Мои воспоминания о недавнем прошлом (1914-1920 годы)

Дмитро Дорошенко. Мої спомини про недавнє минуле (1914-1920 роки)

Публікується за виданням: Дмитро Дорошенко. Мої спомини про недавнє-минуле (1914-1920) // Друге видання. Українське видавництво. Мюнхен. 1969

Опубліковано у форматі .djvu на сайті diasporiana.org.ua.

Переведення в html-формат — Борис Тристанов. Текст подається без будь-яких виправлень. Покажчика імен поданий в редакції автора сайту.

ЗМІСТ

 

Вступне слово

5

 

Передмова

9

 

Частина перша

 

I.

Моя подорож закордон в липні 1914 р. Львів напередодні війни. Поворот з Швейцарії до Києва «довкола Европи». Війна і українство. «Найкраща нагода раз на все знищити так званий український рух». Погром українства у Києві й у Львові

11

II.

Російське господарювання в Галичині. Граф Бобринський і його адміністрація. Антоній і Евлогій

24

III.

Враження від галицького погрому в Києві. «ТУП» і його діяльність. Наші приятелі — росіяни. Вивезення митрополита Андрія Шептицького. Приїзд М. С. Грушевського до Києва і його арешт

28

IV.

Російські поступовці і галицька руїна. Галицькі виселенці в Києві і допомога їм з боку київських українців. «Общество Юга России»

41

V.

Заложники: «Українська тюрма в Києві». Смерть Костя Паньківського. Нові жертви «визволення» Галичини

53

VI.

Тривога в Києві. Евакуація. «Комитетъ Юго-Западного фронта Всероссійскаго Союза Городовъ» і його українізація. Моя перша подорож до окупованої Галичини і її враження

57

VII.

Другий період російської окупації Галичини й Буковини. Новий курс. Моя подорож вздовж галицько-буковинського фронту. Розвиток роботи «Союзу міст»

67

VIII.

Приголомшене українське життя починає знову пускати свіжі парості. Напередодні великих подій

75

IX.

Революція. Її відгуки в Києві. Нова влада в Києві

80

X.

Початки широкої організації українського руху. Центральна Рада. Приїзд М. С. Грушевського. Українство і російська «революційна демократія». Національний конґрес

84

XI.

Моє призначення комісаром до Галичини й Буковини. Подорож до Тимчасового Правительства. Революційний Петроград

96

XII.

Нова адміністрація для Галичини й Буковини. Мій приїзд до Чернівців. «Совѣты» й «комітети»

105

XIII.

Тернопіль. Революційне військо і населення окупованого краю. Інтриґи проти мене в штабових сферах. Я звертаюсь за обороною до Керенського

118

XIV.

Українізація армії. Наступ російських військ. Калуш і Галич. Погром російської армії і її відворот. Евакуація Чернівців. Афера Ґеровського

129

XV.

Я покидаю Чернівці. Відгуки справи Ґеровського. Моя подорож до Петербурґа для звіту перед Тимчасовим Правительством

146

 

Частина друга

 

І.

Центральна Рада. Моя участь у формуванні Генерального Секретаріяту. Мене закликають до Чернігова

155

II.

Чернігів. Губерніяльна й повітова адміністрація. Ніженські враження. Примара голоду. Автономічний уряд і провінція

165

III.

Морока з військом. Запасний полк і Український батальйон. Жовтневий переворот і його відгуки в Києві та Чернігові

182

IV.

Подорож до Могилева. Кінець Ставки. Свято проголошення УНР у Чернігові. Українізація війська та її фальшивий напрямок. Українське Вільне Козацтво

193

V.

Анархія поширюється на Чернігівщину. Вибори Всеросійських Установчих Зборів. Під загрозою большевицької навали. Я покидаю Чернігів

206

VI.

Сумна зустріч Нового Року. Большевицьке повстання і боротьба за Київ. Українська столиця під вогнем московсько-большевицьких гармат

213

VII.

В Києві під большевиками. Ю. Коцюбинський

221

VIII.

Залишення большевиками Києва. Вступ українського війська і поворот української влади

229

IX.

Моя подорож до Львова весною 1918 р. Звістка про переворот у Києві

240

X.

Київські настрої. Переговори про мій вступ до кабінету Ф. А. Лизогуба. Гетьманщина

248

 

Частина третя

 

І.

Міністерство Закордонних Справ Української Держави. Українське дипломатичне представництво в Німеччині, Австро-Угорщині, Болгарії й Туреччині

263

II.

Українські дипломатичні представники в Фінляндії, Швайцарії, Польщі, Румунії, Швеції. Місії до Англії і Франції. Українські консульства закордоном. Дипломатичний корпус у Києві

274

III.

Закордонна політика Української Держави. Відносини до Центральних Держав. Переговори про мир з Совєтською Росією. Чому вони не дійшли до кінця

279

IV.

Наші відносини з Доном. Кубанська справа. Питання про Басарабію. Крим. Холмщина. Поліське староство

292

V.

Справа анулювання таємного договору про поділ Галичини

310

VI.

Кабінет Ф. А. Лизогуба. Його персональний склад і його праця. Внутрішня політика. Питання про «карні відділи». Українці «свідомі» й «несвідомі»

317

VII.

Торговельно-економічні відносини з Німеччиною та Австро-Угорщиною. Формування української армії. Земельна справа. Внутрішній курс. Справа з арештом Винниченка й Петлюри

333

VIII.

Справа реорганізації кабінету міністрів і вступу до нього національних українських діячів

344

IX.

Відкриття Державного Українського Університету в Києві. Заходи коло розвитку національної культури

356

X.

Подорож до Німеччини. Українське посольство в Берліні. Офіціяльні знайомства і зустрічі. Німецька революція

362

XI.

Через революційну Німеччину до Швейцарії. Берн. Тривожні вістки з України

377

XII.

Я рішаю повертатись на Україну. Нова орієнтація берлінського посольства. Подорож на Україну. Між Рівним і Головами. Повстанці. Поворот до Києва

383

XIII.

Київ під Директорією

395

 

Частина четверта

 

І.

З Києва до Кам'янця

405

II.

Кам'янецький університет

412

III.

Хотинське повстання і його відгуки

418

IV.

Кам'янецька буча

429

V.

Моя невдала спроба втекти. Виїзд до Галичини

434

VI.

Станиславів

442

VII.

Через Угорську Русь до Праги

449

VIII.

Прага і Відень. Земляки закордоном

455

IX.

Карлсбад літом 1919 року. Подорож до Югославії з доручення Українського Червоного Хреста. З Відня через Заґреб до Беоґраду. Беоґрад по війні

463

X.

Українська місія в справах полонених у Беоґраді. Як ставились серби до українського питання. Інтриґи денікінців

473

XI.

Клопоти з візою в Беоґраді. До Відня. Я їду до Румунії. В окупованому Будапешті. До Букарешту. Пригода в дорозі

487

XII.

Букарешт. Румунсько-українські відносини. Наші полонені. Кам'янецькі гості

501

XIII.

Ліквідація моєї місії в Букарешті й поворот до Відня

511

XIV.

На вигнанні

519

 

Про Автора та його наукову творчість

523

 

Показник імен

529

1

 

ДМИТРО ДОРОШЕНКО

 

МОЇ СПОМИНИ

ПРО НЕДАВНЄ-МИНУЛЕ

(1914 — 1920)

 

В ЧОТИРЬОХ ЧАСТИНАХ
ГАЛИЦЬКА РУЇНА — ДОБА ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ
— ДОБА ГЕТЬМАНЩИНИ — ДОБА ДИРЕКТОРІЇ

 

ДРУГЕ ВИДАННЯ

 

УКРАЇНСЬКЕ ВИДАВНИЦТВО

МЮНХЕН 1969

 

 

2

 

DMYTRO DOROSENKO

MEINE ERINNERUNGEN aus der jungsten Vergangenheit

MY RECOLLECTIONS from the Recent Past

MES SOUVENIRS de ces derniers temps

 

Друковано в кооперативній друкарні "ЦІЦЕРО", Мюнхен 80, Цеппелінштр. 67

Herstellung: Druckgenossensehaft "CICERO" eGmbH, 8 Munehen 80, Zeppelinstr. 67

 

3

Highslide JS

4

Пуста сторінка

5

ВСТУПНЕ СЛОВО

«Мої спомини про недавнє-минуле (1914-1920)» відомого українського історика та державного і політичного діяча, Дмитра Дорошенка, появилися були вперше у Львові, в видавництві «Червона Калина», безпосередньо після закінчення першої світової війни і на сьогодні є бібліографічною рідкістю. Коли ж тепер, у 50-річчя української національної революції та відновлення української державности, ми шукаємо за матеріялами, у яких ми могли б знайти відтворення цього важливого періоду у нашій історії, то насамперед спомини Д. Дорошенка є власне таким матеріялом.

Важливість і одночасно значення цих споминів не тільки в тому, що їх написав активний учасник подій того часу, але, передусім, у цьому, що написані вони sine ira et studio, об'єктивно та безпристрасно, з глибоким знанням проблем і людей. Дмитро Дорошенко зумів відтворити у своїх споминах події тоді ще справді «недавньо-минулого» та накреслити силюети великої кількости діячів наших і чужих, яким доля судила станути при кермі українського державного будівництва, чи які мали якесь відношення до української молодої держави.

Читаючи ці спомини, читач матиме змогу ствердити, що Д. Дорошенко не тільки добрий майстер пера, але теж глибокий та вдумливий спостерігач подій і людей, який вмів об'єктивно їх оцінити. Що більше, навіть у питаннях, які безпосередньо заторкували самого автора, він вмів зберегти об'єктивність, обмежуючися тільки до критичних зауважень, забарвлених легкою іронією, чи гумором. Під цим оглядом спомини Д. Дорошенка дуже позитивно вирізняються серед мемуаристики інших діячів того часу, які часто писали свої спомини під кутом оборони власних чи партійних позицій і своєї діяльности, наголошуючи у всіх інакшемислячих тільки неґативні моменти, зглядно вишукуючи негативи навіть тоді, коли їх не було.

Дмитро Дорошенко — український патріот і державник, для якого не така чи інша партійно-політична програма, а конкретна вартість стосовної партії та її речників у змаганні за українську державу були вирішальним критерієм при оцінці. При цьому треба теж відмітити — і це читач побачить на основі власних слів автора, — що Дмитро Дорошенко був великим противником патріотичної бомбастики і людей того покрою, які свій, нібито, патріотизм виявляли «у шараварах широких як море», у «шапках з довжелезними шликами» і т. п. І ще одно: Дмитро Дорошенко, хоч і не був мілітаристом за своїми переконаннями, мав велике зрозуміння для збройної сили держави та болів політикою тих наших діячів, які з таких чи інших міркувань зробили все, щоб обеззброїти Україну, що, як знаємо, спричинилося до трагічного фіналу нашої державности в 1917-1920 рр.

Про Дмитра Дорошенка не приходиться багато говорити. Нащадок гетьмана Петра Дорошенка, що проживав на Чернігівщині; він від ранніх років свого життя зв'язався був з українським науковим і громадським життям, здобуваючи повагу серед своїх і пошану у чужих. У роки війни він докладав всіх зусиль для того, щоб облегшити долю українського народу, використовуючи при тому свої широкі зв'язки і впливи. Зокрема важливу ролю відограв він на західньоукраїнських землях (в Галичині і Буковині), які найшлися були під російською оку-

6

пацією. Дмитро Дорошенко побував на ЗУЗ спершу як представник Союзу міст, а після революції у 1917 році, як крайовий комісар з правами генерал-губернатора. По відновленні української державности він включається в працю Центральної Ради. Особливий інтерес представляє період його діяльности на посаді губерніального комісара Чернігівщини, а відтак на посаді міністра закордонних справ України за Гетьманщини у 1918 році. Після виходу на еміґрацію Дмитро Дорошенко присвячується науковій діяльності і працює професором Карлового Університету та Українського Вільного Університету в Празі. Як гість-професор, Д. Дорошенко, часто викладає у Віденському, Берлінському і Женевському університетах. Темою його викладів у цих університетах була історія України. Тоді теж він написав свою «Історію України» та цілий ряд більших і менших наукових праць, довідок і т. п. Політично Д. Дорошенко був пов'язаний з Союзом Гетьманців Державників.

По закінченні другої світової війни Д. Дорошенко перебував спершу у Німеччині, а відтак у Канаді, де буtext-indent: 0px; text-align: centerв професором у Колегії св. Андрія в Вінніпезі. Помер Д. Дорошенко 1951 р. на 69 році життя.

Спомини Дмитра Дорошенка появилися друком у двох томах, які разом охоплюють роки 1901-1914 («Мої спомини про давнє-минуле») і роки 1914-1920 («Мої спомини про недавнє-минуле»). Цей другий том складається з таких чотирьох частин:

1) Галицька Руїна 1914-1917 рр. (про окупацію Галичини і Буковини Росією);

2) Доба Центральної Ради 1917-1918 рр.;

3) Доба Гетьманщини 1918 р.;

4) Доба Директорії 1918-1920 рр.

Від подій, про які писав Д. Дорошенко, вже проминуло чи проминає 50 років. Тоді, у роки «неповторної нагоди», наш народ не зумів закріпити своєї держави, яка поновно стала жертвою російської агресії. Уважливий читач знайде у споминах Д. Дорошенка відповідь на питання про те, чому нам «встоятися не було сили». Спостереження та висновки Д. Дорошенка не втратили по сьогодні своєї актуальности. Але, що ще важливіше: спомини Д. Дорошенка показують і гостро демонструють те, що будівництво держави не легка і проста справа і що не вистачає тут сама романтика, візія і ентузіязм та вміння імпровізувати, чи навіть і геройство. При будові держави потрібно основного знання і глибокого розуміння конкретної дійсности, обставин і співвідношення внутрішніх та зовнішніх сил, як теж знання і самої «техніки» такого будівництва. З того погляду спомини Д. Дорошенка у чималій мірі свого роду лекція і практичної політики та її підставових заложень.

Спомини Дмитра Дорошенка мають вартість і для історика і для того покоління, яке вийшло на історичну арену вже тепер і яке взяло на свої рамена тягар боротьби, яку започаткувало покоління Дмитра Дорошенка.

Ми пропонуємо читачам спомини Дмитра Дорошенка у переконанні, що даємо їм до використання цінний матеріял, який вийшов з-під пера людини, яка проявила і виправдала себе на полі державницької теорії та практики.

Мюнхен, 20 січня, 1969 р.

Українське Видавництво

7

ЧАСТИНА ПЕРША

ГАЛИЦЬКА РУЇНА 1914 — 1917 РОКІВ

8

Пуста сторінка

9

*
*         *

Думка списати свої спомини про Галицьку Руїну 1914-1917 років прийшла мені ще в 1918 році, коли в моїх руках був увесь архів «Галиційскаго генерал-губернаторства» з усіми його «секретними» ділами. Я рішив використати документи цього архіву, щоб, доповнивши його своїми особистими враженнями, дати нарис історії цієї пам'ятної доби в житті Галицької України, тим більше, що в літературі, крім книжечки І. Петровича «Галичина під російською окупацією» (Відень, 1915), майже нічого по цьому питанню не існувало. Я розпочав свою працю і вже видрукував її початок під титулом «Галицька Руїна 1914-1917 років (спогади й враження)» в 3-ій книзі місячника «Наше Минуле» (Київ, 1918). Але мені не довелось вже побачити того початку в друку, в січні 1919 року я виїхав з Києва, і що сталось з галицьким архівом, я не знаю.

Весною 1921 року на пропозицію редакції американської «Свободи», передану мені листовно через д-ра Л. Цегельського, я почав писати свої спомини наново, тепер уже виключно з пам'яти (1914-1916 рр.) і вислав їх до редакції. Але вони не були друковані, і на кілька моїх листів до редакції і до д-ра Л. Цегельського, ні перша, ні другий нічого мені не відповіли так, що я навіть не знаю, що з моїм рукописом сталося. В усякім разі поведення редакції «Свободи» й д-ра Л. Цегельського для мене незрозумілі.

В 1922 році на прохання редакції російського місячника «Историкъ и Современникъ», що виходить в Берліні, я списав коротенько свої спомини під назвою «Война и революція на Украині» (друковано в книгах 1-й та 2-й з 1922 року і в 4-ій з 1923 року), маючи на увазі головно інформаційну мету: познайомити російське громадянство з українським рухом і життям 1914-1918 років — в українському насвітленні. Тепер, на пропозицію видавництва «Червона Калина», подаю свої спомини рідною мовою, пишучи їх наново і маючи на увазі голов-

10

но галицько-українську публіку, для якої справи її тіснішої батьківщини за часи світової війни, гадаю, мають особливий інтерес.

До споминів про «Галицьку Руїну», які складають першу частину книги, додаю ще другу частину — мої спомини з часів відродження української державности над Дніпром в 1917-1918 роках. Ми ще так близько стоїмо до цих подій, що важко сучасникові й свідку зберегти потрібну об'єктивність і безсторонність. Але надіюсь, що все ж таки в своїх споминах подам такі фактичні матеріяли, часи і деталі, які певно матимуть інтерес для історика — та й для сучасника.

Прага, 12 серпня 1923 року.

11

І

Моя подорож закордон в липні 1914 року. Львів напередодні війни. Поворот з Швейцарії до Києва «довкола Европи». Війна і українство. «Найкраща нагода раз на все знищити так званий український рух». Погром українства в Києві й у Львові.

Літом 1914 року я виїхав на місяць закордон для спочинку. Я вибрав собі для побуту Швайцарію і дорога мені лежала через Львів, Краків та Відень. В половині липня по старому стилю вирушив я з станції Боярка під Києвом, де перебував з родиною «на дачі». Одна ніч їзди, і я вже на кордоні, на станції Радивилів, де я рік перед тим гостював у нашого звісного письменника і діяча, д-ра Модеста Левицького, що служив тут якийсь час при залізниці лікарем. Звідси ми робили наші екскурсії по Західній Волині, до Берестечка, до Луцька та до інших місцевостей. В Радивилові ніколи, здається, не бувало на станції людно: головний рух між Великою Україною й Галичиною йшов звичайно через Волочиська, і туди здебільшого й простували подорожні. Отже й цим разом публіки було небагато, пашпортові операції відбулись за якусь годину, і я вже по той бік кордону, в Бродах. На швидку руку снідаю, купую останнє число «Діла», згадуючи, як колись, у перве переїздивши російсько-австрійський кордон, — з яким святобливим почуттям купував я тут «Діло» — тоді, коли у нас в Києві української преси не було. Тепер уже мали свою «Раду», а «Діло» вільно приходило до Києва. Сідаю до австрійського вагону, що завжди після російських здавався таким маленьким, слухаю, як один кондуктор свиснув, а другий грає в трубочку, і потяг наш рушає. Швидко перебігають повз мене станції Ожидів, Заболотці, Красне, милуючи моє око своїми написами українською мовою. В Красному пересідаю на поспішний поїзд, що йде з Тернополя; носільник, що переносив мої речі, побачив у мене «Діло» і зрадів: натрапив на «земляка» з Росії; але ніколи нам розмовляти, поїзди стоять тут не так довго як в Росії; сідаю знову і

12

не встигаю розговоритись з якимись подорожніми з Одеси, що їдуть до Карлсбаду, як ось замаячила в далечині гора з висипаним курганом: це ж уже Високий Замок, а там і Львів.

Хоч як поспішав я до Швайцарії, щоб використати свій місяць відпочинку, але не зупинитись хоч на пару день у Львові не міг. Рівно десять літ перед тим — у 1904 році — був я вперше у Львові і прожив тут пару місяців; це було під час літніх університетських курсів, що було урядило «Товариство прихильників української літератури, науки і штуки» під проводом проф. М. Грушевського. З того часу рівно десять років не був у Галичині, хоч зносини з нею піддержував дуже живі і знав, який великий поступ зробила вона за ці десять років на всіх полях громадського життя і подивитись на це власними очима, відвідати старих знайомих і приятелів, проти цеї спокуси встояти я не міг, хоч би й як поспішав.

З двірця їду до «Народньої Гостинниці». В 1904 році її ще не було, і доводилось тулитись по всяких чужих готелях і шукати знайомих по чужих каварнях. Тепер же не встиг я ще розташуватись, як зустрів одного, другого знайомого, потім побачив своїх приятелів-еміґрантів В. В. Дорошенка, О. Ф. Назарієва і з ними почав обходити інституції, які мене особливо цікавили та розшукувати потрібних мені людей. Справді, як виріс український Львів за цих 10 років! Тоді більшість українських інституцій тулилось в будинку «Просвіти» на Ринку ч. 10. Тут була тоді й «Академічна Громада», куди я найбільше в ті часи вчащав. «Наукове Товариство імені Шевченка» мало тоді всього одну кам'яницю на вулиці Чарнецького ч. 26 і містилось само з усіми своїми установами в партері, а решта все віддавалось в найми. А яка різниця тепер: «Дністер» має свій окремий будинок, «Наукове Товариство» прикупило нову кам'яницю і розмістило свій музей і свою бібліотеку так, що є на що подивитись. Саме тоді переносили бібліотеку з «Академічного Дому». А там «Музичний Інститут імені Лисенка», чудовий «Національний Музей» і т. д. Як усе повиростало, як поширилось! Тоді, наприклад, «Діло» виходило в 1500 примірниках і уявляло з себе один аркушик на 4 сторінки. Тепер же була велика газета європейського типу, мала вже значний тираж, мала прекрасно влаштовану

13

власну друкарню, котру з зрозумілими гордощами показував мені М. М. Лозинський, що заступав на той час редактора. Та що будинки! Коли я побачив львівських знайомих, почув їх настрій, довідався про сподіванки і пляни, то поступ, який зробило українське життя в столиці краю за ці десять років уявився мені зовсім ясно: українці вже ставали тут у Галичині державною нацією, вони вже були на дорозі до того, щоб почувати себе господарями на своїй рідній землі. Почувався вже інший, як колись розмах політики, панували ширні інтереси й пляни. У Львові готувались до великого січового з'їзду, і д-р К. Трильовський подарував мені тількищо видану книжку — військовий статут, перший такий статут на українській мові, для майбутньої національної армії, що мала постати з оцих «Січей».

Коли увечорі пішли ми гуртком знайомих на Високий Замок і звідси дивилися на панораму Львова, то пригадалось мені, як перед десяти роками гуляв я тут одного разу з небіжчиком X. К. Вовком; він розповідав мені, як то він перший раз приїхав до Львова щось за двадцятп'ять років перед тим, і як тоді виглядав український Львів, а як тепер (в 1904 році): який великий поступ! Як тоді в 70-х роках не було ніде української вивіски, а тепер ідеш Руською вулицею і скрізь бачиш українські написи; як мало було ще українських інституцій, і які слабкі; як мало було людей, громадян національного напрямку, яка мізерна була преса, література... Але за ці десять років, що ділили мене від мого першого побуту в Львові, поступ безмірно більший, як за ті двадцятп'ять, що ділили покійного Вовка від того часу, як він емігрантом, простуючи на захід, у перве попав до Львова і двадцятп'ять років згодом, коли його прошено читати виклади з української етимології на вакаційних університетських курсах, на котрі приїхало аж тридцятп'ять студентів і студенток з Великої України! Я нагадав про це Ю. Бачинському, що був тоді на прогульці з Вовком і зі мною, а тепер зустрівся зі мною в «Народній Гостинниці». Але він розповів мені про такий поступ на полі народньої організації, на полі скріплення політичної свідомости й державного самопочуття, що далеко лишили за собою усе, що я уявляв собі, дивлячись на націо-

14

нальні інституції у прегарних власних будинках, на ті музеї, бібліотеки, книгарні, редакції, друкарні!

Поміж галицькими знайомими я зустрів і цілий гурт своїх земляків з Великої України; пам'ятаю, були тут крім В. Дорошенка та Назарієва, ще Л. Юркевич, М. Залізняк, Д. Донцов, Ф. Королів, А. Жук, А. Гаврилко, Й. Любарський-Письменний. Майже усі вони брали близьку участь в місцевому громадському й культурному житті, дехто служив на посадах по українських інституціях. Тепер уже ці інституції стояли на своїх власних ногах. Мені було приємно, що так багато з їх було засновано нашими наддніпрянцями, що дали їм своїми жертвами перебути перші довгі роки, поки громадянство в Галичині виросло й зміцніло. Тепер уже минули часи жертв і меценатства: тепер сам народ тримав долю своїх інституцій у власних руках, і окремі прояви благородного меценатства, такі, як наприклад, прекрасні фундації митрополита Андрія Шептицького, були лиш гарними квітками на загальному барвистому фоні громадської самодіяльности, карности і національної дисципліни.

Три дні мого побуту в Львові пролетіли як сон. Стільки цікавих зустрічей, скільки інтересних розмов! Пам'ятаю, послідній вечір провів я з цілою громадою земляків з Наддніпрянщини в гостях у посла Я. Ц-го на дачі під Львовом. Там були і троє англійських журналістів, що приїхали до Галичини знайомитись з краєм і спеціяльно з українськими справами: також знак, що Галицька Україна виступає вже на полі міжнароднього політичного життя. Серед них був один — Рафалович — що вже раніше був звісний своїми публікаціями про Галичину. Тепер він збирався видати спеціяльну книжку.

Якось перед від'їздом уже переходили ми з В. Дорошенком Гетьманськими валами. Це була неділя і по бульвару гуляло багато австрійських жовнірів в своїй яскравій уніформі. Я й кажу свойому тезкові: «Чи встоять ці півники проти москалів? Ой, глядіть, як почнеться війна, то буде тут у вас генерал-губернатором граф Бобринський!» Він тільки засміявся, — до того мої слова здались чудними. — «Ще й як битимуться! Ви не дивіться, що вони такі малі та куці, як до діла дійде, то битимуться добре». І нікому з нас не уявлялось

15

навіть, що ці слова промовлені мною справді навмання, здійсняться, та ще так скоро! Тоді ще не вважалося такою можливою війна. Правда, вбивство австрійського наслідника Фердінанда, про яке я прочитав ще в Києві, викликало певну тривогу, але серед широкої громади ніхто не вірив у реальну можливість війни; думка була, що все якось і на цей раз влаштується мирно.

Як не цікаво мені було ще залишитись у Львові, але на четвертий день я виїхав. На двірець проводили мене В. Дорошенко і Назаріїв. Тількищо сів я до вагону, як хлопчик-газетяр почав вигукувати на плятформі заголовок якоїсь сенсаційної новини. Мої супутники купили газету і встигли показати мені. Там стояло про ультиматум Австрії сербському урядові. Якесь несвідоме передчуття чогось страшного обхопило нас усіх трьох. Але ледве встигли ми обмінятись кількома фразами, як поїзд уже рушив. Ніхто не передчував, одначе, до яких страшних подій служив прелюдією цей ультиматум, що його передав в Беоґраді граф Форґач, той самий, що чотири роки згодом опинився послом у Києві.

Та враження від телеграми скоро розвіялось і я почав думати про все, що я бачив у Львові. Робилось від цього ясно і радісно на душі. Так, Галичина вже починає жити державним життям. Дарма, що Велика Україна ще спить, але коли прокинулась і здобуває вже державні права, хоч частина української землі, то це прискорить процес відродження і у нас. Останні числа українських видань, що я купив у Львові, — тут було і «Діло» і прекрасно видавана «Ілюстрована Україна» і «Свобода» і ще якісь — немов нагадували мені, якого розвитку досягло в Галичині наше культурно-національне життя. «Колись будемо мати таке і в Києві!» — думав я.

У Кракові я зупинився на одну добу і на швидку руку оглянув його пам'ятники. В потязі, що йшов з Кракова до Відня, здивувала мене велика кількість австрійських офіцерів. По всіх вагонах видно було їхні блискучі мундири. З Кракова кілька станцій їхав зі мною познанський поляк, що дуже нарікав на те, що мусить перервати своє лікування в одній з краківських санаторій і ставитись до війська — він був резервовим офіцером пруської армії. Перша звістка, яку я почув у Відні, було оповіщення війни Сербії. Я поїхав до го-

16

телю Muller на Grabeni'ї, в якому давно колись зупинявся по пораді небіжчика Євгена Олесницького. Був дуже стомлений і скоріше ляг спати. Коли чую в ночі — якийсь глухий шум, неначе рев. Я кинувсь до вікна і що бачу: внизу на вулиці море людських голов; юрба тихо посувається, виспівуючи якийсь не то гімн, не то марш, і всі йдуть в напрямку до цісарського палацу. Я догадався, що це патріотична маніфестація, — віденці радіють війні. Чи передчували бідолахи, як сумно вона для них скінчиться! Маніфестація тяглася цілу ніч аж до ранку, перепинив її тільки дощ, що пішов вранці. Я вже не міг заснути тої ночі, напосіли чорні думки. Але на другий день вранці, коли мені прийшлось ходити по Відні, я ніде не помітив якогось патріотичного захоплення. Це було зовсім не те, що довелось мені трохи згодом побачити в Берліні. Ранком кельнер, що подавав мені каву, з іронічною усмішкою на адресу демонстрантів запитав мене: «Ну, як Вам подобалось сьогоднішнє нічне гуляння віденців?» Візник, що увечорі віз мене на Westbahnhof, показав мені на групу мобілізованих людей, що йшли співаючи, і сказав: «диваки, чого вони радіють?»

В ночі, коли я вже їхав на Інсбрук, в купе спального вагону мене збудили. Роблено якусь перевірку пашпортів. Нечувана річ! — «Ваш пашпорт». Показую. Подивились, вернули, ідуть далі. Я питаю кондуктора: «що таке?» — Шукають сербів, відповів той. «Так ось яка вона — війна!» Заворушилась думка: чи не повернути назад на схід? — Пусте, рішив я, — війну буде дуже швидко льокалізовано... хіба можлива європейська війна?

В Льозанні, що була метою моєї мандрівки, я мав розшукати мойого земляка киянина К. М. Оберучева, котрий обіцяв знайти мені кімнату в якомусь пансіоні. Оберучев був колись полковником артилерії: він пристав до партії соціялістів-революціонерів і за співчуття до якогось збройного виступу в Києві 1905 року його було віддано під суд, позбавлено мундира і вислано поза межі Росії. Він оселився в місцевості la Sallaz біля Льозанни і жив там з родиною. Хоч було пізно, я з двірця поїхав просто до нього.

Оберучев повів мене до найближчого пансіону, замовив кімнату, де я й оселився, і заявив, що в мене цікава сусідка — Віра Миколаївна Фінґер (відома революціонерка, що двадцять

17

років просиділа в Шліссельбурзькій фортеці). Сам Оберучев, завзятий соціяліст-революціонер, обертався переважно в гуртках революційної еміграції з Росії і знайомства в його здебільшого були «партійні». Ми з ним були знайомі на «українському ґрунті»: він любив Україну, співробітничав у «Кіевскій Старині» та в інших українських виданнях; у нас були і спільні приятелі — родина Русових у Києві. Від С. Ф. Русової я привіз Оберучеву листа. З панею Фінґер я не встиг познайомитись, вона лежала хвора і не виходила з кімнати, а мені взагалі не довелось довго пробути в Швайцарії, бо вже за два дні стало ясно, що буде велика буря: катастрофа світової війни висіла в повітрі...

«Скажіть — питав я Оберучева — Ви як людина військова, артилерист, Ви кажете, що Вас допускали на артилерійські вправи швайцарської армії, то скажіть — чи буде війна, чи ні?» — «Та що Ви! Хіба можлива тепер війна? При теперішному стані військової техніки війна була б таким жахливим кроволиттям, що ні один уряд не зважиться напасти на другу державу, щоб не викликати загально-европейської війни. А в Сербії усе скінчиться демонстрацією, воєнною прогулькою».

Хотілось вірити словам Оберучева, як спеціяліста, хоч газетні звістки ставали з кожним днем тривожніші. Я дуже хотів з'їздити до Женеви, щоб розшукати там і познайомитись із знакомитим Кузьмою Ляхоцьким, друкарем Драгоманових видань. Я й поїхав туди пароплавом по Леманському озеру. Але як тільки приїхав до Женеви, то прочитав в газеті таке, що просто з пристані пішов на станцію і вже поїздом скоріше поїхав назад до Льозанни з тим, щоб завтра вже вирушити до дому. Сумніву не було: європейська війна от-от мала вибухнути. Уже й Оберучев не затримував мене. Я рішив їхати через Німеччину, вважаючи, що коли війна і вибухне, то по Німеччині, як країні найбільш культурній, найлегше буде проїхати. Я купив квиток просто до Варшави, через Базель — Берлін.

Я дуже помилився в своїх рахунках. Доїхати до Варшави мені не довелося. До Берліна я попав як раз в день проголошення війни з Росією, але все таки добився до Торна до самої німецько-російської тодішньої границі. Переїхати границю вже

18

було не можна. З Торна мене з цілою масою російських громадян повезли до Штеттіна. Звідти на остров Рюген. Довелось зазнати багато лиха в цій мандрівці. Серед великої юрби подорожніх, котрих так само як і мене захопила війна, зустрів я кількох земляків: Миколу Міхновського, проф. Івана Фещенка-Чопівського, проф. Євгена Тимченка й ще декого. З острова Рюгена мені пощастило скоро вибратись до Швеції, в Стокгольм. З Стокгольму я проїхав шкуною до Гапаранди вздовж цілого шведського побережжя, потім до Торнео і звідси вже поїздом через цілу Фінляндію до Петербурга. Ціла ця подорож від Льозанни до Петербурґа взяла 16 день, і повторюю — довелось зазнати багато неприємностей, тяжких пригод і всякого страху. Писати про це все не варто, бо після того всього, що ми пережили за останні роки від початку світової війни ледве чи це кому було б і цікаво читати. Але з того, який був початок, як швидко і несподівано зникали і змінялись в поглядах і в практиці культурних людей в культурних державах усі, здавалось, такі міцні здобутки цивілізації, як несподівано вибухала національна ворожнеча і озлоблення поміж народами, які бозна від якого часу мирно жили в сусідстві, — можна було гадати і передчувати, що ця війна потягне за собою незліченні жахливі наслідки і що в цілому устрою європейського життя постануть глибокі переміни, і хто знає, чи на краще.

Ще в дорозі через Фінляндію довелось мені почути про небувалий патріотичний захват, який обхопив усі кола російського громадянства, про патріотичне захоплення представників усіх національностей російської держави і т. д. Оповідали, як відразу припинився на звістку про війну великий страйк петербурзьких робітників і як вони замість червоних розгорнули три кольорові державні прапори і ходили величезними маніфестаціями по вулицях. Оповідали, як в Державній Думі представники усіх національних груп складали один за другим урочисті заяви про свою льояльність і вірне виконання обов'язку перед державою. Розказували про те, як відомий лідер російських реакціонерів і антисемітів В. Пуришкевич прилюдно цілувався з якимсь жидом, маніфестуючи забуття прежніх кривд і об'єднання в одному патріотичному пориві. Не чув я тільки нічого про якийсь виступ українців,

19

про якесь їхнє реагування на події. Прибувши до Петербурга, кинувся я зразу до знайомих земляків, але нікого не застав, усі ще були на від'їзді на Україні і не встигли ще повернутись до столиці. Тоді я почимчикував до «Української Книгарні» на т. зв. Петербурзькій Стороні і тут застав завідувача тої книгарні Крехотня. Від нього я довідався про таку новину, як закриття в Києві газети «Рада», головного тоді нашого національного органу. Газету було закрито на другий день після того, як в ній появилася передова стаття на тему про потребу всім стати на оборону спільної батьківщини і тим самим боронити «наші хати, наші тихії гаї», як стояло в статті. Заборона «Ради» сталася немов у відповідь на цю льояльну заяву. Початок не віщував нічого доброго.

На другий день мені пощастило добути квиток до Москви — пасажирський рух був тоді з початком війни дуже обмежений — і я зразу виїхав. У Москві я просто з двірця поїхав до С. В. Петлюри, мого давнього товариша й приятеля (в ті часи), який служив в управі страхового (асекураційного) товариства «России» на Люблінській площі. Тепер, як звісно, цей величезний будинок служить осередком страшної московської «Чека», і в його льохах мордують та розстрілюють людей. Петлюру я застав на службі і розповів йому про свої пригоди. Він зараз же скликав гурт своїх товаришів службовців, і я мусів повторити перед ними своє оповідання як живий свідок і жертва тих «німецьких звірств», про які тоді стільки говорилося й писалося в Росії. В Москві панувало ще більше патріотичне захоплення ніж в холодному Петербурзі і разом із тим вибухла злоба до німців, підсичувана звістками про ті справді безглузді й непотрібні утиски та знущання, яких вони допускалися на мирних мандрівниках і хворих з Росії, що як звичайно переповнювали німецькі курорти і яких несподівано застукала там війна.

Петлюра редаґував тоді у Москві місячник «Украинская Жизнь», що виходив тут від 1912 року і являвся свого роду офіціозом організованого українства в Росії й нашою тодішньою трибуною перед російським громадянством. Місячник цей згуртував біля себе найкращі наші літературні сили того часу по обох боках австро-російського кордону. Старий і досвідчений журналіст Петлюра дуже добре редаґував «Украин-

20

скую Жизнь». Кошти на її видання давали українські громади з Києва, Петербурга й Москви.

«Ви дуже до речі опинились тут, звернувся до мене Петлюра: ми саме зараз випускаємо замість чергової серпневої книжки "Украинской Жизни" особливе екстренне видання свого роду деклярації з приводу війни. Серед народностей, представники яких заявили про свою льояльність з трибуни Державної Думи, не знайшлось українців, так нехай така деклярація з'явиться від редакції "Украинскої Жизни", яко одинокої української трибуни перед лицем російського громадянства. Ось ми зберемось по обіді де з ким із тутешніх земляків, прочитаємо проект нашої деклярації, а Ви перекажете про це киянам».

По обіді зійшлось нас усього четверо людей: крім Петлюри та мене ще тільки О. Хруцький адвокат у Москві, та Яків Шеремецинський, адвокатський помічник і номінальний видавець «Украинской Жизни». Більшість московських українців була, як і в Петербурзі, на виїзді. Автором тексту деклярації був сам Петлюра. В ній говорилося, що для українців є лиш один вибір між Росією та Австрією, — вибір на користь Росії, і що українці повинні чесно та совісно виконувати свій обов'язок перед державою. Говорилося про нещиру політику Австрії щодо своїх українців, про ті розчарування, яких весь час зазнавали й зазнають наші галицькі земляки; зазначалося, що в Росії офіціяльні кола з недовір'ям і неприхильністю ставляться до українських домагань, але ця війна, де українці литимуть свою кров поруч усіх інших за спільну батьківщину, війна, котра має провадитись передовсім на українській землі повинна розвіяти всяке недовір'я і передсуди і дати українцям усе те, на що вони заслуговують і мають право.

Петлюра аргументував потребу такої деклярації про льояльність тим, що в цей історичний момент, коли відбувається немов «примирення» російського громадянства з своїм урядом і робиться немов перегляд усіх народностей імперії, мовчанка українців може служити скріпленням того погляду, наче вони або не існують зовсім, або що для них в межах російської державности не може бути місця. А такий останній висновок мав би, між іншим, дуже лихі практичні наслідки для українського життя під теперішню хвилю. Треба також рахуватись

21

із тим, що широкі кола громадянства й народніх мас на Україні принаймні тепер, в перші дні, піддались загальному захопленню і дивляться на війну так, як на необхідну оборону від ворога, що нападає на нашу хату. Отже декляра'ція «Украинской Жизни» являється справжнім висловом настроїв широкого українського загалу, і тому її треба оголосити. Ми ухвалили прочитаний нам текст і він скоро потому появився замість чергової книжки «Украинской Жизни», яка вийшла пізніше.

Я недовго затримався в Москві, поспішаючи скоріше до Києва, до своєї родини, до товаришів по громадській роботі. Цілі дві доби їхав поштовий поїзд, переповнений пасажирами, від Москви до Києва, цей час мені здавався вічністю. Серед пасажирів було багато покликаних до війська резервових офіцерів, серед них моїм сусідою у вагоні опинився мій давній товариш по студентській громаді в Петербурзі Іван Личко, український публіцист, що писав в одеських «Южныхъ Запискахъ», «Літературно-Науковім Вістнику» та по інших виданнях. Доля судила йому одним із перших ввійти до окупованого москалями Львова, а потім цілі роки нидіти в німецькім полоні.

Невеселі новини довідався я, коли нарешті дочвалав до Києва: більшість українських видань було завішено, а одного з редакторів місячника «Українська Хата» Павла Богацького заслано до Сибіру. Не помогла й льояльна заява «Ради», й те що місяць перед тим австрійська прокуратура у Львові сконфіскувала липневу книжку «Літературно-Наукового Вістника», видаваного тоді в Києві. За статтю проф. Грушевського «Сараєвська трагедія», де він гостро осуджував політику покійного ерцгерцога Франца-Фердінанда, що грозила кривавими міжнародніми конфліктами. Українство відразу було зараховано до сил, ворожих Росії у наступаючій війні і на нього посипались репресії.

Особисто я довідався про одну прикру для мене новину. В Києві з весни увільнилася посада директора міської Публічної Бібліотеки. Наша громада хотіла, щоб директором такої важливої культурної інституції був українець, отже висунуто було мою кандидатуру. Я в той час був бібліотекарем київського Художньо-Історичного Музею (тепер Національний

22

Український Музей) і давав лекції в двох комерційних школах, де директорами були наші люди — П. Холодний і Г. Козленко. Заміщення посади директора Публічної Бібліотеки залежало від міської Думи, а затвердження — від київського губернатора. Отже Дума вибрала мене одноголосно, а там мав сказати своє слово губернатор. Тим часом я виїхав за кордон і от тепер довідуюсь, що губернатор мене не затвердив через моє «українофільство» і «політичну неблагонадійність». В канцелярії губернатора один землячок мені пояснив, що в звичайні часи моя кандидатура може б і пройшла, але «під такий час» губернатор затвердити мене не зважився.

Настрій серед київських українців був дуже пригнічений. Усі сподівались як найбільшого лиха від цієї війни, якщо вона йтиме успішно для москалів. Одчай і розпач брали людей, коли думалось, що оці кайдани на українське життя куються українськими руками, поливаються українськими руками. А тут звідусіль надходять чутки, що мобілізація на Україні пройшла дуже успішно і з великим «підйомом». Тим часом одна за другою надходять звістки, що російське військо все далі та далі посувається в глиб території Галичини, і скоро звідтіля почали доходити ще неясні чутки про загальне гонення на українство і про нищення всяких ознак українського національного життя. Маніфест великого князя Николая Николаєвича до «карпато-русскаго народа» не віщував нічого доброго. Ще більш непокоїла нас діяльність «Освободительнаго Карпато-русскаго Комитета», що заложився в Києві з вибухом війни. Цей комітет складали відомі провідники галицьких москвофілів, котрі якось зуміли втекти з Галичини перед самим початком війни. Разом з ними був один москвофільський діяч, що вже від довшого часу перебував у Києві на посаді учителя німецької мови в київській 1-ій гімназії. Це був відомий д-р Юліян Яворський. Про нього знали, що колись це була поступова людина, він листувався один час з Драгомановим, писав доволі цінні розвідки про український фолкльор і старе письменство в Галичині, останніми часами його зроблено було доцентом київського університету. Але разом з тим він відзначався якоюсь запеклою ненавистю до всього українського і не мав ніякого жалю до тих своїх земляків у Галичині, що додержувались українського національного

23

напрямку. Про один дуже характеристичний для Яворського з цього погляду випадок я розкажу трохи далі. Так от цей то д-р Яворський був одним з головних керманичів «Карпато-русскаго Освободительнаго Комитета», що мав своїм головним завданням допомагати побідній російській армії руйнувати українське життя. Казали, що Яворський був автором одної книжечки, надрукованої штабом київської військової округи з підзаголовком, що це «секретне видання», Ця книжечка мала служити підручником про Галичину, про її національні відносини, давала відомости, як розпізнавати «мазепинців» і «русскихъ» (у перших, мовляв, в хаті висить портрет Шевченка, лежать на полицях «мазепинські» книжки і т. д.). Цю книжечку давали від штабу кожному офіцерові, що їхав на галицький фронт. Кілька примірників цієї книжечки попали зразу до наших рук через мобілізованих офіцерів-українців.

Що одною з головних причин війни для Росії було бажання захопити Галичину і знищити там осередок національного українського руху, показали нам слова тодішнього міністра закордонних справ у Росії Сазонова. Коли до нього трохи згодом явилась делеґація від громади петербурзьких українців, яко до найбільш ліберального «європейського» з міністрів, та прохала заступитись за український рух, так несправедливо і нерозумно, мовляв, нищений російською владою в Росії і в Галичині, то цей ліберальний міністер відповів: «що ви хочете? Тепер то й випав найбільш зручний мент для того, щоб раз на завжди покінчити з вашим українством!» Відповідь ця не вимагала ніяких коментарів.

Дійсність показувала, що міністер Сазанов дуже вірно схарактеризував курс політики російського уряду щодо українства. Справді, громадське українське життя у нас в Росії завмерло. Всі газети й журнали один за другим були закриті. Коли редакція «Ради» звернулась до військової влади, щоб їй дозволено було відновити видання газети, генерал Бухгольц дав клясичну відповідь: «Не дозволяю. Нехай краще не просять!» «Просвіти», які подекуди збереглися ще від Столипінського розгрому в 1910 році, теж позачинювано. Українські клюби рятувалися тим, що всі: київський, полтавський, петербурзький, московський — повернулись в лазарети для

24

ранених. Українська молодь, як з інтеліґенції, так і з народу пішла вмирати за Росію на полях Галичини й Східньої Прусії, в тім числі всі «мазепинці» призивного віку. Ті, що залишились мусіли мовчати, навіть коли б вони схотіли заявити про свою вірність і льояльність. Справді, на зверх виглядало так, ніби з українством в Росії вже «покінчено». Для російського правительства і для тих кіл російського громадянства, що думали будувати майбутнє своєї держави на повній одноманітності й нівеляції усіх її народностей, зоставалась ще тільки Галичина, «Піємонт» українства, кубло мазепинства. І ось щоб «з коренем вирвати цю заразу», «роздавити раз на завжди осине гніздо» й були звернуті всі заходи й зусилля. Це ми в Києві дуже скоро побачили і відчули.

II

Російське господарювання в Галичині. Граф Бобринський і його адміністрація. Антоній і Евлогій.

Перші кроки російської адміністрації в Галичині, на чолі якої став генерал-губернатор граф Олексій Бобринський (двоюрідний брат відомого вже перед тим своїм втручанням у галицькі справи члена Державної Думи графа Володимира Бобринського) позначилися спеціяльними репресіями проти всіх проявів національного українського життя; зараз-же по вступі російського війська до Львова було закрито всі без виїмку періодичні українські видання, всі культурно-просвітні товариства, клюби, книгарні, заборонено продавати або держати по бібліотеках усі без виїмку книжки на «малорусскомъ нарычіи», як найсуровіше заборонено вживати це «нарычіе» по всіх товариствах, організаціях, в суді, адміністрації, нарешті почались арешти й висилка до Росії представників української інтеліґенції, духовенства, селянства і просто звичайних обивателів, які мали нещастя підвернутись під руку, як каже московська приказка. Взагалі утворювалося якесь дуже чудне становище. Галичина до Росії не належала і з моменту оповіщення війни усі її мешканці являлись для російської влади «підданими ворожої держави», у відносинах до котрих обов'язували певні міжнародні правила, що наказували шанувати в окупованій країні національні та релігійні

25

права населення. Російська влада поставилась до Галичини, спеціяльно до українського її населення, яко до краю, що ніби повстав проти своєї метрополії і тепер доводилось його втихомирювати й карати. Всі заходи й ціле поводження російської влади в Галичині можна прирівняти хіба до режиму графа М. Муравйова на Литві й Білорусії при втихомиренні там польського повстання 1863 року. Як тоді край було оповіщено «искони русскимъ» і на цій підставі все, що тільки було польського, нищено без жалю, а білоруські і литовські мужики приводились в «русскій» вигляд, так і тепер і в Галичині, на підставі того, що це, мовляв, «искони русскій край» і «законное наслыдіе россійскаго царствующаго дома», все, що тільки виявляло собою місцеве своєрідне, самобутнє життя, оповіщено «мазепинствомъ» і нищено просто з дивовижним завзяттям і жорстокістю.

