Журахович, Семен Михайлович

Журахович, Семен Михайлович (06.11(24.10)1907 — 25.03.1997), письменник.

Семен Михайлович Журахович належить до того покоління українських письменників, які в епоху Сталіна — Хрущова — Брєжнєва зазнали переслідувань, а то й фізичного нищення, духовного та морального приниження, і яке пробивалося в майбутнє з вірою в перемогу добра і справедливості, роблячи своє діло неголосно і чесно. В красне письменство Семен Журахович прийшов від журналістики, зокрема художнього нарису, збагачений досвідом нелегкого життя і глибоких роздумів. Підтриманий М. Бажаном і Ю. Яновським (останній і рекомендував його ще наприкінці 40-х років до Спілки письменників), Семена Михайлович сміливо ступив у літературу, щоб сказати в ній і своє слово. В той час для чесної людини це була нелегка місія. Тому не дивно, що протягом десятиліть з його книжок, що готувалися до друку, пильні редактори й цензори вирізали цілі оповідання, викреслювали правдиве слово, не питаючи згоди автора, вписували що хотіли від себе.

1975 року вийшла з друку чергова збірка Жураховича "Гора над морем". У цей час до гірких переживань у зв’язки з втратою дружини додалися переживання й іншого плану. Даруючи авторові цих рядків нову книжку, Семен Михайлович писав: "Працювати не можу не лише тому, що почуваюся зле. Гляньте на стор. 165, 176, 257, де я знайшов "поправки", зроблені без мене, і Ви зрозумієте, як воно працювати. А всієї книжки не переглядав. Не хочу терзати душу..." 

Досить було заглянути на вказані сторінки, щоб зрозуміти автора. Ось його рукою на березі позначено: "Не моє" (цілих два рядки). Нижче закреслено пером фразу: "Розсердився я тоді й прямо до міліції подзвонив... І все в порядку". Виявилось, це редакторська "заміна". У автора було: "Віконця, віконця, відділи кадрів, скляні очі..." Людину виганяють скрізь, а літературні наглядачі вставляють отебрехливе: "все в порядку".

Або ось чудовий нарис про Вірменію. Автор писав: "А скільки їх і нині є, холопів-поетів, які створюють пишномовні міфи про своїх володарів!"

Така фраза не могла вийти на люди, і редактор, виявляючи "революційну пильність", замінив слова "і нині є" на "було у часи середньовіччя", а слово "створюють" на "створювали". Навіть ці, можливо, не вельми показові приклади (адже вилучали цілі книжки) дають певне уявлення про тогочасні умови, за яких доводилося жити і працювати чесному письменникові.

Від першого нарису, вміщеного в полтавському журнали "Наше слово" в 1928 році, письменник проніс через усі свої книжки (а їх був не один десяток) уміння поділяти з героями добрі й лихі переживання і показувати боротьбу добра зі злом. Один із критиків писав про Жураховича: "Крім Божого дару, є добре, чуле серце; воно відкрите до всіх тривог і радостей життя". Цю властивість характеру зберіг письменник досьогодні, хоч обставини життя змінились не в усьому на краще.

Семен Михайлович Журахович народився в селі Сокілці на Полтавщині (тепер — Сокілка Правобережна Кобеляцького району) і до 10 років жив у цьому селі. Зростав він у багатодітній сім’ї; батько шив або латав картузи і шапки; жили в старій на глиняній долівці хаті. Від матері уперше почув вірші і пісні Тараса Шевченка — і це запам’яталось. Після денікінського погрому опинилися в Полтаві, на Кобищанах, в підвальній кімнаті з цементовою підлогою. Після трудової семирічки юнак пішов працювати: був монтером телефонної станції, піонервожатим, два роки поштовим службовцем у Яреськах. У той же час багато читав і почав дописувати в газету. І тут несподівано прийшов виклик з редакції "Більшовика Полтавщини".

У вже згаданій книзі "Гора над морем" є сторінки спогадів "Видно шляхи полтавськії". С. Журахович описує свої дитячі роки в Полтаві і знайомство з містом, його культурою. Ніколи не забував він потім, як учителька водила школярів до хати Котляревського і як розповідала про відкриття пам’ятника автору "Наталки Полтавки" — вона все те бачила своїми очима. А потім захотілося побачити живого письменника Короленка. Пішов з товаришами і побачив у шпарку забора стару й, видно, хвору людину, і був вражений її звичайністю. "Стала мені Полтава все щедріше відкривати широкий світ і в ньому — диво за дивом..."

