Майфет, Григорий Иосифович

Майфет, Григорій Йосипович (19.07(01.08).1903 - 13.09.1975), відомий літературознавець української діаспори

Ґ. О. Костюк так сказав про Григорія Йосиповича Майфета: "Він мав усі дані бути великим ученим своєї доби, якби відома чорна сила не вбила його в розцвіті сил". У цих словах все правда. Майже те саме сказав одного разу Григорій Майфет своєму кореспондентові, який запросив у нього біографію. "Ви здивували мене питанням про мою біографію... Моя біографія — це бібліографія, тобто список моїх праць. Коли я в 1930 році закінчував аспірантуру, то подав до кваліфікаційної комісії список своїх головніших опусів: виявилося близько сотні (чотири окремих книжки і чимало журнальних статей і рецензій).

Ось це і є моя біографія — моя праця, від якої — за волею долі — нічого не лишилося! Ось і вся біографія! А дати народження і смерті — будь ласка: народився в 1903 році, помер 5 грудня 1934 року. 5 грудня 1964 року я "відсвяткував" 30-річчя моєї смерті... Це, так би мовити, кінцівка біографії, її апендикс, доважок..." Читач в змозі сам оцінити трагізм цих рядків.

Літературно-наукові інтереси Григорія Майфета обіймали письменство, теорію поезії і прози (зокрема, в галузі новели), перекладацтво, музику, кіно. Вже цей лаконічний перелік його творчих зацікавлень викликає бажання знати, як склалося життя цієї людини і який слід залишила вона в нашій культурі.

Григорій Майфет народився 1 серпня 1903 року, у містечку Ромни Полтавської губернії (тепер — Сумської області) в сім’ї дрібного канцелярського службовця, що вийшов із козаків села Перекопівки. Самотужки здобувши грамоту, батько посилав свої замітки до "Полтавських єпархіальних відомостей". Мати учителювала. 1913 року сім’я переїхала до Полтави, де Григорій закінчив спершу гімназію імені Сковороди (1920 р.), а потім вступив на фізико-математичний факультет Полтавського Інституту народної освіти, який закінчив 1924 року. Водночас ходив слухати лекції блискучого знавця літератури, критики і мистецтвознавця, професора В. О. Щепотьєва, які вплинули на вибір подальшого наукового шляху. 1925 року Григорій Майфет дебютував у журналі "Музика" статтею "Дані красного письменства про вплив музики на людину в освітленні рефлексології". Тоді ж у журналі "Червоний шлях" (№ 10) з’являються його "Матеріали до характеристики творчості П. Тичини" (1926-го вийшли окремою книжкою).

Активна літературно-критична діяльність Г. Майфета поєднувалася з викладанням математики в школах та технікумах міста і навчанням (з 1925 року) в аспірантурі Науково-дослідного інституту імені Т. Г. Шевченка під керівництвом професора О. Білецького. В січні 1930 року він захищає дисертацію по творчості М. Ірчана. На цей час дослідник мав уже значний літературний доробок. Кращі з його статей увійшли до двотомної "Природи новели" (1928, 1929). Ця праця відіграла певну роль у становленні літератури того часу, виборі напрямку, допомозі молодим літераторам у "підвищенні якості" їх творів. Автор планував видати ще й третю збірку "Природи новели", але події близького майбутнього перекреслили всі його творчі наміри.

Більшість журнальних статей Григорій Майфет присвятив теорії літератури, проблемам літературної техніки. Статті друкувалися в журналах "Плужанин", "Червоний шлях", "Життя й революція", "Гарт", "Молодняк", "Критика" та ін. 1931 року в збірнику "Культура українського слова" критик опублікував велике дослідження "Із студій над поетичними варіантами", де розглянув авторську редакцію збірки М. Рильського "Під осінніми зорями".

Володіючи кількома європейськими мовами, Григорій Майфет досліджував майстерність перекладів. Велику увагу віддав він перекладам із Шевченка на англійську, німецьку та французьку мови ("Англійські переклади з Шевченка", 1927; "Шевченко в французькій інтерпретації", 1928; "Композиційна архітектоніка поезії "Мені однаково" та її відтворення в німецькому й англійському перекладах", 1929).

