Из периода немецкой оккупации Украины

Ващенко Григорій Григорович. З часів німецької окупації України

Джерела:

Визвольний шлях. Суспільно-політичний і науково-літературний місячник. Кн. 2/38 (112). Лютий, 1957. Річник IV (X). Стор. 215-221

Визвольний шлях. Суспільно-політичний і науково-літературний місячник. Кн. 3/39 (113). Березень, 1957. Річник IV (X). Стор. 331-340

Визвольний шлях. Суспільно-політичний і науково-літературний місячник. Кн. 4/40 (114). Квітень, 1957. Річник IV (X). Стор. 445-452

Визвольний шлях. Суспільно-політичний і науково-літературний місячник. Кн. 5/41 (115). Травень, 1957. Річник IV (X). Стор. 572-578

Подається без будь-яких виправлень. Переведення в html-формат — Борис Тристанов.

Автор сайту висловлює щиру вдячність Леоніду Миколайовичу Булаві за надання часопису "Визвольний шлях" із спогадами Г. Ващенка.

Визвольний шлях. Суспільно-політичний і науково-літературний місячник.
Кн. 2/38 (112). Лютий, 1957. Річник IV (X). Стор. 215-221

215

ПРОФ. Г. ВАЩЕНКО

З ЧАСІВ НІМЕЦЬКОЇ ОКУПАЦІЇ УКРАЇНИ

(Спогади)

Минуле може бути доброю наукою для сучасного й майбутнього, очевидно, при умові, коли воно відбите правдиво й об'єктивно. Одним з важливих та дуже показових моментів в історії України була окупація її німцями в 1941-1944 рр. Хоч вона тривала короткий час, але внесла великі зрушення в життя українського народу, що не може пройти без сліду для нього.

В процесі визвольної боротьби України з большевицькою Москвою ситуація, подібна до тієї, що утворилася в ній 1941-1944 рр., може повторитись. У таких умовах об'єктивно опрацьований досвід минулого може бути дуже корисним.

Настрої полтавців перед приходом німецької армії

Війна СССР з Німеччиною почалась якось раптово. Щоправда, ще з травня 1941 р. ходили глухі чутки, що большевицькі військові ешельони у великій кількості їдуть на захід, але більшість населення все ж таки війни не чекала. Занадто багато уваги забирали клопоти важкого підсовєтського життя, та й обмінюватися з кимсь думками про можливість війни в умовах страшного большевицького терору було небезпечно. Такі ж настрої були і в інших містах України. В середині червня мені довелось бути в Києві на педагогічній конференції. Зібралось тут багато педагогів з різних місцевостей України, був навіть ректор Львівського університету, і я не чув ні від кого жадного слова про можливість війни.

І от раптом 22 червня 1941 р., як грім з ясного неба, по цілому СССР, в тому і в Полтаві, через радіо пролунала промова про початок війни. Говорив "сам батько народів" Сталін. У його промові яскраво виявилась уся природа найжорстокішого в історії людства ката, а при тому жалюгідного боягуза. Звертаючись до "братів і сестер", казав, що "віроломний ворог" без попередження напав на СССР, і закликав, не жаліючи нічого, боротися з ним. Все мусить бути вивезене або знищене на шляху наступаючого ворога: фабрики й заводи треба зруйнувати, збіжжя вивезти, худобу — вигнати. Все, чого не можна вивезти, мусить бути спалене, щоб ворогові нічого не залишилося на спустошеній землі.

При всій несподіваності, промова Сталіна не викликала особливого •замішання серед населення Полтави. Безперечно, багато з полтавців навіть з задоволенням почули вістку про початок війни, гадаючи, що вона принесе кінець большевицькому пануванню. Але такими сподіваннями можна було ділитися лише з найближчими й найвірнішими родичами: всі боялись страшного й жорстокого НКВД.

Другого дня після промови Сталіна в місті через радіо було оголошено, щоб мешканці при перших же звуках алярму гасили світло, щоб заклеювали смужками паперу вікна, готували бункри і т. ін. Більшість ці накази виконувала, але лише формально, щоб уникнути неприємностей з боку большевицької влади.

216

Скоро по місті пішла чутка про швидкий наступ німецької армії і відступ большевиків. Більш-менш точного уявлення про те, що діялось на фронті, населення не мало, бо газетні відомості були занадто загальні, люди їм мало й довіряли, а чутки були різні й часто суперечні. Чомусь у багатьох була така думка, що німці дійдуть до Дніпра і там зупиняться на довгий час, а, може, далі і взагалі не підуть.

А між тим розпочалась підготовка населення до війни. Я з родиною жив у будинку студентського гуртожитка. Декілька студентів повернулось уже до міста. На досить просторому майдані перед будинком, під керівництвом інструктора, вони вправлялись в орудуванні рушницею, у штиковому бої і т. ін. Впадало в очі, що не тільки студенти, а й сам інструктор особливого ентузіязму у цих вправах не виявляв. Вони лише формально виконували наказ згори.

Тим часом через місто почали проїздити валки біженців. Спочатку це були авта, навантажені меблями, мішками, скринями тощо. Їхали ними переважно жінки й діти; траплялись і чоловіки, і між ними — люди у військовій чи енкаведистській уніформі. Слідом потяглися і запряжені кіньми вози. Їхали майже виключно жиди. Ціни на продукти, і без того дуже високі, раптом підскочили. Біженці на базарах дослівно виривали з рук місцевих мешканців продукти, платили за них високі ціни і йшли далі. Полтавці турбувались, бо вже не один раз під совєтами їм довелось пережити голод.

Приблизно на початку серпня в Полтаві появилися відомості, що німці дійшли до Дніпра і зупинились. Приїжджі з Кременчука розповідали, що самі бачили, як німці купались на правому березі Дніпра. Але самого Кременчука вони не обстрілювали. Почалась евакуація Полтави. Найперше вивозили з тюрем в'язнів. Ходили глухі чутки про те, що частину їх у дорозі большевики розстріляли. Потім почався масовий виїзд жидів. Вони чули, що німці безпощадно нищать жидівське населення, і поспішали виїхати на схід.

Почали готуватись до евакуації й учбові заклади, в першу чергу високі школи. В середині липня виїздили декілька родин викладачів педагогічного інституту, в якому я був професором. Пропонували їхати і мені. Я не відмовився, але ніби спізнився до транспорту, що виїздив з родинами моїх колег, і залишився в Полтаві.

Та в останніх днях серпня до будинку, в якому я жив, несподіваної під'їхало тягарове авто. З нього вийшли директор інституту Асеєв, керівник господарської частини і технічний робітник.

— Ми приїхали за вами, — звернувся до мене директор, — за годину йде потяг на Воронеж. Які речі ви хочете взяти з собою?

Це мене так приголомшило, що я стояв, як непритомний, тим більше, що я тоді був хворий. Дружина краще тримала себе в руках і показала, що треба виносити до авта.

За якихось 15 хвилин я, дружина, дочка і три внуки їхали до станції. Я відчував себе приголомшеним. Мені здавалось, що вже ніколи не побачу Полтави, і мимоволі полились сльози. Потяг був переповнений. Виявилось, що виїздять з Полтави працівники НКВД, відповідальні робітники совєтських установ, декілька жидівських родин. Їхала, між іншим, і родина директора педагогічного інституту.

217

Не зважаючи на різкі протести пасажирів, директор буквально втиснув мене з родиною у той вагон, де сиділа його дружина з дитиною. Потяг скоро рушив. Протести продовжувались. Попри вікна промайнули пригородні будинки, оточені садами. Потяг ішов у напрямі Константинограду, бо, як казали, лінія на Харків була пошкоджена. Я почував себе зовсім хворим і не міг стояти. На прохання дружини, один з пасажирів потиснувся і дав мені місце. Пройшло якихось 20-25 хвилин. Раптом почувся страшний гуркіт. Шибки у вікнах забряжчали й посипались. Більшість пасажирів попадала на підлогу. Виявилось, що з літака німці кинули на потяг дві бомби. Потяг став.

Я і моя родина вийшли з вагону та стали між кущами, що росли обабіч залізниці. З нами вийшла ще якась родина. За якийсь час нам почали з потяга гукати, щоб ми повернулися, але ми ніби не чули цього. Паротяг свиснув, потяг поїхав далі, а ми залишились.

Кілометрів три від того місця, де ми залишились, було видно село. Ми пішли в його напрямі й натрапили на школу. До нас вийшла вчителька і без усяких заперечень дозволила нам зупинитись на якийсь час в одній із шкільних кляс. Другого дня я пішов до сільради, щоб попросити підводи і вернутися до Полтави. Але сільське "начальство" так підозріло поставилось до мене, що я вирішив довго не говорити і якнайшвидше вернутись до школи. Ще за день нам пощастило знайти підводу, і ми вернулись до Полтави.

Коли директор довідався, що я з родиною не поїхав до Воронежа, він з великим обуренням закричав: "Родина його — хай як хоче, а його самого я етапом пожену з Полтави".

Почувши це, я вирішив якнайскоріше виїхати з Полтави, бо мені загрожувало арештування, а, може, й розстріл. Але куди і як виїхати? На щастя, я зустрівся на вулиці з жінкою, що жила в сусідньому з нашим будинку. Вона працювала медичною сестрою в Полтавській поліклініці. Поговоривши зі мною, порадила мені їхати до її брата, що працював як ветеринарний фельдшер у радгоспі, розташованому кілометрів 30 від Полтави, на Миргородському шляху. Я дуже зрадів, того ж дня домовився з візником-жидом і перед світанком, щоб ніхто не бачив нас, ми виїхали з Полтави.

Погода була погана. Сіяв густий, хоч і дрібний дощ. Дорога розкисла, коні з великим трудом тягли воза.

Але я був задоволений. Ми щасливо вирвалися з Полтави. Була думка, що якихось 2-3 тижні переживемо у інтелігентної родини в більш-менш зручному приміщенні, а там прийдуть німці, і знову вернемося до Полтави. Вже смеркалося, як ми під'їхали до невеликого хутора, розташованого над шляхом. "Де живе ветеринарний фельдшер?" — спитав я селянина, що назустріч нам ішов дорогою. Він вказав на чималу, криту соломою хату, що стояла над самою дорогою. Ми під'їхали під хату. Жадної загороди коло хати не було. На подвір'ї не було також ні клуні, ні якогось хлівка. З хати вийшла жінка, років 50, худа, одягнена в якесь лахміття. Вона була дуже здивована, а навіть стурбована, що ми приїхали саме до неї. Але, коли я їй подав листа від сестри її чоловіка, вона зразу ж стала ласкавішою і попросила в хату. Ми вступили в сіни, і в ніс мені шпигонув страшенний сморід. Вияви-

218

лось, що родина фельдшера тримала в сінях корову, курей і свиню. Ввійшли в хату. Бідно і брудно. Двоє дітей, дівчина років 12 і хлопець років 10, сиділи на ослоні, худі, бліді, обдерті.

Наближалась ніч. Господиня дала нам юшки, яку зварила на вечерю, а ми дали її дітям білого хліба, що привезли з собою. Треба лягати спати. Господиня внесла нам соломи і розстелила її на земляній долівці. Це була наша постіль. Я довго не міг заснути. Я буквально жахнувся злиднів підсовєтського села. Колись, до революції, було нечуваним, щоб селяни жили в одному приміщенні з тваринами. Колишній найбідніший селянин мав на своєму дворищі декілька обор для худоби, саж для свиней і хоч невелику клуню на збіжжя. А трохи заможніші мали, крім того, й комору, в якій тримали зерно, сало, скрині з одежею та інше. А тепер у таких злиднях живе ветеринарний фельдшер радгоспу.

Я чекав, що, хоч пізно увечорі, прийде господар, але його так і не було. Вранці другого дня ми довідались від господині, що її чоловік, разом з радгоспними робітниками, погнав на схід рогату худобу і свиней. Господиня, сяк-так нагодувавши дітей, пішла на працю в радгосп. Діти лишилися самі. Як видно, вони до цього звикли. В їх поведінці, у виразі облич мало залишилось дитячого. Бліді обличчя, сумні, похмурі очі, мляві рухи. В обід прибігла мати, дала дітям чогось попоїсти і знову поспішила до колгоспу.

Другого дня ми звернули увагу на те, що дорогою повз хату наших господарів проходить багато людей. Виявилось, що це ті, що були покликані на війну, або ті, що тікали з фронту. Дедалі їх ставало все більше й більше, вони буквально сунули цілими гуртами. Приблизно днів через 5 після того, як ми прибули на хутір, по дорозі посунули підводи й авта. Їм треба було переїздити містком через невелику річку, що текла метрів за 200 від нашої хати. Місток був дуже вузенький, і в скорому часі коло нього товпилося до двох десятків авт і декілька підвод, що чекали своєї черги. Раптом надлетів німецький літак і скинув дві бомби. Для нас стало ясно, що далі залишатись на хуторі дуже небезпечно, і ми вирішили якнайскоріше залишити його.

