Помочь сайту

4149 4993 8418 6654

Дневники Сергея Ефремова, 1926-1927

Сергій Єфремов. Щоденники, 1926-1927.

Публікується за виданням: Єфремов С. О. Щоденники, 1923‒1929 / Упоряд.: О. І. Путро (гол. упоряд.), Т. В. Вересовська, В. А. Кучмаренко, Л. Ю. Портнова, Л. І. Стрельська; Ред. кол.: О. С. Онищенко, О. І. Путро, М. І. Панчук, Л. М. Гордієнко, Л. І. Стрельська, В. А. Смолій, Е. С. Соловей, І. Ф. Курас; Наук. ред. Е. С. Соловей. Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського, Інститут архівознавства. ‒ К.: ЗАТ "Газета "РАДА", 1997. ‒ 848 с. ‒ (Мемуари)

Джерело: Інститут історії України.

Переведення в html-формат: Борис Тристанов. Примітки і коментарі упорядників перенесено під відповідні абзаци. Коментарі автора сайту позначені Т.Б. Посилання у тексті і покажчику відкриваються у новій вкладці. Список скорочень розміщено після "Від упорядників".

1923  1924  1925  1926  1927  1928  1929  Покажчик

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 317

1926 рік

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 318

1 січня.

Минає рік... нудний, окритий млою,
Без радощів, без ясних навіть днів.
Мов каганець, засвічений без лою,
він не горів, а тільки-но чадів...

Дійсно — чадів. Нема чим добрим згадати старий рік. Якийсь цілорічний чад брехні, спекуляції, сльота безсилля й безсилих хвастощів. І все ж мені здається, що одним роком ми ближче стали до розв'язки тієї глухої драми, що тягнеться над нашою безщасною країною от уже восьмий рік. Багато єсть тому ознак. А насамперед повне і всюду банкротство тих, що взялися будувати рай на землі, а збудували клоаку, серед якої й самим дихати стає не можна. І кожний рік, що відходить у минуле, все тугіше затягає петлю на їхніх шиях і наближає час визволення. Тяжке воно буде, в муках народиться воля, але — твердо вірю, — таки народиться.

Новорічна вечірка в Академії. Теж нудна, без радощів. Зійшлися люде докупи — і не знають, що з собою робити. «Гвоздем» були новорічні бажання. Але й цей цвях вийшов іржавий. Я взагалі боюсь, коли мої земляки пробують бути дотепними; дотепи бувають дуже сумнівні. Так вийшло й сьогодні: багато злости і мало справжнього дотепу, веселощів.

2 січня. В тісному гуртку шкільних товаришів святковано 25-літній ювілей педагогічної роботи Володимира. Для мене це не 25-літній ювілей, а далеко більший: либонь, з 1894 року тягнеться наше близьке, нерозлучне приятельство, спільна робота і життя під одним дахом. Просто аж не віриться, щоб так давно це було... Під час святкування було кілька зворушливих моментів. Хотілось мені багато дечого нагадати, але я не говорив. Багато було людей, яким чужі були б ці інтимні спогади. Не хотілося їх ув'язувати до того, що отаке далеке від сучасного покоління.

Розговорився з Гермайзе і почув од нього цікавий не анекдот, а за анекдот пікантніший факт. Здав він свою книгу про РУП «Книгоспілці». «Книгоспілка» одіслала її на цензуру до Харкова. Там передано її цензурувати Равичу-Черкаському, «історикові революції на Україні». Вернувшись з Харкова, представник «Книгоспілки» заспокоїв автора: книжку, напевне, дозволять друкувати і, напевне, швидко, бо (тут на ухо додав) ми заплатили

РУП — Революційна Українська партія — перша політична партія у Центральній та Східній Україні. Заснована 1900 р. у Харкові представниками студентських громад.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 319

Равичу-Черкаському 150 крб... Колись і ми платили царським цензорам. Опатовському або Сидорову без 25 крб. сумнівної книжки, бувало, й не посилай. Так то ж не були комуністи. Може тому вони й брали всього 10 або 25 крб. Удосконалення велике прийшло з комуністичним режимом! Отже — хай живе безстидство, що пофарбувалося зверху комунізмом і марксівським методом, — цією «універсальною отмичкою», як каже один мій знайомий.

3 січня. Потрапив до рук мені номер американської газети «Народня воля». А в йому листи Винниченка з приводу повороту його на Україну. Листи давні, ще з жовтня, але цікаві саме тим, що писані — один до відоміх нападів на Винниченка в совітській пресі, а другий — зараз по тому. І дивна річ: рішучий і задирливий Винниченко говорить мовою смиренного ягняти. Навіть тоді, як писав другого листа і як йому вже видко стало, чим дихають його кореспонденти та як вони не спиняються навіть перед використанням явно фалшованих (так принаймні запевняє Винниченко) документів — усе ж він смирненько допевняється у них «правди»! Не похоже це на Винниченка... І я не знаю, що думати: чи він справді такий наївний (а він дійсно буває таким іноді), чи тільки наївного удає. В усякому разі дивно читати ці листи з домаганням од большевиків одповіді. Нема чого додавати, що одповіді так таки й не діждався Винниченко.

«Народна воля» — газета, орган Українського робітничого Союзу в США, виходить з 1911 р. Спочатку мала суто соціальне спрямування та засновувалась на позиціях Української Радикальної партії Західної України.

Лист од Івана з Рокитної. Він нарешті наважився й заявив своєму духовному начальству, що відходить од живої церкви. І вже його кликано до ГПУ і погрожувано засланням. Жива церква дає свої відповіді через ГПУ... Коли ще й могло бути досі якесь вагання, якийсь сумнів щодо справжньої позиції цих «святих отців», то тепер справа занадто ясна: шпики і секретні співробітники політичної поліції — от хто ці препрославлені і православні «живці». Єпископа їхнього Георгія [можливо Георгій (Делієв) - Т.Б.] та й митрополіта Інокентія просто так і звуть — «сексоти» (це звичайне тепер скорочення слів — «секретний сотрудник»).

ГПУ — (українською ДПУ) — Державне політичне управління — найвищий орган державної безпеки СРСР. Утворений 1922 р. Після утворення СРСР НКВС УСРР з 1924 р. діяв як республіканський орган. 1934 р. створено союзно-республіканський НКВС. Навесні 1941 р. з НКВС виділено органи державної безпеки в окремий Народний комісаріат державної безпеки (НКДБ).

Здається й автокефалісти на те ж таки потроху сходять. Спершу Янушівський (його залякано погрозою вислати ще р. 1922) та єпископ Тарнавський, що заснували «діяльну церкву» під патронатом ГПУ. Тепер до них, кажуть, переходить вже й єпископ Стороженко. Це називається — divide et impera. І можна

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 320

ще зрозуміти отих падлюк з ГПУ, що використовують плоди такої політики. Але що думати про дурнів (і теж падлюк), що їй коряться...

4 січня. З большевицьких ламентацій на з'їзді. З промови Бухаріна довідуємось, що 30% комсомольської молоді пиячать, що серед неї засновуються гуртки з лозунгами: «геть сором», «геть невинність!». Це саме було й па першій революції, тільки що тоді це звалося «огарками», а тепер — комсомолом. І тоді в оборону «огарництва» жадного, мабуть, голосу не було, а тепер партійна держава з ними носиться, мов з писаною торбою. Правда, починає вже ніби над тим роздумувати, бо сучасні «огарки» вже й проти своїх добродіїв показують зуби. Мабуть, хутко й зовсім глека розіб'ють.

В ілюстрованому журналі «Огонек» надибав я на образок: червоний прапор з серпом і молотом і п'ятикутною зіркою. Думав був, що це якийсь большевицький трофей. Коли гляну на підпис — аж там: «Американський флаг, вывешиваемый в Мексике на доме неплательщика за квартиру». Дотепно, зло і справедливо. Це справді чи не єдиний трофей, якого безперечно здобув большевизм у широкому світі.

«Огонек» — російський радянський громадсько-політичний та літературно-мистецький ілюстрований журнал. Почав виходити у Москві 1923 р.

5 січня. Переглядав нові календарі на 1926-й рік. Особливо інтересні «святці». Тут знайдемо усіх античних і взагалі старовинних богів аж до Венери й Астарти (бракує тільки чомусь Пріяпа...), усіх героїв, царів, навіть імператорів аж до Наполеона, художників, політиків, а вже Маркс, Енгельс, Нінель (перелицьований Ленін), Володлен (так само), Кім (мабуть, «Комуністичний Інтернаціонал Молоді») — аж в очах рябіють. Здається, той, хто складав ці большевицькі святці, добре використав «Енеїду» Котляревського й жадного ймення з неї не проминув. А чого там не знайшов, додавав з не дуже буйної та багатої фантазії. Французька революція теж завела була моду на класичні ймення, але там це діялося на початку революції. Але яку скорбну главу треба мати, щоб додуматись до цього аж на «9-му році революції»! І яку вбогу фантазію, щоб не піти далі за ймення хоч і класичних, а все ж таки богів поруч із своїм непогамованим богоборництвом! Невелика пошана до великої людини буде, коли якого-небудь жуліка зватимуть Рафаелем чи Тиціяном, або спекулянта —

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 321

Марксом чи Енгельсом. Просто не розумієш, кому є час і охота такими дурницями собі голову клопотати.

7 січня. Щороку відбувається в ці дні мовчазний, але запеклий бій. Влада об'являє Різдво по старому стилю робочим днем — обиватель (робітник і службовець) мовчки це приймає, але робить усе, щоб на роботу не вийти. Йдуть навіть на хитрощі. Наприклад, зрікаються святкувати Різдво по новому стилю — і совітські газети тріумфують, добачаючи в цьому антирелігійність, — але з умовою святкувати потім день за власним вибором і вибирають той день, на який припадає Різдво по старому стилю. Так само з торгівлею. Вчора нібито був день не торговий — і всі торгували; зате сьогодні — ніби будень — і на базарах ні лялечки, так само й крамниці всі зачинені. Не розумію, що за охота давати бій на цьому пункті з явним нахилом до поразки. А тим часом це уперто з року на рік пророблюється з однаковим результатом. Сьогодні, напр[иклад], школи одчинені і по класах сидить 3-4 чоловіка учнів. Решта не приходять. Уважається проте, ніби наука відбулася. Учителі, певна річ, мусять іти до школи. Кому цей самообман потрібний?

8 січня. Вчора несподівано вечір просидів у Саксаганського. Досі ніколи я у нього не бував, хоч знайомий років більш як з 25; найближчий я був до небіжчика Івана Карповича, потім до Садовського, а вже аж на кінці до Саксаганського, який взагалі завжди далекий був од громадських кругів і серед громадянства не показувався. Вечір збіг швидко і цікаво. Господар багато співав, розповідав усякі анекдоти, — а на це він великий майстер і, мабуть, тисячі анекдотів містить у своїй голові. Цікава людина. Здатності надзвичайні. Пам'ять, якої пошукати... Дивна родина, що дала таких людей. Здатності у його переважають інтелект і часто, певне, інстинктом угадують: що сказати, а говорить цікаво, захоплює слухача — так, як і на сцені. «Заходьте, — казав на прощанні, — бо помру, то будете жаліти, що вже мене не побачите». І справді треба його використовувати, бо хтозна чи буде коли артист рівний цьому блискучому й широкому талантові.

І тим часом тепер в офіційних кругах, що мають претензію керувати мистецтвом, він не має підтримки. Та що підтримки — самі перешкоди зустрічає. Бояться його конкуренції Курбасовому

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 322

театрові, бо туди публіка не ходить, а до Саксаганського ломляться. Доводиться старому, заслуженому, незрівненому артистові грати по всяких другорядних театриках. Та й то не без капостей. Востаннє грав він у малому театрі на Хрещатику. Прийшла якась комісія й склала акта, що театр небезпечний для публіки. Аж коли адміністрація театру дала хабаря (150 крб. за вечір), то враз театр той перестав бути небезпечним. До серії анекдотів нашого проклятущого часу це докидає ще одну і не останню, на жаль, риску. І доводиться ж серед цих «скверних анекдотів» працювати, тратити час, сили й енергію, щоб їх перемагати. Доколі?..

9 січня. Засідання Управи Академії скінчилося несподіваною істерикою Кримського, — буквально таки істерикою. До того ж без жадного, власне, приводу, на зовсім необразливу репліку Іванця. Очевидно, нерви... Але це вже не вперше. І як мені це начортіло, що не знати куди б забіг, аби не чути й не бачити отих щоденних управських сюрпризів. Час і нерви тратяться на бозна-що — нікому не потрібні чвари. Он своєї справжньої роботи нема коли робити, а тут іще всякі дрібні дурниці, — тим дошкульніші, що дрібні і ні на що, власне, й нікому непотрібні. Коли вже для мене сяне світ визволення від цієї роботи єгипетської?

10 січня. У вівторок маю читати доповідь про декабристів. Сьогодні — неділя і я, закинувши все інше — Шевченківські коментарі, словника, коректи — взявсь тую доповідь складати. Мушу скінчити сьогодні, а не пізніше, як завтра. Бо й інша робота не терпить. Вічно те ж саме: робиш усяку роботу похапцем, нашвидку, неначе газетну статтю на коліні пишеш. Мабуть, справді таки довголітня газетна праця одригається. Не вмію економити сили чи розподіляти так роботу, щоб заздалегідь з нею впоратися. І доводиться поспішатися і завжди потім мріяти, що добре було б отак чи отак зробити.

11 січня. Таки скінчив доповідь, хоча разом мусив кінчати й пайку Словника. Зате запустив коментар до Шевченкового Щоденника. Істинно: голову витяг — хвіст угруз, хвоста витягнув — голова вгрузла. А з листуванням не знаю вже, що й робити: щодня збираюся хоч нагальніші листи понаписувати і, просидівши

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 323

до 2-ої години ночі, одкладаю на завтра. А завтра те ж святе... Отут угруз вже найрадикальнішим способом, так що, мабуть, і не виборсаюся. Певне, мої кореспонденти не розуміють, що зо мною сталося, бо такого, здається, таки й не бувало ще, відколи листуюся з людьми.

12 січня. Засідання, присвячене декабристам, зійшло звичайно. Публіки набралося чимало і слухали уважно. Ну, тепер на якийсь час вже матиму спокій хоч од доповідей.

13 січня. «Під секретом» мене повідомлено, що О. Гермайзе мають призначити на проректора до «КІНО». Дрібничка в загальній економії сил, але дрібничка дуже характерна. Чи давно це було, як того ж таки Гермайзе повикидали були з усіх вищих шкіл і з того ж КІНО, як небезпечного «меншовика», як власть імущії не могли про його спокійно згадувати. А тепер он який, з ласки Божої, поворот стався. Правіють наші большевички, не по дням, а по часам, мовляти б так, і коли б їм нагадати ще недавнє минуле, то, певне, й вони самі б не повірили, що то вони були. Куди вони котяться — це видко. Цікаво тільки, чи швидко докотяться. Здається мені, що тут швидкість зростає в геометричній прогресії, бо один компроміс за собою десятки тягне.

Приїхав новий голова київського «виконкому» П. Любченко, — той самий, що роздягав мощі Тодосія Углицького в Чернігові й під час цієї церемонії підстрелив був себе з револьвера («чудо!»). Так із цим чудотворцем мав недавно розмову Гермайзе і переказував мені з неї дещо. Любченко дуже цікавився: «що думає собі Ефремов» і як він поводиться з радянського погляду. Гермайзе одказав: що він собі думає — невідомо, а що робить — усі бачать, бо він же мало не цілісінькі дні перебуває в Академії і працює на очах у всіх. Отже, пора людей оцінювати за працю їхню, а не за можливі чи вгадувані думки; влада повинна використовувати працю людей, а не вимагати від них якихось декларацій. Помпадурові ця думка, здається, не дуже вподобалася, бо він все ж налягав більше на думки. Ця розмова одбувалася в зв'язку з становищем в Академії. Очевидно, це нова модифікація тих розмов, що були у Андрія Васильовича з його «високопоставленими» знайомими. Академією, значить, вони так само цікавляться, як і попереду. Але найцікавіше, що й тут вони поза

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 324

розмови, до того ж таки дурненькі, не можуть далі піти. Щось фатальне лежить на цих людях, що за все беруться, до всього тичуть свого носа і нічого не вміють довести до пуття.

14 січня. Стаття в «Пролет[арській] Правді» про побутовий театр з приводу останніх виступів Саксаганського. З вихилясами та огинаннями автор таки приходить до думки, що треба дати «народному артистові» змогу грати. Слава Богу! Хоч теоретично дозволяють, бо вчора було надруковано звістку, що «окрвиконком» Київський одхилив прохання артистів дати їм на вистави, з Саксаганським на чолі, якийсь путній театр — розумілося, певне, театр колишнього «Народного Дому», відданий тепер металістам і у них повернутий на якийсь найнижчого ґатунку вертеп. Отже, стаття, мені здається, це «вірнопідданна» відповідь на ту помпадурську постанову в дусі Дрентельна та Ігнатьєва, генерал-губернаторів київських за часів найтемнішої реакції й україноборства. Вона, мабуть, і одбиває в собі ті розмови в начальственних кругах, що довели до згаданої заборони. Згадується тут і про театр Курбаса, як зразковий революційний театр, хоча й з деякими хибами, і про конкуренцію з ним побутового театру, і про його заборону, і про образу цією забороною певних національних кругів, — це все береться в лапки, ніби якась вигадка, але кінець-кінцем все ж показує деякий відгук того, що робиться. Видима річ, навіть декого з блюдолизів нудить од занадто вже неприхованої конкуренційної, сказати б, політики прихильників Курбасового театру. В ньому й треба, очевидно, шукати причини отих дурних заборон. Теж називаються «артисти»! А виходить щось ще гірше, ніж Дрентельно-Ігнатьєвщина. Бо ті ж, як не як, все ж ніби якість державні інтереси мали на увазі й обороняли (хоча й тоді почалося з доносу переляканого конкуренцією українців російського антрепренера Іваненка), — ці ж невкритими конкуренційними мотивами водяться. І ті не говорили бодай про робочих та селян, а ці блюзнірським способом святими гаслами себе закривають.

Гермайзе оповідав і ще деякі деталі з розмови з Любченком. Виявляється, що цей мудрий адміністратор чекає од української інтелігенції якихось вірнопідданчих декларацій. Забув, що вже така декларація («66») була і опріч сорому і авторам, і високим покровителям нічого не принесла. Видко, дурня нічого і нічим не

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 325

навчиш. Але мені здається, що таких от Любченків не гурт вже й між комуністами.

Хоча — хто його знає... Кажуть, що Десняк чергового доносу стріли націлив у Грушевського (з приводу його ілюстрованої історії, що вийшла років тому з п'ять) і місце тому доносові дає «Червоний Шлях». Отже ці «услужающие» ще не вгамувалися і не оговталися серед тенденцій часу. Є ще порох в порохівницях і не гнеться ще донощиків сила... Кажуть, що Грушевський ніби таки готує якусь вірнопідданчу заяву. Краще б мовчав старий. Бо переборщить і вийде новий конфуз.

15 січня. В «Житті і революції» сталася революція. Співробітники цього піврадянського вельми смирненького й угодового органу раптом зворохобилися і колективно подали заяву, що кидають працю. Редактор, Дорошкевич, опинився поміж двома вогнями, бо печуть його й співробітники, і роботодавці-комуністи. З чого загорілася ця хатня революція — сказати трудно. Здається, занадто вже по-хазяйському поводилися члени редакції з призначення і взагалі не хотіли рахуватися з непартійними співробітниками. До того ж і редактор занадто силкувався і Богові, і мамоні догодити — і не догодив нікому. Хазяїни-комуністи тепер беруться до звичайної хазяйської тактики: пробують розколоти страйкарів, залучити штрейкбрехерів і тоді вже диктувати умови. Але страйкарі поки що тримаються міцно. Може і встоять.

«Життя і революція» — громадський літературно-науковий щомісячний журнал. Виходив у Києві в 1925-1933 р.р.

По місту йде чутка, що у слідчого Євгеньєва, що вертався з Харкова до Києва, дорогою вкрадено чемодан, а в йому всенька справа і документи київської міліції. Кинулися шукати і виявилося, що чемодан украли були безпритульні діти, та побачивши, що там самі папери, кинули його. Не знали сердешні, який скарб у тих паперах міститься, а то, напевне, не кинули б їх. Адже за ті папери вони десятки тисяч од заінтересованих людей одержати могли б. От до чого доводить несвідомість!

16 січня. А виходить, що недавній з'їзд комуністів не обійшовся і без українського скандалу! Виступив Солодуб і піддав гострій критиці фінансову політику ССРР. Ви тут у Москві, казав він, купаєтесь у грошах, а нам кидаєте, як милостиню, що з носа спаде. Наш бюджет — то глум, ми як жебраки, повинні кожнісіньку

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 326

дрібничку випрохувати. Коли платити, так Україна перша; а як споживати, то вона остання. Такою політикою ви присилуєте нас згадати той пункт конституції союзної, де сказано, що Україна — держава самостійна... Ця заява викликала бурхливе обурення центральних комуністів. Тепер вони наляглися, щоб Солодуба зняти з посади товариша Нар[одного] Комісара Освіти і перевести до якоїсь другорядної установи — за кару. Харків послухався, але з скрежетом зубовним, і тепер по всяких всесоюзних установах українці раз-у-раз виступають з аналогічними заявами. Кажуть, що навіть Ряппо та інші не українці пішли в цих справах дуже далеко і Яворський, що перше єдиний обстоював за українізацію, тепер мало не найправіший між ними. Скільки в цих переказах правди, звичайно, важко сказати, хоча централізм московський, звісно, обурює навіть незаінтересованих людей і пхає їх од єдино-неділимчеських настроїв.

Вчора й сьогодні довелось мені говорити з С. Пилипенком — теж комуніст, який для комунізму багато чим з своїх українських переконаннів жертвував і прислужувався. Тепер він — у Держ[авному] видавництві і приїхав справу з словниками улаштовувати. Теж говорить з скрежетом зубовним про централістичну політику. Так розумно повели справу, що Держ[авне] видавництво України набрало на 1,5 міл. крб. з Рос[сийского] Госуд[арственного] Издательства книжок, які зовсім не йдуть і лежать каменем. За векселі тепер треба платити і це цілком нищить Держ[авне] видав[ництво], воно виплутатись з цієї лихвярської верші не може і мусить тепер працювати виключно на те, щоб сплачувати дурний отой борг. Мусить скорочувати видавництво всякої книжки, яка не має на меті прибутку. Голова Держ[авного] видавництва не виходить з Фінвідділу, де жебрає допомоги та субсидії. «Просто сили вже немає терпіти, — казав Пилипенко. — Коли б не партійна дісципліна (!), то я б просто криком проти такого ганебного становища кричав...» Ба! Партійна дісципліна!.. Звичайно, дужчому вона вигідна. Та може колись і наші дурні Бога живого розшолопають таки, кому і для чого вони служили і служать.

Российское Государственное Издательство — Державне видавництво РРФСР — перше радянське видавництво. Утворене у Москві 1919 р.

З новітнього фольклору. 1) Питання: чому перейменували РКП на ВКП. А тому, що величезна більшість партії гаркавить і Р вимовляти їй важко. 2) Коли Троцького на з'їзді обрано до ЦК, то до нього підходить Каменєв і запитує: «а скільки, товаришу, коштує білет до Сухума? Бо тепер моя вже черга на лікування їхати».

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 327

Отже, обиватель смішками збуває політичні «сенсації».

17 січня. Був на «Ста тисячах» — вистава, яку я дуже люблю й якої колись я ніколи не проминав — ще в старій трупі Саксаганського. Саксаганський грав, як звичайно, з тією пасією, що така характерна для Бонавентури-Копача: аж захлинається, розповідаючи про «копили», «кам'яну фігуру человєка» і т. п. Зате Калитки так, як і не було. Ввесь час стояв мені перед очима давній образ з галереї Карпенка-Карого, цього дивного артиста, раз-у-раз рівного і такого глибокого, часом непомітного, але якого замінити важко. І так жалко було, що нема Саксаганському достойного партнера. Пам'ятаю, що коли вони в «Ста тисячах» удвох лишалися на сцені, то це був такий прекрасний дует, що можна було його без кінця слухати і слухати, аж досадно ставало, коли хтось інший втручався і порушував цей єдиний щодо краси, грації, обробленности, дотепу діялог. Такого вже я не почую.

Написав листи Петрові, та якомусь Немсадзе, що питав поради в справах літературних.

18 січня. Нова претензія до Академії од власть імущих і караули на заставах держащих, як писали в старовинних передмовах. Коротенько кажучи, справа стоїть так. К. Студинський підписав сервілістичного листа до польського уряду і підписався там як «член Української Академії наук». Тепер комуністи з усіх боків, і з високих посад, і з шпальт своїх виданнів од нас вимагають, щоб ми виключили Студинського. Ці вимагання, коли б вони тільки з цього боку і йшли, сміливо можна було б знехтувати. Але далеко більшу вагу має протест, що проти підписаних на сервілістичному акті зняло празьке студентство. Воно виключення не вимагає, але примушує спинитися уважніше над громадською стороною вчинку нашого закордонного товариша. На Спільному зібранні сьогодні й було це порушено. Про виключення, звісно, ніхто не говорив і не обороняв, але погодилися, що солідаризуватися з Студинським ми не можемо й підпис його — то справа індивідуальна, а не з доручення Академії. Разом висловлено жаль, що наші опікуни, перетинаючи до нас дорогу закордонним виданням, не дають нам змоги фактично орієнтуватися в тамтешніх подіях і витворяти про них свій правдивий погляд. Я не певен, що

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 328

на цьому інцидент з Студинським закінчиться, бо опікуни, певне, задоволені не будуть і силкуватимуться знов справу роздмухати. Поки ми це обмірковували в Спільному зібранні, з мого кабінету якийсь митець потяг кожуха й шапку. Всі тієї думки, що тут не без хатнього злодія. Академія робиться якимсь вертепом розбійників: злодійство — мало не щоденна річ. Правда, не сама Академія: у КІНО вчора потягли аж 15 мікроскопів! Побутове з'явище совітського режиму...

19 січня. Доповідь О. Дорошкевича про Шевченка та петрашевців. Повно накручування фактів та грубої підтасовки. Хатка з карт, на яку лиш подуй — і вона розскочиться. Схотів чоловік оригінальне слово сказати, але не з його хистом це зробити. Тут треба тонкої ажурної роботи, на яку був майстер, напр[иклад], Шахматов: навіть гіпотетичні думки він обставляв таким мереживом дотепних доказів, що любо слідкувати за самим процесом його аргументації, незалежно від наслідків. Недомислена грубоватість Дорошкевича не змогла з хисткого матеріалу нічого збудувати, і справа скінчилась скандально.

20 січня. Написав невеличку статійку до Шевченкіського збірника — «Епілог до Кирило-Методієвської справи». Хтось мені — забув хто саме — давненько вже прислав був з Одеси документ з одеського жандармського відділу про кирило-методієвців. Я й використав його і недорогим коштом збув ще один збірник. Тепер ще лишається Кулішівський збірник. Але до його може не доведеться й писати. Дорошкевич мені недавно казав, що думають послати цей збірник до Харкова на цензуру, а я заявив, що я тоді не дам статті і взагалі знімаю своє ім'я з збірника. Це академічне і тому безцензурне видання. Отже я й досі не знаю, як ця справа стоїть остаточно. Врешті, коли так станеться — я нічого проти не матиму: трохи роботи під цю гарячу пору спаде з мене.

Заходив Косинка, що недавно вернувся з Харкова, де клопотався про видання своєї книжки, й розповідав про цензурні митарства. Два місяці тяглися ці митарства. Його навіть публічно судили в «Плузі» і нарешті визнали, що з невеличкими купюрами книжку можна дозволити, опріч оповідання, друкованого за кордоном («Анархіст», здається). Спеціяльно допитувано Косинку про його листування з закордоном. Одно слово, обмацали

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 329

хлопця так, що аж тремтить, розповідаючи. Дурна всяка цензура. Але під омофором совітських владик це щось ідіотичне до краю. Ідіотичність ще збільшується отим меценатством, що мають усякі «централізатори», мовлячи словечком небіжчика Смоленського. А втім меценатство, чадне й безглузде, раз-у-раз у парі ходить з дурною й безглуздою цензурою.

21 січня. Починають зїздитися на сесію Укрнауки, що призначена цим разом у Києві, при Академії. Приїдуть, набалакають сім мішків гречаної вовни, наколотять, спинять на тиждень-два роботу, та й поїдуть собі. А нам потім доведеться ту кашу їсти, що вони тут наварять. Між іншим, справу з реформою Академії не буде порушено. Півтора роки тягнеться справа і зайшла вже в якийсь глухий кут, з якого не вибратися. А «централізатори» стараються, аж підриваються. Вчора один з них, донощик з професії й падлюка, Клепатський, надрукував навіть статтю в «Пролет[арській] Правді», в якій вірнопідданчим способом доводить, що Академія не буде Академією, якщо її не комунізують. Не знав, бідолаха, що справа з реформою не стоїть на порядку денному, і дарма витратив такий, як йому здається, влучний набій. Мерзотник! А ще може більше — дурень. Бо ж і старатися треба так, щоб не перестаратися. А він кожного разу переборщить і навіть серед комуністів не може знайти вуха, що прихильно б його доноси слухало.

22 січня. Доповідь Яворського президії Академії про московський з'їзд Головнауки. Ніби там були поставлені справи про стосунки між всесоюзними та місцевими установами, в першу лінію про всесоюзну Академію наук, і вирішено так, як того бажала українська делегація. А саме: всі установи переходять на місцевий бюджет і тільки ті підприємства, що мають всесоюзне значення, можуть користуватися і з всесоюзного бюджету; або ті, що не до снаги поодиноким державам, мають асигнування з спільних коштів. Всесоюзні установи повинні будуватися не зверху вниз, а навпаки — знизу догори, шляхом федерування теперішніх установ. Всесоюзними установами повинні бути не тільки московські установи, а й по окремих республіках. «Ми, — сказав Яворський, — вже маємо на увазі деякі з українських установ перевести на ранг всесоюзний». На запитання, які саме — він

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 330

одказав, що рано їх тепер називати. Тоді присутні заявили, що в першу лінію треба на такий ранг перевести Українську Академію наук, щоб цілком знищити практично гегемонію Російської Академії. На це він одповів ні се, ні те, очевидно ухиляючись од відповіді.

З новітнього фольклору. Дія діється у вагоні, що йде до Москви. Один жид хвалиться, що везе крам, другий — якісь проекти, третій — що їде до родичів у гостину і т. д. Дійшла черга до старої жидівки. Виявилося, що вона нічого «не везе», не має в Москві ні родичів, ні знайомих. «Чого ж ви їдете?» — запитують здивовані супутники. «Та, бачте, людина я стара, мені вже помирати час, — то я хочу померти отам у Москві між своїми людьми».

23 січня. Сесія Головнауки, призначена на вчорашній день, не розпочалася. Перше засідання перенесено на сьогоднішній ранок. Але коли зібралися делегати і численна публіка, то вийшов якийсь тип й заявив: «т. Ряппо зайнятий, а тому відкриття відбудеться ввечері». Так і розійшлися ні з чим. Такого свинства не дозволяли собі навіть старі бюрократи.

Одбулося засідання аж увечері. Промова Ряппо тяглася цілісіньких три години, а про що — не скажу. Про все і ні про віщо. Якийсь примітив. Нахабним, самовпевненим тоном торочив усякі дурниці, рясно присмачені обов'язковою большевистською словесністю. У цих офіційних ораторів виробилася вже, видко, відповідна психологія: нехай що скажу — публіка з'їсть, бо мусить. Споритися все одно ніхто не буде, бо не посміє. Офіційний промовця нашого часу — це вже типова постать, яку конче зустрінеш на кожному з'їзді, на кожному зібранні. Через те так багато й б'ють язиками на цих зібраннях, що дбають не про діло, а про те, щоб промова була довга і відповідала вимогам большевистської красномовносте. Власне, те, що Ряп[п]о розвіз на три години, можна було сміливо сказати за 15-20 хвилин. І де вони вчились говорити, оці спеціялісти на балаканину?

Засідання одбувалося в тій залі, де колись засідала Центральна Рада. Я навіть сидів на тому самому місці, яке займав як член Центральної Ради. Багато бачив і облич, що й тоді бували тут. Але яка різниця!.. Правда, говорили й тоді понад усяку міру, але все ж почувалася бадьорість, ентузіязм, молодість. Нічого нема в цьому старечому мурмотанню, що вже вивітрилося до останнього і нікого не запалює. Sic transit...*

* Так минає... (латин.)

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 331

24 січня. Чергова фантазія серед комуністів. На Захід треба махнути рукою. Ні революції, ні перевороту там не зробиш. Прогнив занадто гнилий Захід. Отже, всі надії — на Схід, уся революційна енергетика там! Тільки через Схід можна оновити світ, запаливши комунізмом Китай, Індію, Японію... Не дурно Хвильовий у своїх статтях так смаковито говорив про «азіятський ренесанс», до якого й ми, українці, і свою краплю меду докинемо. А оце Тичина заходився вчитися японської мови, а Козицький намагається якісь східні композиції творити... Вони — не комуністи, але поперед комуністів забігають. І не питаються навіть, чи буде з того яке пуття, як Тичина навіть і вивчиться (навсправжки, звісно, не вивчиться) японської мови. Що з того зміниться — невідомо.

Цікаво, як сам Китай відповідає на ці фантазії. Сьогодні по газетах повно подробиць про арешти большевиків на манчжурській залізниці, про оточення совітського консула в Харбіні. Чичерін вже розчинив свій «вас-іс-дас» і написав чергового ультиматума. Мабуть, і Схід безнадійно загнився і не розуміє того добра, що готує йому большевицька братва з Хвильовими та Тичинами. В усякому разі цікаво, чим скінчиться оцей китайсько-радянський конфлікт, попереджуваний черговою фантазією.

Ймовірно, мається на увазі арешт 22 січня 1926 р. радянських працівників Китайсько-Східної залізниці у Харбіні.

На сесії Головнауки питання про Академію стане тільки в формі її операційного плану. Ухвалено, щоб з відповідними доповідями виступили секретарі Відділів. Отже мушу писати доповідь. Сьогодні, певне, її й закінчу, певнісінький, що нікому і ні на що вона непотрібна. Данина невстриманій балакучості наших панів.

25 січня. Сиджу на з'їзді Головнауки, слухаю — і аж сам собі дивуюся, до якої міри ми, як громадянство, збідніли духом, занепали, знизилися безмірно. Як ми одвикли думати і говорити, не кажу вже — чинити як громадяни. Які ми позбавлені тепер власної іниціятиви, власної особи навіть. Досить якому-небудь Ряп[п]ові (а що таке Ря[п]по з громадського погляду?) сказати якийсь трюїзм, досить йому признати справедливість 0,001 того, що ми всі на власних хребтах переболіли — як уже люде чудуються: та він

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 332

же, далебі, по-людськи говорить!.. Афоризми «коні їдять овес», або «Волга вливається в Каспійське море», з яких кпив собі небіжчик Чехов, здаються тепер мало не вершком мудрости, коли виходять з начальственних уст.

Правда! Говорить по-людському!.. Скільки страшного в цьому і для громадянства, і для режиму, що так теє громадянство збезкровив! Громадські з'їзди ніколи, доки моя пам'ять сягає, не одбувалися з такими настроями, як тепер. Навіть до 1904 р., не кажучи вже про ввесь період після 1905 р., коли ми вже навчились були говорити мовою мужів і громадян. І от тепер, за «комуністичного ладу», все це забуто, люди розучилися говорити одверто й сміливо, харамаркають по-старечому й дивуються чеховським афоризмам. Коли б ми не бачили інших наслідків сучасного режиму, а тільки оце загальне на всіх язиках мовчання та хвалу та горлання партійних нахаб, то вже з одного цього можна б справедливу скласти ціну нашому комунізмові.

А поза цим не маю чого говорити про самий з'їзд. Нудота, трафарети, «обов'язкове сквернословіє», підлещування, то вміле й легеньке, то цинічне й одверте некомуністичної частини з'їзду і самовпевнене нахабство комуністичної, страшенне вбожество думки — от що панує на з'їзді заступників од науки. А це ж ще кращий складом з'їзд, це ж сіль землі радиться!.. Що ж на інших буває!.. «Аще соль обуяєт — чим осолиться?». Звичайно, я розумію, що це «обуяння» тільки зверху посіло людей, що воно швидко зслизло б за кращих умов, що глибше там воно й не має такої сили, — але ж невимовно сумно стає. За що боролись ми з царями, за віщо накладали головами святії мученики волі, що з того виросло? «Рута, рута, волі нашої отрута». Під принадними тільки гаслами, та й то не завжди.

26 січня. З новітнього фольклору. Варіянт до записаного недавно пояснення, чому перейменовано РКП на ВКП. Тому, що жиди мають звичай перед смертю міняти ймення...

На з'їзді та ж таки нудота.

27 січня. Інцидент з С. О. Івановим. Я не був під час його промови, тільки коли прийшов, Яворський, нахилившись до мене, каже: «допіру говорив Іванов... така чорносотенна промова,

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 333

якої ще не бувало». Я спершу навіть не зрозумів був, про якого Іванова мова, бо асоціювати «чорносотенство» з добре мені відомим С. О. Івановим, звісно, не міг. Яворський ще кілька разів нашепки вертався до цього сюжету — видко, він його муляв, — кажучи, ніби той кричав, що «нам замазують рота, а ми таки будемо кричати». Це трапилося вчора. Сьогодні наших комуністів прорвало. Під час доповіді проф. Єгорова, коли він висловив подяку Іванову, почулися запитання: «а в чому ви згоджуєтесь з Івановим», а потім з місця Клунний, груба скотина, іронично муркнув: «ну, звісно, у всьому». Єгоров спалахнув. «Я не дозволю виступати тут з якимись натяками. Коли маєте що — говоріть просто». Яворський, що головував, почав зацитькувати Клунного. Попрохав слова «в особистій справі» С. О. Іванов, і тоді тільки я зрозумів, що шиплять на його. Схвильованим голосом старий професор і поважний колись діяч заявив, що він ніколи не дозволив би собі робити порожні демонстрації перед цим високим зібранням, що накидуваних йому слів про «замазування рота» він не говорив, а сказав буквально тільки от що: досі ми мовчали, тепер, бачу, є вже змога говорити — так давайте ж говорити. На цьому справа й закінчилася. Характерно, як чутко реагують комуністи на все, що здається їм опозицією. І характерно ж, як нечутко ставиться теперішня публіка до питаннів про вольність слова. Інцидент дрібний, але тяжке по собі полишив вражіння.

28 січня. День цей я переболів у буквальному розумінні слова. Почуваю себе просто слабим, розбитим, морально пригніченим. Виступала на з'їзді Академія. Кримський мав зробити загальну доповідь про стан роботи і плани, а секретарі Відділів — про конкретний операційний план. Кримський з самого початку взяв непевний тон: замість високого тону й ширших перспектив, зайнявся дрібницями, копійчаними рахунками. Наші цілком конкретні плани, звісно, не могли надолужити тієї хиби в загальній постановці (хоча і Палладін, і Яворський мені особисто й говорили, що мій план скомпоновано виразно й уміло). Далі встряв Ряппо з полемікою, так само дріб'язковою, а подекуди й брехливою проти Кримського, виказуючи в дечому, що він просто не зрозумів Кримського. Проте говорив різко. Вражіння огидне од того менторськи-начальницького тону, яким він свої уваги

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 334

проказував. Трохи підняв був настрій Грушевський. Невважаючи на деякі сервілістичні нотки, все ж його промова ставила академічну справу на широкий принципіяльний ґрунт і давала ширше освітлення академічній роботі. Потім були привітання од партійних кіл, промовляли Постишев та Любченко. Ці молоді «генерали» надзвичайно самовпевнено поучали сивих «учених», як їм поводитись і як провадити науку, щоб подобатись комуністичній владі. Було в їх словах і дещо здорове, резонне, але загальний тон невігласів, що розперезалися, почуваючи свою силу, псував усе. Єдині достойні виступи були — Постернака та Крилова. Але найгірше, коли Кримський почав ув останньому слові одповідати на записки од авдиторії. Запитання були або провокаційні, або ж — ще гірше — гнусно-донощицького типу. «Чи є в Академії комуністична ячейка і що робить президія, щоб її витворити?». «Хто такий Президент Академії, де він живе і чому його нема на пленумі?». (А Липський же був найакуратніший із президіума). «Чому обрано на академіка професора духовної академії Міщенка і чи швидко він візьметься до роботи?». На ці запитання Кримський і давав (на жаль, давав!) відповіді, і соромно було слухати і ці запитання, і відповіді. А були такі запитання, на які навіть Ряп[п]о казав не відповідати, напр[иклад]: «Чи думає Академія вжити заходів, щоб на штатних співробітників обирано не родичів академіків, а по конкурсу?», — натяк, очевидно, на Грушевського, Кримського та Липського, що мають родичів серед співробітників Академії. Коли я слухав усю цю каламутну плутанину пліток, наклепу, зведення особистих рахунків — на мене наче хто цебер помиїв вилив. Це робиться публічно! Це роблять співробітники Академії! Роблять анонімно!.. До чого доходить розтління нравів, опадлючення людське! Думаю, що ніколи іншим часом не наважилися б люди ні ставити публічно такі запитання, ні одповідати на них. А тепер — усе можна, все дозволено. І кожен охочий з утіхою залазить кому хоче в душу й вимагає сповіді! А потім приходять невігласи й починають нотації читати. Осудовисько якесь, а не з'їзд.

На цьому закінчився з'їзд, бодай вдруге не було такого. Ряп[п]о знов більш години, на розпрощання, розводив усякі трюїзми, вигукував загальники. Добре ще, що не примусили співати «народний гімн», — я думав, що не минути вже й цього. Гидкий [дух] лишився після цього публічного позорища.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 335

29 січня. Мав зранку «серйозну» розмову з Яворським. Власне, почав я з того, що мав одповідати на грубого мені листа з Головнауки, але вирішив, щоб не плодити непорозумінь, не одписувати, а поговорити особисто, як Головнаука приїде до Києва. Од цього перейшов на справу Макаренка, охарактеризував свинське поводження Врони, таке ж саме поводження Головнауки щодо Археологічного Комітету влітку, щодо пропозиції Потоцького, спадщини Щавинського. Тепер ви розумієте, чому я, як Неодмінний на той час секретар Академії, мусив вам написати, що за таких обставин, коли Головнаука втручається у всякі дрібниці й дискредитує Академію перед підлеглими установами — Академія не може брати жадної відповідальносте за роботу. Яворський кілька разів перебивав мене заявами, що те сталось, коли його не було, що він бачить сам, що зроблено не так, як слід, що Врону за 2-3 місяці поженуть з Музею. «Але від цього практично справа не міняється, і, напр[иклад], дар Потоцького од нас утік», — заперечив я. «Знаєте що, — одповів Яворський, — сьогодні ввечері відбудеться засідання президії Головнауки. Зредагуйте самі ті постанови, які Вам бажано перевести — і даю слово, вони будуть ухвалені». Закінчилась наша розмова компліментом з його боку, що він «завжди думав і говорив, що з Є[фремо]вим можна робити справу, бо він у вічі каже те, що думає».

Увечері дійсно я прийшов на засідання президії з готовими резолюціями і за 5 хвилин перевів те, що Головнаука маринувала по 1-2 роки! Он як робляться тепер справи. Мало в цьому втішного. Бо спершу треба вилаятись, щоб чогось досягнути, а це ж не завжди фізично буває можливо.

30 січня. Засідання Відділу. Яворський, як підлеглий Відділові керівник катедри, давав звідомлення про діяльність катедри. Цей галичанчик субординацію розуміє. Де його пиха й ділася! Сидів на краєчку стільця, w pol durka* і, червоніючи, скромненько розповідав і вислухував уваги. Йому страшенно хотілося виступити з доповіддю публічно і він з образою жалівся перед тим Багалієві: «Як Вас, то й запросили виступити з доповіддю, а мене то й знехтували». Багалій на цеє одказав, що то, певне, тому, що він не належить до співробітників Академії. Цим, може не хотячи, ткнув

* На півзадка (пол.).

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 336

Яворського у найболючіше місце, бо ж йому страшенно хочеться бути обраним на члена-кореспондента. Кримський не від того, щоб, з політиканських причин, його обрати; і Грушевський також готов підтримати, аби лиш інший хто його запропонував: на цьому він також свої плани будує. Доводиться мені бути в опозиції, і Яворський про це знає. Може цим пояснюється і та уступчивість, з якою він погодився зо мною в справі моїх рахунків з Головнаукою: так, звичайно, перемагають опозицію. Тільки щодо мене, то він помилився.

1 лютого. Боком вилазить мені пленум Головнауки. За цей тиждень так позапускав роботу, що не знаю, за що й хапатися. А про листи, нагальні, неодкладні — нема вже чого й говорити. Не знаю, коли теє й видихаю.

Прийшло з Харкова запрошення на пленум Шевченківського інституту. Рішив не їхати. Одно те, що взагалі це дурна вигадка, зроблена тільки в піку Києву і нашому проектові Шевченківського дому при Академії, а друге — подорож тепер ще більше заплутала б мене з роботою. Нехай хто інший їде.

Чув сьогодні оповідання про те, як провадиться цензура української книги. В[идавницт]во «Час» подало на цензуру Шевченкового «Кобзаря». Викликають представника. Приймає його молода жидівочка і тикаючи пальцем у відповідні сторінки «Гайдамаків» («Яремо, герш-ту, хамів сину» ... і ін.), авторитетно робить вирок: «Цього ми пустити не можемо». — «Ну, так викресліть». — «Ні, викреслюйте самі». І представник викреслює... Облагороджують «Кобзаря» тепер з другого боку. Тільки робиться тепер ще простіше і... цинічніше. Бо царський цензор просто креслив, куди рука сягала, а совітська цензориця робить це чужими руками і до того маніфестуючи, що «Шевченко — наш, большевицький, поет». Виходить куди колоритніше од якого-небудь хабарника Сидорова. Правда, щодо хабарів, то й теперішні беруть не згірше. Ріжниця знов та, що Сидоров, узявши, було, зробить діло; а Равич-Черкаський («історик революції») взяти взяв, а рукопис Гермайзе про РУП таки заборонив. Теж цинічна ріжниця.

2 лютого. Державне видавництво нову встругнуло штуку: припинило всі видання, опріч підручників... Між іншими припи-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 337

нено і ті два збірники, Шевченківський та Кулішівський, над якими я ночами сидів, щоб їх зредагувати; припинено і бібліотеку класиків, якої декілька випусків (Котляревський і ін.) ще рік тому здано було видавництву до друку. На кожне видання ці новітні шахер-махери акуратно складали писану умову — на те лиш, щоб її зламати. Якась диявольська установа, або — краще — нечувано шахрайська під маскою державности: найкращий символ сучасної шахрайської державности, що одвертbй цинізм довела до ступеня найвищого цинізму. Визиск і нехтування робітника, надто розумового, ніде не практикується в таких цинічних формах, як у нашій «робітничій» державі і захисту шукати нема де, бо... та що там і казати! Єдиний спосіб — більше не мати діла з цими шахраями, хоч це значить позбавити себе й останньої змоги друкуватися: вони ж, ці шахраї — монополісти друкованого слова... Хороше становище, нічого казати! Просто не знати куди б забіг із цього совітського раю, збудованого «для робітників і селян».

3 лютого. Принесено мені уривок з того збірника, що в 1920-му році прихильні мені люде хотіли були видати на спомин про мій ювілей. Власне, це — кілька промов, сказаних за столом 11 березня. Я переглянув їх тепер. І глибоко зрушили вони мене, розхвилювали. Половини з тих промовців уже нема. Стебницький... Саліковський... Присяжнюк... «А те далече...» поневіряються десь по світах... І так яскраво встав перед мене той вечір, коли я з ювілейної вечері рискнув піти ночувати додому, бо тоді краще було вдома не ночувати... І поза всім ювілейним гіперболізмом все ж почувалося щось єдине, що нас, різних і далеких людей, в'язало тісно в один шар... Дорогі для мене ці уривки, ці замогильні автографи близьких хороших людей, — в цьому вбогому вигляді навіть дорожчі, ніж були б вони пов'язані в пишну книгу... Хай лишаються пам'яткою хорошого горіння, заставою, що не перегоріло воно до краю.

В «Пролет[арській] Правді» в звідомленні про літературні підсумки минулого року (ч. 21) натрапив я на фразу вже не ювілейного тону. «Б. Антоненко-Давидович оцінив методу доповідача (М. Зерова) як літературне назадництво, що яскраво виступає, коли зробити аналогію між методою М. Зерова та академіка С. Єфремова». Отже не втямлю — чи я вже «назадник», чи може щось ще гірше. Спитаю, як зустріну, Антоненка...

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 338

4 лютого. Жінка, що ходить до нас на роботу, розговорившись, розповіла своє життя за останні роки. Вона — сестра в перших відомого ватажка повстанців Орлика, а сама заміжем була за комуністом, що був в сільській раді. З одного боку тремтіла за чоловіка, а з другого — допомагала братові. Він часто у них переховувався, підгодовувався, а потім знов ішов у ліс до товаришів-партизанів. Треба було хитрувати, щоб запобігти зустрічі двох ворогів, бо обидва свідомо ставилися до подій і уважали кожен другого за ворога. Вся молодь на селі була за повстанців. Старіші держалися пасивніше і не розуміли, що то за Україна, про яку говорила молодь. Та й сама Гандзя не вибирала між братом та чоловіком; просто їй «жаль» було й одного, й другого.

Розповідала ще про те, як вона 1921 р. возила гроші сім'ї свого сільського лікаря аж до Одеси і чого натерпілася. А таки довезла й віддала. «Часом, розказувала, думка була: а що як не оддати, а собі забрати? Але, хвалити Бога, довезла і віддала». Гроші були запечені в хлібі і вона ввесь час тремтіла дорогою, щоб хто не видер того хліба. Ця проста, несвідома, молода жінка виявила більш чесности й навіть, коли хоч, героїзму, ніж багато-багато хто з наших так званих проводирів народу. Навіть проти спокуси перед чужими грішми встояла. А скільки ж то старих партійних робітників перед цією маленькою штучкою розбили лоба й репутацію! Саме от тепер у Харкові з'явився Семен Вітик, лідер української с[оціял]-д[емократії] Галичини ще з початку 900-х років. І, невважаючи на запальні совітські промови, а може саме й через їх, од нього невимовно «смердить нафтою». В його недавньому минулому є спекуляція бориславськими нафтовими джерелами, яку цей запальний с[оціял]-д[емократ] провадив, бувши в уряді Західної України. Тепер — комуніст. Шага ламаного не варт цей нафтовий комуніст перед звичайним учинком простої селянської жінки.

Українська соціал-демократична партія. Утворена в 1900 р. як УСДП Галичини та Буковини. Діяла до початку Другої світової війни.

Вчора й сьогодні писав на тему «Шеченко — Гоголь» для коментаря до Шевченкового Щоденника. Вийшла чималенька стаття може з 1/2 аркуша.

5 лютого. Цілісінький день перебивали мені і заважали працювати. З горя взявся до листів і написав до Д. Дорошенка, П. Чикаленка,

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 339

Валентини Гриневої. Може чи не зроблю цим початок відповідям на ті стоси листів, що лежать у мене на столі і сокрушають мене своїм виглядом. За останні місяці я майже нікому не писав і дуже запустив листування. Треба буде хоч потроху збувати ці залеглости.

7 лютого. Листи до Перетца В., В. Кричевського та вчителя Шостака (Львів).

Вчора одбулося в школі святкування Володимирового ювілею, впоряджене його бувшими учнями. Ще грозить кілька святкувань. Замучать бідного.

8 лютого. З новітнього фольклору — на тему про перелюднення в Москві. Коло мавзолею Леніну появилося кілька фигур, ходять, оглядають, вимірують. Вартовий до них: «Що робите?» — «А хіба не бачите?» — «Документи!» — Документи всі як слід. Ходять, вимірують. — «А навіщо це вам?» — питає вартовий. — «Та, бачите, громадянине, тут не порядок: один таку велику площу займає, а тут її на цілий Совнарком вистарчить».

9 лютого. Читаю вечорами, а сьогодні й скінчив, том І матеріялів та документів у справі декабристів (Видав[ництво] Центрархіва). Дуже цікаві ці документи і як негарно вони малюють цих людей, яких столітня традиція оточила ореолом геройства. Навсправжки — звичайнісенькі, маленькі люди. І як багато вони говорять на слідстві і як охоче розповідають усі таємниці, навіть ті, що їх слідчі й не знали, і як необережно заплутують людей, близьких і далеких! Од деяких просто зрадою тхне. Видко, що політична діяльність і боротьба з урядом потребує особливої школи, якої ще не могли мати ці перші протестанти проти царизму. Дехто з них, напр[иклад], Щепин-Ростовський, потрапили до гурту повстанців просто з непорозуміння, навіть не зовсім тепер зрозумілого. Думаю, що багатьом із декабристів опісля, мабуть, важко було дивитись у вічі своїм приятелям, про яких так непомірковано наговорили вони слідчим.

Центрархів — Центральне архівне управління УРСР, утворене Положенням ВУЦВК у січні 1923 р.

З новітнього фольклору — з приводу радости, що совітський червінець котирується на закордонній, либонь, віденській біржі. «Чи чули, за наш червінець фунт дають?» — «Ну, то як чого.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 340

Гавна можна й пуд дати». А на ділі останніми часами червінець помалу, але твердо йде вниз. Доводиться це тим, що геть усе чисто дорожчає і до того ж систематично. Отже, це не брак того чи іншого краму, а просто зниження валюти. Кажуть, що в «сферах» це викликає великі страхи. І дійсно, це може найбільша небезпека з тих, яких зазнала совітська влада. Валютову реформу їй пощастило, заходами Кутлера, перевести блискуче. І не вдержатися тепер — це вже просто катастрофою загрожує. Отже, не дивно, що систематичне зниження курсу таку викликає тривогу в офіційних кругах. Вони розуміють, що тут на карту ставиться існування режиму, що вони проголосили таким побіденним, твердим і непохитним.

10 лютого. Заходила Л. М. Черняхівська радитися з приводу дуже делікатної справи. Український жіночий союз за кордоном обрав її на голову, бо емігранток не визнають за представниць через те, що вони не працюють у себе на справжньому грунті. Тим часом тут, звісно, не може бути ніякого жіночого союзу: є «женвідділ» — і досить. Витворилось справді надзвичайне становище: щоб справдити своє право когось репрезентувати — треба виїхати за кордон, а виїхавши за кордон, тим самим тратиш право заступництва. Тільки за нашого божевільного часу такі вигадливі ситуації можуть складатися. І головне — наші земляки за кордоном ніяк не можуть цього зрозуміти, їм і не поясниш цього, бо справді на нормальну голову це таке базглуздя, що й віри не поймеш.

Український жіночий союз — громадсько-політичне та культурно-виховне товариство, діяло в Відні у 1920-1938 р.р.

Жінвідділи — жіночі відділи створювались при місцевих комітетах Комуністичної партії з 1919 р. Ліквідовані 1929 р.

11 лютого. Бурхливе засідання Відділу в зв'язку з історією в Інституті Наукової мови. Історія давня і гнусна. На попереднє засідання Відділу Інститут подав на затвердження поправки до свого статуту. Частину їх Відділ затвердив, частину одкинув. З цього зчинився гвалт і бунт. Як сміє Відділ не згоджуватися з тим, що ухвалив Інститут! Особливо дратує те, що Відділ не згодився і по суті, і з формальних причин, щоб перевести Інститут до Спільного зібрання. В розмові зо мною секретар Інституту Холодний заявив, що Інститут — це громадська організація. Акад[емік] Тутківський пише в офіційному папері, що він не може підлягати Першому відділові, тому що Перший відділ не компетентний в природничих питаннях, бо «сам Кримський заявив,

Інститут української наукової мови — установа при історично-філологічному відділі ВУАН. Утворений 1921 р.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 341

що він стільки ж тямить на природничих науках, як вовк на звіздах». (Кримський заявив справді щось інше: коли на нього покладали обов'язок організувати с[ільсько]-госп[одарську] виставку, сказав, сміючись: я стільки ж тямлюсь на виставках як...). Цю свою постанову частина Інституту послала вже до Харкова на вирішення начальству, обминувши академічні органи. Справжня громадська організація.

Вся справа, розуміється, в тому, що Інститутові хочеться здихатись Кримського, як голови, не підлягати жадному контролю од Академії, але з тим, щоб Академія покірно виконувала, що надиктує Інститут, видавала гроші й несла відповідальність... Це також «громадська» постановка справи! Інститут, установа академічна, яка ще роботи своєї не показала, а тільки претензії, складена надзвичайно хаотично, розбухла до загрозливої міри (членів має вже 260 чол[овік], невідомо коли і як обраних) — просто хоче бути status in statu*. І коли я слухав сьогоднішні дебати на Відділі, я почав догадуватися, в чому справа. Це Грушевський розгортає плацдарм проти Академії. Не пощастило розвалити просто, не вдалась атака в лоб — заходить збоку. Висовує, як звичайно, старого ідіота Тутківського, а той старанно виконує завдання тарана проти своєї ж установи. Картина, знов кажу, для мене тепер ясна. А большевики дивитимуться й радітимуть, як ми один одному лоби розбиватимемо. І таким людям треба було Академії?! Людям, що не вміють шанувати єдиного може, нехай і не ідеального, здобутку своєї культури, що готові валити все, йдучи мов овеча отара за кількома злочинними індивідуумами? Пуги їм треба, а не Академії. «Подлая нація» — тільки й лишається проказати улюблені слова Є. Х. Чикаленка.

* Держава в державі (латин.).

На жаль, Відділ не став на єдину, достойну себе позицію — прийняти заяву Тутківського за одставку, і порішив передати всеньку справу на розгляд Спільному зібранню. Побачимо, що скаже й як реагуватиме Спільне зібрання. А тим часом нема такої гидоти, якої б «громадська» організація не пускала на Академію по місту; нема такого наклепу, що не став би в пригоді для цієї боротьби проти Академії. Так, істинно «подлая нація». Не доросли ми ще до того, щоб шанувати і берегти свої установи.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 342

12 лютого. Завтра кооператори заходжуться згадати своїх основоположників на Україні В. Доманицького та О. Юркевича. Прохали мене, щоб виступив з доповіддю. Хоча мені тепер так скрутно з часом, що і вгору ніколи глянути, все ж ради пам'яти дорогих небіжчиків одмовитись не міг. Сьогодні знов набік одсунув коментарі до Шевченкового Щоденника й узявсь до доповіді. Просидів день й що наново, а що з колишніх своїх писаннів викроїв тую доповідь.

Повернулися з Харкова запрохані на пленум Шевченківського Інституту кияни (я не поїхав, бо пуття в харківському варіянті не бачу). Розказують, що було не зібрання, а осудовисько. Харків, загарбавши нашу ідею, статут, принципи організації, пучкою не кивнув, щоб довести все до ладу. Не знають, що робити. Роботу покладають на Київ, а самі збираються тільки верховодити. Грошей не мають. Помешкання не мають. Призначений на директора Коряк [можливо Коряк Володимир Дмитрович - Т.Б.] (!) зовсім не прийшов на зібрання, хоч мав зробити головну доповідь. Другий призначенець, легкобит Айзеншток, безпорадно крутився, не знаючи, що робити. Яворський на прощання ніби сказав: «Я бачу, що це була помилка, що...» та й не доказав, — мабуть, що зв'язався з Харковом у справі Шевченківського Інституту. Те ж саме я йому недавно ще говорив, коли в Києві мав з ним розмову.

13 лютого. Ну, й кооператори! Розпочали справу з засіданням на пам'ять Доманицького та Юркевича — і не явилися самі зовсім. Прийшло публіки чоловіка з десяток. Довелося одікласти на ту суботу.

Біля Академії сичать гадюки. Розповідають усякі брехні та плітки з приводу інцидента з Інститутом Наук[ової] мови. Пізнаю руку Грушевського! Ну, та може доведеться йому прикро розчаруватися. Покопавшись у старих протоколах, знайшов я постанову якраз Спільного зібрання, що термінологічні установи мають концентруватися коло І Відділу. Під цією постановою є й підпис Тутківського. Була вона ще 1919 року. Отже, сім років цей кретин уважав за можливе коритися І Відділові, а оце 8 лютого раптом прозрів і заявляє, що він не може підлягати. Грушевський, певне, про ту постанову не знає, а Тутківський... він також ніколи не знає, що підписує. Буде в понеділок бій...

Написав до Перетца та П. Опанасенка.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 343

14 лютого. Святкування Володимирового ювілею в його школі. Плакав ювіляр, плакали діти, плакало багато з публіки. У мене самого не раз до горла щось підступало. Справді, дуже зворушливо вітали його діти, іменуючи батьком, татом; зв'язок між ним і дітворою тісний і міцний, який так рідко, а надто тепер, стрівається між людьми. Людина, до того ж людина з серцем, хорошим чистим серцем тріумфувала на цьому шкільному святі, а це ж за наших часів, коли «свободно рыскал зверь, а человек бродил пугливо» — така незвичайна картина. І тому якось чудно й зворушливо, коли бачиш хоч на хвилину тріумф оцієї загнаної людини з серцем.

Було між іншими привітання й од шкільних «юних піонерів». Мізерний виступ, який підкреслив повну ізольованість цих «юних отприсків».

15 лютого. Одбувся на Спільному зібранні бій. Компанія невеличка, але ж чесна з Грушевського (керівнича рука) та Тутківського (таран) усіх заходів уживала, щоб себе виправдати. Про напад одразу не могло вже бути й мови, бо ми виступили просто з фактичним повідомленням, яке било самою фактичністю. Вони крутились на всі боки, брехали, фальшували документи, ударялися в патос, удавали, що не розуміють найпростіших річей, і цим так заплутались, що жадного голосу в Спільному зібранні не знайшлося на оборону славного цього дуумвірату. Хитрував, розуміється, Грушевський, Тутківський, ця тупа понура, поводився сущим ідіотом і псував Грушевському всі його часом тонко розмірковані ходи. Треба було бачити, що робилося з Грушевським, коли Тутківський не тілько сам тонув, але й його тяг за собою. Невигідний спільник, що й казати, з Тутківського! А в результаті усіма голосами проти їх двох засуджено їхнє інтриганство, доноси до Харкова, й заборонено взагалі всім установам робити щось на власнуруч, минаючи академічні органи. Одно слово, насипали їм на хвіст соли. Цікава рисочка: коли Грушевський побачив, що справу вони програли, то раптом ударив у інший дзвін і проспівав арію на тему «де згода є в семействі»: треба, мовляв, забути, простити, вибачити, об'єднатися, не лишати слідів, що компрометують когось, для історії. Я на це одповів, що цілком до цього пристаю, але сліди вже полишено — в протоколах Інституту Наук[ової] мови та в доношенії до

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 344

Харкова. Отже, коли Тутківський візьметься ті сліди ліквідувати, то можна буде й тут їх не зазначити. Цим кинув я Тутківському кінець, за який ухопившись, міг себе врятувати. Але цей ідіот і тут не зрозумів справи й удав, ніби я вимагаю од нього, щоб він свої погляди (!) перемінив. Довелось після цього махнути рукою на цього дурного чоловіка.

Вернувся я додому — і така мене огида взяла... Чим ми повинні клопотати собі голову, тратити енергію, нерви й час, над чим битися!.. Проклятий час, коли перша-ліпша каналія може тобі всю роботу перевернути, установи занапастити! І volens-nolens* мусиш ставати з ним на одну дошку, змагатись, давати одсіч, бо інакше ковтнули б без останку. Воістину проклятий час!

* Хоч-не-хоч, мимоволі (латин.).

16 лютого. Заходивсь комунвідділ одбирати дім, у якому живу і який сам же він віддав був на власність попереднім господарям. Теж анекдотична, чи гнусна справа. Нічого з неї, видимо не вийде, бо навіть з погляду совітських законів вона ясна. Але знов — витрачай час, енергію й нерви на дурниці.

Написав до Багалія, Нечипоренка (Харків), В. Гринь.

Заходив П. Галаган. Оповідав звичайну під цей клятий час історію: кликали, пропонували бути секретним співробітником і, діставши одмову, взяли підписку, що нікому не казатиме. Це вже не перший у моїй практиці випадок сучасної «держпідлоти», кілька чоловік звірялись з тим і попереду. Оповідають, щоб позбутися ваги на душі, щоб комусь «повідати печаль свою». І жахливі бувають оці наші теперішні оповіді... Жахливі не для тих, що оповідають, бо вони чисті — нечисті не оповідають, — жахливі для держави, що зверху мажеться миром комунізму, а всередині гірш од гроба повапленого.

17 лютого. Не йде з голови учорашній візит Галагана. «Прихожу до вас, — так почав він, — як до громадської совісти». Скільки людей шукають тепер, на кого б вилити те, що накипіло на душі, і як, справді, за наші часи громадського розпорошення й зпідлення знайти цю, здавалося б, немудру втіху. Homo homini lupus...** Вовка, зрадника, предателя — знайдеш, а людини — дасть Біг...

** Людина людині вовк (латин.).

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 345

18 лютого. Показав мені А. М. Лобода листа від Перетця з Петербургу. З тривогою запитує, що тут робиться у нас. Бо туди дійшла вже чутка, ніби Грушевського призначено на президента до Академії і двох при йому політичних комісарів. Перетц не розуміє: що Грушевського після його промови могли призначити — це так, але до чого комісари? Коли йому вірять, то навіщо здалися комісари, а коли не вірять, то навіщо призначати... Ці чутки, видимо, відбивають наші події тут. Може бути, що відбувається кампанія за президентське крісло... «Вера есть... вещей обличение невидимых» — колись учили ми в катехизісі: «уверенность в будущем как бы в совершившемся, в чаемом и ожидаемом как бы в настоящем». Тут розгадка до певної міри й вчинків цього хитрого лиса, і чуток, що з його йменням сплітаються.

19 лютого. А грошей нема. А червінець потроху, але певною ходою спускається донизу. А ціни на все ростуть та й ростуть. Державні фінансисти вже розпочали найзвичайнісеньку біржеву спекуляцію, щоб підтримати курс червінця. Випускають золото, щоб збити ціну на його, а потім знов скуповують, як звичайнісінькі маклери з чорної біржі. Але цими днями сталася прикра пригода. Випущено було золота на 50. 000 крб., а коли кинулись, щоб його назад одкупити, то тільки тепленьке місце знайшли. Спекулянти збули його за кордон. Наслідок — арешти поміж діячами чорної біржі. Але насамперед хай би догадались самі себе арештувати: такі ж самісінькі спекулянти, як і ті з чорної біржі.

Дочитав «Обреченные», утопійний роман Клода Фарера. Кінчається «страшно», але одна маленька деталь усі страхи розбиває. В кінці автор з quasi*-науковим виглядом пускає в діло машинку, що без сліду нищить десятки тисяч людей, бо розкладає усе органічне. Батько героїні знайшов тільки легенький слід ноги, де вона стояла. Але ж, напевне, була на ній браслетка, обручка, або хоч гудзик металевий... Так само й на інших десятках тисяч, що зникли без сліду, а повинні лишити по собі бодай ті цвяхи, що ними їхні чоботи були підбиті. На дрібниці спіймався. Автор-англієць або німець, певне, такого б недогляду не допустився.

* Нібито (латин.).

Написав до М. Слабченка (Одеса) та В. Перетца.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 346

20 лютого. Одбулося засідання, присвячене пам'яти Юркевича та Доманицького. Кооператорів знов зібралось не багато. Моя доповідь була першою, і слухаючи далі, побачив, що вона була цілковитою дисгармонією з наступними: ті намагались «орадянити» небіжчиків.

21 лютого. Вчора вітали Володимира в тісній інтимній компанії. Я так «навітався», що не пам'ятаю, як заснув, і не ночував дома. Це вперше на віку зо мною така оказія трапилась... Воно, звісно, почати колись треба, але все ж ніби негаразд вийшло. В результаті маю сьогодні страчений день, бо болить голова й нічого робити не можу, та нечисте сумління за такий пізній початок мочемордської кар'єри.

Написав до Петра й до М. Чернявського.

23 лютого. Понад три місяці тягнеться вже процес харківських суддів. Тепер одбувається фінал цієї справи. Сьогодні в «Пролет[арській] Правді» стаття з цього приводу, — треба думати, трохи зм'якшену картину вона подає, але й то жах бере за те, в чиїх руках ми опинилися. Видатніші підсудні — здебільшого партійні комуністи — і не було такого злочину, який би не лежав на їхній совісті, яким би вони себе не заплямували. Навіть автор статті (Ахматов, — до речі, й сам здається не дуже чистий, бо я знаю, що і в Києві дають хабарі за одзволення з ДПУ через батька цього самого Ахматова, що зветься Ахманицький!) хоч і не дуже сміливо, ставить питання про систему, яка годує цих партійних злочинців. Так, система... В тому-то й справа, що система. І поки буде система — будуть і такі процеси. Їх було, вони одбуваються, їх ще буде безліч. І нічого тут самими ламентаціями не поробиш. А торкни систему — що ж од доморослого нашого комунізму зостанеться? Через те й держаться за систему, яка плодить злочини і злочинців. Кругова порука, порочний круг...

24 лютого. А червінець летить униз. А ціни на все підскакують. З усіх усюд лунають голоси про надзвичайно тяжке фінансове становище. Приїздив з Харкова Пилипенко у видавницьких справах — і він не криється вже з тим, що грошей нема. Те ж саме оповідав мені Іваниця, вернувшись з Харкова, куди їздив вимагати платні за свої книги. Відповідь одержав такую — грошей нема і

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 347

не буде. В Харкові тепер якийсь фінансист із Москви, що знов, в котрий вже раз, ріже бюджет. Говорять також про катастрофічний стан з папером: навіть Московське Державне видавництво вже мало не наполовину зменшило продукцію. Паперу нема, і незабаром і ті видавництива, що якось крутяться, можливо, стануть, бо паперу нізвідки взяти. За кордоном купувати — давай у золотій валюті, а тутешня продукція мізерна. З експортом за кордон повний провал. Власна промисловість ледве животіє, хоча офіційно кричимо, що розвивається. Кредиту нема, і не буде, бо хто ж позичатиме злісному банкротові? Сьогодні в «Пролет[арській] Правді» фельстон на тему про закордонні борги. Доводить, що платити ми не повинні. І раптом у кінці кілька рядків, що коли ми таки погоджуємось, мовляв, платити, то це задля обопільної вигоди. Отуди к бісу! Це, може, найавторитетніше свідоцтво про той скрут, у який завели країну теперішні проводирі, що й самі вже виходу не бачать. Чим це скінчиться — ясно, але цікаво, яким темпом ітиме той процес занепаду большевицького експерименту, який (занепад) так виразно і всіма сторонами тепер позначається?

25 лютого. Офіційне святкування Володимирового ювілею. Я боявся, що буде занадто того «обязательного сквернословия», на яке така мода пішла останніми часами. Його таки й було, але, можна сказати, в міру, — могло бути гірше. Скандально виступив од Академії Міщенко: якийсь [Пенежка], а не академік. Тож узяв з Білило-Мордовщини (було колись таке!) і віз-віз, аж мені млосно робилось, та й на всіх справив він тяжке вражіння. Чи не хворий він просто?

26 лютого. Знов чутки про арешти в місті — цим разом серед інженерів. Кажуть, ніби щось негаразд сталося з тим мостом, що так урочисто недавно одкрили (замість Миколаєвського) і з яким так носилися й хвасталися. Ніби якась місцева «панамка» виявилася. Але чи то новина. Адже такі чи подібні «панами» і на більший масштаб тепер мало не щодня виявляються. Є навіть якісь темні поголоски, що цими днями мають одбутися арешти серед українців, щоб створити якийсь політичний процес; мені називано навіть двох кооператорів, що мають нібито бути арештовані. Логічно міркуючи, то це скидається на дурницю, але...

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 348

яких дурниць у нас не трапляється. Казали ж колись, аргументуючи: «credo, quia absurdum»*. I в нас часто абсурдному доводиться вірити.

* Вірю, бо безглуздя (латин.).

Написав до Нелідова, В. Степаненка, В. Дорошенка.