Наприкінці 20-х років Григорій Йосипович готував нову збірку статей, куди мали увійти й літературні портрети О. Досвітнього, В. Вражливого, Ю. Кулика. Одна з останніх журнальних публікацій — "А. П. Чехов — новеліст" (1934).

25 березня 1935 року Григорію Майфету, як і його "колегам по нещастю" П. Ванченку, В. Вражливому, Є. Плужнику, В. Підмогильному та іншим, тобто "контрреволюціонерам-терористам", було оголошено 10-річний строк ув’язнення. Відтак — Карелія, Біломорсько-Балтійський канал, лісорозробки; з 1939 року — Печора, рудня Еджит-Кирта. Там і працював у конторі шахти № 2 до звільнення 25 квітня 1946 року. Але й після того нікуди звідти він не поїхав, працював економістом. Після ліквідації шахти в 1949 році оселився у селищі Канін, поблизу Печори, де й залишився до кінця хсиття. 1950 року його вдруге заарештували (як писав, "на тій підставі, що вже був репресований і є соціально-ворожим елементом"), і так він став "спецпоселенцем" пожиттєво. Про реабілітацію не клопотався, аж поки не був реабілітований автоматично.

Лише в середині 50-х років Григорій Йосипович почав повертатись до творчої праці. З того часу залишилась машинописна збірка оповідань-спогадів російською мовою "Призраки" ("Привиди"), переважна більшість яких досі не опублікована. Вийшовши на пенсію, письменник цілком віддався насолоді духовного життя: збирав бібліотеку, переглядав фільми і писав на них рецензії, перекладав, колекціонував марки, консультував з іноземних мов. Мав можливість стати учителем англійської мови, але не одержав дозволу. Багато уваги і сил віддав дослідженню історії поїздки С. Цвейга в Росію (частково робота опублікована в 1988 році в журналі "Всесвіт"). Ця тема стимулювалася особистим листуванням з С. Цвейгом протягом 6 років.

1965 року Григорія Йосиповича Майфета було поновлено в Спілці письменників України, він почав надсилати до газет і журналів свої статті, спогади і рецензії, і деякі з них були опубліковані (в "Літературній Україні", журналах "Радуга" і "Всесвіт"). У той час він запопадливо працював над двома мемуарними циклами — "Епітафії" та "Новели неволі". Були написані новели про Підмогильного, Вражливого, Щепотьєва, Тичину, Зерова... Став готувати до перевидання збірку "Природа новели", додавши нові статті про творчість Г. Тютюнника, С. Жураховича, Є. Гуцала. Готувався до написання двох великих робіт по творчості Шевченка і Нечуя-Левицького. Але вже в 1966 році зрозумів: його планам не збутися. Писав в одному з листів: "Нас виривали з літературного процесу, з життя не для того, щоб ми в них повернулися..."

У 1967 році КДБ перехопило текст "Ювілейних роздумів" Майфета, які він написав з приводу 50-річчя так званого великого жовтня. Це була безпощадна критика політики партії комуністів, яка "виродилася в тупого, впертого, жорстокого і лякливого ката народів". Такого зухвальства влада простити йому не могла. Набір нової збірки у Києві розсипали, двері журналів і газет зачинилися. Письменник знову, як і раніше, відчув себе в ізоляції. Навіть кінорецензії в печорській газеті перестали друкувати...

13 вересня 1975 року Григорій Майфет укоротив собі віку, покінчивши життя самогубством. Його могила знаходиться на Печорському міському кладовищі, позначена скромним пам’ятником, який поставили його друзі і знайомі.

Джерело:

Петро Ротач, "Колоски з літературної ниви”  - http://www.pollitra.pi.net.ua

 

Майфет, Григорій Йосипович народився 1 серпня 1903 р. в м. Ромнах на Сумщині в родині священика. Навчався в Полтавській духовній семінарії. В хурделицю громадянської війни, за власним свідченням, "втікав з батьком у Крим разом із білими. 1921 р. повернувся до Полтави, учився в Інституті народної освіти". Після закінчення працював у школі, а з 1926 р. заочно навчався в аспірантурі Харківського інституту ім. Т. Г. Шевченка. Захистив кандидатську дисертацію з фаху західноєвропейських літератур. В 1931—1934 рр. викладав у Полтавському педінституті та музтехнікумі.