На наше щастя, коло хати наших господарів зупинилась підвода, що везла вчительку до села Тахтаулова, б. Полтави. Ми попросили її, щоб вона довезла нас до найближчого села. Взяти всієї родини вона не могла, і згодилась підвезти лише мою дружину з речами. Не чекаючи, поки вона рушить в дорогу, я з дочкою і трьома внуками пішли в напрямі Полтави. Коли відійшли кілометрів на три, несподівано налетіли два німецькі літаки. Ми сховались у соняшники, що росли над дорогою. Не встигли ще сісти, як з великим гуком упали дві бомби. Коні, що тягли дорогою вози, сполошились і понеслись по полі. Літаки полетіли далі в напрямі радгоспу, і звідти знову почулись вибухи бомб. Ми вилізли з соняшників і пішли далі.

Приблизно за годину ми прийшли до села і зупинились у школі. Вчителька порадила нам на час небезпеки оселитись у хуторі Івашківка, що був розташований кілометрів за 4 від широкого Полтавсько-Миргородського шляху. Скоро приїхала з речами і дружина. Вона залишилась у школі з речами, а я з дочкою і старшим внуком пішли в Іваш-

219

ківку. Хутір нам дуже подобався. Він був розташований на схилах глибокого яру. Між деревами й кущами рідко стояли хати. Багато з них були вкриті черепицею. Внизу текла невелика річка, на берегах її росли вільхи й верби. По обидва боки її простягалися зелені луки. З другого боку річечки місцевість підносилася вгору. Там теж видно було широко розкидані хати. По всьому видно було, що тут колись жили заможні люди. Я був дуже радий, що ми сюди попали. Здавалось, що сюди вже не приїде жадне авто, не загляне жаден вояк.

Але мешканці хутора зустріли нас не зовсім привітно. До кого ми лиш звертались, ніхто не хотів нас пустити до себе. Чи люди боялися, чи відчували велику антипатію до інтелігенції, це для мене було неясним. Я вже загубив усяку надію на те, що ми знайдемо в хуторі собі притулок і, вертаючись з хутора, зайшов до великої хати під черепицею, що стояла високо на схилі яру. Нас зустріла старенька, але бадьора бабуся. Коли я розповів їй про становище нашої родини, вона без усяких вагань дала згоду, щоб ми на час небезпеки оселились у неї. Я залишився в бабусиній хаті, а дочка з внуком швидко пішли до села, щоб привести решту родини з речами.

Був уже вечір, коли прибула до хутора моя родина. Господарі відпустили нам цілу хату з піччю і т. зв. полом (так в Україні звуть застелений дошками простір між піччю і стіною; звичайно, піл заступає селянам ліжка). Ми були дуже задоволені, що знайшли приміщення.

На другий день я мав можливість ближче придивитись до родини, у якої ми оселились. Вона складалась з чотирьох поколінь: бабусі, матері, дочки і двох малих дітей. Кожне з цих поколінь мало свої властивості. Найсимпатичніше враження справляла бабуся. Як виявилось, їй було 75 років. Але вона була дуже бадьора і працездатна. На ній лежало все домашнє господарство і, крім того, вона доглядала за малими правнучатами. Дуже гарне враження вона справляла і своєю вдачею. Добродушна, завжди привітна, співчутлива до людей. Трохи гірше враження справляла її дочка. Їй було, приблизно, 55 років. Вона теж була дуже працьовита. На ній лежав догляд за коровою. Крім того, вона щодня працювала в колгоспі. Вдачею була сувора й мовчазна. В ній не було й тіні привітности, що властива була її матері. Як видно, колгоспне життя й підневільна праця дуже тяжко дались їй у знаки. Зовсім недобре враження справляла внучка старої. Це була молода жінка, років 25-27. Висока, але здавалась хворобливою. Груди у неї запали, шия довга і худа. Була дуже неохоча до праці і намагалася, де тільки могла, складати її на плечі матері, а особливо бабусі. Остання навіть доглядала її дітей. Вона вчилась у сільській семирічній школі, але, як видно, наука дала їй дуже мало. Тяжке враження справляли малі діти. Вони здавались хворобливими і недорозвиненими. Старшій дівчині було вже чотири роки, але вона ледве ходила і майже не розмовляла. Таким же слабим був її дворічний брат. Можливо, що не в кожній селянській родині в Україні можна було спостерігати таку деградацію. Але родина наших господарів була з цього погляду дуже характеристична. Вона ніби наочно показувала, як на українському селянинові відбилося большевицьке панування і колгоспне рабство. До революції наше селянство було найздоровішою частиною населення України. Фізично й морально здорове, — воно відзначалося бадьорістю, доб-

220

родушністю і гостинністю. Представницею цього дореволюційного покоління була 75-річна бабуся, що виросла в інших умовах, хоч і під час тяжкої праці, і навіть у совєтських умовах зберегла прекрасні риси, вироблені в неї умовами життя до революції. Дочка її зазнала вже злиднів, пережила страшний голод 1932-33 рр. і відчула на собі ввесь тягар колгоспного рабства. Внучка виросла вже під совєтами. Зазнала вона не тільки недоживлення, а й голоду, і це важко відбилося на її здоров'ї й працездатності. А совєтське виховання, конечність приховувати свої думки, щоб не попасти в якусь біду, зробило її замкнутою й недовірливою. Але найтяжче відбились совєтські умови життя на малих дітях. Слаба мати не могла наділити їх міцними організмами, а недостатнє харчування ще більш послабило їх. Зрозуміло, що з цього не можна робити висновку про все молоде покоління українського селянства; але що значна його частина потерпіла багато щодо свого фізичного й психічного стану від большевиків, зокрема колгоспного рабства, в цьому не може бути жадного сумніву.

Хоч нас і прийняли до себе наші господарі, — наше становище було дуже тяжке. Оселилися ми у них, як було видно по всьому, лише завдяки бабусі, що увійшла у наше безвихідне становище. Мати й дочка були проти цього, хоч прямо про це не говорили.

З перших же днів перебування в Івашківці перед нами у всій її серйозності стала складна проблема харчування. Невеликі запаси харчів, що їх ми вивезли з Полтави, скінчилися. Совєтських грошей ніхто з селян не хотів уже брати. Ми привезли з собою машину для шиття, і дружина вирішила заробляти на життя кравецтвом. Але з цього нічого не вийшло. Наша молода господиня мала декілька метрів тканини і замовила у моєї дружини пошити їй вбрання. За це вона пообіцяла моїй дружині хлібину і глечик молока. Коли робота була скінчена, молодиця хлібину дала, але молока не дала, бо, як вона казала, ним відає її мати. Інших замовлень дружина не одержала, бо у селян не було жадних запасів якихось тканин. Через якийсь час господарі пропонували нам викопати картоплю, що росла у дворі. Копали ми її днів три, а отримували відро картопель і миску юшки за день праці. Платня дуже мізерна, хоч ми були раді й їй.

Щоб якось вижити, дружина вирішила міняти на харчі одіж. І тут вийшло не гаразд. Молода господиня згодилась купити для свого чоловіка, що був тоді на фронті, мої, порівняно ще нові, суконні штани. Умовились, що вона дасть за них півтора пуда житнього борошна. Але коли прийшло до розплати, вона сказала, що в хаті нема ваги, а є коробка, що вміщає 1/2 пуда борошна. Коли вона відміряла нам три коробки, то виявилось, що в мішечку було не більше, як ЗО фунтів борошна. Напівголодне існування дуже тяжко відбивалось на нашому здоров'ї, а особливо на здоров'ї дітей. Вони дуже схудли, мали жалюгідний вигляд та стали дуже нервовими. Це помічала бабуся, і коли в хаті не було ні дочки, ні онуки, вона совала в руки дітям по шматку хліба, а іноді й по пиріжку.

Таке ставлення до нас ми пояснювали виключно тим, що селяни самі жили у великій бідноті. Але в скорому часі примушені були відмовитись від цієї думки. Однієї ночі ми почули якусь метушню в сінях;

221

було чути, як ходили люди, з якимсь тягарем лазили на горище. Другого дня ми побачили на подвір'ї досить велику телицю, якої раніше не було, а в сажі хрюкала свиня. Ми довідались, що селяни розібрали колгосп і поділили між собою його майно.

У нас з'явилась надія, що вони подобрішають у відношенні до нас. Але цього не сталось. Лише бабуся частіше стала щось тикати у руки моїх внуків. Як і раніш, вона робила це потайки від дочки і внуки. Так само не подобрішали до нас й інші хуторяни.

Де ж причина цього? Я згадував, якими добродушними й гуманними були наші селяни, а особливо селянки, до революції, як вони гостинно приймали перехожих, як щедро давали милостиню вбогим. Виходить, що за якихось 22-23 роки большевицького панування наше селянство загубило властиву йому до революції людяність. Але це відбилося б на взаємних відношеннях самих селян, а особливо у відношеннях родинних. А я цього не помічав. За ввесь час перебування в Івашківці я ні разу не був свідком якоїсь сварки в родині моїх господарів, не чув навіть жадного різкого слова, хоч бабуся й мати мали підстави бути незадоволеними молодицею. Крім того, я не помічав якихось недобрих відношень моїх господарів до сусідів. До них часто приходила бідна вдова, що з дитиною жила в сусідній хаті, і, як видно, дуже бідувала. Я не раз бачив, як вона верталась додому з шматком сала, або з чимсь іншим.

Роздумуючи над цим усім, я прийшов до висновку, що селяни ставляться з великою ворожнечею до міського населення і що наше тяжке становище пояснюється виключно тим, що ми мешканці міста, та ще й інтелігенти. Чи мало таке ставлення під собою якісь основи? Безперечно, мало. Місто, зокрема міська інтеліґенція, зробило українському селу дуже велику шкоду. Якраз місто керувало всім життям на селі. Звідти приїздили всякі партійні урядовці, щоб руйнувати на селі старий лад і заводити лад большевицький, місто керувало розкуркулюванням, колективізацією і т. п. Під керівництвом міста вивозились тисячі селян в концентраційні табори. Під час страшного голоду 1932-1933 рр. вимирали з голоду мільйони селян, але не вимирали, хоч і відчували злидні, мешканці міста. Селяни тяжкою працею здобували хліб, але його вивозили кудись у міста, а селянам залишали по півкілограма за трудодень. Навіть тоді, коли скінчився голод, селяни були примушені ходити в міста і стояти в черзі за хлібом. А, крім того, страждало і самолюбство селян. Вони були скрізь упосліджені, в наслідок чого, між іншим, селянські діти, одержавши освіту, в більшості випадків не повертались до села, а шукали собі посади в місті. Отже, хоч большевики писали й виголошували промови про т. зв. "смичку міста й села", на ділі була не "смичка", а велика "розмичка". З часом між селом і містом утворилася велика прірва, далеко більша, ніж та, що існувала до революції. І коли я подумав про все це, то перестав обурюватись на селян, зокрема на наших господарів. Навпаки, я відчував до них, а особливо до бабусі, глибоку вдячність, що вони пустили нас до себе; інакше ми усі загинули б.

(Далі буде)

Визвольний шлях. Суспільно-політичний і науково-літературний місячник.
Кн. 3/39 (113). Березень, 1957. Річник IV (X). Стор. 331-340

331

ПРОФ. Г. ВАЩЕНКО

З ЧАСІВ НІМЕЦЬКОЇ ОКУПАЦІЇ УКРАЇНИ

(Спогади)
(2)

Між двома фронтами

На горі, недалеко від хати наших господарів, було велике поле кукурудзи. Одного дня ми побачили, як з цього поля вийшли чотири червоноармійці і попростували до сусідньої хати. За якийсь час вийшло ще декілька червоноармійців. Як потім виявилось, на кукурудзяному полі розташувалась ціла большевицька дивізія з кулеметами й гарматами. Другого дня ми побачили на другому боці яру німецьке військо. Там росли ріденькі кущі, і нам видно було, як між ними ходили німецькі солдати. Увечорі розпочалася стрілянина. На щастя, наші господарі ще зарані приготували невелике, але добре сховище, яке мало нас врятувати від куль і бомб. Ми туди й сховались разом з молодою господинею, її матір'ю та малими дітьми. Але бабуся не пішла з нами. Вона залишилася в хаті. Ми чули, як над нашим сховищем пролітали бомби і десь далі розривались. Стрілянина тривала досить довго. Серед ночі вона припинилась. Іноді вона припинялась і вдень, і тоді ми мали можливість піти в хату і хоч трохи відпочити по-людському. Це повторювалось підряд декілька днів. Одного вечора ми почули якісь пекельні звуки: наче якась страшна потвора шипіла, свистіла, гавкала. Як виявилось потім, це була т. зв. "катюша", большевицька гармата.

