Начала национального культурно-образовательного возрождения на Полтавщине (период Центральной рады)

Віктор Ревегук, кандидат історичних наук. Початки національного культурно-освітнього відродження на Полтавщині (доба Центральної ради)

Лютнева революція 1917 року привела до повалення царського самодержавства і поклала початок розпаду Російської імперії, відкривши тим самим шлях до свободи поневоленим народам. 5-6 березня в містах і багатьох селах Полтавщини пройшли масові мітинги і демонстрації, учасники яких вітали повалення царизму, пов’язуючи з революцією надії на краще життя, припинення імперіалістичної війни, встановлення довгоочікуваного миру і спокою на рідній землі та вирішення питання про національне самовизначення українського народу.

6 березня в Полтаві на демонстрацію вийшло більше 20 тисяч жителів міста і навколишніх сіл, а також солдати і офіцери полтавської залоги, учні шкіл і гімназій. По закінченні демонстрації біля пам’ятника І.Котляревському відбувся мітинг, на якому з палким закликом до національного відродження України виступив один із лідерів української партії соціалістів-революціонерів Микола Ковалевський.

Полтавська гімназистка Євгенія Московець пізніше згадувала про ці дні: “Наші гуртяни з “Юнацької спілки” вийшли на демонстрацію. Ми йшли в шеренгах та співали революційні пісні. Люди повиходили на вулиці, нас оточував великий натовп полтавців. Юнаки з гуртків “Юнацької спілки” взялися за руки та зробили навколо дівчат живу огорожу, щоб натовп не штовхав. Поліції ніде не було. Ніякої охорони громадського спокою. Проте не було ніяких порушень. Так ми пройшли до міського саду. Біля пам’ятника “Слави” почався мітинг. Виступали промовці від різних партій... Нам усім так було весело, радість така велика, що ми не знали, де знаходимось, на землі чи на небі. Нам здавалося, що тепер усі будуть щасливі. Всі промовці нам подобалися. Соціалісти всі хороші. Всім промовцям ми кричали “Слава!”. Демонстрація була до самого вечора” [1].

3 поваленням самодержавства з Києві 4 березня 1917 року постала нова політична структура – Українська Центральна рада, яка стала центром згуртування національних сил українського народу. На Полтавщині, як і по всій Україні, посилився національно-визвольний рух, населення дістало змогу брати участь у політичному житті, з’явилися осередки українських партій і громадських організації. Національні домагання українського народу на початку революції ставилися в обмеженій, переважно культурницькій площині: перевести школи на українську мову навчання, утворити просвітницькі спілки, економічні і кооперативні товариства тощо. 23 березня загальні збори викладачів і студентів Полтавського учительського інституту прийняли постанову: “Перетворити інститут на український. Всі дисципліни викладати українською мовою. Жодного російського викладача” [2]. Селяни Піщанських хуторів Кременчуцького повіту заснували культурно-просвітницьку організацію “Хутірську громаду”, а жителі містечка Вороньки Лохвицького повіту вирішили негайно запровадити викладання української мови в школах волості і заснували “Просвіту”.

“Просвіти” відіграли вирішальну роль в процесі національного відродження українського народу. Після багатьох років заборони вони перебрали до своїх рук практично всю культурно-просвітницьку роботу в містах і селах Полтавщини. “Просвіти” об’єднували свідому українську інтелігенцію, насамперед учителів, земських службовців, селян та всіх бажаючих працювати на розбудову Української держави, розвиток національної культури і освіти. Опікувалися “Просвітами” позашкільний відділ Генерального секретарства освіти Центральної ради, а на місцях – відділи позашкільної освіти повітових і губернських земських управ.

12 квітня відбулися установчі збори полтавського товариства “Просвіти”, на яких були присутні більше 250 чоловік з числа місцевої інтелігенції та жителів міста. Присутні обговорили питання організації лекційної роботи серед населення, створення українських бібліотек, українського книгодрукування та ін. Після тривалих дискусій учасники зборів вирішили в складі “Просвіти” створити по напрямках роботи чотири комісії: по українізації шкільної освіти, церкви, лекційну і бібліотечну та видавничу. Дещо пізніше були створені також хорова і драматична комісії [3]. Учасники зібрання обрали виконавчий орган – раду (бюро) “Просвіти”, яку очолив відомий історик і громадський діяч Григорій Коваленко. На той час він працював інспектором позашкільного відділу Полтавської губернської земської управи.

Під керівництвом Г.Коваленка протягом червня 1917 року був напрацьований і затверджений радою товариства примірний статут полтавської “Просвіти”. “Товариство, – говорилося в ньому, – має на меті допомагати культурному розвитку українського народу в межах Полтавської губернії. Щоб досягти того товариство видає книги, журнали, часописи і таке інше; відкриває бібліотеки, музеї, читальні, книгарні, споряджує публічні лекції, відчити, навчально-просвітні курси, спектаклі, літературно-музичні вечори, концерти, вистави і таке інше; засновує школи, приюти, ясла і інші просвітні добродійні заклади” [4]. Як бачимо, коло діяльності полтавської “Просвіти” охоплювало всі царини культурного і освітнього життя Полтавщини. У липні статут товариства був надрукований у кількості 500 примірників і розісланий по повітах.

