История Полтавы

Рецензия на статью И. Айзенштока "Котляревский, как поэт"

• 

Подробности

Просмотров: 442

Марковский Михаил. Рецензия на статью И. Айзенштока "Котляревский, как поэт".

Подається за виданням: Марковський М. І. Котляревський. Енеїда. Редакція і стаття І. Айзенштока. VII-XLVI+3-251. Літературна бібліотека. Книгоспілка, in 16, тираж 4000, ціна 1 кар. 30 к. // Записки Історично-Філологічного відділу / Всеукраїнська академія наук. — К., 1928. — Кн. 19. — С. 316-328.

Джерело: Електронна бібліотека "Чтиво".

Переведення в html-формат: Борис Тристанов.

Марковський М. Рецензія на статтю І. Айзенштока — 316

І. Котляревський. Енеїда. Редакція і стаття І. Айзенштока. VII — XLVI + 3-251. Літературна бібліотека. Книгоспілка, in 16, тираж 4000, ціна 1 кар. 30 к.

У цьому виданні ми маємо текст "Енеїди" і статтю Я. Айзенштока — «Котляревський, як поет». Автор надто претенсійно каже, що це «чи не перша спроба схарактеризувати творчі прийоми Котляревського, дослідити поему, яко літературний твір» (XLIV), що «саме ті нові методи (яких він ужив) дали змогу в цій статті знову поставити й по новому обґрунтувати стару проблему про вплив на Котляревського російської літературної традиції XVIII ст.» (XLV). Насправді ж ця стаття не подає, можна сказати, нічого нового.

Я. Айзеншток, розглядаючи І. Котляревського, як поета, по-перше зупиняється на його строфі і римі (стор. 48-49). Але і про це вже говорилося в літературі: ще Мінський казав, що у Котляревського ми бачимо «тотъ же размеръ — четырехстопный ямбъ строфами въ десять строчекъ, то-же расположеніе рифмъ въ строфахъ, ту-же канву разсказа; тотъ-же колоритъ, тѣ-же подробности, а мѣстами тѣ-же слова, выраженія и далее цѣлые стихи» ¹⁾. За наших часів цю думку більше розвинув М. Зеров (Нове українське письменство, 1924 p. Вірш і мова «Енеїди» 148-149). Правдиво кажучи, що «побіжні (хоч і не дуже то такі й побіжні—М. М.) уваги й спостереження М. Зерова далеко не вичерпують усієї низки питань і багатьох із них навіть не ставлять» (45), Я. Айзеншток тільки, т. б. мовити, деталізує їх, показуючи будову строфи Котляревського, його рими ²⁾, звязуючи їх (хоч і не дуже вже тут детально — за браком місця; він обіцяє докладніше про це подати в спеціяльній праці про риму в «Енеїді» —31, примітка перша) з поетичною технікою, що панувала тоді в російській літературі, і бачучи в цьому «зайвий доказ ближчих і тісніших звязків «Енеїди» з російською літературною традицією XVIII століття (33). Але цього звязку поеми Котляревського з поетичною технікою тодішньої російської літератури ніхто не заперечує. Я, між иншим, у своїй праці «Найдавніший список «Енеїди» Котляревського

¹⁾ Новь, 1885 р., т. I, II. № 4 і 5.

²⁾ Що-до твердження Я. Айзенштока про риму Котляревського, то тут у нього є щось неясне: такі рими, як — вишнівку — кондійку, нікчемний— письменний, гішпанець — португалець, празник — набалдашник, Я. Айзеншток уважав за неточні, а такі, як штанах — латках, курохват — назад, унишкла — вийшла, сердешним — ґречним, громади — поради, вважає «за випадки особливо вдалого й тонкого римування». Діжки — ложки — чогось попало до асонансу (30). Невже треба радити Я. Айзенштокові, щоб вій вивчив хоч би «Науку віршування» Б. Якубського?

Марковський М. Рецензія на статтю І. Айзенштока — 317

й деякі думки про генезу цього твору» (К. 1927 р.), кажу, що строфа Котляревського «це була звичайнісінька форма в російській літературі XVIII в., як от приміром, в одах Ломоносова (На день восшествія 1747 р. то-що»;— докладно я цього не розглядав, бо це мене не цікавило). Отже-ж і в українському письменстві наприкінці XVIII і на початку XIX вв. вона не була чужа. Адже-ж саме тоді по українських школах уже дуже пильно навчали московського письменства і вже, надто, творів Ломоносова (причому покликуюся на накази по Полтавській семінарії навчителям піїтики студіювати оди «господина Ломоносова» — накази за той самий час, коли там учився Котляревський, стор. 74). Отож формальний вплив російської літератури на Котляревського визнавали й раніше, визнаю й я — про мене це відзначив і В. Коряк у свойому Нарисі історії української літератури, вид. 2, 1927 р. стор. 290. І тут Я. Айзеншток даремно стукає у відчинені двері. Я тільки не визнаю, що Котляревський розпочав свою поему підо впливом «Енеїди» Осипова; але про це далі.

Далі у своїй статті Я. Айзеншток зупиняється на порівняннях І. Котляревського. І цього торкався М. Зеров у свойому «Нарисі» (стор. 51). «Ця конкретність виразу (у порівняннях М. М.), що часто-густо переходить у вульгарність, каже він, прекрасно відповідала формі травестійної поеми» (стор. 52). Я. Айзеншток повторює ці слова. «Порівняння (у Котляревського) своїм нарочитим добором мають підкреслювати й поглиблювати загальний характер утвору» (бурлескної поеми, як каже в попередньому рядку Я. Айзеншток — 38-39) і тільки наводить більше прикладів порівнянь з «Енеїди» Котляревського, причому те, що він каже від себе, не завсіди відповідає правді. Він зазначає, що в перших 4 піснях «ми бачимо тільки короткі, часто зведені до одного слова порівняння, що вводяться в речення одним як, мов (39), у двох-же останніх частинах ми вже бачимо й «розпросторені порівняння» (40). Але це не так.

Наприкінці своєї статті Я. Айзеншток багато говорить про методи досліджувати українське письменство — «з мікроскопом у руках» (46), але — коли й ми підемо за цим образом, то доведеться сказати, що мабуть у нього поганий мікроскоп або він погано через нього дивиться, коли подає неправдиві факти. Поширені порівняння ми знаходимо і в перших частинах поеми Котляревського. Як приклад поширеного порівняння з останніх двох частин, Я. Айзеншток наводить таку строфу:

Як вітри на пісках бушують,
В порогах води як лютують,
Коли прорватися хотять,
Еней так в лютім гніві рветься,
Одмстить Палланта смерть несеться,
Сустави всі на нім дрижать (VI, 53).