Щоденне просиджування в ямі все більше й більше виснажувало й нервувало нас. А ще важче стало сидіти, коли до ями перейшла сусідка-вдова. Крім того, що в ямі стало ще тісніше, сусідка не приховувала ворожнечі до нас. Її дратували ваші бавовняні ковдри, покриті блискучим сатином. На фоні селянських неймовірних злиднів вони здавались занадто розкішними, і це дратувало сусідку. Вона часто заявляла претенсії, що ми занадто широко розсілись або розляглись. Ми не вступали в жадні суперечки і цим уникали сварок. Одного дня, коли припинилася стрілянина, ми з дружиною пішли до хати. На ґанку побачили декілька червоноармійців, а коли відчинили двері в своє приміщення, воно було повне червоноармійців: одні з них лежали на "полу", інші лежали або сиділи на ослонах. Ми не пішли в хату, а залишились на ґанку. Коло нас стояли два червоноармійці і через біноклі дивились на другий бік яру, де були німці.

— Какой ужас — война! — звернувся до мене один з червоноармійців.

Зовнішністю він був типовий москаль, невеликий на зріст, з кирпатим носом, широким обличчям.

— Сколько людей погібнєт, сколько унічтожаєтся матеріялов! — продовжував він.

— Ви маєте повну рацію, — підтримав я його. — На ті кошти, що витрачаються за один рік війни, якийсь великий нарід міг би добре жи-

332

ти декілька років. Особливо руїнницького характеру набули війни за останні часи. — І тут я згадав тридцятилітню і столітню війни, які потребували менше матеріяльних і людських жертв, ніж може коштувати ця війна.

— Ваші документи, — раптом перервав мені червоноармієць.

— А що таке? — здивовано спитав я.

— Что-то подозрітельно, — відповів він.

Несподівано виринала велика небезпека. Але тут втрутилася дружина. Вона лагідно заспокоїла червоноармійця, що був, як потім виявилося, помічником політрука, показала йому документи, казала, що я старий педагог, що слабо розбирається в політиці.

Червоноармієць залишив мене, але я бачив, що недовірливість до мене не зовсім ще зникла... Через якийсь час з нашої хати вийшов, одягнений в блискучу військову уніформу, жид років тридцяти п'яти. Він підійшов до свого помічника, взяв у нього біноклі і подивився на той бік яру, де було німецьке військо.

— Через два дня їх і слєда не будєт... Ми їх разобйом в дребєзґі, — хвастливо сказав він, відходячи.

Бій тривав далі. Однієї ночі, коли стрілянина припинилась, а ми ще сиділи в ямі, у вході до неї з'явилась чиясь голова.

— Олено, ти тут? — пролунав чоловічий голос.

— Тут, тут, — з радістю відповіла молода господиня і швидко вилізла з ями.

— Це прийшов її чоловік, — сказала мати.

Ми знали раніше, що він був мобілізований, і тепер, як видно, втік з фронту. Це було ясною ознакою, що справа большевиків катастрофальна. Зранку стрілянини не було, я вийшов з ями і пішов до хати. Зайшов у ту половину, де жили господарі. Тут побачив чоловіка років 27-28. Він лежав на полу, а молода господиня подавала йому їсти і весело розмовляла з ним. Я хотів з ним побалакати, але він неохоче і різко відповідав на мої запитання. На його обличчі я прочитав ворожнечу та зневагу до мене і припинив розмову.

Після полудня знову розпочалась стрілянина. Всі ми побігли до ями. Пішов туди й молодий господар. Він зразу ж запротестував проти нашої присутности в ямі.

— Ми робили сховище для себе, а не для вас, — різко заявив він. — Тут і без вас тісно. Шукайте собі десь іншого сховища.

Моя дочка почала сперечатись і плакати, ні за що не [хотіла виходити з ями. Я з дружиною і середнім внуком не сперечались і вилізли. Надворі було вже темно. Над нами пролітали стрільна. В хату ми не рішились іти, і пішли до сусіднього дворища, що було розташоване нижче, ніж дворище наших господарів. Ми знали, що днів два тому туди впала бомба і розвалила хату, в наслідок чого господарі перейшли на другий кінець хутора, де не падали стрільна. В цьому дворищі ми знайшли яму і розташувалися в ній.

На другий день стрілянина посилилась. Наші господарі вирішили залишити хату і сховище та перейти всією родиною на другий бік, в більш безпечний кінець хутора. Ми таким чином залишались господарями хати й сховища.

333

Після обіду стрілянина набула жахливих форм. Сидячи у сховищі, ми чули, як над нами пролітали стрільна і свистіли кулі з кулеметів. Приблизно опівночі стрілянина припинилась. Я виліз з ями і сів коло неї на пеньку. Ніч була тиха. Мене дуже стомило пережите напруження, і я тепер спочивав душею. Не хотілося ні про що серйозне думати. Так я сидів досить довго. Несподівано з темряви виринула чоловіча фігура. Це був помічник політрука, який декілька днів тому вимагав від мене документів.

— Сідішь, старік? — запитав він мене якимсь зловіщим голосом. Я поглянув на нього і запримітив у нього на боці ручну гранату.

— Сиджу, — відповів я. — А кто там в ямє?

— Моя родина.

— А ґдє хазяєва?

— На другому кінці хутора.

Він якийсь час постояв, як мені здавалося, вагаючись, і потім дуже повільно пішов в напрямку сусідньої садиби.

Увесь час, поки він стояв біля мене, я інстинктово відчував якусь небезпеку. Можливо, він вагався, чи кинути в яму бомбу, чи ні. На другий день я довідався, що він зайшов до однієї селянської хати, а зранку здався у полон німцям.

Німці прийшли

Ранком, ще до сходу сонця, ми, сидячи в ямі, почули голоси, що долітали з долини. Вся моя родина вилізла з ями і з цікавістю дивилась у долину. Там вузенькою доріжкою рухались німецькі вояки з рушницями, кулеметами. Їх переганяли мотоциклети і мчали далі. Яром гучно розлягалась розмова німецькою мовою. Німці запримітили нас і насторожились. "Це мирні люди", — гукнув хтось із них, — і німці пішли далі. В скорому часі ми побачили, що такий же ланцюг німецьких вояків ішов горою. Через якийсь час котрийсь сипнув кулями в кущі, що росли по схилах гори. Як видно, німці з обережности "прочищали" місцевість.

Коли зійшло сонце, до оселі наших господарів прийшла велика група німців. Судячи з уніформів, більшість їх були офіцери.

Дружина привітала їх німецькою мовою.

— Юден? — спитав один з офіцерів. Дружина заперечила.

Як видно, думку про те, що ми жиди, викликав той факт, що дружина розмовляла по-німецьки, а головне наш жалюгідний вигляд обірваних, забруднених від довгого сидіння в ямі, зголоднілих людей. Особливо жалюгідний вигляд мав я. Коли я вийшов з хати і проходив повз німців, почувся сміх. Але один з офіцерів повільно пройшов повз мене і, ніби ні до кого не звертаючись, тихо, але виразно підкреслено сказав: "Не всі німці нацисти"!

Як видно, німці приходили до хати наших господарів, щоб тимчасово зайняти її для свого вищого офіцера. Але, довідавшись з розмови з моєю дружиною, що я професор і що рятувався на хуторі від большевиків, залишили свій намір і зайняли під штаб велику хату в другому кінці хутора. Цього дня ми ще чули стрілянину: то боронились рештки розбитої большевицької армії. Приблизно в середині другого дня стрі-

334

лянина припинилась. А ще через день вийшли з хутора і німці. Дорога на Полтаву була вільна, і я пішов шукати підводи. Це була дуже нелегка справа, бо коней на хуторі було мало, та й то, мабуть, ті, що люди позабирали з колгоспу. Дорогою я розпитав, хто з селян має коняку, і я попростував туди. Це був досить високий селянин, років 45-50. Він мене зустрів висловлюваннями радости з того приводу, що прийшли німці і вигнали большевиків.

— Ну, тепер кінець проклятим колгоспам. Ми тепер заживемо по-людському! Та ви мені дайте якихось півтори десятини землі, і я не знатиму ніякої біди. І я, і моя родина будемо нагодовані й одіті.

Торгувалися ми з ним недовго. Він згодився довезти мене з родиною до Полтави за валянки, які я залишив у своєму полтавському приміщенні.

На другий день ми виїхали. Крім нас, селянин віз два мішки збіжжя, які дістались йому, коли розбирали колгосп. Був осінній холодний ранок, час від часу сіяв дрібненький дощик. Спочатку ми їхали яром. Понад річкою — велике поле, засаджене капустою. Поміж нею ходила рогата худоба, топтала й гризла капустяні головки. Далі простяглося ще більше поле цукрових буряків з буйним темно-зеленим листям.

— Яка багата й родюча земля, — мимоволі подумав я, — і як страшенно бідує на ній нарід...

Ми звернули наліво. Дорога повільно підносилась вгору. Коли виїхали з яру, по обидва боки дороги побачили величезне поле, густо заставлене копами. Між ними ходив скот і розтягав снопи. Бугай підійшов до однієї копи, витяг з неї сніп, струсонув його, висмикнув велике пасмо і почав їсти. Жадної людини ні в ярі, ні на полі. Дорога знову трохи пішла вниз. Ми переїхали місточок, а потім знову поїхали вгору. На пригорбку розташувались селянські хати. Я згадав, що коли ми тікали з Полтави, то біля однієї з цих хат напували коней. Але тепер ці хати трудно було впізнати. Дахи на них погоріли, більшістю вони розвалені.

Проїжджаючи повз однієї такої хати, ми побачили літню жінку, що з виразом великого суму стояла під стіною.

— Що тут сталося, — запитав я її, — пожежа, чи що?

— Ні, не пожежа, — відповіла вона. — Большевики з німцями билися і сина мого вбили.

— Хто його вбив?

— Та большевики ж. Коли почалась стрілянина, ми замкнули хату і пішли в яму. Чую — хтось підходить до ями й по-московському гукає: "Кто тут єсть? Отопрітє хату!" Я даю ключі синові та й кажу йому: "Йди, відімкни їм". Він пішов. А через якийсь час чую щось гримнуло так, як бомба, а там чую, як стогне мій синочок. Вибігла я з ями, він ще живий був. Відімкнув їм хату, а вони йому кажуть: "Тепер можеш іти". Він пішов, а вони йому гранату в спину кинули. Як мучився бідний!... Кишечки у ньому повилазили ... Скоро й помер.

335

А який же хлопець був гарний. В школі гарно вчився і мені дома допомагав. Вся надія в мене була на нього... І жінка гірко заплакала... До Полтави залишалось кілометрів 10-12. Нарешті ми в'їхали в Полтаву. На дорогах бачили багато німецьких авт, критих брезентом. Вони здавались мені дуже великими. Проїжджаючи недалеко Сінної площі, я звернув увагу на великий будинок, що стояв уздовж дороги, тепер пошкоджений бомбардуванням, і викликав сумний настрій... Коли під'їздили до Дворянської вулиці, де я жив останнім часом, у мене виникла турботна думка: "Чи не зайняв ще хто нашого приміщення... Що ж тоді ми будемо робити?"

Але приміщення не було зайняте. Хтось відбив від дверей замок, але якоїсь серйозної пропажі ми не помітили. Головне ж, всі мої книжки, яких було декілька тисяч, стояли на місці.

Я віддав візникові валянки, як заплату за підводу, і він поїхав на базар продати збіжжя. Заспокоєні, ми почали розташовуватися у своєму приміщенні.

Німецькі солдати

Ще не встигли ми спочити від дороги, як до нас прийшла колишня технічна робітниця педагогічного інституту. Вона жила з нами в одному будинку, який був у той яке час студентським гуртожитком. Від неї ми довідались, що гуртожиток зайнятий німецькими вояками.

— Ми спочатку дуже боялись їх, — казала вона. — А потім побачили, що вони — люди, як люди. Нічого нам поганого не роблять. Навіть допомагають. Тепер, знаєте, дуже трудно з харчами. То вони нам дещо дають своїх харчів. Варять для себе таку густу юшку і нам по цілому котелку дають, так що ми не завжди з'їдаємо. А іноді дають і хліба.

