Де вихід?

Євген Чикаленко. Де вихід?

Публікується за виданням: Євген Чикаленко. Щоденник (1918-1919). – К.: Темпора, 2011. – 424 с.

Опубліковано у форматах .djvu та .pdf на сайті Електронна бібліотека «Чтиво».

Вперше стаття була надрукована у віденському тижневику "Воля" 23 квітня 1921 р. (ч. 3/4, стор. 99), потім вийшла окремою книжкою в видавництві "Наша Воля".

Переведення в html-формат — Борис Тристанов.

Є. Чикаленко. Де вихід? — 247

ДЕ ВИХІД?

В. п. п. Редакторе! Дозвольте мені, людині хоч і далекій тепер від політики, але яка сорок років стояла близько коло справ відродження української нації, висловити в Вашому часописові свої думки з приводу сучасного становища України. Я не буду говорити про всі ті причини, що привели її до другої нашої Руїни. Я не згадуватиму ні про хибну діяльність незчисленних партій та гуртків, на які поділилась наша інтелігенція, ні про помилки та злочини окремих політичних діячів, бо це було б даремним і дразливим самообвинувачуванням, самоопльовуванням, які нарешті пора вже нам залишити. Взагалі, пора вже покинути оті партійні та особисті чвари, ворожнечу, інтриги та однодушно, "односердне й одностайне" взятися за справу виходу з того становища, в яке збігом обставин попала Україна, про що я й хочу тут висловитись, можливо, корочче.

Не вважаючи себе компетентним в справах Галичини і гадаючи, що ближча доля її піде окремою від Наддніпрянщини дорогою, я скажу тільки, що визволена з лабет Польщі і нейтралізована Галичина мала б для нас, наддніпрянців, величезне значіння в справі нашого визволення з братніх обіймів Московщини.

Щодо визволення Наддніпрянської України, то, здається, тепер всім ясно, що на якусь інтервенцію з Антантою нема нам чого сподіватися, а треба покладатися тільки на національну відпорність, енергію та завзяття народу нашого, який вже три роки кривавиться в боротьбі з московськими окупантами. Народ наш, після чотирьохлітнього досвіду нарешті переконався, що на Україні повинна бути тільки своя українська влада, бо всяка чужа – чи комуністична, чи чорносотенна, тільки плюндрує й грабує його. До цієї свідомості довели його самі ж оті московські окупанти, з якими він тепер і бореться так героїчно. Але боротьба та провадиться неорганізовано, непляномірно й несистематично, і її доконче необхідно організувати, одухотворити, щоб підняти всенародне повстання і, вигнавши большевиків, збудувати свою державу.

Розглянемось – як це зробити і хто має тепер найбільше шансів на це?

Там, на Україні, де весь народ об'єднався, принаймні думкою, під гаслом – "Геть чужинців!" і дійшов до такого шовінізму, що загрожує вирізати всіх, хто

Є. Чикаленко. Де вихід? — 248

говорить по-московському, з великого числа всяких отаманів та ватажків, що борються з окупантами, найбільше уславився очевидно найталановитіший з міже них – "батько" Махно, що по своїй вдачі нагадує одного з героїв Руїни XVII віку, Сірка, але й Махно, як і Сірко, людина без широких державнотворчих плянів, а тільки – дика, степова, руйнуюча сила, що несвідомо, інстинктивно обороняє свій край від чужинців, а тому й не можна сподіватись, щоб він зміг вигнати москалів і збудувати Українську Державу.

Тут, на еміграції, наші люде розбіглись думками, в них нема такого одностайного захоплення однією думкою, одним поривом, одним гаслом, як у народу на Україні, а тому й нема такої особи, на якій спинилися б очі. Тут люде поділились на гуртки, на групи і замість того, щоб збільшувати книжковий запас, цей культурний капітал для України, всю свою енергію, папір та гроші витрачають на гризню між собою, на полеміку-лайку в своїх органах, нікому на Україні не потрібних, а тут тільки скандалізуючих українську націю. Один гурток в своїм органі виступає проти боротьби з московською комуністичною владою і закликає до кооперації з нею. Другий – стоїть за будування своєї комуністичної республіки, яка була б в федеративному зв'язку з такою ж московською і всіх інакомислящих лає... "по-комуністичному".