Здається, ось що які порівняння з перших пісень відповідатимуть розумінню Я. Айзенштока про поширені порівняння:

Таких порівнянь то більших, то менших на розмір, можна знайти чимало й у перших піснях Котляревського.

Не добачив Я. Айзеншток через свій мікроскоп навіть і того, що сцену Дідониної смерти Котляревський обробив уже в першому виданні, бо Я. Айзенштов з приводу цього

Марковський М. Рецензія на статтю І. Айзенштока — 318

каже: «Пригадаймо, що в перших частинах поеми Котляревський уникав трагічних моментів: смерть Дідони він, напр., обробив аж 1809 р., вже в третьому виданні «Енеїди» (43). У третьому виданні Котляревський тільки поширив цю сцену, увівши розмову Дідони з сестрою Ганною, трагічний-же елемент й у першому виданні є:

Дідона тяжко зажурилась,
Ввесь день не їла, не пила,
Все тоскувала, все нудилась,
Кричала, бігала, ревла.
То бігала, як би шалена,
Стояла довго тороплена,
Кусала нігті на руках (І, 49),

як є й Дідонина смерть.

У своїй статті Я. Айзеншток між иншим приділив багато місця й моїй праці (Найдавніший список «Енеїди» Котляревського... 1927 p.), звертаючись до неї кількома наворотами. Я. Айзеншток негативно ставиться до тої історично порівняльної методи, якої я вжив у своїй праці. «Річ у тому, каже він, що така «метода» зачіпає справу поверхово, не сягаючи в глиб її. Прихильники цієї методи трактують літературні твори шляхом зовнішніх порівнювань, відзначаючи випадкові збіжності або дрібні ремінісценції. Вони зовсім не пояснювали причин «впливів», не виясняли безпосередньої генетичної залежности між творами, що їх порівнювано. Дослідники типу Мих. Марковського йшли по лінії найменшого опору, вихвачували ¹⁾ з художніх творів окремі місця — (я не вихоплюю, а епізод за епізодом стежу. М. М.), порівнювали їх і з того безапеляційно робили висновок про подібність, а значить і про «звязок» та «взаємодіяння». Не було й соціологічної аналізи фактів літературного взаємодіяння, яка, певно, допомогла-б знайти правдивий погляд на речі». (34). Виходить, що, між иншим, огріх мій — той, що у мене нема «соціологічної аналізи», якої дотримується Я. Айзеншток. Соціологічна аналіза, звичайно, річ добра; тільки треба бивши поклони, не розбивати лоба. Що значить: робити соціологічну аналізу? Це справа відома: це, як каже сам-таки Я. Айзеншток, з'ясувати ті політичні й економічні (треба додати й суспільні. М. М.) процеси, які утворювали ті чи ті літературні форми. Й Я. Айзеншток досить широко, покликуючись на М. Слабченка, розповідає про остаточне закріплення торговельного капіталу на Україні наприкінці XVIII в., про те, як тут осілись московські підприємці, купці та урядовці, то-що (35). «Сила нових приходьків, каже вій далі, принесли з собою й російську літературу» (36). Але все це давно відоме, все це приймаю і я, бо кажу про заведення російської літератури в Полтавській семінарії за часів Котляревського — тільки я не пишу зайвих сторінок. Чого-ж краще, т. Айзенштоку: не тільки хтось щось приносив, а офіційно молодь виховували на російській літературі?

Але Я. Айзеншток аж ніяк мені не довів, що купець московський або якийсь там підприємець завіз й познайомив І. Котляревського з «Енеїдою» Осипова до того, як він сам розпочав свою поему. Тут до речи — про розповсюдження книжок наприкінці XVIII ст. в Росії. Між иншим я в своїй праці кажу, що III частина «Енеїди» Осипова, яка відповідає III пісні Котляревського, скінченій без ніякого сумніву 11 жовтня 1794 p., вийшла з друку тільки 1794 р. Важко собі уявити, щоб Котляревський за короткий час — і року

¹⁾ На стор. 34 у примітці Я. Айзеншток уже каже, що «у своїй книзі Мих. Марковськнй детально (не «вихвачує»? М. М.) розглядає й зіставляє ці джерела — Вергілія, Блюмауера, Скарона, Кохановського і Котельницького і старанно (не так, як Я. Айзеншток рими, порівняння, то-що — Котляревського) відзначаючи що-разу, де і в чому збігаються тексти». Ну, і що-ж? Збігаються вони, чи ні? Мабуть збігаються, бо коли-б ні, то-б Я. Айзеншток не поминув-би заперечити їх; а коли так, то виходить за елементарною логікою, що Котляревський запозичав з цих джерел.