Живучи в одному будинку з німецькими солдатами, я міг переконатись, що та характеристика їх відповідала дійсності. Вони поводились чемно, не проявляли найменшої брутальности або зневаги до місцевого населення. Що це була за військова частина, я, на жаль, не поцікавився. Думаю, це не були звичайні вояки-фронтовики, а якась технічна частина. Не помічав я якось бешкетування німецьких солдатів і на вулицях Полтави. І все це у населення викликало довір'я до них. Зате до нас доходили недобрі чутки про румунів і мадярів, що були в німецькій армії. Розповідали про грабунки й насильства. Провірити цих чуток я не мав можливости, але, оскільки вони доходили з різних джерел, припускаю, що вони були обосновані.

Бурґомістрат

На другий день після повороту до Полтави, я пішов до центру міста, щоб зустрінути когось та довідатись про зміни, які сталися в Полтаві по приході німців. На головній вулиці [зараз вулиця Жовтнева] зустрів доцента Ткаченка, свого співробітника в Полтавському педагогічному інституті. Я думав, що його евакуювали, і був дуже радий, що побачив його. Від нього довідався, що з наказу німців у Полтаві зорганізована міська рада і що на

336

чолі її поставлений Бурковський. Певних відомостей про нього я не мав, але чув, що він був членом комуністичної партії, а перед приходом німців у розмовах з знайомими людьми виявляв себе, як український патріот. Мені цікаво було познайомитися з ним, і я пішов у бурґомістрат. Останній містився на розі вулиць Пушкінської й Котляревського, недалеко від пам'ятника Котляревського. В бурґомістраті я застав Бурковського. Це була людина середніх літ, просто одягнена, з обличчям, що не свідчило про високу інтелігентність. Він зустрів мене дуже привітно, сказав, що ще до приходу німців чув про мене, як професора педагогічного інституту, і зразу ж пропонував мені посаду директора музею ім. Короленка.

Будучи в бурґомістраті, я довідався, що там зорганізовано декілька відділів для керування життям Полтави. Між іншими, також відділ освіти. Керівницею останнього була призначена пані Тірель, німкеня з походження. Я знав її ще до приходу німців. Вона викладала німецьку мову в сільсько-господарчому інституті. З себе була вона ставна і досить гарна жінка. Мала тоді років 40. Оскільки керівництво музеями належало відділові освіти, я від Бурковського пішов до п. Тірель. Вона прийняла мене так же привітно, як і Бурковський, і виявила задоволення з того, що я в Полтаві і можу своїм педагогічним досвідом бути корисним відділові освіти.

У відділі освіти я довідався, що бурґомістрат організував для своїх співробітників столовку. Це був дуже доцільний крок, бо ще до приходу німців у Полтаву було скрутно з харчами, а після приходу, в зв'язку з руйнацією, що її робили большевики при своєму відступі, харчова скрута стала ще більшою.

Того ж дня я пішов у столовку. Там було вже багато людей, співробітників бурґомістрату, був і бургомістр Бурковський. Після довгого голодування в Івашківці, обід здався мені розкішним.

Музей ім. Короленка

Другого дня я пішов до музею ім. Короленка. Містився він на окраїні Полтави, по сусідству з міським садом, у власному будинку великого письменника. До приходу німців тут жила і дочка Короленка з родиною. Але большевики вивезли її разом з найкоштовнішими експонатами музею до Москви. Тепер у приміщенні музею оселилась учителька однієї з полтавських шкіл, Марія Василівна Базілевська. Це була жінка років 50, дуже енергійна, переконана українська патріотка. Її чоловік був викладачем інституту сільсько-господарського будівництва. В першій світовій війні він утратив ногу, але зберіг бадьорий настрій і розумову працездатність. Навесні 1941 р., на донос одного з педагогів міста Полтави, він був арештований і ув'язнений. Перед приходом німців большевики вивезли його разом з іншими в'язнями. По Полтаві ходили чутки, що його в дорозі розстріляли. Марія Василівна тяжко переживала втрату чоловіка, але енергії не втратила. Всю її вона віддала музеєві.

337

Вона підтримувала в музеї зразкову чистоту, привела до порядку вітрини з експонатами, замовляла копії з деяких експонатів і т. ін. Була фактичним керівником і, разом з тим, єдиним активним робітником музею. Моє ж директорство по суті було лише номінальним.

В кінці жовтня або на початку листопада (точно не пам'ятаю) в музеї оселився генерал Павлюс, зайнявши в ньому одну досить велику кімнату. Його джура зайняв невелику кімнату на розі будинку. Як казала мені потім Марія Василівна, Павлюс тримав себе дуже коректно й чемно і не ставив до неї жадних вимог.

Крім музею ім. Короленка, в Полтаві існував великий крайовий музей, заснований на початку XX ст. Містився він у прекрасному будинку, збудованому в українському стилі за плянами й вказівками відомого мистця Кричевського. Це був один із кращих музеїв в Україні, з багатющим етнографічним відділом. Перед большевицькою революцією і в перші роки її в ньому працювали видатні українські вчені, між ними Вадим Щербаківський, Михайло Рудинський, історик Мірза-Авакянц Наталія. При большевиках робота підупала, хоч таки продовжувалась. Робітників, що в своїй діяльності виявляли українські націоналістичні тенденції, большевики арештовували і засилали. Так, між іншим, був арештований п. Мощенко, що був один час директором музею ... При німцях він повернувся до музею і посів посаду директора. Крім нього, при музеї працювало ще декілька молодих українських науковців. Якихось перешкод у праці Полтавського музею німці не робили і взагалі не втручались у неї.

Український часопис "Голос Полтавщини"

Приблизно через тиждень після мого повороту до Полтави, до мене звернувся п. Сагайдачний у справі видавання українського часопису. Сагайдачний — галичанин, що добре володів німецькою мовою і був при німецькій армії. Він пропонував мені зайняти посаду редактора часопису. Я дав свою згоду. Так почалась моя співпраця з Сагайдачним. Ми погодились дати назву газеті "Голос Полтавщини". Для редакції було відведене приміщення з трьох кімнат на партері в будинку бурґомістрату.

Днів через 2-3 після того, як я приступив до праці в редакції, мене покликали до управи міста на збори в справі газети. Тут були виключно німці в офіцерських уніформах, був і Сагайдачний. Керував зборами офіцер у ранзі полковника. Він у досить рішучій формі заявив, що газета мусить служити інтересам німецької армії в її боротьбі з большевиками, і закінчив попередженням, що, коли б редакція відхилилась від цього завдання, її чекає сувора кара.

В пригніченому настрої я вийшов з нарад. Коли б редакція виконувала накази полковника, часопис не мав би свого національного обличчя і перетворився б на офіціоз німецької армії. Хоч я і був безкомпромісовим ворогом большевиків і від усього серця бажав німцям перемоги над ними, але стати покірним знаряддям їх військової й політичної влади я не міг. На основі таких міркувань я вирішив відмовитись від редакторства, хоч цим я і прирікав свою численну родину

338

на безвихідно тяжке матеріяльне становище. Про все це я сказав п. Сагайдачному. Другого дня до мене в редакцію прийшов Сагайдачний з німецьким офіцером. У довгій розмові зі мною офіцер мене заспокоював і переконував не відмовлятися від посади редактора. Він казав, що полковник у своїй промові став на крайні позиції, що його погляди не відбивають поглядів командування німецької армії, що газета не позбавляється національного обличчя, і редактор мусить лише дбати про те, щоб в газеті не друкувалося ніщо вороже або шкідливе для німецької армії. В такому ж дусі розмовляв зі мною і Сагайдачний. Кінець-кінцем, я погодився залишитись редактором. Але я бачив, що становище редакції дуже тяжке. Треба було точно намітити засади, на яких вона повинна була працювати. Основне завдання часопису мусіло полягати в тому, щоб підтримувати і розвивати у населенні свідомість, ідейно боротись з большевиками, викривати злочинність большевицької системи. Оскільки ж німецька армія збройно боролася з большевиками, часопис мусів підтримувати її в цій боротьбі і не пропускати нічого такого, що шкодило б німцям. Коли я поділився своїми думками з Сагайдачним, він цілком погодився зі мною.

Співробітники часопису

Добрати співробітників газети було не легко. Перш за все треба було знайти людину, що добре володіла б українською й німецькою мовами, бо німці вимагали, щоб кожне число газети, перш, ніж іти до друку, було перекладене німецькою мовою і подаване на розгляд до шефа газети. На щастя, таку людину вдалося швидко знайти. Це була жінка, середніх років, напівнімецького походження, що вчилась на курсах німецької мови в Москві. Вона була досить працездатна і ретельна у праці. Жадних непорозумінь з нею за ввесь час мого редакторства у мене не було. Так само легко була полагоджена справа і з літературним редактором, що мусів разом з тим провадити і коректорську роботу. На цю посаду згодився колишній учитель української мови в одній з середніх шкіл Полтави. Незважаючи на те, що він мав московське прізвище Потєхін, він добре й ґрунтовно знав українську мову і так, як і перекладачка, був людиною дисциплінованою й ретельною. Трудніша справа була з співробітниками-дописувачами. Ще до того, як я дав згоду бути редактором часопису, Сагайдачний закликав до співробітництва в часописі п. Н. (прізвище його я забув). Це був; чоловік середнього віку. Раніш я його не знав, та й походив він з. Правобережжя. Можливо, що він сподівався бути редактором, і призначення на цю посаду мене, можливо, викликало у нього незадоволення. Чи мої припущення вірні, чи невірні, у всякому разі він виявляв недисциплінованість і спричинявся до неприємностей для редакції.

Крім того, при редакції працювало декілька молодих коресподентів, що, за вказівками редакції, відвідували існуючі в Полтаві фабрики, заводи, підприємства і подавали до газети дописи.

Але через декілька тижнів після того, як я взяв на себе редакторство, редакція збагатилась дуже вартісним співробітником. Одного разу до мене в редакцію прийшов старенький чоловік, що мав вигляд

339

жалюгідного жебрака. Бліде, вкрай виснажене обличчя, одягнений в лахміття, він викликав до себе співчуття.

— Не впізнаєте, Григорію Григоровичу, — звернувся він до мене.

— Пробачте, не впізнаю, — відповів я. — Моє прізвище Савон, — пам'ятаєте?

Тепер я згадав Савона, що в перші роки революції виявив надзвичайно велику активність, як український патріот. Він енергійно працював у "Просвіті" на Павлюках, пригороді Полтави, в кооперативних організаціях, дуже допомагав гімназії ім. Стешенка, що була одною з кращих українських шкіл Полтави... На початку двадцятих років він кудись зник, і до останнього часу ніхто з полтавців нічого про нього не чув. Але яка ж велика зміна з цією людиною!

— Дивуєтесь, дивлячись на мене? — запитав він. — Але нічого дивного нема.

І він розповів мені свої злигодні. В двадцятих роках большевики заарештували його і посадили у в'язницю. Після звільнення, він виїхав з України в РСФСР, бо знав, що на батьківщині йому вже життя не буде. Але його знову заарештували і заслали в концентраційний табір. В 1940 р. його звільнили; в початку 1941 р. він, знудьгувавши за рідним краєм, повернувся до Полтави. Тут його знову заарештували й посадили до полтавської в'язниці. Він там дуже захворів і був приміщений в лікарні. Перед приходом німців большевики вивезли в'язнів, навіть забирали хворих з в'язниць. Але, коли большевики прийшли по нього, він був у такому тяжкому стані, що, здавалось, скоро помре. Тому його не вивезли. Коли ж прийшли німці, він так зрадів звільненням України від большевиків, що це, мабуть, вплинуло благодійно на його здоров'я, і він, кінець-кінцем, зміг вийти з лікарні... Треба було шукати праці. З великими надіями пішов до бургомістра Бурковського, але той поставився до нього, як до справжнього жебрака, і в посаді відмовив. І ось він прийшов до мене.

Я пропонував йому співпрацю в редакції. Це могло дати йому хоч невеликий заробіток, а тим часом він зможе улаштуватись десь на посаді, яка краще забезпечить його. Отож Савон став співробітником "Голосу Полтавщини".

Днів через 3-4 він приніс мені свій фейлетон. Я прочитав його і приємно був здивований. Це була гостра і разом з тим дуже дотепна сатира на большевиків. З того часу він майже до кожного числа почав подавати свої дотепні антибольшевицькі фейлетони. Завдяки їм газета набирала більшої й більшої популярности. Став популярним серед полтавців і сам Савон. Це допомогло йому здобути посаду в кооперативній організації: його призначено на посаду директора яйцебазару, що забезпечило його з матеріяльного боку. Кооператором він виявив себе з найкращого боку, як людина абсолютно чесна й ретельна.

