История Полтавы

Первое произведение новой украинской литературы ("Энеида" И. П. Котляревского)

• 

Подробности

Просмотров: 376

Агапий Шамрай. Первое произведение новой украинской литературы  ("Энеида" И. П. Котляревского).

Подається за виданням: Шамрай А. П. Перший твір нової української літератури  ("Енеїда" І. П. Котляревського) / А. П. Шамрай ; Т-во для поширення політ. та наук. знань Укр. РСР. — Київ : Рад. Україна, 1951.

Джерело: Електронна бібліотека «Культура України».

Переведення в html-формат: Борис Тристанов.

 

ТОВАРИСТВО
ДЛЯ ПОШИРЕННЯ ПОЛІТИЧНИХ ТА НАУКОВИХ ЗНАНЬ
УКРАЇНСЬКОЇ РСР

 

Проф. А. П. ШАМРАЙ,
доктор філологічних наук

 

ПЕРШИЙ ТВІР

НОВОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

("ЕНЕЇДА" І. П. КОТЛЯРЕВСЬКОГО)

 

Київ—1951

 

А. Шамрай. Перший твір нової української літератури — 3

I

Не так давно радянська літературна громадськість відсвяткувала дві ювілейні дати, зв'язані з іменем І. П. Котляревського: у 1948 р. 150 років з дня виходу в світ перших трьох частин «Енеїди» та у 1949 р. 180-річчя з дня народження письменника.

Радянський народ шанує пам'ять видатних діячів минулого, що своєю діяльністю сприяли пробудженню народних мас, гноблених поміщицько-кріпосницькою системою, поклали початки національної культури, яка тільки в наш час, в умовах соціалістичної держави, піднялася на справжню свою височінь до культури, національної формою і соціалістичної змістом.

Історична заслуга зачинателя нової української літератури була належно оцінена на урочистих зборах радянської інтелігенції, що відбулися у Києві (28 грудня 1948 р.) і в Полтаві (22 грудин того ж року) з нагоди 150-річчя з дня виходу «Енеїди».

Ця пам'ятна дата відсвяткована також і в столиці СРСР — Москві, як і в інших містах Союзу. На спеціальних сесіях Інституту української літератури АН УРСР та вищих учбових закладів України, в радянській пресі були висвітлені різні проблеми, пов'язані з творчістю Котляревського та з виходом у світ перших трьох частин «Енеїди». Перед радянським літературознавством стоїть почесне завдання — в ряді грунтовних розвідок всебічно розглянути творчість І. П. Котляревського, скласти справжню ціну тому, що він вніс в історію нової української літератури.

Про Котляревського написано чимало робіт, але все ж недостатньо, особливо якщо зважити на історичне значення його виступу в літературі. Між іншим, не мало «розвідок» присвятила йому буржуазно-націоналістична критика. Але все, що написано в цих «працях» про «батька нової української літературні» (за їх термінологією), мусить бути відки-

А. Шамрай. Перший твір нової української літератури — 4

нуте як вороже намагання сфальсифікувати творчість видатного українського письменника.

Тільки радянське літературознавство справді по-науковому визначило історичне місце Котляревського в розвиткові нової української літератури. Історична вага літературної творчості Котляревського визначається в наших розвідках, по-перше, тим, що він у своїй поемі підніс ряд гуманних ідей на захист покріпаченого селянства і в окремих її частинах гостро критикував панівні верстви і царську бюрократію, по-друге, тим, що в своїй «Енеїді» він яскраво показав український народний побут тих часів і, по-третє, підняв народну мову на висоту мови літературної. Але треба визнати, що через орудування в літературознавстві буржуазних націоналістів та безрідних космополітів, які подавали викривлене уявлення про Котляревського, ці загальні визначення тільки тепер знаходять своє поглиблення і конкретизацію в працях про Котляревського.

Отже, як сказано вже, найближче завдання радянських істориків і літературних критиків щодо Котляревського полягає в тому, щоб дати поглиблене і деталізоване розв'язання саме цих проблем. А серед цих основних питань грунтовної наукової розробки потребує питання про реалізм «Енеїди», про типовість зображення в ній сучасної Котляревському дійсності.

Ще в 80-х роках минулого століття проф. М. Дашкевич у своєму відомому відзиві про нарис історії нової української літератури проф. М. Петрова категорично заявив, що «... в украинских произведениях Котляревского и Гулака-Артемовского сразу водворился реализм и живая народная речь». З того часу «про реалізм «Енеїди» писали багато і часто, але оскільки в це поняття вкладалися речі ніби самі собою зрозумілі — соковиті гумористичні образи, правдиві з етнографічного погляду малюнки селянського побуту і т. д., — то досягнення Котляревського видавалися безсумнівними, особливо в зіставленні з мертвотною академічною літературою кінця XVIII століття. Але справа змінювалася радикально, коли поставало питання про те, в якій же мірі типово зображена в «Енеїді» сучасність Котляревського чи ближча до нього історична доба.

Буржуазні націоналісти, заради «вящей славы» Котляревського, намагалися представити «Енеїду» чимсь на зразок національно-героїчного епосу, цілком ігноруючи її гумористичну спрямованість, і вбачали в ній зображення «історичних мандрів» українського козацтва на чолі з кошовим Енеєм. Інші, навпаки, вбачали в ній «бурлацьке юродство», цинічне

А. Шамрай. Перший твір нової української літератури — 5

глузування нібито з українського народу, з його кращих моральних рис. Цей «нігілізм» у ставленні до «Енеїди» позначився і на роботах окремих формалістів. Ігноруючи ідеологічним спрямуванням «Енеїди» і розглядаючи її тільки в «плані історико-літературних традицій», вони приходили до парадоксальних висновків, ніби нова українська література була розпочата твором, що за своїми жанровими і художніми ознаками належав до глибокої давнини уже в час своєї появи ¹.

Аргументація дуже «проста». Якщо пародійні і травестійні поеми, зокрема на Вергілієву «Енеїду», до початку XIX століття в російській літературі втратили вже всяке значення, то й «перелицьована» «Енеїда» Котляревського — тільки талановита спроба підживити «спрацьовані штампи», а сам Котляревський знову-таки тільки талановитий епігон. Отже, ніби все «ясно». Лишається тільки відповісти на дрібне запитання: чому саме цей «епігонський» твір набув такого значення в становленні нової української літератури, і чому він до цього часу користується таким широким успіхом як в українського, так і в російського читача?

Поставимо зразу ж питання про це «епігонство» Котляревського. Відомо, що задум написати жартівливу поему на тему Вергілієвої «Енеїди», ряд окремих характеристик і епізодів були підказані Котляревському «Энейдой, вывороченной наизнанку» М. Осипова. Націоналістичні критики не шкодували слів, щоб принизити художню якість поеми Осипова. Проте це неправильно. Українська «Енеїда» зобов'язана, крім вищезгаданого, російській «Энейде» ще й особливостями своєї ритмічної структури. Поема Осипова й сама по собі, як зразок ірої-комічної чи травестійної поеми, була явищем досить помітним як на свій час. Можна навіть сказати, що окремі епізоди, любовні сцени між Дідоною і Енеєм у Осипова зображені з більшим «художнім тактом», ніж у Котляревського. Там, де Котляревський впадає іноді в грубувату тривіальність, Осипову щастить, приховуючи тон веселого оповідача, зберегти «романтичний колорит» любовної сцени. До того ж Котляревський іноді опускає епізоди, де доводиться мати справу з переживаннями і настроями Дідони. Так, наприклад, в українській «Енеїді» опущені зображення душевних переживань Дідони, боротьба між почуттям пошани до пам'яті померлого чоловіка і почуттям любові до Енея.

Зайва шаржованість відчувається в сцені самогубства

¹ Тут і далі підкреслення наше — А. Ш.

А. Шамрай. Перший твір нової української літератури — 6

Дідони з характерним закінченням: «...сама себе спалила, послала душу чорту в ад», так само, як і в епізоді зустрічі Енея з Дідоною, де тінь нещасливої коханки обіцяє йому «розбити носа», коли він наважиться «женихатися з нею» в такому невідповідному місці.

Але ці часткові переваги Осипова над Котляревським, які пояснюються більшою культурою тогочасної російської літератури в зображенні «высоко комического», не заважають «Енеїді» Котляревського бути в цілому далеко вищою за свою попередницю. І справа не тільки у значній перевазі художнього хисту Котляревського, але й у тому, що українська «Енеїда» відзначається такими художніми і ідейними прикметами, яких не було в поемі Осипова.

Скільки не писали про спільність і відмінність цих творів, але й досі ми не маємо чітко сформульованих визначень того, що при жанровій спільності різниця між творчими засобами відображення дійсності в обох творах сягає так далеко, що ми можемо говорити про розходження до певної міри в основних принципах типізації життєвих фактів. Перш за все треба відзначити далеко більшу зв'язаність «Энейды» Осипова з сюжетом Вергілієвої поеми. Осипов слухняно йде за своїм первовзором, переказуючи у веселому тоні іноді навіть дрібні подробиці. Окремі пісні «Енеїди» Котляревського здаються фрагментарними в порівнянні з відповідними піснями «Энейды» Осипова. Наприклад, в першій пісні української «Енеїди» опущено ряд епізодів, зв'язаних з прибуттям троянців до Лівії і оглядинами ними Карфагена перед зустріччю з Дідоною, появу Венерн та її роль в зародженні любові у Дідони, переживання Дідони, молитву суперника Енея Лівійського царя Ярби до Юпітера, що й змусило олімпійського владику втрутитися у відносини поміж закоханими і т. д.

В третій частині (в образках пекла) випущено перелік міфологічних істот, що репрезентують різні лиха підземного царства чи зазнають мук за свої злочини проти богів.

В четвертій частині в Котляревського опущена міфологічна історія походження царя Латина і його родичів, легендарні біографії союзників Латина і т. д.

Приглядаючись до характеру цих пропусків, ми переконуємося в тому, що Котляревський радикально викреслював те, що зв'язано було з античною міфологією у Вергілія і не мало прямого відношення до основних подій, в крайньому разі переключаючи ці мотиви на типові мотиви українського фольклору, як ми бачимо, наприклад, в епізодах пекла. При

А. Шамрай. Перший твір нової української літератури — 7

порівнянні останніх пісень «Енеїди» Котляревського з поемою Котельницького, що продовжував Осипова, враження не змінюється, і в цій частині Котляревський відкидає міфологію свого первовзору.

Другу радикальну відмінність поеми Котляревського від поеми Осипова треба бачити в тому, що вони по суті по-різному перетворюють образи Вергілієвої «Енеїди». Якщо в Осипова пародія стоїть на першому місці, то в Котляревського поруч з елементами пародії далеко більше уваги приділено травестії, тобто «переодяганню». Для Осипова характерна «простацька» манера зображення пригод і подвигів персонажів Вергілія, зниження їх до «повес» і «гуляк», але місцевий колорит, образки російського побуту в нього представлені надто невиразно.

«Кабак», «посиделки» і т. п. місця постійних відвідин Енея та його ватаги подано дуже схематично, без етнографічних і побутових подробиць, внаслідок чого всі сцени «Энейды» втрачають свою локальну типовість і виразність. Цікаво відзначити, що в Осипова майже відсутнє перенесення подій в національне оточення. Здається, тільки в одному місці, в сцені підготовки до прийняття послів Енеєвих у Латина, знаходимо щось подібне:

С Бутырок, Балчуга, Неглинной,
Зацепы, Пресни, Плетешков,
Со Красной площади предлинной,
С Рогожек всех, из-под шатров,
У Троицы на рву с погосту,
Со Спасского из лавок мосту
Набрали разные листы... ¹ (ч. IV).

Тимчасом, місцевий колорит «Енеїди» Котляревського, як відомо, є загальною і найхарактернішою рисою поеми. Читаючи «Енеїду» Котляревського, ми весь час ніби перебуваємо на Полтавщині — в Полтаві, Опішні, Решетилівці, Келеберді і т. д. Було б марною тратою часу ілюструвати прикладами цю відмінність обох поем, настільки вона очевидна. Наведемо один, випадково взятий, але типологічний для відмінності обох творів в цілому приклад. Еней зустрічає тіні померлих троянців у пеклі:

¹ Вергтлиева Энейда, вывороченная наизнанку. «Ироико-комическая поэма», 1933, стор. 425.

