Кадетский корпус и полтавские "торжества"

Публікується за виданням:

Олександр Федорук "Микола Бутович: життя і творчість (повернуті імена)". Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України, Державна служба контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України, Академія мистецтв України. Київ — Нью-Йорк. Видавництво М.П. Коця. 2002.

З передмови до видання: "Усі матеріали додатків — оригінали (за винятком однієї ксерокопії з оригіналу рукопису "Те, що пригадую: (Спомини з мойого життя)") з родинного архіву дружини художника, котра люб'язно передала їх для видання. У публікації повністю збережено стиль автора, особливості його мови та орфографії. Це стосується також заголовків. Зміни вносилися незначною мірою лише у пунктуацію і у написання великих та малих літер. У квадратних дужках дописано скорочені в оригіналах слова, втрачені місця рукописів або ксерокопії, що зроблена подекуди нечітко, механічні помилки Бутовича (їх також відзначено у примітках) та ін. Його поодинокі зауваження до тексту, закреслені ним слова і фрази, що доповнюють зміст або передають якісь сумніви автора, відзначено в примітках.

Археографічне опрацювання рукописів і підготовка до друку Я.О.Федорука".

Примітки для зручності перенесено до тексту автором сайту. Коментарі та зауваження автора сайту позначені [ - Т.Б.].

АВТОБІОГРАФІЇ

№ 1. Моя коротенька автобіоґрафія

Родився 1 грудня н.ст. 1895 року (хоч фактично точної дати не знаю) в с. Петрівка на Полтавщині (Гадяцький пов[іт]). До десяти років прожив на селі. Батьки — учителі. Користаючи з можливости дворянської стипендії (батько був дворянин), віддали мене 10 років до Кадетського Корпусу в Полтаві. Скінчив його в 1913 році, а в жовтні 1914 року вже скінчив (через війну — троха прискорено) і військову школу у Москві.

Річ ясна, що рисувати любив, а дома на вакаціях то й до олійних красок брався. Трапилось, що 2 літа під ряд поблизу перебував оден аматор-маляр з Харькова і я троха приглядався. Він більше робив величезні побільшення з листівок і ними завішував всі стіни поміщицького будинку, де перебував. Його приятель і власник маєтку був добрий піаніст, а півваріатка поміщиця мала велику бібліотеку. З цього всього я очевидно досить скористав. Український фолкльор я впитав в себе очевидно з дитячих літ і він засів мені на все життя у підсвідомости.

Далі, річ ясна, війна І світова. Був на фронті в Карпатах, ну і трапилось мені попасти в австрійський полон. Ця обставина мабуть рішально вплинула на мою дальшу судьбу. В полоні була можливість вчитись малювати, правда, нагода трапилась справді вчитись аж під кінець полону (був у полоні 2 р[оки] 8 міс[яців]) у одного професійного ґрафіка-артиста, що скінчив Петерб[урзьку] Академію і мав у Петерб[урзі] власну школу. Роблячі перші спроби композиції ілюстрацій я за тему взяв "ЕНЕЇДУ" Котляревського. Далі революція в Росії, відродження України та український рук між полоненими. Я незабаром був в українськім старшинськім таборі в Йозефові, а потім поїхав з першим транспортом, добровільно зголосившись, на формування дивізії сірожупанників на Волинь.

На якийсь час прийшлось залишити інтенсивніше заняття мистецтвом. Взяв участь у визвольній бородьбі, хоч і далі при нагоді рисував та шкіцував. Потім Вадовиці і Ланцут. Тут пробував знова своїх сил у рукописнім журналі "Дуля Долі".

На Різдво 1919 року я був уже в Празі на Чехах та записався до Пражської Академії Мистецтв, а за рік перейшов уже до Мистецько-Промислової Школи в Празі, записавшись госпітантом до спеціяльних кляс1 декорат[ивного] мистецтва, орнаментального] та фігурального (проф[есори] Бенеш та Шіканедер). Відбувши тут 2 семестри, переїхав на дальші студії до Німеччини і звернувся до графіки як до мистецтва майже одиноко практичного на нашім ринку. В Берліні вступив до Шарлотенбурзської Мист[ецько]-Пром[ислової] Школи до кляси графіки (проф[есор] Едмунд Шефер), де й пробув 2 семестри, а потім перейшов до Академії графічного мистецтва у Ляйпцігу. Вчивсь тут 4 роки від 1922 — до 1926 включно. Спершу був у проф[есора] Буге, а за рік перейшов до кляси проф[есора] Тіманна, який був і директором Академії. Тіман2 — здібний мистець, добрий педаґоґ і дуже культурний чоловік (ще жиє). Учивсь я успішно, багато брав грошевих нагород на академічних конкурсах і останні 2 роки власне з тих нагород і жив.

1 Спочатку було написано "до спеціяльної кляси".

2 Далі викреслено "був".

В 1926 році дістав стипендію на 2 роки від Українського Наукового Інституту в Берліні, куди казали мені переїхати і працювати при інституті, відвідуючи теж виклади проф[есора] В.Залозецького. Працюючи в його семинарі, я написав в українській мові "Історію книжного мистецтва", яка ухвалена була до друку.

В році 1928 я поїхав до Парижу. Приїхав з одним франком в кишені. Нащастя мав я адресу декотрих знайомих ще з Берліну артистів і пішки з двірця до них примандрував. Того ж дня я вже був на роботі у студії "Alboris", яка робила кінові плякати. Робота була досить не цікава, але треба було з чогось жити. Попрацював я в тій студії більше 1/2 року, трошки назбирав гроша і заризикував "вільноплавати" в парижськім малярськім світі. Цей час "вільного плавання" матеріяльно був дуже важкий, але з другого боку був дуже корисний, бо за нього я познайомився і з музеями, з виставками, та і сам досить попрацював над собою як маляр.

В 1928 році я подав до осіннього сальону в Парижі свій образ "ТАНЕЦЬ" — образ олійний на дошці невеликого розміру. Звернули на нього увагу переважно німецькі співробітники мист[ецьких] журналів з Гамбургу, Кьольну та Мінхену. Купив його якийсь француз, мес'є Сурі з Avenu Токіо 7.

Не буду тут росповідати багато про своє життя в Парижі. Було багато цікавих, багато тяжких моментів.

Пробувши тут 1 1/2 роки, я вернувсь до Берліну і звідтам пробував дістати у поляків дозвіл на вїзд до Львова. Але це мені не пощастило і я рішив спробувати те саме з Праги, куди вже [в] 1930 році переїхав.

Тягло мене все до свого краю. Щоби не губити з ним контакту, я ще з Німеччини на вакаціях часом їздив на Карпатську Україну. Так, в році 1925, коли наші мистці робили з'їзд у Львові, я нелегально без польської візи побував у Галичині аж цілих 2 місяці.

Кілька раз з Німеччини, а потім щороку з Праги я їздив в літі на Карпатську Україну, звідки все привозив багато рисунків та акварельних та олійних студій. Одного разу навіть лишився на селі на зіму і відновив вражіння карпатського краєвиду у всіх порах року. Теж троха і помандрував, роблячи зарисовки церков та инших цікавих архіт[ектурних] обєктів. Любив я теж бувати на відпустах та ярмарках і привозив звідтам багато шкіців. Пізніше я пробував навіть розпочати3 серію древоритів "Відпуст на Закарпатті". На жаль, у мене самого не залишилось ні одної відбитки і тільки тут, в Америці, я здибав оден оріґінал у о. Чапельського. Також пара відбиток була друкована в нашім журналі "Мистецтво", що виходив у Львові.

3 Переправлено з "роспочати".

По переїзді до Чехословаччини я працював переважно і далі для українських видавництв в Галичині та на еміграції як графік. Приходилось робити головно окладинки, чяасом ілюстрації та екслібріси. Брав участь я і у мистецьких виставах. Очевидно головно у львівських, себто в "АНУМі", якого був членом, а перед тим у виставах "Гуртка діячів українського мистецтва".

Українська преса, себто наші мистецтвознавці та критики в особах тепер покійного Голубця, Січинського, Драгана, Свєнцицького, Залозецького, Островерхи та инших, як також польська критика митецька ставились прихильно вже від першого мойого виступу на виставі "[Гуртка] діячів українського] мистецтва". Я якось не збирав спеціяльно вирізок з газет, а ті, що у мене були випадково, залишились у Львові.

Переважно відмічалось критиками "оріґінальність", "стихійність" та т.зв. "український гумор". Воно якось видно в моїй природі полтавця-гадячанина лежить нахил до гумористичного, гротескового. Крім цього елементу в моїй тематиці часто можна стрінути елементи українсько-демонольоґічні. Я все цікавився нашою прадавньою старовиною, особливо ж після прослухання серії лекцій проф[есора] Д.Дорошенка в Берліні ще в 1921 — 22 році. Все хотів дійти до кореня і навязати свідоме до того підсвідомого в відчутті української стихії, що мав в собі ще з дитячих літ.

Часом мені наші патріоти закидали, що я ігнорую нашу визвольну бородьбу (я сам в ній брав участь) в своїй тематиці, але вона не мала для мене тої романтики давнини, була ще занадто свіжа. Я все старався дійти до кореня і тому наша демонольогія, старовинні перекази, колядки, гагілки і т.д. мене спеціяльно цікавили. З другого ж боку, приповідки, а особливо гумористичні приповідки, теж мене цікавили. Перебуваючи в німецькім людськім морі у Ляйпціґу, я якось спробував створити серію укр[аїнських] приповідок про жінок, з котрих кілька було і у Львові на виставі, приміром: "Бублика зїси заки кругом її обійдеш", або: "Там така, як вигляне у вікно, три дні собаки брешуть, — а одна, як придивилась, то й сказилась!"

Ще перебуваючи в Академії в Ляйпціґу, я зробив як першу спробу древориту (проходячи курс древориту у проф[есора] Александра Мюлера, що тепер вчить на Коломбія Універсіті в Ню-Йорку) серію "Українські Духи" — "Ukrainasche Geister" і випустив її, здається, в 1924 році окремою нумерованою течкою з передмовою в нім[ецькій] мові. Ця моя перша древоритна спроба (здається, — 40 нумерованих] примірників) попала і до Америки і тут є у кількох приватних осіб. На жаль, я сам не маю. Там входили такі постаті, як "Чугайстер", "Мавка", "Відьма", "Домовик", "Русалка" і "Характерник". Пригадую, що проектував їх дома. Було то в зимі і в кімнаті пара з уст ішла. Рисував я їх, лежачи під периною. Так лекше можна було сконцентруватись і перенестись в инший світ.

Що до першого мойого прилюдного виступу, то, здається, це була маленька вистава українського мистецтва в Берліні, уряджена панією Вуцкою, відомою перекладчицєю українських авторів на німецьку мову. З малярів брали участь лише наші студенти, що студіювали на мист[ецьких] школах в Берліні. Були то здається: Бабій, Глущенко, Ємець, Мороз, Костенко і я, а може, ще Галя Мазуренко. Решта вистави, як звичайно, — вишивки та кераміка. Очевидно, така вистава великого значіння не мала (десь то було близько Potsdamer Platz), але для мене вона мала практичне-матеріяльне значіння, бо всю серію моїх кольорових графік закупило берлінське "Українське Видавництво", зглядно полковник Зеленєвський. Так я мав першого покупця моїх творів і перший контакт з українським видавництвом. Підштовхнула мене до цієї серії одна листівка Білібіна (рос[ійського] маляра), здається, "Московський стрелец"4. Цією дорогою я випадково увійшов у контакт з одним з перших учителів нашого Нарбута. Про самого ж Нарбута я в ті часи майже нічого не знав, крім окладинки з журналу "Наше Минуле".

4 У рукописі після цього помилк. закрита дужка.

Часом мене зачисляють чомусь до учнів Нарбута. Але я очевидно у него не вчився та і не можу сказати, щоби пробував іти його дорогою, себто тримаючись т.зв. традиційного стилю, а спеціяльно бароко. Як уже згадував, я старався все базувати своє мистецьке відчування на нашім найпрадавнішім. Очевидна річ, що свідомо чи не свідомо, [але] я не міг оминути в певній добі впливу Нарбута особливо ж що до шрифту. Також мій період зацікавлення козацтвом не обійшовся без його впливу, але думаю, що пізніше я ішов чи пробував іти своєю власною дорогою. Свого часу в Празі проф[есор Дмитро] Антонович мене пробував намовляти продовжувати ту дорогу, що її роспочав Нарбут. Але я йому відповів, що кожне мистецтво в першій мірі мусить бути щирим, а не йти дорогою викалькульованою. Коли я відчуваю инакше, то мушу і робити инакше.