В скорому часі я залучив до співпраці в часописі полтавського старожила п. Н. (прізвище його забув, хоч це й був мій добрий знайомий). Він був років на 5-6 старший за мене, жив весь час, не виїжджаючи, в Полтаві, а тому добре знав її минуле. Я запропонував йому систе-

340

матичо писати спогади про дореволюційне життя Полтави й Полтавщини та її відомих діячів: поетів, письменників, громадських діячів і т. ін. Спогади п. Н. теж викликали цікавість у читачів. Крім того, вони виховували у них національну свідомість, що було одним з основних завдань часопису.

Уже в кінці 1941 р. прибув з Харкова п. Семенко. Він працював на посаді доцента української літератури в одній із харківських високих шкіл. Це була людина добре освічена й висококультурна, до того ще щирий український патріот і ворог большевизму. Він досконало володів пером і час від часу давав до часопису цікаві й ґрунтовно написані статті з історії української літератури, іноді давав і фейлетони. Останні відрізнялись від фейлетонів Савина; у них не було такої гостроти, було більше тонкого гумору. Співучасть таких співробітників давала можливість поставити газету на належний рівень і придбати для неї популярність серед населення.

Неприємності і непорозуміння в редакції

Але редакції не пощастило уникнути неприємностей і непорозумінь. Першим шефом її був порівняно ще молодий німецький офіцер. Він разом з п. Сагайдачним ретельно проглядав кожне число газети. Це зовсім не була зла людина, вороже й підозріло наставлена до українців. Виконуючи накази військової влади, він стежив за тим, щоб у газеті не було нічого протинімецького. Але протинімецькі настрої почали ширитись, правда, покищо, серед незначної частини населення Полтави. При цьому трудно було відрізнити, чи в даному конкретному випадку джерелом їх були сумніви, чи Україна, визволившись від большевицького ярма, не попаде в ярмо німецьке, — чи таким джерелом була підпільна робота большевицьких агентів, що їх, як побачимо далі, багато залишили в Полтаві й на Полтавщині большевики. Отже одним із таких неґативно наставлених до німців був і мій помічник, про якого я згадував раніш. Хто він такий був, — чи палкий український патріот, чи большевицький аґент, — я так і не міг вирішити. У всякому разі, він уперто намагався вміщати в газеті протинімецькі статті.

Спочатку я йому цілковито довіряв і не завжди проглядав його статті до того, як вони йшли на розгляд шефа. Одна з таких статтів звернула на себе увагу шефа-німця, в наслідок цього я, в присутності п. Сагайдачного, мав з ним неприємну розмову. Я був примушений побалакати в цій справі з п. Н. і попередити його, що він не тільки наражує на небезпеку себе, а підводить і цілу редакцію часопису. Мої розмови, як видно, не переконали його. Приблизно через тиждень я довідався, що він виїздив на повіт і, як цілком відповідальна за часопис особа, провадив з місцевою інтелігенцією розмови про напрямок газети і, навіть, як мені казали, збирав на неї гроші. Його поведінка зацікавила німецьку владу. Одного дня в редакцію до мене зайшла керівниця відділу, п. Тірель, і запропонувала мені разом з нею піти до професора Лямперта, що був секретарем німецького коменданта міста. Дорогою вона казала мені, щоб я пожалівся на п. Н., бо вбачала в ньому шкідливу людину. Я рішуче заявив їй, що жалітись на українця не буду, тим більше, що не вбачаю серйозних причин для скарги. Це дуже розчарувало й розсердило п. Тірель.

(Далі буде)

Визвольний шлях. Суспільно-політичний і науково-літературний місячник.
Кн. 4/40 (114). Квітень, 1957. Річник IV (X). Стор. 445-452

445

ПРОФ. Г. ВАЩЕНКО

З ЧАСІВ НІМЕЦЬКОЇ ОКУПАЦІЇ УКРАЇНИ

(Спогади)
(3)

Автономна і автокефальна Церква в Полтаві

Одного разу, сидячи в кімнаті редакції, я через вікно побачив церковну процесію, що йшла Пушкінською вулицею в південному напрямі. Попереду процесії йшов літній священик у митрі. Щось розхристане, неукраїнське відчулось мені в цій процесії, а особливо в особі священика, що з митрою на голові йшов перед нею, і я спитав у своїх співробітників, які стояли рядом зі мною, що це за процесія.

— Це прибічники т. зв. "автономної Церкви", — відповіли мені, — а попереду процесії йде організатор її Беневський. — І тут же розповіли мені про самого Беневського. Історія його досить складна і брудна. В початку революції, коли ЧК організувало т. зв. "Живу Церкву", він одним із перших пішов до неї. З великим завзяттям боровся він з Українською автокефальною Церквою, не зупиняючись ні перед якими засобами, ретельно виконуючи накази ЧК. Коли ж ця його "місія" закінчилась, він обірвав свою священичу кар'єру неймовірним блюзнірством. Одного святочного дня, після закінчення літургії, він вийшов на амвон з хрестом у руках і звернувся до парафіян з такою, приблизно, промовою: "Довгі роки я дурив вас, як служитель церкви, затруював вас релігійним дурманом, а тепер вирішив сказати вам правду... Ніякого Бога і Христа Сина Божого не було й нема!" При цьому він розірвав на собі ризи, кинув під ноги хреста і потоптав його. Парафіяни з жахом вийшли з церкви, а Беневський почав працювати в ЧК, вже як світська людина. Деякий час Беневський організував гурток безбожників І провадив антирелігійну пропаганду серед дорослих і молоді. Крім того, він отримав посаду секретаря одного з т. зв. жилкоопів (житловий кооператив) міста Полтави. На цій посаді він виявляв надзвичайну брутальність. Щоб показати, що він для большевиків "свій в доску", він часто вживав найбрутальнішу московську лайку. З великою брутальністю він продовжував і боротьбу з релігією. Обходячи приміщення підлеглого йому жилкоопу і побачивши у когось з мешканців на стіні ікону, він з брутальною лайкою зривав її й кидав на підлогу, а на мешканців доносив. Коли прийшли німці, він відразу ж зорганізував т. зв. "автономну" церкву, що залежала від Москви, і захопив храми, які не були зруйновані большевиками. Служив він тепер у т. зв. Базарній церкві. Що ж до мітри, яку Беневський надів на себе, то він видурив її у якоїсь черниці, що зберігала її ще з перших років революції.

Мене дуже зацікавило це оповідання про нахабного авантюрника. Для мене було ясно, що большевики залишили його в Полтаві з метою боротьби з Українською Автокефальною Православною Церквою, бо знали, яку велику силу має релігія в житті народу. І Беневський з великим нахабством і спритністю виконував доручене йому завдання.

В скорому часі я довідався про те, що в Полтаві почала діяти і УАПЦ (Українська Автокефальна Православна Церква). Очолювали її прото-

446

ієрей Потульницький і священик Бурко. Службу Божу вони відправляли у двох невеликих церквах: в дерев'яній церкві, збудованій в початку XVIII ст. кошовим Запорізької Січі Кальнишевським в м. Ромні і перенесеній в кінці XIX ст. в Полтаву [Покровська церква - Т.Б.], і в церкві, що стояла на горбі недалеко від Полтавського музею [можливо Миколаївська церква - Т.Б.]. В скорому часі я познайомився з цими священиками. Протоієрей Потульницький не справив на мене дуже доброго враження. Це була людина напівпікнічної конституції. У виразі його обличчя і розмові я не відчув якогось захоплення християнською релігією. Мені здавалось навіть, що в його житті велику ролю відогравали часто матеріяльні інтереси й особисте самолюбство. Великої енергії в боротьбі за УАПЦ він не виявляв. Значно краще враження справив на мене отець Бурко. Я познайомився з ним у редакції, куди він приніс свою статтю. Виявилось, що Бурко був учасником бою під Крутами і якимсь чудом врятувався від смерти. На мене він справив враження щирого українського патріота. Такий же характер мала і його стаття, яку він вручив мені. Крім того, в цій статті я помітив безперечні письменницькі здібності автора. З того часу о. Бурко став співробітником "Голосу Полтавщини". Писав він спогади про минуле, писав протибольшевицькі статті, але не торкався проблем церковно-релігійних.

Мені цікаво було знати, як українське населення м. Полтави й Полтавщини ставиться до цих двох церков, автономної і автокефальної. На жаль, виявилось, що більша кількість полтавчан бувала в Базарній церкві. Це пояснюється різними причинами. Перша з них та, що в автономній церкві служба Божа відправлялася церковно-слов'янською мовою, до якої населення звикло і дивилось на неї, як на цілком природну мову церковної служби. Головна ж причина була в енергії й безоглядній антиукраїнській пропаґандивній діяльності Беневського. Де тільки можна, він агітував проти УАПЦ, не зупиняючись при цьому перед брехливими наклепами. Він називав українську Церкву єретичною, неблагодатною, священиків її називав самосвятами і т. ін. Крім того, він зумів перетягнути на свій бік чільних представників німецької влади. З допомогою їх він плянував захопити всі храми м. Полтави. Він, може, й зробив би це з перших же днів після приходу німців, але це не сталося тільки тому, що не було відповідних священиків. Тому він зорганізував пастирські курси. В цьому його дуже підтримали ті з колишніх учителів Полтавської духовної семінарії, що були з походження москалями. Між; ними особливо активним був Хорьков, людина добре освічена, здібний промовець, але великий україножер. Він власне і надавав курсам тон в їх роботі, через що вони набули антиукраїнського характеру, хоч слухачами їх були українці.

Засновані були курси і для підготовки священиків УАПЦ. Керівником їх був протоієрей Потульницький. На курсах було до 30 слухачів, між ними були і люди з високою освітою. Мені довелося на цих курсах викладати психологію.

Знайомство з д-ром Оскаром Ваґнером

Неділі через три після того, як почав виходити часопис "Голос Полтавщини", перший шеф його разом з Сагайдачним виїхали до Харкова. Я довідався, що, замість нього, шефом буде проф. Ганс Кох. Але раніш я познайомився з його учнем, д-ром Оскаром Ваґнером.

447

До редакції прийшов гарний з себе блискучий німецький офіцер. Особливу увагу привертали його гарні проникливі очі і доброзичливий вираз обличчя. На моє здивування, офіцер заговорив до мене гарною українською мовою. Він попросив мене поінформувати його про церковні справи в Україні. Я розповів йому про боротьбу українців за свою самостійну Церкву, про організацію УАПЦ, про переслідування її большевиками, про організацію т. зв. Живої Церкви і т. ін.

Забігаючи наперед і відступаючи від хронологічного порядку в своїх спогадах, розповім про діяльність в Полтаві цього вдумливого і симпатичного офіцера, що, як виявилось потім, був пастором. Він скоро набув собі великої популярности серед полтавчан, особливо серед простого люду. Вони приходили до нього у всяких справах: просили захисту покривджені німецькою або місцевою владою, звертались у справах приміщення, просто приходили на пораду. До д-ра Ваґнера звертались не тільки мешканці міста, а й селяни, що їх кривдило "сільське начальство", між яким було не мало навмисне залишених большевиками партійців. Д-р Ваґнер вислухував усіх з надзвичайною терпеливістю і багатьом допомагав.

Про надзвичайну гуманність д-ра Ваґнера особливо свідчить такий випадок. Десь у початку грудня 1942 р. (часу точно не пам'ятаю) серед ночі на Полтаву налетіли совєтські літаки і скинули декілька бомб на Манастирській вулиці. Як видно, вони ціляли в будинки, де розташувалось німецьке офіцерство і де, можливо, був штаб. Але бомби впали трохи далі і зруйнували декілька будинків. Це було приблизно о 2 год. ночі. Д-р Ваґнер зразу ж побіг на місце катастрофи і, довідавшись, що там є декілька поранених, відшукав візників і сам відвіз потерпілих до лікарні. Про це я довідався не від нього, а від вдячних йому полтавчан.

У мене особисто з д-ром Ваґнером встановились дуже приязні стосунки. Він частенько бував у мене на квартирі і завше був для мене і моєї родини бажаним й приємним гостем. Я мав можливість на собі відчути його глибоку християнську гуманність. Приблизно в жовтні 1942 р. я звернув увагу на пухлину у себе на грудях і пішов за порадою до лікаря. Він уважно обдивився і сказав, що у нього є підозра на рак. Це мене стурбувало, і я, будучи в редакції, сказав про це д-рові Ваґнеру. Він нічого не відповів мені. Але днів через три прийшов до редакції і запропонував мені йти з ним до поліклініки, де лікувались поранені німецькі вояки. Разом зі мною д-р Ваґнер пішов до головного лікаря поліклініки, відомого німецького хірурґа. Той оглянув мене і сказав, що у мене не рак, а якась інша хвороба, яка все ж таки вимагає операції, і запропонував мені прийти до нього на другий день. Коли я з д-ром Ваґнером в призначений час прийшов до поліклініки, хірурґа там не було. Він був викликаний до Берліну на якусь негайну операцію і вилетів туди літаком. Я заспокоївся щодо стану мого здоров'я і лише вживав якісь трави. Пройшов місяць, і я зовсім забув про операцію, тим більше, що пухлина не збільшувалась і мало давала себе знати. Аж ось одного разу приходить до мене д-р Ваґнер і пропонує йти до хірурґа, який недавно повернувся з Берліну. Хірурґ уважно оглянув мене і сказав, що в стані мого здоров'я помітне значне покращання, і тому з операцією слід почекати. Більше до хірурґа я не ходив.