А. Шамрай. Перший твір нової української літератури — 8

Увидел в них он Сарпедона,
С которым в тесной дружбе жил,
И Антенора и Медона, с которыми
С похмелья пил;
И между их Партенопея,
Адраста, Главка и Тидея,
Со множеством друзей своих.
Забыл тогда все грусти, скуки,
И распростри с восторгом руки.
Обнявши, целовал всех их ¹.

У Котляревського:

Як на дорозі повстрічався
З громадою знакомих душ.
Тут всі з Енеєм обнімались,
Чоломкались і цілувались,
Побачивши князька свого;
Тут всяк сміявся, реготався,
Еней до всіх їх доглядався,
Знайшов з Троянців ось кого:

Педька, Терешка, Шеліфона,
Панька, Охріма і Харька,
Леська, Олешка і Сізьона,
Пархома, Їська і Феська,
Стецька, Ониська, Опанаса,
Свирида, Лазаря, Тараса,
Були Денис, Остап, Овсій,
І всі Троянці, що втопились,
Як на човнах з ним волочились —
Був і Вернигора Мусій.

У першому випадку жартівливий переказ одного епізоду з Вергілієвої «Енеїди», в другому — яскрава місцева локалізація, що досягається в цьому випадку простим каталогом імен.

Коли ж відзначимо, що Котляревський значно розширив у порівнянні з Осиповим і Котельницьким сцени побутового характеру, то стане зрозумілою якісна різниця між його твором та його російськими взірцями. Заховуючи, як і Осипов, гумористичний тон переказу, Котляревський так «розправляеться» з римським джерелом, що від нього майже нічого не лишається, крім імен та основної нитки подій, і сміливо

¹ «Ироико-комическая поэма», стор. 425.

А. Шамрай. Перший твір нової української літератури — 9

відтворює характерні прояви життя свого часу. Ці, ніби зовнішні, ознаки свідчать про принципову відмінність цих творів, про те, що в «Енеїді» Котляревського у якійсь мірі виявилися вже ті прикмети, що стали основною ознакою реалістичної літератури новою століття, літератури, яка розвивалася під гаслом «національності» і «народності», і яка вже по суті небагато мала спільного з травестіями XVIII століття.

І це було відчуто не тільки українським, а й російським читачем. Про це свідчить поширення перших видань «Енеїди» як у друкованому, так і в рукописному вигляді, про це говорять і перші біографи Котляревського, підкреслюючи, що «...«Энеида» Котляревского была принята с восторгом не только в Малороссии, но и в России: она долго читалась и перечитывалась; читалась и простолюдинами»¹.

Відгуки тодішньої російської преси відзначають так само «нову якість» української «Енеїди» та її відмінність від бурлескних поем XVIII століття. Перший відгук (десь наприкінці XVIII чи на самому початку XIX століття) знаходимо в «Словаре русских светских писателей» Євг. Болховітінова. Переказавши біографічні відомості про Котляревського, автор коротко зазначає: «Он известен в нашей словесности по одной небольшой, но единственной в своем роде книжке, содержащей в себе пародию трех песней Энеиды, на малороссийский язык перелицованной» (т. І, стор. 311).

Друкуючи уривки з п'ятої частини «Енеїди», видавці журналу «Труды вольного Общества любителей российской словссности», що був «легальным» органом декабристів, називають «Енеїду» «произведением, исполненным необыкновенной веселости, остроумия и во многих отношениях весьма оригинальной» (1822, ч. XVII, стор. 98).

Пізніше в альманасі «Северные цветы» (до якого, як відомо, близько стояв Пушкін) в 1829 році Орест Сомов у своему «Обзоре российской словесности за 1828 г.», спиняючись на невдалій спробі якогось Невєдомського написати ще одну «комическую Энеиду», згадує при цій нагоді й Котляревського. На думку Сомова, такі явища, як «Энеида» Невєдомського, «есть анахронизм в нашей поэзии». Вік бурлескних поем закінчився. «Из всех прежних Энеид, Язонов и Прозерпин наизнанку уцелела только малороссийская Энеида». І саме тому, що Котляревський «представил в ней вместо троянцев кар-

¹ Иван Петрович Котляревский. «Основа». 1861. кн. II стор. 173.

А. Шамрай. Перший твір нової української літератури — 10

фагенян и латинян земляков своих малороссиян с их домашним бытом, привычками и поговорками» ¹.

Нарешті, в пізнішому відзиві, що з'явився вже в 40-х роках, констатується великий успіх «Енеїди», «далеко превзошедшей подобного рода пародию Осипова на русском языке, давно забытую всеми. В своем переложении Котляревский мало следовал латинскому тексту поэмы, а более изображал житейский быт малороссиян. Легкость рассказа, верность красок, тонкие шутки, неподдельный, неподражаемый комизм Энеиды были в полной мере новы, очаровательны. Можно смело сказать, что Котляревский первый положил основу тем прекрасным созданиям, которые потом вышли из-под пера Основяненки, Гоголя и других, черпавших из одного с ним источника роскошной природы и богатого поверьями и преданиями южно-русского края» ².

А найбільшим свідченням цих новаторських тенденцій «Енеїди» є позитивне ставлення до неї найвидатніших представників нової російської літератури, літератури критичного реалізму — М. В. Гоголя і В. Г. Бєлінського, про що скажем далі. Тільки один тогочасний журнал «Библиотека для чтения» дав гостро негативну оцінку «Енеїди». Редактор цього журналу О. Сенковський, що, так само, як і Греч та Булгарін, представляв «охоронну лінію» в російській пресі, був ворогом всього українського — як творів українською мовою, так і творів російською мовою з українською тематикою. Твори Гоголя, так само, як і російські твори Квітки, були для нього не більш як «сальними малоросійськими жартами». Отже, не дивно, що для нього «Енеїда» — яскравий взірець такого «малороссийского жартования», де «грязь почитается самой веселой вещью в свете, основанием высокого смеху». Сенковський, так само, як і сучасні формалісти, нападав на жанрову застарілість «Енеїди». «Был век, когда все от мала до велика любили пересмеивать все малое и великое... Самый употребительный род остроумия был тогда изнанка или пародия».

Проте, незважаючи на всі глузування з «Енеїди», Сенковський не може не визнати, що поема Котляревського вважається «знаменитой», що вона з «давнего времени известна в украинских степях» і зрештою на закінчення, ніби забуваючи всі свої попередні випади, завершує рецензію панегіриком: «Сочинение господина Котлярсвского в состоянии восхитить многи-

¹ «Северные цветы», 1820 р., стор. 52-53.

² Журнал Министерства народного просвещения, 1849, ч. 64. стор. 39.

А. Шамрай. Перший твір нової української літератури — 11

ми прекрасными местами и силой таланта, который при таком огромном объеме книги выдержал свой особенный юмор и свою занимательность» ¹.

Це мимовільне визнання реакційного критика говорить про те, що «Енеїда» Котляревського була явищем помітним і в російській літературі того часу, і що її не так легко було зарахувати до «отжившего рода» бурлескної літератури XVIII ст. Котляревський, як автор «Енеїди», став ще за життя історичною, так би мовити, фігурою, і численні мандрівники по Україні вважали за свій обов'язок відвідати автора «малорусской «Энеиды» і залишили спогади, перейняті симпатією до її автора ².

Ці «нові якості» «Енеїди» Котляревського зумовлені були, насамперед, органічною її пов'язаністю з традиціями народної творчості, від якої були далекі автори бурлескних творів, по-друге, впливами прогресивної російської літератури на Котляревського, а можливість цих творчих навіянь знаходить своє пояснення в ідеології Котляревського, що позначається новими рисами, які так само відрізняють його від попередників у жанрі травестійної чи бурлескної поеми.

II

Звертаючись до з'ясування ролі гумористичної і сатиричної літератури другої половини XVIII ст. в творчості Котляревського, ми не збираємось давати нових фактів. Опубліковано їх чимало, досить докладно описані вони в численних роботах. Але все це роботи формалістичні і націоналістичні.

Перед радянським літературознавством стоїть завдання дати синтетичну оцінку ідейно-естетичних особливостей реалістичної літератури XVIII ст. і показати історичну зумовленість її впливу на «Енеїду» Котляревського.

Реалістична парость літератури XVIII ст. відома. Це інтермедії, жартівливі різдвяні та великодні вірші, вертепний репертуар, сатиричні вірші переважно анонімного походження.

¹ «Библиотека для чтения», 1843, ч. 56, стор. 46-48.

² «Украинский вестник», 1816. ч. III, стор. 93.

П. Свиньин. Полтава, «Отечественные записки», 1830, ч. 42.

В. Пассек, И. Котляревскнй и его «Энеида», «Москвитянин», 1841, ч. 2.

В. Срезневский. «Знакомство И. И. Срезневского с И. П. Котляревским. «Киевская старина», 1899, кн. I, стор. 4-5.

А. Шамрай. Перший твір нової української літератури — 12

що поширювалися серед демократичних кіл українського суспільства.

Зародки цієї реалістичної літератури треба віднести до кінця XVI ст., до часів активної ідеологічної боротьби українського міщанства, підтримуваного широкими народними масами, проти соціального і національного гніту польських та українських феодалів. Ця ідеологічна боротьба, що сприяла піднесенню міської і містечкової культури на Україні, спричинилася до виникнення бойової публіцистичної літератури, в якій сміливо викривалися пороки державної системи шляхетської Польщі. Хоч зовні ця боротьба мала релігійний характер, але соціальні і політичні рухи в добу феодалізму, як пояснює Ф. Енгельс, йшли в ті часи переважно під гаслом реформи церкви і релігії ¹.

Організоване в цехові корпорації, братства і користуючись так званим магдебурзьким правом, населення українських міст на першій стадії боротьби зуміло дати гідну відсіч католицько-єзуїтській ідеологічній агресії. Сатира і гумор стали бойовою літературною зброєю у цій боротьбі і разом з тим поклали початок реалістичній течії в нашій літературі. Визвольна війна 1648-1654 pp. завдала нищівного удару панській Польщі і привела український народ до визволення з-під панського польського гніту і приєднання України в переважній своїй частині до братньої Росії. За нових політичних обставин підноситься культурний рівень народних мас Лівобережної України.

Саме за цих обставин сатирична й гумористична література набула масового поширення, особливо в другій половині XVIII ст., незадовго до виступу Котляревського. Якщо публіцистична її злободенність дещо зменшилась, то безперечно поглибився її реалізм, тенденція до конкретного відтворення життя в гумористичному та сатиричному освітленні. І хоч відбувався процес закріпачення селянських мас українським панством у згоді з царським урядом, активність українського народу, збуджена боротьбою з шляхетською Польщею, яскраво виявилася в повстаннях проти нових гнобителів і в творенні багатої усної творчості, в якій знайшли своє відображення як нові, так і старі обставини його соціального і політичного буття.

Творцями й поширювачами цієї літератури були тепер «невикінчені студенти» Академії, що йшли в народні маси й пра-

¹ Див. К. Маркс и Ф. Энгельс. Сочинения, т. VIII, стор. 128.

А. Шамрай. Перший твір нової української літератури — 13

цювали там в ролі учителів, церковних причетників, так звані мандрівні дяки, письменні представники рядового козацтва і селянства. Словом, представники тих суспільних прошарків, що тісно були пов'язані з народним життям, говорили й писали народною мовою і в зрозумілих для селянства формах творили зразки драматичної, ліричної та сатиричної літератури.

Піднесений тонус народного життя цього часу знайшов свій вираз, насамперед, в жартівливих різдвяних, великодніх віршах і в так званих інтермедіях. В рамках феодально-релігійиої ідеології вони становлять зразки реалістичної і гумористичної творчості і являють собою ніби антитезу до формалістичних вправ на релігійні теми представників академічної літератури. Формально значна частина цих творів пов'язана з релігійними сюжетами і біблійною міфологією, але по суті — це радикальне переосмислення міфологічних образів християнського культу чи нежиттєвих абстракцій алегоричних п'єс, «зниження» їх до рівня побутових та комічних персонажів. Стихійний, життєстверджуючий матеріалізм народних мас знайшов свій яскравий вияв у «блюзнірському» зведенні з неба на землю високих персонажів культу, наданні їм рис звичайних людей з усіма їх хибами і «слабостями», в оточенні їх характерними аксесуарами українського сільського побуту. Звичайно, це ще не вияв матеріалістичної думки, не свідоме заперечення релігії, але потяг до комічно-реалістичного осмислення релігійних образів не міг не призводити об'єктивно до розхитування підвалин, на яких грунтувалося багатовікове панування церкви над людською свідомістю.