Десь в роках 1925 — 26, точно не пригадую, приїздило до Європи кількох артистів з України, межи ними [Михайло] Бойчук. Він був і в Ляйпцігу, де я з ним і познакомився. Познайомив він мене і зі своїми шуканнями, зі своїм новобудованим нововізантийзмом. Мені подобалась монументальність його мистецтва, але я таки шукав свого більш емоціонального та стихійного.

В студіях і рисунках з природи я все ж був инакший — більше імпресіоніст.

Так я до 1936 року пробув на Чехах, але нарешті в 1936 році пощастило мені дістати5 дозвіл на вїзд до Польщі. Тут на місци я увійшов в живіший контакт з нашими мистцями, увійшов в мистецьке життя Львова. Очевидно і тут в першу чергу прийшлось працювати в книжковій та промисловій графіці. Бував і на провінції, хоч фактично мені було заборонено виїзжати зі Львова. В році [19]376 в літі я був кілька тижнів у с. Сновидові, в Бучацкім повіті над Дністром, в літі [19]38 року — на Гуцульщині, переважно у Космачі, а навіть заризикував побувати у Ковельськім повіті на Волині (у Підгірських) поблизу с. Колодяжного (колишньої резиденції Лесі Українки).

5 Переправлено з "дізтати".

6 Переправлено з "З року [19]36".

В осени 1938 року, коли я повернув до Праги, щоби продовжити нансенівський пражський паспорт, поляки мені вже візи не дали7. В Європі запахло війною. Прийшли відомі події на Карпатській Україні. Я взяв участь в конкурсі на памяткові гроші Карп[атської] України і мої проекти були прийняті. Мене потягло з Праги до Хусту і я приїхав туди за 12 днів до катастрофи. Дороги до Праги вже не було. З хвилею втікачів, майже без річей (головні річі у Львові, частина в Празі, підручний багаж у Хусті) я опинився в Румунії, а потім у Югославії. З Керестуру, куди дістався транспорт втікачів, нарешті я добрався до Крижевців, де і осів аж на 1 1/2 роки. Це єпископська (ґр[еко]-кат[олицька]) резиденція близько Загребу. Єпископ Діонісій Нярадій запросив мене до себе на роботу. Тут я виконав 1 великий і 1 меньший (для "Просвіти" у Керестурі) портрети єпископа, копії всіх портретів попередніх єпископів (для церковн[ого] музею у Львові) та декілька церковних меньших робіт на провінції, між иншим у Дервенті.

7 У рукописі помилк. "не далі".

Побував я в цей час теж і на Босні, а також у Бачці та над морем у Спліті у Далмації.

Нагла смерть єпископа Нярадія, про котрого можна сказати тільки все найліпше, бо це був направду святий чоловік і укр[аїнський] патріот, перервала мій побут у Югославії. Я незабаром повернув знова до Праги. Вже була війна. Період югославянський дав мені можливість зібрати думки до купи, переглянути свій мистецький багаж, попрацювати троха над собою у спокою майже монастирськім у Крижевцях, повправляти в ріжних малярських техніках та розпочати серію праць, задуманих на довший період часу. Опинившись у Празі, я випадково знайшов охотника на мою серію образів на тему козацької доби в нашій історії. Він купив у мене кілька образів та кілька замовив. В звязку з тими перспективами, котрі відкривались, здавалось, перед нововідроджуючоюся8 Україною, мій купець мав пляни надрукувати мої образи і з того мати порядний заробіток. Я на тім добре не заробив, але мав змогу протриматись від 1940 до 1942 року. В літі 1942 року я дістав від німців призначення на роботу до Львова учити в Українській державній мист[ецько]-пром[исловій] школі, де і вчив на клясі графіки майже до евакуації зі Львова в 1944 році. В році 1943 я женився з панною Тетяною Попович.

8 Переправлено з "нововідроджуючуюся".

Цей львівський період неспокійного воєнного часу, хоч і давав непогані можливости заробіткові (праця для Укр[аїнського] видавництва + виставки, на котрих публіка багато купувала, бо бачила, що образи — це непогана інвестиція грошей), але забрав мені дуже багато часу на працю в школах. Я вчив теж троха на львівській політехніці на архітект[урному] відділі — вільного рисунку, та на вишчій укр[аїнській] мистецькій студії, що під кінець воєнного періоду повстала у Львові. Головним організатором її був різбар С.Литвиненко, а ректором В.Г.Кричевський.

Евакуація Львова перенесла мене, уже жонатого, а незабаром і "дитятого", на Лемківщину під Криницю (Тилич, а потім Лабова). В селі Лабовій зібралась частина професорів та учнів укр[аїнської] вищої мист[ецької] студії і до осени 1944 р. ми спільно з учнями розмальовували церкву цього села. Частинно при тім продовжувалось і навчання в школі (покинута пустка старої сільської школи). Теж часи неспокійні, партизанка польська і большевицька.

За цих часів я зробив багато пастельових шкіців з  природи.

Тут народилась нам донечка Лідія.

Фронт наближався, прийшлось пересовуватись у дуже невідрадних, а часом і дуже драматичних обставинах на захід. Завезено нас десь у глухий кут Словаччини під мадярську границю, звідки тяжко було кудись вирватись. Тут прийшлось і фізично попрацювати, при машині під час молодьби хліба поносив досить мішків, дрова рубав, кукурузу ломав, картоплю копав. Правда, продав і кілька образків та зробив пару портретів сільських дітей, але це був дуже мізерний заробіток.

Нова партизанка, організована большевиками на Словаччині, дуже поважно загрожувала і мені як старому еміґрантові. Але мені з родиною якось пощастило уціліти, хоч в тім селі, де я перебував, 4 осіб з наших утікачів було ростріляно. Нащастя мене не було дома.

Також під час дальшої подорожи до Австрії ми майже на волосок були від смерти9. Потім прийшла еміграція в Австрії. Табор під Віднем, бомбардовання з аероплянів, нарешті переїзд під Лінц, де знова були за п'ять мінут до смерти. Але таки вискочили, а двірець, де ми ночували, на другий день — "сама яма". Жили потім по австрійських селах. Зароблялося направою придорожних христів, каплиць, портретами (стара бауерка дала меньше солонини за портрет доньки, ніж за помальовання хреста, бо там на драбину лазив, — то справді робота). Жиючи на глухім селі, втратили ми донечку, що захорувала на дифтерит. Не могли вчасно дістати лікара. Щоби пренестись до иншого оточення і якось лекше перенести цей удар долі, перейшли ми до табору у Зальцбурзі. Час від часу робив я у Австрії олійні студії з природи, часом якийсь портрет чи композицію. З поважніших робіт з часу перебування у таборі в Зальцбургу треба згадати мою працю для маріонеткового таборового театру. Зорганізував його Авенір Коломиєць. Називавсь театр "Жевжик". Я зробив серію ляльок маріонеток (головки з пап'є маше), сцену, декорації. Прийшлось самому помагати і при виступах театру.

9 "від смерти" переправлено з "вижили".

Пробував сил і в декораціях таборового театру (в умовах, про котрі краще не згадувати).

Робили ми і малярську виставку в Зальцбурзі. Дещо було продано. Одна австріяка конче хотіла виміняти мойого "Домовика" на ручновязаний обрус. Нарешті після довгих клопотів при допомозі покійного о. Чапельського удалося нам в 1947 році виїхати до Америки. Тимчасом прийшов на світ і наш син Ніко і вже, маючи більше року, приїхав з нами до U.S.A.

Американське життя, річ ясна, не було наставлене на те, щоби стелитися нам квітами під ногами. Прийшлось твердо хліб заробляти. Головне, що артистам з Європи бракувало, — "амерікен експі-рієнс". Потроху "з квасом, а часом10 з водою" той експіріенс збираємо. Приходиться очевидно не Америці до нас пристосовуватись, а таки нам до Америки, до її твердих вимог, до вузької спеціалізації, до юній з високими оплатами, вчитися мови і без жадної компетентної поради "конкурувати" з тутешньою силою-силенною американських артистів. Приходиться забути, що колись був артистом-графіком. Тепер став, як не церковним малярем, то текстильним дізайнером. В цім дізайнерстві вже маю більше трьох років експіріенс. Тяжко то назвати мистецтвом, а ще тяжше назвати текстильні оріґінали дійсно оріґіналами.

10 У рукописі помилк. "чосом".

Але нема ради, треба давати собі раду, треба уміти прогодувати свою родину, котра тим часом збільшилась ще на доню Аріадну.

Певно, що діти мої — мої найкращі твори. Але хотілось би ще дати таки справді троха творів, та тяжко повязати тяжку працю для хліба з працею артиста-маляра. Минулого літа дістав я пропозицію від Укр[аїнської] Акад[емії] наук зробити кілька ілюстрацій до "ЕНЕЇДИ" Котляревського. По роботі, в страшну спеку, майже в костюмі Адама сидів пізно вечорами і рисував прилипаючими від поту до паперу руками, стараючись видобути зі себе рештки "українського гумору", щоби назбирати троха бракуючого гроша на початкову вплату за куплену хату. Тяжкий і маловітаміновий американський хліб. Але добре, що таки є. А решту, як хочеш, то мусиш добути. Мус — великий пан. З цим паном і в Америці, де панів немає, рахуються.

Мая 2, 1953.

Микола Бутович
Ріджфільд Парк, Н[ью-]Дж[ерсі], U.S.A.

Примітка [М. Бутовича]:

Цю коротеньку автобіографічну замітку написав я для будучого автора тої малої монографії про мене як артиста-маляра, що ласкаво погодилось видати вид[авницт]во "Америка", а зглядно редактор вид[авницт]ва Богдан Кравців.

Очевидно, ця автобіографія є дуже схематична і більше сухо-формальна. Вона не може і не претендує відзеркалювати мого справжнього життя і в дійсности не дає уяви про мою особу як артиста.

Головний момент в моїм житті — було ломання.

Мав бути росіянином, — кадетський корпус на то виховував. Став українцем.

Мав стати офіцером кадровим, — став малярем.

По вдачі спокійний полтавець, що любить галушки, сметану, пасіку і тихе життя на хуторі в стилю "Старосвітських поміщиків" Гоголя. Попав натомісць не лише в революційно-визвольні події, а став майже вічним емігрантом. До тепер перебував, крім України та Росії, в Польщі, Румунії, Мадярщині, Югославії, Чехословаччині, Австрії, Німеччині, Франції і нарешті Канаді та U.S.A.

Кидала доля чоловіком, як біліардною кулею по столу.

Студіював графіку — мистецтво книжки й плякату. Тепер приходиться від того відмовитись і на старе коліно шукати зарібку в зовсім инших галузях мистецтва, котрі допіру треба пізнавати в гіркім досвіді.

Тому моя особа наслідком такого ломаного життя, підсмажувана то з того, то иншого боку, мита то в тих, то в инших водах, сприймала масу ріжнородних вражінь та навчилась пристосовуватись в житті і, як той "Ванька-Встанька", все ставати на ноги і самому давати собі раду. Бо і справді в житті є так: "Коли кіт сам собі хвоста не підійме, то хто ж йому того хвоста підійме?"

Виступаючи недавно у "Літературно-мист[ецькому] клюбі" зі своїм балетом "Дід Ладо" (базований на наших колядково-веснянкових мотивах, а постаті з укр[аїнської] демонольоґії) я сподівався, що публіка поможе мені своїми порадами, як би його зреалізувати. Але помежи инших промовців, що реагували на мій виступ, був різбар Литвиненко, котрий просто заявив: "Пощо будемо радити йому? Він сам собі порадить! Коли він серед цих обставин потрафив написати цей манускрипт і дати ці постаті в костюмах та проекти декорацій, — ну то він потрафить і решту сам зробити".

Воно в дійсности так не є. Я не є тієї вдачі "рвача", як кажуть в совітах. Тільки, правда, можу як артист чимсь захопитись і тоді тягну хоч би й з останніх сил. Коли ж часом треба заризикувати, то і заризикую.