448

Висока гуманність і культурність іще деяких знайомих мені офіцерів не в'язались з основними ідеями націонал-соціялізму, покладеними в основу книжки Гітлера "Моя боротьба", зі змістом якої бодай в загальних рисах я тоді познайомився. Мені здавалось, що ці ідеї мають у своїй основі вчення Ніцше, пристосоване до політики. Отже одного разу, будучи з д-ром Ваґнером у друкарні, я звернувся до нього з запитанням, як сучасні німці ставляться до Ніцше і до Канта, погляди яких можна назвати діяметрально протилежними. Доктор Ваґнер прямої відповіді мені не дав. Мені здавалося, що він не цілком згоден з гітлерівською політикою, але не визнав за можливе мені про це сказати.

Неясним було для мене і його ставлення до УАПЦ і до т. зв. автономної церкви, очолюваної в Полтаві Беневським. Одного разу, будучи на службі Божій в Миколаївській церкві, де правив священик автокефальної Церкви о. Бурко і прекрасно співав український церковний хор, я пережив високе релігійне піднесення. Молитви і євангелія, читані рідною мовою, церковні співи, покладені на музику відомим українським композитором Стеценком, до глибини душі зворушили мене. Віра Христова, служба Божа, церква стали для мене рідними. Такі думки й почуття я висловив у своїй статті для "Голосу Полтавщини". Але насамперед я прочитав її д-рові Ваґнерові. На його обличчі я помітив вираз якоїсь ніяковости. "Написано дуже гарно, — сказав він, — але я не радив би Вам вміщати вашу статтю в часописі". Я зрозумів, що йому не хотілося, щоб газета якось зачепила автономну церкву.

Професор Ганс Кох*)

В скорому часі після знайомства з д-ром Ваґнером, я познайомився з професором Гансом Кохом, колишнім сотником УГА. Це був чоловік поважного віку, міцної будови, присадкуватий, через що здавався нижчим свого справжнього росту. В ньому зразу ж відчувалась висока інтелігентність, вдумливість і розважливість. Але ці риси сполучувались у нього з природним гумором, що відбивалось у виразі його очей. Він прекрасно володів українською мовою, що давало мені можливість вільно обмінюватися з ним думками. В розмовах з ним я відчув у ньому глибокого знавця Сходу Европи і разом з тим великого і щирого прихильника України й українців. Таке враження зміцнювалось у мене далі через тісніше знайомство. До речі, проф. Кох часто бував, як гість, у мене на квартирі.

В скорому часі після того, як проф. Кох став шефом часопису, де редакції прийшов о. Беневський. Він зробив на мене жахливе враження. Особливо вражав його викривлений рот, що надавав усьому обличчю вираз диявольської злоби. Він дав мені статтю до часопису. Я пропонував йому прийти на другий день. Прочитавши статтю, я побачив, що це злобна аґітка, спрямована проти УАПЦ і на користь т. зв. автономної церкви. Зрозуміло, що вмістити її в часописі я не міг. — "Ні, ви її вмістите, — сказав він, — я знайду старших за вас". Через день він знову прийшов до редакції. В кімнаті, крім мене, був і професор Кох. Бенев-

*) Тепер проф. Ганс Кох очолює Українсько-німецьке товариство в Мюнхені.

449

ський, навіть не поздоровившись зі мною, наче мене не було в кімнаті, звернувся до Коха зі скаргою, що я не хочу вмістити його статті.

— Панотче, — чемно відповів йому Кох, — я мушу стежити за тим, щоб газета не вміщала нічого шкідливого для німецької армії. Цим обмежуються мої права і обов'язки щодо газети. А поза тим я в справи редакції не втручаюсь. Тому щодо вашої статті прошу звернутися до пана редактора, — і він рукою вказав на мене.

Це було відром холодної води, що вилилась на Беневського. Він, як видно, цього не сподівався і з викривленим від злоби обличчям вийшов з редакції.

В дальшому я мав можливість переконатися в тому, що професор Кох був дійсно великим знавцем історії Сходу Европи і, зокрема, історії України. Він ґрунтовно знав історію української Церкви, зокрема історію УАПЦ, знав, коли й хто висвячував українських ієрархів і т. ін. Так само він дуже ґрунтовно і в деталях знав політичну історію України. Пам'ятаю такий випадок. Німецька комендантура чи якась інша організація (точно не пам'ятаю) організувала вечерю, на яку були закликані члени редакції і ще дехто з українців, що працювали в установах Полтави. Між ними було декілька вчених. За вечерею зайшла розмова про минуле України. І тут виявилось, що професор Кох знає його значно краще, ніж присутні тут українські вчені. Він докладно знав найдрібніші події з історії України, хронологічні дати і т. ін.

Професор Кох, як і д-р Ваґнер, скоро набув собі серед полтавчан багато симпатиків; його часто закликали в гості, а одна пара молодих, гуцул і полтавська дівчина, під час одруження запросили його бути "посаженим батьком". Цю пропозицію він з охотою прийняв і був як посажений батько на весіллі, при чому тримав себе надзвичайно мило.

Все це свідчило про те, що професор Кох, як і д-р Ваґнер, були щирими прихильниками України. Тому мене дуже дивувало їх занадто толерантне ставлення до Беневського, в якому я не без підстави вбачав большевицького аґента. Причину цього я вбачав у тому, що вони обидва досить слабо розбирались у психології українського населення. Про це я одного разу сказав їм. На це проф. Кох відповів: "Треба бути не тільки психологом, а й політиком". Можливо, що він мав деяку рацію.

Полонені

Німці від часу до часу гнали через Полтаву полонених. "Гнали" — це точне визначення того, як німецькі військовики перепроваджували полонених. Обідрані, знесилені, з вичорнілими обличчями, йшли лавами полонені, а з боків, підганяючи їх, як худобу, йшли німецькі вояки, кричали, іноді брутально лаялись. Потім серед полтавчан пішли розмови про те, що полонених тримають за дротами, дуже жорстоко поводяться з ними, морять голодом, а іноді навіть і розстрілюють. Це пригнічуюче впливало на населення. Люди згадували першу світову війну, коли багато полонених німців, особливо австрійців, перебувало в Україні. Поводились з ними цілком людяно, ніхто з них не знущався, не ображав. А місцеве населення часто виявляло до них співчуття. Але то були вояки, що боролись зі зброєю в руках і опинились у полоні не тому, що хотіли цього, а тому, що зброєю були примушені до цього. Тепер же біль-

450

шість полонених, як це яскраво показав початок війни, здавались у полон тому, що ненавиділи большевицьку систему і не хотіли воювати. Такі настрої викликало поводження німців з полоненими у більшості місцевого населення. Але інтелігенція, що глибше задумувалась над військово-політичними подіями, у поводженні з полоненими вбачала ще щось інше. Для неї це було доказом того, що німці уперто і жорстоко застосовують на практиці расову теорію, що поділяє людей на юберменшів і унтерменшів, себто на володарів і природних рабів, з якими можна поводитись гірше, ніж з тваринами. Задумуючись над можливими наслідками такої політики, дехто з інтелігентів передбачав поразку німецької армії. Бо коли вояки большевицької армії, особливо українці, спочатку вірили, що німецька армія несе з собою народам СССР звільнення з большевицької неволі і можливість вільного господарського й культурного розвитку, і тому добровільно здавались в полон, то тепер, побачивши, що в наслідок перемоги німців одна неволя буде замінена іншою, можливо, ще тяжчою, — вони уже цілком свідомо йшли у рішучий бій з німцями. А коли б німці були в наслідок цього переможені, з жахом уявлялось і майбутнє: жорстока большевицька помста для тих, хто залишився на батьківщині, маса розстріляних і повішених, посилення і без того страшного терору. Особливо ж тяжкі перспективи вимальовувались у тих, хто пішов на співпрацю з вінцями і посідав бодай найменші посади.

Розправа з жидами

Більшість жидів з Полтави виїхала, але частина їх залишилась. Це були старі й слабі люди, що не могли витримати всіх труднощів евакуації. А були й такі, що просто не вірили, щоб німці, висококультурні люди, могли без усякої причини вбивати чи мучити їх. З таких міркувань залишилося в Полтаві декілька чесних та інтелігентних жидів. Між ними були добре знайомі мені залізничний лікар і маляр, добрий учитель малювання однієї з середніх шкіл Полтави. Вони були позбавлені будь-якого шовінізму, добре ставились до українців, а маляр, крім того, був дуже чулою людиною і не раз допомагав тим, хто попадав з тих чи інших причин у скрутне становище. Приблизно днів через 10 після мого повернення до Полтави, я зустрів лікаря на одній із полтавських вулиць. На рукаві у нього була жовта пов'язка. Поздоровившись зі мною, лікар, ніяковіючи, показав мені на неї очима. "Попав в особливе становище", — з почуттям гіркої образи сказав він і пішов далі.

В скорому часі по Полтаві пішли чутки, що німці будуть розстрілювати жидів. Я нізащо не хотів цьому вірити. Але одного разу, йдучи до редакції, я побачив жахливу картину. Два поліціянти буквально тягли вулицею стару жидівку. Вона перебувала в стані повної прострації, безсило стогнала і весь час падала на тротуар. Поліціянти підводили її, але вона знову падала, і вони за руки волікли її по землі...

Увечорі мені сказали, що багато жидів було розстріляно й закопана за містом. Це мене так пригнітило, що про подробиці розстрілу я нічого не розпитував. Жорстока розправа з жидами викликала дуже тяжке враження у місцевого населення, навіть у тих, хто ненавидів їх за їхню поведінку за час большевицького панування. Багато людей мірку-

451

вало так: "сьогодні розстрілюють жидів, а завтра будуть розстрілювати і нищити українців".

Продовольчі труднощі

Але поступово всі ці тяжкі настрої і переживання відходили на задній плян. Занадто важке було життя, і треба було напружувати всі сили, щоб вижити.

Ціни на базарах були дуже високі і при большевиках, а тепер вони ще підскочили. Німці не ліквідували совєтських грошей, але вони дуже підупали в ціні. Селяни, що виносили продукти на базар, дуже неохоче брали за них гроші, а вимагали речей. Зголоднілі мешканці міста несли на базар останню одежу, взуття, рушники, книжки, всяке приладдя, щоб одержати за це якусь хлібину, шматок сала або навіть цибулину. А далі, коли селяни набрали всього цього досить, то і ці речі почали падати в ціні. Мешканці міста понесли на базар гарні меблі, дзеркала, були навіть випадки, що мешканці міста віддавали селянам за один або два пуди борошна піяніно. А проте люди якось знаходили вихід з скрутного становища: ходили в далекі села, де селяни з більшою охотою і щедріше міняли речі на харчі. Поки не впала зима, дехто ходив на села працювати у сільському господарстві, декому допомагали харчами німецькі вояки. У всякому разі, мені невідомо, щоб хтось із полтавчан помер голодною смертю. Значно важче було становище в Харкові. Щоб нагодувати велике місто, треба було дуже багато харчів, а їх не могли постачити наокружні села. Тому в Харкові розпочався справжній голод. Багато людей вимерло і між ними декілька моїх знайомих. Рятуючись від голодної смерти, харків'яни, як і полтавчани, ішли на села, щоб там дістати харчів. Але їх було дуже багато, і тому дістати чогось на селі було трудно. Тому деякі харків'яни переселювалися в інші міста. Це була дуже трудна справа. Дістати коней було неможливо. В жорстокі морози, тягнучи за собою санчата з жалюгідним майном, люди проходили сотню і більше кілометрів. Так до мене прийшла з Харкова моя небога Оксана Хоменко, доцентка педагогічного інституту. Разом з нею прибув другий доцент. Вони обидвоє добре знали німецьку мову, й тому швидко знайшли собі роботу у німців, що цілком забезпечувала їх.

Становище селян

Під час німецької окупації дуже бідувало міське населення. Значно краще було становище селян, особливо в 1941 і в початку 1942 рр. Як тільки большевики втекли на схід, більшість колгоспів і радгоспів селяни розібрали. І хоч німці відновили колгоспи, все ж таки значну частину розібраного майна, особливо збіжися, селяни залишили у себе. Отаке голод їм не загрожував. Мало того, вони мали можливість залишки харчів виносити або вивозити у місто на базар і міняти на них одіж, взуття і т. ін. А особливо добре жили селяни в тих місцевостях (щоправда, таких місцевостей було небагато), де німці дозволили розділити землю між селянами. Вони зуміли швидко наладнати господарство, виявивши при цьому велику енергію й ініціятиву.

