-річний чекіст Костянтин Садовський, направлений у службових справах до Пирятинського і Лохвицького повітів, грабував населення на дорогах, привласнив 279 тисяч карбованців. Для чекіста Бернарда була конфіскована кімната в будинку відомого полтавського лікаря О.Несвіцького і коли він її залишав, то “прихопив” із собою килим зі стіни, бронзові статуетки з письмового столу, а з меблів позривав плюшеву обшивку і пошив собі капці.

В 1919 році частина співробітників Зіньківської повітової Чека була звільнена з роботи і, навіть, ув’язнена за вбивство комуніста Руденка, який публічно боровся із зловживаннями представників місцевої влади. Проте в 1920 році вони повернулися на старі місця і продовжували знущатися над населенням. Коли хто-небудь із жителів Зінькова хотів поскар­житися в Полтаву на зловживання місцевої влади, Гаманько і Василенко ставили його “до стінки”, імітуючи розстріл, і погрожували: “Якщо не будеш мовчати, то зробимо з тобою теж саме, що в минулому році зробили з Руденком [23]. Кричущі зловживання представників радянської влади не можна було приховати і у вересні 1920 року 16 “відповідальних” партійних працівників і чекістів Зінькова за звинуваченням у п’янстві, бандитизмі і хабарництві все ж було заарештовано.

Безчинством і здирством над селянами відзначалися і чекісти уповноваженого Особливого відділу Південно-Західного фронту зросійщеного єврея Капустянського. Протягом серпня-вересня 1920 року його загін поповнили жителі Івашок Супрунівської волості, які мали кримінальне і бандитське минуле: Іван Беруха, Сильвестр Семенець, Тимофій Корпілко, Григорій Дзюбан, Гаврило Сухомлин та ін. В доповідній записці голови Полтавського повітвиконкому на ім’я голови губвиконкому вказувалося, що загін Капустянського “одержавши таке сволочне поповнення, займається п’янством, грабежами і недопустимими самовільними конфіскаціями” [24].

На початку 1921 року на Полтавщині набула розголосу так звана “переяславська справа” про спекуляцію і хабарництво. Суть її полягала в тому, що чекісти залякували місцевих торгівців жорстокими карами за порушення заборони на торгівлю, вимагаючи від них хабарі. Потім їх за хабарі і заарештовували. Це була груба провокація, яка до того ж здійснювалася нечистими на руку чекістами. Хабарів торгівці дали близько 5-6 млн. карбованців, але на суді було представлено лиже 2750 тисяч карбованців, решту привласнили чекісти.

Це були рядові чекісти і брали вони відповідно до свого “чину”. Їх начальники дозволяли собі більше. На початку травня 1921 року голову Полтавського губвиконкому Яхніса Дробніса переводили на роботу до Одеси. Слідом за ним виїхав і член Особливої продовольчої армійської комісії Петров з трьома вагонами майна. Коли на станції Головач вагони несподівано затримали, в них виявили величезні цінності, награбовані під час реквізицій і конфіскацій у населення Полтавщини, в тому числі діаманти, вироби із золота, золоті царські монети та ін. Цей випадок був настільки неординарним, що влада змушена була заарештувати дружину Я.Дробніса, начальника Полтавського губернського відділення Чека Рудакова і коменданта Чека Гурова [25].

Починаючи з кінця 1920 року, у боротьбі з повстанським рухом чекісти почали застосовувати принцип ударності, який полягав у максимальному зосередженні військових, агентурних і каральних сил в окремих, найбільш охоплених повстаннями районах. Згідно рішення губернської військової наради від 5 квітня 1921 року ударними щодо боротьби з повстанським рухом були оголошені Переяславський, Прилуцький, Лохвицький, Гадяцький, Зіньківський і Костянтиноградський повіти. Початок “ударної роботи” призначили на 15 квітня, а закінчення – 1-го травня 1921 року. План придушення селянських повстань передбачав: виділення в перерахованих вище повітах “чорних волостей”, тобто тих, де була повністю ліквідована радянська влада, з тим, щоб зосередити в них всю силу карального апарату; влаштування засідок на шляхах можливого пересування повстанців; посилення “чекістської роботи”, тобто терору проти селянства: залучення до боротьби з повстанцями комітетів незаможних селян та ін. Для виконання цих завдань губком КП(б)У мобілізував 250 комуністів [26].

Губернська військова нарада розробила також спеціальну інструкцію щодо роззброєння населення, згідно якої червоноармійські підрозділи і загони чекістів мали блокувати населені пункти і ставити перед селянами ультиматум: під загрозою репресій протягом двох днів здати всю зброю, включаючи холодну. Для забезпечення успіху в цій справі пропонувалося брати заручників з числа заможних селян і в раді виявлення прихованої зброї публічно розстрілювати  з одночасною конфіскацією майна їх родин. Особи, які вказували на приховану зброю, преміювалися конфіс­кованим в односельців майном [27].

В 1922 році методи боротьби радянської влади з повстанським рухом дещо змінилися. Вони поділялися на активні і пасивні. До активних методів належали: створення мобільних винищувальних загонів для боротьби з повстанцями, ліквідація національно-патріотичного підпілля, яке живило повстанський рух, і вилучення, як і раніше, зброї в населення. Арсенал пасивних заходів передбачав розширення мережі секретних інформаторів (“сексотів”), котрі мали бути в кожній волості. Вербувати їх про­понувалося головним чином з числа амністованих радянською владою повстанців. Вони мали вкорінюватися в повстанське середовище з тим, щоб при нагоді фізично знищувати керівників повстанських загонів, а також схиляти повстанців до припинення боротьби і переходу на бік радянської влади. Губернська військова нарада пропонувала також негайно поновити інститут заручників в охоплених повстаннями селах і волостях та посилити дискредитацію повстанців в очах населення шляхом проведення відповідної пропагандистської роботи і влаштування провокацій.

В 1923 році був зроблений ще один крок на шляху утвердження тоталітарного режиму в СРСР. В кожному районі ОДПУ ввело посаду районного резидента – таємного співробітника політичної поліції. Про людське око він влаштовувався на роботу в одну з чисельних бюрократичних установ, пов’язану з роз’їздами по селах. Основним завданням райрезидентів було створення розгалуженої мережі “сексотів” з тим, щоб тримати під пос­тійним контролем громадсько-політичне і приватне життя людей. Цю роботу чекісти розглядали як завдання надзвичайної ваги. У серпні 1923 року начальник Лубенського окружного ОДПУ Двіанінов наказував райрезидентам на місцях: “Окрвідділ у категоричній формі і востаннє нагадує вам, що першочерговим завданням у нашій роботі сьогодні має бути поставлене питання про закінчення роботи, пов’язаної з організацією агентурної мережі окрвідділу. Граничним терміном для закінчення цієї важливої роботи ми встановлюємо для вас 1 жовтня 1923 р.”.

Наступного року ОДПУ УСРР наказало райрезидентам скласти списки “піднаглядних контрреволюціонерів”, тобто потенційних противників радянської влади. Сюди відносилися колишні члени “буржуазних” партій, тобто всіх, крім більшовицької; колишні члени спілок хліборобів-власників та українських юнацьких організацій; “націоналісти всіх мастей і відтінків”; колишні офіцери російської армії і українських армій часів визвольних змагань 1917-1920 років; учасники повстанського руху, включаючи амністованих радянською владою; служителі релігійних культів і віруючі; вчені і спеціалісти старої школи, а також усі, хто мав родичів чи знайомих за кордоном. Таким чином, з точки зору комуністичного режиму неблагонадійними до радянської влади вважалася абсолютна більшість українського народу.

Одночасно радянська влада намагалася знищити рух опору збройною силою. На боротьбу з повстанцями були кинуті значні формування Червоної армії (лише в Полтаві у вересні 1921 року налічувалося близько 21 тисячі червоноармійців), в тому числі Перша кінна армія Будьонного, бронепотяги, частини ВОХР і ВНУС, продміліція і просто міліція та ін. Оскільки червоноармійські частини, що складалися  значною мірою з ук­раїнців, були ненадійними в боротьбі з повстанцями (протягом першої половини 1922 року у Полтавській губерній з військових частин щомісяця дезертирувало по 300-400 бійців), знаряддям терору проти українського народу стали частини Червоної армії, які були сформовані з іноземців (так звані інтернаціоналісти) і жителів російських губерній. “Червоноармійці з північних губерній, не зв’язані з місцевими умовами, є стійкішим елементом”, – говорив В.Мальцев, який у 1920 році очолював Українську Чека, а до цього ходив у заступниках Ф.Дзержинського.