Дістав листа од Є. Х. Чикаленка. Між іншим пише, що приготував до нового видання свої спогади і повикидав про Грінченка усе те, що я колись йому завважив, як неправдиве і несправедливе. Навіть дякує мені за те, що я одверто висловив йому своє обурення і тим примусив переглянути й виправити. Перший раз на віку стріваю людину, що призналася, що помилилась, і дякує за те, що на ту помилку одкрито їй очі. Звичайно робимо інше: ненавидимо тих, хто ткне нам в обличчя нашими помилками.

28 лютого. Ходив дивитися бібліотеку Андрія Стороженка, що розпродується. Хазяїн утік за кордон, а родина продає книжки, щоб прогодуватися. Добра була бібліотека, видко добрана до смаку господаря і хоч лишилися вже самі вибірки, а й тепер знати тямущу руку. Сам Стороженко — бестія, українофоб (пише Дорошенко, що й оце свіжо видав у Берліні якусь українофобську книжку) і чорносотенець, а книжку любить. На жаль, я пізно вже довідався, що можна було книжок накупитися, і тому мало чим покористувався. Цікавіше вже розійшлося.

Пише ще Д. Дорошенко про університетську історію в Польщі. Студинський, як виявляється, таки дійсно рук доложив до цієї історії, а як побачив що зле, то зараз умив руки: знать нічого не знаю!.. Писав про це вже Грушевському, а той розпинається тут за його. Уступ про галичан у листі Дорошенка кінчається просто розпачливо: «... аж тепер тільки розкусив їх. Дійсно, то зовсім інші люде, з іншою психікою, іншою етикою, іншим світоглядом». Гай-гай! І наші теж хороші...

1 березня. Спільне зібрання одбулося тихо, мирно, Кримського не було, — поїхав на з'їзд тюркологів до Баку, — то справу Інституту Наук[ової] мови одкладено. Тому-то й мирно все обійшлося.

Написав до Кримського, Багалія, Слабченка.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 349

2 березня. Зібрання для редактування творів Лесі Українки. Має бути нове видання, бо те, що випустила «Книгоспілка», вже розійшлося. Добрий знак для української книжки. Тільки з якими труднощами доводиться протискати кожну нову хорошу книжку!

Принесено мені статтю мою про Котляревського, що побувала в цензурі. Нахаба-цензор пробує (і невдало!) навіть мову виправляти, не кажучи вже про свої власні дописки до мого тексту. Чи може це не цензор, а редактор (якийсь Яловий у Харкові) — хто їх тепер розбере. Певна річ, ці виправки я закреслив і ставлю домагання: або мій текст друкувати, або зовсім не друкувати. Взагалі більш Держ[авному] видавництву я не даватиму нічого. Бо коли всякий невіглас зі своїми поправками лізтиме, то дійсно вже останню це міру терпіння переповняє. Хай же самі й пишуть, коли так.

4 березня. Після довгого, більш як півроку, чекання прийшли нарешті нові штати Академії. Але такі, що мене забирає охота задля протесту податися в одставку від головування в Управі. Такого накручено, що сам нечистий ногу зломить. Доручив бухгалтерії розплутати. Що вийде — побачимо.

5 березня. Петро пише: «Виступ Десняка в харківських «літературних» колах успіху не мав; сам Коряк [можливо Коряк Володимир Дмитрович - Т.Б.] висловився, що, мовляв, Десняк — дурень, але Єфремов мусить спростувати раніш ним писане, а коли не зробить, то «ми учтем»». — На здоров'ячко! Нехай «учитують», бо каяття од мене не дочекаються.

Був недавно в Києві Каменєв (главковерх). Казав у військовій школі, що треба готуватися до війни, бо її «можуть нам нав'язати». Вже зараз при військовій школі зав'язалася якась «секция по приготовлению к войне» і обернулася вона до Академії з запитанням, чи Академія може допомогти в тих приготуваннях. Я бачив ті запитання, що прислала секція до Академії — це здебільшого — хімічні та економічні. Передав їх до II та III Відділів Академії. Хай мізкують. Але перспектива війни, та ще проти сучасної техніки — брр... Неприятненько! Тільки мокреньке може лишитися від нашої пишної держави Десняків та Поліщуків. Тільки що не вони тягар війни на собі нестимуть: вони в інтендантах та земгусарах собі місцину знайдуть, а головами накладатимуть дійсно «робітники та селяни». Отут-то вже демократизація, напевне, буде — перед лицем смерти.

Другий Відділ — Фізико-математичний відділ ВУАН.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 350

6 березня. Одна вчителька у І школі сказала учням написати, що кожен думає та чим найбільше цікавиться. Сказала, а тепер і кається, й не знає, що робити. З кількох десятків учнів мало не в кожного на першому місці стоїть: чи єсть Бог, звідки взялася релігія, чи був Христос... Далі йдуть так само «незручні» питання: чому всюди на чолі стоять жиди, чому Україна несамостійна й т. п. От наслідки і антирелігійної пропаганди, і замовчування релігійних справ, і большевицького вирішення національної справи. Запитання ставили підлітки років 14-16. Отже, релігійний кризис, який ми переживали трохи старшими, тепер так само дає себе взнаки, тільки що за умов безмірно гірших. Вчителі не сміють тепер одверто говорити ні на релігійні, ні на національні теми. З школи, казав мені один, вийнято її душу — щирість у розмовах з учнями. І як тепер відповідати на ті питання, що цікавлять учнів — учителі не знають. Це зразок того, в які болючі конфлікти потрапляє теперішня, нібито «вільна» школа, а навсправжки найневільніша з невільних.

7 березня. Почав переглядати свою давню працю про Франка: на 10-ліття смерти «Слово» охотиться її видать, а я не мав досі часу на те, щоб її переглянути й виправити. Тепер хоч і як ніколи, а мушу, бо вже час здавати до друку. Разом пишу й звідомлення Відділу, бо в четвер 11-го березня рокове академічне зібрання. Отак щоразу: не встигнеш узятися до якоїсь праці, як щось нове вдирається й одтягає. Ніяк мені не дають зосередитися над коментарями до Шевченка: десяток робіт доводиться разом робити, і це на кожній одбивається зле. Коментарів дав уже на добрий десяток аркушів, а все ще сижу на перших сторінках Шевченкового Щоденника й ніяк з них не вилізу. Щось потворно велике виходить і доведеться, певне, кінець зібгати, бо вже й місця не буде. А найгірше, що мені і так його не дають робити.

Праця С. Сфремова «Співець боротьби і контрастів» про І. Франка. Видана у 1913 р.

8 березня. Спільне зібрання, надзвичайне. Розглядали прелімінарно нові штати. Сила дурних балачок і в результаті прийняли те, що я був одразу запропонував: попробувати в ці рямці вложити наш склад і розглянути вже конкретний план. Насилу одмігся, щоб одразу ж не їхати мені до Харкова. І на які тільки дурниці час доводиться гаяти!

А Кримського все немає. А за кілька днів наше рокове зібран-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 351

ня, де й він мусить виступати з звідомленням. Як він не приїде — доведеться це мені робити. Щасливий чоловік, може заїхати й не турбуватися про те, що без нього робитиметься! Зате мені доведеться аж чотири рази виступати на Зібранні: академічна промова, звідомлення загальне, звідомлення Відділу, звідомлення Управи... Забагато на одного, чорт побери! Треба було хоч частину на когось іншого перекинути, а то й горлянки не вистарчить. Та й це втіха невелика, бо ж готуватись та писати звідомлення все одно доведеться.

9 березня. Характерний факт з життя студентства. В кооперативному технікумі є каса допомоги студентам. Керують нею, звісно, комуністи, партійці. Недавно вони позбавили цілу низку студентів, товаришів своїх, допомоги й дали про це звістку до якоїсь центральної каси. Добре. Тільки ж ревізія виявила, що гроші, які мали бути таким скороченням клієнтів збережені, все ж таки десь поділися. Коли ж почали нитку розплутувати, то викрили, що ті гроші керівники-комуністи просто поділили між себе, записавши їх на тих, кого ніби позбавили вони допомоги. Стався скандал. Тоді шатнулися по допомогових касах у інших вищих школах — і всюди викрилася та ж таки картина: комуністи, записуючи допомогу на когось іншого, забирали її собі. В кооперативному технікумі вкрадено таким способом 8. 000 крб., тисячні крадіжки і по інших школах. Мораль звідси: не пускай комуніста й на гарматний постріл до грошей, бо він їх уважає за свою власність.

Перше в сезоні засідання Історично-літературного Товариства, присвячене Шевченкові. Народу набилося стільки, що дихати не було чим, а ще стільки ж пішло додому, бо не могло протиснутися в залю. Переважно студентство, — не те, що краде, а те, що його обкрадають.

10 березня. Приїхав з Баку Кримський. Добре, що так сталося, а то я вже потерпав щодо завтрішнього рокового Зібрання Академії.

Цікаві речі оповідає. З'їзд тюркологів став за арену боротьби за алфавіт. Казенні душі, комуністи та їхні підлизи, намагалися завести для тюркських мов латинку; учені та практики обстоювали давній шрифт, бо латинка значила б розрив з усією поперед-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 352

ньою літературою. Остання думка взяла гору і переводити реформу полишено місцям, себто фактично її здано до архіву.

Нафтова промисловість у Баку навіть не жевріє, а просто не існує, дарма що офіційні брехуни кричать, що все йде певним ходом. З 200 джерел кол[ишнього] Нобеля [мається на увазі «Товариство Братів Нобель» (Бранобель) - Т.Б.], працює всього... 1 (одне!). Так само й по інших підприємствах, що колись величезні давали прибутки. Причина — повний брак коштів. Це навіть на те, що творить головний нерв сучасного промислового життя, на здобування нафти! Враження таке, що без чужоземних концесій не обійтися.

Переказує Кримський цікаву розмову з одним з місцевих комісарів. «Зайшли, казав той, ми в сліпий заулок. Виходу нема. Йти далі на уступки ми не можемо, не перестаючи бути самими собою. От хіба війна дасть який-небудь вихід. Війна конче буде. Почнеться з Китаю, а там перекинеться й на Европу. Мала Антанта в першу голову кинеться на нас. От ми й сподіваємось, що наслідком нової війни буде світова революція і таким чином може знайдеться й нам вихід з сліпого заулка». Теорія як теорія: таких сотні творили вже большевицькі політики. Тільки одне вони забувають. Адже на революцію в сусідів дуфали всі, хто бажав війни, а виходило, що революція не в сусідів починалася. Я гадаю, що й тепер більше шансів на революцію в нас, ніж у сусідів. Так що вихід більш ніж сумнівний.

Мала Антанта — блок у складі Румунії, Чехословаччини та Югославії. Мав на меті збереження співвідношення сил у Центральній та Південно-Східній Європі після Першої світової війни. Існував протягом 1920-1938 р.р.

Зустрівся Кримський у Баку з Ольденбургом. Скаржився той, що в своїй агітації проти Російської Академії наук Грушевський обертається навіть до таких героїв совітської влади, як ген[ерал] Слащов та ін[ші]. «Грушевський, — казав Ольденбург, — удає тепер із себе большевика. А в нашому архіві є лист, що він писав до вел[икого] князя Костянтина Романова з Симбірська: в тому листі він таку патріотику російську розводив, що навіть вел[икий] князь казав мені: чого вони вчепилися до Грушевського — адже це наша цілком людина! Вел[икий] князь сам мені подиктував тоді милостивого листа до Грушевського, і в результаті йому полекшено заслання, дозволивши приїхати до Казані. Хочете — я вам пришлю копії цих листів?». Кримський, мабуть, схотів, хоч про це не каже. Але дивує мене Грушевський: отаких слідів налишати за собою — і задиратися зо всіма. Невже це коротка пам'ять? Чи може звичайна думка: після нас хоч потоп? Тільки ж «потоп» часто приходить при нас...

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 353

До речі: на останньому Спільному зібранні Грушевський, почервонівши, вигукнув: «Мені вже заборонено в Харкові давати справки з установ. Більше я туди не їздю!». Несподіваний результат його лакейської промови на Пленумі Укрнауки...

11 березня. Одбулося рокове Зібрання Академії. Зійшло добре. Була моя промова про декабристів. Читав, мені здається, краще, ніж звичайно. Та в усякім разі вже довіку забезпечений од урочистих промов на академічному святі. Зате втомлений по саме нікуди. Тепер засяду за коректу (Словник, Шевченко), якою мене останнім часом буквально засипають: по кілька аркушів на день трапляється.

12 березня. Останніми часами по радянських газетах знов друкується багато листів од членів усяких партій з каяттям та заявами, що тілько серед комуністів можна спастися, а тому вони виходять з своїх партій. Усі ці заяви, як пара чобіт, скидаються одна на одну. Каються росіяни і українці, жиди й поляки; каються с[оціялісти]-р[еволюціонери] і с[оціял]-д[емократи]. Як це робиться — розповідала мені на днях одна з жертв цього покаянного пароксизму. ГПУ вибирає собі ім'ярека і кличе до себе. — «Належите до партії». — «Звичайно, ні». — «А належали?» — «Колись належав». — «Пишіть каяття, не то посадимо». І звичайно — пишуть. А надто, якщо людина служить де-небудь, а хто ж тепер не служить. Другого дня й появляється од ім'ярека заява: «Переконавшися в контрреволюційній діяльності такої-то партії і що правда тільки у комуністів, заявляю... і т. п.». З підписаного беруть ще підписку, що нікому не розказуватиме про свою до ГПУ візиту та кілька імен колишніх сопартійців — і випускають. А другого дня кличуть нову жертву. Кажуть, що один тільки Бензя [імовірно Бензя Петро Андрійович - Т.Б.] на делікатну пропозицію підписати покаянного листа відповів зовсім неделікатним: «ідіть к чорту!». І це заімпонувало: його зараз випустили і більш не чіплялися.

Не розумію, навіщо це отим дурням з ГПУ здалося. Адже ніхто тим заявам віри не йме, ніхто не надає їм жадного значення, — більше, ніхто їх не помічає. Ради чого ж вони стараються? Видимо, справді нема чого робити в ГПУ і тому треба такі дурниці вигадувати.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 354

13 березня. Дісталося до моїх рук десятків зо два чисел «Тризуба» (Париж). Видання чистеньке, серйозне, хоча трохи бліде. Проте матеріялу чимало дає цікавого. Багато стрів там імен мені дорогих. Шкода, що взагалі тут його ніхто не знає. Такі видання, коли розходяться серед самої еміграції, більшу частину своєї ваги тратять. Але часи «Колокола» минули, і вільне слово до нас не доходить.

«Тризуб» — український громадсько-політичний та літературно-мистецький тижневик. Виходив у Парижі в 1925-1940 р.р. Заснований за ініціативою С. Петлюри.

«Колокол» російська щотижнева газета. Видавалась О. Герценом та М. Огарьовим у Лондоні (1857-1865 р.р.) та Женеві (1865-1867 р.р.).

15 березня. Спільне зібрання. Знов виступ двох Аяксів — Тутківського та Грушевського. Ця огидна пара зовсім розперезалася. Ну, нехай Тутківський ідіот, бо говорити те, що він говорить, можна тільки не розуміючи, що говориш. Але Грушевський добре все розуміє. Його аж корчить, коли він слухає Тутківського, а потім він забирає слово й сам починає обороняти дурниці того ідіота. Сьогодні Тутківський напавсь на Кримського, на «Пальмове гілля», бо «пальми не мають гілля...». Просто руки опадають, маючи діло з такими людьми.

16 березня. Щодня мені крутять живота співробітники Академії з приводу нової платні. Претензії: не тільки щоб даному ім'ярекові було більше заплачено, але щоб і сусідова пайка, Боже борони, не перейшла того, що цей ім'ярек йому призначив. Шкурники в більшості. Сьогодні вже не витримав і нагримав на декого з таких претендентів. А ще ж розмова має бути з представниками так зв[аного] місцкому. Щодня збираються, одбувають якісь наради. Коли б мені докінчити якусь цю неприємну справу та одійти од Управи. Надопекло вже он як. Та й часу забирає стільки, що просто шкода стає.

17 березня. В газетах звістка, що в Харкові дозволено видавати жидівський приватний журнал. Колись, здається, Суворов хотів, щоб його підвищено на німця. Чи не прохати нам в «українського» уряду, щоб нас підвищено на жидів.

18 березня. Страшенне нікольство. Франка першу частину закінчив. Коли інші зроблю — не знаю, бо роблю тільки уривками. Словник та Шевченко памороки забивають. Щодня по кілька аркушів (петиту) доводиться читати.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 355

19 березня. До Академії надійшов секретний папірець про регістрацію військовозобов'язаних. Ще один симптом на те, що про війну думають.

З сучасного фольклору. Сидять за розмовою двоє «українізованих». «Ну, и трудное это наречие малороссийское!» — «Это не наречие и не междометие, а предлог, чтобы нас выбросить из службы». Хоча, як по правді казати, то ще за українську мову нікого, здається, не викидали. Все нахваляються викидати і призначають строки, які потім одсувають надалі. А коли й викидають, то лиш на те, щоб прочистити місце кому іншому.

21 березня. Чув на базарі кілька характерних оповіданнів. Недавно якийсь хуліган забив на вулиці комсомольця, то ніби як ховали його, то попереду труни вели під револьверами й душогуба. Навіщо? А щоб на могилі його й застрелити. Друге: в вагоні трамваю сидить якийсь чоловік. «На вас кров, — кажуть йому, — вас поранено». — «Ні, то щось... так собі», — заметушився «поранений» і почав пробиратись до дверей та якось пальто на йому розстібнулося і звідти випала чиясь свіжо одрубана рука... Публіка, розповідаючи отаке всяке страхіття, цілком йому вірить. Та й як не вірити, коли «Пролет[арська] Правда» всім ограбованим та обікраденим може тільки одно прирадити: оббивайте бляхою двері... Добра порада! А де ж заходи про громадську убезпеку?

22 березня. Слухав учора Собінова («Євгеній Онегін»). Міський великий театр повнісенький був звичайнісенької «буржуазної» публіки — так, як 10-15 років тому. Навіть багато знайомих обличчів старих меломанів спіткав тут. Про «пролетарську» державу нагадував лиш намальований на завісі робітник з молотом та труби заводів. Але мимоволі зринало питання: до чого він тут? Декорація? На жаль, тільки декорація, а може й профанація робітницького становища. Бо коли це символ, то він символізував лише те, що єдиний робітник був у театрі, та й той намальований. Як на «робітницьку» державу, то це ніби трохи мало.

23 березня. По кінематографах іде картина: «В пазурах радвлади» («В когтях советской власти»). Думав би хто, що це десь

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 356

на еміграції — ні, це таки в Києві. До чого доходить реклама, коли пахне грішми: навіть не зовсім шановливий епітет до самого себе можна поставити, аби грошики, аби ходили піддурені заголовком люде. Тільки що на «совітські» фільми публіка не дуже вчащає. Щось ніби реклама діється і з процесом убийників Караваєва. Їх тепер судять. Трохи пізно, а судять, і, напевне, засудять. Але питання: чи Караваєва, якби його не вбили чорносотенці, помилувала б ЧЕКА?

24 березня. Сьогодні одбувалися для Академії вибори до «міськради» — того самого «совіта», якому ніби вся власть належить і який навсправжки нічого не може, хіба ставити штемпеля на те, що йому підсунуть. Я на ці вибори не хожу. Одно — через повне безсилля «всепотужної» ради, а друге — кандидати надиктовані і більшість за ними забезпечено тим, що Академію щодо виборів з'єднано з Інститутом народ[ного] хазяйства («КІНХ»), де голосують усі студенти. Та й взагалі вся ота виборча комедія занадто білими нитками шита, щоб притягти до себе увагу. Навіть вибори до Державної Думи (III та IV) і то більш сенсу мали, ніж оці, що тепер.

Державна Дума — представницький законодавчий орган в Росії з обмеженими правами. Протягом 1906-1917 р.р. діяло чотири Думи.

Характерно, що вчорашні вибори в КІНО скінчилися... хімічною обструкцією. Що це за знак — не скажу... Чи проста капость, чи просто демонстрація проти тих безглуздих умов, в яких одбуваються вибори й дальша «діяльність» безсилих рад.

Дві цікаві звістки в газеті. В Криму од Джанкоя до Євпаторії селять жидів, що[б] створити «базу для автономної жидівської республіки». Цинізм нечуваний: адже на тих землях хтось живе і проте — скортіло мати жидівську республіку! В Запоріжжі начальство тюрми справляє оргії з в'язнями, пускає їх на місто, вони там грабують і крадуть і після цих операцій вертаються до тюрми, наче додому. А хто хоче не сидіти, той не сидить. Хороший апаратик, — саме на те, щоб автономні республіки засновувати!

25 березня. З новітнього фольклору. Питання: чим одрізняються давні українці від теперішніх. Одповідь: а тим, що давні мали довгі вуса, а нинішні —довгі носи.

Сьогодні одбулися вибори по друкарнях. Розказували мені — вибори скінчилися бійкою. Насамперед голову скинули за те, що був п'яний; а п'яний був такий, що вже по тому, як його викину-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 357

то з засідання, побив на вулиці міліціонера. А потім пішов загальний мордобой. Що за причина — не розумію. Але, видко, друкарі вибирали навсправжки і серйозно.

26 березня. Недавно «знаменитий» Чепіга святкував свій 30-літній ювілей. Начальство надало йому ранг «народного педагога» і, кажуть, звеліло прийняти його до комуністичної партії. Якщо це не плітка, то перший раз, мабуть, зустрічаємо факт нагороди прийняттям до політичної партії. Бідний Чепіга! Він же балансував, щоб, не зв'язуючись з комунізмом, витягати з його вигоди. Тепер може доведеться зв'язатися.

Сьогодні мене дуже засмучено звісткою, що на IV том академічного Шевченка, мабуть, не вистарчить паперу й доведеться кінець книги на іншому додруковувати. А книжка все розростається. Тепер я мрію, щоб убгати її в 40 арк[ушів] (зам[ість] проектованих 25), та й боюся, що це лиш мрія і матеріял таки не убгається.

Вичитав у газеті, що рокове звідомлення Українлісу (є й така установа) важить 5,5 пудів! Оце справді — «писали — не гуляли».

Українліс — Всеукраїнське управління лісами. Створене 1921 р. під час централізації управління лісовим господарством.

Написав до В. Перетца, Ю. Нелідова та І. Айзенштока.

27 березня. Закінчено тарифікацію для нових штатів Академії, — справа, що мені особисто труїла життя протягом місяця. Оскільки було можна, виправлено ту плутанину, що наробив Харків. Коштом Президії Академії й Відділів мало не всім співробітникам побільшено платню. Але, звичайно, незадоволених багато і лайки певне чимало по закутках. «Ни одно доброе дело не остается безнаказанным», як любить говорити Кримський. Та дарма — аби вже раз це прикре діло скінчити.

28 березня. Ще про тії славні вибори до міської ради. Розповідав мені один кустар, що зібрали їх, щоб дали й своїх заступників. З 3.000 кустарів зібралося ледве-ледве якась сотня, та й то самі жиди. Рідко-рідко, каже, побачиш християнську фізіономію. Почали розбирати, чому так мало прийшло. Найшли причину: жидівські свята. Балакали-балакали й одіклали на інший день. За Що тільки колотяться люди! Вибирали б і так, бо хіба не все одно, скільки їх і кого виберуть.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 358

29 березня. З оповідання одного агента, що розповсюджував харківські «Вісті». Мав він якесь там удержання помісячно і 2% з передплати і зараз поставив справу широко. Од себе відрядив агентів по містах і районах і з 2% процентів почав давати проценти головам виконкомів за те, що вони оголошували обов'язкову передплату. Згодом цю обов'язковість, як «незаконну», касували, але поки що таких «незаконно обов'язкових» передплатників прибувало і грошики вони платили. Справа пішла добре. Та незабаром пішла вона так добре, що навіть спритний агент перелякався. Наприклад, Миколаїв почав брати 12000 прим[ірників], Златопіль — 800 прим[ірників]... «Коли б, — каже, — Миколаїв брав 120 прим[ірників], а Златопіль — 8 — то я б це розумів; а то ж такі цифри!» Послав людей вияснити, що за причина, що так багато передплатників. Виявилась дуже цікава комбінація. У Миколаєві газета приходила і з станції так лаками і йшла до крамниці, що торгувала старим папером і всякою всячиною, обминувши читача. А причина проста, можна сказати, арифметична: пуд газети коштував передплатникові 5 крб. 40 коп., а пуд макулатури 7 крб. Заробляв і агент, що розповсюджував, і власник крамниці, а совітські журналісти раділи, що так «шириться» і «зростає» тираж і читача «прибуває». Усім приємно, а декому, як бачимо, і не без реальної користи. І тільки коли вже «тираж» почав занадто рости, то занепокоїлись і побачили, що цей «тираж» загрожує самій газеті «Вісті» й дорого обходиться видавництву. Але як гроші на видання дурні, опріч державні, то так кінець-кінцем і лишили: хай буде ілюзія, що совітську пресу читають. Тільки зменшили % головному агентові. Одна з численних історій наших днів...

30 березня. Кликали Іванця до ГПУ, пропонували «допомагати їм», даючи відомості. А в газеті сьогодні вже три покаянні листи... Це вже якась повінь чи, краще, пошесть, як і отой грип, що качає тепер людей. Пошесть підлоти, сикофантства й обопільного одурювання.

З Харкова прислано запрошення на пленум Правописної комісії — на 5 квітня. Тяжко не хочеться їхати. Знов тижнів зо два пропаде, а це для мене тепер річ просто страшна. А з другого боку з правопису вийшла така каша, що соромно навіть признатися, що до нього рук докладав. А поза тим — може б можна ще деякі позиції врятувати. От і вагаюся.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 359

1 квітня. Гуртом нарадились таки їхати до Харкова. Може що-небудь вдасться зробити, хоча — правду казати — єдности і в самих киян не багато.

Сьогодні в газеті бачу заголовок «Інститут засужених учених». Зацікавився і читаю — виходить з тексту, що мова про «заслужених» учених. Фатальна помилка...

Останній тиждень мав великі прикрості в гурті редакторів Словника. Через нетактовність і автократизм Ганцова, його дурне й уперте самолюбство та дрібничковість хотіли кинути роботу А. В. Ніковський та Мар[ія] М[иколаївна] Грінченкова. Цим разом пощастило їх умовити, щоб цього не робили, — то чи ж надовго?

2 квітня. На Хрещатику вивіска: «Магазин Мед[ичного] інституту — гігієна, санітарія». За торгівлю вже взялися. Це, звичайно, краще, як кафешантан держати, як було 1923 р. з наступником університета ВІНО'м. Але й з торгівлею щось не дуже-то добре наукова установа виглядає...

Торгують тепер усі — і через те просто лихо, коли треба щось купити. Ніяк не можу, напр[иклад], купити собі калош: цілу зиму, коли не зайди до того «Резинтресту» — все читаєш, що або калош нема, або в магазині «учет» і т. п. І сьогодні теж пішов не здобихом. Так само не можна дістати денатурату, щоб банки поставити. Питаю в Укрспирттресті: «Де можна дістати?» Кажуть: ніде не дістанете. Мабуть, це тому, що всі торгують. Тільки час збавиш та нерви собі зопсуєш, коли треба щось купити.

3 квітня. Кажуть, що текстильні фабрики працюють у нас 2-3 дні на тиждень, а місяців за два й зовсім стануть. Причина: нема вовни, нема бавовни. Чому нема вовни? Бо нема овець. Чому нема овець? Бо нема поміщика, що їх переважно за вовну й держав... З бавовною та ж таки картина. А наслідки такі, що незабаром голі ходитимемо. В додаток до своїх злиднів, на закордонний крам таке мито накладено і такими труднощами обставлено, що одержувати крам із-за кордону неможливо. Це так, мабуть, тому, що всі у нас торгують.

У газеті вичитав: «Суд над Херсонською владою». Картина звичайна: пияцтво, бешкетування, хабарі, насильство. Злочинці — всі «партійні». Очевидно, з тих, що торгують.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 360

Написав Вол[одимиру] Дорошенкові.

4 квітня. Їду сьогодні до Харкова. Хоч і важко це мені, але волію таки їхати: хоч з тиждень не сліпітиму над коректою, не бачитиму набридлих обличчів, не розмовлятиму про платню, штати й т. п., тільки з харків'янами: і то вже буде відпочинок... Коли б тільки не надовго там затриматися.

11 квітня. Рівно тиждень не був дома. Харків — бодай би запався — це місто спекулянтів, нероб та брехунів, і цим разом свою репутацію, твердо вставлену, блискуче виправдав.

Насамперед про правописну нараду. Знов чотири дні зранку до ночі сиділи й перетирали ще раз тую саму аргументацію, що й того разу. Перетирали совісно, поки не набридло, і тоді вже пішли на кур'єрських: параграфи і листки миготіли, як телеграфні стовпи понад залізницею. Не обійшлося й без конфлікта, і то досить гострого. Діло в тім, що комуністи дістали очевидно наказа («директиву») ходити на засідання і таки справді ходили. За приводом пришелепуватого Касьяненка (Ларіна) [можливо Касяненко Євген Іванович - Т.Б.] голосували досить дружно, хоча цей привідця договорювався іноді до того, що голосував сам один: навіть партійні директиви не помагали. Так от і стався конфлікт на правопису жіночих прізвищ. Комуністи обстоювали, що жіночі прізвища не повинні одмінятися од чоловічих, бо це ніби знаменує приниження жінки, залежність її од чоловіка, присвійність її чоловічій статі. Всеньку цю нісенітницю вони охрестили соціологічною позицією. Коли більшість комісії з ними була не згодилася, голова (комісар Шумський) загрозив навіть протестами від «женвідділа», маніфестаціями передових жінок і т. п. Потому запропоновано компромісову формулу («і так, і так»), але кияни, а з харків'ян Синявський, лишились на позиції одмінности, виходячи з законів мови. При кінці розмови набрали були гострого характеру, аж до обвинувачень у контрреволюції, цієї ultima ratio* комунізму. Довелося цю комуністичну аргументацію поставити на справжнє її місце — звівши до старорежимного участку та паспортової системи. Уявляю, які розмови будуть на конференції, яку в право-

* Останній, вирішальний доказ (латин.).

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 361

писній справі Шумському конче кортить скликати! Там може й справді представниці від женвідділів показуватимуть свою красномовність.

Академічні справи, які довелося зачіпати, теж невтішно стоять. З бюджетом зле: ріжуть, бо грошей нема. Намагаються перетерти швидше реформу Академії, що була вже завмерла. Беруться тепер уже м'якенько, але це мені нагадує оксамитні лички з гостренькими, добре прихованими пазурцями. Видко, і тут єсть якісь директиви. Але, певне, побачили, що насильством та гвалтом нічого зробити не можна, і тому з новою тактикою беруться до старих замірів, щоб уловити Академію в систему совітських установ. У всякім разі треба бути готовими до всякої капости. Тим більше, що з реформою поспішають, хочуть її перевести ще до літа. В цьому для мене особисто добре тільки те, що я тоді здихаюся Управи.

Найцікавіше для мене було в Харкові — це зустріч з Садовським Мик[олою] Карп[овичем]. Він приїхав до Харкова того самого дня, що і я. Аж сльози на очах йому стали, як ми обнялися: не бачилися з 1918 року! Не одмінився він зовсім. Усе такий же бурлака-козарлюга, невважаючи на свої 70 років. Багато розповідав про закордон та закордонних знайомих. Рветься до Києва. Тільки там, каже, почуватиму вже себе вдома. Хоче в Києві заснувати знов український театр, зруйнований Курбасівщиною. Був я і на першому його виступі в Харкові, 8 квітня. Йшов «Ревізор» з городничим-Садовським. Хвилювався він дуже, але потім розійшовся і грав з своїм звичайним майстерством. Дивний все-таки артист! І роки його не беруть. Добре, що він тут таки, в Харкові, стрівся з Саксаганським: брати помирилися, — а не говорили з 1905 р. — і тепер, певне, гратимуть укупі. Хоч частково воскресять ті незабутні вистави, якими вони чарували нас 20-25 років тому. Частково, бо нема вже ні Карпенка-Карого, ні Кропивницького, ні інших славних.

12 квітня. Давав на Спільному зібранні звідомлення про Харків. Я більш песиместичне; Кримський з Грушевським (вони тут зійшлися!) оптимістичніше. До речі: не обійшлась й цяя наша поїздка без Грушевського; він приїхав ніби викликаний телеграмою від Шумського, а навсправжки — хто його знає. Кругом забрехався, старий лис.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 362

Ще з харківських новин. Яворського в Головнауці вже усунено. Посварилися вони з Ряп[п]ом і поки що переміг останній. Яворському дано відпустку до Києва «для наукової роботи», і, кажуть, що до адміністративної роботи вже він не повернеться. А тому Грушевський, замість шанобливого «Матвій Іванович», каже на нього вже попросту згірдно «Матій Яворський». Вишереченний Матій вже в Києві, я стрівся з ним сьогодні. Одразу став маленький і говорить запобігаючи.

Чув багато про видавничі справи в Харкові, головним чином про Держ[авне] видавництво. Це дійна корова для кількох людей, що присмокталися до його і використовують, мовляв, на 100%. Пише Пилипенко, пише його жінка, пише сестра жінчина чи швагер; пише Коряк [можливо Коряк Володимир Дмитрович - Т.Б.], пише жінка Корякова, пише його чи її зять або теща і т. д. Коряк склав якусь хрестоматію на 120 арк., його жінка — теж «вирізала», «способом Чепіжиним» хрестоматію на 100 арк. Гонорар їм Держ[авне] видавництво, певна річ, заплатило, хоч тепер взагалі, «принципово», мовляв, нікому не платить, і всім видавництвам накидає: «а чи не видали б ви хрестоматію Коряка? Гонорар ми вже заплатили». Видавництва інші від такої пропозиції танцюють, мов чорт від ладану. А гонорар Коряк усе таки одержав... Видко, справді діла не дуже добре стоять, коли панове комуністи уривають, де тільки урвати можна. Збагачуйтеся! — таке тепер гасло...

Написав до В. Щепотьєва (Полтава).

13 квітня. А для збагачення час, здається, не дуже то сприятливий. З валютою коїться щось недобре. На всі речі дорожнеча зростає, отже це знак — що валюта падає. Падає уперто, з неминучістю фатума. Золота десятка, яку знизили були (мабуть штучно) до 8 крб., тепер коштує 15 крб., а в Москві, кажуть, і 18. Совітський червінець за кордоном вже нічого не вартий. Долар, що його тут держали довгий час на 1 крб. 92 коп. — тепер навіть тут зріс до 2,5 крб. Уряд нервується і то тут, то там арештовує «чорну біржу», але справи од цього тільки гіршають. Публіка говорить вже про повторення 1920-1923 р.р., коли ми всі були ультра-мільярдерами. Навіть в офіційних кругах проказують крилату фразу: ми стоїмо над ліжком тяжкохворого і що робити — не знаємо... Може тому от і рвуть, де тільки можна, що сподіваються фінансового краху. І похоже на те, що він не за горами.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 363

Приїхав до Києва М. Садовський.

14  квітня. Грушевського знову прорвало. В сьогоднішній «Пролет[арській] Правді» надруковано його інтерв'ю (кажуть, ніби він просто дав сам рукопис до Агітпропу, а звідти переслано до газети) про Празький науковий з'їзд з усякими кив-моргами на еміграцію. Історія справи така. Місяців тому зо два буде, як Празький Комітет обернувсь до Академії з закликом на з'їзд. Через те, що без дозволу ніхто виїхати за кордон не може, Академія удалася до Укрнауки з запитом, чи може бути дозвіл. У Харкові всякі «услужающіє» лакузи Попов та ін[ші], щоб підправити свою репутацію совітських вірнопідданих, зняли гвалт. Кримському під час останнього побуту в Харкові Шумський просто виговорював, як Академія наважилась демонструвати свою єдність з еміграцією хоча б і в наукових справах. Зібралися там улаштовувати збори протесту і т. і. Коли мене запитувано, я висловив був навпростець свою думку, що не розумію, ради чого потрібен тут галас. Зате це дуже добре урозумів Грушевський, і хоч на Спільному зібранні проти з'їзду не виступав, тепер ударив у всі дзвони совітського патріотизму і такого лисячим хвостом накрутив, що просто читати сором. Що ж — усякий заробляє за допомогою тих даних, що одважила йому природа!.. Коли чоловік зовсім пускається вже берега, і робить це свідомо, то нічого тут не поробиш. І цей чоловік претендує на ролю проводиря громадського, і таким таки і справді був. Подлая нація! — сказав [би] Є. Х. Чикаленко, — і сказав би резонно, бо коли проводирі такі, то що вже про загал говорити.

Агітпроп — агітаційно-пропагандистський відділ при ЦК КП(б)У.

Український академічний комітет. Утворений у Празі в 1924 р. з метою репрезентації української науки. Діяв до 1940 р.

15 квітня. Живемо за часів середнєвічних. Переказують, що цими днями влада хотіла одібрати Георгієвську церкву, щоб передати «живцям», — і от люде вартують удень і вночі, щоб не заскочили їх несподівано. Кілька разів давали одсіч гідну сміливих оборонців: побили якогось попа, прийнявши його помилково за «живця», навіть перед міліцією не складають зброї. В Софії, кажуть, люди теж ночують, щоб раз-у-раз бути напоготові. Така горливість звернула увагу, і з Харкова, кажуть, накивали київській адміністрації, щоб не дуже старалась.

От і маємо: відокремлення церкви од держави — і поруч Державну церкву, отих «живців», яким усяково власть протегує.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 364

Це ж гірше, ніж було в нас у XVI-XVII вв., коли силоміць заводили унію, бо тоді хоч комуністичними гаслами свою фізіономію не прикривали, а просто діяли «prawem і lewem». Тепер діють тільки «lewem», а на словах — так ніби зовсім і не втручаються в релігійні справи. Лицеміри, суєслови!..

А краще б на себе обернулись. Сьогодні починається в Києві процес київської міліції з сотнями обвинувачених — партійців та близьких до партії людей. Певне справа тягтиметься місяці зо три, як і аналогічна справа в Харкові, і так само мерзость запустенія викриє вона в розтлінному сучасному режимі. А отже совітська казенна преса про цю справу говорить такою мовою, нібито сторонні якісь люде сидять на лаві підсудних, а не плоть од плоти сучасної власти. Удають іскусстно, мовляв Возний, байдужість, хоч повинні б криком кричати за таке потоптання свого ж престижу. Та що ж, коли ми вже вернулись до темного середнєвіччя...

У Києві запрохують тепер «на Садовського». Вчора у Мар[ії] Іванівни, сьогодні у Черняхівських. Микола Карпович почуває себе героєм дня і балакає-балакає. А я люблю його вдачу — веселу, безпосередню. Здається, в понеділок буде його перший в Києві виступ.

16 квітня. З анекдотів, які чув дорогою до Харкова. Під час громадянської війни відділові черкесів, що боролися «за власть советов», кажуть: «Тут до вас прийдуть меншовики, вас агітуватимуть, так ви не слухайте їх». Відповідь була така: «Меншовой, большовой — это нам все равно. Много их тут ходыть. Один крычит: «товар ищи!» другой крычит: «товар тащи!» — это нам нэ важно. Лэнин сам по себэ, Троцкий сам по себэ — ми знаэм одного начальник восьмой дывизии...». — Хороші були борці за комунізм. Не диво, що й він такий вийшов, як єсть і тепер, напевне, оці борці проклинають породження рук своїх.

17 квітня. З приводу теперішнього стану сила оповіданнів ходить поміж публікою. Говорять, що закривається сила фабрик, бо нема ні сировини, ні збуту, ні коштів на виробництво. В Москві ніби, коли робітникам заявлено про зупинку роботи на фабриках, ті відповіли пропозицією зложити владу: без вас (це так до «робітничої» влади, комуністів) ми самі якийсь вихід знай-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 365

демо, а ви нас ведете в безодню... Розповідають про всякі замовлення за кордоном та грошові операції: ніби задатки поплатили, а викупляти замовлене нічим. Саме таке оповідання чув я в Харкові од інж[енера] Павленка, що завідує шахтами на Донщині. Шахти, казав він, майже не працюють, бо устаткування цілком до руйнації дійшло. Щоденні катастрофи: там обвалиться й засипле робітників, там заллє шахту водою, там вибухнуть гази. Замовлене устаткування за кордоном лежить, бо ні на що викупити. Розповідають про скандал з калошами, які з превеликими труднощами (бо й тут не вистарчало) було вивезено і які повернуто назад, бо нікуди не годяться. Тепер пробують вивозити за півдарма господарське знаряддя до Туреччини, хоч наші дядьки, щоб зробити борону, мусять одкручувати гайки на залізницях і тим підготовляють залізничні катастрофи. Вивозити нам абсолютно нічого, отже торговий баланс перебуває в пасивному стані, без надії на якусь переміну. Спроби вивозу, цілком штучні, як згадано, кінчаються на зле і замість поправляти бюджет тільки дужче його розхитують. Недавно довелось мені говорити з одним видним фінансистом: «Пливем по морю тьми, — мовив він, — і ніякісінької надії, що кудись приб'ємось». Настрій в усякім разі надзвичайно характерний, — він показує, що держава вступила в смугу гострого кризису, мабуть, далеко небезпечнішого, ніж горожанська війна, інтервенції, повстання. І справді нема надії на добрий вихід, бо влада теперішня, як і колись царська, не може робити уступок, не зрікшись самої себе. Отже, питання може йти лиш про повну переміну, а не про якесь часткове латання невдалого механізму. Він наскрізь, згори донизу, прогнив і нікуди не годиться. І це видко всім, до останньої людини, дарма що ще й тепер — більше, ніж коли — знаходиться «услужающих», що задля кар'єри або хвилинного заробітку ладні стелитися на рядниночку.

18 квітня. Анекдот паралельний до «болшевой — меншевой». На Кавказі діється — ішак наклав купу на дорозі. Над купою стоїть кавказець і глибокодумно дивиться. Почали збиратись люде: «чего смотриш?» — «Пускай больше народу соберется — скажу». Зібралось. «Вот это смотру: ишак наделал, колесо переехал — половина больше, половина менше, все одно как большевик-меншевик, а материал один».

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 366

19 квітня. Ще з новітнього фольклору. В фойє Київського театру напис:

Лейба Троцький.
Прежде был он жид обыкновенный,
А теперь он — комиссар военный.

Як видко з змісту, напис старий, але ніхто не вгадався й досі стерти: так і світить. Там само в нужнику читаємо: «Здесь принимаются пожертвования на мавзолей Ильичу — золотом и бумажками».

Сьогодні Садовський вперше виступав у Києві, в «Наталці Полтавці». Великий театр повнісінький. Аплодисменти почалися, як тільки награла музика, а самого Садовського ще й не чути було. Довго не давали йому почати. Так само мало не кожну репліку покривали оплесками. Зустріч, як рівняти до Харкова, була тут надзвичайно сердечна, я сказав би — інтимна. Кажуть, старий у себе в убиральні ридма ридав од зворушення. І взагалі вся вистава мала якийсь особливий, надзвичайно зворушливий характер. Співці всі безголосі, а публіка аж казилась... Любить Садовського український Київ.

20 квітня. Закінчив перероблювати книгу про Франка для нового видання. Книжка вже друкується прудким темпом і може тижнів за два-три вийде. Якщо, звісно, цензура гріхам потерпить. Мусив для цензури навести подекуди політуру, повикидав майже скрізь слово «жид», навіть з «еволюцією» обережно поводжуся, бо і цеє слово не до шмиги. Ох, гріхи наші тяжкі! Коли-то вже від цієї казні єгипетської визволимося?

Праця С. Єфремова «Іван Франко. Критично-біографічний нарис» (1926 р.).

21 квітня. Помер Біляшівський. Пам'ятаю його замолоду: свіжий, рум'яний, здоровий, гарний. Сидючи р[оків] 1905-1907 в тюрмі, довго його не бачив, і коли зустрів — не пізнав: руїна, а не людина. Базедова хвороба і грудна жаба зовсім його знівечили. Особливо страшні були очі, що немов вивалювалися з лоба. Отак років з 20 проскрипів бідолаха, мало не щодня збираючись умирати. Проте не вмирав і навіть оженився, має діти... Це вже третій академік у нас на Відділі відходить на той світ. Чия-то черга тепер?

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 367

22 квітня. Засідання Відділу. Мали балотувати на академіка В. Рєзанова, — ну, і вийшло таке свинське ідіотство, що й досі отямитися не можу. Почав — може й без лихого намислу — Перетц: він, як людина однієї з Рєзановим спеціальности, занадто до його суворо ставиться. І це зараз же підхопив Грушевський з своєю бандою й почав вимагати, щоб кандидатуру зняти, як «ненаукову». Він говорить про науковість, коли всі його кандидатури були подиктовані тільки приятельством, а не науковістю. Він же проводив Студинського, що Рєзанову в підметки не годиться; його кандидати і Пчілка, і Щербина, і Я. Новицький — слабенькі, навіть на членів-кореспондентів. Другий аргумент — не було оцінки спеціяліста (оцінка була спільна за підписами Кримського, Лободи та моїм), хоча про Студинського оцінку писав не хто ж, як він, — теж спеціяліст!.. Зчинився крик. Найбільше старався квадратовий дурень Тимченко, невдалий кандидат на академіка. І найгірше, що добряга Новицький перелякавсь того крику і поставив Рєзанову мінуса — і таким чином провалив справу. Осудовисько! У мене таке вражіння, ніби отак собі ні з сього, ні з того взяли та й згвалтували на дорозі першого стрічного. Адже ж ясно, що удар призначався не Рєзанову, проти якого ніхто не перечив, коли читано його оцінку, а Кримському та мені. Взагалі звичаї серед ученої корпорації часто нагадують мені інтригантство найнижчого сорту. Що за дрібнота моральна — то звичайна публіка, що уявляє собі на тім місці якихсь півбогів, і здумати не може. Хай їм грець! Коли [б] вернулась швидче можливість працювати в газеті, чи в журналі, то отрусив би цей учений порох од ніг своїх і почував би себе щасливим...

23 квітня. Вирішив їхати з тілом Біляшівського до Канева — з тієї печалі, що трапилась учора. Може хоч трохи розвіється оте прикре вражіння.

26 квітня. Вернувся вчора з своєї подорожі. Подорож пароплавом була чудова. На щастя, й погода сприяла. А природа, що саме розцвітає, море води кругом на Дніпрі, повітря таке, що просто пив би його — це все справді трохи заспокоїло мої нерви. Коли б можна було б поїхати не задля такої сумної оказії, як оця, а так просто, та й на довше — одразу поздоровів би.

Поховали Біляшівського на його хуторі, над Дніпром, на

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 368

половині гори, серед дерев. Було багато людей з сусідніх Пекарів, але держалися вони пасивно. Та й усі якісь зомлілі, виснажені, негарні — сущий образ сучасної робітничо-селянської республіки... Над могилою були промови; моя, М. Левицького-артільщика та Щербаківського. Я сказав більш-менш таке: «Над труною твоєю, дорогий товаришу, багато говорили вже про твої наукові заслуги. Я теж торкнусь цього, тільки з іншого трохи боку. Є учені — і учені. Бувають такі вчені, що цілий вік свій запопадливо працюють коло науки, старанно визбирують і нагромаджують факти, обробляють їх, але роблять це в затишку своїх кабінетів, немов тільки для себе. Їх не цікавить, що потім з їхнім надбанням станеться. Це ті вчені, що могли б слідом за давнім латинським поетом проказати: «Odi profanum vulgus. — Ненавиджу невігласную чернядь». Але бувають і інші вчені. Вони так само невсипуще працюють, збираючи наукові фонди, але зараз же пускають їх в обмін на життєві цінності, справедливо гадаючи, що вернуться вони до них вдесятеро збільшеними. Це того типу вчені, що про них писав старчик наш Сковорода: «наука не повинна узити свого впливу на самих жерців науки, що жеруть аж до несхочу; але повинна на ввесь народ переходити, увійти до народу і служити всім, хто має право сказати: і я людина, і мені що людське — те не чуже». Ти, дорогий товаришу, належав якраз до тих учених, що не «вузять» свого впливу, а пускають його широко між люде. Стрілися ми з тобою 25 років тому в редакції «Киевской Старины» серед гурту таких самих учених, що дбали про те, щоб науку покласти підвалиною для визволення рідного народу. Серед них ти був не останній і в їхніх широких планах робота твоя пасувала до спільного задуму. Перша революція кинула тебе просто в лави політичних робітників. Не кидаючи науки, ти вже й активно стаєш до боротьби за політичну волю народу. В часи світової війни бачили тебе серед тих громадських діячів, що силкувалися зменшити, скільки снаги було, страхіття легального душогубства. Революція 1917 р. так само застає тебе в гурті борців за новонароджену волю, і коли заснувалась Українська Академія наук, то ти в ній зайняв те місце, що по заслузі належало тобі, як ученому, що дбав не тільки про розвиток науки, а й про те, щоб вона не «вузила» свого впливу, а ширила його між людьми. Чолом тобі доземний за це все! Хай пером буде тобі рідна земля! Хай вона, що розгортала перед тобою тисячолітню

«Киевская старина» — науковий щомісячний журнал. Виходив у Києві в 1882-1906 р.р. російською мовою.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 369

книгу подій днедавних, що доручала тобі свої скарби — хай вона любляче, як мати, тепер огорне тебе і хай пам'ять про тебе збереже во віки і віки».

Не обійшлося і без совітських сюрпризів. На пристані в Каневі труну стріли десятків зо два вчителів і голова виконкому і провожали мало не до самого хутора. Умовилися, що похорон відбудеться о 5-ій год[ині] ввечері і канівський виконком та конференція вчителів візьмуть офіційну участь. Добре, — з тим і поїхали вони. Тим часом о годині другій приїхав з Прохорівки священик і одправив похорон, щоб не брати участи пізніше. Очевидно, через лазутчиків це зараз же стало відомо в Каневі. Замість депутацій приїхало три вчителі і коли їх запитали — чи виступатимуть вони, одповіли, що ще не вирішили. «Чому?» — «Та от — як з духовенством?» — «Духовенства не буде». — «Але було?» — «Було». — «Ну, то нам незручно...». З тим і поїхали зараз назад. Та ще явилося з десяток комсомолії, самих з себе жидків і жидівочок, стояли біля могили в шапках, курили й голосно розмовляли, а потім, наламавши гілля, так само побрались восвоясі... Дикуни якісь...

Був і на Шевченковій могилі. Мерзость запустенія й гидотности. Замість чудового простого хреста, що так пасував до наокружного ландшафта й далеко білів на фоні зелених дерев — чорний незграбний стовпець, а на йому паршивенький бюст, з якого видно саму шапку. На постаменті такі самі невиразні барельєфи: малий Тарас, що нагадує сучасного безпритульного «ребенка», стоїть перед столом, за яким дяк перекидає собі чарку в рот; Тарас останніх літ в салдатській шинелі (!) сидить за гратами; кобзар Микєшинського типу виграє на бандурі... Але найгірша ота жахлива арка совітської архитектури (з дикту!) з відповідними написами і строкато розмальована! Зовсім так, як у якомусь паршивенькому провінціяльному «Шато-де-бур'ян». Вона стоїть перед могилою од Дніпра і знизу її тільки й видко. Артистичний смак мали оці новітні декоратори! Новий (призначений од Нар[одного] Ком[ісаріята] Освіти!) доглядач казав, що не було ще на могилі людини, якій би оце страховисько подобалось. Він також повідомив нас, ніби асигновано 50000 крб. на новий пам'ятник. Гадаю, що асигнувати язиком куди легше, ніж дати руками, і оте потворне страхіття надовго розпанашилось на святому місці, — принаймні до кінця теперішнього режиму...

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 370

27 квітня. В Москві одбуваються засідання Всесоюзного ЦИК'а, і там раптом зірвались дебати про давно забуту тему — українське питання. З приводу звідомлення від України заговорили добрі люде про страхіття українізації, почулись знов промови про небезпеку російській мові та російській культурі, — одне слово, не як у комуністичній державі, а як у Росії доброго старого часу. Треба сказати, що представники від України відбивалися так, ніби були не православними комуністами, а звичайнісенькими «петлюровцями». Петровський навіть просто заявив, що коли вони й винні чим перед Україною, то хіба тим, що українізацію переводять мляво й несміливо. Але ось прийшов час на резолюцію — і в резолюції, невиразній, хиткій та хитрій, явно взяла гору всеросійська, єдино-неділимська орієнтація: навіть про небезпеку російській мові та культурі не забули згадати. А в дебатах усі «інородці» тягли руку за Україною і говорили, що вона й їм стежку протоптує. Виходить, як приказка каже: ставиться мов лев, а гине як муха, — отак і наші «українські» комуністи пописалися.

ЦИК (українською ЦВК) — Центральний Виконавчий Комітет СРСР — найвищий орган державної влади в СРСР. Діяв у 1922-1936 р.р.

29 квітня. Злоба дня — безпритульна дитина, «беспризорный ребенок»... Ця нещасна дитина тепер справжній господар міст і, наприклад, Київ тероризувала вкрай. В центрі міста, на Фундуклієвській, в недобудованому будинку Ольгинської гімназії вона осадила свою резиденцію і уловляє перехожих, надто жінок на особливі, хитро вигадані вудочки, потім скопом накидається на перелякану жертву, обдирає її і з спритністю, якій могли б позаздрити Курбасові артисти, дряпається по мурах і зникає в гостинно-роззявлених вікнах того будинку. Оце обдерли так Л. М. Черняхівську. Вона розповідала, що першого разу (бо на неї напад удруге) їй пощастило затримати одного «ребенка», зібрались люди, обступили... «Ребенок» обернувся до них з промовою, адресуючись до Людмили Михайлівни: «Ти меня, тетенька, не бойся. Я бить тебя не буду. Вот только укушу разве разочек. А ведь знаешь — у меня сифилис»... Звичайно, після такої заяви од його всі врозтіч. Кажуть, що недавно ці ребята втислись до кабінету керівника народ[ною] освітою в Києві — і з ними сильна влада буквально нічого не могла зробити, опинилася, як у полоні, а вони похватали, що їм подобалося і зникли. В Москві ніби раду дали собі з ними надзвичайну: зробили облаву, схопи-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 371

ли мало не тисячу безпритульних і — заслали на Соловки... Але, звичайно, усіх не перехапаєш, коли їх аж кишить по містах і навіть по селах. І це ще, коли вони малі, а що буде, як виростуть? Хуліган росте такий, якого ще не бувало, бо з дикунською психікою єднає страшну озлобленість проти всіх і всього. Що собі думає комуністична влада — невідомо. Але ясно, що це росте така погроза всякому ладові, через яку ні облавами, ні навіть Соловками не перескочиш.

30 квітня. Жінка — як погода: ніколи не вгадаєш, коли вона зігріє теплом, а коли сипне холодним дощем... Це ніби з «думок гулящої людини».

1 травня. Традиційний день роботи в садку, — цим разом, на жаль, над коректою. Прочитав з половину своєї книжки про Франка. Надо мною гудуть мотори — з десяток аеропланів носиться над містом; здалека лунають співи маніфестацій. Коли б хоч сьогодні обійшлось без катастрофи, що теж стали ніби традиційними на 1 травня.

2 травня. Я можу сказати про себе слідом за отим дядьком: «Коли тільки прийду до церкви — все паски святять». Був сьогодні вночі, коли «паски святять» у церкві, слухав дивних співів — і перед очима у мене стояла Пальчиківська убога церковця, лунав батьків голос з вівтаря і кругом були півзабуті любі обличчя тоді знайомих людей (певно, нікого вже з них нема живого) і сам я малий хлопчина, гордий тим, що «вистояв таки в церкві», хоча очі під кінець служби злипалися від солодкої дрімоти. Як давно це було!.. І як, власне, мало змінилося в настроях тих людей, що стояли поруч мене сьогодні в церкві! Особливо, коли взяти на увагу, що ми пережили «соціяльну революцію» й християнство тепер опинилося в становищі гнаної релігії. Церква належить черницям і вони зуміли упорядкувати так, що одмін проти давнього майже не помітно. Живуча релігійна основа в душі людській...

Вертаючись зайшли ми до сусідньої великої церкви, відданої «живцям». У величезній церкві — порожньо, стоїть посередині купка людей, чоловіка з 50 — мізерно, убого! От що значить — репутація «совітської церкви»: сахаються її, як чорт ладану.

Кажуть, що на Софію накладено податку 1700 крб.,

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 372

з погрозою, що як не буде виплачено, то одберуть та віддадуть «живцям». Справді, виходить — церква на одкупі! Не вистарчає такту в сучасних носіїв власти, щоб не дрочити хоч примітивних почувань та не нагадувати колишніх легенд про орендування церков. Адже ці жарти можуть кінчитися колись дуже трагічно.

4 травня. Написав листи до Степаненка В., П. Чикаленка, Слабченка, Нелідова та Лисого (Харків). Нарешті зібрався, розсердившись, бо останніми часами ніяк було часу на листи не вибереш. Кожного листа доводиться починати з перепрошування за неакуратність, бо й справді безбожно й уперто мовчав.

5 травня. В газетах знов резолюція Всесоюзного ЦИК'а* з приводу українського питання, але вже зовсім інша, — висловлено спочуття українізації, говориться про підтримку української культури і навіть Укр[аїнської] Академії наук... Що сей сон значить? Як українофобська резолюція та перетворилася на українофільську? І що там робилось поза лаштунками ЦИК'а. Нічого не розумію. Видко тільки, що щось сталося. Побачимо, що далі буде — яка ще чудасія раптом одбудеться.

* Так у автора, треба ВЦВК'а.

В Англії ніби загальний страйк. Тон совітської преси алярмистський. Цікаво, чим це скінчиться.

6 травня. Ще як були ми в Харкові, то на нараді з приводу академічного нового статуту Шумський, спокушаючи нас на вибір в академіки кого-небудь з комуністів («хоч, по правді, у нас і нема видатних» — зараз же признався він), — сказав був, що Російська Академія обрала під час торішніх свят на академіків — Каменєва та Мілютіна.

Це мені здалося дивним, але я не сперечався, мало чого не буває за наших рабських часів — думалося. Отже, тепер я поставив це питання Перетцові. «Брехня! — каже, — і не думали вибирати». — «А М. Покровський? — питаю. — Шумський казав, що його хотіли обрати та він одмовився». — «Брехня і це, — була відповідь, — навпаки, Покровський дуже хоче, та ми поставили вимагання, щоб він зрікся адміністративної посади, а йому і того не хочеться кидати. Так нічого й не вийшло». Хороший міністр! Правда, Семковський

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 373

догадується, що Шумський просто переплутав: Каменєва та Мілютіна обрала інша академія, комуністична, а міністр просто не розібрав... і знов — хороший міністр!

7 травня. Один з приїзжих харківців оповідає, що в комуністичних кругах мої приїзди до Харкова на правописні наради розцінюють як ознаку мого замирення з совітською владою. Що ж — нехай і з цього тішаться, коли більшого не мають.

Той самий приїзжий розповідає, що серед комуністів ідуть балачки про потребу дозволити безпартійну газету українську. Мабуть, і їх нудить од своєї казенної преси. Але, на мою думку, про незалежну газету ще рано говорити: комуністи хочуть, певне, створити подобизну незалежної преси. Нехай ще більш їх занудить. А цікаво, що почалося таки з жидівської непартійної газети!

8 травня. Переказувано мені зміст Слабченкового листа: нарікає, що проти його в Академії — Кримський, Єфремов і Василенко, що це ніби розповідав йому Грушевського полигач Савченко. Звідки мені це? Адже я про Слабченка ні з ким ніколи не говорив та й не цікавився і не згадував про його ніколи. Що за брехуни і пліткарі тепер повелися! Якщо мені того листа покажуть, то зачеплю Савченка за ребро гаком: хай сам виплутується з своєї брехні.

М. Грушевський, зустрівши Кордта, похваливсь йому, що проводив до друку в академічних виданнях Кордтову працю. Кордт хотів друком висловити йому свою подяку. А навсправжки було, що Грушевський був проти друкування Кордтової праці, а обстоювали за неї Кримський та я. З цього приводу Кримський пустив арабським прислів'ям «батько його — часник, мати — цибуля, звідки ж йому набратись пахощів». Дійсно — якийсь «отец лжи».

9 травня. Написав Є. Х. Чикаленкові та В. Гнатюкові. А ще листів багато ненаписаних.

10 травня. Розповідав мені один одесит про совітську торгівлю. Ми ввозимо тепер те, що вивозили: хліб, цукор, шкури, а вивозимо те, що ввозили — сільськогосподарські машини. Їх тепер спроваджують до Туреччини, — бо одне, що наш дядько не купує, бо немає звідки, а друге — треба ж щось

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 374

вивозити, щоб творити хоч якийсь поганенький баланс. Добре, — от і наділяємо турків саківськими плугами по 10 крб. за плуг, тоді, як собі він коштує 25-30 крб. Спокусились таким дешевим крамом турецькі крамарі і рішили, що на місці ще дешевше можна купити; зафрахтували кілька пароплавів та й гайда до Одеси. «Плуги єсть?» — «Єсть!» — «По чому?» — «По 30». — Так же у нас вони продаються по 10». — «То у вас, а у нас — по 30. Як своїм, так і вам». Бились-бились турецькі крамарі — нічого не вдіють. Тоді шатнулися по Одесі, до кожної крамниці заходять, щоб аби чого купити, аби порожнім не вертатись — нічого нема. Так і поїхали назад — аж зафурчало.

На днях вичитав у газеті, що до Харкова повернувся з-за кордону поет-лауреат М. Вороний. Пізнаю Вороного: і тут без хлестаковства не може обійтися.

12 травня. Страйк в Англії точиться далі. Наші радіють та піддрочують та підцьковують. Мітинги, вислови спочуття, навіть гроші посилають. Але сьогоднішні звістки принесли розчарування: англійці від наших грошей одмовилися: ввічливенько подякували та одіслали назад нашого чека. Копирсає глибокодумно в носі совітська преса: од грошей одмовились — «что значит?»

Загальний страйк у Великобританії. Почався 4 травня 1926 р. Тривав до 12 травня 1926 р. Шахтарі — до 30 листопада 1926 р. Страйкувало близько 5 млн. осіб.

І поруч з цими звістками в тій же таки газеті читаємо про з'їзд наших, не англійських, гірняків. Виявляється, що у наших платня далеко не досягає довоєнної, але домагаючись підвищення, ми братимемо на увагу стан фінансовий трестів... Це вам не англійці, що не хотять 8-годинного дня та 20% наддані на довоєнну платню! Варто було б совітським рабам розтлумачити, що англійський робітник, якому вони співчуття й гроші посилають, вдесятеро краще живе і що умови праці їхньої для комуністичної держави — ідеал недосяжний і що замість англійським капіталістам ганьбу висловляти, нашим робітникам треба було б за своїх доморослих комуністів узятись... Та хіба рабам і лакеям що втолкуєш! Поодинці і в тихому куточку клянуть і нахваляються, а зібрали їх на офіційний мітинг — мов води в рот понабирають та голосують, за що звелять їм. Добре громадянське виховання одібрали — не швидко вичухаються з його.

13 травня. Засновано офіціяльний Комітет для святкування 10-х роковин од смерти Франка. До комітета запрохано

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 375

Грушевського та Кримського. Що мене не запрохано, Кримський перший звернув увагу і спочатку витолковував, що це ознака «немилости», аж потім запитав про це Любченка (голова виконкому). Любченко одповів, що просто забули про мене. Забудькуватість дуже характерна, бо про Франка у нас ніхто стільки не писав, як я, — отже, наші українські правителі, виходить, нічого не читають, навіть на цікаві їм нібито теми. Але я дуже радий, що мене забули. Адже офіціяльний Комітет, напевне, зробить спробу пошити й Франка в большевики, то нехай робить це без мене. Все одно довелося б з такого Комітету тікати.

15 травня. Страйк в Англії захитавсь й кінчиться. Лишилися самі гірняки, то й ті, мабуть, не довго продержаться. Знов наші голубчики попеклися, зате сичать-сичать.

Зате в Польщі повстання. На чолі Пілсудський. Заявляє, що єдина причина повстання — незадоволення з теперішнього міністерства. Оригінальний спосіб валити кабінет. Але зате відповідає польським традиціям: якась дрібниця — «і разом сто конфедерацій». Цікаво, у віщо розгорнуться події, які безперечно мають глибші причини, внутрішню гнилизну в польському режимі.

Військовий переворот у Польщі в травні 1926 р., який очолив Ю. Пілсудський.

16 травня. День на лоні природи. Їздив у Дзвінкову наймати дачу. Знайшлось щось ніби добре: поміж Ірпенем та бором. Якщо буде мені змога виїхати, то спочинути можна буде. Але мені якось ще не віриться, що я виїду.

17 травня. Написав Д. Дорошенкові, Щепотьєву, небозі Галі (Сінькевичевій).

18 травня. Події в Польщі, що набули бурхливого характеру, викликають багато поголосок. Подейкують, що виступ Пілсудського відіб'ється на стосунках з Совітами, бо Пілсудський настроєний щодо них войовниче. А з другого боку, дехто думає, й большевики може схочуть використати непевний у Польщі стан. Розглядають польські події і як контрхід Англії. Базар вже просто говорить, що війна на носі і що большевикам кінець. Одно слово: хто чого хоче, той теє й бачить.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 376

19 травня. По місту розійшлась чутка, що ГПУ завітало до популярних лікарів (проф[есор] Яновський, Стражеско, Биховський), що багато заробляють, і зажадало відомостей, скільки вони грошей держать удома. Яновський та Стражеско показали свої гроші, і агенти ГПУ забрали їх під розписку, сказавши, що гроші мусять бути здані до ощадних кас. Биховський та Губергриць не призналися, тоді зроблено трус, знайдені гроші конфісковано і «винуватців» посаджено. Історія цілком безглузда. Розпитавшись, дізнавсь я, що це все брехня, до Яновського та Стражеска ніхто й не приходив, а справді арештовано двох лікарів, які не так лікарювали, як спекулювали. І знов: кожне що хоче — теє й бачить.

20 травня. По місту знов маніфестації безробітних. Ходять з прапорами, вимагають роботи. Звичайна кожного літа картина в нашій благословенній «робітничо-селянській» державі. І, як звичайно, міліція попросту розгонить цих «хазяїнів» держави, як їх звуть, уви! в самих деклараціях...

Була ще й інша маніфестація. Безпритульні діти взяли в одному з кіно рухому рекламу, обернули її другим боком, надписали: «Бей жидов, спасай Россию» — і сунули невеличкою юрбою на вулицю. Цим тратити нічого. І нічого вони не бояться. Але характерне оте гасло з погромних часів, що відродилося таким несподіваним способом. Віщує це відродження, в усякому разі, мало втішного.

21 травня. Показували мені листа від М. Горького до Ол. Слісаренка, що прохав дозволу видати в українськім перекладі повість «Мать». Горький не бачить тепер у цьому потреби. Більше — він обурюється тим, що люде хотять «утверждать различие наречий» в той час, як людськість пробує створити світову (?!) мову. Колись, пише, і я протестував проти утисків над українським словом, але тепер, коли на Україні провадиться примусова українізація і пригнічують російську культуру — я жалію того, що робив тоді... Одно слово — заговорив наш Горький, як говорив колись Струве. Видко, шага ламаного не варта була ота його маленька ласка, що її кидав він колись українцям, коли не витримала навіть такої легенької проби, як ота славнозвісна українізація. Видко, й справді нема у нас

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 377

приятелів серед великоросів, ображених у своєму почутті розвінчаних «хазяїнів земли русской» от Карпат і до Камчатки. Можна було висловлювати іноді спочуття, коли воно ні до чого не обов'язувало. А прийшли часи, щоб те спочуття в діло перетворити — і почулися прокльони, вигуки злоби й фарисейського вболівання за культуру, якої ніхто й пальцем не чіпає, але яку тільки ставлять на своє місце і обмежують у праві жити розкішним паразитом на чужому місці. Навдивовижу оскандалилась російська інтелігенція. Але по Горькому я таки того обивательського русопетства не сподівався. Що ж: ще від одного «приятеля» науку маємо.

22 травня. Написав накинутий мені вінничанами плакат про Коцюбинського. Робота важча, ніж я собі думав. Не вмію я таких речей писати, та Коцюбинський для такого популярного викладу занадто тяжкий.

Лист до Біднова (Прага), до Отамановського (Вінниця).

24 травня. Чув сьогодні про «юридичну пораду», яку дав юрисконсульт виконкому Київського. «Шукайте — каже — руки серед комуністів, бо хоч справа ваша й безсумнівна, але законним порядком нічого не доб'єтесь». Оце вона «революційна законність». Мимоволі згадується старорежимний жидівський анекдот: «Что есть законний порядок?», який кінчається промовистою сценкою: «Гіб мір драй кербел депозитный билет. Нешту? Пошел вон, сукин син!» Чудово розповідав його колись Мод[ест] Левицький.

25 травня. Засідання присвячене пам'яти Франка. У величезну залю набилося повно публіки, але публіки дикої, що більш галасувала, ніж слухала, і перебивала доповідачам. Тяжко було говорити. Краще б їх менш ходило.

26 травня. Розійшлася чутка, що вбито в Парижі на вулиці С. В. Петлюру. Чутка йде од голови виконкому Любченка, отже, офіціозна. Ніби зробив це якийсь емігрант-українець... Якщо цьому правда, то, певне, не без радянської руки тут. Надто під теперішній момент, коли в Польщі гору взяв Пілсудський, спільник

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 378

Петлюри. Cui prodest?* на це можна відповісти, що тільки большевикам міг заважати цей носій єдиного популярного на Україні і не заплямованого перекінчицтвом політичного ймення. Навіть тепер, коли у його не було жадної реальної сили, все ж сама мара цього наймення грізно стояла перед большевиками. Але є у мене ще надія, що це брехня: подібні «сенсації» дуже люблять пролетарські кореспонденти і бухають часто в дзвони, не глянувши до святців. Коли б то!

* Кому вигідно (латин.).

27 травня. «Сьогодні до Петлюри, що йшов вулицею, підійшов один українець і сказав, що він помститься за убивство на Україні багатьох росіян і євреїв. Сказавши це, він вистрілив у Петлюру з револьвера й забив його».

Це в недоторканому вигляді повідомлення, яке появилося в сьогоднішній газеті. Безглуздя його очевидне. Українець, що сім років палав помстою за кров росіян і євреїв — очевидна нісенітниця. Це значно збільшило мій скепсис щодо самого факту.

Проте всюди розмови про цю подію. Одноголосно говорять про большевиків. Вражіння велике. Чув на вулиці розмову: «Хто вбив? Або з політичних мотивів, або для грабунку. Але грабунок у Парижі на вулиці неможливий. Отже...» — кінець фрази затерявся здаля, але він ясний. «Українець, кажете. ... Може й українець, але з довгим носом і з совітським пашпортом». Могилянська, що перекладає в ред[акції] «Пролет[арської] Правди», коли дано їй перекласти наведену телеграму — не вдержалась і розплакалась при всіх комуністах, що були в редакції. В друкарні «Книгоспілки» комуніст-робітник пустив якимось жартом і викликав загальне обурення і розправу кулаками од решти робітників. «Падлюки! душогубці! — гукали вони. — Скільки ми заплатили в Китаї — ми вже знаємо. А от дайте довідатись, скільки нам коштує ця смерть»...

Невже це безглуздя й підлота таки справдилась.

Любченко запитував Дорошкевича і Гермайзе, чи я справді серджуся на те, що мене не запрохано до франківського Комітету. Перший заспокоював, другий одказав: «спитайте його самого».

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 379

28 травня. В газетах канібальський танок над трупом забитого ворога. Тільки що вчорашній українець обернувся вже у французького громадянина. Падлюки! Не вміють навіть сховати своїх радощів та своєї причетности. Поголоска називає навіть імення цього «француза» — Аврум Лазарович Штромберг [Шварцбарт Самуїл Ісаакович - Т.Б.]... Кажуть, що газетам заборонено називати ім'я убийника і називати його тільки французом звелено. Кого ці ідіоти одурити думають?

Завтра вечір споминів про Франка. Треба писати, а якось не можу примусити себе щось видушити. Не те в голові зовсім. Інші спомини навертаються на пам'ять. Скепсис мій гасне.

Лист од Кримського з Харкова. Пише, що знов якісь там на мене доноси кружляють. А комуністи ремствують, що ніколи жадним рухом не подав я натяка на зближення. Стара байка і вже навіть не цікава. Та вони ще старішу згадують: мій лист до Коцюбинського. Видко, все-таки, поцілив він у мету.

