Осколок из моей жизни

Дубів Володимир Сергійович. Уламок з мого життя

Джерела:

Визвольний шлях. Суспільно-політичний і науково-літературний місячник. Кн. 6 (219). Червень, 1966. Річник XIX (XIII). Стор. 737-744

Визвольний шлях. Суспільно-політичний і науково-літературний місячник. Кн. 7-8 (220-21). Липень-серпень, 1966. Річник XIX (XIII). Стор. 916-923

Подається без будь-яких виправлень. Переведення в html-формат — Борис Тристанов.

Автор сайту висловлює щиру вдячність сайту "diasporiana.org.ua" (Олег Богуславський) за надання часопису "Визвольний шлях" із спогадами В. Дубіва.

Визвольний шлях. Суспільно-політичний і науково-літературний місячник.
Кн. 6 (219). Червень, 1966. Річник XIX (XIII). Стор. 737-744

737

Володимир ДУБІВ

УЛАМОК З МОГО ЖИТТЯ

(Спомин)

Вступ

В ніч із 5 на 6 жовтня 1920 року, в двері мого помешкання у Полтаві, де я жив тоді, працюючи в Полтавській Спілці Споживчих Товариств, хтось сильно загрюкав. А був це незвичайно тривожний час, усюди шалів червоний терор і такий грюкіт нічого доброго не віщував.

"Хто там?" — запитав я, не відчиняючи дверей.

"До вас, негайно відчиніть!" — у відповідь пролунав наказ московською мовою.

Я відчинив. Увійшло троє озброєних, у військових уніформах. Старший із них запитав мене, яке моє прізвище. Я відповів. Він вийняв із кишені ордер, що уповноважнював його зробити трус і "по усмотрению", залежно від наслідків, мене заарештувати. Я не зрозумів, що значить "по усмотрению" і звернувся до нього за поясненням. "А ось зараз побачите!" — відповів він багатозначно і зараз же наказав розпочати трус. Я зажадав, щоб при кожному з тих військових під час трусу був хтось із моєї родини. Скривившись, він погодився, але відразу додав, що це не змінить суті справи.

Трус тривав майже сім годин. По закінченні, старший наказав мені "одягатись". Та не тільки мені, а теж і моєму тестеві-лікареві та братові моєї дружини, 13-тилітньому шкільному учневі. "Оце й значить "по усмотрению". Якби в твоєї дружини не було малої дитини (дворічний син), то ми і її забрали б", — глузливо посміхаючись, "пояснював" мені старший. Вдома залишили ще й мою тещу, що лежала в ліжку тяжко хвора.

Вийшовши надвір, я побачив, що біля будинку стоїть ще троє військових з рушницями напоготові. Старший велів нам прямувати до Хрестовоздви-женського чоловічого манастиря, що був за містом десь у віддалі пів кілометра. Це мене дуже насторожило. Побіч манастиря розкинувся великий міський цвинтар. Між мешканцями Полтави точилися розмови про те, що там щоночі розстрілюють заарештованих. Але заспокоював факт, що вже був білий день, вешталися люди, гнали корів на пасовисько. Вони віталися з нами, питали, чи не на іменини йдемо. А ми, вдаючи веселих, перегукувались.

Дійшли до манастиря. Вже здалека я побачив своїх товаришів по праці (я тоді очолював організаційно-інструкторський відділ Полтавської Спілки Споживчих Товариств). Старший наказав іти до манастирської трапезної. Мене здивувало, що вікна трапезної загороджені колючим дротом.

Один з конвоїрів відчинив двері трапезної і першим, кого я побачив, був голова Полтавської Спілки Споживчих Товариств Дмитро Іванович Шульга.

738

Він стояв "розіп'ятий", розпростерши руки нарівні плечей. Двоє військових обшукували його ...

У величезному приміщенні трапезної "зібрались" майже вся верхівка Спілки Споживчих Товариств, Союзбанку, сільсько-господарського союзу "Хуторянин" і новоутвореної філії Українбанку, вчителі українських Гімназій, професори філологічного факультету, актори українського театру, словом — сама українська провідна інтеліґенція. Пройшла відповідний обшук і наша родина й нарешті ми притулилися в куточку. Вільного місця вже не було, бо кількість заарештованих перевищувала сотню.

Було гамірно, навіть весело. Щоправда, були й сльози. Один мій товариш, співробітник ПССТ, зрадивши свою жінку, вибрався у відрядження до Києва разом із своєю секретаркою. Вдома покинув жінку і п'ятирічного синка. Вночі прийшли заарештувати цього добродія, але, не знайшовши його, забрали його жінку, а малого синка залишили в сусідів. І ось тепер ця бідна жінка, опинившись між заарештованими, гірко плакала.

Голова Полтавського Союзбанку передбачливо переховувався у знайомих. Забрали його жінку і тримали її заарештованою, аж поки не знайшли його самого. Я здивовано дивився, як ця пані, тут же в трапезній, до нікого не звертаючись, вигукувала московською мовою: "Чого нас заарештовують, ми ж вороги Спілки"1.

Полтавська Спілка Споживчих Товариств мала свою їдальню і негайно почала постачати заарештованим харчі й тютюн. Родини забезпечили ув'язнених потрібною постелею. Спати довелося на підлозі, покотом, чоловіки й жінки разом. Відразу запроваджено тюремний режим. Півгодинна прогулянка під охороною варти, яка не відступала від заарештованих навіть під час полагоджування "потреб" ...

Наступного дня прибуло "начальство". Переглянули листу заарештованих і звільнили всіх тих, що були взяті "по усмотрению". В трапезній, стало вільніше, залишилися тільки головні в'язні. Їм оголошено, що вони тепер

1) Полтавська Спілка Споживчих Товариств була величезним національно-громадським чинником. Якось щасливо підібрався тут гурт людей великої національної свідомости, серед яких справді хотілося працювати. "Общеросів" це приводило до скаженини. Як під час денікінщини, так і під час уже большевицького панування на Спілку ллялося багато помий. Але управа і ввесь апарат Спілки мали великий авторитет серед селянства, що ставилося до них з любов'ю. Ось невеличкий приклад: денікінський генерал-губернатор України, ген. Май-Маєвський, видав наказ ч. 22. В ньому заборонялося дати на українську школу хоч би копійку з державних або громадських грошей. А це означало, що українська народна школа мала бути зліквідована цілком, а середня — на 95%. Управа Спілки Споживчих Товариств скликала негайно надзвичайні делегатські збори своєї периферії. Хоч був серпень, але делегати прибули всі. Збори ухвалили негайно взяти на утримання Спілки десять гімназій. З жодної кооперативної установи не може вийти рахунок, на якому не було б окремо вписано 2% з усього рахунку до фонду Національної Освіти. Організаційному відділові Спілки доручено терміново опрацювати статут і утворити спеціяльний кооперативно-освітній союз "Українська Культура". Такий союз був утворений. Він мав до диспозиції відповідні фонди, якими удержував усі школи Полтавщини аж до 1920 року, коли школи перебрали большевики.