Хто ж це витягнув дописувача-початківця з села? Відповідь на це питання Семен Михайлович дав в анкеті київському журналу в 1985 році: "Колись на порозі журналістської роботи, в 1928 — 30 роках, мені пощастило зустріти людину, яка на ціле життя лишилася для мене взірцем... Загострене відчуття правди, нетерпимість до всякого фальшу, казенщини, до пустопорожнього суєслів’я поєднувалися в ньому з вимогливою любов’ю до людей, з душевною потребою озброювати їх духовно..."

Про кого ці щирі слова? Про тодішнього — в 20-х роках — редактора полтавської газети Лавра Дяченка, поета і публіциста. В 30-х роках він теж розділив трагічну долю української інтелігенції.

А був іще один полтавець, який теж залишив глибокий слід в душі і творчій долі Семена Жураховича. Про нього він писав як про "доброго вчителя", і йдеться тут про письменника Пилипа Капельгородського, що теж працював у полтавській газеті. "Пилип Капельгородський був моїм літературним вчителем: читав, правив, радив..."

Крім цього, до редакції навідувались письменники з Харкова: Бузько, Копиленко, Усенко. В редакції працював гуморист Олександр Ковінька, доки не повезли його до Сибіру неісходимого. Сильне враження залишило знайомство з Мате Залкою... Про початок свого життя в журналістиці в ті далекі роки Журахович згодом розповість у повісті "Нам тоді було по двадцять" (першодрук в 1967-му, окремо — в 1968 році).

1931 року Журахович стає співробітником республіканської газети "Комуніст" і переїздить до Харкова. 1937 рік зачепив і його: внаслідок арешту й засудження до страти старшого брата був виключений з партії і позбавлений роботи і помешкання. Становище стало мінятися лише в 1940 році, коли вийшла перша збірка нарисів "На визволеній землі". Потім війна. Журахович — відповідальний секретар фронтової газети "За Радянську Україну", яку з літаків скидали на окуповану територію. В 1943 — 45 роках він фронтовий кореспондент, а після війни — до 1951 року — працівник редакції газети "Радянська Україна" в Києві.

Невдовзі після звільнення рідних місць від німців у газеті "Зоря Полтавщини" з’явилось оповідання Жураховича "Наталка Полтавка". Після того вийшла повість "Дорога, вірних" (1948). А вже друга повість "До них іде весна" (1952) була помічена журналом "Дружба народов" і перекладена на російську мову. Потім пішли книжки: "Нова дорога" (1953), "Велика розмова" (1955), "Оповідання" (1956), "Вітряні гори" (1957), "Вечір над Орількою" (1958), "Всі шукають алмази" (1959), "Звичайні турботи" (1960), "Знову все перед очима", "Надійка — уперте дівча" (1962), "Петрик і його мама" (1964), роман "Київські ночі" (1964, 1968), "Деревце під вікном" (1965), "Услід за сонячним ранком" (1971), "Повісті та оповідання" (1974), "Тополі біля ґанку" (1976), "Оті загублені рядки" (1982), "Пам’яті пекучий біль: з пережитого" (1987), "Вибрані твори" (1987) — всього понад 20 книг. 1985 року Семен Журахович удостоєний за свої твори літературної премії імені Юрія Яновсь-кого. Виходили книги в перекладі на інші мови (наприклад, "Избранное", Москва, 1980, тощо).

Це загалом немалий доробок. Та він міг би бути вагоміший за інших умов. Кожна книжка виходила важко. Над письменником постійно тяжіли налички "брат ворога народу", "посібник космополітів" і т. д. 1952 року було заборонено збірку оповідань у видавництві "Дніпро" ("криве дзеркало", "ідейні збочення"...). Згодом не було книжки, з якої б при підготовці до друку не викидали щось, не поправляли, не вирізали з верстки. Скількох письменників вартувало оте "недремне око"! В оглядових статтях Семен Журахович не раз згадувався серед тих, хто в "чорному світлі" зображував "прекрасну дійсність". В 1961 році в журналі "Вітчизна" розсипали набір роману "Київські ночі", а наступного року те саме повторилося вже у видавництві. Як каже Журахович, в його книжках "з муками проривалися крихти правди".

