Лазорский (Коркишко), Николай Афанасьевич

Лазорський, Микола Панасович (9.11(27.10).1884 - 13.03.1970), письменник.

Ім’я Миколи Лазорського (справжнє прізвище Коркішко Микола Панасович) приходить до нас лише тепер, після того, як у Києві вийшли його романи "Патріот" і "Степова квітка".

Щоправда, творчість цього письменника почалася ще в 20-і роки, але розгорнутись на повну силу його талант в тоталітарній державі не міг. За того часу сотні українських письменників були сховані по каторжних таборах (Лазорський теж не минув цієї долі) або розстріляні. В одному з нарисів Микола Панасович писав: "В ці божевільні; роки, роки страдницькі найкращих синів Матері-України, не було й мене в Полтаві, не було і в Україні. Тим же тернистим шляхом і я пішов на північ аж до мороздивого острова Вайгача. Був і на узбережжі Полярного океану, бачив скрізь наших людей, багато бачив, немов уся Україна переселилась сюди..." Ці враження знайшли місце в інших його оповіданнях, написаних вже в еміграції. В одному з них, що має назву "Скорпіони", Наталя з полтавського села Гуджули, перебуваючи на Півночі в неволі, бачить "силу людей і все з України" і здивовано запитує: "Чи є ще люди наші в Україні, чи, може, вже настало безлюддя?".

З тягарем цих жорстоких вражень опинився М. Лазорський за межами України. І лише у вільному світі, де не кидали безневинних людей до в’язниць і концтаборів, розквітнув талант письменника-романіста. На могилі Лазорського у Мельбурні написано, що Україна збереже для нього місце в Пантеоні безсмертних письменників. Ці високі слова разюче контрастують з нашим уявленням про життя і творчість М. П. Лазорського.

Микола Коркішко народився в Полтаві в старокозацькій родині, де дотримувались старих звичаїв і розмовляли українською мовою. Це була багатодітна сім’я шевця. Миколу з дитинства вабили книжки. На це звернув увагу сусід, що жив в одному з ними будинку, він повів хлопця до міської книгозбірні, записав читачем і сплатив за нього гроші. Захоплено студіював юнак рідкісні праці з історії, накопичуючи знання для майбутньої літературної праці. Великий вплив на майбутнього письменника мали бесіди с професором В. О. Щепотьєвим під час зустрічей у краєзнавчому музеї, де вони нотували пожовклі аркуші Рум’янцевського перепису. "Днів кропіткої муравлиної роботи в архівних кімнатах я ніколи не забуду..." — писав М. Лазорський.

Закінчивши учительську семінарію, юнак займався випуском земського місячника. Період революції та громадянської війни залишається білою плямою в біографії М. Коркішка. У 20-х роках він працював у шкільному секторі Державного видавництва України (ДВУ), котре мало відділення в Полтаві. Тут він підготував кілька шкільних хрестоматій, видав популярні брошури: "У надрах землі", "Моря та океани", "Географічні етюди" тощо. В журналах "Знання", "Нова громада", "Всесвіт" публікував нариси про країни світу, вчених і митців. У той же час навчається на вечірньому відділенні історико-філологічного факультету Харківського університету і майже закінчує його. Але і тут почалася чистка працівників видавництва, і Коркішко теж загуркотів у товарняку на береги "Полярного океану".

Йому повезло, бо вцілів і повернувся в Україну. Жив, не "випливаючи" нагору (то в дочки у Харкові, то в Полтаві). Під час окупації редагував часопис "Голос Полтавщини". У цій газеті вперше з’являється підпис "Лазорський)", і вперше друкуються оповідання з історичної минувшини, що пізніше розгорнулися в романи "Степова квітка" і "Патріот". Прямуючи на Захід, М. Лазорський деякий час жив у Кам’янці-Подільському, редагував там газету "Подолянин". Від 1944-го протягом шести років перебував у Німеччині, в містах Берлін, Констанц, Ванген. 1950 року дочка запросила до Австралії.

Як писала пізніше дружина письменника Лідія Петрівна, Австралія привітно зустріла втікачів, надала їм можливість мати хліб, помешкання і все необхідне для культурної людини. Микола Панасович відчув в собі силу для творчої праці. Через п’ять років подружжя купило будиночок, якім було названо "Полтавським затишком". Тепер Микола Панасович мав кабінет і спокійно продовжував аж до завершення роботу над романом "Кирило Розумовський", яку розпочав ще 1946 року в Німеччині. 1961 року книжка була опублікована.

"Кирило Розумовський" — це роман-хроніка історичних подій XVIII сторіччя. Розгортаються то героїчні, то драматичні сторінки української історії: Коліївщина, катування польською шляхтою борців за волю, руйнування мов калями Запорізької Січі. На тлі цих подій проходить діяльність гетьмана Розумовського. Правдиво зобразиш письменник нищівні дії Москви щодо України аж до ліквідації Гетьманщини. Серед багатьох історичних постатей в романі, крім "землячків", діють справжні українські патріоти. Лазорський відносить Сковороду, Котляревського, Василя Капніста, Григорія Полетику до грона будителів українського національного духу.