29 травня. Засичало гаддя. І розперезалося. Симульоване презирство, неукрита радість і брехня, брехня без кінця й краю. Що це за люде, що це за люде... Сьогодні Щупак у «Пролет[арській] Правді» вискочив з статтею, якій ймення трудно добрати. Починає з того, всупереч власним своїм повідомленням, що це не політичне вбивство. Далі повно гадючої злоби, брехні, наклепу, щоб принизити мертвого вже ворога. Що це за люде, що це за люде!.. Навіть того своїм гадючим мозком не збагнуть, що їм самим невигідно так принижувати ворога: адже що їм за честь, коли такого нікчему подолали. В тім ото й річ, що вони й самі не вірять у те, що брешуть, і нахабністю намагаються прикрити свій страх і радість. Гидота, а не люде. Петлюру знав я, либонь, з 1905 р. Ближче до його придивився р[оку] 1907-го, коли він був за секретаря в «Раді». І ближча знайомість була не на його користь. Багато було в йому тоді есдечеського духу — хвастливости, доктринерства і несерйозности. Були й неприємні штучки, через які довелось йому одмовити від секретарювання в «Раді». Потім зняв він безглуздий похід проти Садовського в «Слові» і мені довелося вступитися в ту полеміку. Потім він зник — у Москву. Коли я стрівся з ним там уже 1912 р. в редакції «Украинской Жизни» — я не пізнав колишнього Симона: виріс, споважнів, розвинувся, занехаяв свої колишні витівки. В Центральній Раді в 1917-1918 рр. він був одним з найбільш вдумливих і розважних

«Слово» — тижневий орган УСДРП. Виходив у Києві в 1907-1909 р.р. Одним з редакторів був С. Петлюра.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 380

політиків. По тому, як уступив він до Директорії, я з ним мало стрівався, але кожного разу робив він гарне вражіння. Люде, що з ним працювали за останніх, найважчих для України, часів, кажуть, що це був справжній державний муж з умінням поводитись з людьми, обернутись в скрутних обставинах, підбадьорити серед бою, виказати особисту сміливість, що так чарує простих людей. В усякому разі одно нестеменно: це була єдина безперечно чесна людина з усіх, що їх революція винесла у нас наповерх життя. Грушевський — пожалься Боже, що з його сталося; Винниченко крутиться, мов тріска в ополонці; решта — просто дрібні, нікчемні людці. Один Петлюра встояв на своїй позиції, не похитнувшись, і коли б не непереможні сили, то свого був би досяг. Та, мабуть, не доросли ще ми до того, щоб «самим о себе советовати», як нам колись вибивали очі московські бояри і особисті зусилля не могли загальної нікчемности подолати. Один козак із мільйона свинопасів нічого не вдіє...

Тепер свинопаси жаліють, обурюються, нарікають потиху в своїх закутках. А по вулицях од шпиків пройти трудно — не розминешся, так і кружляють... Даремно!.. Свинопаси себе не зрадять, а коли прийде час, то й козаки народяться і наростуть. І може трагічна смерть єдиного козака тисячу нових народить.

30 травня. Знов навалилось усяких прикростей. Сьогодні телеграма од Кримського, щоб їхати до Харкова. Мають там вирішити справу з статутом Академії, а сюди вже не привезуть. Брехуни і шахраї! Хто їх за язик тяг? І чому раптом така переміна. Мабуть, і тут без нашого лиса не обійшлося. Не пощастило собі під нозі скорити Академію за Директорії (тоді його Петлюра розгадав), так тепер заходиться те саме зробити за большевицькою допомогою. Все одно хто, аби зверху бути.

Не маю охоти їхати. Та й навіщо? Адже тут треба криком кричати, та й то буде глас вопіющого в пустині. А втім пораджуся завтра з товаришами.

31 травня. Дізнався, що викликають Грушевського до Харкова і це мене схитнуло з моєї позиції: їду. Може хоч одну якусь капость пощастить одбити.

З кругів ГПУ йде чутка, що Петлюру «к сожалению» не вбито, а тільки тяжко поранено... Коли б то! Кажуть, що вчора в Софії,

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 381

на панахиді по Франкові розкидано прокламації з приводу замаху на Петлюру. Невже й свинопаси заговорили? Не віриться.

5 червня. Вернувся з Харкова. Ще раз довелось бачити позорище людське, як люди самі себе понижають, хтозна навіщо.

Власне, таке було з статутом Академії на пленумі Укрнауки. Грушевський та Тутківський чимало доложили було старання, щоб погіршити статут. Грушевський намагався підсипати в Академію «призначенців», домагаючись за всяку ціну, щоб статут надав права академіків директорам, себто його братові; Тутківський пішов ще далі і вимагав прав академіка навіть представникам од місцкому! А вдвох разом силкувалися саме ім'я Неодмінного секретаря змазати з статуту. Полигач їхній, Яната, вимагав затвердження од уряду навіть для тих посад, що їх урядовий проект лишав без затвердження. Всі ці і інші атаки пощастило відбити, і я бачу, що дійсно треба було їхати. Тепер боротьба буде навкруги складу Президії. Тутківський і Грушевський конче хочуть пролізти, хоче того ж і уряд. Обмірковують, яку б комбінацію вигадати, щоб їх таки просунути. Наклеп і брехні знов розгорнуто на всю широчінь. На мене Грушевський скаржився, ніби я підмовив Могилянського надрукувати погрозу йому смертю за те, що він перейшов до большевиків (оповідання Могилянського в «Червоному Шляху»). Словом «пошла писать губерния» — і губернія препаскудна.

Про Петлюру в Харкові нічого певного не знають. В низах не вірять, що його вбито, і обурені замахом надзвичайно.

6 червня. Написав Отамановському (Вінниця), Герасименкові (Одеса), Борисовичеві (Харків).

7 червня. Переказують з «Діла» деякі подробиці паризької трагедії. Ніби після перших пострілів Петлюра впав і кат всадив у нього чотири кулі вже в лежачого. Прізвище його — Шварцбард, з Смоленського. На допиті він ніби сказав, що побачив у большевистських «Українських Вістях» фотографію Петлюри з Пілсудським і запалав помстою. Версія мало приємна большевикам, бо кладе кладку од убийці до них. Прізвище його подала з російських газет одна лиш «Красная газета», і то з необачности, в одному місці вирізано, в другому через недогляд

«Українські вісті» — радянофільський щотижневик. Виходив у Парижі в 1926-1929 р.р. В основному був спрямований проти УНР.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 382

лишилося. Тепер взагалі заборонено будь-що писати про подію: симулюють байдужість.

В Харкові, чув я, є думка заснувати політичну організацію, взявши для неї ймення — «петлюровці».

В Академії комбінують усяково склад нової Президії. Здається, популярна комбінація: Кримський — Президент, Шмальгаузен — Віце-президент, я — Неодмінний секретар, Липський — секретар І Відділу (нового), Птуха — секретар II Відділу (об'єднаного). Я тримаюсь пасивно, бо волів би зовсім одійти од Президії. Кримський захоплений цією комбінацією, і боюсь, що мені доведеться згодитися, бо інакше все розсиплеться, а на тому попробує виграти Грушевський.

8 червня. Ходить по руках вірш, присвячений паризькій події:

За свідченням небожа С. Єфремова Миколи Павлушкова, заарештованого в 1929 р. в зв'язку з процесом «Спілки визволення України», автор цього вірша — дочка письменника М. М. Могилянського [Могилянська Лідія Михайлівна - Т.Б.]. (Архів СБУ, спр. № 67098 ФП, т. 70, арк. 24-28).

Блискавиця помсти ніч розріже,
Всім на жах і всім на помсту буде!
Ти упав на вулицях Парижу
Від руки не Брута, а Іуди.
Там востаннє твої очі з криці
Відсвітили біль твого народу.
Стогін вирвавсь і знялася птиця
Над палаци, храми та заводи...
Погляд кинула на край порожній,
Де жита хиляються за вітром,
Лиш хрести зігнулись придорожні,
Роси з трав гарячий вітер витре!
Муки що?- віками прищепились...
Рабство що?- У ярмах нам не вперше,
Не нове нам в труді гнути спини
Та й чекать — прибуде славний вершник!
Ой прибуде на коні із снігу,
Золочений спис із хмар заграє,
Серць проб'є холодну, зимну кригу,
Сто голів у змія відрубає!..
Що ж нам втрати на вівтар отчизни?
Що ж нам кров проллята на офіру?
Адже справим ще славетну тризну,
Загартуєм всемогутню віру!..
Блискавиця волі ніч розріже,
Всім на спокій, всім на радість буде!
Ти упав на вулицях Парижу —
Мов офіра від руки Іуди.
                               27 травня 1926 р.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 383

На свіжій могилі починає зростати легенда. І можливо — мертвий Петлюра страшніший стане большевикам, ніж був живий, їхнім лайкам та симульованій байдужости та брехням ніхто не вірить. Натомість кожне раде повітати в забитому образ героя, що впав жертвою підлотного підступу.

9 червня. Інтимний вечір, присвячений пам'яті С. В. Петлюри. Зібралося чоловіка з десяток, поділилися своїми спогадами, пожурилися над долею бідака, що у його і останній приятель мре — та й розійшлися. Цікаві були згадки А. В. Ніковського, що знав С. В. якраз за останні роки, 1920-1922. Ходить ще один вірш:

За свідченням М. Павлушкова, цей вірш написав він. (Архів СБУ, спр. № 67098, ФП, т. 70, арк. 24-28).

Було літо, було літо
Та й стала зима...
Як не було пригодоньки,
Так прийшла біда.

У Парижу, славнім місті,
Удень, не вночі
Ішов батько наш Петлюра
Та й плакав йдучи:

Україно, Україно,
Де ж доля твоя?
Знов зажерли твою волю,
Хоч нема й царя.

Знов посіли твої груди
Люті вороги:
Не татари та й не ляхи —
Кацапи й жиди.

І сказав тут пан Петлюра:
Не дамо ж ми їм
Грабувати нашу землю,
Мати нас за гній.

Обернувся він навколо,
Гукнув раз, гучній:
- Гайдамаки, сини мої!
До бою мерщій!

Не почули гайдамаки,
В тюрмі всі були,
Пов'язали всім їм руки,
До стін прип'яли.

Не почули гайдамаки,
Почув теє жид,
Поєднав собі він Юду
Отамана вбить.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 384

І не сіло іще сонце,
Зоря не зійшла,
Як зустрів проклятий Юда
Нашого орла.

Ой підкрався Юда ззаду,
Стрельнув в спину раз,
Похитнувся пан отаман
Але ще не впав...

Ухопивсь він до шаблюки,
А її нема —
Не забувсь її він вдома —
Зломила війна...

І схилився пан Петлюра,
Юда ж не дрімав,
Отаманові у груди
Ще шість раз стріляв...

Заплакали гайдамаки,
З ними й козаки,
Як понесли отамана
В дубовій труні.

Не ревли тоді гармати,
Дзвони не гули,
Як поклали труну тую
У чужій землі.

І спинились гайдамаки,
З ними й козаки,
Поскидали шапки чорні,
Вклонились труні.

Присяглися брат до брата —
Хоч живим не буть,
А помститися за батька,
Й волю повернуть.

Так тремтіть же, кати люті.
Кацапи й жиди, —
Бо повстануть гайдамаки,
З ними й козаки...

Так одне насильство викликає потяг до другого й жадобу помсти... Вірш примітивний, але коли піде широко, може якраз велике вражіння зробити своїм примітивизмом та простотою.

10 червня. Одібрано у слов'яністів і передано «живцям» Георгієвську церкву. Довелося одбирати силоміць, через міліцію. Юрби народу стоять день і ніч біля церкви, обличчя червоні, зворушені, збурені. Відповідні балачки. Коли большевики хотіли розпалити релігійний фанатизм, то мають це. А скільки гидоти в

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 385

цьому повертанні до сивого середньовіччя, до цього орудування міліцією в церкві — я вже не казатиму!.. Оповідали мені, що на «живого» митрополита, Інокентія Пустинського, що зважився сунутися в одібрану церкву, кинулися жінки, збили з його камілавку і попобили добре. Насилу вирвався і втік візником. Одна з жінок, що опізнилася до тієї розправи, жалкувала тілько за одним: «я була б і штани з його скинула!» І скинула б... і скінчилося б, може, не фарсом, а трагедією, бо треба почути, скільки обурення в тих криках було, якими проводжали митрополита: «одібрав у нас церкву, а тепер молитись ідеш, христопродавче!». Воістину не знати, хто гірший: чи цей христопродавець, чи його господарі, що їм він продав свого Христа за срібляники, чи шмат гнилої ковбаси. Одному священикові, що перейшов до «живих», парафіяне прислали 30 срібних гривеників і мотузку з написом: «Іуді. Зробив одне — зроби й друге».

Боротьба серед большевиків на Україні поміж українською течією й загальноросійською, що загострилася на пленумі ЦК, здається, поки що скінчилась перемогою першої. По газетах статті про українізацію і виклинання інакомислящих. Дістається і «русотяпам» і «українським шовиністам», а спеціяльно М. Хвильовому за «шовиністичний ухил». Бідні люди: «своя своїх не познаша».

11 червня. 16 червня мало приїхати харківське начальство — щоб оповіщати з помпою новий статут Академії, й привезти з собою всесоюзну святощ, самого Рикова. Тепер ідуть досить на правду схожі чутки, що не приїдуть. Кажуть, що Ряп[п]о вимовився: «набісіла нам цяя справа». Одкладають ніби до осени. Що за причина — не знаю, а тільки, видко, не помоглося Грушевському: адже реформа — це його рук справа, принаймні на 50%.

12 червня. Продерлася з-за кордону, з Подєбрад, перша автентична звістка про паризьку трагедію. Це відозва комітету для вшанування пам'яти Петлюри в Чехословаччині, датована 27 травня. Відозва пропонує наложити на себе 40-денну жалобу, занехаяти на цей час усякі забави, нахиляти до того ж усю українську еміграцію і визнати день 25 травня за національне жалобне свято. Поза цим ми не маємо жадних звісток, як за кордоном озвалося громадянство на злочинну справу 25 травня.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 386

Написав задля завтрашнього засідання, присвяченого пам'яті М. Біляшівського, доповідь: «М. Ф. Біляшівський на громадській роботі». В основу доповіді поклав ту промову, що мав над могилою небіжчика.

13 червня. Знов під Георгієвською церквою баби попобили митр[ополита] Інокентія, але то так, що насилу вирвався з їхніх рук. Кажуть, що, очумавшись, забрав свої манатки — чи то скаржитись, чи й зовсім п'ятами накивав. Так йому й треба. Сей род ізгоняється не молитвою та постом, як у Євангелії, а простіше — прочуханом. Таку мову тільки й розуміють сучасні «душпастирі». Розказують, що на підмогу місцевим бабам прийшли баби з Подолу: «сьогодні ти тут церкву одібрав, а завтра й до нас доберешся. То щоб не кортіло», — примовляли, б'ючи святителя.

Одбулося засідання, присвячене пам'яті Біляшівського. Зійшло добре, цікаво.

14 червня. «Режим економії» або «режем економію»... Багато дечого розповідають про цю новітню большевицьку вигадку. Цукровий трест, наприклад, так доекономився, що вже понакладали арешт і на майно, і на цукор: більш 80 міл. боргу, а платити нічим. Це в цукровій промисловості, біля того, мовляв, білого золота!.. Тріщать і інші трести та підприємства. Славному [«Ларькові»] тільки те й роблять, що дають мораторіум. Векселів, що видають комісаріяти, напр[иклад], юстиції, ніде не приймають... Зате ми англійським гірнякам допомагаємо, не кажучи вже про китайську та інші авантюри, де плакали наші грошики. Добра економія! Ну та нехай: що гірше, то краще!..

З Харкова телеграма: до осени відкладають переведення нового академічного статуту. Оттуди к бісу! Хто ж їх два тижні тому в шию гнав, що так поспішалися, що навіть кількох день підождати не могли. Отак усе: плутають-плутають, а тоді — хоч кидай. Теж робота називається!

16 червня. З українізаційних курйозів. Приходить жидівочка до гастрономічної крамниці: «Прошу дайте мені пів фунта телячої копченої мови». Друга пише до зав[ідуючого] господарством: «Шафа, що дали мені, попсована. Пришліть слюсаря, нехай зробить мені джерело (ключа)». Але найкращий анекдот розказу-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 387

ють, смакуючи, комуністи. Дійові особи — Петровський і Риков. Риков: «Ты хочешь, чтобы я тебе на украинизацию деньги давал. Да ведь и языка-то такого не существует». — Петровський: «Нет, существует». — Риков: «Какое там существует! Ну, например, как будет по-украински — голова?» — П.: «Голова». — Р.: «Губы?» — П.: «Губи». — Р.: «Зубы?» — П. (уныло): «Зуби». — Р.: «Рот?» — П.: «Рот». — Р.: «Рука?» — П.: «Рука». — Р.: «Нога?» — П.: «Нога». — Р.: «Жопа?» — П. (тріумфуючи): «Срака!!!» — Р.: «И ты хочешь, чтобы я на эту самую сраку тебе полтора миллиона отпустил?!..» Дуже втішаються комуністи дотепністю своїх вождів.

17 червня. Написав до В. Дорошенка, В. Гриневої та В. Отамановського.

19 червня. Оповідав Кримський про деякі епізоди з свого перебування в Харкові. В розмові з комуністами згадали мене. «Для нас це людина явно і непримиренно ворожа. Адже ж п'ять років, як він повернувся (!) — і жаднісенького слова од його ми не чули, що він з нами примирився. Aqui tacet — clamat»,* — закінчив з обуренням комуніст, згадавши навіть латину. Проти цього, звісно, нічого сказати не можна, і я ладен погодитися з логікою цього комуніста.

* Це мовчання голосніше від волання (латин.).

20 червня. Почав статейку про Куліша для Кулішівського збірника. Щось таке безформене і навіть без теми.

21 червня. Докінчив статтю. Зветься чудно — «Перевіяний Куліш». Надокучило вже мені усякі хвости виправляти.

22 червня. Чув сенсаційну, хоч мало ймовірну історію. Ніби під виконкомом (кол[ишня] Дума) знайдено силу динаміту: мали висадити виконком під час засідання. Зробили це міліціонери: з пашпортами галичан вони вступили до міліції, а виявилось, що то були емігранти-українці. З десятеро ніби розстріляно. Кажуть, що всеньку цюю історію держать у великому секреті.

24 червня. Понаписував — до І. Огієнка (Варшава), Є. Рудинської

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 388

(Трахтемирів), І. Айзенштока (Харків), Козія (Рахни), Хоменка (Канів). Послав Хоменкові — це новий дозорця на Шевченковій могилі — нову книжку, де б розписувались туристи та одвідувачі могили.

25 червня. По газетах новина: вбито Оскілка, одного з повстанських отаманів, на Волині (польській). Знов можна запитати — cui prodest?

Чутка, що в Москві були розрухи між робітництвом. Червоноармійці відмовилися втихомирювати. І робітників, і червоноармійців — утихомирили китайці. Як колись за царських часів — інгуші були на сторожі «ладу», так тепер китайці. Подейкують, що їх багато тепер з Китаю налізло після невдатного повстання. Матимуть заробіток у нас тепер — як оборонці «порядку». Одвічна історія...

26 червня. Оскілка вбито в Городку, Штейнгелевому маєтку, вночі крізь вікно пострілом з револьвера. Коли взяти на увагу, що Оскілко допомагав Пілсудському і взагалі був за федерацію України з Польщею, то обставини його вбивства, як і Петлюри, набувають симптоматичного вигляду. В радянській пресі промайнула була коротенька звістка, що Пілсудський уважає за єдиний порятунок для Польщі — федерацію з Україною та Білорусією. Цю звістку у нас тут замовчали, і легко зрозуміти — чому. Коли це єдиний порятунок для Польщі, то для большевиків це загибель, бо видерло б у них монополію вирішення національної справи на сході Європи та й взагалі ґрунт з-під ніг. Почалась би тоді конкуренція щодо українізації, себто єдиний виграшний козир вибито б з рук. Не диво, що на цю тему вони говорити не хочуть, зате збільшують дбання щодо українізації, щоб випередити сусіда. Недавній пленум ЦК в Харкові та з'їзд у Києві, що саме оце відбувається — надто яскраво це стверджують. А разом, певне, для них вигідно усунути людей, які на случай заворушення могли б стати на чолі. Убивство Петлюри, тепер Оскілка може відповідати планові збезсилення Польщі в її бажанні оновитися.

Написав Петрові, проф. Сиповському В. (Петербург).

27 червня. Подав прохання про помилування С. Черкасенко. Сьогодні мені показано листа, в якому він про це сповіщає. Мене

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 389

це здивувало. Я читав усі його попередні листи, правду казати — несимпатичні задерикуватим, хвастовитим тоном, але повні надії на поворот в ролі тріумфаторів. І раптом — такий, за Божою поміччю, оборот!.. Ну, та Черкасенко раз-у-раз був дрянь-людина. Таким і лишився. І революція, і еміграція йому не помогли.

28 червня. Ходить у рукопису між людьми вірш Єсєніна до Д. Бєдного. Дуже популярний.

Послание евангелисту Демьяну Бедному.

Я часто думаю: за что Его казнили,
За что Он жертвовал своею головой.
За то ль, что — враг суббот —
Он против всякой гнили
Отважно поднял голос свой?
За то ли, что в стране проконсула Пилата,
Где культом кесаря полны и свет, и тень,
Он с кучкой рыбаков из бедных деревень
За кесарем признал лишь силу злата?
За то ли, что себя на части разрубя,
Он к горю каждого был милосерд и чуток
И всех благословлял, мучительно любя —
И маленьких детей, и грязных проституток?..
Не знаю я, Демьян, —
в евангельи твоем
Я не нашел правдивого ответа:
В нем много бойких слов —
Ох, как их много в нем! —
Но слова нет, достойного поэта...
Я не из тех, кто признает попов,
Кто безотчетно верит в Бога,
Кто лоб свой расшибать готов,
У каждого церковного порога...
Я не люблю религии раба,
Покорного от века и до века,
И вера у меня в чудесное слаба —
Я верю в знание и силу человека.
Я знаю, что стремясь по этому пути,
Здесь на земле, не расставаясь с телом,
Не мы, так кто-нибудь, ведь должен же дойти
Воистину к божественным пределам!..
И все-таки, когда я в «Правде» прочитал
Неправду о Христе блудливого Демьяна,
Мне стало стыдно так, как будто я попал
В блевотину, изверженную спьяна.
Пусть Будда, Моисей, Конфуций и Христос —
Далекий миф, — мы это понимаем,

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 390

Но все-таки нельзя ж, как годовалый пес,
На всех и все захлебываться лаем.
Христос, сын плотника, когда-то был казнен, —
Пусть это миф; но все ж, когда прохожий
Спросил Его: кто ты? —
Ему ответил Он:
Сын человеческий, а не сказал: сын Божий...
Пусть мифом был Христос, как мифом был Сократ,
Пусть не было Христа, как не было Сократа, —
Так что ж —
от этого и надобно подряд
Плевать на все, что в человеке свято?
Ты испытал, Демьян, всего один арест,
И то скулишь: «Ах, крест мне дали лютый!».
А что, когда б тебе Голгофский дали крест
Иль чашу с едкою цикутой?
Хватило б у тебя величья до конца
В последний час по их примеру тоже
Благословлять весь мир под тернием венца
И о бессмертии учить на смертном ложе?
Нет, —
ты, Демьян, Христа не оскорбил,
Ты не задел его своим пером нимало:
Разбойник — был, Иуда —
был, —
Тебя лишь только не хватало!..
Ты сгустки крови у Христа
Копнул ноздрей, как толстый боров,
Ты только хрюкал на Христа —
Ефим Лакеевич Придворов!..
Но ты свершил двойной, тяжелый грех:
Своим дешевым, балаганным вздором
Ты оскорбил поэтов вольный цех
И малый свой талант покрыл позором.
Ведь там, за рубежом, прочтя твои стишки,
Небось, злорадствуют российские кликуши:
«Еще тарелочку Демьяновой ухи,
Соседушка, пожалуйста, покушай».
А русский мужичок, читая «Бедноту»,
Где образцовый стих печатался дублетом,
Еще отчаянней потянется к Христу
А коммунизму «мать» пошлет при этом...
                                                  
С. Есенин
                                                           1925.

Має Д. Бєдний відповідь, яку заслужив — Ефим Лакеевич Придворов... А другий Лакеевич Придворов, що зветься Варавою, перепер блювотиння Дем'янове на українську мову, — то повинен він частину відповіді перейняти й на себе.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 391

30 червня. День на лоні природи. Їздив у Дзвінкову, речі одвозив. Гарно там — тихо, спокійно. Коли б швидше вибратись! Але трудно: поки зберемось, то й літо мине.

1 липня. Чув на вулиці, як торговка-перекупка казала наздогін якійсь пані з собачкою: «Знов їх розвелося з собаками. Пора другу революцію робити, щоб видушити оцих дармоїдів». Шкода! Як так робити революцію, як роблено — то все одно пуття не буде. Але це загальний голос у низах. Становище таке, що нікого не задовольняє. Дорожнеча й безробіття. А претензії і, може, потреби — хоч і примітивні — все ж більші. Pantn et circenses!* А ні того, ні другого нема. А звідси бажання революції проти тих, хто вважає себе єдино за майстрів і монополістів од революції... Все перекрутилося за цей кручений час!

* Хліба й видовищ! (латин.).

2 липня. Кваплюсь позакінчувати недороблене. Щодня, як звичайно, роблю порцію коментаря до Шевченкового Щоденника, але всяка дрібнота відтягає від роботи. А тут ще листів сидить на шиї ціла куча — найбільш нудна і невдячна робота!

3 липня. Обробляю щоденник Куліша, бо вже пора його давати до друку в Кулішівському збірнику. Коментар невеличкий, але забарний: поки знайдеш яку дрібницю, то часу згаєш, що й не міра. А час іде. В понеділок хотілося б вибратись у Дзвінкову на літо.

4 липня. Скінчив з щоденником Куліша, написав і вступну статейку. Тільки даремно квапивсь, бо друкування збірника, як я довідавсь сьогодня, відсунуто на осінь.

Написав до — Мацієвича К. (Подєбради), Т. Слабченка (Одеса), Отамановського (Вінниця), С. В. Тобілевич, Дніпрової Чайки та Айзенштока. Правда, листи всі на комарів носок, — на зразок тих «телеграм», що писав Куліш при кінці віку. Все ж трохи ніби одписався. Дніпрова Чайка пише мені, власне, під її диктат пишуть, що збирається помирати і доручає мені свою літературну спадщину — видати її твори й написати біографію. Прислала навіть автобіографію. Доручення зворушливе, але ж на теперішній час важке. Не знаю, чи пощастить його виконати.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 392

5 липня. Викликано мене до Академії саме як я збирався до Дзвінкової виїздити. Прибув якийсь суб'єкт з Харкова — провіряти наші мобілізаційні заходи. А це річ таємна, про яку я тільки й можу знати. Противно мені це. Ніколи в таких бувальцях не бував, аж на старості довелося. Та ще з людьми, яким не віриш і які тобі не вірять. Вскочив я з цим головуванням! Між іншим радив купити дощок, щоб робити ящики на случай евакуації. Запитую: чи це серйозно воювати збираєтесь, чи тільки щоб напоготові бути. — «Не знаю, — одказав. — Воювати не хочемо, але готовими треба бути». А куди їм воювати! І з чим? І з ким? Якщо справді доведеться евакуацію робити — уявляю, що то за столпотвореніє вавилонське буде! Коли за старого режиму це був зразок безладдя, то що тепер буде! Все ж тоді апарат був кращий, та й засобів більше. А виходило, що якраз евакуації найбільше й руйнували запілля. Тепер те саме має бути в кубі. Дивно, як про це не подумають, а так, по інерції, говорять про евакуацію.

5 серпня. Цілий місяць пробув у Дзвінковій — без газет, без листів, без засіданнів та дурної біганини і знаходжу, що це «добро зело». І навіть не скучив за цим усім. За цей час тільки раз навідався був на один день до Києва, набрав книжок, та й назад швидше. Десь там у світі [«гремят витиb»], помер після вітійствування Дзержинський, стався новий серед комуністів розкіл, страйк в Англії гірняків тягнеться далі, а я про те й не відав і, далебі, байдужісенько мені. Сидів над річкою, купався, вештався по лісі і читав-читав, як п'яниця, що допавсь до чарки по довгому постуванні. Спершу ніяк не міг себе присилувати до писання, і тільки тижнів через два взявся й писати потроху — історію письменства для німців. Але робота йде помалу — може тому, що не захоплює: те ж саме, тільки на інший спосіб.

Ірпінь — хороша, якась ласкава річенька, тече собі спокійно, ліниво в зелених берегах і сама на тебе навіває спокій. Навіть аж дивно згадати, що ця ласкава річенька ще недавно була місцем, де кипіли завзяті бої, де щодня мінялася влада і кипіло, як у казані. Лінія Ірпеня була ключем до Києва і хто здобував і обороняв Київ — розташовувались над цією ласкавою річенькою. А тепер тихо. І не уявляєш, яке пекло тут було. Тихо й на селі. Так само не уявляєш, що відбулася у нас «соціяльна революція». Десь колись там щось було, а тут — усе по-давньому. Насамперед дачник.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 393

Такий само численний, плодющий, тільки що ще більш нахабний, безпардонніший і паразитніший. На мужика дачник дивиться згорда, з презирством. Мужик йому платить тією ж таки монетою. Особливо обурює селян нова, пореволюційна мода ходити напівголими. Є і в Дзвінковій «пляж», а напляжившись ідуть дачники в ліс і там голі качаються. Натрапила якось на цю сцену баба — «тьху, тьху! погибелі на вас нема! Ач повивалювались голі, сорому на вас нема!». І пішла, одпльовуючись та одхрещуючись. А то ще якийсь опасистий єврейчик (їх у Дзвінковій мало) видумав собі моду ходити в самих «трусиках» — по селу просто тюкають на його... Вертаючись останній раз із Києва, сідаємо в Мотовилівці на підводу. Коли це під'їздить якийсь дядько й голосно кляне: «Лежать, порозвалювались у своїх «каймаках», голіголісенькі... коло його наставлено і їсти й пити. А як дурний мужик печись на сонці, жни, гни спину — то йому й нічого!» — «Цей дядько з Бишева, — каже мені підвідчик, — то ще не звик до дачників». В Мотовилівці та й по інших звичайних «дачних» місцях справді аж кишить цього безпардонного дачника, якого ніщо не навчило і який поводиться як щедрінський «ташкентець». Я сам чув, як у Мотовилівці гурток комсомольців «під вусом», лежачи на траві біля вокзалу, з присвистом і пригуком виспівував:

На Украйнє добре жить:
Есть что шамать, єсть что пить!..

Виявилось, що це єврейчики з якоїсь педагогічної школи з Херсонщини, командировані сюди на відпочинок. «Жрать!» «Баранина там о!» — так і згадується з Щедріна, дивлячись на цих спотворених людей, що тільки й думають про «шамать» та «пить». І це нашого селянина найбільше, і цілком справедливо, обурює. Усіх дачників ототожнює він з «жидом». І часто на селі можна почути: «навіщо ж ми революцію робили? Щоб оці жиди знов нам на шию посідали? Та ще діждетесь...» — кінчає звичайно невиразною погрозою кудись у простір.

А поза тим, все ж гарно на селі, та ще в такій Дзвінковій: ноги в річці, а голова в лісі; природа якась супокійна, лагідна; заспокоює нерви, — і забуваєш про всякі чвари, про дачників і нудні дачні розмови, забравшися далеко-далеко в ліс, поміж зелену гущавину. Аж не хочеться додому вертатись.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 394

6 серпня. Приїхав оце підновити запас книжок і грошей. З книжками легко, а з грішми важче. Держ[авне] видавництво обіцяло — і збрехало. Доведеться чекати до понеділка. До речі — й роботу деяку посправляю, щоб не брати її з собою на село. Сьогодні цілий день сидів над коректою — кілька аркушів Словника виправив.

7 серпня. Чутки, що арештовано й вислано не знати ще куди митрополита В. Липківського, що церковну Раду розігнано... Знов чергова витівка, — не знаю, чи серйозна.

8 серпня. Писав листи: Володимирові (Ржищев), С. Тобілевич, Перетцові, Д. Дорошенкові (Берлін), Комітетові Наукового З'їзду (Прага), Джурикові (Корсунь), Козієві (Рахни), Леншину (Конотоп), Сиповському В., Горбаневі [можливо Горбань Микола Васильович - Т.Б.] (Харків). Більшу половину скинув з себе цієї ваги.

9 серпня. Зінов'єва, одного з найголовніших героїв сучасносте, «усушили». Позбавили всіх гонорів, викинули з партії. Поголоска розносить про якусь його змову проти владущої фракції, конспіративні заходи, нелегальну (!) літературу і т. і. Говорять навіть, що його розстріляно... Не знаю, чи дійшло до того, цим разом, а взагалі це річ неминуча. Де благочестя — партійне чи релігійне, однаково — там і єресі, і круті заходи проти єретиків. А комуністи давно вже стали на стезю «благочестя» — гіршого, ніж православне.

Написав Нелідову й В. Пархоменкові. Завтра вертаюсь до Дзвінкової.

27 серпня. Забіг до Києва. Треба Словника, що зробив у Дзвінковій, здати до друку та й дещо з фінансового боку полагодити.

Останній місяць було гірше. Вітри, холодно і дощі. Хмари сунуть без кінця й краю, наче їх десь назбиралися невичерпані запаси. Дощ ішов уперто, ніби хотів конче ті запаси вилити. Часом ліниво, немовби справляючи нудний обов'язок, але лив і лив без кінця. Рідко коли було хороше, ласкаво, соняшно. В один такий день поїхав я з Льодиком на човні. Раптом хмарка набігла і сипнув дощ. Ми привернули під ольху, і звідти дивилися, як хтось забивав по річці враз тисячі срібних цвяшків. Чудово!

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 395

Скінчив для німців «Очерк истории украинской литературы». Аркушів з 12 вийшло. В Києві оброблю і пошлю. Читав так само багато.

28 серпня. Написав Нінці та Рулінові. А решту часу бігав за всякими справами. В Академії впірнув у всякі чвари. Одвик уже був од усього того.

З новітнього фольклору. Запитання: «Кого б ви хотіли бачити на місці Дзержинського?» — Відповідь: «Усіх!». Розуміючи, очевидно, під «місцем» могилу.

29 серпня. Заходив М. Могилянський і розповідав про свою справу. Написав він оповідання, власне, записав свій сон — ніби він убив Грушевського за те, що той зрадив усі свої попередні погляди і своїм існуванням заражав повітря. Оповідання найслабше, власне, з того боку, що воно, як взагалі у Могилянського, не художнє. Дві-три риски в своєму оповіданні він узяв справді портретних, і це також помилка. Але як не як, а «Червоний Шлях» теє оповідання надрукував. Усі пізнали Грушевського. Пізнав він і сам себе і нічого кращого, неборачисько, не знайшов зробити, як «расписаться в получении». Почав ходити по комуністичних установах та до нотаблів з скаргою, що «єфремовська партія» руками Могилянського хоче його згладити з світу за те, що він одійшов од шовіністичної інтелігенції і пристав до большевиків. У сферах вирішено дати вірному слузі сатисфакцію. Появилося кілька статтів з характеристикою Могилянського як чорносотенця — статей дурних, брехливих і нахабних; «Червоному Шляху» влетіло, Могилянського оповіщено (тихцем, циркулярно по цензурі) «банітою»: заборонено взагалі пускати його ім'я й під його ім'ям у друку. Якась хрестоматія, де стояло ім'я Могилянського, була затримана, аж поки видавництво («Час») не зняло банітованого ймення. Зовсім як у старі часи було за lesio majestatis* з Меншиковим або тут-таки в Києві з Ніколаєвим. Показував мені Могилянський листа з цього приводу від Тичини: навіть цього полохливого до крайности поета, що мовчав і мовчить за всі шаленства й гидоту — занудило: це крик обурення. Могилянський збентежений і навіть мав думку — писати виправ-

* Образа величности (латин.).

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 396

дування. Я радив йому плюнути «на всю штуку». Очевидно, якийсь час погаласують, а там забудеться й присохне як на собаці. Та й не в Могилянському, звісно, справа, а в тих обставинах, серед яких зчинилась ця потайна буча. Гарний Грушевський, що поліз із своїми скаргами, гарні і його покровителі, що дають йому сатисфакцію. Адже, пізнавши Грушевського, вони спершу раділи і злорадним сміхом сміялися. А потів раптом «прозріли». А врешті — замість судити Могилянського — пішли старим випробуваним самодержавним шляхом.

30 серпня. Був на пробній виставі фільму «Тарас Шевченко». Вражіння можна висловити одним словом — осудовисько. Набрехано, поперекручувано, наколочено гороху з капустою, анахронізм за анахронізмом — і це протягом чотирьох годин! Перед нами був не Тарас Шевченко, а поганого тону совітський агітатор, дешевенький і незграбний, як... як сам Панченко, автор сценарію. Вбухано силу часу, сили, коштів і заходів, щоб дати паршивеньку агітку. А автори її мали сміливість думати, що заб'ють нею Європу! Між іншим Панченко сценарій свій мені якось показував і я, переглянувши його нашвидку, ще тоді йому казав, що це дешевенька агітка, що досить було б просто правдиво, але художньо переказати життя Шевченкове, що за це повинен би взятись художник-письменник, напр[иклад], Васильченко [можливо Васильченко Павло Іванович - Т.Б.]. Звісно, автор сценарію з цим не погодився. Тоді я порадив йому, щоб він обернувся до Кричевського і слухав його бодай щодо постановки. Кричевського справді запрошено і він вбухав багато роботи, але фільму не врятував. А Панченко потім говорив і, здається, навіть писав, що я ухвалив його сценарій! Але переглядаючи тоді, я все ж не сподівався, щоб в дійсності так паскудно вийшло. Дійсність перевершила всі страхи, невважаючи на велику працю технічну. Бучма грає Шевченка якимось неврастеником і це так само сприяє провалу фільму. Досадно й сумно, що з хорошого по суті задуму вийшла звичайна совітська пошлятина.

«Тарас Шевченко» — один з перших українських фільмів (1926 р.)

31 серпня. Написав до Бузескула, Шкоди (Петровськ), Д. Дорошенка, Келлерів, Є. Чикаленка. Їду до Дзвінкової.

14 вересня. Скінчився мій спочинок. З сьогоднішнього дня запрягаюся в роботу. Київ знов дихнув на мене своїм клопотом, турботами. Та що ж — нічого не поробиш.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 397

Дзвінкову кидав з жалем. Звик за два місяці. Та ще й, особливо останні тижні, мав змогу читати, читати й читати. Просто упивався читанням. За ці два місяці прочитав, певне, більше, ніж за цілий рік київського життя. І головне — читав «без тенденції», — себто не на те, щоб зараз же використувати. Це мені взагалі рідко щастить.

Дзвінковські селяни — нещасний народ. Ліс припер село до Ірпеня і ходу людям немає. Безземелля, убожество, затурканість, озлоблення. На питання, скільки землі маєте, нерідко чути відповідь: «25 соток». Хто мас 1/4 десятини — той багатир. Та ще не землі, а пісочку. Жили тут люди й перше тільки з дачника, а тепер, коли його поменшало, та й харпаки здебільшого наїздять — селяни страшенно бідують і нарікають і на большевиків, що одурили, і на свій дурний розум, що дав себе одурити. За ввесь цей час доброго слова не чув про теперішній режим, а самі прокльони. І справді, чимало підстав до таких стосунків. Хоча б, напр[иклад] справа з переселенням. Задумала група дзвінківчан податись на Херсонщину; підшукали собі й земельку, почали клопотатися. Спершу їм і обіцяли були, а потім, коли дійшло до діла — віддали обрану ними землю під жидівську колонію... «Коли б хоч обробляли вони, — казав мені дядько, що мріяв полататись тією херсонською землею, — то б не жалко було. А то ж хіба десятий з них сидить на землі, а решта всі в городі. А обробляємо землю ми ж таки — ніби на нових поміщиків, пропаду на їх нема!». І багато такого ж доводилось чувати.

Добрий спомин зберегли люде про Гайового [імовірно Гайовий-Грисюк Іван Андрійович - Т.Б.], отамана партизанського, що отакошився був у Кладовій, в лісі поблизу Дзвінкової. Людей не кривдив. Помагав. Навчав Україну любити, за неї стояти... Показували мені криничку Гайового в пущі. Був, кажуть, і стовп з написом, та большевики знищили. Взагалі день у Кладовій — був один з найцікавіших з усього перебування в Дзвінковій. Дика пуща, надзвичайно мальовнича і велично-сувора. Справді неприступна твердиня гайдамацька. Один дядько розказував, ніби віз Гайового лісом. На дорозі лежить здоровенний дуб. Кинулись козаки Гайового одвертати, але нишком один до одного: «не дуже, хлопці, — нехай батько свою силу покаже». Ніби не можуть одвернути. Тоді встав Гайовий та як суне тим дубом!.. Каже дядько, що на власні очі те бачив, але стародавньою епікою тхне від його оповідання. Очевидно, це просто — легенда,

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 398

що на очах твориться. І ще одна характерна дрібничка: своїх партизанів люди звуть «козаки», а большевиків — «товарищі» і треба чути, скільки зневаги вкладають у це останнє слово.

15 вересня. Одразу поринув у море людської підлоти й бруду. Навіть передихнути не дали. Справа, власне, з ювілеєм М. Грушевського. Ще вчора, приїхавши, поміж іншими листами застав друковане, за підписом П. Тутківського (голова) та Ф. Савченка (секретар), повідомлення: «Українська Академія наук взяла на себе ініціятиву організувати урочисте святкування ювілею 60-літнього дня народження й 40-річчя літературно-наукової та громадської діяльности Академіка Михайла Сергійовича Грушевського...». Здивувало це мене, але думаю, може Президента Липського повідомлено. Питаю сьогодні Липського — його теж не сповіщено. Отже ціла Президія — Президент, Віце-президент і Неодмінний секретар — ні сном ні духом не відають, що за Академію схочеться зробити Тутківському і Савченкові. Засідань Спільного зібрання і Відділу за цей час так само не було... Отже, виходить, що за Академію говорять, її не запитавши. Обурило це мене. До того ж дізнався, що Савченко, не запитавши знов же Голови Управи, звелів скарбникові одрахувати з платні службовцям гроші на ювілей. Нагримав на скарбника.

Отже, вся історія в тому полягає, що самозванні ініціятори використали час, коли в Києві не було Президії Академії, і бахнули за неї, що їм хотілось. А хотілось їм, певне, зробити бум для близьких виборів. Інакше чому б їм не підождати було 2 тижні, коли будуть вже засідання і Першого відділу, і Спільного зібрання, які — само собою — певне, не перечили б ювілеєві. А тепер — без скандала не обійдеться, бо коли Президії протестувати не випадає прилюдно, то так само не випадає й брати участь. Правда, я все одно участи в шануванні людини, якої я не поважаю, не брав би; але тоді б про людське око я знайшов би якусь притичину, а тепер я всім говорю, що це якийсь злодійський ювілей.

Це з формального боку. А в самій речі — як можна святкувати громадську діяльність людини, що заплямила себе доносами, підлизництвом, підступними вчинками, інтриганством? Серед широкого громадянства про це мало, звичайно, знають. А з підлизників Грушевського, що все те знають — що взяти? Їм байдуже, бо кожен на тому й сам думає поживитись. На жаль, ста-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 399

новище тепер таке, що мусиш, сціпивши зуби, мовчати й дивитись, як цей «отець лжи» сіє кругом себе отрутне насіння заздрости, нещирости, брехень, облуди, деморалізації.

І ще одно. Святкувати Грушевському свій ювілей тепер — значить, якраз не шанувати свого минулого. Адже про цілу смугу своєї діяльности, 1917-1923 рр., він не сміє говорити при большевиках. Правда, він раз вже публічно наплював був на цю минувшину, коли з тієї самої трибуни, де колись головував у Центральній Раді, говорив облесні компліменти «робітничо-селянському урядові». Невже це хоче зробити й під час свого ювілею? Кримський мав стільки такту, щоб одмовитись од святкування свого ювілею в 1924 р., бо, як він казав мені, большевики той ювілей використали б насвоюруч, а Кримський же людина не політична. А тут людина, що своєю спеціяльністю зробила політику, не може зрозуміти, що большевики, мабуть, використають цей ювілей, щоб остаточно втопити його в своїх обіймах. Ну, та це вже його діло.

16 вересня. Переказують, що в офіційних кругах униніє воспослідовало. Чекають війни з Польщею, а через неї з цілою Європою, бо, мовляв, як нас Польща битиме, то всі дивитимуться спокійно; а як ми битимемо, то нам не дозволять і ступеня ступити по польській території. До того ж і ситуація тепер така, що вже ніхто в Польщі, навіть Галичина, на нас не дивитиметься, як на визвольників. Це та ще внутрішній розклад у партії якось зовсім ніби приголомшили большевиків. Публіка звичайно певна, що ми вступаємо в рішучий період нового існування, період перелому. Багато хто просто так і говорить, що вже недовго поневірятись під цим ганебним режимом, що він блискуче доконує ту самоїдчу роботу, яку почав 9 років тому.

17 вересня. Ходячи щодня Фундуклієвською (тепер Леніна) вулицею, бачу цікаву картину. Починають одбудовувати школу ім. Ушинського: возять деревню, цеглу, настилають стелю і т. п. Пригадалася мені з цього приводу сценка з 1921 р. Тоді саме вибралася з того будинку якась совітська установа. А селилися вони тоді на зразок Пушкінової сарани:

Саранча летела, летела
Села;

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 400

Сидела, сидела, все сьела,
Опять улетела.

Займаючи якесь помешкання, установи швидко нищили його й починали шукати собі інше; знайшовши й когось виселивши, перебирались туди, і кидаючи старе, забирали з собою усе, що можна забрати, аж до дверей і вікон, лишаючи самі стіни. Отож і стояла школа Ушинського без вікон і дверей. Стояла, стояла. Але ходячи щодня, почав я помічати всередині якийсь рух. Придивляюсь і бачу — якісь постаті таємничо ворушаться і ломами орудують. Незабаром позникали лутки, тоді підлоги й стелі, — одне слово всі дерев'яні частини почали розтавати, мов віск на огні. Бачу якось — заїхало в двір навіть підводою і накладає виламане дерево. А навпроти стоїть міліціонер і по-олімпійському позирає на мародерів, немов доглядає їх. Не видержав я. Підступаю до міліційського: «Як ви, — кажу, — можете оце руйнування дозволяти». Подививсь на мене, зміряв з голови до ніг, побачив, певне, що з мене ніяка шпиця в радянському колесі, й одказав, одвертаючись: «А ваше яке діло?» — йди собі, мовляв, чоловіче добрий, своєю дорогою і не втручайся в те, що до тебе не належить. Й аж тоді я догадався — що й, справді, яке моє діло? За кілька день лишилися з гарного будинку самі руїни, та, певне, в олімпійця-міліційського в кишені щось прибавилось. Тепер будинок наново відбудовують.

Звичайна це за наших часів річ в усьому: спершу зруйнувати, зогидити, запаскудити, а тоді знов вертатись на запаскуджене місце й пробувати на йому щось будувати. Скрізь, власне, на старі позиції повертаємось, тільки попереду зруйнувавши їх. А хто ж відповість за всю ту пропащу працю, зруйновані здобутки, понівечене добро, над відбудуванням якого тепер знов треба заходжуватись? У Дзвінковій мені один дядько казав: «Та таки ж прийде хтось і спитає — а де ви розточили государство?..». І таки чи не має рацію той дядько. Але й з другого боку, що сказати про наших стратегів, що методом Наполеона вертаються тепер зруйнованою Смоленською дорогою?

18 вересня. Варто записати на пам'ять з сьогоднішньої «Пролет[арської] Правди». Якийсь борзописця радянський уболіває: «До газетного робітника, — це особливо почувається в провінції, — ставляться коли не зовсім з презирством, то

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 401

принаймні неприязно. Його бояться. Від його ховаються. Його уникають». Це теза. А ось ілюстрація. На якомусь з'їзді «відповідальних робітників» у перерві стоїть собі купка теперішніх політиків і балакає і раптом один з них запропонував погуляти, з випивачкою. «Тс... тс... — зашипіли всі навколо... Ти що, хлопче, збожеволів: «мент» стоїть, а ти про випивку говориш!». «Мент» — це совітський газетяр, а на «блатному» тюремному жаргоні — шпиг, доглядач... Оце образ радянської преси. Але разом і образ радянського існування взагалі добре ілюструє ця тюремна фраза. Хороший цей газетяр, якого бояться, як шпика. Та хорші ж і ці «законодавці», що блатним жаргоном ілюструють своє тюремне становище. А пресі... пресі теж Смоленським шляхом іти доведеться.

І ще з сьогоднішньої газети. Під заголовком «Бандитизм англійців в Китаї» розповідається, як англійці обстріляли якесь місто. І під заголовком «Героїзм кантонців» розповідається, як кантонці (комуністи) обстріляли з літаків якесь місто... Але чим герої від бандитів одрізняються? Пригадалось мені, як за часів війни з німцями «Биржевые Ведомости» містили поруч такі замітки: «Німецькі літуни напали на місто N. Пірати скинули х пудів бомб і зруйнували місто». «Наші доблесні літуни налетіли на місто N. Герої скинули х пудів бомб і запалили вороже місто». Круг замкнувся і крайності сходяться.

«Биржевые ведомости» — газета ліберально-поміркованого напрямку. Виходила в Петербурзі в 1880-1917 р.р.

Вчора написав листи: до Є. Чикаленка, О. Лотоцького, В. Кравченка (Житомир), Сидоренка (Елісавет[град]).

Чув сьогодні доповідь про Шевченкову могилу. Вона в тому же самому скандальному стані, в якому я бачив її навесні. Ріжниця хіба в тому, що новий доглядач, не маючи чого іншого роби ти, приставляє до того преславного бюста драбину й перефарбовує його. Якось надумавсь і позолотив його. Кажуть ретельному доглядачеві, що вийшло погано. «Погано, кажете?» — Зараз драбину до бюста і перефарбував сірою фарбою, лишивши тільки золоті вуса. «Та це ж, кажуть йому, буде, як у Перуна: золоті вуса». — «Не подобається? Що ж, можна поправити». Знов драбина на сцені, знов лізе працьовитий доглядач і фарбує й вуса насіро... Якесь систематичне знущання переводиться над великою могилою з того часу, як якась банда зробила на неї наскок, скинула хреста й поставила оце Перунське осудовисько, чи опудало, чи мацапуру.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 402

19 вересня. Вернувся з Харкова з-під арешту митрополит Василь Липківський. Київ зробив йому справжню царську зустріч. Кажуть, що ніде по базарах та крамницях з квітками не зосталося квіток — усі були розкуплені задля привітання митрополита. Коло Софії робилося якесь столпотвореніє вавилонське... От тобі й боротьба з релігією! Довела до того, що в нас якась теократія встановилася, немов в Галичині в половині XIX в. Та й як могло бути інакше, коли церква — то єдина продухвина для громадського почуття. Адже людина — zoon polticon*, ну, то і йде туди, де цю сторону своєї натури бодай хоч крапельку може задовольнити, бодай на людях буде. З боротьби проти релігії росте релігійний рух — така діялектика життя.

* Тварина політична (давньогрецьк.).

Зайшов до мене старий жид-палітурник, що колись працював на мене, прохав — чи нема роботи. Розговорилися. «Скажіть, чи довго ще отак пропадати? Жити не можна»... І розповів, як недавно «наші шмаркачі» школу (синагогу) одібрали під клуб. Тепер статечні жиди збирають тисячами підписи, щоб їм назад школу повернули. Дуже сумний цей старенький — ходячий доказ проти тієї поширеної тепер думки, ніби всі жиди до большевиків горнуться.

20 вересня. Все ходять до мене люде — радитися, як їм бути з ювілеєм Грушевського. Розказую, замість поради, який мій погляд. І всі одхрещуються від солідарности з старим мерзотником, але разом з тим не мають і сміливости, щоб сказати це в вічі. Навіть Гр[ушев]ського полигач Савченко, і той, коли я взяв його на цугундер — щось почав був белькотати, що коли він працює з Гр[ушев]ським, то це не значить, що й його погляди поділяє. Звичайно, багато, от як і Савченко, говорять це нещиро, але все ж, видко, ювілей не стріває спочуття і коли підуть, то підуть не задля ювілята. А могло б зовсім інше бути, Грушевський міг би всіх об'єднати кругом себе, якби сам трохи інший був. Досадно і боляче за людину, що сама себе знівечила, і то без жоднісінької потреби, а з якоїсь органічної аморальности.

Написав Багалієві.

21 вересня. Була собі пара захоплена «живою» (чи обновленсь-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 403

кою) церквою. Нарешті, він розчарувався і почав на зібраннях парафії опозицію робити. Але недовго. Кличуть його до ДПУ і кажуть: якщо розвалюватимеш нашу церкву — прощайся з волею. Став він тихіший, але все ж іноді яке слово проти таки скаже. Кличуть жінку. «Скажіть чоловікові, що коли він не перестане, то арештуємо». — «За що?» — «А за оте саме»... — «То може й мене арештуєте?» — «І вас арештуємо»... А між іншим оця жінка страшенно ображалася, коли їй казали, що жива церква — то совітська церква і що «живці» з ДПУ накладають.

22 вересня. З новітнього фольклору. Питання: «Чим різниться русскій язик од українського». Відповідь: «Русскій язик до Києва доводить, а український з Києва виводить».

23 вересня. Кілька день поряду в театрі, — слухаю Саксаганського і Садовського. Зібрали досить гарну трупу, і публіка аж театр ломить. Між іншим дізнався, що з «Гандзі» цензура викинула перший акт, а «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка» й зовсім заборонила. Перше я розумію: звичайно, за жида. А чого комуністична цензура «дворянську честь» Шпоньчину обороняє — цього вже ніяк не збагну. Чудасія, мосьпане!

24 вересня. Ювілейний Грушевського комітет розсилає папера направо й наліво з проханням сповістити, хто з знайомих адресата хотів би дістати запрошення на ювілей. Виходить ніби — «много званых». Та, мабуть, і «избранных» теж чимало набереться: охоча публіка до безплатних видовищ.

25 вересня. З 300000 крб., що обіцяли нам на Академію в Харкові, поза бюджетом, вийшло тільки 45000, — трохи більше ніж пшик. Та й про це сьогодні одержали тільки неофіціяльну звістку, а 1 жовтня кінчаються кредити. Отже, за цей час мусимо їх витратити і виправдати документами. Завдання не з легких. Зате характерна картина совітського ладу: дати так, щоб не можна було доцільно витратити. Паралельно з цим і на ремонт тільки оце прийшла нарешті призначена мізерія й ми починаємо ремонт тоді, коли за всіма божеськими і людськими законами повинні б, власне, його скінчити.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 404

26 вересня. Був у Софії. Так давно вже не ходив я до церкви, що не пізнав навіть звичайної вечірні. Старовиною, не дуже приємною, пахнуло на мене. Закам'яніла брила обряду вбила цілком те, в чому колись був для людей живий дух. А може й тепер він є для багатьох. Принаймні церкви повні, і через те, що людям нема куди піти і нема де «скоплятися», то церква дає ілюзію якоїсь громадськости.

Розказували мені, що у «живців» сьогодні їхній митрополит (той, що його недавно баби били), мав казання на тему, чи добре, що у жидів одібрано їхню школу під клуб. Виходить — ніби добре, бо після того, як прийшов Христос, жидівської віри вже непотрібно. Тема й розробка її достойні ДПУ. Та чи не замовлення звідти й виконував битий владика? Видко, мало його бито.

27 вересня. Спільне зібрання. Кримський, певна річ, не приїхав, приславши з Одеси (!) телеграму, що спізнився на поїзд (!). Я так і чекав, що він «занедужає» або «спізниться», аби уникнути преславного того ювілею. Отже мені довелося знов бабратися в тій дурній і підступній історії.

А історія, справді, набирає гнусного вигляду. Скінчивши поточні справи, я заявив Зібранню, що справ більше не маю, а от може голова ювілейного комітету має що сказати зібранню. Тутківський тоді, не кажучи нічого про пікантну історію заснування самого комітету, виложив свої бажання — щоб Спільне зібрання ухвалило надрукувати Ювілейний Збірник і автобіографію Грушевського та поставило б у залі засідань мармуровий бюст або портрет ювілята. Мені довелося тоді розказати, як це все сталося, звернувши увагу Спільного Зібрання, що знов за Академію говорять не її органи, а невідповідальні особи, ставлячи її перед певним фактом і вибираючи ніби навмисне час, коли органи не функціонували. На це Тутківський мав лише відповісти, що винен І Відділ, бо то, мовляв, його була справа доглядати ювілеїв свого товариша. Довелось мені знов нагадати цьому забудькуватому голові, що ювілей, власне, був торік, що Грушевський тоді ніби й сам не хотів святкувати і що Відділ не може вигадувати ювілеїв. Шмальґаузен, що був на час моєї відсутности за голову Управи, ствердив мої думки й додав, що фактично ініціятори не забули в свій час, але справді навмисно вибрали момент, коли крім його, випадкової людини, нікого не

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 405

було в Президії (потім я розпитав Шмальґаузена й дізнався, що коли Савченко дістав од його згоду на друкування запросин од імени Академії на ювілей, то вийняв з кишені вже надрукований текст; виявилось, що вже все було зроблено до згоди Шмальґаузена!). Перетц підкреслив, що Академія може шанувати Грушевського тільки як ученого, а не як політика (Тутківський: «ми шануємо не політика, а громадського діяча!» Всі: «Хіба це не все одно?»), що автобіографію вже надруковано, що про збірник можна говорити тільки тоді, коли він буде готовий, що портрета чи бюста можна поставити, але тільки тоді, коли він буде того вартий, бо самому ж ювілятові неприємно буде дивитися на свій погано зроблений образ. Резюмуючи дебати, я запропонував, щоб од Академії з привітанням ювілятові як ученому виступив Президент, а про решту говоритимемо, коли буде готове. Зібрання ухвалило. Отже участь Академії формальна, «для годиться».

Але на цьому справа не кінчилася. Зараз по засіданні приходить Ігнатович з текстом автобіографії Грушевського, щоб я підписав його до друку. Я здивувався: адже Перетц казав, що вона вже надрукована і Тутківський не перечив, і через те в постанову Спільного зібрання автобіографія не увійшла. Пішов виясняти справу до Перетца. Виявилось, що він мав на увазі колишнє видання, — отже, явне непорозуміння. Ознайомившись з текстом, я прийшов до висновку, що од Академії її пускати не годиться (чимало брехні, хвастощів і політичний елемент), а тому запропонував зробити так: підписати на випуск я підпишу, але з умовою, щоб випускав ювілейний комітет од себе, а не від Академії. Нехай вішають кому охота, собак на мене, а не на Академію. Ще, мабуть, чимало сюрпризів матимемо з цією оголтілою компанією.

Мені тільки здається, що вся ця справа як виборчий маневр потерпіла фіаско. Спільне зібрання після моїх пояснень добре розібрало, що за тепла компанія Грушевський-Тутківський.

28 вересня. Перше в сезоні засідання Історично-літературного Товариства. Народу набралось стільки, що ледве змістився в залі й засідання пройшло дуже жваво.

Кажуть, що на початку жовтня в Харкові чекають Олеся й Черкасенка. Першому ще сяк-так, а останній після своїх нахвалок не знаю з яким сюди лицем їде.

З ювілеєм Грушевського вже сам чорт не розбере, хто кого

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 406

дере. Комуністи, що взялися були до його гаряче, тепер крутять назад, бачучи в цьому «акт політичний» (!). Мені переказували, що через те й Тутківський міняє позицію і скаржиться, що його, старого, впхнули в таке діло! А чимало з громадянства ушима хляпає і не знає, на яку ступити. Сьогодні була в мене прецікава балачка з М. М. Грінченковою та О. Андрієвською. З їхніх доводів тхнуло таким наївним обивательством та недомисленністю, а часом і сервілізмом, що мимоволі я згадав Шевченкове: «А на Громаду хоч наплюй: вона капуста головата». Іменно — капуста головата, і капустою, а не чим іншим думає.

По місту шириться чутка про вчорашнє Спільне зібрання — ніби я помирився з Грушевським і братиму участь у ювілеї. Кому ця брехня знадобилася?

29 вересня. Заходжують в Одесі святкувати 50-ліття мого народження: дістав про це сьогодня листа від Слабченка. Чудний замір, і, певне, в піку Грушевському, а мені не дуже приємний. Суєта це, — не більш.

Пригадавсь мені з цього приводу курйоз із життя небіжчика Лисенка. На 60-ліття його народження Я. П. Гулак-Артемовський розлетівся до його з привітанням. Небіжчик — а він ще тоді й за паннами любив упадати, — страшенно обурився. «Що? Мені 60 літ? Це брехня!.. Звідки це ви взяли?» — «Та це так у «Корифеях» написано», — відповів зніяковілий Гулак. — «Брешуть... Мені нема 60 літ!». Довелося бідному Гулачкові назад повертати, діставши доброго прочухана. Та воно й справді не дуже приємний це нагад про старість.

Вечір у Черняхівських. Був Садовський, багато співав, розказував своїм звичаєм. Ось людина, якій ніхто не дає 70 років: свіжий, молодий, бадьорий, жвавий — так років на 40 виглядає. Молодчина та й годі!

30 вересня. Заходив до Яновської привітати її з іменинами. Страшне, жахливе вражіння. Живий труп. І що найгірше — пише вірші, такі ж самі жахливі, і навіть не розуміє їхнього страхіття. Не дай Боже дожити до того, щоб на дитячий розум перейти.

Розпочавсь геологічний з'їзд. Серед урочистої балаканини особливо визначивсь голова виконкому Любченко. Почав геологів навчати геології і виявив при сій вірній оказії, що для його

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 407

геологія й археологія — це все одно. «Ви тут, — сказав, — зібралися, щоб нові відкриття в геології освітлити, а в нас в Ольвії теж тепер провадяться розкопки і чимало інтересного знаходять. То колись думали, що геологія наука суха, не інтересна, про всяку старовину, а от тепер радянська влада з геології користується для антирелігійної пропаганди»... І так далі в тому ж таки дусі. Не знаю, як себе почували геологи, вислухуючи такі світлі думки з високого місця. Що ж до автора промови, то він, видко, дуже з себе задоволений і навіть і в гадках не має, що сотворив анекдот в істинно-помпадурському смаку.

Мені з цим помпадуром довелося несподівано сьогодні ще раз стрінутися, і то віч-на-віч. Од геологів пішов я в театр, сьогодні відкриття сезону у франківців (театр ім. Франка). Ставили «Вія», якого з Гоголя і Кропивницького перемайстрував О. Вишня.

Спершу офіціяльна балаканина того ж таки Любченка й інших комуністів, що опікають тепер українську культуру і в ній роблять такі ж винаходи, як і в геології. Почалась вистава. Не вистава, а гармидер, осудовисько, кошмар. Найогидніша «малоросійщина»: догори ногами ходять, перекидаються на сцені, рачки лазять, п'яними язиками варнякають... Колись ми такі спектаклі звали гидотою — тепер це зветься «гротеском»... Але навіщо тут розмови про мистецтво, коли воно й не ночувало тут. На моє нещастя я сидів у першому ряді й мої нещасні вуха мало [не] заглушило зовсім оце новітнє галасливе мистецтво... Здихались кияни Курбаса, але придбали його друге, погіршене видання. А українського театру як не було, так і нема.

В другому антракті до мене підійшов Любченко з такою міною, наче він мені велику честь робить. Я з ним не був знайомий ніколи і цяя «честь» мене здивувала дуже. І стався між нами діялог.

Він: Здоровенькі були, С[ергію] О[лександровичу].

Я: Доброго здоров'я!

Він: Як поживаєте?

Я: Спасибі. Як Ви? (що й мав сказати?).

Він: Гм... гм... Ну, а як у Вас в Академії?

Я: Та що ж... Все добре. Працюємо.

Він: От у Вас і ювілей там заходжуються справляти?

Я: Так... Єсть ювілейний комітет.

Він: А чи правда, що на ювілей має приїхати Студзинський?

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 408

(власне Студинський).

Я: Не знаю напевне. Читав у газетах, що має з Галичини приїхати делегація. Але подробиць не знаю. Може ювілейний комітет що знає певніше.

Він: Маю відомості, що поляки не дають делегатам візи. Так що може й не приїдуть.

Я: Так... так... гм...

Він: Ну, а як Михайло Сергійович?

Я: Багато працює, як звичайно.

Він: А все ж якось Академію мало видко, якось не показує вона себе.

Я: Чого ж Ви хочете? Адже в таких установах праця, щоб бути видною, мусить провадитись століттями. А ми ж, не забувайте, існуємо всього 7 років, та ще яких років. За таких обставин взагалі трудно себе показати. А проте ж праця все-таки йде і велика.

Він: (впадаючи в інтимний тон): А скажіть — здорово академіки лають радянську владу?

Я: Не лають. Привикли. До того ж академіки — народ кабінетний, не політичний. Знаєте, як ото Архімед: римський жовнір на його списом, а він: не руш, каже, моїх кружал.

Він: Ну, та серед академіків є ж люди і з політичним минулим.

Я: Не багато. Ну, Грушевський, ну я — та й годі. Навіть Кримський далеко стояв од політики.

Він: Ну, не скажіть: адже ж у Вас там аж два Василенки [Микола та Костянтин Прокоповичи - Т.Б.], — хіба ж вони не політикували. Один меншевик, а другий так просто-таки кадет.

Я: Так, Василенко — один, бо другий ніколи не був співробітником в Академії.

Він: (впадаючи в тон ще інтимніший): А скажіть, С[ергію] О[лександровичу], коли вже ви почнете активно працювати?

Я: От тобі й маєш! Мені нема часу й носа висякати, а з вашого боку тільки й чую: коли я почну працювати! Що ви розумієте під цим — активно працювати?

Він: Ну, от хоч би в нашій пресі...

Я: Як так, то ніколи. Я людина старих поглядів, з старими забобонами. Отже, я думаю, що ніяка, але то ніяка робота неможлива без волі слова: ні державна, ні політична, ні культурна. І доки ви стоїте на своїй позиції — не давати інакомислящим

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 409

говорити, доти я в пресі не виступатиму, бо вважаю, що й преси немає, а самі казенні видання.

Він: Ми даємо волю слова...

Я: Кому? Собі?

Він: Хіба тільки інтелігенти можуть на нас ремствувати. А робітники та селяни мають волю слова і говорять, що хочуть.

Я: Звідки ви це знаєте?

Він: На наших з'їздах селяни висловлюються цілком вільно.

Я: Не вірте тому, що говорять на ваших з'їздах. Це говорять тільки, аби вам подобатись. От якби ви могли зробити те, чого не можете — послухати, що говориться хоча б по селах неофіційно, між собою, то ви б не те казали. Ви тоді б побачили, що ваша воля слова перед тими речами мусила б або поступитися, або ж узятися до нагайки... Та й ще одно: ну, нехай би я почав у вас писати — що б я писав? Півправди я не можу писати, а цілої ви не дасте. І вийшло б, що тільки всі говорили б, що большевики купили Єфремова.

Він: (Сухо). Ми не маємо потреби когось купувати.

Я: І я те ж саме кажу: це ні вам, ні мені не потрібно. Отже й нема чого мені йти до вашої преси.

Тут знялася завіса і перепинила розмову. Коли скінчився акт, він попрощався й пішов, видимо розсерджений. Ото поговорили любенько!

1 жовтня. Вчора «одкривали» драму, сьогодні оперу. Одкривали бучно, з музикою й фанфарами. З державним гімном і промовами. Одно тільки, що промовці підгуляли: ті самі, що вчора, ті й сьогодні і говорили навіть те самісіньке, немов у тому анекдоті про двох попів, що одно казання говорили і на Здвиження, і на Микити. Говорено і вчора, і сьогодні про те, що до большевиків не було нічого, ніякої української культури, а большевики настали — враз з'явилась і українська культура, театр, опера. Забувають тільки, що, напр[иклад], опера настала тільки на п'ятий принаймні рік большевицького панування, а присутній в театрі Садовський цілком резонно нагадав (в антракті), що він свого часу без жадного державного меценатства виставив був не менш десятка опер. Навіть у дрібницях промовці ще раз проказували те, що й учора: один з них вчора «випроваджував» з Києва Курбаса і це йому так уподобалось, що і сьогодні він ще раз

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 410

«випровадив», а це бриніло для публіки мало не іронією. Одна була тільки одміна: сьогоднішнє одкриття було приоздоблено присутністю, свого роду, весільного генерала. Десь узяли Дем'яна Бєдного і випхали його говорити також промову. Ну, й говорив! Щось безнадійно міщанське, солоденько українофільське, і разом гордовите, «яко от Москвы прииде», чулося в дурнуватій промові цього препрославленого піїти большевицького. Закінчив — наперекір Шевченкові — «кохаймося з москалями»... Одно слово, оздоба вийшла дуже не блискуча.

Сама опера (йшла «Аїда») добра: серйозне відношення, незгірші виконавці, добрий оркестр. Це, можна сказати, перша справжня у великому театрі українська опера, бо Садовський обходився з мусу не оперними співаками, а в Харкові торік українська опера йшла у маленькому театрі. З цього погляду це все ж ніби «подія».

2 жовтня. Любченка обрав Геологічний з'їзд за почесного члена до президії. Мабуть, за те наукове одкриття, яке він зробив позавчора. Що ж — нехай вчені повчаться у цього доморослого геолога!

Кажуть, що большевики дуже заклопотані майбутньою своєю з'їздовою кампанією (восени, звичайно, у них одбуваються партійні з'їзди). Опозиція не тільки не знищена, а ще не знати чи не візьме гору. Вона ніби розсилає по місцевих партійних організаціях пораду — в наказах з місць лаяти останніми словами опозицію, а вибирати таки опозиціонерів. Обидві сторони готуються до «останнього рішучого бою». У цьому бачать свого роду початок кінця взагалі режимові.

3 жовтня. Написав Слабченкові, О. Новицькому, Петрові. Більш нічого не зробив: не дали численні одвідувачі.

На цім тижні Галя і Льодик остаточно перейшли до батька, власне, Галя, бо Льодик і раніше ночував там. Сумна якась історія. Чотирі роки жили у нас діти — і ні найменшого прив'язання... Чи вони винні, чи ми? А, здається, що ми все були віддали їм і поводились так, як і батьки не всі поводяться. Не розумію. Але якось тяжко. Правда, вже трохи звик, а спершу, надто влітку, було зовсім не по собі.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 411

4 жовтня. Розповідають про вчорашню ювілейну учту. Загальний голос — велика помпа (навіть до «генія» договорилися), але душі не було. Офіціяльне славословіє. До того ж до бочки ювілейного меду докинуто кілька ложок крутого запахущого совітського дьогтю. Любченко, кажуть, просто допитував ювілята — како віруєши? А на це ювілят скромненько змовчав. На вечірньому банкеті й зовсім було нудно: там виступали вже самі за себе Гладкі, Любинські та інші «бувші» товариші ювілятові з «бувшої» партії (с[оціялістів]-р[еволюціонерів]). І все ж я не розумію, як такий розумний чоловік, як Грушевський, міг піти на те, щоб йому якісь хлопчаки нотації вичитували? А це ж не трудно було наперед угадати.

Написав листи — С. Пилипенкові, І. Крекотню, Зубковському (Миргород), С. В. Тобілевич, Пашеті.

5 жовтня. В газетах — крик і гвалт з приводу сенсаційного виступу в Москві так званої партійної опозиції. Справді, серед комуністів ще такого не бувало, щоб члени партії, до того ж найвидніші (Троцький, Зінов'єв, Каменєв та ін.), виявляли таке нехтування до партійної дисципліни. Видко, те, що загонили старанно всередину, все ж проривається, і свідчить про глибокий розклад, про натуральний процес розпаду в комуністичних лавах. Слова словами, а життя бере своє і на прах ломить утопійні фантазії. В зв'язку з цим заколотом чув, що Стеклова-Нахамкіса розстріляно за якесь шахрайство. Взагалі глибоко неблагополучно в датській державі, і цього вже не можуть замазати офіціяльні пера. І лютують же вони — проти своїх!