739

під "опікою" особливого відділу "Юго-Западного Фронта", а уповноваженим цієї організації та шефом заарештованих є "товариш Капустянський"2.

В манастирській трапезній ми пробули щось днів із дев'ять. Харчі щоденно доставляли нам установи, приносили й родини. Начальство ніби й забуло про нас. Було відносно спокійно. Десь через тиждень нам, спілчанам (так звали працівників ПССТ) привезли кожухи. І хоч у трапезній було спокійно, ми відчували, що "на волі" щось діється. Незабаром нас повідомили, що між Капустянським і полтавськими робітниками відбуваються поважні суперечки. Значна кількість заарештованих мала велику повагу серед полтавських робітників. Довідавшись про їх заарештування, робітники вислали делегацію до уповноваженого Капустянського, вимагаючи, щоб цю справу передати їм (Ленін же казав: "Власть на местах!"). І делегація заявила Капустянському: "Ми розберемося самі: якщо заробили (заарештовані), негайно розстріляємо, якщо їх заарештовано безпідставно, негайно випустимо. Навіщо так за ніщо мучити людей?". Тому Капустянському залежало на тому, щоб нас із Полтави вивезти. Тим часом дискусії з робітниками перетворилися у сварку і справа закінчилася тим, що біля канцелярії уповноваженого Капустянського, в центрі міста, чергувала півсотня кінноти при двох кулеметах ...

Одного вечора, коли ми вже розташувалися на підлозі спати, до трапезної увірвався п'яний військовий і накинувся на нас з брутальною московською, нецензурною лайкою. Вийнявши шаблю з піхви й вимахуючи нею, вигукував: "Я — кубанець! Ріжу наліво й направо! Судити мене за це ніхто не буде!" Тільки щасливий випадок урятував від каліцтва, а може й від смерти, тих, що лежали скраю. Прибігло двоє товаришів п'яного і витягли його надвір, примовляючи: "Ходім, краще поганяєм манахів!"

Невдовзі з'явився сам Капустянський. Він наказав нам негайно одягнутися, зібрати свої речі й приготуватися до виходу. Нас повели надвір двійками. Там стояв великий загін піхоти й кінноти. Нам наказано шикуватися в чвірки. Потім нас оточили піші вояки, а всіх разом — кіннота. Кінноті наказано: "Голова у хвіст!" (себто, голова заднього коня повинна торкатися хвоста переднього). В руках вояків цокнули забезпечники рушниць (це на пострах нам) і пролунав наказ: "Хто з арештованих хоч на крок відхилиться в сторону, стріляй без попередження!"

"Ну, сволота, рушай!" — це вже до нас.

З манастиря ми пішли позаміською дорогою до Південної (Харківської) залізничної станції. Звено кінноти (троє) їхало спереду, рухаючись туди й назад, контролюючи дорогу. Дійшовши до залізничної станції ми помітили дві групи інших заарештованих, оточених військовими. Почали перегукуватись, виявилося чимало знайомих...

Нас загнали до вагонів, наповнивши нами два вагони (68 осіб, у тому — 6 жінок і одне 15-тирічне дівча). Вагони негайно позамикали і повезли нас, як вранці виявилося, на станцію Полтава-Сортувальна. Тут почалася при-

2) Як потім виявилося, це був одеський жид, кишеньковий злодій-рецидивіст. У його безконтрольній владі опинилося все населення Полтавської губернії (3 1/2 міл. людей).

740

хована боротьба між залізничниками і Капустянським. Залізничники намагалися не випустити потягу з заарештованими: то, мовляв, палива немає, 8 коли розшукали паливо — води немає, а здобули воду — справного паротягу немає. Так тягнулося днів зо три. Ми вже самі хотіли, щоб нас везли далі, бо родини заарештованих цілі дні простоювали проти вагонів, перегукуючись із рідними...

Нарешті нас повезли до Харкова, що був тоді "столицею" т. зв. УРСР. З Полтави до Харкова — 144 кілометри, а нас везли... цілий тиждень! Дні ще були досить гарячі, люди в замкнених вагонах задихувалися від задухи, припадали до кожної щілинки, щоб зачерпнути з неї хоч трошки свіжого повітря.

На залізничній станції Ков'яги потяг простояв понад добу — не було палива. В'язні бадьорились — співали. І ось у той час до нас наблизилась юрба добре відживлених людей, в однакових темно-синіх убраннях; в кожного на голові новий капелюх, а на ногах жовті черевики і краги. На лівому рукаві, вище ліктя, мали вшиту чорну, суконну, смушку. Мова їх — ярославсько-тамбовська ("чаво?"). Наблизившись до наших вагонів, викликали начальника нашого транспорту, Чернова (молоденького жида), що був відпоручником Капустянського, і заявили, що "самі зроблять із нами лад!" Мовляв, нікуди не треба їх везти, вони зараз покінчуть з нами і ми перестанемо "спявать"!. .-

Що ж це були за люди? Під час першої світової війни, в 1916 році, Росія вислала до Франції на поміч окремий корпус (50 000 вояків) під командою генерала Жілінського*. Корпус пробирався до Марселю морем, німці хотіли затопити його, але спізнилися і він щасливо прибув на місце. Коли в 1917 році російська царська армія розпалася, французи запропонували цим воякам вступити до їхньої армії, перейти під команду французьких офіцерів. Вони відмовилися, тоді французи перевели їх на становище воєнно-полонених. Згодом, аж у 1920 році, їх відпустили додому. Большевицькі аґенти так розпропаґували тих "полонених", що вони верталися додому вже добре "освічені". Валка таких поворотців, кількасот осіб, що походили з центральних губерній Московії, зупинилася на станції Ков'яги, чекаючи на паротяг. І ось ті "русскіє людє" хотіли нас зліквідувати. Чернов намагався роз'яснити їм, що нас везуть на суд Ревтрибуналу і вони, як справжні совєтські люди, мусять це зрозуміти. Тим часом наказано замкнути всі наші вагони і нікого не випускати навіть на "оправку". (До цього випадку на "оправку" нас випускали, але від вагона можна було відступитись тільки на один крок і... полагодь свої "потреби", чоловік чи жінка, під наглядом вартового. Протестувати не смій!). На щастя, прибув паротяг, його причепили до валки "полонених" і вони від'їхали.

