Номыс (Симонов), Матвей Терентьевич

Номис (Симонов), Матвій Терентійович (17(29).09.1823 - 26.12.1900(8.01.1901))

1865 року молодий Панас Мирний (власне, ще й не Панас Мирний, а лише Опанас Рудченко), беручись до студіювання народної творчості, записує в щоденнику такі слова: "Спасибі Номису за його працю, велике спасибі". Йшлося про щойно видану тоді (в 1864 р.) заходами М. Номиса фольклорну збірку під назвою "Українські приказки, прислів’я і таке інше". З Петербурга, де її надруковано, книжка потрапила на Україну і тут дісталась запопадливому цінителеві словесних скарбів рідного народу. Велику користь дала вона для майбутніх творів Панаса Мирного.

Збірка Номиса була прихильно зустрінута не лише на Україні, а й за її межами у слов’янському світі. Російський учений-славіст Олександр Пипін у 3-му томі "Історії російської етнографії", що присвячувався Україні, називає працю Номиса першим великим здобутком української етнографії, рівнину за своїм значенням збірці Володимира Даля "Прислів’я російського народу". Пипін згадував М. Номиса і в "Історії слов’янських літератур" (1879, видання 2-е), бачив його в ряду кращих українських письменників післякріпацької доби.

Справді, Матвій Номис був не тільки фольклористом, знавцем народного життя, але й письменником, автором низки прозових творів українською і російською мовами. Як письменник він не виходить за межі своїх уподобань у царині етнографії і народної мови. Зрештою, це був дух того часу, якому корився й Номис: захоплення українським фольклором мало широкі межі й засвідчувало бажання передової інтелігенції стати ближче до народу, зібрати й уберегти від втрати його дорогоцінні словесні скарби та показати на кращих зразках красу і багатство народної душі.

Професор М. Петров у своїх "Нарисах історії української літератури XIX століття" перший дав визначення М. Номису як письменникові "етнографічного" напрямку (слідом за М. Вовчком, О. Кониським, Г. Барвінок та ін.), тим самим підкресливши першооснову його творчості — народне життя.

Матвій Номис (Симонов) — уродженець Полтавщини. Цей факт спонукає нас кинути погляд на той внесок, що зробили полтавці в скарбницю української фольклористики. Протягом XIX століття Полтавщина явила цілу плеяду фольклористів — це В. Ломиковський, М. Цертелєв, М. Максимович, П. Лукашевич, І. Рудченко, П. Чубинський, О. Маркович та інші. Етнографія і фольклористика того часу, коли почав працювати в цій галузі і Матвій Номис (а це були 50 — 60-і рр.), набувала нового піднесення. Навіть у губернських газетах друкувалися (хоча й не систематично) зібрані ентузіастами приказки, прислів’я, народні повір’я, пісні (у полтавській газеті — П. Бодянським, Л. Боровиковським, І. Рудченком). До цієї роботи заохочував журнал "Основа". Фольклор показував духовне багатство безвісних народних творців.

Є на сучасній Оржиччині — в минулому це межі Лубенського повіту — старе козацьке село Заріг. Саме тут, у маєтку дідича Терентія Симонова, народився майбутній письменник і фольклорист Матвій Номис. До 1832 року він жив і навчався дома, а після того — в Лубенському приходському училищі. 1844 року закінчує Полтавську гімназію і вступає на словесний факультет Київського університету, який закінчує в 1848 році. На час навчання в Києві припадає початок активної діяльності в царині фольклору та етнографії.

Слід зауважити, що великою школою для нього в цій справі було народне середовище, в якому він зростав. Біографічні риси неважко помітити не тільки в його творі "Автобіографія Василя Петровича Білокопитенка" ("Основа", 1861), айв етнографічних оповіданнях. У "Різдвяних святах" (теж — "Основа, 1861) Номис згадує своє "дитинство неповторне", коли був ще "пахолком" і слухав, як різдвяного вечора колядниці співали в їхній хаті в Зарозі:

Ой, рано-рано кури запіли,
Святий вечір!
А ще раніше пан Матвійко встав...

Панич ховався під "рукав матері", дівчата ж продовжували:

Пан Матвійко встав, коня осідлав,
Коня осідлав, в поле виїжджав...

Отже, інтерес до народної творчості зароджується у Номиса ще в дитячі літа. Укладом свого життя батьки його були близькі до народного побуту. Пізніше письменник згадував: "Траплялося мені на Різдво бувати в хатах моїх земляків..." З теплим почуттям пише він (у згаданому оповіданні) про чистоту і принадність сільських і хутірських хат: "чиста, тепла, усміхнена — від печі, з підпіччя, від мисника, лави, полиць". З якимсь пієтетом розповідає автор про шиті рушники і білий рушник на божнику з пахучими васильками і щедрими колосками жита — "мов у гніздечку..."

Після закінчення університету Матвій Номис певний час учителює в Ніжинській і Немирівській гімназіях, а потім переходить на службу в Держконтроль, живе і працює в Петербурзі, Пскові, Катеринославі, Житомирі. Сюди, в Житомир, Номис запрошує на службу в Контрольну палату свого земляка-полтавця Івана Рудченка, що вже теж на той час був відомий як фольклорист.