Полтавська міська “Просвіта” об’єднувала відомих вчених і діячів культури та освіти. З перших днів свого існування вона стала методичним і організаційним центром для створення культурно-просвітницьких товариств у містах і селах Полтавщини. З цією метою Г.Коваленко розробив перспективний план організації “Просвіт” і надрукував його на шпальтах “Полтавских епархиальных ведомостей”, які були найбільш тиражованим виданням і одними з перших в губернії стали двомовними.

Ентузіастам просвітньої справи рекомендувалося насамперед придбати статут товариства, виявити бажаючих добровільно працювати на культурно-просвітницькій ниві і вибрати з-поміж них раду (правління товариства) у кількості 10 осіб та ревізійну комісію з трьох чоловік. Після чого направити повідомлення про створення місцевого товариства і його юридичну адресу. “Просвіти” мали існувати за рахунок власної діяльності, добровільних пожертв та членських внесків, розміри яких встановлювалися самими просвітянами.

Діяльність “Просвіт” мала починатися з придбання українських книжок і передплати українських періодичних видань та влаштування громадських читалень. Позаяк спеціальних приміщень для них не існувало, читальні рекомендувалося влаштовувати в школах, волосних управах або Народних будинках, якщо вони були. Іншим напрямком роботи “Просвіт” було відкриття недільних або вечірніх шкіл по ліквідації неписьменності та курсів (особливо для молоді) по вивченню української історії, мові і письма, “щоб усі добре вміли писати по-нашому”. Рекомендувалося також створювати при “Просвітах” драматичні гуртки і хори, які б співали на народних зібраннях “гарні українські пісні”. “Беріться до діла всі, – закликав Г.Коваленко, – в кого душа жива, хто любить Україну, наш народ і хоче йому добра” [5].

На заклик полтавських просвітян відгукнулися сотні патріотів – ентузіастів національного відродження. На початку березня 1917 року на зібранні Миргородського громадського комітету була створена повітова просвітня комісія, але перше її засідання відбулося лише 8 червня, тому створення сільських “Просвіт” у повіті відбувалося стихійно, з ініціативи самих селян та вчителів. Влітку 1917 року на Миргородщині вже існувало 17 волосних “Просвіт”. У Великих Сорочинцях ініціаторами створення культурно-просвітнього товариства стали учні місцевої Учительської семінарії – члени “Юнацької спілки”. Навесні 1917 року вони провели декілька демонстрацій в підтримку Центральної ради та автономії України, які пройшли під національними прапорами і сприяли політичному пробудженню місцевого селянства.

Першочерговим завданням просвітньої комісії стала підготовка і скликання повітового з’їзду “Просвіт” з тим, щоб привести процес їх створення в організоване русло і обмінятися першим досвідом просвітницької роботи. На з’їзд, що відбувся 18 червня, були запрошені вчителі, представники волосних “Просвіт” і керівники щойно створених секцій при просвітній комісії – всього більше 100 чоловік. На з’їзді замість просвітньої комісії було створене повітове бюро “Просвіт” у складі О.І.Хоменка (голова), М.Н.Бакала (його заступник) та А.Ф.Болгарова (секретар) та секції по напрямках роботи: організаційно-лекційну, видавничу, бібліотечну і театральну, а також прийнято статут товариства. З метою надання практичної допомоги просвітницькому рухові повіт було поділено на три частини, за кожною з яких закріплювався спеціальній інструктор, який одночасно був і лектором. Незважаючи на гарячу пору літніх польових робіт, приїзди інструкторів, як правило, закінчувалися створенням сільських “Просвіт”.

Делегати з’їзду визначили також тематику лекцій, що відповідали злободенним питанням тогочасного політичного життя і рекомендував їх для виступів перед миргородцями: причини Лютневої революції і Росії, Установчі зборі і вибори до них, державний лад і автономія України, Перший Універсал і Центральна рада, “Просвіті” і їх значення, Селянська спілка і доля селянства в державному житті та ін. Одночасно була затверджена і тематика бесід; політичні партії і їх програш, раді робітничих, солдатських ї селянських депутатів, соціалізація землі, земельні комітети, мова і школа тощо [6].

Протягом березня-квітня 1917 року в Гадяцькому повіті було створено 27 товариств “Просвіти”, у травні їх вже стало 35. 18 червня сільські товариства “Просвіти” об’єдналися у повітову спілку, головою ради якої було обрано Олену Пчілку (Косач), товаришем голови Віктора Злотчанського, писарем – Григорія Апостола, скарбником – Ісидора Борисова. Петро Лесів у повітовій спілці відповідав за просвітницьку роботу серед населення [7].

Протягом короткого часу гадяцька міська “Просвіта” відкрила читальню і книгозбірню, якою користувалося більше 800 дітей, школу для дорослих на Заярі (передмісті Гадяча), влаштувала декілька спектаклів “Мартин Боруля”, “Мати-наймичка”, “Хмара” та ін.), які пройшли з великим успіхом серед жителів міста. Виручені від спектаклів кошти були передані робітникам-деревообробникам та воякам 663-го українізованого полку російської армії для придбання полкової бібліотеки українських видань. У приміщенні вищої початкової школи “Просвітою” було влаштовано декілька дитячих ранків, які організували молоді вчительки М.Марусова-Німцова та Н.Кобезова [8].