Згодом дався взнаки чорний 1972 рік. Арешти, процеси, терор Маланчука... У видавництві "Радянський письменник" серед десяти "зарубаних" книжок і його, Жураховича, збірка оповідань... В одному з листів того часу писав: "Робота? Що робити, коли всі краще за тебе знають, як і Що ти маєш писати? Роблю якісь нотатки про письменників, Що вже за гранню..." За того часу подібні слова міг сказати не один письменник.

Попри ці труднощі, Журахович працював з відчуттям громадянської відповідальності, як мовиться, чесно "тягнув воза", в міру можливостей не обминав суперечностей життя, не прикривався словоблудством і намагався бути вірним, раз обраному шляху. Як писав ще в 70-х роках критик В. Романенко, письменник "знайшов свою колію і йде за своїм покликанням, а це так непросто і так нелегко в цьому, за словами поета, "жорстокому і прекрасному світі".

Журахович у своїх новелах і повістях намагався відкривати нове, несподіване, цікаве. Він виступав проти міщанства, його герої утверджують добро і справедливість. У багатьох творах письменника звучить повага і співчуття до нелегкої долі жінки (повість "Вечір над Орількою" та ін). Колись "Літературна Україна" писала: "Лише коли чужий біль стає твоїм власним, ти маєш право -взятися за перо". Це сповна стосується Семена Жураховича, у якого, крім таланту, є добре людське серце, відкрите до всіх тривог і радостей нашого нелегкого життя. Тому багато творів письменника залишаються незастарілими.

Цінність новелістичної прози Семена Жураховича в її простоті і щирості, а ще й у тому, що в ній проявляється неспокійний, небайдужий і безкомпромісний характер самого письменника. Його герої приваблюють цілісністю свого характеру, духовною наповненістю, захоплюють тим, що мають душу "світлу, схвильовану, сповнену віри в добро і красу" ("Оті загублені рядки"). Це відзначав ще в 60-х роках відомий критик Г. Майфет у рецензії на збірку "Деревце під вікном", у новелах якої він помітив "утвердження творчого характеру діянь і помислів сучасників, людяності й доброти в житті".

Серед художніх нарисів письменника знаходимо сторінки, присвячені культурам інших народів. Яскраві враження привозив він з Вірменії, до якої ставився з виключною цікавістю і любов’ю. У великому нарисі "Вірменські зустрічі", присвяченому Левону Овсепяну, писав: "Шмат свого серця я віддав тобі, земле Вірменії. Назавжди!". Український письменник підтримував дружні стосунки з вірменськими літераторами, вважав за свій обов’язок вчити мову дружнього народу і знати його історію.

У свої пізні літа Семен Журахович, як завжди, пильно стежив за розвитком подій в Україні, вже незалежній державі, і аналізував їх. Йому боліло, що "Київ завалено детективами, фантастикою, порнографією, і все російською мовою". До чого це приведе? Чи й справді "Гряде здичавіле покоління, яке щось примусово "проходить" у школі, але вже нічого справжнього не читатиме"? Як у цій ситуації уберегти "віру в добро і красу"?

Ці сумніви можна зрозуміти — вони в серцях багатьох людей. Але весь пройдений письменником шлях і зусилля, покладені на утвердження добра і справедливості, дають підставу вірити, що добро і краса, а разом з ними і письменницьке слово, непереможні! 

25 березня 1997 року Семен Михайлович відійшов у вічність. Похований у Києві.

Джерело:

http://www.pollitra.pi.net.ua

Ссылки на эту страницу


1 Журналисты
[Журналісти] - пункт меню
2 Личности - Ж
[Особистості - Ж] - пункт меню
3 Наше слово
Наше слово, литературный, общественно-политический и научно-популярный иллюстрированный журнал. Приложение к газете "Більшовик Полтавщини" (1928)
4 Писатели, публицисты, драматурги
[Письменники, публіцисти, драматурги] - пункт меню
5 Полтава. Историческая справка
Полтава. Историческая справка

Если Вы хотите поддержать сайт

Карта ПриватБанка:
5168 7556 1759 9598

WebMoney:

UAH

U424759725951

RUB

R595618315667

USD

Z159829102497

EUR

E256443352919