Особливою жорстокістю по відношенню до полтавців відзначалися внутрішні війська Червоної армії (ВОХР і ВНУС), які були створені з ініціативи Л.Троцького спеціально для придушення протибільшовицьких виступів і у своїй більшості складалися з неукраїнців. У березні 1921 року невідомі особи обікрали садибу голови Стасівського сільвиконкому полтавського повіту Орисенка. Для розслідування злочину на допомогу місцевій міліції були послані помічник командира взводу 5-го ескадрону 22-ої бригади ВНУС білорус Можейко з шістьома червоноармійцями  та агент Полтавського повітового продкомітету Щуковський. За вказівкою голови сільвиконкому вони провели арешти підозрюваних. Першого схопили селянина Сергу і почали вимагати видачі спільників. Не витримавши тортур, він назвав декілька прізвищ односельців, яких відразу ж заарештували. Три дні їх били нагайками, прикладами і дулами гвинтівок. Один із заарештованих спробував тікати, але  був спійманий і за наказом Щуковського розстріляний. 13 березня, коли затриманих вели до Диканьки, по дорозі розстріляли ще  двох: Сергу та Ільченка, а на околиці Диканьки вцілілих змусили кричати: “Ми бандити!”. Злочинні дії червоноармійців викликали глибоке обурення у селян, але залишилися безкарними [27а].

Основною каральною силою в боротьбі з повстанським рухом на Полтавщині протягом першої половини 20-х років була 7-ма стрілецька Володимирська дивізія (комдив – В.Бахтін), що прибула сюди з Росії у лютому 1921 року. Станом на 1-е січня 1922 року в дивізії налічувалося 12543 бійці, серед них 766 чоловік командного складу. Дивізія вважалася однією з найнадійніших у Червоній армії. Кожний десятий боєць у ній був комуністом. Національного складу червоноармійців дивізії автору знайти не вдалося, але із 770 членів і 349 кандидатів у члени РКП(б) росіян було 769, українців – 185, євреїв – 74, поляків – 17 і т.д. [28].

Підрозділи дивізії були розкидані по всій губернії. В окремих, найбільш охоплених повстанським рухом селах Полтавщини, розміщувалися армійські гарнізони. Саме вони стали опорними пунктами в придушенні опору селянства Полтавщини радянській владі. В Костянтиноградському повіті один час гарнізони були розміщені в селах Старовірівці, Нехворощі, Зачепилівці і Великій Бучці; в Кобеляцькому – в Царичанці, Озерах, Говтві; Полтавському – в Чутовому; Зіньківському – Опішні і Гадяцькому – у Веприку.

Потрапивши у вороже оточення, червоноармійці поводили себе як окупанти: зневажливо ставилися до української мови, культури, народних звичаїв і традицій. Уседозволеність і безкарність привели до їх повної деморалізації. В протоколах Зіньківської повітової військової наради неодноразово вказувалося на масове п’янство, безчинства і знущання червоноармійців 58-го полку над мирним населенням. Нарада зобов’язувала військових начальників притягнути командний оклад полку до відповідальності і відновити дисципліну серед червоноармійців [29], проте подальший хід подій свідчив, що рішення військової наради залишалися лише добрими побажаннями.

Крім основного завдання – придушення опору селянства Полтавщини радянській владі, частини 7-ої стрілецької Володимирської дивізії займалися продовольчою роботою, тобто “викачуванням” хліба в селянства, що перетворювалося на його відверте пограбування. 28 травня 1921 року в село Ступаківку Прилуцького повіту прибув загін 60-го полку під командою Розанова разом з оперативною “трійкою” і відразу ж поставив перед селянами ультиматум: видати повстанців та їм співчуваючих і здати зброю. Вимова у встановлений термін не була виконана. Тоді за наказом Розанова червоноармійці заарештували семеро селян і прилюдно їх розстріляли, а майно жертв терору забрали собі. На Ступаківку була накладена контрибуція: негайно здати на користь радянської влади 10 коней, 5 пар волів, 15 голів великої рогатої худоби і 5 свиней.

Наступного дня червоноармійський загін виїхав до села Гмирянки. Там Розанов наказав головам сільського виконкому і комнезаму протягом трьох годин зібрати 50 підвід для пересування червоноармійців і скликати сільський сход. Оскільки вимога вчасно не була виконана, червоноармійці заарештували дев’ятьох селян, решта почала тікати до лісу. Через деякий час силою вдалося зібрати на сход близько 200 жителів. Перед ними поставили ультиматум: протягом трьох годин видати селян, які підтримували повстанців, і здати хліб за продрозкладкою. Виконати в такий короткий термін вимоги селяни не змогли, а можливо, і не хотіли. Тому на ранок 30 травня Розанов призначив новий сільський сход. Щоб продемонструвати свою силу і налякати селян червоноармійці привселюдно розстріляли двох заарештованих жителів села. Після цього селяни здали 2500 пудів хліба, але Розанову цього здалося замало і на другий день ще раз скликали сход, на якому червоне командування повторило свої вимоги і відвело три години на їх виконання. Даремно селяни намагалися переконати Розанова, що хліба напередодні жнив у уже них не залишилося. О 12-ій годині дня червоноармійці зігнали на майдан більше 400 селян і публіч­но розстріляли ще 7 жителів села, а їх майно привласнили [30].

Третій батальйон 64-го полку 7-ої Володимирської дивізії розмістили в одній із шкіл Зінькова, виселивши звідти дітей. Прибулі червоні воя­ки мали жалюгідний вигляд (“голі і босі”, – говорилося про них в офіцій­них документах радянської влади). Відсутність одягу і взуття не дозволяла їм навіть нести караульну службу по місту. За час перебування в Зінькові на 300 червоноармійців було централізовано одержано лише 12 пар взуття, 3 шинелі, 12 сорочок, 8 гімнастерок і 5 штанів. Тому питання одягу і взуття в значній мірі вирішувалося за рахунок місцевих жителів [31].

Завдання по насильницькому вилученні хліба в українського селянства виконували і вояки Першої кінної армії, які на початку 1921 року розмістилися на постої на теренах Полтавщини. Тисячі голодних червоних кіннотників сіли на шию полтавського селянства. Так, конармійці 22-го полку 4-ої кавалерійської дивізії грабували населення Полтавського повіту, насильно обмінювали у селян коней і розігнали міліцію 2-го району, яка намагалася вгамувати мародерів [32]. Вояки 8-ої кавалерійської дивізії забрали в Хорошківському кінному заводі Лубенського повіту 10 маток і 4 жеребців, а 17-ої кавалерійської дивізії розігнали міліцію, яка охороняла Оріхівський цукровий завод, і забрали в неї коней.

Михайлівський загін комітету незаможних селян Костянтиноградського повіту через обшарпаний зовнішній вигляд прийняв червоноармійців Першої кінної армії, які підходили до села, за бандитів і обстріляв їх. У відповідь командир ескадрону Хаджі-Мурат (так у документі – В.Р.) атакував село і зарубав при цьому 15 його захисників. Селян охопила паніка. Більше 400 сімей з Михайлівни і Орчика втекло до Костянтинограда. Кавалеристи Будьонного окопалися в Михайлівці і вчинили опір червоноармійському загонові, який прибув з повітового центру втихомирювати бандитів. Лише після тривалих переговорів конфлікт вдалося владнати. Злочинці, як звичайно, не були покарані [33].

Голова Вельбівського волосного виконкому скаржився представникам Гадяцької повітової влади, що 17-18 лютого 1922 року під час постою в селі 7-го кавалерійського полку червоноармійці силою забрали в селян 600 пудів фуражу, хомути, підводи, кінську збрую та інший упряж. Крім того, вони проводили самочинні обшуки, били чоловіків і жінок нагай­ками, вимагали самогону, сала, молока та інших продуктів. Скарга за­лишилася без наслідків. 16-17 березня цього ж року той же полк знову побував у Вельбівці. І цього разу безчинству червоноармійців не було меж. Вимоги самогону, сала, курей і яєць супроводжувалися добірними матюками і побоями. О.Мормуля, Ф.Рябченка, Ф.Дяченка та М.Огризька червоні вояки побили шаблями. У Івана Сахна та Івана Лисенка забрали посівний матеріал і сіно, у Івана Харчили – єдиного коня, перебили йому ліву руку, вибили в хаті вікна і хотіли застрелити дружину. Рятуючись від мародерів, селяни кидали свої хати і тікали до лісу [34]. У сусідньому селі Свинарному червоноармійці побили Григорія Панченка, Івана Мокрину, Микиту Підгайного та ін.

