Охрана культовых памятников Полтавщины (1917-1941 гг)

Охорона культових пам’яток Полтавщини (1917-1941 рр.)

УДК 719(477.53)

Олексій НЕСТУЛЯ,
доктор історичних наук, професор, ректор
Полтавського університету споживчої кооперації;

Культові пам'ятки Полтавщини стали об’єктом зацікавленості громадськості, наукових товариств та окремих колекціонерів вже в другій половині ХIX ст. Проблеми їх збереження та охорони неодноразово підіймались на сторінках "Полтавських єпархіальних відомостей", "Киевской старины". Чільне місце вони зайняли в роботі Полтавської губернської ученої архівної комісії [1], а особливо – історико-археологічного комітету та Єпархіального древлесховища при ньому, заснованих у жовтні 1906 р. зусиллями науковців, церковних та культурних діячів краю [2]. Від дня свого заснування до них постійно звертався Музей Полтавського губернського земства. На початку ХХ ст. він мав чудову збірку церковних старожитностей, у формуванні якої взяли безпосередню участь як відомі колекціонери, так і пересічні громадяни [3] .

За доби Центральної Ради, яка постала в Києві в березні 1917 р. в перші дні після повалення російського самодержавства, пам’яткоохоронці прагнули підійти до вирішення завдань збереження історико-культурної спадщини системно та комплексно. З цією метою восени 1917 р. в структурі Секретарства (з січня 1918 р. – Міністерства) народної освіти був утворений відділ охорони пам’яток, який очолив відомий український учений М.Біляшівський . Серед інших груп пам’яток відділ мав здійснювати догляд і за церковними старожитностями [4].

Влітку 1917 р. виконавчий комітет громадських організацій Полтавщини доручив виконання відповідних функцій в межах губернії завідувачеві археологічним відділом Музею Полтавського губернського земства В.Щербаківському [5].

Культові пам’ятки краю знаходились у полі постійної уваги і з боку членів комітету охорони пам’яток старовини і мистецтва на Полтавщині. Комітет виник у червні 1917 р. і об’єднав таких відомих науковців, культурних та громадських діячів губернії, як В.Липинський, К.Мощенко, Л.Падалка, В.Щепотьєв, В.Щербаківський. До його складу увійшов також представник місцевого духовенства української національної орієнтації протоієрей Ф.Булдовський [6].

З осені 1917 р. саме відділ охорони пам’яток Секретарства народної освіти та місцеві пам’яткоохоронні інституції почали відігравати провідну роль у вирішенні проблем збереження церковної старовини. Зокрема, в вересні 1917 р. М.Біляшівський особисто опікувався долею старовинної церкви в с.Антонівка, яку сільський комітет Ново-Тарновщини Прилуцького повіту намагався перенести до свого села [7]. В жовтні 1917 р. М.Біляшівський звернувся до членів Гадяцького товариства "Просвіта" з проханням з’ясувати долю старовинного іконостасу в с.Веприк та, в разі необхідності, взяти його під охорону [8].

Зрозуміло, що увагу пам’яткоохоронців привертали, перш за все, пам’ятки, яким загрожувала найбільша небезпека. Так, влітку 1918 р. вони доклали немало зусиль, щоб зберегти Покровську церкву у Полтаві. Збудована 1754 р. коштом останнього кошового отамана Запорозької Січі П.Калнишевського у Ромнах, в 1908 р. вона була перенесена у Полтаву. З того часу за нею доглядала релігійна община. Однак, з 1917 р. єпархіальна влада влаштувала в ній склад, проігнорувавши застереження комітету охорони пам’яток старовини і мистецтва на Полтавщині. В зв’язку з цим в липні 1918 р. голова комітету К.Мощенко та секретар В.Щепотьєв змушені були звернутися за допомогою до відділу охорони пам’яток, який на той час діяв у складі Головного управління мистецтв та національної культури Української держави П.Скоропадського. Після його оперативного втручання єпископ Полтавський і Переяславський Феофан дав розпорядження відремонтувати храм "в межах необхідного, щоб лише уберегти церкву від спустошення" [9].

Влітку 1918 р. пам’яткоохоронцям вдалося уберегти від цілковитого знищення іконостас церкви Олександра Невського на хуторі Полив’яний, застерегти порушення першозданного вигляду іконостасів собору в Миргороді, Спасо-Преображенської церкви в с. Великі Сорочинці [10].

Тоді ж співробітник відділу охорони пам’яток, талановитий український художник К.Трохименко, оглянувши разом з о.Сластьоном Спасо-Преображенську церкву, запропонував провести її комплексне дослідження. Його пропозиція отримала підтримку з боку М.Біляшівського, який включив дослідження збудованої гетьманом України Данилом Апостолом церкви до плану першочергових пам’яткоохоронних заходів, профінансованих гетьманським урядом.

На початку серпня 1918 р. М.Біляшівський звернувся з проханням "докладно обслідувати як саму церкву і  всі пам’ятники її, так і склеп, де поховані гетьман Данило Апостол з родиною, обміряти та описати церкву, іконостас, малювання, зробити гарні фотографії з усього, а з найбільш цікавого копії в фарбах" до молодого харківського мистецтвознавця С.Таранушенка, вихованця Ф.Шміта. На жаль, виїхати відразу до Великих Сорочинець, як цього просив М.Біляшівський, той не зміг – завершував роботу над рукописом історії мистецтва Слобожанщини. Однак, у листі до відділу поділився своїми міркуваннями з методики і практики вивчення пам’яток культової архітектури. Отож, вони стали в нагоді Б.Милорадовичу, якому в вресні 1918 р. відділ доручив провести дослідження Спасо-Преображенської церкви [11].

Встановлення на початку 1919 р. на території Полтавщини радянської влади з її відверто богоборчою політикою значно ускладнило роботу пам’яткоохоронців по збереженню церковних старожитностей. Однак, їх взяв під свою опіку Всеукраїнський комітет охорони пам’яток мистецтва і старовини (до березня 1919 р. діяв у Харкові, а згодом – у Києві) [12].

Не залишився осторонь проблеми збереження церковних старожитностей також Полтавський губернський комітет охорони пам’яток мистецтва й старовини (губкопмис). Вони постійно знаходилися в полі зору його співробітників архітекторів Г.Демочка та М.Семікіна, мистецтвознавців К.Мощенка та В.Щербаківського, які проводили планомірне обстеження церковного та монастирського майна, виявляючи і беручи на облік губкопмису культові та інші речі історико-мистецького значення [13]. Вже в 1919 р. цікаве дослідження про пам’ятки культової архітектури Полтавщини видрукував М.Рудинський [14]. Влітку 1919 р. обстеження ряду церков Пирятина і навколишніх сіл здійснив В.Щербаківський. Причому найбільш цінні раритети, виявлені в храмах ("Євангелія", "Біблії", ризи, хрести та ін.) учений описав в "Записках Полтавського наукового товариства дослідження та охорони пам’яток" [15].