На чолі цих гуртків стоять, на жаль, наші найчільніші люде – видатний учений-історик М. Грушевський та талановитий белетрист В. Винниченко, які, правда, тепер вже не мають того політичного значіння, що ще недавно мали, бо як державні мужі не виправдали тих надій, що покладало на них громадянство, їхнє абстрактне теоретизування після всяких манівців завело їх на стежку кооперації з московськими комуністами, яка йде врозріз з широким шляхом національної самоохорони, по якому інстинктивно пішов наш народ, а тому обидва вони й втеряли свою таку голосну ще недавно популярність серед мас на Україні. Перший з них, хоч і учений-історик, не зрозумів нашого історичного моменту і перемудрував, переполітикував, ставши на чолі по суті великоруської есерівської партії і мусів вийти в тираж ще разом з есерівською Центральною Радою і зможе повернути своє політичне значіння хіба тільки з "евентуальним" відродженням тої Ц. Ради. Винниченко, гарячий сангвінік, чесний та щирий, але не реальний політик, зійшов з політичного кону добровільно, вийшовши з Директорії, і зможе вернутися на перше місце тільки тоді, коли Україна стане дійсно "Українською Комуністичною Республікою"...

Крім цих гуртків (я не кажу про чужих нам Моркотуна і К°), є багато окремих особ, що, як і більшість галичан, стоять за федеративний, або навіть автономний, зв'язок з будь-якою Росією, хоч би й з царською.

Галичане, розчарувавшись в державнотворчих здібностях наддніпрянців і загубивши всяку надію на можливість разом з ними збудувати Соборну Українську Державу, тепер за малим не всі прагнуть з'єднання з Росією, в надії, що вона їх врятує від Польщі. Дійсно, до 1917 року вся Московщина прагла приєднати до себе Галичину та Підкарпатську Україну; щоб, задушивши отой П'ємонт, яким була Галичина для України, закінчити об'єднання "русскаго

Є. Чикаленко. Де вихід? — 249

народа подъ скипетром русскаго царя", в чім наочно могли переконатися галичане, після заняття москалями Львова. Але тепер, після того, як воскресла Україна і полонені галичане відограли таку значну ролю в організації шкільництва на Україні та її державного апарату, всі москалі, починаючи з чорносотенців і кінчаючи большевиками, бояться приєднання Галичини до Росії, щоб не збільшити в ній українського сепаратистичного елементу і не довести її знов до розпаду.

І тепер з певністю можна сказати, що, поки не буде самостійної Української Держави над Дніпром, ніхто Галичини й не подумає відривати від Польщі. Був час, коли галичане, пішовши разом з Скоропадським, допомогли б йому збудувати дійсно Українську Державу, але вони воліли піти з наддніпрянськими соціалістами і розвалити ту, хоч напівукраїнську державу, яка згодом вирвала б їх з польського ярма. Тепер, намагаючись вирватися з того ярма, галицькі політики в розпуці кидаються на всі боки: пробують увійти в контакти й з Маклаковим, Гірсом, Струве і з Денікіним та намовляють наддніпрянців приставати на федерацію з Росією, яка, мовляв, вже не буде такою, як була царська. Але ми вже бачили й царську, і Росію Керенського, і большевицьку і знаємо, що москалі всі однакові централісти-імперіалісти, як і поляки. Очевидно, що й з цих федералістичних кіл нема чого сподіватися визволителя і будівничого Української Держави.