У своєму знаменитому листі до Гоголя Бєлінський вказував на «природний атеїзм» нашого селянства, на те, що релігію воно приймає тільки формально. «Придивіться пильніше, — звертався він до Гоголя, — і Ви побачите, що це по натурі глибоко атеїстичний народ. В ньому ще багато забобонів, але нема й сліду релігійності... Містична екзальтація не в його натурі, у нього для цього багато здорового глузду, ясності і грунтовності в розумі, і ось в цьому саме, можливо, велич історичної його долі в майбутньому»¹. Це спостереження великого критика цілком підтверджується тим фактом, що аналогічні до наших жартівливих віршів літературні явища в Західній Європі далеко поступаються перед ними в сміливому критицизмі при зображенні персонажів християнського культу.

¹ В. Г. Белинский. О Гоголе. 1949. стор. 362-363.

А. Шамрай. Перший твір нової української літератури — 14

«Раціоналістичність» народного світогляду в повній мірі виявляється вже в приповідках того часу, записаних письменником кінця XVII ст. Климентієм Зінов'євим. Серед них зустрічаємо прислів'я, сповнені скептицизму щодо благодіянь бога. Наприклад: «Бог латав і нам давав», «Бог високо, а пан далеко», «Вольно богу, що хотіти, то й чинити» і т. д. Що ж до гумористичних віршів, то в них, перш за все, звертає на себе увагу та непошана, з якою згадуються біблійні персонажі. Бог-вседержитель осмислюється в гумористичних віршах, як старенький, «що на стіл ізліз та й думку гадає»; Христос, рятуючи праведників з пекла, «був на роботі, попалив усі чоботи»; Адам, виголошуючи радісну звістку про визволення праведників з пекла, як сільський голова, зачитує про це «бомагу» перед громадою «святих», які з такої радісної нагоди витинають «гопака» чи «метелиці». Причому танці зображено з усією реалістичною «одвертістю», з показом розперізаності і викрутасів «людей на підпитку», хоч ці люди — усе сонмище старозавітних пророків і святих.

Зображення «відступу» із пекла з другого вірша вражає сміливістю малюнка. Це — гротескний образок, в якому підкреслюються чудернацькі зусилля старих і немічних людей якнайшвидше вибратись з немилого їм місця. Серед них лише пророк Мойсей відзначається фізичною міццю, а тому й вихід його з пекла подано в інших, але так само сміливих тонах:

Мусій-пророк дверей замок і мур пробив рогами,
Ад сплюндрував, помандрував пішими ногами.
Як той бугай з кошари в гай виперся голодний,
Пекло одпер і шлях протер до раю свободний.

І в такому «простацькому» осмисленні подаються всі головні біблійні та євангельські легенди. Не важко помітити спільність між цим бурлескним переосмисленням текстів так званого святого письма і відповідними епізодами «Енеїди» Котляревського. Різниця тільки та, що в жартівливих народних віршах переосмислюються не образи Вергілієвої поеми, а постаті релігійного культу.

В цих віршах панує радісний настрій, безжурна веселість, які зовні нібито зумовлені тим, що написані вони з нагоди християнських свят. Але нічого релігійного в них немає. Святкові настрої цих віршів позначені «языческим ликованием», ствердженням торжества плоті, земних радощів на противагу аскетичному, чернецькому ідеалу, який проповідувала церква. В цих образках прославляється «изобилие плодов земных» і

А. Шамрай. Перший твір нової української літератури — 15

радісна втіха від їх споживання. Тому-то таке місце в цих віршах посідають образки банкетів, гомеричної пиятики, а також любовне та детальне описання всіх цих «речей споживання».

Це — чисто ренесансне прославлення людських втіх, коли радощі ніби проймають увесь світ:

Мати-земля уся гуля і, взявшись у боки,
Пісні гука, б'є гопака в підківки широкі...

Воно могло виникнути на грунті народного оптимізму, віри в краще майбутнє. В ці радісні хвилини фантазія автора відтворює образ майбутнього народного раю, який не має нічого спільного з раєм біблійним. В тому раю —

Тишина, вся старшина не має з ким діла,
Там сіпуга, війт-п'янюга нам не докучає
І в підводі тут ізроду ніхто не хапає...
Погибла власть і вся на ряст вилізла голота,
Війт не ворчить і не стучить урядник в ворота.

Не можна не нагадати при цьому описів раю у Котляревського, що має спільні риси з цими віршами.

В інтермедіях, у вертепних виставах, сатиричних віршах виступають нові персонажі, невідомі «високій літературі» бароко, — козак, селянин, солдат, польський шляхтич, циган і інші реальні постаті станового суспільства XVIII століття. В характеристиках цих персонажів виявились демократичні симпатії авторів цих творів. Боротьба українського народу з шляхетською Польщею, що точилась ще і в ті часи на Правобережжі, привертає найбільшу їх увагу. В інтермедіях показувалось самохвальство і бундючність польських панів, знущання їх над покріпаченим селянством (пан вивозить на продаж кріпака в клітці), хоробрість козаків, що збивають пиху з панів і т. д.

Історична роль російського народу в справі визволення України була глибоко відчута і правильно усвідомлена народом. У вертепних виставах, поруч з козаком, природним спільником селянства в боротьбі з польською шляхтою, виступає російський солдат. І вони вкупі б'ють і проганяють із сцени бундючних польських панків. Разом з цими творами поширюється й сатира, в якій відбиті громадські та побутові явища того часу. В ній показується зажерливість попівства, «нравы» ченців, сутяжництво і хабарництво чиновництва, боротьба дрібних українських панків за здобуття дворянства, обме-

А. Шамрай. Перший твір нової української літератури — 16

ження прав козацтва й селянства і т. д. Отже, грунт для виступу Котляревського був підготовлений творчістю здебільшого невідомих письменників з народу, що почасти вже піднесли ті питання, які дістали таке яскраве відображення в «Енеїді».

Для того, щоб ясніше зрозуміти, чим завдячує Котляревський сатиричній і гумористичній традиції XVIII ст. і що відрізняє його твір від неї, мусимо поставити питання про естетичні ознаки цих творів. Жодного видатного імені не висунула ця масова література, а проте не можна недооцінювати роботи попередників Котляревського, бо їм належить історична заслуга створення реалізму в українській літературі в ранніх його формах. Ця проблема зовсім не висвітлювалася в українському літературознавстві, а тимчасом вона має певне значення, хоча б у зв'язку з виступом Котляревського.

В статті О. О. Фадєєва «За високу якість художньої літератури і принципіальну критику» звертається увага на таку значну хибу сучасних критичних робіт, як відсутність в них питань художньої майстерності ¹. Тов. Фадєєв мав на увазі критичні розвідки, присвячені радянській літературі. Але з таким же правом цей закид можна обернути і на адресу історико-літературних розвідок щодо висвітлення літератури минулих часів. Ми не можемо легковажити і в даному випадку таким питанням, як вивчення ознак раннього українського реалізму в його відмінності від критичного реалізму XIX ст.

В академічних піїтиках ці перші реалістичні прояви в літературі кваліфікувалися як «низкий род», якому відводилось другорядне місце в порівнянні з «високою» літературою. В гумористичних творах повинні були фігурувати «низькі об'єкти», виступати люди «низького походження», говорити вони мали «грубым наречием», а мета цих творів — дати розвагу і відпочинок глядачам після поважної дії з якоїсь трагедії, де трактувалися теми поважні і повчальні (йде мова про інтермедію). При повній монополії «високої» літератури протягом XVIII століття реалістичні зародки комедії так і лишилися «додатком», не вибившись на самостійний літературний жанр. Але ж справа, звичайно, не в цьому зневажливому погляді академічних теоретиків на реалістичну літературу. Рівень ідеологічного розвитку українського суспільства XVIII століття є основною причиною того, що реалістична література мала всі ознаки саме раннього реалізму в притаманних йому особливостях.

¹ Див. «Литературная газета». № 64, 1949 р.

А. Шамрай. Перший твір нової української літератури — 17

Перші його прояви знаходимо в ранніх драматичних творах релігійного змісту, куди вони потрапляли «контрабандою». Розповідаючи у відповідних ідеалістичних тонах про страждання і смерть Христа, автори цих п'єс одразу ж вдавалися до бурлеску, коли доводилося зображувати постать Вельзевула та його чортяче оточення. Сатирична тенденція при змалюванні ворога христового змушувала давати йому «натуралістичний портрет», показувати, наприклад, як він з переляку наробив собі неприємностей, або як він скрегоче від злості зубами і т. д. В таких випадках благочестивому авторові доводилося вдаватись до народних гумористичних легенд, де, звичайно, показувалася перевага хитрого селянина над простодушним чортом.

Те саме треба сказати і про прояви реалізму в нашому полемічному письменстві кінця XVI і початку XVII століття. Абстрактна богословська аргументація більшості цих трактатів одразу ж переймається реалістичними тенденціями, коли пигори їх переходять до сатиричних випадів проти своїх ворогів. Так, в писаннях Івана Вишенського кожного разу, коли він вдається до особистих випадів, з товстого шару теологічної аргументації вириваються чудові по своїй конкретності, сповнені гумору та іронії образки. Отже, прагнення до реалістичного зображення диктувалося спочатку сатиричними намірами письменника, а тому й самі об'єкти зображення подавалися у відповідному «натуралістичному» та гротескному висвітленні.

Відносна емансипація сатиричної літератури від літератури клерикальної була в XVIII ст. початком розгортання реалістичного методу і зокрема гумористичного висвітлення легенд про святих, на яких ніколи б не знялася рука благочестивого полеміста кінця XVI і початку XVII століття. Але гумористичний тон і гротескне зображення об'єктів лишається й тепер основною рисою. В різдвяних та великодніх віршах художнє спостереження обертається навколо конкретних об'єктів побуту і в першу чергу — довкола виробів кулінарії. Перелічення страв і напоїв, ексцеси, зв'язані із зловживанням ними — це справді тісні рамки спостереження, але конкретність зображення, опуклість цих образків становить перші значні кроки в ствердженні реалістичної манери.

Характерною рисою цього раннього реалізму треба вважати особливий нахил письменників до натуралістичного відтворення емоцій персонажів та їх зовнішніх рухів. Тенденція до зображення гіперболізованих образів в результаті, як сказа-

А. Шамрай. Перший твір нової української літератури — 18

но, сатиричного чи гумористичного їх спрямування є ніби протиставленням цих образів абстрактним ідеалістичним схемам клерикальної літератури. Типовим зразком такої манери письма можна вважати, наприклад, зображення в «Різдвяній вірші» переляканого Ірода, який, почувши про народження Христа,

Побілів, як глина,
Тече з рота слина,
А речі зовсім нема.
Скрегоче зубами,
Дереться руками,
І вгору надувся чуб,
Очі покосило,
Всього збісило,
Стоїть як дуб...

Виразні приклади подібних гротескно-реалістичних зображень знаходимо, наприклад, в гумористичному вірші про «Пекельного Марка» і в інших творах цього часу.

Неважко побачити спільність між подібними конкретизованими образами і аналогічними їм образами з «Енеїди», як-от мальовничий опис Енеєвого похмілля, коли у його — «опухли очі, як в сови, і весь обдувся, як барило», чи в описі його переляку, викликаного звісткою про гнів Зевеса, коли Еней «піджав хвіст, мов собака, мов Каїн, затрусивсь увесь; із носа потекла кабака». Згадаймо далі портрети Харона, Сівілли та інших.

Проте ці прояви критично-реалістичного відтворення дійсності в її класових суперечностях виявлялися, звичайно, в масштабах, можливих для того ступеня розвитку суспільної ідеології. Автори цих творів не підносяться ще до думки про можливість у поважному тоні говорити про явища буденного життя, про тяжку долю трудящих верств населення. Не тільки пан, ксьондз, конокрад, але й позитивні постаті — козак, селянин, солдат виступають в цих творах як персонажі гумористичні. Соціальні і політичні відносини того часу відтворюються в епічних мотивах про перевагу демократичних героїв над негативними персонажами, в хитрощах чи в фізичній силі (козак і солдат б'ють ляхів і проганяють їх; козак випускає селян з клітки і запрягає пана у віз). Улюбленими персонажами цих творів є постаті спритних людей, які дуже хитро обдурюють інших. Це — хитрий селянин Денис, що обдурив своїх

А. Шамрай. Перший твір нової української літератури — 19

двох попутників і сам з'їв пирога, якого знайшли вони разом. Цс — спритні дяки-пиворізи, які замість того, щоб намалювати портрет з селянина, розмалювали його обличчя фарбами і т. д. Цей «плутовський» елемент і кулачна розправа становлять типові сюжетні ситуації в інтермедіях і в вертепних виставах.