Відповідна робота набула більшого розмаху після закінчення громадянської війни. Аби залучити до неї широкий пам’яткоохоронний актив, М.Семікін на початку 1922 р. розробив "Програму для самостійного збирання відомостей про пам’ятки дерев’яного церковного будівництва і предметів церковної старовини". В ній наводився досить детальний перелік тих даних про виявлені культові пам’ятки, які пам’яткоохоронці-аматори мали надсилати до Полтавського губкопмису [16].

Немало зусиль до реєстрації культових пам’яток краю доклали співробітники Центрального пролетарського музею Полтавщини (ЦПМП). Так, в серпні 1921 р. їх не обійшли увагою учасники організованої музеєм комплексної історико-етнографічної експедиції до с.Яреськи на Миргородщині [17]. Особливо ж вагомими були результати подорожі завідувача археологічним відділом музею М.Рудинського до Кобеляцького та Кременчуцького повітів у вересні-жовтні 1922 р. Пройшовши пішки понад 200 верст, він оглянув 31 церкву на маршруті подорожі. Вчений пропонував взяти під охорону Миколаївську (1784 р.), Успенську (1768 р.), Михайлівську (1782 р.) церкви в м.Нові Санжари, Успенську в м.Кобеляки, старовинні церкви в с.Комарівка, с.Городище та ін. Окрім того, привертав увагу до старовинних іконостасів, ікон, килимів, пам’яток різьблення, які зберігалися в оглянутих ним церквах [18].

Заходи по організації реєстрації культових пам’яток, вжиті Полтавським губкопмисом, дали досить суттєві результати. Вже на початок 1923 р. в пам’яткоохоронних організаціях губернії було взято на облік до 250 церков, які за розробленими методиками мали ознаки історико-культурних пам’яток [19].

У відповідності до розробленої за погодженням з народними комісаріатами внутрішніх справ та освіти інструкції Наркомюсту УСРР від 10 листопада 1920 р. "Про порядок застосування законоположень про відокремлення церкви від держави і школи від церкви", церковне майно, взяте на облік пам’яткоохоронними органами, мало передаватись релігійним общинам на визначених ними умовах [20].

Керуючись положеннями інструкції, на початку березня 1923 р. М.Рудинський, який на той час очолив Центральний пролетарський музей Полтавщини, надіслав до комісії по ліквідації майна релігійних установ при губвиконкомі список найбільш визначних пам’яток культової архітектури Полтави (Хресто-Воздвиженський монастир, Покровська, Вознесенська, Спаська, Стрітенська, Миколаївська церкви, Успенський собор) та просив "повідомити відповідні релігійні общини про те, що всякий ремонт їх (особливо зокола) без повідомлення музею і відповідної його санкції, недопустимий" [21].

Тоді ж, в березні 1923 р. подібного листа М.Рудинський направив до виконкому Лубенського повіту, на території якого як пам’ятки були зареєстровані Мгарський Спасо-Преображенський монастир та Вознесенська і Троїцька церкви у Снітині. На його підставі повітвиконком зобов’язав голів Лубенського і Снітинського волосних комітетів слідкувати за тим, аби релігійні громади названих храмів не проводили ремонту і перебудов без дозволу Центрального пролетарського музею Полтавщини [22].

На жаль, в більшості випадків місцеві органи влади передавали церковне майно релігійним общинам без будь-яких пам’яткоохоронних застережень. "Після укладання договорів з групами віруючих на передачу владою майна і будівель для богослужіння, - констатував, наприклад, в середині березня 1923 р. відділ управління Полтавського окрвиконкому, - описи майна не посилались у відділ народної освіти, багато пам’яток старовини і мистецтва  а також предмети релігійного культу, які мають історико-художнє значення не взяті на облік і в наслідок цього не охоронялись і не охороняються у відповідності до встановленого порядку" [23].

Державні органи залишались байдужими до клопотань пам’яткоохоронців про допомогу в ремонті пам’яток культової архітектури. Це переконливо засвідчила відповідь наркома освіти України В.Затонського на прохання Центрального пролетарського музею Полтавщини та Археологічного комітету ВУАН виділити кошти на ремонт Покровської церкви в Полтаві, проти передачі якої під догляд віруючих категорично виступила розташована поруч губпартшкола. "Життя висуває перед нами багато завдань, - писав В.Затонський 9 березня 1923 р., - ще більш важливих і невідкладних, ніж врятування пам’ятників старовини" [24].

В зв’язку з цим не викликає здивування рішення президії Управління професійної освіти НКО УСРР від 10 березня 1923 р., яка "не надаючи особливого значення охороні цінностей Покровської церкви", передала клопотання памя’ткоохоронців на висновок місцевого губвиконкому [25]. Той же, відступивши під тиском губпартшколи, коштів на ремонт пам’ятки так і не знайшов. В результаті, зазначалось у звіті ЦПМП за 1923 р., виняткової ваги пам’ятка культової архітектури була поставлена під загрозу загибелі [26].

На початку 20-х років ще більша загроза нависла над культовими пам’ятками в хатніх церквах та монастирях, які масово зачинялися в той час. Щоправда, пам’яткоохоронцям в ряді випадків вдалося стати на перешкоді їх знищення. Так, в 1922 р. губліквідком передав до ЦПМП двадцять п’ять церковних стародруків , серед них Острозьку "Євангелія", один рукописний ірмологіон, оздоблений високохудожніми заставками, дві мітри та ін. з Хрестовоздвиженського монастиря [27]. 220 речей історико-мистецького значення музей відібрав з майна ліквідованого Великобудищанського жіночого монастиря [28]. До музею поступили також речі церковного вжитку з хатніх церков першої чоловічої гімназії, архієрейської, інституту народної освіти, духовної семінарії, єпархіальної школи, закладів охорони здоров’я [29]. Однак, в більшості випадків ліквідація монастирів та хатніх церков пройшла без участі пам’яткоохоронців.

