Казыдуб, Михаил

Казидуб, Михайло (29.09.1941 — 01.05.1998), поет, журналіст

У відомому довіднику "Росія" 1902 року, том 7-й, що присвячений Полтавській губернії, знаходимо потрібну нам довідку про містечко Вереміївку ("Росія" подає його як "Еремеевка") Золотоніського повіту. Знаходилося воно за 5 верст від пристані Богун на Дніпрі. Сказано, що існує з 1775 року, має понад 12 тисяч населення, 4 церкви, крамниці, базар, 3 ярмарки і близько 70 вітряків. Не забули автори й того факту, що в містечку було колись дуже розвинуте чумацтво. За радянського часу Вереміївка стала просто селом і проіснувала до 1959 року, коли її переселили "на гору" в зв’язку з будівництвом Кременчуцького водоймища.

Славна була в минулому Вереміївка. Заснована вихідцями із Запоріжжя, вона берегла вікові традиції людського співжиття, з покоління в покоління передавала свої духовні скарби — чудові народні пісні і казки, історичні перекази про козацтво, майстерність ткацтва і вишивки. Не випадково сюди приїздив у 1878 — 79 роках відомий художник і фольклорист Порфирій Мартинович. Як художник він знайшов у Вереміївці цікаві типи, а зібрані серед козаків і селян казки та усні оповідання опублікував у книзі "Українські записи" (1906). Недалеко від Вереміївки знаходились сковородинівські та лисенківські місця — села Каврай, Липове, Жовнин, Кліщинці (тут, зокрема, народився Михайло Старицький). Шкода, що радянська доба своїми "будовами віку" сплюндрувала ці заповідні землі, такі дорогі духовному світові кожної людини.

Сучасний український поет Михайло Казидуб, що народився в цім краю і оспівав його, мав всі підстави і для гордощів, що він вереміївець, і для глибокого жалю за знищеним селом. У вірші "Вечір у рідному краю", де зустрічаємо вже згадані топоніми (а крім того ще й "Тимченки, Москаленки, Малі й Великі Канівці"), в поетичній формі мовиться про значення рідного села в долі поета: "З її доріг — моя дорога, з її пісень — мої пісні". У Вереміївці поет "освячувався" і "освічувався" "вродою народної душі".

Дитинство і юність Михайла Казидуба припали на час найжорстокіших бід — війни і повоєнного розору, безхліб’я і тяжкої праці. Другого дня після народження хлопчика батько пішов у вир боїв і згинув безслідно. Вважали, що впав під Сталінградом, але потім виявилося, що загинув у грудні 1944 року в Угорщині. Світлим спомином дитинства була увага і ласка дідуся і бабусі з боку матері. Пізніше скаже про це Михайло у віршах "Мене учили дідові казки" та "Пам’яті бабусі".

У материній хаті зимовими вечорами збирались такі ж "колгоспні рабині", як вона сама, щоб розрадити себе старовинною піснею, давнім переказом, казкою чи барвистою вишивкою. Ці враження змалку бентежили хлоп’ячу уяву.

Буду завше пам’ятати,
Як у вечори зимові
Два портрети моя мати
Вишивала із любов’ю.

Коли вишила їх ненька,
Почепила поруч в домі:
На однім — сумний Шевченко,
Українка — на другому.

Рано засвітилося в душі майбутнього поета живе рідне слово, материне слово — як найбільший скарб, винесений з прадавньої Вереміївки. Ось чому завжди залишається для поета бажаною дорога в рідні місця: "Іншого шляху — неї прагну, іншого неба — не хочу".

Доки матусине слово
Чути над батьківським ланом,
Я у дорозі, братове,
Не утомлюсь, не пристану.

Нова Вереміївка — "на горі" — тепер належить до Чорнобаївського району Черкаської області. Михайло навчався і закінчив середню школу ще в козацько-чумацькій Вереміївці. Там починав віршувати, і перший друкований вірш про матір з’явився в Градизьку, коли був учнем 8 клав су. Школу закінчив 1959 року, в той час, як кінчалася історія старого села і починалося будівництво нової Вереміївки. Вони з матір’ю теж будувалися "на горі". Біля нової хати Михайло посадив липи, які давно вже піднялися до неба... Туга за рідним селом, що пішло під воду, завжди палитиме його душу. Напишеться згодом: "І ліс, і річка, і поля Були у молодості в мене. Тепер там скрізь — німа земля, Захлюпана багном зеленим".