Першим — головним ризиком в моїм житті очевидно було рішення стати артистом-малярем. Це на наші непевні часи похоже більше на лехковажність або авантуризм. І хто зна, чи я б, знаючи наперед, як складуться події світові, заризикував би піти на артиста.

Коли оглянусь на мої учнівські-кадетські роки в Полтаві. Чемний, дисциплінований кадет, який ішов все в ногу з товаришами від десяти років життя, при всій своїй слухняности дозволив собі на сто процентний непослух в пізніших часах, — українство. Троха, на перший погляд, особливо для росіянина, це дивно і не зрозуміло. Та забувається тут дуже важний момент, що я виріс на українськім селі, в українській родині, де ще були навіть старі традиції, а тато був навіть свідомий українець і кілька років (ще до революції) був редактором "Газети Гадяцького земства", де помішував статті і в українській мові, які переважно сам писав. Я знав про своїх предків, що були українськими старшинами Гадяцького полку. Отже, фактично, в основі я був українцем, а в корпусі російське, прищеплене мені, було скорше зовнішною поволокою, органічно зі мною не повязаною. Тому формальне моє11 переломлення з росіянина на українця не було жадним ломанням, тільки скиненням зовнішної поволоки.

11 У рукописі помилк. "моя".

Та ж сама історія з моєю професією. Дали мене до корпуса не тому, що я був по вдачі завадіяка і кандидат на маршала, — тільки тому, що була стипендія і можливість використати безплатне навчання. Кадетський корпус давав середню реальну освіту. Я був вояк вивчений, по професії. Своє я відслужив в укр[аїнській] армії, зголосившись до неї добровільно з почуття обовязку, а не з захоплення воєнною карєрою. Своє відбув і пішов до того, до чого мене тягло з моєї вдачі. — До мистецтва.

Пишучи цю схематичну автобіографію, я уникав її ілюструвати ріжними ефектними чи курйозними моментами з мойого життя, бо кому до того яке діло і пощо то писати в такій стат[т]і, що мала би скромно і безпретензійно представити в небагатьох стрічках дещо, що водиться сказати при нагоді видання невеличкої монографії — книжечки про одного з українських артистів.

Очевидно, у кожного чоловіка щось найдеться не цілком звичайного в житті. Часом трапляються і такі події, які мають рішальний вплив на ціле пізніше життя.

Такими подіями, котрі варті спеціяльної згадки, думаю, були хоч би такі:

Переїзд наш зі села Сар (Гадячський повіт) до с[ела] Бобрика. Я був ще малий, думаю 6 або 7 років мав я. Здавалось мені, що це подорож троха не на край світа. Все було нове і надзвичайне.

Далі смерть моєї старшої сестри Каті і сама підготовка до похорону. Це як би тамтой світ, а теж світ вірувань і забобонів села розкрив передімною свою книгу.

Поїздка до Полтави тримати іспит до корпусу і знова перші вражіння в корпусі. Контраст старого глибокопровінціального українського світу супроти суто воєнної пансько російської атмосфери, де все блистіло, починаючи від ґудзиків, кінчаючи на еполетах і вилощених паркетах. Атмосфера для мене страшенно чужа.

Дуже глибоке вражіння зробила на мене тижнева екскурсія нашої роти (2 кляси) до колишнього маєтку Гоголя, с. Василівки. Так як би попав в оживлені Гоголівські оповідання. Сестрінок Гоголя полковник Биков12 водив нас до свойого маєтку. Це був один з наших виховників — командир роти, або, як ми його називали, полковник Путаниця. Він вічно все переплутував але тримався все просто і, упершись карком в твердий ковнір, заклавши13 великий палець за другий ґудзик згори, цокав острогами і спокійно заявляв — "переплутал".

12 Далі викреслено: "був сестрінок Гоголя і".

13 У рукописі помилк. "заклавше".

Ми розставили свої шатра в городі коло будинку Гоголя. Ходили по великому парку кругом ставу, заглядали до невеличких будов, де ще, здавалось, сидів дух Гоголя, бродили по лопухах, де мусів колись спати один з Бурсаків (з "Вія"), а вечером спали просто під зорями і придивлялись, чи немає де якоїсь відьми або иншої цікавої чортовщини. В неділю пішли до церкви мурованої і наш хор співав до служби. Я придивлявся, який тепер дячок, чи не подібний до колишнього. Але запах воскових свічок був той же самий...

Одного разу, їдучи додому на Різдво, ми попали в снігову бурю в полі. Відкопувались лопатами від снігу. Так і не доїхали. Завернули до знайомого управителя в однім маєтку і тут пробули кілька день сніговії. Тут уже я наслухався оповідань про старовину, розбійників та чортовщину. А сніг стіною невмолимо стояв перед вікнами і визерунки снігових завоїв мінялись щодня.

Нарешті прийшла Москва — Військова школа (Александрівське училище). Знова инший світ, хоч чоловік уже до него був підготовлений. Це світ царя пушки, царя колокола і взагалі царя та россійськости, через два "с". Кремль, монастирі, Троіце-Сергієвська лавра (їздили екскурсією), піп Каракат, що архівним голосом читав нам лекції про старі часи Москви...

Муштра була не новина, але в "лагерях" як почалась війна, як приїхав царь до Москви (ми з почесною ротою стрічали його на двірці), почалась муштра подвійна. Хотіли з нас нагвалт скоро випекти в офіцери. І випекли. Почався знова инший світ і самостійне життя.

Я пішов до Нижнього Новгорода (всі були випущені до Моск[овського] військ[ового] округу) до запасного батальйону. І тут трапився мені смішний, але рішальний в моїм житті випадок.

Сподобав собі (на Авраменковський спосіб) українського гопака. Купили з парою колєґ-старшин грамофон і плити гопакові і так захопились, що мешканці і вгорі, і внизу певно молились, щоби ми скорше на фронт поїхали. І так мені через того гопака скоро і прийшлось їхати. Переборщив, поростягав сухож[илля]...14

14 На цьому півслові рукопис обривається самим автором. Не дописана повністю навіть остання літера "ж".

Архів Тетяни Бутович,
учнівський зошит, арк. 15-45 (оригінал)

№ 2. Моя автобіоґрафія

На пропозицію редакції "Америки" приступаю до невдячної та небезпечної роботи написати самому про себе і не занудити при тім читача. Таке не предбачене в моїм гороскопі. Років сто тому за Карпатами у місті Мукачеві жив самоук-астрольоґ пан1 Пасуля, що вправді не погоджувався з Коперником і казав сонцеві йти довкола землі, проте написав в календарі свою "астрольоґію". Для уроджених в моїм місяці предбачені ним такі властивости: "Дитя уродженноє в тім місяцю буваєт рижоє і бородатоє, позираєт на жони, много подорожуєт і часто при войську буваєт. Добре є в тім місяці царей і вельможей посіщати, вівці продавати".

1 "самоук-астрольоґ пан" дописано над закресленим "дяк".

Як що передати руду бороду кому иньшому, то врешті пророцтво було цілком вдале. Як поїхав я молодим до війська, то й до тепер подорожую.

Друге, теж вдале пророцтво, було пророцтво мойого тата. Як бувало малим хлопцем розілляю молоко по столу, — все тато скаже: "Ти, американець!" Правдоподібно, та калюжа, що відділяла його через стіл від мене, була подібна до Атлянтичного океану. Що до війська, то я ним особливо ніколи не цікавився, та певно через той гороскоп скінчив я кадетський корпус, а потім і військову школу. Отже, ніякі зорі не віщували, що буду артистом. Проте найбільше завинила тут війна, і то перша світова.

Очевидно, кулі, гранати літали, ранили, убивали, але мене чомусь, тоді ще 19 літнього взято до полону. І то так, як гороскоп натякає, — "з вельможами". В моїй групі (було нас сімох) було аж два генерали, а оден з них був начальник дивізії, а пізніше російський головнокомандуючий. Не буду тут росказувати, як ми тиждень перед полоном нічого не їли, траву пробували варити і т.д., але факт фактом, — навчився я тоді очкура затягати. Це проти голоду помогає.

Отож, в полоні сиділи ми, сиділи, та так довго, що аж обридло. Тож порішили ми з товаришом утікати. Вивіз нас оден полонений у кошику з навозом свинським з унутрішнього свинюшника (було то в замку) до зовнішнього, а в ночі спробували ми щастя. Думали, що свині як символ щастя нам поможуть. Як вилазили ми через вікно в стіні, то свині, як римські гуси, сполох зробили. Пришилось нам на мотузі швидко з висока спускатись і при тім ми руки собі мотузом порізали.

Була погоня, але ми, як ковбої у фільмі (була то ніч), вскочили непомітно до порожнього товарового потягу і відїхали. Ми їхали, а руки пухли, їхали — пухли, їхали — пухли і так напухли, що у Відні ми самі на стації зголосились. І потому я вже сидів тихо і більше покищо не тікав.

От від цієї свинської історії, правдоподібно, і почалась моя артистична карєра. Товариші запивались, инші грали безперерви в карти, а я почав безперерви рисувати і малювати. Був у таборі артист-педаґоґ і в нього я трохи початків навчився, а для вправ композиційних вибрав собі "Енея", чи то "Одисея". І він, бідака, також був військовий і мандрівник по нещастю. З того часу та тема в мене вчипилась, як реп'ях.

Запахло миром, потім революцією. Я вже був на Україні, і не царським, а тільки українським офіцером. Треба було боронити свого краю.

Та прийшлось мені зазнати ще одного полону, — цим разом польського. Але я вже мав "експірієнс" і втік. Втік я на Чехословаччину. І з того часу став емігрантом. В Празі вчився спершу на Академії, а потім на мистецько-промисловій школі на декоративних відділах. За 1 1/2 роки я вже був у Берліні, там теж рік пробув на мист[ецько]-пром[исловій] школі, і нарешті аж на 4 1/2 роки осів у Ляйпціґу, щоби спеціалізуватись у ґрафіці. Вчився я у професора Тімана (Tiemman). Спершу було тяжко матеріяльно, але в останніх роках почав незле заробляти, особливо ж на грошевих нагородах на мистецьких конкурсах. Пригадую плякат для ZOO. Я зробив молодого павіана, що сидів у шапці. Він сподобався. Бачив я його навіть на дверіх мешкання радника найвищого німецького суду. Директор зоольоґічного саду пропонував мені потому їхати з ним за рисівника при експедиції на ловлення звірів до Африки. Я відмовився. Думаю: вже Тартарен із Тараскона їздив на левів, не хочу йому конкурувати. Рішив триматись мистецтва. По скінченню науки в Ляйпцігу дістав я двохрічну стипендію від Українського Наукового Інституту, що був у Берліні. Працюючи у семинарі проф[есора] Залозецького, написав я ухвалену до друку "Історію книжного мистецтва".

В літі я мав змогу відвідати одиноку тоді для мене як емігрантові з "Нансен пасом" доступну частину моєї батьківщини, — а саме Карпатську Україну (з Мукачевим, де жив колись самоук-астрольоґ2 Пасуля), що належала тоді до Чехословаччини. Тут зачарувала мене головно архаічність того закинутого в гори краю. Мене все манило прастаре. Тут люди думали і відчували по-старосвітські. Коли грім гримів, казали: "Камінь-голова", — тим ніби забезпечуючи себе перед хоробами. Вірили ще в домовика, що його можна було за девять день виносити під пахвою в курячім яйці. Він приносить щастя, але соленого не любить. В старовинних піснях згадувалось ще про костяний ніж, рудого бога і т.д. Я зробив багато рисунків і, повернувши до Берліну, зробив при Інституті свою першу "one man" виставку. Перші мої сімпатії до української демонольоґії я вже був зреалізував ще на Академії в Ляйпцігу, випустивши серію древоритів "Українські духи". Думаю, що цей демонольоґічний світ прийшов до мене ще у дитинстві. Марсель Пруст безперечно має рацію, коли каже, що вражіння дитячих літ дають фундамент нашій пізнішій творчости. Пізніше він підкріпився читанням Гоголя, мого краяна (між иншим син3 сестри Гоголя, полковник Биков, був одним з моїх виховників у кадетськім корпусі). Тепер до того приєдналися живі вражіння з Карпат. Відтоді я часто вертаюсь до демонольоґічних сюжетів.

2 Дописано над закресленим "дяк".

3 Дописано над закресленим "син одно[ї (з сестер?)]".