Марковський М. Рецензія на статтю І. Айзенштока — 319

немає — міг написати цілу третю, чималеньку собі, пісню. Треба мати на увазі, що Котляревський під цей час учителював був по глухих кутках України і не міг так швидко дістати «Енеїду» Осипова з Петербургу, щоб зараз-же-таки з неї скористатися для свого твору» (25). З приводу цього Я. Айзеншток зазначає, що так казати, це «значить дуже мало знати побутові умови розповсюдження книги в ті часи» (22). На жаль, Я. Айзеншток не наводить ніяких даних про ці умови; може, він буде ласкавий подати ці факти? Я-ж знаю (і кожен те знає), що умови сполучення того часу були дуже тяжкі, і що, напр., товариші Котляревського — Мартинов й инші, шо їхали восени 1788 р. з Полтави до Петербургу, довгенько таки плентались: «Дороги были тогда отменно плохи, пише Мартинов, (мы) дѣлали 20, а то и менѣе верстъ въ сутки» (Колбасинъ, Литературные деятели прежняго времени, СПБ, 1859, 18). Коли люди їхали так нешвидко, то мабуть і книжки залітали в глухі кутки не так то скоро. Але не в тому річ. Я й сам не надаю великої ваги, як і кажу у своїй праці, вищенаведеній хронології: могла книжка й швидко залетіти, могла й не залетіти. Головну увагу я звернув на критику текстів у Котляревського й Осипова — «з мікроскопом у руках», кажучи висловом Я. Айзенштока, і показав такі нісенітниці в Осипова, які тільки й можна пояснити тим, що він користувався між иншим і з поеми Котляревського, і користувавсь недобре. От сюди й треба було звернути увагу Я. Айзенштокові й розбити ці доводи, що я наводжу. Він цього не зробив і словом не торкнувся цих доводів. А потім, коли щось казати, то треба дотримуватися логіки, хоч-би мінімальної. На стор. 22 Я. Айзеншток пише: «Наводячи паралельні цитати, дослідник (=я) разом з тим не минає й завдання довести, що Котляревський знав німецьку та польську мови: щоправда, (погоджується критик), про це до цього часу не знали, але в часи Котляревського по семінаріях (не скрізь, а тільки, здається, у Полтавській. М. М.), викладали ці мови, а тому поет міг знати їх». Значить, виходить і на думку Я. Айзенштока, що мої паралельні цитати доводять, що Котляревський читав Блумауера, Кохановського (треба було тут за логікою додати й Скарона, але його чогось Я. Айзеншток поминув; окрім того, я ніде не кажу, що в Полтавській семінарії вивчали польську мову — ніде по православних семінаріях укол. Росії її не вивчали — це вже вигадка Я. Айзенштока). Але коли паралельні цитати доводять, що Котляревський читав Блумауера, Скарона, Кохановського, то виходить, що він щось і взяв у них, бо, инакше, з цитат не видно було-б, що він їх читав. Це-ж елементарна логіка так каже. А тоді чого-ж Я. Айзеншток обурюється на мене за те, що я «так прямо й говорю про кожного з цих авторів, як про джерело й зразок для Котляревського, показуючи «в кого і звідкіль саме запозичив поет той або инший образ, вираз, сцену» (34). Окрім того, далі Я. Айзеншток уже починає фантазувати й приписує мені те, чого я не казав: він запевняє, що я уявляю собі Котляревського якимсь ерудитом: «читачеві Котляревський мусить уявлятися, як якийсь ерудит, як людина, що попрочитувала вперед силу літератури до даної теми (Схаменіться, т. Я. Айзенштоку! я кажу, що Котляревський прочитав тільки «Енеїди» Вергілія, якого він вивчав у семінарії, та Блумауера, Скарона і Кохановського. Адже-ж і Осипов користувався з цих письменників, окрім Кохановського, а Ви не звете Осипова ерудитом!), або як олександрійський поет-центоніст, що копітко та старанно, більше довгою та впертою працею, ніж у справжній поетичній творчості, нанизує складну мозаїку з чужих віршів, чужих образів і форм» (34). Ні, ніяким ерудитом я Котляревського не називаю й не визнаю, але ті цитати, що їх я навів, доводять безперечно, як це визнає й сам Я. Айзеншток, що Котляревський читав і Блумауера і Скарона і скористувався з них. Я. Айзеншток мабуть не знайомий з процесом творчости ну хоч-би таких письменників, яв Гоголь, Коцюбинський; він мабуть не знає, як вони користувалися з різного матеріалу, щоб утворити свої образи (див. про це хоч-би статтю С. Козуба «Тіні забутих предків», де він показує ті матеріали, з яких скористувався Коцюбинський, щоб скласти цей твір (Червоний Шлях, 1925 p., №. 4), або статтю того-ж таки

Марковський М. Рецензія на статтю І. Айзенштока — 320

С. Козуба про те, яв підбився 1905 р. у творчості Коцюбинського (Україна, 1925 р, № 4). Але тільки-ж ніхто не називає за це Коцюбинського ерудитом і т. ин.

Я. Айзеншток додержується, очевидячки, ще старих думок про поета, який творить з надхнення, з ласки Божої. З зазначеної статті С. Козуба ми дізнаємось, що, напр., для «Тіні забутих предків» Коцюбинський користувався з Шухевичевої «Гуцульщини» V частини, з «Матеріялів до гуцульської демонології» Ан. Онищука, з «Гуцульських примівок» Ів. Франка. Окрім цих друкованих джерел були ще й писані джерела — власні записи та зазначки на листочку (рукою галичанина) «Фрашки до жінки, мущина, зачіпка до любаски і сварка» (ibid. 283). Як користувався Коцюбинський цим матеріялом? «У розроблюванні джерел у Коцюбинського, каже той-же С. Козуб, можна помітити 2 стадії. Перша — письменник знайомиться з матеріялом шляхом читання відповідних етнографічних праць. Ознайомлення це відбувається довго перед тим, коли Коцюбинський брався до пера, щоб писати твір. Все те, що Коцюбинському видавалося придатним, він записує на окремі листки різного формату. Разом їх 7 і т. д. (там-таки, пор. його-ж статтю Про 1905 р. у творчості Коцюбинського, Україна, 1925 p., ч. IV). А як писав Коцюбинський, ми знаємо від нього самого. «В роботі найприємніше мені обдумування... Починаю писати тоді, як усе обдумано. Пишу на аркушиках поштового наперу... потім виправляю лиш мову червоним чорнилом — і робота готова». (С. Єфремов, Коцюбинський, 172 стор.). Досліди над рукописами Коцюбинського це стверджують. Першу редакцію «На крилах пісні», каже І. Лютий (Україна, 1926 р. № 1, стор. 5), Коцюбинський написав дрібною графікою на 16½ сторінках поштового паперу. Дата 14 січня 1895 р. Цю редакцію двічі перероблено. Спочатку автор закреслював одно й надписував друге чорним атраментом (це робилось зараз-же, яв писалося М. М.), а потім увесь рукопис остаточно виправив, найбільше що-до стилю, червоним атраментом. Композиційних змін сливе нема. Другу редакцію, очевидячки, переписано з першої, бо всі вставки й поправки попередньої увійшли в другу. Усе, що викинуто з першої, сюди не ввійшло. Переписав її Коцюбинський того-ж-таки січня 1895 р. (стор. 51. Про процес творчости Коцюбинського див ще М. Могилянський, Записки У.А.Н., книжка IX). Очевидячки, треба Я. Айзенштокові трохи почитати розвідок про спосіб писання у наших (і всяких) письменників, щоб змінити свій погляд на «справжню поетичну творчість» (стор. 34). Варто було-б йому заглянути хоч-би, ще, до VI тома творів Гоголевих, видання Тихонравовського, де він побачить, як Гоголь готувався до своєї праці. І Котляревський, коли знаходив у своїх джерелах яко-небудь цікаве трактування події або образа, користувався з них, але подавав багато й свого власного (Венера — маркитантка, Венера — українська пані, Навтес - чумак і т. д. і т. д. — див. у мене). Ніде ні одним фактом Я. Айзеншток не заперечує моїх зближень образів і виразів у Котляревського і в його, на мою думку джерелах, а тільки якось так метода така йому не до вподоби. Але це вже не наука, як не наука й те, що сам каже Я. Айзеншток про образ Котляревського, як поета, — що правда, своїм звичаєм висловлюючись тут не зовсім ясно: він каже, що «мій портрет Котляревського, хоч як він оригінальний і новий, цілком суперечить не тільки тим уявленням про поета, що існують, а й фактам, котрі не можна примусити говорити протилежне тому, що вони свідчать» (21). Які це факти, ми вже бачили — це формальна залежність поеми Котляревського від поетичної техніки в російській літературі кінця XVIII — переважно від «од» Ломоносова; тільки це аж ніяк не говорить про те, відкіля взяв зміст Котляревський для своєї поеми. Що-ж до «уявління» про поета, то ми його складаємо, вивчивши його твори. Я вивчив Енеїду Котляревського і подав свої висновки про залежність її змісту від творів Блумауера, Скарона, Вергілія. Цього ніде фактично Я. Айзеншток не заперечив, як не заперечив і залежности Осипова від Котляревського.

