История Полтавы

Семантика котляревщины

• 

Подробности

Просмотров: 472

Грабович Григорий Юлиевич. Семантика котляревщины.

Подається за виданням: Грабович Г. Семантика котляревщини // Грабович Г. До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка. — К., 1997. — С. 316-332.

Джерело: Електронна бібліотека "Чтиво".

Переведення в html-формат: Борис Тристанов.

Грабович Г. Семантика котляревщини — 316

СЕМАНТИКА КОТЛЯРЕВЩИНИ

Настав той час, коли українська гуманітарна наука, а може, в першу чергу літературознавство, переживає процес переоцінки, ревізії свого канону. Наша зосередженість на письменникові, якому судилося стати, за поширеною, емоційно-інтуїтивною, але ще зовсім не науковою формулою, "батьком" нової української літератури, приводить нас до історичних і культурних коренів цього канону, до витоків новітнього літературного процесу та української національної самосвідомості. Вважаю, що мірилом нашого наукового успіху буде спроможність осмислити його спадщину, скориставшись із нових теоретичних концепцій та усвідомивши особливості того нового канону, який щойно вимальовується.

Коли говорити про спадщину Івана Котляревського, то немає, мабуть, явища конкретнішого, прямішого та в усякому разі ближчого в часі до самого письменника, ніж так звана котляревщина. Водночас у теперішньому (але не ранішому) українському літературознавстві запанував загальний консенсус, що котляревщина — це немовби незаконний плід письменника, і він насправді не є її "батьком". Про це тут і йтиметься, але вже тепер треба зазначити, що під темою, або швидше парадигмою котляревщини, я розумію не лише (і навіть найменше) епігонів Котляревського, а й глибші структури та функції стилю, який він породив чи яким він запліднив українську літературу. Тут відразу виникають основні методологічні ускладнення, бо стиль Котляревського проявляється не тільки в його епігонах, але й у таких спадкоємниках і зовсім не епігонах, як Квітка, Шевченко, Куліш, Марко Вовчок та інші, а також тому, що, ставлячи це питання, ми мусимо переосмислювати й добу, й наші поняття про неї, тобто переоцінювати і фактаж, і формули пізнання. При тому, очевидно, потрібно наново переглянути ширший контекст, що в даному випадку є велике і ледве досліджене питання українсько-російських літературних взаємин того періоду.

Грабович Г. Семантика котляревщини — 317

I. Традиційне: котляревщина як епігонство

На перший погляд, традиційне окреслення й розуміння котляревщини доволі чітке. Щоправда, Куліш, який, мабуть, перший вжив термін "котляревщина", застосував це на ділі не так до епігонів, як до самого Котляревського, — і робив це в неприховано негативному сенсі ¹. Дуже скоро котляревщиною, зовсім однозначно, почали називати епігонів Котляревського, всіх тих третьорядних письменників — Павла Білецького-Носенка, Порфира Кореницького, Степана Олександрова, Якова Мішковського, Костянтина Пузину, Михайла Макаровського, Остапа Рудиковського та інших, часто анонімних, яких за давнішою, загальнішою і водночас м’якшою термінологією можна було називати "школою". Перехід від "школи Котляревського" до котляревщини, як бачимо із тепер уже класичної формуляції Єфремова, базується здебільшого на висновку, що всі вони, мовляв, були поганими учнями (або поганими "синами"):

Зв’язки з Котляревським та й з усім українським письменством у них тільки формальні; не зрозумівши духу й напряму "Енеїди", не маючи літературного хисту, а саму лишень сверблячку до писання, вони копіювали саму зверхню сторону поеми Котляревського і вкинулись у надзвичайну утрировку й безглузду карикатурність. Своїми невдатними спробами ці письменники довели були до того, що витворився був на все українське письменство погляд як на грубе варнякання, просторікувату забавку, пристановище "малоросійських жартів", і справжні письменники тоді ж таки не жартома мусили доводити, що українська мова здатна й до серйозної творчості та поважних творів. Необачні наслідувачі кинули, нарешті, й на самого Котляревського темну пляму, хоч він найменше виноватий був за ту безглузду "котляревщину", що пустили під його прапором непрохані та нетямущі ученики. Був час гострих нападів на Котляревського, психологічно цілком зрозумілих через ту пошесть "котляревщини", що прикинулась

¹ Кулиш П. Обзор украинской словесности // Основа. — 1861. — № 1.

Грабович Г. Семантика котляревщини — 318

була до нашого письменства, і аж новішим вже часам, у певній історичній перспективі, видко стало, що одно Котляревський, а інше — "котляревщина". Вона була тільки хвилевим одбігом набік, ненормальним збоченням і може подати дуже виразний приклад того, до якого занепаду можна всяку путящу й серйозну справу довести, не зрозумівши її до пуття та не розвиваючи духу її, а в самій формі закисаючи ².