В Берліні я дістав доручення улаштувати і оформити український відділ на світовій виставі преси у Кьольні, а звідти вже я помандрував за гороскопом дяка Пасулі далі зі сонцем на захід до Парижу, до т.зв. мистецької Мекки. Можна сказати, що і Париж дає право на ношення берету і на люльку в зуби, як Мекка дає право довкола фезу обвинути турбан. Але коли для звичайного чоловіка подорож до Парижу є проста річ, то для емігранта з "Нансен-пасом" — це річ багато складніша. А вже зовсім складна і трудна річ — робити артистичну карєру в Парижі, де вже є пядесять тисяч артистів, а Ви є 50001-шим, та ще й емігрантом з нансен-пасом, без жадних протекцій, звязків чи впливових знайомств.

На початку я працював в однім маленькім кіноплякатовім підприємстві, в вільних хвилинах оглядаючись, що робиться в цім ще для мене чужім артистичнім міжнародньо-французськім ярмарку. Безперечно, Париж в нашім століттю є певним мистецьким дороговказом для світового мистецтва. Мистецтво Парижа не є суто французським мистецтвом, бо більша кількість провідних малярів па-рижського мистецтва є чужинці з походження, і велика кількість французських провінціальних артистів від парижського мистецтва відхрещуються.

На мій погляд, перебування в Парижі для кожного молодого артиста, живо реагуючого на весь мистецький процес, що відбувається на його очах, є дуже корисне. В Парижі є стало сезон для артистичної риби, що мече ікру, стало можливости запліднення новими ідеями, новими спробами. Крім славних музеїв та мистецьких колекцій, ґалерій, ви маєте багато вистав, котрі стало міняються.

Я знав уже про значіння т.зв. "осіннього сальону", який до певної міри дає оцінку артиста. Спробував і я щастя в 1928 році і образ мій був прийнятий, проданий; дістав я і пропозиції від мистецьких магазинів прислати з нього фота. Це мене трохи здезорєнтувало, заскоро я повірив у свою щасливу звізду. А конто будучих успіхів я залишив працю при фільмових плякатах і спробував присвятитися чистому мистецтву. Підтягнувши пояса, почав я свідомо класти підвалини під свій мистецький напрям. На палеті вже раніш побували у мене всі "ізми"4 від реалістів до кубістів. В кожнім було своє додатне і кожен напрям мене в цілости не задовольняв. Одно передовсім я собі усвідомив, що як практичний ґрафік-ілюстратор я мушу рахуватися зі смаком свого споживача, з другого ж боку, я залишив собі вільну руку і повну волю на експеріментування в шталюґовім (файн-арт) мистецтві. І так подвійною дорогою іде моє мистецтво і дотепер на двох рівнобіжних колесах. Я не міг не узнати відродження композиції у кубістів, чи оживлення красок у імпресіоністів, чи значення асоціацій у сюрреалістів, чи строгого рисунку у реалістів. Але реалізм, що дурив голубів своїм виноградом, сюрреалізм, що відривав від життя, імпресіонізм, що жив лише моментом і повітрям, та кубізм, що гатив молотком, як по блясі, по композиції, теж кожен зокрема не міг мене задовольнити. Тому я напомацки, керуючись своєю інтуіцією, свідомо і підсвідомо ішов своєю дорогою, лишаючи слід від обох колес, про які я вже згадав5. Париж давав багато тому, хто з нього хотів та умів зкористати, але довго півголодний емігрант з Нансен-пасом витримати не міг. Дірочок на паску все збільшувалось. Мої приятелі мене підбадйорювали6. Казали: "Поки тепло — все гаразд! — Можна спати в Булонськім лісі, вкриватись сухим листям, а як проснетесь вночі від стрілів, — не бійтесь, то каштани стріляють свої плоди. Тільки треба щодня голитись, це тримає на висоті. За зеркало — гладка поверхня озера. Сонечко часом до него гляне, Вам усміхнеться..."

4 Дописано над закресленим "напрямки".

5 Далі закреслено: "В цій книжці читач знайде переважно сліди від тих обох колес".

6 Спочатку було написано "підбадйорували".

Треба було перетривати кілька років. Так робили всі. Дезесперанти, правда, цілком поважно звертались і до чорта, і кажуть, що помагав.

Мені сонечко щось довго7 не усміхалось. На черзі я був 50001-ий. За 1 1/2 роки не витримав і через Берлін вернувсь до Праги.

7 Далі закреслено "потім".

Прага в ті часи була центром української еміграції, тут був видавничий ґрунт і постійний для мене заробіток як ілюстратора.

Та не довго я загрівав місце в Празі. Не инакше, як мій гороскоп завів мене до Галичини, до Львова, що був тоді під Польщею. Тут був инший кавалок моєї розшматованої батьківщини. Я з головою пірнув тут у повну життя мистецьку роботу. Працював головно в ілюстрації, в книжній графіці. Та робив і проекти килимів, меблів, кераміки та майоліки, познайомився з емалью, облизувався до театральної декорації, робив портрети і т.д.8

8 Далі закреслено: "Уже з Парижу я почав відхрещуватись від реалізму. Мені вже давно не імпонували голуби, що були одурені реалістично намальованим виноградом. Тягло до якоїсь маґічности, що дала силу виразу тому китайському мистцеві, що, задемонструвавши свій великий образ на стіні, відчинив намальовані в образі двері, відчинив їх перед глядачами і, зачинивши їх за собою, вже ніколи більш не вертався. Бо ж його взяли до себе."

Писав я на мистецькі теми, брав участь у виставках. Було мені запропоновано поїздку до Америки на улаштовання українського павільйону на світовій виставі у Чікаго. Нажаль, технічно-еміґрантські причини перешкодили. Все той злочасний "Нансен-пас". Ті ж причини побудили мене9 перед самою другою світовою війною повернутись знова до Праги. Запахло війною. Незабаром взяв я участь у конкурсі на памяткові гроші відроджуючоїся Карпатської України. Мої проекти були прийняті. Був круговорот подій. В цім круговороті, без мойого бажання, опинився я в Румунії, а потім у Югославії. Відразу трапився оріґінальний портрет: подружжа зі замовленням — її омолодити на 10 років, його на пять, а пса посередині лишити в тім же віці. Вже були гроші на подорож до Білгороду. І знова мій гороскоп показав себе, згадуючи про "посіщеніє вельможей". Наш єпископ у Югославії Нярадій викликав мене на побачення, приїхавши сам на авдієнцію до прінцарегента. У висліді я був заанґажований до малювання кількох портретів для єпископа та декотрих релігійних композицій.

9 Далі закреслено "повернутись".

Сидячи у єпископскій величезній палаті, троха ушкодженій землетрусом, я переважно був оден на цілий третій поверх, спав у ліжку, де померло вже двох єпископів, і коли не рахувати квочки, що чомусь по сусідству зі мною висиджувала свої яйця, був майже стало самітний. Це дало мені можливість концентрації. Матеріяльні клопоти мене не журили. Часу я мав досить і на свої мистецькі шукання та експеріментування з ріжними техніками10. Сучасність цікавила мене хіба з гумористичної сторони, натомісць цікавила мене старовина, особливо наші народні думи, про котрі наш поет сказав, що їх треба читати, стоячи навколюшки. Кілька разів я вибирався в ріжні закутки Югославії: був на морі, на Босні, у Бачці... Над морем відчувалась Італія, на Босні — Туреччина, у Бачці — Мадярщина.

10 Далі закреслено: "Також міг час від часу і подорожувати по Югославії".

Трапилось мені побувати у мого доброго знайомого — директора державного маєтку. Це було, буквально, як в українській казці: "За очеретами, за болотами", — над Дунаєм. Тут можна було порисувати круторогих сірих волів, що мадяри називають їх ґула і роблять з них гуляш. Знайшлось тут і велике стадо овець. Знова, як у гороскопі, — вівці. Але не міг же я торгувати чужими вівцями, та ще державними.

Тут одного разу їздив я з моїми приятелями човном по стало залитім або до половини, або до верхушки, лісі. Це був фантастичний театр. Тут можна було справді повірити в усяку чортовщину. Це був праліс зі стадами диких качок, з мертвими, півмертвими і живими великанами-деревами. На гиллях висіли якісь сіро-зелені коси сухої трави... Тут, напевно, Баба-яга побудувала б собі літниско.

Пропонували мені мої приятелі лишатись у них на стало. Але ця відрізаність від світа була в ці непевні часи небезпечна, та й довідався я, що попередній управитель маєтку тут від скуки застрілився. Перспективи!

Побував я і в мінаретовій Босні. Часом малював просто на базарі. Звичайно, босняки обліпляли мене, як бжоли матку, але коли почало і на Балкані пахнути порохом, одного разу якийсь дуже мудрий патріота, напившись чорної кави, а може й "слівовіци", порішив, що я мушу бути обовязково шпіон, бо пощо б я малював "вотермелонс" і горшки? Покликали мене, емігранта з "Нансен-пасом", до начальника, а той порадив мені на базарі не малювати, щоби ще самосуду не трапилось.

Подібна історія повторилась пізніше у Відні, тільки тут в ролі обвинувачувачів виступили німкені-мами з дитячими візочками, котрих я шкіцував. Але навіть гітлерівський поліціянт розсміявся.

Порохом так сильно пахло, що війна справді вибухла! Далі трапився ще оден удар. Нагло помер мій єпископ покровитель! Цього, насправді святого чоловіка, отруїли!

Я рішив вертати до Праги.

Було тепер темно в ночі і темна була будуччина. Один гороскоп знав, що має бути. Пан11 Фасуля придбачив щасливу торгівлю вівцями. Та покищо трапилось12 мені заінтересувати своїми образами одного заможнього чоловіка в Празі. Він надіявся, що заробить більше на репродукції моїх образів, ніж я у нього. Не думаю, щоби він встиг щось заробити, бо незабаром опинився у в'язниці. Причиною було якесь занадто скомпліковане родинне життя. Дивлячись колись на "врестлінґ з Чікаґо", я зі здивованням пізнав той самий удар ногою в живіт і вище, що практикував на своїй жінці мій покупець. Одного разу, один зі замовлених ним образів йому справді подобався, він пустив сльозу, підскочив і поцілував мене в чоло. Нерви цього чоловіка, правдоподібно, були не цілком в порядку.

11 Переправлено з "Дяк".

12 Спочатку слово було написане "траплялось".

В Празі я дістав покликання на посаду заступника директора держ[авної] мистецько-промислової школи у Львові. Отже тепер пішов я на зустріч сонцю. Тимчасом з того ж боку наближалась і червона зірка. Загрівав я місце у Львові майже

2  роки. Вчив я теж троха і на вищій мист[ецькій] студії та на політехніці (вільний рисунок для студ[ентів]-архітектів). Крім того, працював як ілюстратор для видавництв. Брав участь і у великій мистецькій виставі у Львові, де дістав 2-гу нагороду з графіки. Одержав теж пропозицію докінчити серію вітражів для нашої історичної церкви у Львові, т.зв. Волоської. Ці вітражі не встиг закінчити покійний артист Петро Холодний-старший.

Мав я нагоду близше підійти і до театру. Почав мріяти про написання власного лібрето для балету

з додатком моїх проектів костюмів та декорацій. Спеціяльно цікавили мене сюжети архаічні. Але часи ставали що раз більш непевні. Наша повстанська армія робила спротив проти німців. Вони відплачувались розстрілами. Спеціяльно винищували інтелігенцію. Згинуло багато моїх знайомих, між иншим один адвокат з дружино[ю] і донькою. Навіть пса застрілили. Цей адвокат був власником моїх богів з "Енеїди". Як "совєти" перший раз приходили, чомусь моїх "богів" заарештували.

В такі непевні часи я знайшов за відповідне женитись, чим, очевидно, ще більше скомплікував свою дальшу "одисею", особливо ж, коли прийшла ще і донечка на світ. І "одисея" незабаром почалась, бо червона зірка наближалась. Пришилось почати тяжку і непевну подорож на Захід межи ріжними "Сцилями" і "Харибдами", яких було безліч. Приходилось часом спати на стріху покинутого будинку, витягаючи за собою драбину нагору. Так було в однім селі в Карпатах, де ми з кількома студентами нашої школи малювали церкву13, яку потім сусідські бандити спалили. "Одисея" наша часом наближалась і до Стикса, і Харон на нас уже кивав пальцем нераз.