Та найдивніше з усього було те, що гонення було й на місцеву релігію, на греко-католицьку церкву або уніятську: явище, здавалось би, в XX столітті неможливе; але воно на сором нашого віку мало місце в Галичині і виявилося в систематичному насильстві над сумлінням і вірою переможеного, за допомогою сили зброї, населення. На чолі цих переслідувань і насильного навертання галичан на православ'є явився архиєпископ волинський Антоній Хроповицький, що вже раніше вславився своєю боротьбою проти останків місцевих одмін в устрою церковного життя на Волині. Він, наприклад, наказував стягати до Житомира старі ікони ще уніятської доби і велів їх палити, не зважаючи на їх художню та історичну вартість, наказував руйнувати придорожні кам'яні хрести й «фігури», — мені самому доводилось чути про такі факти на місцях. Людина надзвичайно цинічна, яка в товаристві не може провести й півгодини, щоб не оповісти якогось непристойного анекдота або взагалі не звести розмови на двозначну тему, позбавлена моральних принципів архиєпископ Антоній знайшов собі ревного помічника в особі єпископа холмського Евлогія, що як людина з морального боку стояв безмірно вище від Антонія, але відзначався якимсь диким фанатизмом, що доходив до жорстокости у відносинах до інакше віруючих, в даному разі до уніятів.

Пізніше, коли доля судила так, що мені довелось зайняти

26

в тій же Галичині місце Бобринського, я мав змогу особисто познайомитись з більшістю його головних співробітників, перечитати секретний архів генерал-губернаторства, всі «особо важныя» і «строжайше секретныя дѣла» я був тоді дуже здивований: граф Бобринський уявився мені особисто порядною людиною, зовсім не лютим кровопивцем і тираном, як можна було думати, судячи по наслідках його діяльности. Не раз в його донесеннях самому цареві читав я признання повної непридатности особистого складу середньої й нижчої адміністрації в краю, зложеної здебільшого з найгірших елементів російської поліції. Між іншим, граф Бобринський цілком не погоджувався з релігійною політикою Антонія і Евлогія, осуджував її, вважав за шкідливу. Але ті своє діло робили. Співробітники Бобринського, з якими довелось мені працювати виявились в більшості людьми порядними, безумовно чесними, освіченими, добрими службовиками; чимало серед них було природних українців, які трохи згодом опинились на визначних посадах і при республіканському і при гетьманському урядах України. Як могли вони бути знаряддям і виконавцями безглуздої політики, засудженої П. Мілюковим з думської трибуни, як «європейський скандал», політики, що мала фатальні наслідки для російських інтересів, бо озброїла проти Росії все українське населення Галичини, що на початку зустрічало російську армію зовсім не вороже і яке могло поставитись до неї справді як до «визволительки», як би це «визволення» не обернулось відразу в огидне насильство над совістю й переконанням мільйонів людей?.. На ці питання я не знаходжу ніякої іншої відповіді, як тільки ту, що й російська адміністрація, російська армія і російське громадянство перебували під впливом особливої гіпнози й настрою, котрі утворювались певною частиною російської преси й групою людей, які поставили собі завданням виховувати серед російського громадянства поняття й погляди на український рух як на щось органічно вороже російській державі й російському життю. Національне відродження українського народу, змагання до піднесення культури широких народніх мас дорогою просвіти на рідній мові, до здійснення національно-територіяльної автономії України, як ідеалу політичних відносин між Україною й Росією, все це означалось ім'ям «мазепинства»,

27

явища глибоко небезпечного для російської нації й російської держави, насаджуваного й підтримуваного якоюсь ворожою для Росії рукою із зовні. З цієї точки погляду, що поділялась керманичами російської політики, Галичина справді уявлялась гніздом «зарази», її «русское» населення здавалось збаламученим мазепинською пропаґандою за допомогою австро-польських властей; цю пропаґанду треба було припинити, її керманичів і прихильників просто знищити, а населенню повернути його справжній «русскій» вигляд.

До всього треба додати, що політика російської влади в Галичині спиралась, як я вже згадував, на купку місцевих людей, так званих москвофілів, прихильників насаджування в Галичині російської мови, російської культури, які не бачили користи від національного розвитку на місцевій народній основі і вороже ставились до національного українського руху в краю. Серед цих людей були й ідейні одиниці, що по-свойому бажали добра свойому народові; вони відзначались упертим фанатизмом, що не розбирався в обставинах і засобах і йшов на осліп і на пролом. Ці люди, озлоблені переслідуваннями з боку австрійської влади, переслідуваннями, що знаходили собі співчуття серед національно настроєного українського громадянства, зробились найближчими дорадниками і практичними керманичами російської адміністрації в Галичині; дехто з них дістав службові посади, наприклад, радників або урядовців для особливих доручень при губернаторах. По їх вказівках роблено труси, арешти, висилки. Ці люди були відповідальні в багатьох випадках за переслідування своїх земляків, з котрими вони зводили свої партійні рахунки. Від них ішло натхнення або цькування в боротьбі з «мазепинством». Якщо взяти на увагу, що декого з них австрійський уряд переслідував раніш за отверте русофільство (а іноді й за військове шпигунство на користь Росії), а з моментом вибуху війни багато з них самі, або їхні родини справді потерпіли від австрійців, то не диво, що ці люди здобули собі певний ореол «мучеників за русску справу» і тому користувалися великим довір'ям і авторитетом. Аж тільки значно пізніше, після кількох місяців спільної роботи, самі представники російської адміністрації переконалися, як фактично вузькі, обмежені, морально нерозвинені і через те неперебірчиві в засобах були їхні галицькі дорадники і

28

скільки фатальних помилок, непотрібних жорстокостей було нароблено під впливом цих злих духів російських інтересів у Галичині. Як завжди, свідомість цих помилок прийшла запізно.

III

Враження від галицького погрому в Києві. «ТУП» і його діяльність. Наші приятелі — росіяни. Вивезення митрополита Андрія Шептицького. Приїзд М. С. Грушевського до Києва і його арешт.

Перші звістки про успіхи москалів у Галичині наповнили серця київських українців страхом і тривогою. Ще не маючи докладних відомостей про поводження російської влади, читаючи тільки газетні реляції про скорий поступ російської армії і заняття нею то того, то другого галицького міста, ми передчували, що кожний побідний крок російського війська, то болючий удар в живе тіло нашого народу. Коли дійшла до нас звістка про упадок Львова, то це вразило всіх нас мов удар грому. Багато людей плакало, а небіжчик Михайло Ткаченко зачинився в своїй кімнаті і три дні не виходив з неї, не пив і не їв від тяжкого смутку. Невимовний жаль і співчуття до наших галицьких земляків обхопили нас. І ось нам довелось побачити перші жертви галицького погрому, се були військово-полонені жовніри австрійської армії українці, поранені, котрих не просто гнали кудись на схід, а завозили до військового шпиталю в Києві. Один з таких полонених, учитель української гімназії в Городенці О. В. Костащук, лежачи поранений в шпиталі, написав картку на адресу Українського Клюбу в Києві і просив земляків якось відвідати його. Цю картку сестра-жалібниця вкинула в скриньку, і в клюбі її одержали. Зараз вибралось аж кілька наших дам і панночок з квітами, ласощами, їжою і поїхали на край міста до військового шпиталю. Але не така проста річ пробитись до полонених, стережених особливою вартою. Одинокою моїй жінці пощастило якимсь чудом проскочити поміж москалів з багнетами і таки розшукати Костащука в одній з численних палат величезного шпиталю. «Контакт» був установлений. Крім Костащука лежали ще десятки наших полонених земляків. Щоб мати віль-

29

ний доступ до них моя жінка [Дорошенко Наталія Михайлівна] і ще кілька пань вступили добровільними сестрами-жалібницями до шпиталю, і тепер можна було нести поміч і розвагу бідолашним бранцям. Навіть мені удалося, начепивши на себе пов'язку з червоним хрестом на руку, під виглядом санітара двічі побувати в шпиталі і познайомитись з Костащуком та іншими земляками, простими селянами з Гуцульщини.

Але скоро появилися нові «гості» з Галичини, які звернули на себе всю нашу увагу. Вже зараз по упадку Львова розійшлася по Києві звістка, що привезено з Галичини й посаджено не то до тюрми, не то до поліційного «участку» кількох українських уніятських священиків і мають їх вислати кудись далеко на схід. Дуже хотілось нам їх відвідати, чимсь допомогти, але як можна про них дізнатись і як доступитись? Цеж не те, що військово-полонені, що лежать в одній палаті з російськими пораненими і що до них можна дістатись у вигляді «сестри-жалібниці»! Як дістатись до тих, що сидять у тюрмі яко «встрійські шпіони» або ще якісь страшніші «державні злочинці?» Одначе скоро пощастило знайти доступ і до них і організувати допомогу, спочатку приватну, а потім уже широко влаштовану, яка обернулась у велику, як на наш тодішній масштаб, акцію. Про неї буду говорити трохи далі.

Тепер, коли до нас дійшли точні відомості про цілковитий погром українського життя в Галичині, коли київські участки й тюрми переповнились вивезеними галичанами, серед котрих були професори університету, поважні старі священики, інтеліґенти всіх професій, жінки, діти, селяни, гірські гуцули, коли ми побачили, що все це вихоплено з хати зненацька, без грошей, часто-густо напіводягнене, залякане до смерти, і що їх везуть до Томської, Іркутської, Архангельської й Астраханської губерній без засобів, невідомо на яку долю і на який час, от тоді ми, київські українці, збагнули як слід, що таке уявляє собою «освободительна» війна і яку долю готують нашому народові її подібні наслідки. Як поставитися до того всього, як реагувати? Тепер уже замовкли голоси, що можна було, правда зрідка, почути при самім початку війни: що, мовляв, і добре, коли Галичину приєднають до нас, принаймні будемо вкупі лихо відбувати, а за те Галичина підкріпить нас своєю національно вихованою інтеліґенцією, кадрами свідомого

30

селянства, своїм навиком до організації, до політичної роботи. Тепер ці голоси безповоротно замовкли. Але як відповіло на події наше організоване громадянство і що взагалі воно з себе на той час уявляло?

Українські громадські сили були ще з 1908 року, після остаточного краху революційного руху 1905-1907 років, зорганізовані в один союз, у так зване «Товариство Українських Поступовців», що його скорочено називали «ТУП». Цей союз не був партією; його плятформою являлось лиш визнання за керуючі принципи автономії, конституціоналізму й парляментаризму. Через те до нього належали люди різних напрямків, і соціялісти й несоціялісти. Діяльність союзу виявлялась в організованій піддержці тих українських товариств та видань, які були визнані за відповідаючі вищезазначеним принципам; у змаганнях здобути прихильників і вплив в думських та земських колах; в ознайомленні російського й закордонного громадянства з завданнями й характером українського руху; одним словом, це було, як жартом висловився один з його членів, «нелегальне товариство для ведення цілком легальної роботи». Нелегальним і конспіративним «ТУП» був із зрозумілих причин політичної натури. А щоб охоронити його від напливу небажаних елементів, для прийняття в члени «ТУП» вимагалося певного морального цензу й громадського стану. Союз об'єднав в собі увесь цвіт української інтеліґенції, а в останні роки в його члени почали вступати і селяни. До «ТУП» належали, між іншим, з одного боку — В. Винниченко, С. Петлюра, М. Грушевський, Н. Григоріїв, з другого — Ф. Матушевський, А. Ніковський, А. Вязлов, барон Ф. Штейнґель, Є. Чикаленко, П. Стебницький та ін. Союз складався з окремих громад, що існували по всіх губерніяльних і по багатьох повітових містах України, а також в Петербурзі та Москві. На чолі союзу стояла рада, що перебувала в Києві; її вибирали з'їзди делеґатів, що збирались не менше двох разів на рік у Києві. Ці з'їзди звичайно відбувались в хаті Є. X. Чикаленка. В самому Києві існувало аж кілька громад «ТУП», здається, одинадцять чи дванадцять. Неофіціяльними органами «ТУП» являлася щоденна «Рада» в Києві і місячник «Украинская Жизнь» у Москві. Під впливом «ТУП» стояли майже всі «Просвіти», клюби, Наукове Товариство в Києві; союзові на-

31

лежала «Українська Книгарня» в Києві (колишня редакція «Київської Старини»).

На протязі 1912-1913 років «ТУП» удалось нав'язати близькі й дружні відносини з представниками поступового російського громадянства в особі лідерів парляментських груп, вчених, редакторів поступових видань. Представники «ТУП» частенько їздили до Петербурга й Москви, де разом з тамошніми земляками — «тупівцями» брали участь в конференціях та нарадах з представниками фракцій кадетів та трудовиків. До нас у Київ приїздили на наради П. Мілюков, Н. Некрасов і найчастіше покійний В. Обнинський, член Думи і журналіст з Москви, один з нечисленних тоді поміж росіянами щирих федералістів. Остання велика нарада Мілюкова з українцями в Києві відбулась в лютому 1914 року, в присутності кількох десятків людей, в хаті бар. Ф. Штейнґеля. З поміж; ученого світу найбільшими нашими приятелями були академік О. Шахматов, академік Федір Корш, що брав участь в «Украинской Жизни», редактор московського місячника «Голосъ Минувшого» С. Мельгунов та ще дехто. Як тільки почалась галицька мартиролоґія, ми могли звернутись тільки до цих людей.

В кінці вересня 1914 року зійшлась у перве по вакаціях рада «ТУП». До неї тоді належали: пок. Ф. Матушевський, пок. А. В'язлов, Л. Старицька-Ченяхівська, Л. Яновська, А. Ніковський, О. Волошин, Є. Чикаленко, В. Прокопович та ін. Головним питанням, яке треба було вирішити, це було наше відношення до війни. Довго дебатувати над цим не довелося. Взявши на увагу все те, що війна досі принесла українству, ми прийняли резолюцію, що українці у відносинах до війни й до воюючих сторін повинні зайняти невтральну позицію. Російський уряд звертався з маніфестом до всіх слов'янських народів, в тім числі навіть до якогось мітичного «русского» народу в Галичині. Щодо українців, то найбільше красномовним маніфестом було те, що так влучно сформулював міністер Сазонов. Одначе, якже інакше можна було нам на те реагувати? З цього погляду деклярація «Украинской Жизни», зложена С. В. Петлюрою і ухвалена до друку в Москві при моїй участи була тепер осуджена цілком негативно.

32

— «Не до нас п'ють, то нема чого нам і озиватись», — висловився з цього приводу на засіданні ради В. К. Прокопович.

На зборах було поставлено звернутись до наших російських приятелів, щоб за їх допомогою постаратись вплинути на уряд для припинення варварств у Галичині. Так само було рішено спробувати викликати якнайшвидше до Києва проф. М. Грушевського, що як ми довідались, задержався у Венеції подорозі в Росію.

Двоє людей було виряджено до Москви, а троє до Петербурга, в тім числі і мене. З Москви наші післанці не привезли нічого втішного. Там усі були у войовничому настрої, всі мріяли тільки про побіду і навіть дивувались, як можуть люди в такий час думати про якісь дрібниці, от як арешти якихсь там галицьких професорів або священиків, або закриття якихсь газет чи товариств... «Все це лиш тимчасове, ось пострівайте, скінчиться війна, подолаємо ворога, розіб'ємо германський імперіялізм, завоюємо Галичину, от тоді все переміниться!» Коли в товаристві вчених наш делеґат заговорив про те, як то тяжко доводиться галицькому населенню, що вже мало свої катедри в університеті, свої гімназії, семінарії, школи, — тепер усього цього позбавитись і переучуватись на новий взірець по російських школах, присутний проф. Н. А. Котляревський зауважив: «Ну, народні школи ми може вам і залишимо, але щодо гімназій та університету, то вибачайте!»

В Петербурзі поставились до справи більш-менш так само. І там патріотично-войовничий чад задурив людям голови. Навіть така «свята» людина, як покійний академік Олексій Шахматов, що завжди був такий чулий і вражливий на всяку кривду та несправедливість, тепер страшно обурювався, як то «галичани "сміли"» організувати якісь стрілецькі батальйони для боротьби з Росією! У шановного вченого, що раніше так добре розумів наше становище і наші відносини, нараз немов затуманилось в голові і він не розумів, що й галицькі українці мають право на самооборону, навіть коли їх ріжуть рідні брати. Такий поважний місячник, як «Вестникъ Европы», де співредактором був один з наших видатніших земляків, друкував тепер якісь дурні шовіністичні оповідання на тему про якогось зрадливого німця, що вдаючи з себе молодого вченого, обдурив молоду дівчину-росіянку, як вона попала в німецькі

33

лабети і терпіла всякі знущання, як її визволив благородний поляк і т. д. — оповідання, яке у звичайний час посоромилась би друкувати перша-ліпша брукова газета у столиці. Легкі перемоги в Галичині зовсім закрутили москалям голови.

А тим часом до Києва було привезено під сильною вартою, немов якогось тяжкого злочинця, голову уніятської церкви в Галичині митрополита Андрія Шептицького. Його було схоплено у Львові головно за одну проповідь, де він, як і належить доброму пастиреві, поучав своїх вірних, щоб вони твердо держались батьківської віри. Що проповідь слухав спеціяльно висланий задля цього жандармський офіцер, я пізніше читав його реляцію в секретному «ділі графа Шептицького» в архіві галицького генерал-губернаторства. Серед цих паперів фігурували також листи до митрополита декого з українських еміґрантів, що заложили «Союз Визволення України». Але це все були лиш приводи, та причепки: головна причина арешту й вивезення митрополита була в тому, що російський уряд був добре поінформований про його високо-патріотичну діяльність, про його великий авторитет, про його мужню, благородну вдачу, і тому боявся залишити його в Галичині. Митрополита було заарештовано й вислано до Росії. З початку була думка вивезти його до румунського кордону і там випустити, щоб їхав собі до Австрії. Принаймні так стояло в одній зашифрованій телеграмі, яку було вислано зі Львова до Бродів, де його мали пересадити з самоходу в поїзд. Але повезли просто до Києва.

Якось в київській вечірній газеті читаю замітку: «Сьогодні увечорі приїздить до Києва митрополит уніятської церкви в Галичині граф Андрій Шептицький», — так наче б то він їде, як звичайно, по своїй волі. — Може, подумав я, владика їде, щоб клопотатися перед російським урядом в справі утисків над греко-католицькою вірою? Дуже схотіло з ним побачитись, але де і як? Та ось на другий день, на зборах ради Українського Наукового Товариства покійний Орест Іванович Левицький оповідає нам таку новину: вчора як раз пізно увечорі сидів він в помешканні генерал-губернатора Трепова на засіданні Археографічної комісії (Левицький був її секретарем, а комісія «состояла» при київському, волинському й подільському генерал-губернаторові, яким на той час був Трепов).

34

І ось Трепов, що чомусь був на засіданні, виймає годинника, дивиться і каже: за півгодини привезуть до Києва уніятського митрополита Шептицького. Всі дуже зацікавились, і хтось з присутніх каже: от цікаво було б з ним побачитись! «Е, ні, каже Трепов: його везуть під такою вартою, що нехай тільки хто спробує поткнутись, — не радий буде!» Одначе, якомусь дуже настирливому й цікавому панкові Трепов дозволив побачення, цебто пропуск до митрополита. Цей панок справді зараз же увечорі поїхав до готелю «Континенталь», куди привезено митрополита. На другий день він зустрівся з О. І. Левицьким і оповідав про своє «побачення». Приходжу, каже, до кімнати, куди мене пропустили, бачу, — метушаться якісь люди, мабуть, слуги, біля чемоданів, а по кімнаті назад і вперед нервово ходить, мов пійманий лев по клітці, сам митрополит — висока, огрядна фігура. Я до нього звертаюсь; він круто зупинився, питає, чого мені треба — дуже гарною російською мовою. Я кажу, що прийшов спитати, як їхалось Вашому сіятельству. — «Добре», відповідає. Я трохи змішався. Питаю далі: чи не дуже стомлені? — «Ні». Може зволили б висловити якесь бажання, може я міг би бути чимсь корисний?.. «Ні, нічого не треба». Одним словом, приймає як надісланого шпига. Тоді наш візитер попрощався, та як опарений вискочив з покою. Це він сам і оповів О. І. Левицькому, а той нам.

Так ми довідались, який справжній характер має «приїзд» митрополита. Розуміється, побачитись з ним нікому з нас не було можна. З Києва його вивезли до Курська, де кілька місяців тримали під вартою в якійсь «Стародворянській гостинниці». Нікого до нього не допускали, навіть духовника о. Боцяна. Не дозволяли читати навіть священних книг, і коли він попросив якось прислати йому кілька книг латинською мовою теологічного змісту, то головнокомандуючий південно-західним фронтом генерал Іванов, що славився своїм християнським благочестієм, поклав на проханні резолюцію: «несвоевременно». Я сам її потім читав власними очима... А тим часом ціла «провина» митрополита була в тому, що він як справжній добрий пастир не схотів покинути під лихий час своєї пастви, хоч його силоміць намагались вивезти, і звертався до своїх вірних, щоб шанували віру батьків своїх та не зра-

35

джували її. За такий «злочин» з ним обійшлися по звичаям XVI або XVII віків.

Перед Різдвом приїхав був до Києва відомий білоруський діяч, покійний уже І. Луцкевич, котрий колись був супутником митрополита під час його мандрівки incognito по Білорусії й Литві. Він заявив мені, що їде спеціяльно до Курська, щоб якось добитись побачення з митрополитом і встановити для нього зв'язок із зовнішнім світом. Я переказав йому деякі найбільш цікаві, на мою думку, для митрополита новини, умовився на випадок удачі, як встановити зносини. Але за тиждень Луцкевич повернувся дуже засмучений: він кілька днів жив у тій самій «Стародворянській» гостинниці, де тримано й нашого митрополита, але доступитись до нього не міг: День і ніч стояла в коридорі варта, а через прислугу — як не пробував Луцкевич — нічого не вдалось досягти. Так він і виїхав. Трохи згодом митрополита перевезено до знаменитої духовної тюрми, Спасо-Ефімієвського манастиря в Суздалі й замкнуто в самотній келії мов у живій домовині. Тут ще в більшій самотині пробув владика коло двох років.

Нарешті прибув до Києва проф. М. Грушевський. Йому довелось зазнати багато мороки. Ще за місяць до оповіщення війни він умістив у редаґованому ним місячнику «Літературно-Науковий Вістник» статтю «Сараєвська трагедія», за яку австрійська прокуратура сконфіскувала книжку, а проти автора, що займав катедру в львівському університеті, розпочато дисциплінарне слідство. Михайло Сергійович літом 1914 року, як звичайно, виїхав в Карпати, де у нього була власна вілла. Там його захопила війна. Шлях до повороту в Росію було вже відтято. Михайло Сергійович виїхав з родиною до Відня, звідки з великими труднощами вибрався до Італії, та подорозі застряг у Венеції через брак грошей. Звідси він міг вступити в зносини з Києвом. Нарешті після довгої й великої подорожі він прибув до Києва. Ледве він від'їхав з Австрії, як прийшов наказ австрійської поліції арештувати його по обвинуваченню в русофільстві. Кажуть, що мотивоване обвинувачення склав один з його колишніх учнів. На майно Михайла Сергійовича було наложено секвестр, здійснений вже в 1915 році по повороті Львова в австрійські руки. У Львові в нього

36

була власна вілла на вулиці Понінського і там знаходилась його багата книгозбірня.

Київські українці надзвичайно зраділи з повороту М. С. Грушевського. Він втішався серед них глибокою повагою й авторитетом; тепер раховано на його вплив і зв'язки з російським ученим і громадським світом. Нетерпеливо дожидали, щоб почути його слово, його думку про сучасні події. Михайло Сергійович, як звичайно, був бадьорий і повний енергії. Його настрій мимоволі передавався всім, хто його оточував. Негайно було скликано раду Українського Наукового Товариства*, де він був головою, скликано збори секції, пущено в рух друк видань Товариства, чергової книжки квартальника «Україна», «Записок» і т. д. В кінці першого тижня пробування Михайла Сергійовича в Києві скликано було раду «ТУП», де Михайло Сергійович мав оповісти про те, що діялось по той бік фронту в українських колах...

Збори відбулися в моїй хаті на Львівській вулиці. Ми жадібно ловили кожне слово Михайла Сергійовича, та й справді — було що послухати: адже перед нами була людина, що тільки що прибула з «того берега», що ми од його були тепер відрізані неперехідним муром воєнної лінії!

Перш за все Михайло Сергійович оповів нам про ті страшні переслідування, яких зазнали галицькі українці з боку австро-польських властей під час відступу австрійського війська через... своє русофільство. Діло в тім, що коли виявилися перші поразки австрійської армії, то як звичайно буває в таких випадках, почали шукати винуватих і знайшли їх в зраді «русинів». Було пущено гасло, що в усьому винні «русини» і почалась безсистемна й дика помста. Місцева адміністрація, майже виключно польська, почала зводити свої політичні, національні й особисті порахунки: маси людей арештовувано через підозрення в русофільстві, заковувано в кайдани й вивожено в глиб Австрії. Частенько вулична юрба мордувала арештованих подорозі, бо їй говорено, що це «московські шпіони». В жахливих умовах, серед постійних знущань з боку варти і юрби, везено нещасних до Штирії, до Тіролю і там кидано до

* Українське Наукове Товариство формально не було закрите, але майже всяка його діяльність завмерла сама собою; рада т-ва ледве могла зібратися в ряди-годи.

37

особливих концентраційних таборів, де їх тримали «до суду» в убійчих умовах, що служать незмитим соромом для старої Австрії і європейської цивілізації.

Особливо вславився своїм страшним режимом табор Талергоф в Тіролі, де тримано коло 12.000 людей. Тут були старі діди, жінки, діти, священики, інтеліґенти, а найбільше селяни. Були тут, певна річ, і переконані «русофіли» (в ідейному розумінні), але більшість була сіра маса, жертви дикої сваволі й насильства. Багато людей мучилось цілі роки, багато від страшних умов життя дуже скоро опинялось замість людського суду — перед судом Найвищого Судді!..

Та й роздивитись в причинах арешту часами бувало важко: арештовував якийнебудь жандарм, або поліційний комісар, що потім десь пропадав у метушні евакуації. Документів здебільшого не залишалось ніяких. Але власті були того погляду, що коли людину заарештовано, то значить за діло. А тому — сиди. І людина сиділа, себто мучилася, аж поки смерть від тифу, або іншої нажитої в тюрмі чи таборі хвороби не визволяла її, або — що траплялось дуже зрідка — поки згодом родичам або приятелям арештованого не удавалось довести не тільки його повну невинність, але найбільш глибоку льояльність, або навіть австрійський державний патріотизм. Але значно більше ніж арештованих було просто повішених відступавшим військом. Особливо лютували з цього погляду мадяри*. Так нещасливий український народ в Галичині попав між молот і ковадло: з одного боку його карано за русофільство, з другого — йшли «визволителі» і карали за мазепинство та австрофільство.

Довідались ми від Михайла Сергійовича, що центром української еміграції по той бік фронту зробився Відень, що там склалася верховна Загальна Українська Рада з парляментських та сеймових послів та інших політичних діячів, але що австрійський уряд мало рахується з нею, вважаючи, що Галичина втрачена для Австрії назавжди. Розповів нам Михайло Сергійович

* У мене пізніше склалась колекція фотографічних знімок, на яких була одна й та сама картина: білі українські хатки, на їх тлі чорніють шибениці, на котрих висять тіла галицьких селян. А навкруги стоять жовніри — видно, що позують для фотографа. Отже, такі сцени хтось вважав повчаючими і тому зберігав їх для нащадків за допомогою фотографії. Ці знімки я здобув 1916 р. в Чернівцях, їх знайдено в архіві австрійської жандармерської дирекції, що втекла влітку 1916 р.

38

докладно також і про те, що з початком війни українські патріоти зробили спроби організації українських національних леґіонів для боротьби з наїзниками, що молодь із великим захопленням вписується до цих легіонів, що дістали назву «Українських Січових Стрільців», але що австрійський уряд ставиться до цього руху дуже стримано і дозволено досі формування всього двох-трьох батальйонів.

Нарешті розповів нам Михайло Сергійович, що в Австрії склався з українських еміґрантів Наддніпрянщини «Союз Визволення України», який поставив собі метою використовувати війну задля того, щоб добитись заснування самостійної української держави. Союз був визнаний Австрією й Німеччиною, а згодом також Туреччиною й Болгарією, за воюючу сторону і немов представництва майбутньої української держави: цілком те саме, що було з чехами у Франції, Італії, Росії, де вони формували свої легіони з добровольців і військово-полонених чехів з австрійської армії і виряджали їх битись проти Центральних Держав в ім'я майбутньої чеської держави. Українці також звернули свою увагу на військово-полонених земляків. За дозволом австрійської та німецької влади, вони розпочали систематичну роботу серед полонених, щоб просвітити їх, зробити письменними, навчити ремесла й різного майстрування, а головно — зробити їх свідомими націоналістами-українцями, відкрити їм очі на те, хто вони, чиї сини, якого народу. Це була величезна праця, яка мала на меті, щоб полонені, коли настане їх час повороту, принесли з собою додому не тільки знання, але й національну свідомість. Еміґранти галичани дали для цього діла кадри досвідчених учителів та інструкторів. Австрія й Німеччина дозволили виділювати українців в особливі табори і засновувати там для них школи, курси, майстерні, церкви, театри, бібліотеки, клюби, видавати газети і т. д.*

Між іншим, для нас було новиною, що вже в той час в Австрії було 130 000 російських полонених: враження від осінної кампанії 1914 р. було таке у всіх нас, що австрійців

* Про діяльність «Союзу Визволення України» див.: спомини О. Скоропис-Йолтуховського під титулом: Мій «злочин» — у «Хліборобській Україні», кн. ІІ-IV, Відень, 1920-21, а також спеціяльне видання: Омелян Терлецький, Українці в Німеччині 1915-18. Т. І. Історія української громади в Раштаті. Київ-Ляйпціґ, 1919. Крім того багато матеріялу в часописі «Вістник Союзу Визволення України» 1915-18 років.

39

бито без упину, а про російські поразки, такі як під Красніком, не мали ми жадної уяви.

Розмова наша затяглася аж до пізної ночі. Рада «ТУП» ухвалила передати діячам «Союзу Визволення України», як що це тільки буде можливо, щоб вони були дуже обережні у своїх виступах від імені всієї України: не знаючи наших обставин, не маючи з нами контакту, вони могли наробити помилок своїми виступами й заявами в імені усієї України. До такої обережности змушувало нас і те, що, як оповідав Михайло Сергійович, поруч «Союзу Визволення України» зав'язалася у Відні група українських «соціялістів-революціонерів», яка просто стояла на послугах австрійського генерального штабу і яка своїми безвідповідальними вчинками могла наробити багато лиха. Від таких людей треба було нам відгородитися.

Розходячись із засідання ми умовились між собою, що частина з нас має завтра вранці зустрінутися з В. П. Обнінським, що прибув з Москви до Києва, переказати йому про наші настрої, передати новини, які привіз з-за кордону М. С. Грушевський і порадитись про способи, як би вкоротити московські звірства у Галичині. Зустріч була призначена в хаті проф. М. П. Василенка.

На другий день ранком я пішов на Тарасовську вулицю, де в маленькому дерев'яному будиночку під ч. 20 проживав М. П. Василенко. Переходячи повз будинок М. С. Грушевського на розі Паньківської й Никольсько-Ботанічної вулиць, звичайно дуже тихих і малолюдних, я побачив значну групу людей, що йшли по Ботанічній вулиці з боку Либедського поліційного участку. Це був десяток «городових» з поліційним офіцером на чолі. Всі вони увійшли в будинок Грушевського. Як російський громадянин, я збагнув, що тут щось недобре. Одначе я не зайшов до Михайла Сергійовича, а завернув до О. І. Левицького, що мешкав насупроти, бо мав попередити його про час зборів історичної секції Українського Наукового Товариства, призначених на вечір.

Не встиг я сказати кількох слів, як почувся різкий дзвінок і вбіг швайцар будинку Грушевського, дуже стурбований: «чи нема у Вас нашого пана?» — «А що таке?» — Виявилося, що в Михайла Сергійовича робили трус. Його самого не було в дома (він уже вийшов до М. П. Василенка), тому в його помешканні

40

зроблено «засідку», але дружині Михайла Сергійовича, Марії Сильвестрівні удалось потихеньку вирядити швайцара повідомити на всякий випадок сусіду, щоб М. Сергійович не вертався до дому, я скоріше побіг до Василенка, де застав уже всіх разом з Обнінським. Як мені потім переказували, Обнінський саме в ту хвилину заспокоював українців, щодо репресій, кажучи, що це «діло скороминуче», що вже помічається певне отверезіння в поглядах на галицьку теорію і практику... В цей момент вскочив я і повідомив про те, що діється в хаті М. Сергійовича. Бідний Обнінський тільки повісив голову на цю звістку. Було тут вже вирішено, що Михайло Сергійович зараз же поїде до начальника штабу київської воєнної округи, скаже йому про трус і вияснить, в чому справа. Генерал Ходорович був українець, пізніше він з початком революції один з перших почав переводити українізацію у війську, за що і скинули його з посади російські соціялісти-революціонери, що були якийсь час при владі. Але тоді рішили звернутись до Ходоровича не як до земляка, а просто як до коректної людини. Убрали Михайла Сергійовича в сурдут Василенка, який сидів на ньому як капот, посадили на фіякра, і він поїхав до Липок. Радитись нам більше не було про що, і всі розійшлися.

А з Михайлом Сергійовичем сталось таке. Генерал Ходорович зустрів його дуже чемно, заспокоював, казав, що це все «непорозуміння», обіцяв до вечора все з'ясувати і прохав зайти до нього коло 9-ої години увечорі. Він увесь час величав Михайла Сергійовича «Ваше Превосходительство», хоч Михайло Сергійович служивши дуже малий час на російській державній службі, мав дуже скромний «чин». Довелось ждати до вечора. Боячись вертатися додому до вияснення справи, Михайло Сергійович пішов до бар. Ф. Р. Штейнґеля, що мешкав також: в Липках, і провів у його цілий день. У вечорі він пішов до Ходоровича в штаб воєнної округи, але тут йому заявили, що є певний наказ згори арештувати його, і замість додому Михайло Сергійович помандрував до Печерського участку, де провів ніч в компанії злодюг і п'яниць, що їх приводили для протверезіння, а на другий день його відставлено до Лук'янівської тюрми. Там висидів він чотири місяці у вогкій, холодній камері, а потім його вислано до Сімбірська. Обвинувачувано його в «австрофільстві».

41

IV

Російські поступовці і галицька руїна. Галицькі виселенці в Києві і допомога їм з боку київських українців. «Общество Юга России».

Скоро після арешту проф. М. Грушевського я разом ще з двома чи трьома землячками виїхав до Петербурга. Нам було доручено спеціяльну місію — поінформувати думські кола про те, що діється в Галичині і спробувати через них зробити натиск на уряд. Ходили чутки, що Думу буде скликано скоро для нової сесії, і тому було важливо, щоб з думської трибуни пролунав голос осуду над політикою уряду в Галичині. До нас прилучився ще д-р І. Луценко, виряджений з такою самою місією від одеських українців. Ми зібрались в помешканні фракції трудовиків, десь недалечко від Потьомкінського палацу, де засідала Дума. Пам'ятаю, прийшли посли: Керенський, Некрасов, Колюбакин та ще дехто. Колюбакин особливо обурювався поводженням російської адміністрації в Галичині, називав це соромом для російського імені. Скоро потому він вступив добровольцем у військо і був убитий в бою. В той час війна для найбільш поступових і гуманних росіян була війною «за свободу». А. Ф. Керенський обіцяв сам приїхати до Києва (і дійсно, трохи згодом він приїздив).

Нам було обіцяно, що з думської трибуни буде внесено інтерпеляцію в справі галицьких надужить, як тільки Дума почне засідати. Але особливого співчуття й зрозуміння для нашого горя ми, розуміється, не найшли. Занадто вже велика різниця була між психологією російського поступовця, трудовика чи кадета, чи соціял-демократа, для котрих розгром українського життя в Галичині був лиш дрібним епізодом або просто зручною нагодою, щоб ущипнути уряд, — і нас українців, для котрих зруйнування кожної сільської читальні в Галичині або обернення української гімназії в стайню для коней були ударами по живому тілу. Що, як стосується особисто мене, який тількищо побував у Галичині, бачив власними очима усі успіхи українського народу, що вінчали собою жертви й зусилля цілих поколінь, тепер бути свідком того, як усе це руйнувалося й гинуло в ім'я остаточного («раз на все!») знищення самого імені українства — для мене це була страшна ката-

42

строфа, невимовне горе. Ненависть до всього того, що так або інакше було винне в цій руїні, обхопила цілу мою істоту.

Перемога російської зброї уявлялась мені остаточним розгромом українського національного руху і закріпленням мойого рідного народу на становищі сирої етнографічної маси, пасивного об'єкту для обрусіння, себто національної заглади. Було ясно, що російська державність в тій формі, як вона тоді існувала, не могла жити поруч вільного національного й громадського розвитку українського народу. А побідне закінчення війни не віщувало переміни цих форм в кращий бік; усі запевнення російських поступовців, що от, мовляв, дайте нам скінчити війну і розбити німців, а там усе в себе перемінимо й перебудуємо, — ці запевнення красномовно заперечувались словами хоча б проф. Н. Котляревського: «народню школу може ми вам і залишимо...» (мова йшла про Галичину, де вже середня й вища школи існували цілі десятки років!). Отже доводилось нам покладати свої надії не на перемогу російської зброї, а на її погром. Так само як на цей погром покладали свої надії і крайні ліві російські соціялісти, хоча виходили з трохи інших міркувань.

Я вже згадував, що 3 вересня 1914 р. київські поліційні участки й тюрми почали наповнюватися «злочинцями» особливої категорії. Кожен день поїзди підвозили до Києва з заходу десятки й сотні людей обох полів, найрізнішого віку, стану й громадського становища. По вулицях міста йшли під охороною багнетів цілі череди людей, серед котрих було видно священичі реверенди, сурдути й капелюхи інтеліґентів, сердаки й кептарі гуцульських селян, червоні хустки бабів — якась жива етнографічна вистава. Їх усіх розмішували по поліційних участках разом із карними злочинцями: чоловіків з злодіями й волоцюгами, жінок — з злодійками й проститутками. Набивали камери людьми до такого стану, що ніде було сісти, а не то що лежати. На удержання видавали по 9 копійок денно; за 2-3 копійки нагороди городовий купував на решту грошей у найближчій крамниці хліб та оселедця; цим і годувались.

Тримали в участку, здебільшого в темнім, бруднім, смердячім льоху, дуже неоднаковий час: кого тиждень, два, а кого місяців 3-4. Справа залежала від паперового діловодства в канцелярії київського міського поліц-майстра. Властиво кажучи

43

всією справою керував діловод «секретного» відділу канцелярії ніякийсь Ордовський. Від нього властиво залежало визначити термін висилки партії або місце її призначення.

Формально справа стояла так. Арештованих висилали до Росії «в розпорядження пана міністра внутрішніх справ», котрий визначав їм місце перебування, звичайно в одній з найдальших і найглухіших губерній Росії або навіть і Сибіру. Фактично визначав місце висилки київський губернатор, себто його канцелярія, котра визначала місце для цілих груп: стільки то до Астраханської губернії, стільки то до Томської і т. д. А вже кого саме вислати до тої або іншої губернії, це лежало в руках Ордовського. Коли пізніше український комітет, що зайнявся допомогою виселенцям, увійшов в порозуміння з Ордовським, то за не велику порівнюючи платню можна було затримати висилку на кілька днів, або замість дуже далекої й поганої губернії вирядити людину до ближчої і кращої. Звичайно, при виселенцях не було жадних паперів, в яких зазначалась їхня провина і ступінь кари. Ті, що арештовували обмежувались тим, що хапали й висилали людину до Росії, а там уже автоматично висланого направляли кудись до далекої східної окраїни.

Кого і за які провини висилали до Росії? Відповісти докладно на це питання доволі тяжко. Перш за все хапали й висилали скількинебудь замітних українців. Досить було, щоб хтось із москвофілів доніс на когось, що це, «мовляв, діяльний «мазепинець», щоб людину вхопили й вивезли. Чи це був голова читальні «Просвіти», чи директор української книгарні, чи учитель — все одно. Досить було чимнебудь звернути увагу на своє існування, або мати на нещастя когось особистим неприятелем між москвофілами, тими, що опинились на урядових посадах, як якийсь Дудикевич, Лабенцький, Ґеровський, або тими, що сиділи на місці. Друга категорія — це духовенство, ті священики, що не виявляли особливої охоти перейти на православіє, або протестували проти того, щоб уніятські церкви повертати на православні, або просто ті, що були дуже віддані своїй вірі. Взагалі не існувало ніякого права, ні критерія, ні системи, крім одної: коли людина звісна як «мазепинець», то хапай її і висилай. Коли взяти на увагу, що місцева адміністрація, всі оті повітові начальники й помічники, набрані мі-

44

ністром внутрішніх справ Маклаковим для Бобринського з поміж провінціяльної поліції була сама наволоч, просто таки карні елементи, для котрих не було нічого святого, ніяких мотивів, як тільки вислужитись і нажитись, то можна собі уявити, скільки страшної самоволі й надужить творилось спеціяльно на полі переслідування «мазепинців». Не дурно граф Бобринський, найвищий шеф цієї зграї, сам атестував цих своїх співробітників, як «худшіе елементи, подонки россійской полиціи»!

Далі йшли люди, котрих арештовувано бозна, за які провини і з якого приводу: звичайні обивателі, котрі могли попасти під арешти й піти на висилку хіба в безглуздій атмосфері безправства, ґвалту і насильства, які витворює війна. Щоб не бути голословним, я мушу навести кілька прикладів, зареєстрованих у Києві допомоговим українським комітетом, яких я сам був свідком. Ось хлопчина 13 років їде до Астраханської губернії. За що? А ось як. Він мав пару голубів. Коли оповіщено війну, австрійський уряд оголосив, щоб кожен, хто має поштових голубів, віддав їх властям. Голуби нашого хлопця були прості, звичайні і він на оголошення не звернув уваги. Але сусідний хлопець з помсти за щось доносить, що ось такий то має поштових голубів. Хлопчину арештують, тримають якийсь час, але виявляється, що голуби таки дійсно не поштові. Тоді його випускають. Аж тут скоро приходять москалі, і той самий лихий сусіда доносить тепер москалям, що хлопець тримає поштових голубів, щоб шпигувати на користь австрійців. Кличуть бідолаху до якогось етапного пункту. Питають: «твоя фамілія?» В Галичині це слово розуміють як «сім'я, родина», і хлопець у відповідь називає батька, двох братів. Усіх арештують і висилають до Києва, а звідти вони мандрують до Астраханської губернії.

А ось другий приклад. Селяни: батько і син. — Син збожеволів і твердить лиш кілька безглуздих слів: «була в мене одна жінка, був у мене кошик». Старий батько оповідає нам сумну історію. У сина жінка мала родити дитину. Коли почалися родові муки, він побіг кудись за село по бабку. Коло царини його затримує вартовий: стій! Куди біжиш! Пропуск маєш? — Пропуска нема. Бідолаху затримують і ведуть до арешту. Дома ждуть і не можуть діждатися... Жінка кричить

45

в муках. Вирушає по бабку старий батько — і його зустрічає та сама доля. Обоє, батько й син, переходять етап за етапом, попадають до Києва, а звідси мандрують до Томської губернії в Сибіру. Нещасливий чоловік божеволіє. Кому скаржитись, кого просити, до кого апелювати? Ніхто нічого не знає. Людей топче якась сліпа, стихійна машина, якийсь фатум, і вони коряться своїй долі, як неминучого нещастя, якомусь фатальному призначенню.

А ось іще приклад. Глухонімий дід. На грудях в нього висить шкільна рисікова табличка, і на ній він у відповідь на ваші запитання пише крейдою якісь карлючки. Коли ви його мімікою запитаєте, хто він, він пише «українець». Бідолаха не догадується досі й не розуміє, що це фатальне слово його губить, що за нього він іде на Сибір. Він був членом «Січі», пишався цим, і коли його по чиїсь намові схоплено, він, не розуміючи, що то питають вороги, з гордощами атестував себе січовиком-українцем. В його очах світиться здивування і переляк. Але ми так і не змогли йому розтовкмачити, за що терпить він такі муки.

Окрім українців у великому числі арештовувано ще жидів. На них також лежало тавро «зрадників» (?) і «шпіонів». Так само хапали їх по найменшому приводу і без приводу — все залежало від доброго чи злого гумору першого ліпшого поліцая чи жандарма. Найменше попадалось поляків. Це була упривілейована народність, прихильности якої запобігали. Вже коли арештували якогось поляка, то з певністю можна сказати, що «за діло». Але в їх у Києві зразу являлись протектори і протекторки, добивались усяких полегш, а то й визволення за кавцією.

Коли розійшлася серед нашого українського громадянства в Києві звістка про те, що до кількох участків привезено українських священиків, наші дами кинулись добиватись побачення з ними, щоб чимсь допомогти в разі потреби. В деяких участках їх допустили. Удалось передати гроші, білизну, їжу. Наші дами поділили між собою участки, — до якого було ближче по місцю життя. Моїй жінці попавсь Лук'янівський участок. Дозвіл на побачення доводилось брати у пристава. В Лук'янівському участкові приставом була, як виявилося, добра людина. Він не чинив перешкод, а пізніше, коли діло

46

допомоги побільшало, частенько сам ішов назустріч. По других участках бувало різно: все залежало від ласки чи не ласки пристава, або його настрою та гумору, так само як від настрою «околоточних» і городових, котрих через те раз-у-раз доводилось «умилостивляти». Не раз траплялось так, що відвідувачку проганяли з лайками і погрозами. Адже справді: ці дивачки намагались помагати якимсь «зрадникам», «мазепинцям», а може бути й «шпіонам», — в кожнім разі ворогам австріякам! Одначе становище висланців часто-густо було таке тяжке, таке трагічне, що не могло не зворушити хоча б найелементарнішого чоловіколюбства. Я мушу віддати справедливість старій російській поліції, що частенько її представники розуміли становище нещасливих виселенців, співчували їм і робили все від них залежне, щоб полегшити їхню долю.

Слідком за жінкою пробрався до Лук'янівського участку й я і цілий гурт наших земляків, що постійно навідувались до бідних в'язнів і чим могли допомагали їм: достачали білизну, одежу, необхідні речі, харчі, гроші, клопотались в поліції про те, щоб замість мандрівки по етапу* арештовані могли їхати на власний кошт, себто у звичайному пасажирському вагоні, в супроводі одного чи двох поліцаїв, їзду й удержання котрих виселенці також мусіли приймати на свій кошт. Перші, з ким я познайомився, були священики о. Б-ий і о. Н-м. Їх вивезено до Астрахані. Слідком за ними привезено о. Ю-ка, людину надзвичайно милу, симпатичну, освічену й щирого патріота. Він здобув собі серед наших киян загальну повагу і пошану. Його тримали в Лук'янівському участкові щось коло трьох місяців. Пристав дозволив йому щодня виходити на кілька годин до міста, вірячи на слово, що він не «втече» і о. Ю-к щодня заходив до нашої хати, обідав у нас, читав часописи. Я навмисне запрошував до себе декого з поважніших громадян, щоб о. Ю-к мав нагоду з ними познайомитись. Пам'ятаю, таким

* Що таке мандрівка по етапу, яскраво розповів покійний Микола Ковалевський у своїх цікавих «Споминах з заслання», друкованих в «Літературно-Науковім Вістнику» 1901 року. Хоча він оповідає про практику, яка мала місце в 1879 році, але обставини мало змінились на краще і в 1914-1915 роках, особливо коли взяти на увагу безладдя й хаос військового часу. В усякім разі те, що писали нам чи оповідали пізніше вислані по етапу, нічим не різняться від тих страхіть, про які нам розказує в своїх споминах Ковалевський.