Червоне воїнство буквально заполонило українські міста та села Полтавщини і його утримання лягло на плечі селянства. Так, починаючи з весни 1921 року в селі Тарасівці Зіньківського повіту постійно перебували такі частини Червоної армії: 58-ий полк стояв чотири місяці, 410-ий полк – з весни і до листопада 1921 року, 61-ий полк – тиждень, загін кінної міліції – два тижні, продовольча дружина – три місяці. Всі вони знахо­дилися на утриманні селян. 10 січня 1922 року місцеві жителі уклінно просили повітову владу забрати військові частини із села, тому що утримувати їх більше не було змоги [35].

У боротьбі з повстанським рухом більшовики керувалися старим імперським принципом “поділяй і владарюй” і, виходячи із ідеологічних стереотипів класової боротьби, намагалися протиставити одну групу селян іншій. Ставка робилася на ту частину незаможного селянства, яка з рук радянської влади одержала землю і була зобов’язана служити їй. При цьому більшовики ігнорували селянство як єдине ціле (соціальне явище), пов’язане між собою столітніми традиціями, єдністю виробничих процесів, єдиною культурою, релігією, соціальною психологією, національним хара­ктером та ін.

Взятий більшовиками навесні 1920 року курс на поглиблення класового і майнового розшарування селянства став дестабілізуючим чинником в українському суспільстві. За задумом ЦК КП(б)У комнезами мали стати опорою радянської влади в українському селі. Штучно протиставляючи менш заможну групу селян більш заможній, більшовики тим самим провокували громадянську війну на селі, що в свою чергу посилювало повстанський рух. Ліквідація приватної власності на землю, продовольча розкладка і штучне розшарування селянства призвели до деградації сільськогосподарського виробництва, продовольчої катастрофи і голоду 1921-1923 років.

Проте навіть комнезами не завжди були надійною опорою радянської влади, позаяк частина селян вступала до них з меркантильних чи якихось інших особистих міркувань, не пов’язаних з відданістю більшовицькому режимові. Тому періодично серед комнезамів проводилися чистки, під час яких звільнялися від нелояльних до радянської влади селян. Так, внаслідок проведеної в 1921 році першої чистки кількість членів комітетів незаможних селян на Полтавщині скоротилася з 123385 до 74228 чоловік, а наприкінці 1923 року – до 57 239 членів [36].

Одним з основних завдань комнезамів за задумом їх організаторів мала стати боротьба з повстанським рухом. Відповідно до затвердженого Всеукраїнським ЦВК 13 квітня 1921 року положення “Про комітети незаможних селян” вони мали створювати піші, кінні і тачанкові загони, реквізуючи для їх комплектування в заможних селян (куркулів) зброю, коней, обозний реманент тощо. Отже, село вкотре віддавалося на розграбування крім всіх інших репресивних органів радянської влади, ще й своїми односельцями.

Формування загонів КНС покладалося на губернські і повітові “постійні наради у справах боротьби з бандитизмом”. До складу загонів включалися крім членів комнезамів також демобілізовані червоноармійці віком від 18 до 40 років, відданість більшовицькому режимові яких не викликала сумнівів у місцевих більшовицьких осередків. Військова підготовка загонів покладалася на повітові військові комісаріати.

Формування збройних загонів комнезамів на Полтавщині розпочалося у відповідності з рішенням губернської військової наради від 30 травня 1921 року. Кожний повіт мав виставити і озброїти по 25 кавалеристів. Згодом цю квоту довелося збільшити і на вересень 1921 року в піших за­гонах комнезамів нараховувалося 640 чоловік, а в кінних – 319 вершників. У Кременчуцькій губернії на цей час було сформовано три маневрених комнезамівських загони в Олександрійському, Хорольському і Чигиринському повітах загальною чисельністю 370 піхотинців і 39 кавалеристів [37]. Проте ці загони існували фактично лише на папері. Наприклад, у кінці 1920 року в Роменському повіті вирішили створити з комуністів, голів комнезамів, волосних і сільських виконкомів зведений загін для боротьби з повстанцями (“бандитизмом”). Але з усіх мобілізованих комуністів до загону з’явилося лише 18, при чому семеро втекло вже в перший день початку військової операції [38].

У Гадяцькому повіті в загонах КНС у жовтні 1920 року налічувалося 100 піхотинців і 18 кавалеристів, але під час збору продрозкладки комнезамівці проявили себе як мародери: грабували селян, п’янствували і безчинствували, чим дискредитували радянську владу, навіть з точки зору більшовиків. Тому частину комнезамівців довелося вигнати  із загону. Через місяць в загонах залишилося 36 кінних і 50 піших вояків [39].

У боротьбі з повстанцями в силу ряду причин загони КНС практично не використовувалися. По-перше, вони виявилися небоєздатними. По-друге, їм не довіряла радянська влада, як ненадійним. По-третє, до їх складу входили не найкращі представники незаможників, які не користувалися підтримкою більшості селянства і свою владу на селі утверджували шляхом терору і насильства. Тому в Зіньківському, Кобеляцькому, Костянтиноградському і Миргородському повітах загони КНС довелося розпустити взагалі. В решті повітів Полтавщини станом на 8 вересня 1921 року в них залишилося 396 піших і 108 кінних комнезамівців [40]. Врахувавши негативний досвід загонів комнезамів у боротьбі з повстанцями, губернська військова нарада 4 квітня 1922 року визнала їх ненадійними для самостійного використання в боях і надалі вирішила тримати їх при міліцейських підрозділах як допоміжні частини [41].

До боротьби з повстанцями залучалася і так звана “робітничо-селянська міліція”, яка згідно інструкції Раднаркому УСРР від 2 квітня 1921 року всю свою роботу проводила “обов’язково з відома і під керівництвом місцевих органів ЧК”. Для того, щоб перетворити українську мі­ліцію в надійну опору комуністичного режиму в північних губерніях Росії протягом 1920 року пройшла мобілізація досвідчених міліціонерів-партійців, які відразу ж зайняли керівні посади в Україні. Щоб забезпечити погубернське комплектування міліцейських штатів, кожна губернія України закріплювалася за однією чи двома губерніями Росії. Зокрема, полтавсь­ка міліція комплектувалася з допомогою міліції Тверської губернії. Всього протягом 1921 року на Полтавщину прибуло 26 чоловік командного складу і 51 рядовий міліціонер з Твері. Формально їх відрядження вважалося тимчасовим, але командний склад міліції повертався на попереднє місце служби в Росії лише за умови, що підготує собі заміну з числа місцевих міліціонерів.

У боротьбі з повстанським рухом українського селянства використовувалися і загони, повністю укомплектовані міліцією з Росії. Так, 160 міліціонерів Новгородської губернії, які направлялися у Волинську губернію, на початку 1920 року взяли участь у “придушенні куркульських повстань” у Полтавській губернії [42].

У березні 1920 року в Полтавській губернії налічувалося 6109 міліціонерів, але через непридатність до служби і нелояльність до радянської влади значну частину з них довелося “вичистити” і на кінець 1920 року загальна чисельність міліції становила 182 чоловіки командного складу, з них 88 комуністів, і 2952 рядових (153 комуністи). У Кременчуцькій губернії на цей час було 130 чоловік командного складу (43 комуністи) і 1570 рядових (35 комуністів).

Особовий склад міліції комплектувався значною мірою за рахунок моло­ді призовного віку, яка в такий спосіб намагалася уникнути служби в Червоній армії, та випадкових людей, часто з кримінальним минулим. Службу в міліції останні використовували для особистого збагачення. Відчуваючи свою безкарність і вседозволеність, міліціонери зловживали владою, тероризували населення, не зупиняючись при цьому перед вбивствами і відвертими грабежами. У липні 1921 року житель села Товсте Шишацької волості Семен Лисенко відвозив свого сина-червоноармійця після короткої відпустки до Полтави. Вдома залишався інший син – Антін, інвалід. В цей час на його садибу прийшли міліціонери Федір Чуб, Марко Безручко, Марко Шароква та Митрофан Чорнобай і під приводом пошуку та вилучення зброї вчинили обшук, але нічого не знайшли. Розчаровані невдачею, вони забрали з собою на воза Антона і протягом трьох верст били його, вимагаючи сказати, де  батько заховав гроші і золото.

Повернувшись із Полтави, Семен Лисенко почав скаржитися на сваволю місцевої міліції, але все було даремно. Ті ж самі міліціонери разом з головою виконкому сільської ради Савою Музиченком знову прийшли на його обійстя і мало не до смерті побили дружину Семена Лисенка та розорили його господарство, забравши з двору худобу, сіно, одяг, сільськогосподарський реманент і будівельний ліс. Переляканий господар втік із села до Полтави і, побоюючись за своє життя, протягом тривалого часу не  на­важувався повернутися додому.