Опозиція в середині ВКП(б) на чолі з Л. Троцьким, Г. Зінов'євим та Л. Каменєвим на Пленумі ЦК ВКП(б) в липні 1926 р. виступила зі своєю платформою, що містила критику політики ЦК.

6 жовтня. Оповідають про якусь темну історію з автобіографією Грушевського. Після розмови зо мною (в понеділок 27 вересня), хоча я дав підпис свій на друкування — її чомусь не друкували мало не цілий тиждень, і здали до друку тільки в суботу перед самим ювілеєм, після якихось переговорів з властями. На ювілей автобіографія таки вийшла, — без мого підпису (цьому я дуже радий), звичайним порядком. Але друкарню, що її випустила, Любченко накрив мокрим рядном. Кажуть, ніби він звелів не випускати, не показавши йому, а це зробити забули. Відповідального робітника друкарні, що забув послати брошуру до Любченка, знімають з роботи. А гроші на друк ніби дав

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 412

виконком... Нічого не розбереш у цій надто поплутаній історії: інтриги, компліменти, лайка, підступство так рясно переплелися, що, мабуть, і самі дійові в цій комедії особи вже не розберуть, що кому робити і хто кому на мозоля має наступати. Та інакше не може й бути, коли стрінуться на одному полі інтригани в професії. А тут, видко, коса на камінь наскочила.

7 жовтня. Прийшла до Академії телеграма з звісткою, що помер у Львові Вол[одимир] Гнатюк. Власне, помирає він з 1901 р. Занедужав він одного, здається, року з покійним Вітром (Доманицьким), разом з ним лікувався на Корфу — і проскрипів цілих 25 років. Сильна натура і уперто боролась за життя. Ще недавно мав од його листа з усякими літературними планами і, як звичайно, з скаргами на здоровля, але до останнього ми всі звикли і не дуже надавали тому ваги. Шкода, — робітник з Гнатюка був дуже добрий, як рідко в галичан, до того ж м'ягка, делікатна людина.

Написав Вол[одимиру] Дорошенкові, — до звістки про смерть Гнатюка і навіть запитував про його здоровля.

8 жовтня. Скільки пропадає серед народу талановитих натур — ми навіть собі і уявити не можемо! Сьогодні була у мене одна з таких пропащих душ. Літня жінка, Текля Шурикова, родом з Сквирського повіту. Вчилася кілька місяців. Місцевий батюшка звернув був увагу на дівчину і умовляв батька — віддати її йому, щоб учити далі. Батько не згодився. Служила потім довго в Києві. 1917 р. купила «Нову Раду» — довго читала її по складах, поки не вчитала, і враз очі їй розкрилися. Стала свідомою українкою, кинулась на літературу. Перечитала всіх українських письменників, знає їх добре; пристала до української церкви і тепер уся в ній, всією душею. Молиться за письменників. Читала мені свій твір — вражіння з тюрми, куди носила пасхи в'язням. Перейнятий релігійним духом надміру, але стиль надзвичайно ясний, гарний. Може втратили ми в ній другого Марка Вовчка, чи може кого й більшого. Навертала мене до релігії, наївно запитуючи, чому я не хожу до церкви: адже церква тепер своя, українська. Істинно — такових бо єсть царство небесне, і велика шкода, що вони пропали для земного життя і не розгорнули уповні свої сили.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 413

9 жовтня. Починає вияснятись історія з автобіографією Грушевського. Зайшов до мене один з друкарів і розповідав подробиці. Гроші на друк автобіографії дали парком та ДПУ, — треба думати на те, що нарешті думали здобути такий документ від Грушевського, як автобіографія, в якій він розписується з компліментами большевикам. Всю справу провалив Лакиза [можливо Лакиза Іван Никифорович - Т.Б.], — це якась офіційна шпиця в справах друку. Але хитрий дід одурив большевиків: в останній коректі він в останній (дописаній наново) частині всюду змінив «я» на «Гр.» — отже характер безпосереднього документа пропав. Розлютоване ДПУ ото і вчепилося до друкарні: як сміла випустити, не показавши. Завідатель друкарні Сліпенький пішов тоді до редакції «Україна», де і вчинив грандіозний скандал, обкладаючи матюками самого «батька», та його полигачів за те, що вони «свої діла чужим коштом обробляють». Справу поки що провадить ДПУ, але наперед можна сказати, що з неї нічого не вийде — самі ж винні! — хіба що якомусь стрілочникові влетить. Меткий і промітний чоловічина: і риби наловить, і ніг не замочить... Тільки краще було б, якби свої таланти він виказував поза Академією. Адже публіка справи не розбирає і все на карб Академії кладе. А «батько» з того користується.

10 жовтня. Використав неділю і чудовий теплий день: ходив собі київськими кручами — на Лук'яновці та на Юрковиці. Що за прегарне оцей Київ місто і як ми мало цінуємо його красу! Я кілька годин сидів на горі, очей одірвати не міг: ліворуч темні бори і далеко мріє на горі Вишгород: просто Дніпро повився синьою биндою, ліворуч* велике місто... Все зібралося докупи, щоб утворити таку красу, од якої справді очей одвести не можна. Шкода, що часу не маю на походеньки, а то б частенько сюди заглядав.

* Так у автора.

А Студинський, що приїхав на ювілей Грушевського делегатом од Наук[ового] Товариства ім. Шевченка, використовує також позицію: то інтерв'ю з компліментами большевикам дасть, то в біографії Гнатюка розпишеться прихильником радянської влади, то візит Любченкові зробить... Це той самий Студинський, що в Галичині стелеться перед поляками на рядниночку і що

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 414

його виключення з Академії за це на початку цього року вимагали большевики. Дурень, лакей і жулік. Тільки що ж говоритиме він, вернувшись до Галичини? Навіть і дурним бувши, варто б такому типові на задні колеса оглядатися.

12 жовтня. Знов інтриги, підступство, кляузи даються взнаки. Остання редакція академічних штатів знов принесла скорочення посад і плати за них нижчим службовцям — і мене просто в облозі держать, усякі претенденти та заздрісні людці, що не тільки дбають, щоб самим не потерпіти, але й щоб, боронь Боже, сусіда не дістав більше. Обридло це мені понад усяку міру. А вибори Президії й разом моє визволення з Управи знов не знати на який час одсунуто. Коли б знав був, що так загається справа, давно був би відмовився свого почесного уряду. А то думалося, що вибори швидко відбудуться і звільнення нормальним шляхом станеться, а воно вийшло — кінця й краю немає. І терпцю вже мені не стає. Нерви не витримують безконечних кляуз та претензій. Здається, хутко з усіма навкруги пересварюся.

14 жовтня. Нарешті сьогодні появився Студинський — просто на засідання Відділу... І відразу заявив, що він сидів у польській тюрмі. Холуй і дурень, — видко, мало його держали, що не навчився навіть людського поводження. Засідання було досить химерне. Грушевський, як звичайно, пробував крутити (з Перетцем та з Любинським), — довелося дати одсіч. Здається, чи не хотів він провести Студинського на академічну платню, бо все навертав на те, щоб Перетцові не платити. Коли так, то велику прикрість йому зроблено, бо Відділ таки ухвалив узяти на платню Перетца. Любинському, що його протегує Грушевський, я дав таку рекомендацію (це ж остання шельма, яку ми торік мусили зняти з посади), що ледве чи його Відділ вибере на посаду. І що за страсть оточувати себе шельмами та холуями! Ні стиду, ні сорому немає в людини.

Грушевський дуже охоче згодився виступити на засіданні, присвяченому пам'яті Гнатюка і певне складатиме йому гімни як ученому. Фарисей! Забув, як він перед обранням Гнатюка на академіка усяково його понижував («ніякий, мовляв, учений, а тільки збирач сирового матеріялу») і один-єдиний з усіх членів Відділу поставив йому мінуса. А по смерти можна і його до свого почету записати.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 415

15 жовтня. З Москви переказують, що там цими днями було велике заворушення поміж безробітними. Ніби виступило на вулицю тисяч з 50 демонстрантів, червоні курсанти відмовилися стріляти в натовп і довелося брати якісь особливі військові частини, щоб розганяти народ. З безробітними влада справді не знає, що робити, бо ці неввічливі люде розбивають ту радянську ідилію, про яку так часто і красномовно пишуть казенні пера. У Києві з цим неввічливим народом порадили дуже просто: після торішніх розрухів біржу праці розпорошили по всьому місту, — в однім збираються будівельники, в другім харчовики, в третім інтелігентні професії і т. і., і дистанції між цими membra disjecta* таки чималенькі. Москва, певне, не догадалася ще на таке геніяльне, бо просте, розв'язання робітничого питання і тому має прикрості. Та, мабуть, догадається, — біда навчить...

* Розкидані члени (латин.).

16 жовтня. З дотацією Академії з союзних коштів зовсім таки «скверный анекдот» вийшов. Почати з того, що з 150000 крб. Академії не перепало й 1/3, бо тільки 45000. Решту ж Харків оддав або установам з власним бюджетом (75000 Національній бібліотеці), або й зовсім чужим для Академії (30000 крб. Лаврському Музеєві). Але й ці гроші прислано в свинячий голос — тоді, коли кредити за останній фінансовий рік вже замкнуто і грошей не дають... Отак наші розщедрились! Кажуть, що гроші в Харкові були давно, тільки Наркомос ними спекулював. Повірити цьому можна, бо ж розповідав Багалій про преміяльний фонд: Наркомос його розтринькав і тепер присуджених премій не дає; може, як нашкрябає якихсь недоплаток, то дасть 1/4 призначеної премії. Або ще таке. Надходить зима. В Академії ні полінця дров. Писали ми разів з п'ять — ні слуху, ні духу. І от можливо, що доведеться всеньку роботу в Академії припинити, бо тепер же не 1920-1922 р., коли працювали люде в холоді. Правда, і праця ж така була...

17 жовтня. Цікаві розповідають подробиці про заходи так званої опозиції в комуністичній партії. Ніби вона, принаймні в Києві, заложила блок з усіма протисовітськими угрупуваннями (с[оціялісти]-д[емократи], с[оціялісти]-р[еволюціонери], українці і

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 416

т. п.), береться доставити їм зброю і все веде до збройного виступу проти пануючої кліки. Ніби в Києві одбуваються з цього приводу дуже жваві переговори. Ніби найбільш прихильників, свій штаб, має опозиція серед робітників-друкарів і сподівається за кілька місяців скинути теперішню владу. Не знати, скільки в усіх тих переказах правди, але це ніби логічно випливає з тих звісток, що подавались і в комуністичній пресі (окрема нелегальна організація з нелегальними зібраннями, літературою, внесками і т. п.). Звичайно, коли опозиція стала на нелегальний шлях і хоче досягти перемін, то мусить виступати збройною силою, а для успіху виступу — подбати про блокування з ворогами своїх ворогів. З другого боку, якщо правда про таке широке блокування, то опозиція, виходить, ніби одійшла від комуністичних позицій і стала на звичайному демократичному ґрунті. Кажу — не знати, скільки в усьому тому правди; одно тільки безперечно: всі сподіваються якихсь перемін і всі їх бажають. Може оті чутки тільки й являються наслідком бажання, віри, яким тісно серед теперішнього безладдя й дурниць безконечних.

Переглядаючи нововиданий покажчик виданнів Держ[авного] видавництва («Українська книга», в. І 1919-1924, Харків, 1926) натрапив на несподіванку. Виявляється, що мою популярну брошуру про Шевченка видало було Держ[авне] видавництво в 1921 р. Це було тоді, як я жив нелегально, а комуністична преса цькувала мене устами Любченка, Пилипенка et caetera*. Книжечки цього видання я не бачив і навіть не знав, що вона вийшла... Це вже друга така несподіванка. Недавно В. Дорошенко між іншими закордонними виданнями прислав мені моє «Из общественной жизни на Украине», позначене Москвою 1918 р., завваживши, що навсправжки брошура вийшла в Берліні.

* Та інше, тощо (латин.).

Написав до В. Перетца, В. Рєзанова, Д. Рудченка (Полтава) та П. Опанасенка (Москва).

18 жовтня. Проїздючи біля Золотих Воріт, побачив, що від них добрий шмат одколупнувся, обвалився й валяється долі. Так у нас пам'ятки старовини зберігають... У Лаврі ціла низка старовинних будинків покололася і от-от завалиться. Мазепин собор так само. Кажуть, що Андрієвська церква, це чудо мис-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 417

тецтва, одного чудового дня може опинитися не на горі, а на Подолі, — звичайно, в формі купи грузу та жорстви. І нікому до цього немає діла. Археологічний Комітет при Академії кричить про це — криком вопіющого в пустині, без жадних наслідків.

В Одесі одкривали українську оперу. На засіданні виконкому Каргальський, директор опери, почав свою промову по-українському і враз почулись вигуки: «Говорите по-русски». Каргальський заявив, що він із переконання, і з обов'язку урядової особи, мусить говорити по-українському. Як він скінчив, підвівся хтось із урядових теж людей Одеси й почав йому відповідати... по-жидівському. Одеса вважає, що це зроблене дуже дотепно.

Одеський Державний Академічний театр опери та балету був створений у 1926 р. на базі міського оперного театру.

Ще дотепніший факт трапився влітку в Києві. Одна жидівка привела хлопчика до комісії й прохала його записати до української школи. Член комісії жид умовляє її віддати сина до жидівської школи. «А нащо йому здалась жидівська мова, коли тепер усюди вимагають української?» — одказала мати. «Ручуся вам, — заявив на це член комісії, — що за десять років усюди тут державною мовою буде тільки жидівська». Тепер публіка називає жидів не інакше, як «Госнація».

19 жовтня. Опозиція ніби здалась. Чи може маневр такий. Ортодоксальні комуністи тріумфують, але якось кисло, ніби з обов'язку. Безперечно, щось там поза лаштунками відбувається, чого ми, звичайні смертні, не знаємо. А коли дізнаємось, то може в зовсім іншому освітленні стане справа. Принаймні тон в опозиції не дуже щоб побитий.

Послав листівки Петрові та В. Сиповському.

Сьогодні мені минуло 50 років. Невтішний день.

Дістав чимало привітаннів. Найшли з чим вітати! Не знають, добрі люди, на що енергію витрачати. Від усяких публічних привітаннів я ухилився — хай йому всячина!

20 жовтня. На стінах та стовпах по місту розліплено оповістки про оту нікчемну фільму «Тарас Шевченко». Рекламують непристойно. «Українська Академія наук на чолі з академіками Грушевським, Онищуком (!) і Новицьким взяла участь у постановці великої фільми...» Говорив Кримському, щоб запротестував проти втягання Академії в совітську спекуляцію великим

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 418

іменем. На вулиці до мене незнайомі люди оберталися з питанням, чи правда, що Грушевський ухвалив оту дурницю. Знаючи з досвіду, як ці спекулянти можуть роздути «участь», одказував, що, мабуть, неправда. Тільки що порадів був, що хоч мого ймення не пропечатано, як мені сказано, що в газеті було додано й моє прізвище! Оттуди к бісу. Треба буде дістати газету та написати песиголовцям, щоб не сміли брехати.

Справа з виданням автобіографії Грушевського вступила в новий фазіс. З губкома переказують, що там вирішено видрукувати її ще раз в тому вигляді (з «я»), в якому Грушевський був подав її до губкома. Істинно Соломонове вирішення! Значить, ще один раз грошенят асигнують (добро, що чужі!) на те, щоб таки «документ» мати. Наскочила коса на камінь!

21 жовтня. Студинський поїхав страшенно розлючений. Зайшовши прощатись до Липського, буквально кулаками вимахував, згадавши про мене: «Я йому ніколи не забуду, що він не дав мені голосувати на Відділі. Та добре! Я маю про його документи». Тричі дурень. А Тимченкові казав, що «тому не пішов» до Є[фремо]ва, бо він privata* ставить понад громадську справу». І ще раз дурень!

* Особисте (латин.).

А, здається, справа з тим дурним та льокаєм простіша. Я бачив, що він тут вкупі з своїм теперішнім патроном Грушевським промітає собі стежку до Академії, але не знав, до чого воно вже дійшлося. Тим часом приїхав з Харкова Яворський і розповів, що Студинський прибув туди з листами від Грушевського до Шумського та Ряппа і прохав зоставити його академіком у Києві. Звичайно, одрікався од свого минулого і кадив комуністам. І ті не встояли й пообіцяли. Хороші! Але ще кращі оці академіки, що влазять не дверима, а крізь шпарки! Ото й явився Студинський на засідання Відділу, вже почуваючи як «90 доларів, проше пана» у його в кишені шелестять. А я, не знаючи того, перейшов їм дорогу, перевівши на платню Перетца. Inde ira!** От чому так крутився, мов у ополонці Грушевський, от чому потрясав кулаками Студинський. «З рота видер йому такий добрий зарібок», мовляв Малорос у «Хазяїні»... Тепер Кримський боїться, що

** Звідси гнів (латин.).

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 419

Грушевський випрохає спеціяльне асигнування на Студинського, і той таки пролізе до Академії. Я заспокоюю його: подякуємо Комісаріятові за нову посаду академіка і виберемо — не Студинського. Та й по всьому! Тепла компанія забула, що вибори все ж у руках Відділу, а тут Грушевський більшости ще не має. Але ж і недавній ювілят! Але ж галіціянин! На додаток до всього можу пригадати, як той самий Грушевський одрекомендував був мені того самого Студинського р. 1903 у Львові: «Та це, пане добродію, ніякий учений, а просто плазун. Ходить до св. Юра, стає навколішки так, щоб митрополит його бачив... а як же... та ручки у його лиже. Так долизався, пане-добродію, й до професури... а як же!». Тепер теж лиже, тільки у Грушевського. І хоче долизатися до академічної платні, тільки, мабуть, не пощастить. Ох, яку величезну помилку зробили ми, що свого часу недосить серйозно поставились до цієї кандидатури. З плазунами треба обережніше.

23 жовтня. В четвер 21 жовтня були загальні збори співробітників Академії; мене прохали подати відомості про наші науково-фінансові перспективи, а надто цікавились платнею співробітникам. Я ці відомості подав, і хоча багато є незадоволених за зменшення платні (приписаного з Харкова)*, проте мої прояснення не викликали суперечок. Я розказав те, що є, і пропонував разом боротись за збільшення. Голосував проти цього одним-один Ф. Савченко, — я не розумів, чому. Сьогодні це вияснилось. Виявляється, що династія перед зборами мала свою нараду, на якій ухвалено було зробити мені бешкет. Але після моїх поясненнів побачили, що бешкет не вдається, і сам один Савченко захтів бути вірним до кінця. А я ще дивувався, побачивши Ол[ександра] Грушевського і цілий його почет у залі, аж воно справа стояла драматично. Коміки! Кажуть, що після зборів сам голова династії, Мих[айло] Сер[гійович], говорив з своєю характерною жестикуляцією: «ми провалились... а як же! Ми провалились!». Я й не гадав, що стояв над безоднею, — правда, зовсім не грізною, а більш комічною. Один «вірний до кінця» Савченко чого вартий!

* Так у автора.

24 жовтня. Опозицію повикидали з усіх хлібних і впливових

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 420

посад. Очевидно, порозуміння, про яке з такою помпою на днях було оголошено, виявило себе тільки маневром з обох боків. Побачимо, що далі буде.

Увечері в невеликій, але теплій компанії у Руліна одсвятковано моє 50-ліття. Була випивка і були промови. Говорили тепло, розумно, дотепно (Филипович, Зеров, Дорошкевич, Рильський, Гермайзе, Ніковський, Білий, а Рильський написав ще й експромта). Я, відповідаючи, нагадав, як обурився був Мик[ола] Віт[алійович] Лисенко, коли Гулак розлетівся до його з привітанням на 60-ліття: невелике це щастя мати на плечах вагу з багатьох літ. А взагалі було тепло і весело.

25 жовтня. Написав Бузескулові, М. Вайнштейнові (Чернігів), Іл. Холодному (Харків).

На Спільному зібранні зачитувано офіційний акт про становище Лаври, складений комісією, що має розподіляти помешкання на потреби установ народньої освіти, музеїв тощо. Виявились несосвітенні речі, нечувані злочинства, наслідок спільного хазяйнування інвалідів, «собеза» та «сорабкопа». Зникло без сліду до десятка корпусів (їх розібрано і цеглу вивезено до Москви!); голова парафії «живців» нишком вивіз і продав до 1000 пуд. дзвонів; про дрібніші речі, як меблі тощо, нема вже чого й казати: брав хто тільки бачив... Будинки руйнуються, гори осуваються і взагалі старовина на території Лаври у великій небезпеці. На це давно Академія звертала уваги влади, як і на розкрадання усякого добра — і результат єдиний — згаданий акт комісії. На цьому, певне, все й скінчиться, і літописець, якщо він знайдеться тепер у Лаврі, занотує тільки чудовне запропащення будинків і іншого «нерухомого» майна, що враз набуло здатности рухатися.

26 жовтня. Здається, таки серйозно хочуть нам підкинути академіком (!) Шліхтера. Щось про це казав Яворський. Неминучий скандал буде. Бо думаю, що навіть найблагодійніші та найбоязкіші академики, навіть Граве, не покладуть йому плюса. Комуністам конче хочеться підкинути нам когось із-поміж себе, а як учених у них нема, то думають аби-кого. Самодержці робили простіше: кажуть, що філософію в Харківському університеті 1818 р. викладав з призначення поліцейський пристав. Минуло 100 років і комуністи теж хочуть зробити такий самий екс-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 421

перимент з Академією наук. Навіщо ж тоді було режим міняти?!

27 жовтня. Проскочило якось два числа журналу «France — Ukraina», присвячені С. В. Петлюрі з його портретом, життєписом, характеристикою й описом похорону. З журналу видко, що подія 25 травня велике зробила вражіння у Франції, що в убийстві бачать керівничу руку, простягнуту звідси. Видко, також, що смерть оця знову ніби збила до гурту еміграцію і помирила різні її відлами... Не затихають жалі й тут. Недавно впав мені до рук новий вірш, присвячений «Чистій пам'яті»:

Ти заснула, Ти спиш, Україно,
Геть сплюндрований бідний мій край...
Розляглася навколо мертвуща руїна,
Серце стискує мертвий одчай...
І в очах спотьмарілих не блискають сльози,
З грудей стиснутих крику несила здобуть...
Ой, коли б прогриміли ще грози!
Ой, чому ж дні так тоскно ідуть!..
Україно моя, Україно!
Закатований рідний мій край!
Знов принесено жертву криваво-невинну,
Але, мамо, — не плач, не ридай...
Не бувало ж, рідненька, у світі ніколи,
Щоб над правдою гору Іуда взяв, кат.
«Ціна крови» дала лиш скудельниче поле,
А не звела весільних палат...
Я кажу, що прокинеться приспаний люд,
Слово скаже — й в громах прогуркоче —
Дня нового потужний прелюд...
По полях здичавілих розіллються співом,
Сходючи зерном Валькир —
мітральєз,
Зрошені кров'ю, піднесені гнівом,
Заграви вічні ясних марсельєз...

28 жовтня. Відбувається церковний собор української автокефальної церкви. Відбувається, кажуть, під знаком — «До Каноси!». Поміж «вірними» чимало підозрілих парафіян, півкомуністичного типу, особливо — приїзжі з Харкова. Засудили — не без їхньої таємної згоди — митр[ополита] Липківського та Потієнка (голова Церковної Ради) і — це вже, напевне, без згоди, бо його заслано — єпископа Олександра Ярещенка... Досить було сикнути владі на наших завзятих фрондерів, щоб усенька фронда розсипалася, як пісок... Тепер, очевидно, найстрашніша проба

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 422

чекає на автокефалію: грозить їй співробітництво з большевицькою владою. Тут може бути і кінець отим «лицарям на годину», як давно вже настав кінець такому-от Морозові. Разом скінчиться і громадське значення автокефальної церкви. Каноса ніколи дурно не минається.

29 жовтня. В розмові з Кримським почув один експромт небіжчика Хв[едора] Корша, що на їх він був такий майстер і що їх чимало свого часу по Москві ходило. Заговорили ми про деякі академічні видання, яких, звичайно, ніхто ніколи не купуватиме. Кримський і каже: це так, як Корш колись сказав був:

Лежит она и место занимает,
Зане никто ее не покупает.
Когда же кто возьмет ее и так
То вслед молва кричит ему - дурак!

Це стосувалося книги В. Міллера — «Осетинские очерки».

30 жовтня. Довга розмова з Є. Тимченком. Він, бідолаха, скаржився на Кримського, ніби той його кривдить, а сам тут же таки додав, що «Правничий Словник», який улітку вийшов під редакцією Кримського, власне, його, Тимченків, словник, бо складений з його матеріялів. Запитав з цього приводу Кримського. Цей пояснив, що між працями всіх інших комісій, що за гетьманщини працювали над українською термінологією юридичною, використано в словнику працю й тієї комісії, де головою був Тимченко, але «чому він працю комісії уважає за свою власність?». Чому? — Мабуть, тому, чому і Грінченків словник уважає за свій, про що не раз мав лице публічно, друком і на засіданнях, заявляти. «Юрій Милославський — это тоже мое сочинение», мовляв невмирущий і по сей час Іван Олександрович Хлєстаков. Справді, є щось у Тимченка від Івана Олександровича — страшенна чваньковитість та хвастливість. Це, разом з величезним самолюбством та нетактовністю і дуже маленькою кебетою, й ставить його часто в становище, коли самолюбству доводиться почувати покривдження. А взагалі — якийсь він нещасний з своїми величезними претензіями і занадто малими, щоб їх задовольнити, даними.

«Російсько-український словник правничої мови», виданий 1926 р. Комісією під керуванням А. Кримського.

«Словник української мови Б. Грінченка», редагувався С. Єфремовим та А. Ніковським. У 1927-1928 р.р. видано три томи.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 423

31 жовтня. Засідання, присвячене пам'яті Гнатюка. Публіки мало, навіть академіків усього п'ятеро — з них двоє обов'язкових: Президент і доповідник. Ушанування вийшло злиденне. Грушевський назвав роботу Гнатюка епохальною, колосальною і т. п., забувши, що коли при виборах клав йому мінуса, то аргументував це тим, що з Гнатюка тільки збирач матеріялу, а ніякий учений. По смерті супротивника, видко, можна вже й змінити думку.

1 листопада. Знов ювілей Грушевського... Видко, «ево еще много будет воскресшева», як того Рокамболя в Успенського. Гермайзе сьогодні був у Кримського і вимагав, щоб Відділ зайнявся упорядкуванням збірника, присвяченого Грушевському, од імені Академії. Думали обійтися без Академії, її іменем говорячи, а тепер хочуть примусити, щоб Академія заговорила. Доведеться, видко, нагадати, як Грушевський заходжувався зруйнувати Академію за Директорії, та яку він тепер вже написав її історію в «Україні», а за це, очевидно, збірників не складають. Я певен, що ця нова витівка не без участи самого ювілята розпочата. Дивно, скільки енергії витрачає ця людина на рекламу. І навіщо це ж йому здалося — не розумію.

2 листопада. Заходив Юровець, так, здається, його прізвище, — робітник, колишній рупівець. Торік він прислав мені був теорію богопізнання — річ цілком божевільну. Він справді божевільний. Розповідав, що за цю теорію большевики шукають його вбити, бо вона нищить увесь їхній матеріялізм; що він тепер живе нелегально, що німці дають йому 10.000 крб. за право опублікувати його теорію, що прилітало навіть два аероплани, щоб забрати його в Європу: «покрутились, покрутились, та й не могли опуститись і назад полетіли»; що в Петербурзі влада перейшла вже до демократії і т. п. Моторошно слухати оце марення, спокійно і з глибокою вірою викладуване. І скільки їх тепер таких, що розум не витримав подій! По вулицях ходить дівчина Юлінька, що публічно проповідує Бога, лає большевиків та жидів і вимагає від кожного, хто стрінеться, відповіді, чи вірує в Бога. На днях бачив як біля неї на Хрещатику величезний натовп зібрався: мабуть, якогось «жида», як звичайно, напастувала. Душевний травматизм надзвичайно поширений, як наслідок божевільних подій та божевільного режиму.

«Літературно-науковий вісник» — щомісячник, виходив у Львові — 1898-1906 р.р.; у Києві — 1917-1919 р.р. і знов у Львові — 1922-1932 р.р.

«Вісник СВУ» — орган Союзу Визволення України. Виходив у Відні в 1914-1918 р.р.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 424

3 листопада. Перечитав книжку «Л[ітературно]-Н[аукового] Вістника», присвячену Франкові. Слабенька. Опріч згадок К. Гриневичевої, хоч написаних літературно, нема на чому спочити, та й ті згадки були вже раз, пригадую, надруковані (у «Вістнику Союзу Визволення України»). Особливо дурна стаття С. Шелухіна: про Франка там небагато, зате ім'ям покійника позводив свої рахунки з живими і навіть з мертвими «ворогами». Влетіло, звісно, Грінченкові і мені. Напрочуд злобна і нерозумна людина, маньяк якийсь непротверезений.

Так само і стаття Донцова про С. В. Петлюру. Теж маньяк. Як бугаєві червоне — так йому слова: гуманізм, демократія. І воює з ними злобно і завзято колишній соціял-демократ, що обернувся на фашиста, цей український Струве, що виклинає справжнього Струве. А воно, як навсправжки, то виходить просто — своя своїх не познаша.

4 листопада (четвер). Катеринослав перейменовано на Дніпровсько-Петровське... Убога фантазія в наших можновладців: опріч слова «червоний» у десятках комбінацій та ймення «вождей», нічого не вигадає. До речі, як же тепер з Зіновьєвським бути, як і з портретами Зіновьєва на цигарках? Зрадник, викинутий з Комінтерна й інших злачних місць, тож не личить його найменням города називати та цигарки прикрашати... От нове завдання совітським казуїстам.

5 листопада. Перебираю потроху свої книжкові та газетні безодні: дещо нищу, дещо передаю до Всенародної бібліотеки, бо вже нікуди мені діватися з книжками, просто з хати мене випирають. Обростає чоловік, на однім довго місці живучи, — так обростає, що й не потовпиться ніде. Я вже кожен вершок стіни у себе утилізував у хаті, тепер соваюсь потроху в сіни. Вже в сінях навіть стінку посунув далі, щоб хоч ще одну полицю примостити, попід стелею теж поробив полиці. Так мусиш мудрувати, щоб якось влізти в тісне місце, — та чи надовго це! А переглядання часу вимагає, а його й так не вистарчає на писання, на коректи, на редактуру, на читання. Робота, написана влітку, лежить, бо нема й хвилини часу, щоб за неї взятись та її обробити. А час уже наближається й висилати її до німців: не хотілося б перед чужими людьми бути неакуратним. Багато знаходжу такого, що й жаль розлучатися з ним, та нічого не вдієш — мусиш...

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 425

6 листопада. Був у німецького консула з приводу відсилки до Берліну книжок з бібліотеки Д. Дорошенка, що він хоче пожертвувати Слов'янському інститутові при Берлінському університеті. Живе по-великопанському, як і подобає заступникові держави, що себе поважає і ставить «uber alles»*. Це виявилось між іншим в анекдоті, який він ніби простодушно, але, певне, не без внутрішнього єхидства мені розповів. Сербський професор побував у Берліні і, вернувшись до Београду**, прийшов до начальства дати звідомлення з своєї подорожі. «Що ж вам найбільш у Берліні вподобалось?» — «Та вподобався найбільше — Зоологічний сад». — «Чому?» — «Та, бачте, стояв я перед кліткою з мавпами, стояв, дивився, дивувався й запитував себе: кому краще жити — чи мавпам у Берліні, чи професорам у Београді». Анекдот, розказаний ламаною російщиною, справді комічне вражіння робить, але слухаючи цього оповідання, я собі думав: не знаю, як сербські вчені — може й справді дехто з них позаздрив би берлінським мавпам, але щодо наших, то, напевне, дуже багато цілком серйозно те питання поставили б. Я знаю цілу низку інтелігентних людей, що раді б за двірника стати, але, на жаль, і того не можуть дістати. До нас в Академію за «завхоза» й тепер от прохається людина з вищою освітою. І немов для ілюстрації німецького «віца»*** зараз же по розмові з консулом приходить до мене Фомицький Д. (інтересна людина, класик) і розповідає про мого колишнього вчителя філософії в семінарії П. Калачинського таке, що волосся догори полізло. Загибає чоловік — розумний, інтелігентний, порядний, бо не вміє пристосовуватися, або ж нікому його знання непридатне. Або досить глянути на старенького Степовича (його якраз стрів я на вулиці), щоб запитати: кому краще жити — чи мавпам у Берліні, чи професорам у радянських країнах?

* Над усе (нім.).

** Так у автора.

*** Жарт, дотеп (нім).

І ще одна ілюстрація до цього німецького оповідання. З ВІНО одібрали ми в Академії папірця: забирайте нумізматичну колекцію мерщій, а то викинемо її на двір. Університет мав колись багатющі колекції, музеї. Тепер — художню колекцію вже розпорошено, археологічну також, нумізматичну загрожують

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 426

викинути, далі черга за геологічною, зоологічною й іншими. Непотрібні вони для теперішньої «вищої» освіти... Але найпікантніша, може, причина, через яку викидають з кол[ишнього] університету дорогоцінний мюнц-кабінет. ВІНО треба тих кімнат, де стоїть колекція. А треба їх, щоб поставити студентську бібліотеку, винісши її з дотеперішнього приміщення. А винести її довелося тому, що у ВІНО для студентів заводять військову муштру — шагістику, фортифікацію, стратегію і т. п. — а для військової муштри потрібно великого й гарного приміщення... Таким чином, вернулись ми з усім своїм комунізмом — просто до часів Миколи Першого, коли на всіх язиках все мовчало, бо благоденствувало, а по університетах квітла шагістика з фортифікацією. Як же тут не запитати: кому краще жити — чи мавпам в Берліні, чи професорам у Совдепії?

7 листопада (неділя). Час од часу викликає мене Л. О. Яновська — воплем: «прийдіть». Був я в неї й сьогодні. Що за страшне вражіння! І яка страшна доля — себе пережити і не вмерти в свій час! А ще пробує писати — записує сни, намагається навіть вірші писати... Сьогодні каже мені, прочитавши один із своїх снів: «в мене є фотографія о. Федора з Ольгою Іванівною». Я здивувався, бо знав, що вони ніколи разом не фотографувались, — «а ну, покажіть», кажу. Звеліла вона мені подати ту фотографію, дивлюся — якісь зовсім чужі люде, мені невідомі. Очевидно, вона вже плутає і факти, і людей. А найгірше якась хвороблива скнарість, гонитва за грішми, скарги, що їй не вистарчає пенсії, жебрацтво. Сьогодні було те ж саме, і за тим вона мене й викликала. Якийсь понурий жах, а не життя! Подав їй надію, що може пощастить надрукувати її колишні оповідання і взяти гонорар — зраділа, мов дитина новенькій цяцьці. Кожного разу, виходячи від неї думаю собі: оце «по образу твоєму созданная красота»...

По вулицях чимало люду — святкують сьогодні жовтневі свята. Але які вони мізерні тепер, оці свята, і як з року на рік холоне навіть роблений запал! І нема чим його підігріти. Видихалося все — навіть форма. Юрби гулящого люду, а не борців можна побачити тепер під час отаких революційних свят, що втратили вже всякий сенс.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 427

8 листопада. «Наталка-Полтавка» з Садовським та Саксаганським. Великий оперний театр повнісенький. Курці нема де клюнути. А у Юри, у так званих «франківців» буває по 50-60 чоловіка на не менший театр... Саксаганський у ролі Возного воскресив той хороший образ, що давав колись Карпенко-Карий. Можна було одпочивати на грі двох братів, що відносили далеко-далеко від сучасного гаєрства.

Садовський оповідав, що заходив до Любченка: «Коли ви дасте, нарешті, нам театр?» — «Та, бачите... я нічого проти того не маю, — одказує помпадур, — тільки... дозволите, Миколо Карповичу, по щирості з вами говорити?». — «Прошу». — «Ми боїмося, що ви нам покладете зовсім франківців...» — «Вони вже лежать», — одмовив Садовський.

9 листопада. Залетіла якось львівська «Рада» (7 листопада), а в ній надруковано «З мого побуту на Радянській Україні» Кирила Студинського. Щоб оцінити, що він тут побачив, досить навести одну фразу: «Селянин має нині землі від 12-15 десятин»... Таке і все інше — брехливе і облесне до крайности. Видко, що не тратить надії здобути посаду на Радянській Україні.

«Рада» — тижневик, що виходив у Львові в 1925-1934 р.р.

А виясняється, що в Києві він утяв був ще кращу штуку. В своєму інтерв'ю, що подав до «Пролет[арської] Правди», він написав був цілком одвертий донос на Старицьку-Черняхівську, та вже редакція викреслила: «це ж донос». Большевики показали себе поряднішими, ніж цей доктор, професор і академік. Співробітник «Пролет[арської] Правди», що цеє розказував, закінчив своє оповідання лапідарним — «сукин син». Істинно!

10 листопада. Стару Смоленську викидають на вулицю з забороною жити ближче 50 верстов од місця теперішнього побуту. А їй 85 років, ні копійки грошей, і ні душі близької. Послав од Академії Петровському та Гринькові таку телеграму: «З наказу Первомайського окрвиконкому викидають на вулицю 85-літню удову Смоленського, відомого вчителя революціонерів, як вдову поміщика. Академія наук прохає припинити це виселення». Зроблено це більш для годиться, бо ледве чи прихилять своє «свинцове ухо» до цього благання наші можновладці, як не прихилили вже от третій рік, що Академія прохала за нещасну стару.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 428

11 листопада. «Пролет[арська] Правда» передрукувала совітську ідилію Студинського, але повипускавши усі найбільш брехливі і облесні місця (хоча б про оті «12-15 десятин»). Рішуче большевицькі газетчики порядніші й розумніші за отого меткого професора.

Написав до М. Плевако, Д. Дорошенка, Мих[айла] та Тараса Слабченків.

12 листопада. Написав до Петра, до М. Жука (Одеса), В. Перетца.

Біля Грушевського знов починає заварюватися якась історія. Істинно історична людина: історії так коло його й кубляться. Кажуть, що його полигач Ф. Савченко, поїхавши до Харкова, зробив там доноси на Окиншевича, і того знято з посади при дослідчій Катедрі (у Грушевського). Окиншевич дізнавсь про це і витягає всеньку історію на прилюдне позорище. Замішано вже сюди й секцію наукових робітників — ніби секретар її, Іваницький-Василенко, загрожує поставити справу на вирішення Секції. А Грушевський-junior*, зачувши про цеє, наївно прохопився: «Як же це так? Адже Іваницький-Василенко завжди з нами йшов». Співробітники Катедри ніби мають колективно протестувати проти такого з співробітниками поводження... Що за клоака у нас завелася з приїздом «самого», то й говорити гидко. Доки вже це тягтиметься?!

* Молодий (латин.).

13 листопада. ГПУ (чи як тепер по-українському кажуть: ДПУ) оскандалилось. У Києві був В. Шульгін, жив довгий час і тепер за кордоном описує своє вражіння од Києва і України. Що саме він пише — не знати, бо радянські газети подають тільки те, що їм вигідно. В усякім разі ДПУ мабуть казиться од злости: де ж таки — такий пташок був тут і випурхнув. А ще ж всевідуще ДПУ називається... В публіці говорять, що Шульгін приїздив навідатись до сина (одного ніби розстріляно, а другий — у божевільні), що він ходив по Києву не пізнаний і тільки коли стрівся з жандармським полковником (колишнім, звісно, а тепер службовцем у ДПУ), своїм знайомим добрим, з яким не раз колись грав у карти — то почув уперше небезпеку. Давній знайомий, колишній

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 429

жандарм, пізнав приятеля і... витяг свищика, щоб засюрчати. Шульгін — у ноги од старого приятеля, насилу втік. Чи так було — трудно сказати, але коли Шульгін наважився приїхати до Києва, то легше було колишньому жандармові видати свого колишнього приятеля. Цікаво було б прочитати справжні вражіння Шульгіна: людина він талановита і спостережлива, а специфічне його освітлення можна й не брати на увагу.

14 листопада. Написав: Подєбрадській Академії та Громадському Видавничому Фондові (в Празі), а також Галі (Рокитна) і Іночці (Тула). Подячні листи за поздоровлення.

Українська Господарська Академія — український вищий технічний навчальний заклад. Діяла в Подєбраддх у 1925-1934 р.р.

Український громадський видавничий фонд. Працював у Празі в 1923-1932 р.р.

16 листопада. З новітнього фольклору. Питання: «Что такое ВКП(б)». Відповідь: «Воры, Конокрады, Проститутки». — «Но Проститутки — не русское слово». — «Там в скобках стоит и по-русски — б...». Nota bene*: анекдот походить з комуністичних сфер.

* Зверни увагу (латин.).

Ще: «Чим одрізняється Сталін од Мойсея?» — «Мойсей вивів жидів з Єгипту, а Сталін — з Політбюро».

17 листопада. А це вже не анекдот. У статті Ніковського про Лесю Українку була фраза, що, мовляв, про значення творів Л. Українки не може бути «дискусії». Цензор це викреслив... Чому, — запитали його?.. «А тому, — пояснив, — бо партія не допускає жадних дискусій». Чим це гірше від знаменитого «вольного духа» в печі, що його дбайливо виводили російські цензори часів Миколаєвських? Думаю, що коли б хто почав теперішні цензурні анекдоти збирати, то букет вийшов би куди запашніший, ніж колись був. Недурно ж усе на світі росте і удосконалюється. Прогрес цензурної дурости найкращим тому може бути свідком.

18 листопада. Завелося нове літературне об'єднання (Підмогильний, Косинка й ін.), що прибрало собі наймення МАРС, — од перших літер якихсь сакраментальних слів. Публіка читає це навпаки і виходить — СРАМ. Звідси жарт: були «ланці» (це об'єднання попереду звалось — «Ланка»), стали «срамники». З практики минулого пригадую, що, либонь, 1919 р. було теж собі

МАРС — («Майстерня революційного слова») — літературне об'єднання в Києві, існувало в 1926-29 рр. Виникло з колишньої «Ланки» . До складу входили Б. Антоненко-Давидович, М. Івченко, Я. Качура, Г. Косинка, Т. Осьмачка та ін., які найдовше чинили опір партійній політизації літератури. Ліквідоване під тиском терору, більшість учасників репресовані.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 430

таке об'єднання, яке звалося «ХЛАМ» (Художники, Літератори, Артисти, Музиканти). Щось провіденціяльне виявляється в цих барвистих скороченнях.

19 листопада. Принесли мені число «Діла» з статтею про мене. Стаття написана тепло, з почуттям хоч і не без помилок. Характерно, що в статті спеціяльно зазначено, що я не пишу «в офіціяльних, урядових органах преси» на радянській Україні. Зазначено також, що ніби і большевики оцінили те, що я не кривив з своїми думками, «бо ніколи ми не чували, аби йому роблено які пакости», — ну, пакости таки роблено. Взагалі це чи не перша стаття з загальною оцінкою — і не лайлива. Автор — якийсь І. Німчук. З мови видко, що ніби не галичанин, а наддніпрянець.

20 листопада. Стоїть на розі Фундуклієвської та Володимирської вулиць великий недобудований будинок. Розказують, що цими днями трапилась там така подія. Йшло повз його подружжя. Чоловікові треба було стати і він зайшов у двір того будинку через вилом у мурі. Жінка чекала-чекала і врешті почала турбуватись. Обертається до міліціонера: так і так, зайшов чоловік і не вертається, ходімте пошукаємо. — «Що я, збожеволів, чи що, щоб туди пішов, — одказує міліціонер, — там безпритульні». Пішли до міліції, там дали їм чоловік з двадцять міліціонерів і тоді рискнули увійти до будинку. Знайшли — шість голих, обдертих трупів, між ними і того чоловіка... Це в центрі міста, біля самісінького театра, на людних вулицях. І це вже не вперше безпритульні себе так показують. І нічогісенько... Існують собі. Звичайно, казенні газети про такі факти ні пари з уст: все, мовляв, благополучно. А нема дня, немає ночі, щоб когось не зарізали, не обдерли десятків людей, не ограбували десятків квартир. Міліція, звичайно, буває відсутня, нікого з неї і не знайдеш навіть. Уночі по всіх вулицях сторожі, яких оплачує обиватель — і вони теж нічого не бачать і не чують. І коли доводиться ввечері виходити з дому, то збираєшся так, ніби вибираєшся в африканські джунглі. І ще гірше, бо тут і дома знайде тебе лиха година. А по газетах тільки те й роблять, що вихваляють наш соціялістичний рай.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 431

21 листопада (неділя). Сьогодні було понад 20° тепла, день тихий, сонячний. Їздили ми на кладовище, — я без пальта, по-літньому. А це ж і по старому стилю — 8 листопада, Михайла. Не пам'ятаю я, щоб на Михайла можна було по-літньому ходити. Аж не віриться, що пізня осінь, і коли б дерева не були голі — подумав би, що літо.

22 листопада. З українізацією не на жарт беруться. Саме тепер одбувається по установах перевірка, і хто не знає української мови, тих вигонять із служби. Але слово «знати» тут не зовсім до діла, бо перевірка має особливий характер. Голоскевич був на перевірці в Укрметі, установі здавна українській, і каже, що то не перевірка була, а якесь знущання. Українізатор завдавав такі казуїстичні питання, яких, видимо, на цей випадок навигадував, і всі, хто завжди говорить по-українському, все ж на ті питання відповісти не могли. Та й сам той добродій ледве чи розумів, що питав. Тепер повівся особливий тип чиновників од українізації, як колись були чиновники від обрусенія. Здебільшого це випадкові люде, що й самі українізувалися років 3-4 тому, а в усякім разі перед 1917 роком і не думали, що вони українці. І ретельно справляють свою нову службу, і компрометують українську культуру, як гірше не можна. Обиватель того не розрізняє і думає, що то давні українці провадять так люто українізацію — і лається та нарікає, і часто не без підстави. Бо ж звичайна річ: застав дурня Богу молитись, то він і собі, і другим лоби порозбиває і добру справу на глум оберне. Голоскевич обіцяв скласти меморіял про ту перевірку, що була в його на очах. Матеріял, певне, надто цікавий, бо спокійно говорити про його не може. На жаль, нема незалежної преси, бо в офіційній навіть таких справ не можна по правді трактувати.

23 листопада. Помер В. К. Дебагорій-Мокрієвич. Помер у Болгарії, куди мусив рятуватися р. 1922 з нашого совітського раю. Старий революціонер мусив тікати з рідного краю, скоро прийшла та революція, якої він був одним з ініціяторів і творців.

Познайомивсь я з ним особисто р. 1921-го і часто бачився до його виїзду за кордон. Але знав його далеко раніше, ще з юнацьких часів. Пам'ятаю, був я ще в семінарії, дали мені книжку його

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 432

споминів (закордонне видання) на кілька годин, — і я буквально цілу ніч сидів, читаюти ті надзвичайно цікаві спомини і не ліг спати, поки остання сторінка не пройшла перед очима. Він дуже з того часу еволюціонував і став на українському ґрунті. Оповідав він мені, що як вернувсь 1917 р. до Києва, то зразу стали перед ним питання — до якої партії пристати. Тягли його до себе російські с[оціялісти]-р[еволюціонери], але він твердо сказав: тільки до української. Почав знайомитись з програмами. Найбільш до душі припала програма с[оціялістів]-ф[едералістів], от, казав він, «вибравсь я до редакції «Нової Ради», щоб познайомитися з вами та записатись до с[оціялістів]-ф[едералістів]. Аж тут на дорозі стрів мене Науменко і почав затягати до демократично-федеративної партії. Пішов я. Походив разів кілька — бачу: не по мені... А тим часом настала Гетьманщина, тоді один переворот, другий — так я й лишивсь поза людьми». Між іншим наполягав я на його, щоб він написав свої згадки про Драгоманова. Їдучи за кордон, лишив він мені статтю, пів-спомини, пів-публіцистика; але тоді ніде було надрукувати, і вже згодом я передав її Грушевському для «України», де вона й має появитися. Прикро мені, що його рукописи, які я переслав йому за кордон, пропали (виправлений примірник споминів та вражіння з большевицького панування). Десь потрапили вони до Зайцева — і хоч скільки я писав, прохаючи одіслати авторові, так і не допрохався. Звичайне наше свинство! Тим більше, що старий мав думку, що це навмисне зроблено, — так він і писав мені. Хороша, чесна людина.

25 листопада. Написав Степаненкові і Вайнштейнові. Взявся за обробку своєї німецької літератури. Давно час! Але як навмисне — накидали стільки коректи, що більш сиджу над нею, а не над історією. Навіть до Академії на цьому тижні не щодня ходив, а все-таки не встигаю пробити того, що напливає. Тяжкий буде для мене грудень!

До речі про грудень: цьому місяцеві пощастило попасти в українізаційні анекдоти. На перевірці по українізації питають жида — як по-українському місяці. «Січень, лютий», — жваво починає він і доходить аж до останнього місяця і став, — забув. Якась його товаришка, щоб помогти, показує собі на груди — «грудень» мовляв — «Цицел!» — радісно догадався запитаний.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 433

26 листопада. Був Рудницький, географ, що з Праги перебравсь на Україну. Має тут керувати Географічним інститутом. Це вже не перший галичанин, який перебігає сюди. З Рудницького людина, як сам він рекомендується, аполітична і йому все одно, де працювати. Турбується лиш, що йому Грушевський шкодитиме. Я заспокоїв його тим, що Грушевський не має такого впливу, щоб заважати в праці, хто хоче працювати. Балакучий і трохи цинічний. Нарозказував мені багато про знайомих емігрантів — аж до того, що Олесь дуже хропе вночі, а Ю. Сірий «пукає» так, що «чоловік того не годен витримати...». А взагалі, здається, людина нічого.

Написав Слабченкові, Холодному, Опанасенкові (Москва).

27 листопада. Вернувсь Кримський з Харкова. Новина, яку він смакуючи розповідає — це новий подвиг Грушевського. Цей доблесний лицар послав до Харкова свого вірного полигача Савченка і той скаржився по всяких урядових установах на лихий розподіл коштів в Академії. «Єфремов собі забирає цілу тисячу, а бідний Грушевський має жити на 180 крб.». В Харкові, звісно, не знають, скільки «забирає собі» Єфремов. Зате добре знають, скільки платять «бідному» Грушевському. Отже, взяли олівця і вирахували: 180 крб. як академік, 97 з дослідчої катедри, 70 пенсії (виходить, що наш безсеребренник ще й пенсію тут дістає, яку мав би йому платити австрійський уряд!), 60 як декретований учений, 75 золотого забезпечення та з «України» не менш як 400-500 крб., не рахуючи грубих гонорарів за свої книжки. Отже, справді близько-близько 1000 крб. на місяць! Зробивши такий підрахунок, у Харкові заспокоїлися і вже без особливої віри до донощика прийняли його новий наклеп.

Моя містична «1000» справді виглядає інакше. До жовтня я мав 295 крб. У жовтні за 4 посади мені вийшло (не з моєї, звісно, волі, а призначених на ті посади) 684 крб. — за каторжну роботу, якої більш ніхто не має в Академії. З цих грошей я з своєї волі оплачую Іванця за секретарювання в Управі (бо Харків секретаря нам викреслив) та Янукова, — отже 50 крб. ще треба скинути. Багато все ж лишається?.. Може. Але донощик не взяв на увагу, що я не напрохуюся на тії посади, і, напр[иклад], головування в Управі готов би за всяку ціну позбутися хоч зараз, аби було кому передати. А друге — два роки за каторжну роботу в Управі я не брав ні копійки, аби лиш не позбавляти недужого Лободу того

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 434

додатку до його основного удержання. Це вперше, коли проти мене воюють грошовими аргументами, — досі роблено тільки політичні доноси. До чого тільки цей чоловік дійде — важко вгадати. Здається — от уже край морального занепаду, — коли дивись: знайде ще нижчий щабель і плюхається на його з дивовижним самоотверженням. Та навіть і ті, що перед ними він плазує і жебрає, вже його розкусили, надто по ювілеї і ставляться до його з підкресленим презирством. «Я дал ему злата и проклял его»: большевики навіть бачать, що ця продажна людина доходить вже краю свого занепаду і ставляться до неї з огидою й презирством. Перше вони, наприклад, домагалися, щоб Грушевський був у Президії Академії, а тепер на прощання Ряппо запитав Кримського: «які шанси Грушевського на виборах?» «У нас ніхто про це не думає», — одказав Кримський. «И у нас тоже об этом уже не думают», — в лад йому додав Ряппо. Навіть Київське ДПУ, як мені переказувано, вважає, що Грушевський з Тутківським та Студинським (!) проводять деструкційну роботу в Академії, і зокрема: «он во время своих поездок в Харьков представлял жизнь Академии в извращенном виде и тем вводил в заблуждение ответственных работников нашей партии». Донощиком гидують навіть ті, хто живе з доносів! Отже, виходить, навіть доноси треба робити з розмислом, а не так сліпо, як Грушевський, що вже всяку міру давно втратив.

Вийшов я з Академії, наслухавшись цих хороших новин, наче побитий. Боже, серед якої гидоти доводиться обертатися! Кубло гаддя якесь завелося. Клоака смердюча, що отруює круг себе повітря. І цей чоловік запахущий заявив на своєму ювілеї, що не вважає свою діяльність закінченою. Він сподівається ще вирнути наповерх за нових обставин. Дійсно — він не закінчив кар'єри на становищі політичному — і тепер добиває свою репутацію з енергією, подиву гідною. Зважливість самогубці — ніщо, як рівняти до цієї зважливости, що не лишила по собі й цяточки незаплямованої.

28 листопада. І ще чимало цікавого розповідав учора Кримський. Найголовніше — це справа Шліхтера. Кінчилася вона досить мирно: Шліхтер прохав, щоб Академія вернула йому його праці та й по всьому. Чи це тому, що він, можливо, заступить Шумського на комісарстві; чи прочув, що Академія його не вибере і

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 435

зрозумів, що вдиратися силоміць, шляхом призначення — річ не дуже-то почесна? В усякому разі це добре, що з Академії скинуто цю надзвичайн[у] перспективу — воюватися за одстоювання елементарної справедливости. Перемога була, певна річ, забезпечена, але за теперішніх обставин краще уникати й перемог. Адже ті, хто хотів посадити нам Шліхтера, ні перед жадною капостю не спинилися б, і боротьба могла б набрати дуже прикрого вигляду.

Викликали до Харкова Гермайзе і в його присутності урядили «суд» над його книгою про РУП. Картина цього суду була високою мірою непристойна. Звичайно, виступав Десняк. Звичайно, читав «поміж рядками». Звичайно, копирсався в душі у автора. І все це тхнуло таким популярним тепер доносом... Аж його, Деснякові, товариші кричали йому, що це вже занадто. Дивує мене тільки, що Гермайзе усе те слухав. Я б на його місці просто вийшов би з такого «суду», плюнувши.

Принесено число 10-те празької чи, власне, подебрадської газети «Українське Життя»; в йому дуже тепле мені привітання, портрет і стаття О. І. Лотоцького. Тепер я знаю, на підставі чого писав Німчук у «Ділі»: він дуже совісно переписав статтю Ол[ександра] І[гнатови]ча.

Єсть там ще про справу вбивства С. В. Петлюри: допит свідків і обвинуваченого. Вражіння таке, що жидівство справу душегуба зробило своєю і за всяку ціну намагається очернити замордованого. Що за гидота! Вчинили насильство над неповинною людиною та ще й хочуть її затоптати. Характерний факт, що свідчить, який був освідомлений Шварцбарт: він О. Шульгіна сплутав з В. Шульгіним. Добре, що перед судом. А якби сам судив, як Петлюру, то могло б одним замордованим за чужий гріх більше бути. А убійник і тоді з ясним чолом казав би, що убив погромника. А жиди — такі, як Сліозберг [можливо Сліозберг Генріх Борисович - Т.Б.], що нічого, власне, не знає, бо не був на Україні — доводили б, що то таки погромник. І ще себе за скривджених уважали б. Переплуталося все якось на світі.

30 листопада. Нова модна тема — Дніпрельстан. Як той всюдусущий Каннітферштан — всюди тепер бренить Дніпрельстан, Дніпрельстан. Грандіозний задум, про який мріяли давно вже, зробити Дніпро вільним од порогів та судоходним на всьому протязі. І грандіозних вимагає, звісно, й видатків. Кажуть, що як

Дніпрельстан — Дніпровська ГЕС. Перша гідроелектростанція в Україні. Розташована вище м. Запоріжжя. Будівництво почалося 1927 р., введена в дію у 1932 р.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 436

американцям розгорнули цей план, то вони захопились, ухвалили, цмокали од здивування. Але коли їм запропонували дати на це грошей, практичні янкі одказали: «Знаєте, коли б у нас, в Америці, складено було такий план, то ми б сказали, що наша країна занадто бідна, щоб це витримати». І отже, ми думаємо витримати. І вже збираємо гроші. Ларьок № ... пожертвував аж 7 крб. 59 коп., якийсь залізничний гурток зібрав 38 крб., а промітний Городовенко вже уряджає на користь Дніпрельстана концерти, які хтозна чи дадуть плюс, чи мінус. Ясна річ, що коли так заходжуються, коли доля грандіозного плану залежить кінець-кінцем від жертволюбности Ларька чи співацького захоплення Городовенком, то це справа несерйозна. І чи не має рації дотеп практичного янкі, що їхня країна для того «занадто бідна». А що чимало коло цієї справи промітних людей руки погріють, то це вже напевне. Нова буде «Десенка».

1 грудня (середа). З українізаційних анекдотів. Приїхав якийсь агітатор на завод і говорив щось там про політичні справи, нарешті закінчив: «а теперь еще скажу про внутрипартийную оппозицию». «Прохаємо, прохаємо!» — загуло кругом. «Ну, и при чем здесь Хаим? — одказав промовця. — Не про Хаима, а про Лейбу Троцкого будет речь».

З цього один з українізаторів розповів дійсний факт. Викладає він українську мову одній з київських лікарень. Перевіряючи знання учнів, він провадив попереду з кожним розмову, розпитував, що саме робить, з ким має діло, щоб довести потребу знання української мови. Ото приходить на іспит якийсь із служників, знає погано. І почав учитель його угрущати: «Як вам не сором! Адже ж у вас бувають і люде, що не знають іншої мови, як українську, то як же ви з ними будете розмовляти?» — «Так что вони нічого не говорять». — «Як-то не говорять?» — не вгаває вчитель. — «Ви де служите?» — «Та я в мертвецкой... Їм что ни говори, то все равно не почують».

2 грудня. Заарештовано у Харкові Доленка, колишнього с[оціяліста]-ф[едераліста], енергійну і ділову людину. Причина — промова на зібранні видавництва «Рух», у якій він сміливо одповів на провокацію комуністів — «ви петлюрівці». Бояться, щоб не вислали його на Соловки чи що.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 437

3 грудня. З сучасного безстидства. «Богдана Хмельницького» Старицького в Харкові виставляють так: чотирі дії Старицького, а п'яту доробив Варава. Той самий Варава виправляє мову Котляревському в «Наталці-Полтавці», бо «Візний говорить там паганою (!) мовою». Мабуть, кістки небіжчикові не раз перевернуться в могилі від такої операції. «Березіль» збирається виставляти Карпенкового «Саву Чалого», — так, звісно, в «оформленні» якогось мудрагеля. І так усе. Нахабство таке повелося, що просто не знаєш, як і назвати його. Про згадані подвиги Варави хтось сказав, що він виправдує своє прізвище. Справді — розбій над померлими й над живими письменниками одверто серед білого дня провадиться, — і нема на його способу.

4 грудня. Знов період, коли з усіх боків насувається однакове лихо. В. Виноградов, давній приятель, лежить тяжко хворий, хтозна чи вискочить. З Рокитної пишуть, що Пашета так само захорувала. В обох чи язва в шлунку, чи може навіть гірше, — рак. А над головою в мене конає Стрийко. Славний, веселий, жвавий пес — лежить без духу і тільки гарні, розумні очі дивляться зовсім по-людському. Його прибито. Добрі люди постарались. Жалко пса, як людини: хорошим був другом. І стрівав, і проводжав мене, і звик я до його, як до людини. Одвикати доведеться.

5 грудня (неділя). Якусь вакханалію розводить круг Академії ГПУ (чи українізовано — ДПУ). За два тільки тижні п'ять чоловіка наших співробітників викликали, допитували про Академію, вимагали «давати відомості» надалі, і взявши підписку, що нікому про це не скажуть, пускали. Кажу — п'ятеро, бо стільки приходило до мене на сповідь, а можливо, що не всі приходили. З оповіданнів сповіданців моїх виходить така картина. Фактично ДПУ дуже добре знає, що робиться в Академії, знає навіть такі деталі, що їх звичайні наші співробітники не знають. Це показує, що є у нас шпиги десь близько коло центра, але не в центрі, бо всього таки ДПУ не можуть дати, що його цікавить. А цікавлять найбільше внутрішні стосунки — Грушевський, Кримський, Єфремов: що хто говорить, що робить. Різні «дослідники» різняться тоном. Одні дуже м'якенько говорять, називаючи нас не інакше, як на ім'я й по батькові; другі беруться одвертіше і просто питають про те, яку політичну роботу робить Єфремов і

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 438

чим виявляється його «зненависть» проти «нас». Виходить, ніби тутешнє ДПУ виконує завдання ЦК партії, а той зацікавився Академією, бо хоче з неї зробити совітську установу, надто в зв'язку з реформою та виборами Президії. Вибори найдужче їх цікавлять. Дехто просто починає з питання — «чи скоро Грушевського вибиратимете?» І цим питанням зраджують свою малу знайомість з структурою Академії: їм здається, що Президію обирають усі співробітники, вони навіть не вірять, коли їм співробітники говорять, що до виборів Президії вони ніякого відношення не мають. Про мене один з дослідувачів висловив надію, що «С[ергій] О[лександрович] вернеться до публіцистики, як Дорошкевич», а разом і пожалкував, що я маю вплив на «Агатангела Юхимовича». Другий розводився на тему про мою непримиренність. Ще один казав: «нам відомо, що один С[ергій] О[лександрович] не має своїх ставленників в Академії». А взагалі ДПУ очевидно одержує од своїх «сексотів» (секретних сотрудників) якусь кашу дрібниць і спліток, в якій не добере тями й хоче її корегувати допитами наших співробітників. Теж система! Нема чого людям робити, то вигадують собі роботу, щоб своє існування виправдати. Так робили колишні охранки, так роблять теперішні охранки, тільки що масштаб ширший і нахабство та безсоромність куди більшого розмаху. Поступ очевидний, хоча ледве чи на честь комуністичній державі. Та про це теперішні можновладці мало дбають, або коли й дбають, то хіба про око людське. А всередині — гроби поваплені.

6 грудня. Переказували мені розмову з Любченком, серед якої він з обуренням згадував про наш диспут в театрі. «Помилуйте, це неможлива людина, — гукав розлютований помпадурик: він мені так просто в вічі й говорить, що не буде у нас писати, поки нема волі слова. Це ж кадет якийсь!» От і дурень! Сам наліз на розмову і думав, що я йому в очі світитиму, говоритиму те, що йому приємно. Цікаве ще оце обвинувачення в «кадетизмі». Воля слова — то ознака «кадетизму»... До чого здрібніли оці людці, забувши, що сами ж стояли за волю слова, коли їх утискали. А тепер, коли вони утискають, то воля слова — буржуазний забобон і кадетизм! Тричі дурні, до того ж і безнадійно. Або ще оці претензії: ощасливив, мовляв, його розмовою, а він сміє ще наперекір говорити... Здається, й сановники колишні не мали таких

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 439

ідіотських претензій, як ці вискочки. Можливо, що в зв'язку з помпадурським обуренням і ДПУ так зацікавилося останнім часом моєю особою. І теж дурні: адже я їм усім, і ДПУ серед інших, говорю те саме: згинете, якщо не будете мати волі слова, а будете мати — також згинете. Inde іrае...

7 грудня. М. Хвильовий покаявся й одрікся од своїх поглядів, які з таким фейерверковим тріском висловлював у своїх останніх брошурах. Теж свого роду «опозиція»... А як скинули з редакторства в хирному «Червоному Шляху», оголосили розкольником, то і Європу геть, і неокласики — каки, і я не я... До чого зпадлючився народ — то й уявити собі не можна, не живши в цей час і між цими людьми! Якесь суцільне і без винятків лакейство посіло все навкруги. Своєї думки — дасть Біг, переконання — к дідьку, хай живе одномастність і та нівеляційна єдність, яку виробляє ДПУ! Ось до чого дійшли комуністи. Розклад, гниль, насильство і безмежне лакейство — такі ознаки всемогутнього комуністичного міщанства. Найкращі побоювання не досягли тієї глибини занепаду, яку дає практика. І з цим люде збираються світ звоювати! Думаю, що перша серйозна сутичка покаже, що не можна на плазуванні та лакействі будувати нічого, що вихалащування людей, ідей, поглядів, звичок робить їх безплодними, як євнухів. І буде вже пізно, коли каяття прийде.

8 грудня. Чув сучасну приказку: перше Москва смерділа часником, а тепер шашликом. Це з приводу самодержавства Сталіна, що змінило самодержавство Троцького.

Йдуть червоноармійці вулицею й співають. Мотив знайомий, старорежимний. Вслухаюся в слова — Было дело под Полтавой, Дело славное, друзья! Мы дрались за свободу Под знаменами труда a-a-a!...

І тут імітація — «під старий режим». Щось фатальне у наших реформаторів космосу! Але навіть не в тім справа, а ось в чім: вони боролись «за свободу»! А що воно таке їхня свобода і з чим її, тую свободу, їдять — не знати. Де її готують — також. Може в «ЧЕКА», може в «цукортресті». Так принаймні не один з тих, що виспівують оце нове «дело под Полтавой» відповів би. Бо... Була

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 440

в Харкові така вулиця з клерикальною назвою — Мироносицька. Тепер вона — вулиця Рівности і Братерства. І крапка. «Свободи» — навіть з малої літери, й зазором не видати. Чому? А тому, що «было дело под Полтавой», да «мы дрались за свободу под знаменами труда». І «продралися» так, що й самі не розберемо, що воно свобода і до чого і навіщо.

9 грудня. Одержав з Катеринослава, чи то пак — з Дніпропетровського диплома на почесного члена Наукового Товариства — «з нагоди 25-літнього (!) ювілею». Не глянувши в святці, бухнули земляки в найбільшого дзвона. Треба подякувати, а якось ніяково, дякуючи, сказати: гляньте, люди добрі, в святці...

Написав до Слабченка картку — подяку за книжку.

10 грудня. Написав катеринославським землякам. Поважно. Хоча й важкенько держати на лиці поважну міну, коли сміятись хочеться. Ну, та цим разом мусив.

11 грудня. Написав Петрові, Є. Чикаленкові, Крилову. Стрийко воскрес із мертвих. Зворушлива була сцена, коли цей гарний розумний пес знов дістав свідомість життя і лапою торкав мене з давнішим жартовливим жестом: зверни, мовляв, увагу. Тепер він зовсім оклигав, і, як і перше, ураганом носиться по дворі та наповняє своїм гавканням усе навкруги. Я дуже радий, що так сталося.

12 грудня. Перечитав збірку, присвячену П. Я. Стебницькому, видання «Слово». Читав її не раз і перше, і в рукопису, як редактор, і в коректі, але цим разом прочитав як щось незнане, прочитав не тільки з інтересом — більше: з хвилюванням. Книжка вже готова і викінчена раз-у-раз справляє інакше, нове вражіння, ніж рукопис чи коректа: там завжди ніби відбивається щось невироблене, випадкове, динамічне, а в готовій книзі бачиш щось стале і незмінне. З наших уриваних, похапцем накиданих і навмисне не договорених (це як у тому анекдоті з фотографом: «сделайте меня немножко непохожим, чтобы тятенька не узнал») згадок — все ж визирає жива людина, з сильною вдачею, з власною індивідуальністю. Особливо цікавий з цього боку нарис Андрія Васильовича, — та й епізод переказує він надто пам'ятний: про наше

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 441

спільне перебування на Преварці, тихі розмови й плани, коли ми гуртом переховувались од большевиків 1919 року влітку. Послав книжку людям, що добре знали небіжчика (Чикаленкові, Лотоцькому, Дорошенкові й ін.), — що то вони скажуть?

13 грудня. Знов «тривожили» (по-щедрінському) одного з співробітників Академії. Цим разом тема розмови була — ювілей Багалія. Запитали просто — чому Академія форсує цей ювілей «чорносотенця», «члена Державної Ради» і мало не ворога радянської влади? Запитаний пояснив, що і не форсує, і не чорносотенця, а хоч і члена Державної Ради, то не призначеного, а обраного і опозиціонера, тоді «там» дуже здивувалися і пояснили: «а нам це зовсім в іншому освітленні переказувано». Ще більш «дослідника» здивувало, що цим ювілеєм заінтересовані і Наркомат освіти, і Укрнаука, а окремі комуністи набиваються з своїми статтями до збірника. «Дивно, дивно... а нам казали... А як ставиться до цього ювілею Михайло Сергійович?» — раптом запитання. А потім, звичайно, розмова на мою особу перейшла та на жалі, що я «не їхній», що поводжуся з ними «холодно» і т. п. по давній програмі. Отже, хтось уже пробував використати і Багалієве минуле, і мою неблагонадійність перед радянськими нотаблями. Cui prodest?.. Використав він, отой «qui», момент досить зручно, — забув тільки одно, що всі його наклепи дуже легко вивірити. Але все ж одно питання насовується: до чого ми дожилися і де край тій деморалізації, що посіла теперішніх людей? Слова, здається сказати не можна, щоб про його зараз же не було відомо там, звідки «тривожать».

Державна Рада — найвища законодавча установа в Російській імперії. Утворена 1810 р. Її функції в різні часи були неоднакові. Ліквідована у лютому 1917 р.

14 грудня. Вже мені робота поверх голови ллється. Жену Шевченкового Щоденника, та жену і німецьку історію літератури (власне, не німецьку, а українську для німців), бо крайня пора одсилати її. Перетомлююсь дуже, але все ж добре, що може тоді легше стане. Морока, що не можу дістати деяких німецьких книжок, напр[иклад] Боденштедта: по всьому Києву шукав — немає.

15 грудня. Написав до В. Сиповського (Петербург) та І. Свенцицького (Львів).

17 грудня. «Тривожили» ще одного співробітника Академії.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 442

Цим разом розмова була про «завхоза» (є така посада по совітських установах і є така чепуха на цій посаді у нас в Академії): «Що говорять в Академії про його арешт, чим його пояснюють?». Потім перейшло на те, що Управа Академії не дуже добре до завхоза ставилась (і це правда, бо робітник з його ледачий і мало годящий) — то чому це: — «чи не тому, що він, завхоз Добровольський, належить до партії Грушевського, Управа мститься над ним?..». І далі так само в тому самому розумному стилі. Тут я вже не знаю, «cui prodest». Чи це Добровольський, арештований не знаю за що, хоче зробити з себе якусь жертву академічної політики, чи хтось з наших шпигів так великорозумно пописався, чи нарешті плетухи з ДПУ самі цікавляться цими дрібними плітками, вигадками, рахуночками... В усякім разі якась невимовно задушлива атмосфера починилася. Плететься круг Академії павутина, кінці якої не знати в яких руках і не знати на яку потребу. За наших обставин, коли все вирішується в ДПУ, це може мати й велику практичну вагу. Але й поза тим — гидко почувати себе в цій атмосфері доносів, брехень, пліток, поговору, з яких наші «державні мужі» висновують якусь державну політику. Така й політика, як отой матеріял.

18 грудня. Генерал-губернатор Київський, П. Любченко, в літературу вкинувся. Дав до «Життя і революції» статтю (полемічну) про Винниченка, але таку, що навіть Лакиза [можливо Лакиза Іван Никифорович - Т.Б.] з Дорошкевичем благим матом запіяли. Спершу пробували були одкараскатись од генеральської статті тим, що місця, мовляв, у журналі нема, бо треба в XII кн[ижці] покінчати вже розпочаті статті, а видавництво не хоче збільшити обсяг книжки. Так Любченко запропонував «з «своїх» («плакали наши денежки»!) коштів на аркуш, аби тільки його стаття пішла. Тепер сидять редактори та думку думають, що їм ще вигадати, щоб спекатися цієї дорогої статті. Мабуть, нічого не вигадають і доведеться їм добре попотіти над Любченковим рукописанням, поки нададуть йому читного вигляду. Воно, звичайно, чому й не погратись помпадурові ще і в літературу: ці людці на все вважають себе здатними. Адже навчив той самий Любченко геології — з'їзд геологів, то чому не навчити літераторів — літератури? Десь, певне, багато вільного часу має цей помпадур-літератор...