При чому не було ніяких гарантій щодо збереження навіть переданих у їх відання пам’яток з зачинених храмів. Так, на початку 1923 р. Полтавський губліквідком прийняв рішення зачинити церкву при архієрейському будинку в Полтаві. Губпартшкола, яка зайняла будинок архієрея, планувала використати церкву під клуб. Єдине, що вдалося досягти пам’яткоохоронцям – згоди губпартшколи передати їй внутрішнє убранство церкви. Однак, до того часу, доки музей знайшов кошти, щоб перевезти культові пам’ятки, значна частина їх і, в тому числі,  сім великих створок від унікального іконостасу, була використана губпартшколою для опалення приміщення [30].

Особливим драматизмом для долі церковної старовини Полтавщини була позначена проведена в 1922 р. радянською державою кампанія по вилученню церковних цінностей. Наприклад, переповнений болем і відчаєм лист прийшов влітку 1922 р. до Археологічного комітету при ВУАН від невідомого кореспондента з Великих Сорочинець Миргородського повіту. В ньому повідомлялося про руйнування комісією по вилученню церковних цінностей родинного склепу Апостолів у Спасо-Преображенській церкві: його було відчинено, попсовано домовини з прахом гетьмана та інших небіжчиків. "Сумно було виходити з цього царства мерців, - закінчувався лист, - де живі люди так хижацьки все поруйнували" [31].

У відповідь президія Археологічного комітету звернулася до ВУАН та Полтавського губвідділу освіти з проханням терміново розслідувати цю справу та відрядила до Великих Сорочинець своїх уповноважених Ф.Красицького та А.Середу для здійснення відповідних пам’яткоохоронних заходів [32].

Лише після цього пам’яткоохоронцям губернії вдалося домогтися права брати участь в роботі комісій, що проводили вилучення церковних цінностей. Значну роботу по експертизі речей культу, вилучених з ризниць храмів губернії, провели співробітники ЦПМП М.Рудинський, К.Мощенко, О.Тахтай. В результаті до музею поступило до 20 пудів срібних художніх виробів: зразки ювелірного мистецтва XVII-XVIII ст. України, Росії, Франції, Німеччини, Польщі та інших країн [33].

Стати на перешкоді масового нищення пам’яток пам’яткоохоронці, на жаль, не змогли. Немало пам’яток загинуло в перші місяці роботи комісії по вилученню церковних цінностей. Цінності з храмів Кременчуцького, Золотоношського, Хорольського повітів без належної експертизи були відправлені безпосередньо до сховищ Наркомфіну України у Харкові. "Треба гадати, - зазначалось у звіті ЦПМП за 1922 р., - велика кількість прекрасних речей загинула для науки" [34].

Таким чином, незважаючи на певні здобутки пам’яткоохоронців, на початку 20-х років досягти суттєвого поліпшення стану збереження культових пам’яток вони не змогли.

Певні сподівання на поліпшення стану охорони церковної старовини у пам’яткоохоронців з’явилися в зв’язку з рішеннями XII з’їзду РКП(б), який відбувся 17-25 квітня 1923 р., про необхідність здійснення в національних республіках так званої політики "коренізації". В Україні вона дістала назву "українізації" і була деталізована в ряді документів КП(б)У, ВУЦВК та Раднаркому УСРР, якими передбачались заходи по розвитку української культури. Як зазначає В.Тригубенко, вона "зачепила і таку сферу, як збереження та охорона національних святинь" [35].

Зокрема, в 1923 р. при губернських музеях була введена посада інспекторів охорони позамузейних пам’яток (на Полтавщині її обіймав М.Рудинський) [36]. В 1924 р. Археологічний комітет при ВУАН набув статусу Всеукраїнського (ВУАК) і прибрав на себе функції вищого наукового контролю за пам’ятками [37]. В 1926 р. при НКО УСРР було утворено головну, а в Дніпропетровську, Києві, Одесі та Харкові – крайові інспектури охорони пам’яток. Відтак, Харківська інспектура, яку очолив С.Таранушенко, мала контролювати стан пам’яток Полтавської і Лубенської, а Дніпропетровська (П.Козар) – Кременчуцької округ Полтавщини[38]. Нарешті, 16 червня 1926 р. ВУЦВК і РНК УСРР затвердили "Положення про пам’ятки природи й культури", яке стало правовою основою діяльності пам’яткоохоронців [39].

Необхідно відмітити також лібералізацію в середині 20-х років партійно-державної політики по відношенню до релігії та церкви. Відповідні рішення XII з’їзду РКП(б) [40], ЦК КП(б)У [41] дещо охолодили запал місцевих "войовничих атеїстів". В області релігійної пропаганди, - констатував О.С.Бубнов у своєму звіті за поїздку на Україну 29 листопада – 19 грудня 1923 р., - необхідно відзначити, що ті "захоплення", які мали місце на Україні в кінці минулого і на початку нинішнього року вже віджили себе" [42].

Симптоматично, що вже через два тижні після XII  з’їзду РКП(б) завідуюча відділом музеїв Наркомату освіти РСФРР Н.І.Троцька надіслала до ЦПМП орієнтовний список найбільш визначних пам’яток Полтавщини, які необхідно було взяти під охорону держави. Серед них – Успенський собор, Спаська, Стрітенська, Вознесенська церкви, Хрестовоздвиженський монастир у Полтаві, Великобудищанський та Мгарський Спасо-Преображенський монастирі. Н.І.Троцька просила співробітників музею повідомити, в якому стані знаходилися ці та інші пам’ятки губернії. Особливо ж її цікавило "які ще монастирі і церкви в губернії підлягають охороні як художньо-історичні пам’ятки" [43]. Отже, реєстрація культових пам’яток визначалась як першочергове завдання подвижників збереження історико-культурної спадщини.

Влітку 1923 р. Управління політичної освіти (Укрголовполітосвіта) НКО УСРР його виконання доручила місцевим  музеям [44]. Тоді ж з її ініціативи НКВС України зобов’язав відділи по ліквідації майна релігійних установ (ліквідкоми) при місцевих виконкомах разом з пам’яткоохоронцями терміново зареєструвати "предмети пам’яток культу історико-художнього значення" [45]. Однак, як зазначав у листі від 29 листопада 1923 р. до Укрголовполітосвіти М.Рудинський, запропонована для обліку пам’яток анкета "може бути заповненою лише справжнім фахівцем, і звичайно, лише в тому разі, коли фахівець бачив пам’ятку на власні очі, або має перед собою всі потрібні матеріали… Отже, - продовжував він, - виконати доручення відразу неможливо… Відсутність коштів і зв’язана з нею неналагодженість зносин із музеями периферії стає перешкодою до справжнього обліку позамузейних пам’яток" [46].