Довгий час жителів Абазівської і Мачуської волостей  тероризували місцеві міліціонери Василь Пащенко, Дмитро Біда, Дмитро Криливський, Петро Козенко, Олексій Лукоминський та ін. Вони безпідставно заарештовували селян, катували і, навіть, розстрілювали без суду і слідства, а їх майно привласнювали. Справа набула такого обурливого розголосу, що губернська влада змушена була їх заарештувати. Свідчення проти міліціонерів-злочинців давали 11 чоловік – всі із слідами тортур і побоїв [42а].

Більшість міліціонерів були малограмотними і непридатними для виконання своїх службових обов’язків через недостатнє озброєння, слабий військовий вишкіл і жалюгідний вигляд. Так, у жовтні 1921 року із 715 міліціонерів Миргородського повіту, в тому числі 60 кінних, гвинтівки мали лише 212, а взуттям і одягом були забезпечені лише 10 відсотків особового складу [43]. Із 1068 міліціонерів Костянтиноградського повіту 875 виявилися дезертирами. Серед них тільки 3,5 відсотки мали повний комплект озброєння і обмундирування. Половина наявних у міліції гвинтівок виявилися зіпсова­ними і непридатними для використання в бою. Конфісковані в селян для потреб міліції коні дохли через відсутність належного догляду і відсутність кормів [44].

Подібне становище було і в інших повітах Полтавщини. Станом на березень 1921 року із 3946 міліціонерів губернії одягнутих належним чином виявилося 916, решта не мала обмундирування, не вистачало близько 1000 коней, зброя в бою виявилася непридатною.

Для того, щоб перетворити міліцію на більш-менш реальну збройну силу, потрібно було перевести її на військовий стан. Першим кроком у цьому напрямку стало підпорядкування міліції в оперативному відношенні військовому командуванню. Дальшим кроком стала постанова Раднаркому УСРР від 12 серпня 1921 року про передачу військово-стройового навчання і комплектування міліції у відання командування збройними силами України і Криму. Міліція поступово набувала військових структур шляхом реорганізації її загонів у полки, батальйони, роти і взводи, які комплектувалися командними кадрами та зброєю з Червоної армії і переводилися на казармене становище. На кінець 1921 року в Полтавській губернії налічувалося 2404 піших і 751 кінних міліціонерів. Крім того, 792 чоловіки перебувало в складі промислової міліції [45]. Існувала і окрема залізнична міліція.

У травні 1921 року у зв’язку з розмахом повстанського руху згідно рішення губкому КП(б)У при Полтавській губернській військовій нараді з добровольців, головним чином комуністів, міського люмпену і дезертирів, була створена “маневрена група по боротьбі з бандитизмом” під командою Костя Матяша і “загін особливого призначення”, який сформував і очолив Іван Федорченко. Центром формування цих особливих частин міліції стало село Байрак Полтавського повіту. В оперативному відношенні вони підпорядковувалися командуванню 7-ої Володимирської стрілецької дивізії.

Костянтин Матяш народився в 1894 році в селі Новий Тагамлик, там же закінчив початкову земську школу. Брав участь у боротьбі з Гетьманщиною, командував загоном повстанців під час наступу їх на Полтаву наприкінці 1918 року. Деякий час був комендантом міста. За політичними переконаннями – український комуніст-боротьбист. Під час наступу денікінських військ К.Матяш командував 2-ою бригадою 46-ої дивізії Червоної армії, але не захотів відступати з нею до Росії і здав командування. В умовах денікінського режиму очолював повстанську дивізію, сформовану боротьбистами, і 11 жовтня 1919 року захопив Полтаву. Після третього приходу радянської влади в Україну порвав з боротьбистами і перейшов до комуністів-більшовиків. Очолював Костянтиноградську повітову міліцію, а згодом – Полтавську губернську.

За задумом Полтавського губкому КП(б)У “маневрена група по боротьбі з бандитизмом” мала стати основною і найбільш надійною каральною си­лою в боротьбі з повстанцями, оскільки комуністи становили в ній більше чверті всього особового складу, а командний склад був укомплектова­ний повністю з комуністів. До складу групи входило чотири сотні кавалерії (270 шабель), рота піхоти (111 штиків) і 84 працівники штабу.

Утримання “маневреної групи” покладалося на селянство Полтавщини. З цією метою згідно рішення Зіньківської повітової військової наради від 22 червня 1921 року селяни Кирило-Ганнівської та Йорданівської волостей мали зібрати для потреб міліції 300 сіряків і 1000 пар білизни. Щоб озброїти “маневрену групу” військова нарада вирішила забрати шаблі у міліції і загонів КНС. К.Матяшу надавалося право конфіскації і примусового обміну коней у населення [46].

У зв’язку з тим, що бійці “маневреної групи” К.Матяша платні майже не отримували, а державне речове і продовольче забезпечення було мізерним, вони займалися самозабезпеченням і боролися не стільки з повстанцями, скі­льки займалися грабежем населення, поступово перетворюючись на банду мародерів. Вештаючись селами Полтавщини, вони забирали в селян все, що потрапляло під руку: продукти харчування, одяг, взуття, білизну, гроші та ін. Уже в липні 1921 року згідно рішення губкому КП(б)У К.Матяша усунули від командування загоном і передали його І.Федорченку. У серпні 1921 року діяльність загону змушені були перевіряти, враховуючи чисельні скарги населення, працівники Робітничо-селянської інспекції, які у своєму висновку вказали на його повну деморалізацію. Того ж місяця “маневрена група” була розформована, а її особовий склад передано продовольчій міліції. Одночасно губернська військова нарада вирішила створити особливий винищувальний загін для боротьби з повстанським рухом, передавши йому кавалеристів із загону К.Матяша, бронезагін, артилерійський взвод і роту червоноармійців [47]. Також було вирішено розпочати формування двох нових маневрених кавалерійських загонів: під командуванням Григор’єва (279 кавалеристів, 102 піхотинців, 40 тачанок і 6 кулеметів ) та І.Федорченка (390 червоноармійців, у тому числі 220 кавалеристів, при 11 кулеметах) [48].

Протягом літа 1921 року в Україні, хоч і з запізненням, порівнюючи із РСФРР, почався перехід від продовольчої розкладки до продовольчого податку, який селяни змушені були сплачувати натурою – хлібом. Оскільки вони, як і раніше, віддавати безоплатно хліб радянській владі не збиралися, то продовольчий податок також стягувався за допомогою грубої військової сили. З цією метою створювалася спеціальна продовольча мілі­ція. У відповідності з наказом Київського військового округу від 9 липня 1921 року повітові військові комісаріати зобов’язувалися передати збройні загони комітетів незаможних селян для комплектування батальйонів продовольчої міліції. До складу продміліція були включені також бійці розформованих російських продовольчих дружин, які з весни 1921 року перебували в Україні. (Станом на 10 жовтня 1921 року у 88 проддружинах налічувалося 3164 бійці). Таким чином на кінець жовтня цього ж року в Полтавській губернії було сформовано 11 продовольчих батальйонів (по одному в кожному повіті), в яких налічувалося 204 чоловіка командного складу і 4496 рядових міліціонерів [49].

Налякане розмахом народної боротьби проти радянської влади та її політики “воєнного комунізму” керівництво РКП(б) на чолі з Леніним вирішило на X з’їзді партії створити окрему комуністичну гвардію в особі частин особливого призначення (російською – ЧОН), перетворивши тим самим партію на мілітарне формування на зразок середньовічних ри­царських орденів. Згідно постанови ЦК КП(б )У від 23 квітня 1921 року до комуністичних частин особливого призначення (саме так вони офіційно називалися) в обов’язковому порядку включалися всі члени і кандидати в члени КП(б)У і комсомольці обох статей віком від 17 до 50 років. ЧОН формувалися за територіальним принципом і поділялися на кадрові частини, які відбували військову службу на постійній основі, та міліційні, комуністи яких не звільнялися від основної роботи і до виконання каральних операцій залучалися періодично. В обов’язковому порядку вони мали оволодівати військовою справою в позаурочний час та у вихід­ні дні, але особливого усердя в цій справі не проявляли. Так, під час чергової перевірки, проведеної 1-го серпня 1921 року в Полтаві, виявилося, що на стройові заняття з’явилося всього 20 відсотків мобілізованих  комуністів, при чому частина з них – з великим запізненням [50]. Записані до ЧОН комуністи офіційно називалися комунарами.

Комуністичні частини особливого призначення мали структуру частин і підрозділів Червоної армії відповідно до встановлених штатів. Наприкінці 1921 року в УСРР було створено 8 бригад і 5 окремих полків ЧОН.