Діяльність гадяцької “Просвіти” знаходила живий відгук серед української людності міста, викликала потяг молоді до пізнання своїх національних коренів. Серед учнів гімназій виник “Гурток українознавства”, в якому об’єдналися декілька десятків юнаків і дівчат. Раду гуртка у складі дев’яти осіб очолив В.Якименко. Члени гуртка займалися головним чином самоосвітою: вивчали українську літературу, культуру і історію, влаштовували диспути, готували і обговорювали реферати на українознавчі теми. Влітку 1917 року вони підняли питання про українізацію юнацької і дівочої гімназій і знайшли в цьому підтримку серед вчителів. 21 липня педагогічний колектив юнацької гімназії вирішив почати з нового навчального року перехід до викладання навчальних предметів українською мовою [9].

22 жовтня 1917 року в Гадячі відбулося урочисте відкриття організованого “Просвітою” Українського національного хору – одного з перших в Україні. На його презентації були присутні голова хорової секції музичного відділу Секретарства освіти Центральної ради О.Приходько, представник українського хору з Варшави Д.Бутовський, композитор В.Стеценко та відомий етнограф і фольклорист Д.Верховинець, які виступили з вітальними промовами [10].

У селі Великі Будища Полтавського повіту товариство “Просвіта” виникло з ініціативи писаря сільської управи. На заклик “Просвіти” сотні селян на Великодні свята з синьо-жовтими прапорами і портретами Т.Шевченка пройшли трактом з Великих Будищ до Опішні, де відбувся тритисячний сільський сход. Із закликом до будівництва Української держави і підтримки Центральної ради на ньому виступив Йосип Гермайзе – “вільноопреділяющийся” російської армії, який перебував на лікуванні у відпустці, в майбутньому – відомий український історик і громадський діяч. Після цього мітингу, як згадував пізніше Іван Майстренко, в Опішні почалося “справжнє українське життя”: утворилася Селянська спілка, осередок партії українських есерів та товариство “Просвіта”, членом управи якої став сімнадцятирічний тоді автор спогадів [11]. У Пирятинському повіті сільські “Просвіти” утворювалися з ініціативи місцевої Української громади, яка ними і опікувалася. 3 квітня 1917 року на зборах учнівської молоді була заснована “Просвіта” в Харківцях. Її членами зголосилися стати 21 юнак, а головою було обрано Миколу Кулинича. Проте перший склад “Просвіті” виявився бездіяльним, позаяк більшість її членів невдовзі роз’їхалися на навчання. Справжня культурно-просвітницька робота почалася лише влітку, коли було обране нове керівництво, яке очолив Марко Сичило, та прийнято статут “Просвіти”. Метою своєї діяльності просвітяни визначили: заснувати в селі українську книгозбірню, провести українізацію місцевої школи, влаштовувати для односельців лекції, вистави, музичні і літературні вечори, дитячі ранки тощо.

Згідно статуту членами харківецької “Просвіти” могли стати всі, “хто дбає про користь свого рідного краю”, починаючи з шістнадцятирічного віку. Керівними органами “Просвіти” визначалася рада у складі восьмі членів. На загальних зборах просвітяни обрали із свого середовища голову, його заступника, писаря, бібліотекаря і скарбника, а також ревізійну комісію у складі трьох осіб [12]. Зібрання і публічні заходи просвітяни проводили у приміщенні вищої початкової школи. Позаяк більшість мешканців Харківців були неписьменними, просвітяни влаштовували для них колективні читання газет, шевченківського “Кобзаря” та творі інших українських поетів і письменників.

Кошторис харківецької “Просвіти” за 1917 рік складався з членських внесків, які складали 1 карбованець 20 копійок на рік, разом – 66 крб. 75 коп. (з цього можна зробити висновок, що товариство об’єднувало більше 50 чоловік), надходжень від Пирятинського земства – 340 крб., виручки від вистав – 572 крб., від щедрівок – 116 крб. 50 коп. та від продажу книг – 74 крб. 34 коп. Отже, прибутки від власної діяльності складали більшу частину надходжень до скарбниці “Просвіти”.

Реалізуючи свої статутні засади, харківецькі просвітяни першочерговим завданням вважали відкриття книгозбірні для односельців. З цією метою вони закупили на 220 крб. творів українських авторів, портретів Т.Шевченка і Б.Грінченка, а також підручників для школи, в тому числі читанок “Рідне слово”. Частина книг була зібрана шляхом добровільних пожертвувань. Так, місцевий житель Григорій Кривець передав до книгозбірні 77 придбаних на власні кошти книг. На кінець 1917 року в книгозбірні вже налічувалося 511 томів. Тут були твори І.Котляревського, Т.Шевченка, М.Коцюбинського, В.Винниченка, С.Русової, М.Грушевського, Г.Хоткевича та ін. Крім того, пирятинське земство передало “Просвіті” всі книги, виключно на російській мові, із земської бібліотеки в Харківцях. Число читачів на кінець року зросло до 214, при цьому цікавість до української книги була набагато більшою, ніж до російської. Під час літніх польових робіт на кошти “Просвіти” в селі були відкриті дитячі ясла, які щоденно відвідувало від 95 до 115 дітей [13].