У 1962 — 63 роках Микола Панасович завершив і в 1965 році видав у Мюнхені роман "Степова квітка", в центрі якого відома полонянка татар Роксолана, котру було продано в султанський гарем до Істамбулу. За красу і розум султан Сулеймен зробив її законною дружиною. Багато добрих справ учинила Роксолана і для України, і для Туреччини. Вона мала дужий вплив на чоловіка, і це їй треба завдячувати, що турки припинили напади на Україну. Саме її Сулеймен називав Степовою квіткою. Весь роман обвіяний чарами степової полтавської природи, яку письменник безмежно любив.

Третій роман, визначений автором як "історичне оповідання", має назву "Патріот" і присвячений синові Пилипа Орлика Григорові, генералові короля Франції Людовика XV. Сорок років провів в еміграції хрещеник Мазепи і всі сили віддав боротьбі за визволення України.

...У переддень Полтавської битви в Полтаві, у будинку полковника Герцика на Панянці гостює його донька Ганна, дружина генерального писаря Пилипа Орлика. Тут вперше бачимо серед дітей і того, хто стане головним персонажем роману, Григора, якого домашні називали Орлею. З листа від зятя полковник Герцик довідується, що Мазепа з військом вибрався з Батурина і прямує на Полтавщину. Несподіваний приїзд Орлика все пояснив... Так починається Цей захоплюючий твір про великого патріота землі української Григора Орлика, і так напружено йде розповідь про нього аж до смерті, яка спіткала його в 1759 році в замку Дентевіль поблизу Парижа.

Остання книжка М. Лазорського, яку він не встиг видати, — це збірка історичних оповідань, нарисів, статей і спогадів під назвою "Світлотіні" (1973, Мельбурн). До книжки входить майже 60 невеликих творів, переважно на українські сюжети. Та всі вони густо "заселені" цікавими, неординарними людьми. Тут і діячі визвольного руху кирило-мефодіївці, і соловецький в’язень Петро Калнишевський, і Мазепа з Орликом, і Кочубей, Осип Бодянський, фольклорист Номис, Марія Башкирцева, професор Щепотьєв... У цих маленьких оповіданнях і нарисах раз-у-раз проступають виразні риси характеру самого письменника, його уподобання, симпатії. В оповіданні "Козача криниця" приваблює глибока закоханість оповідача у степ, його схильність до усамітнення і злиття з природою. Козача криниця в Сагайдаковій балці — це місце, де в давнину відбувався обмін полоненими між татарами і козаками. Описується степ за Костянтиноградом (тепер — Красноград Харківської області), що "як широке море без міри і краю" — улюблене місце письменника. В самоті він розмірковує над минулим: "Полита густо козачою кров’ю і пекучими слізьми невільників наша рідна земля. Тому тут, мабуть, і цвіте кривавим цвітом степовий воронець..."

У післямові до збірки "Світлотіні" дружина письменника писала, що Микола Панасович "До останніх днів свого життя не складав своєї гострої зброї — мистецького слова, творячи справжні скарби для своєї культури, для України, яку він так палко любив". Але не всі свої плани здійснив М. П. Лазорський. Він мав на меті підготувати збірку "Примовки", які записав іще дома, на Полтавщині. В архіві письменника залишився початок нового роману "Княжна Тараканова"...

У світлий березневий день 1970 року в далекій Австралії навіки випало з рук перо письменника-полтавця.

Онука М. П. Лазорського Наталка Романовська-Вишнева розповідає: "Дідусь любив свій "Затишок". Це була старенька хатка з маленьким садочком, де росло кілька фруктових дерев, кущики і квіти. В цьому садочку він любив сидіти і писати. Одного теплого дня він там заснув, а берет і зсунувся з голови. Після цього дідусь одразу заслаб, втратив мову і вже до кінця не підвівся з ліжка. До цього ж мав гострий розум і був дуже цікавою людиною..."

Так закінчив своє нелегке життя, в якому зазнав і в’язниць та переслідувань, і еміграційних поневірянь, і творчої радості, Микола Панасович Лазорський. Доктор Олекса Мишанич мав рацію, коли сказав, що він "сплатив синівський борг своєму народові", написавши твори, які "своєю вічно живою ідеєю" наближали проголошення незалежної України.

Джерело:

"Полтавщина літературна"

Ссылки на эту страницу


1 Личности - К
[Особистості - К] - пункт меню
2 Личности - Л
[Особистості - Л] - пункт меню
3 Писатели, публицисты, драматурги
[Письменники, публіцисти, драматурги] - пункт меню
4 Полтава. Исторический очерк
Полтава. Исторический очерк. Авторский коллектив. Полтава: Полтавский литератор, — 280 с, ил. + 24 с. вкл.
5 Родились в Полтаве
[Народилися у Полтаві] - пункт меню
6 Украинский клуб в Полтаве (1913-1918): открытие и направления деятельности
[Український клуб у Полтаві (1913-1918): відкриття та напрямки діяльності] - Пустовит Тарас Павлович

Если Вы хотите поддержать сайт

Карта ПриватБанка:
5168 7556 1759 9598

WebMoney:

UAH

U424759725951

RUB

R595618315667

USD

Z159829102497

EUR

E256443352919