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 443

20 грудня. Приїздив недавно якийсь адвокат-жид з Франції, щоб збирати матеріял на процес убийці С. Петлюри. Матеріял, звичайно, мусить показати погромницьку діяльність замордованого. В Києві справили приїзджого до Інституту книгознавства: там, мовляв, усі газети — вибирайте. Він і повибирав і попрохав, щоб йому переписали, а секретар завірив. Переписали. А коли глянув на ту роботу секретар Іванченко, то звомпив: переписано було так, що коли в статті були відомости про погроми денікінців, червоноармійців і українського війська («петлюрівців»), то лишалось тільки про останніх; фраза часто на півслові уривалась, аби не згадувати про червоноармійців. Секретар такий препарат зрікся завірити й звелів переписувати усе. Приходить адвокат. Дають йому читати. Читає і носом крутить: «Это мне не годится». — «Ну, а я іншого вам не підпишу», — одказує секретар, — бо то було б фальшування документів». — «Что значит?!.... А с кем здесь у вас говорить можно?». Справили його до директора, славнозвісного махера Іванова-Меженка. Поговорили. І договорились. Меженко звелів переписати так, як хотів адвокат, і сам завірив, що копія цілком відповідає оригіналові. Тепер ці «документи» за підписом Меженка мають фігурувати на суді, як доказ злочинности Петлюри... Думаю, що трапиться оказія переказати туди, як тут Меженко фабрикував докази для суду і що на суді показано буде заходи оборони та її тутешніх протекторів у справжньому світлі.

Інститут книгознавства — науково-дослідна установа. Створений у 1922 р. у Києві.

Йдеться про приїзд на Україну помічника відомого французького адвоката Анрі Торреса — захисника С. Шварцбарда (вбивця С. Петлюри).

Меженко, цей гнус, вже не вперше так себе показує. Де треба якусь пакость учинити, доноса друкованого написати і т. і. — висовують цього підлизу. І літератор Меженко пише, доносить, виконує замовлення совісно і чесно. Часом аж навіть наперед забігає, аби догодити хлібодавцям. Часом і перебіжить, не в лад зробить, переборщить. Його полають, як лаяв Булгаріна отец-командир, але послугами його не гребують. Єсть попит — завжди будуть і Меженки...

21 грудня. Про мою розмову з Любченком говорять по всьому місту. Мовчав-мовчав чоловік, та й не видержав і тепер став притчею во язиціх. ДПУ вже на допитах розпитує, що Є[фремо]в сказав Любченкові і яке це враження зробило. Самого б Любченка запитали...

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 444

22 грудня. Одіслав перші три розділи історії літератури Берлінському видавництву Walter de Gruynter. Решту одсилатиму частками, як приходитимуть з переписки. Здається тільки, я не те написав, що німцям треба. Одсилаючи, перечитав листа Фасмерового (ще з 1924 p.), і з його бачу, що їм хотілося мати сухий «сутонауковий» з силою вказівок та посиланнів. А в мене, як звичайно, вийшло «легкомыслие». Коли б був догадався та перечитав Фасмерового листа раніше, то, мабуть, і не одсилав би праці. А то мусив, щоб слова додержати.

Написав до видавництва Walter, проф[есорові] Фасмерові, Ол[ександру] Колессі, В. Симовичеві, С. Черкасенкові. Останні три листи, — подяки за поздоровлення з 50-літтям. Не мають чого люди робити та носяться з привітаннями, — отже, мушу робити поважну міну і витрачати тепер особливо дорогий час на відповіді. Та, мабуть, це вже останні.

23 грудня. Спробував переказати Славкові про фалшування документів. Не знаю, чи дійде.

24 грудня. Ювілей святковано Щербини Вол[одимира] Ів[анови]ча. Було досить мило, як і сам ювілят. Тільки що доповіді про його нашої «молодої гвардії» (Глушко, Шамрай) неталановиті і засушені, а сам ювілят при кінці почав дякувати за кожну адресу: не вдержався старенький.

Кажуть, що за кілька день до ювілею на Щербину насіла А. Л. Берло [імовірно Берло Ганна Львівна - Т.Б.]: скажіть та скажіть, що буде на вашому ювілею. «Не знаю, бо це ж од мене таяться, то мені сюрприз має бути». «Ну, як таки не знаєте? Не хочете сказати. А мені треба знати, що, бо як пізно скінчиться, то хто ж мене додому доведе!»... — «Гуляй, гуляй, моя мила, я додому доведу», — галантно відказав ювілят. Цьому галантному кавалерові 70 років, а дамі трохи менше... Люде, що були присутні при тому залицянні, мало не покотились зо сміху.

25 грудня. З обивательських чуток. У квітні почнеться війна з Європою, звідки йтимуть на переді поляки. Війна буде газова. На літаках насуне хмара на головніші пункти (вузлові станції, великі міста), скине стільки а стільки пудів газа — та й по всьому. Київ буде одним з таких пунктів. Досить 8 пудів газу, щоб за 5 хвилин

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 445

з Києва зробити кладовище. Казали мені, що дехто з обережних людей уже заздалегідь збирається тікати, або вивозити родини з призначеного на страту міста.

Мені здається це все панічним перебільшенням. Звичайно, війна можлива, і большевики самі цю думку муссують. Звичайно, вона, мабуть, буде газова і жахлива. Але навіщо полякам чи кому іншому здалося робити 400000 трупів у Києві, якщо вони хочуть забрати місто і край? Адже тоді Київ та його околиці на довгий час зробилися б неможливими для життя, і це непоховане кладовище затруювало б кругом на далекі простори повітря. На збитки, просто так — таких речей не роблять, а користи з того жадної. Отже, це просто панічно настроєна фантазія.

26 грудня. Послав другу пайку історії літератури до Берліну і написав Фасмерові.

27 грудня. Стрівся з Дорошкевичем і віншував його з сіятельним співробітником. Сконфузився й почав мені оповідати, як він дві години умовляв Любченка не лізти в літературу. «Що ж, помоглося?» — питаю. — «Та де там! Це ж дерево!» Думаю, що трохи від дерева є і в Дорошкевича: де ж таки дві години говорити до дерева та умовляти, та доводити! Любченко в своїй статті нападається на Винниченка, на Грушевського, на Зерова. Дорошкевич хвалиться, що найбільші дурниці йому пощастило таки повикидати з дозволу, певна річ, сіятельного публіциста. Даремно: такі речі що дурніші, то краще.

Одержав листи од Є. Чикаленка та Д. Дорошенка, яким послав був книжку про Стебницького. Обом книжка сподобалась. Є[вген] Х[арлампійович] читав її з плачем. Нагадала, певно, сердешному багато.

28 грудня. Дізнався, що Фасмер живе вже в Берліні, а я писав йому на стару адресу до Лейпцігу. Ну, та, певне, німці знайдуть адресата. На всякий случай сьогодні послав йому картку, в якій пояснив, що писав йому, тільки на стару адресу. Написав також Д. Дорошенкові.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1926 рік — 446

31 грудня. Принесли вперше коректу словника Грінченкового, що ми з Андр[ієм] Вас[ильовичем] взялися перевидати. Робота, за яку я, здається, даремно взявся при тій навалі іншої роботи, під якою тепер падаю. Ну, та взявся — продався.

Написав до Є. Х. Чикаленка, В. П. Степаненка, Срезневського В. І. та Неймана Б. За цим невеселим ділом і скінчив старий рік.

1923  1924  1925  1926  1927  1928  1929  Покажчик

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 447

1927 рік

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 448

1 січня (субота).

І четверту начинаю
Книжечку в неволі
Мережати...
...... Розважаю
Дурную голову свою
Та кайдани собі кую,
Як ці добродії дознають...
Ото й усього!....

Гр[игогій] Коваленко показав мені листа від Черпаненка з описом страшної події. В Ужгороді живе мій небіж, теж Сергій. Недавно жінка його з хлопчиком поїхала на відпочинок у Татри. Одного дня хлопчина вхопив санчата та й побіг спускатися з гори. І знайдено його порізаним на шматочки... Кажуть, якийсь божевільний натішився. Нещасна мати й розум загубила... Уявляю, що вона пережила!

2 січня. Невдало почався новий рік, неприємно. Читав працю С. Шелухіна«Варшавський договір між поляками й С. Петлюрою 21 квітня 1920 року», що вийшла оце свіжо в Празі. Читав — і «сердцем сокрушился»... Ніколи не грішив Шелухін, цей маньяк дріб'язковости, пустословія і формалізму, на тактовність, — але цим разом, здається, сам себе перевершив. Колись він доводив права українців на підставі російських основних законів і під його надзвичайно тягуче роздебендювання російські міністри смачненько заїдали тії «права» репресіями. Тепер він такий самий «аналіз» проробляє над актом 21 квітня 1920 р. — і з таким же самим успіхом. Довго, беззубо, вертаючись раз-у-раз до одного і того самого, пережовує Шелухін той нещасний акт і не знати, кому і навіщо теє здалося? Я так розумію, що то був акт розпачу і останньої спроби вдержатись з українською державністю і дефектів у йому сила, сказати б — суцільний дефект. А Шелухін серйозно забирається до його з критикою та аналізом, перевертаючи всю юридичну аргументацію, забуваючи, що до того часу, коли після Любара загинуло все, не можна з правними аргументами підходити. Життя перейшло понад тим актом, а Шелухін старанно б'ється в одчинені двері та ще й товчеться притьмом об одвірок своїм лобом і товче інших. Особистість, амбітність так і випирає з того «наукового» аналізу. Надто це прикре вражіння справляє, коли згадати, що вийшла ця книжечка вже після того,

Шелухін С. Варшавський договір між поляками і С. Петлюрою. Прага, 1926 р.

Варшавський договір був укладений між Польщею та урядом Української Народної Республіки 21 квітня 1920 р. За цим договором Польщі відходили західні землі України. Проте договір не був реалізований [? - Т.Б.].

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 449

як Петлюру вбито. Про це скромненько, петитом, заявляє Шелухін у postscriptumi, але книжечку все-таки випускає. Навіщо? А хто його знає!... Я дивуюся, як наші правителі досі ще не передрукували праці Шелухіна: в Москві це давно б зробили, коли б мова про їхні справи мовилась, — передруковують же вони там Шульгіна, і мають рацію. Тільки недогадливість українських большевиків позбавляє Шелухіна чести стати їхнім співробітником. А він все-таки товчеться об одвірок, не помічаючи, кому це здасться. Маніякальна голова і в зненависті своїй нічого не прощає, а ще й з макового зерна слона сотворить. Його писання — манерою й наслідками — нагадало мені Нечуєві ієреміяди проти правопису, тільки що тут сюжет далеко важливіший.

Мається на увазі Шульгін Василь Віталійович та його спогади про часи революції і громадянської війни в Україні: «1920 год» (М., 1922 р.), «Дни» (М., 1927 р.).

4 січня. Щастить мені на маніякальну літературу! Не встиг дочитати ще Шелухіна, як принесено Винниченків «Поворот на Україну», теж найсвіжіший витвір своєрідної публіцистики, що пишним цвітом розцвітається в присмерку нашого часу. Це Шелухін № 2. Як він добре засвоїв Шелухінський розтяглий велерічивий стиль, формалістичний спосіб мислення і генеральство в тоні. Не говорить, а промовляє, віщає; не пише, а любується на себе: ось, мовляв, яка я цяця, і яка кака всі, хто інакше думає. З літами це у Винниченка зростає — оте перескакування за мету, що собі поставив. Напр[иклад], хочеться йому довести, що його вічні хитання, нестійкість у поглядах нічого лихого в собі не мають — і він помилки зводить у культ і віщає так до якихсь своїх «молодих товаришів-соціялистів»: помиляйтеся якомога більше, міняйте, відповідно до тої чи іншої ситуації, свої методи й способи досягнення єдиної незмінної мети, бо ваші помилки й неудачі будуть насамперед свідчити про вашу діяльність, активність, рух, шукання щастя (це вже від Шелухіна!), а в цьому головний зміст життя: оттуди к бісу! Читачеві, коли він не з «молодих товаришів-соціялістів», лишається тільки крикнути: «не вшісткі разом! Я прохаю підсадити на коня, а ви мене перемахнули через його!». Перейти від признання помилок до культивування їх — це значить стрибнути поза мету, дати у висновку безмірно більше, ніж було у тезі. Та для себе і це можна.

Винниченко В. «Поворот на Україну». - Львів, 1926 р.

У 1920 р. В. Винниченко повернувся в Україну, прагнучи досягнути угоди з більшовиками з позицій української радянської самостійності. Але цього не вдалося зробити і Винниченко у тому ж 1920 р. емігрував до Франції.

Зате надто поблажливий до себе, Винниченко робиться надто суворим для інших. Об'єкт нападу і для його — Петлюра і тут, як і Шелухін, він не знає впину. Кінець-кінцем для його Петлюра

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 450

це український Колчак чи Денікін. І не зоглядівся, як знов перестрибнув за мету: бажаючи принизити неприємного собі чоловіка, принижує і ту ідею, якій той чоловік служив. Винниченко сам знає, що бреше, що Петлюра, з усіма його помилками, таки інший, ніж Денікін, — але що ж удієш — зарядив себе чоловік, то вже мусить до краю дійти; як той дядько: зажени, жінко, волів, а я ще трохи пробігаюсь...

Проти ідеї повороту на Україну людей, яким можна повернутися — я нічого не скажу. Це до діла. Але Винниченко думає, що тут у нас хтось справді будує соціялізм! Наївний чоловік! Той «соціялізм» він же сам бачив 1920 р. і ледве втік од його, а сьогодні знов повірив. І тут перестрибнув занадто. Шелухін, як видно, доброго собі учня здобув і може тішитися, що не він один Пилипом з конопель раз-у-раз вискакує.

5 січня. Знов плутанина з святами. І не набридне людям! Влада хоче примусити святкувати по новому стилю, а люде стоять за старим. І нема роботи ні на нові, ні на старі свята. І всі незадоволені. А для чого так робиться — ніхто не знає. І своїми дурницями тільки справді заважають тим, у кого робота невідкладна.

6 січня. З новітнього фольклору. Запитує Совнарком Муссоліні, чи нічого він не має проти того, щоб призначити за посла до Італії Каменєва. — «Та нічого, — відказує той. — От хіба одну ганч має: не вірить у соціялізм в одній країні. Я волів би такого, щоб вірив». Мовляв — робіть у себе що знаєте, а не революціонізуйте інших.

Совнарком (українською — Рада Народних Комісарів) — назва уряду в СРСР та в союзних республіках у 1917-1946 р.р.

Чув, як звуть тих, що ручними возиками перевозять вагу: Троцький. «Ей ти, Троцький, скільки візьмеш одвезти на Жилянську?»

7 січня. Московські новини. Поїхав один жид, що хотів уникнути українізації, до Москви — посади шукати. Жид дуже порядний, інтелігентний. Вернувсь обурений і сів за українську граматику: ні, краще вже лишатись у Києві, ніж до того Вавилону перебиратись. Матюки висять у повітрі, матюкають усі де попадя. В трамваї мало не на очах у публіки полові акти відбуваються. Ніхто нічому не вірить і шукає тільки прибутку. Насамперед не вірять самі большевики, навіть ті, що найвищі посади займа-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 451

ють. Партійна маса голосує проти опозиції лиш тому, що не хоче «безпокойства»: дайте, мовляв, спокійно хліба-соли уживати, а решта — хай гине. У ВСНХ з цифрами в руках вам доведуть, що промисловість не розвивається, а гине, що ніяких виглядів на краще нема і не може бути, що загибіль совітського ладу — лиш питання часу. Переказує, що Чекруцькуш (київський адвокат, колишній, с[оціял]-д[емократ], порядна людина) вернув свій партійний квиток, пояснивши: «можу бути з людьми рокованими на страту, але з дурисвітами і шахраями — ніколи». І Москва відповідно розцінює ситуацію: жере, пиячить, курвить, а на все інше цинічно плює. І порядний жид вернувся з прокльонами, воліючи навіть (!) українізацію, ніж ту отрутну московську атмосферу.

ВСНХ (українською — Вища Рада Народного Господарства) — орган управління основними галузями народного господарства в СРСР у 1922-1932 р.р.

8 січня. Робота плавом пливе на мене. Колись обіцяв я «Часові» зредактувати твори Кониського, а Держвидаву — Короленка для дітей. І от обоє бажають од мене рукописів. І тепер я роблю: два словники, двох Шевченків (Щоденник і поезії), німцям Історію письменства, Кониського та Короленка, не лічучи безлічі дрібніших та в Академії. Ніби трохи вже забагато... Та ще коректа мало не щодня. Так цілісінький день од одної роботи до другої перекидаюся. Коли б тільки здоров'я видержало...

9 січня. Превосходительний Любченко, здається, не на жарт образився. Знов мені переказують, що він розповідав про нашу розмову з скаргами на те, що я його образив. Нарікає навіть на Кримського: мовляв, у його за спиною Є[фремо]в стоїть! І разом говорив, що вони вже зовсім розчарувалися в Грушевському і тепер не призначають його на Президента, а також не призначають до Академії і Шліхтера. Превосходительний дурень, здається, серйозно думає, що він може призначити нам і Президента і пхнути в Академію, кого схоче. Дивно, як він ще не додумавсь досі себе призначити на академіка, ідучи слідом за князем Дундуком, що засідав колись в Академії наук.

Дондуков-Корсаков М. А., князь (1794 —1869) — голова Петербурзького цензурного комітету, з 1835 р. — віце-президент Російської Академії наук.

10 січня. Спектакль Садовського і Саксаганського — все та ж таки «Наталка» та «Як ковбаса та чарка», — вперше після заборони цього водевіля радянською владою (була й така заборона!). Спектакль — як концерт: без найменшої вади. Театр

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 452

повнісенький. Характерно, що всюди багато нотаблів, з самим помпадуром на чолі. Зволили сміятись і плескали в долоні. Театра корифеям не дають, а дивитись на їх ходять. Це якась своєрідна радянська діялектика.

Нотаблі — у Франції в XIV-XVIII ст. члени особливих зборів, що скликались королем для обговорення державних питань. Призначались королем з числа найвидатніших представників дворянства, вищого духівництва, міських верхів.

11 січня. Посилаю за кордон для Слов'янського семінару при Берлінському університеті книги (з бібліотеки Д. Дорошенка) в обмін за університетські видання. Цензура почала вимагати, щоб кожну книжку їй показати, а списка не досить. Довелось би носити кілька місяців, та ще коли і цензор заходився читати або удавав, що читає, то це могло б затягтися на роки і роки. Тоді завідувач пересилкою подзвонив до ДПУ і сказав: «ви колись питали мене, чи не чинить хтось перешкод у роботі Академії, — так ось: чинить. Цензура». — «Ага, добре!» І другого дня цензурний урядовець сам прибув до Академії і за півгодини справу скінчено: навіть не оглянувши книжок, він дав дозвіл на пересилку. А звідси мораль: от і потрапляй угадувати, що кому з теперішнього численного начальства в голову стрельне! Одному стрельнуло одно, другому — друге, — і добре, що вищому стрельнуло краще. А може ж і навпаки бути.

12 січня. Кримський розповідав з обуренням, як у редакції «України» справляли кутю. Зібралися співробітники, з Грушевськими на чолі, і між іншим Ф. Савченко показував штуки, перекривляючи Кримського, Липського, мене. Грушевські височайше ізволили сміятись. Мене це теж тільки насмішило: чим люде забавляються! Завели собі блазнів, ті стараються з усієї сили розвеселити хазяїнів, а ці на їхні штуки дивлячись — потішаються. Що ж — і забави характеризують людину.

13 січня. Не кажи гоп! — поки не перескочиш. Ображений цензор послав до ДПУ доноса, що книжки посилаються в Берлін — Дорошенкові чи Українському інститутові*. І сьогодні до Академії прибуло аж два індивидуя з ДПУ і чинили докуменний допит, що за книжки, чому і кому посилаються. Розповів їм, як стоїть справа, але вже не певен, чи можна буде послати і чи не почнеться з цього ціла політична справа — про допомогу

* Оглядаючи книги, він помітив надпис Дорошенка, а решту [викомбінув]. — примітка автора.

Український науковий інститут у Берліні — заснований 1926 р. за ініціативою П. Скоропадського. Припинив існування 1945 р. До 1931 р. директором інституту був Д. Дорошенко.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 453

еміграції. Жалкую, що й розпочав цеє діло, забувши, що краще з розумним загубити, ніж з дурнем знайти.

Другий цензор, Якубовський, вимагає, щоб із збірника Кулішевого викинути статтю Могилянського, бо йому, бач, «заборонено» друкуватися. Збірник має вийти під фірмою Академії, і як її видання цензурі не підлягають, то я звелів таки друкувати статтю Могилянського. Нехай конфіскує потім. Коли скандал, так хай буде скандал. Про свою заборону вони ж не опублікували, і Академія не може знати їхніх таємних наказів. Побачимо, що з цього вийде!

У збірнику «Пантелеймон Куліш» М. Могилянський опублікував статтю «Куліш і Шевченко» під псевдонімом — П. Чубський.

Знов якась навала усяких прикростей. Це буває часами: наче хто навмисне нагонить їх в один час.

14 січня (п'ятниця). Перечитав у рукопису заборонену статтю М. Хвильового — «Україна чи Малороссія?» — полеміку проти большевицьких публіцистів Юринця та Хвилі. Автор — теж большевик, але здорово сипле своїм колегам за «малоросіянство». Тому-то статтю й заборонено. На жаль, як у всіх публіцистичних виступах Хвильового, й тут немає «центра», окремі вдатні місця [гинуть]* у велемовній балаканині та чисто хлоп'ячий [звичці]* на кожному місці цитувати «авторитетів», іноді підозрілих. Може б він і виписався на публіциста, [...]* видимо цій стороні його діяльности покладено край. Не буде ж комуніст нелегально виступати проти комуністів, а в офіціяльній пресі ходу Хвильовому, певне, надовго вже не буде...

* Текст пошкоджений.

Справа з посилкою книг за кордон скінчилася воістину Соломоновим судом. Сьогодні мені передано постанову ДПУ: понеже віл признався попеластий... чи то пак понеже книги то без хазяїна, то Окрліт має їх переписати і здати на охорону Академії. Мусив проти такої постанови різко запротестувати, що книги то мої і я не можу допустити до якогось втручання в мої справи. Після цього почався довгий торг, під час якого довелося мені піти на уступку — не битися з цілим ДПУ! — переписуйте, але я подаю на вас скаргу до Р[обітничо]-с[елянської] інспекції за грабунок. Сильно кортіло мене — таки заперти свою кімнату, нехай би виламували двері; але ж... це ж діється в Академії і робити з неї якийсь «форт Шаброль» не випадає. Зате наговорив і цензорові Коганові, і ДПУ-шникові Гренерові зпересердя такого, що потім і сам

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 454

був не радий. Вони мало й змагалися, напираючи тільки на те, що вони виконавці, що їм начальство звеліло. Особливо досадно мені на Когана, бо він же цю всю дурну справу й заварив. «Невже ви не розумієте, що ви плодите нові цензурні анекдоти? Ми тепер читаємо анекдоти про Миколаєвську цензуру — мине якийсь десяток-другий літ, — і про вас теж буде своя збірка, яка перевершить усі попередні анекдотичні збірки про цензуру. Я, кажу, маю діло з цензурою з 90-х років; бачив усяких цензорів — і розумних, і дурних, і придир, і потульних, але такої цензури, як тепер, воістину ще не бувало»... Далі звів мову на пригоду з забороною Могилянському друкуватись і заявив, що таки надрукую в Кулішівському збірнику статтю Могилянського — «а ви тоді конфісковуйте книгу: як скандал, так скандал»... Звичайно, мабуть, не все треба було їм говорити, але страшенно був я з'їритований. Опріч усього іншого, що переходить усяку межу дурниці, ще ж і працювати вони мені своїми візитами перебивають. Розміркувавшись, можу тільки зітхнути — доколі, о Господи!

15 січня. По місту вже пішла поголоска — мабуть, з ДПУ — ніби я хотів свою бібліотеку вислати Дорошенкові, та ДПУ з листа Дорошенкового до мене про цей злочинний план довідалося й «пресікло в корні» злочинний мій замір. В цій дурній версії може бути правди тільки те, що справді колись Дорошенко згадував у листі про свою бібліотеку — і, значить, той лист побував у наших Шерлоків у руках. Тоді можна зрозуміти до якоїсь міри і їхнє, з першого погляду мені незрозуміле, завзяття в цій справі. Гидко, паскудно! Так от ніби чарку оливи з мухами проковтнув.

16 січня. Винниченко прислав сюди сценарій на фільму — «Піснь Ізраїля», юдофільський твір. Заборонили. Мотив: нехай не здобуває собі Винниченко популярности між жидами. Правильно. Перечитавши Винниченків заклик до повороту, я радий цій забороні: нехай же на власній шкурі цей вертихвіст скоштує принад нашого раю. І нехай зрозуміє своєрідну совітську логіку: фільма добра, але авторові на злість заборонимо.

Закінчив перегляд Історії письменства для німців. Завтра одсилаю вже останні розділи. Написав листи —до німецького видавництва Walter de Gruyter, проф. Фасмерові, Музичці (Одеса); Дроздову (Біла Церква), Гаєнкові П. [можливо Гаєнко Петро Михайлович - Т.Б.] (Біла Церква),

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 455

Єлизаветі Полетиці (Біла Церква). Фасмера сповіщаю про тую пригоду дурну, що спіткала пересилку книжок для його семінара. А крім того, всякі питання щодо Історії письменства.

17 січня. Знов випив порцію оливи з мухами. Кримський розповідав про свою розмову з Любченком. Розмова ця хоч би кого вивела з рівноваги. Звичайно, про мене, і, звичайно, повно зненависти й брехні. Між іншим він повідав, що справа з пересилкою книжок тому виникла, що з листів Дорошенка («адже, зрозуміливо, що всі листи до Єфремова ми копіюємо!») вони дізналися, що то посилка мала бути для його, а «ми не дозволимо посилати гетьманському міністрові». Повідав, що я підтримував гетьмана! Що я «чорносотенець»! І ще багато в тому ж облудно-брехливому дусі. Закінчив погрозою — «Є[фремо]в кінчить тим, що він у нас посидить». На увагу Кримського, що «Є[фремо]в до цього призвичаєний, бо сидів не раз». — Любченко одказав: «Він сидів за царських часів, а нехай-но ще в нас посидить». Дурень! Думав, що мене може тюрмою злякати. Лякали вже...

18 січня. З комуністичних кругів знов пішли чутки про війну на весну — з коаліцією держав, напереді мають іти Польща та Румунія. Настрій серед комуністів, кажуть, панічний. Вони починають думати вже про те, як «організувати за себе громадську думку», що скаже і як поставиться українська інтелігенція, чи можна якось подіяти на маси селянські, щоб вони прийняли війну, що скажуть нарешті Грушевський і Єфремов. Останнє, справді, може цікавити тільки панічно настроєних людей, бо коли почнеться війна — що тоді можуть удіяти голоси поодиноких людей! Це ми добре вже відчули в 1914-м році, коли брязкіт зброї та галасування патріотів заглушили все і всіх. Так само тільки в паніці можуть цікавитись громадською думкою саме ті, хто тую думку зруйнував до решти. Буде, мабуть, зловісна мовчанка, поки події самі не визначать дальших наслідків. І, певне, спочуття до себе не знайдуть теперішні самодержці — навіть такого, як на початку світової війни. Але характерно, оце шукання спочуття. Як тривога, мовляв, то й до Бога... Або: Зруйнували Запоріжжя — буде колись треба... Буде треба й громадської допомоги, та де її тоді взяти, занівечивши дощенту саме громадянство та мовчущих тільки рабів виховавши. На платних агентів, само собою, рахувати не доводиться.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 456

А про настрій селянства свідчить оповідання, яке недавно чув. «У Трипіллі наші дядьки страшенно обносилися, так що на мобілізацію підуть охоче, бо «шинелей нема». А діставши шинелі, повернуть назад. До Боярки доїдуть, ну хіба, якщо охорона буде велика, до Хвастова пощастить їх довезти, а там, кажуть, неодмінно вже вростіч». З такими настроями не навоюємося. А інших де взяти тепер? Що сіяно, те й сходить. Байдужість до держави та зненависть до верхів — більш нічого ніде немає. Пучкою ніхто не кивне, щоб рятувати те, що всім у печінках сидить. І навіть перспективи може нового лиха не зможуть тієї байдужости і зненависти перемогти.

19 січня. Одписав проф. О. Колессі (Прага), П. Пилипчукові (Польща). Написав у Рокитну. Про історію з книжками мов у дзвони дзвонять. Комуністи певні, що я їх хотів одурити і страшенно розлючені. А я тільки й можу сказати: як мало треба, щоб їх розлютити і які вони охочі на плітки, дрібні каверзи та інтриги. Ладні все це бачити навіть там, де нічого того і в заводі немає. Надовго вистарчить їм теми для розмов та пащекування.

20 січня. З українізаційних подій. Випадково в крамниці почув, як онучка вітала свого діда з днем народження: подарувала йому школярського ранця, українську граматику, кілька зошитів та олівця. Дід і онука зійшлися на одному — обом тяжко не хочеться й обом важко вчитись української мови. Дотепний подарунок стрінуто голосним реготом усіх присутніх.

21 січня. З приводу статті Любченка в «Житті і революції» (я ще її не читав) сталася колективна постанова більшости співробітників — перестати писати в журналі; або — як висловився один з протестантів — посадити редакцію на дієту. Не знаю, як воно буде з угодливим журналом, але постанова цяя страшенно дратує комуністів. Вони бачать у цьому мало не бунт проти начальства і говорять про те, що для протестантів у них є Соловки. Мабуть, до цього справа не дійде, але характерне вже цеє обурення: знає кошка, чиє м'ясо з'їла... Всюди їй ввижається, що люде за волю слова борються. А тут і цього ж нема. Просто занудило людей від того спрощеного поводження з словом, яке виявила редакція, що устами превосходительного співробітника

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 457

напалась на одного з своїх стовпів (Зерова). Норови справді аж надто примітивні.

23 січня. По вагонах у трамваї розліплено оповістки: «В пролетарській державі не може бути безпритульних дітей. Отже, всі на боротьбу з нею». Грамотність надзвичайна, аж зовсім «наоборот» виходить.

Одержав якось божевільного листа від Гриня. Якісь натяки, якась конспірація і на закінчення прохає приїхати на нараду за кордон!.. Він думає, що це все одно, що до Боярки вибратися. І взагалі мені це його кореспондування до мене не подобається: людина добровольчеської орієнтації — і має наївність думати, що у мене може бути з ним щось спільне. Не відповідатиму.

Йдеться про Добровольчу армію генерала А. Денікіна, створену 1918 р.

Третій день, кажуть, одбуваються по місту труси й арешти, нагадуючи про «бренність» нашого життя. Що за причина — не звісно; певне, черговий пуф, але настроює це нервово. І коли цьому край буде? З 18-ти років кожну ніч чекаєш гостей... Не життя, а «житіє»...

25 січня. Одержав листа зі Львова од невідомої мені людини, якогось інженера Розлуцького. Пише: «Проф. Студинський після свого приїзду з ювілею акад. Грушевського мав виклад в залі Народного Дому. Виклад був смішно глупий, гідний баби, що продає бублики на базарі. Та не в тому річ. [Попри] цілу масу сплетень розповідав «Голова Наукового Товариства» і про відносини в Українській Академії наук. Широко розводився перед людьми, що того зовсім не розуміли, над ріжними непорозуміннями, інтригами і т. д. Не подобалося йому якесь засідання в Академії та й поведення Ваше і акад. Кримського, бо назвав Вас «хамами», простяками, інтригантами, що забирають для себе по кілька пенсій, а не дають ніякої роботи наукової, хіба слабеньку публіцистику». Далі автор листа подає деякі відомості про Студинського і запитує, як Академія реагуватиме на сей виступ свого члена?

Лист цікавий. Видко навіть звичайного собі обивателя занудило від оповідання Студинського і він запитує: «Де такт, де розум, чи годиться перед робітниками, міщанами так оклеветувати членів тої самої інституції?» Для людей типу Студинського все годиться... Але він, очевидно, тільки виконує те завдання, що дістав

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 458

тут, тільки що його протектор забув одне хороше прислів'я: застав дурня Богу молитись, то він і лоба розіб'є, і не самому собі тільки. Переборщив безперечно Студинський. Треба буде насипати йому соли на хвіст. Прочитаю цього листа на Відділі — нехай і Грушевський бачить, як небезпечно дурневі давати делікатні доручення; а тоді копію цього листа NB без підпису, бо Розлуцький пише: «просив би і мойого імени не зраджувати, бо п. Студинський живе дуже добре з польською поліцією, та й на мою голову готова впасти халепа») пошлю до Наукового Товариства з проханням — спростувати чи ствердити написане в йому. Голова Наукового Товариства забув, що я також член Товариства і можу покликати його до товариського суду. Звичайно, це паскуда, але може тому і треба його повчити. Хай надалі обережніший буде і не важиться таким способом рахунки зводити.

26 січня. Прочитав оту статтю П. Любченка в XII книзі «Життя і революції», що такого галасу наробила серед співробітників свого журналу. Навдивовижу безбарвна, дурна стаття. Зате тон дійсно генерал-губернаторський. Занадто багато уваги їй віддавали, — не варта вона того.

27 січня. Написав листи: до Петра, Є. Чикаленка, С. Розлуцького, Кривецького [Кревецький Іван-Мар'ян Іванович - Т.Б.] та до Наукового Товариства ім. Шевченка. До Н[аукового] Товариства пишу так: «Я одержав зо Львова такого листа: (Далі фактичну частину навожу з листа Розлуцького). Ось [ноти] мови мого кореспондента. Дальшу характеристику Голови Товариства проминаю, бо до фактичної сторони даної справи то не належить. Отже, як член не тільки Української Академії наук, а й Наукового Товариства ім. Шевченка — я дуже прохаю Наукове Товариство озватися в цій прикрій справі, що так чи інакше кладе темну пляму в очах широкого громадянства на обидві наші інституції. Я прохаю — чи спростувати, чи ствердити ці чутки, що ганьблять честь і Академії наук, і Наукового Товариства. Я прохаю подати мені відомості, чи був такий виступ Голови Товариства в залі Народного Дому, чи це лиш причулося моєму кореспондентові. Не подаючи, поки що, своїх про це міркуваннів, прошу товаришів з Наукового Товариства вірити, що не образа спонукує мене до такого запитання, а потреба відповідно реагувати на обмову, кинуту чи то на Голову, чи Головою Товариства.

Мається на увазі рідний брат С. О. Єфремова П. О. Єфремов — історик української літератури, професор Інституту Народної освіти і редактор журналу «Зоря» в Дніпропетровську. 1929 р. був засуджений у справі СВУ.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 459

Я певен, що секретаріят Наукового Товариства не забариться відповісти мені в цій аж надто для наших відносин важливій справі».

Перечитав листа Розлуцького товаришам на Відділі (опріч «святої фамілії»). Вражіння сформульовано словом — «падлюка». Дехто пропонував поставити на Спільному зібранні справу про виключення Студинського з числа членів Академії. Але очевидно, що треба почекати відповіді зо Львова.

28 січня. Ніхто алярму про війну не вірить. Характерно, що кожної весни ширилися чутки про «наступ», «кінець большевикам» і т. і., укладалися найнеможливіші й найфантастичніші комбінації. А тепер, коли большевики самі кричать про небезпеку — усяк думає, що треба навиворот розуміти. Поясняють цей крик тим, що справи фінансові і взагалі економіка стоять надто зле, і щоб знайти законну причину до самообмеження — вигадали небезпеку. Мовляв, нема чого думати про дрібниці, коли всьому загрожує щось більше і небезпечніше. А поза цим власне ніхто нічого напевне не знає і все кінчається на самих чутках та совітських анекдотах.

29 січня. Написав Музичці (Одеса), Фасмерові та Дорошенкові. Останнім двом не через почту, і тому докладніше про ідіотську справу з книжками.

30 січня. Неділя, а тому, замість одпочинку, цілий день, спини не розгинаючи, просидів за роботою. І до того досидівся, що в очах потемніло, повітря в грудях не ставало. Мусив о 1-й год. вночі йти на вулиці і ходити, поки трохи полегшало. Тяжкий ще у мене цей місяць буде. Якраз назбігання усякої дрібної, але невідкладної роботи. А це попри Шевченку та Словникам робиться вже не під силу. Надія тільки на те, що Шевченків Щоденник вже скінчиться друком. Берег вже видко: останні сторінки коментирую.

31 січня. Маємо мороку з жидами. Конче пруться до Академії. Спершу перлися до академічної жидівської Комісії, а коли їх туди «за неписьменністю» не прийнято, добилися собі науково-дослідної Катедри при Академії. Укрнаука, нас не спитавшись,

Гебраїстична (єврейська) історико-археографічна комісія — установа при Історично-філологічному відділі ВУАН. Була заснована у 1919 р. за ініціативою групи єврейських істориків і філологів. Роботою Комісії керував Галант І. В.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 460

таку Катедру заснувала і попризначала туди людей, яких наукова робота кваліфікована в секції наукових робітників — 0. (Слуцький, Маневич і ін.). І оці нулі мають виховувати жидівських учених! Академія проти цього запротестувала, і в результаті призначені на вчених жиди розпочали кампанію проти Академії в карній пресі, нападаючись головним чином на [Богові] духа винного Таланта. Нападки різкі до крайности, непристойні теж, складені по рецепту — доноси за політично-радянську неблагонадійність (виступав проти св. Ілліча), а тоді вже бреши й обмовляй, скільки влізе. Талант ходить переляканий і все питає, що йому робити. «Це вам, каже, не німці й не поляки — це жиди: як завзялися, то вже дозолять». Приїздив з Харкова Семковський і теж звів балачку на цю тему. Виходить, що Укрнаука втяла цю історію з наказу «по партійній лінії» і нічого не може зробити, бо не зважиться перечити наказові од партії. Питав, чи не пішла б Академія на якийсь компроміс. Ми з Кримським одповіли, що компромісу тут не може бути, поки Укрнаука стоятиме за кандидатуру людей, які тільки компрометують Академію; що призначати в учені навіть (!) партія не може; що з такими кандидатами Катедра не може бути при Академії, а коли Укрнаука хоче, щоб була вона таки при Академії, то нехай дасть пристойних насамперед з наукового боку кандидатів. «Та ж таких у природі немає» — одказав Семковський. — «Ну, тоді, виходить, і говорити нема про що». На закінчення ми порадили Укрнауці оголосити конкурс — може знайдуться в природі більш підхожі кандидати, а по ки що забрати теперішніх назад. Не знаю, що з цього вийде. Але конфлікт неминучий. Конфлікт за те, що партія присвоїла собі право посилати неуків (Маневич, напр[иклад], тому вчений, що сфотографував 30 синагог!) в учені, — здається претензія, якої справді в природі ще не бувало.

1 лютого (вівторок). Читав коректу своєї статті про голодну проблему в українському письменстві — «Без хліба». Написано її ще 1920 р. для збірника на користь голодним, але збірник у світ не вийшов, бо Держ[авне] видавництво, замовивши його, зреклося друкувати. Стаття лежала 6 років, а тепер я дав її в збірник на пошанування Д. І. Багалія.

Стаття С. О. Єфремова «Без хліба. Проблема голоду в українському письменстві» вперше надрукована в ювілейному збірнику «На пошану академіка Д. І. Багалія» Збірник Історично-філологічного відділу ВУАН, К., 1927 р.

Подався в одставку К. Квітка. Не знаю, який його гедзь укусив. Чи може хоче заграти ролю другого Онищука й

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 461

сподівається, що Академія без його не обійдеться. Обійшлась без того, обійдеться і без цього. Страшенно зарозумілі тепер люде поробилися.

2 лютого. Одержав од Фасмера коротеньке повідомлення, що частина мого рукопису вже в його руках і дано її на переклад. Пише, що можна ще дещо додати, бо обсяг на те дозволяє. Навряд чи буду додавати: і без того ніколи і вгору глянути. Коли б і з тим упоратися, що ще на черзі на найближчий час стоїть, то от то було б добре.

Помер учора од «білокрів'я» А. Терниченко. В цьому маленькому, щуплому тілі була велика енергія й колосальна працездатність. На жаль, зломилася.

3 лютого. Знов кликали в ГПУ одного нашого співробітника. Розмова була про війну: як в Академії до війни ставляться. І звичайно: «А як ставиться Є[фремо]в?» Той навмання відповів: «Думає, що це велике лихо, бо вся налагоджена робота повертається нанівець. Напр[иклад], Дніпрельстан»... — «Ага, Дніпрельстан... А як він до Дніпрельстана ставиться?» — «Не знаю, не говорив з ним про це ніколи, але думаю, що не може не спочувати» і т. д. в такому ж роді. Було б це смішно, коли б не було так гидко.

Написав до Т. Слабченка.

4 лютого. Виясняється, який гедзь укусив Квітку. Він цим хоче примусити Відділ, щоб обрав його швидше на члена-кореспондента... Але спосіб обрав ледве чи добрий. Колись була мова, щоб його обрати, хоча праць у його й не багато; але після такого фігля, мабуть, це буде ще важче.

В сьогоднішньому числі «Пролет[арської] Правди» ще одна стаття акад. Малиновського — про «Дніпрельстан». Зовсім, мабуть, чоловік з глузду зсунувся, або, бажаючи догодити хлібодавцям, переборщив. Пише, що ми можемо обійтися без Європи, без її науки і культури, що в нас усе це так високо стоїть, як ніде в світі...

На місці хлібодавців я б смикнув за полу необачного панегіриста, бо це ж самісенька компрометація виходить.

В московській «Правді» надруковано промову Бухаріна на якійсь конференції чи що. Бухарін — людина претенціозна і з

«Правда» — щоденна газета, орган ЦК ВКП(б). Почала виходити в Москві у 1912 р.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 462

малим ораторським смаком, але не дурна. Звертають на себе увагу уступи про національне питання, зокрема про українізацію, про антисемітизм та про інтелігенцію. Бухарін перестерегає товаришів перед недооцінюванням українського питання, проти повороту назад в українізації. «Пилсудский вовсе не такой дурак, каким его изображают иногда», — каже Бухарін. — І виступати проти української мови тепер — «значит сослужить кой-какую службишку Пилсудскому»: використає, мовляв, наші помилки в національній справі. «Малейшая ошибка в нашей национальной политике чревата дивными последствиями для всей страны». Так само і в справі антисемітизму: Бухарін перестерегає товаришів, що «нельзя вести борьбу с антисемитизмом по-глупому», замовчуючи те, що справді од жидів іде лихого; констатує антисемітизм у власному середовищу, серед большевиків — одно слово, говорить такі речі, що іншого кого за них проголосили б юдофобом, чорносотенцем і контрреволюціонером.

5 лютого. Зранку розійшлась по місту чутка, що у Варшаві вбито Пілсудського. Запитувано в редакції «Пролет[арської] Правди», — там сказали, що й у них єсть такі відомості, але ще не вивірені. Публіка проте вірить і просто називає винуватців: усе ті ж самі, кому це вигідно... Якщо цьому правда, то результати можуть бути грандіозні. Адже це ж не Петлюра, де можна було сховатися за те, що то, мовляв, приватна людина і приватні рахунки з ним зведено. Це ж, як-не-як, а голова держави. До того ж держави, яка шукає приключки до війни. І ще до того держави, за якою стоїть Англія, яка любить брати «мертвою хваткою» і, розпочавши раз справу, має звичай доводити її до краю. Так що коли цьому правда, то ми стоїмо на порозі великих подій, яких наслідки й обчислити важко... Заверюха може ближче, ніж ми думали. І хто знає, кому з неї цілим пощастить вийти...

6 лютого. По газетах про Пілсудського — ні слова. Або неправда, або ж не знають, на яку в таковім припадку ступити.

Заходив К. Квітка, щоб виправдатися, ніби він хотів Онищуковим шляхом простувати. Здається, мені пощастило його умовити, щоб свою відставку взяв назад.

Закінчив передмову до Шевченкового Журналу та переднє слово од редактора. Ще лишається трохи коментарів доробити,

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 463

та й по всій роботі. Може на цім тижні скінчу. В усякім разі берег видко вже. Коли б випустити книжку до можливої заверюхи.

7 лютого. Стрівся з людиною, що допіру приїхала з-за кордону, з Німеччини. Думав багато з неї витягти, витяг небагато. Обережности ради просиділа та людина в Берліні місяців зо три, мало з ким зустрічаючись. Найчастіш зустрічалась вона з гетьманцями і дивні речі розповідає. Організуються. Готуються до війни. Надіються знов Скоропадського на гетьмана посадити... Не розумію: невже однієї спроби мало?

На Спільному зібранні — війна. Грушевський готував інтерпеляцію проти Кримського (про «заграбування» якихсь книжок, присланих з-за кордону), а цей попередив і зробив аж дві інтерпеляції проти Грушевського (з приводу сепаратизму Історичної секції та уривання з академічного бюджету на «Україну» поза Академією). Так що мало не ціле засідання слухали ми цієї словесної дуелі.

8 лютого. Читав доповідь про рукопис Шевченкового Журналу. Хотілося мені вивірити деякі «райковиті» місця. Балачок було чимало, але мудрішим від них я не став. Треба буде перед друком кілька день перечитати та й ще раз прочитати на свіжу голову.

Розповідають по місту, ніби начальник авіапорту Київського з другим комуністом вилетіли на кордон, щоб поробити якісь спостереження. Замість вернутись, прислали телеграму: «Благополучно спустились на польській території». Кинулись тоді тут розслід робити, і виявилось, що з цими комуністами пропали і всякі найсекретніші плани та папери... Серед комуністів, кажуть, великий конфуз через таку пригоду.

9 лютого. Збираються конфіскувати книжку, присвячену пам'яті Стебницького. Причина — «націоналістичний ухил»... (!) та — «це ж на вшанування некомуністичного діяча»... «Так точно» — тільки й лишалося на цю мудру резолюцію доповісти. На щастя, книжка, здається, мало не вся вже розійшлась. Цензор, що пропустив, теж у великому конфузі опинився.

А останню книжку «Бібліологічних Вістей» таки конфіскували — за статтю Ернста про Нарбута! Автора «кликали». Деталів допиту ще не знаю. Здається, питали його, навіщо він написав,

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 464

що не використав закордонної про Нарбута літератури через те, що її сюди не пускають. Лишалося Ернстові сказати, що тому й написав, що це правда. Видко, справді — правда очі коле...

10 лютого. Надруковано і в газетах офіціяльне повідомлення про літунів, що утекли до Польщі. Виходить — правда. Повідомлення складено дуже кисло й кінчається тим, що порушено клопотання, щоб оповістити втікачів «поза законом». Овва! Злякаєш їх тепер цим!

Одержав відповідь од Кривецького [Кревецький Іван-Мар'ян Іванович - Т.Б.] та назад і мого листа до Наукового Товариства. Кривецький побоявся його доручити Товариству, прохаючи вибачити, що «особливі умови, в яких я знаходжуся, як директор бібліотеки НТШ, не дозволяють мені вволити Вашій просьбі і передати, куди слід, Вашого листа, зверненого проти голови НТШ». Щодо самого факту, то пише Кривецький дуже ухильчиво. Мабуть, знов ж «політики ради». Тепер лишається послати листа просто до Товариства. Боюсь тільки, що знов якийсь благонамірений галиціянин, убоявшися скандала, сховає листа. Доведеться тоді ще попробувати обернутись до преси.

11 лютого. З новітнього фольклору. Розмовляють під час візиту заступник СССР в Англії і Чемберлен; на стіні в рос[ійському] посольстві портрети «вождей». «Сколько вы получаете в месяц?» — питає комуніст. — «Да не много... на русские деньги рублей так 900». — «Как немного! — здивовано скрикнув комуніст. — Вот у нас Калинин... вот его портрет... так он получает всего 250 руб.» — Глянув пильно Чемберлен на портрет, обдивився його і мовляв спокійно: «Такие и у нас не больше получают». Анекдот, nota bene, йде з комуністичних кругів.

12 лютого. Читаю коректу Шевченкових поезій для видання «Книгоспілка». І часто це мене так захоплює, що читаю не як коректу, а як найцікавішу книгу. А воно ж усе відоме й превідоме, читане і перечитуване десятки разів... Яка страшна сила виразу і яка легкість у розв'язанні не тільки художніх, а й соціологічних проблем. Напр[иклад], Винниченко пизиться, на тужується, вергає Осу на Пеліон з усяких хитромудрих міркуваннів та зовсім немудрих софізмів, щоб створити «нову мораль».

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 465

І все це на сміх хіба здалося. А от сьогодні читав я «Ой крикнули сірі гуси». Легко, ніби цураючись, ту саму проблему Шевченко вирішив ув одному віршику та ще як вирішив! Здається, ні словечка проти не сказати ні щодо форми, ні щодо змісту. Просто, правдиво, натурально — і через те саме ціломудренно.

«Гляньте, вороги!
Подивітесь!»...

Усі томи Винниченкових софізмів не варті одних двох неповних рядків у Шевченка...

До речі. Вчитуючись у текст, спинивсь я на рядку «Стала на все село слава». Якимсь не Шевченковим прозаїзмом війнуло на мене від його. Глянув у автографи. В «Маленькій книжечці» стоїть: «Стала слава недобрая»; у «Більшій» — «Стала на все село». Очевидно, переписуючи, Шевченко проминув слово «слава», а редактори механічно приточили його до кінця. Виходячи з редакції в «Малій книжіці» треба реконструвати, мабуть, так: «Стала слава на все село». Так і звелів друкувати. Тут справжній Шевченко вчувається, а не в тому тяжкому розміщенні слів, яке було досі.

14 лютого. Є в Харкові — «Вапліте», ніби: Вільна Академія пролетарської літератури. Заснували її Хвильовий, Яловий, Досвітній тощо. Тепер ці «академіки» пересварилися і, користуючись з того, що на Хвильового за його статті посипалися всякі обвинувачення за «неправославіє» — виключили основну трійцю (Хвильовий, Яловий, Досвітний) з Академії. Виключивши, послали заяву до «Комуніста», щоб їх начальство похвалило: цяці академіки. Та начальство не похвалило. Йому, бачте, мало виключення: воно вимагає, щоб «академіки» своїх «папаш» ще й дьогтем вимазали. «Академіки» поки що соромляться. І от їхня заява лежить у редакції «Комуніста», а вони торгуються, чи не можна без дьогтю обійтися. Результат торгівлі не важко вгадати: поступляться, вимажуть дьогтем, викачають у пір'ї і так покажуть на світ Божий. Комуністичної проти начальства упертости ненадовго вистарчило.

15 лютого. Гину, сліпаючи над коректою та словниками та всякою іншою роботою. Не вистарчає часу та й го[ло]ва швидше втомлюється, ніж колись. Стільки роботи разом нагнали, що вже

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 466

ніяк не впораюся. А тут ще листів — листів набралося! І ніколи на них навіть Кулішевими «телеграмами» відповідати.

На характерну річ натрапив у Грінченковому словнику, готуючи його до друку. Під словом «Бриль» переклад із Шевченка: «Старий сидів у сорочці білій на призьбі» — «бриля» то саме й немає. Видимо помилка, проминуто. Треба поновити. Може це бути фраза з «Наймички», чи з «Сон» («Гори мої високії»), — але полінувавсь шукати, думаю: буду в Академії — зазирну до рукопису: швидше і легше діло буде. Добре, — розшукали мені рукописа — дивлюся: і там проминуто. Довелося таки шукати в «Кобзарі». Але от цікаво: М[арія] М[иколаївна] переписувала словник до друку, а вона ж пильна людина; потім Борис Дмитрович виправляв коректу, і може не одну, — і не помітили, що бракує, саме того слова, якого найдужче треба... Це показує, як важко буває встерегтися помилок. Пригадую, що в моїй «Історії» така сама історія трапилася з Потієм: у трьох виданнях названо його Ігнатом, хоч я добре знаю, що він Іпатій, і сам же читав коректу, і перечитував перед друком. Як вклюнулося, то вже й не завважиш...

16 лютого. Вичитав сьогодні у «Пролетарській Правді», в статті Мик[оли] Грінченка [можливо Грінченко Микола Олексійович - Т.Б.]: «Найхарактернішою властивістю нашого будівництва, його типовою рисою є те, що всі наші починання, увесь процес нашої роботи має за основу широку громадськість»... Це в країні, де на всіх язиках усе благоденствує, де нема жадної, окрім казенних, газети, де не вільно ні збиратись, ні говорити, ні навіть думати! А щоб ти так по правді дихав і хліб їв, мерзенний підлизо!

Ходив до окуліста. Каже: «підросли трохи» — і дав вищий номер окулярів. Може легше буде працювати, а то з очами останній час було вже зле.

Послав, просто вже до Наукового Товариства, вдруге запит про Студинського. Цікаво, як одгукнеться Товариство, якого головою тепер той самий Студинський.

17 лютого. Приїхали з Харкова «чини» — розслідувати меморіял громадський про стан справ у Художньому інституті (той меморіял і я підписав). На сьогодні мене запрошувано на розмову з тими «чинами». Я одмовився, бо серед них — Ю. Коцюбинський.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 467

Особа, з якою не хочу зустрічатися навіть у справах мистецтва. Його зацікавлення до мистецтва можна наочно побачити на вівтарній частині великої Лаврської церкви, де обведено лініями всі знаки від тих набоїв, що послав він 1918 р. А це тільки маленький слід його зацікавлення...

18 лютого. Злоба дня — справа з Голинським. Співає в опері Голинський, добрий тенор, молодий. Галичанин. Свідомий, інтелігентний чоловік. «Українська» опера чинила йому всякії капості і в Одесі, й тут саме тому, що він українець, і довели його до того, що він кидає оперу й вертається за кордон. Сими днями Андрій Вас[ильо]вич надрукував в «Пр[олетарській] Правді» статтю його, де торкнувся взагалі умов існування української опери на Україні, менш усього української. Стаття в театральних кругах зробила вражіння бомби, що враз вибухла. Тихеньке болото враз почуло себе в небезпеці, бо стаття, добре й дотепно написана, вцілила в найболючіше місце. Здійнявши, з одного боку, рев ображених самолюбств, з другого — інтриги проти Голинського забуяли ще з більшою силою. Вступилась і публіка і на останній виставі підтримала Голинського нечуваними оваціями. Дирекція перелякалась і почала робити нехтованому досі співакові всякі аванси, щоб задержати його на тутешній сцені. Розворушене болото видало такі пахощі, що й не догадувавсь ніхто про них. В усякім разі співаки «української» опери, що з скреготом співають «собачою мовою», почули враз, що є українська публіка, яка ставить свої вимагання і може підтримати людину, яку вважає за свою. Можливо, що цей інцидент витворить перелом у театральних кругах, що досі тільки свої власні справи мали на увазі під покровом української опери.

19 лютого. Здав сьогодні вибрані твори Кониського, що зредактував для «Часу». Довелося задля цензури «почистити» небіжчика щодо «Бога» та «жида»: частенько у його ці два заборонені тепер слова стрічаються. Та й то не знаю, як воно врешті обійдеться, бо все-таки зовсім збезбожити й збезжидити тексту не можна було. Може даремно й працював і гріха на душу брав. Так само і зо вступною статтею. Написано її давно і задля іншого вжитку: 1918 р. небіжчик Саньковський захожувався життєписи українських письменників видавати, то для його я й

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 468

написав був про Кониського. Тепер треба було б переробити, але як часу нема, то й пустив тільки з малими виправками. «Марксистського підходу», звісно, в статті нема — і це може спричинитись до того, що й її цензура не пустить. Совітська цензура куди причепливіша і, треба правду сказати, — дурніша за царську. Вона встановлює не тільки те, чого не повинно писати, а й те, що треба писати. Отже, коли мені важко було тоді потрапляти, то тепер і зовсім неможливо. Побачимо, що то вийде з цієї спроби легалізувати тепер такого письменника, як Кониський.

21 лютого. Слухав учора Собінова в «Євгенії Онєгіні». Ще торік співав він недоспівками свого голосу, а тепер і їх вже немає. А все ж слухати його приємніше, ніж болванів з голосом: уміє, капосний, і без голоса триматись так, як божество. Співав — по-українському і дуже добре вимовляв. Що значить — серйозно поставитись до справи. Кажуть, що приїхавши до Харкова, Собінов першим ділом попідкреслював усі помилки в оповістці, що знайшов у себе в готельному помешканні. Говорять теж, ніби десь надруковано факсиміле його листа з приводу українського тексту в опері: пише ніби, що український текст для співу надається далеко більше, ніж російський, і наближається до італійського. В «Євгенії Онєгіні» ніде не вражав український текст і навіть такі місця, як знамените «Куда, куда ви удалились», або «Любви все возрасты покорны» — вийшли непогано.

Зате «русопетській» публіці — ніж гострий в самісеньке серце, що навіть сам «душка Собінов» співає «на этой, с позволения сказать, собачьей мове». В театрі чув я, як у курилці обурювавсь якийсь предвзятий патріот: «Помилуйте — это верх безобразия, это кощунство коверкать стих Пушкина в «Пиковой даме», заменяя это «Виновой кралей»... Це відкриття «стиха Пушкина» в «Пиковой даме» — нагадало мені один випадок з давноминулого. Була така українська артистка Боярська в трупі у Старицького. Влітає вона якось до Старицького і з обуренням заявляє: «Только что узнала новость: какой-то Гоголь вашу «Утоплену», Михайло Петрович, переделал в повесть — и препаршивую! Сама читала»... Мабуть, «сам читав» і той, що знайшов «стих» у «Піковій дамі».

Курйоз — звичайний — на Спільному зібранні. Колись Тутківський скаржився, що його, друкуючи, виправляють, а тому

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 469

в його книжках сила помилок. Кримський розшукав десь папірець, що його написав коректорам Тутківський, коли ті прохали у його дозволу виправити йому книжку на академічний правопис, — і зачитав його на Спільному зібранні. Ось що писав Тутківський: «Академічний правопис — це той, що ним пишуть академіки. Я — академік, отже, й мій правопис — академічний». А коли цим «академічним» правописом вийшла книжка, то він сам і вчинив галас: «Повна безграмотність!». Після зачитання цього листа Тутківський узяв свою скаргу назад.

22 лютого. Закінчив і здав до друкарні коментар до Шевченкового Журналу. А здавши, промовив з полегшенням — ух! Тепер ще лишається коректа: треба гнати, щоб до роковин випустити книжку.

Врона перед ревізійною комісією, а спеціяльно, мабуть, перед Ю. Коцюбинським хоче спертись на мою неблагонадійність. Сьогодні мені розповідали, що він питає у знайомих: «Здається, колись у «Новій Раді» була стаття Є[фремо]ва про Коцюбинського, — чи не можете мені сказати точно, де її можна достати». Козирнуть хочеться... Дурень! Я з своєю статтею не ховавсь і не ховаюся, і навіть ДПУ дуже добре з нею ознайомлене. А от Врона, теперішній комуніст, за гетьмана служив у міністерстві віроісповіданій і своєму шефові, міністрові Зіньківському, зробив «усерднийшее приношение» — образ Христа, що сам змалював... Сьогодні мені цей образ показували. Думаю, багато дав би сьогоднішній комуніст Врона, щоб не було того, що зробив колишній гетьманський службовець Врона... А втім, може він таки й вискочить, бо слідство над ним провадить його приятель і креатура Горбенко, а другий член комісії, славний Юрко Коцюбинський, на мистецтві розуміється так само, як і Врона. Отож ворон воронові очей не виклює.

23 лютого. В ч. 3 «Червоного Перцю» надруковано на мене карикатуру — «Жертва наголосу» з приводу мого закінчення на ов. Весело і дотепно. Нагадує це мені, як колись «Неизвестный» в «Киевлянине» писав: «Какой-то Е[фремо]в, не успевший еще перелицеваться в Охрименка». Так і не перелицювався...

«Червоний перець» — український ілюстрований журнал сатири і гумору. Виходив у 1922-1934 р.р. у Харкові. У 1941 р. поновлений під назвою «Перець», виходить у Києві.

«Киевлянин» — щоденна російська газета монархічного напрямку, що виходила у Києві в 1864-1919 р.р. Мала відверто антиукраїнський характер.

24 лютого. Оповідали мені про вибори до Міської ради у

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 470

ВІНО. Студенти в наказі написали, що їхні депутати мусять домагатися: пам'ятника Шевченкові в Києві, театра Садовському і закриття рулетки. Представник правительства, що був на виборах, з приводу перших двох вимог нічого не сказав, що ж до третьої, то пояснив, що це неможливо, бо місто з рулетки має 700000 крб. прибутку... Сміялися колись з царського уряду за «п'яний бюджет», а тут не тільки п'яний, але й азартний. До того ж ми колись хоч приблизно знали, звідки беруться й на що витрачаються гроші, — тепер же тільки отак випадково довідуємося про якусь деталь, а в цілому — темна вода во облаціх небесних!

Розсердився і написав аж п'ять листів: Перетцові, Слабченкові, Волошинові, Герасименкові та Вайнштейнові. На всі листи од них давно вже треба було одписати. Тепер я на кожен лист, що приходить, дивлюся з жахом, що треба буде одписувати.

25 лютого. Знайдено в Києві папери Ан[атолія] Савенка, україножера й співробітника «Киевлянина». Кажуть було це так. Савенко втік за кордон і там, здається, вже помер. Його жінка лишилась у Києві і віддалася за Столярова. В квартирі, де колись жив Савенко і де живуть Столярови, саме в Савенківському кабінеті, живе тепер комуніст. Видимо, він почув якийсь уривок розмови, чи натяк, тільки раптом зацікавився стінами свого помешкання й почав їх обстукувати та й виявив ув однім місці порожнечу. Тоді розламали в тім місці стіну й знайшли нішу, а в ній були замуровані папери: щоденники Савенкові, архів «Освага» («Осведомительное Агентство» за Денікіна), що ним він керував і т. і. Архів забрано до ДПУ і тепер, кажуть, туди викликають вже людей, про яких бувають згадки в знайдених паперах. На жаль, справа безперечно цікавого архіву набирає, як видко, дурного вигляду: когось хапають вже за комір тим часом, як документи тії просто треба було б студіювати як історичний матеріял.

26 лютого. Пішла чутка, що затримала цензура IX книжку «Записок» І Відділу Академії наук. Чутка виставляє за причину — мою статтю й статтю Могилянського. В моїй статті (про Біляшівського) ледве чи знайдеться щось злочинне, так само і в Могилянського (про Коцюбинського), опріч самого прізвища,

Йдеться про статті С. Єфремова «М. Ф. Біляшівський на громадській роботі» та М. Могилянського «Процес творчості у М. М. Коцюбинського» у «Записках Історично-філологічного відділу ВУАН» № 9 за 1926 р.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 471

яке хотять тепер зробити само вже злочинним. Дурість, але все у нас можливо.

Цікаво з цим порівняти те, що розповідали делегати на московський з'їзд наукових робітників, що недавнечко відбувся в Москві. Виступав між іншим од уряду Луначарський і сказав, що їм нема діла до того, яких думок держиться вчений, — хай він буде й реакціонер, аби справляв своє діло; що з другого боку вони не обстоюють і «красных профессоров»: «пусть они будут и пламенно-красные, но если они не прекрасные, то нам их не нужно». У нас думають ще інакше: «краснота» править за все, як з другого боку ніяка робота не забезпечує від втручання якого-небудь дурного цензора-невігласа, що хоче робити кар'єру, виказуючи свою проникливість. У нас ще який-небудь Врона може, наперекір думці Академії, сидіти на науковій посаді, а наукового робітника можуть за саму фамілію з світу зживати. І в Москві, звісно, не з медом, але все ж там розумніші і культурніші люде заправляють, і тому хоч таких до крайности ідіотських скандалів менше, ніж у наших головотяпів та кар'єристів. У нас і досі можна ще за Квіткою проказати: «Для хахлов и такой Бог бряде»...

27 лютого. З приводу вчорашньої чутки оповідали мені теж непоганий випадок. Насінництво подало до цензури свій прейскурант. Із його усі такі назви, як «Королева Вікторія», «Віктор-Емануїл», «Гортензія», «Ізабелла» — мудрий цензор викинув — мало не половину прейскуранта. Пішли правуватись: так і так — «Ви ж нам усю нашу (а це «державна установа»!) торгівлю знищите!» — «Не можна!» Тоді добули прейскурант московського видання: дивляться, — отже, в Москві можна... Крутив-крутив Якубовський той прейскурант, нарешті мовив: «Добре, хай... Тільки ж ви хоч тих, що тепер царствують, не містить сюди». А з книгами для загального читання — просто розбій чиниться. Невже ніхто з видавців не налічує всіх тих анекдотів, на які щоденно збагачує наша цензура літописи цензорської дурости?

Знов заговорили голосніше про війну. Мабуть, це через англійську ноту. А «мітинги протесту» знов почато аранжировувати по всьому просторі Союзу. Вже смикнули за ниточку — і мовчущі заговорили з благословенія начальства.

28 лютого. Днюю і мало не ночую в друкарні. Свині! 22 люто-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 472

го здав їм останній аркуш коментаря до Шевченка, а вони й рядка не склали. Отже, стала небезпека, що до роковин книжка не вийде... Скандал! Плили, плили і на березі втопились. Доводиться героїчних засобів уживати. Отже, сижу в друкарні, читаю коректу, тут же її виправляють, і знов читаю. Аж очі з лоба лізуть.

1 березня (вівторок). Отака совітська робота! Прихожу в друкарню — ні одного робітника. «Де?» — питаю. — «На зібранні, — відповідають мені, — виробляють колективну умову», — і тут зараз конфіденціяльно додають: «тільки все це дурниця, оці розмови, бо спілка умову вже підписала... А зібрання власне більш на те скликано, щоб у кінці ухвалити протест проти англійської ноти»... От і роби роботу за таких умов! Насилу якогось каліку мені знайшли, щоб виправляв коректу.

Сьогодні «Записки» випущено. Один з цензорів, Коган, їздив до Харкова, щоб там ухвалили конфіскату, — таки за мою найневиннішу статтю та за ймення Могилянського; але там йому сказали: облиште й не робіть дурниць, — скандала захотіли. Так і вернувся не здобихом і дав звістку до друкарні, щоб випустили книгу. Я гадаю, що цензура, з дурощів, помилилась: побачивши в IX томі «Записок» моє ймення та Могилянського, вона вирішила, що [це] й є той Кулішівський збірник, який вона нахвалялась не пустити — і одразу напоролась. Я дуже радий, що так сталося. Тепер, мабуть, з Кулішівським збірником вони вже будуть обережніші.

2 березня. Дістав відповідь, навіть аж дві, з Наукового Товариства. Пишуть секретар Цегельський [вірогідно Цегельський Роман Михайлович - Т.Б.] та заступник голови Левицький [вірогідно Левицький Володимир Йосипович - Т.Б.]. Звичайно, пишуть, що нічого не було, що Студинський ніяких пліток не розповідав. Але звідки ж мій кореспондент про них довідався? Щось воно не так. Зараз ніколи, а впоравшись з роботою напишу їм ще раз.

Цікаву розмову чув у трамваї. Розмовляють кондуктор і кондукторка. Він каже: «Буде війна — не піду: воював уже досить». — «Так вас і питатимуть, — докидаю я свого слова, — поженуть та й усе». — «Ну, то так же вони й воюватимуть, — одказує кондукторка, — не навоюєш багато з такими вояками». — «А на якого чорта мені воювати? — каже кондуктор — за оце дрантя?» (показуючи на свою шинелю). — «У мене син, — каже кондукторка, —

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 473

пішов до тих большевиків та й наложив головою під Трипіллям. Маю ще трьох, так ці вже не хочуть. Тепер так: мати роби, а вони, лобурі, сидять та з матері шкуру тягнуть». І почалися скарги на сучасне виховання. І все це при публіці, голосно.

3 березня. Прочитав останню коректу останнього аркушу Шевченкового Журналу. Х-ху! — тільки й можу сказати. Може таки вийде книжечка до роковин.

До всього клопоту добавився ще один. У Чернігові святкують століття народження Л. Глібова. Мушу їхати. А тут словники, Шевченко, звідомлення Відділу для річного акту, та й про Глібова, їдучи на його свято, випадало б щось написати... Не в пору для мене це святкування. Зовсім я з плигу збився.

4 березня. Врона, кажуть, збирає студентські зібрання і на них агітує, щоб протестували проти нашого меморіялу. Особливо на цю агітацію схиляються стипендіяти, себто ті, що від Врони залежні. На зібраннях згадує у всяких комбінаціях моє ім'я, найбільш з епітетом — «контрреволюціонер». А мені й не икається... Дурень! Наче моя контрреволюційність виправдує його неуцтво, незмірні претензії, невміння впоратися з своїми обов'язками, безгосподарність і т. і. Ну, та він знає, на що тепер має бити, щоб себе захистити. Цей комуніст із службовців міністерства ісповіданнів знає, що робить, і певне таки вискочить.

5 березня. Аж голова обертом іде — від роботи та клопоту. Сьогодні їду до Чернігова.

Написав: Д. Багалієві, Л. Яновській, С. Дроздову, А. Музичці.

9 березня. Вернувся сьогодні з Чернігова, одбувши Глібовське свято. Записую дещо з його, пам'яти ради.

Свято складалося з 3-х частин: урочисте засідання в неділю 6 березня, похід на могилу байкаря до Троїцького монастиря 7 березня вдень і урочиста вистава 7 ж таки ввечері.

Приїхавши 6 березня зранку до Чернігова, спинивсь я в Д. Лебедя і, поснідавши, пішов до Музею. Там довідався про план свята, а також і про деякі обставини, серед яких зародилася й функціонувала Ювілейна комісія. Складалася вона, власне, з 3-х

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 474

чоловік: Б. Шевелев, О. Заушкевич та М. Вайнштейн. Розпочала свою роботу більш як півроку тому й одразу ж таки напоролася на офіціяльне головотяпство. План Комісії Чернігівський виконком віддав на апробату «ректорові» ІНО, а той (якийсь Шестаков — русотяп і україножер) півроку держав його в себе і оце тільки останніми днями повернув, понівечивши. Це стало, як побачимо зараз, гаслом для чернігівських властей предержащих. Постанова Комісії — збирати жертви на пам'ятник Глібову в Чернігові зразу ж одпала: заборонено. Мотив: «Мы не имеем еще памятников своим деятелям — зачем же ставить чужим (!?)». Далі: виконком асигнував Комісії на свято аж ... 25 крб., та й тих і до сього дня ще не дав. Нарешті виявив себе ще краще в справі залі для урочистого засідання. В Чернігові є заля колишнього дворянського зібрання, але її методом аракчеєвським («в этой зале могло б поместиться 1000 кулей муки!») обернуто на комору, де складено якесь дрантя. Лишається заля, теж пристойна, чоловік на 700, колишнього релігійно-просвітнього товариства. Цю залю й прохала дати Комісія для засідання. Виконком одмовив з мотивів, достойних пера Щедрінового: там мають виступати ліліпути... В конкуренції українського письменника і ліліпутів перевагу віддано, звісно, останнім, бо що таке для офіціяльного Чернігова український письменник — зараз ще яскравіше побачимо. Довелося зібратися в невеличкому помешканні в одній з шкіл.