З відкриттям у Лубнах гімназії Симонов прийняв запрошення стати її першим директором. Так він повертається з "мандрів життя" до своїх родових джерел. Це було на початку 70-х років. Та його вабить земська діяльність. 3 1890 року він мировий суддя Лубенського повіту і голова мирового з’їзду.

Діапазон творчої діяльності М. Т. Симонова був надзвичайно широкий: він і фольклорист, і письменник, і діалектолог, і видавець, помічник П. Куліша у виданні українських книжок. Крім згаданої "Автобіографії Василя Петровича Білокопитенка", в "Основі" він опублікував статистичну працю "Кріпацьке населення в Росії" та оповідання з народного життя "Тітка Настя", і в альманасі "Хата" (1860) — "Дід Мина і баба Миниха". Друкувався також у журналах "Русская беседа", "Киевская старина" та ін. У своїх творах Симонов змальовує побут українського селянства, любовно відтворює звичаї старосвітської козацької України. Від студентських років зберіг він прогресивні погляди і ніколи не цурався громадської праці. Це була чесна і благородна людина.

Найбільшу славу Матвію Симонову принесла впорядкована ним збірка "Українські приказки, прислів’я і таке інше". В її основу лягли записи Опанаса Марковича. Крім того, упорядник використав фольклорні записи В. Білозерського, О. Кониського, Л. Боровиковського, твори Т. Шевченка, П. Куліша та інших письменників, з яких він вибрав прислів’я і приказки. У збірці — 14339 паремій та близько півтисячі загадок. Збірку назвали скарбницею українського слова. Вона відіграла важливу роль у розвитку літератури, її фольклорного стилю. О. В. Маркович і М. Т. Симонов зібрали й опублікували найбільш досконалі художньо зразки прислів’їв і приказок, що пройшли крізь століття і не застаріли сьогодні.

За комуністичного режиму Матвія Номиса віднесли до буржуазних діячів, і тому збірка не перевидавалась. Лише в 1985 році з ініціативи та на кошти владики Мстислава, патріарха УАПЦ, збірку було перевидано з додатком окремої книги досліджень про збірку і її автора. Від березня 1991 року журнал "Київ" подавав частинами матеріали збірки Номиса для своїх читачів.

Нарешті, у 1993 році видавництво "Либідь" у серії "Літературні пам’ятки України" випустило в повному обсязі збірку "Українські приказки, прислів’я і таке інше".

1895 року Матвій Симонов продав свою садибу в Зарозі і близько 50 тис. крб. переказав Полтавському губернському земству на благодійні цілі. З цих коштів у Зарозі утримувався лікар та безкоштовно видавалися ліки хворим селянам.

До кінця життя Матвій Терентійович пером літератора служив українській справі. Його історико-етнографічні писання друкувалися в 1897 — 1901 роках в "Киевской стари-не" ("З дитячих і отроцьких спогадів", "Крашанки в давнину", "Як збідніли Оболонські" та ін.). 1898 року він видав брошуру про Лубенську гімназію, яку облаштовував, з нагоди її 25-річчя. М. Номис — батько письменниці Надії Кибальчич, авторки драми "Катерина Чайківна", і дідусь Надії Козловської (Кибальчич), поетеси і дитячої оповідачки.

Помер Матвій Номис (Симонов) у Лубнах. П. Капельгородський в статті "На Лубенському літературному гробовищі" (1928) писав, що бачив могилу письменника "між двома високими стрункими берізками, кроків за 90 від огорожі кладовищенської церкви". Тепер вона загублена. Восени 1993 року в Лубнах і селі Зарозі відбулась наукова конференція, присвячена 170-річчю від дня народження Номиса. У ті дні лубенці відкрили на будинку колишньої чоловічої гімназії (відбудована в повоєнні роки) меморіальну дошку на честь її першого директора.

Джерело:

http://www.pollitra.pi.net.ua

Фото: http://uk.wikipedia.org/wiki/Номис_М.

Ссылки на эту страницу


1 Воспоминания (1861-1907)
[Спогади (1861-1907)] – Євген Чикаленко. // Українська вільна академія наук у США. Нью-Йорк. 1955
2 Гнедич, Павел Александрович
[Гнідич, Павло Олександрович] (1884-1919) — этнограф и фольклорист
3 Краткий биографический словарь ученых и писателей Полтавской губернии с половины XVIII века
[Короткий біографічний словник вчених і письменників Полтавської губернії з половини XVIII століття] - И. Ф. Павловский // Полтава. Типо-литография преемников Дохмана. 1912
4 Личности - Н
[Особистості - Н] - пункт меню
5 Писатели, публицисты, драматурги
[Письменники, публіцисти, драматурги] - пункт меню
6 Рудченко, Иван Яковлевич
[Рудченко, Іван Якович] (1845—1905), фольклорист, писатель, литературный критик
7 Цертелев, Николай Андреевич
[Цертелєв, Микола Андрійович] (1790-1869), фольклорист
8 Этнографы и фольклористы
[Етнографи і фольклористи] - пункт меню

Если Вы хотите поддержать сайт

Карта ПриватБанка:
5168 7556 1759 9598

WebMoney:

UAH

U424759725951

RUB

R595618315667

USD

Z159829102497

EUR

E256443352919