Здихались ми одної біди, але скоїлась друга. Один заарештований із нашого вагона, Павло Лубенець (співробітник ПССТ), заявив своїм ближчим сусідам, що як настане ніч — він тікатиме. Лубенець був у повстанцях,

*) Між ними був і теперішній маршал Сов. Союзу Родіон Малиновський, — ред. "В. Ш.".

741

воював проти большевиків, отже знав, що його чекає "шльопка" (розстріл). "Не хочу вмирати, — казав він, — як баран". Отже вирішив ще раз випробувати свою долю. Свідомо, спокійно роздав своїм сусідам все, що мав при собі й коли добре стемніло попросився у вартового при дверях хна оправку". Вискочив з вагона і за хвилину ми почули крик: "Куда, стой!", а за ним кілька пострілів.

Через кілька хвилин до нашого вагона вліз Чернов і заявив, що того, хто втікав наздогнала куля і він лежить мертвий у сусідньому вагоні. Він, як начальник транспорту, розстріляє кожного десятого, щоб всі відчули, що за спроби втечі карається тільки смертю.

Вранці вартовий, що застрілив Лубенця, ніби виправдував себе: "Треба ж було йому, дурневі, напоротись на мене. Та я ж за стріляння брав найвищі призи! Чого він тікав? Я ж що, сьогодні з "жонкой, а завтра здесь, на те й совєтська власть!"

Звичайно, що після цього у вагоні запанувала цілковита тиша — всі зрозуміли поважність нашого становища і зникло бажання навіть із сусідом розмовляти. Що ближче було до Харкова, то швидше давали паливо і воду для паротягу. Проте тиждень кінчився, а ми все ж ще не могли доїхати тих 144 кілометри, що відділяли Полтаву від Харкова. Нарешті, на станції Нова Баварія, 7 кілометрів від Харкова, нас дослівно вигнали з вагонів і погнали до Харкова пішки, навпростець.

Був уже пізній вечір, як нас пригнали до "Особого відділу", що містився в будинку-резиденції колишнього харківського губернатора. Була п'ятниця і тієї ночі, як ми довідалися пізніше, влаштували "шльопку" (розстріли). Двір і всі приміщення "Особого відділу" повні людей і нашу групу "не прийняли". Ми простояли з годину в дворі "Особого відділу", а потім нас спрямували до в'язниці, що на Тюремній вулиці (поблизу головної залізничної станції). На в'язничній брамі ми побачили величезний шильд московською мовою: "Товарищ, кто ты?". Під ним рисунок ключа і напис: "Твой пропуск".

Довгенько ганяли нас по цілому дворі, то якимись коридорами, аж нарешті запхали до маленької кімнати, де ледве з трудом можна було стояти. Що сталося з нашими речами, ми не знали. Виявилося, що комісара в'язниці, Гордієнка, нема, а без нього ніхто не відважився нас "прийняти". Пройшло чимало часу, ми стояли, в ногах почало колоти, як шпильками.

Нарешті почулась команда (московською мовою): "Виходь усі!"

Ми вийшли на коридор і побачили дуже пристійного шатена-ґвардійця, в новісінькому френчі (знятому, видно, з якогось генерала), в сивій папасі на чубку голови. Він стояв, широко розставивши ноги (в чоботях з острогами), і насмішкувато вдивлявся у нас. Коло нього — почет озброєних людей менших ранґ.

Нас вишикували півколом, тоді комісар звернувся до в'язнів московською мовою:

"Ну, товариші, розкажіть, хто ви, звідкіль, чого сюди потрапили?"

Щоб солідно, організовано пописатись перед таким "достойником", ми висунули одного з нас, Костя Божка, щоб говорив за всіх.

742

Кость Божко, старий член УСДРП, з непогано підвішеним язиком, кривий на праву ногу, "удаючи грека", почав (українською мовою):

"Та, бачте, тут різні люди. Є професори університету, є вчителі середніх шкіл, а чи не найбільший відсоток — кооператори"...

"Не те!" — вигукнув комісар.

Кость знітився і запитав:

"А чого ж ви хочете?"

"Ви хто? — запитав комісар. — Меншевики?"

"Ні!"

"Праві есери?"

"Ні!"

"Анархісти?"

"Ні!"

"Махновці?"

"Ні!"

Голос комісара з кожним запитанням ставав різкішим. Але з останнім запитанням його знання політграмоти, видно, вичерпалось і він розгублено вигукнув:

"Так, хто ж ви такі?"

"Ми безпартійні".

"Ах, ви безпартійні! Так ... вам ціна!"

Почувши таку "милу" оцінку з уст червоного достойника, дехто з нас гірко посміхнувся, зрозумівши, що це лиш початок, тільки окремі квіточки. А що доведеться почути пізніше?

Комісар, тим часом, давав директиви своєму помічникові-вірменинові:

"Менасьянц, цих на "оправку" не пускати, хай оправляються "на парашу", вони безпартійні".

Тоді з нашої групи відізвався Нестор Левченко:

"Та ні, ми політичні"...

"Ага! — закричав комісар, — заговорив, думав, що я не дізнаюсь? Я все дізнаюсь! — і наказав Менасьянцеві розмістити нас у найвіддаленішому корпусі та віддати нам наші речі, "а то вночі ще хтось із тюремної варти помастить собі губи полтавським салом".

В'язниця не освітлювалась. Нас запровадили до камер і казали переспати ніч, а вранці, мовляв, розташуємось вигідніше.

О п'ятій годині рано відчинили двері всіх камер і до сьомої години в'язні могли познайомитись одні з одними, довідатись у "старожилів" про умови й порядок у тюрмі. Серед "старожилів" був і визначний полтавський громадський діяч, кооператор Михайло Токаревський. Він поінформував нас, що тут велику силу має "лапа" (хабар). Форма і розміри "лапи" залежать від чину начальства, наприклад — коридорному наглядачеві досить дати шматок хліба і кусник свинячого сала, а черговому помічникові комісара тюрми мусить хтось "із волі" зробити "приношение".