13 Слово дописане над закресленим "школу".

Вертаючи одного разу до села, де я мешкав (то вже було на Словаччині), спіткав я на дорозі одну німу жінку, яка, роспростерши хрестом руки, заступила мені дорогу. Вона мімікою, мичанням і жестами відраджувала мені іти до села. Це була найбільш драматична і дуже переконливо14 представлена пантоміма, яку я коли бачив. Німа задемонструвала мені розстріл моєї жінки з дитиною на руках. В селі я довідався, що до розстрілу взяли двох инших жінок і двох мужчин. Двоє з них мали "Нансен-паси". Коли коні вже були запряжені, я викінчував ще портрет сина місцевого богатиря, щоби заробити таку дуже цінну в ті часи солонину на дорогу.

14 Переправлено з "переконлива".

По Словаччині прийшла Австрія з безконечним бомбардованням з аероплянів. Від бомбар-довання зіскакували книжки з полиць, але табір наш уже перед тим був так збомбований, що мабуть з аеропляна був подібний до поверхні місяця з її кратерами. Так що нас більше вже не чіпали.

Червона звізда сунула близше. Ми почали сунутись до білої — американської. Вичікували приходу U.S. армії в австрійських бауерів. Для прожитку помагав "артизм". Відновляв для бауерів домашні придорожні каплиці, перемальовував придорожні хрести, часом робив портрети. Ця робота, себто портрети, цінилась найнизше, бо, як одна бауерка казала: "Там Ви мусіли пріти, на драбину лазити, а тут вигідно сидите при столі". На мою репліку, що платиться за уміння, була відповідь: "Ви то вмієте, то Вам то лехко! Більше двох кіля солонини портрет не варта!"

Незабаром по приході американців ми перейшли до Ді-Пі табору у Зальцбургу. До цього спричинилась смерть нашої доньки. На самоті було тяжше.

Мене приділили до праці при маріонетковім театрі. Матеріялу жадного для роблення маріонеток не було. Прийшлось бути, хоч не хоч, винахідником. З тих часів я ношусь з ідеєю дурного винахідника "Локо-Поко" для картунів.

Тепер ми почали мріяти про Америку, про вільний і спокійний світ, про ясні зорі і тихі води. Вже стомились жити непевним завтра.

В році 1947 наша мрія здійснилась. Прийшло нове життя. При шуканні роботи пришилось наткнутись на забиті ворота. Питались нас: "Маєте американський експірієнс?" — "Ні, європейський!" — "Ну, то прийдіть, аж матимете американський!"

Проте, крім забитих для нас воріт, знаходимо часом бічні хвіртки, що ведуть до15 робіт, де беруть і без амерікен-експірієнсу. Потроху і його здобуваємо.

15 Далі закреслено "гірших, меньшеплатних".

Але приходиться жити подвійним життям. З одного боку, нецікава16 дізайнерська, але реальна праця для "хліба насущного", з другого ж — у вільну коротку хвилину зовсім не реальна, але цікава креативна і чисто артистична робота. От хоч би і мій балет "Дід Ладо", що задуманий ще у Львові. Такі ж нереальні молоді наші композитори, що теж переплили через велику воду, вже дали перші початки музики для нього. Архаїчність, демонольоґічність сюжету, побудованого на борьбі весни з зімою, і їх теж зелектризувала. Тільки ж до реальної електрики, що світить жарівки на рампі сцени, ще далеко.

16 Далі закреслено "і злеплатна".

А що до гороскопу пана17 Пасулі з Мукачева, то все майже сповнилось. Залишились лише вівці. Але як повязати вівці з балетом?

17 Слово дописане над закресленим "дяка".

Архів Тетяни Бутович,
арк. 1-19 (оригінал).

№ 2

КАДЕТСЬКИЙ КОРПУС І ПОЛТАВСЬКІ "ТОРЖЕСТВА"

Хто був у Полтаві, той знає, що це місто — сад. Зелених та1 затишних вулиць з невеличкими мурованими дімками2, а при них неодмінні скляні ґалерійки. Візники3 торхкотять по камнем мощених вулицях, мороженщики в білім пхають свої візочки, газетчики-хлопці дражнять проходячих попарно кадетів: "Кадєт на палочку надєт і т.д.", а кругом корпусного Круглого саду роверисти навперегони пробують зламати собі шию4. А в самім саду, себто парку, що належав вже до міста — в центрі, — великий памятник Петру Першому, колюмна з орлом зверху. Стоїть на тім місци, де колись ніби Петро відпочивав після Полтавської битви [Монумент Слави встановлено  на місці, де захисники Полтави зустрічали Петра Першого - Т.Б.]. Виглядає, як символ, — кілок у могилу гетьмана Мазепи. Чи Петро5 там справді відпочивав6, не знаю, але ціла Полтава була під знаком Петра. Там Петро був у церковці по битві — церковця маленька деревляна, а зверху над нею муроване прикривало, — щоби охоронити її для історії. Знов в иншім місці Петро ще щось робив або не робив — памятник, щоб памятали...

1 У рукописі спочатку було написано "Зелені й".

2 Далі закреслено "досхочу".

3 Далі закреслено "одно- чи парокінні".

4 Слово дописане над закресленим "голову".

5 Слово дописане над закресленим "він".

6 Спочатку слово було написане "спочивав".

Наш корпус називався Петровський Полтавський, а на погонах ми мали на блакитнім тілі жовті латинські перехрещені7 "Р" — "Петер Прімус". Ці вензелі Петра були скрізь: і на ложках, і на подушках, і на філіжанках, і на тарелях — на чім хочете8. На полі битви — була Шведська могила, а в кадетськім таборі час від часу відновлялись редути з часів битви, щоби не забули9. В корпусі був свій музей, а в нім Петром власноручно виточена табакерка — найголовніша реліквія. В парадній салі першої роти висів портрет Петра — оріґінал з того часу. На10 стінах сходової клітки прикріплений гарно освітлений11 величезний образ — Полтавська битва, а напроти плян її12, щоби кадети щодня роздивлялись і згадували13. Були в корпусі і шведські мідяні гарматки. Чи не ті, що стріляли в Полтавськім бою, бо стріляло тільки 4 — а Петро мав 70. Наші "силачі", підіймаючи14 їх, міряли свої сили. Була і обовязкова пісня про Петра, здається, семьоновський марш: "Царь Пьотр покрил нас славою побєд, і помніт бой Полтавскій, помніт швед". Попри шведа і ми памятали.

7 Слово дописане над закресленим "два". Далі після "Р" закреслено "нахрест".

8 Далі закреслено "аби памятали".

9 Слово дописане над закресленим "памятали".

10 Слово спочатку було написане з малої літери як продовження попереднього речення,

11 Далі закреслено "образ".

12 Слово дописане над закресленим "битви".

13 Слово дописане над закресленим "памятали".

14 Спочатку слово було написане "підіймали".

Надходив 1909 рік — а з ним15 200-літній ювилей Полтавської битви. Полтава, а спеціяльно кадетський корпус, готувались до великого свята "Полтавських торжеств". Полтава і вся Україна, очевидно, мали "торжествувати", що16 вже літ "зо двіста, як козак в неволі". Кадети мали перервати вакації і на 9-го липня [червня - Т.Б.] повернутись до Полтави, щоби "лікувать", дістати медалі, маршерувати перед царем і вищим генералітетом17. Батьки мої написали, що я хорий, і я не їздив.

15 "а з ним" дописано над закресленим "ювилей".

16 Далі закреслено "двіста років минуло по тій неволі".

17 Далі закреслено "а потім вертати знова додому".

І дійсно були великі18 "торжества", на котрі і війська, і народу, і школи понастягано, щоби й онукам переказувано.

18 У рукописі помилк. "велики".

Паради були на місці19 битви, на Шведській могилі. Редути, що були в кадетськім таборі, було відновлено. Певно їх і тепер відновлятимуть, і знова коло Шведської могили, прославлятимуть Петра і ганьбитимуть Мазепу20 і будуть мусіли тішитись своєю неволею.

19 Спочатку було написано "на місци".

20 Початок наступного абзацу до слова "продаватиме" — вставка Бутовича на полях аркуша.

28 жовтня 1708 р. Петро, ніби який патріарх, одлучив від церкви Мазепу і погрозив усім тим же, хто до Мазепи прилучиться. Один з ефективних засобів впливу на народні масси. Натомісць "за вєрные і радительные служби" зрадникові Носові були великі нагороди — грошеві за полонених і шибинеці тім, хто харчі шведам продаватиме. Цікаво, чи й медалі будуть, і чи знова золоті і на блакітній стрічці, і з тим самим написом: "А о Петрє вєдайте, что жізнь єму не дорога, жіла би только Россія, щастє і благоденствіє єя"?

У всякім разі, коли в серпні 1909-го року повернув я до корпусу, вже до 4-ої кляси, то на головній входовій площадці проти церкви застав21 на мармуровій дошці золотими буквами уміщений вищезгаданий22 напис. Медалю теж дістав, хоч "торжествувати"23 і не приїздив.

21 Слово дописане над закресленим: "на", "вже прочитав".

22 Слово дописане над закресленим "цей".

23 У рукописі лапки не закриті.

Дехто з наших корпусних удостоїлись дістати від царя золоті годинники з чорним24 державним орлом. Таким годинником пишався Іван Францович Павловський — наш історик з кривим пальцем, що написав книжку-моноґрафію про Полтавську баталію. Дістав годинник теж і каптенармус корпусного шпиталю жид-вихрест з кантоністів25. На призвище був Фішер, але дражнили ми його "Пуцером".

24 Далі закреслено "золотим",

25 Далі закреслено: "Цей мав теж щось кривеа) : ноги на відміну, — люшнями".

а) "теж щось криве" дописано над закресленим "криві".

Багато "воспітателів" дістали підвищення в рангах26, а корпусний музей на втіху полковнику Ромашкевичу дістав до табакерки Петра Першого ще й крісло, де сидів царь. Але за Ромашкевичем кличка "Табакерка" так і лишилась незмінно, — на "Крісло" не переробляли.

26 Переправлено з "рангах".

Незмінною лишилась і пісня народня про річку Ворсклу: "Ворскла — річка невеличка, тече здавна, дуже славна, — не водою, так волною, де швед поліг головою..."

Певно, що з нагоди свят не забуто і про Мазе[пу], що його кляли анафемою по церквах, очевидно, і тих, що їх Мазепа побудував. Військо ж співало: "Било дєло под Полтавой..."

Отож, виростали ми на опору трону і защіту родіни. Вростали в свою військову будучність27 і жили тим, що ми певна воєнна каста зі своїми обовязками, привилеями і традиціями.

27 Слово дописане над закресленим "долю".

Були межи нами і свої неписані закони28: решпект перед старшою клясою29, полагодження непорозумінь межи собою без30 апелю до начальства і т.д. Донощиків тайно каралося31. В темноті цейхгаузу накидалося на такого шинелею і билося, скільки треба. Силачі все пробували панувати над слабшими, але й ті давали собі раду колективним32 відпором не найгірше.

28 Далі закреслено "як".

29 Далі закреслено "або".

30 Далі закреслено "втяго[вання]".

31 Далі закреслено: "і то так, щоби вони й не знали, хто покарав".

32 Спочатку було написано "колективно".

Уже від самого початку, щоби забезпечити собі російський патріотизм шаткіх "черкас", Меншіков післав наказ Скоропадському, щоби тих, що провіянт шведам будуть привозити "ловить і вскорє вєшать, не отпуская нікуда". Що до "сепаратистичних" тенденцій запорожців, то їх довго пробували підкупом укоськувати та одночасно до гарнізону в Кодаку прибавлено було ще Камінний Затон і Самарські городки, аж нарешті Запоріжську33 Січ таки зруйновано (лист запор[ожців]).

33 Слово правлене поверх іншого, нерозб.

Цікавий теж був маніфест Петра на Україні: "Кто із малорос[сійского] нар[ода] і т.д."34 — далі цінний на шведів.

34 У рукописі лапки закриті після "шведів".

* * *

Що до самої маленької Полтави, [то] за часів Мазепи мала вона лише 4 тис. населення35, а гарнізону російського було три полки.

35 Далі закреслено "та".