Відтак, Полтавський музей надіслав до Укрголовполітосвіти лише попередній список архітектурних пам’яток краю. До нього були включені пам’ятки, раніше обстежені і зареєстровані співробітниками музею, інших музеїв Полтавщини. Усього "Список пам’яток архітектури в сучасних межах Полтавщини, взятих під охорону ЦПМП" включав 72 об’єкти. Серед них – 54 пам’ятки культової архітектури [47]. Виявлені раніше за літературними джерелами та з допомогою краєзнавців, але не обстежені фахівцями, культові пам’ятки до "Списку" не увійшли.

В зв’язку з цим відповідна робота продовжувалась і надалі. Щоб стимулювати облік пам’яток, Укрголовполітосвіта та  відділ культів НКВС вирішили залучити пам’яткоохоронців до кампанії по перевірці культового майна, що в 1925-1926 рр. проводилась в республіці. Вони мали взяти на облік як пам’ятки культової архітектури, так і історико-мистецькі предмети культу, що зберігалися в молитовних будинках [48]. Для цього Укрголовполітосвіта навіть перерахувала Полтавському державному краєзнавчому музею (колишньому ЦПМП) 300 крб. [49]. Отож музей провів реєстрацію культових пам’яток не лише в Полтавській та Кременчуцькій, а ще в Прилуцькій округах [50].

На основі літературних джерел, даних музеїв та краєзнавців Харківська крайова інспектура уклала списки пам’яток всеукраїнського значення. В 1927 р. вони були затверджені Наркоматом освіти УСРР і направлені до відповідних окрвиконкомів [51].

Проведена НКО УСРР реєстрація найбільш визначних пам’яток краю мала надзвичайно важливе значення, оскільки показала багатство його історико-культурних надбань, зокрема, пам’яток культової архітектури та стимулювала діяльність  пам’яткоохоронних органів і громадських організацій, музеїв, наукових установ по їх систематичному виявленню і дослідженню. В результаті вже на кінець 1927 р. Харківська інспектура взяла на облік в Лубенській окрузі 19, Полтавській 41, Роменській, до якої входила частина повітів Полтавщини, - 29, пам’яток архітектури, переважно культової [52]. Незабаром С.Таранушенко констатував, що практично всі пам’ятки культової архітектури Полтавської, Лубенської, Роменської округ були "доволі ретельно досліджені місцевими краєзнавчими організаціями й музеями" й взяті на облік[53]. Під керівництвом Дніпропетровської інспектури відповідна робота проводилась і в Кременчуцькій окрузі [54].

Вона мала прикладне пам’яткоохоронне значення, оскільки саме на основі даних реєстрації відповідними органами розроблялись конкретні заходи по забезпеченню збереження пам’яток. Зокрема, в листопаді 1923 р. ЦПМП повідомив Укрголовполітосвіту, що список зареєстрованих ним пам’яток був переданий до відділу управління губвиконкому та окрвиконкомів "з повідомленням про те, що ті пам’ятки взято під охорону й жодні зміни в їх архітектурі не дозволяються" [55]. Надіслані музеєм дані лягли в основу відповідних розпоряджень окрвиконкомів. Наприклад, 26 листопада 1923 р. Роменський окрвиконком зобов’язав Гадяцький районний виконавчий комітет взяти підписки у релігійних громад Успенського собору та Покровської церкви в м.Гадяч, Троїцької церкви в с.Максимівка, Успенської церкви в с.Лютеньки "про те, що церкви, які знаходяться в їх користуванні, мають історичне значення і лічаться під особливою охороною Полтавського пролетарського музею, а тому релігійні громади не можуть робити в них ніякого ремонту без дозволу останнього і відому губліквідкому"[56]. Відтак, вже 1 грудня 1923 р. Гадяцький райвиконком запропонував представникам релігійних громад з’явитися для оформлення відповідних документів.

Подібна практика застосовувалась і в майбутньому. Наприклад, в червні 1924 р. Полтавський губліквідком за погодженням з губполітосвітою дозволив ремонт Успенського кафедрального собору за умови збереження його "архітектурних деталей" [57]. В 1925 р. ВУАК визначив умови користування релігійною громадою Покровською церквою у Кременчуці, яка була занесена до списку пам’яток культової архітектури і т. ін. [58].

Конкретні охоронні заходи вказувалися і в надісланих до окрвиконкомів списках пам’яток всеукраїнського значення, взятих на облік Комісаріатом освіти УСРР.

Регулярно перевіряли стан збереження пам’яток крайові інспектори. Так, вже в 1927 р. П.Козар здійснив перевірку умов охорони майже всіх пам’яток, взятих на облік в межах Дніпропетровської інспектури. С.Таранушенко обстежив культові пам’ятки Полтави, Миргорода, Лубен, Зінькова та навколишніх сіл. За станом збереження культових пам’яток, які перебували в користуванні релігійних громад, доглядали також кореспонденти (добровільні помічники) музеїв, крайових інспектур, ВУАКу, члени краєзнавчих та наукових товариств. Вдавалися пам’яткоохоронці і до відповідної допомоги місцевих органів влади. Так, Харківська крайова інспектура в 1927 р. з метою перевірки зареєстрованих нею пам’яток направила спеціальну анкету до сільських рад, райвиконкомів, відділів упорядкування міст та відділів місцевого господарства, виконкомів. В результаті на початок 1928 р. вона мала дані про стан охорони восьмидесяти відсотків пам’яток, що перебували в неї на обліку. Загалом, особливого занепокоєння він не викликав. На обумовлених пам’яткоохоронцями умовах переважна більшість об’єктів культової архітектури перебувала під належним доглядом релігійних общин [59].

Не випадково пам’яткоохоронці прагнули зберегти за релігійними громадами не лише приходські, а й монастирські храми. Їх доля нерідко вирішувалась органами влади в контексті курсу на ліквідацію монастирів. Часто-густо приводом для припинення релігійного життя в монастирях ставали надумані порушення віруючими умов договору оренди на монастирське майно. Саме так у 1925 р. , наприклад, президія Лубенського окрвиконкому мотивувала своє рішення про вилучення Преображенського собору Мгарського монастиря з користування віруючих і передачу його у розпорядження окрземвідділу, а згодом – соцзабезу. Однак, без перебудови собору, дозволу на яку, зрозуміло, органи охорони пам’яток не давали, ні окрземвідділ, ні окрсоцзабез пристосувати його до своїх потреб так і не змогли. Кошти на ремонт собору та інших культових споруд монастиря ними також не виділялись. В зв’язку з цим в травні 1927 р. Лубенський окрвиконком за наполяганням С.Таранушенка звернувся до НКВС УСРР з проханням передати собор в користування релігійній громаді з тим, щоб вона привела його в належний стан. В червні 1927 р. прохання було задоволено, а вже в серпні цього року окрвиконком повідомив НКВС УСРР, що релігійною громадою закінчується ремонт дзвіниці монастиря, а до кінця року планується повністю відремонтувати всі його культові споруди [60].