Наймаркатнішою фігурою серед "старожилів" був матрос Пєтька, родом із Великого Токмаку на Мелітопільщині — малописьменний селянин, що основну частину свого життя провів в Одесі та засвоїв собі "одеську мову" ("ідє") і одеські звичаї. Як матрос і член компартії, він командував больше-

743

вицькою дивізією, але "розгубив" її і потрапив до тюрми. В час нашого прибуття він уже пробув у тюрмі 11 місяців, не маючи ні зміни білизни, ні ніяких "передач" з волі. Як колишньому членові компартії, адміністрація дозволила йому мити підлогу в коридорі, що давало можливість побігти до кухні, побувати в інших корпусах тюрми і знати тюремні новини.

В камерах нашого корпусу було чимало членів колишнього уряду УНР на чолі з кол. прем'єром В. Голубовичем. Тут, пам'ятаю, були: І. Лизанівський, П. Бендзя, Часник, Балаш, Назар Петренко, М. Шраг, Ю. Ярослав, Чечель, О. Степаненко, П. Губенко (О. Вишня), Сиротенко.

О 7-ій год. рано всі ув'язнені вернулися до своїх камер. Камери зачиняли старости камер (з ув'язнених). Нам наказали приготуватись до розподілу хліба. Чого тільки не було в тому "хлібі"? Приносили великі "кирпичі", а на "пайки" ділили їх уже в камері. Було найсуворіше заборонено мати в камері ножа, але в'язні виявляли таку винахідливість, що в кожній камері завжди був ніж і ніхто з тюремної адміністрації не міг його знайти. Коло старости ставала ціла "комісія" із "старожилів", пильно стежачи, щоб "пайки" були однакові. Коли "священнодійство" закінчилось, тоді один брав список усіх в'язнів камери й ставав плечима до столу, на якому лежали "пайки", а другий, з паличкою в руці, торкався паличкою до котроїсь "пайки" й питав: "Кому?" Той, що мав список, називав прізвище і робив позначку, щоб не назвати двічі. Ця процедура супроводжувалась великою кількістю асистентів, бо були "старожили", що сиділи вже по 7 або 11 місяців, не дістаючи з волі абсолютно нічого, отже кожен грам навіть цього казенного "хліба" чимало значив у їхньому житті.

Принесли й ранішній "чай" — гарячу воду, заправлену сушеною морквою. Приносили цей "чай" у величезному казані з двома великими вухами, в які просовували два грубі дрючки. Ті, що несли — підіймали дрючки собі на плечі. Їх супроводжував "чин" тюремної обслуги. Так само приносили й "обід". Кожен в'язень виявляв велике зацікавлення в тому, щоб іти по "чай" чи "обід". Це давало змогу: а) побувати якихось 10-15 хвилин на свіжому повітрі; б) взяти з собою якесь начиння і випросити в кухарів гарячої води над ту норму, яку він діставав у загальному порядку (один невеликий кухлик); в) дістатися з казаном до жіночого корпусу, де жінки-в'язні набирали собі "чаю", отже можна було побачитись із бажаними особами, почути якісь новини "з волі", ще не відомі в чоловічому корпусі, бо жінки якось раніше довідувались про них.

Рано, біля 8-ої години, ми одержували чай, а о 12-ій год. — "обід", що звався "інтернаціоналом". Це була сушена ярина — картопля, буряки, капуста, — що переховувалась десь у вогкому місці, покрилася цвіллю і починала гнити. Тепер її спішно згодовували, даючи щоденно на обід. Від цього "обіду" тягнуло таким смородом, що коли внизу відчиняли двері, щоб пропустити носіїв "обіду", то на другому поверсі навіть у камери проникав цей кислий запах і в'язні, скривившись, говорили: "Вже несуть інтернаціонал!" Цей обід роздавали в'язням кожному по одному ополоникові, але бувало й так, що в останніх камерах вже не вистачало в'язням повної порції, тому порядок камер постійно чергувався.

744

О 5-ій годині давали якусь зупу — часом пшоняну або навіть із "шрапнелі" (пенасеку), — це вже був делікатес. Між 4-ою і 5-ою годинами двоє в'язнів, під наглядом вартових, виносили "парашу", спорожняли й мили, готуючи на наступну ніч.

Становище в'язнів-кооператорів, порівнююче, було краще. Як тільки вивезли нас із Полтави, моя дружина зібрала дружин і близьких родичів ув'язнених; вони поділилися на групи і перша група відразу поїхала до Харкова. В кооперативних центрах ще працювали "старі" кооператори, які особисто знали більшість ув'язнених полтавських кооператорів. До них пішли полтавські делеґатки і виклопотали собі кімнатку, де примістилися. З кухонь цих центрів одержували щоденно двоє великих відер гарячої страви — борщів чи зуп, але таких, що їх можна було їсти. Час від часу їм щастило здобути якоїсь солонини або цукру, а часом і хліба. Все це вони щоденно пішки (яких три кілометри, трамваї не ходили) приносили до тюрми. Ця безнастанна поміч наших дружин урятувала не лише кооператорів, а й полтавських науковців.

Звільнившись із в'язниці й побачивши на власні очі, які тяжкі відра з їжею носять наші жінки, заслужений професор Володимир Шепотьєв вигукнув: "Що таке Некрасов і його "русские женщины"? Хай прийде й подивиться, які українські жінки. Оце справжні героїні!" Пізніше, вже під час публічних виступів у Полтаві, цей науковець декілька разів підкреслював, що тільки опіка наших жінок врятувала його від голодної смерти.

Коли з Полтави прибула нова зміна жінок, тоді перша зміна передавала новоприбулим кімнату і верталася додому.

Після ранішнього "чаю" випускали надвір — на 15-тихвилинну прогулянку. Ув'язненими ніхто не цікавився, тому кожен проводив день, як йому Господь на душу поклав. В'язні вивчали чужі мови, особливо цікавилися німецькою мовою і в Сиротенка (колишнього військового міністра УНР), що добре знав цю мову, була поважна група учнів. Значна частина "мешканців" камери захоплювалася грою в шахи, інші — студіювали "Капітал" К. Маркса. Ще інші захоплювалися грою в "палички". Наколювалося 55 соснових паличок однакового розміру. До них додавали п'ять лопаточок. Усе це бралося пальцями, як кільцем, руку підіймалося вгору і палички розсипалися. Тепер треба було витягати їх поодинці, але так, щоб не зачепити інших. Паличка для рахунку — одиниця, лопатка — 5 одиниць. Коли пощастить витягнути лопаточку, то нею можна користуватись як поміч пальцям (підважувати). Отож, 55 паличок — 55 одиниць, а 5 лопаток — 25, разом — 80. Рідко кому щастило вибрати всю купу, щоб не "морскнуло". Гра виробляла справність рухів і молодші мешканці камер дуже нею захоплювались. До того ж, гра відвертала увагу від тяжких в'язничних думок.