Не зачіпаючи поки що питання правильності такого аргументу, а тільки побіжно зазначивши, що найглибша (тобто системна) тут думка (про ширший контекст, про "опінію чужих") проходить немовби підсвідомо, можна просто констатувати, що дефініція прижилася, нею користувалися навіть такі далекі від Єфремова у своїх засновках і підходах дослідники, як Зеров і Чижевський. Для першого котляревщина окреслюється як специфічно літературна хвороба, для другого — як симптом національної хвороби ³.

Причини такого осуду були для цих істориків зовсім різними. Єфремов, у якого найосновнішими цінностями та чи не винятковими критеріями літературного процесу були народ і його звільнення, відкидав котляревщину як своєрідну зраду цих ідеалів. Для Зерова й Чижевського, з їхніми імпліцитними

² Єфремов Сергій. Історія українського письменства: В 2 т. — Київ; Ляйпціґ, 1924. — T. 1. — C. 374-375.

³ Пор. М. Зерова: "Думка С.О. Єфремова, ніби всі оті невдатні наслідувачі Котляревського з їх грубо гумористичним тоном, зневажливим трактуванням народного побуту та "карикатурно-кабацкой украинской речью" були в нашім письменстві з’явищем випадковим, скороминущим, — ця думка навряд чи може назватися слушною. Котляревщина була довгою і впертою хворобою українського слова". (Зеров М. Нове українське письменство. — Мюнхен, 1960. — С. 97-98).

Тоді, коли для Єфремова котляревщина є своєрідним збоченням, а для Зерова хворобою, то Чижевський, в дусі основних концепцій власної "Історії", бачить її як певну недозрілість, і саме на цьому базує свою тезу про "неповність" української літератури. Насправді дана хвороба для нього не так літературна, як національна. (Див.: Чижевський Дмитро. Історія української літератури. — Нью-Йорк, 1956. — С. 371-373. Див. також дискусію з цього приводу у розділі цього видання "До історії української літератури").

Грабович Г. Семантика котляревщини — 319

естетичними нормами, котляревщина була передусім втіленням поганого смаку. І одна, і друга настанови ускладнювали подальше розуміння цього явища, заступаючи його, так би мовити, есенційні, психологічні й структурні прикмети та наче не помічаючи, що це таки перший стиль і перша модель новонародженої української літератури, і як такі, вони не можуть бути легко збуті метафорою "хвороби". Бо коли так, то в дусі Бєлінського цілу літературу можна так збути ⁴.

Просторий вступ І. Айзенштока до першого тому "Українських пропілеїв" вносить важливу корективу до нормативізму своїх попередників ⁵. Наголошуючи на соціальній ролі й сутності котляревщини, він трактує її як закономірне явище популярної літератури (услід за Єфремовим і Зеровим, він називає її літературою обивателя-читача). Але хоч Айзеншток наголошує постійно на формальному впливі Котляревського та конкретно ілюструє, як дані автори є "читачами з пером в руках" ⁶, сам обсяг його текстів, факт, що він обмежується епігонами Котляревського, таки затьмарює, в усякому разі недооцінює сутність явища. Відмежовуючи котляревщину від Котляревського і від тих інших масштабних постатей, про які тут йтиметься, він, як і його попередники, її маргіналізує, хоча, власне, цьому він хоче запобігти. В остаточному підсумку він недобачає, до якої міри котляревщина окреслюється не так "суто літературними", тобто жанрово-стилістичними прикметами, як ще глибшими суспільно-культурними моментами.

⁴ До речі, якщо (розвиваючи метафору) це таки "хвороба росту" або "дитинства", то така, що залишає сліди на цілу юність, а то й на ціле життя, і тим же заслуговує на уважне дослідження. Щодо Бєлінського, то його не тільки вороже, але й презирливо глумливе ставлення до української літератури також потребує вивчення, тим більше, що донедавна, згідно із совєтським каноном, він змальовувався як великий друг та покровитель тої самої осоружної йому української літератури. Знаменним одначе є те, що його їдкі осуди базувалися саме на прикметах котляревщини, як в її бурлескному, так і сентиментальному ключах. Порівняймо, наприклад, його рецензію на "Ластівку" і Квітчине "Сватання на Гончарівці": Белинский В. Г. ПСС. — Т. 5. — С. 176-179.

⁵ Айзеншток І. Українські пропилеї. Т. 1: Котляревщина. — К., 1928. — С. 9-121.

⁶ Пор.: Там само. — С. 108-112.