47

способом він познайомився з покійним І. Л. Шрагом, що приїхав якось з Чернігова. По неділях ми з о. Ю-ом робили екскурсії по Києву, оглядали Лавру, Подол, Кирилівську церкву та інші наші святині й пам'ятки. Отця Ю-ка вислали до Вологди. Наші люди добули грошей, і він виїхав на власний кошт, в супроводі городовика. Улаштувати висилку о. Ю-ка не до Сибіру, а до Вологди, допоміг один чех Вондрак, і поліцаймайстер Горностаєв. Ми потім листувалися з о. Ю-ком, аж поки не зустрілись з ним уже по його визволенні за революції в Петербурзі в 1917 році. У мене на завжди зосталась пам'ять про о. Ю-ка, як про одного з симпатичніших людей, яких тільки я знав на своїм віку з поміж галичан. Та він на всіх, повторюю, робив чаруюче враження.

Але не всім, так як о. Ю-кові удавалося виїздити на свій кошт і зазнавати таких пільг. Ось, наприклад, один старенький священик о. М., якому було 72 роки. Він ішов етапом по пересильних тюрмах, разом з карними злочинцями аж цілих одинадцять місяців. Як уже прибув на місце заслання, то його тримали там ще шість тижнів у місцевій тюрмі, потім вирахували з рештки грошей, що йому належали, за «удержання», так мов би то він мешкав в готелі, і на це пішли всі його гроші. Тоді одного вечора його випустили «на волю», себто запропонували йти на всі чотири вітри на ніч, до незнайомого міста в Азії. Цього нещасного священика знайшла літом 1916 р. пані Л. М. Старицька-Черняхівська, що їздила з доручення українського комітету до Сибіру провідати наших висланців. Він перебував в якійсь конурі з милости в одної бідної жінки. Напів стратив розум і здивачів. В його долі тоді прийняв близьку участь єпископ красноярський Никон і взяв під свою опіку. Коли бідолаха трохи очуняв і прийшов до себе, то розповів про свою сумну долю.

Дуже скоро допомога приватними силами й коштами стала невистачаючою. Хоча гурткові наших дам і удалось дістати від прокурора суду офіціяльний дозвіл відвідування участків і пересильної тюрми, але не ставало вже ні сил, ні засобів, бо щодня прибували нові й нові партії виселенців, які мали потребу в білизні й одежі, а задовольняти цю потребу збираючи по хатах серед знайомих, робилося просто неможливо: з багатьох хат винесено все, що тільки було понад, що задо-

48

вольняло мінімальну потребу самих господарів. Але й те, що жертвовано, було краплею в морі страшної нужди. Справа в тому, що арештовані прибули до Києва зимою часто після того, як висиділи десь по арештах ще з літа й ранньої осени. Серед простих людей часто можна було бачити босих, без верхньої одежі, без шапок, — так як їх захопили десь в серпні або вересні. Так вони мали їхати й до Сибіру — серед зими. Наші дами робили героїчні зусилля, щоб допомогти; вони те тільки робили, що бігали по участках, по знайомих, де збирали пожертви, по Подолу, де скуповували старі дешеві речі, клопотались перед поліцією, умовлялись з Ордовським. Треба згадати тут імення тих, що вложили найбільше душі і своїх сил в це діло допомоги; це були: пані Л. М. Шульгина, мати відомого нашого діяча О. Я. Шульгина, її дочка, пані Н. Шульгина-Іщук; Л. М. Старицька-Черняхівська; Л. О. Яновська; Н. М. Дорошенко; М. І. Іщунівна; З. О. Мірна; М. П. Бухневич; старенька пані Кучма. Їм допомагало ще багато інших. Але на весну виявилось, що треба конче легалізувати цей гурток, перетворити його в товариство, яке могло б отверто і скрізь збирати й добувати кошти, одним словом — утворити офіціяльний допомоговий український комітет. Про те, щоб дістати дозвіл на товариство під такою назвою — не було що й думати. За те після довгих клопотів в травні 1915 р. уряд затвердив статут «Общества помощи населенію Юга Россіи, пострадавшему отъ военных дыйствій», що й було замаскованим українським комітетом. Головою товариства було вибрано на перших загальних зборах директора київської філії державного банку Я. Я. Ігнатовича, заступником — мене. До виділу ввійшли всі головні діячі по допомозі, що працювали вже осінь і цілу зиму. Секретарем товариства стала пані М. Ішунівна, і в її помешканні на Великій Підвальній вулиці притулилась канцелярія товариства.

Тількищо товариство зорганізувалось й приступило до своєї роботи, як появилися дві нові категорії людей, що мали стати об'єктом допомоги: біженці і закладники. Біженство — який це страшний злочин царської Росії супроти людей! Не знаю, на кого індивідуально, на чиї голови повинні впасти прокльони, сльози й загибель багатьох сотень тисячів людей. Кому витисне суворий присуд історія за це страшне божевілля, за цей

49

кривавий гріх супроти Галичини, Волині і Холмщини, навіть з погляду державних інтересів самої Росії? Що властиво уявляло собою оте «біженство»? З огляду на наступ ворожих армій, російська влада примушувала місцеве сільське, а почасти й міське населення, переважно українське й білоруське, покидати свої оселі й мандрувати в світ за очі на схід, за відступаючим російським військом. Тяжко собі уявити, у що обернулось це несподіване виселення мільйонів людей, з дітьми з домашнім майном (якщо його встигали захопити), з худобою серед хаосу військової евакуації і відвороту величезних армій, скільки їх загинуло від голоду, холоду, хворіб, від усякої нужди! Скільки дітей зосталось сиротами, скільки батьків і матірок розгубило своїх дітей! Який заколот і безладдя в запіллі утворював цей масовий ісход, які перешкоди в рухові, який тягар для держави — розміщувати і годувати відірваних від продуктивної праці людей! В ім'я чого все це робилося? Це була традиційна московська практика — нищити все по дорозі, якою наступає ворог. Так робили москалі в 1708 році руйнуючи Білорусію і північну Україну, відступаючи перед шведами, так робили вони на тій же Білорусії і у себе в Московщині, відступаючи в 1812 році перед французами. Але тоді були зовсім інші умови ведення війни, та й то тоді обмежувались тим, що лиш нищили по дорозі склади і запаси продуктів, але не зганяли самої людности. Та в сучасному біженстві був ще один бік, який робив з цього явища те, що не чинячи майже ніякої шкоди ворогові, воно чинило страшенну шкоду самому «русскому делу», про яке так багато кричали ідеологи війни. Справа в тому, що в дійсности зганялася й примусово утікала сама лишень «русска» людність, себто українці і білоруси. Жиди й поляки за малими виїмками залишились на місцях і, з приходом німців або австрійців, репрезентували собою край і робилися господарями становища. Таким робом в краю фактично почала мати перевагу людність не українська. Більша частина Холмщини й західньої Волині опинилась під австрійською окупацією і тут поляки у військовій та цивільній адміністрації мали повну перевагу. Зараз же по відході російської армії, користуючись з відсутности православного духовенства, що примушене було з москалями тікати, вони заходились коло латинізації церковного життя. Греко-католицьке духовенство

50

сюди не допускалося, навіть військові капеляни. На залишені масами українського селянства землі почали переселяти польських колоністів.

Тим часом в Росії вибухла революція, що перейшла скоро в большевизм, постали самостійна Польща та Україна, Західня Волинь відійшла до України, питання за Холмщину мало також розв'язатись на підставі етнографічного принципу, можна було сподіватись, що буде переводитись плебісцит. Для того, щоб забезпечити собі успіх на випадок плебісциту і користуючись з того, що українську людність, що опинилась в біженцях загнано аж на Волгу і вона ніяк не могла повернутись з большевицької Росії, поляки поспішали колонізувати й польонізувати ці землі, щоб поставити можливий плебісцит перед «фактом» переваги польського елементу в краю. Одначе дальші події виключали потребу в якомусь плебісциті. Російський большевизм і українська революція кінця 1918 року дали полякам повну можливість просто захопити «искони русскія», себто українські землі і коли тепер легко насаджувати ксьондзів на порожні православні парафії; коли легко організувати місцеву польську адміністрацію й самоуправу, легко колонізувати Холмщину й Західну Волинь мазурами і польськими ветеранами, то за це все треба дякувати тим, хто в 1915 році організував біженство і в значній мірі допоміг цим затерти справжнє національне обличчя цих земель.

Але в той час, коли по всіх шляхах тяглися безконечні валки біженців, коли всі залізничі колії були забиті поїздами густо переповненими людьми, — не було часу думати ні про причини цього явища, ні про його можливі наслідки: треба було просто помагати людям. І наше «Общество Юга Россіи», як його скорочено називали, почало організувати харчові пункти на станції й на пристані, діставши на це кошти через загальний, т. зв. Татіянинський комітет, заложений для опіки над біженцями. Українська студентська молодь прийшла нам на допомогу й несла обслугу харчових пунктів. Масовий біженський рух ішов майже ціле літо.

Та ось з'явилася особлива категорія біженців — галичани. Яким способом громадяни чужої держави попали до цієї категорії? Я вже казав, що єпископ Антоній та Евлогій розвинули в Галичині, немов в краю невірних, блискучу місіонерську діяль-

51

ність, масово навертаючи людей на православіє. Робилося це просто й легко: було видано наказ — заміщати порожні уніатські парафії православними священиками з Росії. Багато парафій стояло порожніми тому, що священики повтікали перед вступом москалів; але й там, де вони залишились, дуже легко можна було ті парафії опорожнити; треба було тільки причепитись до священика, як до «мазепинця» або «упертого уніята» і вислати його до Росії. А вже селянам дуже сперечатись про віру не доводилось (адже вважали, що їх повертають до «віри батьків», дарма, що унія існувала вже більш 200 років і давно зробилася національною релігією, що боронила народність від латинізації й польонізації), тим більше, що з переходом на православіє були зв'язані й певні користи на землі, а не тільки на небі: слухняним видавали хліб на засів і т. п. пільги. Само собою, що для непокірних стелилась легка й широка в слід за своїми пан-отцями — дорога до Сибіру. Отже не диво, що православні парафії в Галичині виростали як гриби по дощі. По українських єпархіях в Росії було пущено заклик: хто з священиків хоче на нові й дуже вигідні парафії в «новонаверненій» Галичині? І все, що було найгіршого серед нашого попівства, всі п'янюги, сутяги, хабарники, розпусники й просто авантюристи, яким не сиділось в дома, або які були під духовним судом за різні свої «подвиги», все це хмарою посунуло до Галичини, слідком за ісправниками, становими приставами й стражниками. Це було те «чорне гайвороння», про яке писав єпископ Никон Красноярський у своїм знаменитім листі до газет в справі галицької мартирології.

Та ось зненацька наступила евакуація. Галицькі інтеліґенти і селяни, що прилучились до православія, спровоковані нашими душохапами, цілком резонно боялись тепер репресій з боку австро-польсько-мадярської влади. І от десяткам тисячів людей (по приблизному підрахунку самих селян було понад 100.000) нічого іншого не залишалось, як покинути свої хати й ниви і обернутись в біженців, тікаючи за московським військом на схід. До цього їх спонукували й представники церковної адміністрації, аґенти Антонія і Евлогія, обіцюючи їм в братній Росії дарові наділи землі разом з садибами й цілим господарським реманентом. Певна річ, що нещасні біженці дуже

52

скоро переконались, що в Росії вони можуть дістати не більше, як те, що давав Татіянинський, або який інший комітет: миску юшки і шматок хліба, та й то поки йшли повз харчові пункти. Отже не диво, що настрій цієї категорії біженців був особливо сумний і безнадійний. При зустрічі з ними вражав якийсь повний одчай і тупа покірливість своїй нещасливій долі.

Багато киян напевно пам'ятають, як цілий табор галицьких біженців розташувався був якось влітку 1915 р. на Подолі, на Контрактовій площі. Більш як тиждень тривало видовище, яке, мабуть, було дуже схоже на якийсь невольницький ринок десь в Кафі або в Козлові в XVI-XVII століттях: юрби людей різного віку й полу сидять і лежать біля возів; надходять милосердні кияни і вибирають собі людей для послуг. Ось вибирають дівчину в наймичку і уводять. Ніхто не записує адреси, вона не прощається з родиною, йде, може на віки, бо як і де вони зустрінуться? Ось здоровий парубок іде кудись на роботу, ось жінка покидає чоловіка і йде в куховарки, або покоївки. Ось просто забирають малу дитину, що відбилась від своєї сім'ї, — не то для того, щоб усиновити, не то, щоб виховати собі слугу-раба. А ось сидить на возі гарна дівчина в типовому гуцульському вбранні. Вона не хоче йти ні на яку роботу, ні миски мити, ні корову доїти. Вона розуміє, що в такому великому місті вона знайде собі легку «роботу», та й в тих, що таку роботу пропонують, видно, недостачі немає. Скільки таких побутових сценок довелось мені бачити, вештаючись серед біженців по обов'язку представника товариства «Юга-Россіи...» Як кленові листки, розсипались діти Галицької України по широкій Великій Україні й Московщині, скрізь розмела, рознесла їх страшна хуртовина.

Галичан інтеліґентів направляли в Ростов на Дону. Там улаштувалась ціла їх колонія, віддана під управу ідейним керманичам русофільського руху в Галичині з Дудикевичем на чолі. Там вони переходили тернистий шлях усяких бід, морального пониження і остаточної деморалізації. Пізніше багато з них опинилось на службі в українського правительства, другі у Денікіна, треті у большевиків.

53

V

Заложники: «Українська тюрма» в Києві. Смерть К. Паньківського. Нові жертви «визволення» Галичини.

Нарешті після упадку Львова появилася в Києві ще одна категорія представників Галичини: це були «заложники» (закладники), що їх брали москалі відступаючи. Це були люди трьох народностей краю: українці, жиди, поляки. В заложники брали людей статочних, солідних, з становищем: послів до парляменту або до сойму, священиків, рабинів, професорів вищих і середніх шкіл, директорів банків, директорів музеїв, купців, адвокатів, суддів, заможніших селян. Все це були люди старші, молодших як 40 літ не було, а здебільшого мали понад 50 років. Колись іще хлопцем в гімназії я читав у Юлія Цезаря про те, як брали на війні заложників; ці obsides фігурують у нього дуже часто. Але я звик думати, так само як і всі, що ці obsides давно вже відійшли до історії. Те, що заложників беруть тепер, в XX ст., було для мене великою новиною, мало зрозумілою. Бо справді, ще можна пояснити забирання заложників тоді, коли вороже військо вступає до чужого міста чи краю: воно бере заложників, як Гарантію спокою й того, що не буде якогось зрадливого нападу. Але який сенс мало брати заложників тоді, коли військо відступало? Що вони тепер могли ґарантувати? Ходила чутка, ніби заложників беруть для того, щоб австрійці не мстились на тих, хто під час окупації виявляв себе аж надто прихильним до росіян. Але в такому разі треба було вивезти добру половину польської інтеліґенції, бо вона справді ставилась до російських окупантів більш ніж льояльно. Досить пригадати хоча б новорічній бенкет в львівськім ратуші під 1915 рік, пригадати промови посадника Львова Рутовського, виголошені в імені «королівського» міста і ще дещо, щоб переконатись, на скільки львівські поляки спокійно і доброзичливо ставились до влади гр. Бобринського. Одначе поляків серед заложників було найменше. Розглядаючи потім архів галицького генерал-губернаторства, я ніяк не міг добитись, хто властиво був ініціятором цього діла, з чийого властиво наказу брали заложників: чи військової влади, чи адміністрації? В усякім разі це було безглузде і жорстоке діло.

Більша частина заложників була привезена до Києва і тут

54

вона й залишилась. Декілька людей вивезено до Орла (між ін., д-р С. Британ), троє до Полтави (директор гімназії І. Прийма, адвокат І. Боцюрків і о. Т. Чайківський) і ще здається двоє чи троє до Новгорода-Сіверського. В Києві опинилось понад 150 людей. Одного дня в липні 1915 року ми дізналися, що до Києва привезено заложників з Галичини і розміщено по участках. Серед заложників-українців було чимало різних людей, звісних багато кому з нас особисто, наприклад, директор «Дністра» д-р С. Федак, покійний Кость Паньківський, проф. І. Свєнціцький, інженер І. Левинський, о. М. Цегельський і багато інших. Поляки відразу найняли для своїх заложників особливе помешкання на Печерську, поробили на вікнах крати, найняли сторожу і вийшла доволі оригінальна інституція: тюрма, утримувана на приватні кошти. Від звичайної тюрми відріжнялась вона чистотою, гігієнічністю й певним комфортом. Сюди й умістили поляки своїх заложників, а також кілька наших українців, котрі почували себе дуже ніяково і все прохали нас, щоб ми швидше подбали про свій власний арештний дім і визволили їх від необхідности користуватися з сусідської гостинности. Жиди також найняли для своїх будинок на Кирилівський вулиці на Поділі. Там, між іншим, якийсь час перебував «гостем» покійний Т. Старух, і я відвідував його там разом з Н. Шульгиною.

Треба було влаштовувати свій арештний дім і нам. Але українцям це було важче, ніж кому іншому. Одначе після енергійних заходів (не обійшлось без хабара, кому слід) добули дозвіл і ми. На кінці Лук'янівки, на Федоровському переулку, в дуже гарній і здоровій місцевости, серед садів, найнято було двоповерховий будинок з окремим просторим двором. Поробили на вікнах крати, найняли поліцаїв, щоб стерегли і так виникла українська тюрма, «перша офіціяльна українська інституція в Києві», як жартував дехто. Сюди й попереводили ми наших заложників. Улаштовано для них при домі кухню, умебльовано, одним словом зроблено все, щоб наші гості менше всього відчували, що вони в тюрмі.

Одначе заложники сиділи за кратами недовго. Тому, що заложниками були не самі лишень українці, але також поляки, тодішні фаворити російського уряду й громадянства, то вони скоро добилися права увільняти заложників за порукою

55

київських обивателів. За ними дозволено це жидам і українцям. Одначе ми зразу розібрали між собою українців — їх було понад 60 люда. Я сам узяв «на поруки» двох селян. Заложників «увільнили» і в матеріяльному відношенні, себто віддали їх на їх власну долю, який же заробіток на чужині могли знайти старі люди, без мови? Поки не наладилась декому допомога через банки, довелось би гинути. Отже й з цього погляду турботи лягли на компатріотів. Частина наших заложників розмістилась по приватних помешканнях, здебільшого у своїх же людей, так К. Паньківський і С. Федак оселились у Матушевських, о. М. Цегельський у Волошинів, І. Левинський у Вязлових і т. д. Для решти улаштовано інтернат в «Федоровськім домі», для чого знято крати з обох поверхів. Кошти на прожиття видавало їм «Общество Юга Россіи».

Увільнився в Федоровськім домі цілий партер, і ми добились, щоб виселенців, які ішли й ішли далі, також замість участків приводили до нашого дому. Тепер замість брудних смердячих льохів їх приводили до чистого помешкання, де вони діставали купіль, гарячу їжу, людську постіль, медичну поміч; тут же завдяки умові з Ордовським можна було затримувати особливо потомлених чи хворих на довший час, щоб вони відпочили.

Так само робили й жиди та поляки з своїми виселенцями. До речі кілька слів про польську поміч. Треба сказати, що з самого початку цілої запомогової акції разом з нашими ходило по участках і кілька польських пань. Вони вишукували спеціяльно поляків і тільки їм і помагали, наші ж ніякої різниці не робили і помагали однаково всім, не розбираючи, чи то поляк, жид, мадяр, німець. Бувало, що пані-полька прийде в участок і вигукує: «a kto tutaj polak?» Коли ніхто не відгукнувся, то несла назад принесену з собою їжу чи одежу. Правда, спочатку польки помагали нашим священикам, уважаючи, що то такі самі «ксьондзи», як і їхні римо-католицькі: так само голені, в таких же сутанах і т. д. В Києві ніколи перед тим не бачили уніятських священиків, та й київські польки не так розбирались у відносинах галицьких, як скажемо львівські. Отже упадали вони спочатку й коло наших панотців. Але як розібрали, що то зовсім не поляки, а по польськи розмовляють з ними тільки зі звичайної чемности, то покинули їх відвіду-

56

вати і помагати. Скільки взагалі я міг спостерегти, поляки і в ділі філантропії завжди і скрізь виявляли особливу національну виключність, а наші навпаки: завжди аж надто додержувались євангельської науки про те, що не повинно бути «ні елліна, ні іудея». Тепер я знаходжу, що поляки принаймні з практичного погляду, мали далеко більше рації, ніж наші.

Перебування значного гурту українських заложників серед нашої київської громади не залишалось без добродійного впливу на нас. Присутність серед нашого гурту таких широко-освічених, енергійних людей, досвідчених діячів і організаторів, як багато з наших заложників, давала свої добрі наслідки. Скріплялись перш за все взаємини, котрі зміцнювались почуттям особистої дружби; ми щиро любили наших невільних гостей, і вони платили нам тим же. Такі люди, як покійний К. Паньківський або о. М. Цегельський та д-р С. Федак належали до особливо поважаних і люблених усіма. Вони брали живу участь в нашому житті, ходили на наші збори, помагали нам своєю порадою й досвідом. Небіжчик І. Левинський пізніше був ініціятором заложення у нас технічного товариства «Праця». Він і Паньківський багато помагали нашій молодій кооперації; коли ми заложили наші перші українські захоронки-школи, то з поміж заложників вийшли кадри досвідчених вчителів та інструкторів. На велике наше горе восени несподівано помер Кость Паньківський. Його похорон обернувся в свого рода українську маніфестацію, і я мушу сказати, що ніколи в своїм житті не бачив, щоб десь так щиро й ревно оплакували якогось небіжчика: тут за Паньківським плакали мов малі діти — дорослі, серйозні і суворі люди, сльози так і котились у всіх. Бо для всіх нас покійний був мучеником за святе діло, що помер в неволі, далеко від своїх близьких. Одинокою потіхою нам було те, що помер він не серед чужих, що знайшлися тисячі, що ревно оплакали його, як діти свого рідного батька.

Поруч заложників хвиля евакуації москалями Галичини викинула на російський берег нові жертви — виселенців до Сибіру. Якось ще в липні жінка [Дорошенко Наталія Михайлівна] прибігла додому й просила мене скоріше йти до Старокиївського участку помогти їй обслужити партію арештованих інтеліґентів, що щойно прибула до Києва і скоро йде далі. Я поспішив з нею до участку,

57

і тут у дворі побачив групу людей, серед котрих були о. Боцян (тепер єпископ), пані Малицька, д-р В. Охримович, М. Шухевич та ще дехто. Їх тільки що привели з двірця. Я швиденько побіг купувати для них в сусідній крамниці молоко, хліб, ковбасу, і ледве встиг те все понаносити як їх уже замкнули до камер, і тільки моя жінка [Дорошенко Наталія Михайлівна] змогла доступитись до них і ще поробити різні послуги, бо вона мала спеціяльну перепустку, а в мене її не було. На швидку руку треба було добути грошей, бо декому не ставало, щоб їхати на власний кошт, — якимсь бідним студентам, що ішли в цій партії. Ми принесли все, що у нас під цю хвилю знайшлося, і ще того ж дня, чи на другий вранці, партія вирушила — аж до Сибіру. З кількох фраз, якими я встиг обмінятись з цими виселенцями, я побачив, що вони надзвичайно пригноблені і поденервовані. Коли я спитав М. Шухевича, чи не знає він, кого іще крім їхньої групи арештовано, він відповів: «скоро і вас усіх вивезуть туди, куди й нас провадять!» Його пророкування, на щастя, не здійснилось, хоч кінець усієї великої епопеї, що почалась для нас усіх влітку 1914 року, справді невеселий!

Цю групу виселенців запроторили чомусь аж надто далеко, аж в Туруханський край, де порозселювали їх по глухих селах серед тайш (безконечний сибірський ліс, що тягнеться через цілу північну частину азійського континенту) на тисячі верст один від другого. Потім наше «Общество Юга России» листувалось з ними і висилало їм допомогу. Крім них вивезено з Галичини ще сотні людей — «мазепинців», в зв'язку з евакуацією більшої частини галицької території москалями після погрому 1915 року.

VI

Тривога в Києві. Евакуація. «Комитет Юго-Западного фронта Всероссійскаго Союза Городовъ» і його українізація. Моя перша подорож до окупованої Галичини і її враження.

В кінці літа 1915 року Київ переживав дуже тривожні дні. В зв'язку з наступом австро-німецьких військ сподівались окупації Києва, і через те місто обхопила евакуаційна гарячка. Музеї, бібліотеки, архіви, шкільні установи, все це спішно вивозилось бозна куди, до Москви, до Саратова, до Ростова

58

на Дону, до різних глухих провінціяльних міст східної Росії. Утікали так мов би перед ордами Чінґіс-Хана. Багато заможніших обивателів також спакувались і виїздили. Дехто спродував меблі, і в Києві за цей час можна було купити дуже гарне піяніно або фортепіяно за яких 15-20 рублів. На двірці потяги були переповнені вже за два тижні вперед. Київ робився немов би то фронтовим містом. В зв'язку з цим тут улаштувався й комітет південно-західного фронту Всеросійського Союзу міст, що перед тим мав свій осідок у Львові. Для моїх галицьких читачів я мушу пояснити, що це таке за інституція. Треба насамперед сказати, що з самим початком війни, коли було мобілізовано в Росії мільйони людей, відразу стало ясно, що самий уряд своїми силами не вправиться з медичною й санітарною обслугою цієї маси людей на фронті і в запіллі. Не вправиться й російський Червоний Хрест, звичайна бюрократична інституція. Отже тоді виступило російське громадянство, охоплене патріотичним поривом, і рішило прийти на поміч — не стільки урядові, скільки самому «узброєному народові», многомільйонній армії. Зав'язалися для цього дві могутні спілки: союз усіх земств, і союз усіх міст. Виробили спеціяльну організацію, обрали центральні комітети з осідком в Москві, а не в бюрократичному Петербурзі і організували діло допомоги раненим, хворим, санітарну обслугу армії, потім технічну, апровізаційну, постачання зброї, життя окопів, направу шляхів, мостів і т. д. При кожному фронті існував спеціяльний комітет (і від союзу міст і від земського союзу), наприклад, комітет північного фронту, комітет південно-західного і т. д. Голову фронтового комітету призначав центральний комітет у Москві, так званого головно-уповноваженого, і той сам уже добирав собі помічників уповноважених, яких центральний комітет мав лиш затверджувати. Всі фронтові комітети були мілітаризовані, отже носили військову уніформу й зброю, в своїй діяльности на фронті крім загальних директив своїх уповноважених підлягали військовій владі. До центральних комітетів обох союзів належали видатніші громадські діячі поступового напрямку, наприклад, на чолі Земського Союзу стояв князь Г. Львов, пізніший голова Тимчасового Уряду в 1917 році. Це була немов держава в державі; особливо після погрому 1915 року союзи здобули такий вплив і силу, що вже

59

тоді дехто бачив в них зародок нового правительства, що мало прийти на заміну старого режиму, і так воно справді й сталось. В уповноважнені союзів також звичайно проходили визначні громадські діячі з земських або муніціпальних кіл. Гроші на свої інституції і взагалі на свої видатки союзи діставали з загально-державного скарбу через військові каси окремих фронтів. Крім того обкладали податками міста й земства і звідси також мали величезні фонди.

До восени 1915 р. на чолі комітету південно-західного фронту Всеросійського союзу міст стояв князь С. Д. Урусов, колишній басарабський губернатор і товариш міністра внутрішніх справ, відомий як автор «Записокъ губернатора» і як людина, ліберальних поглядів. Пізніше він був товаришем міністра за Тимчасового Правительства. Коли комітет перенісся до Києва, то наше «Общество Юга Россіи» звернулось до нього, і кн. Урусов визначив нам сталу місячну субсидію титулом допомоги на удержання «притулку для біженців», себто нашого арештного дому на Лук'янівці. Це відразу поставило наш бюджет на сталий ґрунт. Скоро потому кн. Урусов уступив, і на його місце прийшов барон Ф. Р. Штейнґель. З цього часу почалась зовсім нова ера в житті Комітету Союзу міст, ера, так би мовити, його українізації, що мало певні наслідки взагалі для українського руху в Києві і на провінції.

Перш за все кілька слів про самого бар. Штейнґеля. Він був сином німецького барона з Остзейського краю, що, одначе, зросійщився давно, так само як і його батько (дід нашого Федора Рудольфовича). Він закупив маєток Городок на Волині (коло Рівного), що колись належав Шептицьким, предкам теперішнього митрополита. Один з них, митрополит Атанасій Шептицький збудував там кам'яну церкву, яка стоїть і досі. Барон Рудольф Штейнґель одружився з українкою, і наш Федір Рудольфович почував себе українцем; вирісши на Волині, гаряче полюбив її і цілу Україну. В своїм Городку він зібрав прекрасний археологічно-етнографічний музей, присвячений виключно Волині, на свій кошт видавав описи цього музею, уряджував археологічні й етнографічні екскурсії по краю, й був заступником голови Українського Наукового Товариства в Києві. В 1906 р. він був обраний послом від міста Києва (де мав свій будинок і проживав зимою) до 1-ої Державної Думи, всту-

60

пив до Української Парламентарної Громади і за підписання відомої Виборської відозви відсидів три місяці в тюрмі. Коли організувався «ТУП», Федір Рудольфович став членом одної з його київських громад, разом з своєю дружиною, Олександрою Вільгельмівною. По своїм поглядам Федір Рудольфович стояв на ґрунті автономії і федерації, мріяв про «вільну Україну у вільній Росії». Він належав до партії конституційних демократів, де своїм авторитетом дуже піддержував українські інтереси. Як людина, це був джентлмен в кращому й ідеальнішому розумінні цього слова. Мати з ним відносини робило кожному найбільшу приємність, на стільки це була мила й симпатична людина. В українських колах він тішився високою повагою й авторитетом.

В завдання Союзу міст входили не тільки допомога армії. Особливо з літа 1915 року Союз почав дбати за допомогою населенню зруйнованих війною земель і виробляв пляни відбудови знищених околиць. Сам бар. Штейнґель дивився на завдання Союзу дуже широко, особливо щодо майбутнього. Він рішив приєднати до участи в ньому місцеві культурні сили, справедливо вважаючи, що нікому так близько не припадають до серця завдання Союзу в ділі допомоги зруйнованим війною українським землям, як самим українцям. Для нього справді не існував «ні еллін, ні іудей», але він думав, що в ділі організації широкої громадської роботи українцям на їх рідній землі повинно належати перше місце. Отже в члени Комітету, на посади уповножених Союзу міст, він запросив українців і провів їх затвердження через Москву. Спочатку до Комітету ввійшли Андрій Вязлов (колишній член I-ої Державної Думи, член суду, видатний український діяч, міністер юстиції за українського уряду і сенатор Української Держави, помер 1919 р.) і Микола Біляшевський, директор Українського Національного Музею в Києві; далі — я, Андрій Ніковський (кол. редактор «Ради» і пізніший міністер УНР), Володимир Уляницький (член «ТУП», адвокат, помер тепер весною в Празі), покійний Федір Матушевський, Володимир Леонтович, І. Красковський (українсько-білоруський діяч, пізніший товариш міністра в уряді УНР і посол до Грузії). Двоє-троє уповноважених — росіян, побачивши себе майже виключно в українській компанії, потроху вийшли з комітету і попереходили на інші фронти.

61

Діяльність Комітету дуже скоро розвивалася. Вже в кінці 1915 року він мав десятки великих лазаретів на фронті, десятки санітарних поїздів, сотні й тисячі медичних, харчових, санітарних, дорожних і всяких інших пунктів, величезні обози, склади, майстерні, дорожно-технічні відділи і такі ж великі інституції в запіллі аж до самого Києва. В міру розвитку діяльності Союзу, здобувала масовий доступ на службу в ньому українська інтеліґенція і шкільна молодь.

Мені на самім початку було доручено відділ допомоги населенню на самому фронті, — разом з Н. В. Луначарським (братом нинішнього народного комісара освіти в совєтській Росії). Фронт переходив через Галичину, частина котрої — 8 східних повітів, осталася в російських руках. Тут треба було влаштовувати харчові пункти для населення, захоронки для дітей, організувати медичну й санітарну допомогу. Крім того треба було опікуватись тисячами біженців, що тимчасово були розселені понад Дніпром в Київщині й Чернігівщині. Тепер через мій відділ переходили всі кредити для «Общества Юга Россіи». Були визначені сталі суми на утримування всіх інституцій Товариства: Федоровського дому, двох захоронок для дітей, на регулярну висилку щомісячної допомоги виселенцям на Сибір, на життя незаможним заложникам в Києві і т. д. Тепер арештовані виселенці, переїздячи через Київ, були забезпечені білизною, обувою, одежою й грошовою допомогою. «Общество Юга Россіи» мало вже своїх платних функціонарів, котрі виконували різні справи й доручення.

Під Різдво 1915 року, підготовивши роботу в Києві, запросивши цілий штаб співробітників з поміж української молоді, я рішив поїхати до окупованої Галичини, щоб розглянутись серед місцевих обставин і на місці намітити плян діяльности. Я мав крім того ще одну, дуже приємну для мене місію: відвезти 15.000 комплектів теплого убрання й обуви для жінок і дітей в Галичині. Це був дарунок від київської філії «Товариства охорони жінок», що дістало його від президентки своєї централі в Петербурзі, одної з принцес імператорської фамілії. В київській філії працювали деякі наші пані (наприклад, З. Мірна, Л. Яновська та інші) і вони завжди дбали, щоб надати діяльності філії певний український характер, друкувати плякати і відозви українською мовою і т. п. Пакунки з подарунками до-

62

жидали на мене в Тернополі, а я мав доглянути, щоб вони були справедливо поділені між усіма, хто бідував, без різниці віри і народности.

З Києва до Волочиськ ходили липі т. зв. етапні поїзди, і мандрівка тяглася дуже довго, — більш як три доби. Зі мною їхали чотири моїх співробітники. Усі ми вбрались у військову уніформу, при шаблюках, мов також збирались воювати. Сяк-так дотяглись до Волочиськ. Тут довелось би, може, дожидати цілу ніч, щоб переїхати кілька кілометрів до Підволочиськ, як би не перевіз нас у своїм санітарнім поїзді відомий В. Пуришкевич. Ось і в Підволочиськах, вже на галицькій території. Була ніч, коли ми пішли розшукувати одну з інституцій Союзу міст, щоб переночувати. Дивне враження робили мертві вулиці із зруйнованими або півзруйнованими будинками, де, очевидна річ, не мешкав ніхто. Колись це було чепурненьке місто, тепер, — наполовину руїни, а в другій половині, звідки також вибирались мешканці, ночували, звичайно, «маршові роти». Москалі, ночуючи, не жаліли помешкання: ламали вікна, двері, навіть грубки, так мов би то після них нікому не доведеться жити. А вже бруду наносили такого, що й догадатись не можна, що це тут ночували люди, а не худоба. Потім приходили свіжі, докінчували діло своїх попередників і коли зовсім уже не можна було залишатись, шукали ще незасміченої й незагидженої хати, щоб полишити її в такому ж самому стані. Таким робом в цілих Підволочиськах майже не було непорушеної хати, окрім тих, що заняті під якусь канцелярію або що. Десь от так притулилась і наша канцелярійка, де мешкав начальник відділу наших харчових пунктів. Там й ми притулились. З раннього рана по знищених вулицях міста почався великий рух, ішли незчисленні обози, сновигали сюди-туди москалі, звідкись узялися наші селяни і теж вештались, їхали возами через місто. Я пішов до маленької греко-католицької церковці і на своє здивування застав там панотця, що правив службу Божу. В церкві було всього пара бабусь і якийсь дідок. Видно, парафія дуже змаліла, але панотець відбував свою службу.

Аж на другий день на ніч доплентавсь я знову етапним поїздом до Тернополя. Була холодна зимова ніч і в повітрі ясно було чути далекі постріли гармат. Тернопіль лежав тоді зовсім

63

близько від лінії фронту, всього кілька кілометрів. Позиції з обох боків були дуже укріплені й фронт ніде майже не рухався, не пересувався, отаке в Тернополі була згромаджена сила тилових інституцій, штабів, лазаретів, складів, канцелярій, і т. д. Все це страшенно занечистило й засмітило колись видно дуже чепурненьке місто. Моїм пристановищем було чиєсь приватне помешкання на вулиці Сокола, зовсім близько від залізничного двірця. Цілу садибу зареквіровано для канцелярії нашого Союзу і для побуту приїзших його співробітників.

Ранком я пішов трохи оглянути місто, та й треба було нав'язати стосунки з кимсь з місцевих українців, щоб спитати їхньої поради, як бути з привезеними для подарунків речами. В Тернополі я ніколи перед тим не бував і знав його найбільше зі «Споминів» Олександра Барвінського, що колись тут жив і працював. Я перейшовся містом. Ніяких слідів українства не бачу — ні вивісок, ні написів, що тут була раніше якась українська інституція. Ось, старий готель Пунчерта — в ньому зупинявся колись Куліш як я читав у «Споминах» Барвінського. Ось стара церква князя Острозького. Я зайшов. Служив якийсь молодий священик, і що мене здивувало — з якимсь чужим неукраїнським акцентом... Пізніше трохи я познайомився з ним, це був о. Бон, бельгієць, що приїхав сюди перед війною, як член ордену редемптористів, щоб знайомитись з греко-католицьким обрядом та й застряг тут. Нарешті надибав я на крамницю, де була нова вивіска: «Народня Торговля» і зайшов туди. Я не помилився. Тут уже були свої люди. Я познайомився з К-ким. Моя військова уніформа викликала трохи збентеження, але я назвав себе і пояснив, що хочу порадитись про одну важливу справу. Тоді К-ий запросив мене до свого помешкання. У вечорі я зайшов до нього, і тут ми розговорились по всій щирості, як найбільш близькі й рідні люди. Коли я запитав, як бути з речами, К-ий порадив заснувати комітет з представників усіх трьох народностей, а на представника від українського народу вказав на судового радника Лукавецького: він хоча й москвофіл, але дуже порядна людина, — додав він. «А не боїтесь Ви, що поляки й жиди усе розхапають, і нашим людям нічого не залишиться?» запитав я. — «Ні, Лукавецький допильнує, щоб усе було по

64

справедливості». Пішов я на другий день до Лукавецького. Він мешкав на вул. Міцкевича. Прийняв мене дуже стримано; може бути вражала його моя українська мова, хоч говорив зі мною також по-українськи, лише не уживав слова «українець, український», а казав: «малорус, малоруський». Але коли я повів його до нашого складу, казав розпакувати одну скриню, і звідти витягнули чудові чобітки, кальоші, теплі кожушки, хустки, білизну, він розм'як, був дуже зворушений, дякував і казав, що допильнує, щоб нікому не було кривди, і всі хто потребує (речі були призначені для міського населення, що особливо бідувало), дістане, що йому належить*. Потім я пішов до о. Бона, познайомився з ним і довідався, що він заступає о. Громницького, що його вивезли москалі і взагалі виконує церковні треби по тих селах, де не лишилось священиків. Людина енергійна, жвава, віддана своєму ділу. Отець Бон щиро полюбив український народ, з яким зв'язала його доля, прийняв до серця його лихо і працював, як тільки міг, щоб чимсь помогти, принести бодай моральну поміч і розраду. Москалі нічого не могли йому зробити, як бельгійському громадянинові, отже— «союзникові». Це бельгійське громадянство давало йому певний імунітет. Пізніше, через о. Бона я встановив контакт з місцевою українською громадою, властиво з її недобитками, пересилав на його руки листи від засланців, що приходили на мою київську адресу, привозив йому гроші від київських земляків на культурні потреби Тернопільщини і т. д. Він один міг вільно, не боячись нікого, піддержувати зносини зі мною, й не боятись, коли я в своїй військовій уніформі заходив до його хати біля старої церковці князя Острозького.

З Тернополя поїхав я до Теребовлі. Найняв звичайного міського фіякра і рушив по страшенній грязюці, яка вкривала густим таром битий гостинець. Візник мій був українець і впізнавши в мені «свого» довірчиво розповідав мені про своє життя-

* Цей Лукавецький опинився на службі в російськім генерал-губернаторстві, служив і за моїх часів, разом із нашими інституціями евакувався літом 1917 року на Україну, де скоро й помер у Прилуках на Полтавщині. Я тоді тільки про це довідався, коли мені донесено про його смерть. Від мене укривали його присутність на службі, думаючи, що я буду переслідувати його як москвофіла. Певна річ, що таких москвофілів я б і не подумав чіпати, та й взагалі ніколи нікого не переслідував за його переконання.

65

буття. До Теребовлі прибули ми в ночі. В'їхали до міста — що за диво! Вулиця є, почуваємо брук, де-не-де блимають ліхтарі, будинків нема! Де-не-де сторчать окремі хати. То так зруйнували Теребовлю під час бою, чи при якомусь відступі. Ледве-ледве розшукав я якусь з наших «союзних» інституцій. На другий день була неділя і я просто пішов до церкви, де правив службу о. Мохнацький, дуже мила і приємна людина, з яким я познайомився після служби. В справі роздачі речей він мені порадив звернутись просто до посадника, яким на той час був якимсь чудом українець. Я так і зробив. Речі були вже наперед вислані мною з Тернополя тягаровим автом і коли я показав їх старенькому бурмістрові, то він аж заплакав від зворушення. — Ого, каже, буде радість нашим бідним дітям! Я прохав його не обминати ні жидів, ні поляків і певен, що він сам дбав за справедливий поділ. Посадник та його помічник були так раді подарункам, що схотіли дати мені щось на пам'ятку. Знайшли фотографію княжих руїн на горі над Теребовлею, зробили напис і подарували мені на спомин.

Вийшов я з ратуші, дивлюсь — картина: глибока, густа подільська грязюка на вулиці; її згрібають з вулиці, соваючи перед собою дерев'яними лопатами старі пейсаті жиди з виглядом біблійних патріярхів. Збоку стоїть озброєний стражник і доглядає. Це місцевий комендант так дбає за чистоту в місті, наказуючи зганяти на роботу старих жидів. Ті спокійно, з покорою роблять своє діло.

Вертаючись з Теребовлі, я зупинився ще в Микулинцях і в Струсові, де також роздав речі. Частину трохи пізніше було відіслано до Збаража, Скалата й Копичинців. Полагодивши деякі справи по Союзу міст в Тернополі, я поїхав до Збаража, де мав перевести ревізію величезного шпиталя Союзу міст для поранених і хворих. Цей шпиталь зайняв усі значніші будівлі в місті, в тім числі гімназію і бернадинський манастир. Оглядаючи відділи шпиталю в манастирі, я склав візиту настоятелеві. Цей повів мене по довгих коридорах, кажучи, що покаже мені найбільшу рідкість і цінність манастиря. Виявляється, що це була картина, на якій було змальовано сцену ритуального мордування християнської дитини жидами. Цю картину, як мені оповідали, настоятель показував усім «почесним гостям». Йдучи вулицею повз греко-като-

66

лицьку церкву, я завважив на дзвінниці прибиту таблицю, де було написано, що її поставлено тут на спомин якихось там роковин смерти Шевченка. Ця табличка, одинокий зовнішній слід, що зберігся від недавнього ще так буйного українського життя, зворушила мене надзвичайно. Я знав, що збаражський повіт належить до найбільш свідомих і до найкраще зорганізованих, що тут були найпоступовіші селяни. Що то тепер зісталось від того всього? Мені схотілось познайомитися з місцевим парохом, думаючи, що то напевно українець і почав розпитувати на вулиці дітей, де живе священик. Повз мене переходила якась інтеліґентна пані і зупинилась, здивувавшись певно українській мові в устах російського офіцера. Вона сказала, що може мене провести, бо це їй по дорозі. Виявилось, що це пані Білінська, дружина місцевого лікаря-українця. Довідавшись, хто я такий запросила мене зразу до своєї хати, де ціла родина — батько, мати, синок і красуня-дочка почали мене трактувати з чисто українською гостинністю, мов якого дорогого гостя. Діти мене так і прозвали: «гість з Запоріжжя» (репродукція відомої картини Красицького з цією назвою висіла у них в хаті). Пізніше я завжди, коли бував у Збаражі, то заходив до їхньої гостинної хати. Тим часом надійшов і сам панотець, якого я хотів був шукати (о. З-ий), і ми провели кілька годин у милій розмові. Я розповідав їм про київське життя, про галицьких виселенців, а вони мені про своє невеселе життя під вічним обухом арешту й висилки.

Це були мої перші знайомства серед земляків в окупованому краю. Згодом я їх придбав дуже багато. Можу з певністю сказати, що я познайомився з більшістю духовенства й світської інтеліґенції, яка заціліла в краю під московською окупацією.

З початком 1916 року почала розвиватися робота мого відділу допомоги населенню. Вже на весну 1916 року було влаштовано коло сотні харчових і медичних пунктів і кілька дитячих захоронок. Я частенько приїжджав до Галичини й мало-помалу добре вистудіював усі 8 повітів, що входили в зону тодішньої російської окупації. Особливо добре обзнайомився з Тернопільщиною, Збаражчиною й Скалатщиною, пізнав тамошні відносини, особистий склад російської адміністрації, це

67

мені незабаром дуже придалося. Літом 1916 року почався новий наступ росіян під проводом Брусілова і дав їм нові терени, загалом 33 повіти Галичини й Буковини. Тим самим поширився й терен допомогової діяльности нашого союзу.

VII

Другий період російської окупації Галичини й Буковини. Новий курс. Моя подорож вздовж галицько-буковинського фронту. Розвиток роботи «Союзу міст».

Із здобуттям нових значних теренів Галичини і майже цілої Буковини (в австрійських руках залишився маленький куточок з Дорна-Ватрою) було відновлено «Галицко-Буковинское генералъ-губернаторство» з резиденцією спочатку в Тернополі, а потім в Чернівцях. На посаду генерал-губернатора призначено Ф. Трепова, колишнього київського генерал-губернатора. Край поділено на дві губернії: чернівецьку, до якої крім Буковини належали ще повіти Городенка, Коломия, Снятин і Косів, і Тернопільську, до якої належали всі окуповані галицькі повіти крім Покуття. Чернівецьким губернатором призначено Ліґіна. Тернопільським — Чарторижського. Органічним статутом для управи цілого краю мали служити «Временные правила», затверджені начальником штабу верховної команди ген. М. В. Алексєєвим, зложені в доволі ліберальному дусі. Режим Трепова взагалі різнився від режиму Бобринського: тепер на першому пляні стояла не політика, не повертання українців — у росіян та уніятів — у православних, але інтереси армії; ставилося найпершим завданням піддержувати спокій і лад в окупованих провінціях, що служили найближчим запіллям російської армії. Ні Антоній, ні Евлогій з їх чорним гайворонням не були допущені до краю; інтересами православної церкви завідував представник протопресвітера армії й фльоти (головного військового капеляна) професор київської Духовної Академії о. Ф. Титов. Наука попередньої кампанії, ганебна слава «європейського скандалу» (так нап'ятнував російську політику в Галичині П. Мілюков в промові з думської трибуни), нарікання союзників — зробили своє діло*.