Увечері, годині о 7 1/2 почалося засідання. Розпочав його призначений од виконкому голова, якийсь хлопчина, комуніст. Не сказавши ніякого привітання, він одразу запропонував почати з доповідів. Доповідь Б. Шевелева, досить змістовна, добре прочитана, зробила гарне вражіння, хоч була трохи задовга і може переборщувала з того боку, що намагалася зробити з Глібова — політичного діяча. Слабші були згадки А. Верзилова — якісь сірі, невиразні, нецікаві. Третя доповідь, Вайнштейна, про Глібовські матеріяли в Чернігівському музеї. На афіші стояла ще доповідь «акад. С. Єфремова», але, звісно, ні з якою доповіддю я не міг виступити, не мавши часу в Києві не то її написати, а навіть свого привітання від Академії обміркувати. По третій доповіді зроблено було невеличку перерву і після неї слово дано «представникові од Української Академії наук», — цю заяву заля зустріла оплесками. Сказав я більш-менш отаке:

«Українська Академія наук у Києві доручила мені привітати

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 475

місто Чернігів з його і нашим культурним великим святом. Київ і Чернігів — ці однолітки і, можна сказати, історичні близнята, багато років у минулому стикалися як суперники, в завзятій боротьбі, за перевагу, за власть, за значення, за впливи, за матеріяльні цінності. Як часто чернігівці ходили на Київ, кияни ходили на Чернігів, щоб, принизивши конкурента, тим самим себе на вищий знести щабель серед сусідів!.. Як знаємо, історична доля давно цю справу вирішила. Переміг Київ і надовго зробився культурним центром, осередком освіти в системі давніх українських земель. Але й Чернігів не раз по тому гідним виступав йому конкурентом, силкуючись запалити власне культурне огнище, а не світити лиш позиченим. Пригадаймо, напр[иклад], славних чернігівських діячів XVII в. Лазаря Барановича та Іоаникія Галятовського, що отут, у Єлецькому монастирі, фундували друкарню, яка займає в нашій культурній історії почесне місце поруч славної друкарні Лаврської-Київської. Пригадаймо ту боротьбу, що оця Чернігівська друкарня сточила була з Москвою в XVIII в., коли почала діяти спеціяльно на Україну призначена царська цензура... Така конкуренція, не принижаючи конкурента, справді виносила ваше рідне місто на височінь культурного центра. До епізодів такої конкуренції належить і той, що його особливо треба відзначити в сей день, коли ми зібрались згадати славного чернігівського діяча вже новітнього часу. В 60-х роках минулого століття Чернігову пощастило зробити в особі Глібова з невеличким гуртком те, чого надаремно домагався Київ і перед тим, за часів Кирило-Методієвського братства, і тоді ж таки, коли в йому була вже велика українська громада з такими людьми, як Антонович, Драгоманов, Житецький на чолі. Маю на думці «Черниговский Листок», цього первенця української газетної преси, батьком якого був Чернігів, що зібрав тоді гурток щировідданих українській справі діячів. Тоді й розгорнулась діяльність Глібова, що ввесь належить Чернігову. Тут почалась його справжня літературна діяльність, тут вона розгорнулася, тут і скінчилася. Та й потім, вже в 90-х і 900-х роках, Чернігів виступав як громадський конкурент Києву: згадаймо громаду часів Шрага, Грінченка, Коцюбинського, Самійленка. І от знов чернігівці наїздять до Києва, кияни наїздять до Чернігова, — але вже не з тим, щоб одне одного принижувати і на принижуванні конкурента власну славу будувати. За іншим

«Черниговский листок» — російсько-український тижневик, що видавався групою українських літераторів на чолі з Л. Глібовим у Чернігові з липня 1861 р. по серпень 1863 р.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 476

одбуваються новітні походи — щоб тут, на місці, виучувати культуру нашу й використовувати скарби, нагромаджені роботою колишніх поколіннів. Сталося це заходами і працею людей, що, працюючи на місцях, думками обіймали всю Україну, головою були в Європі і спільні думки загальнолюдського поступу прищеплювали до рідного грунту, засівали його не сепаратним, а спільним, не скороминущим, а вічним, не до ворогування і розбрату вели, а до єднання. І сьогодні ми бачимо наслідки такої роботи. Вся Україна святкує пам'ять свого славного байкаря; згадує його і одрізаний шмат нашої землі, що колись дав притулок його праці, а тепер споживає її наслідки.

Отже, вітаючи місто Чернігів з нашим спільним святом, Українська Академія наук шле через мене таке побажання: хай не поменшає у нас діячів такої міри, як той, що його пам'ять нині згадуємо».

Офіціяльний Чернігів на святі не був зовсім. Довгою низкою полились привітання з усіх кутків України (було привітаннів з 40, — і всі, характерно! починалися фразою: не маючи коштів, щоб прислати свого представника на свято, вітаємо письменно), — і тоді тільки схаменувсь і Чернігів: в самому кінці засідання, власне, вже коли програму його вичерпано, виступив хтось од Чернігівського ІНО і якийсь другий суб'єкт і сконфужено прохамаркали, що і вони, «теж вітають...». Публіка зрозуміла й оцінила цей заніжений і з примусу зроблений виступ.

По засіданні одбулась товариська вечеря, чоловік на 30, де говорилося те, чого не можна було на офіційних зборах торкатися. Було симпатично і по-дружньому тепло. Ділилися вражіннями; чернігівці розповідали про ту «допомогу», що робила їм місцева влада. На закінчення я коротенько промовляв про наше здичавіння громадське та про потребу отаких наїздів, щоб знов збудити громадський дух серед зневірених і розпорошених людей.

Другого дня ходили на могилу Глібова до Троїцького монастиря. Поклали на неї вінок. Могила, як рівняти до інших, у доброму стані: принаймні пам'ятник цілий і видовбано тільки портрета. По білому мармуру — сила написів олівцем: то «культурні» одвідувачі лишають на пам'ятку нащадкам свої автографи. Поміж ними два звернуло загальну увагу: «Фома Михайлович Коцюбинский» та «Ю. Коцюбинский». Хтось із присутніх сказав: «Мабуть, кістки Михайла Михайловича в

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 477

труні повернулися, як його йменням прикрашувано пам'ятник Глібова». До могили Коцюбинського через кучугури розмоклого снігу не можна було добратись.

Чернігівський окрвиконком у відповідь на лист Археографічного комітету ВУАН до уповноваженого Укрнауки Наркомату освіти України в Києві про необхідність поліпшення охорони меморіальних пам'яток діячів української культури від 16 липня 1924 р. прийняв заходи по благоустрою та охороні могил М. М. Коцюбинського, Л. І. Глібова, О. В. Марковича на Болдиній горі у Чернігові.

Увечері відбулася друга частина свята — вистава, що урядила її місцева спілка робітників освіти. І тут офіціяльний Чернігів узяв реванш за вчорашнє. Казенний промовець збештав небіжчика за те, що він, хоч і писав гарні байки, але був «не наш» — не доріс до большевизму. Актори-аматори, що по сцені ходити не вміють, безграмотні декламатори, що спотикались на кожнім слові та безголосі співці —доповнили це знущання над пам'яттю письменника. Дух самозакоханої пошлости витав там, де по праву ліліпути на обидві лопатки поклали нещасного українського поета. З тяжким почуттям вийшов я з вистави, каючись, що лишився на це осудовисько.

10 березня. Вернувшись до Києва, дізнався, що обидва Шевченки, над якими я день і ніч сидів, не вийшли до свята: академічне видання тому, що його Держ[авне] видавництво послало «на калькуляцію» до Харкова, а поезії тому, що в друкарні «Книгоспілки» шрифту не вистарчило (!). Чиновники!.. Це називається: плив, плив — щоб на березі втопитись!

І взагалі можна сказати: всує труждамося зиждущії. Друга звістка, що стріла мене в Києві — це заборона моєї передмови до Кониського. Цензор, якийсь товарищ Бабицький, знайшов, що статтю «не так» написано. Зацікавившись цим присудом, я спитав, що ж написав сам тов. Бабицький, що він мене вчить, як писати? На це мені відповіли, що «тов. Бабицький» має, либонь, років з вісімнадцять і через те ще не встиг своїх талантів виявити. Думаю, що він і в тридцять мудріший не буде, бо коли такий молодий, а вже «син поліціймейстера», то це вже надовго... Мабуть, не видержу і напишу кому-небудь з власть імущих, щоб не скандали[ли] себе такими занадто мудрими цензорами. Хоч злість ізжену.

Ховали лікаря Н. Колесницького. Згорів за кілька днів. Хороший лікар і симпатична людина. Пам'ятаю, як він ще гімназистом ходив до мене, брав українські книги. Тихий, спокійний, неполітичний, але твердий громадський чоловік. Тануть лави старших діячів, а на їх місце стають Бабицькі, оці цензори у 18 літ, самовдоволені нахаби й кар'єристи, лушпиння з революції.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 478

11 березня. Наше академічне свято. У вступній промові Президент говорив про пам'ятник, що його Академія зносить Шевченкові виданням його творів і, демонструючи одним-єдиний примірник IV тому, згадав про мене як «архітектора» того пам'ятника. Публіка зустріла цю заяву оплесками.

А в мене вже починається реакція. Покінчивши роботу, над якою сидів більш року, та одбувши річне звідомлення по Академії — маю таке почуття, ніби мені нема чого робити. А тим часом усе ж позапускав. Самих листів стільки лежить без відповіді, що й згадати лячно. Ну, та сьогодні й не хочеться мені ні про що думати. Лежу та читаю.

В «Пролет[арській] Правді» сьогодні надруковано чималу рецензію на IV том Шевченка, — рецензія Дорошкевича. Написана захопленим тоном, хоча з ухилом до офіціяльного мислення, як це звичайно у Дорошкевича.

12 березня. Одержав звістку про смерть Дніпрової Чайки. Мучилась вона останнім часом дуже — без рук, без ніг, без язика. І ніхто ніде — нічичуть, наче й не було людини та письменниці не з останніх. Так само, як було і з Гр[ицьком] Григоренком: теж — померла і, здається, ні одної статті про неї не з'явилося в «нашій» пресі. Не цікаві тепер люде на те, що їх безпосередньо не торкається.

13 березня. Шанували малим товариством проф. Мазона, француза, що приїхав знайомитися з нашою наукою, — не життям: це він, мабуть з обережности, виразно всюди зазначав і підкреслював. Розпочинати товариську бесіду довелось мені, бо Кримський одмовився. Я привітав Мазона та його ученика Мартеля, нагадав спроби нашого порозуміння з французами та їх невдачу — може через те, що починали з того, чим треба було кінчати, з політики; і висловив надію, що, починаючи з науки, може дійдемо до твердіших результатів і що Мазон з Мартелем будуть першими ластівками цих нових зносин, опертих на взаємному знанні. Потім говорило ще багато людей на тему наших з французами стосунків. Мазон у відповіді зазначив той інтерес, з яким він придивляється до наших успіхів, і теж висловив надію на взаємне пізнання й порозуміння. Здається, будуть і практичні наслідки цієї бесіди — принаймні в обміні книгами та в полегшенні нам закордонних поїздок.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 479

15 березня. Засідання Історично-літературного Товариства, присвячене Шевченкові. Зазначено було 5-ліття існування нашого Товариства.

Лист до Харківського Державного видавництва, — відповідь на запитання, які далі томи Шевченка можна друкувати.

16 березня. На Масляній Врона урядив у Художньому інституті виставу-карикатуру. Виведено Єфремова з довгими вусами, з жовто-блакитним стягом, з ковбасою і чаркою; якусь жіночу фігуру (?) та архітектора, мабуть, Дяченка. А Врона між ними похожав та посрамляв їх. Святкує перемогу Врона... Може ще трохи рано. Бо сміється по-настоящому той, хто останнім сміється. А справа ж тільки що починається. Але як це характерно для цього дурня!

18 березня. Випадково зайшов до Андрієвської церкви, щоб подивитися на Дніпро. На цьому прегарному місці картина повної руїни. Церква облупилася, плити кругом неї позривано, прекрасні стильові штахети зникли мало не на всьому просторі і просто під ногами зіяє безодня. Рік-два мине ще отак і єдиний у Києві Растреллі зсунеться з кручі й загине, як загинув Розумовського палац у Батурині. А офіціяльні звідомлення та дворацькі підлизи кричать, що «ми» так любимо мистецтво й науку і робимо для них більш, ніж хто інший! А як «любимо» — ось невеличкий факт. Знайдено на Козиному болоті дімок, де жив колись Шевченко. Академія прибила там доску з відповідним написом. А Київський виконком заходився реставрувати той будиночок. Добре. Вигнали пожильців, розруйнували будівлю, обставили рештованням та й... покинули напризволяще. Дві зимі стоїть будинок у такому стані. Рештовання давно вже люде добрі розтягли на дрова, потрохи тягають і деревню з будинку. На всі нагади виконком чухає потилицю та одказує — «Треба, треба кінчити» і посилає до комунвідділу. Комунвідділ теж чухає потилицю й одказує: «А як же, треба, треба...» і посилає до виконкому. А як доводиться вивозити сніг, то обоє вони гуртом посилають до Академії — хай платить, бо будинок має до неї колись перейти... Отак посилають від Анни до Кайафи, а будинок тим часом руйнується дощенту. Отже — «любимо»...

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 480

19 березня. Написав до С. Рейсера (Петербург) — з приводу мого листування з Марком Вовчком.

21 березня. З Харкова звістки про масові арешти. Взято, кажуть, чоловік з 60 українців, переважно кооператорів, службовців. Причина ніби та, що властям попав до рук список осіб, що допомагали висланому Доленкові, і всіх, хто був у списку, й арештовано. А як разом десь у Сумах чи що викрито якогось агента закордонного, ніби комуніста і на посаді голови виконкома, то всім арештованим хочуть пришити обвинувачення в зносинах з еміграцією та допомозі їй в справі руйнування комуністичного раю. Одно слово, справа, як звичайно тепер буває, дурна, білими нитками шита і аранжована тільки тому, що серйозніших справ немає і ДПУ нема чого робити. Щоб виправдати своє існування, воно й аранжує всякі безглузді справи.

В Харкові ж узагалі настрій панічний. Був недавно Тичина. Розповідав, що в зв'язку з чутками про неминучу війну комуністи там говорять не про оборону, а про те, як би утікти. Серйозно обмірковуються усякі плани утікання. Мабуть, це просто нерви. Не видержують люде вічного напруження та безвиглядного становища, — ну й примарнеться їм усяке страхіття. А тим часом їдять один одного, навіть з власного гурту, як було недавно з Хвильовим та як сталося оце з Гриньком та з Шумським. Обох погнали на північ, у Великоросію: одного головою виконкому в Пензу, другого в Оренбург. Для міністрів це ніби трохи занизько...

Перебили мені запис. Прийшов П. І. Рулін з повиною: Любченко заборонив мою статтю про Борисоглібську. Святкують її ювілей, збираються видати ювілейний листок і попрохали у мене статтю. З великою натугою я видушив із себе невеличку статейку (в суботу 19 березня писав її). Коли принесли Любченкові спис авторів — листок видає виконком — то цей йолоп зробив генерал-губернаторський жест: не читаючи статті і не поцікавившись навіть нею, він просто викреслив моє прізвище з-межи інших авторів. «Що ви робите? — питають його, — як же ми пояснимо, що стаття Є[фремо]ва не надрукована?» Відповідь була вже не генерал-губернаторська, а дрібного злодіячки: «Можна сказати, — одмовив він, — що... ну, з технічних причин не можна було надрукувати»...

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 481

Жест не вийшов! «Що робити?» — питає Петро Іванович. Я одповів, що нічого не робитиму, що з мене досить факта і я його використаю, коли взагалі зніму справу про цензуру. Завтра ж хтось із комітету ювілейного має ще говорити з Любченком, але наслідки переговорів мене не цікавлять. Що за дрібний, дурний і мстивий це народ — так не наздивуюся! Навіть не вміють жеста до пуття зробити.

22 березня. Зранку мені протелефонував П[етро] Ів[анович]: говорили з Любченком, кажуть, що не можна посилатись на технічні причини, бо це ж дурниця і ніхто тому віри не пойме, що доведеться справжню причину виявити. Подумав-подумав бравий помпадур і... згодився — друкуйте. От тобі й жест! Мізерні людці: ставиться мов лев, а гине як муха.

23 березня. Отже, Шумського «усушили». Боротьба у його з Кагановичем давно провадилася, і ще торік навесні казали мені в Харкові, що з них один має полетіти, хто не «устоит в неравном споре». Не встояв Шумський, — звісно, українець. Оповідають, що на якомусь партійному зібранні, коли Шумський стявся з Кагановичем, цей промовив: «не удивляюсь тому, что говорит т. Шумский: влияние среды и происхождение сказывается», — себто, натяк на селянський, отже, «мелкобуржуазный» чи куркулівський рід Шумського. «Я еще меньше удивляюсь тебе, — одпарував Шумський, — ибо если у меня отец — крестьянин, то твой — мелкий лавочник». Поясняють цей промовистий діялог тим, що Шумський і Каганович — з одного села (на Волині) і добре один одного змалечку знають. Здається, постановлено в провину Шумському його «боротьбистське» минуле. В Чернігові мені оповідали, що викрито знову колишніх боротьбистів на чолі з Шумським: ніби вони на случай війни мали зрадити комуністів і перейти до ворожого табору. Це, певна річ, дурниця, бо в такому разі Шумського не заслали б на схід ще головою виконкому, а попросту розстріляли б. Ближча до правди, мабуть, інша версія, що стоїть у зв'язку з недавньою літературною полемікою серед самих комуністів. У результаті полеміки всіх колишніх боротьбистів — на підставі принципу: «не дубьем, так рублем» — позбавлено посад. Тоді вони обернулися на це з скаргою до Раднарко-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 482

му, і Шумський ту скаргу підтримував. От і виникла догадка про об'єднання колишніх боротьбистів на чолі з Шумським. От чим кінчаються у нас «літературні» полеміки! І по заслузі: не скопляйся, коли ти комуніст, і терпи мовчки, що на тебе Каганович положить.

Замість Шумського призначено Скрипника. Знаю його тільки з статті в «Черв[оному] Шляху» та раз бачив на правописній нараді. Неглибокий, обмежений і претенціозний суб'єкт. До того ж, кажуть про його, амбіціозний і упертий. Вважає себе за ображеного: найстарший большевик на Україні, він доки не грав першої ролі і це має собі за кривду. Не від того, щоб свою власну фракційку в партії створити. Його політика в справах освіти — tabula rasa*. Поживемо — побачимо. До речі, він незабаром має бути в Києві, то може й виявить себе.

* Чиста дошка (латин.).

Написав М. Слабченкові.

24 березня. Ще про Шумського і прісних. Треба нагадати, що свого часу р. р. 1919-1921 руками саме боротьбистів комуністи-большевики вчинили розгром українській культурі: література, видавництва, преса, школа, театр — усе це було зруйновано, і боротьбисти це робили залюбки, галасуючи й підцьковуючи на «буржуазію» українську, пишаючись своєю малопочесною ролею. Правда, їх разом таки й били, буквально, як от, напр[иклад], набили були до синяків морди М. Любченкові, Мизерницькому та їхнім товаришам із редакції «Боротьби» у ЧЕКА. «Це такий жах!» — признававсь опісля Любченко П. І. Зайцеву, коли його випущено було з ЧЕКА. І під цими намордасниками вони тим краще свою руйнаторську ролю справляли. Тепер, коли все зруйновано — їх знов женуть геть. Виходить, мавр зробив своє діло і більш не потрібен. Тепер можна його й до Оренбургу «ради пользы службы» послати. І, напевне, можна сказати, що тепер цей мавр ще більш старатиметься, щоб заслужити ласку в хазяїна. Психологія нескладна в цих людей, примітив, і чинить, як усі примітивні створіння на світі.

ЧК (українською — [Всеросійська] Надзвичайна Комісія) — орган державної безпеки в Радянській Росії. Створена в грудні 1917 р. 1922 р. реорганізована в ДПУ (Державне Політичне Управління).

26 березня. Ювілей Г. Борисоглібської. Частина офіціяльна — як звичайно балаканина. Спектакль («Суєта») — рідко навіть

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 483

рядова вистава буває така невдала. Почати з того, що роля Тетяни самій ювілятці не вдалася, грала вона нерівно, без потрібної лагідности й ліризму, підкреслюючи те, що треба було швидше згладити. Так само й Садовський був не при собі і грав Івана далеко слабше, ніж звичайно. Решта — «франківці», опріч деяких другорядних ролів, були ні к чорту не годні. Особливо нікчемний був привідня їхній Юра. Замість Терешка дав він клоуна з блаженної пам'яти «русско-малороссийской труппы». Примадонна Варецька, про яку так багато говорено, кривляка з глухим голосом і величезною претензійністю. Побачивши франківців у серйозній п'єсі, я зрозумів і причину їх неуспіха серед тямущих людей і деякого успіха серед примітивної публіки. Це середня «русско-малороссийская труппа» старих часів. Під флагом революційної фрази вони провозять безнадійну провінціяльщину. І перша серйозна вистава дала їм повний провал. От тільки Борисоглібської шкода було.

27 березня. Перечитую і виправляю деякі речі з перекладеного Короленка. На свіжу голову переклад читається мов чудний і виправок багато роблю, спрощаючи текст. Не знаю, як бути з статтею: знов, напевне, напорюсь на великомудру теперішню цензуру.

Курйоз із учорашнього ювілею. Говорить Любченко промову. І поміж усякими іншими премудростями раптом іменує ювілятку: ви, каже, були одною з перших могикан. Резон: скоро бувають останні могикани, то чому ж не бути й першим?

28 березня. Другий черговий ювілей — М. М. Старицької — минувся з зовнішнього боку далеко імпозантніше, ніж попередній. Особливо чисто театральна частина: Богдан Хмельницький у Садовського такий самий чудесний, як і був колись, так само і Голохвастов у Саксаганського. Але слухаючи безконечний потік облесних, нещирих і завжди перебільшених привітаннів, казав собі на думці: що за охота людям робити з себе мучеників і уряджати ювілеї. Найбільш це, здається, гнусний звичай: поставити людину і говорити їй пересадні компліменти.

Одбувається саме округовий з'їзд рад із Київщини. Делегати з місць, не знаючи ювілейних звичаїв, говорять властям досить терпкі компліменти. Розказують, що сьогодні одна селянка,

У 1924-1931 р.р. в СРСР адміністративно-територіальний поділ складався з округів. Органами влади в них були з'їзди Рад, які діяли до 1936 р. Вони знаходились під контролем комітетів ВКП(б); в основному вирішували місцеві справи.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 484

одповідаючи Скрипникові, говорила: добре вам тут базікати про культуру, а от попробуйте пожити в нашій шкурі, то не тієї заспіваєте. Поміщик у нас мав 350 десятин, то він міг і до агронома обертатись, і добрі плуги мати і культурну обробку. А як у нас припадає 1 1/2 десятини на господарство, то не те що про агронома — про рідну маму забудеш. А як хто має одну конячку, то аж тремтить над нею, бо стільки у нашій соціялістичній республіці злодюг та конокрадів розвелося, що того й гляди — без коняки зостанешся. А захисту нема де шукати. І таке інше в тому ж таки стилі. Кажуть, що Скрипник не знайшов, що відповісти уїдливій молодиці.

Вчора селюкам-депутатам показали культуру наочно. Урядили для депутатів виставу. Поставлено оперу «Князь Ігор». Ще поки співали артисти, то селяни хоч дивувались, але мовчали. Та ось вилітає половецький балет, скидає біленькі кирейки, і без трико, голісенькі починають показувати всяких штук ногами. Баби-селючки аж попригиналися та кихкають — душаться зо сміху та плюються. Чоловіки загули: «Оце так культура! Так ось куди наші грошики йдуть! Не дурно тут все про смичку говорять: нас таки добре смикають, а самі публіку заводять»... Спроба «смички» дає, як видко, одворотні наслідки. Думаю, що тут яка-небудь старезна «Наталка-Полтавка» зовсім би інакше була б вражіння викликала, та ще з такими отверженими, як Садовський та Саксаганський, але не стало глузду про те догадатись.

29 березня. Викликав Скрипник зранку А. Ю. Кримського до себе на розмову, а вчора ввечері розмовляв з М. Грушевським: старий лис поки не кинув свого звичаю до кожного начальства підсипатися, і вижебрав аудієнцію у «високого гостя». Про що вони там розмовляли — можна догадуватися! Кримський оповідає, що Скрипник з того й почав, що виложив йому цілу купу пліток, брехень, наклепів, зачерпнутих, очевидно, з того каламутного джерела. Питав про «партію Єфремова», цікавився, що я друкую за кордоном і що російською мовою, розпитував навіть про той інцидент з бібліотекою Дорошенковою — це вже, певне, за Любченком... Взагалі прикре вражіння цяя розмова справила на Кримського. Скрипник здався йому дріб'язково-формалістичною людиною. До того ж — нова, мовляв, мітла. А мені здається, що ця нова мітла — от мине місяць-другий — обернеться в

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 485

простісінький обсмиканий деркач, який не то дріб'язку, а й справжнього сміття вже не братиме. Прохав Скрипник на четвер призначити Спільне зібрання, на якому хоче познайомитися з академіками і заслухати звідомлення про наукову роботу.

Написав до Є. Х. Чикаленка.

30 березня. Засідання, присвячене пам'яті М. В. Лисенка. Розпочав його я такою промовою.

«Ми зібралися, щоб згадати одного з найвизначніших діячів нашого недавнього минулого. Бачимо тут і сивоголових товаришів небіжчика, — а їх так небагато вже лишилося, — що разом з ним верстали трудову путь; і його учеників та ближчих наступників, що від його вчилися мудрої науки — любити рідний край і віддавати себе на користь справі; і людей, що тільки ім'я його чули, прийшовши до українства вже після його. Сьогоднішня аудиторія — то немов живий образ тієї широкої популярности, що мав Лисенко і за життя, і по смерті.

Але навіть за недовгий розмірно час, що відділяє нас од тієї події, пам'ять Лисенка пережила деякі хитання. Я пам'ятаю фразу одного з молодих наших композиторів, публічно сказану: «Добре, що Лисенко помер: тепер би вже був він анахронізмом». Звичайно, цей дивний присуд характеризує не так славного нашого музику, як його загонистого епігона, але все ж він аж надто виразно відбиває настрої ще недавнього часу. Лисенкові довелося — якщо так можна сказати — пережити по смерті смугу розвінчення, нехтування, негації — вкупі і разом з нашими старшими письменниками, разом з нашим театром, разом з усім може набутком переддосвітнього періоду нашої історії. Але та смуга, — це ми можемо тут одверто констатувати — вже минається й інтерес до діячів і творців наших національних вартостей на наших очах зростає.

Лисенко серед них займав свою окрему, йому тільки належну постать. Українство за часів мало не цілого його віку репрезентоване було — початками науки, письменством, театром. Але де не брала ні наука, ні письменство, де спинявся розум, логіка, куди навіть театр з технічних причин не заходив — туди сміливо йшла пісня, почуття. І перед ним розчинялися двері і душі, м'якли серця і приймали радо віщого посланця національного відродження України — натхненну пісню. Мистецтво співу було тоді немов

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 486

передовим загоном, авангардом українства, що торував дорогу іншим національним формам та домаганням. З своєю м'якою, лагідною вдачею не був Лисенко борцем, але він був невідлучною окрасою в гурті борців і сам не тільки не одставав од них ніколи, але додавав навіть гарту їм своїм натхненним співом. Покоління Лисенка багато славних дало Україні. Ось вони проходять перед нами... Муж совіта і розума — Антонович, голос совісти нашого громадянства — Драгоманов, глибокий синтетик — Житецький, лицар практичної роботи — Рильський, людина праці й незламної енергії — Кониський, діячі художнього слова — Нечуй, Старицький, Мирний, творці українського театру — Кропивницький, брати Тобілевичі [Іван Карпович, Микола Карпович, Панас Карпович], Заньковецька... Дійсно блискуча плеяда талантів, сил, міцних та дужих індивідуальностей. Але без Лисенка цій плеяді чогось би великого бракувало — саме тієї внутрішньої спайки, що нею держиться лад у роботі навіть однодумців. І з його був серед інших наших діячів переддосвітнього часу, як писав я в некролозі Лисенка — натхненний Кобзар при культурному війську, Тиртей, що своїми співами надихав енергії й бадьорости борцям, підганяв одсталих, будив заспаних, оспалих, як любив він говорити, людей. Недурно таким любим йому був афоризм: «Єднаймося, братаймося, катам в руки не даймося». Він був тим цементом, що міцно злютовував лави борців і робив їх дійсно нездоланними навпроти катів...

У цьому велика неоціненна громадська вага мистецької діяльносте Лисенка. Доповіді і згадки, що мають бути прочитані тут сьогодні, поможуть нам відтворити славну постать Тиртея України».

Аудиторія пильно слухала Квітку, О. Пчілку, Л. Черняхівську та М. Садовського, дарма що доповіді дуже затяглися.

31 березня. Спільне зібрання з Скрипником. На диво, прибув він, не дуже запізнившись. Як було умовлено, почали секретарі робити наукові звідомлення. Кримський за установи Спільного зібрання та я за Перший відділ зробили коротенько, спиняючись тільки на головнішому. Але Другий відділ, як звичайно, одразу ж вискочив з рямців. Не встиг секретар, він же й голова зборів, Президент почати свою доповідь, як устряв Тутківський, попросивши слова, щоб «зробити додатки», і почав рекламувати себе. За ним і інші. Мало не дві години тяглося цеє звідомлення —

Новий нарком освіти М. О. Скрипник вперше відвідав найвищу наукову установу 31 березня 1927 р., використовував ситуацію, що склалася в ній, для постановки питання про зміни у подальшій діяльності Академії.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 487

анархічно, розчухрено, даючи тільки зрідка справді цінні додатки. Після доповіді од Третього відділу говорив Скрипник, видимо вражений тим, що почув. Я бачу, казав він, яку величезну роботу зробила і робить Академія наук. Не кажучи вже про Перший відділ, що розгорнув роботу на всю широчінь, і інші Відділи вразили мене, надто Другий. Можна зазначити один тільки дефект у цій роботі, а саме — що про неї мало знають наші трудящі маси. Всі ми знаємо, що у нас є Академія наук, ВУАН, але ми й не підозриваємо, що криється під тими чотирма літерами, яку грандіозну роботу символізують вони. Отже треба насамперед побажати, щоб Академія зв'язалася з масами, щоб вони знали і цінили її роботу й ставилися до неї свідомо. З свого боку я як народний комісар освіти, все зроблю, щоб полегшити роботу академікам, створити для них відповідні психологічні й матеріяльні обставини. Звичайно, тут є межі, за які я вийти не можу з залежності од загального становища нашої республіки, але вірте, що все, що зможу, зроблю. Промова ця зробила незле вражіння, хоча далі за обіцянки не пішла: хід до пекла не тільки добрими замірами, а й обіцянками, можна сказати, вибруковано. Але це вражіння зіпсував Грушевський. Попросивши слова, він, своїм звичаєм, загальну справу розміняв на ряд особистих дрібничок. Наскаржився на Держвидав, що мляво друкує його праці (а разом підніс комісарові з найчутливішим написом якусь свою книгу, — цього ніхто більш не зробив), прохав, щоб дозволено було приїхати до Києва Харламповичеві та закликано на штатного академіка Студинського, а кінчив тим, що попросив добавити платню директорам Тимченкові та «моєму братові», О. Грушевському. Особливо в цьому безтактному і безглуздому виступі обурила мене справа з Студинським: без згоди Відділу чоловік, навласнуруч, береться вирішувати загальну справу. Я мало був не зробив заяву, що це лиш думка Грушевського, і Відділ, певна річ, проти всяких призначеннів, а надто такої непевної особи, як Студинський. Але Скрипник сам одповів — надзвичайно різко, може не так у словах, як у тоні. «Я, — мовляв він, — як ви всі бачите, жадним словом не торкався політичних справ, хоча прийшов, звісно, як політичний діяч. Я вважав, що тут я повинен держатися тільки наукових справ. Але коли мене викликають на політичне поле, то мушу на його ступити. Я не знаю справи Харламповича, але за щось же його покарано, були, певне, якісь

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 488

до того підстави. А взагалі скажу ось що: я обіцяв, що зроблю все, щоб полегшити роботу академікам, але тільки наукову роботу. Коли ж би вони робили заяви проти радянської влади або друкували пашквілі за кордоном, то, звичайно, ні на які пільги чи сприяння сподіватись вони не можуть. З ворогами ми поводитимось як з ворогами...». Прикро було слухати таку промову, але — треба правду сказати — сам Грушевський її викликав своїм нетактовним вискоком, і мусив слухати начальницького покрику, мов школяр, пійманий на шкоді. Огидна сцена. З тяжким почуттям розійшлося Спільне зібрання після неї. Хоча дехто казав: може воно й добре, що Грушевський сам виявив себе: менше віри буде його брехням, наклепам та іншим аллюрам, з якими він захожується коло кожного начальства. Я волів би, щоб він таку науку дістав був особисто, а не як член Спільного зібрання Академії.

1 квітня (п'ятниця). Справа з Кониським у цензурі набула нового вигляду. Коли Шереметенський переказав цензорові мої слова про заборону статті, то він зчервонів і скрикнув: «Це провокація! (видко негаразд знає, що це слово значить...) Я не забороняв статтю Є[фремо]ва, я тільки свою думку висловляв». Статтю повернув. Думаю, що він просто боїться: а ну ж Є[фремо]в має руку!

А цензурні анекдоти ростуть і множаться. В одній з передмов у А. В. Ніковського була фраза: «Коли б світ опанував який розсатанілий ідіот, що все почав руйнувати, то й він мусив би лишити людину, щоб над нею свої експерименти провадити, і книгу, щоб їх описувати» (мабуть, я не зовсім точно цей парадокс задержав у пам'яті). Цензор викреслив: «Розсатанілий ідіот — це ж ми». Ніковський пробував був поставити «Самодержавний Герострат» — наслідок той самий. Чи не нагадує це відомого анекдота про Олександра III: «Дурак и трус — это наш... Пожалуйте в участок!» «Екстреми ся стикають», — мовляв Франко, — крайності збігаються. Та ще як: просто копіюють одна одну.

Ще один курйоз, але вже з вищої сфери. В розмові з Кримським Скрипник торкнувся Всенародної бібліотеки. «Це ж справді Національна бібліотека, — мовив він, — і треба, щоб вона так і звалася Національною». — «Та вона так і звалася, — одказав Кримський, — та нам звелено перейменувати її на Всенародну».

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 489

2 квітня. «Глумленіє п'янственноє» з приводу виходу Шевченкового Щоденника. Зібрались співробітники і так близькі люде, — чоловік з двадцять — і до півночі просиділи в веселій та дружній розмові. Пили за те, щоб швидше покінчити все видання, — а у мене ввесь час муляла думка, що не мені доведеться його кінчати...

3 квітня. Зроблено операцію В. В. Виноградову, — рак... Операція ні до чого, чоловіка засуджено на смерть. Страшенно прикро і досадно: саме почав розгортатись. Не кажу вже про те, що з цією людиною зв'язують мене давні дружні зв'язки і подяка за повсякчасне про мене піклування. Жалко і родину його. Маленька донечка останніми часами наче щось передчувала: прокинеться вночі і кричить: «боюсь, боюсь — щось страшне на нас валиться». Мабуть, біднятко несвідомо відбивало ту нервову атмосферу, що панувала в господі. Як вони без його житимуть — уявити не можу.

4 квітня. Здійняв на Спільному зібранні Кримський справу про Студинського, заявивши, що клопотання Грушевського перед Скрипником — то його особиста справа і Відділ про теє не знає. Грушевський одповів, що він мав на увазі не призначення Студинського, а лиш (!) дозвіл приїздити (наче його хто не пускав!) до Києва, що про це Укрнаука запитувала Відділ, а Відділ чомусь цієї справи не ставить. Довелося мені, як секретареві Відділу, ствердити, що ніхто нас про Студинського не запитував і що позалаштункові махинації нам невідомі. До всіх приємних рис Грушевського придається ще й брехливість: у живі очі бреше, та ще й з виглядом ображеного. Зате брешучи проговоривсь про те, про що я тільки догадувавсь: виходить, у Харкові ця чесна компанія справді таки жебрала якихсь милостей Студинському. Достойні товариші — два чоботи пара, один одного варт.

5 квітня. Засідання, присвячене пам'яті В. Дебагорія-Мокрієвича. На жаль, я не мав змоги написати свою про його доповідь так, як би треба було і як би хтів. І часу не було, та й настрій такий, що не до того. Мав я говорити докладніше про стосунки небіжчика до українства, але торкнувся тільки між іншим цього. Згадався тепер мені факт, який я чув од його самого. Приїхавши р[оку] 1917 до Києва, «я, — розповідає Дебагорій,

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 490

— зрозумів, що тільки українські партії мають тут raison d'etre*; от і почав я знайомитися з програмами. Найбільш уподобав собі програму партії с[оціялістів]- ф[едералістів] і вже пішов був до редакції «Нової Ради», щоб записатися в партію. Коли по дорозі стріваю В. П. Науменка. Слово по слові, вияснилось що він саме організовує партію демократично-федералістичну. Поговорили ми ще, і він затягнув мене до цієї партії. Та не довго вона проживотіла: щось раз чи два зібрались та й по всьому». Я пригадую, що в кінці 1917 р. була надрукована якась заява од д[емократично]-ф[едералістичної] партії, і я тоді не трохи був здивувався, побачивши там і підпис Дебагоріїв. Під моїм тиском Дебагорій написав свої згадки про Драгоманова і, їдучи за кордон, рукопис лишив у мене. Попереду він читав ці згадки у нас і спершу був досить різко говорив про Вартового-Грінченка та його полеміку з Драгомановим. Я дав йому «Листи» Вартового. Перечитавши їх, Дебагорій змінив свою думку й значно виправив відповідні місця. На жаль, наш журнал, що ми тоді хотіли видавати («Наше Минуле», поновлене) не був дозволений, і стаття-спомини Дебагорія пролежали у мене, аж поки Грушевський почав видавати «Україну», і я її передав сюди. Правда, Грушевський і досі не зібрався її надрукувати. Болюче місце в моїх згадках про Дебагорія — це інцидент з його рукописами, що я їх переслав йому за кордон, вони потрапили до П. Зайцева і звідти їх не можна було ніяк добути. Небіжчик сильно на це ремствував — і мав рацію. Я й сам і досі не можу цієї історії ні зрозуміти, ні пояснити.

* Право на існування (франк.).

Українська федеративно-демократична партія, заснована в грудні 1917 р.

7 квітня. Новий вибрик Грушевського. На засіданні Відділу сьогодні він подав протест (писаний!) проти того, що я Ігнатовичу, який клопотавсь про пенсію для худ[ожника] Святославського, сказав, що Грушевський нагадав, ніби Святославський 1917 р. брав участь у протиукраїнському виступі. З цього приводу Кримський заявив, що сам Грушевський за кордон писав про те, що говориться на Спільному зібранні. Обидві заяви я запишу до протокола, хоч останнє, певне, Грушевському і не сподобається.

8 квітня. Одіслав листа В. Дорошенкові: чотирі дні писав його, насилу скінчив. І не багато, а все щось перебивало. Послав також

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 491

поздоровлення Вол. Левицькому, математикові, з 30-річним ювілеєм.

Стрівся з П. К. Саксаганським. Питаю: «Чому не граєте Гната Голого (в «Саві Чалому»)? — «Та важка роля, — одказує, — треба напружувати голос, хвилюватись... Нехай молодші це роблять. Он Микола (Садовський) — молодий чоловік ще, ухажер, то він може такі ролі грати, а я вже по-стариковськи». Виходить, що я вгадав, бо саме так і поясняв той прикрий факт, що вже не побачимо Голого-Саксаганського. Але як це характерно для обох артистів: один горить, кипить, палить свою свічку з обох кінців; другий — усе робить з розмислом, обмірковано, «по-стариковськи». Брати, а вдачі неоднакової.

9 квітня. Один харківець розповідав про останні арешти. Чоловік з 50 сидить, переважно кооператорів. Інкриміновано їм дві справи. Одна — існування таємної кооперативної наради, що накеровувала кооперацію проти радянської лінії. Друга, гірша, заснування організації під назвою «МУС» — Мужицький Український Союз, щоб на виборах до рад по селах проводити свідомих селян. Це влада витолковує як змову проти радянського режиму, і хоче новий процес інсценувати. Власне — і тут важко витворити злочинство, бо скоро існують вибори, то логічно треба допустити і право людности справді вибирати, а не окликати, кого надиктовано. Але логіка давно вже одбігла од нашого життя, і може незабаром справді розпочнеться одна з безглуздих справ: про нелегальну організацію для легальної мети. Викрито цю організацію випадково, і, здається, ГПУ найбільш сердито, що воно досить довго не відало про її існування. Звичайно, «винних» засудять і будуть разом з тим вихваляти радянське правосуддя та безсторонність. Ох, яка це знайома картина, — знайома з вікового досвіду, однаково і за цареславного, й за комуністичного ладу!

10 квітня. Б'ють наших. Б'ють на сході, б'ють на заході, б'ють у Пекіні, б'ють у Гамбурзі: звичайний спосіб розмови з людьми, яких не поважають. Китайські події особливо грізні й симптоматичні, і коли по правді казати, відповіддю на них могла б бути тільки війна. Але... у нас не дуже навіть обурюються ними, — так,

Очевидно, мається на увазі напад китайських урядових військ на радянське повноважне представництво в Пекіні 6 квітня 1927 р.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 492

більше pro forma*. Чи вже звикли, що їх б'ють, чи справді в таке там, у Китаї, влізли, що вже й обурюватись ніяк.

* Заради форми (латин.).

11 квітня. Написав Петрові та Айзенштокові.

13 квітня. Написав Дроздову та Сиповському В. В. Принесли мені справлений перший том Грінченкового Словника (нове видання). Імпозантна, як на теперішні часи, книга. І надрукована з дивовижним, знов же як на теперішній час, поспіхом: мало не за один місяць! Шкода тільки, що, здається, не скрізь повставлювано ті додатки, що я поробив був подекуди, коректуючи. Тепер черга за II томом, а разом і за моєю статтею, що при тому томі має бути.

14 квітня. Перечитав Кониського «Семен Жук і його родичі». Хочеться мені в передмові до видання Кониського сказати скілька теплих слів на адресу Дорошкевича, що незаслужено збештав Кониського і тим дав підпору цензорові. Роман — наївний і нехудожній, але не містить у собі й тіні того гріха, що йому підсовує Дорошкевич, себто консерватизму та зненависти до соціялізму. Але от що цікаво: читаючи такі давні твори навіть добрих майстрів мови, наочне бачиш, як поступ у мові величезний ми зробили. Навіть Кониський часто бував у ті давні часи безпорадний перед такими виразами, якими тепер останній газетяр без жадного напруження орудує. Колись давно я «Семена Жука» читав, але основно забув його і тепер з цікавістю поновив у пам'яті, як матеріял давнього-давнього часу.

16 квітня. Вернувся з Харкова Кримський. Найголовніша новина, що Академія таки, здається, одержить новий будинок (на розі Фундуклеєвської і Володимирської): ніби таки серйозно захожуються його добудовувати. Дехто з власть імущих має для того свої міркування і не сказав би я, щоб глибокі. Напр[иклад], Любченко просто сказав, що він би хотів, щоб Академія його портрета за це в себе поставила... Воно, звісно, можна поставити, та можна потім і викинути цього вельми підозрілого мецената. Поза цим мало інтересного. Про мене балачки в Харкові ті ж

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 493

самі: «мовчить». Навіть Кримському шкодить моя «мовчазність»: Кримський, кажуть, дуже собі шкодить приятелюванням з Є[фремо]вим. Його за це між іншим не «обрали» знов до ВУЦВКа. Істинно дубові голови!

18 квітня. Вперше після довгої паузи виставлено «Саву Чалого». На жаль, замість Гната Голого було порожнє місце, замість Качинської так само. Але все ж зворушила мене ця вистава, нагадавши той чудовий ансамбль, з яким колись ця п'єса йшла, і той настрій, з яким ми її слухали. Був тоді з нами Вітер-Доманицький, Шпонц-Матушевський, Лотоцькі... «Одних уж нет, а те далече»... 27 років минуло. З виконавців один Сава той самий. Нема Івана Карповича, спершу Потоцького, потім Шмигельського, — обидві ролі грав він так, як я вже потім нікого не бачив подібного. Сьогодні Потоцького грав Саксаганський — прекрасно, тонко, з цікавими деталями, але все ж я волів би бачити, чого вже не побачу — Івана Карповича. Дивний був артист: що далі од його відходиш, то більш почуваєш, що його нема. Садовський — той самий прекрасний Сава, тільки що голос іноді зраджує артиста, показуючи, що йому вже за 7-ий десяток переступило. Публіка реагувала на п'єсу як на сучасну, заміняючи шляхту комуною, гайдамаків — партизанами. І справді, аж дивно, як історія часом копіює давно минулі події і як мало вчаться з неї люде, — найбільш ті, кому варто було б хоч трохи повчитися.

19 квітня. Скінчив редактування й виправлення перекладів Короленка для популярного видання. Поробив чимало виправок, — найбільше, щоб спростити переклад. Тепер черга на статтю. Мушу гнати, бо вже всі терміни минули.

20 квітня. Пишу статтю про Короленка. Ще не знаю, що з неї вийде. Найгірше, що так мушу з нею поспішатися, наче на пожежі.

Написав до Держ[авного] видавництва листа з приводу редактування нового видання Тесленка та дальших томів Коцюбинського.

21 квітня. Засідання Відділу. Зачитав протокол з протестом Грушевського проти моєї «некоректности» та мої з того приводу

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 494

пояснення. Не сподобалось. І він почав белькотати щось невиразне, з чого виходило, що мені начебто не вільно містити своє пояснення. Я одповів, що записав до протоколу тільки те, що говорили я та Кримський на попередньому засіданні. Він пробував споритися, що ми того не говорили, і спитався перевести змагання на інші рельси — ніби б то я взагалі записую до протоколів те, чого не бувало, і не записую того, що бувало на засіданні. Я одказав, що протоколи кожного разу перечитуються в засіданні і членам Відділу вільно робити свої поправки; що таких поправок ніколи не роблено, а якщо він думає інакше, то тут же на Відділі перед усіма прошу його назвати факти. Фактів старий брехун, звісно, не подав і умовк, бурмочучи, що він і проти цього протокола подасть «окрему гадку». Інтриган, певне, думав, що підловив мене, і що я смиренно вислухаю його нотацій; забув у своїй наївності тільки те, що тут же нагадав Кримський арабським прислів'ям: «хто має хатку з скла, тому не треба гратись камінцями». Не знаю, що він там може, яку нову кляузу, написати в своїй «окремій гадці», але я буду проти прилучення тієї гадки до протоколу, поки він не підпише цього протоколу. Грушевський взагалі силкується кожного разу умкнути, не підписавши протоколу, а цього разу зробив це навіть демонстративно. Як тільки я попрохав членів Відділу підписати протокола, обоє Грушевських, мов на команду, підвелись і вийшли. Треба буде вже зробити край цій недостойній грі.

22 квітня. Скінчив статтю про Короленка. Деякі її частини, здається, вийшли непогано, хоча в цілому і за цим разом не пощастить мені обробити. Мушу здавати, навіть не перечитавши добре, не виждавши, поки зміг би її читати, як чуже. Вічно поспішатися доводиться і вічно все нашвидку робити.

23 квітня. Знов звичайна, щорічна мотанина перед святом (Великоднем). Цього року суботу зроблено днем неробочим. Зате з торгівлею почалось щось комедійне. Спершу оповіщено в газеті, що торгувати можна. Потім другого дня заборонено. А вчора дано дозвіл торгувати тільки тим крамницям, які за це спеціяльно заплатили. Звичайно, заплатили всі, бо не торгувати в цей день було б дуже невигідно. Отже, влада заробила... Але кожен платячи кляне і почуває в душі презирство до цих торгашів при власті,

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 495

що нічого твердого не мають і за гроші готові все продати, навіть свої принципи.

25 квітня (понеділок Великодній). Святки — за роботою. Написав статтю до харківського Шевченківського Збірника (про невідомі рядки Шевченка, з того рукопису, що придбав я у Ільїнського).

26  квітня. Стрийко задля свята викинув фігля. В суботу покусав якусь панночку, і сьогодні мусив я його повести на огляд до ветеринарної клініки і мусив також лишити його там. Сам мусив навіть всадити його в клітку. Уявляю, що собі думатиме бідний пес! Адже сам «бог» привів його в якесь чудне й зловороже місце і сам всадив у неволю... Певне, скучає й виє цілими днями... Найбільше мені жалко в таких оказіях дітей і звірів, що не розуміють, за що їх спіткало лихо, не вміють ні пояснити, ні відповідних висновків зробити. Доведеться бідному Стрийкові два тижні просидіти в клітці, якщо здоровий; а як недужий, то це веде до смерти. Жалко хорошого цього пса, що раз-у-раз стріває мене своїми веселими скоками та ласкавим поглядом розумних очей. Аж двір наче порожній без його.

27 квітня. Зі Львова прийшла телеграма: 25 квітня помер Черемшина. Нічого про його недугу не було чути, — мабуть, щось нагле спіткало цього інтересного письменника, що саме останнім часом знов почав був розгортатися. Косить кирпата!

Друга звістка — їде сюди Стефаник. І мені боязно за його: а що, як не знайде відповідного тону з нашими панами і понизить себе? Галичане взагалі у нас пописуються не дуже щасливо, але коли це робить який-небудь Студинський — байдуже, а Стефаника було б жалко.

28 квітня. З Праги звістка: 21 березня помер Вол[одимир] Коваль, цей джентльмен серед кооператорів.

В. В. Виноградов конає: вже не може їсти, — мабуть, рак захопив сферу вище понад шлунком.

Буває іноді з смертями: наче щось розв'яже якийсь вузол і посиплються людські жертви.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 496

29 квітня. Написав Багалієві, О. Колессі, Д. Франкові (авторові книги «Людоедство» в Катеринославі), Платосі.

30 квітня. Розказують, що залізничим робітникам роздано машкари проти газів, з обов'язком раз-у-раз держати їх при собі. Що це за знак? Невже є якась небезпека газової атаки? Дуже приємна перспектива: бути задушеним, мов щур у своїй норі димом. Трудно повірити, щоб хто зважився отруїти газами 1/2 мільйонове місто, але... після всього, що ми бачили, ніщо вже здивувати не може, ні викликати сумніву.

Написав додаток до своєї статті про О. Я. Кониського — екскурс, спеціяльно присвячений Дорошкевичеві та його оцінці Кониського. Власне, зовсім не цікаво з цим шилихвостом полемізувати, але мені через його голову хочеться допекти цензорам, що його очима дивляться. Не знаю, чи мої хитрощі пройдуть. Можливо, що цензор догадається, що кота б'ють, щоб невістка собі цеє затямила.

1 травня (неділя). Цього року 1-травневе свято поширено і 2 травня — коштом [Вшестя]. Але вагалися, не помалу: чотири рази призначали свято і знов його одхиляли, нарешті таки зважились, — будемо святкувати. Така нерішучість і дрібниця, і сім п'ятниць на тижневі.

Цілісенький день за роботою: жену словники, обидва. Хочеться до літа підігнати роботу так, щоб хоч улітку від цього нудного сидіння над словниками спочити.

Вчора почав у «Пролет[арській] Правді» свої згадки про Петлюру Пінхус Красний, беззмінний міністр в жидівських справах при уряді УНР. Звичайно, Петлюра виходить злісним погромщиком... Падлюка! Чого ж ти мовчав, коли був в уряді? Правда, вже була тоді версія, що цей промітний бердичівець був просто за большевицького агента в українському уряді. Можливо. Але навіть цей агент, власне, нічого страшного фактично розповісти не може і його ієреміяди досить таки бліденькі вийшли.

2 травня. Дійсність постачає анекдоти, яких не видумаєш. Прибавили платню керівникам жидівських катедр, зрівняли їх з академіками. Приходить наш Галант, питає, що новенького. Дають йому цей папірець. Подивився, поцмакав. «Ну, а Грушевский

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 497

же где?» — питає. — «Нема Грушевського». — «Пускай винит себя, что не родился євреєм!» — завважив Галант, сам єврей 96 проби.

3 травня. Помер Ів[ан] Балинський, досить відомий у київських педагогічних сферах історик. Менінгіт. Згорів за кілька днів. Ні до чого організм у теперішніх людей.

4 травня. Десятий том наших «Записок» цензура знов затримала. І тримає вже цілий місяць. Казав Кримському, що нам треба триматись тактики не оборончої, а самим нападати. Адже повинен бути термін, протягом якого або конфісковують книжку, або можна її випустити, то ж держати можна і цілий рік: охоти в них вистарчить. На жаль, він не згоджується почати справу і фактично академічна безцензурність хутко зведеться до нуля. Не знаю, що за причина нової причіпки — мабуть, імення Могилянського та Д. Дорошенка, бо в змісті нічого ж у книжці немає, до чого б можна було причепитись. Колись, 1905 р. цензор-хабарник Сидоров пророкував мені: «будет время, когда вы еще пожалеете за цензурою». Пророкування справдилося, хоча і в другий бік. Справді, навіть за Сидоровим можна тепер пожалкувати.

5 травня. На сьогоднішньому засіданні Відділу Грушевський таки подав свою «окрему» думку проти попереднього протокола, а в ній написав такі обвинувачення проти мене як проти секретаря: 1) що я в протоколі міняю порядок питаннів проти того, як було в дійсності (його попередній протест зачитано на початку засідання, а в протоколі поміщено в середині); і 2) що я звичайно не означаю ініціяторів справ, а його тільки самого означив. Друга брехня, бо ініціяторів конче і завжди означувано, а щодо першого, то це свідчить тільки, що взагалі не було чого йому писати, то, мовляв, і те здасться. Так, власне, й зрозуміли всі на Відділі нову кляузу Грушевського, навіть його сторонник Тимченко. Мусив знов дати належну відправку мізерному кляузникові.

Написав листа до акад. В. Бузескула.

6 травня. Переглядали в комісії новий статут Академії, що привіз з Харкова Кримський. Дещо в йому змінили проти офіційної редакції. Найголовніша зміна — це мотивоване

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 498

обстоювання трьох теперішніх Відділів, замість проектованих у проекті двох.

7 травня. Спробував пити йод — кашляю, чхаю, голова болить, спати не можу, розпухла шия. Кинув — ну його. Видимо, нема мені порятунку від склероза та інших набутків віку...

Несподівано одержав запросини на вечерю до німецького консула, з допискою, що мають бути якісь члени «окрвиконкому». Не пішов. Одне, що почуваю себе негаразд, а друге — що я їм за компанія??

8 травня. Наснився мені Славко Прокопович. Ніби приїхав нелегально, щоб порозумітися, і ми довго один одного інформували — я його про тутешні справи, а він про закордонні. Сон був такий виразний, наче дійсність, а це у мене надзвичайно рідко буває. Прокинувшись, я так живо почував присутність Славка, неначе справді допіру бачив його перед собою. Хтозна, чи побачимось.

Забрав Стрийка з клініки. Аж ошалів добрий пес, побачивши мене та мій голос зачувши: скакав, вищав, плакав, лизав, крутився, гавкав, — мало-мало не говорив. Усю дорогу нервувався, особливо, як почали наближатися додому — очевидно, пізнавав. Дома так само вітав кожного з домашніх, вибігав і винюхав увесь двір. Цілий день потім почував себе іменинником.

9 травня.. Дочитав прислані мені з Харкова недруковані твори Тесленка — дві драми, кілька оповіданнів та віршів (по-російському). Коли б небіжчик був приніс мені їх, а не свої українські оповідання, я б сказав, що це нездарь, графоман, без жадного хисту людина. Це дитячі твори (з 1902 р.), і нічого, навіть у стилі, не нагадує в них пізнішого Тесленка. Тільки настрій, сумний і песимістичний, але виявлений у чужому Тесленкові одягу. Очевидно, писано те все під чужими, російськими, впливами, дещо під Гоголя. Цей майстер чисто народного оповідання, видко, не знайшов був тоді ще себе, і, мабуть, це сам розумів, бо з тими творами не потикався між люде. Одна комедія пізніша (з 1906 р.) стилем уже нагадує справжнього Тесленка, але зміст чужий йому (з життя міської буржуазії), побут невідомий і через те утрирований, постаті штучні, вигадані. Все те не варто друку, — так і одпи-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 499

шу Державному видавництву, що купило ті рукописи від якогось Стодолі, що зробив собі з Тесленка предмет спекуляцій (він раніше пропонував був мені купити ці рукописи Тесленка).

До речі про Державне видавництво: недавно довідався, що редакцію творів Мирного, яка лежала, по умові з ним, на мені, воно, не запитавши мене, передало Марковському. З 1922 р. товчу їм про видання Мирного, умовляю, домагаюся, стріваю самі обіцянки, одкладаю через них писання своєї книги про Мирного — і раптом такий кінець. Чорт їх розбере, чи вони мишигинуваті, чи жуліки! От і май з ними діло!

10 травня. Одержав з Харкова, з Комісії преміювання два рукописи на рецензію — з тим, щоб рецензії були вже в Харкові 15 травня! Ці рукописи, я знаю, лежать у них більш року... От іще установа — чиста пара Державному видавництву! Ну їх к чорту, не хочу мати з ними жадного діла, ні як автор, ні як рецензент. Моя книжка (про Левицького), послана рік тому, так само досі не рецензована. Годі, більш не посилатиму нічого.

Написав листа до Державного видавництва (про Тесленка та про Мирного), до Комісії преміювання (одмовляюсь рецензувати), А. Любченкові (про Тесленка), В. Перетцові, І. Зубковському (Миргород), В. Дорошенкові (Львів), акад. К. Харламповичеві.

11 травня. Сижу і зубами цокаю: сьогодні йшов сніг. А вчора ввечері в сусідньому садку так бадьоро вищебетував соловейко. Сади саме цвітуть — що з них вийде?

12 травня. Написав до П. Потоцького (Петербург), Ів. Авраменка (Полтава).

14 травня. Нова історія. Півтора місяця тому закінчено X том наших «Записок». Цензура («окрліт») взяла її читати. Читала, читала.., а книжка лежить, а випускати не можна... Бо теперішні «закони» чи звичаєве радянське право не знає певних строків, протягом яких книжка без попередньої цензури або має бути сконфіскована, або можна її випустити. Отож цензура собі читає. Може б «читала» ще півтора року, якби не рознеслась чутка, що книжку таки дозволено, і експедитор не почав її був розсилати. Дізналась цензура і підняла історію: як, книжка ще не випущена

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 500

формально, а її вже розсилають! Хоча й нічого в ній нема, за що б можна її заборонити, але ж порушення формальностей. Почалося слідство. До Академії приходять з ДПУ всякі агенти і чинять допити. Обвинувачення будується приблизно так: випуск книги, в якій нема нічого шкідливого.

Це не жарт, а радянська дійсність, що шукає собі якоїсь зачіпки. Приводом до затримки були прізвища — самі прізвища, бо в статтях, знов кажу, нема до чого причепитися — все того самого М. Могилянського та ще Д. Дорошенка. Могилянському «заборонено» друкуватись, а Академія його друкує! Дорошенко емігрант, а Академія його друкує! От до чого доводить «безцензурність»! Такі висновки роблять радянські законники, яким більмом, сіллю в оці сидить навіть наша проблематична «безцензурність». В офіціяльних кругах говорять навіть про «такт», який нібито вимагає, щоб Академія вгадувала бажання уряду, а вона не тільки не вгадує, а навіть з висловленими бажаннями (про Могилянського!) не хоче рахуватись і вимагає «закону». Справді, це злочинство там, де закон — усяка забаганка, яка стрельне комусь там нагорі в голову. Цензура так розхрабрилася, що навіть робить оцінку академічних виданнів по суті (це Бабицький!). ДПУ говорить, що Академія не виправдала довір'я... Одно слово, історія в повному розпалі.

І найгірше — що з цими дурнями й говорити шкода заходу: не зрозуміють, як було, напр[иклад], в справі з пересилкою книжок до Берліну. Всюди їм увижається замах на їхній маєстат і найпростіші справи силкуються так заплутати, що вже дійсне лишається тільки плюнути й замовкнути. Говорити з цими панами доводиться тепер Кримському, і навіть він, що силкувався потрапляти, не може знайти спільної мови й дійти до порозуміння. Слухаючи оповіданнів його, згадую стару колишню царську цензуру і кожного разу мушу констатувати: то була дурна установа, але теперішня в десятки разів і ту своєю дурістю, нахабством, настирливістю, пронирством, тупістю перевершила. Що ж — у всякій справі треба прогресувати. І ми прогресуємо. І допрогресуємось, звісно, до певного кінця. Бо ж однакові причини і до наслідків однакових доводять. І тільки цензори та чиновники цього можуть не бачити.

Це, правда, не зменшує тієї огиди й того болю, тієї образи, що повстають, коли бачиш думку людську відданою на поталу Бабицьким.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 501

Туди знов пішла, напр[иклад], моя стаття про Кониського, з додатком-екскурсом про Дорошкевича; звичайно, вона не пройде. І як подумаєш, що якийсь півголовок буде її читати й критикувати, сам нічогісенько не тямлячи, то шкода робиться, що й писав її. Мабуть, на старість доведеться перейти на становище читача, і просто кинути писати, щоб не витрачати даремне часу на сизифову роботу. Навіть за кордоном друкуватися, як ми робили в найлютіші часи царського гніту, тепер неможливо: і ніде, та й туди має претензію сягати довга цензурська рука.

Я знаю — це тимчасове. Я знаю — це згине, як віск на огні... Але досада, біль, образа за слово людське, що знов опинилося в лещатах мертвої руки, стискують серце. І жаль бере на дурну людськість, що не може собі витворити бодай абияких умов для справді людського існування, вічно кориться сліпій силі дурости, жорстокости, гніту.

15 травня. Написав до В. Степаненка, В. Корольова (Прага), Ю. Філя (Кам'янець).

16 травня. Одержав листа з Колодистого. Колодяне, ученики Василя Доманицького — в кооперації й політиці та громадському житті — захожуються святкувати 25-ліття своїх кооперативних установ, що їх заснував Василь. З цієї нагоди хочуть згадати пам'ять і свого культурного батька, заснувавши в його хаті музей. Прохають поради й допомоги... Отже, зерно, що сіяв небіжчик, не пропало. Як ученики Б. Д. Грінченка часто пишуть тепер до Марії Миколаївни і сповіщають, що роблять во ім'я його, так робиться те ж саме і во ім'я Доманицького. Те ж саме чув я і про Криве, де працював небіжчик О. Юркевич. Один з небагатьох відрадних фактів у нашому тьмяному, подлому рабському часі. Я пам'ятаю, як захоплювавсь Василь кооперацією в Колодистому, як він писав у листах до нас, киян, про цю роботу з захватом. І може тепер його музей у Колодистому хоч почасти справлятиме ту роботу ствердженням, що робив він за життя, і його ім'я буде гаслом до справді людських стосунків серед озвірілої й здичавілої сучасносте.

17 травня.. Вчора й сьогодні писав доповідь про Максимовича з приводу 100-ліття од виходу першого збірника його пісень.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 502

Доповідь для Етнографічної комісії — сусідська послуга.

Одписав колодянам, — звісно, що з дорогою душею допоможу, чим треба, щоб ушанувати пам'ять і для мене незабутнього Василя. Написав ще до Дорошевського (Чернігів), Стодолі (Лохвиця), І. Степаненка (Катеринослав).

18 травня. Вчора далеко запівніч засидівсь у мене А. Ю. Кримський, оповідаючи з огидою про свої розмови з ГПУ з приводу академічних справ. І на мене нагнав таку огиду, що я довго й очей стулити не міг. Гидота, тупість і дурість несказанні. Знов на всі лади перевертали панове з ГПУ моє ім'я, виставляючи за причину своїх підозреннів на Академію. Злобні дурні, що не можуть простити мені, що не гну шиї перед ними. І такою безнадійністю знов огорнуло мене від цього оповідання. Адже ці люде, що буквально правої од лівої руки одрізнити не можуть, пнуться керувати всім життям величезної країни. І сіють саму подлість, саму деморалізацію, саму розпусту. Навіть найпростіших речей не можуть зрозуміти ці головотяпи і ладні з кожної справи, якої і збагнути не годні, робити історії. Нагадали Кримському справу Могилянського, справу Дорошенка — знов з тією самою тупістю й претензійністю. Безнадійні головотяпи.

Після розмови з Кримським десятий том наших «Записок» («безцензурне» видання!) таки випустили, задержавши на 1 1/2 місяці. За що ж задержали були? — За самі ймення Могилянського та Дорошенка...

Статті М. Могилянського «Спогади про В. М. Гнатюка та листування з ним» і Д. Дорошенка «Ватрослав Ягіч про українську мову та назву «українці», опубліковані в «Записках Історично-філологічного відділу ВУАН». № 10, 1927 р.

19 травня. Ходить по місту оповідання в сучасному стилі. Ніби на надгробкові Івана Кронштадтського раптом з'явився напис: «Весна холодна, літо криваве, осінь весела». Народу почала збиратись сила. Поставили, звісно, сторожу, почали розганяти натовп. Напис зник. Одійшла сторожа — знов те саме: «Весна холодна, літо криваве, осінь весела»... Так поясняє обиватель справді надзвичайно холодну весну, творячи й тут принадні легенди на погибель зненавидженому комунізмові.

Іоанн Кронштадський (Сергієв Іван Ілліч, 1829-1908) — протоієрей Андріївського собору у Кронштадті. В 1900 р. на одержані від нього кошти Синодом був заснований в Петербурзі Іоаннівський жіночий монастир, черниці якого звалися «іоаннітками». Шанувальники Іоанна Кронштадського (іоанніти) створили в кінці XIX — на початку XX ст. своєрідну секту всередині православної церкви, ототожнюючи його з Ісусом Христом. З його ім'ям були пов'язані легенди про «чудотворство» та дар передбачення.

Написав до Литвинової (онука Ускових) про матеріяли з перебування Шевченка в Новопетровському; до С. Пилипенка (з приводу видання Тесленкових творів).

20 травня. Одержав повістку на пленум Правописної комісії в

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 503

Харкові, на 25 травня. Не маю жадної охоти знов загубити два тижні на безконечну дурницю. Треба б усі попередні заходи перекреслити і почати наново, тоді б може й дійшли б до якогось пуття, — звісно, якби правопис обробляло 2-3 чоловіка. А так — знов тільки безконечні розмови і дурні постанови. Певне, не поїду.

Забув згадати про вчорашнє засідання Відділу. Несподівано прибув Студинський. Сидів увесь час мовчки. І він нічого, і йому нічого, — чисто як бувало з Ноздрьовим, коли половина бурців у його раптом рідшала... Грушевський подав «окрему гадку», що він зрікається «окремої гадки»... Я тільки руками розвів, такий фортель побачивши. Хоч морда, мовляв, у крові, але хай таки моє буде зверху. Цей чоловік гадає, що кругом його самі дурні, що й не розберуть його дурних забігів. Ну, що ж — хай!

23 травня. Заходив і таки довгенько сидів Кримський, бажаючи умовити мене, щоб я таки їхав до Харкова. Не умовив. Я стою на тому, що коли б я поїхав, то мусив би одразу поставити справу так: треба все, що досі зроблено, перехрестити і почати справу з правописом наново; розігнати всіх 70 полковників, доручити зробити 2-3 чоловікам протягом тижня і обсягом не більш, як на 20 сторінок. Тоді б у нас був правопис, а таким шляхом, як тепер, нічого опріч дурниць не буде. Така заява з будь-чийого боку може й мала б значення, а про мене скажуть, що я на злість або демонстрацію проти них роблю. Справа з так званою Дорошенківською бібліотекою досить мені показала, що з цими людьми ні діла робити не можна, ні навіть договоритися до чогось. То не хочу й мати з ними діла, а тому на правописну нараду не їду.

З цього приводу розповів Кримський, що був у його сьогодні представник од жидівської Катедри: жиди йдуть вже назад і згоджуються викинути Слуцького й інших невігласів, аби тільки Академія прийняла Катедру. Отож боротьба ніби кінчається, і кінчається на нашу руч. А була вона гостра: на нас усе натискали з Харкова, щоб Академія прийняла Катедру таку, як її зорганізовано не знати де — не то в Агітпропі, не то в ЦК Комуністичної партії, не то в Бюро національних меншостей: все, як бачимо, установи вельми авторитетні в наукових справах. За останнього перебування в Харкові Кримського між ним та Ряппом вийшла

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 504

навіть була гостра розмова. «Ну так как же Академия решила с еврейской кафедрой?» — питає Ряппо. «Такої, як вона тепер, Академія катедри не може прийняти до себе». — Ряппо (подумавши): «А если мы вам предпишем?» — Кримський: «Предписати ви все можете. Але жеребець, що йому предписав Калігула бути за сенатора, сенатором не зробився і сенат за його жереб'ячі вчинки не відповідав». Ряппо тільки позеленів на таку відповідь, а потім Кримському казано, що він насмерть образився. Але, видко, все ж наказав київським жидам, щоб вони йшли на поступки.

24 травня.. Написав статтю — передмову про недруковані твори Тесленка. Ще не знаю, чи пущу її окремо, чи просто приточу до попередньої характеристики Тесленка («Страчене життя»). І так, і так можна.

25 травня. Замість Харківської наради, задумав я зробити подорож на пороги. Підганяю всяку роботу по Академії, щоб на тиждень-другий здиміти непомітно. Але от зіпсувалась погода — холодно, дощ. Не знаю, чи вийде що з мого заміру, бо мандрувати як тобі за шию ллється — втіхи небагато. Ну, та побачимо, як ще воно буде. Може за 2-3 дні випогодиться, і тоді таки майну.

26 травня. Говорили представники Академії з офіціяльними кругами в справі нового будинку для Академії. Власне, його треба не тільки добудувати, а й до певної міри реставрувати первісний план, що його не дала розгорнути війна; архітектор подав проект — надбудувати ще один поверх і закінчити будинок од Хрещатика, де мала бути церква і де будинок тепер просто механічно втято. Це й було темою розмови. Офіціяльні круги й ставляться офіціяльно: які є тепер стіни опорядити і так віддати Академії, через те наш проект не стріває спочуття. Мабуть, вони б і зовсім не поспішали, якби не трапилася була одна річ. В Паризькому «Тризубі» Прокопович надрукував статтю з приводу нового будинку для Академії, а в ній поставивсь дуже скептично до цього дару: дурять, ніякого будинку не дадуть, бо й завіщо б большевики мали б його будувати. Ця стаття для большевиків — немов остроги для коня. Говорять про неї з злістю, але, видимо, рахуються, щоб еміграція не підняла потім на сміх. Вже не вперше говорять «у сферах» про цю статтю; сьогодні знов згадав про неї

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 505

Любченко в розмові з представниками Академії. Виходить, що будинок таки, певне, буде, хоч добудують його абияк — аби з рук зіпхнути.

27 травня. Тричі радий, що не поїхав до Харкова. Там на правописній нараді вже ура кричать. В газеті сьогодні вичитав у промові Скрипника таке місце: «Кожна літера нашого альфабету, кожна форма граматики діставалися нам у попередній нашій історії шляхом великої політичної й класової (!) боротьби». А на це присутні галіціяне (спритні люде!) відповіли адресою Скрипникові за «славетну (!) оборону старих культурних набутків українського народу й їх майбутнього розквіту з боку голови конференції Миколи Олексієвича Скрипника». Що за дивне льокайство, — тим дивніше, що добровільне і може навіть некорисливе!

28 травня. Оповідав Іваниця, що був у Харкові на педагогічному з'їзді, ніби Ряппо признався, що мають поновити університети, — «правда, это будут не старые университеты, а совокупность исследовательских кафедр», — додав він. Оце «правда», здається все ж мені, тільки аби говорити, аби здавалося, що ми таки не піддаємось. А життя свого намагається. Пригадалася мені розмова, яку я мав р[оку] 1923-го з тим же таки Ряппом. Коли зайшла мова про систему освіти, я сказав, що час вертатися вже до університетської освіти. «Никогда этого не будет», — сердито одрізав він. — «Чому?» — кажу. — «Адже недавно одержала Академія прохання од Воронежського університету, щоб порекомендувати їм лектора української мови. То чому може бути університет у Воронежі, і не може в Києві або Харкові?» — «Они там, в РСФСР, безнадежно отсталые люди, — була відповідь. — Мы ушли вперед. Они должны равняться по нас, а не мы по них». — «А чи не здається вам, що якраз ми одстаємо від культури, замінивши вищий тип освіти на нижчий; що ми самі виводимо себе з строя, випускаючи недовчених людей, які не зможуть конкурувати з більше і краще освіченими?» — «Вот увидите, — одказав на це Ряппо, — что они пойдут за нами. Пора уже оставить эту буржуазную игру с университетским привилегированным просвещением». Хоч може це й гірко Ряппові, але, як бачимо, він, ухиляючись і огинаючись, годиться вже й на «университетское

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 506

привилегированное просвещение». Досвід — найкращий учитель і навіть тупих учнів б'є по голові так, що й вони врешті мусять розуміти його науку.