Далі в иншому місці Я. Айзеншток каже, що «вивчання рукописів Котляревського показує, що писав він дуже швидко і опісля лише в незначній мірі обробляв свої твори» (22).

Марковський М. Рецензія на статтю І. Айзенштока — 321

Що це значить «опісля»? тижнів за два-три-десять? І в мене Я. Айзеншток міг прочитати про те, що Котляревський, утворивши добре, на свою думку, текст своїх пісень, уже не докладав до них праці (стор. 57), але поки цього не було, а надто в перших піснях, написаних, як я доводжу, за молодих років чималою мірою бурсацьким стилем, Котляревському довелось попрацювати, хоч ця праця торкалася як теж показано, найбільше окремих варіантів, виразів, то-що, а основа-ж залишалася та сама. Ми вже бачили, як каже Я. Айзеншток про процес творчости Котляревського: писав дуже швидко і опісля лише в незначній мірі обробляв свої твори» (22). В иншій його статті про рукописи «Енеїди» Котляревського, про уривки з шостої її частини ми читаємо таке: «перший зошит (12 аркушів) містить у собі строфи І—XLII, переписані очевидячки, вже начисто; чорнові поправки трапляються тільки вряди-годи, саме письмо свідчить, що переписувач працював старанно. Зошит другий (8 аркушів, строфи XXX—LXII), третій (8 арк., строфа LXIII—LXXXIX), четвертий (8 арк., строфи ХС—СХХІ) — це раніші (можливо, чорнові) начерки, що можна бачити хоч би з численних перекреслень, виправок та инш.» (Записки Історично-Фідологічного Відділу У. А. Н., к. X, 81). Далі Я. Айзеншток додає ще ось що про творчий процес Котляревського: «вивчаючи рукописи Котляревського, бачимо, що в нього творчий акт тісно був сполучений із процесом записування цих думок. «Він часто, певна річ, виправляв і зміняв написане, але, опріч рідких і випадкових вийнятків, — зараз таки, як написав (ibid., 95). Але це звичайний процес у всякого поета: підготовившись добре, поет пише одразу, потім тільки вносячи ті чи инші виправки. Так творив і Коцюбинський, хоч і користувався з різних матеріялів ¹⁾. Але сам Я. Айзеншток каже, що в чорнових рукописах Котляревського багато перекреслень, виправок, то-що. Цікаво, все-таки перевірити, коли їх зроблено, зараз-же, як тільки накидано текст, чи опісля, бо автор статті про Котляревського в Основі (1861, II), на якого покликується й Я. Айзеншток, каже що «послѣднія три (зшитки) писаны почти на-скоро, блѣдными чернилами и съ большими помарками... Вь подлинныхъ тетрадяхъ встрѣчаются любопытныя передѣлки сочинителя» (ibid., 171). Отож неначе були цікаві переробки в останніх піснях Котляревського (цікаво, коли їх зроблено, чи зараз, чи опісля — з чорнила це Я. Айзеншток з'ясує мабуть напевне), коли творчість Котляревського вже набрала певних сталих форм. Що-ж казати про перші юнацькі пісні, хоч, знов-таки кажу, що й тут виправки торкались найбільше варіантів і окремих висловів. Що навіть опісля робив Котляревський такого-ж сорту виправки, про які я кажу що-до перших його пісень, про це свідчить те, що наводить Я. Айзеншток про варіанти в Наталці Полтавці, кажучи, що в двох місцях видно авторську працю і над самим текстом, причому виявляється, що автор викреслював «два з половиною рядки», «чотири слова» і т. инше. Це вже було не раніше, як 1829 p., значно «опісля» потому, як було написано «Наталку Полтавку» (1819 p.).

Далі про рукописи, що їх я вивчив і аналізу подав. Відомо, що в рукописній традиції можуть бути і вигадки переписувачів. Але, коли ми бачимо, що Котляревський в своє власне видання наводить варіанти з різних списків, то виходить, що він визнавав ці варіянти за свої — не міг-же він користуватися з чужих вигадок, тому-то я й встановив стільки списків «Енеїди» до власного видання авторового. Здається, мав на це право. Далі Я. Айзеншток вже дуже багато надає уваги заяві Котляревського про те, що рукопис «Енеїди» «досталась издателямъ со многими ошибками и упущеніями, случившимися от переписки, а сверхъ того и издавшіе ее многое въ ней по-своему передѣлали и почти испорченную выпустили подъ его именемъ». «Ці слова Котляревського, каже Я. Айзеншток, досить рішуче й недвозначно вказують, що поет зовсім був непричетний до появи маси списків» (20). Як каже, здається, зовсім правдиво П. Баліцький, видання «Енеїди» Парпура

¹⁾ Див. про це попереду.