* В споминах французького посла в Петербурзі М. Палеолога, на-

68

Тепер уже не ставилось метою переслідування місцевої мови й культурного життя. Було дозволено відновити науку в українських гімназіях в Тернополі, Чернівцях, в українській учительській семінарії в Тернополі. Правда, не можна було називати гімназій «українськими», а просто — гімназія та й край. На чолі шкільної управи поставлено Янковського, директора одної з київських гімназій, що мав репутацію ліберала. Але поводився він трохи чудно: з одного боку наче б то і не закривав українських шкіл і помагав учителям поліпшувати їхнє матеріяльне становище, а з другого — лякав тих самих учителів Сибіром за слово «Україна» і робив усякі причепки в справі організації українських шкіл Союзом міст.

друкованих недавно в журналі «Revue des deux Mondes», зустрічаємо дуже цікаві сторінки, присвячені російській політиці в Галичині. В своїм щоденнику під 1 грудня 1914 року Палеолог записує: «Ледви тільки російська влада встановилася в Галичині, як відразу запровадила в ній найгіршу практику русифікації... адміністраційна влада зосереджена в руках графа Бобринського... основу його поглядів складає крайня ненависть до уніятської релігії (М. Палеолог тут помиляється, думаючи, що генерал-губернатором був гр. Володимир Бобринський, але дійсно ним був його братанок гр. Олексій Бобринський; але Володимир мав великий вплив на політику — Д. Д.). Тим часом з п'яти мільйонів населення Галичини, принаймні три мільйони сімсот тисяч належать до української церкви. Бобринський додержується таких поглядів: "У східній Европі є тільки три релігії: православна, католицька й жидівська. Уніяти ж — зрадники православія, ренеґати й єретики, їх силою треба навернути на правдивий шлях"... Отже через те негайно почались переслідування: арешт уніятського митрополита А. Шептицького, вигнання уніятських монахів, конфіскація церковних уніятських дібр, порушення русинських церковних обрядів, заміна уніятських священиків православними, висилка русинських дітей до Києва й Харкова для виховання в православній вірі — ось що було зроблено за два місяці на полі релігійної політики. В чисто політичному відношенні до цього треба додати закриття русинських часописів, університету, шкіл, звільнення галицьких урядовців і заміна їх росіянами.

«Про це я півофіціяльно говорив Сазонову, вказуючи, що подібна політика викличе своїм наслідком компромітацію російської влади в Галичині, де Габсбурґи зуміли завоювати собі такі симпатії.

"Я згоджуюсь, відповів Сазонов, що політика Бобринського часто буває необережна, а у наших урядовців занадто важка рука. Але не сподівайтесь на те, що я виступлю в обороні уніятів. Я поважаю католиків, хоч і жалкую, що вони помиляються в своїх релігійних поглядах, але уніятів я ненавиджу й гидую ними, тому, що вони — ренеґати".

«Великий князь Миколай Миколаєвич скаржиться на запізнення транспортів для галицької армії: "я дожидаю поїздів з набоями, каже він, а мені присилають поїзди з попами"».

Певна річ, що такі думки й погляди французького посла не залишились без впливу в Петербурзі.

69

Мені довелося мати з Янковським сутички на цьому ґрунті, але про це трохи далі.

Арешти й висилки українських діячів відбувались і далі, але далеко вже не в тім маштабі, як раніше, і тепер ініціятиву виявляла вже не адміністрація, а влада військова, «контррозвідка», де засіли в характері співробітників ті самі особи, що за графа Бобринського сиділи по канцеляріях генерал-губернаторства. Мотивом для обвинувачення було вже не «мазепинство», а «шпіонаж». В шпіонажі ж можна було обвинувачувати кого хочете на підставі найменшого підозрення, бо тут доказів не було треба. Пізніше всі ці справи попали до моїх рук, і я мав змогу переконатись, що тільки один процент серед усіх обвинувачених і арештованих по підозренню в шпіонажі можна було вважати за людей справді причасних до шпигунської праці. Решта ж була жертви неясних підозрінь, фальшивих доносів, непорозумінь і часто-густо — особистих порахунків.

Склад повітової адміністрації був дібраний ген. Треповим та його співробітником значно кращий, ніж за гр. Бобринського; більшість повітових начальників були люди з вищою освітою, що раніше служили в Росії земськими начальниками, а то й головами повітових земських управ. Були й природні українці. Відновлено також склад поліції, і таких розбишак, як Рапота або Парадєлов, уже не було. В центральній управі на чолі окремих установ поставлено людей досвідчених, фахівців у своїм ділі, чужих політиці. Про них буду говорити ще далі.

Багацько разів об'їжджаючи окуповані повіти Галичини й Буковини, я мав нагоду переконатися, що взагалі режим другої окупації був значно м'якший. Це була сувора окупаційна влада, але не було вже тенденції неодмінно лізти в душу завойованого населення, переслідувати його віру, його мову. В той же час, по справах Союзу стикаючись раз-у-раз з усіма представниками влади від губернаторів до повітових начальників, я познайомився особисто майже з цілим персональним складом адміністрації і знав, хто з неї виявляє гнобительські нахили, а хто ставиться до людей льояльно і толерантно. Це мені потім дуже придалось.

Влітку 1916 року Центральний Комітет Союзу прислав на

70

наш фронт ревізійну комісію для огляду інституцій Союзу на фронті. На чолі комісії стояв сенатор С. В. Іванов. Наш київський комітет приділив яко свого представника для присутносте при ревізії — мене. Ми об'їхали протягом трьох тижнів автами цілий фронт від Луцька до Селетина на Буковині. Ще при перших зустрічах в Києві я побачив, що в особі сенатора Іванова маю перед собою освічену й гуманну людину, одушевлену найкращими громадськими ідеалами, справжнього шестидесятника* по своїм поглядам, хоч віком він належав до трохи молодшого покоління. Він зацікавився українським життям, пам'ятками української культури, і ми влаштували спеціяльно для нього огляд київських пам'яток і святинь, при чому пояснення давали пок. О. І. Левицький і В. К. Прокопович. Ще в Києві я вів з сен. Івановим розмови про галицькі справи і бачив, з яким безумовним осудом ставився він до політики національного утиску й релігійних переслідувань** У мене тоді виникла думка — використати побут сен. Іванова в Галичині й Буковині, познайомити його докладно з тамошніми відносинами і людьми, дати йому весь необхідний матеріял — задля того, щоб потім старатись через його вплив, зв'язки і популярність добиватись ослаблення системи утисків над українським життям в окупованих провінціях. Дуже важливим здавалось мені мати в особі сен. Іванова прихильника в Центральнім Комітеті нашого Союзу в Москві, де вже трохи скоса почали поглядати на нашу роботу на культурно-просвітному полі.

Треба зазначити, що вже з весни 1916 р. наш Комітет став широко улаштовувати по Галичині й Буковині дитячі захоронки, де місцева дітвора діставала їжу. На чолі цих захоронок став «дітський підвідділ», де головою була пані С. Н. Луначарська, що цілком поділяла мої пляни щодо характеру й

* «Шестидесятниками» називали в старій Росії людей покоління 60-х років XIX ст., коли громадянство було перейняте поступовими ідеями, і це захоплення відзначалось ідеалізмом і ентузіязмом, що в багатьох людей залишався на ціле життя.

** В російських колах ген. Іванов був звісний, між іншим, тим, що одного разу гостро запротестував проти вироків смертної кари. За це його на довший час не запрошувано на ділові засідання Сенату і він аж до самої революції носив лиш почесний титул сенатора, не виконуючи урядових функцій. Уряд ставився до нього підозріло, але в широких громадських колах він тішився великою пошаною.

71

напряму праці. Потроху ми довели число захоронок до ста; при них позаводили спочатку щось наче школи ручної праці, а потім почали обертати їх у звичайні школи. Як звісно, в кожному селі існувала звичайна школа, але від початку окупації школи не функціонували. Більша частина учителів та учительок залишилась на місці і бідувала тепер без заробітку. Діти виростали без усякої науки, дичіли, і це найбільше відчувало саме населення, що здавна звикло до школи і дорожило нею. Я задумав, не міняючи назви «Дѣтскій пріють Всероссійскаго Союза Городовъ» і під його прапором з червоним хрестом впровадити до цих «Захоронок» звичайну шкільну науку. На завідуючих захоронками призначалися студенти, студентки й учительки з Великої України, щоб вони офіціяльно відповідали за установу; а вже на фактичних вчителів запрошувано місцевих же вчителів та вчительок з платнею «по найму». Ми почали швидко переводити наш плян, без галасу, по тихеньку, не підіймаючи питання перед місцевою адміністрацією й ставлячи її перед доконаним фактом. Виникали в різних місцях причепки, тоді я їхав до губернатора Чарторижського, порозумівався з Яновським, відкликувався аж до Москви, спираючись на постанову Центрального Комітету Союзу про те, щоб по його захоронках навчання дітей велося їх рідною мовою (на прийняття цієї постанови вплинула пані С. Луначарська, що їздила від нас з Києва на якусь нараду скликану Центральним Комітетом в «дитячій справі» у Москві). В 1916 році «Всероссійскій Союз Городовъ» був уже такою силою, що з його авторитетом мусіла рахуватись й російська адміністрація на фронті.

Тому що в окупованих провінціях залишилось багато дітей-сиріт, що погубили своїх батьків під час бойових дій, то для цих дітей ми почали улаштовувати особливі приюти-інтернати в різних кутках краю (пам'ятаю, були такі в с. Богданівні, Тарнорудці, Заболотцях, Чернівцях та інших містах), щоб не вивозити їх з рідної землі. Для завідування цими інтернатами і для розшукування дітей по краю, було організовано особливу «дитячу експедицію» під проводом відомої нашої письменниці Наталії Романович-Ткаченкової*. Цілком анало-

* Про цю свою діяльність вона умістила цікаві спомини в «Літературно-Науковому Вістнику» 1917 року.

72

гічну роботу провадив і «Всероссійскій Земскій Союзъ». Щоб робота велася координовано і по спільному пляну, уповноважений Земського Союзу П. К. Линниченко, що завідував там відділом допомоги населенню, запросив на голову «шкільного відділу» в Союзі І. І. Красковського, відомого українсько-білоруського діяча й педагога (в кінці 1916 р. його обрав у свої уповноважені наш Комітет південно-західного фронту Всеросійського Союзу міст). Тоді робота пішла дуже дружньо, і засобами земського й міського союзів удалось протягом двох місяців (травень-червень 1916 р.) майже відновити нижче народне шкільництво в окупованім краю, де навчання велося українською мовою і було вільне від того присмаку австрійсько-польської рутини, що панував по школах в краю за австрійських часів. Само собою виникало питання про підручники. Ми не вважали доцільним додержуватись старих підручників часів Австрії: перш за все вони були перейняті державним австрійським патріотизмом, — в кожній хрестоматії портрет цісаря Франц-Йосифа, австрійські гімни; залишати це — значило викликати труднощі з боку російських властей; виривати з книги — непедагогічно. До того ж старих підручників було й мало, не дурно російські власті при першій окупації 1914 р. палили їх цілими купами, улаштовуючи своєрідні аутодафе. Тоді ми рішили знайти другий вихід: звернутись до українських підручників, друкованих в Росії. Таких підручників, починаючи з 1906 р., було видано немало і то дуже добрих (наприклад, Грінченка, Хуторного, Білоусенка, Черкасенка, Шерстюка, Степовика, Русової і т. д.) з педагогічного погляду, але вони здебільшого лежали на полицях книгарень, бо в школах учити українською мовою не дозволялося, і хіба тільки подекуди відбувалось потаємне навчання. Я гадав, що наші підручники придадуться для галицько-буковинської школи й матимуть навіть перевагу над місцевими підручниками старого видання ще з того погляду, що наші підручники були цілком «невтральні»: в них не було зовсім казенного державного духу ні австрійського, ні російського, не було й своєрідного польського патріотизму; вони пристосовані були виключно до вимог педагогії. Але щоб переконатися в цьому, ми з І. І. Красковським скликали в липні з'їзд місцевих вчителів та вчительок, що навчали по захоронках земського й міського

73

союзів і нам обом було надзвичайно приємно почути на цьому з'їзді (що відбувся в Тернополі) майже одноголосну думку учасників на користь підручників з Великої України. На кошти союзів було закуплено й транспортовано до Галичини й Буковини десятки тисяч примірників шкільних українських книжок для позашкільного читання. Було викуплено все, що тільки знайшлося в українських книгарнях у Києві, і на далі довелося спроваджувати транспорти книг з Полтави, Харкова і навіть Катеринодару, з тамошніх українських книгарень. Галицькі селяни дуже тішилися цими книжками на рідній мові «Київського видання», з Великої України; особливо подобалися видання народніх дум і книжок з історії, що не зазнали на собі специфічної австро-польської цензури, і в яких польсько-українські відносини в минулому трактувалися без фальшування історичної правди.

Зріст числа захоронок-шкіл і особливо запровадження підручників з України, одначе, не на жарти потривожило місцеву російську адміністрацію. Довелося їхати для серйозної розмови з губернатором Чарторижським в Тернополі. З ним удалося порозумітись доволі добре. Він зрештою поставився до справи ліберально, вимагав тільки, щоб призначувано лиш «благонадійних» вчителів та щоб наші захоронки ніде не називалися школами. Неприємно було тільки те, що Чарторижський в розмові постійно уживав слова «мазепинці», «мазепинський» для зазначення понять «українці», «український», так наче б то це були синоніми; вимовляв він ці слова без усякого наголосу чи підкреслення, немов це були загально-вживані і ні для кого необразливі назви. Більше клопоту довелось мати з Янковським, що відограв ролю, так би мовити, начальника галицько-буковинської шкільної округи. Він наче б то й не виступав вороже, але на кожнім кроці утворював практичні труднощі й перешкоди, головно в околиці Чернівців, де була його резиденція. Та з Янковським доводилось більше воювати не мені, а покійному А. Г. Вязлову, що з весни 1916 р. сидів у Чернівцях яко уповноважений нашого комітету при штабі VIII Армії.

Наш Союз почасти допомагав і середнім українським школам, що відновлялися подекуди й утримувалися на кошти самого місцевого населення. Допомога тут була чисто матеріяль-

74

ного характеру: наприклад, улаштовувалася безплатна кухня для учнів і вчителів, як ось у Тернополі при гімназії; постачалося паливо, робився ремонт шкільних приміщень. Так було в тій же гімназії в Тернополі: міський магістрат з посадником Міхаловським на чолі ніяк не могли знайти приміщення для української гімназії (власний будинок гімназії був зайнятий якоюсь військовою канцелярією) і нарешті одвела їй недобудований дім, здається на вулиці Міцкевича. Тоді наш Союз своїм коштом добудував дім і приладнав його під шкільне приміщення. Спеціяльно на потреби української гімназії й учительської семінарії в Тернополі, наприклад, для оплати учительської праці, збиралися гроші серед української інтеліґеції в Києві і я сам кілька разів привозив сотні й тисячі рублів цих грошей до Тернополя й передавав їх на руки о. Бона.

Об'їзд фронтових інституцій Союзу в Галичині ми почали з сен. Івановим від Тернополя. Саме тоді в Тернополі перебував генерал-губернатор Трепов і сен. Іванов пішов до нього з візи тою. В розмові Іванов доторкнувся питання про відносини російської адміністрації до місцевого українського населення. «Так, сказав Трепов: покищо ми даємо школи, не чіпаємо мови, не втручаємось до церковних справ...» Пам'ятаю, з яким обуренням на це «покищо» переказував мені свою розмову Іванов: «невже це державна точка погляду, казав він, шанувати законні права населення лиш покищо, себто часово; ну, а далі?»

Ми об'їхали майже цілу прифронтову смугу, побували в Скалаті, Збаражі, Струсові, Микулинцях, Бучачі, Монастириськах, були присутні при боях за Галич, коли на наших очах коло села Товстобаби було взято в полон 3 000 німців; потім через Станиславів, Коломию, Снятин проїхали на Буковину, об'їхали її фронтові установи аж до Селетина, я скрізь, де тільки міг, старався знайомити сен. Іванова з нашою роботою на користь місцевого населення, поясняв йому місцеві відносини, показував сліди й останки інтенсивного культурно-національного життя, яким жила країна перед війною, знайомив з деким із місцевих людей. Так в Озірній познайомив з неб. о. Танчаківським, в Монастириськах з неб. о. Підляшецьким. В ревізійній комісії брав участь і їздив скрізь з нами член Державної думи Калугін, я й його старався знайомити з галицько-

75

буковинськими справами. Коли ми скінчили об'їзд сен. Іванов залишився дуже задоволений працею нашого Союзу на фронті, в тім числі і мого відділу допомоги населенню. Ми верталися з них удвох автом з Чернівців через Кам'янець до Проскурова. Провівши зі мною на самоті цілий день Іванов вів зі мною немов остаточну розмову про галицькі справи, резюмував свої враження. Він дав слово вжити всіх своїх сил і всіх зв'язків, щоб освітити правдиво в Петербурзі справжнє становище Галичини й Буковини, домагатись остаточної ліквідації системи національного утиску, повороту невинних жертв попереднього режиму. «Ні, так як є, воно залишитись не може!» — казав він мені, коли ми з'їздили на гору коло Садагури і кидали останній погляд на Чернівці, на долину Прута, на голубі гори на правім березі Прута. «Будьте певні, що воно скоро має перемінитися!» Очевидно, сен. Іванов мав на увазі зміну курсу урядової політики під натиском громадської опінії, і не передчував — так само як і я — що скоро дійсно настануть зміни, але такі, що перевернуть до гори ногами увесь той лад, яким держалася стара Росія...

VIII

Приголомшене українське життя починає знову пускати свіжі парості. Напередодні великих подій.

З другої половини 1916 року в житті українського громадянства в Росії почав відчуватися якийсь перелом. Минулося перше приголомшуюче враження катастрофи 1914-1915 років. Помалу вертався активний настрій, і люди, приглушені війною, прибиті сумнівами, знову почали оживати й гуртуватись коло старих своїх осередків, головно коло «Товариства Українських Поступовців». Цей настрій відповідав тому оживленню, що помічалося по цілій Росії. Уряд, якому на початку війни громадянство дало було «Божий мир», виявив себе цілком нездатним, незаслужуючим ніякого довір'я, і морально збанкрутував цілком. З трибуни Державної Думи лунали щораз грізніші промови. Росло загальне незадоволення і недовір'я до правительства, що обдурюючи народ самопевністю й фальшивими звістками про небувалі перемоги, не зуміло передбачити й відхилити катастрофу влітку 1915 року.

76

Зростав активний настрій серед української молоді, з-поміж котрої багато проходило гарну школу практичної національної роботи в Галичині, в установах Земського й Міського союзів. Були спроби нелегальних видань антиросійського напряму в Києві і в Катеринославі. Культурно-просвітна українська робота, що купчилась колись коло «Просвіт» та клюбів, знову почала виявлятись іноді під фірмою нібито російських літературних товариств і організацій. Так восени 1916 року в Катеринославі було уряджено урочисті поминки по Іванові Франкові і я читав на них публічну лекцію про діяльність Франка українською мовою. В перерві до мене підійшов поліцмайстер і прохаючи вибачення зауважив, що в першій частині мойого викладу було дещо таке, ніби я вороже ставлюся до російської мови та письменства (я говорив про москвофільський рух в Галичині). Я відповів, що абсолютно не мав на думці чимсь ображати російську мову та письменство, що то може пан поліцмайстер не гаразд розібрав мою українську мову. Він ще раз перепросив і залишив мене в спокої. В кінці 1914-го й в 1915 році мені просто не дозволили б читати українською мовою та ще про такого «мазепинця», як Франко.

Приблизно в тому часі, десь восени 1916 р. викликають мене в київську губернську жандармську управу. Приходжу. Жандармський полковник показує мені якийсь лист і питає: пізнаєте? Справді пізнаю, бо то моя рука. Показує ще пару моїх листів. Виявляється, що то листи, писані мною до мого тезка й приятеля Володимира Дорошенка та до Виділу Наукового Товариства імени Шевченка у Львові. Очивидячки їх захопили в паперах Товариства, розглядали цілий рік і аж тепер дійшла до мене черга. «Так як Ви це можете пояснити, і що це у Вас були за зносини?» Мої листи були в чисто літературних справах, наприклад, я писав до В. Дорошенка в справі відпису перекладів повістей Шевченка, зроблених Олександром Кониським, я тоді на початку 1914 р. готував повне видання творів Шевченка (вийшло саме перед війною в Катеринославі). Лист до адміністрації Наукового Товариства — в справі членської вкладки і досилки мені збірника в честь Франка. Я все це і розповів. Жандарм усе докладно записував до протоколу, навіть записав, хто такий був Франко, бо я йому пояснив. Нарешті питає: а де тепер В. Дорошенко і що Ви знаєте про його

77

діяльність? — Закордоном, відповідаю, а про діяльність знаю тільки з часописів, якщо їм вірити. На тім допит і покінчився. Я підписав протокол, і більше мене не чіпали.

Вертаючись до оповідання про оживлення українського життя, восени 1916 року, мушу сказати, що тоді ж були зроблені спроби відновлення української преси. Властиво з липня 1914 року українці залишилися без своєї національної преси, якщо не рахувати «Украинской Жизни», видаваної у Москві російською мовою. Всі спроби відновити видання журналів українською мовою (про щоденні газети не було що й думати), кінчались забороною видання на першому або другому числі. Подавалися прохання про дозвіл на найневинніші видання, під самими скромними назвами, як ось, наприклад, господарський тижневик «Тепла Роса». Діставши дозвіл, друкували найбільш далекі від усякої політики статті, і дивишся — заборонили. «Рідний Край» Олени Пчілки примушено перейти на ярижний правопис, і він став «Риднымъ Краємъ». Цензура викреслювала в ньому слова «українська мова», «Україна», заміняючи словами: «наша мова», «наш край» і т. д. Нарешті видання припинилось. В Києві взагалі стало неможливо щонебудь друкувати по-українськи. Тут працювали старі, випробувані «приятелі» українського слова: проф. Т. Флоринський і С. Щоголів. Вони також, подібно до міністра Сазонова, гадали, що тепер настав слушний час раз на все покінчити з українством! Цензура в їхній особі почала вимагати, щоб у виданнях Українського Наукового Товариства уживано «ярижного» правопису. Тоді рада Товариства, де головою після заслання проф. М. Грушевського став В. П. Науменко, ухвалила перенести друк «Наукового Збірника» (тимчасово, замість «України» і «Записок») до Москви, доручивши мені редакцію книжок Збірника і догляд за друком. Я часто їздив до Москви в справах Союзу міст, і вів там друк «Наукового Збірника», якого за два роки вийшло всього тільки два випуски. Для видання літературного журнала замість закритого «Літературно-Наукового Вістника» вибрано місцем Одесу. Тут вийшли в 1915 році три книжки «Основи»; політики і злоби дня не торкались зовсім: сама лишень поезія, белетристика і мистецтво. Але на 3-ій книзі «Основу» закрито. Тоді надумали з восени 1916 року видавати в Москві тижневик «Промінь». Саме під той час у Москві скуп-

78

чилися видатні наші літературні сили: крім проф. А. Кримського й С. В. Петлюри перебував тут нелеґально В. К. Винниченко, що повернувся під чужим ім'ям з-закордону; сюди ж дозволено переїхати з Казані (після Сімбірська) проф. М. Грушевському. Були ще в Москві О. Саліковський, Богдан Кістяківський та інші. Отже самих місцевих сил було досить. «Промінь» почав виходити і, хоча виблискував білими сторінками (що їх викреслювала цензура), але якось тримався і дотримався до самої революції. Разом з «Українськой Жизню» він був тим вогником, що присвічував пригніченій і заслуженій українській громаді, розкиданій по широких просторах російської держави.

Діяльність «Общества Юга Россіи» розвивалась усе ширше й ширше. Воно мало вже філію в Чернігові і (здається) в Черкасах. На його зразок заснувалося таке ж саме українське товариство в Москві. Ці товариства робились українськими осередками, що єднали людей коло такого святого діла, як поміч братам-галичанам, що потерпіли за українську справу. Тепер уже порозшукували усіх майже засланців і скрізь давали їм допомогу. З Києва було командировано до Орла пані М. Бухневич, і вона там після тяжких пригод розшукала С. Британа та інших заложників. Влітку 1916 р. пані Л. М. Старицька-Черняхівська виїхала з доручення «Общества Юга Россіи» на Сибір, щоб там на місці відвідати засланих галичан і встановити тісніший з ними контакт, та організувати їм допомогу на місці. Вона через Москву, Петербург, Вятку, Урал проїхала в Сибір і доїхала аж до самого Іркутська, скрізь зупиняючись на місцях більших колоній засланців, відвідуючи їх і засновуючи на місці допомогові комітети з українців, що давніше переселилися до Сибіру. В Красноярську вона зазнайомилась з єпископом Никоном Безсоновим, звісним своїм виступом в обороні галичан; він скоро зрікся єпископського стану, став просто Миколою Безсоновим і в 1917 році вступив на українську державну службу. Подорож пані Старицької-Черняхівської дала багаті наслідки як в справі налагодження кращої допомоги засланцям, так і в ділі національної організації українських колоній в Західному Сибіру.

А тим часом по цілій Росії відчувалось уже наближення якихсь великих перемін, чогось грізного і невідомого. Невло-

79

вимо, в формі якихсь неясних і півсвідомих передчувань, сподівання чогось нового, якийсь тривожний нервовий настрій можна було збагнути навіть на фронті, серед військових. Ходили неясні чутки про якусь змову серед ґвардії, що хотіла, мовляв, усунути царя й посадовити його брата, або когось з великих князів. Було вбито Распутіна і по цілій державі ходили скандальні оповідання про його ролю при дворі і в царській родині. На чолі уряду з феєричною поспішністю мінялись фігури одна від другої непопулярніша. Дума стояла вже в майже відкритій опозиції до уряду. Провідники громадських організацій в сподіванні якогось перевороту радились між собою щодо майбутнього нового ладу. Всі сподівались бурі, тільки не знали, коли саме і з якого приводу вона вдарить...

Зразу після нового 1917 року я виїхав з Києва до Тернополя. Треба було оглянути деякі фронтові установи Союзу (санітарні відділи, шпиталі, чайні пункти, технічні відділи і т. д.), Я в кілька день, серед великого морозу й снігу об'їхав автом ряд пунктів — від Збаража до Чернівців. Мої співробітники по Союзу, група української молоді, улаштували «голодну кутю» в м. Микулинцях і запросили мене. Прибуло з десяток нашої молоді з ближчих інституцій Союзу, запрошено було й декого з представників місцевої української молоді. По вечері молодь заходилася співати українських пісень, а я розмовляв з старшими гістьми. Отець Св-ий (з Ладичина) дуже нарікав на недолю свого рідного краю: країна знищена; міста й села лежать в руїнах; населення вигнано з рідних осель; одних запровадили кудись австрійці, других москалі; одні бються в австрійських рядах, другі знемагають на примусових роботах у москалів: риють окопи, направляють дороги, їздять форшпанами в обозах, покинувши господарство й родину; ширяться хвороби, ростуть пошести, вмирають діти; страшна деморалізація росте серед народу; молоде покоління росте без науки, дичіє; культурність і людяність зникають... Все це було правда, і всі наші харчеві пункти, захоронки і т. д. — були такою краплею в морі серед загальної біди, що про це сором було й думати. Напівжартом я став потішати шановного панотця, що скоро все переміниться, що в Росії за яких пару місяців вибухне революція, тоді війна припиниться і Галичина зітхне вільно. Отець Св-ий з недовір'ям хитав головою і казав,

80

що революція в Росії є неможлива, а навіть коли б вона і сталася, то ледви чи з цього буде кому користь... Нікому з нас не спадало на думку, що наші сподіванки збудуться і саме за два-три місяці.

IX

Революція. Її відгуки в Києві. Нова влада в Києві.

В кінці лютого по традиції українці святкують Шевченкові роковини. В 1917 році, як і попередніх років у Києві справляти ці роковини прилюдно й урочисто не було змоги. Не було 26 лютого звичайної урочистої панахиди в св. Софії, не було великого концерту в одній з найкращих заль міста. Тільки на далеких окраїнах Києва, в глухій Пущі-Водиці, в Святошині, скрізь, де були наші українські захоронки для дітей, улаштовано було домашні вечірки для дітвори, скромно, без оповіщення. Я поїхав на таку вечірку до Пущі-Водиці разом з начальницею «дитячої експедиції» пані Н. Романович-Ткаченковою. По сніжних заметах, по безлюдній зимою дорозі глухим лісом доїхали ми на санях до великої дерев'яної дачі, що заховалась в лісовій гущавині, пристосованої для захоронки. Тут, в убогій обстанові біженського притулку, в найбільшій хаті будинку святковано пам'ять великого поета, оборонця всіх покривджених і вбогих. Сумне й зворушливе свято. Учителька розказує про життя поета-мученика. Діти деклямують, співають хором. З гостей — окрім нас двох, греко-католицький священик, що їздить сюди з Києва вчити релігії дітей-уніятів, проф. Сад-ий з Станиславова з своєю дружиною, двоє-троє співробітників та співробітниць Союзу. Сльози на очах в багатьох з дітей та й декого з дорослих. Про що вони думають? Мабуть, згадують, як у них там в далекому селі десь під Карпатами так само колись святковано цей день; в якійнебудь читальні «Просвіти» збиралася громада, панотець або вчитель виголошував промову, діти деклямували вірші, хор співав той самий «Заповіт»... Тепер цього всього нема: читальні лежать в руїнах, стирчать одні обгорілі комини та розвалені грубки; або ж у них розмістилася кузня чи похідна лазня Союзу Міст; батьки й матері загинули, або невідомо де ділись, а діти — тут в захоронці, в глухій Пущі-Водиці; чи стрінуться вони коли-

81

небудь, чи знайдуть одні других? І ця вечірка в глибині занесеного снігом лісу, в скудно освітленій нафтовою лямпою кімнаті, з портретом Шевченка, повитим рушником, де вишито слова: «Свою Україну любіть, любіть її во время люте!», і ці сумні дитячі личка, і це скудне, виснажене обличчя обшарпаного полоненого «австріяка», з застиглими на ньому сльозами (він тут за сторожа при захоронці), й ці дорогі знайомі слова Шевченкового «Заповіту», виконувані хором дитячих голосів — усе це робило глибоке, незабутнє враження... «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте!» — Коли це станеться?

На другий день вранці, я тільки що встав, прибіг до мене післанець від голови нашого Союзу бар. Ф. Р. Штейнґеля з проханням негайно прибути до Комітету по дуже важливій справі. Видно справді щось сталося, коли такі надзвичайні запросини. Я поїхав. Майже цілий Комітет в комплеті. Обличчя в усіх стурбовані, серйозні. Мені показали телеграму з Петербурґу, прислану до дирекції південно-західних залізниць у Києві членом Державної Думи Бубликовим. Копію цієї телеграми зараз же було передано до нашого Комітету. З телеграми можна було зрозуміти одно, — що в Петербурзі почалася революція. Скоро чутка про це облетіла весь Київ. Але спочатку все було спокійно і так як звичайно. Наш Комітет не розходився цілий день. Пізно вечором прийшли доповнюючі вісті, які не залишали сумніву, що в Петербурзі скинуто старий уряд і влада перейшла до рук Тимчасового Правительства, видвигнутого Комітетом Державної Думи. В цім правительстві для багатьох з нашого Комітету засідали «свої» люди. На другий день в помешканні начальника київської воєнної округи генерала Ходоровича відбулася нарада, в якій взяли участь голова Комітету Всеросійського Земського Союзу А. П. Шликевич, барон Ф. Р. Штейнґель, губерніяльний дворянський маршалок Безак, заступник міського голови Ф. С. Бурчак та ще деякі нотаблі міста і краю. Говорили про те, що робити і про потребу скликання ради представників громадських організацій міста Києва й вибору нею виконавчого комітету. Вислано було телеграму до головнокомандуючого фронтом ген. Брусілова з запитанням: як поставиться армія до перевороту? Відповідь Брусілова звучала так: «Армія виконає свій обов'язок перед рідним краєм». Я вже не пригадую точно, в якій черзі йшли події

82

одна за другою, що закрутились з блискавичною скорістю, пам'ятаю тільки, що на четвертий день після одержання телеграми Бубликова головою Київського Виконавчого Комітету, до якого перейшла вся влада в Києві і в краю, став бар. Ф. Р. Штейнґель, який передав мені обов'язки голови Комітету Союзу міст.

Сталася революція. В Києві вона відбулася так само безкровно, як і скрізь крім самого Петербурга. Влада без суперечок перейшла до Виконавчого Комітету з 15-16 осіб, серед котрих з українців, крім голови, були ще А. Ніковський, М. Порш, Ф. Страдомський, С. Єфремов і ще один робітник з Арсеналу на Печерську. Рада об'єднаних громадських організацій збиралась кілька разів, але особливого значення не мала. Одним з перших розпоряджень нового правительства був наказ губернаторам передати свої функції головам губерніяльних земських управ з титулом Губерніяльних Комісарів. Отже в Києві губернаторська влада перейшла до М. А. Суковкина. По згоді з Виконавчим Комітетом на свого помічника (віце-губернатора) він запросив мене. Тимчасовий уряд телеграфічно затвердив мене на посаді, і таким чином, мені довелось розлучитись з Союзом міст, де я стільки поклав праці, і перейти до зовсім нової для мене діяльности.

Призначення мене на посаду помічника губерніяльного Комісара було безумовно концесією українцям, і так її у нас і зрозуміли. М. А. Суковкин доручив мені губерніяльне правління, губерніяльне присуствіє і взагалі цілу адміністраційну частину, собі ж залишив загальний провід і, так би мовити, високу політику, що стояла тоді на першому пляні. Одначе всі скількинебудь важливі справи з губерніяльної політики вирішалися навіть не самим губерніяльним комісаром, а спільно з особливою колеґіяльною установою — «Губерніяльним Виконавчим Комітетом», вибраним на губерніяльному з'їзді представників від сільських громад. Комітет цей, збираючись, майже, кожного дня, засідав у бувшому генерал-губернаторському домі, потім просто губернаторському, по Інститутській вулиці ч. 40 (пізніше в ньому перебували прем'єр-міністер часів Центральної Ради, Гетьман, Директорія; взагалі він зробивсь історичним будинком; його зруйнували, відступаючи в 1920 році, поляки), де розташувався Суковкин. До Комітету належали,

83

скільки пам'ятаю, М. С. Грушевський, С. Л. Франкфурт, М. С. Синицький, В. К. Королів, А. М. Сербиненко, М. М. Стасюк і ще кілька людей, майже самі українці. Комітет працював дуже енерґійно й діловито. З одного боку йшла велика «законодатна» робота — складались накази й інструкції по місцевому управлінню; тут найбільше працювали Королів і Синицький. З другого боку доводилося розглядати різні випадки, що траплялись по губернії. Не раз уже підіймалися на Київщині дрібні розрухи. Одним з перших, пам'ятаю, була спроба жидівського погрому в м. Хабному, Радомишльському повіті. Тоді на місця висилалися члени Комітету для мирного полагодження справи. Тоді ще панувала віра, що всякий непорядок можна вгамувати умовляннями. Одначе в історії з м. Хабним довелося вжити військову силу й зробити збройну демонстрацію.

Комітет став видавати офіціяльний орган Київщини «Вісти Губерніяльного Виконавчого Комітету Київщини» — двома мовами, українською й російською. Взагалі було заведено відразу щодо мови урядування дуалізм. Уперве українська мова ставала в нові часи мовою урядовою. Серед інституцій, що опинились під моєю безпосередньою управою, була губерніяльна друкарня. Її зараз же було приладжено для друку українських видань. Одною з перших, пам'ятаю, почала в ній друкувати свої й Б. Грінченка твори пані М. Грінченко.

Між іншим, на мою долю випало робити ліквідацію поліції. І тоді, й тепер вважаю за одну з найбільших державних помилок Тимчасового Правительства зруйнування одним почерком пера такої складної, спеціяльної й необхідної, особливо в переходові часи інституції, як поліція. Нема що казати, стара російська поліція була з багатьох поглядів дуже погана, вживано її не для тої мети, для якої вона по суті призначалась, її треба було переформувати, реорганізувати, очистити від негодящого елементу, але руйнувати її цілком з гори до низу, з тим, щоб на її місце поставити таку карикатурну установу, як міліція — не було жадної рації. Ця міліція складалася з людей непідготовлених, нетямучих, а в своїх низах навіть з усяких гольтіпак і заволок. Цілу масу служачих в старій поліції викидали просто на вулицю з тавром «слуг старого режиму», молодших відправляючи просто на фронт в ряди армії, так наче б це були якісь «арештантські роти» — служба у війську. Ство-

84

рювався відразу кадр людей непримиримо озлоблених, зручних, вправних, яких життєвим завданням являлось допомагати поваленню нового ладу, який не давав їм місця в житті. Незабаром вони стали першими адептами й вірними слугами большевизму. А було серед цих людей багато таких, що зовсім не являлись якимись принциповими ворогами вільного ладу, що були незамітними спеціялістами свого діла і дуже добре виконували б свої обов'язки й за нового режиму, допомагаючи піддержувати лад і правильний хід життя. Большевики виявили справжній державний розум (як й багато ще де в чому), знову використавши цих людей для потреб своєї влади. Працюючи в 1914 і 1915 роках в українськім комітеті по допомозі арештованим і висланим галичанам, я добре придививсь до київської поліції і таки був добре на неї злий. Але, коли тепер до мене почали приходити перелякані, збентежені люди, починаючи з грізного ще недавно поліцмайстра Горностаєва, тепер одягнуті в цивільне, викинуті буквально на вулицю з своїх казенних помешкань, в страшній тривозі за себе і за свої родини, в мені не ворухнулося ні крапелини злорадства, або почуття помсти; мені було просто шкода їх як людей, особливо коли побачив серед них тих, що на моїх очах гуманно поводились з арештованими галичанами. Але допомогти я їм не міг і мусів поводитись з ними «по всій суворости законів», зм'якшуючи сумну процедуру лиш чемним поводженням та деякими дрібними полегшами, на скільки допускала це буква невблаганних петербурзьких телеграм. Виконуючи ці телеграфічні накази, я все не міг позбутися думки, що наш тріюмф — тимчасовий, що будуть ще великі переміни, і тоді — чи стануться вони в лівий чи в правий бік, — з нами, теперішніми «каліфами на годиннику», будуть церемонитись значно менше. Такий закон усіх переворотів у світі.

X

Початки широкої організації українського руху. Центральна Рада. Приїзд М. С. Грушевського. Українство і російська «революційна демократія». Національний конґрес.

Як тільки розійшлися перші чутки про переворот в Петербурзі, зійшлася рада «Товариства Українських Поступовців»,

85

цієї одинокої в ті часи всеукраїнської організації. В двох маленьких кімнатах, що залишились вільними в Українському Клюбі від шпиталю*, зібрались не тільки члени ради, але й чимало рядових членів організації; прийшли представники студентської молоді. Поінформовано було про політичні новини, прийнято до відома, що українці ввійшли до міського Виконавчого Комітету, між іншим — бар. Ф. Штейнґель, яко голова, і А. Ніковський, яко секретар Комітету. Було ухвалено сходитись щодня, щоб бути в курсі цілого руху і старатись захопити в ньому по змозі впливові позиції.

На другий чи на третий день засідання Ради прийшло двох священиків і заявили, що їх прислано яко своїх делеґатів, київське православне духовенство, котре на своїх загальних зборах ухвалило піддержувати контакт з українською національною організацією. Прийшли представники від робітників, явилось кілька солдатів, ці останні — вже від сформованих українських громад в різних військових частинах. Присутні на наших зборах капітан Гон і поручник Микола Міхновський заявили, що вони вже ведуть роботу по влаштуванню українського військового клюбу. Все це свідчило, що українці в Києві виявляють з себе певну громадську силу, і що українська національно-політична організація являється вже притягаючою силою для цілих суспільних груп.

Тоді було рішено заложити загальну організацію, яка на зразок «Ради громадських організацій м. Києва» об'єднувала б всі українські національні організації й стала б на чолі руху. Ухвалено було назвати її «Центральною Радою». Було багацько суперечок щодо форми організації та її складу. З одного

* Вище я згадував, що з початком війни київський український клюб (так само, як московський, петербурзький і полтавський), щоб урятувати себе і своє помешкання, улаштував у своїх хатах лазарет на 50 поранених. Це був справжній «український лазарет»: до нього забирали майже виключно самих поранених українців і тут вони попадали не тільки в цілком українське оточення, але переходили свого рода українську національну школу; неграмотних — вчили по-українськи, всіх взагалі навчали української історії, освідомлювали, так що більшість верталась до своїх полків свідомими українцями. На дорогу давали їм і потім висилали в посилках українські книжки, листувались з ними. Протягом трьох років через оцю «школу» перейшли сотні й тисячі ранених і, таким чином вона своє призначення виконала. Більш-менш те саме було й по інших українських лазаретах.

86

боку члени старого «ТУП» настоювали на тому, щоб в основу організації було положено вже існуючу всеукраїнську організацію «Товариство Українських Поступовців», що об'єднувала в собі найкращі українські сили. Можна було тепер поширювати її через прилучення окремих громад, партійних організацій та кооперативних груп. З другого боку представники молоді і численних, нараз посталих соціялістичних організацій, вимагали, щоб Центральна Рада складалася відразу по партійному принципі, щоб кожна партія мала своїх представників в числі пропорціональнім до значення й численности тої кляси, або тої суспільної верстви, інтереси якої вона хотіла заступати. Одна, наприклад, на борзі зложена група студентської молоді, що назвала себе партією українських соціялістів-революціонерів, виступала в імені багатомільйонової маси українського селянства і претендувала на більшість місць в Раді. В тім же дусі висловлювались і представники аж п'яти робітничих українських організацій в Києві (що тільки тепер ми про них почули) і т. д. Розуміється, нічого не можна було приципіяльно мати проти того, щоб в організації парляментарного типу (а такою, властиво й мусіла стати Центральна Рада) дійсно вибрані й уповноважені певною верствою представники — діставали число місць відповідне чисельности й реальному значенню заступленої ними громадської верстви. Але в організації, що виникла в революційний момент і формувалася перш за все з метою координувати український рух і стати на його чолі, уступити провід людям новим, що являються представниками значних громадських або соціяльних верств тільки in spe, — для людей, що досі стояли на чолі національного руху і несли за нього відповідальність в найтяжчі часи, це уявлялось ділом дуже небезпечним по своїх наслідках. Менше всього, розуміється, тут грало ролю небажання позбутися «впливу», — більш за все боялися, щоби не потерпіли на цьому інтереси справи. Але тому, що переспорити й переконати людей з демагогічним нахилом дуже важко, то скільки не сперечалися й не горячилися при формуванні Центральної Ради, але складати її довелося по принципі партійному. Бачачи, як трудно зговоритися, порозумітися й налагодити спільну працю, і та, і та друга сторона покладали всі надії на приїзд проф. М. Грушевського, якого сподівалися з дня на день. Для нього було резервовано

87

місце голови Центральної Ради. Від його особистого й громадського авторитету, шанованого в усіх українських колах, сподівалися примирення всіх суперечностей і об'єднання всіх на спільній роботі задля громадського добра. Тим часом уже налагоджувалася практична робота: випускалися українські відозви до населення, відновлено видання українських часописів, — почала виходити «Нова Рада», за нею «Народна Воля», орган українських соціялістів-революціонерів, «Робітнича Газета», орган соціял-демократів і т. д. Щодня появлялися нові українські відозви, плякати, брошури, йшла надзвичайно швидким темпом організаційна робота в Києві й на провінції, скликались і підготовлялись з'їзди. Я, хоча й вступив у виконування обов'язків помічника губерніяльного Комісара Київщини, вчащав на засідання Центральної Ради й багато сперечався щодо способу її формування.

Нарешті (тижнів через два після початку революції в Києві) приїхав М. С. Грушевський. Пам'ятаю, в призначену годину у вечорі ми з пок. Ф. П. Матушевським поїхали його зустрічати на двірець. Дожидали кілька годин, а поїзда все не було. Ми залишили авто дожидати, а самі поїхали додому. Шофери чекали до 4-ої години ранку й поїхали також додому спати. А в 5 годин ранку прибув нарешті поїзд; з ним трапилося в дорозі нещастя: загорівся спальний вагон, в якому якраз їхав Грушевський, і він ледве встиг вискочити в одній білизні та пантофлях. Погоріли всі його речі, в тім числі кілька дуже рідкісних книжок старого українського друку XVI-XVII ст., що він віз із собою. З двірця до себе додому довелось мандрувати Михайлові Сергійовичу пішки, в пальті поверх білизни і в нічних пантофлях. Так скромно відбувся в'їзд до Києва людини, якій незабаром довелося відогравати таку голосну ролю в діях Києва й цілої України.

Прибувши до Києва, проф. Грушевський дуже скоро зорієнтувався в обставинах і ось за дуже короткий час, коли минулися перші дні радісних зустрічей, поцілунків, привітаннів, ми, старі «тупівці», співробітники Михайла Сергійовича, його вірна стара ґвардія, з немалим здивуванням почали помічати, що він — не з нами. Він більше перебував в товаристві молодих ес-ерів (соціялістів-революціонерів), радився з ними, оточував себе ними, а з нами розмовляв і радився дуже мало. Коли

88

дехто з старших українських діячів, що стояв в особисто близьких стосунках до Михайла Сергійовича, спробував запитувати його, що сталося, чому він так поводиться, Михайло Сергійович ухиляючись заявив, що реальна сила за цими «молодиками», що за ними скоро підуть маси, через те лучче відразу стати на їх чолі, щоб не допустити цілий рух до крайностей і великих помилок. Такий був смисл його відповідей і пояснень. До певної міри ми з ним погоджувались, хоч особисто це було й неприємно. Мені особливо не подобалась оця політика Михайла Сергійовича, на приїзд котрого я також покладав якнайбільші надії. Цікаво, що він нікому з нас, наприклад, не радив іти за ним, не закликав приєднатись до його нового гурту, він наче б то хотів показати, що він один розуміє «дух часу» і поспішає сепаруватись від тих, хто ніби нездібний був за тим духом поспішати. Це у великій мірі знеохочувало мене до праці в Центральній Раді, до її безконечних нарад і галасливих засідань. Я потроха став відходити від неї, рішивши, що краще віддатись практичній роботі, користуючись з свого нового офіціяльного становища, старатись практично, без теоретичних міркувань, де тільки можна, переводити українізацію суспільного й адміністраційного життя Київщини. Праця в Губерніяльнім Виконавчім Комітеті своїм практичним напрямком припала мені дуже до серця. Між іншим, моїм обов'язком було затверджувати й реєструвати нові товариства та спілки. І от першим товариством, що подало мені свій статут до затвердження, була Київська «Просвіта». Рівно сім років перед тим, те саме губерніяльне правління, на чолі якого я тепер стояв, закрило «Просвіту». В числі приводів до закриття було офіціяльно поставлено видання моєї книжки «Оповідання про Ірляндію». Тепер на поданому мені примірнику статуту цієї «Просвіти», де я колись був три роки секретарем за головування небіжчика Б. Д. Грінченка, я зробив напис про затвердження товариства. Це був один з тих, але значних для мене, тріюмфів у моїм житті.