(Закінчення буде)

Визвольний шлях. Суспільно-політичний і науково-літературний місячник.
Кн. 7-8 (220-21). Липень-серпень, 1966. Річник XIX (XIII). Стор. 916-923

916

Володимир ДУБІВ

УЛАМОК З МОГО ЖИТТЯ

(Спомин)

(Закінчення, 2)

В камерах із кожним днем більшало в'язнів. Над дверима камер ще залишилися старі написи, з яких ми довідались, що "кубатура воздуха (в камері) на 14 человек". Так було за царських часів, а ось тепер, коли большевики почали будувати соціялізм, у камері було до 60 осіб. Довелося позривати дерев'яний настил на ліжках і покласти його впоперек. Утворився суцільний тапчан, творилися "Дарданелли". В'язні лежали боком, "ялинкою", всі в одній позі — колінами заднього під колінами переднього. Коли ж хтось хотів обернутися на другий бік, то мусів турбувати ввесь ряд. В'язниця не опалювалася, шиб не було, діри у вікнах заткані ганчірками або шматками фанери.

Тим часом начальство вимагало, щоб у камерах було досить світла. Санітарні умовини — жахливі. Щоранку звучала команда: "Гнать штифтов!", себто — роздягатися догола і оглядати білизну, вишукуючи "нужу". На тіла деяких в'язнів страшно було й глянути, гак роз'їли їх воші.

Лазня не опалювалась. У тюрмі був санітарний "околодок" — 6 ліжок, але лікарств не було і лікар навіть ніколи не показувався. Часом приходила сестра-жалібниця, що робила перев'язки потребуючим.

У вівторки і п'ятниці вже з самого ранку в камерах була напружена атмосфера, — в ті дні забирали людей до "Особого відділу" на допит або на "шльопку" (розстріл). В'язні розмовляли притишеними голосами, а коли ж на коридорі почувся голос — "Дружок тут!", то вся тюрма завмирала. "Дружок" — це був комендант "Особого відділу", матрос Тішкін. Очі в нього, як у кроля, налиті кров'ю. Звертаючись до в'язня, він насмішкувато дивився на свою жертву й говорив: "Дружок, сьогодні я на тобі висплюсь!" Це означало — "сьогодні я тебе розстріляю!" Серед в'язнів він ще йменувався — начальник станції "Смерть".

Прибувши до тюремного корпусу, Тішкін ставав на сходах між: поверхами. Коридорні наглядачі ставали біля внутрішньої брами з товстих залізних штаб, як штахети тину. Тішкін тримав у руках список в'язнів і голосно називав прізвище, а коридорні — повторяли. Староста, почувши прізвище "мешканця" його камери, голосно гукав: "Є, камера нумер..." У відповідь лунав металевий голос Тішкіна: "Вихаді!"

В той час у тюремному дворі чекала військова чота, що негайно оточувала випроваджених в'язнів і вела їх до "Особого відділу", який містився в приміщенні кол. губернатора на Губернаторській вулиці, ч. 13.

Коли в'язня викликали вперше, себто такого, що ще не був на допиті, була надія, що його ведуть на допит, а не на розстріл. Але не завжди так

917

бувало, розстрілювали і без допиту. Вже самий факт заарештування людини вистачав, щоб її розстріляти як ворога совєтської влади. "Революційна совість" того, хто заарештував (якогось одеського кишенькового злодія-рецидивіста) була вистачаючим "доказом".

Був кінець жовтня. Наближалися роковини "Жовтневої революції", коли-то большевики захопили владу в колишній Російській імперії. Почалися приспішені розстріли в'язнів, і то значними групами — 43, 76, 112, 172 ... Кожним разом групи призначених на розстріл в'язнів збільшувались (я взяв тут цифри тільки за час мого перебування в "Особому відділі"). Пізніше ми довідались, що Ленін із нагоди "жовтневої революції" нібито вирішив був проголосити амнестію, отже треба було постріляти політичних в'язнів, щоб з амнестії скористали тільки кримінальні злочинці, переважно — злодії.

Процедура розстрілів відбувалася таким порядком: усіх викликаних в'язнів зганяли з камер до триповерхового приміщення канцелярій колишнього губернатора. Між ними були й ті, що їх викликали тільки на допит, але смертників від них не ізолювали. Отже всі були разом і ніхто не знав, яка доля чекає його. На відстані якихось ЗО метрів від "канцелярії" була резиденція колишнього губернатора і саме в цьому будинку, в колишній кухні губернатора, відбувалася "шльопка". Перед тим смертника ще перевіряла "трійка" — а саме: його прізвище, ім'я і вік. Потім, коли стемніло, пускали мотор вантажного авта, що заглушував постріли ...

Як же ж ішли в'язні на смерть? Навіть кати жахалися від здивування. Ось, напр., викликають повстанського отамана Курочку. Він уже спав. Прокинувся і почав надягати чоботи, а чекіст кричить: "Не треба взуватись!" — "Е ні, — відповідає Курочка, — живий чобіт не дам. Хай стягають із мертвого!" У дверях обернувся і вигукнув до в'язнів: "Як хто з вас буде на станції Божкове (20 км від Полтави), перекажіть, що отаман Курочка загинув, але шиї перед ворогом не зігнув. Прощавайте!"

А ось староста камери тримає в руках список свого "населення". Кожного викликаного він негайно скреслює. Та викликають і самого старосту, він викреслив і себе зі списка, а потім вигукнув: "Візьми хто список!" — і пішов вмирати. Таких фактів — безліч.

"Особий відділ" був у руках комісії з трьох, всі три — одеські жиди: Євдокімов, Міхайлов, Зонов*. Від них залежала доля всього населення України, бо вони були підпорядковані тільки інспекції польового штабу (шукайте ж, де та інспекція!). І саме вони проводили нічим не прикритий ґеноцид українського народу, винищуючи основну його субстанцію — селян-

*) Коли в 1917 році в Росії вибухла революція, жиди почали змінювати свої прізвища на московські. У зв'язку з тим серед населення ходила така анекдотка: "Коли владу захопили безбожники-большевики, обірвався зв'язок між небом і землею. І ось Господь почав висилати своїх посланців, щоб довідались, що робиться на землі. Послав апостола Луку, а потім Іллю, але все безуспішно, бо й вони попали до тюрми Чека. Нарешті послав Господь Мойсея, мовляв, там і твої земляки, довідайся лишень, як там справи? Мойсей охоче пішов, а через тиждень Господь одержав телеграму — "Живий, здоров. Нарком Петров".