Будуть потім вірші, в яких згадає поет "вереміївських косарів" — "села чумацького синів", оспіває квітку рідного степу деревій "за вірність безбережжю степовому" і за те, що "ним пропахлий вітер із далини зове мене додому". Та головне те, що з Вереміївки почалася для поета Україна, бо саме там "суцвіттям чистої любові" вона зацвіла в душі юнака. Там — нелегкі перші уроки життя, що не пропали задарма і допомогли визначитись світоглядно вже в роки зрілості.

Тоді очам моїм відкрився
Твій болісний Чумацький шлях,
Щоб я зернятком повторився
В твоєї вічності полях.

Залишивши матір у новозбудованій хаті, Михайло подався в Полтаву та тут і прижився. Спершу скінчив режисерські курси при обласному театрі, потім — в 1967 — агропедагогічний факультет сільськогосподарського інституту. Але вченим агрономом не став — переважив потяг до художнього слова, поезії. З початку 60-х років ім’я М. Казидуба як поета стає все більш відомим, він друкується в Харкові, Києві і Полтаві, а в 1966 році видавництво "Прапор" випускає першу збірку "Екзамен".

Ця тоненька книжечка, як тепер можна судити, одразу ж визначила світоглядну основу і естетичні підвалини дальшої творчості поета. Вже тут відчувалися нотки Симоненкової заглибленості в національне і загальнолюдське і бажання розібратися, "де зірниць квітування справжнє, а де фольги сліпливий блиск". У рецензії на збірку "Екзамен" молодіжна газета писала тоді: "Селянський син, народжений в гіркому часі війни, для якого знайомі тяжкі хліборобські будні, нестатки повоєнного часу, сирітство, невтішна туга тітки Марії біля портретів загиблих чоловіка і сина, — М. Казидуб сприйняв ці теми як одні з найважливіших у своїй творчості". І вже тоді було помічено, що "поет іде по шляху до громадянської поезії". Минули десятиліття, і поет зайняв місце серед будівничих нової України, учасників її духовного відродження.

Від збірки до збірки зростав поет, розширюючи тематичні обрії, утверджуючи власні принципи, удосконалюючи майстерність. У подальшій праці він готував грунт для майбутніх епічних і філософських поем. Тяжіння до епосу, відчутне вже в ранніх збірках, знайшло своє вираження в творах 90-х років, присвячених тематиці згорьованої української історії.

З кінця 60-х років Михайло Казидуб працював журналістом, потім — після прийому в 1971 році до Спілки письменників України — при Полтавській письменницькій філій як директор Клубу літераторів і заступник відповідального секретаря. Декілька років віддав роботі в правоохоронних органах. 1981 року закінчив Вищі літературні курси в Москві. В останні роки був головним редактором Полтавської радіотелевізійної компанії "Лтава". Світоглядний шлях поета, пройдений за чверть століття, ріст його художньої майстерності можна прослідкувати за його збірками: "Кроки" (1970), "Багаття на вітрах" (1973), "Джерело" (1977), "Аромат літа" (1982), "Світ-світлиця" (1987), "Дощі серед пустелі" (1992), "Трилисники" (1992), "Любов веде крізь хуртовини" (1993). Михайло Казидуб — автор багатьох репортажів, нарисів, статей, рецензій у пресі. На його вірші композитори написали десятки пісень, переважно ліричних, які виконуються і хорами, і професійними та аматорськими співаками.

Важливого значення набула творчість М. Казидуба в 1991 — 95 роках. Поет беззастережно прийняв ідею духовного будівництва незалежної України. З цією ідеєю він узгоджує і свої погляди та переконання. Відчутнішою стала в його поезії тема громадянського служіння народові. Він пристрасно нападає на фарисеїв і перекидчиків, розвінчує закостенілі вчорашні стереотипи, ганьбить байдужість, малоросійщину. Сильніше, ніж раніш, звучить тепер сатирична нота (особливо у збірці "Дощі серед пустелі"). Поет рішуче пориває з минулим, тією добою, "де було тільки чорне й біле", коли "жив, ховаючи думку власну", а "нісенітницям щиро вірив". Аж сам собі дивується: "Як зумів я у баговинні Світ любити так полум’яно? Як мені взагалі вдалося Не втопитися в морі бруду?". В той же час поет виносить суворий присуд тим українцям, які втратили себе як частка народу і стали натовпом — "людоподібним натовпом біля замулених криниць життя", стали ордою "без обличчя й почуття". Тут голос поета стає гнівним, він не шкодує навіть грубих, дошкульних слів ("здичавілі вкрай безбожники" та ін.).