Грабович Г. Семантика котляревщини — 320

Мій аналіз зосереджено саме на широких контурах котляревщини, на котляревщині як модальності. Про її вужче ядро, про епігонів від Білецького-Носенка до Рудиковського, далі вже не говоритиметься. І це тільки здається парадоксальним: вони ж бо надто прямолінійні, а як часто буває, сутність, справжній сенс явища, зокрема культурного, проявляється в семантичній складності, а не в однозначності. Своєю чергою, вузьке, первісне розуміння котляревщини, прототипом якого було судження Єфремова, мало далекосяжні й негативні наслідки для подальших досліджень, передусім у плані літературної історіографії. З одного боку, воно виправдовувало евалуативний, нормативний підхід до явища культури, затьмарюючи його або взагалі блокуючи його дослідження. Парадигма, концепції не є речі нейтральні: коли котляревщину вважати "хворобою", то навіть попри найкращі наміри дотримуватися об’єктивності, багато чого буде перенаголошено і непомічено. Перенаголошеним, наприклад, буде момент "грубості" або "вульгарності", а непоміченою залишиться культурно-психологічна динаміка. З другого боку, завужене бачення котляревщини викривлює літературний процес як такий передусім тому, що не помічається підміна стилю стилізацією. Оскільки модель котляревщини базувалася на продукції епігонів, вона немовби примушувала нас займатися чимось периферійним. Те, що саме русло нової української літератури живиться глибокими джерелами стилю Котляревського, — не помічалося. В успадкуванні такого стилю, а за тим його духу й модальності, Квіткою, Шевченком, Кулішем і прийдешніми письменниками бачимо, власне, всю вагомість цього явища.

 

II. Семантика функцій: котляревщина як первісний "пафос життєствердження"

Отже, як окреслювати котляревщину — цей "стиль" і модальність Котляревського, враховуючи її глибший сенс і ширше значення? Гадаю, що можемо почати від її функцій, від її усвідомлених і неусвідомлених ролей.

Перше — це її історична, або, в ширшому сенсі, "ідеологічна"

Грабович Г. Семантика котляревщини — 321

функція, що проявляється як у внутрішньому, так і в зовнішньому вимірах. З одного ("зовнішнього") боку, — це, власне, відмежування від російської (всеросійської) літератури. Основний сигнал такого відмежування — вибір мовного коду: обравши народну, розмовну мову, українська письменність (спочатку то була тільки обмежена кількість творів) певною мірою стає недоступною для загального всеросійського читача, і так чи інакше упривілейовує україномовного, тобто українського читача. (Той факт, що до першого, неавторизованого видання "Енеїди" було додано малий словничок "малороссійскіх слов" із зазначенням про це на обкладинці, річ дуже промовиста і неоднозначна. Цим підкреслювалося, що переклад буцімто потрібний, але подається переклад лише вибраних слів, не цілого тексту. Питання, чи весь текст "свій", чи "чужий", залишається відкритим.) Вибір мови тягне за собою інші диференціації: публіки, тематики і голосу, тобто емоційно-культурної тонації. Найкраще виявлення цих моментів, зокрема тонації — того внутрішнього коду чи "мови", — знаходимо в текстах з посиленою метатематичною функцією, наприклад: "Дещо про того Гараська" Гулака-Артемовського (1819), "Супліка до Пана Іздателя" (1833) Квітки або передмова ("Так собі до земляків") і післямова ("До зобачення") в "Ластівці" (1841) Гребінки ⁷.

Внутрішня диференційна функція стилю котляревщини, тобто її роль у самому контексті української літератури, не менш складна. Що цей стиль відмежовує новітню українську літературу від попереднього етапу, немає сумніву. Водночас у деяких аспектах (саме бурлеску, барокової гри тощо) він її продовжує ⁸. Для багатьох критиків і істориків літератури (власне всього несовєтського літературознавства), наприклад

⁷ Яскравий приклад цієї диференційної функції, яка виступає вже не в ролі метатематичної алюзії, а як прямий літературний лексикон, — це, власне, альтернативні жанрові окреслення. Хоч жанрове амплуа не заступлене, закономірність є очевидною: замість "посланія" — "писулька", замість "анекдота" — "побрехенька", замість "оди" — "пісня" тощо. Парадигматичним прикладом служать Квітчині "Шпигачки, або по-московському Эпиграммы". Див. у цьому виданні розділ "До історії української літератури".

⁸ Пор., наприклад: Чижевський Дмитро. Історія української літератури. — С.340-350.

Грабович Г. Семантика котляревщини — 322

Зерова, Чижевського, Луцького та інших, цей стиль також знаменує передновітній, переднаціональний етап української свідомості, етап "малоросійства", як його залюбки називали деякі критики й полемісти 20-х років — Хвильовий, Донцов, Маланюк ⁹. Для них такий стиль — це образ менталітету, що буцімто заякорений у "сонній" національній "несвідомості" або "півсвідомості" XVIII століття, від якої нас нібито остаточно пробуджує Шевченко. Тим самим чином від початку, тобто від "Енеїди", до нечіткого відмирання цього стилю (він, щоправда, існував аж до часів Хвильового, а насправді, може, й досі ще існує) він начебто виявляв своєрідну регресію, недозрілість національної свідомості, або "ідеї".

Із такими (явно неісторичними) висновками й засновками навряд чи можна погодитися, але той факт, що котляревщина є переходовим, — хоч і непомірно тривалим — явищем, також не можна заперечити.