Засновниками “Просвіт”, як правило, виступали вчителі, солдати-фронтовики з українізованих частин російської армії та сільська молодь. Виникали вони стихійно, як природний потяг українського народу до культури, знань і освіти. У Шишаках Миргородського повіту “Просвіта” виникла з ініціативи рядового російської армії Дмитра Солов’я. Їдучи делегатом від Української солдатської громади Азовського гарнізону на Національний конгрес у Києві, він зупинився на деякий час у Шишаках, де на той час проживала його дружина. У розмові з Д.Солов’єм знайомі селяни висловили бажання заснувати “Просвіту” і він взявся їм допомогти. Стихійно виникла ініціативна група молоді. Д.Соловей нашвидкоруч накидав статуту “Просвіти” і вже через декілька днів біля будинку волосної управи скликали селянські збори. Дівчата пошили жовто-блакитну хоругву, а хлопці дістали великий портрет Т.Шевченка. Організувався хор.

На зборах перед селянами виступили учень Миргородської художньої школи Максим Чорнобай, Дмитро Соловей і Нечипір Чумак, які пояснили присутнім значення культурно-просвітньої роботи для піднесення національної свідомості українського народу і запропонували заснувати з цією метою “Просвіту”. Селяни тут же постановили віддати для “Просвіти” старий будинок волосної управи, який стояв пусткою і потребував ремонту. Відразу ж хтось пішов із капелюхом збирати серед присутніх гроші для “Просвіти”. По закінченню зборів всі присутні з жовто-блакитною хоругвою і портретом Т.Шевченка пройшли вулицями села, співаючи національний гімн “Ще не вмерла Україна” та народні пісні. Того ж вечора відбулися установчі збори членів “Просвіти”, на яких обрали правління товариства та комісії: бібліотечну, господарську і театральну. Тим часом селяни толокою привели в порядок старий будинок волосної управи: відремонтували дах, двері, вікна, помазали й побілили стіни, вимили підлогу. Бібліотеку, що належала “Обществу трезвости”, передали “Просвіті”. Проте серед більш ніж двох тисяч книжок, призначених для селян, не було жодної української.

Повертаючись з Національного конгресу в Києві, Д.Соловей привіз до Шишак повну корзину книг української літератури. На допомогу прийшли й інші українські патріоти. Спільними зусиллями вони зібрали бібліотеку, яка через рік вже налічувала більше 1900 томів. При шишацькій “Просвіті” існувала і читальня, де було досить українських газет і кожен, хто цікавився суспільно-політичним життям в Україні і на Полтавщині, міг їх переглянути. Працювала вечірня школа для дорослих, в якій викладали вчителі місцевих початкових шкіл, які не шкодували своєї праці для народної освіти. Драматичний гурток “Просвіти” ставив популярні спектаклі українських авторів. За театральне приміщення йому слугувала повітка пожежної сторожі. Декорації до спектаклів малював Нечипір Чумак та інші сільські художники-самоучки [14].

Протягом 1917 року товариства “Просвіти” густою сіткою вкрили Полтавщину, їх діяльність сприяла пробудженню національної свідомості української людності і знаходила живий відгук серед полтавців. Яскравим свідченням цього стало перше за багато років легальне вшанування пам’яті Т.Шевченка. Тисячі жителів міста та навколишніх сіл, військові частини полтавської залоги і, навіть, курсанти Віденського військового училища та Кадетського корпусу, які були опорою царського режиму в Україні, зібралися весняного дня 16 квітня (за старим стилем) з національними синьо-жовтими прапорами на Соборному майдані для проведення урочистої панахиди. В ній взяли участь також учні шкіл і гімназій та делегати губернського селянського з’їзду в національних костюмах.

Незважаючи на вітер і дощ, майдан був заповнений вщент. По закінченню урочистої панахиди з церкви разом з людьми вийшли священики. Оркестр заграв “Заповіт” і всі зняли капелюхи. Проповідь о. І.Петровського, яку він виголосив українською мовою, була насичена цитатами з віршів Т.Шевченка. Зі святом присутніх вітав також о. Ф.Булдовський. “Прийшов час, – говорив він, – і сталося диво: воскресла Україна, воскресла й наша мова. Воскресла і пішла небоязко по вільній землі”. Місто ще не бачило такого злету українського національного духу. Майдан буквально квітнув від розмаїття прапорів і барвистих національних костюмів [15].