29 травня. Був на ювілейному святі 1-ої трудової школи, колись першої української гімназії ім. Шевченка. 10 років тому, в березні, тодішній виконавчий комітет київських громадських організацій доручив мені привітати од його імени першу на Україні українську школу в день її одкриття. Я прибув до будинку гімназії Жекуліної, і там на верхньому поверсі, десь у закутку, зібралась купка українців — педагогів, просто свідомих українців, і трохи дітей з притулків, сиріт та біженців. Привітавши іниціяторів, я тоді, пам'ятаю, пригадав зібраним євангельську метафору про горчишне дерево і побажав, і висловив тверду надію, що з «цього малого зерна, яке сіється сьогодні, виросте могутнє дерево української школи, що своїми вітами вкриє всю рідну землю». За 10 років справді виросло вже потужне дерево. Сьогоднішнє шкільне свято наочно показало, як ми виросли з цього боку. Але воно ж показало й те, що дерево нашої школи не росте нормально, а має багато покручених і покривлених гілок. Чимало вже офіціяльщини завелося, формалізму, показного того духу, що колись звався «патріотизмом», а тепер — «радянизацією». А вільна школа ще десь там спереду і боротьба за неї так само гостра справа, як і колись було.

Виконавчі комітети громадських організацій — місцеві органи влади (в губернських та повітових центрах) в Росії при Тимчасовому Уряді в 1917 р.

Написав листи: В. Герасименкові, М. Левченкові (Харків), акад. Бузескулові, С. Пилипенкові (про видання А. Тесленка), І. Смоленському (Москва), Петрові.

Обмін нотами між англійським та російським урядами. Солоних компліментів з обох боків наговорено аж надто. Усіх цікавить питання — чи дійде справа до війни, чи тільки на компліментарній частині й засохне.

30 травня. Проходив повз пам'ятник Марксові на Хрещатику: вражіння покинутого й забутого. Фігура облізла, постамент полупився й обвалюється. А пам'ятник стоїть навпроти виконкома і паркома і десятки комуністів щодня коло його проходять — і минають і не бачуть. Звичайно до непристойності. Взагалі Маркса в комуністичній державі забуто, і даремно він, відповідно до відомого радянського анекдота, ховає свій «Капітал» у кишені:

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 507

нікому той капітал тепер не потрібен. Захопились крамарством і здобувають капітал не «по Марксу». Вийшло діялектично — теж до непристойности. Не знаю, чи знайдеться між новітніми комуністами хоч один, для якого ім'я Маркса було б не просто ім'я почитуваного, а не читаного автора. Київський пам'ятник проти виконкому та паркому аж надто виразно про це нагадує, аж кричить своїм порепаним, облупленим виглядом.

31 травня. Який я радий, що не поїхав до Харкова! Сьогодні читаю, що правописна нарада «поражает Англію на карті указательним перстом». Не хотів би я бути серед новітніх Пальмерстонів! І хто б міг подумати, що навіть правописники запаляться таким «патріотизмом»! Та це теж звичайна у нас річ, — звичайна до непристойности. Була і єсть.

Пальмерстон Генрі Джон-Темпл (1784-1865) — англійський державний діяч. Один з організаторів Кримської війни 1853-1856 р.р. Виступав з планами розчленування Росії.

До мене втисся був репортер — «одержати інтерв'ю» з приводу Англії. Як звичайно, прогнав його. То дали вже були мені спокій з інтерв'ю, а це знов починають забігати. А в результаті ГПУ поставить обвинувачення: «мовчить».

1 червня. Чекав я трамвая, аж тут візник набився, щоб я їхав з ним. Поїхав. Дорогою він до мене: «Навмисне напросився з вами їхати. Бачу — не жид. Думаю — розпитаю», — і закидав мене питаннями, що буде, про війну, чи «швидко вони згинуть» і т. і. Аж дивна та злість, з якою цей селянин говорить про «робітницько-селянську владу». Мало що він дізнавсь од мене, зате я почув, що «за сім — ні, од сьогодні вже за шість день збереться конференція і побачите, скинуть їх. Нема сили терпіти. Коли б війна...» — «Так війна ж — страшенне лихо», — кажу. — «А хіба я не знаю. Я ж сім літ воював... знаю. А хіба ж то не лихо, що ми тепер терпимо?» — і знов розказував, та й розказував, аж поки й доїхали. Очевидно, розрив з Англією вже кружляє між народом і викликає легенди про якусь «конференцію», збуджує невиразні надії про якийсь кінець тощо. Назад їхав трамваєм. Проїздимо біля фармацевтичного технікуму. «Все студенти, — каже кондуктор. — А скажіть, чому то тільки жиди вчаться?». І знов та ж таки розмова про тяжке життя, про кінець, про сподівану війну. Не знаю, чи можна за таких настроїв воювати... Навоюєш, коли все аж кипить зненавистю.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 508

3 червня. Їздили вчора гуртом у Дзвонкову. Пора б уже й зовсім туди виїхати. Розмови ті самі, що й у Києві: селяне розпитують про війну («чи буде?») і в один голос лають владу. Аж дивно, до якої міри влада зуміла мало не всю людність проти себе настреньчити. І головне в обивателя міркування зовсім не принципіяльні, а чисто практичні: він не проти комунізма навіть, а проти тієї незчисленної сарани, що обсіла наш доморослий комунізм і доїть його для себе і тільки для себе. Коли б записати ті факти, що тільки за один день почув я в Дзвонковій, багато б часу треба на те вжити. А всі зводяться до того, що самі селяне зрозуміли і побачили кричущу ріжницю між теорією і практикою большевизму, між обіцянками влади і вчинками її агентів, і починають це вже в вічі говорити їм. «Сміліємо потрохи, — казав мені один дядько, — мо' таки й зовсім наберемось духу і тоді своє слово скажемо». Чад минувся і тільки голова людям болить та каяття гризе сумління.

Написав до Левченка, до Наукового Товариства у Львові (подяка за грамоту) до секретаря Наук[ового] Т[оварист]ва В. Цегельського [вірогідно Цегельський Роман Михайлович - Т.Б.] (з приводу справи з Студинським: треба її якось кінчати) та до С. Розлуцького (в тій самій справі).

4 червня. Знайшов у садку пляшку повну осельні. В нашому садку осельню обібрано ще з зими, а у сусідів жадного листочка на деревах не лишилося, — тепер вони і нас хочуть своїм добром по-сусідськи наділити. І праці не жалують навіть: назбирати і насовати повну пляшку — це ж не так і легко. Легше було б подушити. Якесь безпросвітне дикунство навкруги, та й дикун, певне, ні один не зробить такої безпричинної і безглуздої капости.

5 червня. Поверталися з Харкова наші правописники. Кожен, зустрічаючись зо мною, починає: «Які ви щасливі, що [не] поїхали на це радєніє». А я жартома відповідаю: «не щасливий, а розумний». Справді було щось ніби сущий бедлам. Зібралось з 60 невігласів і такого понаухвалювали, що зовсім заплутались і кінчили тим, що останній день усі свої постанови покасували. Тепер можна вже зробити підрахунок правописним заходам уряду. Три роки тому Академія прохала на упорядкування правопису 600 крб. з тим, що за 2-3 місяці буде скінчена робота.

Комісар освіти Шумський одповів: «багато, стільки не може-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 509

мо дати». І заходився сам робити (буквально) правопис. І от маємо: минуло три роки, вбухано не менше як сто тисяч крб., потрачено місяці роботи десятків людей — і опинились ми далеко позаду навіть од того, як були: то хоч сякий-такий лад був, а тепер повна анархія в правопису і загальна безграмотність... Чудовий приклад «режиму економії»!

Неприємну звістку привіз Кримський: за тиждень-два має викликати Скрипник до Харкова Президію Академії на нараду з приводу нового статуту і взагалі стану Академії. Цим разом доведеться їхати, хоча пуття з того жадного не бачу. Скрипник у приватній розмові вимовився, що ніякого нового статуту не треба — і старий добрий... Теж економія: більш як три роки воловодимося, хвилюємося, змагаємося, виробляємо безконечні статути якраз з ініціятиви влади — на те тільки, щоб почути, що це ні до чого і нікому не потрібне! Нам справді непотрібне, і робилося тільки під настирливим тиском уряду, а його представник подарував нас нині ще однією ілюстрацією до «режиму економії». Боюсь я, якщо в Харкові вийде щось на зразок правописної наради в мініятюрі. Тим більше, що угодливі люде знайдуться, адже ж і Тутківський буде на нараді, цей льокай і дурень безпросвітній.

Помер лікар П. Д. Демуцький, славний, симпатичний дідусь і тямущий етнограф. Знав я його ще з бурсацьких часів. Правосудовичі, мої товариші, були родом з Охматова і багато розповідали про доктора Демуцького та його хор. Та й сам він з своїм хором не раз навідувався до Умані й співав під час традиційного «гуляння» в Софієвці на Петра й Павла. Революція вигнала цього народника з села і знищила не тільки його маєток, а й той селянський охматівський хор, що мав таку популярність. Небіжчик оселивсь у Києві, працював в Етнографічній комісії і бідував тяжко. Приємно було зустрічатися з цим говорливим хорошим дідусем. Прозвали його в дружній компанії «Центрослух», бо він завжди, зустрівшись з кимсь із знайомих, таємничо одводив набік і переказував якусь неймовірну чутку, якій сам проте по-дитячи вірив. Надзвичайно приємно було слухати, як він демонстрував свої записи пісень; навіть не дуже давно він обіцяв був зайти до мене: «Проспіваю і програю вам нові записи: таких ще ви не чули». Не довелося й почути...

А справа з статтею про О. Я. Кониського скінчилася несподіва-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 510

но. Цензор, прочитавши додаток про Дорошкевича, дозволив! З мого боку був це збитошний учинок: б'ючи по Дорошкевичу, я бив головно по цензорові, що на підставі Дорошкевичевих дурниць забороняв статтю чи вимагав до неї Дорошкевичевого коментарія — не розбереш. І в результаті цим паличником задовольнився. Істинно: «не знаешь, где найдешь, где потеряешь».

6 червня. Такого ще засідання й у нас не бувало, як сьогоднішнє Спільне зібрання. Герой — той самий, Грушевський. На попередньому Спільному зібранні він прохав, щоб Академія клопоталась про надання їй будинку №35 по Володимирській вулиці, і виконуючи постанову, я й написав це клопотання для «установ Істор[ично]-філологічного відділу». Цього папірця передано було Тутківському, бо він саме мав бути на якомусь засіданні міської ради. Яке ж було моє здивування й обурення, коли я другого дня побачив той папір, підписаний Президентом і мною, виправлений рукою Грушевського: згадані слова вилучено і надписано: «для історичних установ». Та ж таки тенденція — відокремитися, до того ж у неввічливій і некоректній щодо Президії формі. Я конфіскував цей папір і звелів переписати його вдруге в первісній формі. Проте я не хотів починати справи і лиш приготувався на случай, коли б почав її сам Грушевський. І він мав лице почати. Зробивши свинство, ще й удав ображеного і сьогодні, коли я зачитав протокола, виступив з увагою, що постанову про клопотання «не так записано». Я різко пояснив, що клопотатись можна для юридичної установи, себто для цілої Академії або її Відділів, що історичні установи — цього, мабуть, не заперечуватиме і Грушевський — суть установи Істор[ично]-філологічного відділу, а тим часом хтось дозволив собі в офіційному папері робити виправки; я кваліфикував це як учинок некоректний і неприпущений. Не знаю, що відповів би мені Грушевський, коли б Президент Липський не сказав був: «Запишіть до протоколу, що тут було підроблено документа». Грушевський спалахнув і почав щось кричати до Президента. Тоді я попрохав слова вдруге і сказав, що некоректність автора виправки не рятує його й по суті питання, бо ж у нас є історичні установи, не належні Грушевському, — напр[иклад], Катедра Багалія, Історичний словник, моя Комісія громадських течій, але я певен, що ніхто з них не зазіхатиме на те, щоб міститися в тому будинкові, де хоче місти-

Д. Багалій очолював Кафедру давньої історії українського народу. Постійну комісію для складання історичного словника української мови очолював Є. Тимченко. Ці обидві установи існували при Історично-філологічному відділі ВУАН.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 511

тись Грушевський. Хоча даремно він думає, що він той будинок знайшов, бо Академія про його клопоталася ще тоді, як Грушевського і в Києві не було. Попрохав слова Кримський «С[ергій] О[лександрович] може занадто м'яко вирішає це питання, бо ж на Відділі ми говорили, що треба буде перемістити в № 35 Тимченка, — адже не можна допустити, щоб людина в холодній і вогкій хаті...» — «Брешіть далі», — почулася репліка Грушевського. — «Що ви сказали?» — припиняючи мову, запитав його Кримський. — «Брешіть далі», — знов проказав Грушевський. — «А, так і запишу в протокол (записує) — «брешіть далі», а тепер я заявляю, що я не можу засідати з людьми, що не вміють поводитися пристойно». Голова закриває засідання, Грушевський гукає щось на адресу «високого зібрання», Липський і Кримський виходять із залі.

Тоді склалася приватна нарада. Після промови Тутківського, що обвинувачував тільки Липського, я вичитав усю правду Грушевському і за некоректність до Президії, і за грубість до Неодмінного секретаря, що не подав жадного приводу до образи. Бере слово Грушевський і починає довгу промову до «дорогих товаришів». Промова робила жалюгідне вражіння. Він признав некоректність, але виправдував себе тим, що у його нерви занадто натягнуті, і хоч він зажив перед засіданням валеріяни, але почувши репліку Липського, втратив рівновагу. А загальний тон і зміст промови нагадував Короленківську Настю з «Чумаків» з її: «господи, як я боюсь тієї сварки». Я знов нагадав, що даремне скидати всю вину на Липського, якого виразу я не поділяю, що образа Кримського не стоїть ні в якім зв'язку з словами Липського, і коли винен Липський, то ще більш винен Грушевський, що своє серце обернув проти людини, що його не чіпала. «Та й ви винні» — перебив мене Грушевський. «За свій учинок я беру відповідальність на себе і готов відповідати перед Спільним зібранням», — одказав я. Прирадили — прохати Липського і Кримського повернутись і поновити засідання. Кримський погодився під умовою, що Спільне зібрання на письмі висловить йому спочуття за «несправедливу образу». Вісімнадцять чоловік академіків підписало вираз спочуття, і засідання знов розпочалося. Липський узяв свої слова назад, за ним і Грушевський. І таким способом справу зліквідовано. Гадаю, що це матиме добрі наслідки хоч з того боку, що герой сьогоднішнього засідання

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 512

поводитиметься обережніше і не випинятиметься так із своєю особою. В усякім разі науку має він добру, і пам'яткового дістав також непогано.

Був при цьму і Студинський. Поводиться він тепер інакше, ніби восени: облесно, запобігаючи, — без мила в душу лізе. Видко той лист, що послав я до Наукового Товариства, не минув без сліду. Пробував навіть зо мною заговорювати, хоч я розмови і не підтримав. Не знаю, як він тепер витолкує собі силу Грушевського, побачивши, що величезна більшість Спільного зібрання проти його. А питання сили для цього щирого галіціянина, мабуть, поперед усього.

Одержав звістку, що помер В. І. Станиславський, великий приятель і знавець П. Мирного, хороша, чесна людина.

7 червня. Утопився Данило Щербаківський. Вчора увечері був на панахиді по Демуцькому, говорив де з ким з товаришів про справи, зробив розпорядки, а сьогодні ранком П. Курінний дістав од його листа, в якому він пише про свою смерть. Утопивсь уночі, близько мосту. Рибалки бачили, як він зайшов у воду, щось несучи перед себе (мабуть, прив'язав собі камінь, щоб не виплисти), потім дав нирка, ще раз виплив — і більш не показався. Тіла не знайшли.

Людина надзвичайно чесна, сильної вдачі — з тих, що не гнуться, тільки ламаються. І він зламався. Страшна, непоправна втрата.

8 червня. Зранку викликала мене сестра Щербаківського Євгенія Михайлівна. Буквально опукою б'ється, землю слізьми топить. Був тут і Курінний, і дав мені перечитати листа Данилового.

«Я втомився. Залишити музей, якому віддав кращі роки свого життя, не маю сили. Боротися з кваліфікованою підлістю Онищука й Винницького не вмію, терпіти постійні провокаційні візити Винницького далі не можу. Від ревізії музею комісією Укрнауки нічого доброго не жду, — отже, вона й досі не починається. Досвідчені інтригани нашого музею зуміють обробити ревізійну комісію так само, як обробили громадську опінію в справі виходу Онищука з Академії або обробили Семка в нашій справі. Семко не хтів навіть нас вислухати, а він входить до ревізійної комісії

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 513

Укрнауки. Отже, результат який — ще більше обплюють, зганять, з білого зроблять чорне, з чесного чоловіка — подлеца. Цього пережити я не можу».

Такий акт обвинувачення кинув Щербаківський з своєї дочасної могили. Кинув не тільки тим інтриганам, яких він тут згадує і які рік за роком пиляли його дерев'яною пилкою пліток, причіпок, інтриг, а і цілій совітській системі. Це та система, що вигнала Біляшівського з музею й посадила Винницького, нетямущого хлопчака, що всадила до другого музею христіяннішого комуніста Врону, що вигризла з Полтавського музею Рудинських та Мощенка. Комуніст з «нахилом до мистецтва» облюбує собі посаду і починає вигризати людину, що часто створила все діло. А потім розправляється з протестантами. Щербаківського, людину нервову, доведено до того, що він вже не стерпів. І невже оті душогуби моральні, що пхнули його в Дніпро, так і лишаться спокійно хліба-соли уживати над трупом? Невже все так заніміло й завмерло, що хоч словом не викажуть їм їх справжнє місце? Можливо. Бо гірших, підліших, більш повних приниження часів ще, мабуть, не бувало: чесні Щербаківські один по одному ламаються, а Онищуки з Винницькими та Вронами й Драгомановими — тріумфують. Певна річ, Немизида прийде, але чого вона так забарилася? Пора, пора вже, бо просто дихнути нічим серед підлоти розтлінного режиму.

10 червня. Слідом за убийством Войкова у Варшаві — замах у Петербурзі в клубі з убитими й раненими, якась залізницька катастрофа, урядове повідомлення, що скидає всю вину на «товарную Англию» та помста в формі розстрілу 20-х чоловік «контрреволюціонерів». Типова картина боротьби в деспотичній країні: терор з одного боку, терор з другого боку, мізерні викручування офіційних кругів і помста, — те саме, що було в царській Росії, тільки, як звичайно, в формах значно гостріших. Уряд не хоче догадатися, що тільки однакові причини призводять і до наслідків однакових і силкується перекинути вину на когось третього. Мало того, вимагає, щоб засуджували морально його ворогів і вихваляли його за однаковісінькі вчинки. І цілі хмари хамів полинули на цей заклик: «мітинги» і «заяви протесту» лунають — ми знаємо — порожніми фанфарами.

Повноважного представника СРСР у Польщі П. Войкова було вбито у Варшаві 7 червня 1927 р.

Про один такий «мітинг протесту» оповідав мені учасник-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 514

студент. Студенти пішли до помешкання польського консула в Києві; там була вже міліція і частини ДПУ. Демонстранти і міліція симулювали боротьбу: одні ніби нападали, другі ніби не пускали до консульства. Нарешті демонстрантам підшепнуто: «Годі, хлопці!» — і вони враз розбіглися.

В харківських газетах опубліковано протеста і догану Англії від учених такої світової слави, як неодмінний у таких справах О. Попов, Чепіга (під чужим іменем «професор»), Сулима [можливо Сулима Микола Федорович - Т.Б.], а також — на жаль — Багалія й інших боягузів. Вони мало, що сами плачуть перед властями, а закликають до того ж і Академію наук. Цей провокаційний учинок уже має наслідки: сьогодні до Кримського вже приходив якийсь суб'єкт із запитом — чи Академія приєднає свої підписи до харківських «учених»...

Мабуть, чи не найрозумніше з усіх нас зробив Щербаківський, що одійшов од цих дурнів, падлюк, хамів та підлиз, плюнувши їм у вічі. Кращого вони не варті, та, мабуть, і виходу справді нема іншого серед бруду й підлоти наших днів.

11 червня. Знайшли тіло Щербаківського. Сьогодні поховали. Під звуки фанфар та фанфароватих теревенів. Спершу заклювати, загризти людину, а тоді спорудити їй пишний похорон — о, на це нас вистарчить!

З офіційною промовою виступив Л. Левицький, що від уряду обіцяв усе зробити, щоб розслідити історію, яка довела Щербаківського до смерти. Я вірю Левицькому: людина з його порядна. Але знаю, що коли якийсь «парком» з політичних міркуваннів звелить покрити найбільшого падлюку, то це буде зроблено. А далі: щоб запобігти утіканню від життя Щербаківських, треба в корені змінити всю систему урядування, а цього наївно було б і вимагати від теперішніх самодержавчиків. Буде все постарому. І час од часу жертва подібна Щербаківському ударить по тім'ї оспале громадянство, розійдеться широкими кругами по стоячій воді і... все затихне. Іншого не буває в деспотіях, і Винницькі та Врони чудово це знають.

13 червня. Написав про Дніпрову Чайку невеличку замітку. Завтра засідання, присвячене її пам'яті. Буде замість вступу до доповідей-згадок.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 515

14 червня. Обурений до краю розповідав Кримський про нову свою розмову в ГПУ. Викликали. Вимагають, щоб Академія приєдналася до протесту проти Англії харківських провокаторів. Була, звичайно, і про мене мова. Западний заявив, що він пришле до мене свого помічника [Таке], ніби інтерв'юера: «наденет темные очки и пойдет; Є[фремо]в его не знает». Цинізм, що дорівнює хіба дурості цього суб'єкта.

15 червня. Минулої ночі по всьому місту арешти. Кажуть, кілька сот. Може черга на мене — перетерпіти цю «відповідь Чемберленові».

16 червня. Ніч минула гаразд, хоч я довго не спав, чекаючи «гостей». Кажуть, що арештовано 1000-1500 чоловік. Почалося ніби з жидів-валютчиків, далі захопило росіян — чорносотенців, далі церковників — і слов'янистів, і автокефалістів, а тоді вже йдуть одбіги на всі боки. Був трус у Л. Черняхівської, у В. Шемети, у Ю. Черкаського; заходили навіть до М. Грушевського, хоча трусу не робили. Арештовано М. Чехівського, Вовкушівського, Романовського В., В. Базилевича. В зв'язку з новою хвилею репресій по місту кружляють усякі чутки. Говорять, напр[иклад], що в Житомирі спалено будинок окрвиконкому та ГПУ, а коли почали гасити, то перестали працювати електрична станція та водогон. У Кременчуці ніби спалено махорочні фабрики та зроблено величезний вибух складів з порохом. Кажуть, що хвиля арештів пройшла по всій правобережній Україні, не минаючи навіть таких малих містечок, як які-небудь Ставища або Рокитна. Ходять поголоски навіть, що відновляється ЧК — на боротьбу з «контрреволюцією».

Виконавчі комітети — виконавчі і розпорядчі органи радянської влади різних адміністративно-територіальних одиниць. Постійно діяли між з'їздами Рад. Існували до 1936 р.

Між 4 і 5 годинами помер В. В. Виноградов; конання було надзвичайно трудне, муки такі, що він не раз благав добити його. Знав я небіжчика з 1902 р. і багато разом пережилося і доброго, і лихого, лихого більше. Не раз він рятував мені життя як лікар, і не раз робив послуг, як приятель. Навідувавсь до мене в тюрьму 1906 р., з тюрми перевів до себе в клініку, де я й одсидів під вартою місяців зо два; нерідко в його я й переховувався за лютих часів 1919-1921 р. р. «Калуцкій кацап», як сам себе звав, через першу дружину свою, глибоку українку, здружився і зійшовся з українцями і був своїм серед нас. Якось не можу уявити собі його неживим.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 516

17 червня. Ще на волі. В тюрмі, кажуть, тіснота така, що люде задихаються й обмирають.

18 червня. Ховали Василя Васильовича. Ховали без того фарисейського «двоєвір'я», що вкорінилось останніми часами: дома правлять панахиди, а тоді приходять чужі люде і з прапорами та мідяними трубами, що ріжнять немилосердно, носять труну по вулицях. Небіжчик заповів, щоб його ховали по християнському обряду. Була думка компромісова: зробити «громадянську панахиду», а тоді однести до Софії; але Медичного інституту «ком'ячейка» заявила: або все, або нічого. Дістала — нічого. До Софії зійшлося сила народу, багато йшло аж до кладовища. Над могилою чимало промов. Напосілись і на мене і хоч як мені було тяжко говорити, а мусив. Моя промова була така:

«Тужити, голосити — як наші жінки по селах — хотілося б мені над цією труною. Ми всі, що довгі десятиліття мали щастя знатися близько з Тобою, ми, яких і з якими Ти ділив горе і радощі, яких цементував своєю особою — ми знаємо, яке велике, золоте серце кладемо нині в дубову труну. Коли ми думали про неминучий останній час, то гадали, що ти полегшиш нам останні години, ти закриєш нам очі. І ось ми ховаємо тебе. Смерть посиротила нас, близьких твоїх друзів.

Та і не тільки нас. Учора за панахидою, я бачив, прийшла проста жінка і на гору квіток поклала маленький убогий букетик. Сьогодні коло лікарні ми чули, що за п'ять років у тій лікарні пройшло через Твої руки 200000 чоловік хворих, — а скільки ж їх пройшло за десятиліття твоєї діяльности і по всіх місцях, де Ти працював! І кожному з них Ти вколупнув крихту свого золотого серця, кожне понесло від Тебе частку твоєї любивої уваги. Смерть посиротила й їх.

І ще одне хочу згадати. Прийшов Ти до нас здалеку, з чужої чужини, але ти ніколи не був чужим між нами. Якось зразу вхопив Ти ту нитку, що зв'язала Тебе з Україною, з українським народом. Пам'ятаю нашу першу зустріч і нашу розмову про Шевченка, Франка; пам'ятаю і багато інших моментів, коли Твоє серце билося в унісон з серцями родимих українців. Смерть посиротила й Україну, якій ти віддав свої сили, свій розум, своє золоте серце.

Спочивай же довіку, хороший, незабутній друже! Хай же

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 517

пером тобі буде земля, яку ти зріднив з собою, своїм чистим, братерським серцем і великою любов'ю».

19 червня. Чув цікаве оповідання про Г. Одинця, селянина, колись популярного в українських київських кругах, тепер комуніста. На якомусь зібранні він насміливсь говорити проти колонізаційної щодо України політики Москви. На його нагримали, збештали. Потім послали до Москви і там затримали. Заслання, хоч може й почесне. Можна тільки радіти за його, що таку собі вдяку дістав за щиру службу комуністам. «Служи Москві, Іване, а вона ж його і гане».

20 червня. Почав статтю-передмову до II тому Грінченкового Словника. Хочу дати картину його праці і тих обставин, за яких вона провадилася. Думав був написати її ще на тім тижні, але події перебили.

22 червня. Чудний папір од Укрнауки з приводу академічної Педагогічної комісії. Зміст її зводиться до того, що в Комісії праця йде добре, але як по установах (аналогічних) Укрнауки ніякої праці нема, то не смійте ж і ви працювати. Мудрість, що їй сам Соломон позаздрив би! А разом і цинізм необмежений. Педагогічна комісія з кількома робітниками розгорнула замітну роботу, а в казенних установах сотні людей одбирають акуратно платню за те, що нічого не роблять. Так щоб ота робота їхній нероботі не заважала — заборонити її і край. Геніяльна постановка справи навіть для наших взагалі геніяльних у головотяпстві правителів.

Науково-педагогічна комісія — установа при Історично-філологічному відділі ВУАН.

23 червня. Закінчив статтю про Грінченка і заніс її до Марії Миколаївни, щоб поробила свої уваги й додатки. Увечері вона повідомила, щоб я прийшов: прочитала і хоче перебалакати. Уваг майже ніяких, окрім дрібниць. Стаття їй сподобалась. Тепер це треба перечитати, виправити та й здавати до друку. Думаю, що декому вона буде не до смаку, бо довелося торкнутися тих претендентів на словарні лаври коштом Грінченка, що останніми часами плодяться, мов гриби в дощ.

26 червня. Доводиться писати Щоденника з великою

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 518

обережністю, власне, переховувати його. Не щодня можна видобувати з схованки.

По місту мов у дзвони дзвонять — про промову Троцького з приводу війни, надруковану (власне, шматочок тільки) в урядовому повідомленні з приводу виступів опозиції. Витолковують цю промову як протест проти большевицьких воєнних алярмів. Справді, одкликатися в цій справі до кожного робітника, кожного наймита і жадати їхньої оцінки — це значить здіймати страшне для уряду питання. А все ж урядова фракція не сміє чіпнути Троцького: видко, опозиція дужча, ніж її казенні пера силкуються показати. Інакше ледве чи панькалися б з нею так, як панькаються тепер, умовляючи — не робіть того, будьте цяцею, поводьтеся гаразденько. Лагідність це зовсім незвичайна у наших лицарів скорої розправи з інакомислящими.

27 червня. Укрнаука знов виткнулась. В Академії одержано від неї папера з мало не доганою за уваги на новий статут: як сміла Академія обертатись до Раднаркому, як могла «змінити» своє попереднє нібито прихильне відношення до цього творива Яворського і К°. Якесь дрібне жульництво з нашим статутом виходить там, у Харкові. Адже почали з того, що сфальшували буквально думку Академії, сховавши наш справжній проект статуту і підсунувши замість його інший, невідомо від кого присланий (хоч ми знаємо, що авторами його були Грушевський з Тутківським). Потім на обміркування до пленуму Укрнауки запрошували лиш 4-5 академіків, які не були однієї думки, обіцяли прислати останню редакцію на обміркування до Академії — і не прислали, гнали з ним, наче й їх хто в шию гнав, заплутались остаточно і тепер роблять вигляд, ніби дивуються, коли усі академіки (опріче двох пойменованих) рішуче висловились проти скасування III Відділу. Взагалі в Харкові, може од спеки, зовсім подуріли. Цими днями, напр[иклад], прислано папера, яким забороняється нашій Педагогічній комісії провадити інформаційно-консультаційну роботу. Мотивування трохи не буквально таке: ви працюєте, ми не працюємо — так не працюйте ж і ви. Цинізм несказанний. Не можуть дати собі з Академією ради і починають цілком непристойні виверти. Чіплялись, чому Академія не послала на затвердження академіків, а коли їх ткнули носом у їхнє ж затвердження, заходять з іншого кінця. Сьо-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 519

годні на Спільному зібранні я стояв за те, щоб відповісти різко. Не знаю, чи зважиться Кримський.

Написав до Сиповського, Смоленського, Дорошевського.

29 червня. Заходила сестра небіжчика Щербаківського. Достойна компанія Онищук-Винницький, загризли Щербаківського, тепер у своїх поясненнях намагаються виставити його за божевільного. Просила вона написати свою про це думку, спираючись на довголітню знайомість з небіжчиком. Написав у формі листа до неї. Невже ж ті падлюки і злочинці таки викрутяться? Невже використають те, що нема справжньої громадської думки, яка натаврувала б їх ганьбою незмиваною?

30 червня. Приходив інтерв'юер — питався, як я думаю, з приводу листування англійських комуністів з Риковим. Своїм звичаєм я інтерв'юера прогнав, а листування розшукав і перечитав. Листування цікаве. Англійці просто говорять: ваші безсудні розстріли нас обурюють, припиніть репресії. А Риков викручується, бреше, вигинається на всі боки і хоче довести, що інакше їм не можна. Не розумію тільки, чого наші хами знов збираються протестувати? Адже це «дружнє» листування, а не втручання чужого уряду.

Понаписував листи до Ол. Волошина, Гудзія (Москва), Дорошевського, Дроздова (Черн[ігівський] музей), Литвинової (внучки Ускових), Оренштайна Я., Вол. Дорошенка, С. Дністрянського, С. В. Тобілевич, М. Слабченка, Ів. М. Гревся. Ціла грамотка вийшла. Зате трохи з погляду листовних залеглостей ніби «обробився». Тепер, як покінчив начальнішу роботу, треба на всі листи поодписувати.

Розповідав Семковський усякі харківські новини. Звичайні інтриги, плітки, самоїдства, дурість, заздрість. Коли Семковський комусь з власть імущих сказав, що шкода, мовляв, що в Академії незлагода, той цинічно відповів — «то й добре, бо через це ми дізнаємось дещо таке з внутрішнього життя Академії, про віщо б не знали». Скрипник хвалився, що пошле в Академію на вибори з 30-ро своїх чиновників, користуючись з того пункту статута, де сказано, що в Спільному зібранні беруть участь представники від Наркомоса, «але не сказано скільки». Думаю, що хіба може Тутківський вибирав би за таких умов, навіть

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 520

Грушевський, на задні колеса оглядаючись, на таку комбінацію, мабуть, не піде. А то ще Укрнаука збирається на спеціяльне засідання, щоб якось виплутатися з дурної історії, в яку попала, вимагаючи затвердження вже затверджених академіків. Думали-думали і надумалися: «академіки затверджені de facto, а de jure — ні»*. Що це може означати і який Соломон підказав їм таке мудре слово — хто це може розібрати! І ці Соломони мають претензії керувати наукою! І такими способами і аргументами думають вони воювати з Академією! Ну,побачимо, що з того вийде. Бо все ж Тутківський у нас тільки один, і навіть його нечисленних прихильників занудить од такої логіки.

* Фактично та згідно з законом (латин.).

1 липня (п'ятниця). Починаю вже почувати, що в мене є серце. Видимо, перетомився. Пора вже до Дзвінкової. Сьогодні посилаємо речі, а на тім тижні може й самі виберемось. Думалося цього року раніше вибратися, а навсправжки — коли б не пізніше од торішнього.

2 липня. Написав до Є. Дорошевського (відповідь на присилку матеріялів Шишацького-Ілліча), Перетца та М. Кулябки-Корецького (з приводу листування Ол[ександра] Русова).

3 липня. День перебув на воді. Їздили чималою компанією в Кончу-Заспу (цікава назва!) — заповідник, який пропонують тепер узяти Академії. Це верстов за 20 вниз по Дніпру, за Китаєвом. Невважаючи на деякі подорожні пригоди, вернувсь я додому хоч і пізно вночі, але бадьорий та обвіяний свіжим повітрям. Як мало ми знаємо навіть найближчі околиці, і які вони цікаві й гарні! А ми, як кроти, сидимо по своїх кабінетах та за роботою й носа не маємо часу з них виткнути. Один такий день більше дає в голову і в серце, ніж десятки нікчемних паперів. Так мені запахло степом, сіножатями, лісом, що жду — не дождуся переїзду до Звонкової (чи по-правописному — Дзвінкової, люде ж на місці вимовляють: Звонкова).

Чув цікавий вираз. На інтелігентському зібранні комуніст мав промову про всякі лозунги. Торкнувся і волі слова. «Вы получили свободу слова — ну, и молчите: чего же вам еще?!».

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 521

4 липня. Стрів по дорозі з тюрми клітку-автомобіля. Жандарми нас возили в клітках кіньми. Поліпшення техніки...

Написав до П. Богацького.

5 липня. «Методком» (щось на зразок колишнього Учебного комитета) знайшов «недоцільним» друкувати мою передмову до вибраних творів Короленка. А я вважаю за недоцільне друкувати їх без передмови: хто не зрозуміє передмови (популярної), той очевидно не зрозуміє й самих творів. Тут щось не те. Мабуть, їм просто моє ім'я не подобається. Коли б я був знав, що доведеться мати справу з цією установою, то не писав би й передмови і взагалі не зв'язувався б з нею. Напишу ДВУ, щоб повернули і самі переклади.

6 липня. Одержав од Гудзія Шевченкові листи до С. Аксакова, про які тільки чув, що вони не пропали. Саме здадуться до III тому. Написав Гудзієві нашвидку, бо їдемо в Звонкову.

13 липня. Перебув тиждень у Звонковій. Знов ліс та Ірпінь та ще книги. Купаюся, хожу по лісі та читаю, мов той п'яниця, що допався врешті до горілки. Читаю Мирного, бо думаю про його написати книжку цим літом. Читаю для розваги Д. Лондона. Читаю останні томи Історії літератури М. Грушевського. Претенціозна праця. Багато є цікавих думок, чимало й того, що вже всім відомо. Але все з міною, що от, мовляв, свою власну одкриваю Америку, а коли й не одкриваю, то міг би одкрити, коли схотів не побіжно писати. А ця «побіжність» плодить вже п'ятий том... Коли б цей чоловік не потопав у балаканині нестримній і скоротив свою працю разів учетверо, то було б і цікавіше вчетверо.

Ліс, що ним уславилась Звонкова, збираються далі руйнувати. Призначено на вируб багато величезних ділянок: короїд ніби завівся. А дядьки кажуть: правительство — от де справжній короїд, бо швидко усі ліси переведе. І справді, рубати рубають, а садити новий — і не подумає ніхто. Гинуть скарби. Вражіння таке, наче поспішаються використати все, що можна, а після нас хоч потоп. Так робили й роблять усі хижаки та випадкові господарі.

15 липня. Прибув до Києва, щоб пуститися в давно надуману

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 522

екскурсію: до Звонкової човном — спершу Дніпром, а тоді Ірпенем. Всі кажуть, що Ірпенем не проїдемо, а таки хочеться спробувати. Проте човен ще не готовий, а тому завтра вертаюся до Звонкової звичайним шляхом ще на тиждень.

18 липня. Не довго насидівся на спочинку. Вчора привезено мені телеграму: «Прошу негайно виїхати для розгляду бюджету УАН (на) наступний рік. Заступник наркома Ряппо». Тяжко не хотілося мені кидати спокійне перебування на лоні природи та їхати до нелюбого Харкова, — та нічого не вдієш. Бюджет справа серйозна. І хоч я мало надіюся, що пощастить тут усе оборонити — певніше в Харкові все вже вирішено, — але потім сам би собі не простив, коли б вийшло що негаразд. Отже, зараз зібрався і сьогодні приїхав до Києва; сьогодні ж таки виїздю до Золотої Орди. Боюсь, що, окрім бюджета, доведеться ще мати всякі розмови й на політичні теми і знов розсердити кого-небудь з олімпських. Ну, та знов — нічого не вдієш.

22 липня. Повернувся з Харкова. Вийшло краще, ніж я сподівався: одвоював 65 штатних посад і збільшення платні, а бюджет виріс до 800000 крб. Голова наради Озерський поводився більш ніж коректно, бо разом зо мною обороняв інтереси Академії проти фінансового управління. Проте собак на мене вішатимуть усі, кого я не міг обстояти, бо Академія вимагала 249 нових посад, а Харків не хтів давати спершу жадної. Полигач Грушевського, Савченко, таки з'явився в останній день, коли все вже було зроблено, і, мабуть, ходив слідом за мною та інтригував. Штатів Грушевського я не обстоював, бо ж і так він має 12 співробітників, тоді як інші академіки 1-2. Ну, та на це він не зважатиме, а кричатиме, що я його скривдив. Нехай, на здоров'я!

В Харкові, опріч офіційних зустрічів, інших не мав. Усі знайомі пороз'їздились спочивати. Місто мертве.

В Наркомосі, кажуть, «був шум, а тепер скрип, в Нарком'юсті була Райка, а тепер Порайко». Останнє означає, що за Скрипника там заправляла всім його жінка Рая.

23 липня. Ходив до Залізничного управління, щоб узяти дозвіл на переїзд під Ірпенським залізничним мостом. Інженер, до якого я звернувся, сказав, що він не перечить, але «я доглядаю тільки

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 523

технічної сторони, — а ви ж розумієте, є ще політична». — «Отже?» — «Отже, оберніться до ГПУ». — «А казано, що це од Вас цілком залежить». — «Ні, це не так. А коли ви думаєте їхати?» — «З неділі», — одказую. — «От бачите: ще в такий час». — «Я бачу, кажу, що це не така проста справа, як я гадав. Доведеться певне одмовитися від подорожі Ірпенем». Інженер знизав плечима і ми попрощалися.

Справді, обертатися мені до ГПУ — річ безнадійна: з півроку тягтимуть і ще добре, коли просто одмовлять, а то може ще потягнуть на допит: а чого та навіщо їхати? Знов скоїться щось таке, як було з посилкою книжок Фасмерові. Пояснити їм, як Щедрінів попович: «имею желание молотить» — нічого не пособить: не зрозуміють, або подумають, що хитрую й хочу їх одурити. Та ще за теперішньої шпигоманії. Справді, доведеться зректись свого заміру. Тільки ж навіщо я човна справляв? Мотора купував? А може, доїхавши до того гемонського моста, скласти човна на воза та й об'їхати лихо за кільки верстов? От морока!

24 липня. В саду на одному дереві раптом узялося десь кілька жовтих листків. Отак непомітно закрадається сивина до людини. Запахло осінню чи старістю.

26 липня. Написав до Є. Рудинської, В. Дорошенка, А. Кримського, Є. Литвинової, І. Капустянського, В. Перетца, О. Богородицької, М. Слабченка, О. Козія, Ів. Лизанівського. Здебільшого «телеграми».

Завтра їду до Звонкової. «Морську путь» туди так і не пощастило мені одкрити. Нехай може колись інші часи настануть.

16 серпня. Приїхав до Києва. Справи, найбільш найнеприємніші з усіх — грошові...

В Звонковій цим разом трохи мені наче вже закривилося на одпочинок: три тижні без перерви. Читаю. Скінчив Грушевського і, здається, зрозумів причину безмежної нудоти, яка охоплює, коли читаєш його праці. Фактів навертано силу-силенну, а серед них жадної Аріадниної нитки, що помогла б орієнтуватися в цьому лабіринті сирового матеріялу. До того ж розволіклість, пережовування десятками разів (буквально!) одного і того

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 524

самого. А над усе нестерпуче самохвальний, претензійний тон. А в результаті праця, безперечно цінна деякими сторонами — твір для небагатьох. Прочитають її одиниці, яким вона, власне, й не дає чогось нового. Масовий читач її просто не подужає, не вчитає. А коли б усі ті роздебендювання та повторювання скоротити разів так уп'ятеро — добра б книжка вийшла, і не для самих спеціялістів.

Оскільки цікавішим, змістовнішим і глибшим здається Липинський, якого «На переломі» перечитав я разом з історією Грушевського. Цей знає, чого хоче, і вміє логічно й обгрунтовано, переконально його виложити. З ним можна не погоджуватися і частенько таки й не погоджуєшся, але розумієш, що саме викликало ту або іншу думку і навіщо той чи сей факт потрібен авторові. Інтересний письменник. Шкода тільки, що висновки з минулого живцем переносить на теперішній час, не роблячи поправок на кардинальну зміну обставин. Звідси ота нещаслива ідея «трудової (!) монархії» та ще більш нещасливе її втілення в особу нікчемного Скоропадського. Це вже справді — за соломинку хапатися!

Почав був читати Донцова «Націоналізм» — і кинув. Нестерпучий брехун, хвастун, блягер; людина примітивно несовісна, якій вигадати факт, перекрутити цитату, приоздобити од власної фантазії, приперчити якоюсь незрозумілою злістю — все одно що раз плюнути. Читаючи, став був робити нотатки на берегах — місця не вистарчає, та й не можна в Звонковій, читаючи, робити відповідних справок з джерелами, що на них цей «учений» Хлестаков посилається. Може ще вернуся до цього сумного виплоду нашої викрученої доби. А може й не вернуся: нудно! І з душі верне.

10 серпня розпочав працю про Мирного і дуже було негода її переривати: саме захопився і наче натрапив на потрібний мені тон. В Києві маю розшукувати і позбирати ввесь матеріял, бо чимало чого доводилося писати з пам'яти, а цього я не люблю. Коли б цим разом таки скінчити з Мирним.

17 серпня. В Києві — ремонти, безгрішшя і мерзость запустіння. Особливо терпить садок. Не кажучи вже про те, що наші любі сусіди з № 29 руйнують паркан, підкопуються, нівечать дерева, обривають фрукту зеленою та ще просто з гіляками — вони ще й

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 525

лишають по собі свої візиткові картки. Скрізь понасерано, навіть на лавах купами лежить гавно... Треба особливої фантазії, щоб там примоститися, бо ж навіть і не вигідно. Що ж поробиш — така культура! Адже ж і війну Росія буквально просрала. В окупованих країнах тільки й лишали устрашливі для європейця купи гною — у ваннах, у кімнатах, у столах, у піяніно... Буквально! Пам'ятаю, як з того чудувалися наші галичане. І справді — скільки гнилої фантазії треба було мати, щоб додуматися до таких дотепних вигадок! Дикун справжній до того не додумається, бо ж має принаймні почуття доцільности; зате нашим дикунам, помазаним покидьками цивілізації — море по коліно. Революція вкрай їм руки розв'язала, і вони її також просрали, сплюгавили, зганьбили і тепер уже докінчають, руйнуючи все, чого рука і задня досягне. Ще хміль не вивітрився. Яково ж то буде на похмілля?

18 серпня. Ставив пам'ятника на могилі О. Я. Кониського — забутій і занедбаній. Насилу знайшов за допомогою та вказівками дочок небіжчика. Вони тепер поробились українками і, здається, вже зрозуміли значення свого батька. Хоч пізно, та й те добре.

До речі — вийшли з друку й оповідання Кониського з моєю передмовою. Подарував дочкам.

Пам'ятника на могилі П. Я. Стебницького перебив ставити дощ, що — як накупився і лив мов із відра з полудня до вечора.

19 серпня. Написав до проф. С. Рождественського (Петербург), М. Слабченка, Я. Оренштайна.

Переказувано мені, що в Харкові офіціяльні круги дуже на мене сердяться за якусь мою закордонну працю (?) і що навіть здіймають питання про засоби до «обуздания», а потім це якось минуло. Не розумію, що це значить. Мабуть, якась чергова дурість, яким звичайно й ліку нема.

А от гірше: є чутка, що Совнарком України хоче восени приїхати до Києва, щоб урочисто передати Академії новий будинок, оповістити новий статут, а заразом, «при сей верной оказии» вплинути на вибір Президії. Отут доведеться десь мені зникнути на той час, щоб утікти від «свистопляски», що здійметься навкруги Академії. Я хотів був ще заздалегідь піти в одставку, як Голова Управи, та інші мої товариші мене здержали. Шкода, що послухав: не довелося б шукати інших засобів. А втім — якось то буде.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 526

Завтра — до Звонкової та й знов за Мирного беруся. Везу з собою цілу бібліотеку.

31 серпня. Мусив знов перервати роботу над Мирним та побратися до Києва. Тут зараз обступили мене як чорти грішну душу — і з коректою, і з листами, і з усякими іншими справами. Аж у вухах гуде. Трохи обзвичаєшся од цього галасу та суєтні, та здається все воно тобі таким чужим і далеким.

Найбільш досадно мені, що перепинив — це вже втретє — писання книжки про Мирного. Тільки захопишся, увійдеш в суть справи, даш думкам лад — як кидай, переривай нитку думок, настрою, розгону. Не звик я так працювати. Найкраще мені, як одним духом зробиш.

1 вересня. Їздив на могилу до П. Я. Стебницького. Її упорядковано, але вийшло гірше, ніж я сподівався: п'яничка сторож, що взявся впорядити, зробив це по-п'яницькому. Та й то не знаю, чи надовго. Місцеві хулігани пустиню роблять на кладовищі. Казали мені, що зараз же, скоро поставлено пам'ятника над Стебницьким, уночі й повалено його було і довелося знов зводити. Навіть мертвому спокійно влежати не дадуть!

Теж не обійшлося без пригоди і з пам'ятником Кониському. Дочки його показали могилу, пам'ятника поставлено. Тепер, кажуть, приходила якась Бернерша і заявляє, що то могила її чоловіка... Доведеться переставляти. Отак кожнісінька тобі справа: безладдя, розгардіяш, даремна втрата часу й роботи. І як воно ще в нас люде живуть?

2 вересня. Бігаю та добуваю грошей, щоб знов на Звонкову податись — докінчити Мирного. Щось не дуже мені щастить. Роботу зробиш, а потім більш підошов зіб'єш, ніж тієї платні тобі належить. А часу скільки згаєш, а неприємностей!

3 вересня. А неприємностей попереду ще більше. Саме святкування десятилітнього ювілею жовтневої революції чого варте. Хочуть, мені казано, втягти в цю свистопляску й Академію і через те поспішають кінчати новий будинок, щоб мати за що вчепитися. Уявляю, що це буде! Треба якось вимотуватися з цієї непристойної історії. Як я жалкую, що не подався в одставку

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 527

раніше! Тепер це вже важче зробити, та й увагу зверне, а мені просто вже до смерти надоїло проводити усякі розмови з приводу моєї «непримиренности».

З Грушевським нова заварюється каша — за інтригування в Харкові з приводу штатів та за плутанину з будинком № 35 по Володимирській вулиці. Невтомний на інтриги чоловік! Коли б він ту енергію витратив був на писання Історії України, то вже мали б ми її цілу. А так — чи й матимемо...

З Короленком справа вияснилась. Цензуру перелякало те місце, де я говорю, що Короленко боровся проти «всякого гніту»: це, ж, мовляв, і про нас мова... Справедливо. Видавництво прохає дозволу пустити переклади зовсім без передмови або дати чисто фактичну, біографичну нотатку. На обидві умови я згоджуюся.

4 вересня. Як звичайно, на виїзді писав листи. Написав: Ів. Галюнові, Петрові, Мод. Левицькому, В. Біднову, В. Піснячевському, М. Слабченкові, Б. Шевелеву, П. Опанасенкові (Москва), О. Ковалеві (Харків), Є. Рудинській, М. Манові (Першотравинське). Завтра їду й берусь знов до Мирного.

17 вересня. Заскочив на один день додому.

Тільки тепер довідався — що з газет, а більше з оповіданнів людей, що повтікали з Криму, — про землетрус по всьому південному побережжі. Якось уночі в Дзвонковій прокинувся я (здається, це було під 14 вересня) од того, що моя хата вся рипить і двигтить; потім того раз за разом було ще чотири чи п'ять ударів. Зараз у мене промайнула думка про землетрус. На ранок я розповів про вночішню подію, але крім мене ніхто того не чув, бо всі спали внизу. Це був, як виявляється, відгук кримського трусу. Оповідають, що Крим по всьому морському березі зруйновано. Нема будинку цілого. Вискакували люде буквально голі. Филипович оповідав, що коли б був на якусь хвилину опізнився, то ледве чи й вибрався б живим, бо вернувшись опісля, застав на своєму ліжку пудів з п'ять усякого грузу. Сила побитих і покалічених людей. Надто багато жертв там, де жили комуністи або військові. Коли гуркнув перший удар, то з криком — «нас взрывают» партійці та військові почали плигати з усіх поверхів просто вікнами і багато побилося. Серед партикулярної людности жертв менше, але все ж чимало. Всі кинулись тікати з Криму, але як

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 528

поїзди не встигають вивозити, то сила людей мусить залишатися не знати до якого часу. Живуть просто неба на землі, по парках, майданах, вулицях, бо ввесь час трус не вгаває і дедалі будинки все більш руйнуються. Входити в будинки заборонено і щоб забрати свої речі, сміливіші крадькома туди забираються, а багато лишає все напризволяще, аби з душею, мовляв, вирватися. Що робитимуть нещасні тубільці — й уявити не можна: втікти ж усім неможливо, а зостатися — гірш ніж на вулкані. Тим більше, що йде чутка, ніби хтось з учених пророкує, що ввесь Крим має запастися і його поглине море, як ту, мовляв, Атлантиду. Інші заспокоюють, але чи зможуть вірити заспокоєнням люде, у яких земля хитається під ногами!.. Дядько, що мене віз із Дзвонкової, каже: «Це Бог витрусює жидів з Криму», а потім, помовчавши трохи, додав: «Воно може не завадило б, щоб і в нас потрусило: хай би вже, аби здихатись»... Все одне на умі у людей.

Написав листи до Перетца, Олексія (брата), Бориса Лупинова (в Миколаєві, — він жив колись у Мирного на квартирі; прохаю, щоб подав свої згадки).

23 вересня. Ліквідував Дзвонкову. Дуже не хотілося вибиратися звідти, бо як на злість після кількох холодних днів настало знов тихе та тепле літо. По Дзвонківському «благорастворению воздухов» та простору так шибає в ніс міський сморід, тіснота, галас. Та нічого не поробиш.

Мирного не скінчив усього. Лишилося ще останній, кінцевий, розділ написати. Роботи, може, днів на 2-3, коли не лічити ще того, що треба повивіряти на місці, в Полтаві. Днів кілька пробуду в Києві, та й рушаю на Полтаву.

Написав ще в Дзвонковій невеличку статейку про Щербаківського (до «Етнографічного Вістника») та про Короленка — нову передмову до вибраних перекладів. Не знаю, чи хоч цим разом задовольню суворих критиків. Передмова — чисто фактично-інформаційного змісту і така, нівроку, млявенька.

Літо пройшло ніби добре. І одпочив, і попрацював чимало. Дуже радий, з Мирним зрушив нарешті з мертвої точки. Тепер тільки обробити та й друкувати вже можна буде. Особливо інтенсивно попрацювалося, коли я був лишився в Дзвонковій сам. Жив буквально анахоретом. Людей майже не бачив. Живився мало не самим молоком, так що вже почув, що в мене молочні зуби

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 529

почали рости. І за той тиждень начитався і написався був аж до перевтоми. Довго так витримати не можна.

Жалкую, що не позаписував селянських оповіданнів про Гайового [імовірно Гайовий-Грисюк Іван Андрійович - Т.Б.], партизанського ватажка, що одсижувався був у Кладовій (так зветься пуща недалеко Дзвінкової) і років зо два воював звідти проти большевиків. Оповідання дуже характерні. Якщо жив буду, то на той рік треба буде спеціяльно позбирати про його відомості.

24 вересня. Київ одразу обхопив своїми цупкими лапами, і найперше — з неприємного боку. Опріч усяких академіцьких неприємностей (звичайно, не без добротливої участи Грушевського), схвилювала мене пригода з О. І. Коробцовою. Її арештовано ввечері на вулиці, до ночі видержано в ГПУ, а там після формального допиту запропоновано — зробитись співробітницею. Людина, що ніколи політикою не інтересувалася, нічого не знає — не знала як себе з охранниками тримати, і якісь пів-обіцянки подала. Тепер страшенно мучиться і вже послала заяву, в якій протестує проти зробленого над нею насильства. Питали її, певна річ, про мене. Я навіть думаю, що чи не хотіли її ГПУ спеціяльно до мене й приставити. Очевидно ті шпиги, яких приставлено до мене по службі, не задовольняють, — отже вишукано жертву, яка могла б «освітлювати», користуючись з особистої знайомости. До якої гидоти доходять комуністичні охранники, то про це знаємо тільки ми, що на кожному кроці з нею стріваємось, дихаємо її отрутними випарами й самі отруюємось так, що іноді вже й не розбираємось серед того, що кругом нас твориться. Колись про царські застінки писав Тихомиров як про «мир мерзости и запустения», але що Судейкинська «мерзость», як її рівняти до комуністичних подвигів на тому ж полі! Не дурно люде кінчають божевіллям, самогубствами, повною втратою людського образу, аби лиш здихатися обіймів сучасної охранки.

25 вересня. Нова злоба дня — страшенні скорочення штатів по всіх установах. Людей викидають, як непотрібну заваль, а як це робиться в комуністичній державі, то професійні організації смиренно мовчать, і писнуть не сміють. Безробіття й голодна нужда все розростаються. Багато з скорочених кінчають життя, перерізуючи собі горлянку аби викидаючись з четвертого

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 530

поверху. Одно слово — рай дається взнаки на кожному кроці.

Скорочення ці між іншим ставлено у зв'язок з виплатою боргів Франції. Кажуть, що навіть у газетах (я влітку газет не бачив) було, ніби вже совітський уряд погодився сплачувати давні царські борги. Якщо цьому правда, то це, виходить, нову позицію і оправдання большевицької диктатури здано. Адже скільки на пункті виплати чи, краще, невиплати тих боргів, галасу й агітації проти інших було! І коли кінчається все ж таки виплатою, то... Буржуазяться ступінь по ступеню комуністи. Нічого вже од колишніх гасел не лишилося. Тільки «мерзость и запустение» розпаношились на всю широчінь і дихати не дають. Під фірмою комунізму маємо найгіршу, — бо безладну й анархістично-деспотичну, — буржуазну державу, яка чи й дошкандибає коли до чогось кращого і яку може змести перший же вітер у європейській політиці.

Завтра їду до Полтави.

2 жовтня. Добре мені повелось в Полтаві: і зробив багато, і Полтаву вже звідав більше, ніж за всі попередні рази.

Цілими днями сидів над рукописами П. Мирного. Це каторжна робота, бо писав небіжчик (для себе), так, що й очі можуть повилазити, рукописи його читаючи. Дрібний-дрібнісенький «мачок», та ще до того кожна літера у його скидається на іншу, а одна і та сама пишеться ріжно по ріжних місцях. Зате, розібравши, велику втіху почуваєш. Найбільше часу віддав я, перечитуючи недруковану частку «Повії». Який це колосальний твір і яка шкода, що останньої частини так і не дописав, власне, не обробив Мирний! Навіть у недбалому, нашвидку накиданому брульоні він скоряє тебе своїм розмахом, своєю силою. Читаєш — і не одірвешся, невважаючи на всі недоладності чернового тексту. На велику міру закроєний був це талант. Але чиновництво з'їло його мало не ввесь. І ще одна жертва нашому лихоліттю.

Вечорами блукав по Полтаві, переважно по передмістях. Ніколи я не думав, що вона така оригінально гарна, так багато таїть у собі чарівно-захисних куточків. Кобищани, де жив Мирний — це якась Швейцарія, те ж саме Павленки, де обсерваторія, не кажучи вже про горяний беріг Ворскли. Повсюди такі місця, що аж дух тобі захоплює, і найголовніше — ніби зовсім несподівано вони одкриваються перед очима. Рівне місце, здається,

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 531

а пройшов трохи — і перед тобою такий вигадливий рельєф, наче десь над Дністром на Поділлі. Як ми мало знаємо свій край, і мало цікавимось ним. «Ленивы и нелюбопытны» — це справді.

Тепер Полтава на людей менше цікава, як колись була. Лихоліття одних розігнало, інші перемерли, а хто й лишився — сидить у своїм куточку й не поривається з його вийти. Громадського життя ніякого. Тихо і затхло. Шкода хорошого місця і хороших людей, що їх убила нівеляційна практика нашого часу. Будинок земський, де тепер музей і де я прожив цей тиждень, здається забутком якогось прекрасного минулого і сам став уже музейною річчю. А проти його — незграбний невковирний пам'ятник Шевченкові немов символізує ту тяжку хмару, що висить і над містом, і над людьми. Коли час характеризується мистецтвом, то це, мабуть, найкраща характеристика тупого, претензійного, без перспектив і розмаху, ремісничо-прозаїчного часу, нахабного і самовпевненого стільки ж, скільки й обмеженого. Поруч розкішного сміливого будинку цей пам'ятник аж кричить про своє вбожество.

Чув цікаву розмову на базарі. Якась баба, чисто полтавського типу, розказує своїй подрузі: «Казали, що Бога нема. А от він і показав, що є: витрусив геть чисто жидів з Криму». Од Дзвонкової до Полтави однаково реагують люди на події і навіть однаковими словами свої вражіння виявляють.

3 жовтня. Спільне зібрання. А. Ю. Кримський не приїхав і мені довелось секретарювати. Та це дарма, — гірше, що доводиться дбати про участь Академії в свистоплясці, яка здіймається під фірмою «10-х роковин Жовтня». Звичайно, я себе обмежив на виключно науковому засіданні, але волів би, щоб і це робив Кримський. Та, певне, за кілька днів і він прибуде.

4 жовтня. З новітнього фольклору. Питання: хто терпеливіший — люде чи природа?

Відповідь: люде, бо ми он десять років терпимо жидівську силу над собою, а Крим на другий рік провалюється після того, як його жидами колонізували.

5 жовтня. Одразу опинився на гарячому. Сижу за роботою по 12-14 год. і не встигаю зробити того, що треба. Мирний,

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 532

словники, коректа, академічні справи одбирають увесь час. А що ще буде, як почнеться друкування листів Шевченка та Коцюбинського? А до цього от-от приступимо. Аж страшно робиться: чи встигну все поробити, що висить надо мною.

6 жовтня. Засідання Відділу. Кримський таки не приїхав. Не прийшов і Грушевський. Через те засідання пройшло скоро і тихо. Перевів справу з літературними збірниками. І ще одна робота упаде на мене. І кожного разу встає питання: чи впораюсь? Мабуть, старість надходить, бо проте такі питання ніколи не докучали мені.

12 жовтня. Цілий тиждень не вибрав і хвилиночки, щоб хоч коротенько записати в щоденнику поточні події. Власне, для мене все складається з однієї події: робота, робота і робота. Встаєш з думкою, що треба сьогодні зробити; лягаєш з жалем, що не встиг того зробити, що було призначено. Найбільше часу одбирає редактування Грінченкового Словника (том третій розпочато оце друком!), — власне, додавання нового матеріялу, що я вибрав із творів Кониського, Мирного тощо. Цей новий матеріял треба розсовати на відповідні місця, а на це йде стільки часу, що майже ні на що інше не лишається. Навіть листів знов назбиралося на кілька десятків і навіть на нагальні не маю часу одписати. Сьогодні написав тільки картку Філеві (Кам'янець), а решта — хай дожидає.

14 жовтня. Мав сатисфакцію, читаючи, як Чичерін у ноті до французського уряду титулує Раковськогопаном Раковським! «Для наружного употребления» і це, значить, годиться... Пригадується ходяча фраза з большевицького репертуару перших часів: «господ нет теперь, господа все в Черном море» — захоплені перемогою направо і наліво говорили всякі комісарчики. Аж ось вигулькнув «з Чорного моря» пан Раковський навіть в офіціяльному документі!

Це, звичайно, дрібниця. Але далеко не дрібниця взагалі ввесь інцидент з Раковським у Франції. Поводження наших хатніх переможців не можна сказати, щоб було переможним. Довелося «дезавуировать» (добре, що ніхто цього слова не розуміє!) не тільки Раковського, а й «доктрину» втручання до чужих справ,

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 533

якій служив Раковський. Рятують становище тільки оці малознайомі викрутаси: звичайна публіка читає і не розбирає, в чому річ. А річ дуже не блискуча, коли її доводиться закривати малозрозумілими словами.

Написав Отамановському, посилаючи виправлену брошурку про Коцюбинського. Колись це мав бути плакат для збирання жертв на пам'ятник Коцюбинському, а тепер вінничане рішили зробити з його брошурку. Нехай, хоч і занадто вже вона буде коротка і тому недокладна.

15 жовтня. Вернувся допіру з театра. Ставили, вперше в Києві, Лисенкового «Тараса Бульбу». Стражденний, він і тепер не знайшов собі упокою: «оформили» його так, що дивитись і боляче, й гидко. Постаралися Петрицький з Юрою. «Ум хорошо, а два лучше», але коли два дурні, та ще самовпевнені, поєднаються, то з цього вийде зовсім не лучче. Ці невігласи цілком реалістичну річ обробили в якихсь невиразних тонах, та ще й власного неуцтва додали: Напр[иклад] «отець ключар» у них брамник, з оттакецьким ключем навіть (!); курені в Січі пороблено такі, як на баштані; символічну (!) стріху зроблено і т. і. без кінця і краю. В результаті провалили непогану оперу: вийшла якась «Вампука», а не серйозна річ. І дивне диво! «Аїду» можуть поставити серйозно, а коли торкнеться української опери, то конче треба якусь штуку вдрати. «Для хахлов і такой Бог брядє», мовляв старий Основ'яненко. І досі не можуть од цього визволитись. І не визволяться, мабуть, ніколи, не вважаючи на всі оті «українізації». Треба, щоб вигинуло оте рабське покоління, що звикло тільки «хахла удавати», а не органічно почувати себе українцями.

«Вампука, невеста африканская» — опера-пародія, поставлена 1908 р. в Санкт-Петербурзі театром «Кривое зеркало».

16 жовтня. З новітнього фольклору. «Комінтерн» рішає виключити за опозицію Зінов'єва. «Ну, добре, — не звомпив той, — в такому разі я заявляю прилюдно, що «листа Зінов'єва» писав я». Після такої дотепної заяви справу з виключенням знято.

17 жовтня. Сьогодні має початися церковний Собор. Заходила до мене «сестра Текля» і з плачем розказувала, що Шараєвський [можливо Шараївський Нестор - Т.Б.] та інші владики хочуть скористуватися з Собора, щоб скинути митрополита. Ніби на це є таємний наказ від ГПУ і йде шалена агітація поміж «вірними». Хороша це ілюстрація до

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 534

«відділення церкви од держави» в чисто радянському стилі, та непогана і до позиції св. отців, що накази від ГПУ використовують на те, щоб між собою звести брудні свої рахунки. І не знайдеться між ними жадного Івана з Вишні, щоб поставити сучасних князів церкви на належне їм місце. Шкода тільки отаких людей, як оця Текля. Вони справді вірують і їм церква потрібна, — і як же знущаються з цих темних простаків мудрі Шараєвські! Ці, звичайно, ні в Бога, ні в чорта не вірують і йдуть туди, де чують силу та вигоди. І на гадку їм не спадає, в якому гидкому вигляді стають вони, темні, перед тими темними простаками, що справді поки що боліють справами віри, але швидко, мабуть, проклянуть і Шараєвських, і віру, і церкву, що цих голів смердючих може у себе терпіти. Принаймні у цієї простої баби, що мені плачучи розповіла про вчинки архиєреїв, помітно було рішучий настрій. «Бояться, — казала вона, — що нам закриють церкву, якщо не послухаємо та не скинемо митрополита. Та лучче ніякої церкви не мати, ніж мати таку, що неправду робить». Шараєвський [можливо Шараївський Нестор - Т.Б.] до такого погляду не здіймається; навіть радий, що має нагоду прислужитись перед тими, хто плює на його. Все та сама, стара історія риби, що гнити з голови починає. Написав Ол. М. Рудченковій.

В театрі стрівся з С. Пилипенком. Розмова з приводу можливої війни.

— З бюджетом морочимось, — каже він. — Треба щось вигадати, якісь лишки на случай війни.

— Невже ви думаєте, що тепер хтось може і хоче воювати? — запитав я.

— Ми не хочемо. Ми все робитимемо, щоб не було війни. Ми на всі поступки підемо, аби цього уникнути. І так вже наші низи на нас ремствують, що ми борги погодились платити. А ми ще їм не кажемо, що не тільки борги муситимемо заплатити, але заплатимо й за те, що досі не платили. Бо війна для нас — це смерть. А надто, коли й поміж нами самими колотнеча така, що от-от за ножі вхопимось.

— Ви розумієте опозицію?

— Її саму. Хіба ж можна воювати, коли тобі може найближчий ножа всадить?

Пилипенко — большевик, але з українською орієнтацією. Більше українець, ніж большевик, і тому, певне, й дозволив собі перед чужою людиною виговоритись. Видко, справи справді не-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 535

важно стоять, коли таке може большевик говорити. Переказували мені недавно, що по закордонних газетах пишуть вже просто про недалекий бій серед самих большевиків, а Троцький ніби просто заявив був недавно, що його голова в небезпеці. Війна за таких обставин — дійсно смерть.

18 жовтня. Злоба дня — скорочення штатів повсюди: це оті лишки на случай війни вигадують. Скорочення робиться цілком механічно, а через те й безглуздо: 20% вкорочуй та й годі. По вищих школах та наукових установах скорочення йде коштом технічної частини; викидають напр[иклад] завідателів господарством, і проректор який-небудь сам повинен буде шибки склити, за опаленням доглядати і т. і. Та ж таки перспектива і в Академії, не вважаючи на урочисту літню обіцянку, що вкорочення Академії не торкнеться. Буду з усієї сили вкороченню противитись, і не спинюся й перед одставкою, бо штат технічних службовців у нас і так занадто малий, щоб ще його можна було зменшити.

Це чудовий подарунок на 10-річчя жовтневої революції... Нещасні, що їх викинуто, не знають, що робити; багато кінчає самогубством. А загальний голос говорить, що большевики змінили лозунг: замість «Усі на вулицю» — тепер панує — «всіх на вулицю». А настрій створюється такий, що краще було б большевикам не заощаджувати лишків.

19 жовтня. Заходив Студинський. Почуває себе, видко, як собака в човні: крутиться, в вічі не дивиться, солоденьким голоском розмовляє. Міг би, звісно, і не турбуватися, але після звісного інциденту вважає, що він мусить зайти «з візитою». Даремно! Краще б не заходив.

Написав Ол. Я. Борисенковій (сестра П. Мирного). Не знаю, чи поможе їй що клопотання Академії про пенсію.

20 жовтня. З новітнього фольклору. Приїхав на село агітатор за «воздухофлот» (дядьки кажуть — «здохфлот»), зібрав селян і ну їм розмазувати: «В той час, як буржуазія всього світу напирає на нас, погрожує нам війною, «удушенієм революції» — рятунок наш в нас самих. Ми всі, як один»... і т. д. а закінчив: «А тому кожен з нас мусить записатись до воздухофлота і пожертвувати не менше,

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 536

як три карбованці». Спершу тиша, а потім голос із гущі: «А чи не можна, товаришу, одсидіти?».

І ще про агітаторів, але це вже факт. Говорить на сході якийсь товариш, «розколює» село: є серед вас, мовляв, куркулі, є середняки, є незаможники; з куркулями треба боротись і так далі, що годиться. Кінчив. Прохає один дядько голоса. — «Говоріть».

— Ні, дозвольте мені з трибуни. Пустили на трибуну.

— Отак добре буде. Тепер мене всі бачитимуть, як от і товариша агітатора. А тепер дозвольте вас, товаришу, запитати — скільки ви платні маєте?

— Ну, — образився той, — це до діла не стосується.

— Ні, якраз і стосується. Так скільки ж? Крутивсь-крутивсь товариш, нарешті признався: двісті карбованців.

— Так товариш має двісті, а от я бачу тут нашого бухгалтера з завода, так він має 75, а онде розсильний одержує 35. Тепер будем так говорить: товариш — це куркуль, бухгалтер — то середняк, а розсильний не хто, як незаможник. То чому ж ви, товаришу, оцих-о службовців не розколюєте, а як нас, селян, то й цькуєте одного на одного?

Кажуть, що після такого запитання агітатора як вода змила.

21 жовтня. Написав до М. Слабченка, Є. Литвинової, Олексія (брата).

22 жовтня. В. Липківського таки не обрано на митрополита. ГПУ заявило Соборові, що коли його оберуть, то зараз же він піде на заслання до Наримського краю; а якщо не оберуть, то зможе спокійно жити в Києві. Те ж самісеньке було заявлено і щодо Оксіюка. І Собор послухався... Взагалі було два Собори, не один. Перший засідав у св. Софії внизу, був численний і багато говорив. Другий був на хорах, складався з трьох ГПУ-шників і мовчки слухав. Але ухвалював, власне, цей другий «Собор». У відповідний момент з хор кивали пальцем, голова нижнього Собору слухняно дибав на хори, там йому нашіптували, що треба, і потому внизу дружно голосували так, як всепотужній палець накивував. Це називається — святая, соборная і апостольская церков... Більшого знущання над вірою ще, здається, не бувало.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 537

Але навіщо було за таких обставин Собор скликати — не розумію.

23 жовтня. Ходив оглядати... будинки, що продаються. Якось зпересердя я був вимовився, що втік би, куди очі, аби здихатися клопоту з комірниками. От добрі люде і знайшли кілька будинків, що можна б купити. Місця бачив сьогодні хороші, аби гроші. А як грошей нема, то я поважно оглядав будинка, многозначно умгукав, знаходив сяку-таку ганч і забраковував. У фактора, мабуть, склалася думка, що з мене перебірливий пан, на якого не вгодиш. Коли б він знав краще стан моїх кишень, то, певне, й годити б не квапився. А воно, власне, не багато й треба, щоб зробитись домовласником — 5-6 тисяч. Дуже мені сподобалась швейцарська садиба над Глибочицею, але туди треба всадити чимало грошей, щоб довести її до пуття. Коли б я був грошовитий, то конче купив би її, — можна б там райський закуток зробити.