Найчастіше осмислення й окреслення котляревщини проходить по лінії її літературно-формальної та жанрової сутності, тобто бурлеску. Це її традиційне і канонічне окреслення, що є, безсумнівно, слушним. Гумор, закладений у цьому бурлеску, здебільшого грубий, приземний, проте органічний. Це цілком стосується як "Енеїди", так і її епігонів (яким, зокрема, закидалася надмірна грубість) ¹⁰.

⁹ Пор., наприклад, Ю. Луцького: Luckyj George S.N. Between Gogol’ and Ševčenko. — München, 1971. Пор. також: Маланюк Є. Малоросійство // Книга спостережень. — Торонто, 1966. — Т. 2. — С. 229-246.

¹⁰ Пор., наприклад, зауваження Зерова на тему плачу матері Евріала в "Енеїді": "Сцена її плачу над сином належить до найфальшивіших сцен "Енеїди"... Нездатність Котляревського до "жалю" виявляється тут повною мірою. Після стриманого оповідання про подвиги й смерть Евріала та Низа, травестованого з певним артистичним тактом, так неприємно читати про Евріалову матір, що вона, зачувши про смерть сина, —

Кричала, ґедзалась, качалась,
Кувікала, як порося...

Неправдоподібно, по-балаганному трагічно звучать її прокляті я рутулам... Антихудожність цієї сцени прекрасно відтіняється поетичним плачем Евріалової матері у Вергілія" (Зеров М. Нове українське письменство. — С. 68-69).

Вартий уваги також висновок Чижевського: "Якби ми не знали переспівів псалмів Гулака-Артемовського, можна було б думати, що він взагалі вважає

Грабович Г. Семантика котляревщини — 323

Майже зовсім не зауважувалося, що приземний гумор не є істотною прикметою бурлеску як такого; в інших літературах бурлеск можливий без такої ознаки. Із цього випливає, що означений гумор є прикметою саме українського бурлеску, тобто котляревщини. Це підтверджується в історичному плані наявним тяжінням до бурлескного гумору в давнішій українській популярній літературі XVII і XVIII сторіч. Із цього також видно (і тут спрацьовує закон складної спадкоємності між періодами), що навіть коли мовний код впроваджував певний розрив із поетикою ранішого періоду, момент голосу або тону залишався безперервним, діючим.

Одна із головних функцій цього гумору — само- та життєствердження — коментувалася часто і здебільшого правильно ¹¹. Саме це могло дати потрібну енергію, наснагу для дещо ризиковного (в суспільно-конвенційному контексті) кроку самовідречення і самовідмежування від російської (всеросійської) літературної системи. Якоюсь мірою це нагадувало спуск із якоря, плавання навмання; санкцією за це могло бути суцільне осміяння ( і так скоро й сталося).

українську мову за непридатну до вислову серйозних думок" (Чижевський Дмитро. Історія української літератури. — С. 355).

Судження Зерова спірне. Бо попри надмірність і, здавалося б, суто словесну непогамованість ("Кричала, ґедзалась, качалась" і т.п.), яку Зеров точно помічає, існує ще зовсім відмінний тон і пафос, який він чомусь ігнорує; див. строфи 111-113 (п’ятої частини), що починаються словами матері Евріала:

О сину! світ моїх очей!
Чи я ж тебе на те родила,
Щоб згинув ти од злих людей?
Щоб ти мене — стару, слабую,
Завівши в землю сю чужую,
На вічний вік осиротив...

Те, що Зеров не зважає на таке очевидне текстуальне заперечення його тези, підказує нам, що він у цьому випадку керувався апріорними, тобто нормативними положеннями. Пор. також мою дискусію з Чижевським у розділі цього видання "До історії української літератури".

¹¹ Див., зокрема, переконливе насвітлення сміху в "Енеїді" (з посиланням на М. Бахтіна): Яценко М. Т. На рубежі літературних епох. — К. 1977. — С. 61-62 і passim. Пор. також: Сверстюк Є. Іван Котляревський сміється // Сучасність. — 1972. — № 5. — С. 35-59.

Грабович Г. Семантика котляревщини — 324

Факт, що зміст цього бурлеску — стосовно зовнішнього контексту російської літератури — це пародія і підрив (subversion), коментувався дуже обережно, а то й замовчувався (в совєтському літературознавстві на це було накладено табу). Але саме це є основна функція котляревщини: осміяти пихатий, самовдоволений, штучний, холодний і в остаточному рахунку "нелюдський" світ нормативного, імперського суспільства та нормативної, канонічної літератури. Така функція притаманна усій котляревщині, однак із тією суттєвою різницею, що в самого Котляревського та його епігонів вона імпліцитна й неусвідомлена, а в пізніших письменників, які так чи інакше користувалися стилем або модальністю Котляревського, здебільшого усвідомлена, часом програмна. Найчіткіше це бачимо у Шевченка в різних поетичних контекстах, а також програмно — у вступі до нездійсненого видання "Кобзаря" 1847 р. У Куліша це протиставлення — свого, людського та чужого, нормативного — набуває системної й ідеологічної форми в його "хуторній філософії".

