Васильковская крепость Украинской линии (по материалам полевых исследований)

Васильківська фортеця Української лінії
(за матеріалами польових досліджень)

Highslide JS

Мокляк Володимир Олександрович,
заступник директора з наукової роботи Полтавського краєзнавчого музею, краєзнавець.

Готуючись до столітнього ювілею музею в 1991 році, колектив музею, членом якого був тоді й відомий полтавський архітектор Лев Семенович Вайнгорт, став перед проблемою повної перебудови експозиції. У зв'язку з цим у першій половині 1990-х років було розроблено нову концепцію показу історії Полтавщини, в т.ч. і козацької доби. На той час вже з'явилося багато нових досліджень, публікацій документів, що розкривали багато невідомих або заборонених тем.

Однією з них була тема Української Лінії. Сама назва цієї величезної фортифікаційної споруди вже накладала заборону на вивчення її в радянські часи. Єдине ґрунтовне дослідження Лінії, на основі збережених архівних документів, було зроблене О.М.Апанович в 1969 р., і провадилося воно в контексті вивчення загальної теми "Збройні сили України першої половини XVIII ст." [1]. На цьому, як на той час, будь-які дослідження теми професійними істориками, особливо після сумнозвісних подій 1972 року, було припинено. Певні роботи велися лише місцевими краєзнавцями Харківщини та Полтавщини [2]. На жаль інформація про них була практично відсутня.

Highslide JS
Рисунок 1. План Васильківської фортеці,
складений у 1976 р. В. Ленченком.

Улітку 1976 р., біля села Нехворощі, колишнього сотенного містечка Полтавського полку, на місці Васильківської фортеці побував київський дослідник В.Ленченко, який склав схематичний план її залишків [3] (Рис. 1). Тому, враховуючи відсутність інформації та речового матеріалу для показу Української Лінії, було прийнято рішення про організацію експедиції на місце розташування згаданої фортеці.

У першу чергу були вивчені всі наявні на той час матеріали пов'язані зі спорудою.

Васильківська (інколи історики вживають ще назву – Нехворощанська – плутаючи її з фортецею сотенного містечка Полтавського полку в с.Нехворощі, яка стояла неподалік, нижче по течії р.Оріль) була четвертою із нових, закладених в 1732 р. фортець. Розташовувалася за три версти на північний схід від Нехворощі біля невеликого села Васильківка, що належало полтавському полковникові Івану Черняку [4]. Звідси і її назва. Далі, на північний схід від неї, стояла Крутоярська, або Ряжська фортеця.

Стосовно внутрішніх споруд відомо, що крім необхідних в такому укріпленні будівель військового призначення, у Васильківській фортеці була церква. Це дерев'яна споруда, що зберігалася і після ліквідації фортеці до 1778 р. В 1771 р. на прохання Азовського губернатора Черткова Слов'янська духовна консисторія прийняла рішення "о перенесении из Васильковской крепости, при Нефорощи, в двух от нея верстах, Николаевской церкви в строившийся при реке Самаре губернский город Екатеринослав 1-й", але через значну віддаленість фортеці від Новомосковська, на місця якого будувався Катеринослав 1-й, це рішення не було виконане. 1778 р. на прохання поміщика Алімова церкву було перенесено на лівий берег Орелі до слободи Михайлівки тодішнього Царичанського повіту. Інша ж церква, вказана в цьому рішенні, похідна, в ім'я Казанської Богоматері, що залишилася у фортеці від ландміліцького полку (лише її іконостас) в тому ж таки 1771 р. була передана до Катеринослава [5].

Після вирішення різних організаційних питань на початку червня 1996 року експедиція в складі автора та художників-експозиціонерів В.І.Побокова, О.І.Подрєзова, Л.І.Гусака виїхала на об'єкт.

У першу чергу було проведено візуальне обстеження місцевості. Встановлено, що залишки укріплень містяться на високому плато другої тераси правого високого (50-70 м) та крутого берега ріки Оріль, місцями прорізаного глибокими яругами. З південного боку плато на сьогодні частково зруйноване кар'єром. Вся його площа розорана й інтенсивно використовується під посіви. Західна частина також пошкоджена під час прокладання газопроводу. Тут же розташовані п'ять курганів діаметром 10-26 м та висотою 0,6-3 м. На найвищому з них, із задернованою поверхнею, встановлено геодезичний знак у вигляді триногої вишки. По краю плато ідуть залишки укріплень Лінії.

Highslide JS
Рисунок 2. План Васильківської фортеці 1996 р.

Під час цієї експедиції 1996 року автор зробив детальні обміри решток фортеці з метою їх фіксації та подальшого створення діорами "Васильківська фортеця Української оборонної Лінії" (Рис.2).

Оглядом та обмірами встановлено, що за час, який минув після останнього її обстеження в 1976 р. В.Ленченком, стан залишків значно погіршився. Майже повністю знесено північно-західний бастіон та розорано залишки південно-західного та південно-східного бастіонів.