Але все таки велика більшість емігрантів наших стоїть на принципі суверенності України. Одні з цих самостійників, переважно соціалісти всяких гатунків – і "настояні", як есдеки та есери, і "фальсифіковані", як соц.-самостійники та есефи, що тільки під час революції понадівали на себе киреї захисного соціалістичного кольору, стоять за самостійну Народню Республіку, устрій якої кожна з цих груп, чи партій, уявляє собі по-своєму. Несоціалістичні Народня партія та Хлібороби-демократи якось невиразно говорять про форму будущої Української Держави і тільки Хлібороби-державники, на чолі з В. Липинським, твердо й виразно стали на точці погляду, що Українську Державу може збудувати, й оборонити від сусід тільки "дідичний" Гетьман-Монарх. До дуже логічних та переконуючих аргументів В. Липинського, ("Хліборобська Україна I-IV"), одного з найліпших знавців гетьмансько-козацького періоду нашої історії, можна хіба додати тільки те, що справді, не можна збудувати й оборонити держави з республіканською формою там, де нема своєї національної буржуазії і майже нема інтелігенції і де 80 % людності не може прочитати навіть виборчих списків; республіканська форма тепер вимагає більшого культурного рівня народу, ніж тепер на Україні чи взагалі в бувшій Росії, крім хіба Фінляндії та Прибалтики.

Але, на жаль, Хлібороби-державники зв'язують ідею монарха з особою П. Скоропадського, мотивуючи тим, що він гетьманського роду і вже раз довів свою здатність до будування держави, забуваючи, що на Україні не було гетьманів гетьманського роду, крім Юрася Хмельницького та Петра Дорошенка. Що ж до будівничої здібности П. Скоропадського, то сміливо можна сказати,

Є. Чикаленко. Де вихід? — 250

що він довів хіба те, – як не треба будувати держави. Своєю невиразною соціально-національною політикою він придбав собі у народу славу "панського гетьмана", у панів – репутацію "демократа й сепаратиста", а в української інтелігенції – опінію "об'єдинителя Росії", і через те, як він сам висловився, – "не поміг йому Господь збудувати Українську Державу", хоч і спирався він на 500 тисяч німецьких штиків. Не поможе йому Господь і тепер, якщо він рішиться з якоюсь військовою силою з'явитися на Україну; своїм вступом він тільки розіб'є український протибольшевицький фронт і внесе заколот в боротьбу повстанців з москалями, бо велика частина повстанців з'єднається проти нього з большевиками, як з'єдналась і проти Денікіна та Врангеля. Цілком можна припустити, що П. Скоропадський тепер вже не "малоросійський старшина", яким був за часів свого гетьманування, що він став тепер зовсім свідомим самостійником і що помилкою було його скидати з гетьманства та ще саме тоді, коли в кабінеті вже мало не більшість міністрів були свідомі давні українські діячі, але ще більшою помилкою – виставляти його кандидатуру на Гетьмана-Монарха тепер, коли так попсована його репутація у всіх шарах та верствах української людності, що за ним може піти хіба якась невелика купка. А тому й кандидатуру П. Скоропадського на визволителя і будівничого України треба теж відкинути, як і попередні.

Але не можна відкидати самої ідеї Гетьмана-Монарха, яка тепер, як кажуть приїжджі з України люде різних світоглядів, набирає все більше й більше популярности. Народ на Україні, що за цих чотири роки бачив та перетерпів всякі влади і всяке безладдя, прагнучи ладу, при якому можна було б жити, не рискуючи кожної хвилини своїм життям, спокійно орати-сіяти, інтуїтивно приходить до думки, що йому треба "тата", "хазяїна", "царя", "хоч палиці з надітою короною", хоч "гетьмана, за якого хоч і били шомполами, та не розстрілювали", тобто до тієї ж думки, яку так блискучо обґрунтував історик В. Липинський. Есдек, що об'їздив Волинь як український комисар під час наступу Петлюри з Пілсудським, оповідав, що селяне радили йому для більшої поваги серед народу не називати себе комисаром, в ролях яких вони бачили всяких жидків, а губернатором, і жалкували, що Петлюра не оголошує себе царем, за яким, як вони казали, вже занудився народ. В цікавих споминах д. Ярополка в "У Прапорі" згадується, з яким побожним зацікавленням селяне на Україні допитувалися у галицьких стрільців – чи правда тому, що міже ними переховується царевич? А коли ті запевняли, що ніякого у них царевича нема, то селяне тільки похваляли їх за таку конспірацію, упевнившись, що серед таких обережних людей царевич виховається від ворогів і таки заведе можливий для життя лад.