Із цього випливає дальше ускладнення: пародійно-підривна (subversive) сутність котляревщини також має подвійне дно. Ледь приховано, але здебільшого відкрито в ній висміюється імперська дійсність і канонічна поетика. На глибшому рівні і завжди приховано в настанові котляревщини постійно (в кожному разі в тих моментах, що мотивують бурлескний відрух) показується, що для неї та дійсність насправді міродайна, що більшою чи меншою мірою імперська дійсність таки вимірює світ. Можна, отже, постулювати, що котляревщина суттєво залежна від колоніального статусу (дійсного або духовного); без нього вона не функціональна, недоречна (хіба що як стилізація або як архаїзм).

Оскільки котляревщина, до появи передромантиків і програмового сентименталізму Квітки, була одинокою течією української літератури, то цю літературу на тому етапі можна вважати одностильовою і однотематичною ¹². Само по собі це

¹² Див. у цьому виданні розділ "Функції жанру і стилю у становленні української літератури".

Грабович Г. Семантика котляревщини — 325

несвоєрідне явище, і воно може виникати в різних літературах. Для української літератури вельми важливо, що тим першим і ексклюзивним етапом, на якому схрещувалися й витворювалися як історична, так і формально-жанрова свідомості, була котляревщина. Саме тому вона залишила тривалий слід (напрошується метафора генетичного кодування, imprinting) на цілому літературному процесі, в кожному разі на його перших етапах, так або інакше зафіксувавши свої основні риси. Своєю чергою модель або просто можливість одностильовості й однотематичності також зафіксувалася та виявляла себе навіть набагато пізніше — від закликів Нечуя-Левицького творити монолітність в українській літературі ¹³ до уніфікаційних настанов совєтських соцреалістів.

У жанро-стилі котляревщини коріниться також практичний момент: чіткий і немовби "готовий" голос, а за тим — літературна персона. Як відомо, на початковому етапі розвитку певної літератури пошук голосу, переконливої наративної стратегії є першочерговим завданням як для індивідуального письменника, так і для цілого процесу. Голос і персона "простого" оповідача (Рудого Панька, Бєлкіна, Сопліци), наративного жанру сказу чи gawed’и, санкціонувалися поетикою романтизму, бо звучали нібито колективним голосом самого народу і тому ставали особливо упривілейованими. Котляревщина виразно вписувалася в цю поетику. Але вона також помітно відрізнялася від того контексту, в якому писали Гоголь, Пушкін або Жевуський (Rzewuski). В українському випадку внаслідок ексклюзивності та одностильовості котляревщини межа між письменником і його жанровою іпостассю затиралася. У російській чи польській літературах межа між суспільною і літературною персонами була вельми чітка, і таке сполучення як Пушкін-Бєлкін або Жевуський-Сопліца звучало б абсурдно, тоді як сполучення Квітка-Основ’яненко було можливим і стало навіть канонічним. Згідно з моделлю, яку котляревщина вписала в процес української літератури, це з’єднання суспільної особи —

¹³ Див.: [Нечуй Іван]. Сьогочасне літературне прямування // Правда. — Львів, 1878. — Ч. 1.

Грабович Г. Семантика котляревщини — 326

власне автора — з його літературною проекцією, його голосом, було нормальним явищем в українській літературі ще й тривалий час після того, як котляревщина себе пережила. Прямий вияв цього: багатюща чи попросту гіпергрофована українська літературна псевдоніміка, зокрема в її канонізованому варіанті (де псевдонім стає літературним іменем): Марко Вовчок, Панас Мирний, Карпенко-Карий, Леся Українка, Микола Євшан, Микола Хвильовий, Василь Барка тощо.

У формальному мовно-стилістичному плані котляревщина втілювала не лише абстрактну "народність", а щось набагато конкретніше, за тогочасним визначенням — голос "простолюдина". Нещодавно огляд вібрацій такого голосу дав Юрій Шевельов. І хоча його вужчим об’єктом є жанр епістолярії, насправді тут ідеться про модальність як таку:

Стилістично беручи, листування українською мовою XIX ст. зроджувалося (як і літературно-оповідна проза взагалі) з імітації селянського — чи, краще, "мужицького" — стилізованого монологу-оповіді чи діалогу — в Мого літературно перебільшеному вияві. Риси цієї оповіді "під мужика", чи, сказати б, à la moujik, добре вивчені в зв’язку з прозою Квітки-Основ’яненка, чи Гулака-Артемовського, чи Євгена Гребінки, цілком стосуються і до епістолярного жанру під пером, наприклад, Квітки або Якова Кухаренка. До таких рис належать діялогізація, надмір вульгаризмів або димінутивів, тупцювання на тому самому слові, синтакса сурядності й перелічення, уникання чужих слів через описові або неточні власномовні відповідники.., або ж через народну фонетику, або й народну етимологію, оперування суто місцевими фактами як загальновідомими..., надмір вигуків, прислів’їв, самоперебивань тощо. Усе це разом створює образ-маску дурникуватого й просторікуватого провінціяла-оповідача ¹⁴.