Не усвідомлюючи ще історичної закономірності соціальних і політичних відносин свого часу, автори цих творів розуміють проте і відчувають антагонізм поміж основними суспільними групами і відтворюють цей антагонізм в епічних образах фізичної і розумової переваги представників демократичних станів над представниками панства і католицького, а почасти й православного, духовенства. Це саме треба сказати і про особливості характерів, що виступають в цих гумористичних творах. Позначені виразними реалістичними прикметами, вони проте позбавлені індивідуальності, а виявляють збірні ознаки, типові для певної станової групи.

Говорячи в «Німецькій ідеології» про особливості ідеологічного процесу в феодальному і капіталістичному суспільстві, К. Маркс вбачав його відмінність у тому, що в капіталістичному суспільстві кожна особистість почуває себе автономною і незалежною від загалу, хоч ця самосвідомість і є фікція, а в становому суспільстві належність людини до певної суспільної групи стає ніби другою її природою. «...В ході історичного розвитку і саме внаслідок неминучого при розподілі праці перетворення суспільних відносин у щось самостійне з'являється відмінність між життям кожного індивіда, оскільки, з одного боку, він є особистістю, а з другого — підпорядкований тій чи іншій галузі праці і зв'язаним з нею умовам... В стані (а ще більше в племені) це ще прикрито: так, наприклад, дворянин завжди лишається дворянином, різночинець... — завжди різночинцем, поза залежністю від інших умов їх життя; це — невіддільна від їх індивідуальності якість. Відмінність особистого індивіда від класового індивіда, випадковість для індивіда життєвих умов, з'являється лише разом з появою того класу, який сам є продукт буржуазії» ¹.

Саме ці ознаки ідеологічного процесу в феодальному суспільстві допомагають нам багато дечого зрозуміти і в ідейно-мистецьких тенденціях української літератури XVIII ст. Якщо в суспільних відносинах того часу станова приналежність лю-

¹ К. Маркс и Ф. Энгельс. Сочинения, т. IV, стор. 66-67. (Підкреслення наше — А. Ш.).

А. Шамрай. Перший твір нової української літератури — 20

дини зумовлювала норму її поведінки, критерій її оцінки тих чи інших явищ суспільного чи особистого життя, то цілком зрозуміло, що значення її як особистості «самої по собі» було зовсім незначне. Для представників різних суспільних груп ця особистість набирала ваги чи інтересу тільки тоді, коли вона своїми вчинками чи своїми думками репрезентувала насамперед інтереси певного суспільного стану. Безперечно, з цим треба пов'язувати невеликий інтерес тодішніх письменників, публіцистів до інтимного життя людини, до її психології, а тому вони зображували в своїх творах саме те в поведінці чи почуваннях людини, що набирало громадського характеру, виявлялось зовні.

Отже з цим треба пов'язувати і особливості людських характерів в літературі та мистецтві того часу. Ми не знаходимо в їх образах поєднання типового та індивідуального — цієї головної ознаки художніх образів в реалістичній літературі XIX століття. В літературі академічній, як відомо, замість характерних постатей виступали абстраговані зображення людських пристрастей чи вад, тому її не доводиться брати до уваги. Варто однак зазначити, як дуже знаменну рису цієї літератури, те, що навіть при спробах писати на «психологічні теми», як-от відтворення боротьби людських пристрастей, тогочасні письменники зображували кожний психологічний феномен як явище об'єктивне, що ніби існує поза суб'єктивним світом людини (образи, що втілювали різні явища людської психіки — гнів, заздрість, кохання і т. д.).

Саме в гумористичній літературі XVIII століття особливістю типажу є підкреслення в ньому станових ознак. Причому симпатії і антипатії авторів цих творів виявляються в тому, які саме групові ознаки надаються окремим образам. Характерною рисою запорожця завжди є відвага, хоробрість і нахил до жартів та витівок, шляхтича — пиха, самохвальство, погорда до інших і лякливість, дяка-пиворіза — хитрість і нахил до всіляких штукарств тощо. Всі ці ознаки показуються як згусток прикмет певної станової групи, вони стають ніби постійними атрибутами кожної характерної постаті. Причому, гумористична спрямованість цих творів зумовлює метод гіперболізованого відбиття типових ознак того чи іншого станового образу. В порівнянні з образами критичного реалізму ці постаті видаються дещо схематичними, позбавленими того синтезу типових та індивідуальних рис, що становлять найприкметнішу ознаку образів реалістичної літератури XIX ст.

Коли ми звернемося нарешті до нечисленних суто сатирич-

А. Шамрай. Перший твір нової української літератури — 21

них творів, спрямованих на викриття певних явищ тогочасної дійсності, то при наявності в них гострої критики феодального суспільства вкажемо і на ознаки станової обмеженості їх. Картаючи окремі прояви феодально-бюрократичної системи, сатиричні твори не підносяться до розкриття її порочності в цілому, а показують окремі її прояви, як явища, так би мовити, незалежні одне від одного. Вже сама тематика цих творів — «сатира на слобожан», «замисл на попа», «плач київських ченців», сатиричні виступи дяків-пиворізів в їх пародійних творах — ясно говорить про групову їх спрямованість, про те, що на перше місце підносяться суперечності станового порядку, а класова оцінка вчинків тієї чи іншої групи стоїть ніби на другому плані.

Отже, підсумовуючи наші спостереження над особливостями раннього реалізму, мусимо відзначити такі його характерні риси:

1. Тісну, пов'язаність раннього реалізму з народним світоглядом, що виявився в стихійному матеріалізмі, в запереченні релігійно-ідеалістичннх тенденцій академічної літератури. Це знайшло свій вияв у радісному ствердженні життєвих потреб людини, в нахилі до конкретного і яскравого відображення реального світу.

2. Демократичні тенденції літератури раннього реалізму знайшли свій вияв у зображенні пригноблених верств трудящих, зокрема закріпаченого селянства. Одночасно в ній намітилось гостро негативне ставлення до гнобителів українського селянства і перші несміливі мрії про нове життя.

3. Разом з тим реалізм на цій початковій стадії свого розвитку ще не досягає повноцінного відтворення суспільних суперечностей епохи, зумовлених певними соціальними і політичними обставинами, суспільну боротьбу він відтворює в епічних загальниках; виводячи реалістичні характери, автори цих теорій підкреслюють їх становість, а не типово-індивідуальні риси, що й робить їх дещо схематичними в порівнянні з образами реалістичної літератури XIX століття; відтворюючи реальну дійсність у плані комічного її освітлення, твори раннього реалізму обертаються в сфері гіперболізованого зображення «низьких предметів», не підносячись до ширших художніх узагальнень людського життя.

III.

Ці спостереження дають нам підставу говорити більш конкретно про значення бурлескної літератури другої полови-

А. Шамрай. Перший твір нової української літератури — 22

ни XVIII ст. для творчості І. Котляревського і про риси її спільності з «Енеїдою». Насамперед спільність між ними треба вбачати в тій яскравій «емпіричній стихії» з усіма її надуживаннями, що займає таке місце і в поемі І. Котляревського. Досить пригадати численні сцени бенкетів з усіма їх наслідками, безконечні «каталоги» страв і напоїв, які він ніколи не втомлюється перелічувати.

Немає сумніву і в тому, що образи «Енеїди», їх побутово-гумористичний колорит мають дещо спільне з становими образами жартівливих віршів та інтермедій. І не в тому тільки їх аналогічність, що вони також позначені ознаками «натуралізму», але і в особливості їх трактування в цілому. Буржуазно-націоналістичні дослідники «Енеїди» не мало попсували паперу на те, щоб довести, ніби в образі Енея відтворена історично типова постать. Сушили собі голови в зв'язку з цим над суперечливістю його моральних якостей. Як, мовляв, погодити те, що на початку поеми Еней виступає типовим шибай-головою «на всеє зле проворним», а наприкінці він уже показується «к добру з натури склонним», або як пояснити, що в перших піснях — це баламут і п'яниця, а в останніх — мудрий ватажок, що показує велику розважливість і передбачливість у боротьбі з ворогами; чіплялись навіть до того, що Котляревський по-різному називає Енея — то «князем», то «князьком», то «кошовим», коли йому, на їх думку, личить саме остання назва.

Нав'язування Котляревському таких завдань, які й на думку не могли йому спасти, свідчить про нерозуміння його творчого методу. Справді, Енея показано як запорожця чи хоч кошового отамана, тільки не того, про якого пише буржуазна історіографія, а того, яким він виступає в цих народних комедіях — гулякою, навіть бешкетником, а разом з тим і хоробрим воїном. Всі ці епічні, узагальнені ознаки показуються не як вияв психологічно вмотивованого, послідовного у своїх вчинках характеру, як то ми бачимо в творах критичного реалізму XIX століття, а кожного разу підказуються ситуацією, и якій перебуває персонаж. Коли, наприклад, Еней бере участь в банкеті, то це дає авторові нагоду показати його «таланти» п'яниці в гомеричних масштабах, воєнна ж ситуація, навпаки, дозволяє авторові показати його рицарські нахили знову-таки в епічних розмірах.

Те саме треба сказати і про інші постаті «Енеїдн», як вони показують себе в дії, в розвитку пригод, відображених у поемі. При всій відмінності їх становища і ролі, психологічно вони

А. Шамрай. Перший твір нової української літератури — 23

різняться між собою тільки ознаками віку, статі і стану. Низ, Внріал, Паллант — споріднені з Енеєм своїми «запорозькими якостями»; Турн позначається рисами, які мають дещо спільне з образом шляхтича в інтермедії; Латин, Евандр — схематизовані образи старих людей, лагідних і добрих; Юнона, Венера, Амата — узагальнений образ в народній гумористичній і сатиричній літературі постаті «бой-жінки». «Сучі баби», «бублейниці», «сороки» — так називає грізний Зевес своїх богинь, бо вони або сваряться, або плетуть чергові інтриги. Навіть сумна і закохана Дідона в найбільш драматичній сцені прощання з Енеєм мало чим відрізняється від «богинь».

Але при цій схожості не можна не відзначити великої переваги поеми Котляревського над гумористичною літературою XVIII століття в масштабах охоплення дійсності, так само, як і в багатстві життєвої обсервації і художньореалістичного її осмислення. Вся тогочасна Україна з її панами і підпанками, полковниками, сотниками, представниками академічної премудрості, суддями і підсудками, міськими райцями і возними, представниками нової бюрократії, козацтвом і регулярною армією і, нарешті, селянством проходить перед нами в «Енеїді». Військові сцени з усім різноманітним антуражем воєнного побуту і побут мирного життя з його поминками, бенкетами, похоронами та іншими проявами заповнюють майже кожну пісню поеми, хоч і показані здебільшого ніби в «моментальных снимках». Правда, все, зв'язане з політичними та соціальними явищами життя України другої половини XVIII ст., не розгорнуте Котляревським до належної повноти, не завжди органічно пов'язане з канвою чужого сюжету, позначене іноді ніби пунктиром, але все ж становить значний крок вперед в порівнянні з письменниками XVIII ст. І не тільки масштабом охоплення дійсності відрізняється твір Котляревського від літератури XVIII ст., але й ідеологічним своїм спрямуванням і більш глибоким та історично, так би мовити, усвідомленим трактуванням громадських явищ свого часу.

Активна громадська і літературна діяльність І. Котляревського припадає на кінець XVIII і на першу чверть XIX століття. Відомо, що цей час становить собою перехідну епоху в соціальному житті російського та українського народів. Вік Катерний ІІ-ї, що становив собою кульмінацію в розвитку феодально-кріпосницьких відносин в Росії, йшов до свого занепаду. Грізні хвилі селянського повстання, очолюваного Пугачовим, були першою пересторогою царсько-кріпосницькому ладові. Перші ознаки його одряхління дають виразно відчути себе

А. Шамрай. Перший твір нової української літератури — 24

на початку XIX століття з розвитком капіталізму. Вітчизняна війна 1812 року була тією історичною подією, що спричинилася до всенародного патріотичного піднесення народних мас і до збудження їх свідомості.