Г. Майфет вільно володів англійською, французькою, німецькою, італійською та іспанською мовами. За час з 1925-го по 1934 р. написав понад сто літературно-критичних праць з української та зарубіжних літератур. Його перу належить одна з перших узагальнюючих монографій про Павла Тичину "Матеріали до характеристики творчості П. Г. Тичини" (1926). Але найбільший авторитет молодому дослідникові принесла праця "Природа новели" в двох томах (1928 і 1929 рр.). Тут Г. Майфет виявив себе серйозним теоретиком, його монографія не втратила свого історичного значення й сьогодні.

Але творче сходження Майфета обірвав сталінський терор. 5 грудня 1934 р. Полтавським відділенням НКВС було виписано ордер № 3 на арешт письменника. Звинувачення: "Брав активну участь в організованій контрреволюційній діяльності". Що за цим крилося? Знайомство з Миколою Хвильовим, дружба з Сергієм Пилипенком, який на той час уже був заарештований. Саме за ці "гріхи" Г. Майфет потрапив до розряду контрреволюціонерів і в числі групи провідних українських письменників постав 27—28 березня 1935 р. в Києві перед виїзною Військовою колегією Верховного Суду СРСР.

Вирок був — 10 років концтаборів. Спочатку покарання відбував у районі Медвєжегорська на Білому морі (до 1939 р.), потім був етапований у табори Воркути, де гибів до звільнення 1946 року. За приписом властей поселився в селищі Канін на Печорі, влаштувався на працю нормувальником будівельної контори річкового пароплавства.

Та вже 25 грудня 1950 р. управління МДБ Печорської залізниці прийняло постанову про арешт Г. Майфета. При обшуку в нього вилучено 1377 стор. записів у блокнотах і зошитах, 150 книг власної бібліотеки (переважно світова класика). Звинувачення були стереотипні: в 30-х роках перебував "у терористичній організації українських націонал-боротьбистів".

На допиті Г. Майфет, пояснюючи ситуацію, сказав: "Хочу зауважити, про існування подібної організації я дізнався лише в процесі розслідування справи всієї групи сімнадцяти". Тоді слідство висуває нове звинувачення: уже на засланні "розповсюджував антирадянські погляди і, зокрема, вихваляв німецький фашизм".

Хоча винним себе Г. Майфет не визнав, Особлива нарада при МДБ СРСР все ж ухвалила: він заслуговує заслання на поселення в Комі (м. Сиктивкар) під нагляд органів Держбезпеки.

Даних про перегляд справи і реабілітацію Г. Майфета в архівах КДБ УРСР немає. Але відомо, що 1955 р. він повернувся до Полтави. Тільки місцеві власті не надали йому ні роботи за фахом, ні житла. Вважаючи це проявом сталінізму, Г. Майфет повернувся на місце заслання на Печорі і скнів там до останніх днів. Зневіра в справедливості, матеріальні труднощі привели його до відчаю, і він у вересні 1975 р. покінчив життя самогубством.

Поновлений у СПУ в 1965 р.

Джерело:

http://ukrlife.org/main/evshan/martyrolog.htm

Ссылки на эту страницу


1 Ванченко (Иващенко), Петр Захарович
[Ванченко-Івашенко, Петро Захарович] (1898—1937), писатель, поэт, актер
2 Зеров, Николай Константинович
[Зеров, Микола Костянтинович] (1890—1937), литературовед, критик, поэт, переводчик
3 Литературо- и языковеды
[Література-і мовознавці] - пункт меню
4 Личности - М
[Особистості - М] - пункт меню
5 Майфет, Иосиф Наумович
[Майфет, Йосип Наумович] (1867-після 1921) – священнослужитель
6 Наше слово
Наше слово, литературный, общественно-политический и научно-популярный иллюстрированный журнал. Приложение к газете "Більшовик Полтавщини" (1928)
7 Педагогический университет им. В. Г. Короленко
Педагогический университет им. В. Г. Короленко
8 Полтава. Историческая справка
Полтава. Историческая справка
9 Репрессированные
[Репресовані] - пункт меню
10 Указатель улиц
[Покажчик вулиць]

Если Вы хотите поддержать сайт

Карта ПриватБанка:
5168 7556 1759 9598

WebMoney:

UAH

U424759725951

RUB

R595618315667

USD

Z159829102497

EUR

E256443352919