918

ство й інтелігенцію. Сифілітик Ленін, цей достойний спадкоємець династії Романових, зі своїм оберсадистом Дзержинським, спритно вів цю операцію руками жидів. Показуючи фрагменти з Дантового пекла, вони винищували пробуджену до відбудови своєї держави незнищенну українську націю: Ленін кинув перед тим гасло: "Йдіть до наших лав! Твоє минуле нас не цікавить!" І посунули в ті "лави" кримінальні злочинці.

Одного ранку, коли відбувалася 15-хвилинна прогулянка в'язнів, до нашого тюремного двору зайшов якийсь гість. Вже з обличчя було видно, що це, одесит. Від голови починаючи і ногами кінчаючи, він був у новеньких світло-жовтих шкірянках. На пальцях рук у нього багато золотих перстенів. Побачивши вже згадуваного Петьку-матроса, колишнього командира совєтської дивізії, що тепер сидів з нами в тюрмі, він здивовано вигукнув:

— Ти що, ще й досі живеш? Та ж давно є ухвала розстріляти тебе!

Петька дуже засмутився, а коли "гість" пішов з нашого тюремного двору, я запитав, що це за "пуриц"? Мені пояснили, що це голова "Особого відділу" Євдокімов, найлютіший кат з чекістів. У порівнянні з ним, навіть "Дружок" ще людина.

Наступної ночі Петька особливо нервувався. Він давно знав, що колегія "Особого відділу" ухвалила розстріляти його, але серед виконавців були матроси, приятелі Петьки. Вони заховали його справу під сукно, щоб у відповідний час знову витягнути її і дати на перегляд. А провина Петьки була ось яка:

Він командував советською дивізією на кримському, вранґелівському фронті. Становище большевиків на цьому фронті не було блискуче, тому сюди приїхав Троцький, щоб піднести бойовий дух армії. Дивізія, якою командував Петька, була призначена охороняти потяг Троцького. Оскільки Петька був людиною малописьменною і в справах військових нічого не розумів, то начальником штабу дивізії був військовий фахівець, як пізніше виявилося, колишній фліґель-адьютант його "величности".

Саме в той час, як Троцький появився на Південному фронті, Нестор Махно в Гуляй-Полі скликав свій з'їзд. І Петьку дуже потягло побачитись з Махном. — "Ну, розумієш, — казав він, — ми з Нестором — "корежки", разом до школи ходили". І ось Петька, на власну руку, залишив свою дивізію на свого начальника штабу, а сам поїхав до Махна. А начальник штабу повів справу так, що потяг Троцького опинився в "мішку" і лише з великим трудом прорвався. Почався великий відступ червоної армії...

Коли Петька вернувся від Махна, то всі вже втікали. Зі своєї дивізії, що складалася з 2 500 бійців, він привів до Чернігова тільки 19 осіб. Тоді сказав їм: "Хлопці, розходьтеся по домах!" А сам пішов до штабу фронту похвалитися своїми "досягненнями". Там його негайно заарештували і відправили у Харків до "Особого відділу". Коли наша група прибула до в'язниці, то Петька вже сидів 11 місяців, без будь-якого зв'язку з волею, навіть без зміни білизни.

Невимовно тяжкою була та ніч, коли розстріляли членів організації полтавчан, переважно молодь, що була очолена довголітнім кооператором, членом управи Союзбанку — Андрієм Андрійовичем Гаращенком і театраль-

919

ним актором — Ничківським. Ця організація мала широко розгалужені зв'язкові станиці, постачала повстанцям усе, що можна було в ті часи добути. Але всередині цієї організації сидів провокатор, що повідомив особоуповноваженого Капустянського про час і місце призначеного засідання. Членів цієї організації застукали на гарячому і всіх, без допиту, розстріляли — 24 особи. В камері, в якій о 12-ій годині ночі було 36 в'язнів, о год. 4-ій вранці залишилось тільки 4 в'язні, що приголомшені сиділи, не відважуючись навіть підняти голови. Після двотижневого перебування в такій м'ясорубці, врятована людина верталася до тюремної камери, як до себе додому.

Групу Полтавської Спілки Споживчих Товариств оскаржено, що вона, мовляв, намагалася зруйнувати фінансову систему большевиків. Справа була ось у чому: в кооперації з давніх-давен практикувався, для збільшення фінансової бази, випуск "позичкових листів". На цей шлях стала і управа Полтавської Спілки Споживчих Товариств. У той час провадилась ліквідація нотаріяльних контор і управа ПССТ закупила в нотарів чисті аркуші актового гербового паперу. Артист-маляр Євген Балута намалював гарну кольорову віньєтку, в українському стилі, й чепурно надруковані у власній друкарні Спілки на блакитному гербовому папері "Позичкові листи" мали імпозантний вигляд. Приватні торгівці, оптовики, відчуваючи що влада зліквідує їхню торгівлю, пропонували управі Спілки всілякий крам, але з одною умовою, що платити за крам будуть їм "грішми Спілки". Справа ця мала закінчитися для нас в "Особому відділів досить сумно, але доля усміхнулася нам...

Тим часом наступила ліквідація вранґелівського фронту в Криму. Махно підписав з командиром 14 совєтської армії договір про співпрацю. Виконуючи цей договір, він у жовтні 1920 року в районі Оріхова завдав болючих ударів військам Вранґеля, захопивши 4 тисячі полонених. У листопаді 10 тисяч махновців перейшли Сиваш і 14 листопада особистий приятель Махна, Семен Каретник, узяв Симферопіль, а червона армія — Перекоп. Отже боротьба білої армії закінчилась.

Запахло золотом! Не всі білоґвардійці мали щастя дістатися на кораблі й мусіли залишитись у Криму. З "Особого відділу" все кинулось у Крим, а нас нібито й зовсім забуто.