25 жовтня. Хоча хриплю й кашляю і, здається, температура підскакує, а мусив сьогодні читати доповідь про Мирного. Вибрав частину, де говориться про відносини між ним і Біликом і схарактеризував ці дві з багатьох поглядів супротилежні постаті. Публіка зацікавилась, зате я насилу дочитав — так горлянка втомилася.

26 жовтня. Нова витівка Грушевського. Приїхав з Харкова уповноважений Укрнауки Л. Левицький і запитав офіціяльно, чому Управа Академії вселяє до Грушевського жидівську Катедру. Коли йому пояснили, що це брехня, що Управа, навпаки, одповіла Міському управлінню, що будинок ще не наш і ми нікого ні вселяти, ні виселяти не можемо — то Левицький розповів, що до Харкова приїздив од Грушевського Савченко з скаргою, що найбільшому вченому України Управа Академії не дає працювати, насилає на його комірників і т. і. Цю справу доручено Левицькому розслідувати. Mania grandiosa* і манія преслідовання щасливо поєдналися в «найбільшому вченому України» і виявляються вони, як у найбільш ницих людей — доносом та наклепом. Доведеться знов дати по носі зарозумілому донощикові.

* Манія величі (латин.).

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 538

27 жовтня. Закінчився новий «ритуальний процес», тільки перелицьований. Шварцбарта виправдано. Цілий тиждень жидівські Чеберяки волочили по європейських смітниках труп закатованої ними людини, робили інсценізацію обурення, сліз і врешті свого досягли. Звичайно, тут важна не особа Шварцбарта: з безодні невідомости й нікчемства цей герой вийшов і до неї ж вернеться, — важно, що мало не все жидівство по цілому світу з його справою зв'язало свою і напружило всі сили, щоб убийника оборонити. Вийшов ритуальний процес, якого навіть у радянській препарації без обурення й огиди читати не можна. Спершу замордували, — не знати за що, — людину, а тоді почали доводити, що вона сама себе замордувала... І це жидівським Чеберякам пощастило. Чисту людину зроблено погромщиком, а убийника — героєм. Дванадцятеро французьких міщан, які навіть не уявляють собі, яка була складна ситуація та рахунки на Україні 1917-1920 рр. своїм «авторитетним» словом спробували розв'язати ті рахунки. Вийшла, звісно, обурлива кривда, якої без сорому й здумати не можна, якої не зрозуміти ніколи людям, що знали і замордованого, і його діла. Чи фанатик з убийника, чи найманий душогуб — тепер нам нема до цього діла, бо французький суд і жидівство усього світу взяли його провину на себе і зав'язали ще один вузол на майбутнє, ще одну кривду додали до тих, яких так рясно зазнав наш безщасний народ, винний тільки тим, що доля не дала йому створити своєї державности. «Сипнули грішми» — ось загальна у нас оцінка цього ганебного процесу. Виправданням Шварцбарта процес не скінчено, а тільки нову завдано рану, за яку може одбувати доведеться майбутнім поколінням.

Не сам я почуваю себе опльованим, пригніченим. Мало не всі, з ким доводиться говорити про процес, кажуть те саме. Навіть ті, хто не поділяв поглядів Петлюри, не можуть кинути в його каменем, так підступно витвореним ворогами. Не знаю, яке вражіння процесс зробив за кордоном, а у нас одне почуття — кривди, образи, знущання — панує над усіма. Пригадують, як збирали тут той «матеріял», що мав служити виправданню убийника, як фальшували факти, як на «петлюрівців» валили те, що робили червоноармійці і т. п. і т. і. Це ж усі тут знають, і в яку потворно-огидну історію потрапив французький суд, що мав наївність повірити тим «фактам» і «документам»!

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 539

Треба думати, що час таки викриє цю диявольську роботу й реабілітує невинного. Але тепер — тяжко, боляче, образливо за підлоту й дурість людські.

28 жовтня. Тільки й розмов по місту, що про присуд над Шварцбартом. Обурення страшенне, особливо поміж молоддю, що приймає вирок судовий за національну образу. Зростає юдофобство. Мабуть, найбільший ворог жидівський не міг би вигадати для них нічого гіршого, як те, що зроблено процесом Шварцбарта. «Увесь світ закупили», «купили приговор» — це звичайні фрази, які почуєш всюди. Багато говорять про помсту. От перший наслідок нетямущого суду й безтактного присуду, що мав претензію вирішити те, чого не знає й не розуміє.

Написав — Петрові, Галюнові, Харламповичу, Т. Слабченкові та В. Щепотьєву.

29 жовтня. Застрайкували мулярі, що кінчають академічний будинок. Хоча їм платять по 9 крб. за 8-годинний день, але зміркувавши, що буде величезний скандал, як на жовтневе свято будинок світитиме недокінченими частинами, робітники вимагають прибавки. Приїздили комуністи з комунвідділу, всовіщували робітників, але ті й вухом не ведуть: лають, як розповідав наглядач за роботами, і владу, і нас «жидівськими патинками», «базарними жуліками» і на роботу не виходять. Сьогодні на місці будування було тихо й мертво. Цікава ілюстрація до становища комуністичної держави та стосунків між робітниками й робітничою владою...

А пам'ятника Марксові проти Думи трохи підлатали й підмазали. Хоч для свята догадалися це зробити, щоб не світив облупленим тілом та потрісканими боками.

По газетах — «покотюся-повалюся по Івасикових кісточках» або канібальський танок на могилі ворога... Але ще більш цікаво, що французькі присяжні відповіли негативно на питання: «чи винен Шварцбарт у тому, що поранив або побив Петлюру?» (за тутешніми газетами). Що вони одкинули? Факт? Факт, з яким не крився й обвинувачений? Що ж Петлюра сам себе вбив? Чи як це інакше розуміти? До такого безглуздя дійсно жаден ще суд не доходив, та, певне, й не дійде ніколи.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 540

31 жовтня. На Спільному зібранні знов бій з Грушевським за його останні штучки — інтриги та наговори в Харкові через вірного полигача Савченка і т. і. Крутився старий, як чорт перед утренею: пробував говорити примиренним тоном про свої діла для звеличення Академії, а разом і перекинути обвинувачення на мене — Управа, мовляв, не дбає про його інтереси, то він мусить їх сам наглядати і т. і. Я держався виключно ділової-документальної позиції і фактами збавив крутійство та штучки досвідченого в цих справах майстра. Спільне зібрання всіма голосами (підтримував Грушевського тільки Тутківський) висловило догану Савченкові і тим вельми його оборонця образило.

А тим часом поки ми тут говорили, Савченко, кажуть, майнув до Харкова на нові плітки і доноси. Сей род навіть молитвою не так-то легко укоськати. Треба б певне Шекспіровських заходів, щоб дати новий приклад «як пурявих уговкують».

А тепер — характерна деталь із іншої опери. Уряд розписав так звану позику індустріялізації — на 200 міл. А як її ніхто брати не хоче, то накидають її силоміць службовцям. Десь хтось постановив, щоб кожен, хто має платню від держави, не менш половини місячної платні поклав на придбання цієї позики. В газетах вже був донос — що в Академії, мовляв, тільки 4 співробітника виконали високопатріотичний обов'язок, а решта «пасуть задніх». Навіть на Спільному зібранні це питання поставлено. І таке становище, що мусиш мовчати, щоб не пошкодити Академії. А потім в офіціяльних реляціях буде «піднесеним тоном», як усі захопились позикою та як її розхапали, хоч цей «ентузіязм» викликано Щедрінським способом (зри «Жизнеописание купца Парамонова»).

1 листопада. Грушевський одкликав Савченка і сам зібрався до Харкова. Вчора говорили про можливу подорож мою та Кримського, то, певне, він їде нам «шкодити». Щасливої дороги, бо ми не їдемо. Уявляю собі, що це він там накрутить!

Написав С. Дроздову (Біла Церква), М. Жукові (Одеса), Я. Риженкові та Ол. Рудченковій (Полтава). А листів усе прибуває. Хутко і мене з-за них не видко буде. І який урагової матері син вигадав цеє листування!

Од Радченка з Полтави звістка, що туди приїхав до музею працювати над Мирним якийсь Ткаченко з мандатом Державно-

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 541

го видавництва. Отже, виходить, редакцію Мирного, що була за мною з 1924 р., вони вже вирішили, як і з Карпенком-Карим, якого теж, мені й слова не сказавши, оддали якому[сь] х-ві. Державному видавництву я, звісно, не дивуюсь: воно привчило вже до своїх вічних дурощів та плутанини. Дивує мене тільки цей невідомий Ткаченко. Сміливий, видко, чоловік з його, коли на першу спробу собі вибирає Мирного. Він, певне, і в голові не покладає, яка це каторжна робота. Побачимо, що він з неї зробить...

2 листопада. Ще одна ілюстрація до процесу Шварцбарта. П. Линниченко, голова Укр[аїнського] Червоного Хреста, сидів собі десь тихенько на курорті й спочивав чи лікувався. Коли телеграма — негайно ставитись до Харкова. Приїхав. «От вам пашпорт, віза, гроші; зараз же їдьте до Парижу, за свідка проти Петлюри». Поїхав. Що б він там свідчив — не знаю, бо йому ж добре відомо, хто і як і коли робив погроми і говорити правду значило б — осудити себе на еміграцію, а такої мужности від Линниченка сподіватись годі. Мабуть, мимрив би щось невиразне. На його щастя Торес одмовився од допиту свідків, і Линниченко щасливо викрутився.

Товариство Червоного Хреста УРСР — громадська організація. Заснована в 1918 р. З середини 1920-х р.р. була підпорядкована Наркомату охорони здоров'я.

Зате який зворушливий альянс виявився поміж отаким сльозоточивим Сльозбергом [можливо Сліозберг Генріх Борисович - Т.Б.] та большевиками, як вони зійшлися на одній точці — зненависті до українства і як вкупі і влюбі старалися — одні доставляючи фальшивий матеріял та кривоприсяжних свідків, а другі — інсценуючи жалощі й обурення аж до ридання в залі суду. А добродушний французький буржуа благословляє цей союз, в своїй наївності може навіть і не гадаючи, під чию сопілку скаче й на чий млин воду жене. Я уявляю собі, яким диявольським реготом зустріли виправдальний вердикт по ГПУ та інших злачних місцях, з яких заправляли інсценізацією навіть не дуже майстерно переведеною!

«Вистарчить ще дурнів на наш вік!» Тим більша образа і кривда нам, що опинилися у власті дурнів та крутіїв, що ні перед чим не спиняються.

3 листопада. Засідання Відділу. Був і Грушевський, що, видимо, не поїхав до Харкова: побачив, що ми з Кримським не поїхали, та й собі роздумав. На засіданні поводивсь як перемитий: смирно, ввічливо, м'якенько. Як то корисно буває, коли отакого

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 542

суб'єкта натовчеш пикою в те саме місце, на якому нашкодив. Операція не з приємних, але часом помагає хоч ненадовго.

Написав М. Левицькому та в його справі (про рукописа) Є. Закузенній.

Дочитую коректи III тому «Російсько-українського словника». Тепер, певне, вже не затримають його довго.

Кругом суєта, шатанина-мотанина, грізні накази, — готуються до святкування «Жовтня». Єсть і курйози. Напр[иклад] категоричний наказ — усім будинкам, опріч власницьких, зробити ілюмінацію. Добре. Пішли ото од Академії, щоб придбати електричних лампочок та іншого приладдя. Виявилось, що лампочок ще, напружившись, можуть дати, а от патронів до них — хоч запали, в Києві не знайдеш. А їх же не одній Академії треба. Обійдемося, мабуть, і без ілюмінації. Але тоді навіщо ж було на грізного наказа папір витрачати, не попитавши попереду, чи можливо той наказ виконати?..

4 листопада. Почалась «дискусія» з опозицією, — те, чого так не люблять правовірні сини большевицької церкви, що воліють над усе argumenta baculina*. Криють одні одних добре. Аргументи як «сволота», «паскудники» і т. і. так і лунають у повітрі. Треба думати, становище не дуже-то тверде, коли напередодні «Великого Жовтня» такі приємні розмови провадяться, коли навіть ювілейні дні не можуть склеїти горщика, який давно вже дереньчить, а тепер просто до нечуваної ноти доходить. І як послухаєш, що говорять «товариші» в розпалі змагання й спірки, то великий сумнів нападе щодо офіціяльних реляцій, в яких вічне «гром победы раздавайся» лунає. Яка вже там «победа», коли грім її деренчанням розбитого горщика глушиться!

* Переконування насильством (латин.).

5 листопада. Ділив гроші (науково-операційні) між академічними установами. Це чиста мука. Цього року асигновано, наперекір усім обіцянкам, менше, аніж навіть торік було. Довелося різати, вменшати те, чого вже аж ніяк поменшати не годилося б. Насилу дійшов якогось кінця, од якого буде крик і вопль. Отак усе: тільки починає рости, розгортатись — боркай крила, нехай наниз осідає... Цього року це особливо колоритно виходить

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 543

поруч ювілейного галасу та порожніх теревенів і хвастощів.

Написав до М. Слабченка й В. Отамановського.

6 листопада. Почалася свистопляска. Увесь день я просидів за роботою, а ввечері пішов по вулицях — подивитись на свято. Претензійна, хоч і досить убога, ілюмінація, кричущі ганчірки, претензійні галасливі лозунги. Коло голосномовця спинився й почув: «Ми стоїмо на сторожі поступу, щоб людськість уберегти від варварства» — і мене занудило. «Ми», що повернули до варварства, хвастаємо, що стоїмо проти його — з яким лицем цю брехню говориться?.. Ніколи я не мав смаку до парадів, мундирів, одзнак, чинів, титулів, орденів, фанфар, ілюмінацій. Але тепер уся оця офіціяльна брехня здається мені надто огидливою. Бідна людськість! Щоб сприйняти й зрозуміти якусь ідею, треба їй фанфар, ілюмінацій, грому й блискавок, фальшивої позлітки — і брехні, брехні, без кінця брехні. Важкий твій шлях, людино, але сама ти ще важчим собі його робиш, розмінюючи навіть справжні здобутки на дрібняки мізерного філістерства, все затоплюючи в піні порожнього галасу та нещирого патосу.

8 листопада. Вернувсь додому з засідання академічного ювілейного та з передачі Академії нового будинку, наче вчадівши. Ну й кадили владі, — в першу голову Агат[ангел] Юх[имович]! І як і ті, що кадять, і ті, що слухають, не розчовпуть грубої лести та сервілізму, як їх врешті не занудить! Бо коли б, замість офіціяльних реляцій та кадіння, справжній рахунок поставити владі — який би то страшний був рахунок! Рахунок голоду, знущання, смерти і безконечного розтління всього живого... Отже, все те забулося, — краще всі роблять вигляд, ніби позабували. Звичайно, люде можуть робити вигляд, «удавати іскусно», але історія не забуває і колись таки свій рахунок поставить. І як тоді себе почуватимуть і ті, що кадили, і ті, що те кадіння приймали?..

Ну, та добре, що чадні, задушні дні минули, — може вже тепер можна буде легше працювати, і не лежатиме важкою зморою перспектива — бути при тій безконечній, безсоромній брехні, якої повні були оці дні своєрідного свята крови та убийства.

9 листопада. Вертаюся ще раз до учорашнього дня. Академічне засідання вийшло взагалі блідо щодо змісту. Огляди

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 544

ріжних дисциплін зроблено нашвидку і з помітною орієнтацією на високохвальний тон, а як цього автори самі, певне, не думали, то й збивалися. «Піднесення» не помічалося, опріч дутого. Та й з чого ж його й бути піднесенню.

Передача Академії нового будинку, не вважаючи на всі старання з обох боків загріти атмосферу до точки кипіння, так само збивалася з поважного тону. Комуністи ніяк не могли забути ущипливих натяків української еміграції, що тим хваленим будинком Академію тільки по губах помажуть, і кілька разів на це посилались. Вийшло, ніби Академія тільки тому одержала будинок, що еміграція це на сміх підняла, — отже, на злість еміграції. Наші промовці кадили, кадили без числа і совісти, не оглядаючись. А поза тим — сіро і блідо, нещиро і розволікло. Щодо мене, то Любченко зробив спеціяльну демонстрацію, не запрохавши мене між іншими членами академічної Президії — до президії Зібрання. Мабуть, думав, сердешний, цим мене уразити. Коли б він знав, який я був йому за це вдячний!.. Одмовитись я б, звісно, не міг, щоб не робити демонстрації коштом Академії, а почувати себе учасником гнусної комедії було б занадто важко. А так обійшлося якось — дякувати Любченкові. Після засідання я хотів був утікти, щоб не йти до нового будинку, та у вестибюлі напоровсь на Любченка. «Ну, Президія, ходім усі гуртом у новий будинок!» — мовив він, здоровкаючись зо мною: згадав тут, що і я належу до Президії. Довелося йти.

Агат[ангел] Юхим[ович] сьогодні, згадуючи вчорашнє, промовив сміючись: «Обязательное сквернословие» я вчора одбув; тепер на півроку дадуть мені спокій». Істинно-філософічний погляд на речі!

10 листопада. Написав В. Дроздовському (Петербург).

12 листопада. Вже кілька день читаю дискусію поміж ортодоксальними большевиками, власне, тими, що стоять на чолі партії (Сталін і К°) та опозицією (Троцький, Зінов'єв і К°). Вражіння таке: вожді один одного вивернули зсередини — і сморід такий пішов, що хоч носи затикай. Власне, обоє-рябоє — однаковісінькі до такої міри, що не розбереш, де кінчаються одні й починаються другі. Обоє звуть себе ленінцями й побивають одні одних текстами з св. письма, чи то пак творів Леніна. Обоє злопихательст-

Загальнопартійна дискусія була оголошена ЦК ВКП(б) у жовтні 1927 р. з приводу ставлення до опозиції Троцького-Зінов'єва.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 545

вують на ввесь світ. Обоє лаються передостанніми словами («гад», «шпана», «вот так комунисты» і т. і.). Чому ж лаються? Здається, справа проста: опозиції хочеться перейняти на себе владу, а перейнявши — лишити все по-давньому. Звичайно, епігони. Поки живий був Ленін, усіх їх держав у кулаці, а тепер Сталін думає — чим я гірший од Троцького, і навпаки. Цікавий увесь цей епізод тільки як покажчик того крайнього розпаду, до якого дійшли большевики, заганяючи увесь час болячку всередину. Тепер вона луснула — і пішов сморід. І цей сморід, видимо, турбує владущих, бо показує, як у них там негаразд. І вже до того дійшли, що замазати розколину ніяк і нічим.

13 листопада. Відкриття Театрального музею. Матеріялу зібрано чимало, хоча цілі смуги нашого театру ще в затінку. Доведеться попрацювати немало, поки сяк-так музей опорядиться.

Український театральний музей був створений при Історично-філологічному відділі ВУАН.

14 листопада. Новий матеріял з Hrushevian'и. На Спільне зібрання подав Грушевський, ніби «осібну гадку», довжелезний, мабуть, надрукований аркуш, наклеп-донос (бо разом його і «по начальству» подав) на мене. Документ з першого і до останнього слова брехливий, заснований на вигадках, сплітках, свідоцтво maniae grandiosae і разом досить виразно виявленого морального туподумства. Доведеться дати по пальцях, бо, здається, він тільки й розуміє таке поводження з собою. Але скільки часу має цей чоловік, що встигає навіть такі монстр-доноси писати!

15 листопада. Водив Озерського вчора й сьогодні по академічних установах, та й сам захопився тією величезною роботою, що як-не-як робить Академія. Корисно буває отак поновити наочним способом те, що знаєш навіть.

При сій вірній оказії Тутківський поскаржився на мене Озерському за дрова (курйозний випадок: хоче дістати двічі!). Коли з Грушевського моральний каліка, то його достойний соратник Тутківський просто й розумом кульгає. Дурень, — не може того навіть зважити, в якому світлі себе самого своєю скаргою виставляє. А взагалі оця манера скаржитись начальству, — до яких троглодитських часів ми вернулись! Адже це робить «цвіт нації», мозок її, — то що вже про інших казати?

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 546

16 листопада. Балачки з приводу виключення з комуністичної партії Троцького й Зінов'єва. Обиватель здебільшого злорадст-вує. «Прибавилось двоє безробітних», «Цигарки з портретом Зінов'єва вже скасували, — тепер черга за Зінов'євським (містом) та численними, по всіх містах, вулицями, названими іменням цих вождів». За цим обивателем іде й партійний обиватель: до Київської міської ради внесено вже прохання від робітників колишньої Шулявки, а тепер Раковки, щоб зняти з них ганебне ім'я колишнього «вождя», а тепер виклятого за схизму Раковського, — і обиватель на вершках партії цілком такій заяві спочуває і, певне, вволить волю «революційного пролетаріати». Але поза цими, все ж характерними, дрібницями, справа стоїть надто серйозно. Ну, викляли, одлучили од церкви, а що ж далі? Адже боротьба, видимо, лиш починається і питання — чим воно скінчиться, хто кого переможе? Так і ставить питання закордонна преса, що може не тільки проклинати чи славословити, а й критично ставитися до подій. І хоча, на загальну думку тутешньої преси, з опозиції занадто дрібна величина, закордонна розцінює її не так. Хто кого? І що з того вийде? Хто б кого не переміг, а большевизмові край приходить, — така панує думка. Бо вигляду нема ні на що. А коли вже й їсти одно одного почали, то тут приходить край і тій ілюзорній силі, яка була у большевиків. В усякому разі події розгортаються, та ще саме в той час, коли большевики думали маніфестувати свою силу і нездоланну міць.

Ходить анекдот. Питають Троцького закордонні представники: «Чому, коли ви кажете, що за вас більшість, за ваші думки голосують раз-у-раз тільки одиниці?» — «А тому, — відповів Троцький, — що кожен комуніст тримає портфеля і боїться, щоб він не вивалився, коли, голосуючи, підняти доведеться руку догори». Будь-що-будь цікавий погляд на свідомість і мужність комуністичної маси.

Написав до Риженка (Полтава) й до Журбицького (Київ, з приводу матеріялів дочки Ускова).

17 листопада. Вчора до пізньої ночі не міг заснути. Надало мені на сон взяти для читання «Українські Вісті» (паризькі) з судовим справозданням про процес Шварцбарта. Газета гадюча і, звісно, освітлення дає фальшиве, але фактична сторона робить страшне вражіння. Такого нахабного поводження, як в

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 547

оборонців Шварцбарта на цьому процесі, я ніде ще не зустрічав. Видко, «підготовка» була зроблена по всій лінії, все було пущено в хід, щоб інсценувати «ритуальну справу», всі сили російського чорносотенства і грошовитого єврейства з'єдналися, щоб оплювати й збезчестити пам'ять невинної людини, на яку валилась посполу всяка брехня, наклеп, зненависть. Оборонцям у цьому спільному хорі гадючого сичання нічого було робити, і їхнє становище було жахливе в цьому ворожому таборі. Гадючі чудово розуміли, що за недержавний народ нема кому заступитись і розперезались цілком. І вони не помилились...

У Грушевського новий скандал. Одна з поїздок до Харкова Савченка мала той наслідок, що на Історичній катедрі в списку дійсних членів прибавились імена самого Савченка та К. Грушевської (поруч з Данилевичем та Щербиною!), а серед співробітників Глушка та Шамрая, двох аспірантів, що кілька разів провалилися з своїми працями на публічній обороні. Питання, хто прикрасив список цими йменнями? Грушевський каже, що він «не знає». Озерський виправдовується, що Укрнаука дістала прохання призначити їх за підписом Грушевського. Співробітники Катедри розводять руками, та скаржаться, що вони не знають, що пише в протоколах Глушко, бо протоколів їм ніколи не читають. А в результаті дочка, небіж і пара полигачів дістали посади, на які нормальним способом довго довелося б їм ще чекати. Не тільки сам Грушевський — великий учений, а й його родичі всі та полигачі. Досить лизати йому невказані місця, щоб зробитись ученим, — працювати не треба. Гіршого прикладу непотизму я не знаю, та, мабуть, і не бувало ніколи. Цікаво, чим усе це скінчиться, бо подробиці цього спритного ходу починають виринати вже на світ денний.

18 листопада. Я радів, що вже скінчилася ювілейна свистопляска — виходить, даремно: самий цимис, здається, тільки починається. Другого дня по передачі Академії будинку, я сказав Президії, що вчора негаразд вийшло: будинок узяли, а подякувати — не подякували. «То що ж, — одказав А[гатангел] Ю[химович] — можна послати до Харкова телеграму». Минув ще день — і в газеті читаю телеграму, адресовану чомусь до ВКП (Москва) дуже піднесеного тону: Академія, мовляв, вітає «стару гвардію», згадано про «клятий царат» і т. і. Ну, думаю, пересолив А[гатангел] Ю[химович]:

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 548

чому до Москви і навіщо таким занадто агітаторським тоном? Стрічаюся з А[гатангелом] Ю[химовичем], кажу йому про своє вражіння, він тільки усміхнувся й нічого не од-повів, як тут хтось нашу розмову перебив. Так нічого я й не вияснив. Аж сьогодні справа вияснилась...

В своїй останній розмові з Президією Академії Озерський між іншим запитав і про ту телеграму. «Діло добре, телеграма звернула увагу скрізь, і в нас, і за кордоном; так ще ні наша, ні Російська Академія не говорила... Одно тільки в наших колах викликає непорозуміння: чому її адресовано до ВКП? Хіба ж наша КП(б)У не ближча до Академії?» Я дивлюсь на Кримського, думаю собі, що він пояснить, що телеграму послано таки до Харкова, а то газети просто поплутали. Коли А[гатангел] Ю[имович] непорозуміло дивиться на Липського, а Липський на його. Кілька хвилин зніяковілого мовчання... Нарешті А[гатангел] Ю[химович] каже, що він не посилав ніякої телеграми, Липський те ж саме... Tableau! Аж Озерському ніяково стало і він перевів розмову на щось інше.

Отже, ніхто з Президії Академії телеграми не посилав... Де ж вона взялася? Я висловив здогад, що це просто якийсь репортер промітний вигадав сенсаційну звістку. Але й наше становище: спростувати не можна і мусимо вигадку репортерську мовчки признати. Ну й часи!

Друга історія. Написав я був колись, на прохання вінничан, невеликий плакат-біографію Коцюбинського з агітацією за пам'ятника йому в Вінниці. Недавно Отамановський присилає текст назад і прохає трохи поширити, бо вони надумали, замість плаката, видати цю біографійку брошуркою. Добре, — брошуркою так брошуркою... Коли це сьогодні одержую ту брошурку: вступ голови Вінницького окрвиконкому з усіма комуністичними операми, а кінчик мені також доробили! Несподівано для себе попав у хорошу компанію... І знов мушу мовчки цей сюрприз прийняти. Взагалі ніколи не можна бути певним, де і в якій комбінації опинишся. Просто хоч на люде не виходь. Більшої безцеремонности й уявити собі не можна, як у теперішньому поводженні з думками, йменнями, репутаціями. Всякий охочий може за тебе наговорити, чого схоче, і протестувати проти цього нема способу: протесту просто не надрукують. Але ота витівка з телеграмою, якщо мій здогад правдивий, усяку вже міру навіть за наших часів можливого переходить.

«Михайло Коцюбинський — український письменник» — праця С. Єфремова, видана у Вінниці 1927 р.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 549

19 листопада. Скрипник, як виявляється, приїздив не тільки на партійну конференцію, але й порахуватися де з ким. Влітку він мав промову, яку потім і надрукував, а в тій промові обливав помиями небіжчика Щербаківського та його прихильників. Між іншим він оббрехав В. Козловську. Козловська послала йому листа з протестом. І от цей державний муж явився до музею й почав робити ціле слідство з приводу археологічних праць Козловської. Поводився над міру грубо, як старий фельдфебель, сипав погрозами. На жаль, Козловська не дала нахабі належної одсічі. Але ж картину теж непогану уявляє цей комуністичний комісар, що поводиться вдесятеро гірше, ніж старорежимний міністр. Ті принаймні в археологію не лізли, а цей має лице говорити про те, чого абсолютно не тямить. То правопис декретує, то археологію турбує, — не знаєш, за що завтра цей універсаліст візьметься: знає, що мовчки слухатимуть усе, чого тільки не наговорить нахаба.

Мій здогад про репортера оправдується: вже знайдено деякі сліди.

Увечері одбувся ювілей С. І. Маслова. Ювілей мав виключно український характер і це може зобов'яже ювілята виразніше окреслити свою лінію, ніж робив це досі. А взагалі мені було жалко ювілята, досить умученого безконечними промовами.

20 листопада. Написав до О. Кобилянської, Л. Когута, О. Скорописа. До Кобилянської пишу так:

Вельмишановна Пані,

До розлогих нив Великої України дійшла звістка про Ваше свято, що має статися святом — нині знов порізненого і на кавалки розбитого — українського письменства, ширше — святом знов уярмленої української культури. Дозвольте ж і мені, Вашому давньому «ворогові-поклонникові» принести Вам у цей день свій низький поклін і від найщирішого серця зичення — довго ще обдаровувати наше письменство своїми творами.

Мені Ви, Вельмишановна Пані, в тім можете повірити. Ми ріжно дивимось на світ. Ріжно пояснюємо його події. Ріжного може хочемо від його, з ріжних пунктів одходимо і ріжними шляхами йдемо. Але — я знаю — йдемо ми до однієї кінцевої мети, працюємо на одного господаря — на тую непідкупну правду жит-тя, до якої кінець-кінцем зводиться і краса, і всі людські змагання. Мене завжди у Ваших творах підкупала ота щирість ясна,

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 550

прозора безпосередність, можу сказати навіть — протестантська мужність, з якою Ви свої думки виносили на громаду, не дбаючи про те, як вона їх приймає. Великий художній талант Ольги Кобилянської завжди був для мене поза сумнівами і на його я дивився як на безперечний для нашої культури здобуток. Виткані делікатною жіночою рукою, «дорогою серця» перепущені — Ваші тонкі образи не були чужі й моєму серцю, і я завжди був пильним читачем кожного Вашого нового твору, дошукуючись Вашої художньої індивідуальності. І я жалую лиш одного — що в бойовій атмосфері наших днів мені доводилося торкатись тільки побіжно й з одного боку Вашої творчости; і щасливий буду, якщо доля по-волить мені сказати усе, на що Ваші твори надихнути можуть.

Не погребуйте ж, Вельмишановна Пані, прийняти від причепливого, але не злостивого критика щире поздоровлення і бажання довгого віку, сили й невтомної енергії на всім нам потрібну і високо цінену працю Вашу».

З Кобилянською я ніколи не стрівався. Ніколи не листувався. Але через людей знаю, що вона лихим духом на мене дихає за мої про неї статті. Нехай! А я все-таки щиро шаную її працю й бажаю всього доброго, хоч зовсім по-інакшому розцінюю її працю, ніж її хвалителі. Хоч може голос мій і неприємний їй буде, але я вважав за свій обов'язок послати привітання.

22 листопада. В Історично-літературному Товаристві засідання, присвячене пам'яті Марка Вовчка (20 років од дня смерти). Сказав невеличку промову на тему, що не тільки habent sua fata libelli*, але й творці тих книг.

* І книги мають свою долю (латин.).

Написав до І. Свєнцицького, прохаючи вислати оригінали або фотографічні копії з тих листів Шевченка, що в Національному музеї у Львові. Коли б вислав, та коли б і швидче, бо час вже давати до друку Шевченкове листування (том III академічного видання творів Шевченка).

Український національний музей у Львові, заснований 1905 р. митрополитом А. Шептицьким.

23 листопада. Тутківський рішуче одмовився платити Академії за помешкання. До літа платив, а як призначено його членом ВУЦВК'а, вирішив, що як висока персона — може не платити. З 8 кімнат, призначених для Геологічного кабінету, збив

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 551

установу в дві, сам з численною родиною опосів шість, мало того — в найбільшій кімнаті поставив фалшиву піч («буржуйку»), хоча пекарня при квартирі є, і доводить, що то пекарня, і через те він за неї платити не повинен. А це й зовсім зрікся платити. А тим часом фінвідділ наполягає, щоб конче брати його платню. Доводиться процесуватися... До таких скандалів, мабуть, ні одна Академія ніколи не доходила, — в цім ми маємо світову перевагу. Досить мати двох таких типів, як Грушевський з Тутківським, щоб побивати світові рекорди — не наукової праці, а гризні, інтриг та скандалів. І головна річ, що хоч би скандалили власним коштом, а то ж і той і другий зараз до начальства з скаргами та брехнями. От і тепер Тутківський, після того як і спілка і секція наук[ових] робітників одмовилися підтримувати його неоправдані претензії — забіг до комуніста Скорбека і той йому усяково допомагає. Цікаво, що скаже суд... Чи може і там пошепчуть і поворожать. А це можливо!.. Де б мені од цієї всієї гидоти заховатися і куди скритися.

Секція наукових працівників складалася з представників профспілки, працівників народної освіти, викладачів вищих шкіл Києва, співробітників науково-дослідних інститутів. Секція з 1928 р. вирішувала головні питання діяльності ВУАН.

Написав до В. М. Перетца та В. Сиповського.

24 листопада. З новітнього фольклору. Виступає Риков з промовою десь на селі у Великоросії, розводиться широко про те, що радянська влада дала селянам та як їм тепер добре жити. Слу-хали-слухали селяне, а далі один насмілився:

— Оно точно, что жить стало хорошо... и насчет землицы как быдто... Да только, вот, ободрались мы оченно. Мотри, все лок-ти да коленья в дырьях.

— Ну, это не беда, — відповідає Риков. — Вон в Африке єсть народы, — так те и совсем голые ходят.

— Вот болезные!.. Видно они не десятую, а тридцатую годов-щину советской власти празднуют!

Анекдот пристосовано до ювілейних свят.

З приводу присуду над Шварцбартом теж оригінальне пояснення ходить: це, мовляв, навмисне убийника виправдано, щоб розв'язати руки проти радянських дипломатів у Західній Європі. Надзвичайна охота — усе витолковувати проти большевиків!

25 листопада. З невимовною огидою взявся нарешті за відповідь Грушевському. Мені часто доводилося колись полемізувати; кожного разу це мені коштувало багато, кожного

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 552

разу я силував себе братись за перо, щоб одповідати комусь із своїх противників. Але такої чисто фізичної огиди, як тепер, я ще не почував ніколи. З таким недобросовісним противником я ще не мав діла. Такого брехуна я ще не стрівав. І ввесь час, коли я писав, крутилась думка — чи не плюнути, чи не кинути всієї цієї справи до стобіса?.. Але справу він поставив так, що я мушу відповідати. Що ж — нехай... Зате ж і він мусить бути задоволений, хоч я й силкувався писати здержливо і не давати волі асоціяціям, що мимоволі напрохувалися під перо.

Сьогодні здав до друку третій том Шевченкових творів, — листування. Цими днями піде також і сьомий — малюнки. Нова вага падає на мене і така, що дай Боже витримати!

26 листопада. Принесено коректу останніх двох аркушів III тому Російсько-українського словника. В понеділок здам їх. Значить — кінець хоч з цією роботою! А там ще IV. Не знаю, коли взагалі кінець буде...

27 листопада. Проходячи увечері біля сквера, побачив світло з землі. Зацікавився, підійшов, глянув — і морозом жах обілляв мене. То в колодязі од клоаки містяться безпритульні. Троє їх було. Розіклали маленьке багаття, гріються. Там, у ямі, й живуть. Новітні троглодити... А ми недавно святкували з ілюмінаціями й промовами «здобуття Жовтня»! Ось ці здобуття — на дні клоаки, в особах новітніх троглодитів, здичавілих, озвірілих дітей на вулиці велелюдного міста... Такого не було навіть за лютих старих часів!

Але ще гірше може — здичавіння моральне. Сьогодні Микола розповідав про студентську сходку з приводу якогось непорозуміння з професором. Жидівська і разом комуністична група намагається викинути невгодного їй професора Попова й замінити його своїм — Лібербергом. Протестантів проти цього серед усього курсу знайшлося тільки двоє, решта ж ганебно мовчать, бо бояться комуністів, хоча наодинці й кажуть, що вони також проти цієї огидної історії. Коли один з старих професорів охарактеризував поведінку заправил як політичний донос, відповідь була: «Ми вже пережили старі звичаї, звичаї до 1917 року. Політичний донос! Хто з нас, товариші, тепер не піде з доносом куди слід, коли довідається про щось, що робиться проти

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 553

совітської влади?» І «товариші» мовчали. Це — також «здобуток Жовтня». Моральний троглодитизм іде в парі з фізичним. Безконечні злидні і безконечний занепад найелементарнішої порядносте — ось наслідки останнього десятиріччя. Чи можна з такими наслідками жити й розвиватися, чи можуть герої доноса й пожильці клоак обороняти сучасну державу — покаже перша ж небезпека, яких так багато визирає спереду. А божевільні люде йдуть до них і мільйони ведуть за собою — мільйони сліпих, задурених, здичавілих, егоїзмом, наче паршами, укритих людей. Перспектива воістину жахлива.

28 листопада. Зустріч ще з одним троглодитом — найгіршого типу. Це вже не жертва Жовтня, а з тих, що самі жертви творять. Спільне зібрання. На йому зачитано наші, мою й Агат[ангела] Юх[имовича] відповіді Грушевському. Цей моральний троглодит з цієї відповіді зрозумів лише одне: «мене і моїх співробітників обиджають». Пробув заперечувати, пикав, микав, заікався, — нарешті попрохав дати йому копії з наших заяв, щоб написати на них відповідь. Яку ще нову кляузу вигадає цей печерний чоловік? Утреться і зайде з іншого боку. Між іншим мусив віч признатися, що першу кляузу він послав і Скрипникові. Не можна — начальство... До якої міри занепав чоловік, навіть і уявити собі важко. І йде все нижче та нижче...

Сьогодні я одмовився підписати йому грошове асигнування, поки не звільнить старого помешкання, яке потрібне для інших установ. Він захотів і нове (з 18 кімнат) опосісти, і старе задержати, хоч ціла низка наших Комісій не мають жадного помешкання. Доводиться витискати. Мабуть, сьогодні ж таки пішов на мене новий донос до Харкова.

Написав: В. Перетцові, М. Слабченкові, В. Піснячевському, Іл. Свєнцицькому.

29 листопада. Кажуть, що Грушевський переводить назад у 37-й номер людей, що наприймав у 35-й. Коли так, то — виходить — війна... Що ж — будемо воюватись. Тільки важко мені буде, бо ні затрутих стріл, ні отруйних газів я не вживаю, а з того боку все буде в ходу. Та нехай. Моє становище добре тим, що війна без [програшу]. Коли переможу — добре: забезпечу Академію від троглодита. Коли не переможу — також добре: здихаюсь Управи,

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 554

бо тоді буде найліпший привід це зробити і вже ніхто мені дорікати, що кинув, не зможе... Буде, видима річ, тиск із Харкова, але наївний Грушевський, якщо думає, що зможе примусити мене підписати йому асигнування. Я просто вийду в одставку та й по всій справі.

Неприємність Грушевському і в Катедрі. Мовчущі заговорили, зважились нарешті і запитали, як це сталося, що співробітників призначено поза Катедрою. Й оком не змигнувши і навіть у Сірка очей не позичаючи, велій брехун перед Господом одповів, що він «не знає».

— Це ж обурлива річ!

— Так єст, обурлива... а як же.

— Ми мусимо протестувати.

— А як же, пане добродію, мусимо.

Такий одбувся діялог. Звичайно, протестувати він не буде, бо, як казав Озерський, сам же й намігся, щоб дочку, небожа й двох лизунів призначено на вищі посади. «Не міг же я, — мовляв Озерський, — не вірити підписові академіка; а за його підписом Катедра клопоталася про призначення». Невже він думає, що так і не викриється вся махінація? Адже, кінець-кінцем, доведеться в справу вступити Академії, бо Катедра при Академії і такого осу-довиська терпіти не можна. Дуже мені б не хотілося, але ж муситиму підняти справу, як секретар Відділу, бо ніхто ж з Катедри не зважиться на це. Біс його знає, що за чоловік! Де тільки повернеться — золоті груші ростуть і з звичайних лизунів учені народжуються. Михайло-чудотворець...

30 листопада. Прийшов лист од В. М. Перетца, дуже занепокоєний. Пише з приводу «осібної гадки» Грушевського. Насамперед виправляє з неї те, що Грушевський його, Перетца, йменням понабріхував, а далі звертається до мене з благанням якось зробити справі кінець, бо її використають, мовляв, зверху тільки на те, щоб приборкати або й зовсім зруйнувати Академію.

Думка справедлива. До мене багато тепер обертається людей з такими й подібними порадами. Особливо наш український тихомирний і забудьковатий обиватель турбується, що між двома українськими діячами почалася звада, а «ми ж вас обох любимо і шануємо і нам тяжко» і т. і. На жаль тільки щодо мене поради ці зайві і я нічого тут не можу зробити. Я ж не починав звади і не

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 555

муссую її: у мене пасивна роля — я тільки обороняюся. Активно діє, нападає Грушевський, — і тільки од його залежало б припинити зваду. Але що йому Академія, коли він ще 1919 р. хотів її зруйнувати (його заходи перед Директорією, про які я тоді ж таки чув од небіжчика С. В. Петлюри); що йому міркування українського внутрішнього спокою, про які так турбується наш обиватель миролюбний; що йому навіть власна гідність, коли він у засобах не перебирає?.. Усе тут безсиле, щоб спинити його пиху нелюдську, претензії неомірні і засоби мерзенні — і воно все йтиме своїм ладом, хоча може скінчитися справді зле — для Академії. Обиватель не розуміє, що справа не в самій зваді, а в тому, що звада цяя провадиться такими мерзенними способами, що перестаєш поважати супротивника. Не розуміє він і того, що це ж в інтересах його власних, українського обивателя —демаскувати звадника, щоб не міг провадити далі свою деструктивну роботу, яка так вже позначилася в нашій недавній історії. Адже можливо, що настане знов момент, коли ця безчесна людина і політичний шахрай, що лиже тепер халяви переможцям і робить їх суддею в наших внутрішніх справах, знов спробує вчепитись за події й вилізти на командні високості, щоб наново розпочати згубні експерименти. І треба заздалегідь натаврувати цю людину, щоб не важилась на нове видання старих своїх подвигів.

2 грудня. Здав до друку й сьомий том Шевченкових творів. Як то впораюся з усим цим?.. Правда, головна робота щодо цього тому (добирання й коментування малюнків) лежатиме на О. П. Новицькому. Але спуститися цілком на його не можна, і праці й у мене буде багато й тут, як багато її з третім томом. Листування малий Новицький (Мих[айло] Мих[айлович]) зробив і неповно і дуже недоладно. Доводиться додавати нового матеріялу і даний розташовувати по-інакшому, виправляючи плутанину, заподіяну рясно попередніми видавцями. Особливо багато було мороки з листами до Броніслава Залєського. До рук Драгоманову потрапили вони в копіях і перемішані щодо хронології; розплутати наплутане за тодішнього стану Шевченкознавства було, очевидно, несила, а дальші видавці ще більш наплутали. Оригіналів ми не маємо, і доводиться переробити величезну критичну роботу попереду ніж уложити ті листи хронологічно. Є чимало й іншого недоладнього. А ще ж перед нами

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 556

коментування, що охоплює мало не всеньку біографію Шевченка. Надто важкий це буде том — куди важчий, ніж четвертий, та може й усі інші, не виключаючи й поезій. А за цією новою роботою — Мирний лежить: нема часу навіть, щоб перечитати й вигладити вже готову роботу.

4 грудня. Лихий я сьогодні, як чорт. Читаю переписану одповідь мою Грушевському — і бачу нові слова, уривки фраз. А як дійшов до кінця, то мало не луснув з досади: викинуто згадку про Озерського і замінено «Наркомос». Зовсім здурів Кримський! Адже ж Грушевському тільки й лишається хапатися другорядних дрібниць, а тими своїми непотрібними виправками Кримський сам йому палець подає. Тепер Грушевський вчепиться, що — мовляв — читано не те, що йому дали і спробує грати на цьому. І вічно отакі історії з Кримським. В своєму бажанні вшпигнути ніколи міри не знає і в засобах не перебирає. Отакі союзники часто небезпечніші од самого ворога, бо роблять те, чого обороняти не можна, і тим самим найсправедливішу позицію руйнують. Краще самому, без союзників. Але вони самі чепляються і здихатись їх не можна. Липський в одному подневідив, Кримський у другому, а доводиться за них кліпати очима.

Написав до Я. Оренштайна.

5 грудня. Виявляється, що Грушевський свою скаргу послав не самому Скрипникові. Прийшов папір з Укрнауки. Пишуть: одержано скаргу Грушевського, але Укрнаука її не розглядатиме, доки Управа не надійшле пояснення. Отже, донос по всій лінії тріумфує: «осібна гадка», адресована Спільному зібранню, власне, мала на меті начальство і для його й була писана. Те, про що тільки догадуватись можна було, тепер має фактичне стверження. Для мене це не новина, але для людей, що ще хиталися в своєму суді, це вже незбитий доказ троглодитських способів у колишнього «властителя дум» і «вождя нації». Хороший вождь, та й нація теж не згірша, коли таких провідців висовує. Мене вже це перестає обурювати, а збуджує тільки холодну цікавість: до чого, до якої межі докотитись може ця безперечно не дурна ж і талановита людина та визначний учений, але без жадних моральних засад? Це повна атрофія морального почуття, що межує з дрібним жульництвом, якесь духове каліцтво. Бувають клептомани. Це

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 557

теж одміни якоїсь душевної хвороби, на взірець клептоманії. Не має підстав до того чоловік, а краде, — так і тут: бреше, доносить, інтригує, а навіщо? — спитати, то й сам, певне, не скаже. Адже мав чоловік більше, ніж може досягти цими способами, а таки пнеться з усієї сили і каляє не тільки власну честь, а й тих, чиїм речником був. Істинно — хвороба!.. Тільки ж за які гріхи мені з цим ма-ньяком доноса й брехень доводиться воловодитись?

6 грудня. Півроку, рівно, од смерти Щербаківського. З цього приводу відбулося засідання-поминання. З десяток людей розповідало свої про його спомини і вражіння. Оригінальне засідання: плакали доповідники, плакала публіка... Загинув чоловік, а наслідки?.. В музеї те ж самісеньке, навіть гірше; Онищук по-давньому панує і доносить; за його доносами діє Скрипник. По інших установах і школах стара совітська система непотизму, доносів, цинізму розгніздилася ще більше. Отже чиста жертва, що її приніс небіжчик — треба визнати — минулася марнісінько. Пустеля не прокинулася, гниття й розвал далі йдуть. Для панів становища, що першої хвилини були ніби збентежились і заметушились, усе пішло по-давньому. Проте я вірю, що Немезида існує і буде час, коли жертва Щербаківського одригнеться його катам.

7 грудня. Нова ілюстрація до справи Щербаківського. Заходив Федір і розповідав дальший тяг своєї історії в інституті. Виявляється, що конкурсу не було, та й не могло бути, бо його скасовано ще раніше; що кандидатам на небувалий конкурс так і відповідали, що конкурсу нема, бо Катедру опосідає «проф. Єфремов»; що «єдиний» через те кандидат Руденко також опізнився проти фіктивного конкурса. Одно слово, накопичено Осу на Пеліон шахрайства, і вся ця брудна [оргія] потрібна була «ректорові» Любченкові, щоб спихнути Федора і взяти на його місце «покірне телятко», що раз-у-раз дві матки ссе... Порадив Федорові не здаватись і провадить далі боротьбу. Звичайно, її він програє, бо ж ворон воронові очей не виклює, а комуніст комуністові тим паче, — але що ж робити інакше? Покірно хилити голову в ярмо — це ж останнє діло. І коли б у нас навіть тепер трохи менше було безсловесних під'яремців, то може б і всім легше жилося, і Любченки та Врони та Онищуки не так би розпаношилися.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 558

8 грудня. З наших академічних анекдотів. Приходить хтось із співробітників Грушевського до канцелярії. — «А що, — питаються його, — чи п. академік швидко мають занедужати?» — натякаючи цим на небажання його бути на ювілеї Багалія. — «Уже лежать!» — була відповідь. Цікаво, чи «одужають вони» на понеділок?

Другий. Скінчилася справа жидів Ієрусалимських з циганами Мартюковими за хлопчика: кожна сторона доводила, що то її син. Експертиза висловилася, що нема доказів на те, щоб то був жидівський хлопець. «Нещасний! — сказав з того приводу Лебідь. — А от про І. Айзенштока ніхто не скаже, що то не жидівський хлопчик».

9 грудня. Зайшов до мене Г. Одинець, теперішній голова якогось фантастичного «сельінтерну», а колись досить близька людина до українства, приятель Жебуньова, Матушевського, Грінченка. Пом'явшись і попрохавши, щоб наша розмова лишилась «між нами», почав: «Давно вже збираюсь до вас, щоб перепрохати вас. Я шаную культурних діячів, і не хотів би, щоб ви на мене сердились. Що ж діяти, — я комуніст, але те, що я сказав вам тоді, я сказав, не подумавши і жалкую, що сказав, і прохаю прощення». Я одказав йому, що й не думаю на його сердитися, що його комунізм — то його особиста справа, а я не міг не відповісти йому так, як одповів «тоді». На цьому ми й розпрощалися.

Сельінтерн — Селянський Інтернаціонал — Міжнародна селянська Рада — міжнародна селянська організація комуністичного напрямку. Діяла у 1923-1933 рр.

Тоді — це 1920 р., саме коли прийшли українці до Києва. Заходить до мене Одинець, — з ним я також був досить близький, — і починає мені говорити, що він розчарувався в українцях, що українці не так роблять, як слід, що думає пристати до комуністів. Почав я йому говорити свою думку, про комунізм та комуністів. Зчинилося змагання. «Отак ви всі, кадети, говорите!» раптом аргументує свій погляд Одинець. «Знаєте, — одказав я, — коли б ви були не в моїй хаті, то я б показав би вам — порог». — «Ну, й піду, і піду» — образився він. З того часу ми стрівались тільки на вулиці. А це прийшов перепрошуватись за «кадета». Видимо, становище його в партії похитнулося, що згадав про давніх товаришів: розумний, але й хитрий дядько!

10 грудня. Телеграма з Харкова: прохають приїхати на 12

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 559

грудня в справі кошторису й штатів. А 12-го у нас бойове Спільне зібрання. Послав телеграму, що зможу тільки виїхати 12-го після засідання. От іще не було клопоту, так цю поїздку підкинуло.

Зараз їду на ювілейне засідання в честь Багалія. Доведеться, мабуть, засидітися до пізніх облягів: люблять наші земляки за таких оказій поговорити.

11 грудня. Ювілей Багалія пройшов з зовнішнього боку імпозантно. Сила (з 900) привітаннів, багато слів, багато галасу. Але не було теплоти, ліризму. Почувалося, що як людина стоїть ювіляр вже поза живими зв'язками. Почувалося якесь обережне почуття, що зв'язувало язики навіть таким нездержливим говорунам, як артільний батько Левицький. Офіціяльно і холодно. Пошана і ні крихти любови. Багатьох, мабуть, здержувало і те дуже підхлібне становище, що зайняв ювілят до теперішньої влади. І в своєму останньому слові він теж досить зручно маневрував між своїми справжніми симпатіями та висловом «вірнопідданого почуття». Важко зрозуміти, навіщо це йому здалося.

Я промовляв коротенько. Прочитавши маленьку адресу від Комісії громадських течій, я додав:

«Дорогий Дмитре Івановичу!

Дозвольте мені додати кілька слів ще й од другої моєї Комісії — літературної. Ви — історик. Але ви ніколи не були істориком того типу, що поза вузькими рямцями своєї спеціяльности не бачить нічого; ви завжди були істориком, що виломлювався з тих рямців, мости мостив між своєю спеціяльністю й суміжними сферами людського знання. Вже в своїх історичних працях ви торкалися й проблем літературних: цілий ряд письменників-сло-божан ожив під вашим пером. Потім пішли праці про Кирило-Методієвське Братство і особливо про старчика Сковороду, — праці, без яких не може обійтися жаден історик письменства. Отож хочу побажати вам, дорогий Д[митре] Ів[ановичу], ще багато-багато мостин у тому мості, що мостите ви між історією та історією письменства».

Праця Д. Багалія «Т. Г. Шевченко і кирило-мефодіївці: історико-культурна розвідка» (1925 р.)

Закінчилося довгою промовою ювілята о пів до першої. Сьогодні ще бенкет має бути, присвячений ювілятові.

12 грудня. Вчора пізно вночі вернувся з бенкета, — можна

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 560

сказати, слідом за Лисенківською «Енеїдою»: «ну та й здорове бенкетували!» Все було, як слід: їжа, питво і промови, промови без кінця. На жаль, вдатних не гурт, хоча язики у багатьох розв'язалися...

Сьогодні Спільне зібрання, — можна сказати, героєм був Грушевський (вже «одужав»): довелось йому подвійно виступати — і за себе, і за Тутківського. Справа з ювілеєм (!) Тутківського — провалена; справа з Геологічним музеєм (нові штучки компанії Тутківського) — провалена; справа з непотичною промоцією на Катедрі Грушевського — довелось йому, мов хлопчикові, що нашкодив, виправдовуватися і виправдування було не з удатних; нарешті його відповідь Кримському й мені, якесь дитяче белькотання, повне проте перекручування й пересмикування, до решти розігнала Спільне зібрання. Його цю відповідь дочитувано вже при 5-6 душах. У мене ввесь час крутилося на язиці: «ось, батюшка, вам ключі, — як дочитаєте, то замкнете церкву». Мені од-повідати було не важко, — власне, довелося тільки дещо поправити з фактичного боку та заявити, що проти неслухняних було вжито дисциплінарних заходів.

Геологічний музей до 1927 р. діяв при Кафедрі геології ВУАН. У 1927 р. відокремився в самостійну установу.

Пізно кінчилося засідання; треба було поспішати на вокзал. Проте я був на призначений час там. Чекав-чекав Іванця з білетами — і не дочекався. Поїзд пішов. Виявилось потім, що і він мене чекав, тільки на іншому місці. Поїду завтра. Може й краще — одпочивши.

13 грудня. З новітнього фольклору. Почав ніби Троцький підписуватись Троий. Питають: «Що це означає? Новий псевдонім?» — «Та ні, — одказує Троцький, — ЦК збирається мене виключити, а я вже їх виключив (Тро[ЦК]ий)».

Ще. Балакають двоє непманів. «Ну, і чим це все кінчиться з опозицією?» — «Я не знаю, чим це кінчиться, але знаю, чим би я хотів, щоб кінчилось». — «А чим?» — «Щоб ЦК злопав опозицію та щоб при тому й сам подавився».

А ось уже півполітичне. Їде пара молоденьких жидків на трамваї. «Беріть, громадяне, білети» — каже кондуктор. — «Як, у вас члени ВУЦИК'а теж беруть квитки?» — відповідає один. — «Ні, ні, сідайте, сідайте!» — запрохує кондуктор, одходячи. — «Як, Міша, ти вже член ВУЦИК'а?» — запитує другий жидок. — «А хіба я сказав, що я член ВУЦИК'а? Я тільки запитав, чи члени ВУЦИК'а

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 561

теж беруть квитки».

Треба збиратись на вокзал. Не хочеться їхати.

З приводу вчорашнього засідання досвідчені люде кажуть, що Тутківський свою невдачу з ювілеєм постарається витлумачити політичними причинами: це, мовляв, проти його демонстрація, як проти члена ВУЦИК'а (цей «Міша» таки член ВУЦИК'а). Можливо. А після засідання, як виявляється, Грушевський і Кримський ще довго любенько балакали між собою. Свідок їхньої розмови, та й сам Кримський, кажуть, що це скидалося на розмову баби Параски й баби Палажки по тому, як шановані баби були помирилися. Грушевський навіть згодився вийти з 37 номера, але, додає Агат[ангел] Юх[имович], «проспиться і, мабуть, за своє візьметься!» Vederemo*, як любив писати Драгоманов. Хоча, правду казати, цьому «Міші» вже нікуди інше податись: членом ВУЦИК'а він ледве чи буде...

* Побачимо (латин.).

17 грудня. Вернувся з Харкова. Три дні крутився в цьому божевільному домі, і насилу врешті вирвався, докінчивши справу, заради якої мене викликали.

Справа проста: наплутали, як звичайно, і чужими руками її хочуть розплутати. Восени було нам написано, що на нових співробітників нам дають 50000 крб. і щоб ми в цю суму вкладалися. Ми і вклалися, не рахуючи, як було наказано, прибавок для давніших співробітників. Виявилося, що на цю останню прибавку грошей нема, не вистарчає 34000 крб. Три дні довелося ламати голову, як бо знайти з нічого ці гроші, щоб не скорочувати числа співробітників. Завдання достойне власника Охрімової свити («Тришкин кафтан»!) і з його можна було виплутатись тільки поли врізавши: з півтора десятка співробітників таки випало.

Але й не це найгірше, а та нещирість і крутійство, якого так багато виявили харківські пани. Видко, добре вже тут попоходили Грушевський з Тутківським, бо тільки й мови було, щоб їх не «обидити». Аж довелося різко запротестувати проти нерівного трактування. Особливо це помітно було, коли на мою пропозицію почали скорочувати співробітників тим академікам, кому цим разом дано було більш одного. Скоротили Лободу, мене, Кримського, — але як дійшли до Грушевського, то тут вийшла

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 562

тенденція навіть додати йому проти призначених Академією. Тільки мій рішучий протест примусив і Грушевському дати одного співробітника, — але як воно вийде кінець-кінцем, хто вгадає? Може знов яка нечиста сила поворожить, як це вже було влітку...

Так само рішуче довелося запротестувати й проти бажання накинути нам на платню Студинського. Отже, недурно це ласкаве телятко їздило до Харкова! Я таки вгадав, у який город топче він стежку — і на моє й вийшло. На пропозицію поставити його на платню я сказав, що це права Відділу і ніяких обіцянок давати не можу, а моя думка — що Студинський нам непотрібен. На цьому, поки що, й стало.

Взагалі чудове співробітництво витворилось. Грушевський та Тутківський постачають начальству всякі скарги й доношенія і за це вижебрують собі дещицю, — так Тутківський і цим разом вижебрав, щоб скинули йому платню за квартиру (ганебна історія!), а Грушевський — індульгенцію на всі давні і наперед будучі штучки. Не дорого коштують урядові ці, за дозволом сказати, академіки: жебранина не переходить сотні-другої карбованців! Це так як «живці» в теперішній церкві: що за ласку, а що за мізерні окрушини — служать вірою і правдою, свого Бога занехаявши.

Але то «живці», а це ж людина, що була «вождем»! І тепер вона запобігає ласки в якого-небудь Кондрашенка, вижебрує дрібняками, фалшує з благословенія начальства — і служить йому вірою й правдою... Єсть од чого за голову вхопитись! Невже цей недурний же історик не може зміркувати, що історія ж на нашому дні не кінчиться і колись хтось прочитає про всі сказані його заходи і дасть їм оцінку — як він тепер дає оцінку людям perfec-tum'a.. i plusquamperfectum'a?* Чи може — після нас хоч потоп? А що як той потоп прийде не після нас, а при нас?.. Не знаю, як той суд історії уявляє собі наш історик.

* Минулий і давноминулий час (латин.).

Застав листа од Перетца. Пише про вражіння, яке на його зробила моя відповідь Грушевському: достойно, але жорстоко, каже, одповіли. Питає, — як прийняв цю відповідь Грушевський. От, певне, здивується, коли дізнається, як: вийняв хустку, обтерся — та й годі. Невразливий чоловічина. Мій харківський досвід це вже остаточно мені показав.

Ще одна деталь з багатьох. Накидають нам в Академію вже

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 563

одверто шпика — в особі «завідателя секретним листуванням», звісно, комуніста і з доброю платнею в 120 крб. Даремно я казав, що того секретного у нас листування — як кіт наплакав (папери про мобілізацію та й годі), що новому співробітникові просто нічого буде робити, та до того ж — що то за секрети, коли всі знатимуть про їхнього творця.

Відповідь була: уряд постановив, щоб по всіх більших установах такий офіційний «шпик» був... Ще один мені нагад — щоб скоріше кидати Управу. Видержувати більше вже всього того бруду, що накопичується кругом, неможливо. Чи разом з усією Президією, чи наперекір їй, я таки вийду з Управи.

18 грудня. Приїхав Іванець і привіз протокола. Як я й боявся, нечиста сила таки використала мою відсутність і докинула в протоколі одну зайву посаду для Грушевського! Не спиняються навіть перед фалшуванням документів. Хороша компанія добралась — невеличка, але чесна... Завтра пошлю свою поправку до протокола, хоча що тим Баланіним та Кондрашенкам поправки!

Ще один характерний епізод нагадавсь мені з недавньої наради. В розпалі змагання з приводу нерівного трактування академіків, Озерський раптом питається: «Скажіть, С[ергію] Олександровичу], невже у вас на літературу всього один співробітник?» — «Один, — кажу, — та отепер ще даємо одного Перетцові, — оце і всенька література». — «Мало, занадто мало... Що ж то вас — філологія тисне?» — «Та з одного боку філологія, а з другого історія», — сміючись одповідаю. — «А знаєте, що — ми вам прибавимо», — зненацька каже Озерський. — «Проти цього теж мушу запротестувати, — кажу. — В яке становище ви мене цим поставили б? Адже перший Грушевський сказав би: поїхав до Харкова, усім покоротив, а собі прибавив. Ні, дякую». Настало зніяковіння. А в перерві Семковський каже до мене: «Як грубо він хотів купити вас! І добре, що ви йому одрізали». Он як тут справи робляться.

Почув сьогодні, що Грушевський пускає чутку, ніби він подав був заяву, що зрікається звання академіка, та вже Спільне зібрання упрохало його ту заяву взяти назад... Ото брехун!

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 564

19 грудня. Послав сьогодні до Укрнауки таку заяву:

«В протоколі засідання, що відбувалося за моєю участю, трапилася, на мою думку, помилка. А саме: під ч. 8-м наукових співробітників призначено посаду для Комісії Старої України, тим часом, скільки пригадую, для установ академіка Грушевського (як і інших академіків: Корчак-Чепурківського, Кримського, Лободи, Єфремова) додано було тільки одного співробітника — для Комісії історичної пісенности. Отже, Комісію Старої України поставлено, можливо, замість якоїсь іншої, помилково.

Комісія української пісенності, Комісія старої України — установи при Історично-філологічному відділі ВУАН.

Коли моя пам'ять не розминається з стенографічним записом, то дуже прохав би Укрнауку зазначену помилку виправити і якнайшвидче мене повідомити, щоб можна було остаточно скласти список співробітників».

Звичайно, що заяву харківські шахраї просто кинуть до коша. Але я запишу її до академічних протоколів, щоб бодай слід лишився того, як у нас нині вершаться справи.

20 грудня. Приїзжі з Москви розповідають, що на з'їзді владущої партії виявився новий розкіл. Ніби Риков, Калінін тощо — переконалися, що треба йти направо, бо інакше погибель; особливо непокоїть селянство, і праві комуністи готові навіть передати земельну справу в руки безпартійним, щоб рятували ситуацію. З другого боку, Сталін, щоб остаточно добити опозицію лівизною, тягне ліворуч. Ці суперечності так переплуталися й загострилися, що комуністи ніяк не можуть кінчити з'їзда, себто, до чогось договоритися. Риков з компанією хоче, щоб Сталіна скинути з посади Генерального секретаря, противна сторона намагається його провести за всяку ціну. Отже, з того, хто врешті вийде на Генерального секретаря, видко буде, яка течія взяла гору.

П'ятнадцятий з'їзд ВКП(б) проходив у Москві 2-19 грудня 1927 р.

Якщо цьому правда, то виходить, що не встигли впоратись з однією опозицією, як наростає друга, може ще небезпечніша. І це натурально. Безвиглядність комунізму, тісні сутички, в які він зайшов, і безпорадне борсання не з учорашнього дня почалося і мусить кінець-кінцем дійти до свого логічного завершення.

Написав В. Перетцові, М. П. Левицькому, Є. Закузенній, Державному видавництву (Харків).

21 грудня. З новітнього фольклору. З приводу московського з'їзду, що саме одбувається з виключенням опозиції, говорять:

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 565

«У Москві танцюють лезгинку при плачі Ізраїля». Або: «Одні танцюють лезгинку, а другі співають «На реках Вавилонских».

А то от іще порівняльна характеристика національностей. Один грузин — чистильщик чобіт; два грузини — лезгинка; три грузини — ЦК. Один жид — спекулянт; два жида — трест; три жида — опозиція. Один українець — українізація; два українця — як ковбаса та чарка, то минеться й сварка (ще кажуть гопак); три українця — погром. Один русскій — дурак; два русских — два дурака; три русских — три дурака. Характеристика досить ущиплива!

Ще: «Чего-чего только нет в ССРР! Мануфактури нет, медикаментов нет, бумаги нет» і т. д. перечисляється, чого тепер знов бракує для повсякчасного вжитку.

Грушевський прислав заяву, що він починає вже вибиратися з 37 номера. «Ідучи назустріч (!)Управі»... і кінчає: «А передовсім прошу видати гроші, що їх і досі мої установи не одержали»... Отак найкраще. Тільки таким способом можна з ним впоратись, тільки таку мову він і розуміє. А все ж хоч морда в крові, так хвіст бубликом: те «ідучи назустріч» — просто незрівняне!.. Підпишу асигновку, — побачимо, чи вибереться, чи ще й на другий квартал доведеться того самого способу вживати.

22 грудня. Партизани Грушевського кажуть: «Тепер Є[фремо]в ще більше почне крутити по своєму в Академії; видко, він на Неодмінного секретаря хоче вийти». Дурні! «Він» хоче одного — аби якось зовсім з Президії утікти. Дивно, як люде все по собі міряють і кожному накидають свої думки та заміри!

23 грудня. Загальні збори співробітників Академії. Зробив їм доповідь про свою поїздку до Харкова, — звичайно, без усіх пікантних деталів. Адже між нашими співробітниками, напевне, є,.. та й не один, мабуть, співробітник ДПУ, якого десятиріччя з такою помпою на днях святкувано. Все, що робиться в Академії, зараз стає відоме в ДПУ, часто прикрашене так, що й не пізнати. Що ж робити — такий режим!

24 грудня. Відкриття Дому учених. Міститься в будинкові, що багато викликає споминів. Там р.р. 1917-1920 був український клуб. Там вітали колись Директорію, шанували обідом Симона Васильовича

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 566

1920 р. ; там збирались на з'їзд с[оціялісти]-ф[едералісти] 1918; там ми прощалися, виряжаючи їх на жертву, з Славком, небіжчиком Саліковським і т. і.

Тепер лунають поклики переможців, — чи надовго?.. Багато ті стіни бачили перемін і це, мабуть, не остання. Все тече і міняється.

25 грудня. Святкують ювілей — 10-річчя Радянської України. Сумнівний ювілей. Адже як собі не рахуй, а в кінці 1917 р. була ще Центральна Рада, а тільки 1918 р., та й то ненадовго, прийшли були большевики. Чогось дуже поспішаються наші з ювілеями, невидержка якась, наче не сподіваються дожити до 1929 р., коли справді могли б святкувати 10-річний ювілей. Не викликають ентузіязму такі ювілеї.

26 грудня. Друкування III і VII томів Шевченка хутко посовується. Останні дні все пересижую за коректами. Поки що йде текст, але вже час, уважаючи на темп, братися й до коментарія. Роботи-роботи буде!

Скінчивши з коректою Шевченка, розгорнув я оце сьогодні і свою працю про Мирного. Час вже й її здавати до друку, а це тільки перший випав такий день, що я можу до неї взятись. Як вернувся з Полтави та як згорнув рукопис, так до його й не зазирав. Треба викроїти якось час та швидше скінчити, щоб не лежало важким каменем на свідомости.

27 грудня. Востаннє підписав останню коректу останнього аркуша в III томі Академічного словника. Однієї мороки позбувся нарешті.

Приїзжі з Петербургу люде оповідають, що там нема зовсім продуктів — борошна, крупи, соли тощо. Черги стоять такі, як у нас в голодні роки, або в тому ж Петербурзі в кінці 1916 року. Не розумію, що це значить. Ну, тоді була війна, транспорт зруйновано, — а тепер? Чому не везуть?... Дорожнеча, правда, помічається і в Києві, часами буває недостача сього чи того, але ще з чергами не видко. І все ж причини петербурзького зубожіння не можу собі пояснити нічим, опріч загального зубожіння, що на тій далекій окраїні, яка живе тільки з довозу, найхутчій позначається. Починаємо, значить, голодувати. Проживемо так ще років з десяток, то й зовсім голісінькі ходитимемо.

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 567

28 грудня. Написав до: Литвинової (Москва), В. Підмогильного, Н. Христо (Петербург), В. Сиповського, Васильєва О. (Воронеж), К. Журбицького (Київ). Це все не листи, а «телеграми», як казав колись Куліш: дві-три фрази про справи.

Читаю Винниченкову «Соняшну машину». Слабенька річ, хоча з великими претензіями. Задля філософського роману занадто тут багато бульварного елементу; задля бульварного ж забагато філософії. Я волів би вже просто цікавий авантюрний роман з багатим сюжетом, ніж це недокровно-тенденційне розумування. Багато є й специфічної «винниченківщини». Досадно, що талановита людина ніяк не може себе піддати під якусь дисципліну, а скаче, «плигає», сказав би небіжчик Жебуньов, як їй неглибокий, до парадоксів схильчивий інтелект підказує. Та тепер пізно вже вболівати за цим: чоловік виробився остаточно і вже повороту йому немає.

29 грудня. Дивився в франківців Галюнову п'єсу: «Б'ють пороги»: мішанина українофільського романтизму з радянським практицизмом. П'єса-чепуха, а постановка ще гірша: мішанина Суходольщини з Курбасівщиною. Не розумію, як можна такі п'єси і так ставити; навіщо і кому вони потрібні. Хіба лиш на те, щоб сказати: українського театру нема. Дійсно, якась невилазна суперечність із цих спроб вигнила. Упадочний «малоросєйскій» театр (Суходольщина) поєднався з упадочним українським (Курбасівщина) і з поєднання двох покручів вийшло гірше ніж нуль — негативна величина. А тим часом кращі сили й ветерани нашого театру, як Садовський та Саксаганський, мусять поневірятись десь по балаганах на провінції та останні дні свої, дорогі для мистецтва дні, тратити майже без користи для громадянства. Якийсь пекельний жарт сліпої долі, в якому Галюни з Юрами грають ролю не дуже-то почесну, зате на теперішній час певну — таранів, що ними хтось третій громить українське мистецтво. І виходу з цього тепер немає жадного.

30 грудня. Дочитався у Винниченка до того вже, як герой демонструє свою «соняшну машину», що робить хліб з трави та листя, замішаних на поті. Може це й справді дуже смішно, але ось питання — з чого той хліб робити такої напр. лютої зими, як тепер стоїть? І як робити, коли сонце, скажемо, цілими тижнями не

С. Єфремов. Щоденники (1923‒1929). 1927 рік — 568

показуватиметься? Незручної конструкції машину вигадав автор: за неї в майбутньому блаженному стані не обійтися принаймні без величезних «гамазеїв», до яких кожне муситиме складати свій індивідуалізований хліб (бо тільки ж «своїм» потом і можна той хліб замішувати). А взагалі — що за непоправно-наївний чоловік з Винниченка! З таким серйозним виглядом пише свої дурниці, що аж заздрість бере. Щаслива людина! Всі питання для його ясні, як на долоні, і всі їх він з одного маху і в одну мить вирішив, не вагаючись.

31 грудня. Вернувся з Харкова Лозієв. Каже — бачив Озерського і той наказав кланятись і переказати, що в протоколі справді сталася зазначена мною «помилка», але тепер вже ніяково її виправляти... Це значить: сфалшували протокола, їх на тому спіймано, а вони цинічно заявляють, що виправити підробки й не думають. Власне, нічого іншого я й не сподівався, і коли писав свого протеста, то хтів тільки показати, що маневр помічено. Тепер маю автентичне свідоцтво про це, і тим можу втішатися, хоча, як по правді, втіха й геть-то не велика. Але апелювати нікуди. Коли б тільки перевибори швидше, щоб міг я скинути з себе посаду, яка мені дає привід стикатися з цими професійними фалшівниками.

1923  1924  1925  1926  1927  1928  1929  Покажчик

 

Ссылки на эту страницу


1 Ефремов Сергей Александрович
[Єфремов Сергій Олександрович] - твори, опубліковані на сайті

Помочь сайту

4149 4993 8418 6654