Відомо, що по церквам36 полтавським універсали Мазепи з великим "почотом" читались, полт[авський] полковник [Іван] Левенець — тричі відмовлявся їхати на вибір нового гетьмана, аж поки Петро післав князя Волконського з кількома драгунськими полками до Полтави по него.

36 У рукописі помилк. "церквами".

Відомо, що Мазепа аж до останньої можливости, не маючи при собі досить війська, відтягав з проголошенням свого союзу з Карлом, щоб нарешті37 сягнути по шаблю за волю України: "Нехай буде вічна слава, що през шаблю маєм права". Як би то не було, але слава по нім таки лишилась, і ще й досі не дає спокою Москві, яка знова буде цего року славити царя Петра і дублювати анафему Мазепі, може навіть і в церквах.

37 Далі закреслено "здобути "през шаблю права" по".

Був і38 солідарний контакт з иншими корпусами, в разі потреби навіть телеграфічний, без відома начальства. Була й своя "Звєріяда", себто віршована історія корпусу, де рівночасно підкреслювались і ріжні сумнівної якости воєнні доблести, як, приміром, пиття горілки, карти, женщи[ни], і т.д., а також ґльорифікація старших, т.зв. "корнетів" супроти "звєрей", себто молодших:

38 Далі закреслено "кон[такт]".

39 Далі п'ять рядків дописано на полях.

"Коґда наш корпус основался,
тоґда разверґлісь небеса,
Завєс церковний разорвался
і билі слишни голоса:
Куріте, пейте, веселітесь,
посадят в карцер — не бєда!
Учіть уроков не трудіт[е]сь,
не вийдєт толку нікоґда! "40

40 Далі замітка Бутовича щодо плану спогадів: "Папа і султан", "Жоміні", "Алаверди і роля кавказців".

Часом пізної ночі відбувалися дивні, і по суті дитячі "паради" — у головній салі лише в нічній білизні верхи на стільцях, — очевидно тайно від дижурного виховника.

Річ ясна41, головне — була наука, і було її багато, і не всі її лехко осилювали, так що в старших клясах назбирався42 великий процент тих, що сиділи вже й по два, й по три роки. Часом траплялися й безнадійні, що їх приходилося звільняти. Та бували і дуже здібні хлопці. Пригадую з моєї кляси Кривошею [вочевидь мова йде про Кривошея Бориса, який 24 червня 1912 р. був звільнений з корпусу під опікування батьків - Т.Б.], що мав знамениту память, і йдучи в заклад, за день вивчив напамять першу сторінку льоґаритмів. Був і поет у нас, молдаванин, що навіть у місцевій газеті полтавській друкувався. Малярів і музик було багато. Дехто з музик дійсно були талановиті хлопці, котрі тою музикою просто жили. Трапився і оден астроном, що фактично жив у звіздах. Правда, до цього причинилась теж і туберкульоза, що приковувала його до постелі. Хорих лікувалося, і як треба, то посилалося і до спеціяльних санаторій. Пригадую, така була на Кавказі в Абастумані. Знаний був43 оден вундеркінд, хлопець дуже очитанний з надпересічним на свої літа знанням: Гребінка44 — на жаль, передчасно помер на запалення мозку.

41 Слово дописане над закресленим "Очевидно".

42 "в старших клясах назбирався" дописано над закресленим "був".

43 Далі закреслено "ду[же (?)]".

44 Перед цим словом викреслено "звався". Тут закінчується арк.6 — продовження див. на арк.9, перший рядок. Потім вставка, арк.7-8.

Були і старі традиційні офіцерські пісні в моді, от як45 "Гдє ґусари прежніх лєт...", "Собутильнікі ліхіє", "Вот кіпіт фіал заздравний..." Очевидно, все ще співалось про "Папу і Султана", що кінчалось тим, "что віно і женщини, і карти — все для кадета создано..." У в 6—7-ій клясі вже було дозволено курення у спец[іальній] кімнаті, і очевидно по закону малпування завелося досить курильщиків.

45 Далі закреслено "Жоміні".

Чомусь в моді були "кавказські" пісні, що війшли, мабуть, до россійського46 офіцерського репертуару з часів "покоренія Кавказа" з необхідним "Ала верди..." або "Стережісь, по дорожкє той — пєшій, конний не пройдьот живой".

46 Далі закреслено "реп[ертуару]".

Була й балалайка в моді з частушками. Крім духової та струнної оркестри, була й балалаєчна47.

47 Далі закреслено з абзацу "Цікаво теж відмі[тити]".

З покореного Кавказу чимало приїздило кадет, хоч у Тифлісі був свій кадетський корпус, але видно не вміщав всіх охочих до війська кавказських інородців. Перед вели, очевидно, грузини зі своїми князями, але були й ріжні мусульмани, що співали й наших молитов перед їдженням (може, з голоду) і смакували солонину. Річ ясна, на танцях вчились ми танцювати і мазурку48, танець (у Варшаві49 — Сувор[овський] кад[етський] корп[ус] — покоритель)50 "Привісленського краю", і краковяка, ще з "невозєднанного краю", вчились і "венгерки", хоч про упокорення Венґрії Хрущовим ще не припускали, але знали про минуле упокорення мадярскої революції.

48 Далі закреслено "(поляків те[ж], і то навіть католиків, було досить").

49 У рукописі відкритої дужки немає.

50 У рукописі дужка помилк. закрита двічі: і після "корп[ус]", і після "покоритель".

Як згадував, було все троха болгарів та сербів, яких властиво вважалося майже за русскіх. Цікаво згадати при цім статтю генерала Четиркіна (тата одного з наших кад[етів] [мова йде про одного з братів Четиркіних: Олександра Миколайовича, Володимира Миколайовича або Миколу Миколайовича - Т.Б.]) в одній [з] Полтавських газет. Генерал доказував, що час сербам залишити непотрібну сербську мову, а перейти на "общепонятну". Наші серби все ж не погоджувались і почували себе ображеними, як тепер Тіто51.

51 Цей і попередній абзаци виділені на полях надписом: "віднести до україн[ського] періоду".

В старших клясах уже дехто зостановлявся над виробленням власного світогляду, дехто багато читав, укладав пляни будучого. Таких, що пробували мати власну думку, а не приготовану згори від начальства, називали "філософами", — що мало бути образою52.

52 Далі замітка Бутовича на полях щодо плану спогадів: "Корнети, пістони, пурци".

Більше було зрозуміле заінтересовання паннами, переїдання тістечками-"картошками" у цукерні Кандиби, росповідання про неіснуючі любовні пригоди. Зі забав уже відпали дитячі гри в пера, "перезнімання" образків, читання Нат-Пінкертона чи Шерлок Холмса. Вже53 дуттям через рурку не посилалось чорнильних кульок нелюбимому учителеві в потилицю і не було черги, щоби з розгону бити "служителя" Івана головою в живіт. Вже як скандал, то на більшу скалю, як, приміром, відірвання поли учителю математики, чи не дисципліноване "кахи" зі строю директорові з трясучоюся бородою.

53 Далі закреслено "з возд[уху (?)]".

Силачі на перервах вже не бігали54, тільки статочно йшли підтягуватись одною рукою кіль[ка]надцять раз, ходили, тримаючи руки півколесом, а ґімнастьорку штудерно уміли скоротити на кілька цалів. — Це був "шик", як і туго підтягнений пояс і груди "колесом" і курення в "курильці" та й нєпреличні анеґдоти. Збитки55 теж дещо змінились. Часом нещасливці, що ходили до театру і пізно вертались, заставали простирала позвязувані в ґудзи і довго морочились, аж лягли спати, і добре, коли не до миски зі зимною водою.

54 У рукописі помилк. "бігалі".

55 Далі закреслено "товаришам теж".

* * *

На вакаціях я вже зі захопленням брався до малярства, наслідуючи сусіднього дідича, що56 зі своїм приятелем, адвокатом з Харькова, робили величезні олійні копії з листівок. Правда, ці романтики решту часу присвячували квітам "бегоніям", лазячи коло57 них58, протираючи коліна, чого я не робив, а таки малював, або читав цілі річники ріжних грубих журналів, цікавлячись всім, від поезії до статистики. Читав "Київську Старину", мав у59 власній бібліотеці [Дмитра] Бантиша Каменського.

56 Далі закреслено "робили".

57 У рукописі помилк. "коли".

58 Далі закреслено "на коліна".

59 У рукописі помилк. сполучник "і".

В старших клясах зайшли певні зміни і в виховниках, і в педаґоґах. Наш Цедерберґ відійшов60 на помічника інспектора, а приділили нам61 підполковника фон Кноррінґа — високого росту, дуже пристійного балтийського німця. Був досить добрячий, але головне зайняття його — були полтавські дівчата і улькус. З паралельного відділу — "таракан" підполковник Купчинський дістав другу роту, став полковником і муштрував ту бідну роту малих кадетів, як би завтра вони мали йти на війну, а то була лише 4 і 5-та кляса. Сам був амбітний і гнав своїх в амбіцію. Найстарша перша рота, себто 6 і 7 кляси, мали свою дуту оркестру, — отож і рота Купчинського захотіла й собі мати, — дістала. Дули бідні хлопці в ті труби, аж очі їм вилазили. Амбітність Купчинського, треба сказати, була послідовна. Прийшла війна, — зголосився на фронт, дістав полк, а потім дивізію. Знаю, що й за гетьмана дістав якусь кадрову дивізію, що не встигла розгорнутись.

60 Далі закреслено "помічни[ком]".

61 Далі закреслено "гарматника ф[он]".

Ротним в старшій роті був полковник Биков, сестрінок Гоголя. Чоловік дуже добрий62, але якийсь штивний, без емоцій. Якось і ноги ставив штивно, і руки були, як деревляні. Мав властивість переплутати. Читаючи корпусні накази перед ротою, звичайно все щось наплутав і обезброююче спокійно проголошував — "переплутал". Колись признався, що і все життя його було переплутане, навіть до кавалерійської школи пішов тому, що писар корпусний папери переплутав.

62 Два слова дописані над закресленим "добрячий".

Траплялись і якісь дивні дитячі звироднілости. Був такий кадет, син полтавського "предводітеля дворянства", Максимович63, що вчивсь дуже добре, але був непересічно побожний, — носив на грудях цілий іконостас образків і хрестиків. Зате його буквально переслідувано певною групою кількох садистів. Часом тягали його64 до спальні, кидали перед великий образ, де все світилась лямпадка, били, викручували руки, щипали, плювали на него, а він то все без скарги зносив. Нераз я, як старшої кляси, під час дижуру розганяв таку забаву.

63 Спочатку слово було написане "Максимовича".

64 Далі закреслено "перед".

Трапився теж випадок з малим Радовичем, що плюнув у церкві на храмовий образ, коли всі підходили чергою до него, щоби поцілувати. Його зараз же виключено з корпусу.

Иноді т.зв. силачі пробували вибрати собі жертву для постійного террору. Але це часом зле кінчалось для силача. Один65 дістав рану ножем в те місце, на котрім звичайно66 сидиться, другий — в бік ножицями.

65 Переправлено з "Раз".

66 Слово дописане над закресленим "треба".

Бували і смішні-курйозні випадки. В першій клясі наш поет, молдаванин Журярі, що збирав марки, написав до китайського імператора листа, щоби прислав йому нових марок. Тому що була цензура листів, воспитатель довідався і прочитав того листа перед ротою, і так на довгі роки осмішив поета.

Трапився і "подорожник" Яковлів [можливо Яковлів Микола - Т.Б.], що втік на залізн[ичний] двірець, сховався до товарового вагону67, маючи рішучу постанову їхати до Америки. Хто зна, може він тепер нарешті68 до тої Америки доїхав. Був оден сімпатичний хлопець Світухін, що страшенно загикувавсь, але сам знайшов спосіб собі помочи — хапав себе за ніс, притискав і, коли рукою витягав носа далі нікуди, вимовляв кляте застрягле слово.

67 Далі закреслено "і просто".

68 Далі закреслено "таки".

Звичайно, дисципліна була базою виховання нашого, але иноді хтось, або й ціла кляса, виривались69 з послуху і була біда. Так, одному учителеві математики трапилось, що70 розлючений кадет відірвав йому71 цілу полу, — не помогли й зеркальні окуляри, що він носив, щоб слідкувати, що робиться зі заду.

69 Спочатку слово було написане "виривалась".

70 Далі закреслено "кадет".