Український народ так само озвався на це загальне патріотичне піднесення формуванням добровільних козацьких полків для боротьби проти Наполеона, пов'язуючи разом з цим надії на поліпшення своєї долі після закінчення війни. Поруч з масовою патріотичною літературою, що ширилася в ці часи, з'явилися численні твори патріотичного змісту і українською мовою, в яких прославлялись перемоги над Наполеоном або висміювались в тоні «Енеїди» претензії французького імператора на світове панування.

Війна не принесла полегшення народним масам, але, як сказано, збудила їх свідомість і почуття незадоволення своїм тяжким становищем. Зародження капіталізму в надрах феодальної системи підточувало кріпосницьку систему, спричинялося до повільного її розкладу, і розуміння її віджитості поширюється серед прогресивних представників російського та українського дворянства. Більше того, навіть самі представники царсько-кріпосницької системи в особі царя Олександра I та його ближчих сановників приходили до думки про потребу реформ, хоч далі планів і проектів справа не пішла. Наляканий ростом опозиційних настроїв і незадоволенням народних мас, цар круто повернув курс своєї внутрішньої політики саме після переможного закінчення Вітчизняної війни, спираючись на реакційні елементи російського дворянства. Загальне незадоволення політикою царизму, свідомість необхідності змін і реформ спричинилися до виникнення і поширення різних товариств і об'єднань, починаючи від масонських лож до таємних політичних товариств. Кульмінацією цього опозиційного руху було революційне повстання декабристів у грудні 1825 року.

Починаючи з другої половини XVIII ст. передова російська література яскраво відобразила це наростання протесту проти царсько-кріпосницької системи, проти рабства, сміливо викриваючи сваволю поміщиків, підкупність царських бюрократів, жорстоку експлуатацію селянства й інші пороки феодального суспільства. Революційні твори Радіщева, сатиричні журнали Новикова, виступи таких письменників, як Капніст, Крилов та ін., революційні заклики в творах декабристів і молодого Пушкіна — це найяскравіші літературні документи того, чим

А. Шамрай. Перший твір нової української літератури — 25

жила і за що боролась краща частина російської інтелігенції наприкінці XVIII і на початку XIX століття.

Поряд з цією боротьбою проти феодального режиму пробуджувався інтерес до народних мас, до усної народної поезії. Хоч поглиблене вивчення народної творчості почалося дещо пізніше, але збудження інтересу до «народності» починається саме тепер, після Вітчизняної війни, під час якої виявилась вся могутність духу російського народу, приспаного довголітнім рабством. Це збудження свідомості після війни 1812 року спостерігається й серед інших народів Росії, що відчували на собі подвійний гніт від царського режиму — національний і соціальний. Зокрема це треба сказати про Україну.

Боротьба проти царсько-кріпацької системи на Україні виявилася в ряді селянських повстань, в активній діяльності декабристів на території України і т. д. Пробудження інтересу до народу і його життя знайшло свій вияв в освітній діяльності першого на Україні Харківського університету, у появі журналів, де вміщувались праці історичного та етнографічного характеру, а також перші твори українською народною мовою.

Котляревський зріс як письменник в цій ідеологічній атмосфері перехідної доби. Початки його літературної діяльності збігаються з часом розквіту просвітницької літератури в Росії наприкінці XVIII ст., а завершення її — із становленням літератури критичного реалізму, блискуче представленої іменами Крилова, Грибоєдова і Пушкіна. Причому час найбільшої активності його як письменника припадає на 1818—1822 рр., коли були написані «Наталка-Палтавка», «Москаль-чарівник» і останні дві частини «Енеїди».

Орієнтуючись на спогади сучасників Котляревського, що зустрічалися з ним на схилі його життя, ми звикли уявляти собі поета як «престарелого отшельника», що жив собі в тихій провінціальній Полтаві відлюдним і замкнутим життям, і схильні недооцінювати відомі факти, які свідчать про досить активну участь нашого письменника в значних і великих подіях свого часу. Військова кар'єра його почалася з участі в Російсько-турецькій війні, причому йому доручено було в 1806 р. дуже відповідальне завдання політичного характеру по «склонению буджацких татар» на бік Росії.

Під час Вітчизняної війни 1812 року Котляревський брав активну участь у формуванні козацьких полків і, як свідчать біографи, за дуже короткий час сформував п'ятий козацький полк. За дорученням «малороссийского» генерал-губернатора

А. Шамрай. Перший твір нової української літератури — 26

Лобанова-Ростовського Котляревський у 1813 р. мав відрядження до царської штаб-квартири в Дрезден, де відбувалися події, що мали вирішити майбутню долю всієї Європи. Отже, у певній мірі він був «овіяний вітрами» великих подій, що відбувалися в той час. А коли до того згадати його діяльність після війни — участь в масонській ложі, зв'язки з декабристами, освітні заходи до організації театру і цілий ряд інших відомих біографічних фактів, то все це дає нам конкретне уявлення про Котляревського як людину, якій були близькі «веяния нового времени». Не будучи письменником революційним, як-от Радищев, лишаючись лояльним у своїй практичній діяльності до тодішнього ладу, Котляревський у своїй літературній творчості виступає як просвітник, якому зрозумілі були вади тодішнього суспільного устрою, до яких він не приховував свого негативного ставлення. А з другого боку — явні симпатії до закріпаченого селянства, інтерес до народної творчості, що дав такі виразні наслідки як в «Енеїді», так і в інших його творах, свідчать про те, що Котляревський був одним з ранніх заступників «народності» в літературі, яка була проголошена наприкінці XVIII і на початку XIX ст. і яка набрала такого значення в творчості великих представників російської літератури.

Зберігаючи жанрові ознаки бурлескної поеми, «Енеїда» Котляревського у зв'язку з цим «обростає» такими деталями і подробицями, які надають поемі зовсім нових рис. Як і в кожному комічному епосі, що переростає свої жанрові ознаки внаслідок новаторських тенденцій автора, ці відхилення від сюжету несуть іноді головне ідеологічне «навантаження» і в них найбільше позначаються ці новаторські тенденції. В пунктирних зарисах «Енеїди», про які згадувалося вище, виявляється, насамперед, інтерес Котляревського до історії рідного народу — риса, що характеризує письменника нового часу. Біографічні відомості свідчать про те, що Котляревський знав минуле України і написання її історії дуже цікавило його. В листі Бантиш-Каменського, одного з перших істориків України, написаному в 1829 році, висловлюється подяка Котляревському за одержані «любопытные сведения» історичного змісту, в спогадах І. І. Срєзнєвського про зустріч з Котляревським вказується на те, що старого письменника особливо цікавило це питання. «Когда же мы дождемся исторического описания Малороссии, ее достойного?» — запитував він Срєзнєвського. Далі, згоджуючись із своїм співрозмовником у тому, що написати її тепер «невозможно», «высказал, чего

А. Шамрай. Перший твір нової української літератури — 27

еще недостает в массе материалов. Видно было, что он следил зорко за движением разработки материалов» ¹.

В окремих епізодах «Енеїди» Котляревський згадує про найвизначніші події XVIII століття, які спричинилися до зміцнення союзу братніх народів Росії і України. Висхідним пунктом цієї історичної перспективи треба вважати згадки про битву під Полтавою. В поемі кілька разів згадується ця історична подія, а також дається її оцінка. Троянці в своїх піснях «Полтавську славили Шведчину» (ч. III). Зображуючи бої поміж троянцями й латинцями, Котляревський згадує при цій нагоді козацький Лубенський полк, що рушив

Під земляні Полтавські вали
(Де Шведи голови поклали)
Полтаву-матушку спасать;
Пропали Шведи тут прочвари,
Пропав і вал — а булевари
Достались нам тепер топтать (ч. IV)

В поемі фігурує «Шведська могила» — славний пам'ятник великої події, з якої поет ніби «озирає» битву між рутульцями і троянцями (VI). Значення союзу поміж російським і українським народами в боротьбі з шведським агресором підкреслено ще і в пісні Миколи в «Наталці Полтавці»:

Козаченьки
З москалями
Потішались
над врагами;
Добре бились за Полтаву,
Всій Росії в вічну славу!

Не випадково, разом з тим, що в «Енеїді» часто зустрічаємо згадки про татарську орду і про її наскоки на Україну. Боротьба з хижацькою Кримською ордою та її сюзереном — Турецькою імперією, що закінчилась зрештою розгромом Туреччини і підкоренням Кримського ханства, мала велике історичне значення, бо визволила населення обох братніх народів від агресора і відкрила шляхи до Чорного моря. Тому такі часті згадки в «Енеїді» про Орду, про страждання полонених в татарській неволі. «Там крик, мов підступа Орда» (ч. II), — заявляє Меркурій Зевесові, розказуючи про кулачний бій між

¹ В. Срезневский, Знакомство И. И. Срезневского с И. П. Котляревским, «Киевская старина», 1899, кн. I, стор. 7.

А. Шамрай. Перший твір нової української літератури — 28

Ентеллом і Даресом. Погані письменники в пеклі «мов у Татар терпіли плін» (ч. III). Сівілла. свідок давніх подій, згадує про наскоки татар вже з XVIII ст. після «Шведчини»: «а Татарва як набігала, то вже я замужем була» (ч. III). Переможні війни з турками згадуються в піснях троянців, які серед інших пісень співають і про те, «як під Бендер'ю воювали» (ч. III), а розгром хижацького Кримського ханства нотується в іронічній репліці Венери: «як вернеться пан Хан до Криму, як жениться сич на сові» (ч. І).

Цілком зрозуміло, що Котляревський звертається і до таких важливих подій наприкінці XVIII ст., як поділи шляхетської Польщі. Іронічним зауваженням про те, що на острові Цірцеї «лях» «не «позвалям» там забуде» (ч. IV), Котляревський, очевидно, натякає на причини, що призвели шляхетську державу до розрухи.

Не забуває Котляревський у зв'язку з цими подіями і роль українських народних мас в боротьбі проти польських панів у XVIII столітті, згадуючи про славного ватажка селянського повстання Максима Залізняка. «В виски кому було як впнеться, той насухо не оддереться; такий ляхам був Желізняк» (ч. IV).

І, нарешті, характеризуючи французів, що перевернуті на тому ж чарівному острові Цірцеї в собак, які гризуть «чужі маслаки» і «за горло всякого хватають» (ч. IV), Котляревський говорить про агресивні війни уряду французької Директорії та Наполеона Бонапарта. Так окремими натяками і згадками, розкиданими в поемі, мандри троянської ватаги на чолі з Енеєм конкретизуються, вводяться ніби в обстановку найважливіших історичних подій XVIII століття.

Підходячи ближче до свого часу, Котляревський від окремих натяків переходить уже до ширших образків, кладе різкіші і густіші фарби, сміливо пориває з чужим сюжетом. Описи пекла в третій частині поеми становлять собою кульмінацію з цього погляду, а ідейні тенденції, особливо цієї ж частини, показують, до якого ступеня міг піднестися Котляревський у своєму критичному ставленні до феодально-кріпосницького ладу. Виступи проти кріпацтва, бюрократичного чиновництва, розбещеності вищих класів, хаптурництва попів — таке охоплення сатиричного огляду, представленого як у описі пекла, так і в інших частинах «Енеїди».

Прямих виступів проти кріпацтва в «Енеїді» небагато і найвиразніший з них —це знамените «катування» панів в пеклі за те, що «людям льготи не давали» (ч. III), але і в інших

А. Шамрай. Перший твір нової української літератури — 29

розділах поеми зустрічаємо численні випади проти сваволі і егоїзму «великих мира сего», проти знущання над підвладними їм людьми. І ці випади треба розглядати як узагальнений засіб розкриття безправності і безсилля «малих людей» в феодальному суспільстві, а в тому числі поневірянь і покріпаченого селянства.