З самого початку утворення діяльність “Просвіт” була багатоплановою і охоплювала широкі верстви українського суспільства. Ось лише деякі приклади їх роботи, що знайшли відображення на шпальтах тогочасних газет. 15 жовтня 1917 року “Просвіта” села Матяшівки, що на Миргородщині, влаштувала свій перший спектакль “По ревізії”, учасниками якого були звичайні сільські хлопці і дівчата. Його успіх перевершив усі сподівання: приміщення не могло вмістити всіх бажаючих. Згодом просвітяни поставили водевіль “Панська хитрість” та виставу “На Україні” [16]. Хомутецька “Просвіта”, яку очолював Н.Калюжний, протягом 1917 року влаштувала більше десяти вистав, відкрила книгозбірню та розпочала будівництво Народного будинку, історико-краєзнавчого музею і професійно-технічної школи [17]. У Хоролі з ініціативи відомого громадського діяча В.Бірюкова був влаштований “Народний науковий музей”. У травні 1917 року його правління, враховуючи високий авторитет місцевої “Просвіти”, очолюваної І.Безпальком, передало музей у її відання [18].

Велику наукову і методичну допомогу “Просвітам” надавало педагогічне бюро Полтавського губернського земства, його колектив розробив і протягом жовтня 1917 року розіслав сільським товариствам “Просвіти” тексти лекцій обсягом один-два друкованих аркушів на теми: “Занепад і відродження України”, “Природа, багатства і людність України”, “Громадяни, їх права і обов’язки”, “Земське самоуправління: історія і сучасні завдання”, “Українські громадські діячі” та ін. [19]

Діяльність “Просвіт” була б неможливою без матеріальної підтримки з боку різних верств української людності та громадських економічних об’єднань – кооперативних товариств, найбільш чисельною з яких була, споживча кооперація. Згідно даних, що надійшли від 131 споживчого товариства Полтавщини, 100 з них протягом 1917 року на культурні цілі (“Просвітам”, бібліотекам, стипендії учням і студентам з бідних родин та ін.) витратили з власних прибутків 104 912 крб.

Стихійний процес організації товариств “Просвіти” свідчив про споконвічний потяг українського народу до знань і освіти, повернення до своїх національних коренів. Разом з тим, він потребував і створення єдиного координаційного центру, який би спрямовував діяльність “Просвіт” у державницьке русло і надавав їм наукову і методичну допомогу. Це завдання вирішив Всеукраїнський з’їзд “Просвіт”, який відбувся протягом 20-23 вересня 1917 року в Києві. В ході тривалих дискусій його делегати підвели підсумки початковому етапові своєї діяльності та визначили напрямки подальшої роботи, місце і роль “Просвіт” в будівництві суверенної Української держави. З’їзд офіційно проголосив створення Всеукраїнської спілки “Просвіт”. Її головою було обрано В.Королева.

Зважаючи на складну воєнно-політичну ситуацію (агресію червоних військ з Росії), губернський з’їзд “Просвіт” відбувся 10 травня 1918 року вже за нових політичних умов – існування Української держави гетьмана П.Скоропадського. Створенням загальногубернського координаційного і методичного центру завершився перший етап в розвитку культурно-просвітницького руху на Полтавщині.

Відомо, що до Лютневої революції 1917 року в українських губерніях царської Росії не було жодної української школи, а освітній рівень населення, особливо сільського, був надзвичайно низьким. Так, згідно перепису 1910 року (пізніші дані відсутні) серед населення Полтавщини грамотних було лише 26,2 відсотка, в тому числі з містах – 48,2 і в селах – 24,4 [20]. Пізніше грамотність полтавців дещо зросла, але навіть початкова шкільна освіта залишалася доступною далеко не всім дітям. Станом на 1 січня 1917 року із 362 317 дітей шкільного віку (8-11 років) школу відвідували лише 229 762 учні, в тому числі 63 відсотки хлопчиків і 37 – дівчаток [21].

Будь-які спроби домогтися навчання дітей рідною мовою зустрічали запеклий опір з боку царського самодержавства. Тому відразу ж після його повалення, не чекаючи дозволу Тимчасового уряду з ініціативи батьків та “Просвіт” почався стихійний процес українізації школи, насамперед початкової, де навчалися переважно діти селян і робітників, а вчителями були такі ж вихідці з народу, як і учні. Прагнення батьків навчати дітей рідною мовою зустріло рішучу підтримку з боку вчителів.

Протягом 6-8 квітня 1917 року в Полтаві відбувся губернський з’їзд вчителів, провідною ідеєю якого була необхідність розширення шкільної мережі і українізація школи. З підтримкою навчати у школах дітей рідною мовою виступив видатний російський письменник В.Г.Короленко, промова якого була зустрінута бурхливими оплесками. В рішеннях з’їзду підкреслювалося, що в Україні мав бути і національна українська школа. Делегати з’їзду висловилися за доповнення вчителями-українцями педагогічного бюро губернського земства, яке водночас зобов’язувалося приступити до видання підручників і посібників для українських шкіл.

Відразу ж по закінченні губернського з’їзду освітян відбулися збори вчителів полтавських початкових шкіл, які з власної ініціативи вирішили 17 квітня влаштувати курси українознавства, створити Учительську спілку, негайно відкрити декілька шкіл з українською мовою викладання, а в російських школах ввести вивчення української мови, як обов’язкового предмету [22].

Процес українізації освіти особливо пожвавився після проголошення у червні 1917 року автономії України. За участю “Просвіт” була розроблена програма створення системи національної освіти, яка дістала схвалення освітян і була затверджена у серпні 1917 року другим Всеукраїнським з’їздом вчителів. У відповідності з програмою з губерніях і повітах вводилася посада комісарів у справах народної освіти. Полтавським губернським комісаром став відомий український громадський діяч, публіцист і педагог Віктор Андрієвський.