Полтавська губернська організація КП(б)У в листопаді 1923 року налічу­вала 5228 членів і кандидатів у члени партії, з яких на обліку в частинах ЧОН перебувало 4641 чоловік. Входили вони до 2-ої Полтавської комуністичної бригади, якою командував Цариков, а згодом – Ховаєв. Бри­гада складалася з двох полків, штаби яких були розташовані в Полтаві і Лубнах, а окремі роти – в кожному повіті. Командири ЧОН одночасно були помічниками начальників гарнізонів з оборони міст. Частини 1-го полку ЧОН, який налічував 2045 чоловік, були розміщені в Полтавському, Кобеляцькому, Костянтиноградському і Зіньківському повітах. В Полтаві розташовувалися три роти ЧОН – по роті в кожному з трьох міських райкомів КП(б)У.

У циркулярі командуючого комуністичними частинами особливого призначення УСРР підкреслювалося, що придушення протибільшовицьких виступів розглядається комуністичною партією як “галузь основного (в даний час) інтересу застосування наших сил”. Циркуляр наголошував на необхідності оволодіння комунарами тактикою боротьби з повстанцями, зок­рема організацію з їх числа летючих загонів, засад, “вилок”, паралельного переслідування тощо. Комунарам надавалося право розпуску в разі потреби сільських рад і організації замість них ревкомів, вилучення в населення зброї, застосування репресивних заходів щодо учасників протибільшовицького руху опору та їх родин. У разі небезпеки масових антирадянських виступів усі комуністи і комсомольці переводилися на казармене становище. В таких випадках у вільний від виконання своїх основних обов’язків час вони перебували у спеціально відведених приміщеннях або казармах, а на роботу брали з собою зброю. Частина комунарів входила до складу чергових загонів, які перебували в постійній бойовій готовності, решта – оволодівала наукою карателя на періодичних зборах і в таборах. При цьому, як говорилося в наказі секретаря Полтавського губкому КП(б)У З.Колчинського, “особливу увагу слід приділяти вивченню тактики вуличних боїв”. Отже, ЧОН були розраховані також на придушення масових виступів населення і в містах.

Комуністичні частини особливого призначення стали преторіанською гвардією більшовицького режиму, його надійною опорою й основною каральною силою. У пам’ятці особовому складу ЧОН про це говорилося відверто: “Верховна воля всієї партії повинна здійснюватися через вас” [51]. Страх перед народом змусив Леніна і керівництво РКП(б) фактично всю партію перевести на казармене становище, перетворивши її на знаряддя насильницької “совєтизації” України.

З неймовірною жорстокістю розправлялися комунари з повсталими селяна­ми. Наприклад, під час штурму червоними військами села Старовірівки Костянтиноградського повіту було вбито 152 селянина, поранено 75 і розстріляно трьох, а також спалено понад 100 селянських господарств. Уцілілі мешканці села були обкладені контрибуцією (продуктами харчування і теплим одягом) на користь радянської влади. “Радянська влада відновлена”, – гордо рапортували карателі після вчиненої розправив [52].

Влітку 1921 року на село Товкачівку Прилуцького повіту вчинив наїзд місцевий загін ЧОН під командуванням якогось Близнюка. При цьому було розстріляно декількох селян, майно в яких комунари конфіскували і привласнили. У відповідь селяни взялися до зброї і вбили, як говорилося у звіті повітвиконкому, чотирьох “наших товарищей”. Для придушення повстання в село прибув новий каральний загін, який заарештував і привселюд­но розстріляв 9 чоловік, які не брали участі в антирадянському висту­пі, але вважалися куркулями. Цього було досить, щоб їх знищити. Жертвами червоного терору стали: Яків і Василь Кузьменки, яким було відповідно 19 і 30 років, Михайло Дурас (35 років), Яків Пономаренко (19 років), Василь Петренко (18 років), Герасим Герасименко (25 років), Ілля Петруша (19 років), брати Яків і Андрій Пуха (25 і 20 років). На село була ще раз накладена контрибуція: здати 15 коней, 25 голів великої рогатої худоби, 10 свиней, 200 аршин полотна, 100 пар білизни і 100 ряден. Каральний загін заарештував і забрав із собою 19 заручників-селян [53].

У боротьбі з повстанським рухом більшовики не зупинялися і перед відвертими провокаціями. Так, у село Гмирянку були послані два таємних інформатори Прилуцького політбюро Ільченко та Іваненко, які видали себе за голодних повстанців-лісовиків. На їх настійне прохання 19-річний Петро Гасан дав прохачам паляницю хліба і два фунти сала. За такий, здавалося б, гуманний вчинок П.Гасана за рішенням оперативної “трійки” публічно розстріляли посеред села.

25 жовтня 1921 року два п’яних суб’єкти з Полтавської Чека вдерлися до хати Тимофія Колодія, мешканця села Нижні Млини під Полтавою. Хазя­їна вдома не виявилося. Чекісти почали вимагати в його дружини випивку, а коли вона відмовила, то спробували зґвалтувати, а потім побили нагайками, повибивали в хаті вікна і забрали домашні речі. Каральні ак­ції радянської влади проти селянства Полтавщини викликали глибоке обурення і ще більше посилювали його опір більшовицькому режимові. В інформації про політичне становище Кременчуцької губернії говорилося, що поведінка карателів, які “проводять незаконні конфіскації і тероризують населення,... викликає обурення селян” [54].

Для прискорення розправи над учасниками протибільшовицького руху опору, крім всіх інших каральних органів, при польових штабах Червоної армії були створені ще і виїзні сесії революційних трибуналів. Згідно з інструкцією губернської військової наради вони мали проводити слідство протягом 24 годин, але слідства могло і не бути, якщо повстанець був схоплений зі зброєю в руках. Відсутність звинуваченого також не могла бути підставою, яка перешкоджала б слухати справу. Судити могли і заочно. Якими ж законами керувалися трибунали при винесенню вироку? В інструкції про це сказано чітко: “Обставинами справи, велінням революційної совісті і тими обставинами, які переживає радянська влада в Україні”. Отже, узаконювалася повна сваволя ревтрибуналів. Смертні вироки затверджувалися польовими штабами і оскарженню не підлягали. Людей розстрілювали і без будь-яких формальностей. Жертвами більшовицького терору часто ставали і непричетні до антирадянських виступів селяни.

У відповідь на посилення антирадянського руху опору більшовики у безсилій люті почали застосовувати такі варварські методи, як взяття і розстріли заручників – здебільшого ні в чому не повинних людей. “Вся наша Полтавщина схожа на пороховий погріб, – писав В.Г.Короленко у листі до А.В. Луначарського. – І тепер іде вже мова про розстріли заручників, набраних з охоплених повстаннями місцевостей. Акція – безглузда, жорстока і лише шкідлива для тих, хто її застосовує [55].

10 вересня 1920 року, коли В.Г.Короленка відвідали голова Раднаркому УСРР Х.Раковський, С.Косіор і представники місцевої губернської влади, письменник вкотре порушив питання про припинення розстрілів неповинних людей. Але В.Г.Короленку, за його словами, ледве вдалося (“здається при деякому співчутті юнака Косіора”) домогтися обіцянки, що розстріли заручників і спалення більшовиками сіл практикуватимуться “дуже обережно”. Проте запевнення більшовицьких функціонерів виявилися пустою обіцянкою. Вже через кілька днів на шпальтах полтавських газет з’явилися нові описки розстріляних. Інакше і не могло бути. Радянське керівництво було настільки переконане в необхідності червоного терору щодо своїх політичних опонентів, що коли В.Г.Короленко намагався переконати їх у необхідності політичних свобод і недопустимості жорстокостей, то “всі вони впевнено і весело сміялися, наче я сказав щось наївне” [56].

Зустрівшись з масовим проявом опору українського селянства радянській владі, більшовики вдавалися до останнього аргументу – терору. В охоплених народними повстаннями селах Полтавщини на початку 1921 року були створені ще одні органи позасудової розправи – так звані “трійки”, до складу яких входили голови виконкомів волосних рад, голови комнезамів і представники радянського військового командування. Для забезпечення їх успішної “роботи” по селах створювалася мережа таємних інформаторів (“сексотів”).

30 вересня 1920 року в органі полтавських комуністів – газеті “Известия” був опублікований список 36 розстріляних заручників. Серед них – Вовк, Гаврась і Штефан були розстріляні за своїх синів, які перебували серед повстанців. При чому, після розстрілу Штефана заарештували його брата Федора Архиповича Штефана і поставили ультиматум: розстріляють і його, якщо небіж протягом тижня не з’явиться з повинною.