Марковський М. Рецензія на статтю І. Айзенштока — 322

зробив сумлінно і з любов'ю, все каже за те, що ця «повна експресії та напруження» заява Котляревського була скерована не проти самого Парпури, а проти Глазунова (див. Життя й Революція, 1927 p., ч. 10, стор. 142-150). Та й такий серйозний вчений, як П. Житецький, зробивши аналізу видання Парпуриного, робить такий висновок: «Что касается до передѣлокъ въ текстѣ «Энеиды», то мы сомневаемся, чтобы Парпура имѣлъ особенную склонность къ нимъ, т. к. въ конце своего изданія онъ помѣщаетъ немногіе варіанти къ напечатанному тексту, — по всей вероятности, изъ другого списка Энеиды, бывшаго у него въ рукахъ» (Энеида Котляревскаго и древнѣйшій ея списокъ, 1900, 166). В иншому місці той-же П. Житецький каже: «Такимъ образомъ ясно становится, что авторъ, исправляя изданіе Парпуры, исправлялъ вмѣстѣ съ тѣмъ и первоначальный текстъ «Энеиды», насколько можно судить о немъ по отраженіямъ его въ мѣстахъ, гдѣ нашъ списокъ сходится съ изданіемъ Парпуры, и оставлялъ безъ всякаго иеправленія этотъ текстъ въ тѣхъ мѣстахъ, гдѣ нашъ списокъ сходится съ изданіемъ самого автора» (170) ¹⁾. Були звичайно огріхи, більше, коректурного характеру (гисей — замість гусей І, XIV строфа, пизуси — замість пазуси (III, 96, див. П. Баліцький, 147), дечого бракувало, але навмисного псування тексту не було, не було, звичайно, і свого авторства, та й, як я показав у своїй праці, друга пісня в виданні самого Котляревського найбільше споріднення має з текстом Парпуриним (див. у мене стор. 10). Крім цього я наводжу певні факти, як поводились переписувачі з поемою Котляревського. Якийсь аматор переписав текст трьох пісень Котляревського 1799 р. (рукопис, за яким видав свій список П. Житецький), але коли він придбав друковане Парпурине видання, то старанно, хоч не скрізь виправив за ним не тільки речення, ба й окремі слова, а витерті вислови цього рукопису ми знов-же-таки часто знаходимо у виданні самого Котляревського, значить вони належали йому (у мене стор. 23). Все це свідчить, що різні варіянти рукописів «Енеїди» — це праця самого автора (ми звичайно не беремо на увагу можливих огріхів, то-що). Яким логічним шляхом Я. Айзеншток прийшов до висновків, що з заяви Котляревського до його видання 1809 виходить, ніби «він зовсім не причетний до появлення маси списків «Енеїди» з дуже значними иноді варіантами» (20), ми не розуміємо. Помилки, опущення — одне, а варіянти щось инше, і коли ми бачимо багато списків з різними варіантами, які Котляревський визнає за свої, то й маємо, здається, право сказати, що ці списки, звичайно, не всі (у Всенародній Бібліотеці є список «Енеїди», що з нього живовидячки просто переписка Парпуриного видання; те-ж я кажу й про список бібліотеки Наукового Товариства імени Шевченка в Київі під № 64) — йшли від автора.

Цікава ще та метода, якої додержується Я. Айзеншток, щоб з'ясувати «читацьке обличчя» Котляревського. «Що правда, каже він, ми не маємо прямих указівок про те, що саме читав наш поет замолоду, але за останні роки життя» він читав, каже Я. Айзеншток, ось що, і далі покликується на С. Стеблина-Камінського (16). Казати про читацьке обличчя Котляревського на підставі того, що він читав «за останні роки» навряд чи науково. Згадаймо, що і Крилов на старості літях читав тільки романи. Та й сам Я. Айзеншток мабуть тепер не те читає, що читав замолоду. Але-ж усе-таки і «за останні роки» Котляревський мав «нѣсколько латинскихъ и французскихъ авторовъ классической эпохи» (16); виходить, була з Котляревського таки людина інтелігентна і не можна казати, як це робить Я. Айзеншток, що коло його читацьких інтересів не виходило за межі інтересів читацької маси його часів (по-суті міщанства), що розважалося читанням» (17). Який-же міщанин читає французьких та латинських класиків? Але базуючись на цьому, Я. Айзеншток приходить, як він сам каже, хоч до гаданого, але дуже ймовірного висновку про читання Котляревського «за часів його молодости» (18).

¹⁾ Працю П. Житецького Я. Айзеншток уважає за поважну й ґрунтовну (Записки У. А. Н, кн. X, 71).

Марковський М. Рецензія на статтю І. Айзенштока — 323

Взагалі я не заперечую знайомства Котляревського з російською літературою другої половини XVIII в., хоч воно, мабуть, було взагалі й обмежене, і це видно й з тих відомостей за останні роки, що їх подає той-же С. Стеблин-Камінський, і про що я скажу ще далі. Але ми маємо деякі вказівки що-до літературних умов, у яких був Котляревський і за молодих років — у семінарії: за навчителів його німецької мови були проф. Шаль, що його виписали з Ляйпцігу, і Андрій Пепчій, родом з міста Уйфаха на Угорщині (див. у мене 58). Можна гадати, — таке припущення дозволяється в науці, і воно аж ніяк не гірше за припущення Я. Айзенштока на підставі того, що читав Котляревський за останні роки свого життя, казати про його читацьке обличчя замолоду, — так можна гадати, що ці навчителі, свіжі люди, що прибули з Західньої Европи, привезли чи здобули «Енеїду» Блумауера, яка тоді мала дуже велику славу (у мене 58 стор.), та й Скарона, якого нагадував той-же Блумауер. Та й у Котляревського навіть за останні роки його життя було «нѣсколько классиковъ французскихъ». Я. Айзенштокові дуже хочеться бачити тут Дюкеня — L'Evangile, médité et distribué tous les jours de l'année, suivant la concorde de quatre évangelistes, що над перекладом його на російську мову Котляревський працював останніми роками свого життя — він каже — під я кими (французькими класиками) з великою певністю можна вгадувати «Размышленія» і т. д. (18) — може треба-б сказати серед яких, бо ці-ж «Размышленія» не охоплюють класичної французької літератури). А що таке класична французька література, ми знаємо (сюди входить і Скарон), знаємо так само, що її багато було по бібліотеках українських панів (а семінарія, де вчився Котляревський, містилася в колишньому будинку графа Розумовського, що віддав його під цю школу (див. у мене 79) — може, як це личить, подарував і свою бібліотеку. На жаль, ми про це нічого не знаємо, але, здається, можемо припустити (про бібліотеку). І от підо впливом Блумауера та Скарона, так само, як і Вергілія, якого вивчав Котляревський у семінарії (а латинські класики — виходить і Вергілій, були у Котляревського і за останні роки його життя), і повстали перші три, а то й чотири пісні Котляревського, як я це доводжу в своїй праці. Я. Айзеншток з цим не погоджується, а каже, що на початку поема Котляревського мала всі прикмети типової травестії бурлеску підо впливом пародії Осипова, але це було, як я доводжу, і чого не збиває ніякими фактами Я. Айзеншток, підо впливом Блумауера і Скарона. І навряд чи можна погодитися з твердженням Я. Айзенштока, що громадсько-сатиричні риси Котляревський додав уже в дальшім часі (19). Знов щось несподіване схопив мікроскоп Я. Айзенштока. Уже в рукопису 1794 р. ми знаходимо славнозвісне пекло Котляревського, повторене і в його власному виданні 1809 р. Коли-ж це був цей дальший час? І тільки здається таким чином — впливом Блумауера і Скарона можна пояснити той «лібералізм» молодого Котляревського, який ми бачимо у нього за молодих років, який залишився і на старість, особливо його випади проти духівництва, що нагадує дуже Блумауера, і чого нема в Осипова, — ченці, попи і крутопопи мирян, що б знали научать, щоб не ганялись за гривнями, щоб не качались з попадями; ченці до баб щоб не іржали (III, 74) — в Осипова цього нема. Цим пояснюється і його гостра, звичайно на той час, громадська сатира в пеклі, якої сливе нема в Осипова. Але Я. Айзеншток гадає, що ця сатира явилась у «дальшім часі», тимчасом як я наочно показав, що в «дальшім часі» Котляревський по змозі згладжував різкі вирази — ченців замінює ксьондзами, качались — возились і т. инш. (див. 159). З цим «дальшим часом» взагалі якось не пощастило Я. Айзенштокові. Змалювавши Котляревського, як звичайного читача — «коло читацьких інтересів якого не виходило за межі інтересів читацької маси його часів, по-суті міщанства, що розважалося читанням» (17), він уже на стор. 37 каже, що ті нові течії, які з'явилися в російській літературі на початку XIX в., «не могли не захопити такого уважного читача, яким уявляється наш Котляревський». От тобі й маєш: то читач-міщанин, який тільки розважається читанням, то уважний читач! Але