В половині березня відбулися один за другим важливі моменти в розвитку українського руху. Коли не помиляюсь, 18 березня відбулася в Києві українська маніфестація. Своїм ґрандіозним характером, своїм одушевленням, своїм ентузіязмом вона перейшла всі наші сподіванки. В ній узяло участь по-

89

над сто тисяч людей. Коли я підійшов до Володимирського Собору, звідки мав рушити похід, то вже тут було повно народу, вся вулиця й площа була заповнена тисячами людей. Так само юрби стояли й далі, по Бібіковському бульвару, Володимирській вулиці коло Університету. Стояли цілі відділи війська з жовто-блакитними прапорами. Одна за другою надходили громади, групи, корпорації: школи, гімназії, товариства — усі з українськими прапорами. Он пройшов цілий відділ полонених вояків галичан. Тут близько коло мене стояв о. Щепанюк, один з галицьких заложників. «А що, отче, звернувся я до нього: тепер Ви бачите, що таки існує українське життя в Києві?» У відповідь він мовчки стиснув мені руку. В його на очах бреніли сльози. Я розшукав аж коло Університету громаду членів київської «Просвіти», під прапором якої я хотів іти в поході. До нас прилучився і М. С. Грушевський. Безконечні юрби все прибували. Похід давно рушив, а до нас іще черга не дійшла — так далеко розтягнулася маніфестаційна колона. Маршрут був: по Великій Володимирській від Університету, по Фундуклеївській, Хрещатику, до Міської Думи, звідти в гору по Михайловській вулиці до площі св. Софії біля монументу Богдана Хмельницького. Без кінця ішло військо: казали, що вийшло 30.000 вояків. Нарешті дійшла черга і нам рушити. На чолі нашої громади несено прапори: один з портретом Шевченка, другий — національний. Перший ніс І. І. Щитківський, голова Комітету по збудуванню в Києві пам'ятника Шевченкові, другий — В. М. Леонтович. Ми по черзі їм помагали. Помалу, поволі йшов величній похід. Гордо маяли в повітрі національні жовто-блакитні прапори (колір — символ нашого блакитного неба і золотої пшениці на полях). То з одної, то з другої групи чути було спів: «Гей не дивуйтесь», «Соколи — соколи» (марш), «Ще не вмерла Україна». Та ось наша група дійшла до площі перед міською Думою. Там на бальконі стояла президія Виконавчого Комітету і вітала похід. Тут же стояв і начальник військової округи ген. Ходорович і по-військовому салютував українським прапорам. Проф. Грушевський дав знак рукою, що хоче говорити. Все втихло. Піднесеним голосом, — де він у нього взявся! — немов в якомусь натхненні, закликав нас Грушевський, щоб ми всі тут присягли під прапором Шевченка, що будемо боротись і не складемо

90

зброї, аж поки не виборемо рідному краю автономії. Ми всі стали на коліна, підняли руки в гору і заприсягнули. Тут ентузіязм досяг найвищої хвилі. Юрба схопила Грушевського на руки і понесла на другий поверх Думи, на балькон, і звідти показали його народові. З тисячів грудей залунало: «Слава батькові Грушевському!» Потім похід рушив далі, на Софійську площу, але на вічу я вже не був, бо мусів іти до своїх службових обов'язків. На цім вічу ухвалено було резолюцію з домаганням автономії України.

Українська маніфестація була переломовим моментом в розвитку українського руху в Києві: тепер відразу, і свої і чужі побачили, що українство — сила, що за ним маси, а не якісь окремі гуртки і купки. Ми всі почули вперше твердий ґрунт під ногами, почули себе господарями в своїй хаті. За маніфестацією почалися з'їзди.

Перший великий з'їзд — то був з'їзд «Товариства Українських Поступовців». З'їхалось кілька сотень людей, цвіт української інтеліґенції, люди, що винесли на собі весь дотеперішній український рух. Засідання відбувались у великій залі Педагогічного Музею, що скоро потому перейшов до розпорядження Центральної Ради*. Головою з'їзду обрано Іллю Шрага. На з'їзді виявилися дві течії: одна стояла за тим, щоб обернути «ТУП» в партію з соціялістичною програмою, за виставлення гасел в дусі часу, за прийняття тактики, що була вирахована на притягнення якнайширших кіл прихильників. Друга течія настоювала на тому, щоб зберегти загально-національний характер організації, щоб не перемальовуватись в соціялістичну фарбу, і щоб виставити більш помірковані, але зате більш практичні гасла в сфері соціяльно-економічної програми. Величезна більшість була по стороні першої течії, і вона перемогла. З'їзд ухвалив перетворити Товариство Українських Поступовців в партію «соціялістів-федералістів». Головним пунктом політичної програми нової партії було переформування Росії на федерацію цілком автономних національних територій. Більша частина старих «тупівців» автоматично перейшла в ря-

* Комісаром публічних будинків від Виконавчого Комітету був його член Микола Порш. З його наказу й було віддано українським організаціям гарний будинок Педагогічного Музею, що перейшов тепер до історії з іменем Центральної Ради.

91

ди нової партії (їх з цього часу почали називати скорочено «ес-ефами»), в тім числі і я. В дуже небагатьох стало громадської відваги, не поділяючи програму нової партії, не почуваючи й не визнаючи себе соціялістами — не ввійти до неї, за прикладом своїх однодумців, приятелів і товаришів. Так зробив, наприклад, Є. X. Чикаленко. Решта ж підлягла, як вона сама уважала, «громадській дисципліні».

На початку квітня відбувся в Києві Український Національний Конґрес. В інтервалі між з'їздом «ТУП» і Національним Конґресом стався знаменний інцидент, який показав, як ставиться до українського руху «революційна російська демократія», що привласнила собі право промовляти в Києві, в серці України, від імені цілого краю. Треба сказати, що «Виконавчий Комітет», зробивши своє діло, вдержавши в Києві лад в перші дні революції, помалу зійшов зі сцени. В місті вже наладилась нова влада, призначена Тимчасовим Правительством, — комісаром міста призначено було українця д-ра Страдомського, губерніяльним комісаром був М. Суковкін, на чолі військової округи, поруч начальника ген. Ходоровича, стояв ще комісар полковник К. Оберучев, що за пару тільки тижнів перед революцією повернувся з заслання до Києва і зразу був обраний нашим Комітетом Союзу Міст в уповноважнені*. Куратором шкільної округи було вже призначено проф. М. Василенка. Одначе на провідну ролю почали претендувати дві нові організації: «Рада солдатських депутатів» і «Рада робітничих депутатів». В обох перед вели російські та жидівські інтеліґенти соціял-революційного і соціял-демократичного напрямку. Цим людям український рух стояв кісткою в горлі, бо перебивав їхні апетити на першу ролю в Києві і в цілім краю. Резолюція віча про автономію України особливо їх наполохала. Ватажками в обох «совѣтах» були: ніякийсь Незлобін, голова Робітничої ради, страшенний нахаба і демагог; капітан Карум, солдат Таск, лікар Фрумкін і т. п. фігури. Отже ця компанія виявила бажання порозумітися з українцями, щоб не сталось якогось порушення «єдиного революційного фрон-

* Одночасно з ним Комітет на мою пропозицію вибрав і С. В. Петлюру, щоб ще збільшити у нас український елемент. Але дві мої телеграми, які сповіщали Петлюру про вибір, не дійшли до нього, бо настали революційні дні, і він залишився в Земськім Союзі на західному фронті.

92

ту». Від Центральної Ради на розмову з ними було виряджено делеґацію, до якої увійшли: М. С. Грушевський, В. К. Винниченко, Д. В. Антонович, Ф. І. Крижановський і я. Ми пішли на збори сполучених президій рад солдатських і робітничих депутатів, що відбувались в приміщенні колишнього «Дворянського Клюбу» на розі Хрещатика і Думської площі. Застали тут кілька десятків людей — цивільних і військових. Нам зроблено було формальний допит: до яких власне меж простягаються наші домагання і чи не задумуємо ми переводити автономії України «явочним порядком» (фактично)? На це в імені нашої делеґації відповів Грушевський, що ми справді хочемо автономії, але що в цьому домаганні не повинно бути нічого страшного для тих, хто стоїть на ґрунті гасел, висунутих революцією: самовизначення народів, децентралізація і т. д. Ця відповідь викликала страшенний рух серед зібраних і голова зборів Незлобін різко заявив, що домагання автономії в теперішню хвилю, це — удар в спину революції, і що на всякі спроби фактичного переведення цієї автономії революційна демократія відповість багнетами. Йому потакував капітан Карум, один з хвилевих героїв дня на тодішнім київськім обрію. М. С. Грушевський запитав: так щож, чи не думає російська революційна демократія триматись у нас на Україні на багнетах? Питання Грушевського трохи збентежило революційних демократів і Незлобін пустився в довге вговорювання про те, що, мовляв, негайне переведення в життя автономії України пошкодило б революції, відтягло б від неї живі сили, ослабило б єдиний революційний фронт, що «товарищ Грушевскій» не з місяця ж з'явився і повинен знати, чим в дійсности загрожує фактичне переведення автономії ось зараз... Грушевський відповів, що він власне тому й висуває постулят автономії України, що він не звалився з місяця, а жив увесь час на землі і дуже добре розуміє різницю між гарними словами, які говориться в часи революції, і реальними вимогами життя*. Нарешті якось революційна демократія задовольнилася нашими заявами, що ніхто не думає встромляти ножа в спину рево-

* З цим Незлобіним мені довелось зустрітись влітку 1917 р. в Галичині, де він їздив по краю і самоуправно реквірував різні машини для нібито київської Ради Робітничих депутатів, отже попросту грабував чуже майно без усякого права і підстави.

93

люції, що в справі автономії спочатку хочемо почути думку і волю народу і що задля цього скоро має зібратись національний конґрес. Розійшлися ніби мирно, але на душі у нас, українців, залишився дуже гіркий осадок.

Та ось 4 квітня у великій залі Купецького Зібрання в Києві відкрився Український Національний Конґрес. В цій залі раніше звичайно відбувалися урочисті шевченківські концерти. Тепер заля і хори над нею вщерть були заповнені народом. На конґресі були представники з усіх місць України: поприїздили члени давніх українських громад і організацій «ТУП», представники деяких земських і міських самоуправ, представники дуже багатьох сільських громад, кооперативних спілок, новопосталих військових, селянських, робітничих та різних професійних організацій і новоутворених політичних партій. Не було це якесь парляментарне представництво, але революційний український з'їзд, що дуже повно репрезентував усе свідоме українство того часу в усіх громадських і соціяльних його колах. З'їхалось усього коло 1.500 людей, з котрих понад 800 мало мандати від різних організацій. Такого з'їзду ще не бачила Україна в нові часи. З'їзд відкрився співом «вічної пам'яті» тим, що полягли в різні часи за волю України. Головою конґресу однодушно й одноголосно, серед великих овацій обрано проф. М. Грушевського. Потім пішли різні привітання конґресу делеґаціями й окремими особами. Велике враження зробило привітання єпископа Никона і його тут же серед грому оплесків вибрано до почесної президії. В президії сидів і Володимир Винниченко, що скоро по вибуху революції приїхав з Москви до Києва і почав відогравати значну ролю в рухові. Президія мала в собі крім персонально заслужених осіб, таких як пані Марія Грінченко, представників від усіх значніших громадських або соціяльних груп, заступлених на з'їзді. Отже сиділи тут солдати, матроси, селяни, робітники, священики і т. д. З'їзд почався і відбувався в атмосфері особливого піднесення духа й радісного настрою. Це помічали навіть представники чужої й неприхильної нам преси, які чисельно явилися на з'їзд і потім писали, що на з'їзді «сяли від тремтячого весняного усміху людські обличчя, палким жаром горіли очі, скрізь дружні обійми, братерські поцілунки при стрічах... з'їхались члени сім'ї на велике спільне свято... Треба було, видно, дуже

94

довго і сильно терпіти, треба було цілі століття зносити гніт національної й політичної неволі, щоб так гаряче зустрічати свято визволення» («Кіевская Мысль»).

Перший день конґресу розпочався по святочній промові М. Грушевського моїм рефератом «Державне право і федеративні домагання на Україні»; потому йшли реферати: О. Шульгина «Федералізм і перебудова Росії на федералістичних основах» і Ф. Матушевського «Права національних меншостей та їх ґарантії». В наступні дні було заслухано реферати: М. Ткаченка «Автономія України у федеративній республіці», Ф. Крижановського «Про способи утворення автономного ладу на Україні», В. Садовського «Про територію автономної України» і П. Понятенка «Забезпечення прав національних меншостей». Як бачимо з самих тем доповідей на з'їзді, він проходив під знаком автономії й федерації і виявив велику увагу до «меншостей», — зовсім непропорціонально до тої уваги, якою ці меншости обдаровували український національний рух. На з'їзді були виступи й самостійників (наприклад, Ф. Коломийченка), але вони були невдалі і не відповідали загальному настроєві конґресу, що маніфестував у своїх резолюціях льояльність і довір'я до Тимчасового Правительства.

Ухвали Конґресу зводились до вимог національно-територіяльної автономії України в перебудованій на федеративних основах Російської республіки і переведення цієї автономії тепер же, недожидаючи всеросійських установчих зборів. Першим кроком до цього уважалося встановлення крайового уряду, який мала організувати Центральна Рада. В числі резолюцій конґресу було й домагання негайного увільнення й повороту до рідного краю всіх арештованих і засланих за старого режиму галичан. Взагалі треба сказати, що ні один український великий з'їзд, починаючи від з'їзду Товариства Українських Поступовців, не проминав у своїх резолюціях цього домагання щодо галичан. Національний Конґрес установив схему організації Центральної Ради і вибрав її президію: на голову М. Грушевського й на заступників голови — Сергія Єфремова і Володимира Винниченка.

На другий, чи третій день засідань Конґресу приїхав до Києва військовий міністер Тимчасового Правительства А. І. Гучков. Конґрес уповноважнив мене, Миколу Міхновського і

95

С. Ерастова (делеґата від Кубані) привітати в особі міністра Тимчасове Правительство і переказати йому деякі побажання, а саме: про формування українських військових частин з добровольців і про вивід з української території польських військових формацій. Ми поїхали на Банкову вулицю до помешкання штабу київської військової округи. Тут ми застали вже цілий ряд делеґацій, переважно військових. З поміж них виділився якийсь генерал з малиновими нашивками на еполетах і заговорив до нас. Це був генерал Довбор-Мусницький, начальник польської дивізії, що стояла в районі Білої Церкви й своїм безтактовним, ароґантним поводженням дуже дратувала місцеву людність. Генерал висловив своє задоволення, що бачить перед собою українських представників, що ми, поляки й українці, повинні жити між собою в добрій згоді, бо маємо так багато спільного між собою... В цей мент з вулиці почулося «ура» — над'їхав міністер. Скоро до залі увійшов невисокий, повний, сивий пан у синьому цивільному вбранні: це був військовий міністер і у всіх нас, а особливо у військових, його ультра-цивільний вигляд викликав якесь здивування. Та проте голосне «ура» розляглося і в залі. За кілька хвилин нашу делеґацію запрошено до кімнати, куди прийшов міністер, і тут я в імені делеґації сказав йому коротеньке привітання і передав побажання Конґресу. Гучков подякував за привітання, а щодо побажань відповів якось умильчиво й неясно: що, мовляв, поляки тепер своєї території не мають (тоді ціла російська Польща була окупована німцями), так як же відмовити їм в гостинности, що вони скоро й самі виберуться, бо мають іти на фронт і т. п. А щодо формування українських частин, то це діло треба обміркувати й порадитись з місцевою військовою владою. І він щось сказав генералові, що був коло нього так, немов в ролі секретаря, і той щось занотував у своїй книзі. На цьому наша авдієнція скінчилася. Враження залишилося у нас квасне: ми доповіли про результати нашої місії президії Конґресу, і я вже не пам'ятаю, чи реагував якнебудь Конґрес на відповідь Гучкова.

96

XI

Моє призначення комісаром до Галичини й Буковини. Подорож до Тимчасового Правительства. Революційний Петроград.

Повернувшися додому з другого чи з третього засідання Конґресу, я знайшов у себе на столі телеграму: «Тимчасове Правительство призначило Вас крайовим Комісаром Галичини й Буковини. Князь Львов». Це мене дуже здивувало, тим більше, що з часописів було звісно, що вже призначено на цю посаду князя Долгорукова. Та міркувати довго не доводилось і, порадившись на другий день вранці з проф. Грушевським, я рішив не відмовлятись та, попередивши М. А. Суковкина, в той же день у ночі виїхав до Петербурга представитись правительству і дістати вказівки та інструкції. Пізніше я довідався, що моє призначення сталося таким способом.

Коли вибухла революція, ми всі якось наче трохи забули за Галичину, та й самі галичани, що жили серед нас у Києві, усю свою увагу звернули тепер на справи революції. Вони, одначе, зорганізувалися й утворили Комітет українців з усіх земель Австро-Угорщини. Перший згадав і заговорив про те, що треба якось по новому організувати управу окупованих частин Галичини й Буковини, П. К. Линниченко, уповноважений Земського Союзу. Ми з ним останніми часами зблизилися на ґрунті спільної праці в Галичині; це був українець з Поділля, місцевий дідич, людина дуже енергійна і щира, але до українських організацій він не належав. Тепер, десь в половині березня, Линниченко, порадившись зі мною, скликав у себе в будинку Земського Союзу на Софійській Площі (пізніше українське міністерство земельних справ) невеличку нараду, на яку запросив крім мене і І. І. Красковського, ще проф. Грушевського, представника нового галицько-буковинського Комітету, що про нього я оце згадував, голову жидівського допомогового Комітету і двох послів до австрійського парляменту, що перебували в Києві: Т. Окуневського і Е. Брайтера. Всі запрошені явилися, крім Брайтера, який і надалі ухилявся від цих нарад. На нараді було ухвалено взяти на себе ініціятиву скласти проект нової управи Галичини й Буковини, в ліберальному дусі і з допущенням місцевого населення до самоуправи — на скільки на це дозволяло становище окупованих російською

97

армією провінцій ворожої держави. На одних з дальших зборів Линниченко прочитав виготовлений ним коротенький проект повідомлення до Тимчасового Правительства в цій справі. Між іншим, було проектовано замість генерал-губернаторства призначити крайового комісара властиво з попереднім обсягом влади, замість губернаторів — губерніяльних комісарів. З нашим проектом виїхали до Ставки Верховної Команди І. І. Красковський і П. К. Линниченко. Обидва дістали санкцію нашого проекту і мандат, перший — від Комітету південного фронту Союзу міст, другий від Комітету Земського Союзу. Про кандидатури на наших нарадах не говорилося, але приватно малося на увазі рекомендувати призначення на Галичину — Линниченка, а на Буковину — Вязлова, а щодо генерал-губернатора, то було звісно, що вже призначено князя Долгорукова. Отже тепер зрозуміло, чого я так здивувався, діставши телеграму про своє призначення. Виявилось, що Линниченко і Красковський зустрілись в Ставці (в Могилеві) з чотирма міністрами, що приїздили туди на якусь нараду і переконали призначити замість Долгорукова — мене, як людину, що близько знала галицько-буковинські відносини, працювала в тих краях, та й могла задовольнити наших українців, з якими в Петербурзі дедалі, то все більше рахувалися. Міністри повернулися до Петербурга і там на раді міністрів провели відміну призначення князя Долгорукова і призначення мене.

Я чув, між іншим, що справою нової адміністрації в Галичині дуже цікавляться поляки. До мене ще перед моїм призначенням зайшов проф. Ґрабський і почав розмову на тему, що нам треба би зробити так, щоб і польське населення не було покривджене... Я йому міг відповісти лиш те, що вже, як чув, призначено кн. Долгорукова і що ніхто тепер у нас не думає когось кривдити.

Дві доби їхав я до Петербурга в вагоні, що був вщерть набитий людьми, головно солдатами, що опанували зовсім залізниці і зробились тут повними господарями: займали всі вагони, всі купе й коридори, їдучи в усіх напрямках сюди й туди: хто на фронт, хто з фронту, хто до Петербурга, хто додому, — чого й що, ніхто не знав. Наче якесь свого роду переселення народів. Звичайному пасажирові було тяжко залізти до вагону, а не то, що знайти в ньому місце. А вже коли хто знайшов

98

місце, то сиди на ньому і не рипайся, не кидай ні на одну хвилину, хоч би то було й цілий день, ніч і більше. В Петербурзі серед наших українців було таке ж саме оживлення і піднесення духа, як і в Києві. Тут також відбулась велика українська маніфестація, в якій узяло участь коло 25.000 людей, в тім числі багато військових і загальну увагу звернув на себе відділ кубанських козаків, що їхав кінно в своїм гарнім козацькім убранні із запорозьким прапором і бунчуками. Українська делеґація відвідала міністра-президента князя Львова й подала йому меморандум з домаганням негайних реформ на полі культурно-національного життя на Україні, а також з домаганням негайного увільнення й повороту галицьких і буковинських засланців.

Зупинившись у свого приятеля О. Г. Лотоцького, я відразу почав ходити по різних урядах, де, хто й як має дати мені вказівки й інструкції. Але добитись чогонебуть певного було дуже важко. Ніхто нічого не знав; кожен був зайнятий своїм ділом, а про якусь там Галичину не хотів думати. Я рішив побувати у різних міністрів зокрема, починаючи з князя Львова. Доступивсь я до міністра-президента доволі легко тому, що секретарем його виявився земляк з Київщини. Князь Львов прийняв мене дуже привітно. На вигляд це була дуже симпатична, добродушна людина, що менше всього скидалась на голову революційного уряду. От так собі предсідатель повітової земської управи. На столі в нього лежала свіжа просфора; він дуже часто вживав слів: «Бог Вам в поміч», «Христос Вам допоможи», видно, це була релігійна людина. Ніяких ясних вказівок він мені не дав, прохаючи зачекати, поки приїде спеціяльний висланець від командуючого південно-західним фронтом генерала Брусілова. Тоді мала відбутись міністерська нарада в справі Галичини. Тим часом радив він подбати про вироблення статуту для управи краєм. Коли зайшла мова про переміни в адміністрації, про те, що може доведеться звільнити декого, наприклад, бувших губернаторів, він дуже рішуче заявив: «Як декого? Всіх до одного! Ви там не повинні й каменя на каменю залишити від того, що було досі».

Дальшу візиту я склав міністрові юстиції Керенському. В нього хотів добитись розпорядження про негайний поворот з Сибіру засланих галичан. Товариші міністра внутрішніх

99

справ Щепкін і Леонтєв, до котрих я був по черзі звернувся після візити до кн. Львова, сказали мені, що поворот галичан залежить від міністра юстиції. Виявилось, одначе, що у Керенського спільне приймання: в одні й ті самі години приймає усіх, хто б до нього не прийшов, однаково, чи по громадській, чи по приватній справі: і сільська баба, що прийшла клопотати про скасування якогось штрафу в десять карбованців, наложеного на неї; і діякон, що надумав проситись про перевід його на кращу парафію, і панночка, що прийшла просто подивитись на популярного міністра, «душку-Керенського», і крайовий комісар Галичини й Буковини, що явився клопотатись за долю невинно засланих до Сибіру тисячів людей, всі повинні були дожидатись в спільній черзі. Ніхто не запитував, чого й пощо хто прийшов, а тільки зазначалося число в черзі. Мені припав не то 117-ий, не то 118-ий нумер. Довелось терпеливо дожидатись в двох тісних кімнатах, де не було зовсім де сісти, так усі на ногах і чекали. В сусідній кімнаті приймав міністер. З-за дверей іноді долітав подражнений, нервовий голос. Впускали прохачів десятками, вони ставали в півколо, міністер обходив усіх по черзі і здебільшого проганяв, кажучи, — як вам не сором із такими дурницями лізти до зайнятої людини. З дверей іноді показувалися молоді офіцери — адьютанти міністра. До них зараз же кидалися прохачі, стараючись з'ясувати свої справи. Але ті тільки відмахувались руками. Вже після того як я більш години простояв в почекальні, ввійшов немолодий пан в чорному сурдуті і голосно заявив, що він — товариш міністра Зарудний, так може хто схоче до нього звернутись, він може сам вирішити справу, і нема чого турбувати міністра. Але ніхто до нього не звернувся: Отсі, — і баба, і діякон, конче хотіли бачити самого Керенського, як втілення найвищої справедливости на землі. Так Зарудний і вийшов поклонившись. Нарешті вийшов один з адьютантів і сказав, що міністер дуже втомлений і на числі 110-му припинює прийом до другого разу. (А той другий раз був десь за два дні.) Усі, коли загрожувало таке відрочення, кинулись з шумом до дверей, відтиснули адьютанта і вдерлись до прийомного покою. Адьютанти борюкались з одним особливо настирливим прохачем. З цього замішання скористав я і таки проскочив до міністра. Порядок сяк-так відновили, тих, що вже

100

проскочили не виганяли, за те міністер ще прискорив свій обхід прохачів, і черга скоро дійшла до мене, Керенський пізнав мене, привітався дуже ласкаво і просив зайти на другий чи на третій день до нього до хати, сказавши мені дещо наче умовлене гасло, щоб мене пропустили. Певна річ, що в обстанові загального принимання говорити про серйозні справи було неможливо.

Я прийшов в призначений день і годину до помешкання Керенського, яке було в будинку міністерства юстиції. У міністра був дуже стомлений вигляд, а права рука висіла перев'язана. Оповідали, що перед тим він був на якімсь матроськім вічу в Кронштадті і після своєї промови схотів кожному з тисячів учасників стиснути руку. Наслідком того в його розпухла права рука. Керенський почав розпитувати про київських знайомих, про тамошні настрої*. Із визволенням арештованих галичан, одначе не пішло так гладко, як я надіявся. Керенський сказав, що треба мати індивідуальні відомості за арештованих, — а чей же серед них є і справжні шпигуни? Я бачив, що Керенський формально має рацію і обіцяв, що «Общество Юга Росіи» негайно пришле списки висланців, за яких воно ручиться, і тоді тих можна було би зразу визволити. На це Керенський згодився. Але при мені вже був список деяких людей, за котрих ми особливо турбувались, тут були священики, старші люди, жінки, педагоги, які були нам потрібні для новоутворених українських шкіл. Я подав цей спис Керенському, і він обіцяв дати розпорядження, щоб цих людей увільнили негайно, телеграфічною дорогою.

На скільки шумно та людно було в міністерстві юстиції, на стільки спокій і повага панували в міністерстві закордонних справ, куди я за чергою звернувся, щоб поспитати якихсь вказівок у міністра закордонних справ П. Мілюкова. Про годину прийняття наперед було умовлено по телефоні, і я довго не дожидав. Одначе передо мною міністер приймав якогось англій-

* Кілька місяців перед переворотом Керенський був у Києві і мав з нами наради. Ми, між іншим, докладно інформували його про справу арештованих і висиланих галичан, а щоб познайомити його з умовами, в яких перебували арештовані, пані Л. Старицька-Черняхівська і я водили його по участках, представляючи адміністрації як лікаря, так само мусіли казати й арештованим, з чого виникло кілька комічних епізодів.

101

ського генерала, і я трохи мусів зачекати, поки скінчилась їхня розмова. Мене запросили до кабінету міністра. Коли ми сіли, то перші слова Мілюкова, після деякої мовчанки, були: «А знаєте, ваше призначення сталося проти мойого бажання!» На це я відповів, що для мене самого воно явилося несподіваним, що його не добивався, але коли воно сталось, то певно це мало свої політичні підстави, і через те я не вважав себе в праві відмовлятись. Ми почали говорити про пологадження політики крайового комісаріяту Галичини й Буковини з намірами й плянами міністерства закордонних справ, і тут Мілюков мені сказав: «чи звісно Вам, що ми зобов'язалися теємним договором (він назвав мені місце і дату) уступити Вашу Буковину румунам?» Я відповів, що ні, але що національне почуття українського громадянства ніколи з цим не помириться. «Так, але що ж робити? Ви тільки дивіться, нікому не дайте зрозуміти про існування цього договору!» — зауважив на це міністер. Я в коротких словах розвинув перед ним мою програму адміністраційних реформ в окупованих провінціях і головні основи політичної лінії, якої я думав додержуватися, згадавши при цьому, що вважаю за необхідне однаково справедливо ставитися до всіх народностей краю. «Так, так, вставив Мілюков, особливо будьте обережні з поляками, вони й так трохи стурбовані призначенням Вас, яко українця. І тут він мені розповів, що скоро після перевороту поляки з проф. Ґрабським (з Галичини) подали свій проект нової управи в Галичині, і тому що по їх словам цей край «од віку польський», то вони просили призначити на голову управи поляка і рекомендували якогось графа. Тим часом дні упливали, а післанець від ген. Брусілова не їхав. Я турбувався, що в Галичині й Буковині довге interregnum погано відіб'ється на справах, але нічим прискорити вирішення діла в Петербурзі не міг. Не посувалася справа і щодо статуту нової управи в окупованих провінціях. В міністерстві внутрішніх справ мені порадили ознайомитись з «Временнымъ положеніем объ управленіи въ Ґаліційскомъ Генерелъ-Губер-наторствѣ», затвердженому в 1916 р. начальником штабу верховної команди ген. Алексєєвим, що тепер, після зречення царя Миколи II сам був верховним начальником. Але на цілий Петербург знайшовся лиш один примірник того «Положенія» — в Головнім Штабі, звідки нізащо не хотіли дати того при-

102

мірника мені до хати, довелося ходити туди й студіювати на місці, цю доволі об'ємисту брошуру. Познайомившися докладно з нею, я побачив, що «Положеніе» складено доволі ліберально, що міняти його особливої потреби немає, бо все залежить від виконавців тих законів, що були тут виложені.

Я ходив радитись до нині вже покійного В. Набокова, що управляв тоді канцелярією Тимчасового Правительства. Він порадив мені залишити це «Положеніе», як конституцію для крайового комісара, котрому мають бути надані всі права попередніх генерал-губернаторів, і що вже пізніше, коли я ознайомлюсь з станом речей на місці можна буде в законодавчій дорозі прохати відповідних змін в окремих параграфах «Положенія». Думка Набокова показалася мені цілком слушною: засісти тут в Петербурзі, далеко від краю, без усяких матеріялів, крім коротенької записки з нашої київської наради, — за складання нового статуту, це значило затягнути справу на кілька тижнів, та й нікому було за це взятися, всі мали досить своєї робити, і сам Набоков, коли я був до нього звернувся, категорично відмовився. Саме в той час приїхав був до Петербурга на один день генерал Алексєєв, верховний командант усіх російських військ. Впіймати його в місті було дуже важко, і я поїхав на Царськосельський двірець, де він прийняв мене в своїм вагоні за чверть години до від'їзду потягу. Алексєєв цілком одобрив мій плян залишити покищо старий статут і вже згодом робити в ньому потрібні переміни. Разом із тим він підкреслив, що крайовий комісар, підлягаючи безпосередньо в службових відносинах головному командантові армії південно-західнього фронту, являється представником військового відомства, і що Тимчасовому Правительству належить лиш вибір особи, але після свойого призначення ця особа цілком підлягає воєнній команді. Я відповів, що так само розумію своє становище і прохав тільки, щоб Тимчасове Правительство до моменту остаточного вирішення галицької справи було поінформоване про волю верховного головнокомандуючого. «Ну, й прекрасно, сказав ген. Алексєєв, тепер я спокійний. Правительство я сповіщу по прямому дроту». «Там, — додав він, маючи на увазі Галичину, хочуть тепер дістати все; певна річ, що в завойованій країні ми не можемо дати їм усе, що вони хотять, але полегшити їхнє становище — цілком можливо».

103

Я зауважив, що побажання «їх» такі скромні й можливі, що тут не стрінеться, на мою думку, ніяких серйозних труднощів, або колізій з російськими інтересами.

Генерал Алексєєв побажав мені успіху і прохав вертаючись заїхати до нього в Ставку до Могилева, щоб доповісти про остаточний вислід переговорів про галицькі справи. Ми попрощались і я вийшов з вагону. Поїзд зараз же рушив. Більше бачитись з Алексєєвим мені не довелось. Своїм розумом і своїм поводженням він зробив на мене дуже гарне враження.

Нарешті приїхав післанець від Брусілова, який виявився військовим урядовцем Палібіним. Він скористався із свого відрядження і їхав не поспішаючи. Тепер по його приїзді треба було влаштувати засідання Тимчасового Правительства, щоб нарешті вирішити питання про управу Галичини й Буковини. Це була трудна річ, і хтозна, скільки ще часу довелося б мені оббивати петербурзькі пороги, як не поміг би товариш міністра внутрішніх справ князь С. Урусов, мій прежній знайомий по Союзу Міст. Він пішов до кн. Львова і прохав його призначити надзвичайне засідання хоч на півгодини в «галицькій справі».

Засідання відбулося в Малахитовій залі Зимового Палацу. Зійшлися всі міністри, запросили мене й Палібіна. Справу було вирішено дуже швидко. З моєю пропозицією усі погодились. Палібін заявив, що генерал Брусілов заздалегідь згоджується з рішенням Тимчасового Правительства без усяких застережень (отже цілком по-дурному згаялось стільки часу його дожидаючи) і тому було ухвалено, що залишається в силі старе «Временное Положеніе» і князь Львов тут же підписав наказ про моє призначення крайовим комісаром Галичини й Буковини з правами військового генерал-губернаторства. Міністри нічого не говорили, а тільки розпитували Палібіна про новини з фронту. А той оповідав, що війна вже властиво скінчилась, що солдати гуторять між собою, що оце мовляв, «одійдемо назад до Збруча й станемо там, і вже вперед більше не підемо». Мене здивувало, що слова Палібіна не робили враження, а він же казав сущу правду! Та ось військовий міністер Гучков зненацька звернувся до мене й питає: «А як Ви розумієте свої завдання щодо російської армії?» Дуже здивований таким запитанням, я відповів, що «вважаю за свій перший і го-

104

ловний обов'язок з усіх сил старатись допомогти їй в осягненні успіху». Гучков поривчасто встав з свойого місця, підійшов до мене і стиснув мені руку, — так наче б то я сказав щось особисто йому приємне, або наче він міг почути від мене якусь іншу відповідь.

Збереження старого «Положенія», що давала мені відомий простір для моєї діяльности, я вважав за свій одинокий успіх на протязі майже двотижневого мойого перебування в Петербурзі в такий гарячий час, коли кожен день проволоки міг принести там в Галичині й Буковині великі ускладнення. Того ж дня я зібрався й виїхав до Києва.

Перебуваючи в Петербурзі я мав велику приємність познайомитись з митрополитом Андрієм Шептицьким, що перебував на той час в Петербурзі, визволений революцією з тюрми. Петербурзькі українці улаштували йому дуже голосну й урочисту зустріч, вітали його промовами, відвезли з почесною вартою у військовому авті до помешкання римо-католицького єпископа Цєпляка (на Фонтанці, в історичному домі, де помер відомий російський поет Державін). Довідавшись про його побут в Петербурзі, я зараз же поїхав до нього, і був ним дуже сердечно прийнятий. Радість моя ще збільшилася, коли я тут же стрінув о. Ю-ка, з котрим розлучився в останній раз у Києві, проводжаючи його на двірці в далеку дорогу на заслання. З ним теж пожартувала химерна доля. Його мали випустити закордон через Швецію, вважаючи на клопоти римської курії. Отже його привезено до Петербурга, та й посаджено — не до готелю якого — а до тюрми. І він просидів в тюрмі цілий місяць, аж поки його не визволила революція, в буквальному розумінні слова розбивши двері тюрми. Опинившись на волі серед незнайомого розбурханого революцією міста, він пішов шукати американське посольство, і там знайшов перший притулок. Митрополит, довідавшись, що я їду до Галичини, схотів туди їхати разом зі мною. Я ледве відмовив його від цього, мотивуючи тим, що його поява там, де ще вся стара військова влада сидить на місці, ті що колись його висилали зі Львова, — може мати небажані наслідки й викличе різні прикрі непорозуміння. Він погодився зі мною. Натомість він дав мені спис різних призначень на духовні посади, обсадження народніх парафій і т. д., котрий я прийняв офіціяльно до відома, заявивши, що буду рахуватися

105

тепер тільки з ним, як з законною духовною владою греко-католицької церкви. Через мене ж передав митрополит різні накази і листи до духовенства в Галичині.

Вже перед самим моїм від'їздом О. Г. Лотоцький запросив митрополита до своєї господи, куди зібралися значніші представники української колонії в Петербурзі. Митрополит усіх нас здивував своїм надзвичайно спокійним відношенням до пережитих ним страждань, до тяжкої неволі. Коли його розпитували про його перебування в Спасо-Ефімієвськім монастирі, він дуже просто розповідав про це, мов про звичайну річ. Великої сили духа був цей чоловік. Своєю благородною вдачею і сердечним простим поводженням він причарував нас усіх. Він незабаром також мав рушити до Києва, щоб посвятити там закладини греко-католицької церкви, і вже звідти назад, через Петербург і Швецію мав вертатись закордон. Ми умовились, що ще стрінемось в Києві.

XII

Нова адміністрація для Галичини й Буковини. Мій приїзд до Чернівців. «Совіти» й «комітети».

Ще в Петербурзі довелось мені вжити практичних заходів щодо майбутніх змін в галицько-буковинській адміністрації і заміщення увільнених посад. Певна річ, що я не думав робити за рецептом кн. Львова «не залишати каменя на каменю», себто до чиста позвільняти — ну хоча б саму повітову адміністрацію. В краю було під російською окупацією 33 повіти, в кожному по одному начальнику й по два помічники, отже кругло сотня людей. Увільнивши їх, де було взяти на їх місце? Певна річ, що треба було замінити увільнених ліпшими, а не гіршими людьми. А де їх узяти? Хотілось би мати своїх людей, українців, але таких, що мали б вищу освіту (по змозі юридичну) і хоч якийнебудь адміністраційний досвід. Отже я рішив не увільняти всіх повітових начальників та їх помічників поголовно, а залишити тих із них, про котрих я знав, що то добрі люди, совісно виконували службу і прихильно ставились до української людности. Особливо я мав на увазі кількох українців. Далі — я рахував, що певний контингент адміністраторів знайду з поміж українців, співробітників Союзу Міст. Кілька

106

посад я мусів замістити співробітниками Земського Союзу, бо їх дуже рекомендував П. К. Линниченко, а з його рекомендацією мені доводилось дуже рахуватися, хоч, на жаль, то були неукраїнці (такі комісари попали, наприклад, до Тернополя й до Скалату). Я старався зреваншуватись тим, що призначив їм українців-помічників. Та всетаки щоб надати певне забарвлення повітовій адміністрації, я рішив запросити ще кількох українських діячів з Петербурґа й Києва, щоб вони надавали, як то кажуть, тон. В Петербурзі згодилось поїхати кілька людей. З них М. А. Корчинський був призначений повітовим комісаром до Товмача, В. П. Приходько до Коломиї, проф. К. Широцький до Городенки, М. В. Маслов до Борщова, П. І. Зайцев до Косова, К. В. Лоський до Бучача, П. І. Балицький до Снятина. Це був цвіт молодої української громади в Петербурзі, всі люди з вищою освітою, наполовину — правники. З поміж них скоро Корчинський був призначений помічником Чернівецького губерніяльного комісара, а Лоський — Тернопільського.

На губерніяльного комісара в Чернівцях я запросив О. Г. Лотоцького, а для Тернопільської губернії — І. І. Красковського. їхні кандидатури були затверджені урядом вже без мене, і через те вони прибули на місця на пару тижнів пізніше від мене. В Києві я ще запросив на повітових комісарів пок. Г. Іваницького (Вашківці), Л. Тимошенка (Гусятин), а на помічників — Леоніда Юркевича до Тернополя й Михайленка до Чорткова. Співробітник Земського Союзу Сердюк був призначений повітовим комісаром в Чернівцях, і Ю. Гаєвський в Сторожницях. Оце й усі українці, які були призначені на адміністраційні посади в повіти, звідки довелось позвільняти старих повітових начальників або їх помічників. В решті ж повітів я залишив старих начальників, іноді перемістивши їх до інших повітів. Це були люди, яких або я знав з доброго боку особисто, або за котрих просило саме населення через спеціяльні делеґації (бували й такі випадки!).

В Києві я задержався недовго. Я вже чув, що в Галичині та Буковині настала велика плутанина в справах і безладдя. Стара адміністрація ще сиділа на місцях, за виїмком ген. Трепова, що поспішив виїхати з Чернівців зараз же після перевороту. Але з нею мало хто рахувався. По багатьох місцях «ради солдатських депутатів» (а вони завелися скрізь) не допускали по-

107

вітових начальників виконувати свої обов'язки. Іноді ці ради просто скидали їх і настановляли своїх комісарів. Так було, наприклад, в Сереті на Буковині, або в Кіцмані, де перехожі «маршеві» (похідні) сотні довідавшись, що тут ще сидять «старорежимні» начальники, арештували їх, а на їх місце посадили якихсь своїх відпоручників, що немали найменшого поняття про країну, де їм довелося стати начальниками повітів, ні про свої нові обов'язки.

В цілій управі стояв хаос і безладдя. Ніхто не знав, що і як буде далі. Старих губернаторів не змінювано, а нові комісари не приїздили. Два тижні, втрачені мною в Петербурзі, ще збільшили непевність становища. Про все це мені ще в Києві оповідав начальник канцелярії головнокомандуючого південно-західнім фронтом С. А. Базаров, що тільки що прибув з штабу фронту, з Кам'янця. Родом москаль, Базаров мав невеликий хутір недалеко від Канева і дуже любив Україну. З початком українського руху він відразу став по його боці і з нього був би дуже гарний і корисний громадянин української держави. Людина дуже порядна й благородна, він зробився моїм добрим духом: це була одинока людина в цілім штабі фронту, яка розуміла мої завдання, ставилась до мене прихильно і дуже допомогала мені орієнтуватись серед складних відносин в тому штабі, якому я тепер безпосередньо підлягав. Він завжди завчасу попереджав мене, коли проти мене велася якась інтрига і допомагав її паралізувати. Можу сказати, що тільки завдяки його щирій допомозі мені потім удавалося щасливо виходити з різних тяжких і неприємних ситуацій. Добре знаючи всіх старших членів штабу, а також старших начальників на бойовій лінії, Базаров схарактеризував мені кожного з них і давав поради, як з ким поводитись. Все це, кажу незвичайно мені придалося, особливо на першій порі. На початку 1918 року Базаров трагічно загинув під час загальної різанини, яку справили на Печерську й в Липках у Києві большевики, здобувши місто.

Перед своїм від'їздом з Києва я побував у Центральній Раді, членом якої був після Національного Конґресу, яко делеґат від партії ес-ефів. Значення Центральної Ради виростало з кожним днем. Уже тоді можна було бачити, що незабаром, вона стане найвищою владою в Києві. Тепер справа йшла до того,

108

щоб установити на Україні вищу крайову владу. Ще в перших тижнях революції виникла думка про утворення такої влади, свого рода українського намісництва. Пам'ятаю, В. Королів усе висував кандидатуру М. Суковкина і не можна сказати, щоб ця кандидатура в той час не зустрічала співчуття. Перші тижні й місяці революції М. Суковкин був дуже популярною особою серед українського громадянства. Але Центральна Рада чим далі брала усе лівіший курс, і скоро сам Суковкин побачив, що йому, людині більш поміркованих соціяльних поглядів, з нею не подорозі. Літом 1917 року він сам покинув свою посаду губерніяльного комісара Київщини.

Коли я попав тепер на засідання Малої Ради, то там ішло обміркування справи про кандидатуру на посаду начальника київської військової округи. Справа в тому, що ген. Ходорович зрікся своєї посади, і питання про його наступника мало велику вагу для українців. Уже пройшла чутка про призначення Оберучева. Полковник К. М. Оберучев, що від початку революції був комісаром при військовій окрузі, встиг уже попсувати відносини з українцями. Взагалі ця людина, особисто безумовно чесна й порядна, відіграла сумну ролю в історії революції на Україні і, яко начальник військової округи, багато причинився до розкладу армії й поширення анархії через свою демагогію і непростиме для військової людини розхитування карности й дисципліни. В українській справі він зайняв зовсім дивну позицію. Сам давній «українофіл», співробітник «Кіевской Старины» (в кабінеті у його на першому місці висів портрет Шевченка), приятель багатьох українських діячів, він тепер уперся на тому, що українізація шкодить боєздатності армії, що головним нашим спільним завданням є боротьба до побідного кінця і всю свою енергію і свій запал звернув на боротьбу з «українізацією багнета», як він висловлювався. Це все виявилось трохи пізніше, але вже й тепер було ясно, що кандидатура Оберучева на начальника округи для українців дуже небажана. Але де взяти свойого кандидата? Правда, з самого початку руху, до українства призналися 3-4 старих генерали, що вже давно покинули активну службу. Дехто з них доволі настирливо пропонував свої послуги, ходив на засідання Центральної Ради, заводив знайомства, але кожному було ясно, що в такий гарячий відповідальний час треба мати не спенсіонованих інвалідів,

109

але живих активних людей. Присутній на зборах немолодий уже полковник дуже рекомендував генерала Гл-го*, інспектора артилерії котроїсь з армій. Це був, як потім я довідався, полковник Гл-ий* (що служив пізніше в особистій охороні Гетьмана) і рекомендував він не більше не менше, як свойого рідного дядька, генерала Гл-го. Але тому, що учасники засідання нічого цього не знали і взагалі були дуже мало знайомі з військовим світом, то рекомендацію прийняли. Тому що я вже на другий день мав явитись в Кам'янці до ген. Брусілова, то проф. Грушевський доручив мені передати головнокомандуючому від імені Центральної Ради побажання, бачити ген. Гл-кого на посаді начальника Київської військової округи. Доручення це я не вважав для себе дуже зручним і приємним, але відмовитися від нього я не міг.

На другий день я вже був у Кам'янці. Проблукавши з годину по брудних готелях столиці нашого Поділля і нігде не знайшовши вільної кімнати, я звернувся до канцелярії Базарова, котрий сказав мені, що для мене призначене купе в поїзді головнокомандуючого коло двірця, і що сам ген. Брусілов дожидає мене на обід. Ледви встиг я з'їздити назад на двірець, знайти своє купе, вмитись і причепуритись, як уже пора на обід. Ген. Брусілов мешкав в одному з будинків на Шевченківському проспекті в Кам'янці. Старенький, сухенький генерал, мовчазний на вигляд, доволі простий і добродушний — таке він робив перше враження. За обідом сидів також один французький депутат парляменту — соціяліст, що прибув ознайомитись з російським фронтом і умовляти російських солдатів воювати «до побідного кінця». Тому за обідом про свої справи говорити я не міг. Але й після обіду француз засів в кабінеті генерала на добрих дві години, ведучи найпорожнісіньку розмову, переливаючи, як то кажуть з пустого в порожнє. Я його пересидів і нарешті зміг приступити до діла. В коротких рисах, щоб не втомлювати старого, я виложив йому свою програму, як я її розумів: говорив, що вважаю за перше своє завдання допомагати скріпленню тила армії, а задля цього треба піддержувати добрий лад і спокій в окупованих провінціях; говорив, що треба скористати з переміни настрою населення з часу революції на нашу користь і змагати до того, щоб українське населення і по той бік фронту бачило в російській армії, коли та почне наступ,

* Імовірно мова йде про полковника Глинського Олександра Сергійовича та генерала Глинського Миколу Сергійовича - Т.Б.

110

не ворогів-гнобителів, як було досі, а визволителів; говорив, що треба утворити такий стан речей, щоб українське населення частини Галичини, яка була під Австрією, само бажало прилучитися до решти свойого краю і через те до решти українських земель, щоб бути усім вкупі у вільній російській державі. Я показав Брусілову проект відозви до населення; тут говорилося, що нова влада, зберігаючи всі форми устрою, яких вимагає прифронтове становище краю й інтереси російської армії, додержуючись усіх розпоряджень, викликаних військовим часом, вважає за необхідне скасувати всі обмеження в обсягу національного і релігійного життя; натомість вона буде переводити в життя краю принципи нової, вільної Росії, по скільки це не суперечитиме з інтересами російської армії, котра воює тепер за право і свободу; нарешті — населенню буде надано право певної самоуправи в обсягу господарського й культурного життя, додержуючись рівного, справедливого відношення до всіх народностей краю.

Проект мій Брусілов одобрив цілком.