Одначе питання, до якої міри названі прикмети окреслюють та вичерпують цей голос-стиль, залишається відкритим. У чому

¹⁴ Шевельов Юрій. Кулішеві листи і Куліш у листах // Виорані листи Пантелеймона Куліша українською мовою писані / Ред. Юрій Луцький. — Нью-Йорк, 1984. — С. 21.

Грабович Г. Семантика котляревщини — 327

його суть? Якщо ця "суть" не є монолітна, а певним чином змінюється, то що тоді дозволяє нам говорити про єдність явища, а не про множину окремих феноменів?

Попри всі згадані функції, котляревщина також а то й передусім, виконувала важливу психологічну роль— роль маски-щита, що уможливлює авторові підривно-пародійну настанову, глузування з "чужого" — та підкреслення власної окремішності, наголошування на "своєму" емоційно-культурному коді без прямого ризику. Автор був немовби скоморохом, замаскованим гравцем. Маска, як у дійстві, уможливлювала відкритість до правди, яка на той час не дозволялася у вигляді прямого тексту.

Неминучим наслідком цього — в суспільному і, тим більше, в психологічному плані — було те, що, як казав Франко про добу Вишенського й першого українського відродження, маска прилипала до обличчя і ставала його частиною ¹⁵. Ішлося не так про іманентне, тобто психологічне прилипання (хоч про це, мабуть, також), як про те, що в перцепції "чужих" між гравцем і його маскою не було різниці, за словами Єфремова, "витворився був на все українське письменство погляд як на грубе варнякання, просторікувату забавку, пристановище "малоросійських жартів". Тим-то роль котляревщини у формуванні українсько-російських літературних відносин здається особливо вагомою.

У тому контексті також унаочнюється своєрідне подвійне дно котляревщини: її роль у відмежуванні від російської, імперської літератури великою мірою умовна, подекуди ілюзорна. Ідеться не про те, що для "Енеїди" безпосереднім зразком була російська травестія Верґілієвої "Енеїди" пера Осипова й Котельницького ¹⁶, або що вміщений у ній малий словничок для

¹⁵ Див.: Франко І. Іван Вишенський і його твори // Зібр. творів: У 50 т. — Т.30. — С. 127.

¹⁶ Марковський М. Найдавніший список "Енеїди" І.П. Котляревського і деякі думки про генезу цього твору // Збірник історично-філологічного відділу УАН. — 1927. — № 44.

Грабович Г. Семантика котляревщини — 328

російськомовного читача підкреслює її імпліцитну зорієнтованість на всеросійську публіку ¹⁷. Ключовим моментом у цьому псевдовідмежуванні є базисна парадигма бачення української літератури як винятково народної, літератури, яка, згідно з формулою, згодом вжитою Костомаровим щодо Шевченка, буцімто говорить від імені і голосом самого народу, котра каже те, що народ ("простий народ") сам би сказав, якщо міг би так творити ¹⁸. Таке бачення — не тільки з нашої сучасної перспективи, але й тогочасне — суперечить явним фактам. Бо на тому етапі, зокрема (а великою мірою протягом майже цілого XIX ст., в кожному разі до початку її активного переслідування) українська література на терені російської імперії в суспільному й практичному сенсі вписувалася у всеросійську, імперську літературу. Всі українські письменники так чи інакше брали участь у загальному всеросійському літературному процесі. Більше того: на даному етапі функціонально українська література, тобто те письменство, яким українське суспільство живилося, було двомовне і, мабуть, більш російськомовне, ніж україномовне. В тому контексті тодішній український читач напевно сприймав романи Квітки, повісті Гребінки або "Оду Сафо" Котляревського чи російськомовні статті тієї самої "Основи" не як щось чуже, "російське" в сучасному розумінні слова, тобто великоруське ¹⁹.

¹⁷ Знаменним є той факт, що хоча перший словничок "малороссийских слов" був укладений Й. Каменецьким до першого, парпурівського видання "Енеїди" (1798), зі свого видання (1809) Котляревський цей словник не тільки не вилучив, але й поширив. Див. вступну статтю Є. Шабліовського й Б. Деркача "Перлина української літератури" до факсимільного видання "Енеїди" 1842 р. (К., 1979. — С. 5).

¹⁸ "Поэзия Шевченки — поэзия целого народа, но не только та, которою сам народ уже пропел в своих безименных твореннях, называемых песнями и думами: это такая поэзия, которою народ сам бы должен был запеть, если бы c самобытным творчеством продолжал далее петь непрерывно после своих первых песен". — Костомаров Н. Малорусская литература // Поэзия славян. — С. 160.