Такими рисами позначаються «олімпійські сцени» в «Енеїді». «Боги», нікчемні і дріб'язкові істоти, втручаються в справи людей, призводять їх до звад, обдурюють на кожному кроці, менш за все обходять їх людські справи, коли вони в них особисто не зацікавлені. Не будемо говорити, в якій мірі послідовно Котляревський переключає свої «олімпійські сцени» на сатиричне зображення побуту українського панства XVIII ст. Але немає сумніву, що удавшись до інтерпретації античних міфів в дусі сучасних йому суспільних відносин, він, як людина передової думки, не міг не загострити своєї критичної уваги на тих явищах, що надавалися до паралелі, до зіставлення з певними фактами Вергілієвої поеми. Адже ж картини вегетативного існування «олімпійців» — безпробудне п'янство і обжерливість, дрібні сварки богинь, сімейні незгоди Юпітера і т. д. — сприймаються нами не як прославлення людських фізичних радостей, а як сатиричні сцени тваринного животіння хутірського панства того часу, що так колоритно зображено було пізніше в «Пані Халявському» Квітки-Основ'яненка і почасти в українських повістях Гоголя. В окремих епізодах іронія Котляревського на адресу «олімпійців» звучить так виразно, що ми не можемо не відчути її соціально-етичного пафосу, як не можемо не зв'язувати її з певними соціальними явищами того часу. Згадаймо, наприклад, майже трагічно описану сцену смерті Турна, якого зрадили в останню хвилину «олімпійці».

Простягся Турн, як щогла, долі,
Качається од гіркой болі,
Кляне Олімпських єретик.

Латинці од сього жахнулись,
Рутульці галас підняли,
Троянці глумно осміхнулись,
В Олімпі ж могорич пили (ч. VI).

В цьому гостро іронічному підкресленні байдужості «олімпійців» до людських страждань і недолі (іронія підкреслюєть-

А. Шамрай. Перший твір нової української літератури — 30

ся епітетом «єретик», в даному разі зовсім не заслуженим Туриом) нам нав'язується асоціація не з античними богами, а з «олімпійцями» часів Котляревського. Так само злободенно сприймається, як сатирично усвідомлений образ якогось царського вельможі часів Котляревського, образ Юпітера, коли бог богів, охоплений далеко не божими бажаннями, намагається урочистими виразами прикрасити свою похіть:

Моє безсмертіє ярує,
Розкошних ласк твоїх бажа,
Тебе Олімп і світ шанує,
Юпітеру ти госпожа... (ч. VI).

Дуже різноманітно представлені в пеклі Котляревського численні представники чиновництва з його хабарництвом, крутійством, обманами і підкупністю. Це — найчисленніша категорія грішників, починаючи з «соцьких і десяцьких» і кінчаючи суддею, що «таке переоначив діло, що може б навістив Сибір» (ч. III). «Ти знаєш — дурень не бере», — говорить Енею Сівілла, пояснюючи основи життєвої мудрості цієї численної і розгалуженої верстви царсько-кріпацької держави.

Образ чиновника-хабарника до такої міри популярний в «Енеїді», що він іноді вживається як порівняння. Зображуючи незграбне залицяння Вулкана до своєї чарівної, але зрадливої дружини Венери, Котляревський порівнює його з писцем: «І підлабузнивсь до Кіпріди, як до просителя писець» (ч. V).

Друга найчисленніша категорія грішників — духовенство чорне й біле. Антиклерикальні тенденції Котляревського позначаються в «Енеїді» якнайвиразніше. Будучи людиною просвітницьких уособлень, він підкреслював те, що завжди було об'єктом сатиричних випадів проти попівства в прогресивній російській літературі — зажерливість попівства («Ісконе бе хаптурннй рід»), лицемірство і потяг до «плотських утіх». При зображенні цих «святих понур» тон поета стає особливо саркастичним. Причому треба відзначити, що в перших редакціях «Енеїди» і в чернеткових варіантах шостої пісні, що дійшли до нас, Котляревський зображує їх «подвиги» ще в більш гострому тоні. Якщо в друкованих редакціях «Енеїди» попи терплять муки за те, «щоб не возились з попадями» (ч. III), то в перших редакціях стояло гостро натуралістичне — «щоб не качались з попадями». Замість виразу «ксьондзи до баб щоб не іржали» стояло «ченці до баб щоб не іржали».

А. Шамрай. Перший твір нової української літератури — 31

В даному випадку заміна ченців на ксьондзів може бути пояснена тим, що Котляревський змінив редакцію з міркувань обережності, щоб не наразитись на обвинувачення в гострих випадах саме проти православного духовенства. Хоч, звичайно, і ксьондзи цілком на місці в даному контексті.

В чернеткових зарисовках шостої пісні латинські і троянські жреці, що фігурують в друкованому тексті, відсутні. Замість них виступають попи й ченці. Навіть недолугий промовець над труною Палланта, що в друкованому тексті фігурує як «філозоп» («тоді якийсь їх філозоп»), в рукописі виступає як протопоп («тоді соборний протопоп»). Інтересно відзначити також, що в цих чернеткових записах класичні боги «фразеологічно» ототожнюються іноді з християнськими святими, що також додає зайву риску до характеристики «вільнодумства» І. П. Котляревського. Замість «І всіх олимпівських богів» в рукопису стоїть «Олимпських просить всіх святих» (ч. VI). В друкованій редакції читаємо «І гола, як долоня, бувши» (мова йде про ІОнону). Замість цих слів в рукописній редакції стояло: «І гола, як святая, бувши» (ч. VI) і т. д.

Далі йдуть «муки» розпутників і розпутниць (панночок фільтіфікетних), картярів, паливод і джиґунів, що дають яскраві образки моральної зіпсованості пануючих класів феодального суспільства. Занепад сімейно-родинних відносин подано в образі синків, які добиралися до «батьківських замків», чи молодиць, що старих чоловіків своїх «покормили мишаком» і т. д.

Незважаючи на жанрову обмеженість твору, Котляревському пощастило дати досить розгорнуту критику на тодішні суспільні відносини як в образках пекла, так і в інших образках «Енеїди». І це надало їй значної пізнавальної цінності. Звичайно, Котляревський не показував і неспроможний був показати пригнобленим масам шляхів визволення з-під феодального гніту. Але ж виразні симпатії його до пригноблених трудящих мас, що знайшли свій вираз в образках «раю», свідчать про гуманістичні і демократичні тенденції Котляревського.

Безперечно, крім вражень від дійсності, такому напрямові сатиричних образків Котляревського у значній мірі сприяли і впливи російської просвітницької літератури, що, починаючи з Фонвізіна, намагалась викривати з більшим чи меншим радикалізмом всі ці вади кріпосницької системи. Що Котляревський саме до цієї викривальної літератури мав потяг, свід-

А. Шамрай. Перший твір нової української літератури — 32

чить почасти відомий факт переписання поетом комедії І. Крилова «Трумф» ¹.

В цій комедії Крилов допускає ряд сміливих випадів проти царя Павла І та його двора. Принц Трумф, подібно до Павла, закоханий в муштру. В п'єсі звучить антицарська тема. «Саме тому п'єса не могла з'явитися в друку навіть протягом двох наступних царювань. У 1859 році вона була видана закордоном і тільки в 1871 році надрукована в Росії» ². Так далеко сатира Котляревського не сягала, але ж цікавий факт інтересу його до цієї комедії. Безперечно, записав її автор «Енеїди» для себе і записав тому, що знав її «нецензурність».

Але найпопулярніші об'єкти російської сатиричної літератури кінця XVIII ст., зокрема сатиричних журналів, як-от «Почта духов» Крилова, цілком відповідають сатиричному спрямуванню «Енеїди». Цю аналогічність ми бачимо особливо в сатиричних образках тодішнього дворянського побуту. Зокрема, в «панночках фільтіфікетних» «Енеїди» не важко побачити «манірниць» російської сатиричної літератури, так само, як в «фертиках», «ласощохлистах», «мартоплясах» — дуже поширену постать «петіметра», тобто модного джиґуна, франта в російській літературі. За словами М. О. Добролюбова, «головні предмети викривання катерининського часу були: по-перше, недостача виховання, неуцтво і грубість звичаїв, по-друге, неправильна освіта, тобто французька мода, розкіш, легковажність, по-третє, канцелярське крутійство і хабарництво» ³. Не важко побачити, що «населення» пекла в «Енеїді» терпить кари головним чином за гріхи, які викривали в дворянському суспільстві і російські сатирики XVIII століття. І тому вплив на «Енеїду» певних сатиричних образів російської літератури кінця XVIII ст. не підлягає жодному сумніву.

Останні дві частини «Енеїди» писалися в обстановці вітчизняної війни 1812 року, про що говорить і сам автор. В чернеткових записах шостої частини, що не увійшли до друкованого тексту, Котляревський, заявляючи про свою неохоту описувати битви, пояснює це тим, що тепер «війна знакома всім». В зображенні численних сутичок поміж троянцями і латинцями та рутульцями Котляревський виступає, з одного бо-

¹ Автограф І. Котляревського переховується у Відділі рукописів Інституту української літератури ім. Т. Г. Шевченка Академії наук УРСР.

² С. С. Данилов, Очерки по истории русского драматического театра, 1948, стор. 179-180.

³ Н. А. Добролюбов, Собрание Сочинений, т. II, стор. 183,

А. Шамрай. Перший твір нової української літератури — 33

ку, як гуманіст-просвітник, а з другого — як патріот. Він засуджує жорстокість війни («війна в кривавих ризах тут»), драматично зображує муки матері вбитого Евріала, горе латинців, що втратили своїх рідних під час війни і т. д. Картина похорон Палланта, яка чомусь не ввійшла до друкованого тексту, перейнята сумом. В дусі народних пісень про похорон загиблих на полі бою козаків дається елегійний образок траурної процесії з труною Палланта:

За ним вели коня Еона,
В заводі Чорби він сплодивсь,
На йому чорная попона
Була, здавалось, кінь журивсь.
Кругом аркадяни, тирряни
Йшли, смутно голови склонив,
Ацест — покойного наставник,
Як перед волостю ісправник,
Насилу човгай єлє жив. (ч. VI).

Ці і подібні їм сцени ніби знижують загальний гумористичний тон поеми, надають двом останнім частинам «Енеїди» особливого колориту, на то давно вже звернула увагу критика.

Рид епізодів в останніх трьох частинах поеми позначено патріотичними настроями, прославленням героїзму, закликами до «повинності» там, де «общеє добро в упадку». Досить згадати про подвиги троянських юнаків — Низа і Евріала, про звертання Енея до своїх троянців перед початком бою, ряд батальних образків, де зображується хоробрість і завзятість троянців, щоб пересвідчитися в тому, то загальне патріотичне піднесення в історичний 1812 рік знайшло свій яскравий відгомін і в «Енеїді».

Однією з «найхарактерніший особливостей «Енеїди» є гумор — типова прикмета художнього реалізму поеми. Гумористичне зображення дійсності завжди було виявом розуміння письменником суперечностей, типових для певної суспільної групи, чи суперечностей, якими характеризується життя цілого суспільства. Причому, треба відзначити, що гумористичний погляд на життя у власному розумінні цього слова визначає доброзичливе ставлення письменника до тих явищ, які він зображує, але намагається проте показати їх смішними. Для того він підносить не справжні, а уявні хиби чи суперечності, намагається показати як ваду те, що не є по суті нею, але здається

А. Шамрай. Перший твір нової української літератури — 34

такою в специфічному висвітленні письменника. Коли ж письменник розкриває реальні суперечності певного класу чи суспільства, тоді гумор перетворюється в сатиру, в справжнє викриття хиб і пороків людей того часу.

Поряд із сатирою, цей гумор, що надає поемі, за словами сучасного Котляревському рецензента, «незвичайної веселості і дотепності», широко представлений в поемі. Зовнішні ознаки його полягають у «переодяганні» героїв античної поеми в шати простих людей і в гіперболізованому зображенні фізичних потреб персонажів «Енеїди». І те й друге, як вже вказано, є результатом творчого засвоєння Котляревським народної гумористики, поданої в поемі лише в більш художній трактовці. Крім гастричних надуживань, які так часто зустрічаються в поемі, треба згадати також і часті описи таких розваг, як кулачні бої («поєдинок» між Даресом і Ентеллом), як соковиті зображення битв між троянцями й латинцями з надто конкретними описами фізичного калічення ворогів і т. д.

Але ці засоби простацького комізму набирають глибшого значення в поемі Котляревського, бо над ними ніби надбудовується гумор вищого порядку, що є великою заслугою поета. У своїх персонажах поет уміє показати риси національного характеру українців, хоч і в гумористичному освітленні. Українці вони не тільки тим, що зодягнені в національне вбрання. В них намічені своєрідні ознаки складу характеру, певні моральні й психологічні особливості, властиві українському народові, як вони склалися на тому етапі суспільно-історичного розвитку. Як уже сказано, Котляревський не підноситься ще до змалювання закінчених індивідуальних характерів, послідовних у своїх відчуваннях і вчинках, але схоплює збірні (групові) риси народної вдачі, наділяючи ними різних персонажів своєї поеми. Куліш обурювався з того, що нібито Котляревський в «Енеїді» виставив на глум український народ. Але це, звичайно, не так. Показуючи типові риси рідного народу, як вони виявляються в комічних ситуаціях, Котляревський сміється доброзичливо. Крізь цей сміх відчувається справжня симпатія до народу і глибоке його знання ¹.