В середині 20-х років були врегульовані також питання охорони культових предметів художньо-історичного значення. Особливе значення в цьому плані мала проведена в 1925-1926 рр. кампанія по перевірці культового майна. Як зазначалось в листі Полтавського державного музею до НКО УСРР від 24 вересня 1927 р., "цю кампанію Музеєм було організовано так: в деяких районах і зокрема в Полтаві, представники Музея брали участь в комісіях, що їх було складено Адмінвідділом ОВК. В процесі роботи цих комісій представники Музея переводили реєстрацію речей, а пізніше їх вилучали. В деяких же районах представники Музея, за згодою Адмінвідділа ОВК, просто об’їздили молитовні будинки і в присутності представників Сільрад переводили реєстрацію речей історико-мистецького значення".

Частина зареєстрованих таким чином пам’яток залишилась під наглядом віруючих. Найбільш цінні ж "речі було частково звезено до Музею самими релігійними громадами, частково ж забрані самим Музеєм". Його фонди, в результаті, поповнилися на 1000 експонатів: килимами, рушниками, стародруками й рукописними книгами, іконами, старовинними картинами, пам’ятками різблення тощо [61].

Безумовно, і в середині 20-х років стан охорони культових пам’яток був далеко не ідеальним. Траплялись випадки їх недоцільного використання чи навіть загибелі. На їх долі позначались фактори ідеологічного характеру. Мізерною була фінансова участь держави у підтриманні культових пам’яток. Водночас, основні тенденції на ниві їх охорони полягали в цей час у розширенні практики участі пам’яткоохоронців у вирішенні проблем збереження як пам’яток культової архітектури, так і історико-мистецьких предметів релігійного культу.

Стан охорони культових пам’яток почав різко погіршуватися з кінця 20-х років в зв’язку з проголошеним тоді правлячою більшовицькою партією курсом "войовничого атеїзму". Його провідники не задумувались над тим, що руйнуючи осередки релігійного життя, вони нерідко знищують безцінні зразки української культури. Так, вже на початку 1929 р. до Харківської крайової інспектури охорони пам’яток культури тривожні повідомлення надходили з Зінькова, де загроза руйнування нависла над Преображенським собором [62]. Котелевський райвиконком влітку 1929 р. підіймав через НКВС УСРР та ВУЦВК питання про знесення Мироносицької церкви. На його думку, достатніми підставами для цього був похилий вік церкви та те, що нею вже тривалий час ніхто не користувався [63]. Перелік подібних фактів можна значно продовжити.

Прагнучи не допустити трагічних для пам’яток наслідків, пам’яткоохоронці намагалися, принаймні, передати їх для використання тими установами, які могли забезпечити їх збереження. В цілому ряді випадків їм це вдалося. Так, Полтавський окрвиконком в травні 1929 р., обґрунтовуючи в листі до НКВС УСРР необхідність закриття Хрестовоздвиженського собору, погодився з пропозиціями пам’яткоохоронців використати його для потреб музейного будівництва [64]. 10 червня 1929 р. секретаріат ВУЦВК взяв до уваги пропозиції пам’яткоохоронців і ухвалив передати під їх догляд Сампсоніївську церкву поблизу Полтави. В зв’язку з цим НКО УСРР доручив здійснювати його Полтавському державному музею [65].

Восени 1929 р. Полтавський окрвиконком розпочав підготовку до закриття Покровської церкви у Полтаві. Якихось конкретних планів її використання у виконкому не було – очевидно, там вважали достатнім приводом до вилучення  у релігійної громади визначної пам’ятки архітектури XVIII ст. те, що вона знаходилась на території військового госпіталю. Розуміючи, що залишена напризволяще пам’ятка може загинути, директор Полтавського державного музею І.Іофе та його заступник Я.Риженко 26 жовтня 1929 р. звернулися до адмінвідділу Полтавського окрвиконкому з листом, в якому просили, "зважаючи на виняткову вагу цієї церкви, як архітектурно-мистецької пам’ятки українського стилю XVIII віку… передати її у безпосереднє відання крайової комісії охорони пам’яток культури, що її органом на Полтавщині є Державний музей".

Врешті-решт, президія Полтавського окрвиконкому  13 січня 1930 р. ухвалила передати Покровську церкву під догляд музею для використання під експозиції "Красного музею охорони пам’яток культури". З таким рішенням в кінці січня 1930 р. погодились і в відділі культів НКВС України [66].

У 1930 р. Лохвицький райвиконком ухвалив передати під місцевий музей собор Різдва Богородиці у Лохвиці [67]. Тоді ж у листі до Лубенського райвиконкому Харківська крайова інспектура рекомендувала передати  у відання місцевого музею Мгарський Спасо-Преображенський монастир з тим, щоб у майбутньому оголосити його пам’яткою республіканського значення та використати під культосвітні установи [68]. Оскільки монастир функціонував, райвиконком вирішив скористатися з цієї пропозиції, щоб закрити обитель. Однак, як видно з листа райвиконкому до ВУЦВК від 13 травня 1931 р., від рекомендацій пам’яткоохоронців не відмовлявся. Дотримання їх вимагав від райвиконкому і НКО УСРР [69]. Перелік подібних фактів можна було б продовжити.

За кожним з них подвижництво пам’яткоохоронців, які докладали всіх можливих зусиль, щоб зберегти у першозданному вигляді визначні пам’ятки культової архітектури. В цьому, зокрема, переконують події, пов’язані з передачею та пристосуванням під музей Успенського кафедрального собору у Кременчуці. Ще влітку 1929 р. голова ВУЦВК Г.Петровський, перебуваючи на Кременчуччині, погодився на пристосування хоральної синагоги та Успенського собору під культосвітні заклади. Вже 16 червня 1929 р. секретаріат ВУЦВК дав розпорядження НКВС України оформити належним чином відповідні документи на вилучення обох храмів у віруючих. Зрозуміло його виконували місцеві органи влади, які запланували пристосувати собор під фізкультурний зал.

Таке рішення викликало справедливе незадоволення з боку віруючих. Їх представники з десяти навколишніх сіл звернулися з відповідним протестом до "всеросійського старости" М.І.Калініна [70]. Опротестували його й пам’яткоохоронні органи НКО УСРР, які настійно рекомендували використати приміщення собору для розміщення експозицій місцевого музею. Зрештою, Кременчуцька міськрада погодилася з позицією пам’яткоохоронців.