Марковський М. Рецензія на статтю І. Айзенштока — 324

слухаймо далі. І от «уважний читач» Котляревський захопився новими течіями російської літератури і тому в останніх частинах його «Енеїди» ми бачимо риси сантименталізму, яких не було раніше, і як приклад Я. Айзеншток наводить кілька порівнянь, і один уривок (40-41). Що Котляревський в останніх піснях став узагалі серйозніший, про це вже писали, між иншим Мінський, на якого й покликується Я. Айзеншток, але щоб у перших піснях «Енеїди» не було сентиментальних сцен, то цього сказати не можна. Ці сцени я наводжу в своїй праці, але Я. Айзеншток їх не помітив. Нагадую йому деякі: коли Дідона почула від троянців, як вони поневірялись:

Дідона гірко заридала,
Із білого свого лиця
Платочком сльози обтирала (І. 25).

Ця сцена трохи несподівана, але відповідну їй ми бачимо тільки у Блумауера — Дідона каже у нього — Die Augen gehn rair über, в инших джерелах щось инше (див. у мене84).

Або

Еней, попливши синім морем,
На Картагену оглядавсь;
Боровсь з своїм сердега горем,
Слізьми небіжчик обливавсь (II, 1).

Це козак, парубок моторний (тут до речи нехай познайомиться Я. Айзеншток з моєю історично-порівняльною методою, а то він, очевидячки, не гаразд її зрозумів) — такий образ несподівано плаксивого Енея у Котляревського ми бачимо у Скарона (див. у мене стор. 87, його нема тут у того Осипова, з якого скористався, на думку Я. Айзенштока, Котляревський. Ось що каже тут Осипов:

По судну своєму гуляя,
Не зналъ чѣмъ грусть разбить Еней,
Ежеминутно обращая
Взоръ къ вдовушкѣ своей.
Услышавъ про ея кончину,
Оставилъ всю свою кручину
И пересталъ онъ горевать (V, 76).

На панахиді по батькові

Як проспівали «со святими»,
Еней обливсь слізьми гіркими (II, XIV).

В Осипова троянці плакали,

Еней же вышедъ на средину
Сію ихъ громкую кручину
Махнувъ рукой утишилъ (V, 87).

Або:

Прокинься, милое дитятко., каже батько Ене'ві (II, 44).

«Прощай же, сизий голубочок».

«Прощай, дитя! прощай, синочок» (II, 47).

«Ох, доцю! ти моя голубко» (I, 17).

Можна ще найти таких прикладів, що показують, що сантиментальність є й у перших піснях, а не з'явилася з «дальшим часом», але звичайно переважає гумор. Згадаймо сцену прощання Енея з батьком у поемі:

Прощалися і обнімались,
Слізьми гіркими обливались,
Анхиз кричав, як в марті кіт (III, СХІ),

Марковський М. Рецензія на статтю І. Айзенштока — 325

але згадаймо і в V пісні відому, взагалі зворушливу сцену страждання Евріялової матери, яка закінчується —

Кричала, ґедзалась, качалась,
Кувікала, мов порося (V, 110).

Так, сантименталізм є, як бачить Я. Айзеншток, і в перших піснях Котляревського і нові течії російського письменства, як каже Я. Айзеншток, тут не відіграли ніякої ролі: цей сантименталізм побачив Котляревський у Блумауера і Скарона ще за молодих років. Нові течії в російській літературі з'явилися (я тут стежу за науковою аналізою Я. Айзенштока), як він каже, по 90 роках XVIII в. «На початку дев'яностих років XVIII в. ні в кого з читачів не могло виникнути сумніву про естетичну вартість творів Ломоносова, Сумарокова, Державіна, Хераскова та инших. У двацятих роках (XIX) мало хто читав Хераскова, а вже нема що й казати про Сумарокова» (37). А вже 1794 p. напевне у Котляревського були всі ті сантиментальні сцени й вислови, що я подав попереду. Ясно, що сантименталізм російської літератури в ранні роки Котляревського тут не міг грати ніякої ролі. Звичайно, що пізнішого деякого виливу цього сантииенталізму російської літератури (як певного літературного зразка) у поетичній діяльності Котляревського я не заперечую: доводи — хоч-би «Наталка Полтавка», збільшення сантиментального елементу в останніх піснях «Енеїди», але знов-таки цей сантименталізм, як це вже давно відомо, у Котляревського не фальшивий, запозичений, а розвинутий в дусі національної української природи.

Я. Айзеншток каже, що «питання про те, що саме запозичив Котляревський у Осипова, що у Вергілія, Скарона, Блумауера і т. д.» не має істотного значіння (все-таки вже виходить, що якесь значіння має), «головне показати, що пишучи «Енеїду», Котляревський перебував під широким і значним упливом російської літератури XVIII століття» (36-37). Відомо, що ні один серйозний дослідник нічого собі заздалегідь не ставить довести: він вивчає факти і потім каже, що говорять ці факти. Я. Айзеншток вивчив, хоч і не дуже добре, строфу Котляревського, його рими й каже, що вони походять від російської літератури — це й раніше казали, і ніхто цього не заперечує. Я вивчив зміст «Енеїди» Котляревського і показав, що він був наслідком обізнання Котляревського з Блумауером, Скароном, Вергілієм ¹⁾. Що це не так, ніде Я. Айзеншток фактами цього не збив. Не збив він і тієї моєї думки, що Осипов користувався з Котляревського, і що Котляревський спочатку незалежно від цього написав три, а то й чотири перших пісні. І нічого тут форма «Енеїдп» Котляревського Я. Айзенштокові не скаже. Це, як я вже казав, звичайнісінька канонічна форма «од» Ломоносівських, яких вивчали в Полтавській семінарії. Цікавий між иншим такий факт. Ми вже бачили, як плутається Я. Айзеншток, кажучи про обізнання Котляревського з російською літературою: то читач-міщанин, то уважний читач. Але цікаво, що Котляревський неначе засвоїв собі тільки одну канонічну форму Ломоносівської оди, яку вивчав у Полтавській семінарії (ухили у Котляревського від цього канону, як показує сам Я. Айзеншток, дуже невеличкі, та й вони є у самого Ломоносова, бо й свою оду кн. Куракіну 1805 р. він написав тою-ж самою канонічною строфою, що й «Енеїду», тільки замість 9-8 складів у рядках ужив 8-7 складів, що теж ми бачимо у Ломоносова. І тільки 1817 р. і то російською мовою він пише «оду» Сафо иншою строфою (Записки Істор.-Філ. Відділу У.А.Н., XIII-XIV, стр. 51). Цікавий так само факт, що Осипов ужив для своєї «Енеїди» такий самий Ломоносівський канон. Чому його вжив Котляревський, це неначе ясно — підштовхнув його, як я це кажу, й Блумауер, у якого Котляревський найшов подібну строфу, з таким самим римуванням, тільки