Становище селян погіршало, коли німці почали забирати у них збіжжя і худобу на потреби армії і на вивіз до Німеччини. І все ж таки ма-

452

теріяльне становище селян не було таке тяжке, як при большевиках, які забирали у селян все, залишаючи 1/2-1 кілограма за трудодень.

Большевицькі аґенти

Большевики, відступаючи перед німецькою армією, залишили після себе своїх агентів. Це не означає, що всі колишні комуністи, що не евакуювались при наступі німців, були агентами. Так, напр., я переконаний, що не були аґентами дві літні вчительки, одна з яких посідала посаду директора однієї з полтавських шкіл і була членом комуністичної партії. Вони не виїхали, побоявшись труднощів евакуації і, можна думати, розчарувавшись в большевизмі. Обидві вони рідко показувались на людях і, можливо, були раді, що німці їх не чіпають. Аґентами були інші, партійні і безпартійні. Вони були дуже активні: намагались пролізти в урядові установи, бували на всяких зборах. Думаю, що немало їх було і в Ґестапо. Вони намагались усякими засобами увійти у довір'я німців і мали у цьому успіх, бо німці виявляли у відношенні до них дивну наївність. Для людей, що давно жили під совєтами, досить було кинути на людину оком, щоб пізнати, чи вона була в комуністичній партії, чи ні. Партійні мали свої особливі маніри, спосіб поведінки з людьми, навіть особливий спосіб одягатись. Але німці в більшості випадків цього не бачили і не розуміли. Іноді вони навіть не вірили місцевим людям, коли вони вказували на якогось большевицького агента. З цього погляду дуже характеристична історія з п. Біляєвим. Я його знав з 1923 р., коли він був студентом Полтавського інституту народної освіти. Одна нога у нього була поранена, і він штикульгав на неї. Казали, що його поранено, коли він був у "петлюрівській армії". Можливо, що так воно справді й було. Біляєв своєю вірною службою большевикам намагався викупити свою "провину" перед ними. Після закінчення інституту, він учителював в одній із середніх шкіл м. Полтави і скоро вибився на становище керівника навчальної частини і заступника директора. Але директором він так і не став. Про нього по Полтаві йшли дуже недобрі чутки як про злісного сексота (секретний співробітник ҐПУ-НКВД). Його доносами пояснювали численні арешти полтавських педагогів. Багато про нього як сексота розповідала мені фактична керівниця музею ім. Короленка М. В. Базилевська. Вона доводила, що саме завдяки його доносам був заарештований її чоловік. Не знаю точно, чи німці довідались про енкаведівську діяльність Біляєва від пані Базилевської, чи від кого другого, але Біляєва вони заарештували. Тримали його під арештом місяців 2, допитували свідків, в тому числі п. Базилевську ... і кінець-кінцем його випустили. Після цього він з виглядом переможця ходив по місті, заходив у різні установи, бував і в редакції.

(Далі буде)

Визвольний шлях. Суспільно-політичний і науково-літературний місячник.
Кн. 5/41 (115). Травень, 1957. Річник IV (X). Стор. 572-578

572

ПРОФ. Г. ВАЩЕНКО

З ЧАСІВ НІМЕЦЬКОЇ ОКУПАЦІЇ УКРАЇНИ

(4)

Полтавський магістрат

Коли я з родиною вернувся з хутора Іванківки до Полтави, там уже був зорганізований магістрат. При ньому було утворено декілька відділів: житловий, харчовий, відділ освіти і т. ін. На чолі магістрату стояв п. Бурковський. З перших же днів після повернення я познайомився з ним. Це був чоловік років 40-45. Розмовляв він зі мною доброю українською мовою і здавався щирим українським патріотом. Від однієї з своїх дочок я довідався, що він зустрічався з нею в міському саду і довгенько розмовляв. З цих розмов вона зробила висновок, що він формально належав до комуністичної партії, але в душі був щирим українцем. Мало того, він ще до початку війни з Німеччиною в розмовах з дочкою натякав їй, що скоро становище України зміниться і що совєтській владі прийде кінець. Ці розмови були такі одверті, що у дочки виникло підозріння, чи Бурковський часом не провокатор. Така думка була цілком природна, бо майже за 25 років панування большевиків в Україні люди звикли настільки приховувати свої думки, особливо в галузі політики, що така одвертість партійця з мало знайомою людиною здавалась не тільки підозрілою, а просто провокативною. Тому я порадив дочці більше не розмовляти з Бурковський. Після знайомства з ним, мої підозріння зовсім зникли, і я був радий з того, що така людина стоїть на чолі Полтавської міської управи. "Голос Полтавщини" був український, але не протинімецький. Я дотримувався тієї думки, що сторінки його треба використовувати для підтримки у населення любови до України, до її мови, традицій, до її культурних і політичних діячів. Разом з тим газета провадила послідовну боротьбу з ідеологією і політикою большевизму, вбачаючи в ньому найбільшого ворога українського народу. Натомість, часопис підтримував німців у їх боротьбі з большевиками, і це тим більше, що німці, особливо в перші часи після окупації Полтавщини, в своїй діяльності і поводженні не виявили якоїсь ворожости до українців. А щодо тих німців, що з ними доводилось мені стикатись в редакції, то вони були щирими прихильниками України.

Але такий напрямок газети не подобався Бурковському. Він наполягав на тому, щоб газета провадила українську націоналістичну лінію, зовсім не рахуючись з німцями. Я йому заперечував і доводив, що такий напрямок газети був би просто неможливий при існуванні німецьких шефів і повів би за собою закриття газети та непотрібні жертви в людях. Але Бурковський не погоджувався зі мною і, кінець-кінцем, поставив вимогу, щоб газета підлягала йому, як голові міської управи, яка керує життям населення Полтави. Одного разу Бурковський почав зі мною такі розмови в приміщенні редакції в присутності д-ра Оскара Ваґнера. Останній заявив Бурковському, що німецьке військове команду-

573

вання ніяк не може допустити існування на терені України газети, яка під час війни була 6 зовсім незалежна від нього і не підлягала його контролі. Бурковський припинив дебати...

Таких поглядів був і великий приятель Бурковського п. Н. (прізвища не пам'ятаю). Це була ще молода людина, колишній вихованець Полтавського педагогічного інституту. Я з ним познайомився в скорому часі після того, як став редактором "Голосу Полтавщини". Він зробив на мене враження дуже активної людини, виявляв велику увагу до часопису, давав поради щодо його напрямку. В перші ж дні нашого знайомства він розповів мені, що він член ОУН і агітував мене вступити до неї. Не маючи ще докладних відомостей про цю організацію, я сказав, що ще почекаю. Такі розмови п. Н. провадив не тільки зі мною, а ще й з іншими членами редакції.

Коли організувалась у Полтаві поліція, п. Н. пішов служити туди на посаді секретаря. В скорому часі почались арешти і ліквідація жидів. Участь в цьому брала і полтавська поліція. По Полтаві ходили чутки, що п. Н. допомогав деяким жидам утекти з Полтави. Перевірити цих чуток я не міг.

П. Н. намагався впливати на напрям газети. Декілька разів він розмовляв на цю тему зі мною, наполягаючи на тому, щоб газета мала чисто виявлений націоналістичний характер. Те, що я робив у цьому напрямку, його не задовольняло. Питання про напрямок газети він часто порушував і на зібраннях української інтелігенції, які п. Н. організував у приміщенні поліції. Одного разу п. Сагайдачний, про якого я згадував вище, вмістив у часописі статтю яскраво-націоналістичного змісту. Під час зібрання п. Н. декілька разів згадував про цю статтю з великим захопленням. "Оце стаття, так стаття... Таких саме статтів нам потрібно"...

Приблизно в початку листопада або в початку грудня п. Бурковський і Н. були заарештовані Ґештапом. Знайомі розповідали мені, що коли заарештованих перепроваджували з Полтави, вони зробили спробу втекти і були при цьому застрілені...

На становище посадника був призначений тепер п. Репуленко. Він походив з Вінниці, де його батько при німцях теж посідав якесь видне становище. Йому було років під 40. Він справляв враження інтелігентної, делікатної, навіть м'якої людини. За переконанням він був далекий від будь-якого націоналізму. Навпаки, у нього можна було помітити навіть русофільські тенденції. Йому дуже симпатизувала п. Тірель, яка тепер мала великий вплив на напрямок діяльности магістрату. Великим ненависником Репуленка був молодий журналіст В. Гришко. Він навіть написав одного разу фейлетон, у якому їдко висміював Репуленка, вивівши під якимсь вигаданим прізвищем. Репуленко зрозумів, проти кого був спрямований фейлетон, але ніяких неприємностей часописові не зробив. На посаді бургомістра п. Репуленко був приблизно біля року. В кінці 1942 р. на цю посаду був призначений п. Галанін. З походження він був росіянин, хоч і розмовляв зіпсованою українською мовою. За, освітою інженер, не знаю точно, якого фаху. В початку війни був у

574

совєтської армії і попав у німецький полон. Як і Репуленко, він мало втручався в справи часопису, і тому про напрямок діяльносте його, як бургомістра, я не маю точного уявлення. Можу тільки припускати, що він співпрацював з Ґештапом. Підстави для цього припущення такі. По Полтаві ходили про це чутки, а подібні чутки здебільша відповідали дійсності. Крім того, таке припущення підтверджує один випадок. В самому початку 1943 р. бурґомістрат улаштував урочисту вечерю, на яку було закликано багато визначного німецького офіцерства і керівних місцевих урядників. Були закликані і дехто з членів редакції "Голосу Полтавщини". Як звичайно, під час вечері було випито чимало алькогольних напоїв. Багатенько випив і сам Галанін. Коли гості встали з-за столу, розважались розмовами і співами доброго співака Гмирі, Галанін підійшов до мене і розбалакався зі мною. В п'яній балачці він якось таємничо сказав: "Я — те, що мете". Коли це речення перекласти на звичайну мову, то воно означає". "Я — те, що вимітає з суспільства небажаний елемент". Цьому відповідала також занадто самовпевнена поведінка Галаніна.

Крім того, Галанін дуже широко використовував становище бургомістра в своїх матеріяльних інтересах. Під час свого урядування часто улаштовував урочисті прийняття, на яких Галаніну підносили коштовні подарунки, як золоті годинники і т. ін. Взагалі по місті ходили поголоски, що "Галанін на руку нечистий". Все це спричинилось до того, що полтавчани дуже незлюбили Галаніна. Вже будучи на еміграції, чув, що Галанін під час наступу большевиків виїхав на Захід і оселився десь у східній частині Баварії, на кордонах з Чехо-Словаччиною. Чув також, що він вивіз з собою багато коштовного майна навіть з Полтавського музею, що це майно частково було в дорозі відібране у нього німецькою владою. Знаючи Галаніна, можу припустити, що ці чутки мали під собою деяку підставу.

Ґебітскомісаріят

В перші часи після приходу німців у Полтаву, існувала військова влада. Але приблизно в середині 1942 р. її замінила влада цивільна. З'явились люди в брунатних мундирах, урядовці ґебітскомісаріяту. Зміна ця не пішла на користь місцевому населенню. Як не диво, цивільна влада поводилась значно гірше, ніж влада військова; були випадки брутальности, навіть побиття. Ходили також розмови про те, що урядовці ґебітскомісаріяту навіть дозволяли собі хабарництво. Це викликало обурення у місцевого населення і негативно впливало на ставлення його до німців. Коли переважаюча більшість полтавчан раділа з приходу німців, то тепер ставлення до них значно змінилося на гірше. Пішли розмови про те, що одна неволя змінилась на другу, і ще невідомо, яка з них гірша. Простий нарід просто відчував на собі брутальність у поводженні, образу людської гідности і ніби забував те, що він терпів при большевиках. Це пояснюється ще й тим, що большевики катували й нищили людей приховано, десь у тюрмах і пивницях, на людях же були стриманими, а іноді навіть зовнішньо чемними. А німці були

575

брутальними відверто, ні перед ким не ховаючись. Щождо інтелігентів, то вони почали задумуватись над засадами німецької політики. Про гітлеризм і расову теорію українські інтелігенти читали й чули ще до війни, але добре поводження з місцевим населенням з боку військової влади і взагалі німецького війська, а також знайомство з творами таких німецьких філософів, як Кант, Шелінґ, та великих німецьких письменників і поетів спричинялися до того, що люди дивились на расову теорію, як на якусь абстракцію, що не має жадного практичного значення. Такі думки захитались були після розправи німців з жидами, але це скоро забулось.