71 Далі закреслено "полу".

Одного ж разу пахло тим, що виженуть кількох, що запротестували вигуками зі строю проти звільнення директором корпусу учителя музики. Але товар[и]ші не видали, — покарано72 цілу роту.

72 Далі закреслено "всіх".

На73 одного несімпатичного виховника було складено назовні невинні, але образливі куплети, які співалося на голос в ріжних кінцях ротного помешкання. Він знав, в чім справа, і кидався по всіх кутках, щоби спіймати гультіпак, але без успіху. Куплети перескакували в инше місце і т.д. без кінця. Не дивно, що виховник дістав улькуса.

73 Перед цим викреслено "Проти одного п[реподавателя]".

Грізного директора корпусу, генерала74 Попова, що про нього казали, що колись вчив царя фехтованню, замінив75 генерал Клінґенберґ, котрий нічим особливим не визначався, хіба що дістав76 за Японську війну Георгія та мав77 великі вуса: один догори "на страх враґам", другий вдолину "любві покорно", як ми казали. Натоміс[ц]ь попередник його Попов був справжнім актором і в78 дикції, і в носальнім грізнім голосі, і в довгій, посередині79 проголеній, сивіючій80 бороді. Любив в зимі81 "прокататись" довкола кадетського саду на своїм воронім рисаку в санках82. Спереду сидів, очевидно, в короні під папуаса "кучер", зі заду Попов у миколаївській шинелі з пелериною. Бородища83 розліталась на боки, пелерина з червоною підшивкою теж, сітка кольорова — від снігу — перехоплювала сніг від копит жеребця, котрому чомусь хвіст вилазив. Ми ротою попарно, зачіпаючи гімназисток Маріїнської ґімназії, йшли хідником. Виховник, надриваючись, галасав84 відповідну команду, а генерал85, сидячи в саніх, кричав привіт, — ми одвіт. Одним словом, театр86.

74 Далі над рядком закреслено "артилериста".

75 Далі закреслено "новий".

76 Слово дописане над закресленим "мав".

77 "та мав" дописано над закресленим "і ма[в] ву[са]".

78 Далі закреслено "голосі".

79 Далі закреслено "проб" (?).

80 Спочатку слово було написане "сивій". 31 Далі закреслено "сісти".

82 Переправлено з "санча[тах]".

83 Спочатку слово було написане "борода".

84 Далі закреслено "команду".

85 Далі закреслено "же".

86 Далі закреслено "та й годі".

Раз на рік, коли мав уродини, ми87, "старші отдєленій", були запрошувані до него на обід. Меблі були88 золочені, від пальм аж темно, в килимах нога утопала. Тісточок і Диканського питного меду було досхочу89.

87 Далі закреслено "старші" представники від".

88 Далі закреслено "у нього".

89 Далі закреслено: "Є що згадати. А Клінґенберг і бубликом не погостив".

3-помежи нових учителів було кілька цікавих постатей. Фізик90 — підполковник Люсін, що вдавав, що не чує, коли ціла кляса досить голосно пригадувала імя "Мусі", його знаної симпатії, і з крейдою в руках, почервонівши, виписував на дошці формули з механіки91, рисував92 метеорольоґічні паралелі або покликався своїм пискливим фальцетом на вічнозгадуваний ним авторитет харьківського професора Пільчікова.

90 Спочатку слово було написне з малої літери як продовження попереднього речення.

91 Слово дописане над закресленим "кінських сил".

92 Далі закреслено "ураган".

Учитель словесности — Тичінін, що недавно приїхав з-над Волги, — привіз зі собою московське93 "чаво ето?" Це "чаво" чомусь не сподобалось94 і на ріжні запити частенько95, ніби не дочуваючи, відповідали йому "чаво ето?"

93 Слово дописане над закресленим "разяче вухо".

94 У рукописі помилк. "не сподобались".

95 Далі закреслено "йому".

Хемії96 вчив — наш лікар Левченко. Багато не вимагав, але викладав так швидко — ґальопом, як би вже мав бічи97 до хорого. А з хорими справа звичайно була дуже проста і не спішна: помазати під вухами98 йодиною, а в горлі 3% ляпісом і "без прогульки", чого всі домагались, штучно підбиваючи вище температуру.

96 Перед тим викреслено "Хемік".

97 "мав бічи" дописано над закресленим "кликано його".

98 Далі закреслено "трьох".

Француз Маріні — ножки іксом, борідка Наполеона Третього, кольорова комізолька в99 білі крапки, краватка метеликом, — одним словом, "французік із Бордо". Підручник фр[анцузької] мови був Марґо з такими реченнями для перекладів, як: моя бабця упала з печі, а у мого кузена є дві сестри.

99 Далі закреслено "крап[ки]".

Німець Грін [Грюн - Т.Б.] — виглядав100 на сухітника і вмів не викликати жадного зацікавлення своєї мови.

100 Переправлено з "виклядав".

Закон Божий — викладав наш корпусний священник о. єлейний протоієрей Четверіков, дуже іконописного нестеровського вигляду духовний цензор на Полтавщину і кандидат до сенату від білого духовенства.

Від рисунків був Корольков [Корольов - Т.Б.], що не користавсь авторитетом, хоч і мав золоті ґудзики і пробував суворим прикашлюванням собі той авторитет здобути. Був такий же101 мовчазний, як і гіпсові статуї в рисувальній клясі. Про нього говорилося, що на деревлянім "коньку" їздив додому на Кобігдани [Кобищани - Т.Б.].

101 Спочатку було написано "так же".

Математик Щиголів — це була якась бездушна теорема у чорнім сурдуті. Не вірилось, але казали, що добре грав на скрипці.

Але найбільш нас розвеселював історик Павловський, що 90 раз на годину знімав102 цвікри, протирав їх хустинкою і знова сідлав свого носа, а ми103 при тім наголос рахували, котрий це раз. Трапилось колись, що було104 зорґанізувано йому на відміну оптично-звуковий фокус-покус: мотузами позвязувано штудерно мапи й образи на стінах і все це нараз почало гойдатись то наліво, то направо, а коли він, що звичайно нічого не помічав, заревів, як недорізаний, [то] з високої печі звалилась потягнена за мотуз ціла вязанка порожніх бляшанок. Цей скандал ми мусіли цим разом колективно відпокутувати, бо менші вибрики, як читання "Отче-нашу", вплетеного до105 історичного "уроку", проходили звичайно ним не помічені. Цей історик з кривим пальцем і написав ту книжку про Полтавську битву, що про неї я вже згадував.

102 Далі закреслено "з носа".

103 Далі закреслено "не рідко".

104 Слово дописане над закресленим "рукавиці".

105 Далі закреслено "від".

Тут слід зупинитись на постаті нашого учителя співу Ризенка, що був головним каталізатором українства106 в Корпусі107. Певну порцію російських "берьозок" та військово-патріотичних пісень він мусів нас навчати, але вже не108 один десяток років вчив він полтавських кадет головно українських пісень, якими ми пописувались і на концертах. І треба сказати, що піснею зробив він не одного як не українцем, то бодай сімпатиком українства. "Закувала та сива зозуля", "Засвистали козаченьки"109, навіть "Слово о полку Ігоревім" в українській мові, не згадуючи вже про110 колядки й щедрівки, ми вивчали офіційно на лекціях співу і понесли зі собою в життя. Відомо, що ще укр[аїнського] походження генерал Драгоміров вихлопотав дозвіл у царя для співу українських пісень при війську111. Так українство знайшло в офіційній дорозі через пісню доступ до такої ультрапатріотичної російської школи, як кадетський корпус.

106 Далі закреслено "у".

107 Далі закреслено: "Учив насa), попри обовязкові військово-патріотичні пісні, головно таки українськіb)".

a) Далі закреслено "головно укра[їнських пісень]".

b) Далі ще раз повторено "головно".

108 Далі закреслено "одно [десятиліття]".

109 Далі закреслено "не говоря[чи]".

110 Далі закреслено "україн[ські]".

111 Далі закреслено: "І от цей дозвіл", "І от цей".

Другим надзвичайно впливовим і рішальним моментом112 що до українських сімпатій був Гоголівський "Тарас Бульба", якого було читано наголос в кожній клясі помежи обовязкової недільної лектури. Надзвичайно майстерно умів читати Гоголя власне мій краянин — гадячанин полк[овник] Ромашкевич-"Табакерка". Свою роль, і то певно через підсвідомість, відограла і наша прислуга-"служителі", котра була113 місцевого походження і по-російські уміла лише калічити, уживаючи поза тим української мови. Тому "чаво" словесника Тичініна нас так ранило.

112 Далі закреслено "українсь[ким (?)]".

113 У рукописі — "було".

Хоч досить великий процент кадетів був місцевого походження, певно мав ще родинні українські традиції114 і безперечно українську мову більше чи менше знав, але ніколи її в корпусі не вживав, щоби не зараховувано його до категорії смішних постатей, як115 "Шельменко деньщик" — знаний помежи офіцерством116. Та все ж у декотрих кадет на все життя лишився в мові помітний український акцент. Знаю, що пізніше в українській армії помежи кадрового старшинства було чимало власне бувших полтавських кадет117.

114 "певно мав ще родинні українські традиції" дописано над закресленим "але одну".

115 Далі закреслено "приміром".

116 Переправлено зі слова "офіцерами"; далі закреслено "і їх дітей".

117 Далі закреслено з нового рядка "Знаю ще".

Пізніше за революції118 певні зміни що до українізації відбулись і в нашім корпусі. Знайшлось і кількох виховників-старшин українців: Гончаренко, Бужинський, Александрович, — і кількох педагогів, от хоч би один з корпусних істориків Голобородько, що заснував119 українську Полтавську гімназію, і виявилось, що навіть наш лікар др. Левченко був свідомим українцем, не говорячи вже про Ризенка. Знаю, що під час маніфестації укр[аїнського] гарнізону в Полтаві, в параді брав участь і наш корпус, і то під українським прапором.

118 Далі закреслено: "й українізації при війську, мене вже в корпусі не було".

119 Далі закреслено "пізні[ше]".

Але це120 шило вилізло з мішка вже пізніше. Дотепер же це все трималося в імперсько-малоросійських межах і було дуже скромне. От хоч би Ромашкевич121 назвав свою доньку не Ксенією, а Оксаною, а122 кількох виховників запускало вуса під Тараса Бульбу і носили криву шаблю. Або під час найбільшого корпусного свята, іменини123 царя, коли в корпусі був великий баль, де було не менше півтисячі полтавських гостей, одну зі саль прикрашувано в українськім стилі. Меблі, образи, килими, начіння, бандура й зброя — позичалось на цей день з Полтавського музею, що ним завідував проф[есор] Щербаківський.

120 Далі закреслено "все".

121 Далі закреслено: "уживав часом українських слівець".

122 Далі закреслено "один з".

123 Слово дописане над закресленим "уродин".

Цей музей містився в будинку Полтавського земства124 за проектом архитекта й артиста-маляра Василя Кричевського в стилю, що його називано тоді "українським". Будинок був гарний, ефектовний і прикрашав Полтаву, та разом зі старовинним собором та памятником Котляревському надавав125 щось українського Полтаві. Та незабаром можновладці почали будувати незграбний земельний банк [мається на увазі будинок Дворянського і селянського банку - Т.Б.] в т.зв. "пєтушковім" російськім стилі, щоби126 "переплювати" будинок земства. Та вийшла досить незграбна127 і аляпувата будова без доброго смаку.

124 Далі закреслено "проектованого".

125 Далі закреслено "бодай щось".

126 Далі закреслено "виважити".

127 У рукописі помилк. — "незгдабна". Далі одразу після сполучника викреслено: "несмачн[а]", "нецік[ава]".

Цей баль пе[ре]вертав ціле життя корпусу догори ногами. Вже кілька128 тижнів наперед ішли приготовлення. Декорувавсь цілий поверх129 з національних барв драперіями, щитами, траспарентами, зброєю. Робились зі звязаних табурет картонові гроти, ставились фонтани, якісь ілюмінаційні млини, на стінах в золотих рамах висіли портрети колишніх директорів, підлоги натира[ли]сь воском, салі прикрашались в ріжних стилях, привозилось сила декораційних дерев, малювались програмки (а кілька десятків я зробив рисунків пером за ілюстраціями Самокиша), розсилались запрошення, а найголовніше — виписувався130 з Харькова з чоколядової фабрики чи не цілий вагон чоколядових цукорок.