6-го листопада, зараз після обіду, відчинено двері тюремних камер і всім в'язням наказано вийти в коридор. В кінці коридору стояв сам комісар тюрми в оточенні свого почту. Коли коридор наповнився в'язнями, комісар почав доповідь про "жовтневу революцію"... Яка шкода, що цю "промову" не застенографовано, а варто було післати її Ленінові, як зразок розуміння значення приходу большевиків до влади. За кожним третім словом комісара лунав семиповерховий московський матюк. Це взагалі був шедевр большевицької гомілетики. Говорив він з годину, а закінчивши, запитав, чи має хто які запитання?

— Є! — почулося з задніх рядів.

— Кажи!

— Чому в тюрмі такі погані харчі?

920

— Бо всі харчі в Полтаві, а полтавчани сидять тут! — відрубав комісар. — Є ще які запитання?

— Чому у вікнах камер немає шибок?

— Бо все скло в Полтаві, а полтавчани сидять тут! — знову гукнув комісар.

Було ще кілька інших запитань, а відповідь комісара обмежувалась далі Полтавою й полтавчанами, подібно як попередні. Нарешті він дав команду:

— Розходьтесь по камерах!

Замкнулись важкі двері камер і знову почалось чекання невідомого...

Черговий помічник комісара тюрми, Менасьянц, щовечора перевіряв наявну кількість "населення" камер, щоб визначувати кількість потрібних харчів на наступний день. Одного вечора він влетів до нашої камери дуже розлючений. Тримаючи в руці над головою ліхтар, він поспішно почав рахувати: "адін, два, три..." Дійшовши до "старожила" Пєтьки, обірвав рахунок і, звертаючись до нього, запитав:

— Тебе живот балить?

— Ні! — відповів Пєтька.

— А єму живот балить. А...? Тебе жарить будем! — вигукнув Менасьянц і, не закінчивши рахунку, грюкнув дверима й пішов.

Наступного ранку ми довідались, що в сусідній камері Всеволод Голубович, колишній прем'єр УНР, заявив, що тюремні харчі незвичайно погані й у нього почав систематично боліти живіт. Звичайно, заява Голубовича залишилась без наслідків, харчі не кращали, а гіршали, і в тюрмі почалась пошесть черевного і поворотнього тифів. Шість ліжок в "околодку" ніколи не були вільні й тифозні хворі залишались у камерах серед здорових. Товариші по нещастю обслуговували їх, як могли. Ліків не було жодних, хіба хтось з родичів в'язнів передав їх із "волі".

Наближалось свято Різдва Христового. Одного вечора помічник комісара тим разом інший, Павлюк, проніряючи кількість в'язнів, ніби ненароком нас запитав:

— Будете вимагати, щоб на Різдво дали вам попа? Жидам на "кучки" рабіна давали*. Треба подати заяву на ім'я комісара тюрми, що ви хочете на Різдвяні Свята мати священика.

На другий день вранці заява була написана і її підписали старости кількох камер. На Свят-вечір, завдяки нашим дружинам, що обслуговували нас з "волі", ми мали на вечерю борщ і узвар. Відбулася спільна, братська вечеря, в якій брали участь навіть два ув'язнені китайці.

*) Як відомо, в 1903 році на з'їзді РСДРП (Російської Соц.-Демократичної Робіт. Партії) у Лондоні стався розкол на "большевиків" і "меншевиків". Коли большевики закріпились у Росії при владі, почали виловлювати членів інших партій і або розстрілювали їх, або висилали за межі РСФСР (тоді назва СССР ще не існувала). Грузини відновили свою державу, уряд якої очолили СД-меншовики — Ной Жорданія, Іраклій Церетелі та інші. Большевики, виловлюючи меншовиків, висилали їх до Грузії. У Харкові був центральний збірний пункт, до якого звозили меншовиків. Основну масу цього "організованого пролетаріяту" становили жиди. Їх не розстрілювали, висилали до Грузії. В 1925 році після ліквідації большевиками Грузинської республіки, меншовики спокійно верталися знову туди, де жили раніш.

921

Вранці, на перший день Різдва, нас повідомили, що священик буде. О 10-ій годині відімкнули всі камери. Підійшовши до залізної брами в коридорі, ми побачили на другому боці священика. До ув'язнених його не пустили. Адміністрація поставила йому на сходах, між поверхами, столика і він, облачившись, почав правити Різдвяний молебень. Спонтанно негайно утворилось два хори в'язнів — нагорі і внизу. Було кому співати, було кому й дириґувати. А як співали! Це був крик наболілої знеможеної душі, відчуття свого повного безсилля, це був голос єдиної надії, що може Провидіння створить чудо — врятує нас. Отже на один виголос священика відповідав хор нагорі, а на другий — хор унизу. Дириґенти не змовлялись, бож брами були замкнені і порозумітись не було як, але все пройшло в найкращому порядку, без жодного замішання.

Один із "мешканців" нашої камери, Михайло Токаревський, описуючи події того дня, так схарактеризував "колядників":

"Микола Филипович був найбільше закоханий у свій голос. Тому він завжди тримав свою праву руку "ложкою", коло вуха, щоб найкраще чути свій голос. Михайло Тарасюк (Пантера) вважав за потрібне "гекати", бо так буде "по-селянському". Яким Бибич стояв коло вікна й замріяними очима дивився на жіночий корпус. Володька Дубів (себто — я) ходив між тенорами й басами і брав ноти, які вважав за найбільш відповідні для свого голосу. А Дмитро Іванович (Шульга, голова Спілки) стояв, спершись на одвірок своєї камери і, як добрий господар, всміхався, мовляв, хай хлопці поспівають, однаково нічого не роблять".

В день Різдва в нас витворився святковий настрій, нам залишили двері камер відчинені і ми колядували гуртками цілий день.

З того часу минуло 45 років, а я ще й сьогодні з великим зворушенням згадую це тюремне Різдво Христове.

Покінчивши з Вранґелем, Ленін вирішив покінчити і зі своїм спільником — Махном. Вже в грудні 1920 року Фрунзе (командувач Кримського фронту) видав таємний наказ впіймати Махна і привести його на суд Ревтрибуналу. Почалося полювання на Махна, і до нашої тюрми приганяли великі групи вранґелівців та махнівців.

Однієї ночі двері нашої камери відчинились і почувся голос:

— Тут є люди?

Світла, як ми вже згадували, в тюрмі не було. У відповідь, як не закричать Пєтька:

— Міша, Мішка, ти?

— Я!

— Ступай сюди!

Вранці ми побачили військовика велетенського росту. Вже сам його зовнішній вигляд міг злякати людину. Це був Михайло Яценко, другий помічник Махна.