Вирішальну роль у розвитку національної шкільної мережі відіграли товариства “Просвіти”. Саме вони в більшості випадків виступали ініціаторами створення українських шкіл і гімназій. 11 червня 1917 року литвяківська “Просвіта” Лубенського повіту скликала сільський сход з приводу заснування української гімназії, на який прибули і селяни з Вовчика та Вовчої Долини – всього близько 5 тисяч чоловік. Вже за декілька хвилин для потреб рідної школи вони зібрали з-поміж себе більше 5 тисяч карбованців [23].

22 серпня 1917 року збори павленківської “Просвіти”, яка була однією з найчисельніших у Полтаві, прийняли рішення відкрити в цьому передмісті українську гімназію і звернулися з відповідним клопотанням до Полтавського губернського і повітового земств. Після обговорення проекту земства виділили для української гімназії по 10 тисяч карбованців, але їх виявилося замало. Тому подальше фінансування гімназії здійснювалося коштом павленківської “Просвіти”, добровільних пожертвувань жителів передмістя та невеликої плати за навчання учнів. В перший навчальний рік до гімназії записалося 78 хлопчиків і дівчаток, які були поділені на три класи, в тому числі два підготовчих. Вчителями в гімназії працювали досвідчені педагоги, зокрема Григорій Ващенко. Більшість з них мали університетську освіту або закінчили Вищі Жіночі курси. Велика увага в гімназії надавалася естетичному вихованню учнів, часто влаштовувалися мистецькі ранки і вечори. Подібна українська гімназія в складі п’яти класів (з них – два підготовчі) була відкрита і на Подолі. Очолював її відомий мовознавець і педагог галичанин Іван Прийма.

Створення системи української національної освіти відбувалося в складних умовах: не вистачало підручників і посібників, навчальних програм і унаочнень, а також національно свідомих, або хоч би тих, хто вільно володів українською мовою, вчителів. Шкільні приміщення страждали від революційного безладдя: перетворювалися в зали для мітингів і зібрань, політичної агітації і пропаганди. І все ж українізація давала позитивні наслідки. На весну 1918 року майже всі початкові школи Полтавщини (за винятком Кременчука) були повністю або частково (шляхом запровадження українознавчих предметів) були українізовані.

У зв’язку з процесом українізації школи серед духовенства і віруючих почалися дебати про доцільність існування окремих освітніх закладів, що перебували у віданні Російської православної церкви (лише церковно-приходських шкіл на Полтавщині існувало 897). Це питання стало предметом обговорення на надзвичайному єпархіальному з’їзді духовенства і мирян Полтавської губернії, який проходив протягом 3-6 травня 1917 року. На пропозицію Г.Ващенка з’їзд вирішив українізувати церковно-приходські школи, зробити їх світськими і передати в підпорядкування Міністерства Народної освіти Тимчасового уряду, а духовні навчальні заклади залишити у віданні церкви, але також українізувати і демократизувати весь навчально-виховний процес. Українізація перших класів духовних і єпархіальних жіночих училищ мала завершитися до осені 1917 року, а в старших класах було вирішено запровадити викладання української мови, літератури, історії, географії і етнографії з тим, щоб протягом 3-4 років завершити повну українізацію духовних навчальних закладів [24].

Протягом літа 1917 року до земських управ почали надходити чисельні заяви сільських сходів про відкриття в кожному волосному центрі двокласних вищих початкових училищ. Зважаючи на брак коштів в органах місцевого самоврядування, селяни погоджувалися власним коштом частково утримувати школи. З цією метою жителі Великих Сорочинець зібрали 8 тисяч карбованців, Савинців – 5 тисяч, решта волостей Миргородського повіту – по 3 тисячі карбованців. І все ж цих коштів виявилося замало, тому вищі початкові училища були відкриті лише в Шишаках, Великих Сорочинцях, Великій Багачці і Попівці [25].

Національна школа потребувала і нових навчальних підручників та посібників, їх підготовку та видання забезпечувало педагогічне бюро Полтавської губернської земської управи, яке з липня 1917 року очолював Михайло Рудинський. Уже напередодні 1917-1918 навчального року були видані українські букварі, задачники і граматики для початкових шкіл губернії. Крім того, вийшла друком серія хрестоматій під загальною назвою “Вінок. Книжки для читання з класі”, укладені М.Рудинським. До кінця 1917 року їх вийшло 7, а на початку 1918 року – ще 8.

Значну видавничу діяльність проводила і Полтавська спілка споживчих товариств (ПССТ), яку очолював відомий український патріот і організатор кооперативного будівництва, народний учитель за фахом Дмитро Шульга. ПССТ утворила одне з найбільших в Україні кооперативне видавництво та книготоргівельне підприємство і першу в Полтаві українську бібліотеку. Протягом 1917 року ПССТ видала більше Десяти назв українських книг, в тому числі “Українську граматику”, складену Оленою Курило, тиражем у 200 тисяч примірників. Весь її тираж був закуплений Секретарством освіти Центральної ради для українських шкіл, але його виявилося замало. Другий наклад (50 тисяч примірників) за браком паперу видрукувати не вдалося. Друкарню і видавництво ПССТ очолював член Центральної ради і виконкому Полтавської губернської ради Левко Ковалів.