128 Далі закреслено "день наперед".

129 Далі закреслено "прапоровими".

130 Переправлено з "виписувавсь".

Вже зраня того "тезоіменинного" дня оркестра грала "зорю", на коцах або й без них підкидувано в гору іменинників Миколаїв, в тім числі і виховників. Коли котрогось з них не любили, то131, ніби випадково, трохи й потовчено132 об підлогу. Кількох з найстаршої кляси діставали того дня [ранги] віц[е]унт[ер] оф[іцерів] на швє, в тім числі і я. В церкві торжественне Богослуження при повній ілюминації. Протодіякон реве "за здравіє" з ризиком надірвати свого баса133, офіцерські пані в струсових перах, а офіцери в повній параді. Найбільш кидалась в очі брилянтова звізда підполковника Байдака, що він дістав її чомусь від шаха перського.

131 Далі закреслено "через випад[ковість]".

132 Переправлено з "потовкли".

133 Далі закреслено "пані".

По церкві у великій салі всі пятьсоток кадет співають "Боже, царя [храни]", а потім кричать таке "Ура!", що на кілька мінут134 глохнуть. Далі парада. Попереду ідуть бувші кадети "однокашніки", що спеціяльно приїхали відвідати свою альма-матер. Кидалась в вічі з-помежи генералів чи полковників камергерські уніформи з великими ключами замісць шабель. Далі парадний обід під музику з диканським медом, а вечером — баль у білих рукавичках з двома оркестрами. Тут показував Ромашкевич під дугою з рож, що ще не забув танцювати мазурку, а решта на воскових паркетах вистукувала всі танці, що вже кілька років вчились від нашого вчителя — прищувато[го] кавказського балетмейстера. Квітник запрошених пань і полтавських панночок, про котрих кажуть, що нема кращих на цілій Україні, прикрашав золотими ґудзиками блискучі темні мундури.

134 Далі закреслено "по тому".

Бували й инші урочистости, — от як приїзд височезного Великого Князя Константна Константиновича, що був начальником усіх військових учбових закладів і мав колосальну память: пізнавав багатьох по призвищах зі своїх попередніх відвідин. Один з його синів, Ігор, номінально рахувався кадетом нашого корпусу135, але приїхав лише на іспити. Під час паради з цієї нагоди, що відбувалась на пляцу, була буря. Князь Ігорь, що ніс корпусний малинового кольору прапор, цілий виглядав — облитий кровю, бо прапор пустив від дощу фарбу. Це виглядало на злий омен. Правда, Ігор136 був забитий137 вже на початку війни [Бутович помиляється - на початку війни загинув князь Олег Костянтинович, а Ігор Костянтинович був вбитий більшовиками в 1918 р. - Т.Б.], але кілько згинуло і тих, що на них прапор фарби не пустив.

135 Далі закреслено "та".

136 Далі закреслено "він загинув" і дві літери.

137 Далі закреслено "під час".

Що до цілого стилю корпусного життя, то треба сказати, що від дійсного життя ми були досить відірвані, як то взагалі буває в закритих учбових заведеннях. Ми мали варитись в тім військово-патріотичнім соку, що був для нас приготований по програму кадетських корпусів. Крім особистого впливу виховників, оточення, традицій, була ще й бібліотека та читальна кімната138. Очевидно, крім клясиків, у бібліотеці було багато і патріотично-виховних історичних романів, як, приміром, графа Саліаса139, літератури чисто воєнної та виховної140 особлив[о] з141 життя англійських коледжів, описань з життя японських самураїв і т.д. Немало було літератури зі самовиховання та вироблення характеру: Фаррар, Смайлс і т.д.

138 Далі закреслено: "з відповідним добором газет".

139 Далі закреслено "чисто ви[ховної]".

140 Далі закреслено "особливо з анґлійськи[х]".

141 Далі закреслено "англійських]".

Очевидно, в читальній кімнаті були самі праві газети, як, приміром], "Новое Время" чи "Киевлянин", та чисто військові, як "Русскій Інвалід" зі знаними "Вторніками у генерала Бетріщева".

В старших клясах, особливо в семій, вже багато з нас зупинялося над проблемою будучности, остаточним вибором професії142, бо можна було залишити військову карєру, чи вибором спеціальности: піхота, кіннота, артілерія143, інженерія і т.д. Дехто починав утлублятись в чисто воєнну літературу, слідкуючи144 навіть за новинами у військовім ділі. Були й такі, що, чи зі здоровельних, чи инших причин рішили перейти в цивілі.

142 Далі закреслено "чи сп[еціальности]".

143 Далі закреслено "воєнно".

144 Переправлено зі "сліду[ючи]".

Вже починали нам давати задачі до145 писань на такі теми, як "О патріотізмє і народной гордості", "О дісціплінє" і т.п.

145 Далі закреслено "написання власних".

Річ ясна, що ходили ми і до театру, і на концерти, але ніколи — до українського театру і жадних українських книжок в наших бібліотеках не було.

Про Україну було в підручниках історії [Д.] Іловайського кілька сторінок дрібним шрифтом, звідки можна було довідатись, що був такий возсоєдінітель гетьман Богдан Хмельницький146, а наша оркестра уміла грати147 марш Б.Хмельн[ицького] на мотив "Гей, не дивуйте". Про якихось инших заслуж[ених] для Росії діячів, як Пушкар, чи Ніс — батуринський зрадник — ніхто й не чув.

146 Далі закреслено "що".

147 Далі закреслено "його".

Науки чисто військової було мало. Знали строєвий устав, знали звичайні строєві вправи, вправляли в стрілянні з карабінів Сколлера, ходили на "глазомірні" топоґрафічні вправи.

Очевидно, гімнастика і взагалі фізична справність мала своє значіння148. Слідкувалось теж, щоби були вищещені й витузовані, особливо ж, коли хто йшов на відпустку до міста.

148 Далі закреслено початок наступного речення: "Догляда[лось (?)]".

Попри корпусну церкву, як іти до "лазарету", себто шпиталю, ішов довгий коритар, на стінах котрого висіли табльо випускних кляс багатьох років, — жива історія корпусу. Часто в цім коритарі йшли вправи фехтофальні на фльоретах — "рапірах". Тут же висів149 олійний образ одного нашого знаменитого кадета — маляра Ярошенка, дуже популярного в Росії своїми образами, як "Всюду жізнь", "Узнік" і т.п., переважно з політично150-арестантською тематикою. Дехто з кадет, що мав здібности до мальовання151, зупинявся і над такою карєрою; в одній клясі всі стіни були позавішувані олійними образами власної продукції.

149 Далі закреслено "обр[аз]" (остання літера "р" не дописана).

150 Спочатку слово було написане "політичною",

151 Слово правлене (виглядає на "мальування").

Щоби підкрутити152 в нас дух російського патріотизму, возили нас в літі і на довші екскурсії до "матушкі" Москви. В 1912 році — ювилей Наполеоновської війни і Бородіна — поїхали і ми туди. Були і в Москві, і на Бородіно. По Бородінському полю лазили цілий день в страшну спеку по всім редутам, а потім пили чай в Бородінськім жіночім монастирі. Дехто побив тоді153 рекорди "русского чаєпітія", випивши двадцять і більше шклянок чаю. В Москві ж зупинились ми в Третім кадет[ськім] корпусі — бувшім палаці Катерини Другої, але чомусь мені врізалось в память з цілої поїздки зустріч там же з кадетами-кубанцями з Катеринодару, що, сівши154 по-козацькі колом на підлозі, заспівали нам гарних українських пісень. Від них155 навчився я пісні: "Повій, вітре, на Вкраїну".

152 Слово правлене: спочатку було написано "підкрути".

153 Переправлено з "туді".

154 Далі закреслено "ко[зацьким колом]".

155 "Від них" дописано над закресленим "Тут є".

Найбільше ж вражіння з наших екскурсій справила на мене наша подорож чи похід ротою до села Василівки Гоголя. Похід тривав щось тиждень. Ночували ми в своїх походних шатрах, часом самі варили їсти. Погода цілий час була чудесна, лиш під кінець тижня пішов дощ. Труби оркестри їхали возом. Вступаючи до якогось села, оркестра грала марш, труби блищали, ми задирали носи і вирівнювали рушниці156. Діти й собаки157 галасливо нас витали, а ми в куряві дороги пчихали, чекаючи, коли вже те село скінчиться. За селом знімали рюкзаки, лягали при дорозі, поклавши на рюкзаки ноги по-американські. Високі158 зелені лани жита обгортали нашу кольону і тільки159 щетина багнетів стирчала понад колоски, а жайворонки витали нас з неба.

156 У рукописі помилк. "рушнщі".

157 Далі закреслено "радісно на[с]".

158 Слово дописане над закресленим "Широкі".

159 Далі закреслено "багнети".

Сама Василівка, себто село, де був колишній маєток Гоголів, належало тепер нашому ротному командирові, полковникові Бикову, що був сестрінком Гоголя.

Відразу ж у Василівці відчувався Гоголь і в тих домиках з ґалерейками, і в тім зарослім парку зі ставом, де хотілось побачити Афанасія Івановича на прогульці, і в тих лопухах, що160 заросли пустир, що йшов під гору, і в тім селі, що було типово старосвітсько-українським селом, і в тій українській ночі, що так щедро світила своїми зорями над нашими шатрами, що ми порозбивали на подвірю. У неділю наш хор співав у церкві і я придивлявся до дяка, чи й він не є з тих Гоголівських дяків, що росповідали повісти з-під Диканьки. Вертаючи пішки до Полтави, ми вже склали на вози наші рушниці і прямували скороченими дорогами, або й просто межами помежи жита. Топтали ті околиці, де колись і шведи топтались, де колись і Мазепа з запорожцями проїздив і думав свої думи про будуче161 України. Ми ж були напередодні закінчення науки в корпусі, вже по іспитах. По вакаціях мали їхати до Військових шкіл, щоби запрягтись до військової лямки — вчитись на офіцерів, опору трону. Не було вже на Україні ні гетьмана, ні Запоріжжя162. Правда, не було вже і Кодака та Камінного163 Затону, і самарських городків164, бо й потреби в них не було. Вчорашні "шаткіє черкаси" — були вже, здавалось, раз "навєкі" возєднані. Про минуле нагадували хіба лише старі старшинські призвища багатьох з колишніх полтавських кадет165: Міклашевські, Значко-Яворські, Горленки, Старицькі, Максимовичі166, Гамалії та инші. Малороси ж, вчорашні "черкаси", як каже Бєлінскій, "слівшісь навєкі с єдінокровной167 Россією, отворілі себе двері к цівілізації, просвєщенію, іскусству168 і наукє169..," Та помимо того злиття "навєкі", все ще треба тих черкасів катувати, возєднувати і просвіщати, щоби, як казала170 німкеня Катерина, — "не мали превратного мнєнія", що є иншою нацією, відрубною від171 московської.

160 Далі закреслено "покр[или]" (остання літера "р" не дописана).

161 Переправлено з "будучне".

162 Далі закреслено "ні Кодака, ні".

163 Спочатку слово було написане з малої літери.

1Ь4 Далі закреслено "з московськи чи польськ[им гарнізонами (?)]".

165 "з колишніх полтавських кадет" дописано над закресленим "із нас".

166 Далі закреслено "та инші".

167 Далі закреслено "ей".

168 Переправлено з "іскусства".

169 У рукописі помилк. "і наукі".

170 Далі виправлено "Катер[ина]".

171 Далі закреслено "москалів".

Архів Тетяни Бутович,
арк. 1 -24 (оригінал, учнівський зошит).

Ссылки на эту страницу


1 Бутович, Николай Григорьевич
[Бутович, Микола Григорович] (1895-1961), художник, воспитанник ППКК (1913)
2 Бутович, Николай Григорьевич
[Бутович Микола Григорович] - пункт меню
3 ППКК - воспоминания питомцев и преподавателей
[ППКК - спогади вихованців і викладачів] - пункт меню
4 Указатель книг и статей по названиям
[Покажчик за назвами] - пункт меню

Если Вы хотите поддержать сайт

Карта ПриватБанка:
5168 7556 1759 9598

WebMoney:

UAH

U424759725951

RUB

R595618315667

USD

Z159829102497

EUR

E256443352919