Поведінка і діяльність урядовців ґебітскомісаріяту примусила багатьох інтелігентних людей задуматись над тим, що несе з собою для України німецький націонал-соціялізм. Багатьом майбутнє уявлялося в дуже темних фарбах. Підставою для цього були ще й чутки, що надходили з інших місцевостей України, з Правобережжя і особливо з Волині. Люди, що приїздили, розповідали про великі утиски з боку німців, про повстання проти них. Це дуже пригнічувало тих, хто ненавидів большевиків і радів їхній поразці. Утворювалось якесь зачароване коло.

Відділ пропаганди

Разом з приходом до Полтави цивільної влади був зорганізований відділ пропаганди. В Полтаві на чолі його став барон Вранґель. Як редакторові газети, мені доводилось декілька разів бачитися з ним. Він добре володів російською мовою, і тому я мав можливість більш-менш докладно запізнатися з ним. Він не зробив на мене враження високоінтеліґентної людини ні своїми розмовами, ні своїм поводженням. Типовий урядник, що, багато не роздумуючи, виконував наказ згори. Він мав помітні симпатії до росіян і дуже неприхильно ставився до українського національного руху. До мене він ставився як до підлеглого йому урядника, вимагав від мене звітів про газету, давав директиви і підкреслював, що газета має служити виключно інтересам німців. Взагалі він зробив на мене дуже гнітюче враження, і тому я уникав побачень, з ним.

Між редакцією і відділом пропаганди іноді виникали непорозуміння з приводу статтів і репортажів, що містилися в газеті. В таких випадках Вранґель часто посилав до редакції одного підлеглого йому урядника. Це була мало освічена, різка, навіть грубувата людина, але це не був сухий формаліст, і ми з ним порівняно легко знаходили спільну мову й полагоджували непорозуніння, що при іншому підході могли сумно закінчитися для редакції, як це було вже в інших містах України, напр., у Києві.

Новий шеф газети

З приходом цивільної влади змінився і шеф газети. На місце професора Коха прийшов п. Майстер. Мені розповідали, що до війни він був редактором якоїсь гамбурзької газети. Дійсно, це був фахівець-журналіст. За якихось півгодини, сидячи в редакції, він міг написати досить цікаву передовицю. Отже він був не тільки шефом, а й співробітником газети, при чому співробітником досить ретельним. Але, коли я ближче позна-

576

йомився з ним, то, на моє велике здивування, виявилось, що він, будучи добрим фахівцем-журналістом, не був широко освіченою людиною. Тим часом, коли німецьке офіцерство старшого віку, з яким мені доводилось зустрічатись, було досить широко освічене, зокрема добре обізнане з російською літературою, а професор Кох, крім того, добре знав історію України, Майстер майже зовсім не знав російської літератури. Для нього імена Пушкіна, Турґєнєва були порожніми звуками. Але мене надзвичайно здивував такий випадок. Як педагог, я цікавився системою •освіти в Німеччині за часи панування Гітлера і звернувся з цим питанням до Майстера. Яке ж було велике здивування, коли він сказав мені, що точних інформацій в цій справі він дати мені не може.

До мене п. Майстер спочатку ставився з великим недовір'ям і навіть, як казав мені потім, хотів усунути мене з посади редактора. Коли я хотів, щоб був призначений на посаду заступника редактора один добре освічений українець, Майстер запротестував проти цього. Мало того, він домігся, що зі складу редакції були виключені декілька співробітників, які дуже близько стояли до мене. Все це утруднювало мою роботу. Але приблизно через місяць нашої співпраці Майстер радикально змінив ставлення до мене. Як потім він. сам мені розповідав, він побачив, що я добре й ретельно працюю і, будучи, як журналіст, зацікавлений в успіху газети, вирішив не шкодити мені. Йому взагалі приємно було, що газета має популярність серед населення і що популярність ця з часом все збільшується. Тираж газети дорівнював 10.000. Майстер з великим задоволенням казав, що коли б тираж газети дорівнював 20.000, вона все таки розходилася б. Одного разу в розмові зі мною він порівнював читачів німців і читачів українців. Перевагу він давав останнім. За його словами, німецький читач "проглядає" газету, український читач уважно прочитує її. Не берусь судити, оскільки вірна така характеристика читачів.

Якраз тоді, як п. Майстер змінив на краще ставлення до мене, трапився випадок, що дуже характеризує протоієрея автономної Церкви Беневського. Як видно, довідавшись, що новий шеф газети з недовір'ям ставиться до мене, він вирішив використати газету для пропаганди на користь автономної Церкви. З цією метою він приніс оголошення про пожертви для Церкви. Я не міг відмовитись від уміщення оголошення, але зараз же пішов до священиків автокефальної Церкви Потульницького й Бурка, щоб вони теж вмістили подібне оголошення. Вони дуже загаялись з оголошенням, тоді я склав його сам, подбавши про те, щоб воно було найбільш переконливе, і вмістив його на тій же сторінці, що й оголошення Беневського. До цього маю додати, що оголошення його було складене дуже безграмотно. В такому вигляді я надіслав його до друкарні. Коли складачі звернули мою увагу на грубі помилки, що були в оголошенні, я сказав, що редакція мусить вмістити оголошення так, як вони подаються. Як видно, вмішення двох оголошень поряд дуже розізлило Беневського, і тому він приніс до редакції статтю, стрямовану проти автокефальної Церкви. П. Майстра в редакції тоді не було, і Беневський передав статтю мені, будучи певним, що я не наважусь так, як при професорі Кохові, не вмістити її. Я прочитав статтю і з відповідною рецензією передав п. Майстру. Приблизно

577

днів через три знову прийшов до редакції о. Беневський і запитав про статтю. Я відповів йому, що стаття передана п. Майстру, і від нього залежить, чи вона буде вміщена. Навіть я згодився провести до нього о. Беневського. Майстер був у той час у друкарні, де він мав окрему кімнату, і ми пішли до нього. Беневський ішов з виглядом переможця й іронічно поглядав на мене. Але п. Майстер дуже їдко висміяв о. Беневського і його статтю. Той буквально оскаженів. Коли ми вийшли з кабінету Майстра, о. Беневський з викривленим від злоби обличчям подивився на мене і, погрожуючи мені кулаком, прошипів: "Ну, ви мене не знаєте, я вам покажу". Я не надавав цій погрозі жадного значення. Але даремно. Справа в тому, що Беневський зумів добути для себе добре ставлення німецької адміністрації, зокрема генерала, коменданта міста. Засобом для цього були, між іншим, добре обставлені прийняття. Маючи значні кошти, він закликав до себе німців і гостював їх добрими стравами і випивкою. Завдяки цьому зі мною ледве не сталася трагедія, від якої мене врятував тільки випадок. Днів через два після візити Беневського я з якоїсь причини не пішов до редакції на працю. Коли на другий день я прийшов до редакції, п. Майстер зустрів мене такими словами: "Дуже добре, що вас учора не було тут, інакше з вами було б дуже погано". І він розповів мені таке. Вчора до редакції прийшов дуже розлючений комендант і шукав мене. З редакції він пішов до друкарні. Він, за словами Майстра, був у такому стані, що міг би мене застрелити. Як видно, лють коменданта пояснювалась наклепами Беневського. Того ж дня по телефону був переданий наказ коменданта про позбавлення мене пайка... Погроза о. Беневського, хоч невповні, а здійснилась.

Восени 1942 р., коли шефом газети був п. Майстер, до редакції завітав молодий учений психолог, доцент психології, як мені казали, співробітник Берлінського інституту психології народів. Він цікавився станом психології в СССР, і його спрямували до мене. Я дав потрібні йому інформації, а потім у свою чергу попрохав його інформацій в одному питанні. Я в той час працював над питанням психології дитини дошкільного віку, що міцно зв'язане з проблемою розвитку людини, яку певним способом розв'язує т. зв. філогенетична теорія. З літератури мені було відомо, що цю теорію підтримує і розвиває німецький психолог Штерн. Але через повну відсутність зв'язків з закордоном я не знав, як до цієї теорії ставляться сучасні німецькі психологи. За роз'ясненням цього питання я й звернувся до молодого психолога-німця. Але, на моє запитання, німецький учений заявив, що він цими питаннями не займається і тому нічого конкретного відповісти мені не зможе. Я був цим дуже здивований. Німецькі вчені здавались мені найсоліднішими і найбільш обізнаними в світі. Невже за порівняно короткий час панування гітлеризму в Німеччині могла так упасти наука?

В скорому часі після того, як шефом "Голосу Полтавщини" став п. Майстер, редакція почала систематично отримувати короткі статті з Рівного. Як видно, писались вони на замовлення і під контролею німецької влади. Таким чином газета все більше й більше губила свою самостійність і співучасть у ній ставала для мене нецікавою.

578

Наступ большевиків і контрнаступ німців

Точних відомостей про стан на фронтах війни населення Полтави, і в тому працівники "Голосу Полтавщини", не мали і обмежувались чутками, що йшли зі сходу. Отже, за цими чутками, приблизно з другої половини 1942 р. німці почали зазнавати невдач. Найбільша їх невдача була під Сталінградом. Коли, здавалось, Сталінград от-от мав упасти, большевики зробили контрнаступ і потиснули німців. Під небезпекою большевицького наступу опинивсь навіть Харків. Більшість полтавчан була цими вістками дуже стурбована. Люди зі страхом дивилися, як німецькі машини котяться на захід. Навіть вночі турбував населення іхній гуркіт. Мешканці Полтави знали, що з поверненням большевиків почнеться кривава розправа з населенням. Настрій полтавчан трохи змінився десь у кінці 1942 р. Через Полтаву потяглися довгими рядами мотоциклети і панцерки, якими їхали на схід добре озброєні есесівці. Армія справляла враження добре устаткованої й здисциплінованої. В скорому часі пішли чутки, що большевики під наступом німців відступили від Харкова. Але все ж таки певности в перемозі німців уже не було.

Передвісники большевицької перемоги

В кінці 1942 р. п. Майстер виїхав на Донбас. Заступника йому довга не призначали. Тим часом редакцію газети виселили в значно гірше приміщення бурґомістрату на Пушкінській вулиці. Лише в кінці січня приїхав новий шеф-австрієць. Але він мало цікавився газетою. Все це свідчило про те, що німці перестали надавати значення газеті: у них були важливіші справи.

В місті з'явилися большевицькі агенти, що діяли тепер сміливо й відверто. Одного разу, коли я вийшов з приміщення редакції і відійшов якихось кроків 10-15, до мене підступив молодий чоловік і привітався зі мною, назвавши мене по імені й по батькові. Це був або один з моїх численних учнів у Полтавському педагогічному інституті, або один з полтавських учителів. У дуже дружньому тоні він переконував мене залишитись у Полтаві й чекати приходу большевиків, які скоро прийдуть сюди. Як доказ цього, він розповів, що між Карлівкою і Селещиною (великі села недалеко від Полтави) спустились большевицькі парашутисти і дощенту винищили чималий загін німецького війська. На це я сказав йому, що, коли німці будуть відступати, то і я виїду з ними. "Глядіть, щоб потім не довелося каятись", — сказав, він і швидко щез. Як видно, большевики хотіли захопити мене і вчинити наді мною "показний суд".

У лютому почався рух утікачів з Харкова. Їхали, здається, виключно фольксдойчери. По дорозі до мене зайшла моя давня добре знайома Зінаїда Григорівна Еґерс. Ми в 1920-1923 рр. працювали разом у Білицькій педагогічній школі, а потім вона переїхала до Харкова, де в одній із високих шкіл викладала німецьку мову. Вона розповіла превелику паніку в Харкові у зв'язку з чеканням приходу большевиків.

Взявши все це до уваги, вирішив виїхати і я, тим більше, що праця в редакції загубила для мене всякий інтерес. В кінці лютого я з дружиною, меншою дочкою та її сином виїхали до Києва.

Ссылки на эту страницу


1 Ващенко, Григорий Григорьевич
[Ващенко, Григорій Григорович] (1878—1967), педагог, психолог, писатель; создатель украинской национальной системы воспитания
2 Ващенко, Григорий Григорьевич
[Ващенко Григорий Григорьевич] - пункт меню
3 Воспоминания полтавчан
[Спогади полтавців] - пункт меню
4 Указатель книг и статей по названиям
[Покажчик за назвами] - пункт меню

Если Вы хотите поддержать сайт

Карта ПриватБанка:
5168 7556 1759 9598

WebMoney:

UAH

U424759725951

RUB

R595618315667

USD

Z159829102497

EUR

E256443352919