¹⁾ Коли я показую, що Котляревський несподівано називає Енея й Асканія — князями, як і Блумауер, то ясно, що це він узяв у цього німецького письменника (97).

Марковський М. Рецензія на статтю І. Айзенштока — 326

трохи скорочену (див. у мене 75), а найбільше Ломоносов (товариш Котляревського Мартинов каже, що в семінарії він, Мартинов, написав архієпіскопові Амвросію, який керував Полтавською єпархією, «оду», за що одержав від нього 25 кар. (Русская Мысль, 1903 p., X, 128). Звичайно, що цю «оду» написано за зразками Ломоносівськими. Нагорода за неї — це каже той-же Мартинов, «была большая сумма, по моему состоянію» (ibid.) — могла заохотити й инших «рифмачей» писати «оди», а в числі їх був, як кажуть біографи, і Котляревський. І він скористався формою Ломоносівської «оди», але для бурлескної поеми, що більше відповідала його вдачі, бо він сам про себе каже, що

Я сліз і охання боюся
І сам ніколи не журюся (VI, 89).

І так, чому Котляревський ужив такого Ломоносівського канону, це неначе ясно. Але чому його вжив і Осипов, це зовсім неясно. У російській літературі за часів Осипова вже багато було різних поетичних форм, уже вийшов у світ «Елисей или раздраженный Вакхъ» (1771 р), Богдановичева «Душенька» (1783 р.). Чому-ж Осипов не скористувався новими формами поезії, які як-раз підходили до його жанру? Цікаво, що в присвяті своєї «Енеїди» Шишковському Осипов уживає вже иншої форми, ніж в «Енеїді». Чому це так? Все це факти, що примушують замислитися.

Я не належу до впертих людей, і коли мені доведуть, що всі ці факти не мають ніякого значіння, а найголовніше, що та критика тексту Осипова й Котляревського, яку я подав, нічого не доводить, тоді я охоче відступлюся від своєї думки; а голословні заяви, що це не так, не мають ніякої ваги.

А крім того, чим-же моя «порівнююча» метода так одрізняється від методи Я. Айзенштока? Він вивчив форму Котляревського, і каже, що вона залежить від поетичної техніки російської. Це правда, хоч це і не новина. Я таким-же самим способом вивчив зміст «Енеїди» Котляревського і подаю висновки, шо він залежить від зразків західньо-европейської літератури.

Ще нарешті один факт. Як довід на те, що Осипов скористувався з Котляревського, я наводив у своїй праці ті українізми, які ми бачимо в Осипова. Я знаю відомий факт, що українізми часом з'являлися у російських письменників підо впливом знайомства з українською літературою, пісенниками українськими, то-що. Але я зазначив, що ці українізми в Осипова дуже характерні, тепер я маю про це ще один факт, дуже виразний. В Осипова є ще твір «Овидіевы любовныя творенія, переработанныя въ Энеевскомъ вкусѣ Николаемъ Осиповымъ 1798 года. Въ Санкпетербургѣ, съ дозволенія Указнаго печатаны въ типографіи Шнорра. 1803 года» (81 стр). Здавалось-би, що коли українізми Осипова в «Енеїді» походять від того оточення, в якому він був, від його обізнання з українською літературою, піснями, то-що, то ми їх знайдемо і в цьому творі Осипова, знайдемо в ньому і всі ознаки того бурлескного тону, яким визначається його «Енеїда», тим більше, що ці «Овидіевы любовныя творенія» Осипов написав за два роки (1798 р.) потому, як закінчив свою «Енеїду» (1796 p.). Але нічого подібного, ніякого бурлескного тону нема, неначе Осипов і не розумів, що таке бурлескний тон, і на 81 сторінках нема ні одного слова, ні одного виразу, що нагадували-б нам українську мову: мова, вирази — суто московські:

Ура! Ура! взяла здѣсь наша.
И мы остались съ барышомъ,
Суровая теперь Параша
Поддета добрымъ чередомъ. (Торжество любви).

Що-до поетичних форм, яких тут уживає Осипов, то вони різноманітні: маємо строфу в 6 рядків —двічі, у 7 — тричі, у 8 — п'ять разів і в 10 — тричі.

Котляревський уперто відстоював самостійність своєї поеми, покликуючись тільки на Вергілія, який дав йому основну фабулу, бо з Блумауера й Скарона Котляревський не