Але, як і раніше, поет ніжний і вразливий, він гостро переживає і те, що бачить навколо себе, і те, що переживає в собі: розчарування в друзях, зраду, самотність. Восени 1992 року поет, потрапивши до лікарні, створює цикл віршів "Я люблю життя до божевілля", куди ввійшли такі проникливі поезії, як "Зимно в світі, Ярино...", "Благаю в долі", "Був час..." та ін. Його власні переживання хвилюють і читачів.

На моїм нежданім згарищі
Геть нікого рідного:
Ні дружини, ні товариша,
Ані друга вірного...

Та і в такій ситуації не бажає поет нікому відчути щось подібне: "Не пошли нікому, Господи, самоти пекучої..."

Кращі з творів останнього часу — це поеми "Чорна долина Івана Сірка" (в першодруці — "Межа", 1990), "Ди-канський банкет Мазепи" (1992) та "Явір на перехресті" (1993). Поема про Сірка — це твір про колишню долю України, яка заплітається в нашу теперішню нелегку долю. Казав Іван Сірко: "Я вірю: діждеться Вкраїна щастя". Тема вигуби кошовим яничарів не нова в нашій літературі, і щоб взятися за неї, потрібні мужність і талант. М. Казидуб зважився на це. Окремі місця поеми звучать оригінально і сильно.

"Явір на перехресті" — іншого плану твір, передовсім, по-філософському складний. У ньому діють Бог, Олжа, Зрада, Продажність. Це роздуми про правду і кривду, добро і зло. Чому й досі владарюють чорні сили? Читаємо: "А Правда, як і вчора й споконвіку, Блукає знову невідомо де". Явір уособлює Бога. Олжа нахабно закликає його "в свою компанію". Від цього нахабства "на Яворі листки затрепетали, а віти заскрипіли-застогнали". І "в ту мить на перехресті Явора не стало". Останні слова поеми: "І я, пройшовши обширів немало, не знаю, де сьогодні він шумить" — змушують читача задуматись.

Нарешті, кілька слів про історичну поему "Диканський банкет". У ній поет осмислює події часу Полтавської битви 1709 року, зіставляє їх з сучасними. Показані Мазепа, цар Петро, Гордієнко, "пиріжковий" князь Меншиков... Сильно звучать публіцистичні відступи — роздуми поета над минулим і сучасним. Переосмислюється спотворена на догоду імперії українська історія. "До цих рядків, — заявляє поет, — я йшов півсотні літ, затурканий фальшивістю століть". Та як не боліти душі, якщо знов, як і тоді, коли прогриміла нещаслива для України битва, запанувала згубна роз’єднаність суспільства. "Кричу-молю: отямтесь, земляки!" — і намагається показати на сумному прикладі можливий фінал нових змагань України за незалежність. Загалом у цій високопатріотичній поемі голос поета звучить часом досить сильно, переконливо, думка часто переноситься з минулого в сучасне, поет нагадує, застерігає. Цей твір був безсумнівною удачею М. В. Казидуба.

1996 року у видавництві "Полтава" вийшла збірка під назвою "10 поем", куди, крім згаданих, увійшли поеми "Солониця", "Хліб для батька", "Колоски", "По той бік" та інші твори, а в "Полтавському літераторі" — сатирична повість "Начальник ПСО". Загалом видав 16 книг.

Таким чином, муза цього поета пройшла складний і довгий шлях до правди. То був шлях сумнівів, роздумів, навіть помилок. Та вона вийшла до єдино правильної мети — служіння новій, самостійній, незалежній Україні. Для поета чесного, гідного своєї місії в такий переломний час вищої мети й бути не могло!

Помер від невиліковної хвороби, похований у Полтаві.

Источник:

http://www.pollitra.pi.net.ua

Ссылки на эту страницу


1 Ворскла
[Ворскла] - литературное объединение
2 Журналисты
[Журналісти] - пункт меню
3 Личности - К
[Особистості - К] - пункт меню
4 Поэты
[Поети] - пункт меню
5 Союз писателей Украины
Полтавская областная организация Союза писателей Украины

Если Вы хотите поддержать сайт

Карта ПриватБанка:
5168 7556 1759 9598

WebMoney:

UAH

U424759725951

RUB

R595618315667

USD

Z159829102497

EUR

E256443352919