Інший приклад. У селі Яківці, що під Полтавою, невідомі особи вби­ли місцевого комуніста. У відповідь чекіста заарештували непричетну до цієї акції, але шановану серед односельців людину, – Григорія Володими­ровича Білоконя – гармоніста, пісняра, учасника аматорських спектаклів “Просвіти”, і заявили селянам, що розстріляють його, якщо вбивця добро­вільно не з’явиться з повинною. Траплялися також випадки, коли батьки під загрозою розстрілу, конфіскації майна і спалення хат змушені були розшукувати своїх синів, які ухилялися від служби в Червоній армії або приставали до повстанців [57].

3 березня 1921 року на хуторі Пізниковому Ковалівської волості Зіньківського повіту на обійсті селянина Григорія Сулими повстанці під час сутички вбили службовців Зіньківського політбюро Борисенка і Сколошного. Після того, як повстанці пішли з хутора, хазяїн садиби послав свого сина Леонтія повідомити про цю трагедію ковалівську міліцію. Незабаром до хутора прибув “летючий загін тов. Яковлєва” і, не знайшовши повстанців, у безсилій люті застрелив Леонтія Судиму. Вбитий горем батько даремно ходив по всіх повітових інстанціях, вимагаючи суду над вбивцями, але винних, як звичайно, не знайшли і справу закрили.

Органи радянської влади широко практикували також розорення селянських господарств з одночасним виселенням за межі населених пунктів тих селян, які в тій чи іншій мірі були зв’язані з повстанцями або чимось не влаштовували представників місцевої влади. 5 березня 1921 року на об’єднаному засіданні виконкому Веприцької ради селянських депутатів Гадяцького повіту, місцевого комнезаму і польового штабу Червоної армії була вирішена доля 13 селянських родин: обійстя Івана Бутка розорити, а його родину вислати за межі Гадяцького повіту; майно Семена Бутка, Назара Дублевського, Леонтія Панчука, Василя Тяла, Олексія Слюсаренка, Петра Галушки, Івана Садика, Василя Козенка та Митрофана Здойми конфіскувати, а їх разом із сім’ями також виселити. Щодо братів Сіриків і Семена Латинського “трійка” прийняла конкретне рішення: майно конфіскувати, а сім’ї вислати на Донбас із залученням до примусової праці у Трудовій армії. Оскільки хворий Микола Мурашко перебував на лікуванні в Гадячі, вирішили дочекатися його повернення додому, а потім уже вислати разом із сім’єю також до Донбасу, конфіскувавши одночасно його майно.

Влітку 1921 року більшовицьке керівництво Зіньківського повіту запідозрило жителів хутора Максимці Великобудищанської волості у підтримці повстанців отамана Листопада. У зв’язку з цим, 24 червня повітова військова нарада вирішила виселити їх всіх до Опішні і Бірок, а “куркульський елемент” відправити до концтабору в Полтаві. При найменшому спротиву проведенню цієї акції селян належало розстрілювати на місці. Для керівниц­тва каральною операцією була призначена особлива “трійка” у складі упов­новаженого Всеукраїнської Чека К.Максимовича, завідуючого Зіньківським політбюро Рунова і командира “маневреної групи” міліції К.Матяша, які успішно справилися з поставленим завданням: Олексія Хмелика розстріляли на загальному сході селян Опішнянської і Великобудищанської волостей, 9 жителів хутора відправили на 5 років до полтавського концтабору, а 22 – виселили. Все їх майно було конфісковано. Каральна акція відбувалася напередодні жнив, тому вирощений тяжкою працею урожай загинув [58]. Лише після того, як загін Листопада, скориставшись амністією, здався, жителям Максимців дозволили у вересні 1921 року повернутися до рідних осель, але взяли підписку, що вони не будуть підтримувати повстанців і про їх появу негайно повідомлятимуть владу.

Така ж доля спіткала і мешканців хуторів Трилівщини, Посяди і Пожарного, яких за підозрою у підтримці повстанців отамана Кундія виселили з рідних місць, а майно конфіскували. Лише після того, коли у жовтні 1921 року загін Кундія склав зброю, їм дозволили повернутися додому [59].

Навесні 1921 року хаотичні розстріли комуністами своїх відвертих чи потенційних противників були приведені в певну систему. Згідно постанови Полтавської губернської військової наради від 14 травня репресивним органам радянської влади наказувалося розстрілювати з одночасним оповіщенням про це у пресі по 10 “куркулів” за кожного вбитого радянського працівника, члена комнезаму чи комуніста. Всі свої злочини і прорахунки радянська влада перекладала на заможних селян (куркулів), які в очах комуністів були найбільшою перешкодою на шляху здійснення їх соціальних експериментів на селі. Направляючи вістря репресій проти них, радянська влада тим самим намагалася прискорити класове розшарування українського селянства, внести розбрат в його середовище, нацькувати менш заможних селян на більш заможних, і спровокувати, таким чином, громадянську війну на селі.

На виконання вищеназваної постанови 28 травня 1921 року Зіньківська повітова військова нарада санкціонувала розстріл 10 селян – заручників Бірківської волості. Приводом стало вбивство на території волості червоноармійця 488-го полку і співробітника Зіньківської Чека. 27 вересня цього ж року були розстріляні 10 заручників Ковалівської волості за те, що в одному із сіл невідомі особи вбили члена комнезаму Горбоноса і працівника Кирило-Ганнівського волосного земельного відділу Чауса.

Іноді заручників розстрілювали і без будь-якого, навіть формального приводу, – щоб залякати селян і показати, що комуністи і на селі є владою. Показовою є постанова Роменської повітової військової наради від 30 серпня 1921 року: “З метою зміцнення радянського апарату в Глинському районі і керуючись революційними міркуваннями, військнарада постановила: застосувати вищу міру покарання – розстріляти...” Жертвами більшовицького терору стали Михайло Набока (20 років), Микита Булава (31 рік), Яків Трохименко (20 років), Матвій Кириленко (27 років), Василь Каноущенко (22 роки), Максим Яновський (20 років), Омелько Король (20 років), Тарас Кабачок (27 років), Василь Іващенко (27 років) [60]. Так “зміцнювалася” радянська влада в українському селі.

За напад повстанців Л.Христового на хутір Малчинський Баранівської волості Миргородського повіту було розстріляно 19 заручників. 14 червня 1921 року по дорозі із села Зубівки на Довгалівку невідомі особи задушили члена комнезаму Богиню. Оскільки вбивцю знайти не вдалося, Зубівський комнезам прийняв рішення, а Миргородський повітовий комітет КП(б)У затвердив, – розстріляти 10 селян-заручників даної волості. Були вбиті Гнат Калиниченко, Петро і Микита Дмитренки, Іван і Андрій Олійники, Микита і Йосип Юхименки, Юхим Василенко, Дмитро Терещенко та Іван Овчаренко. Злочинні дії миргородських властей дістали повне схвалення Полтавського губкому КП(б)У. В його рішенні від 30 червня говорилося: “Вважати дії Миргородського парткому щодо проведення терору проти куркульства, причетного до бандитизму, правильними” [61].

Згідно наказу № 21 Постійної наради у справах боротьби з бандитизмом при Раднаркомі УСРР від 20 травня 1921 року (голова – В.Затонський) у селах, які підозрювалися у підтримці повстанців, створювалися спеціальні комісії у складі двох представників від повітової військової наради та одного від місцевого комнезаму, які з числа заможних селян призначали відповідальників з розрахунку одного на 20 дворів, але не менше одного на хутір. На відміну від заручників відповідальників не заарештовували, а залишали на волі, але без права залишити місця постійного проживання. У випадку вбивства чи поранення представника радянської влади розстрілу підлягала подвійна кількість відповідальників. Уникнути розправи можна було тільки одним шляхом – видавши владі причетних до терористичної акції своїх односельців. Якщо вбивство трап­лялося між населеними пунктами, то кількість розстріляних відповідальників розподілялася порівну між сусідніми селами.

Відповідальникам також ставилося в обов’язок видавати властям юнаків, які ухилялися від служби в Червоній армії, і виявляти наявну в селян зброю. Якщо ж відповідальники з якихось причин несумлінно служили радянській владі, на них накладалися штрафи: пара коней або корів чи 200 пудів збіжжя за кожного невиявленого дезертира; одна свиня, пара овець або 20 пудів збіжжя за знайдену під час обшуків гвинтівку, обріз чи револьвер. Якщо в селі виявляли когось із отаманів повстанських за­гонів, штраф на відповідальників збільшувався у п’ять разів і одного з них розстрілювали; якщо виявляли рядового повстанця, – штраф збільшувався втричі. Господарства селян, члени родин яких були пов’язані з повстанцями, підлягали негайній конфіскації. Їх майно розподілялося порівну між членами комнезаму і повітовим “фондом боротьби з бандитизмом”.