Пєтька вмістив його коло себе і відразу почав лаяти, що той дався большевикам у руки. Яценко виправдувався тим, що в нього в кишені є вранґелівський часопис, у якому за Яценка, живого чи мертвого, обіцяли триста тисяч рублів. Пєтька далі стояв на своєму й доводив Яценкові, що

922

його, безумовно розстріляють, бо зліквідувавши Вранґеля, большевики зліквідують і Махна. Мурин зробив своє діло і вже непотрібний.

Пророкування Пєтьки виявилися правдивими. Яценко приніс зі собою тифозну вошу й через кілька днів уже лежав у камері в тяжкій гарячці. Проте під час "шльопки" Яценка забрали, не зважаючи на протести Пєтьки, і розстріляли.

Пригнаних полонених навіть допитували, але насправді це була карикатура на допити. До кімнати вартових втягнули довгого стола. З одного боку цього стола сідало сім "слідчих", а з другого — садовили сімох полонених. Заповнялися дані: прізвище, ім'я, вік, з якого полку. Потім "слідчі" ставили одне запитання: "Комуністів розстрілював?" Звичайно кожен полонений відповідав, що він був на фронті, а на фронті, коли йшли бої, не довелося допитувати хто комуніст, а хто не-комуніст.

На цьому "слідство" кінчилося, висновок — розстріл.

В тюрмі стало відомо, що Беля Кун утік з Угорщини і тепер "репрезентує" кримський пролетаріят... Протягом лише одного тижня розстріляв 35 000 білогвардійських офіцерів.

Під час прогулянок у нас почалися розмови, що в'язнів мають послати десь на заслання, на північ. Почали підшукувати собі кумпанію, хто з ким хотів би бути.

Минали тижні. Від тифу померли: Віктор Юр'їв-Пековець (присяжний адвокат), Саватій Березняк (кандидат економічних наук, член Центральної Ради), Григорій Малярів, проф. Прийма зі Станіславова, що був директором української гімназії в Полтаві, та інші. Всіх уже й пригадати тяжко.

Тим часом трапився новий симптом: Микола Филипович захворів на черевний тиф і його дозволили взяти до приватної лікарні. Цей факт вказав нам, що в нашому становищі має наступити якась зміна.

Наші дружини повідомили нас, що до Харкова прибув особистий друг Леніна, старий політкаторжанин, Іван Адамович Саммер, німець, хоч родом з Золотоніського повіту на Полтавщині. Він має провести реорганізацію кооперації в Україні, отже йому потрібні кооператори і він натискає, щоб нашу справу приспішити...

Настала весна 1921 року, а весна завжди породжує надії. Пішли розмови, що "Особий відділе ліквідовано, а нас передано до ЦУПЧРЕЗКОМ-у (Центральної Управи Чрезвичайної Комісії).

Якось у квітні одного соняшного ранку прийшов тюремний наглядач і голосно заявив:

— Сьогодні перша група йде на волю! — Глянув на мене, запитав:

— Як прізвище? Я сказав.

— Таке прізвище є.

Справді, за якоїсь півгодини прийшов помічник комісара і почав вигукувати прізвища. Набралося 28 осіб. Нам сказали збиратися з речами. Коли ми вийшли надвір, побачили лише одного військового, верхи на коні. Він вивів нас за ворота тюрми і сказав:

— А тепер ідіть он туди, а потім другою вулицею, і потрапите до нашої канцелярії, — вдарив коня і поїхав геть.

923

Було якось дивно, що ми йдемо вже без охорони в шапках, кожухах (а сонце таки добре пригрівало), звертаючи на себе увагу прохожий.

Добрались до вказаного нам управління. Довкола — колючі дроти. У брамі — вартовий з рушницею. Питаю:

— Можна увійти?

— О так, — відповідає вартовий, — до нас двері відчинені широко. А от вийти від нас — важкенько.

В управлінні ЦУПЧРЕЗКОМУ кожному зі звільнених дали відповідний документ. На виданій мені посвідці значилося (дотримуюсь транскрипції):

"Колєґія ЦУПЧРЕЗКОМУ, размотрев дєло Дубова Владимиру Серґеевич, рєшила: дело приостановить, из-под стражі освободить и направить по месту службы".

Разом з такими посвідками були видані й перепустки, що давали право одержати залізничний квиток.

З цими документами ми поспішили до "жіночого гуртожитку", де була чергова група жінок, що обслуговувала нас, між ними і моя дружина. Виявилось, що вже тиждень тому наші дружини знали про те, що нас мають звільнити. Одна урядничка запитала мою дружину:

— Що ви принесли мені смачненького, щоб я дала вам вирок "Трійки" на звільнення вашого чоловіка?

Моя дружина випродала була все, що мала, тому відповіла що в неї вже нічого не залишилось.

— Ага, вже нічого не маєте, то хай ваш чоловік ще посидить, — сказала урядничка.

Мене мали звільнити в четвер, але звільнили аж у вівторок наступного тижня.

Більшість звільнених того ж дня виїхала з Харкова, щоб не дивитись на нього своїми очима. Мені ж довелось ще затриматися кілька днів, бо я повинен був скласти візиту "особистому другові Леніна" І. А. Саммерові.

Я пішов до нього під претекстом, щоб подякувати за ту поміч, що ми мали в тюрмі від кооперативних центрів. Візита несподівано тривала понад три години, Саммер заборонив секретареві будь-кого пропускати до нього під час нашої розмови. Я "виклав" йому все, від початку до кінця. Він брався за голову, хитав нею, а вкінці заявив мені: "Так, тут багато неподобств, а от у нас, у Москві, ви нічого подібного не зазнали б. Ідіть, включайтесь до праці, бо треба провести велику роботу".

В Харкові довелось мені, на прощання, віддати землі тлінні останки Григорія Малярова (тюремна адміністрація видала його тіло). І нарешті, вже кіньми, по семимісячному ув'язненні, я вернувся до своєї родини. І знову почав працювати в кооперації, і працював аж до наступного заарештування у 1928 році.

Грудень, 1965 р.

Ссылки на эту страницу


1 Дубив Владимир
2 Указатель книг и статей по названиям
[Покажчик за назвами] - пункт меню

Если Вы хотите поддержать сайт

Карта ПриватБанка:
5168 7556 1759 9598

WebMoney:

UAH

U424759725951

RUB

R595618315667

USD

Z159829102497

EUR

E256443352919