¹⁹ Прикладами небувало складного співвідношення між поняттями "українського", "руського" і "російського" рясніє ціле "вітчизняне" культурно-суспільне життя цього періоду — від відомого висловлення Гоголя про його "двоєдушіє" та статті Костомарова про "Дві руські народності" до спроби

Грабович Г. Семантика котляревщини — 329

Яка ж у тому контексті роль котляревщини? Попри підрив і пародію, вона також функціонує як маска щирості та однорідності, тобто народності, як модальність, що прикриває гібридність літературного процесу (його колоніальність) і постулює або претендує на безперервність, цілісність українського дискурсу. Певною мірою котляревщина є мірилом українськості. Бо згідно з її конвенцією, письменник, який пише в цьому стилі, в цій модальності, є ео ipso українським письменником, тобто щирим другом народу, і вживання ним цього мово-стилю неначе приглушує — для його публіки і для нього самого — суспільну дійсність, цілу гаму об’єктивних і всім відомих ієрархічних пов’язань, диференціацій, компромісів тощо ²⁰. Одне слово, стиль цей створює магічний простір, об’єктивний корелят (за Еліотом ²¹) ідеальної спільності, і є реальним провісником того, що в XX ст. називатиметься державою слова.

 

III. Канон на базі антиканонічності

Підрив, що втілюється в котляревщині, спрямований, ясна річ, проти канонічної та нормативної літератури, проти авторитету й авторитарності, проти всього того, що "чуже", тобто далеке, холодне і якось не вповні людське. Йдеться, очевидно, не про абстрактну "ідею котляревщини", а про конкретні тексти, їх сукупність і закономірність. Дослідивши ці моменти в численних і доволі складних творах, можемо довести, що явище

Драгоманова усистематизувати ці моменти — і водночас відкинути, як для його тодішньої думки, фальшиве розрізнення "Русі" і "Росії" — в праці "Література російська, великоруська, українська і галицька" (1873). Основною протидією, очевидно, для цього змішання була ідея народності, а точніше "простонародності" (див., наприклад: Кулиш П. Простонародность в украинской словесности // Основа, 1862. — № 1; Твори. — К., 1989. — Т. 2. — С. 522). Див. також далі.

²⁰ Дослівно драматичним прикладом цього ілюзорного "ународнення" письменника є недавня інсценізація "Енеїди" в театрі ім. Франка в Києві: в даному моменті актор, який грає Котляревського (Богдан Ступка), вибігає у фраку з партеру на сцену і, взявшись за руки, починає танцювати щось подібне до аркана з обідраними козацько-троянськими гультіпаками. З історичним Котляревським цей прийом не має нічого спільного, зате в ньому вся котляревщина.

²¹ Див. його есе "Гамлет" (1919).

Грабович Г. Семантика котляревщини — 330

котляревщини набагато масштабніше, більш об’ємне, ніж дотепер могло здаватися. Простежуючи контури української літератури перших десятиліть XIX ст. в історичній перспективі, видно, що котляревщина — одна із двох головних тенденцій тогочасного літературного процесу.

Коли охопити цей процес діалектично, як протиставлення (умовно сказавши) тенденцій "виходу на світ", або "культуртрегерства", з одного боку, і "виходу на своє" — з другого (і цей дуалізм напевно об’єктивніший і пізнавально плідніший, ніж вульгарно-марксистський шаблон протидіяння "прогресивного" і "реакційного"), то котляревщина, яка, власне, засвідчує цей "вихід на своє", — основна "теза", безперечна домінанта. Коли саме її гегемонія переломлюється? Чи насправді вже з появою Шевченка? Чи з виникненням "Основи"? Чи лише з початком діяльності Драгоманова, Франка і Лесі Українки? Усе це можна встановити докладнішим дослідженням та переосмисленням контексту і критеріїв, але вже тепер видно, що на перших етапах саме вона, котляревщина, взята в тому поширеному сенсі, в якому я її тут бачу, вимірює самосвідомість української літератури.

Коли врахувати, що література є підрозділом культурного процесу і що момент нативізму, як закономірний відрух на політичну історію та колоніальний статус, великою мірою характеризує українську культуру XIX і XX ст., то котляревщина оголюється перед нами як глибокий архетип. її далеке відлуння помітне у таких відмінних поміж собою явищах, як та хохландія, з якою воював Хвильовий і котра офіційно підтримувалася сталінською та постсталінською культурною політикою, і в пошуках "органічного національного стилю", що повставали на еміграції у відповідь на фетишизацію "Європи" і "європеїзму" ²².

Найскладніша функція котляревщини, як я вже зазначав, — це моделювання українсько-російських літературних зв’язків, у

²² Див.: Шерех Юрій. Етюди про національне в літературах сучасності: До теорії національно-органічних стилів // Літературно-науковий збірник. — Нью-Йорк, 1952. — Т. 1. — С. 148-161; див. також: Грабович Г. У пошуках Великої літератури. — К., 1993.