На виконання цього наказу Полтавська губернська військова нарада 31 травня 1921 року розробила свою, ще більш жорстоку і цинічну інструкцію, згідно якої всі члени комітетів незаможних селян зобов’язувалися бути таємними інформаторами (“сексотами”) Чека. Саме з їх подачі призначалися відповідальники з числа односельців. Інструкція рекомендувала уникати призначення відповідальниками лояльних до радянської влади осіб, а також учителів, священиків і сільську бідноту. Вістря терору спрямовувалося проти заможної частини селянства. Основна мета створення інституту відповідальників, говорилося в таємній інструкції окружної “на­ради у справах боротьби з бандитизмом”, є аж ніяк не негайний розгром бандитизму (що нереально), а внесення розбрату і розшарування в село, створення атмосфери, коли бандит боятиметься, що його викажуть, а відповідальник, побоюючись репресій, виказуватиме бандитів, а потім, боячись помсти з їх боку, може бути корисним, як старанний інформатор... Взагалі рекомендується шляхом терору ставити відповідальників у такі умови, щоб вони ставали відкритими ворогами бандитів; тоді і звільнившись за заслуги від відповідальності, вони залишаться інформаторами і по­мічниками радянської влади” [62]. Ось так на практиці здійснювалося “класове розшарування селянства”, створювалася широко розгалужена мережа “сексотів”, якою було обплутане все радянське суспільство протягом більш як сімдесяти років комуністичної диктатури.

Шляхом залякування і терору радянська влада намагалася перетворити відповідальників на старанних інформаторів Чека. Із застосуванням репресій (розстрілів) щодо відповідальників рекомендувалося не спішити, даючи їм можливість зберегти своє життя шляхом видачі односельців, причетних до повстанського руху або співчуваючих йому. З цією метою рекомендувалося застосовувати жеребкування серед відповідальників перед розстрілом і замінювати страту переведенням відповідальників на становище заручників. Це був батіг, глухий кут, в який селянина заганяла радянська влада і виходу з якого не було, але був і пряник.

Щоб заохотити відповідальників видавати владі своїх односельців, за вірну службу і підлість їм передбачалася винагорода у розмірі половини майна репресованих селян у разі, якщо відповідальник “ризикне виступити відкрито”. Якщо ж інформація надходитиме від відповідальників таємно і вони боятимуться “засвітитися” перед односельцями, винагорода, але в менших розмірах, видавалася із секретного преміального фонду Чека. У разі, коли колективним інформатором Чека стане місцевий комнезам, то все конфісковане в односельців майно діставалося його членам. Наказ окружної “наради у справах боротьби з бандитизмом” рекомендувалося видрукувати обов’язково українською мовою і вивісити по селах у людних місцях [63].

Таким чином, кінцевою метою політики більшовиків щодо українського села було, спираючись на комнезами, посіяти розбрат і ворожнечу серед селян і, таким чином, утвердити свою владу. Селяни-відповідальники були поставлені перед дилемою: залишатися чесними людьми і бути розстріляними радянською владою чи стати негідниками, перетворившись на платних “сексотів” Чека, і видавати властям своїх односельців, прирікаючи їх тим самим на смерть. Але був ще третій шлях: брати до рук зброю і ставати до лав борців проти комуністичного режиму, відстоюючи водночас і свою людську гідність.

У зв’язку з тим, що селяни не виявляли особливих бажань стати доб­ровільними інформаторами Чека, а з примусу робили це неохоче, то постановою Раднаркому УСРР і наказом Полтавського губвиконкому від 28 травня 1922 року був запроваджений інститут сільських сотенних. Сотенні вважалися допоміжною ланкою міліції і підпорядковувалися безпосередньо її волосним начальникам. Їх основним завданням було стежити за виконанням розпоряджень органів радянської влади та політичною благонадійністю своїх односельців. Служба сотенних вважалася громадською, тому утримувалися вони за рахунок населення і призначалися, якщо не зна­ходилося добровольців, у порядку повинності.

Але і цього заходу виявилося замало. Зважаючи на опір українського селянства радянській владі (активний чи пасивний), який не припинявся, в листопаді 1923 року “постійною нарадою по боротьбі з бандитизмом” при Раднаркомі УСРР (В.Затонський, В.Балицький) і Раднаркомом УСРР (В.Чубар) було прийняте “Положення про десятихатки”, згідно якого в охоплених повстанським рухом місцевостях за розпорядженням губвиконкомів вводився інститут десятихатників. Призначалися вони райвиконкомами з числа визначених комнезамами заможних селян та інших сільських жителів, крім членів КНС і профспілок, комуністів, комсомольців, робітників підприємств і радгоспів. В коло обов’язків десятихатників входило повідомляти органи влади про антирадянські розмови, підготовку терористичних актів, пересування повстанських загонів і окремих повстанців та осіб з ними пов’язаних. На десятихатників покладалася також відповідальність за випадки псування засобів зв’язку і залізничних колій. Справи по звинуваченню десятихатників у неналежному виконанні своїх обов’язків підлягали розгляду надзвичайними сесіями губернських судів. Залишати місця свого постійного проживання десятихатники могли лише з дозволу органів місцевої влади. Ті з них, хто ревно служив радянській владі, могли звільнятися від виконання обов’язків офіційних донощиків [64].

Таким чином, на Полтавщині, як і по всій Україні, вводився ще один інститут відповідальників – по одному на кожні десять дворів. Водночас вони були і офіційними інформаторами ДПУ і поряд з таємними (“сексотами”) несли кримінальну відповідальність, а іноді і власним життям відповідали за “недоносітєльства”. Так в українському селі утверджувалася радянська влада, яка змушувала людей жити в атмосфері терору, постійного страху, підозрілості і ненависті.

Особливу увагу органи радянської влади звертали на створення зон без­пеки вздовж залізниць, позаяк вони були об’єктом постійних нападів і диверсій з боку повстанців. У доповідній записці штабу 7-ої Володимирської стрілецької дивізії на ім’я голови Полтавського губвиконкому Я.Дробніса вказувалося, що повстанці систематично розбирають залізничне полотно, в тому числі і в кременчуцькому напрямку, пускають під укіс маршрутні та інші потяги. Штаб дивізії рекомендував губвиконкому вкрити 15-верстну смугу вздовж залізничних колій “густою мережею інформаторів вербуючи їх з місцевих селян і залізничних службовців”. З метою вербування інформаторів на кожній станції пропонувалося ввести посаду дільничного співробітника Чека, терміново встановити систему відповідальників, у боротьбі з повстанцями використовувати війська Всеросійської Чека, не покладаючи особливих надій на польові частини Червоної армії, та ін.

На виконання цієї “поради” 14 листопада 1921 року губернська військова нарада запровадила інститут відповідальників і на залізницях Полтавщини. На них покладалися завдання стежити і своєчасно повідомляти владу про можливі напади повстанців на залізниці в межах закріплених за ними територій. Якщо без допомоги відповідальників у 15-верстній смузі вздовж залізниць виявляли повстанців, то проти них застосовувалися такі ж репресивні заходи, як і у випадку аварії потягу. Якщо ж траплялися випадки пошкодження засобів зв’язку, до відповідальників застосовували такі засоби покарання: в них забирали по двоє коней або по дві корови за кожний спиляний телефонний чи телеграфний стовп. За псування телефонних та телеграфних дротів у них конфісковували по одній голові худоби. Ремонтували пошкоджені комунікації також за рахунок відповідальників. У разі вбивства або поранення представника радянської влади, червоноармійця чи члена комнезаму відповідальників розстрілювали, а їх майно конфісковували. В цьому випадку відповідальники нічим не відрізнялися від заручників. За надані радянській владі послуги відповідальників могли перевести в кандидати на відповідальника (мабуть, за аналогією з кандидатами в члени РКП(б)) або взагалі виключити із списків відповідальників. Половина конфіскованого у відповідальників майна і штрафів надходила на користь місцевих комнезамів [65].

У зв’язку з тим, що повстанці переховувалися і гуртувалися головним чином у лісах Полтавщини, у червні 1923 року серед службовців лісового відомства була проведена чистка. Через політичну неблагонадійність із 206 чоловік цього відомства було звільнено 46.

Таким чином, не маючи підтримки серед більшості українського селянства, комуністи намагалися створити собі опору з числа сільської бідноти, об’єднаної в комітети незаможних селян, і залякати решту селян терором, запровадивши інститут заручників і відповідальників, який зводився до того, щоб перетворити їх на платних чи безплатних (які б працювали із страху) інформаторів Чека.