Особливо виразно підкреслена в «Енеїді» така типова риса народної вдачі, як здатність до самоопанування, до мораль-

¹ «Из беседы с сим единственным малороссийским поэтом. — пише автор спогадів про Котляревського Свіньїн, — можно получить много новых и любопытных сведений касательно духа и характера его земляков, которых постиг он совершенно». «Отечественные Записки», 1830, ч. 42, стор. 31.

А. Шамрай. Перший твір нової української літератури — 35

ної витриманості в найбільш незвичайних обставинах — риса, шо знайшла таке поетичне втілення в образі Тараса Бульби Гоголя, особливо в епізоді з люлькою, з якою ніяк не хотів розлучитися старий Тарас, за то й заплатив своїм життям. Ця «невозмутимость» духа часто підкреслюється в основному персонажі. Проходячи через усі страхіття пекла, Еней не раз тремтить, зустрічаючись з різними страховищами, але він одразу набуває відповідної гармонії духа, як тільки побачив «громадку знакомих душ», — «і реготня де не взялася». В будинках Плутона, тільки що надивившись на страшні тортури, яким піддавала грішників Тезіфона, Еней безжурно віддається естетичній втісі від розглядання прикрас Плутонового палацу: «Еней то цмокав, то свистав». Такими ж рисами стоїцизму позначається і образ Ентелла, якого «розкачують» цілою юрмою троянці, щоб виставити проти Дареса, і який набуває відповідної активності після того, як «дмухнув» з «казанок горілки». Подібний до нього і Паліпур чи Тарас, що втратив передчасно життя через філософську свою байдужість до небезпеки.

Другою типовою рисою народної вдачі, то знайшла свій яскравий вияв в «Енеїді», є оптимістичний погляд на життя, віра в те, що всілякі «випробування долі», перешкоди на шляху до омріяної мети — явище тимчасове, минуще. «Та вже що буде те і буде, а буде те, що бог нам дасть» — говорить словами Богдана Хмельницького той же Еней у відповідь на застереження Сівілли про небезпечність мандрівки до пекла, не сумніваючись, певно, в тому, що «бог дасть так», як того треба Енею. Засмучені тяжкими мандрами, троянці легко забувають про них при зміні становища на краще і безжурно віддаються земним радощам, ідучи за покликом своєї життєрадісної вдачі. Той надмір «земних радощів», що виявляється в безконечних бенкетуваннях троянців, так само може бути усвідомленим, як гумористичні відображення «розмаху слов'янської душі», то знов-таки нагадує відповідні сцени в «Тарасі Бульбі» Гоголя, наприклад, сцени бенкетування запорожців і відповідні ліричні апострофи від автора.

Одну тільки типову рису народного українського характеру не наважується Котляревський зображувати в гумористичному аспекті. Змальовуючи численні подвиги троянців, їх хоробрість, патріотизм, Котляревський завжди переходить до поважного тону. Зовсім правильно з цього приводу пише російський дослідник: «Образ українця, узагальнений в «Енеїді» — це образ не тільки безтурботного гульвіси. Спокійність

А. Шамрай. Перший твір нової української літератури — 36

в усіх бідах і зневагу до дрібниць життя українець Котляревського поєднує із справжньою героїкою; гумористичне ставлення можливе тут до всього, крім найзаповітнішого — крім почуття батьківщини» ¹.

Додамо ще кілька зауважень до сатиричних тенденцій в «Енеїді». Сатирична спрямованість «Енеїди» виявилася, крім зазначеного раніш, у створенні ряду побутових характерів. Хоч вони здебільшого окреслені в «Енеїді» стисло, в коротких зарисовках, але проте становлять собою значний крок на шляху до реалізму. Ці образки можна назвати асоціативними саме тому, що, переосмислюючи по-своєму образки античного первовзору, автор дає певну оцінку і тим об'єктам, з якими він порівнює своїх персонажів. Саме шляхом таких асоціативних зіставлень Котляревський виводить ряд побутових типів сучасного йому суспільства. Венера, незалежно від своєї сюжетної функції, переноситься в обстановку полкового побуту і, таким чином, створюється знаменитий образ полкової дами, шо «все з воєнними жила». З няньки Лавінії створюється уїдливо окреслений тип старої панни з її патологічною прив'язаністю до свого муцика, з Лавінії — образ модної чепурухи і т. п. Ці всі переважно другорядні постаті підказані здебільшого російською сатиричною літературою кінця XVIII ст. Вони цікаві саме тим, що тут Котляревський підноситься виразніше ніж де інше над наївними засобами раннього реалізму, який зображував смішне чи то в фізичних диспропорціях персонажа чи в фізіологічних його надуживаннях. Він розкриває обмеженість тієї чи іншої постаті в зв'язку з її смаками, звичками, зумовленими її соціальним буттям. Так «разухабистость» Венери пояснюється її становищем маркитантки, що продавала «горілку з стрючком» і «манишки офіцерські прала», паразитичне існування няньки Лавінії зумовлює її звички старої діви, так само, як замашки типової манірниці Лавінії смішні саме тим, що в них розкриваються хиби панського виховання того часу.

Це вже нова якість образу, притаманна літературі критичного реалізму, і які б ескізні не були ці образи, вони так само становлять значне досягнення Котляревського. Пояснимо ці нові якості побутових образів в «Енеїді» прикладом. Лавінія, почувши про смерть матері, поводиться так, як поводилася б типова панночка в таких обставинах:

¹ В. В. Гиппиус, «Вечера на хуторе близ Диканьки» Гоголя «Труды отдела новой русской литературы», 1948, стар. 28.

А. Шамрай. Перший твір нової української літератури — 37

... Крикнула «уви!» з-письменська,
По хаті гедзатись пішла.
Одежу всю цвітну порвала,
А чорну к цері прибирала,
Мов галка нарядилась вмах;
В маленьке дзеркальце дивилась,
Кривитись жалібно училась
І мило хлипати в сльозах. (ч. VI).

В кількох рядках дано закінчений побутовий портрет. Причому сатиричність його зумовлюється саме типовим зображенням того, як має поводитися манірниця, удаючи велике горе. В той же час в поемі Котельницького, що, як відомо, була у якійсь мірі взірцем для Котляревського при написанні останніх частин поеми, ця ситуація зображується зовсім інакше:

Едва достиг сей слух до дочки.
Упала бедная стремглав,
Царапает румяны щечки,
Во всю гортань свою рыдав;
Ревет и топает ногами,
Дерет в безумстве пол ногтями,
Пускает скрежет от зубов.
Клубит пушисту во рте пену,
Бросается в жару на стену,
Мычанье слышно вместо слов ¹.

«Потрясение» Лавінії, як бачимо, зображено в типових рисах раннього реалізму і дуже проречисто нагадує «муки» Ірода з сатиричного віршу XVIII ст. «Мычание», «скрежет зубов», «рев» і т. д. — все це деталі того фізіологічного надміру, що надавався комічним персонажам в бурлесках, які поширені, як ми бачили, і в «Енеїді» Котляревського. І якщо образ Лавінії Котляревського має, безперечно, своїх попередниць в російській сатиричній літературі, то він разом з тим мало подібний до карикатури Котельницького.

Такі ж сатиричні портрети зустрічаємо в інших частинах «Енеїди». Досить згадати гострі характеристики союзників Енея в 6-й частині. Згадаємо, наприклад, Тигренка із Стахівки чи Астура, що служив у винниці «лежнем», був родичем полтавської паламарки і ходив з кошелем, а потім зробився

¹ Виргилиева Енейда, вывороченная наизнанку Александром Котельницким, 1808, ч. 6, стор. 193.

А. Шамрай. Перший твір нової української літератури — 38

«паном з чупруна», чи постать Цінаріса «цехмістра каторжного» з своїми «шахраями», що готуються в разі військової поразки перемогти Турна на картах, чи, нарешті, постать Авлета, то, втікши від одної жінки і одружившись з другою, попав, як то кажуть, з вогню в полум'я і в такій біді найнявся до Енея на роль «шпигона» і т. д. Хоч це образи не розгорнуті належно, але соціально-побутова суть їх накреслена чітко.

Отже, можна сказати, що гумористичні образи «Енеїди» становлять цікавий матеріал для розуміння реалістичних тенденцій Котляревського. Виходячи з народної гумористичної літератури, з її «епічних» засобів створення комічного, він ніби одухотворяє образи народного гумору, даючи в основних персонажах поеми збірні ознаки українського народного характеру. Алена цьому він не зупиняється. При зображенні переважно другорядних епізодичних персонажів, він дає перші спроби зображення індивідуальних характерів, «прикріпляючи» їх до певного соціального оточення, пояснюючи особливості вдачі того чи іншого персонажа впливом оточення, в якому він виступає. Це вже ознаки реалістичної літератури нового часу.

Дослідники «Енеїди» до цього часу мало звертали уваги на те, з якою реалістичною точністю вмів зображувати Котляревський оточення, серед якого діють його персонажі. Всі 6 частин його поеми перевантажені сотнями об'єктів, відтвореними з усією можливою точністю. Конкретність, емпіричність народно-гумористичної літератури при зображенні «низьких об'єктів» доведена ним до високої майстерності. Він дає точний художній «паспорт» кожної речі, її походження, способів її добування чи виготовлення. Від обстановки сільської хати і звичаїв, які панують в ній, до зображення морської подорожі чи образу битви — такий діапазон в зображенні оточення, серед якого діють персонажі «Енеїди».

Виходячи з традицій раннього реалізму, Котляревський безмежно розширює його можливості. Він, як зазначено, ще не створює закінчених характерів, але як ніхто вигадливий в соковитому зображенні деталей зовнішності, рухів і т. д. Інтерес до детального відображення, перш за все побуту, показує письменника нового часу, який керувався свідомим інтересом до народного побуту та його поетичних звичаїв. Відомо, що саме етнографічні прояви сільського життя показані в «Енеїді» якнайповніше. Недарма ж його поему розглядали як багатюще джерело фольклорних та етнографічних

А. Шамрай. Перший твір нової української літератури — 39

відомостей. В спеціальних дослідах на цю тему встановлено, що в першій пісні подані описи жіночого вбрання, танців, святкових розваг, в другій — поминки та кулачні бої, в третій — реєстр поширених народноісторичних пісень, фольклорних сцен пекла і раю, вечорниць, ворожіння, в четвертій — вбрання кімнат, зокрема малюнки, якими прикрашали селянські хати, знову описи різноманітного чоловічого та жіночого вбрання, подарунків і. д., в п'ятій — опис популярних мотивів народних казок, похорон з голосіннями, народна медицина і т. д.

Цей любовний опис деталей сільського побуту є свідомим намаганням відтворити особливості селянського життя і показати не тільки смішні його сторони. Ми знаємо, яке значення мав етнографізм «Енеїди» Котляревського для дальшого розвитку української літератури. Захоплення побутом — характерна особливість українських творів не тільки до Шевченка, а навіть і після його. Проте ми усвідомлюємо, що етнографізм — це рання форма реалістичного відтворення народного життя, яка зникає в період розквіту критичного реалізму в другій половині XIX століття. Етнографічне висвітлений народного життя — це відображення застиглих і традиційних форм народного побуту, без проникання в динаміку суспільного життя, без глибшого викриття соціальних процесів. Отже, оцінюючи побутові картини в «Енеїді» як значне досягнення на тому етапі розвитку реалізму, ми повинні, разом з тим, відзначити і обмеженість його в порівнянні з творчістю Шевченка, справжнього основоположника нової української літератури.

Закінчуючи характеристику «Енеїди» Котляревського, додамо кілька зауважень щодо особливостей мови поеми. Її багатство, яскравість, гумористична зафарбленість та реалістична конкретність заслуговують, безперечно, на те, щоб на цю тему спеціально була написана грунтовна праця.