В серпні 1930 р. інспектор Дніпропетровської інспектури охорони пам’яток П.Козар направив до Кременчуцької міськради умови пристосування собору під музей. На жаль, вже в вересні 1930 р. він змушений був констатувати, що перебудова собору розпочалась всупереч його пам’яткоохоронних застережень. 23 вересня 1930 р. в листі до НКО УСРР Український комітет охорони пам’яток культури (УКОПК) опротестував "псування значної архітектурно-мистецької пам’ятки тим більшої ваги, що невеличкому містечку Кременчукові пощастило володіти цінним пам’ятником культури". Наступного дня НКО УСРР звернувся з відповідним протестом до ВУЦВК, а 25 вересня – до Генерального прокурора України. Лише після їх втручання вдалося припинити перебудову кафедрального собору [71].

З роками до порад пам’яткоохоронців прислухалися все менше. Так, вже в 1933 р. для зберігання зерна був пристосований Успенський собор в Пирятині. Подібним чином планувалось використати й Успенський кафедральний собор у Полтаві. Віруючі отримали його в 1929 р. як компенсацію за вилучені у них Миколаївську , Воскресенську, Стрітенську, Спаську, Хрестовоздвиженську, Архієрейську церкви. З того часу вони виконали досить значний ремонт храму – пофарбували дах і бані, оштукатурили фасади собору, провели електричне освітлення, промили настінний живопис, поновили іконостас. Та всі їх зусилля 31 серпня 1933 р. перекреслили уповноважені Полтавської міськради, які визнали собор "придатним під зсипку зерна" [72]. Тут же, в Полтаві, як склад військовим госпіталем використовувалась й унікальна пам’ятка культової архітектури Покровська церква, раніше передана під музей охорони пам’яток [73]. Результат у всіх випадках був один – поступове руйнування пам’яток.

Пам’ятки приходили в занепад і в тому разі, коли ними ніхто не користувався. Адже, якщо общини віруючих проводили хоча б побіжний їх ремонт, то після вилучення храмів у релігійних громад ніяких коштів на підтримку пам’яток держава не виділяла, очевидно, сподіваючись, що з часом питання про долю архітектурних шедеврів культового призначення вирішаться само собою. І час брав своє. Наприклад, в листі уповноважених релігійної общини Успенського кафедрального собору в Полтаві до ВУЦВК від 3 вересня 1933 р. повідомлялось, що Спаська церква, до якої місцеві органи влади пропонували перенести єпіскопську кафедру, за кілька років, які вона простояла без використання, була "доведена до такого стану, що служити в ній неможливо" [74].

На жаль, число вилучених у релігійних общин храмів з кожним роком зростало. Так що на 1940 р. на території Полтавщини залишилась лише одна діюча церква [75].

Інші поступово гинули від часу, перебудов, а ще більше від байдужості з боку органів влади, які все частіше санкціонували, а нерідко й ініціювали знищення храмів всупереч позиції пам’яткоохоронців. Наприклад, весною 1929 р. постало питання про долю церкви Різдва Богородиці у Полтаві. Незважаючи на те, що церква не була залічена до реєстру пам’яток, комісія адмінвідділу окрвиконкому, яка 5 квітня 1929 р. оглянула церкву, запросила, у відповідності до існуючого законодавства, уповноваженого УКОПК на Полтавщині Я.Риженка. Члени комісії погодилися з його пропозицією зберегти храм. Наступного року комісія підтвердила це рішення. Та вже через рік все змінилося. 2 червня 1931 р. учасники виробничої наради вагонного відділу станції Полтава-Південна, зіславшись на те, що храм відвідувало небагато віруючих, ухвалили, що "займати таку величезну церкву, яка містить масу будівельного матеріалу, нераціонально". Відтак, з санкції місцевих партійних та радянських органів активісти-атеїсти почали поширювати серед робітників підписні листи-заклики: "Перетворимо будинки молитви-дурману на майстерні-велетні соціалістичної праці". Вирок церкві був підписаний[76].

У 1934 р. Полтава втратила свій найголовніший храм – Успенський кафедральний собор. Він був побудований у 1748-1770 рр. з ініціативи і на кошти полтавського полковника Андрія Горленка і козацької старшини. В Успенському соборі служив дияконом дід Івана Котляревського. Звідси проводжали в останню дорогу автора безсмертних "Енеїди" та "Наталки Полтавки", а в 1920 р. – Панаса Мирного. Однак, культурною цінністю, так само, як і історичною значимістю собору знехтували [77].

Такою ж трагічною виявилася й доля історико-мистецьких речей культового призначення, які знаходилися в користуванні релігійних громад. Вони стали об’єктом різного роду господарських кампаній: заготівлі лому чорних та кольорових металів, "Дзвони – на індустріалізацію!" тощо. Їх організатори були далекі від інтересів охорони пам’яток. Наприклад, у травні 1930 р. на одному з полтавських склепів місцевої контори заготівельного тресту "Рудметалторг" опинився дзвін "Кизикермен" з дзвіниці Успенського кафедрального собору. Він являв собою копію дзвону, відлитого 1695 р. з захоплених полтавськими козаками в поході на турецьку фортецю гармат. Не випадково Полтавський державний музей неодноразово нагадував керівникам заготівельної організації "про неприпустимість наруги над пам’яткою історії та мистецтва". Та єдине, що йому вдалося добитися – згоди господарників передати дзвін до музею після виплати 550 крб. Саме в таку суму вони оцінили історичну реліквію. Втім, і її музей не мав. Тож, пройшло більш ніж півроку, доки дзвін опинився в музеї [78], де й сьогодні привертає увагу відвідувачів.

Поруч з ним демонструється ще одна пам’ятка ливарного мистецтва – дзвін (1704р.) з Покровської церкви с.Жуки поблизу Полтави. Ось, власне, і все, що вдалося врятувати в 30-ті роки від рук "войовничих безвірників".

У вогні антирелігійних багать кінця 20-х – 30-х років безслідно зникли також десятки іконостасів, якими здавна славилися храми Полтавщини, високохудожні зразки предметів релігійного культу. Нерідко пам’яткоохоронці просто не встигали зробити їх оцінку. Так, в лютому 1930 р. "войовничі безвірники" с.Святилівка Градизького району, навіть не чекаючи офіційного закриття президією ВУЦВК Миколаївської церкви, знищили її культове майно, зняли хрест і поставили на його місце п’ятикутну зірку [79].  За термінологією Кременчуцької міськради "громадське захоплення" Миколаївської та Успенської церков на початку 1930 р. було вчинено в с.Потоки. Знову ж таки, всі культові речі й іконостаси були знищені [80].