Дійсно, як слушно доводить Липинський, тепер тільки монарх зможе дати бажаний спокій, тільки монарх зможе збудувати українську державу та оборонити її від сусід, а тому треба спішити поставити свого монарха в своїй державі, поки ще не настав всеросійський цар, до якого неминуємо врешті приведе централістично-самодержавна комуністична влада, бо тоді Україна з московського комуністичного ярма знов попаде в московське царське, хоч,

Є. Чикаленко. Де вихід? — 251

може, трохи й легше за те, що було до революції. Зрозуміло, що українській інтелігенції, вихованій на демократизмі, на мріях про державу "без холопа і без пана", з виборними гетьманами чи на соціалістичних принципах, нелегко позбутися мрій про республіканську форму держави. Ми не мали своїх царів, королів чи навіть і великих князів, бо російська школа привчила нас думати, що й Владимир Святий не наш; у нас не було отої сучасної мишури двірської та родовитої аристократії, бо вся вона стала чужою нам, а тому нам якось ніяково, навіть соромно й подумати про свого монарха, а тим часом, хто вдумається в наше минуле і тверезим оком гляне на сучасне, той побачить, що колись, до татарщини, ми мали свою державу, бо мали своїх монархів, а в новіші часи і досі не мали й не маємо, бо не мали й не маємо своїх монархів. – Але українським монархом не може бути ні Скоропадський, ні Петлюра, ні хтось інший свій, бо на своєму ми, по своїй недисциплінованості, не об'єднаємося, не помиримося, а знов тільки якийсь варяг, як в старовину; якийсь чужоземний королевич, що матиме за собою піддержку якоїсь держави, прийде з своєю гвардією, привезе своїх, а не московських, "фахівців" чи "спеців" і поведе політику понадкласову, понадпартійну і зорганізує державу з неграмотних хліборобів, як це зробили в наші часи чужоземні королевичі в Греції, Румунії, Болгарії, а приклади культурних народів, як фінляндці, прибалтійці, чехи та інші, що зорганізувались в республіки, до нашого неграмотного народу не підходять.

Як же здійснити ідею Української Монархії, без якої не може бути і нашої державности? Ту ідею, до якої інстинктивно дійшов наш народ і яку мав сміливість голосно піднести не мартовський, а давній, з гімназичних часів свідомий український діяч, один з найчільніших інтелектів наших, В. Липинський?

Найпростіше і найшвидше здійснити її можна було б тоді, коли б цією думкою перейнявся наш державний центр, тобто Рада Республіки та уряд на чолі з С. Петлюрою, до голосу якого прислухаються всі: одні – з надіями, другі – недовір'ям, треті з злістю й презирством, а дехто й з заздрістю до особи Петлюри. Але всі, навіть й особисті вороги його, мусять признати, що з українських імен ім'я Петлюри тепер найпопулярніше не тільки на Україні, а й по цілому світі, бо Україна так, чи інак, а всіма з'язується тепер з ім'ям Петлюри. Ще в 17 році його знали менше, як Грушевського або Винниченка, а вже починаючи з повстання проти Скоропадського, хоч і не він його організував, ім'я його все росте й росте, завдяки перше всього тому, що він непохитно весь час держався ідеї самостійности України і стояв на чолі уряду й армії, що боролася з московськими окупантами. Інший на його місці давно махнув би рукою на все і, захопивши хоч небагато грошей, на які він має моральне право, поїхав би собі кудись в спокійне місце відпочивати, а він весь час переживає з урядом та армією всі фізичні й моральні злигодні подоланих та поневіряння, що спадають на голови людей, силою викинутих з рідної землі. Причім, ніхто не може закинути йому "своєкористія та любостяжанія", в яких обвинувачують немало наших найвидатніших політичних діячів. З другого боку, його ім'я спопуляризували москалі безмірно більше, як чорносотенці – ім'я Грушевського за