Виходячи з джерел народної мови, Котляревський, як видатний художник, збагачує її, розкриваючи нові словесні можливості свіжими словосполученнями і художніми, так би мовити, комбінаціями. Перш за все звертає на себе увагу виняткове багатство етнографічно-побутової номенклатури в «Енеїді». Читаючи «Енеїду», потрапляєш в полон такого враження, ніби поет «потопає» в безмежних словесних ресурсах, якими він володіє. Особливо це помітно тоді, коли, змальовуючи якийсь об'єкт, Котляревський в різних редакціях поеми дає все нові і нові номенклатурні варіанти, шукаючи найбільш

А. Шамрай. Перший твір нової української літератури — 40

відповідного. «Причепурюючи» свою Венеру, що збиралась одвідати Зевса, Котляревський в першій редакції пише, що вона «карсет наділа табеньковий», далі «з усами кунтуш саєтовий», в пізнішій редакції — «і кунтуш з усами шовковий» і аж нарешті, в останній редакції — «і кунтуш з усами люстровий». Навіть, спиняючись на таких дрібних речах, як посуд, в якому подавали напої на бенкеті в Дідони, він і тут шукає найбільш відповідного до ситуації об'єкта. Так, наприклад, «варенуху» подають в «покришках» — «по покришці їм піднесли», в пізніших редакціях — «по кухлику їм піднесли», а в останній редакції «по філіжанці піднесли» (орієнтація на «панський» побут).

Найсильнішим і найбільш універсальним словесно-художнім засобом поеми треба вважати порівняння. Саме вдаючись до порівнянь, Котляревський досягає найбільшого ефекту і реалістичної конкретності зображуваного явища, так само, як і гумористичного його висвітлення. Речі, з якими порівнює поет ті чи інші явища, найрізноманітніші, але всі ці зіставлення мають одну ціль — дати максимально реалістичне зображення об'єкта. З різних художніх засобів, до яких вдається Котляревський в своїх порівняннях, відзначимо тільки дві групи. З метою пародійного зниження він удається до зіставлення рухів чи переживань персонажів з «низькими» об'єктами. В цій групі порівнянь він іде ніби за традицією бурлеску XVIII століття, але далеко перевищує цю традицію своєю художньою спостережливістю і точністю самих зіставлень. Наприклад, п'яні боги в поемі, «виткнувши з неба носи», дивились на перебійців в Сіцілії, «як жаби вранці із роси», жіночі душі в пеклі кричали «після куті мов на живіт», троянці під час своїх блукань «охляли, ніби в дощ щеня» і т. д.

Друга поширена група порівнянь становить собою більш змістовні з ідейного погляду зіставлення, які проте не поступаються конкретністю перед порівняннями першої групи. Це — зіставлення, в яких те чи інше явище осмислюється порівнянням з якимись історичними подіями чи побутовими фактами. Вище ми наводили ряд зразків таких аналогій, тому немає рації збільшувати їх тут. Саме вони в значній мірі надають поемі історичної та побутової типовості.

Характерною особливістю мови «Енеїди» є також її афористичність, що виявляється в численних сентенціях, прислів'ях, де висловлюються погляди Котляревського на ті чи інші явища громадського життя. В статті про Котляревського, вміщеній в «Основі», відзначалось, що вже в 60-х роках ряд

А. Шамрай. Перший твір нової української літератури — 41

сентенцій з «Енеїди» поширився серед народу, наводились численні приклади. І це цілком природно, бо здебільшого вони виникли на грунті народних прислів'їв.

Найважливіші думки Котляревського — його патріотизм, співчуття до закріпаченого селянства («Мужича правда єсть колюча, а панська на всі боки гнуча»), гіркі спостереження над становищем людини о класовому суспільстві («Буває щастя скрізь поганцям, а добрий мусить пропадать») і т. д. — висловлені в чіткій афористичній формі, що й надає поемі особливої художньої виразності.

Ретельна праця Котляревського над словом, намагання зробити його засобом найбільш конкретного реалістичного відтворення дійсності особливо дає себе відчути при порівнянні чернеткових редакцій «Енеїди» з опублікованим текстом. Творча робота його спрямовується на виправлення кожного виразу чи навіть окремого слова, щоб наблизити його до максимальної конкретності. Чернеткові записи 6-ої пісні «Енеїди» становлять собою повчальний матеріал з цього погляду. Так, наприклад, говорячи про наступ троянців, Котляревський в першій редакції пише: «Земля од бігу їх гуде», в останній редакції цей вираз виправлено так: «Земля од тупотні гуде». Зрозуміло, що слово «біг» абстрактніше, ніж конкретне, навіть своєю звуковою формою, слово «тупотня». Розповідаючи про поверженого Паллантом Ретія, Котляревський в першій редакції говорить: «І розмізчив сього об дрогу», а в останній знову конкретизує речення влучним порівнянням — «ударив, як пузир об дрогу». Зображуючії трупи побитих Енеєм рутульців, Котляревський порівнює їх з трупами забитої дичини — «лежать, повитягавши лапки» і доводить в останній редакції це порівняння до найбільшої конкретності, замінивши дієприслівник «повитягавши» дієприслівником «повиставлявши» — «лежать, повиставлявши лапки».

В тісному зв'язку з цим намаганням до конкретизації спостерігаємо тенденцію до найправдивішого відтворення кожної речі в деталях. В цій же шостій частині, наприклад, зображується повернення Енея до табору після проводів труни з Паллантом. В першому варіанті стояло: «І в город підтюпцем пустився». Поета не задовольняла ця фраза, бо вона не передавала правдиво ходи засмученого втратою друга і союзника Енея. Справді, вираз «підтюпцем» явно не підходить до даної ситуації. В другому варіанті дається більш влучна заміна — «пішов до лагеря тишком». Але і це не задовольнило Котляревського. І він вводить нову поправку, що

А. Шамрай. Перший твір нової української літератури — 42

має конкретно відобразити розслаблену ходу засмученої людини — «додому почвалав тишком». Порівнюючи різні редакції «Енеїди», ми переконуємось, що творча робота над художнім словом в «Енеїді» провадилась саме в цьому напрямі.

Отже, всі ці новаторські тенденції «Енеїди» як ідеологічні, так і художні, і забезпечили їй історичне місце першого твору нової української літератури. Розвиток української літератури в перші десятиліття XIX століття іде під знаком «Енеїди» і драматичних творів Котляревського. Інтерес до народного життя, етнографізм, яскравий гумор, колоритна мова — всіма цими рисами позначені твори Гулака-Артемовського, гумористичні повісті Квітки, байки Гребінки, Боровиковського і твори ряду інших письменників аж до виступу Т. Г. Шевченка. Всі вони йшли річищем, протореним перш за все «Енеїдою».

В дошевченківській літературі знаходимо ряд спроб продовжити традиції бурлескної поеми в творах Білецького-Носенка, Олександрова, Кореницького, Кухаренка та ін. Вся ця невисокої марки література не могла поглибити новаторських тенденцій «Енеїди». Авторам цих творів чужі були прогресивні погляди автора «Енеїди» і його глибоке знання народного життя.

Безсмертя «Енеїди», її глибокий слід в українській літературі зумовлювалися реалізмом, народністю мови, прогресивністю поглядів Котляревського. Виступ революціонера-демократа Шевченка, справжнього основоположника нової української літератури знаменує новий, вищий етап в розвиткові української літератури. Демократичний напрямок нової української літератури розвивається в напрямі, утвердженому геніальними творами Шевченка. Але й після Шевченка традиції Котляревського не згасають, вони дають себе відчути в дальшому розвиткові гумористичної літератури, в розвиткові української драматургії другої половини XIX ст.

Як уже вказано, в сатиричних епізодах «Енеїди» позначаються виразні сліди вплину російської просвітницької літератури кінця XVIII століття. Але, з другого боку, поема Котляревського, безперечно, відіграла певну роль в формуванні творчого методу основоположника «натуральної школи» в російському письменстві М. В. Гоголя на першому етапі його творчості. «Вечера на хуторе близ Диканьки» позначені рядом прикмет, що зближують їх з типовими ознаками «Енеїди». Дослідник творчості Гоголя проф. В. В. Гіппіус у своїй, вже згадуваній, статті підкреслює значеная «Енеїди» в ранніх творах Гоголя.

А. Шамрай. Перший твір нової української літератури — 43

Він високо оцінює «Енеїду», як твір, що мав значення не тільки в українській літературі. «...Значення книги виходило за межі української теми і навіть української літератури. Насамперед це була книга смілива, навіть зухвала, і якщо сам Пушкін поставив Гоголю в заслугу відсутність «жеманства и чопорности», то вчителем Гоголя на цьому шляху поряд з Пушкіним був, до певної міри, і Котляревський» ¹. Причому «сміливість» і «зухвалість» «Енеїди», на думку Гіппіуса, виявляється саме в реалістичних її тенденціях.

Далі автор наводить ряд окремих епізодів і образів в «Вечерах», що, на його думку, мають ряд аналогій в «Енеїді». Але, на нашу думку, справа не в спільності окремих образів чи деталей, які наводить автор в статті (їх можна збільшити чи замість них навести інші, як то ми й зробили вище), а в однаковій спрямованості творчості обох письменників. Головне полягає в тому, що вони приблизно однаково витлумачили особливості вдачі українського народу, так само, як в своїй творчості виходили з одного джерела — з української народної творчості.

Переважаючи Котляревського поетичним хистом і перебуваючи під благотворним впливом Пушкіна, Гоголь уже в цих ранніх спробах дає більш синтезовані гумористичні образи і звільняється від «надміру етнографічного», такого властивого «Енеїді», але виступивши після Котляревського, він не міг не використати творчо ряду її особливостей.

Історичне значення «Енеїди» не раз оцінювалось найвидатнішими представниками обох братніх літератур на протязі XIX—XX століття. Ми не маємо прямих висловлювань Гоголя про «Енеїду», але зазначена спорідненість його ранніх творів з поемою Котляревського, безперечно, говорить про цікавість до неї Гоголя, принаймні, на початку його творчого шляху. Гоголь був особисто знайомий з Котляревським і під час своїх наїздів до Полтави зустрічався з ним. З листів Ізмаїла Срезнєвського ми дізнаємось, що під час готування до друку «Москаля-чарівника» (вже після смерті Котляревського) Гоголь збирався правити коректу комедії. Безпосередній інтерес до «Енеїди» виявився у Гоголя в тому, що до своєї записної книжки («Книга всякой всячины») він записав двадцять одну цитату з різних пісень «Енеїди», причому три з них використав як епіграфи до «Сорочинської ярмарки».

Як правильно здогадувався Гіппіус, ці виписки з «Енеїди» мали б стати за основу до якогось нездійсненого літературного задуму.

¹ В. В. Гиппиус, «Вечера на хуторе близ Диканьки» Гоголя, стор. 25.

А. Шамрай. Перший твір нової української літератури — 44

В. Г Бєлінський не лишив нам ширших відгуків на «Енеїду», що в часи початків його літературної діяльності була вже хронологічно «історією» (як зважати на те, що вихід у 1842 р. повної «Енеїди» розглядався тоді, як поновлене видання поеми 1798 p.). Він висловлювався про неї принагідно в рецензії на альманах «Молодик», але позитивне ставлення до «Енеїди» недвозначно висловлено в характеристиці її автора, як «умного и талантливого малороссиянина». Широко відома висока оцінка «Енеїди», дана Т. Г. Шевченком у присвятному вірші Котляревському («На вічну пам'ять Котляревському»). Для молодого Шевченка, який, починаючи свою літературну діяльність, ніби намагався усвідомити значення попередників, «Енеїда» була втіленням найдорожчих надбань українського народу. А в своїй повісті «Близнецы», змалювавши привабливий образ автора «Енеїди», Шевченко назвав її «знаменитой пародией», переконливо зобразив широку популярність поеми серед «простих людей» того часу. Однак, це не заважало геніальному поетові розуміти обмеженість реалізму «Енеїди».

Іван Франко звеличив історичну роль «Енеїди», як першого твору нової української літератури, порівнявши виступ Котляревського із пробудженням орла, що, піднявшись з скелі, одвалив снігову брилу, яка перетворилась на могутню лавину («Котляревський»).

Революційно-демократичні письменники — Леся Українка і Михайло Коцюбинський так само високо оцінювали роль «Енеїди» в розвиткові нової української літератури.

Вже в радянські часи великий пролетарський письменник О. М. Горький радив українським письменникам скористатися гумором «Енеїди» та її сатирою для зображення ворогів Радянського Союзу.

Святкування 150-річчя з дня виходу «Енеїди» ще раз продемонструвало невмирущість літературної спадщини І. П. Котляревського та його історичних заслуг перед вільним українським радянським народом.