Навчальні посібники для українських шкіл видавали і окремі повітові земства. Так, видавництво “Досвід”, що існувало при Гадяцькому повітовому земстві, у грудні 1917 року видрукувало “Російсько-український словник термінів по фізиці і хімії”, складений М.Вікулом.

Для надання методичної допомоги вчителям педагогічне бюро налагодило видання двотижневика “Книжковий бюлетень”, який містив інструктивні документи Генерального Секретарства освіти, огляди літератури з різних галузей знань та давав їх критичний аналіз. На початку 1918 року педагогічне бюро почало видавати журнал “Нова школа”, на сторінках якого друкувалися методичні матеріали з питань організації української національної школи [26].

Створення системи національної освіти потребувало і нових педагогічних кадрів. Позаяк готувати їх було ніде, та і справа ця була довготривалою, вирішували її шляхом влаштування короткотермінових курсів українознавства для вчителів. У відповідності з наказом попечителя Київського учбового округу проф. В.Василенка протягом літа 1917 року вони мали відкритися в кожному повіті. На їх утримання Полтавська губернська земська управа асигнувала 75 тисяч карбованців (по 3 тисячі карбованців на кожний повіт), а на видання українських підручників для початкових шкіл –60 тисяч [27].

5 червня 1917 року курси українознавства почали працювати в Лубнах, їх організаторами виступили голова Лубенської “Просвіти” Володимир Шемет, вчителька А.Супруненко та шкільний інспектор М.Рашкевич. Протягом місяця більше 200 вчителів початкових шкіл Лубенщини одержали елементарні знання з української мови, історії та географії України. Забиті нуждою і в більшості своїй аполітичні колишні випускники духовних семінарій і єпархіальних училищ під час перебування на курсах об’єдналися в повітову Учительську спілку і стали свідомими провідниками національної школи на Лубенщині [28]. Українознавчі курси працювали і в інших повітах Полтавщини.

Започатковане Українською революцією національне відродження викликало величезний інтерес полтавців до рідші мови, історії, культури, Ідучи назустріч побажанню жителів міста, центральна полтавська “Просвіта” влаштувала курси українознавства для всіх бажаючих. В числі інших предметів на них слухачі вивчали і ділову українську мову.

На початку травня 1917 року полтавська громада Товариства українських поступовців спільно з товариствами “Просвіти” виступила ініціатором скликання Українського з’їзду Полтавщини, який мав консолідувати всі національні сили в боротьбі за самовизначення України і підтримати в цьому домаганні державотворчу діяльність Центральної ради. З цією метою був утворений губернський “Спільний комітет українських поступових партій та організацій”, до якого ввійшли представники Селянської спілки, Українського клубу, українських партій соціалістів-революціонерів і соціал-демократів, товариства “Боян” та ін. З’їзд проходив протягом 21-22 травня в Полтаві, його делегати висловили щире вітання і підтримку Центральній раді в її діяльності, спрямованій на національне відродження українського народу. В питанні про самовизначення України делегати з’їзду висловили традиційну для того часу вимогу широкої національно-територіальної автономії і перетворення Росії на федерацію суверенних демократичних республік.

Під час проведених влітку 1917 року довиборів і перевиборів земств їх склад значною мірою поповнився селянами – членами Селянських спілок і “Просвіт”. З їх приходом земства із загальноросійських органів місцевого самоврядування перетворилися на українські владні структури, стали провідниками національних інтересів української людності. Так, Лубенське земство очолив голова місцевої “Просвіти” Володимир Шемет. З його ініціативи земське зібрання прийняло рішення про українізацію повітових установ і громадських організацій та утворення повітової шкільної ради у складі представників від учителів, Селянських спілок і “Просвіт”. Шкільна рада мала дбати про “рідну українську школу”. Земське зібрання додатково виділило 15 тисяч карбованців на курси українознавства для вчителів та зобов’язало телефоністок вивчити українську мову [29].

18 листопада 1917 року розпочав роботу Український народний театр у Полтаві. Його відкриття співпало з початком театрального сезону і відбулося в приміщенні міського театру. З вітальною промовою перед глядачами від імені Центральної ради виступив В.Андрієвський, а потім хор під захоплені вигуки “Слава!” двічі проспівав національний гімн “Ще не вмерла Україна” та “Заповіт” Т.Шевченка. Першою виставою Українського театру стала драма Гришинського “Брат на брата”.

Після тривалого періоду реакції, що наступила після поразки революції 1905-1907 років, поновилося видання української періодичної преси.  Одним з перших на Полтавщині україномовних видань стала газета Гадяцького земства, яку редагувала голова місцевої “Просвіти” Олена Пчілка (Косач). До місцевих осередків товариства “Просвіти” та до початкових шкіл вона надходила безкоштовно.