На кінець 1923 року більшовицькому режимові вдалося придушити останні осередки збройного опору полтавців. В 1924 році в офіційних повідомленнях ДПУ вже не згадується про “політичний бандитизм” на Полтавщині.

Протягом 1917-1923 років тисячі полтавців полягли в боротьбі за свободу рідного краю або стали жертвами червоного терору. Проте збройна боротьба не пропала марно. Вона піднесла національну свідомість українського народу, його прагнення мати власну державу і бути господарем на своїй землі. Незважаючи на поразку повстанського руху, пасивний опір комуністичному режимові тривав і далі. Лише в результаті “розкуркулення”, суцільної колективізації і штучно створеного голодомору 1932-1933 років було остаточно “втихомирене” українське село, а його хлібороби перетворені на безпашпортних кріпаків колгоспно-радгоспної феодальної системи.

 

Джерела і література:

1. Цит. за: Курносов Ю.В. Насилля – головний аргумент більшовизму. – Український історичний журнал, 1991, № 12. – С. 17. (До тексту)

2. Ленін В.І. Повне зібрання творів. – Т. 41. – С. 364. (До тексту)

3. Віктор Ревегук. Полтавщина в добу Української революції 1917-1920 рр. – Полтава. – 2002. – С. 53. (До тексту)

4. Известия Полтавского совета… – 1919, 30 березня. (До тексту)

5. Державний архів Полтавської області (далі – ДАПО). – Ф.П-7, оп. 1, спр. 48-а. – Арк. 23. (До тексту)

6. В.Ревегук, Н.Кочерга. В.Г.Короленко в Полтаві (1917-1921). – Полтава, 203. – С. 31. (До тексту)

7. Известия Полтавского губисполкома… – 1919, 24 травня. (До тексту)

8. ДАПО. – Ф.П-7, оп. 2, спр. 4. – Арк. 111-112. (До тексту)

9. В.Ревегук, Н.Кочерга. Назв. праця. – С. 59. (До тексту)

10. Известия Полтавского губисполкома… – 1919, 16 липня. (До тексту)

11. Там само. – 1919, 24 травня. (До тексту)

12. ДАПО. – Ф.П-7, оп. 2, спр. 4. – Арк. 112. (До тексту)

13. Несвіцький О. Полтава в дні революції та в період смути. 1917-1922 рр. – Полтава, 1995. – С. 110. (До тексту)

14. Ульяновський В. Трагедія в Лубенському Мгарському монастирі 1919 р. – Київська старовина. – 2000, № 6. – С. 115-118. (До тексту)

14а. В.Ревегук, Н.Кочерга. Назв.праця. – С.12. (До тексту)

15. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі – ЦДАВО України). – Ф. 340, оп. 1, спр. 3156, – Арк. 41. (До тексту)

16. ДАПО. – Ф.Р-4008, оп. 1, спр. 78. – Арк. 11. (До тексту)

17. Там само. –Арк. 14. (До тексту)

17а. Віктор Ревегук. Назв.праця. – С.142-143. (До тексту)

17б. Дмитро Соловей. Розгром Полтави. – Полтава, 1994. – С. 166. (До тексту)

18. Архівний збірник на посвяту 90-річчю Полтавської вченої архівної комісії. – Полтава, 1993. – С. 238-239. (До тексту)

18а. ДАПО, – Ф.Р-1502, оп. 1, спр. 13. – Арк. 170. (До тексту)

19. Там само. – Ф.Р-3872, оп. 1, спр. 81. – Арк. 4. (До тексту)

20. Там само. –Спр. 30. – Арк. 1-2. (До тексту)

21. Там само. – Ф.Р-1502, оп. 1, спр. 321. – Арк. 20-21. (До тексту)

22. Там само. – Ф.Р-1503, оп. 1, спр. 107. – Арк. 14. (До тексту)

23. Там само. – Ф.Р-3872, оп. 2, спр. 2. – Арк. 260. (До тексту)

24. Там само. – Ф.Р-1503, оп. 2, спр. 13. – Арк. 48. (До тексту)

25. Несвіцький О. Назв. праця. – С. 185, 207. (До тексту)

26. ДАПО. – Ф.Р-1503, оп. 1, спр. 35. – Арк. 71. (До тексту)

27. Там само. – Арк. 125. (До тексту)

27а. Там само. – Ф.Р-1502, оп. 1, спр. 186. – Арк. 9-11. (До тексту)

28. Там само. – Ф.Р-9032, оп. 1, спр. 29. – Арк. 3. (До тексту)

29. Там само. – Ф.Р-127, оп. 1, спр. 3. – Арк. 22. (До тексту)

30. Там само. – Ф.Р-1503, оп. 1, спр. 39. – Арк. 229. (До тексту)

31. Там само. – Ф.Р-127, оп. 1, спр. 3. – Арк. 1. (До тексту)

32. Там само. – Ф.Р-1503, оп. 2, спр. 13. – Арк. 8 зв. (До тексту)

33. Там само. – Арк. 5 зв. (До тексту)

34. Там само. – Ф.Р-3123, оп. 1, спр. 29. – Арк. 201, 226. (До тексту)

35. Там само. – Ф.Р-127, оп. 1, спр. 1. – Арк. 2. (До тексту)

36. Там само. – Ф.Р-9032, оп. 1, спр. 81. – Арк. 153. (До тексту)

37. Кучер О. Розгром збройної внутрішньої контрреволюції на Україні в 1921-1923 рр. – Харків, 1971. – С. 121-122. (До тексту)

38. ДАПО. – Ф.Р-3872, оп. 1, спр. 539. – Арк. 20 зв. (До тексту)

39. Там само. – Арк. 3 зв. (До тексту)

40. Там само. – Ф.Р-1631, оп. 1, спр. 135. – Арк. 122. (До тексту)

41. Там само. – Ф.Р–127, оп. 1, спр. 1. – Арк. 119. (До тексту)

42. Хміль В.В. Братерська допомога РСФРР у формуванні робітничо-селянської міліції на Україні. – Укр. істор. журнал, 1988, № 5. – С. 103. (До тексту)

42а. Віктор Ревегук. Назв.праця. – С. 146-147. (До тексту)

43. ДАПО. – Ф.Р-3872, оп. 1, спр. 439. – Арк. 18. (До тексту)

44. Там само. – Арк. 23. (До тексту)

45. Там само. – Ф.Р-1503, оп. 1, спр. 13. – Арк. 90. (До тексту)

46. Там само. – Ф.Р-127, оп. 1, спр. 3. – Арк. 11. (До тексту)

47. Там само. – Ф.Р-1503, оп. 1, спр. 36. – Арк. 22. (До тексту)

48. Там само. – Арк. 76. (До тексту)

49. Там само. – Акр. 138, 180. (До тексту)

50. Там само. – Ф.Р-3872, оп. 1, спр. 394. – Арк. 22. (До тексту)

51. Там само. – Ф.Р-9032, оп. 1, спр. 30. – Арк. 9. (До тексту)

52. Там само. – Ф.Р-3872, оп. 1, спр. 174. – Арк. 8. (До тексту)

53. Там само. – Ф.Р-1503, оп. 1, спр. 39. – Арк. 232. (До тексту)

54. Там само. – Ф.Р-9032, оп. 1, спр. 54. – Арк. 95. (До тексту)

55. Новый мир. – 1995, № 2. – С. 180. (До тексту)

56. Березіль. – 1991, № 2. – С. 180. (До тексту)

57. Там само. – С. 194. (До тексту)

58. ДАПО. – Ф.Р-127, оп. 1, спр. 13. – Арк. 13,16. (До тексту)

59. Там само. – Арк. 24. (До тексту)

60. Там само. – Ф.Р-99, оп. 1, спр. 25. – Арк. 22. (До тексту)

61. Там само. – Ф.Р-1503, оп. 1, спр. 36. – Арк. 172. (До тексту)

62. Там само. – Ф.Р-9032, оп. 1, спр. 22. – Арк. 84 (До тексту)

63. Там само. – Ф.Р-1503, оп. 1, спр. 36. – Арк. 55. (До тексту)

64. Там само. – Ф.Р-1631, оп. 2, спр. 30. – Арк. 52. (До тексту)

65. Там само. – Ф.Р-1503, оп. 1, спр. 37. – Арк. 77. (До тексту)

© Ревегук В. Я.
При використанні, посилання
на автора обов'язкове.

Ссылки на эту страницу


1 Национально-освободительное движение
[Національно-визвольні змагання] – пункт меню
2 Ревегук Виктор Яковлевич
[Ревегук Віктор Якович] - пункт меню
3 Указатель книг и статей по названиям
[Покажчик за назвами] - пункт меню

Если Вы хотите поддержать сайт

Карта ПриватБанка:
5168 7556 1759 9598