Тоді я виложив йому свої міркування щодо перемін в службовому персоналі генерал-губернаторства; я сказав, що гадаю перевести часткові зміни лише в складі цивільного персоналу, що ж торкається військових, то я тут цілком здаюсь на диспозицію самого головнокомандуючого: коли треба когось звільнити чи замінити, то хай це робить він сам (мені не хотілось зразу ставитися в конфлікт з усіма військовими цілого франту, як звичайно дуже дражливими на тому пункті, коли ними розпоряджає не військова людина). Брусілов цілком погодився і на це. Я виложив йому ще кілька дрібніших справ, між іншими, прохання увільнити з полону під мою особисту відповідальність кількох полонених офіцерів-галичан, потрібних як педагоги до нових українських гімназій в Києві та його околицях. Брусілов обіцяв зробити це в телеграфічній дорозі (і справді зробив дуже скоро, як виявилось).

Нарешті я передав йому бажання Центральної Ради щодо заміщення посади коменданта київської військової округи. Брусілов відповів, що охоче задовольнив би бажання Центральної Ради, але що тепер вже запізно: учора у вечорі сталось призначення полковника Оберучева і досі вже скрізь про це повідомлено.

111

Між іншим, Брусілов порадив мені конче носити військову уніформу і то з відзнаками відповідно моїй посаді, щоб більше імпонувати як усім службовцям, так і взагалі військовим і населенню на фронті. Я так і зробив і потім мав нагоду переконатись в слушности його поради.

Попрощався я з генералом Брусіловим мало не зачарований його уважністю, тактом, дуже милим і простим поводженням. Я не міг би тоді собі й уявити, що він так охоче з усім згоджуючись зі мною, і здавалось, поділяючи погляди мої на програму й тактику в окупованому краю, в той же самий час, трохи не того самого дня, дав дозвіл на ведення якраз в противному дусі пропаганди ніякомусь А. Ґеровському. Цей Ґеровський, родом буковинець і завзятий москвофіл, перед самим початком війни втік до Росії. Австрійське правительство оголосило премію за його голову, а цілу родину його замкнено до тюрми. Повернувши разом з наступаючим російським військом до Чернівців, він зробився правою рукою губернатора Євреїнова і по його вказівкам немало місцевих людей, переважно українців, попало до Сибіру. Людина фанатична в своїх поглядах, недобра й мстива, він зводив порахунки з своїми політичними ворогами і наробив людям багато лиха. Його ім'я вселяло страх і переляк мешканцям Чернівців. В колах же російських, головно, військових, він мав славу «мученика за російську ідею». Тепер цей Ґеровський, прийнятий під особливу опіку штабів військових частин — згідно з секретною інструкцією ген. Брусілова, діставав змогу появитися в Чернівцях і почати там звісну аґітацію проти тієї системи, якої додержувався я і яка була ухвалена самим же Брусіловим. Про це все мені доведеться говорити трохи далі, але що тут потай працювала рука власне ген. Брусілова, про це я довідався з документальних джерел вже аж при кінці 1917 року.

З Кам'янця я вислав телеграму до всіх губернаторів, віце-губернаторів і повітових начальників в краю, щоб вони приготовились до передачі своїх посад і усіх справ, маючи на увазі потім запропонувати тим особам, кого я мав на думці залишити, — зостатись уже в характері повітових комісарів або їх помічників. Губернатори й віцегубернатори мали бути звільнені на основі загального розпорядження для цілої Росії. До мене з'явився в Кам'янці помічник генерал-губернатора Євреїнова

112

(колишній чернівецький губернатор за часів Бобринського), особа найбільше одіозна через свою діяльність, і мені довелось особисто переказати йому про те, що його звільнено з посади*. Те саме сказав я й тернопільському губернатору Чарторижському, що також виїхав до мене в Кам'янець.

На другий день після розмови з ген. Брусіловим я разом з С. А. Базаровим виїхав до Чернівців. Їхали ми автом по дуже добре знайомому мені шляху на Жванець і Мельницю. Коли ми проминули межу, що відділяє колишню російську територію від колишньої австрійської, Базаров жартом сказав мені: «ось почались уже й Ваші володіння!» Але він і не догадувавсь, мабуть, яке глибоке зворушення обхопило мене, коли я тепер переїздив галицьку межу. Я пригадав, як торік літом я їхав цією самою дорогою разом з генералом Івановим і з усіх сил старався вплинути на нього і подвигнути його на те, щоб якось помогти нашому народові в окупованих Галичині та Буковині. Ці роки зустрічів з жертвами російської політики в Галичині і праці в окупованому краю — так міцно прив'язали мене до галицько-буковинської землі, що я просто ні про що не міг думати, як тільки про її недолю; я всією душею, всіма нервами переболів її горем і — мушу признатись — всі інші питання й інтереси української справи відступили передо мною на другий плян, а на першому були в мене нещасливі Галичина й Буковина, їх добрий нарід, що так яскраво заховав риси стародавньої української вдачі й побуту, що так багато вистраждав цілі століття і тільки тепер почав добувати собі кращу долю — для того тільки, щоб усі його здобутки були так безжалісно потоптані й зруйновані «визвольною» війною. І чи міг я думати тоді — в серпні 1916 року, що не мине й цілого року, як я їхатиму до цієї самої Галичини, — з спеціяльною місією загоїти її рани, помогти їй знову стати на ноги! Чи вистачить у мене сил? Чи вдасться мені побороти ті перешкоди й ті ворожі сили, що перемінивши тільки форму, свій зверхній вигляд, знову готовились не дати просвітку нещасному, змученому краю... Про це я думав, коли в'їздили в стародавню браму Усть-Окопів і понад дорогою замаячили біленькі галиць-

* Недавно якось вичитав я в російських газетах, що цього Євреїнова довго тримано в московській «Чрезвичайці» і потім розстріляно.

113

кі хатки, під почорнілими солом'яними дахами, в котрих крилося стільки горя, стільки гіркого смутку! Галичина, країна моїх молодечих мрій, батьківщина Франка, що був моїм «властителемъ думъ» в ті часи, як складався мій світогляд і формувалися мої переконання, земля, де кожен клаптик був зв'язаний з давно-минулими подіями нашої історії і з новітніми змаганнями за відродження, ця Галичина простягалась тепер передо мною, і я їхав — жарти сказати: її правителем! Чи це не сон? Чи це не якась фантастична казка?

Мій супутник, помітивши, що я не відповідаю на його жарти, залишив мене в спокою, авто безшумно, але прудко летіло по чудовому шляху, і скоро перед нами в далечині замаячили Чернівці. Ще півгодини їзди і ми на місці, під'їздимо до невеличкого партерового будинку на Йосифінській вулиці, де перед тим мешкав Трепов. Мене зустрів помічник генерал-губернатора по військовим справам генерал Усов, що колись був начальником кадетського корпусу в Петербурзі. Тепер він мав повернутись до своєї попередньої посади і його вакансія ніким покищо не заміщувалась. Схвильований, вже зазнавши різних прикростей з боку різних солдатських рад та інших революційних організацій, він почав знайомити мене з становищем; посходилися й інші старші урядовці і я скоро перезнайомився з усіма.

Галицько-буковинське генерал-губернаторство було організоване немов якась маленька держава і мало всі галузі правління. Перш за все воно мало свої власні військові частини: кілька піхотних «дружин» (ніби батальйонів), кілька сотень козаків, військову міліцію; крім того генерал-губернатору підлягали всі проти-аероплянні батерії в цілому краю. Через те генерал-губернаторство мало свій штаб, на чолі якого я застав старенького генерала Палібіна, начальника інтендантства — генерала Ільїна і начальника інженерної управи — генерала Гризнова. На чолі духовного відомства стояв протоієрей Ф. Титов, професор київської Духовної Академії, відомий історик української церкви. Просвітною справою завідував згадуваний уже мною Янковський. На чолі фінансової управи стояв Чамов, правління державними маєтками — Григорієв; на чолі медичної управи тайний совітник Безродний; головою контрольної управи Кулабухов. Директором канцелярії був

114

Крилов, головним юрисконсультом Володковський (пізніший товариш генерального писаря і помічник державного секретаря за українського правительства); обидва останні займали свої посади ще з часів Бобринського. Окрім загального прийняття я розмовляв ще з кожним по одинці, знайомив його з своїм profession de foi, казав, що мушу докладніше ознайомитись з справами, з обставинами і тоді тільки зможу сказати, з ким вважатиму можливим працювати надалі. Все це були старі, заслужені люди, дехто з них був добрим фахівцем і знавцем своєї справи. Були й дуже порядні, абсолютно чесні з усякого погляду люди. Вести розмови на тему можливих «перемін» було мені дуже неприємно. Взагалі цей бік діяльности, був дуже прикрий, хоч я й не думав цілком додержуватись рецепту князя Львова («не залишити каменя на каменю»).

Що стосується названих тут осіб, то проти багатьох з них велося завзяте цькування, відгуки якого долітали до мене до Києва, коли я лаштувався в дорогу. Цькування йшло з боку різних «совдепських»* інституцій та їхніх проводирів, котрі мріяли, скинувши котрогось з начальників відділів, самим сісти на їхнє місце. Так, молодий лікар з «Исполнительного Комітету» хотів стати на чолі медичної управи; адвокатський помічник, що пристроївсь в одному з урядів в запіллі, націливсь безпосередньо на посаду юрисконсульта, себто голову судової управи і т. д. З цим мені довелось рахуватися і паралізувати особливо явні але безпідставні апетити.

Із рапортів шефів відділів, а особливо буковинського губернатора Ліґіна (він залишався на посаді весь час до приїзду Лотоцького) я міг побачити картину, що виявилась далеко гіршою, ніж я собі уявляв. Майже два місяці безначальства привели всі справи до страшенної плутанини; складний, але добре наладжений апарат крайового управління скрипів по всіх кутках. В повітах запанувала повна анархія. Поліцію вже було майже скрізь розформовано, а поставлена на її місце міліція була нікуди нездатна: почали ширитися розбої та грабунки; міліціонери брали хабарі не гірше від прежньої поліції. Самоволя різ-

* Так називано, скорочуючи, замість «совѣтъ солдатскихъ депутатовъ» або ж «совѣтъ рабочихъ депутатовъ».

115

них солдатських комітетів тяжко відбивалася на становищі населення, цілком беззахистного.

На Буковині аж в чотирьох повітах влада була захоплена місцевими ґарнізонними радами, що поскидали повітових начальників і настановили своїх комісарів. Адміністрація в цих повітах була цілком дезорганізована. В самих Чернівцях сидів «Виконавчий Комітет військових і громадських організацій», куди ввійшли представники різних військових частин та інституцій міста Чернівців, а також таких організацій, як земський та городський союзи. Тут засідали переважно військові лікарі, фельдшери, військові урядовці і співробітники союзів. Цей Комітет претендував на владу не тільки в самих Чернівцях, але й у цілій Буковині. Довга відсутність законних представників нового правительства привчила проводирів цього Комітету дивитись на себе, як на одиноку вищу владу в місті і в цілому краю. Мій приїзд був панам з Комітету не дуже до смаку і між нами скоро почалась скрита боротьба. Але крім «Виконавчого Комітету» (він засідав звичайно в міській ратуші) був ще «Гарнізонний совєт», що також претендував на владу і також не тільки на самі Чернівці, але й на цілу Буковину. Нарешті існував ще третій комітет в Чернівцях — «Армейський Комітет VIII-ої Армії», одинокий легалізований вищою військовою владою з усіх трьох комітетів. Але зложений з менш пронирливих і більш порядних людей, він залишався в тіні, не виходив поза межі своєї компетенції і не вживав такої нахабної демагогії, як проводирі перших двох комітетів. Всі ці комітети вели між собою боротьбу: з одного боку стояли Виконавчий та Гарнізонний комітети, а з другого Армейський. Ця боротьба трохи полегшувала мені завдання увільнитися від претенсій на втручання в управу містом і краєм, з боку таких непокликаних чинників, як Виконавчий або Гарнізонний комітети.

Скільки абсурдною не здавалася б сама по собі думка про те, щоб окупованим краєм, на терені військових дій, могла правити купка випадкових людей демагогів з поміж військових фельдшерів, нижчих інтендантських урядовців та молодиків з міського або земського союзів, але обставини революції на фронті, в зв'язку з швидким розкладом армії й упадком дисципліни, вели до того, що з цією купкою рахувалися в штабі,

116

дивлячись крізь пальці на її вибрики. Тим більше, що в штабі був свій «фронтовий комітет» і головному начальнику цілого фронту генералові Брусілову доводилось виступати з мітинговими промовами на різних з'їздах, що скликав комітет, прилюдно цілуватись з головою комітету, ніякимсь підофіцером Дашевським, і взагалі відогравати ролю не стільки «головнокомандуючого», скільки «головноумовляючого»...

Так швидким кроком ішла до упадку недавно ще могутня й добре організована армія. З боку було видно, що з таким зворотом революції, який вона прийняла на фронті, воювати далі не можна, що треба заключати мир і цим рятувати й армію й державу від остаточного розкладу. Але люди, що робили переворот і скидали династію в ім'я «війни до побідного кінця», не могли зважитись на щось інше, як тільки на ґальванізацію вже мертвого тіла російської армії: вони старалися вдихнути в нього живого духа і підготовити новий наступ. Гадали, що цього можна досягти за допомогою комітетів. Не можна заперечити, що серед комітетчиків траплялись щирі й чесні люди, ентузіясти й ідеалісти; багато з них скоро переплатило своїм життям за стремління воскресити в армії погаслий дух обов'язку, але більшість були люди малосовісні, демагоги, що старались висунутися на овид, спекулюючи на почуттях і настроях своїх темних виборців і співробітників — солдатів. Їх головним стремлінням було позбутися важкої фронтової чи канцелярійної служби, діставати добові гроші або якусь іншу вигадану ad hoc платню, сидіти в запіллі, базікати й відогравати ролю «спасителів революції».

От з такою публікою й довелося мені зустрінутися в Чернівцях. Доки мені ще не вдалося цілком взяти до рук адміністраційного апарату, доки ще не прибули мої найближчі помічники, губерніяльні й повітові комісари українці і я залишався сам один, не почуваючи за собою потрібної піддержки з боку штабу фронту, я не міг взяти щодо комітетів відразу рішучого тону і деякий час робив вигляд, ніби вважаю їх «співробітництво» зі мною ділом корисним і бажаним.

Я побував і в Виконавчому і в Ґарнізонному комітетах і познайомився з їх складом. Побачивши, що у Виконавчому Комітеті (особливо нахабному і шкідливому) грають помітну ролю два земляки-українці: О. Багрій і Ю. Гаєвський (обидва вчені

117

філологи й кандидати на професорів університету), котрі замість того, щоб піддержати мене як українця, поводились на початку якось двозначно, я запропонував обом посади повітових комісарів, Багрію* в Чернівцях, Гаєвському в Сторожинці; ще двом-трьом з комітету я дав посади в міліції. Цим відразу було внесено спокусу і розкол поміж членів комітету, і ті що дістали вигідні і добре плачені посади, негайно задовольнились, перестали грати ролю опозиції і я потім дуже добре працював до кінця. А решта притихла, тим більше, що я час від часу манив їх або посадами, або якимись пільгами.

Коли ж я опанував потроху становищем, коли вже прибули мої комісари й закінчилось переформування повітової адміністрації, коли відновився ослаблений зв'язок з місцями, то я вже почував себе міцніше. Скористувавшись з того, що штаб фронту видав наказ, аби офіцери дієвої армії не займали тилових посад за вийнятком крайньої необхідности, я не подав заяви про «необхідність» самочинних комісарів в деяких повітах Буковини і вони автоматично мусіли покинути край і їхати до своїх військових частин. На їх місце я зразу ж призначив своїх комісарів, що приїхали з Києва.

Піддержуючи найбільш галасливих і уїдливих членів Виконавчого Комітету в надії, що вони при майбутніх реформах управи краєм дістануть посади відповідно їхнім заслугам і високим особистим прикметам, і час від часу кидаючи йому грошову подачку (власних коштів Виконавчий Комітет, як установа самочинна й незатверджена не мав), я тримав його в такому стані, що він міг мені робити лиш дрібні пакості, вже не заваджаючи мені й моїм співробітникам в справах важливіших. Коли ж почалася рішуча боротьба між Армейським Комітетом та Виконавчим і Ґарнізонним, я взяв сторону першого, чим ще більше ослабив розмах претенсій чернівецьких демагогів. Вища команда, — штаб фронту, як я переконався, держала у відносинах до мене й до комітетів свого роду невтралітет: в її очах я теж був представником нової революційної влади та ще мазепинцем, отже додержуючи зверхній декорум, в дійсності вона тільки тішилась, що я зустрічаю перешкоди.

* Тепер Багрій служить професором російського університету в Самарі.

118

Та й серед самої вищої команди кипіло і булькотало мов у котлі, ішли великі переміни. Коли я прибув до Кам'янця, на верхах командного складу йшли безпереривні перетасовування; десятки генералів увільнялись в резерву; нові призначення відбувались з блискавичною скорістю. Казали, що Брусілов хоче відсвіжити і відмолодити командний персонал. Начальником штабу був тоді генерал Сухомлин, а генерал-квартирмайстром ген. Духонін. Не минуло й двох тижнів, як Брусілов став верховним комендантом (замість Алексєєва), а його місце зайняв ген. Гутор; Сухомлин пішов, начальником штабу зробився Духонін, а генерал-квартимайстром Раштель. В липні сталися нові переміни. На чолі VIII-ої Армії в Чернівцях я застав ген. Калєдіна. Я поїхав до нього з візитою, але тількищо поговорив про біжучі справи, як він мені заявив, що покидає свій пост. На його місце приїхав з Петербурґа ген. Корнілов.

Начальники армій, корпусів, не кажучи вже про дивізії, мінялися як в калейдоскопі і, почавши ділові зносини з одною особою, ніколи не було певности, що завтра на її місце не прийде друга. Військові частини не встигали звикнути до своїх начальників, а ті до своїх підлеглих. При таких умовах ішла діяльна підготова до наступу. Підвожено величезні маси набоїв, амуніції (головно постачала їх Англія), відбувалося перегрупування частин. Але не було головного — охоти в армії воювати. Надіялися, що розумними умовленнями й палкими промовами можна розбудити в ній погаслий бойовий дух, карність і почуття вояцького обов'язку.

XIII

Тернопіль. Революційне військо і населення окупованого краю. Інтриґи проти мене в штабових сферах. Я звертаюсь за обороною до Керенського.

Не вважаючи на зазначені вище перешкоди, організація нової управи наладжувалась і вже в кінці травня відносини більш-менш усталилися. Нові комісари, одухотворені бажанням допомагати рідному українському народові в його лихій долі під військовою окупацією жваво взялись за роботу. Від них не відставали й колишні повітові начальники, залишені на службі під назвою комісарів. Я видав до населення відозву в дусі тої

119

програми, яку я виложив перед ген. Брусіловим. Для Галичини її надруковано російською, українською й польською мовами, а для Буковини ще німецькою й румунською. Такого вживання трьох або п'яти мов я додержувався рішуче у всіх національних оголошеннях і наказах до населення. Папери й подання так само приймав на всіх місцевих мовах. До мене почали являтись численні делеґації з різних кутків краю, приносили свої скарги, висловлювали побажання. Я заявляв їм те саме, що казав і у відозавх, але розумів добре, що одних заяв і деклярацій мало; мало було й самого скасування різних обмежень і заборон: треба було робити щось реальне, щоб забезпечити населення потрібними продуктами й крамом, поставити як слід медичну й санітарну допомогу, дати засоби для культурної праці, відновити місцевий суд, унормувати церковні відносини і т. д. На це й була звернута головна увага. В справі продовольчій рішено було організувати спеціяльний галицько-буковинський продовольчий комітет, на чолі якого мав стати П. К. Линниченко; цей комітет склався вже в кінці червня. Пороблені були заходи і в інших справах, але головною перешкодою в усьому був розклад армії, упадок карности, сваволя різних комітетів, рад і кожного москаля зокрема, що розперезався собі й нікого та нічого не хотів слухати. З цим доводилось боротися найбільше. Але про це казатиму трохи далі.

Наладивши сяк-так буковинські справи, де вже відчувалась досвідчена рука О. Г. Лотоцького, я поїхав до Тернополя. Красковського ще не було, а вже місцевий «Гарнізонний Комітет» задер голову. Я вже встиг дістати від нього телеграму: «Гарнізонному комітету потрібне авто; рахуємо на одно з авт генерал-губернаторства; просимо негайно вислати». На це я відповів: «рахунки ваші безпідставні; авта генерал-губернаторства потрібні крайовому комісаріяту для службових справ і яко скарбове майно, нікому не можуть бути передані». На цьому наш обмін «нотами» й припинився».

Прибувши до Тернополя я ознайомившись з станом речей на губернаторстві, я пішов до Гарнізонного Комітету, що засідав у Подільському готелі, на вулиці Міцкевича. Я застав його в повному складі й наче приготовленим до моєї стрічі. Склад його відріжнювався від чернівецького: там майже головно засідали інтеліґенти: офіцери, лікарі, фельдшери, урядовці, спів-

120

робітники союзів; був один «нижний чин», якийсь Шалит, та й той виявився деґрадованим з офіцерів в солдати. Тут в Тернополі комітет складався з самих солдатів, людей 25-30, звичайнісіньких сірих солдатів; крім них був тільки один фельдшер чи санітар, і один полковник — граф Ржевуський, що служив офіцером для доручень при тернопільському губернаторі. Людина це була вже немолода, з сивиною. Він увесь був обвішаний червоними бантами, мов сибірський шаман: на картузі — червона кокарда; на плечах і на грудях — по бинді; на рукаві — червона перев'язь, одним словом якийсь «червоний граф». Очевидячки з доручення комітету він вітав мене промовою, надзвичайно напушистою й бомбастичною, повною якихсь улесливих компліментів на мою адресу, виголошеною з великим патосом і театральними жестами. Спочатку мені стало ніяково, але коли я подивився на обличчя солдатів, напружені й серйозні, котрі дивились на промову й на всю цю обстанову мов на якийсь необхідний ритуал, я заспокоївся, попросив слова і, як умів, постарався з'ясувати присутнім завдання нової влади в краю, підкреслюючи потребу полегшити становище місцевого, спорідненого з нами населення, щоб дати і йому відчути, яка різниця між режимом старої царської Росії, і нової, вільної.

Знову встав граф Ржевуський (він тут, видно, грав ролю оратора) і в ще більше улесливих та безглуздих виразах став виявляти мені похвалу й подяку. На цьому церемонія й скінчилась, я побачив, що Красковському не буде великих клопотів з таким комітетом. Так воно потім і вийшло. Тільки «червоний граф», якого І. І. Красковський залишив при собі на посаді, надокучив йому своїм сервілізмом і афішованою революційністю. Оповідали, що коли приїздив до Тернополя Керенський, то граф Ржевуський вітав його промовою на площі і на закінчення поцілував йому руку, заявляючи, що в його особі родова аристократія цілує руку революційній демократії. Пізніше, в 1918 р. я бачив графа в Києві в польській військовій уніформі. Кому то й від чийого імені цілує він тепер руки?

Незабаром після мене приїхав Красковський і взяв управу губернією в свої руки. Справи скоро ввійшли в свою колію. В губернаторській канцелярії він майже всіх службовців залишив на місці. При цьому з'ясувалось, що прежній губернатор

121

Чарторижський був великий аматор співу і до своєї канцелярії брав виключно людей з добрим голосом. Він улаштовував парадні вечірки (на одній з таких довелося бути присутним і мені влітку 1916 р.), на яких виступали з номерами співу його підлеглі. Але справедливість вимагає признати, що більшість співаків виявилась і непоганими урядовцями.

Подекуди Красковський залишив на службі й урядовців старої поліції, як ось, наприклад, в Станиславові, що лежав на самій бойовій лінії і перебував трохи не цілий рік під страшним обстрілом ворожої артилерії. Служба тут була важка і небезпечна. Тим часом Красковський переконався, що службовці дуже добре, навіть часто наражаючись на велику небезпеку, виконують свої обов'язки. Отже звільняти їх не було чого, та й замінити їх не було ким. Одначе з-за цього вийшла ціла історія. Фронтовий комітет з Кам'янця прислав мені телеграму, що ось, мовляв, в «місті Станиславові — контрреволюція: старорежимна поліція на місцях». Довелося мені спеціяльно їхати до Кам'янця, і тут перед грізним ареопагом в довгій промові з'ясовувати справу і виправдуватись. Мої резони були взяті на увагу, але мене просили все таки «при першій же змозі» звільнити нещасливих станиславівських поліцаїв. Мирному владженню конфлікту допомогло на цей раз і те, що головою зборів випадково був один українець, мій давній знайомий і почасти учень. Він то й постарався залагодити справу.

Так серед різних перешкод довелось наладжувати діло нової управи в окупованих провінціях. Хоча й не скрізь комісарами були українці, але загальний курс поводження був такий, що його можна було вважати українським і щиро-доброзичливим до населення. Коли не всі молоді наші адміністратори були добре рутиновані в справах і часами може робили фактичні помилки, але в одному ніяк не можна було би їм відмовити: в щирому бажанні принести населенню користь, допомогти йому. І населення це відчувало. Наші відозви, розліплені по цілому краю вже мали свій вплив, навіть по той бік фронту: їх передруковували німецькі та інші часописи, і серед українського населення, що залишилось ще під австрійською владою, мимоволі зароджувались сумніви: до кого йому властиво прихилятись, чи до «своєї» старої Австрії з її шибеницями, Телергофами, системою національного гніту дужчого над

122

слабшим, з перспективами польської автономії по цісарській обітниці 1916 р., без поділу на польську й українську частини, як цього добивався наш народ, — чи до «вільної України у вільній Росії?»

За кілька місяців (травень, червень, липень) фактичного існування нової адміністрації в Галичині та Буковині, при постійному зрості розкладу й деморалізації російської армії, що закінчилася руїнами для краю, відворотом в кінці літа 1917 р., не можна було зробити для змученого населення щось таке, що радикально змінило б на краще його становище; для цього просто й не вистачало часу. Але вже одне те, що на чолі управи краю й серед адміністрації були люди, які щиро спочували населенню, старалися як могли йому помогти, оборонити й захистити від утисків та кривд, — це воно зрозуміло по цей і по той бік фронту. Мені вже потім на еміґрації оповідали, що на одній авдієнції у цісаря Карла групи парляментських послів з Галичини, цісар звернувся до одного з них, що був обраний з повітів тепер окупованих, з словами співчуття: «а Ваш округ і досі все ще мучиться під російським пануванням?» «Ні, Ваша Величність, — відповів посол, — не мучиться, бо там українська адміністрація, котра дбає за населення і воно тепер відпочиває від страхіть війни!» — Так мені передавали цю розмову, я не ручуся за точність.

Взагалі, протягом червня-липня, коли до того ще почали долітати звістки про успіхи українського руху в Києві, русофільський настрій «закордонної» Галичини дуже зріс — під впливом чуток про той наче б то добробут, що настав в окупованій частині. До моменту нашого наступу — а його сподівались і по той бік фронту — населення прикордонної смуги вже не збиралося тікати; воно дожидало нашого наступу, сподіваючись на цей раз уже справжнього визволення. Треба було аж страхіть Калуша, Галича й Тернополя, щоб його розчарувати...

В дійсності, при всім нашім бажанні, щоб становище населення справді покращало, щоб ті шумні заяви, які стояли у моїй відозві — були виконані, до цього було ще далеко. І головною перешкодою була «революційна армія». Перше панувала дисципліна і випадки мародерства, насильства, грабунку — хоч і траплялись, але суворо переслідувались і карались.

123

Тепер дисципліну було скасовано і всяка карність зникла. Офіцерство мусіло дбати вже не про те, щоб солдати не кривдили місцевої людности, а про те, щоб хоч сяк-так зберегти військовий лад і хоч зовнішню подобу армії. Та й не до того було, щоб когось карати, переслідувати: добре було, коли солдати самі не займали своїх офіцерів! Що ж до населення, то солдатська маса трималась такого погляду: «ми вас завоювали, отже тепер і будемо над вами панувати, а ви нам коріться!» Перше «панували» генерали, офіцери, тепер же хотів «панувати» кожен москаль. З таким розумінням відносин до населення мені раз-у-раз доводилось стикатися по різних солдатських комітетах. Дуже тяжко було втолковувати їм, що проголошена революцією свобода — зобов'язує, що у відносинах до Галичини треба вести політику доброзичливости й прихильности, а не залякування й гніту, бо це ж єдинокровний з нами край, тут живуть близькі нам люди, та й війна ведеться тепер по революції не для «анексій і контрибуцій», а «за свободу». З солдатами з України було безмірно легше: їм треба було тільки вказати або нагадати, що тут живуть наші ж люди, земляки-українці. Але для різноплеменної російської армії, для якихнебудь вятичів або костромичів цей арґумент не існував.

Не кажучи вже про ті безчинства, які творила розгнуздана солдатеска над беззахисним населенням — ґвалтування жінок, грабунки, безглузде нищення садків, городів, засіяного збіжжя, — що робилося окремими солдатами або цілими групами, кожен день до всіх наших комісарів і до мене вступали скарги на солдатські комітети. Так, наприклад, в одному місті солдатський комітет рішив, що очистити якийсь там ліс, де перед тим були позиції, від решток колючого дроту і набоїв, повинні не сапери, а селяни сусіднього села. Сапери знають це діло і мають всі потрібні до цього інструменти; у селян же нічого нема. Отже в результаті такої примусової чистки недосвідчених людей з голими руками — десятки поранених вибухнувшими ґранатами, від колючого дроту і т. д.

В другому місті комітет наказав, щоб на подібну роботу зігнати самих жінок. Але після того, як дійсно зігнаним жінкам (і то молодим), рятуючи себе, довелося провести ніч залізши на галуззя дерев, стало зрозумілим, чому комітет вимагав власне жінок, а не мужчин.

124

Нашій адміністрації раз-у-раз доводилось виступати в ролі оборонців населення від нашого ж власного воїнства. Взагалі треба сказати, що галицька людність (переважно селяни) за часів війни опинилась в стані якихсь державних рабів, гелотів: над нею нависли усякі повинності примусового характеру: направа шляхів, мостів, рубання лісу, риття окопів, підводна повинність, постійні реквізиції — то хліба, то худоби. Певна річ, коли все це відбувається в якімсь порядку, по якихсь законних нормах, з цим, як не тяжко, доводиться миритись: на те війна. Але коли тепер це все почало відбуватися без усякого порядку, без якихсь норм, в залежності від самоволі окремих людей або темної солдатської маси, то становище населення робилося нестерпучим.

Ах, ці реквізиції! Скільки довелося воювати через них! Скільки напсували вони крови й мені й усім нашим комісарам... Через оці реквізиції на початку липня зав'язалась справа, яка могла скінчитись для всієї нашої адміністрації дуже зле, коли б не поміч аж самого Керенського. Про цю справу варто розказати докладніше, бо вона дуже яскраво характеризує тодішні відносини в окупованім краю.

Я застав такий порядок, що діло реквізицій збіжжя, трави й худоби лежало, головним чином в руках представника російського міністерства хліборобства Григоренка (високого урядовця, земляка з Полтавщини). Він переводив постачання армії місцевими продуктами. Цей порядок я не міг визнати за нормальний: чомусь така важна галузь державного господарства була вилучена з компетенції вищої місцевої адміністрації, віддана представникові російського міністерства, котрий підлягав контролі не тут з Чернівців, а з далекого Петербурга і тому зловживав своїм імунітетом. За порозумінням з П. К. Линниченком ми склали проект організації «Галицько-Буковинського Продовольчого Комітету» при нашім Крайовім Комісаріяті; цей комітет мав переводити апровізацію як армії, так і самого краю. Пан же Григоренко мав бути відкликаний з цілою своєю управою. Наш проект був уже затверджений в Петербурзі, але переведення його загальмувалось: у нашої реформи знайшлись вороги, і перш за все сам Григоренко з своєю компанією. Їм не хотілося залишати Галичини й вони рішили довести, що від нової реформи потерпить справа апровізації армії. Їм треба було

125

дискредитувати нову адміністрацію і крайовий комісаріят, котрий був ініціатором реформи. Систему задля цього було вибрано провокаційну.

Склад управи Григоренка комплектувався в значній мірі з осіб, що рятувалися від активної військової служби, вступивши на службу до інституції, що працювала «на оборону». Тут пристроїлися деякі з колишніх повітових начальників та їх помічників, котрих я не залишив на посаді через те, що вони погано поводились з нашими людьми. Було тут багато синків дідичів з Правобережної України, поляків, котрі ставились до місцевого галицького «хлопа», як американські плянтатори до своїх невільників. Вся ця компанія, натурально, була озлоблена проти нашої реформи і тепер узялася з особливою енергією вибивати з населення останні запаси через реквізиції, безбожно порушуючи всякі приписи, що в гірській околиці не вільно реквірувати в населення більше як 50% худоби, бо тут люди живуть майже виключно з скотарства. А тут почали брати по 75-80%, а то й більше. При чому робили, які тільки можна кривди і знущання. Скарги посипалися до наших комісарів. Ті, певна річ, заступились, бо не одному з них легше було дати вирвати собі здорового зуба, ніж бачити, як у гуцула беззаконно забирають останню «маржинку», та ще й глумляться, знущаються при тім. Один з наших комісарів навіть заарештував двох таких реквізиторів-розбишак*. Тоді полетіли телеграми від Григоренка до штабу фронту про те, що мовляв, комісари, потураючи австрійському населенню перешкоджають добувати продукти для постачання армії.

Головний начальник постачання на південному фронті, генерал Ельснер, узяв сторону Григоренка. Кілька разів я писав до нього і висилав довгі телеграми, в котрих з'ясовував окремі інциденти, вказував на порушення правних норм і приписів аґентами Григоренка, виясняв провокаційний характер їхньої роботи. Але все це не помагало, і ось одного дня я дістаю те-

* Третій, головний (син дідича-поляка), що взяв з селян і священика хабара дві тисячі рублів і узявши всетаки приступив до реквізиції, — утік до Чернівців і зараз же вписався там до «батальйону смерти», щоб дістати імунітет від судового слідства і кари. Справа його передана слідчому, але чим скінчилась — не знаю. Тернопільська катастрофа перемішала все.

126

леграму від ген. Ельснера, де він повідомляє мене, що «позаяк випадки перешкод з боку повітових комісарів ділу апровізації армії, яка обороняє рідний край і революцію, не припиняються, то він, генерал Ельснер, буде на далі примушений просити головного коменданта про наказ арештувати й віддати до суду винних комісарів».

Справа переносилася в ту площину, де усердно працювали деякі особи, стараючись виставити мене в очах штабу фронту трохи чи не таємним аґентом австро-німецької верховної команди. Тут уже обмінюватись телеграмами й полемізувати було даремно і я рішив звернутись безпосередньо до нового військового міністра і голови ради міністрів Керенського, що саме перед тим приїхав на фронт, де підготовлявся новий наступ російської армії. Діставши телеграму Ельснера, я зразу сів в авто і поїхав до Тернополя, де до мене прилучився Красковський, і ми вирушили до позицій, за м. Козову, де стояв поїзд головнокомандуючого, а також і поїзд Керенського.

Головнокомандуючим був ген. Гутор. Він був «бойовий» генерал, мало сидів в своїй ставці в Кам'янці, а все перебував на самому фронті. Я вже був з ним знайомий. Коли я приїхав перший раз представитись йому, мій приятель С. А. Базаров встиг мене попередити, що новий «главкоюз»* ставляється до мене неприхильно, бо його дуже настроїли проти мене деякі людці! Справа в тому, що в штабі ставки залишилося по канцеляріях кілька людей ще з часів Бобринського. Серед них були й галицькі москвофіли a la Ґеровський. В очах цих людей я був немов уосібленням ненависного їм «мазепинства» і вони вели проти мене завзяту аґітацію, не в'яжучись нічим, не дурно ж тепер настала свобода! Так, наприклад, ніякий Будилович (син відомого професора-україножера) дозволив собі одного разу одверто у вагоні-їдальні поїзду головнокомандуючого заявити, що я не більше й не менше, як аґент німецького штабу. Присутні при цьому три офіцери, що знали мене особисто, обурились на це, склали на місці протокол і повідомили мене. Я направив справу до військового прокурора. Почалося діло, і невідомо, який би дістало воно вислід, як би самого Будиловича не

* Скорочення: «главнокомандующій юго-западного фронта». З початку війни в Росії було впроваджено оці скорочення, і цю практику продовжують тепер большевики.

127

заарештовано було в Бердичеві під час т. зв. Корніловської історії в кінці серпня. Дальша доля цього Будиловича мені невідома.

Отже, подібні панове скористались зі зміни головної команди, щоби освітити перед ген. Гутором, новим начальником штабу Духоніним і генерал-квартирмайстром Раттелем мою діяльність, як безумовно ворожу для інтересів російської армії. Це, між іншим, розв'язало руки й ген. Ельснеру в його поході проти наших комісарів.

Коли я ввійшов вперше до ген. Гутора, він зустрів мене дуже холодно, прийняв мене не окремо, а в присутності якогось старенького генерала, вийняв годинник, поклав перед собою і сказав мені: «даю вам до розпорядження десять мінут».

Мені треба було в ці десять мінут виложити перед непримиримим слухачем своє profession de foi і зробити це таким способом, щоб у ньому містилося й спростування усіх поширюваних про мене вигадок і брехень. Я почав говорити і, певно, говорив з великим жаром (я справді був того дня хворий, і мене била пропасниця), бо Гутор мене не перебивав, хоч говорив я більше, як півгодини. Коли я виходив, Гутор видно зм'якшився, сказав, що всього того, що я казав, він не знав і попрощався зі мною доволі ласкаво. На сходах догнав мене старенький генерал і почав мені дякувати за оборону «нашої справи»: виявилось, це був генерал Глинський, той, що про його призначення на посаду начальника київської військової округи клопоталася в свій час через мене Центральна Рада. Видно, що небіж рекомендував свого дядька не тільки з почуття родства!

Від Гутора я по черзі пішов до Духоніна й до Раттеля. Перед кожним з них я просторо оповів про мою програму в Галичині, про мої погляди на завдання російської політики в окупованих областях, старався з'ясувати національні взаємини в краю і завдання наші, які з цих взаємин випливали, одним словом, прочитав перед кожним з них лекцію на тему «Галичина, її минуле й сучасне». Не знаю, наскільки я переконав обох генералів, думаю, що ледви чи погодились вони зі мною, але в усякім разі я заспокоїв їх і розвіяв найбільш фантастичні й дикі представлення, які склались у них про мою діяльність

128

під впливом аґітації таких панів, як Будилович. Принаймні таке в мене залишилося враження.

Тепер, коли в мене було пущено такий небезпечний набій, як телеграма Ельснера, я не рахував, що зустріну з боку Гутора та його штабу ні оборони, ні просто зрозуміння. Тому я й зважився, минаючи їх і порушуючи таким способом дисципліну, звернувся безпосередньо до військового міністра. Другого виходу я не бачив.

Від Тернополя до Козової верст 40. Уже зовсім смеркло, коли ми по препоганій, вщерть розбитій дорозі об'їхали кругом містечка і добрались до неглибокого яру, порослого кущами. На дні його було прокладено залізничну вітку, і тут стояв поїзд «главкоюза», замаскований зеленими галузками зверху і збоків, — щоб не побачили ворожі аеропляни та не закидали бомбами. Ми не зупинились коло поїзду «главкоюза», а проїхали ще пару кілометрів далі, де так само замаскований зеленими берізками стояв поїзд Керенського. Було вже темно, і молодий адьютант, в якому я пізнав одного з тих офіцерів, котрі супроводили Керенського завжди в Петербурзі, заявив нам, що міністер вечеряє і попросив зачекати в сальон-вагоні.

За чверть години вийшов Керенський. Він був у напіввійськовій формі, у френчі й високих чоботях. Він пізнав нас обох, привітався дуже ласкаво і, видно, був задоволений побачитись з старими знайомими так далеко, при такій незвичайній обстанові. Керенський трохи поправивсь проти того, як я бачив його в останнє в Петербурзі, і видимо був в доброму настрої. Ми з Красковським один за другим виложили нашу справу і наші жалі. Тепер говорити було легко, бо почувалося, що маємо перед собою людину неупереджену, яка приймає речі просто, без підозрінь в якихсь задніх думках і, головне, вірить нам обом.

Ми дуже докладно розповіли Керенському про становище в краю, про становище населення, розказали про інтриґи Григоренка, показали телеграму Ельснера і просили вплинути на «главкоюза» та його штаб, щоби вони перестали бачити в новій адміністрації, вшанованій довір'ям самого правительства — якихсь зрадників та предателів. Керенський уважно нас вислухав, задав кілька питань, поговорив, заспокоював нас, коли ми трохи схвильовано оповідали про наші пригоди і нарешті відпустив нас, пообіцявши ще сьогодні переговорити з ген. Гутором

129

в нашій справі. Він тільки просив нас зараз же негайно заїхати до Гутора, сказавши, що телефонічно повідомить про наш приїзд і попросить негайно нас прийняти.

Ми так і зробили. Коло поїзду «главкоюза» нас зустріли капітан Удовиченко і поручник Скрипчинський — обидва українці й одні з перших діячів по українізації війська і провели до вагону самого «главкоюза». Гутор нас зразу ж прийняв. Саме в той час на позиціях, де досі було спокійно, почалась завзята стрілянина з гармат з обох боків. Земля дрижала від гуку і небо палало мов пожежа. Під цей страшний гук ми вели розмови з Гутором. Він був офіціяльно чемний, трактував нас чаєм з конфітурами і ані словом не згадував ні про Ельснера ні взагалі про біжучі справи, так мов просто приїхали до нього в гості. Коло дванадцятої години ми попрощались і вийшли. А скоро потому, як нам потім переказували, приїхав до Гутора Керенський і вони розмовляли до третьої години в ночі. Зміст їхньої розмови залишився для мене невідомий, але причепки до мене з боку штабу з того часу припинились. Коли я скоро після цього попав якось в Кам'янці на прощальний обід, який давали в штабі одному з старих генералів, який переходив на другий фронт, то генерал Ельснер підсів до мене за столом, весь час упадав коло мене і був надзвичайно ласкавий. Про інцидент з телеграмою — ані пари з уст.

XIV

Українізація армії. Наступ російських військ. Калуш і Галич. Погром російської армії і її відворот. Евакуація Чернівців. Афера Ґеровського.

Між тим в тилу, в глибині України, відбувалися великі події. Російська державність розвалювалась. Тимчасове Правительство давно вже випустило фактичну керму з рук, наростав большевизм... На Україні ж національний рух ширився з незвичайною швидкістю. У Києві, протягом травня і червня відбулися один за другим всеукраїнські з'їзди — селянський, робітничий, військовий. В той час як Тимчасове Правительство все більше тратило ґрунт під ногами, Центральна Рада почувала під собою вже певну основу в співчутті широких кіл

130

населення. Вона вже фактично зробилась українським революційним парляментом. Представники неукраїнської «революційної демократії» в краю (кадети, меншовики, есери, представники жидівських партій) спочатку завзято виступали проти українського руху й проти виставленого Центральною Радою постуляту територіяльно-національної автономії, але бачучи, що їм не ведеться, примирилися і стиснувши серце самі ввійшли в склад Центральної Ради, яко представники «національних меншостей» (росіяни, поляки і жиди). Не було в Центральній Раді лиш представників середньої й більшої власности, представників заможнішого селянства і козацтва, як також і представників торговлі й індустрії, і це не дало їй зробитись справжнім українським парляментом, і представництвом усіх клясів населення України.

Найбільш імпонуючим явищем в розвитку українського руху був національний рух серед армії і стремління до так званої українізації війська. Це був цілком натуральний і здоровий рух, котрий, на жаль, не дав сподіваних наслідків лиш через нездарність і неуміння своїх керівників. Замість того, щоб відразу поставити справу на твердій національно-історичній основі, використовувати всі здорові елементи армії зверху до низу й організувати українське військо на принципах твердого ладу й дисципліни, — керманичі, здебільшого молоді недосвідчені люди, прапорщики або військові урядовці повели справу з усіми прийомами дешевої демагогії і самі ж підкопували організацію армії тим, що вносили в неї роз'єднуючі соціяльні гасла, а головно — виявили брак справжнього патріотизму й ідеалістичного захоплення, так потрібного завжди в такім ділі: як і скрізь, виплили на верх різні авантюристи й просто кар'єристи, що дбали перш за все за самих себе. До того ж усіх заїдав страх перед «контрреволюцією», котра ввижалася їм скрізь, в усіх кутках та щілинах. Через те боялися і не давали ходу дійсно заслуженим бойовим генералам і офіцерам, а доручали високі відповідальні посади в руки прапорщиків або нестроєвих офіцерів. Тому то в справі українізації війська не було якогось стройного пляну і системи, і не використовувано тих можливостей, які самі собою відкривалися. Так, наприклад, справі формування окремих українських частин дуже співчував начальник VIII-ої Армії, а потім (після Гутора)

131

«главкоюз» ген. Корнілов. Він навіть сам доручив генералові П. Скоропадському (майбутньому Гетьманові України), коменданту 34-го корпусу, розпочати українізацію цього корпусу, вважаючи, що українізовані, себто сформовані виключно з українських континґентів частини найкраще б'ються з ворогом — так воно справді й було*. Але Військовий Генеральний Комітет у Києві, на чолі якого став С. В. Петлюра, з недовір'ям ставився до цих заходів і робив діло по свойому, но з цього виходило багато шуму, а справжнього діла не було.

З другого ж боку й неукраїнська «революційна демократія» з піною в роті накинулася на українізацію війська. Вона не брала на увагу навіть того, що при нестриманому ході процесу розкладу російської армії, тільки здорове національне почуття могло зберегти хоч частину армії від остаточного загину і в формі місцевої територіяльної армії дістати силу, яка обороняла б фронт і служила б надійною опорою проти большевицької пропаганди. Найбільш завзятим ворогом українізації виступив начальник київської військової округи полковник Оберучев. З енерґією, достойною кращої долі, він і на службі і в пресі — на сторінках «Кіевской Мысли» виступав проти українізації, мов проти найтяжчої язви, котрою Бог покарав російську революцію.

До нас на фронт долітали лиш відгуки того, що діялось у Києві. Я хоч і належав до членів Центральної Ради, але захоплений галицько-большевицькими справами, зовсім відійшов від неї і про те, що робилось у Києві довідувався здебільшого лиш з часописів. З половини червня українізація почала відчуватися на фронті. Вже формувалися окремі українські частини, скрізь почали засновуватись українські військові клюби. В Чернівцях Військовий Український Клюб зайняв приміщення Народнього Дому, прибрав його, причепурив; заснував Українську Книгарню в Ринку, яка дуже жваво торгувала місцевими й київськими виданнями. В міському театрі було улаштовано кілька українських вистав. В день збору грошей на Національний Фонд було влаштовано українську маніфестацію в Чернівцях і я промовляв на вічу з балькону міської

* Див. про це «Уривки зі "Споминів" Гетьмана Павла Скоропадського», книга IV-та «Хліборобської України», Відень, 1922-1923.

132

ратуші. Скрізь — в Кіцмані, в Кутах, в Гура-Гуморі і т. д. при своїх службових поїздках я знаходив українські військові клюби, називані звичайно іменем котрогось з наших гетьманів, і старався скрізь входити з ними в ближчі відносини. До мене почали приїздити для поради і порозуміння делеґати від різних українських військових громад на галицько-буковинськім фронті і навіть з Румунії, від розташованої там ІХ-ої Армії. По деяких місцях українські громади робили мені вже й певні послуги, піддержуючи в сутичках з різними солдатськими комітетами. Відчувався крайній брак інтеліґентних сил по цих клюбах і громадах. Офіцерів було дуже мало, а генералів-українців можна було на пальцях порахувати. Це був справжній стихійний народній рух і душа раділа, дивлячись на нього...