Не складали виключення з богоборчої практики радянської влади подібні випадки і в наступні роки. Наприклад, в середині грудня 1931 р. релігійна громада Троїцької церкви в с. Велика Багачка звернулася до ВУЦВК зі скаргою, в якій повідомлялось, що на початку цього місяця сільські активісти увірвалися до храму  і "п’яні почали руйнувати все, що було в церкві… Все майно, що було в церкві, - зазначалось у скарзі, - кидали на цвинтарі, глузували, топтали, люди гірко плакали від образи, просили не глумитися над святинею". Та зупинити знищення культового начиння так і не вдалося [81]. На жаль, перелік подібних фактів можна продовжувати і продовжувати. За кожним з них – не лише наруга над почуттями віруючих, знищення їх святинь, а й загибель безцінних пам’яток історії та культури, які були загальним надбанням і багатством українського народу.

Навіть за умов найбільшого беззаконня, безправності, коли за кожне слово, сказане не в унісон з офіційними гаслами й ідеологією, можна було заплатити власним життям, його душа голосом справжньої інтелігенції, національно свідомих робітників і селян продовжувала протестувати проти варварського нищення українських святинь, оберегів духовності і культури.

Не можна без хвилювання читати, наприклад, лист, з яким у вересні 1937 р. до голови РНК СРСР В.Молотова звернулись жителі с.Лютеньки Гадяцького району. В листі йшла мова про свідоме руйнування місцевими безвірниками збудованої 1686 р. коштом гадяцького полковника М.Бороховича Успенської церкви. "Такої, - писали селяни, немає на всіх бувших Харківській і Полтавській губерніях. Вона кам’яна. Має велику красу. Вона видержала осаду  шведів. На протязі трьохсот років її щадили.

Ми не церковники, - читаємо далі в листі, - (але) знищення великих історичних пам’яток не можна без гніву спостерігати. Якщо Ви, т. Голово, не з варварами дикими, - досить категорично ставили питання автори листа, - то припиніть це дике й сумне явище. Прикажіть взяти під охорону цю історичну пам’ятку, б. Успенську церкву, і відновити частково нанесений урон, щоб не раділи вороги народу, щоб не ширили недовольства серед народу"[82].

Здається, вжита в листі характерна для 30-х років термінологія, цього разу застосовувалась цілком адекватно і коректно – тільки ворог народу міг нищити його історичні й культурні надбання. При цьому, як видно з листа, його автори цілком усвідомлювали всі можливі наслідки своїх дій. "Багато громадян, - писали вони, - та горе, що підписатись не можна, бо поламають і понівечать за це". І все  ж, розуміння відповідальності за долю поколінь майбутніх пересилило страх перед можливою розплатою з боку "варварів диких".

На жаль, надто пізно таке розуміння прийшло до партійно-державної верхівки СРСР, з ініціативи якої і творилася наруга над культурою та історичною пам’яттю українського народу. "Одне слово, двадцятий вік помстився. -  писав у квітні 1942 р. з цього приводу О.Довженко, - Погуляв по слідах і дев’ятнадцятого, і сімнадцятого, і одинадцятого. Зоставив биту цеглу, кам’яні коробочки, на які противно дивитися, і покарбовану землю. Відсутність смаку, відірваність од природи і моральний занепад, і душевна сліпота – разючі і незрівнянні ні з чим. Мені здається, що в наступних часах нашу героїчну епоху будуть вважати епохою занепаду в багатьох смислах. Так мені здається" [83].

Література:

1. Касимова І.А. Полтавська учена архівна комісія і збереження пам’яток церковної архітектури // Козацькі старожитності Полтавщини. Збірник наукових праць. – Полтава: Криниця, 1993. – Вип I. –С.121-132.

2. Жук В.Н. Скарби Полтавського древнєсховища // Тези доповідей і повідомлень другої Полтавської наукової конференції з історичного краєзнавства. –Полтава, 1991. –С.80-81.

3. Риженко Я. Полтавський державний музей. Історичний нарис // Збірник, присвячений 35-річчю музею. – Полтава, 1928. – Т.I. – С.1-15.

4. Нестуля О. Біля витоків державної системи охорони пам’яток культури в Україні (Доба Центральної Ради, гетьманщини, Директорії). – К., Полтава, 1994. – С.48.

5. Нестуля О.О. Документи про пам’яткоохоронну діяльність В.М.Щербаківського у 1917 р. // Полтавський археологічний збірник. – Полтава, 1995. –Ч.4. –С.184-188.

6. Записки Українського наукового товариства дослідування й охорони пам’яток старовини та мистецтва на Полтавщині. – Полтава, 1919.  - Вип. I. – С.VII.

7. ЦДАВО України. – Ф.2581, оп.1, спр.220. – Арк. 1-3,5.

8. Там само. – Арк.6, 17.

9. Там само. – Ф.2201, оп. 1, спр. 1202. – Арк. 1-3; Ф. 2457, оп. 2, спр. 4. – Арк.49, 53.

10. Там само. – Ф. 1071, оп. 1, спр.1202. – Арк. 6, 13; Спр. 1203. – Арк. 2; Оп. 2, спр. 579. – Арк. 1.

11. Там само. – Ф.2201, оп. 1, спр. 1208. – Арк. 3; Ф. 2457, оп. 2, спр. 4. –Арк.48, 53, 62-63.

12. Акуленко В.І. Охорона пам’яток культури в Україні (1917-1990). – К., 1991. – С.30.

13. Кот С.И. Охрана памятников истории и культуры в годы Советской власти // Историко-культурное наследие Полтавщины. – К., 1987. – С.46.

14. Рудинський М. Архітектурне обличчя Полтави. – Полтава, 1919. – 35 с.

15. Щербаківський В. Матеріали до вивчення Полтавщини. З записної книжки подорожнього // Записки Українського наукового товариства дослідування й охорони пам’яток старовини та мистецтва на Полтавщині. – Полтава, 1919. – Вип. 1. – С. 106-109.

16. Семикин Мих. Об охране памятников деревянного церковного зодчества и предметов церковной старины // Бюллетень губерніального відділу народної освіти на Полтавщині. – 1922. - № 3. – С.29-31; № 5 – 6. – С. 35-37.

17. Бюллетень кабінету антропології та етнології ім.Хв.Вовка. – К., 1925. - № 1. – С.29.

18. ЦДАВО України. – Ф.166, оп. 4, спр. 192. – Арк. 56-57.

19. Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського (далі ІРНБУ). – Ф. Х, №31568. – Арк.6.