Є. Чикаленко. Де вихід? — 252

царських часів; тоді тільки глузували з "язика Грушевського", а тепер карають за "язик петлюровскій", розстрілюють за "петлюровскія повстанія", садовлять по чрезвичайках за всякі прояви українства, називаючи їх "петлюровщиною" і тим тільки піднесли в очах народу ім'я Петлюри і українського уряду. Тепер народ, забувши ще недавно такі принадні соціалістичні лозунги та програми, виробив свою: найлучча, кажуть селяне, програма у Петлюри! Чому? Бо він і проти большевиків, і проти денікінців! Отсе й вся програма!

Все отсе вкупі привело до того, як оповідають приїжджі з України, що ім'я Петлюри тепер стало там гаслом в боротьбі з московськими гнобителями та символом самостійности України. Можна не визнавати Петлюри за великого чоловіка, не причисляти його до найздібніших наших людей, але не можна не признатись, що чи збіг обставин, чи його здібності піднесли ім'я його на таку височінь, що тепер він тільки один має хоч якісь шанси на об'єднання повстанських загонів та на визволення України. Тільки не треба йому заважати, вставляти паліччя в колеса, не треба в безсилій злобі плюгавити, ганьбити його, пам'ятаючи, що тут ходиться не про особу Петлюри, а про честь України, на чолі уряду якої стоїть Петлюра.

І коли цей уряд захопиться ідеєю Української Монархії і, зробивши відповідні заходи щодо кандидата на Гетьмана-Монарха, з цим гаслом піде на Україну, то вістка про свого царя, про близький наступ спокою й ладу піднесе дух народу, допоможе підняти всенародне повстання і вигнати москалів.

Противники Петлюри запевняють, що у нього так закрутилась голова на вершині влади, що він до смерти не зречеться її добровільно. Але з певністю можна сказати, що коли йому доля послужить і пощастить вигнати московських гнобителів, то він задовольниться славою Пожарського чи Гарібальді і складе владу перед тим, хто дійсно зможе збудувати Українську Державу. Коли він "во славі" повернувся з Житомира попереді німецького війська і був закиданий в Києві квітами, як "визволитель від большевиків", то зрікся високих посад, які тоді міг би одержати, і вернувся до своєї давньої професії журналіста, прийнявши скромну посаду рецензента в "Книгарі", поки його не обрано було на голову Київського земства, а потім і на голову Всеукраїнського Союзу Земств. Петлюра за цих чотири роки досвіду повинен переконатися в тім, що Української Держави ніхто свій, хоч би він був і геніальним організатором, збудувати й укріпити не зможе, як не зміг того зробити й великий Богдан і мусів піддатися Москві.

Географічне положення України над теплим морем, з найкращою в Європі чорноземлею, з незчисленними підземними багатствами, при незахищених природою границях, завжди приваблювало і буде вабити ненажерливих сусід. Разом з тим та ж родюча земля та лагідне сонце, що не вимагають тяжкої праці, як польський пісочок та московська глинка, не виробили у нашого народу систематичної працьовитості та енергії в боротьбі з природою, як у наших сусід. Кров перехожих, свободолюбних народів, що тече в жилах нашого народу, не дала витворитися в йому здатності до гуртування, дисциплінованості, до