Свіжі українізовані частини першими перейшли в наступ на фронті, прийняли на себе перший удар ворога і тисячі синів України полягли на початку наступу, забезпечивши своїм поривом його первісний успіх.

Цей наступ діяльно підготовлювався з початку літа. По фронті їздили комісари і виголошували промови на тему про необхідність наступати, подолати ворога і цим закінчити війну та закріпити «придбання революції». На успіх наступу покладалися всі надії. Ми, українці, тепер також бажали цього успіху: була думка, що коли вдасться захопити цілу Галичину, то вже вдержимо її в своїх руках, і тоді справді Галичина приєднається до «вільної України у вільній Росії».

Напередодні початку наступу я поїхав до Бучача скласти візиту головній Команді VII-ої Армії, яка там тоді стояла; до того хотілось познайомитися з генерал-квартирмайстром цієї армії, про котрого мені казали, що це — українець. Але я не застав уже нікого в Бучачі: всі — і командир армії, і начальник штабу, і дижурний генерал виїхали на бойову лінію. Казали, що залишився один лиш генерал-квартирмайстер (забув, на жаль, його прізвище), якого я хотів бачити. Поїхав до нього. Він кудись вийшов і я хвильку зачекав на нього. Дивлюсь — на столі лежать українські книжки, пам'ятаю — оповідання Кащенка, значить правда — українець. Та ось і він сам. Ми познайомились, заговорили по-українськи. Він вийняв годинник і сказав: зараз за десять хвилин (було коло 2-ої дня)

133

наші починають наступ. Ми взаємно побажали собі успіху — стрінутись слідуючий раз у Львові і попрощались.

Наступ розпочався. Як звісно, спочатку він мав успіх. Після страшної канонади, яка цілком поруйнувала ворожі окопи на десятки кілометрів, війська пішли в атаку, проломили ворожий фронт по лінії Богородчани — Станиславів — Козова і просунулись уперед на 25-40 кілометрів, захопили міста Галич і Калуш. Але дуже скоро на цьому успіх і припинився. В кількох місцях окремі полки, захопивши ворожі окопи, не захотіли там залишитись і повернули назад; в других місцях не схотіли піддержати своїх наступаючих сусідів. Наслідки первісної перемоги були втрачені і доводилось уже думати про оборону. Сміливий порив окремих частин і смерть тисячів людей загинули марно. А найстрашніше з усього погром, нотований в літописах останньої війни. Здеморалізовані солдати, упившись найдених в Калуші горівок і всяких трунків, кинулись грабити і розбивати крамниці, приватні й громадські будинки, мордувати людей, насилувати жінок. Але що було дивне: погромниками кермувала чиясь досвідчена рука і вказувала виключно українські громадські інституції й приватні мешкання для погрому; всі польські доми залишились цілі. Від погрому потерпіли майже виключно українці й жиди. Жахливі подробиці калуського погрому оповів мені д-р Іван Куровець, що втік з Калуша до Чернівців. Пізніше розслідом було встановлено, що погромом дійсно керувала купка людей, що здавна звила собі кубло при армійських інституціях, людей, що належали до компанії Ґеровських та Будиловців. Губерніяльний комісар Галичини Красковський при перших звістках про події в Калуші, виїхав туди, кинувся розганяти громил, виявив надзвичайну сміливість і відвагу, але нічого вдіяти не міг, солдати були п'яні, офіцери від них ховались, австрійці страшенно бомбардували місто і от-от мали знову його захопити, що незабаром і сталось. Красковський ледви встиг вибратись з міста під убійчим вогнем.

Як тільки прийшла до мене звістка про успіх наступу і про здобуття Галича й Калуша, я негайно виїхав туди на місце, щоб відразу впровадити нашу адміністрацію в новоздобутих повітах. Від Станиславова до Галича якихнебудь 28-30 верст, їхати довелось серед тількищо захоплених позицій і ближчого

134

запілля ворога. Все кругом уявляло картину страшної руїни, немов тут був землетрус. Наслідки роботи російської артилерії були жахливі. Скрізь валялись неприбрані трупи. Два дні підряд йшов дощ, і все повернулось в одну брудну масу, з якої сторчали колоди, — останки зруйнованих окопів, залізні щити, уламки бетону, а іноді й людські тіла. Понад дорогою валялись розбиті вози, ляфети гармат, кінські трупи. Шлях і без того розбитий, обернувся в якийсь кисіль, по якому ледви-ледви посувалося авто. Назустріч попадалися військові вози й окремі вершники. Ось понад дорогою в лісі забіліли хатки з березовим парканом — це покинуті німцями бараки. Нарешті серед дерев зліва показався високий горб, а на ньому руїни мурів. Це й є знаменитий Галич, руїни княжого замку. Хоч і як я поспішав, але не міг собі відмовити, щоб не зупинити авта й не вилізти на той горбок подивитись. Серед руїн, на порожніх місцях — грядки з картоплею, капустою та фасолею. Це — хазяйновиті німці розвели були тут городину, та не їм довелось спожити. Внизу, у ніг замкової гори простягся нинішній скромний Галич, а там далі блищала срібна смуга Дністра. Місто напівзруйноване й порожнє. Населення повтікало чи поховалось.

Я поїхав до сусіднього села Залукви (колись це було передмістя княжого Галича). Мені хотілося побачити когось з місцевих людей, що тількищо перейшли під нас з-під Австрії. І справді, в селі Залукві я застав місцевого священика, старенького о. Мулика. Його будинок був весь набитий солдатами, і йому з родиною залишили тільки одну кімнату. Панотець і його родина, довідавшись, хто я, дуже мною зраділи. Мені подали останні числа «Діла», «Вістника Союзу Визволення України», оповідали про життя по той бік фронту, про тамошні настрої й надії... Уявляю, як вони мусіли бути розчаровані! Отець Мулик гірко скаржився на солдатів, що зневажили його, штовхали кулаками в груди, вимагали грошей, грабували в Галичі крамниці. Паніматка заходилась готовити для мене й моїх супутників каву, і була дуже засмучена, коли я відмовився, бо дуже поспішав далі до Калуша, про який я в Галичі почув тривожні звістки. Я пообіцяв їй заїхати на довший час при повороті, але слова свого додержати не зміг.

З великими труднощами доїхав я через село Викторів до

135

річки Лімниці. Почали лускати шини в автових колесах, а направляти їх серед страшної грязюки була чиста мука. Перед самою Лімницею знов сталася біда з нашою машиною і я затримався тут на цілу годину в якійсь порожній хаті. Але довелось вертатися просто до Станиславова, бо на зіпсутій машині не можна було ризикувати переїхати річку в брід, а мости всі були понищені.

Весь час з боку Калуша чути було безпереривну стрілянину. Повз хату, де я стояв, брили цілі юрби жидів з Калуша в напрямку до Станиславова. У всіх був розтерзаний вигляд; перелякані, бліді, йшли вони по коліна в липкій глибокій грязюці, під холодним дощем, що полив зранку, — бородаті сиві діди, жінки, діти. Так, мов тікали від чогось страшного. Дехто волочив за собою повозку з дитиною чи з убогим майном, а хто в руках ніс якесь лахміття. Наша уніформа викликала у них страх і переходячи повз нас низько кланялись. Від цих утікачів ми довідались, що в Калуші йде погром, і вони тікають до Станиславова.

Я доручив повітовому комісару Станиславова, що був при мені в цій подорожі, щоб він по повороті до Станиславова зібрав кілька десятків своїх стражників і негайно їхав з ними до Калуша піддержати там порядок. Я не знав, що в Калуші саме тоді був Красковський, що виїхав туди негайно, як тільки почув тривожні звістки. Станиславівський комісар (Тугарнов) встиг таки пробратись з своїми людьми до нещасливого Калуша і помагав губерніяльному комісару наводити порядок до останньої хвилини, поки місто було в російських руках. Як раз звільнення саме цього комісара й домагався фронтовий комітет солдатських депутатів.

Зробивши розпорядження про організацію в Станиславові допомоги калуським утікачам, я поспішив повернутись до Чернівців, де мене дожидали різні невідкладні справи. Потім знову виїхав до Коломиї, до Надвірної і об'їхав частину богородчанського повіту, відбиту в австрійців. Три дні я був у роз'їздах і пізної ночі повернувся додому. Як завжди, мене дожидала ціла купа телеграм. Вже лягши в постіль я почав їх перечитувати, і зненацька натрапив на таку, що всякий сон відлетів від мене. Це була телеграма від Красковського, губерніяльного комісара Галичини: «сегодня по військовим обставинам

136

розпочав евакуацію губерніальних установ до Проскурова». Коли б я в той час прочитав про евакуацію Чернігова або Полтави, це не більше вразило би, ніж ця звістка про залишення Тернополя. З перших днів війни Тернопіль зостався в російських руках, я так звик до нього, як до «свого» міста, що попадаючи туди, мав почуття таке, ніби виїздив до свого Глухова або Конотопа. Звістка, що Тернопіль евакується, вразила мене мов грім. Значить, сталася велика катастрофа на фронті.

Вранці на другий день я телефонував до штабу VIII-ої Армії і довідався, що в районі (коли не помиляюсь) Козови чи Бережан, якісь частини відмовилися наступати й покинули самовільно позиції. Стався невеликий прорив, але його, мабуть, скоро зліквідують.

Я скликав старших членів генерал-губернаторства і повідомив їх про одержані мною звістки. Рішили, що я поїду по обіді в штаб фронту і поспитаю новин та інструкцій. Тоді ж по телефону з Кам'янця мені передали, що там уже новий «главкоюз» — генерал Корнілов.

З Корніловом я вже був знайомий по Чернівцям, де він після Калєдіна командував VIII-ю Армією. У нас установилися дуже гарні відносини. Корнілов мені дуже подобався; він завжди дуже уважно ставився до моїх повідомлень, задовольняв прохання, поділяв мої погляди на тактику у відносинах до різних «совпедів». Особливо прихиляло мене до нього те, що він тактовно й гуманно ставився до місцевої людности. Це виявилось при мені в кількох випадках. Тепер я їхав до нього, яко до свого найближчого начальника.

Корнілов мене прийняв негайно, зустрів дуже привітно і сказав, що становище на фронті хоча й серйозне, але не безнадійне. «На всякий випадок Ви готуйтесь, не поспішаючи, до разгрузки* Чернівців», додав він.

Повернувшись до Чернівців вночі, я немало був здивований, побачивши світло у всіх вікнах мого дому. Виявилось, що мої співслужбовці дожидалися мене. Ми сіли за стіл і тут же виробили схему евакуації, тільки найбільш складних і людних інституцій в 8—10-денний термін. На другий день ранком мені

* Виладування, розпакування.

137

подали телеграму від Корнілова: «Починайте евакуацію скорим темпом».

От так у нас і закипіло! Почався великий гармидер. В інституціях генерал-губернаторства служило коло 2500 людей в самих Чернівцях. Треба було вивозити архіви, склади, запаси. На це пішов цілий тиждень.

До мене прилетів з Тернополя Красковський і намалював мені жахливу картину. Він бачив, як відступала розбита армія, руйнуючи все при своїм відступі. Даремне, ризикуючи власним життям, старався він в деяких місцях зупинити втікачів і іноді йому це на якийсь час удавалось. Коло Теребовлі розлючені солдати трохи його не вбили. Його врятувала охоронна сотня козаків, яку він мав при собі, а ще більше — сміливість і присутність духа, чим він імпонував озвірілим, деморалізованим солдатам. Подекуди йому вдалось перепинити погром, як наприклад, в місті Скалі, де довелось вжити зброю. Красковський просив у мене допомоги — ще один автомобіль і козаків. За кілька годин він помчав знову до своєї губернії.

Тим часом я дістав з штабу фронту наказ «забирати з собою всіх мужчин віком від 18 до 50 років, угоняти коров і коней, нищити збіжжя по полях і коморах».

Цей страшний наказ загрожував одним почерком пера знищити всю нашу роботу останніх місяців в Галичині й Буковині: замість доброї пам'яті й прихильности, залишити по собі озлоблення й прокльони. Та крім того він був фактично не до виконання: відворот ішов так швидко, солдатські маси тікали в такій паніці й безладді, що не було жадної сили виконати всі ці згони й нищити скількинебудь пляново і систематично; почни тільки робити, і воно обернеться в загальний грабіж і дике плюндрування.

А що стосується згону мужеського населення, то це були не жарти — треба було людей, яких мали забирати з собою, десь сконцентрувати, організувати біля них варту, годувати їх в дорозі, а для цього всього не було рішуче ніякої змоги. Прифронтові повіти очищалися нами так поспішно, що ледви стало часу забрати свої власні установи й міліцію. Дати наказ забирати коров і коней та нищити збіжжя — означало санкціонувати дикий грабунок, де кожний забирав би, що хотів.

Діставши телеграму я зараз же полетів до Кам'янця. Корнілов

138

зустрів мене, як звичайно, привітно. Не дивлячись на катастрофічний стан на його фронті, він зберігав повний спокій і самопанування, розпитував, як іде евакуація, чи скоро ми все вивеземо, казав, що натиск ворога вже слабне, а в деяких наших частинах удалось наладити порядок і скласти відпорну силу. Я виложив йому мої міркування щодо безцільности наказу про вивід людей, згін худоби і т. д., говорив про тяжкі моральні наслідки в справі відносин до нас населення і прохав скасувати наказ, котрий я дозволив собі покищо не оголошувати підлеглим мені інституціям. Тут Корнілов нахмурився і сказав: «Я прошу Вас негайно приступити до виконання мойого наказу» — і встав, даючи зрозуміти, що розмова скінчена.

В одчаї я кинувся до новопризначеного комісара фронту Б. Савінкова. Я благав його пожаліти нещасне населення, вирятувати його від остаточної руїни, доводив, що нам більше воювати тут не прийдеться, так на що ж залишати по собі такі страшні спомини після кількох місяців доброзичливого відношення, протягом яких удалось завоювати певні симпатії людности; я говорив про політичні наслідки цього наказу і просив вплинути на ген. Корнілова, щоб той скасував згубний наказ. Але і Савінков був невмолимий: «цього вимагають інтереси нашої армії» — твердив він у відповідь на всі мої резони й аргументи. Так я нічого й не добився.

Повернувшись до Чернівців я запросив О. Г. Лотоцького й комісарів з ближчих повітів на нараду. Ми обміркували становище і прийшли до висновку, що виконання наказу головнокомандуючого технічно неможливе, а крім того нема рації руйнувати наш народ «в ім'я інтересів армії», яка вже перестала бути організованою силою, котра обороняє край, а зробилась дикою ордою, від котрої треба боронити край. Але, не бажаючи ані трохи порушувати авторитет верховної команди, ми умовились, що я передам наказ губерніяльним комісарам, ті перетелеграфують повітовим комісарам, а ті виконуватимуть його «в міру можливости», себто зовсім не виконуватимуть, а потім складуть рапорти, що зробити не було змоги — і справді матимуть повне виправдання у фактичній неможливости виконати наказ. До І. І. Красковського було виряджено одного з учасників засідання, щоб поінформувати про наше рішення.

Нам удалося сповістити всіх комісарів ще не евакуйованих

139

повітів за виїмком найдальшого — брідського, і цей вивів до Росії кілька тисячів людей, доля яких, з огляду на події, що скоро наступили, була дуже невесела.

Але, коли чини генерал-губернаторства не приступили до виводу людей, згону худоби, нищення збіжжя, то це ще не рятувало край від лиха: армії також дістали такий наказ і виконували його, але відворот ішов стихійно і в безладді, лиш деякі частини відступали з боєм, прикриваючи ар'єрґардою, — і їм було не до виконання цього наказу. За те цей злощасний наказ розв'язав руки усім хижацьким елементам деморалізованого війська: вони могли грабувати й нищити вже «на законній підставі».

Прибігає до мене старенький православний священик з підгороднього села коло Чернівців і гірко скаржиться, що солдати забрали в нього останню корову та ще й знущались при тому, примушували його самого бігати по городі ловити ту корову. Я почав виясняти бідоласі, що такі вже закони війни, що тут нічого не поробиш, що він повинен зрозуміти, що в данім випадку — не бажання зробити людям шкоду, а страх, щоб запаси в краю і худоба не дістались до рук ворога і цим не підсилили його. Старий слухав, слухав, похитав з докором головою і сказав мені: «так, Ви ось відходите, а історія залишиться!»

Відозва до населення, щоб мужчини у віці 18-50 років ставились до комісаріяту для виходу до Росії була розліплена в Чернівцях, і чимало людей являлось добровільно, не бажаючи залишитись і попасти в ряди австрійської армії, особливо багато було таких серед румунів. Їм усім видавалися перепустки до Росії і вони могли мандрувати на власну руку. Коли вже всі канцелярії виїхали, то такі перепустки видавали до останньої хвилини мої адьютанти й урядовці, що залишалися при мені й виїхали разом зі мною. Те саме робилося і в канцелярії Лотоцького.

Фронт уже ближче та ближче підходив до Чернівців. В місті вже стало чути далекий гук гармат. Нарешті цей гук стало чути зовсім ясно і він не вгавав ні на хвилину. Почали налітати ворожі аеропляни й кидати бомби в районі залізничних колій, забитих безконечними поїздами. Раніше вони не залітали до Чернівців і солдати протиаероплянової батерії на горі Цецині коло Чернівців мали святий спокій й жили собі на мальовни-

140

чій горі, мов на дачі. Тепер настала й їм робота. Ми з Лотоцьким дуже боялися, щоб Чевнівці, це чудове чистеньке місто з цілком західньо-европейським виглядом, не зазнало якого руйнування при нашім відступі. Отже ми рішили зоставатися всім — мені, йому й повітовому комісару до останньої хвилини, щоб боронити місто від грабунку. Справді, в останні дні нашого перебування в Чернівцях відбулися події, які варто тут оповісти.

Я вже згадував вище, що одним із злих духів Буковини був відомий А. Ґеровський. Згадував я також, що Брусілов дав йому дозвіл виїхати слідом за мною, щоб стежити. Вже в перші тижні мого перебування в Чернівцях Ґеровський зробив великий скандал. Без дозволу й відома влади він скликав до Чернівців кілька тисячів селян на віче, яке мало відбутись у дворі митрополичого дому. Як мені потім переказували, на цьому вічу нібито мала бути ухвалена резолюція, що селяни не хочуть ніяких новин і домагаються, щоб в краю була «русска» адміністрація, а не «мазепинська». Підприйняття було дуже дурне само по собі, коли дійсно в Ґеровського був такий замір, але воно дало перш за все чернівецькому «Виконавчому Комітету» одверто виступити на оборону революції проти контрреволюційних заходів. Мене в той день не було в місті, і я нічого не знав. «Виконавчий Комітет» довідавшись, що люди вже сходяться на це віче, рішив, що треба виступити проти контрреволюції, викликав озброєну роту солдатів і розігнав багнетами бідолашних селян. Віче не встигло навіть начатись. Сам Ґеровський з кількома своїми товаришами втік і заховався десь в якомусь штабі. Коли я у вечорі повернувся до Чернівців, мене з тріюмфом повідомили, що тут сьогодні вибухла контрреволюція, але, дякуючи Богу і енергії «Виконавчого Комітету» була зараз же приборкана. Залишилось тільки щось зробити з селянами, котрі купами ходили по місті, спантеличені і перелякані. Я зателефонував до начальника залізниць, і ще тієї ж ночі було подано кілька поїздів, які й розвезли селян по різних кутках Буковини. Мабуть, вони були дуже здивовані, чому одні пани їх скликали на віче, а другі розганяли.

Вважаючи Ґеровського за проводира цілої справи, я видав постанову, що йому, яко людині, що порушує громадський спокій, забороняється побут в межах галицько-буковинського

141

генерал-губернаторства. Ген. Корнілов, на моє прохання, видав ще додаткову постанову, що Ґеровському забороняється перебування в районі VIII-ої Армії, маючи на увазі, щоб він не шукав собі імунітету в штабових установах. Розуміється, моя постанова, як і те, що я відхилив прохання д-ра Ю. Яворського* дозволити йому приїхати з однією науковою екскурсією на Буковину (боячися, що він не втерпить і почне якусь аґітацію a la Ґеровський), дало невичерпаний матеріял для аґітації проти мене в Штабі фронту, де Ґеровський знову знайшов собі притулок.

І ось тепер, коли ми закінчували евакуацію, раптом я довідуюсь, що Ґеровський в Чернівцях і веде якусь підозрілу аґітацію. Мені донесено, що якісь непевні особи, в компанії з Ґеровським, обходять помешкання українських інституцій, роблять якісь помітки на дверях, стежать за тими, хто входить. Чи так воно було, чи ні, а тільки населення міста Чернівців обхопила паніка. Не тільки українці, але й жиди та німці поперелякалися. До мене явилася делеґація від магістрату и просила оборони. Всі мої заспокоювання на них не впливали, бо вони були переконані, що «силнѣе кошки звѣра нѣтъ» (нема звіра сильнішого над кітку — слова з одної байки). Мені не залишалося нічого іншого, як дати наказ арештувати Ґеровського, як людину, що порушила постанову генарал-губернаторства, і ще кількох його спільників.

Арешти були негайно переведені. Серед арештованих виявилося три аґенти контррозвідок, по просту кажучи, шпигуни: француз, румун і росіянин. Усіх їх по встановленні особи, було випущено, а Ґеровського з трьома його ближчими спільниками я вислав по етапу до Києва. З цієї справи нароблено

* Як ставився д-р Яворський до своїх земляків-галичан показує такий епізод. Якось ще перед революцією був я на одному засіданні т. зв. Татіянинського Комітету, де ділились між різними організаціями гроші, призначені на допомогу біженцям. І от коли черга дійшла до мене, і я від імені «Общества Юга Россіи» сказав скільки нам має бути видано по обрахунку, встає д-р Яворський (а він був присутній від якогось москвофільського товариства) і заявляє, що «О-ву Юга Россіи» нічого не треба давати, бо воно опікується не біженцями а арештованими галичанами. Всі присутні були дуже сконфужені цією заявою, і питання якось затерли. Всім було ніяково почути таке від галичанина, котрому так мало жаль було своїх нещасливих земляків.

142

було потім великого галасу й заряджено обвинувачення мене в... германофільстві.

Наближався день остаточного залишення нами Чернівців. Евакуація йшла повним ходом. Гармати греміли вже коло Снятина. Залізнича станція й всі колії в районі Чернівців були забиті вагонами. По всій лінії Неполоківців до Новоселиці стояли один за другим потяги, коли дивитись зверху, з гори Цеціни, то здавалось, що то одна червона смуга витяглась по долині (російські товарові вагони червоного кольору). Вже всі інституції й канцелярії генерал-губернаторства виїхали з міста. Своє майно і кілька службовців я відправив тягаровими автами до Новоселиці, а сам лишив при собі три легких авта і кількох ближчих людей, щоб можна було виїхати в останній момент. Уже всі телефони були зняті і мене сполучено польовим телефоном з штабом армії, де я умовився, що мене сповістять коли будуть залишати місто.

Від Красковського доходили погані вісті: відступаюча армія котилася як лявіна, все нищучи на своїй дорозі. Відогравались дикі сцени насильства і грабунку. Авторитет начальства і дисципліна зовсім впали. Вже бували випадки замордування власних офіцерів. Красковський робив героїчні зусилля зберегти порядок і добитися скількинебудь організованої евакуації принаймні важливіших складів і найбільш цінного майна. І там, де вже не впливав авторитет військової влади, ще іноді впливав авторитет «комісара» Тимчасового Правительства. Весь час, ризикуючи своєю головою, носився він з сотнею козаків від села до села, зупиняв погроми, розганяв громил, пускаючи в хід, де не впливали накази — силу. Певна річ, подолати стихію було неможливо і лиш подекуди, в окремих місцях удавалось зупиняти безчинства — для того, щоб вони вибухали в нього за спиною, як тільки він від'їздив.

Між іншим, йому доводилось натикатися на випадки саботажу, а то й просто зради з боку залізничників поляків. Діло в тім, що дирекцію й дорожну службу галицько-буковинських залізниць було укомплектовано в значній мірі залізничниками з Польщі, евакуйованими ще в 1915 році. Ці залізничники були евакуйовані примусово, в багатьох з них ціле майно і навіть родини залишилися під німецькою окупацією. Пізніше їх перевезли до Галичини й Буковини. І от тепер траплялася нагода

143

«залишитись» і сполучитись з своїми в Польщі. Але щоб опинитись не просто в характері військово-полонених, а в ролі «ідейних» спільників, було корисно залишитись вкупі з російським військовим і взагалі скарбовим майном, щоб передати його до рук німцям або австрійцям. І чим більше хаосу й безладдя було при відступі, тим сміливіше й нахабніше поводились ці залізничники. В Тернополі, наприклад, Красковському вдалось вивезти чотири потяги з майном лиш тоді, як машиністам і кондукторам було загрожено розстрілом на місці.

В багатьох місцях, в тилу відступу, нищено маленькі залізничні містки і таким способом відрізувано шлях для вивозу дуже цінного бойового і всякого іншого майна, вже навантаженого в поїздах. У мене набралося на руках кілька задокументованих випадків очевидного саботажу й зради, і я готував їх для представлення новому начальнику штабу фронту Духоніну. Такі ж прояви саботажу бачив я сам у Чернівцях, де мусів їздити по коліях від одного бльок-поста до другого, щоб спонукати залізничників скоріше посувати вперед безконечні валки поїздів.

Серед цих клопотів губерніяльний комісар Лотоцький довідується раптом, що в ночі контррозвідка VIII-ої Армії зробила масові арешти серед міського населення: арештовано біля сотні людей обох полів, усякого віку й стану. До Лотоцького, а далі і до мене кинулися юрби родичів і в страшнім переляку благали про інтервенцію і рятунок.

Я дуже добре розумів їх жах: коли перед революцією, за панування порядку й якоїсь закономірности таким арештованим загрожувала мандрівка по етапу до Сибіру, то тепер при загальному безладді їм загрожувала не краща доля. їх вивезено б до Росії, кинуто до якихсь провінціяльних тюрем, і тоді шукай їх та доводи безпідставність арешту! Для мене не було сумніву, що всі ці арештовані — жадні шпигуни або небезпечні для російської армії люди, про таких я і не став би турбуватись; я розумів, що це жертви помсти з боку людей з компанії Ґеровського, що близько стояла до наших контррозвідок і тепер мстилася за «своїх».

Довідавшись про те, що сталось; ми з Лотоцьким пішли самі особисто до помешкання контррозвідки. Не застали ані душі; скрізь сліди поспішних зборів в дорогу, майже утікання: на

144

підлозі розкидано папери, всі шафи повідчинювано, сміття і ні ознаки живої душі... Від сусідів довідалися, що службовці контррозвідки пакувалися цілу ніч і виїхали вдосвіта. Справа дійсно виглядала так, як утеча — арештували коло сотні людей, запроторили їх кудись серед тисячів вагонів і самі швиденько зникли.

Ми вирядили зараз же шукати втікачів на станції, а тим часом я, ні трохи не покладаючись на допомогу штабу, зважився на крок, що знову, як і в історії з телеграмою ген. Ельснера, був порушенням дисципліни і субординації з мого боку: я зателеграфував безпосередньо до міністра-президента Керенського (що став тоді й верховним комендантом), скаржучись на беззаконні вчинки контррозвідки, прохаючи наказу негайно розслідувати справу і визволити арештованих, якщо нема підстав для їх арешту. Того ж дня у вечорі прийшла відповідь: Керенський в дуже категоричній формі наказував штабу армії негайно розпочати слідство, призначивши надзвичайну комісію. Копію телеграми доставлено мені.

Години коло 10-ої вечором, коли вже місто цілком затихло і на вулиці не було ні душі, до мене заїхав генерал-квартирмайстер Левицький і запропонував прибути на засідання надзвичайної комісії в справі арештів. Ми поїхали разом. Комісія засідала в будинку ратуші. Ми застали двох військових прокураторів, іще двох військових юристів, голову армійського комітету, губерніяльного комісара Лотоцького. Прилучилось нас двоє. Тут же знаходились і «підсудні» — члени контррозвідки, дуже збентежені й засоромлені. Вони, як виявилось, не встигли виїхати з Чернівців, бо поїзди застрягли десь коло станції Жучка, і їх привезено на наш імпровізований суд.

Генерал-квартирмайстер, що був головою комісії, поставив відразу питання про причину арештів. От тут і виявилась повна нестійність усіх причин, одноголосно стверджена всіма членами комісії. Серед цих причин, пам'ятаю, фігурувала така. Ще на початку війни австрійський генеральний штаб розіслав по всіх міських ратушах Галичини й Буковини таємного обіжника, який наказував в разі, як би місто дісталось до російських рук, збирати потаємно відомості про число російського війська розташованого в цім місті, про склад частин і т. д., себто попросту — виконувати шпигунські функції. Кожен маґістрат

145

дістав примірник цього обіжника, що став відразу відомий російській контррозвідці. Ледви можна припустити, щоб котрийсь з магістратів виконував предложення австрійського штабу, і обіжники спокійно лежали в архівах. Місто Чернівці тричі переходило з рук до рук. Архів його магістрату тричі проглядала російська контррозвідка і тричі зареєстровувала знаменитий обіжник. І ось аж тепер треба було витягти на світ Божий цей обіжник і на основі самого факту одержання цього обіжника складом магістрату 1914 року, арештувати членів магістрату 1917 року, після того, як склад магістрату кілька разів перемінявся, а головно — більшість його членів була призначена російською владою.

Другою причиною для численних арештів було «знайомство» з полковником Фішером. Цей Фішер був австрійський жандармський полковник у Чернівцях. Він організовував шпигунство на передодні залишення міста австрійцями. Багацько людей арештовувала потім російська контррозвідка на тій підставі, що це «аґент полковника Фішера». Безперечно, були тут люди дійсно скомпромітовані відносинами до Фішера, але більшість була Богу духа винна і того Фішера й у вічі не бачила, тільки чула, що він десь існує на світі. Найчастіше люди ставали жертвами доносу, провокації й особистих порахунків.

Коли представники контррозвідки вичерпали всі свої аргументи, комісія одноголосно визнала їх незаслуговуючими ні найменшої уваги й постановила негайно випустити всіх арештованих, за виїмком одного, за котрого треба було ще збирати відомості. Генерал-квартирмайстер затвердив постанову, а до засоромлених аґентів контррозвідки звернувся з короткою, але виразною фразою: «а з вами я порахуюсь».

Вранці всі арештовані були на волі. Страх, одначе, напав на ціле місто, і багацько людей поховалося, хто де міг. На вулицях мов вимерло. Видно було тільки сірі шинелі наших солдатів та простий народ.

До мене явився комендант міста ген. Г. і предложив перед самим моментом залишення нами Чернівців висадити в повітря електричну станцію, водокачку, мости та ін. Я категорично заборонив висаджувати щонебудь, крім мостів, уважаючи за річ цілком безглузду й непотрібну для інтересів відступаючої російської армії руйнувати електричну станцію або водокачку

146

і робити шкоду цим тільки мирному населенню. Але генерал не витерпів і вже по моїм виїзді висадив, крім моста через Прут, ще... поштову контору в осередку міста. Була ще спроба, невідомо ким зроблена, підпалити міську поліцію. Але пожежа була ліквідована заходами губерніального комісара Лотоцького в останні години його перебування в місті.

Крім цих інституцій — Пошти і поліції — Чернівці більше не зазнали ніякої руїни. Тиждень пізніше, вже в Києві, я прочитав у «Новому Времени» таку телеграму: «перехоплено німецьке радіо, в котрім повідомляється, що місто Чернівці при відступі росіян не зазнало жадної шкоди завдяки заходам генерал-губернатора Дорошенка». До телеграми було додано примітку від редакції: «Як звісно, Дорошенко — завзятий мазепинець, який перебуває в безпосередніх стосунках з німецьким генеральним штабом».

Трохи згодом у тім же «Новому Времени» появилася ціла кореспонденція «з Чернівців», де мене виведено як особу, що стоїть на чолі «жидівсько-німецької змови» проти російських інтересів і що веде політику в дусі цієї змови.

XV

Я покидаю Чернівці. Відгуки справи Ґеровського. Моя подорож до Петербурга для звіту перед Тимчасовим Правительством.

Та ось нарешті наступив час покинути мені Чернівці. Раненько, тількищо зійшло сонце виїхав я з дому і бічними вуличками вибрався на Горечу, а звідти на шосе, що веде до Новоселиці. Стояв густий туман, на вулицях було порожно, і я був радий, що ніхто не бачить мойого від'їзду — мені було немов соромно покидати це місто при таких обставинах. На другий день після мене виїхали Лотоцький і Багрій і того ж дня місто заняли австрійці.

Я поїхав автом просто до Києва. Незвичайну картину уявляло з себе шосе від Чернівців до російського кордону і далі на сотню верст вглиб: відступала мільйонова армія, і здавалось, що це якесь переселення народів. Перша паніка вже вліглася, частини армії були сяк-так організовані на ново, відступ прикривали більш надійні, тверді полки, котрі відходили з боєм. Та й наступ ворога вже значно ослаб.

147

По шосе тяглися безконечні обози, як військові, так і різних адміністраційних установ. На возах їхали баби, діти. На переміну з простими возами їхали фіри, брички, тачанки, шарабони, коляси всіх можливих сортів; сопіли важкі тягарові авта, все це тарабанилося серед страшенної грязюки після недавнього дощу.

Вулиці в стрічних селах і містечках уявляли з себе озера невилазного, густого як кавчна гуща, болота; паралельно з шосе на лінії залізниці стояли й не рухались безконечні валки поїздів. По обох боках шосе брили, або зупинялись для відпочинку гурти пішоходів. І кого тут тільки не було! Ось сарти з середньої Азії в своїх чалмах і кольорових халатах, з верблюдами; їх прислано було для нестроєвої обозної служби ще в 1916 році. Ось китайські кулі, теж: транспортовані сюди зі сходу для земельних робіт. Ось група калмиків, козаків з Дону; ось невідомо як попавший сюди відділ румунських солдатів у кумедних рогатих шапках, з смуглявими циганськими обличчями. А далі — без краю сірі шинелі, мужики-погонці й форшпани при обозі...

З великими труднощами доводилось переганяти; об'їздити цей людський потоп. Стало трохи легше, як проминули Новоселицю і поїхали через північну Басарабію; але ще до самого Дністра на сотню верст обганяли окремі обози, вози й тягарові авта.

В Могилеві на Дністрі було шумно й людно. Багато наших військових, штаби окремих частин. Я ночував у Могилеві і вранці трохи перейшовся по місту, зв'язаному стільки споминами з нашою козацькою історією. На однім будинку прочитав плякат українською мовою, що тут відбуваються літні учительські курси.

В Бердичеві я застав нову переміну в команді: генерал Корнілов виїздив до Могилева на Дніпрі, на пост верховного коменданта, а «главкоюзом» призначено було ген. Денікіна. Мій одинокий приятель в цілій Ставці С. А. Базаров попередив мене, що на мене в штабі страшенно злі. Коли Ґеровського вели через Бердичів, його тут випущено на волю, і він вів проти мене завзяту аґітацію. Тепер він був безсумнівною жертвою за свої «русскі» ідеї з боку «мазепинця». Я хотів було йти представитись Денікіну, як свойому новому начальнику,

148

але Базаров відрадив, кажучи, що він страшенно ворожо настроєний проти мене. Я обмежився візитою до ген. Духоніна, щоб повідомити його про вчинки поляків-залізничників. Але Духонін поставився з якимсь недовір'ям до представленого мною матеріялу, викликав зараз одного з старших залізничників, що находився в штабі, і той почав рішучо заперечувати випадки саботажу й зради. Я махнув рукою і не настоював на переведенні слідства.

Від Духоніна пішов я до нового комісара фронту, якогось Гобеччія, грузинського соціяліста-революціонера. Він зробив на мене дуже дивне враження: ні з того, ні з цього почав лаяти київську Центральну Раду і заявив мені, що одна з головних причин останніх нещасть російської армії — «австрофільська» політика нової російської адміністрації в краю, і далі плів усякі дурниці каліченою російською мовою з характеристичним кавказьким акцентом. Коли я спробував було заперечувати і сказав, що мені дивно чути таку розмову з уст грузина, що, здавалось би, мусів зрозуміти стремління українців, Гобеччій заявив, що він перш за все російський соціяліст-революціонер, а вже потім грузин. «Та що Ви тут мені кажете, — додав він: ось за годину перед Вами був у мене пан Ґеровський і докладно поінформував мене про Вашу власну діяльність!» Я побачив, що з Гобеччіем сперечатись не має ні рації, ні практичної мети і вийшов від нього.

Так, маючи проти себе цілий Бердичівський штаб і дожидаючи, що з цього всього вийде, покинув я Бердичів і поїхав далі до Києва. Там мені треба було перш за все вирішити питання, де розмістити евакуйовані інституції галицько-буковинського генерал-губернаторства. Щодо цього треба було порозумітися з начальником київської військової округи полковником Оберучевим.

В Києві умістити всіх установ було неможливо. Я ледве упрохав Оберучева дозволити розташувати мою канцелярію в будинку Комерційного Інституту, там, де містилися евакуйовані інституції генерал-губернаторства в 1915 році, за часів Бобринського. Фінансова управа виїхала до Чернігова, Тернопільське губернаторство до Прилук, Чернівецьке — до Константинограду на Полтавщині. В Києві залишилась головна канцелярія, штаб та деякі менші установи.

149

Тим часом виявилось, що австрійські та німецькі війська заняли не цілу Галичину й Буковину: невеликі частки понад кордоном залишились в руках росіян, а саме — повіти Сучавський і частина Серетського на Буковині, частини Борщівського, Скалатського, Збаражського й Брідського в Галичині. Отже треба було якось управляти цими повітами, і я рішив, ліквідуючи постепенно інституції генерал-губернаторства, залишити невеличку канцелярію для центральної управи цими рештками. Сам я рішив зоставатись у Києві, щоб звідси стежити за ліквідацією.

Не встигли ми як слід розташуватись по авдиторіях та коридорах Комерційного Інституту, порозставлявши столи, ящики, пишучі машинки та інше канцелярське приладдя і майно, як до мене явився генерал-лейтенант Огородніков і заявив, що йому доручено «главкоюзом» вияснити деякі обставини, що мали місце в Чернівцях, а особливо в справі арешту Ґеровського. Одним словом це було замасковане слідство. Генерал прохав тисячу разів вибачення, казав, що це дуже неприємна для нього місія, старався як міг позолотити цю історію, але смисл справи був ясний.

І я і О. Г. Лотоцький дали докладні пояснення на письмі і з'ясували цілу справу. Я ж з свого боку поставив запитання, з чийого розпорядження і яким чином могло статись таке порушення наказу крайового комісара, що має права генерал-губернатора, як визволення арештантів, про котрих ясно стояло в наказі, що вони мають бути транспортовані до Києва. Огородніков обіцяв вияснити це в Бердичеві й попрощався з нами.

Мені було ясно, що справа цим не обмежиться і, маючи на увазі цькування, яке началось проти мене на сторінках «Нового Времени», можна було гадати, що кампанія проти йтиме й далі. Тоді я рішив ужити способу, який уже двічі мені поміг: звернутися безпосередньо до Правительства, себто не в справі приїзду ген. Огороднікова спеціяльно, а щоб з'ясувати всю мою діяльність в окупованих областях і запитати дальших вказівок.

В моїм розпорядженні був ще з Чернівців окремий вагон-сальон, і я виїхав в ньому до Петербурґа. В цьому вагоні я й мешкав на двірці. Зі мною виїхали Лотоцький, Володковський,

150

Зайців, та ще кілька петербуржців, які рішили скористатись з нагоди і перевезти до Києва деякі свої речі; тепер уже ніхто з українців не думав повертатись на стало до Петербурґа, а всі залишились на Україні, де кожен з них ставав у пригоді, як службова сила в автономному українському уряді.

В Петербурзі я явився спочатку до Керенського. Він мешкав тепер в Зимовому Палаці і прийняв мене в кабінеті, що належав раніше цареві Миколі II. Мене прийняв, як старого знайомого, розпитував про Галичину, про евакуацію. Я просив його призначити засідання членів Тимчасового Правительства, де я міг би дати офіціяльне звідомлення. Я склав уже зарані писаний звіт. За пару день мені на Царськосельський двірець прислано було повідомлення, що мене запрошують до Зимового Палацу. В тій самій Малахитовій залі, де весною давано мені наказ перед виїздом до Галичини, тепер засідало Тимчасове Правительство, але вже в зовсім іншому складі. Головою тепер замість князя Львова був Керенський. Крім його, товариша президента-міністрів Некрасова й міністра закордонних справ земляка-киянина Терещенка, я нікого не знав. По портрету, що бачив раніше, пізнав тільки Чернова, соціяліста-революціонера, міністра земельних справ.

Керенський дав мені слово, і я прочитав свій звіт. В ньому коротенько виложив діяльність нової адміністрації в краю, зазначив її заходи коло утворення прихильної для нас думки серед місцевого населення, зазначив перешкоди, які не давали здійснити всіх заходів крайової управи і закінчив надією, що не вважаючи на сумні обставини, які супроводили евакуацію краю російським військом, все ж таки прихильна до основного місцевого населення влада певно полишила по собі добрий спомин, що буде поставлено на карб нового ладу в Росії і може матиме свої наслідки в міжнародніх відносинах.

Міністри мовчки вислухали звіт. Кожен з них мовчки думав свою важку думу і певно — не про Галичину та Буковину. Досить було тяжкого клопоту з своїми російськими ділами. Ніхто не зголосився до слова, щоб щонебудь запитати. Тоді Керенський встав і голосно промовив, звертаючись до мене: «Пане комісаре! Дозвольте щиро подякувати Вам в імені Правительства за зразкове виконання положених на Вас обов'язків», і з тим він стиснув мені руку. На тому справа і скін-

151

чилась, я відклонився і виходячи чув, як міністри жваво заговорили між: собою про інші, зовсім не галицькі справи.

Офіціяльна подяка голови правительства служила для мене свого роду ґлейтом чи охоронною грамотою, тому я попросив на другий день у секретаря офіційно засвідчену виписку з копії протоколу, щоб мати її на всякий випадок. Побувши ще пару день в столиці, я виїхав назад до Києва. По дорозі я рішив зупинитись у Могилеві, щоб подати звіт і верховному головнокомандуючому Корнілову.

Та поки я доїхав до Могилева, тут почалась т. зв. Корніловська історія, конфлікт між Керенським і Корніловим, котрий задумав зробити переворот, узяти владу в свої руки і за допомогою диктатури забезпечити Росію від большевизму, що вже насувався на неї. Прибувши до Могилева і проїхавши в ставку, що містилась в губернаторському домі над Дніпром, я попросив авдієнції у «главковерха». Мені призначено годину, я явився, але адьютант просив почекати, бо главковерх розмовляє по прямому дроту з Керенським. Я ждав до вечора і не діждався. На другий день те саме. Це якраз і були знамениті переговори Корнілова з Керенським, котрі закінчились розривом. На третій день по Могилеву вже була розліплена відозва про те, що він думає взяти владу в свої руки. Побачивши, що в Могилеві заварюється велика каша, і що Корнілову тепер не до мене, я попросив потихеньку причепити мій вагон до чергового пасажирського поїзду на південь і виїхав з своїми супутниками. На другий день ми спокійно доїхали до Києва, і тут я прочитав у часописах, між іншим, звістку, ніби «генерал Корнілов арештував галицько-буковинського комісара Дорошенка, що приїхав до нього в службовій справі». Звідки взялася ця чутка, я так і не довідався.

В Києві мене дожидали інші справи. Тут почалося вже будування автономної української державности, і мені прийшлося взяти в ньому певну участь. В Петербурзі йшов розклад, там пахло трупом, у нас же покищо йшло будування, буяло молоде життя, і я був не один з українців, що з служби загально-російської перейшов на рідну українську. Про це буде моє оповідання далі.

152

Пуста сторінка

153

ЧАСТИНА ДРУГА

З ПОЧАТКІВ ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТИ

(ДОБА ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ)

154

Пуста сторінка

155

І

Центральна Рада. Моя участь у формуванні Генерального Секретаріяту. Мене закликають до Чернігова.

Майже цілу весну й частину літа 1917 року я провів поза Києвом, занятий галицько-буковинськими справами й віддаючи їм усі свої сили і всю свою увагу. А в Києві тим часом відбувались дуже важливі події; здобуття автономії для України пішло далеко швидше, ніж цього можна було сподіватися. Коли я на початку серпня прибув до Києва, тут справа йшла вже про реалізацію здобутого права і про здійснення автономної управи краю в формі так званого Генерального Секретаріяту. Мені не довелося бути ні учасником, ні свідком цієї боротьби, яку витримала Центральна Рада, поки добилась від Тимчасового Правительства признання автономії України. Виїхавши у квітні з Києва я фактично відійшов від тамошніх справ, хоч за мною було залишено мандат члена Центральної Ради від партії ес-ефів. Тепер, коли я почав придивлятись до становища, яке застав у Києві, багато було для мене нового і не зовсім ясного.

Я почав ходити на засідання Центральної Ради. Вони тепер відбувались вже постійно в будинку т. зв. Педагогічного Музею. Це приміщення добув для Центральної Ради Микола Порш ще на початку революції, коли йому, як членові Виконавчого Комітету доручене було завідування всіми публічними будинками у Києві. Рада засідала у великій осередковій залі, тоді коли відбувалися сесії її пленуму. Мала ж Рада засідала звичайно в бічній залі на горі. У великому вестибюлі стояли різні кіоски з часописами та аґітаційною літературою. Тепер Центральна Рада була вже загально признаною de iure i de facto вищою владою в краю. Її склад поповнено представниками від трьох великих з'їздів: селянського, робітничого і військового. Ввійшли в її склад і представники, «національних меншостей», себто від російських, жидівських і польських лівих партій. Центральна Рада уявляла з себе в повнім розумінні слова революційний парлямент: в її склад входили пред-

156

ставники тільки лівих, соціялістичних партій; найправішими з українців були соціялісти-федералісти (ес-ефи), а з «меншостей» — російські кадети, але вони в кінці літа покинули Раду. Якихнебудь організованих виборів від населення не було: в члени Ради попадали лиш представники партій (бо й згадані вище з'їзди були в суті речі нічим іншим, як партійними з'їздами), та й то майже виключно лівих. Таким чином не були, наприклад, зовсім представлені в Центральній Раді хлібороби-селяни й козаки (з Полтавщини й Чернігівщини), хоч вони ще з весни заложили свою демократично-хліборобську партію. Дивно було не бачити їх в українському революційному парляменті, адже наші козаки на Полтавщині й більш заможні селяни, — то найбільш збережений і твердий з національного погляду елемент. Зате серед представників від жидівського «Бунду» я зустрів свого колишнього товариша по гімназії у Вільні Б. Ґольдмана (відомий під партійним псевдонімом «М. Лібер»), людини нічим з Україною незв'язаної, так само як, наприклад, і М. Рафес, жид з Білорусії, що відогравав дуже гучну ролю в політиці Центральної Ради.

Як поглянути було на засідання пленуму Центральної Ради, то бачили перед собою ціле море сірих солдатських шинель. Але це не значило, що її члени були самі військові, ні; просто з огляду на військовий час було дуже багато людей так, або інакше зв'язаних з військом: урядовці різних військових канцелярій, інтендантства, земського або городського союзів, мілітаризовані техніки, фельдшери, залізничники. Були, одначе, люди, які бозна чому носили сіру шинелю або темно-зелену, «ґімнастьорку»; може тому лишень, що це була свого роду революційна одежа, так як червона фрігійська шапка часів Великої Французької Революції. Солдат був persona grata; він «зробив» революцію; йому скрізь відводилось перше місце. Отже й сіра шинеля була немов певним свідоцтвом, що вдягнута в неї людина — не «буржуй», а справжній «товариш». Взагалі тоді панувала своєрідна мода рівнятись по типу «революційного солдата»; трохи не кожен старався, як міг, укрити свою справжню клясову приналежність, якщо, скажемо, він був сином поміщика або капіталіста, своє суспільне становище і навіть свій освітній ценз, яко ознаки, так би мовити поганого тону.