Марковський М. Рецензія на статтю І. Айзенштока — 327

так то вже багато й запозичив. Посадивши в пекло того (Мацапуру), хто вкрав у нього його Енеїду і видав у світ (ми бачили, що це у всякому разі не Парпура, хоч як спокусливо тут зробити аналогію — Парпура-Мацапура, — див. про це у цитованій статті П. Баліцького, а так само у цитованій книзі П. Житецького — стор. 165, де він доводить що Парпура, видаючи Енеїду, «едва ли имѣлъ въ виду корыстныя цѣли», а це, як каже П. Баліцький, було відомо Котляревському), — так обурюючись дуже на того, хто вкрав у нього його «Енеїду», Котляревський сміливо називає свою поему власним твором у виданні — 1809 р. Навряд чи це він міг-би зробити, коли-б у нього була така залежність від Осипова «Енеїди», як це хтять доказати деякі дослідники та й той-таки Я. Айзеншток. Аджеж він, Котляревський, пробуваючи у Петербурзі 1809 р. бачився мабуть і з Парпурою (див. того-ж П. Баліцького) і з Мартиновим, своїм приятелем, який його поважав і навіть указав начальству, як на такого учня, якого слід послати до Петербурзької Олександро-Невської семінарії (див. у мене 57 — примітку): якось соромно було-б Котляревському дивитися в очі тим людям, які знали добре про походження його «Енеїди» (див. у мене ще про це на стор. 66 і 70 — примітки). Я. Айзеншток звичайно розуміє всю важливість питання, чи користувався Котляревський з Осипова, утворюючи свою поему. М. Зеров каже, що Котляревський запозичив у Осинова не тільки більшу частину своїх характеристик, не тільки «гумористичні коментарії з приводу тих чи инших епізодів, але й окремі вирази, порівняння, влучні афоризми, кмітливі спостереження, веселі «словоизвития», макаронічні промови; — багато дечого, що ставиться на кошт стилістичного хисту Котляревського, часто-густо вказується звичайним собі перекладом з Осипова» (32-33). І це справді так, тільки з застереженням — така справді велика подібність в обидвох поемах; вона давно вже впадала в очі дослідникам, але звідки вона походить? І коли ми дивитимемося очима М. Зерова, Я. Айзенштока й инших, то чи не вийде, що по-при всі свої оригінальні риси, Котляревський був тільки просто якимсь вдалим перекладачем. Я. Айзеншток захищає «справжню поетичну творчість» Котляревського проти того образа, який я подав (тільки не ерудита, як він перекрутив). А я питаю: коли ми побачимо «справжню поетичну творчість Котляревського: чи тоді, коли будемо уявляти собі його за перекладача Осипова, хоч і дуже скажімо, вдалого, чи тоді, коли ми скажемо, що Котляревський, скористувавшись з Блумауера, Скарона і Вергілія, перетопив гарно все це у кузні своєї творчости і дав нам прекрасний і величний твір, який, по-при всі свої хиби, хвилює й приваблює нас і досі» (див. у мене стор. 102-103).

Тому, що Я. Айзеншток атестує свою працю читачеві, як «першу спробу схарактеризувати творчі прийоми Котляревського за новими методами» (44-45) — що тут нового ми бачили вище, а про мою працю каже, що досягнення її мізерні (34), дозволяю собі сказати хоч-би словами В. Коряка, що є в моїй розвідці: В. Коряк каже: «М. Марковський 1) збиває погляд, уперше висловлений від Стешенка, ніби Котляревський використав «Енеїду» Осипова, її фабулу: 2) до друку поеми року 1809 було мало не 8 редакцій, а може й більше цієї поеми, 3) Котляревський використав німецьку травестію «Енеїди» Блумауера і французьку Скарона. Таким чином, мовляв Марковський, «Еиеїда» Котляревського не зазнала в основі жадного російського впливу (В. Коряк тут не точно передає зміст мойого твердження, що видно і з його дальших слів — треба сказати: не зазнала впливу що-до змісту; формальний вплив був — від од Ломоносівського канону), 4) що до форми (чотиристоповий ямб), то Марковський не заперечує того, що вона є наслідок російського виховання (Оди Ломоносова й загалом рос. література XVIII в. панували в Полтавській семінарії); 5) форма строфи в Котляревського від Блумауера (тут В. Коряк не зовсім точно передає мої слова, та й вони суперечать його попередньому твердженню — я кажу, що мало не таку саму строфу, як у Котляревського, ми бачимо й у Блумауера; отож навіть форму своєї строфи він узяв у Блумауера, поширивши її тільки підо впливом відомих російських

Марковський М. Рецензія на статтю І. Айзенштока — 328

зрізків з другої половини XVIII в. (75 стор.); 6) опис пекла цілком відповідав великодній інтермедії М. Довгалевського і відомій «пасхальній вірші», проказаній від чорноморців Потьомкінові року 1786 (нічого подібного я не кажу; я тільки зазначаю, що в одному місці опису пекла у Котляревського є збіг з інтермедією М. Довгалевського і «Пасхальною віршею» (76-77), 7) є й місця подібні з українським списком «Хожденіе Богородиці» XVIII в. (В. Коряк, Нарис... 2 вид., 290). Порівнюючи тексти всіх Енеїд з Котляревським, Марковський приходить до висновків, каже далі той-же В. Коряк, що 1) у Котляревського немає фантастичного мотиву, присутнього в усіх Енеїдах 2) вкороченою формою оповідання з окремими виразами найближче Котляревський є до Блумауера, 3) гумор Котляревського зазнав упливу Блумауера і Скарона, 4) в обмалюванні образа Харона слідно вплив Кохановського, 5) Осипов і Котельницький позичали в Котляревського» (292). Може ще дещо можна знайти у моїй праці, але досить і того, що зазначив В. Коряк, щоб було ясно, як багато вона порушує питань і так чи инакше розвязує ¹⁾. Ні одного з моїх тверджень Я. Айзеншток фактично не збив.

Таким чином ми бачимо, що претенсійна стаття Яр. Айзенштока не подає сливе нічого нового і тільки деталізує те, що й раніше говорили різні дослідники; до того-ж часом у цій статті ми бачимо твердження то не правдиві (про порівняння у Котляревського, про відсутність сантиментальних сцен і висловів у перших піснях його), то якісь плутані (про читацьке обличчя Котляревського — то читач-міщанин, який тільки розважається читанням, то уважний читач; до того-ж допущено методологічну помилку — обмалювати читацьке (обличчя Котляревського замолоду на основі його читання за останні роки життя). У критиці Я. Айзенштока бракує часом елементарної логіки: визнаючи першу половину силогічну (паралельні цитати доводять, що Котляревський знав німецьку і польську мову, ergo він запозичав у них), він не визнає другої його половини. Я мало знайомий з писаннями Я. Айзенштока. Уважно прочитав тільки його «Студії над текстами І. Котляревського» (Записки У. А. Н., к. Х), але й там знайшов якусь плутанину що-до процесу творчости Котляревського (див. попереду). Як видко, недобрий «мікроскоп» у Я. Айзенштока, — треба його полагодити!

У книжці подано текст «Енеїди» за виданням 1842 p., але не зроблено ніяких ні приміток, ні пояснінь окремих слів, що так неодмінно потрібно для широкої публіки.

Як популярне видання, ця книжка не має будь-якої вартости, бо Я. Айзеншток, замість подати яскравий образ Котляревського на тлі його сучасности, заплутався в спеціяльних дослідах і полемічних випадах.

¹⁾ «Я не кажу, що В. Коряк погоджується з моїми твердженнями — в одному місці він зазначає, що «ця тенденція потрібує перевірки в дальших монографічних студіях» (290 — дуже прошу, т.т., перевірте, будь ласка, тільки з фактами в руках).

Михайло Марковський.