Є. Чикаленко. Де вихід? — 253

державної організації, як у москалів. Всі оці фактори, що впливали на протязі тисяч років, не дали змоги виробитися у нашого народу відпорности проти сусід, під яких він мусів завжди підпадати; він мав свою державність тільки тоді, коли її організували варяги, аж поки кров їх не змішалась з українською і вони не почали, українським звичаєм, відділяти всіх жонатих синів на своє власне господарство і тим, розпорошивши державу, не піддали її під владу сусідам. Тепер, коли розпалась сила сусідова, що гнітив український народ на протязі двох з половиною століть, настав час, коли можна знов збудувати свою державу, але для того треба знов покликати варяга, перед яким скоряться всі наші інтелігентні сили: і амбітники, і славолюбці, і егоцентрики та анархісти і, покинувши боротьбу між собою за перші ролі, всі візьмуться за працю організації держави і хіба тільки уперто-прямолінійні з соціалістів будуть в мовчазній опозиції, бо народ за цих чотири роки досить вже наслухався їхніх лозунгів про поглиблення революції і так натерпівся, що не скоро стане знов до них прислухатися. Вже тепер, як оповідають приїжджі навіть есери, народ наш не тільки про соціалізацію землі, а взагалі про землю і не згадує, бо не тільки панської, а й своєї нема чим обробити – все большевики реквізували і вивезли в Московщину і одбирають навіть і той хліб, що вродив на копаних грядках!

Ще висловлю скілька думок про внутрішнє впорядкування в майбутній державі нашій. Державний устрій нашої країни повинно будувати не на парламентаризмі та централізмі, а на федерації окремих земель, округів чи губерній, тобто на широкім самоурядованні, але не на цензовім дореволюційнім земстві і не на пролетарських совєтах, а на земствах-радах, вибраних тільки в першій інстанції по загальному демократичному виборчому праву, але не по виборчих списках, а з місцевих людей, відомих кожному в своїй околиці. Делегати цієї першої земської одиниці вибирають гласних до повітової Ради, а ті – вибирають послів до губернської Ради, що разом з тим будуть послами і до Центральної Державної Ради, чи Сойму, перед яким повинно бути відповідальне міністерство.

Найважче в такій хліборобській країні, як наша, впорядкувати земельне питання, на якому зломило собі шию немало людей, починаючи з славних братів Ґракхів. Не можна його зоставити в дореволюційнім стані, не можна полишити його на полюбовне розрішення землевласників та селян між собою, як думають Хлібороби-державники, але й не можна рішати його по принципу – "вся земля трудовому народові", чи, як каже сільська голота, – "всім по сім". Бо, перше всього, як каже статистика, всім по сім десятин не стане, та при такому розпорошенню землі, з примітивною хліборобською культурою, не стане продуктів для апровізації міст, фабрично-промислового робітництва, на виробку цукру, спирту та всякого технічного промислу. А на кооперацію в хліборобській продукції, про яку дехто марить, не можна покладати ніяких надій, бо масових прикладів такої продукції ще світ не знає і нема підстав думати, що наш народ покаже світові приклади такого способу господарювання; досвід на хліборобських артілях-спілках М. Лівицького у нас вже показав

Є. Чикаленко. Де вихід? — 254

це. Кооперація, дійсно, має місце в сільському господарстві по багатьох краях, але тільки в спільному збуті та закупі продуктів, а не в гуртовій продукції, бо сільське господарство не те, що фабрично-промислове, воно по своїй природі вимагає особистої ініціативи, творчости кожного господаря.

Коли тепер, при сучасній прадідівській с.-господарській культурі, передати всю землю трудовому народові, то він на ній ледве виробить продуктів для себе, як справедливо народ і характеризує таке дрібне господарство приказкою – що Іван зробив, те Іван і з'їв, а для міст та фабрик хліб хоч привозь з якоїсь Аргентини. Та й робітників тоді для фабричної промисловості треба буде знов спроваджувати з Московщини та Білорусі, бо наші люде волітимуть сидіти на чистому повітрі своїх смужок землі, ніж коптитися по фабриках та бруднитися по копальнях, що у нас мало місце і до революції. Відомо, що большевики на основі принципу самовизначення не хотіли признати Україні Донецько-Катеринославського промислового району, бо там майже всі робітники москалі; та й все майже фабрично-промислове робітництво на Україні складається з неукраїнських елементів. Чи й надалі всі українці повинні зоставатися тільки хліборобами? Чи й будуща українська держава повинна бути без свого фабрично-промислового пролетаріату, без цього, як кажуть соціалісти, "авангарду визвольної боротьби та будівничого майбутньої нової суспільності"?