9 травня Лубенський міський громадський комітет вирішив у місцевому російськомовному “Вестнику” розпочаті друкувати матеріали українською мовою. Їх редактором на пропозицію “Просвіти” було призначено Г.Саєнка [30]. “Вісник Полтавського губернського комітету” також став виходити українською і російською мовами. Двомовними поступово стали і “Полтавские епархиальные ведомости”. Українською мовою друкувалися газети “Селянська спілка”, “Полтавська громада” та “Соціаліст-революціонер”.

У зв’язку з тим, що Тимчасовий уряд у Петрограді не виділяв коштів на забезпечення роботи Центральної ради, остання звернулася із закликом до народу створити Український національний фонд шляхом добровільних пожертв. Ініціаторами збору коштів виступили товариства “Просвіти”.

Так, селяни Горбів Кременчуцького повіту зібрали 72 крб., горбівська “Просвіта” з власних коштів виділила ще 87 крб., а селянські сходи, які пройшли в Мозоліївці, Святилівці, Гріньках і Тимошівці цього ж повіту зібрали 394 крб. [31]. На рідну справу селяни Тишків Лубенського повіту добровільно обклали себе податком у розмірі 10 копійок з кожної десятини землі та по 3 карбованці з власників крамниць. 5 липня 1917 року Полтавське губернське земство перерахувало для потреб Центральної ради 200 тисяч карбованців.

Підтримуючи морально й матеріально Центральну раду, як вищий державний орган України, полтавці тим самим ішли в єдиному руслі українського народу за національне відродження і створення власної держави.

 

Джерела та література:

1. Полтавська думка. – 1997, 28 лютого. (До тексту)

2. Державний архів Полтавської області (далі – ДАПО), ф.П-7, оп.1, спр.100, арк.93. (До тексту)

3. Там само, спр.34-А, – арк.7. (До тексту)

4. Журавель Г., Андрієць В. Роль культурно-просвітницьких товариств Полтавщини в збереженні історико-культурної спадщини Краю (1917-1920). – Національна революція в Україні: правда і вигадки. Доповіді науково-теоретичної конференції. – Полтава, 1997. – С.101. (До тексту)

5. Полтавские епархиальные – ведомости. – 1917, № 8. – С.975. (До тексту)

6. ДАПО, ф.Р-610, оп.1, спр.3, арк. 11-12. (До тексту)

7. Газета Гадяцького земства. – 1917, 6 листопада. (До тексту)

8. Рідний край (Гадяч). – 1918, 6 травня. (До тексту)

9. Газета Гадяцького земства. – 1917, 2 серпня. (До тексту)

10. ДАПО, ф.Р-4042, оп.1, спр.4, арк.3. (До тексту)

11. Майстренко І. Історія мого покоління. Спогади учасника революційних подій в Україні. – Едмонтон, 1985. – С.20. (До тексту)

12. ДАПО, ф.Р-4057, оп.1, спр.1, арк.2. (До тексту)

13. Там само, арк.18. (До тексту)

14. Соловей Д. Розгром Полтави. – Полтава, 1994. – С.124-126. (До тексту)

15. Полтавские епархиальные ведомости. – 1917, № 9. – С.712-715. (До тексту)

16. Миргородське життя. – 1917, 4 листопада. (До тексту)

17. Там само, 1919, 11 лютого. (До тексту)

18. Известия Хорольского общественного комитета. – 1917, 31 травня. (До тексту)

19. Полтавський вісник. – 1991, 15 березня. (До тексту)

20. Статистический справочник по Полтавской губернии на 1914 год. – Полтава, 1913. – С.14. (До тексту)

21. Статистичний справошник по Полтавській губернії на 1918-19 рр. –Полтава, 1919. – С.171. (До тексту)

22. ДАПО, ф.П-7, оп.1, спр.34-А, арк.36. (До тексту)

23. Вісник Лубенського громадського комітету. – 1917, 29 червня. (До тексту)

24. Полтавские епархиальные ведомости. – 1918, № 13. – С.1131. (До тексту)

25. ДАПО, ф.Р-610, оп.1, спр.3, арк.3. (До тексту)

26. Ревегук В. Полтавщина в Добу Української революції 1917-1920 рр. – Полтава, 2002. – С.28-29. (До тексту)

27. ДАПО, ф.П-7, оп.1, спр.34-А, арк.112. (До тексту)

28. Вісник Лубенського громадського комітету. – 1917, 7 липня. (До тексту)

29. Там само, 30 червня. (До тексту)

30. ДАПО, ф.Р-610, оп.1, спр.3, арк.60. (До тексту)

31. Вісник Лубенського громадського комітету. – 1917, 30 червня. (До тексту)

© Ревегук В. Я.
При використанні, посилання
на автора обов'язкове.

Ссылки на эту страницу


1 Национально-освободительное движение
[Національно-визвольні змагання] – пункт меню
2 Ревегук Виктор Яковлевич
[Ревегук Віктор Якович] - пункт меню
3 Указатель книг и статей по названиям
[Покажчик за назвами] - пункт меню

Если Вы хотите поддержать сайт

Карта ПриватБанка:
5168 7556 1759 9598

WebMoney:

UAH

U424759725951

RUB

R595618315667

USD

Z159829102497

EUR

E256443352919