20. Об отделении церкви от государства и школы от церкви. – Харьков, 1920. – С.3-15.

21. Держархів Полтавської області. – Ф. 3872, оп.1, спр. 1013 – Арк. 41-42.

22. Там само. – Ф.2068, оп. 1, спр. 23. – Арк. 49-50, 56.

23. Там само. – Ф.3121, оп. 1, спр. 57. – Арк.35.

24. Науковий архів Інституту археології Національної Академії наук України (далі – НА ІА НАНУ). – Ф. Всеукраїнського Археологічного комітету (далі ВУАК), спр. 6. – Арк.6.

25. ЦДАВО України. – Ф.166, оп. 2, спр. 456. – Арк.110.

26. Там само. – Арк.212.

27. ЦДАВО України. – Ф.166, оп.4, спр. 192. –Арк.60 зв.

28. Там само. – Спр. 113. – Арк. 504-506.

29. ІР НБУ. – Ф.Х, № 19907. – Арк. 4-5.

30. ЦДАВО України . – Ф.166, оп.4, спр.192. – Арк. 116.

31. НА ІА НАНУ. – Ф. ВУАК, спр.41. – Арк.44 зв.

32. Там само. – Спр. 4. – Арк. 312.

33. ІР НБУ. – Ф.Х, № 19907. – Арк. 6 - 7.

34. ЦДАВО України . – Ф.166, оп.4, спр.192. – Арк. 60.

35. Тригубенко В. Світанок над сутінками // Старожитності. – 1993. - №2. –С.24.

36. ІР НБУ. – Ф. Х, №31568. – Арк.13.

37. Нестуля С. Становлення Всеукраїнського Археологічного комітету ВУАН (середина 1920-х років). – Полтава, 1997. –С.16.

38. Акуленко В.І. Назв. праця. – С.77-78.

39. Збірник узаконень та розпоряджень Робітничо-Селянського Уряду  України. – 1926. - №32-33. –С.259.

40. Комуністична партія Радянського Союзу в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК. – К., 1979. – Т.2. –С.451.

41. Культурне будівництво в Українській РСР. – К., 1959. – Т. 1. – С.233.

42. ЦДАГО України. –Ф.1, оп.20, спр.1771. – Арк.119.

43. Державний архів Російської Федерації. – Ф.2307, оп.3, спр.370. – Арк.382-383 зв.

44. ЦДАГО України. –Ф.166, оп.3, спр.118. – Арк.184.

45. Там само. –Ф.5, оп. 1, спр.2182. – Арк.11-12.

46. Там само. –Ф.166, оп. 3, спр.118. – Арк.184.

47. Там само.  – Арк.185-186.

48. Бюллетень НКВД. – Харьков, 1925. - №9. – С.73-74.

49. ЦДАВО України. –Ф.166, оп.6, спр.2569. – Арк.20.

50. Там само. Спр.3447. – Арк.3.

51. Акуленко В.І. Назв.праця. – С.88-89.

52. ІР НБУ. – Ф.278, №1370. – Арк.1-2.

53. Там само. - №1378. -  Арк.2.

54. Держархів Київської області. – Ф.2120, оп.1, спр.15. – Арк.8.

55. ЦДАВО України. –Ф.166, оп.3, спр.118. – Арк.184.

56. Держархів Київської області. – Ф.Р- 3121, оп.1, спр.57. – Арк.49.

57. ЦДАВО України. –Ф.5, оп.2, спр.197. – Арк.20.

58. НА ІА НАНУ. – Ф. ВУАК, спр.36. – Арк.33; Спр.38. – Арк.37.

59. ІР НБУ. – Ф.278, №1370. – Арк.2.

60. ЦДАВО України. –Ф.5, оп.2, спр.1019. – Арк.5, 7, 9, 13, 26.

61. Там само. –Ф.166, оп.6, спр.8198. – Арк.14-14 зв.

62. Там само. –Спр.9391. – Арк.6, 8, 9, 23-25.

63. Там само. –Ф.5, оп.3, спр.1637. – Арк.151.

64. Там само. –Ф.1, оп.6, спр.293. – Арк.1, 56, 57.

65. Там само. –Ф.166, оп.6, спр.9391. – Арк.2, 43, 44.

66. Там само. –Ф.5, оп.3, спр.1950. – Арк.128-129.

67. Там само. –Ф.1, оп.7, спр.208. – Арк.58; Спр. 396. – Арк. 1.

68. Там само. –Ф.166, оп.6, спр.8198. – Арк.14-14 зв..

69. Там само. – Оп.10, спр.572. – Арк.1.

70. Там само. –Оп.5, спр.155. – Арк.296-300.

71. Там само. –Ф.166, оп.6, спр.9392. – Арк.155, 156-161; Спр. 9437. – Арк.26-28, 35; оп.9, спр.1483. –Арк.7, 61.

72. Там само. –Ф.1, оп.8, спр.130. – Арк.53, 144, 149, 151, 153.

73. Там само. –Ф.2, оп.7, спр.162. – Арк.93.

74. Там само. –Ф.1, оп.8, спр.130. – Арк.144.

75. Мартирологія Українських Церков. – Торонто; Балтимор, 1987. – Т.I. – С.909.

76. ЦДАВО України. – Ф.1, оп. 7, спр. 518. – Арк. 3, 4, 12-39.

77. Анненкова А. Час збирати каміння// Полтавська думка. – 1995. –14 липня.

78. ЦДАВО України. – Ф.166, оп. 6, спр. 9392. – Арк.11, 12, 44.

79. Там само. –Ф.1, оп.7, спр.190. – Арк.77.

80. Там само. –Спр.197. – Арк.138; Спр.380. – Арк.65.

81. Там само. - Спр.186. – Арк.109.

82. Там само. –Ф.2, оп.7, спр.72. – Арк.77-77 зв.

83. Пам’ятки України. – 1989. - №1 – С.38.

Джерело:

Полтава: архітектура, історія, мистецтво. Матеріали III наукової конференції "Вайнгортівські читання", грудень 2009 р. – Полтава. 2009. Стор. 129-148.


© Нестуля О.
При використанні, посилання
на автора обов'язкове.

Ссылки на эту страницу


1 Нестуля Алексей Алексеевич
[Нестуля Олексій Олексійович] - пункт меню
2 Указатель книг и статей по названиям
[Покажчик за назвами] - пункт меню

Если Вы хотите поддержать сайт

Карта ПриватБанка:
5168 7556 1759 9598

WebMoney:

UAH

U424759725951

RUB

R595618315667

USD

Z159829102497

EUR

E256443352919