Натурально – ні! Але натурально, що й наш майбутній пролетаріат повинно забезпечити такими умовами життя та законодавством, яких прагнуть робітники культурних країв, тобто 8-ми годинного робочого дня, забезпечення в каліцтві, старості, участі в прибутках і т. д.

А земельну реформу треба улаштувати на скасування латифундій, бо вони не вигідні для держави, процентово даючи менше продуктів, як середні господарства, та на встановленню максимуму землеволодіння, в розмірах, признаних агрономічною наукою найпродуктивнішими в даній місцевості. Таким розміром треба признати приблизно той земельний ценз, що його було прийнято в дореволюційній Росії для безпосередньої участи в земських та державно-думських виборах, в ріжних повітах – ріжний, в залежності від цінности та продуктивності землі, від 50 десятин – в центральній Україні і до 250 дес. – в болотяно-лісовій та степовій.

Згодом, коли згуститься населення, коли підніметься інтенсивність культури, цей максимум можна буде понизити, але все-таки тільки до таких розмірів, щоб освіченому агрономічно землевласникові вигідніше було б працювати на своїй землі, аніж десь служити. Таким чином, отся полишена власникам середня земельна власність буде тим земельним фондом, яким держава буде при потребі розпоряжатися. Всі землі вище означеного максимуму, здатні до хліборобства, держава, видавши за них власникам процентові папери, розпарцельовує, розпродує у власність по довголітній розстрочці хліборобам, але виплату процентів по паперах треба розкласти на всіх платящих подоходний податок, а не тілько на самих хліборобів, що купили землю, щоб не обтяжити їх неоплатними боргами.

Є. Чикаленко. Де вихід? — 255

Грошову валюту, як кажуть спеціалісти, треба організувати на забезпеченні її зерном, якого для цього зовсім не треба збирати по елеваторах, а тільки регіструвати.

Отсе в коротких словах схема державного та земельного впорядкування, які майбутня держава наша розрішить так, як їй покаже саме життя.

А згодом, коли держава наша одіб'ється від Москви, устоїться, окріпне під монархом і коли весь народ навчиться читати виборчі списки, як по інших державах, привчиться за конституційної монархії, як наприклад в Англії, до виборчого права, призвичаїться до громадського самоврядування, тоді внуки наші чи правнуки, може, й схотять подумати і за Українську Народню Республіку, а нам поки що треба подбати за монархію, без якої ми не матимем своєї держави і не об'єднаємо всіх українських земель в Соборну Україну.

Коли ж наш державний центр на чолі з Петлюрою не перейметься цією думкою і не візьметься за її здійснення, а сидітиме на чужій території, то морально вб'є себе. А Україна, знесилена, обезкровлена в героїчній, але неорганізованій боротьбі з гнобителями, як і за Руїни XVII-го століття, знов підпаде на довгі роки під владу більш здисциплінованих та зорганізованих сусід наших, аж поки знов не настане світова завірюха, що знов "в огні її окраденую збудить", на той раз вже остаточно, до вільного, самостійного життя.

Baden bei Wien,
1921, 15.IV.

 

Ссылки на эту страницу


1 Покликання "Варягів", чи організація хліборобів?
Вячеслав Липинський. Покликання "Варягів", чи організація хліборобів? (Кілька уваг з приводу статті Є. Х. Чикаленка "Де вихід?") / «Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму». — Відень. 1926. — XLVII + 580 с.
2 Чикаленко, Евгений Харлампиевич
[Чикаленко, Євген Харлампійович] - пункт меню

Если Вы хотите поддержать сайт

Карта ПриватБанка:
5168 7556 1759 9598

WebMoney:

UAH

U424759725951

RUB

R595618315667

USD

Z159829102497

EUR

E256443352919