Від укріплень самої фортеці на сьогодні залишилися недоторканими лише дві ділянки. Повністю зберігся південно-східний бастіон і частина північного валу, який примикає до нього, та верхівка північно-східного бастіону. Усі інші укріплення – вали та рів – розорані, але добре читаються на поверхні ґрунту.

Збудована фортеця була за розповсюдженою на той час в Європі схемою земляних фортифікаційних споруд – чотирикутна в плані з далеко виступаючими вперед бастіонами. Розміри її по діагоналі становили 215 х 210 метрів. Укріплення складалися з валу та рову по зовнішній стороні валу. Ширина рову становила близько 12 м (розріз не проводився). На сьогодні він заплив ґрунтом і розорюється. Однак на його місці збереглося заглиблення до 0,5 м. Висота збереженої на сьогодні частини валу становить 1,5-2,2 м. По його гребеню виявлено заглибину, яка і сьогодні добре читається. Попередня версія про те, що це залишки рову, згодом підтвердилася під час розтину масиву насипу. Він добре читався у зачистках бокових стінок розрізу. Передня стіна окопу не була вертикальною, а мала нахил назовні, що було досить зручно під час стрільби. Ширина окопу у верхній частині становила 2 м, у нижній – 1,1 м. Глибина, за даними зачистки, – 1 м. У його нижній частині є невелика заглибина шириною 0,4 м, що також було зручно під час бойових дій.

Усі бастіони, крім рову, по кутах мали укріплення у вигляді гарматних гнізд діаметром 2 та глибиною 1,2 м. На кожному бастіоні було по три таких гнізда. До кожного з них вів прохід, вирізаний в товщі насипу, який з'єднувався з валом.

Проїзд до фортеці, очевидно, містився з північного боку, оскільки тут зберігся залишок валу, який міг прикривати ворота, і саме тут спуск з плато в долину до села Нехворощі.

На цій ділянці до системи укріплень Української Лінії входять два вали з ровом між ними. Ширина валів і рову сьогодні становить 10-12 м кожного окремо, висота валу – від 0,5 до 1,2 м, глибина рову – від 1 до 1,5 м.

Highslide JS
Діорама "Васильківська фортеця Української оборонної лінії". 1999 р.

Вал самої Лінії не зливається з укріпленнями фортеці, він проходить дещо східніше – на відстані 120 метрів від неї. Додатковим укріпленням Лінії є редани. В околицях Васильківської фортеці їх виявлено два, обидва з північного боку. З цього боку плато прорізане численними яругами. Саме цим і обумовлено розташування реданів. Завданням їх було прикриття слабких місць в обороні Лінії. Трикутні в плані споруди, захищені валами та ровом, вони були максимально пристосовані до умов місцевості, використовуючи її рельєф. Для спорудження одного з них будівельники досить вдало використали один з курганів на краю плато. До системи укріплень цього відрізку Лінії необхідно включити і один з курганів, розташований зі східного боку фортеці, на краю плато. Його насип був на шляху спорудження основних валів, але будівельники його обійшли із зовнішного боку, додатково зробивши нижче валу три трикутні виступи, де міг поміститися лише один стрілець. Їх було вирізано в масиві плато, яке в цьому місці виступає дещо вперед, і додатково укріплено невисоким – 0,5 м – валом. Сам курган, очевидно, використовувався як маяк.

Усі ці обміри та виявлений текстовий матеріал і було покладено в основу ескізу діорами, розробленого художником О.Подрєзовим, а згодом втіленого полтавськими художниками О.Подрєзовим, В.Побоковим, С.Кудрею.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Апанович О.М. Збройні сили України першої половини XVIII ст.-К.:Наукова думка,1969.-С.157-169. (До тексту)

2. Мариненко Д. Красноград:Історико-краєзнавчий нарис. 1.Більовська фортеця.//Комуністичним шляхом.-1989.-14 квітня.-С.2-3. (До тексту)

3. Архів автора. (До тексту)

4. ЦДІА України.-Ф.94.-оп.3.-од.зб. № 1.-арк.6. (До тексту)

5. Феодосий. Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии.: Церкви и приходы прошедшего XVIII ст. Вып.1: Нынешние уезды: Екатеринославский, Верхнеднепровский, Новомосковский и Павлоградский..-Екатеринослав: Типогр. Чарского,1880.-с.354-356. (До тексту)

Джерело:

Полтава: архітектура, історія, мистецтво. Матеріали II наукової конференції "Вайнгортівські читання", грудень 2003 р. – Полтава. 2003. Стор. 70-73.


© Мокляк В. О.
При використанні, посилання
на автора обов'язкове.

p

Ссылки на эту страницу


1 Мокляк Владимир Александрович
[Мокляк Володимир Олександрович] - пункт меню
2 Указатель книг и статей по названиям
[Покажчик за назвами] - пункт меню

Если Вы хотите поддержать сайт

Карта ПриватБанка:
5168 7556 1759 9598

WebMoney:

UAH

U424759725951

RUB

R595618315667

USD

Z159829102497

EUR

E256443352919