Грабович Г. Семантика котляревщини — 331

всякому разі, до половини XIX ст., а то й далі. Тема ця, звичайно, так само цікава, як і широка, і тут я можу подати тільки деякі висновки.

У перспективі російської літератури котляревщина надовго стає синонімом й еквівалентом всієї української літератури. Російська критика, слідом за Бєлінським, певний час взагалі не помічає нічого, крім бурлеску і пародії, в українській літературі і, найголовніше, втрачає під впливом цієї парадигми здатність розрізнювати сенс і якість (багато хто з російських критиків, наприклад, довго не помічає різниці між Шевченком і Тополею). Водночас ні та, ні та сторони не помічають, що котляревщина глибоко проникає в російську літературу в особі і творчості Гоголя. Гоголь — потужна й досі ще не досліджена проекція цієї модальності на літературу "центру": література канону заражається літературою антиканону.

Не йдеться тільки про мовний шар, який свого часу прокоментував Ейхенбаум ²³. Насправді ціла ґама гоголівських прикмет і стратегій — пародії, підриву, епатажу, двозначності й відцентровості — випливає із української архімоделі, зафіксованої Котляревським. Як і все у Гоголя, його впровадження України в російську свідомість має подвійне, а то й потрійне дно. З одного боку, Гоголь, вочевидь, "відкриває" Україну, робить її цікавою і привабливого, спонукає до великого, не так російського, як українського, літературного й емоційного заангажування її пафосом. Але він впроваджує її в екзотичному ключі (що є закономірним для колоніальної дійсності) і в ключі міфу про її відмирання, міфу, який не подіяв на повну силу тільки тому, що так швидко був замінений і "спростований" Шевченковим ²⁴. І врешті, Гоголь впроваджує свою Україну, не суцільно, але з яскравими нотами пародії й бурлеску. На підтвердження цього досить порівняти тональність (тут не йдеться про історизм або специфіку жанру) "Тараса Бульби" та "Історії Русів" або "Гайдамаків". Кардинальна відмінність Гоголевого

²³ Див.: Эихенбаум Б. Лермонтов. — Ленинград, 1924. — С. 135; Luckyj G. S. N. Between Gogol’ and Ševčenko. — P. 107.

²⁴ Див. мої праці: "Гоголя міф України" (Сучасність. — 1994. — № 9 і 10) і "Шевченко як міфотворець" (К., 1991).

Грабович Г. Семантика котляревщини — 332

образу України вже була ясна Шевченкові й Кулішеві ²⁵.

Далекий відгомін, специфічну метаморфозу котляревщини можна простежити в контексті української "радянської" літератури. Тут також спрацьовують механізми українсько-російських літературних взаємин (як тоді казали, "єднання"), але вже за обставин тоталітаризму, де це співвідношення регулюється не тільки ієрархією колонії/центру, але й терором. За таких обставин прийоми котляревщини, зокрема маскування справжнього "я" за постаттю наратора, втечі в позірну простодушність або простакуватість, самозахист інтимізацією й голосом колективу, знову стають функціональними. Не тільки функціональними, але для декого (як тепер гадаємо) необхідними. В кожному разі, я вважаю, що пізній Тичина репрезентує себе саме в цій позі, тобто захищає себе саме тим щитом ²⁶. Такі збірки, як "Чернігів" або "Партія веде", виявляють щойно окреслений репертуар неокотляревщини, а також стратегічний компонент пародії. Бо парадигматичний вірш "Партія веде", його рефрен "всіх панів д’одної ями", функціонує водночас як ствердження нового канону і як пародія на той самий канон. Те саме можна сказати про Остапа Вишню, зокрема про такі його речі, як "Чухраїнці". Я б навіть висунув гіпотезу, що глибинна поетика (не казенно-офіційна, по марксо-ленінському затеоретизована, але структурна, діюча) українського (українського, а не російського!) соцреалізму живиться традицією й архетипами котляревщини. Ця проблема потребує окремого дослідження, яке треба починати з уважного вивчення народництва — того великого масиву, який я тут тільки заторкнув.

²⁵ Реакція Шевченка, щоправда, була ще доволі стримана: "Ти смієшся, а я плачу / Великий мій друже" ("Гоголю"). Але це напевно тому, що його програмовою метою було встановлення паритетності між собою і Гоголем. Пор. також кінцеві рядки: "Нехай, брате (підкреслення моє. — Г.Г.). А ми будем / Сміяться та плакать".

²⁶ У дослідженні про Тичину Юрій Лавріненко вживає поняття "щита" з дещо іншими нюансами. Див.: Лавріненко Ю. Павло Тичина і його поема "Сковорода" на тлі епохи: (Спогади і спостереження) // Сучасність. — 1980.