157

На естраді великої залі Педагогічного Музею засідала президія Ради. Посередині голова — проф. М. Грушевський. Йому, розуміється, тяжко було би укрити свою приналежність до буржуазного стану, бо кожен бачив його прекрасну шестиповерхову кам'яницю в Києві, ні свого високого освітного цензу; але все покривала довга сива борода і загальношанований в усіх українських колах авторитет «батька-Грушевського». Дивним контрастом до сивобородого голови виглядав його молоденький заступник, 22-літній студент Микола Шраг (син відомого високозаслуженого діяча, покійного Іллі Шрага) і двох таких же молодих секретарів: Михайло Єреміїв і Микола Чечель, обидва в солдатських ґімнастьорках, на вигляд — цілком типові «товариші». Єреміїв був великий землевласник з Київщини, український соціял-демократ; Чечель — студент, український соціяліст-революціонер.

В перших рядах партеру, в центрі, засідала купка ес-ефів і кілька більш поміркованих груп. Кругом — сірі шинелі: фракція соціялістів-революціонерів, селянська спілка, безпартійні соціялісти, соціял-демократи, меншости. Найчисленнійшою й найвпливовійшою фракцією в Центральній Раді були соціялісти-революціонери. Лідерами її вважались: Микола Ковалевський (студент, син поміщика з Чернігівщини), Аркадій Степаненко, кол. економ Українського Клюбу в Києві, Павло Христюк (студент) і сам проф. М. Грушевський, хоч він наче б то формально до партії й не належав. Промовцями дуже часто виступали: Олександер Севрюк, студент 2-го курсу, і молодий адвокат Олександер Солтан.

Українські соціял-демократи мали в своїх рядах значно поважніші сили (коли не рахувати Грушевського). Досить сказати, що серед них були: Володимир Винниченко, Микола Порш, Симон Петлюра, Борис Мартос, Дмитро Антонович, Михайло Ткаченко, Іван Стешенко — усе люди, що мали за собою добрих два десятки років української політичної роботи, досвідчені партійні діячі, добрі промовці. Багаті були інтелектуальними силами й соціялісти-федералісти (Сергій Єфремов, Олександер Шульгин, Вячеслав Прокопович, О. Лотоцький, Андрій Ніковський, Людмила Старицька-Черняхівська та ін.), але вони не мали за собою маси і через те не відогравали рішаючої ролі в Центральній Раді. З їх голосом дуже мало рахувались, хоч і

158

не могли обійтися без ес-ефів, коли довелося почати будування автономної України.

«Меншости», не вважаючи на своє пропорціонально невелике число, робили багацько галасу й поводились дуже експансивно. За кожним найменшим приводом забирали голос, запитували, інтерпелювали, ставили свої резолюції; з боку могло здатись, що то найбільш активна й енергійна частина українського революційного парляменту. Рафес, Золотарьов, Балабанов — їх чути було майже на кожному засіданні. Говорили вони всі по-російськи.

Самі засідання відбувалися по всіх правилах парляментського звичаю. Його техніку Центральна Рада засвоїла собі дуже швидко. Одне тільки: ніколи ніяке засідання не починалося в призначену годину, а завжди з великим опізненням, іноді на цілі години.

Коли я поїхав до Петербурга в половині серпня, то зустрівся там з українською делеґацією, що приїхала предложити Тимчасовому Правительству до затвердження «Статут Вищого Управління Україною», вироблений Малою Радою на підставі відомої київської угоди 29 липня. В цій делеґації були генеральні секретарі (обрані Центральною Радою провізорично): В. Винниченко, X. Барановський, М. Рафес, О. Зарубін (російський соціяліст-революціонер) і М. Міцкевич (поляк, товариш генерального секретаря по міжнаціональних справах). Я відвідував земляків. Вони прибули саме тоді, коли у Тимчасовому Правительстві відбувалась криза: пішов до димісії кн. Львов і утворювався новий кабінет Керенського. Від Тимчасового Правительства і без кризи тяжко було чогонебуть скоро добитися — приклад цьому я бачив на собі весною, коли приїздив у галицькій справі. А тепер і поготів. До того ж треба знати, що угода 29 липня була в Петербурзі дуже непопулярна, її вважали за помилку з боку тих міністрів, що її підписали, і тепер ішли дуже нерадо на те, щоб остаточно санкціонувати автономний лад на Україні, та ще в такій формі, яку виробила в своїм статуті Мала Рада.

Наші делеґати дуже дратувались і нервувались, та й не диво: вони почували в себе за плечима Центральну Раду, яка там у Києві нетерпляче дожидала висліду їхніх переговорів. Тимчасове Правительство, уконститувавшись у новому складі,

159

нарешті виробило свою «Тимчасову Інструкцію для Генерального Секретаріяту Временного Правительства на Україні». Уже з самого титулу цієї Інструкції було видно, що вона відріжняється від Статуту, запропонованого Центральною Радою. Петербурзьке правительство хотіло бачити в Генеральному Секретаріяті свою експозитуру на Україні, хоч і крайовий український уряд, але залежний від центрального уряду, хоч і пропонований в своїм особистім складі Центральною Радою. Крім того воно обмежувало територію автономії України п'яти губерніями: Київською, Волинською, Подільською, Чернігівською й Полтавською (та ще хотіло відрізати від Чернігівщини північні повіти).

Така Іструкція не могла задовольнити Центральну Раду. Але й петербурзьке правительство вважало її за maximum уступок, які воно могло зробити. Властиво в Петербурзі в урядових сферах почали ставитись до всього з якимсь безнадійним фаталізмом. Становище з кожним днем гіршало, і одиноке, на що тут могли спромогтись, це була пасивна резистенція. Пам'ятаю, якось в розмові з правителем справ Тимчасового Правительства Гальперном, одним з авторів Інструкції, я сказав, що деякі місця Інструкції безумовно викличуть на Україні сумніви, — як їх розуміти. На це мені Гальперн відповів: «хай собі розуміють, як знають!» Добра відповідь, нема що казати.

Винниченко і Рафес не діждались кінця справи і виїхали до Києва. Тимчасом прийшла Інструкція. Саме тоді відбувався в Петербурзі з'їзд губерніяльних комісарів цілої Росії. Барановський скликав нараду комісарів українських губерній, на яку запросив і мене. На цій нараді було ухвалено порадити Центральній Раді згодитись на Інструкцію, щоб уникнути розриву з центральним правительством. Зважаючи на становище в нашому краю і в цілій Росії, ми гадали, що треба досягти якнайскорішого порозуміння між: петербурзьким правительством і Центральною Радою. В нараді цій брали участь: М. Суковкин (від Київщини), А. Вязлов (Волинь), М. Іскрицький (Чернігівщина), А. Лівицький (Полтавщина), М. Страдомський (місто Київ) і я. Телеграма про це не сподобалась Центральній Раді, але кінець-кінцем там погодились на Інструкцію, і на її підставі В. Винниченко почав формувати Генеральний Секретаріят.

Скоро потому, як я повернувся до Києва, до мене в канцеля-

160

рію зайшов Винниченко і предложив мені вступити до його кабінету секретарем по справам народньої освіти. Я відхилив цю пропозицію, кажучи, що вже справу почав І. М. Стешенко; йому краще й вести її далі, я недавно приїхав, ще не зорієнтований, а Стешенко стоїть від самого початку на чолі справи. Винниченко, згодився, видно, зі мною. На другий чи на третій день він явився до мене з новою і ще більше серйозною для мене пропозицією: Центральна Рада доручила скласти Генеральний Секретаріят мені. Виявилось, що соціялісти-революціонери, що тепер узяли остаточно гору в Центральній Раді, заявили Винниченкові своє недовір'я, і він мусів уступити з свого прем'єрства.

Які властиво резони мали соціялісти-революціонери і справжній керманич тої справи — проф. Грушевський, коли вони усували Винниченка, людину, що винесла на своїх плечах цілий тягар боротьби за автономію, яка весь час стояла в самім осередку руху й придбала собі вже широку популярність в колах, які стояли за Центральну Раду, — і замість Винниченка доручали справу мені, що весь час стояв осторонь і був дуже мало відомий для тих, що складали собою масу членів Центральної Ради, — я не розумів і не розумію досі. Я дуже відмовлявся від того доручення, ясно здаючи собі справу з тих великих труднощів, які мене дожидали.

Я не пережив того всього, що пережила Центральна Рада, протягом весни-літа 1917 року, не перейнявся тим настроєм, що вона. Більшість її нових діячів була мені чужа, я їх не знав, усіх тих Салтанів, Севрюків, Рафесів. У відносинах до Тимчасового Правительства я не відчував тої ворожнечі, що вони, бо якраз з боку Керенського, що особливо став ненависний Центральній Раді, я зустрічав у своїй недавній роботі в Галичині піддержку й поміч. Але поза цим, так би мовити, психологічним моментом, були й ще причини, які робили моє становище голови автономного уряду України, настановленого Центральною Радою, дуже незручним. Хоч я й віддавав належне признання і Грушевському і Винниченкові за ту енергію, сміливість і зручність, з якою вони добились автономії, але багато в чому не погоджувався з ними. Перш за все я інакше тоді оцінював значення, характер і завдання цієї автономії, ніж вони,

161

особливо ніж Грушевський. Я вважав необхідним в інтересах української справи якнайшвидше практично використовувати ті можливости, які відкривала навіть куца автономія; вважав потрібним підвести під неї реальну базу — в свідомости широких кіл населення так, щоб воно відчуло реальну користь від цієї автономії й кріпко за неї ухопилось. Будувати всю свою програму й практику на тимчасовій (як могло бути) слабкости центрального уряду я вважав недоцільним, я гадав, що розмах національного почуття, викликаний революцією, треба було звернути не стільки на боротьбу за формальні рамки відносин до Петербурга, скільки на внутрішнє будівництво і переведення націоналізації цілого суспільного життя на Україні. А до цього будівництва треба було притягти, на мою думку, якнайширші кола українського населення, в тім числі й землевласницькі, кріпко зв'язані з краєм, з його інтересами. Будувати нову Україну за допомогою в значній мірі вже здеклясованих кіл, що наповняли своїми представниками ряди членів Центральної Ради, і на космополітичній «революційній демократії», що засідала там же яко «меншости», я вважав ледви чи здійсненим. Хоч як скептично ставився я до нашого поміщицтва (тому, що походячи з нього, добре його знав), але я гадав, що обійтися без цього культурного, звиклого до адміністраційної й громадської (в земствах) діяльности верстви суспільства, при будові автономного життя було б просто неможливо. Становище улегшувалось тим, що це поміщицтво, досі зросійщене (а почасти спольщене — на Правобережжі) на очах у всіх верталось до своєї народности, і видкидати його, заганяти силоміць до московського, або польського табору і тим скріпляти всякі «меншости», я вважав ділом просто шкідливим для української справи. Навіть позбувшись своїх маєтків (при майбутній земельній реформі), наше поміщицтво могло знайти собі місце, як тісно з краєм зв'язаний і добре його відносини знаючий елемент, в широкому ділі будування автономії України.

Що ж до обкроєння території автономної України, то я гадав, що нашим ділом було би наладнати життя у ній так, що вона, являючись осередком упорядкованого життя серед усе зростаючої всеросійської анархії, служила б атракційною силою, яка дуже скоро притягла би решту українських територій

162

і приєднала їх до основного пня. Найближче майбутнє, властиво, це і доказало, коли з усіх губерній, що не ввійшли в склад автономної України з п'яти губерній — почався рух за приєднання до неї.

Певна річ, що всі ці міркування в той час ще не настільки викристалізувались в моїй свідомості, щоб я отверто виступив з ними в українських політичних колах, але вже настільки ясно відчувались мною, що не розуміти певної ніяковости свого становища в ролі голови Генерального Секретаріяту я не міг. Та проте я мусів згодитись узяти на себе цю місію, виговоривши собі вільну руку в запрошенні кандидатів на пости генеральних секретарів. На це погодились з тією умовою, що генеральним секретарем земельних справ має бути конче український соціяліст-революціонер, і мені була вказана особа: М. Савченко-Більський, повітовий аґроном з Борзенського повіту; генеральним же секретарем праці мав бути соціял-демократ.

Мені хотілося запросити, особливо на ті пости, що вимагали фахового знання й адміністраційної практики, людей солідних і знаючих. Але мало хто взагалі охотився йти, відмовляючись різними причинами. Відмовились С. Веселовський, С. Франкфурт, І. Чарниш, Ф. Штейнґель, Лев Слуцький (на пост секретаря праці)... За кілька день удалось заручитися згодою І. Стешенка — на пост секретаря освіти, М. Савченка-Більського — земельних справ, О. Лотоцького — генерального писаря. Але поки йшло формування, все ясніше вимальовувались для мене різниці між настроями й поглядами моїми — з одного боку і проф. Грушевського й близьких до нього кіл з Малої Ради, яка тоді засідала — з другого. На засіданні Малої Ради 18 серпня я виголосив коротеньке експозе, яке зводилось до заяви про потребу «творчої ділової роботи над утворенням автономного життя на Україні» і льояльної співпраці з Тимчасовим Правительством. Моя заява не сподобалась проф. Грушевському і в0 офіціяльно оголошеному тексті вона появилась в дещо зміненій редакції. Взагалі у відносинах проф. Грушевського до себе я вже не почував тієї простоти і щирости, які були раніше, протягом більш як десятилітніх наших взаємин і спільної праці: він тепер ставився до мене так само, як і до інших іще вчорашніх своїх найближчих співро-

163

бітників, сухо-формально, зводячи все на партійні різниці, які нас ділили або ставили у договірні відносини. Вкінці у мене появилась думка, що моїм головуванням просто хочуть скористуватись для того, щоб швидше досягти затвердження з боку петербурзького уряду, а потім, при першій же нагоді, змусити мене до димісії, тоді, коли потреба в моїх послугах минеться. А тут як на те появилось в часописах інтерв'ю з заступником петербурзького прем'єр-міністра Некрасовим, де він виявив своє задоволення з обрання мене на голову генерального секретаріяту; виглядало так, наче я являвся креатурою петербурзького уряду. Все це змусило мене зректися залишитись далі на своїм посту, і я запропонував передати вже майже зформований мною кабінет Винниченкові. Після довгих і прикрих розмов президія Центральної Ради з проф. Грушевським на чолі погодилась на це, а за ними згодилась і Мала Рада. Найтяжче було умовити самого Винниченка, котрий вже спаковував свої чемодани, щоб їхати на село спочити після кількох місяців напруженої роботи і тяжких хвилювань Але згодився врешті і він, а я приобіцяв йому, що допоможу довести до краю формування кабінету й поїду до Петербурга, щоб добитись там скорішого затвердження кабінету під його головуванням. Діло в тім, що якийсь кореспондент однієї французької газети, друкуючи інтерв'ю Винниченка під час його перебування в Петербурзі, набрехав, ніби Винниченко признався в своїм германофільстві. Треба сказати, що ніяким «германофілом» в цього слова розумінні Винниченко ніколи не був і нічого подібного кореспондентові не казав, але вигадка пішла гуляти по пресі і утворила йому в очах петербурзьких кіл справді небезпечну репутацію «германофіла».

Мені нераз доводилось чути — і тоді і пізніше — нарікання від моїх знайомих і приятелів, чому я зрікся головування в секретаріяті, що це був дуже хибний крок, велика помилка і т. д. Може бути, що це був і хибний крок, але як би я не зробив його зразу, то все одно довелося б його зробити трохи згодом і може при далеко менш зручних обставинах: я вже настільки ясно відчував внутрішнє положення, різницю своїх настроїв і політичного світогляду з тими, з ким би мені довелось спільно працювати, що зоставатись далі — для мене значило йти проти свого сумління. А на це я погодитись не міг.

164

За деякий час кабінет Винниченка був сформований, майже в тім самім складі, в якім він був намічений мною. Я поїхав до Петербурга клопотатись, щоб його швидше було затверджено. Я побував у Керенського, Некрасова й Терещенка, старався розвіяти упередження проти Винниченка, мов проти германофіла, і там таки згодились на Винниченківський кабінет. Згодились дуже неохоче, не бачучи іншого виходу.

Ще перед моїм виїздом до Петербурга, коли я ще формував Генеральний Секретаріят, до мене приїхала з Чернігова делеґація, яка запропонувала мені виставити мою кандидатуру при виборах нового губерніяльного комісара Чернігівщини. В Чернігівщині, як і скрізь по перевороті, губерніяльним комісаром від початку зробився голова губерніяльної земської управи Михайло Іскрицький, багатий пан з північних повітів, член Державної Думи. Він дуже добре працював увесь час, в згоді з Виконавчим Губерніяльним Комітетом та іншими революційними інституціями, не викликаючи ніяких нарікань з нічийого боку. Та ось, на якімсь з'їзді влітку, один з лідерів російських ес-ерів на Чернігівщині Кулябко-Корецький (сам — поміщик з Чернігівщини, стара вже людина, давній соціяліст) заявив, що незручно, мовляв, що й досі на чолі губерніяльної адміністрації стоїть Іскрицький такий багатий пан. І збори заявились за тим, що, не маючи нічого закинути Іскрицькому персонально, не можуть мати до нього довір'я, як до дуже заможного поміщика. Почувши про це, Іскрицький зразу ж подався до димісії, не дожидаючи, що буде далі. По законам Тимчасового Правительства треба було кандидата на нового губерніяльного комісара вибирати на губерніяльному з'їзді повітових рад і представників політичних партій. А тоді вже кандидата мав затверджувати уряд. Найвища екзекутива в губернії — Виконавчий Комітет складався в Чернігові з людей солідних, відомих громадських діячів, майже виключно українців. До нього належали: Ілля Шраг (тепер він був головою Окружного Суду в Чернігові), покійний Вадим Модзалевський, Д. Коновал, д-р Базилевич і ще кілька місцевих українських діячів. Вони висунули мою кандидатуру, котра зустріла співчуття в різних громадських колах Чернігова. Мене там знали, — я сам походжу з Глухівського повіту на Чернігівщині, і на моїй кандидатурі погодились представники і національних

165

українських течій, і «общерусских». От тоді до мене виїхала делеґація в складі чотирьох людей і просила згодитись на виставлення моєї кандидатури. Я відповів, що мушу вирішити справу з головуванням в Генеральному Секретаріяті. Делеґати зачекали кілька день і, коли я відмовився від головування, то дав згоду на кандидатуру в Чернігові.

Поки я їздив до Петербурґа, в Чернігові відбулись вибори, і мене вибрано в губерніяльні комісари. Потім мені оповідали, як це було. Учасників з'їзду було коло 250 людей, представників повітових і міських рад і делеґатів від головних партій — ес-ерів то ес-деків. Кожна з партій старалася виставити свою кандидатуру, але кандидатів було взагалі мало, просто мало було людей охочих до того і разом таких, що хоча б у мінімальній мірі відповідали вимогам, які звичайно ставляться до кандидата на значну адміністраційну посаду. Шраг поставив мою кандидатуру, піддержану людьми, що знали мене особисто. Вкінці погодились на тому, що комісаром мав бути член української партії, а з його двох помічників — один має бути соціял-демократ, другий соціяліст-революціонер з російських партій. На підставі цієї угоди було переведене голосування, і я був вибраний щось 220 голосами проти яких 20. Моїми помічниками вибрано Р. Ганжу, російського соціял-демократа (меншовика) і П. Савича, російського соціяліста-революціонера. Отже довелося мені їхати до Чернігова. З Петербурґа прийшло затвердження моєї кандидатури негайно, бо там мене вже знали особисто.

II

Чернігів. Губерніяльна й повітова адміністрація. Ніженські враження. Примара голоду. Автономний уряд і провінція.

В кінці серпня я приїхав до Чернігова. Я згодився на посаду губерніяльного комісара Чернігівщини з тим, щоб за мною було залишено також галицько-буковинське комісарство: я хотів мати догляд за адміністрацією, яка залишилась в тих повітах Галичини й Буковини, що зоставалися ще в російських руках. Хотілося мені також самому доглянути за ліквідацією галицько-буковинського генерал-губернаторства, щоб впорядкувати його спадщину — різні справи щодо реквізиції, вивезеного

166

майна, судових діл, забраних архівів і т. д. Це все було дуже важливе для майбутніх розрахунків при заключенню миру. Практично сполучення двох посад легко полагоджувалося тим, що я кожного тижня приїздив би до Києва (з Чернігова до Києва всього 3-4 години їзди автомобілем по дуже гарному шляху). Міністерство внутрішніх справ у Петербурзі прислало свою згоду по телеграфі. Треба було мати ще згоду «главкоюза» в Бердичеві.

Я поїхав до Бердичева. Там усе радикально перемінилось з того часу, як я заїздив туди на початку серпня по дорозі з Чернівців. Генерали Денікін, Марков, Ельснер та інші сиділи під арештом на т. зв. Лисій Горі — за те, що виявили своє співчуття Корніловському виступу. Натомість Рада солдатських представників, яка захопила всю владу в свої руки, вибрала на посаду головнокомандуючого генерала Огороднікова, того самого, що приїздив робити надо мною слідство в справі Ґеровського. Правда, Огородніков пробув недовго на цій посаді, і замість нього вже законним порядком було призначено генерала Володченка, мого земляка з Глухова. Ген. Огородніков почував себе на своїй посаді «виборного» головнокомандуючого дуже ніяково. Побачивши мене, зараз же почав перепрошувати, що брав участь в такій неприємній місії, як оте слідство, і зразу ж погодився на все, про що я його просив.

Полагодивши справу в Бердичеві, я почав лаштуватись до переїзну в Чернігів. Збори в мене були дуже короткі: моя жінка [Дорошенко Наталія Михайлівна] не схотіла залишити Києва і родина залишилась там. Я поїхав до Чернігова з парою чемоданів, немов передчуваючи, що вибираюсь туди не на сталий побут, а лиш на короткий час.

Після шумного Києва, з його бурхливим політичним життям і киплячим рухом, Чернігів здався мені таким тихим та спокійним, як ще ніколи. На його вулицях така тиша, таке безлюддя, де-не-де хіба зобачиш пішоходця, що йде ховаючись у холодок густих дерев, якими обсаджено в Чернігові всі вулиці. На одній Шосейній (головна артерія міста) помітно ще якийсь рух; заторохтить, переїздячи, якийнебудь віз, та гуляють провінціяльні кавалери з своїми панночками. Місто потопає в зелених садах. Кругом нього густі, прекрасні парки — гаї. Внизу тече Десна. Яскраво горять на сонці золочені бані й шпичасті вежі Спасо-Преображенського Собору, найстаршої

167

церкви на Україні, заложеної ще Мстиславом Тмутороканським. Біліють стрункі зграбні церкви й дзвіниці Мазепиних часів, ці прекрасні зразки українського барокко, що так чарують любителя рідної старовини; а он на валу й так званий Мазепин будинок, себто полкова канцелярія часів Мазепи, там тепер міститься архів. А он чернігівська Духовна Семінарія — вона міститься в будинку Павла Полуботка, колись полковника чернігівського й наказного гетьмана. Цілий ряд будинків в чудовому стилі empire, поставлених на початку XIX віку. Он «Красний міст» через річку Стримень, де колись, як каже легенда, провалився генеральний обозний Дунін-Борковський з каретою шестернею коней і був відразу взятий до пекла згідно умови з чортами, яким він запродав душу — український Фауст. Тепер цим мостом треба їхати, щоб попасти до губернаторського будинку, який стоїть серед розкішного парку на самім краю міста. Там далі за ним знову сади і серед них Український Національний Музей Василя Тарновського. А далі вже починається село Бобровиця. Губернаторський будинок у Чернігові — один з найкращих у цілій Росії. Чомусь для збудування й умебльовання його відпущено було кошти безпосередньо з міністерства царського двора і справді, будинок і тепер дивував своєю красою, багатством внутрішньої оздоби й меблів. Іскрицький мешкав у кількох кімнатах першого поверху, а решту і весь другий поверх відпустив під губерніяльну канцелярію. Мені треба було ще менше помешкання, і в домі оселилися й мої помічники, оба люди жонаті. Але й тоді будинок виглядав як пустка, оживлюючись лиш до обіду, поки сиділи урядовці в канцелярії. Недалечко мешкав Ілля Людвикович Шраг в своїм будинку на Петербурзькій вулиці, а насупроти нього, в старовиннім будинку початку XIX в. — старенька графиня Милорадовичка, вдова колишнього губерніального маршалка, Григорія Милорадовича, співробітника «Кіевской Старины» і власника чудової української бібліотеки. Його головний маєток був — історичне містечко Любеч над Дніпром, батьківщина св. Антонія Печерського. Ці сусіди — Шраг і Милорадовичка були між собою давні приятелі і я любив потім бувати у них, щоб слухати оповідання про старовину, про чернігівське життя прежніх часів. Коли ж приходив у гості до графині Милорадовички мій покійний дядько Петро Яковлевич Дорошенко,

168

директор Дворянського Пансіону в Чернігові, а в 1917 р. директор першої української гімназії, — живий архів відомостей про місцеву старовину й місцевих колишніх діячів, то можна було просто заслухатись їхніх оповідань та споминів. Не можу не згадати ще одної особи, яка бувала присутня в гостині у гр. Милорадовички і своїми оповіданнями з багатого запасу своїх життєвих вражінь немало додавала інтересу цим імпровізованим вечіркам. Це була пані М. Васильчикова, колишня дама російського й австрійського дворів, та сама, що в 1915 році, вертаючись з Австрії, привезла цареві Миколі II власноручні листи від Вільгельма II і других членів німецьких пануючих династій з мировими пропозиціями. За цю місію її було негайно вислано з Петербурга й заслано до одного глухого чернігівського маєтку її родичів Милорадовичів. Її оповідання були з іншого світа: з життя віденського двору й родини Габсбурґів. Між іншим, вона дуже добре знала історію України, унаслідувавши історичні інтереси від свого батька, автора відомої монографії «Семейство Разумовскихъ». Васильчикові по жіночій лінії походили від гетьмана Розумовського.

Чернігів здавна був відомий як осередок радикального й ліберального руху серед своїх земців. Помітна тут була й українська національна течія, видними представниками якої за останнього чверть віку були тут Б. Грінченко, М. Коцюбинський і І. Шраг. І тепер по революції українці зуміли вдержати в своїх руках певні впливи. Головою окружного суду зробився тут, як я вже казав, Шраг. Головою Виконавчого Комітету — Вадим Модзалевський, український архівар і історик мистецтва. Начальником акцизної округи зробився П. Забіла, давній член української громади в Петербурзі. Колишній міський голова, український історик Аркадій Верзилів був якийсь час директором української гімназії (перед П. Я. Дорошенком). Губерніяльним комісаром освіти був Стаднюк, учитель евакуйованої в 1915 р. з Ковеля на Волині гімназії. В Чернігові існувала громада партії українських ес-ефів. Головою її був Шраг, а до членів її належали, між іншими, пані В. Коцюбинська (вдова письменника), Верзилів, Коновал, д-р Базилевич та інші старші чернігівські громадяни. По моїм приїзді громада регулярно почала збиратись щонеділі у мене в губернаторськім домі.

169

Головою губерніяльної земської управи був обраний колишній її голова О. Свічин, місцевий дідич, дуже поступова й всіми шанована людина, щирий приятель українства, особистий друг старого Шрага. Але на міського голову, замість українця Верзилова обрано заїзжого москаля, російського ес-ера лікаря Орлова, особисто людину дуже порядну, але без усякої енергії й ініціятиви. З українських діячів Чернігова треба ще назвати Тихона Осадчого, старого селянського діяча; він і тепер вічно був зайнятий улаштуванням селянських з'їздів, спілок, хоча й не пристав до популярної партії ес-ерів, а під час виборів до Установчих зборів ішов по списку ес-ефів і народніх соціялістів.

Був помітний брак інтеліґентної української молоді, може тому, що найбільш активні й жваві з-посеред неї були у війську або повиїздили до Києва, де їх притягало жваве політичне життя столиці України. З тих, що були в Чернігові, пригадую собі Василя Еланського. Це тепер видний большевик на радянській Україні і пролетарський поет та публіцист (пише під псевдонімом «Василь Блакитний»). Тоді він був занятий улаштуванням української книгарні в Чернігові, якої до того часу там не було, а також справами чернігівської «Просвіти». Був іще один тихий скромний юнак, який заповідався на помітну літературну й наукову українську силу: Олександер Соловій. На жаль, передчасна смерть від тифу скосила його, як я тепер уже довідався, в Кам'янці 1920 року..

Існувала в Чернігові, як і скрізь «Рада робітничих і солдатських депутатів», але її було майже не чути, і я забув про її існування, аж поки вона сама не звернулась до мене одного разу, але про це мова буде нижче.

Влада губерніяльного комісара була дуже звужена, як порівняти з старою губернаторською. Перш за все з-під її юрисдикції цілком було вийняте саме місто Чернігів з його міською міліцією (замість прежньої поліції). Повітові комісари, як і губерніяльні, вибирались повітовими радами і затверджувались по представленню губерніяльного комісара міністром внутрішніх справ. Тільки повітові начальники міліції затверджувались безпосередньо губерніяльним комісаром. В своїй діяльності губерніяльний комісар був зв'язаний Губерніяльним Виконавчим Комітетом. Та чернігівський Комітет був зложений з та-

170

ких людей, що не тільки не заважали мені в роботі, але служили мені великою підтримкою — і своїми порадами, опертими на добрій обзнайомленості з місцевими справами, і самим ділом — виїздячи, по моїй просьбі в різні місця губернії, щоб полагодити різні непорозуміння, що виникали то тут, то там. Всі старі губерніяльні інституції — «губернське правління», «губернское присутвіе», інспекція тюрем, медична інспекція з своїми старшими й нижчими урядовцями зоставались, як і за старого режиму, виконуючи майже ті самі функції. Окремо працювали нові інституції: земельний і продовольчий комітети, але вони були цілком автономні.

Два слова про моїх двох помічників, що заміняли собою одного прежьного віце-губернатора. Оба були родовиті українці, хоч і належали до російських партій і вважали себе (один принаймні спочатку) за росіян. Р. І. Ганжа походив з дрібної поміщицької родини, що мала ґрунтець під самим Черніговом, в місцевості, що так і називалась «Ганжовщиною». Молодим студентом петербурзького технологічного Інституту він був арештований за приналежність до соціял-демократичної організації і засланий на каторжні роботи до Сибіру. Він там вибув щось коло двох років і втік. Добився за кордон аж до Парижа. Тут вступив на фабрику як простий робітник, а пізніше вступив до політехнікуму, який і скінчив з степеню інженера. У Франції пробув усього коло десять років. Там і одружився з однією панною чернігівкою, що приїхала до нього, російською соціял-революціонеркою. Революція дала йому змогу повернутись літом 1917 року додому. Він цілком офранцузився і розмовляв по-російськи з явним чужим акцентом. Українському національному рухові був зовсім чужий, але теоретично спочував ідеї автономії України і написав брошуру під титулом «Автономія України», видану в кінці літа 1917 р. у Чернігові. Він належав до партії російських соціял-демократів меншовиків. Потроху почав усе більше цікавитись українською справою, брав у мене українські книжки, розмовляв на українські теми і, можна сказати, на моїх очах «українізувався». Дещо вплинуло на нього й те, що його рідний брат-офіцер, пішовши на війну звичайним «русским», в полоні зробився «синєжупанником» і писав уже додому листи по-українськи. Це була високо-культурна і дуже симпатична людина, тільки дуже нер-

171

вова, що пояснювалось, розуміється, його тяжким минулим.

Іншої вдачі був другий мій помічник П. П. Савич, син заможного поміщика з Новозибковського повіту. Йому було 24 роки, він тільки що закінчив курс Комерційного інституту в Москві, але ще не склав іспитів. Був російський соціяліст-революціонер і дуже цікавився кооперацією. Українством абсолютно не цікавився, вважав себе за росіянина, і всі його думки, так само як і його молоденької дружини-москвички, були направлені на Москву. Говорив по-російськи з убійчою українською вимовою, спеціяльно північно-чернігівського відтінку. Був трохи зарозумілий; наперед сподівався, що буде вибраний до всеросійських установчих зборів і так був у цьому певний, що на своє перебування на посаді помічника губерніяльного комісара дивився, як на дуже тимчасове, що завжди і підкреслював, хоч був дуже чутливий щодо своїх прерогатив. Кожного разу, коли з кінця жовтня почали надходити до нас телеграми про підпали винокурень, зграбування поміщицьких маєтків або й убивства, він тільки усміхався, кажучи: «що ж поробите: поглиблення революції!» І ось одного дня приходить телеграма про замордування його батька й матері на їх хуторі на ґрунті дійсно «поглиблення революції». А він був у них син-одинак...

Ми поділили наші функції в той спосіб, що Ганжа узяв на себе справи міліції, земельних непорозумінь і взагалі чисто розпорядчі адміністративні функції; Савич — осередкові губерніяльні інституції — губерніяльні правління, присутствіє і т. д. Я залишив за собою загальний провід і керівництво. Найчастіше бачитись і вкупі працювати мені доводилось з Ганжою.

Щоб ознайомитись ближче з повітовою адміністрацією, я скликав з'їзд повітових комісарів і голов повітових рад. Персональний склад повітових комісарів, як виявилось, був дуже випадковий і різноманітний. На таку неспокійну і непевну посаду мало хто охотився. Більш солідні, помірковані елементи з земельних власників і самі не хотіли йти, та їх видно неохоче й вибирали. Попадали здебільшого випадкові люди, ті, хто в даний момент чимсь зумів висунутись на одноманітному фоні провінціяльного життя. З місцевих землевласників комісарами були лиш Малахов у Чернігівському повіті, Трохименко

172

в Глухівському, Шимоновський в Суражському. В Стародубському був якийсь час комісаром член 1-ої Думи Куриленко. З національно свідомих українців був лиш помічник Остерського комісара Шульгин та потім виявилось, що такий є іще в Ніжені: Іполіт Ковальський, — на з'їзді його не було. Головою повітової ради Остерського повіту був селянин Гаврило Одинець, свідомий українець, добре знаний в київських українських колах. Взагалі з'їзд справив на мене доволі бліде враження. А тим часом обставини на місцях вимагали багато енергії, адміністраційного досвіду й політичного такту.

Село на Чернігівщині ціле літо зоставалось зовсім спокійне. Іскрицький, передаючи мені посаду, казав, що на мою долю випало працювати в губернії, де все так мирно та тихо. Скоро після мого прибуття до Чернігова там відбувся губернський селянський з'їзд. Головним організатором і розпорядником на з'їзді був відомий на Чернігівщині діяч Тихон Осадчий. Він просив мене привітати з'їзд в імені губерніяльного комісаріяту. Я явився на з'їзд і застав кілька сот селян, переважно не молодого вже віку, солідних хазяїнів. В своїй промові я сказав, що вітаю з'їзд в імені тієї влади, що хоче не панувати над народом, а служити йому, і просив усіх присутніх допомагати цій владі в піддержанні спокою й доброго ладу на нашій Чернігівщині. Селяни з напруженою увагою слухали мене; видно для них була новиною українська мова в устах представника вищої адміністрації. До того ще я був у своїй військовій уніформі, яку носив по службі в Галичині. Мене вітали оплесками, а Осадчий відповідав мені, як голова з'їзду. Я залишився до кінця зборів. З'їзд проходив у діловитому й спокійному настрою. Не було галасливих виступів і звичайної демагогії, може тому, що крім селян було дуже небагато сторонніх людей. Дядюшки в чумарках і сіряках самі радили про свої справи, і було цікаво і приємно чути їх тверезі, «помірковані» — сказати б по сучасній термінології, погляди.

Скільки мені не доводилось говорити з селянами, а вони приходили до мене щодня в різних справах, і делеґаціями, і по одинці, я спостерігав, що у них настрій спокійно-очікуючий: вони сподівались, що найбільш важлива для них земельна справа буде вирішена на їх користь законним шляхом. По губернії перші два місяці (вересень-жовтень) коли й трапля-

173

лись де заворушення, то це бувало переважно на півночі, де жило багато зайшлого люду, де скупчені в деяких місцях фабрики й заводи (Новозибківщина). Був невеликий заколот в посаді Шостка, де великий пороховий завод і де почав каламутити військовий фельдшер-грузин, що стояв на чолі «ради депутатів». Але й там удалось вгамувати без особливих труднощів, вирядивши на місце двох членів нашого Губерніяльного Виконавчого Комітету. Вони зуміли втихомирити заколот самими умовляннями.

Та з часом становище почало гіршати. З одного боку аґітатори соціялістичних партій, що розсипались по селах для «освідомлення мас», раз-у-раз твердили селянам, що, мовляв, панська земля, то пограбована у них панами, що вона мусить перейти до селян без усякого викупу і т. д. Це розпалювало апетити, і здебільшого не серед трудящих господарів, а серед тих елементів села, що через війну та революцію вибились з звичайної колії життя і були ласі на чуже добро. З другого боку з кінця жовтня стало напливати до села багато збольшевичених солдатів з фронту і з запілля, де вони досить наслухались запальних демагогічних промов. Вони з свого боку впливали на розбурхання сільської маси. Ще поки держалося піднесення перших місяців революції, що докотилося в певній мірі й до нашого села, поки ще не розхиталися старі поняття про карність та законність, доти ще було сяк-так. Але революція йшла і руйнувала всі старі погляди й поняття. Звідусіль чулися намовляння до самочинних виступів, а за привідцями діло не стало.

І от почалось з винокурень, з горілчаних складів, що служили такою принадою й спокусою після трилітньої заборони продавати горілку (від початку війни). То тут, то там по цілій Чернігівщині почались підпали складів спирту і горілки; їх розбивали, починалось масово п'янство, далі пожежа, неодмінно з людськими жертвами, і часто після цього — погром сусіднього маєтку або економії. Люди гинули під час погрому горілчаного складу цілими десятками — від необережного поводження з вогнем і вибуху спирту. Гинули п'яниці, погромщики, а часто й зовсім сторонні люди — необережні свідки. Далі прийшла черга на цукроварні, звідки розтягали цукор, потім до великих маєтків, де забирали коней, худобу, госпо-

174

дарський інвентар, хліб, а ще більше — нівечили всяке добро, хапаючи його без пуття; раз-у-раз виникали пожежі, і тоді все просто гинуло. Але такі з'явища ще в кінці жовтня траплялись лиш спорадично. Та чим далі, то все ставало гірше і вже в половині листопада щодня до комісаріяту приходило по кілька телеграм про погроми в різних кутках губернії. Місцева адміністрація була цілком безсила боротись з цими явищами ще поки вони траплялись зрідка, а далі то вже не було про це й мови, — доводилось самим ховатись, щоб не вбили. Міліція, як я не раз згадував, була нікуди нездатна. Та й серед адміністрації були люди, що менше всього надавались для ролі, яка їм припала. Прикладом може служити історія з Ніженом. Вже в перші тижні мого перебування в Чернігові мою увагу звернули на себе службові телеграми ніженського комісара Ковалевського: вони були писані українською мовою. Це вперед викликало мої симпатії до їх автора, хоч зміст телеграм іноді дивував своїм якимсь наївним характером. Але скоро з Ніжена почали приходити вісті ще більш дивного характеру, що там творяться якісь самоуправства й перевищення компетенції влади. Скоро до мене явилась делеґація від ніженських купців і подала цілий ряд скарг на порядки, які завів комісар разом з начальником міліції Терещенком: вони самовільно встановлювали ціни на крам по мануфактурних крамницях, а у тих купців, що не хотіли продавати по примусових цінах, замикали на цілі тижні крамниці, або починали перевірку («учетъ») краму, під час якої зникали цілі звої краму. Трохи згодом виникла й ще одна справа, зв'язана з ніженською адміністрацією. Я дістав від прокуратора київської палати скаргу на начальника ніженської міліції в такій справі. Ще влітку в Ніженському повіті об'явився якийсь пророк, котрий предсказав скорий прихід антихриста, загибель світа і тим подібні страхи. Пророк мав успіх серед бабів, а чоловіки ставились до його пророкувань байдуже. Ніженська міліція побачила в діяльности пророка явну контрреволюцію й посадила його до тюрми. Одначе потримала його всього два-три тижні й випустила, зобов'язавши, щоб не показувався в самому Ніжені. Та пройшло скількись часу, і пророка побачили в Ніжені на базарі і знову посадовили за ґрати. Але тут вмішався прокурор ніженського окружного суду і не знайшовши підстави для три-

175

мання людини в тюрмі за саме лиш пророкування, наказав пророка випустити. Та начальник міліції Терещенко не тільки не послухав, але обвинувачуючи самого прокурора в потуранню контрреволюції, почав загрожувати йому арештом, так що бідний прокурор мусів не ночувати вдома. Я спробував було в справі купців зателеграфувати, але скоро явивсь до мене переляканий один з купців і сказав, що учасників делеґації до мене Терещенко хоче арештувати за те, що їздили скаржитись. Справді в гоголівському місті почали відбуватись історії ніби з гоголевих часів. Ми з Ганжою рішили поїхати удвох до Ніжена, щоб подивитись своїми очима, що там твориться.

Гарного осіннього ранку виїхали ми автом просто до Ніжена старим ґрунтовим шляхом. Мабуть, тут ніколи не бачили авта, та ще такого здоровенного, чорного: скрізь воно викликало сенсацію й переляк. При в'їзді до села цілі хмари гусей, що мирно паслися на вигоні, здіймались і летіли з криком вперед улицею через усе село, не звертаючи в бік, думаючи, що за ними женеться якесь страшилище. Собаки або кидались на нас з скаженим гавканням, або теж вили з переляку й утікали; коні жахались і кидались в бік, частенько перекидаючи навантажені снопами вози. Люди сердились і лаяли нас. Набрались ми мороки, поки проїхали ті 75-80 верст до Ніжена! Та ось і славний Ніжен. Широко простягся на рівній як скатертина площині, весь потонув у садках і в зеленій гущавині дерев. Було сухо, і на його широченних майданах і вузьких покручених вуличках вітер здіймав цілі хмари пороху. Був майже обідній час і місто виглядало як мертве. Ледви змогли ми допитатись де ж міститься повітовий комісаріят, — він заховався десь в лябіринті вузеньких вуличок, як дві краплі води похожих одна на другу. Та ось ми знайшли; бачимо — табличка російською й українською мовами свідчить, що тут міститься ця найвища повітова інституція. Входимо і зразу в першій великій кімнаті попадаємо не то на якесь віче, не то на якісь шумні збори: юрба селян гарячо спориться між собою, особливо в одній купці, в осередку якої стояв молодий хлопець у чорній блюзі, підперезаний мотузочком, і щось енергійно доводив своїм слухачам, які перебивали його і сперечались з ним. Моя поява — я був у військовій одежі — зробила деяке

176

враження, але не зупиняла галасу. Я спитав, чи можу бачити комісара. Та комісар ось — відповіли мені і показали на молодого парубка в чорній блюзі. Дійсно, це був повітовий комісар, Іполіт Ковалевський, студент 2-го курсу ніженського Історично-філологічного Інституту. Я перервав гарячу дискусію, назвав себе і закликав до окремої кімнати, сказавши, що хочу з ним поговорити. Зараз же до тої кімнати ввійшов підстаркуватий вже чолов'яга, з руденькою борідкою й хитрими очима, тип повітового «аблаката» чи канцелярського писаря. Це й був відомий вже нам Терещенко, начальник повітової міліції. Познайомившись, я просив, одначе, залишити нас удвох з комісаром, щоб поговорити на самоті. Начальник міліції з видимою неохотою вийшов.

Зоставшись на одинці почав я вичитувати комісарові всі його промахи й провини. Бідолаха в усьому згоджувався зі мною, нарікав, що не знає законів, не розбирається в них і почуває себе, по його словам, «мов у лісі». Отже Терещенко, як людина більш досвідчена — а він справді був аблакатом, себто неофіціяльним повіреним в дрібних судових справах, те що іноді називалось «підпольним адвокатом», птиця стріляна, він, очевидячки й крутив бідним Ковалевським, як хотів, і був головним привідцем усіх тих беззаконій, на що скаржились громадяни. «А що це у вас за галас, за збіговисько таке»? — спитав я Ковалевського, вказуючи на двері, за якими ще чути було гомін. «Та це приїхали люди з села NN в справі розмежування випасу». — «Та чого ж вони так галасують в урядовому приміщенні?» — «Та це ще нічого, от я виїздив учора до села NN. так ледви втік, трохи не побили на мітингу, який я був скликав!» Бідний комісар не вмів викликати поваги до свого авторитету; до всього іншого, він був каліка — дуже кульгав на одну ногу, весь похиляючись на ході на один бік, і це вкупі з його молодістю, недосвідченістю, занадто демократичною манерою вдягатись, — менше всього нагадувало представника влади, найстаршу особу в повіті. А людина, видно, була щира й добрий українець. Поки ми розмовляли, в двері хтось постукав і слідом за тим до кімнати ввійшов огрядний поважний пан, в чорному сурдуті й золотих окулярах, і відрекомендувався професором тутешнього Історично-філологічного Інституту NN й комісаром міста Ніжена. Це

177

дійсно був професор філософії й психології, і яка біда примусила його взяти на себе властиво поліційні обов'язки — Бог знає. Ніжен, як найбільше по числу людности місто в губернії, здавна мало свого особливого поліцмайстра, отже по перевороті воно дістало собі окремого міського комісара. Але, видно, професор філософії був також дитина в адміністраційних справах, як і його учень Ковалевський, і тому обома крутив і вертів по свойому, як хотів, старий лис Терещенко.

На ніженську міліцію доходило до Чернігова багато скарг за її хабарництво, ледарство та й ще за гірші вчинки. Взагалі міліція в губернії уявляла з себе одно осудовисько і сором. Я в розмові натякнув професорові на те, що його міліціонери стоять дуже не на висоті свого призначення. «Так, згодився він, — буває, але — і тут він суворо липнув на мене поверх своїх окулярів: вони всі дуже віддані революції». Я побачив, що пан професор справді трактує речі занадто по-філософськи і вже не продовжував з ним ділової розмови.

От так поговоривши з вищими властями славного міста Ніжена і його повіту, я залишив Р. Ганжу для коротенької ревізії канцелярії, а сам пішов до Окружного Суду, щоб поінформуватись про справи і там. В суді було тихо і поважно. Скрипіли пера канцеляристів, сновигали смирні прохачі. Я зайшов до голови суду — старий сивобородий дідусь, сидить у своїм кабінеті на кріслі, на якому сидів може десятки років, про справи в місті і в повіті говорить з сумною усмішкою. Я сказав, що повітовий комісар скаржився мені на свою необзнайомленість з законами, так от добре було б, як би йому з судових сфер давали якусь пораду. — «Дуже охоче, сказав голова суду, але ж він ні разу в мене не був, і я його ніколи не бачив!» Виявилось, що від самого початку нової влади, від березня, ніхто з повітового комісаріяту ні разу не був у суді, і між такими двома інституціями, як комісаріят і окружний суд, що здавалось, мусіли б мати якісь зносини, не було ніяких стосунків. Суд існував сам по собі, а комісаріят сам по собі. І це в малому провінціяльному місті, де кожен один одного знає. До кабінету голови суду покликали прокуратора, і він мені мало не з слізьми на очах скаржився на начальника міліції, котрий тепер мстився на прокураторі за те, що той колись чіпав його з приводу його «аблакатської» практики.

178

Я вийшов з суду і пішов бульварчиком шукати, де б пообідати. Звичайно, приїзній людині в провінціяльних містах можна було пообідати хіба тільки в якомусь клюбі, і я пішов шукати і розпитувати. Ось серед малого запорошеного скверу, з рідкими і вже пожовклими та посохлими від куряви та спеки деревами стоїть бюст Гоголя, а на постументі виковано славнозвісну цитату про те, що йому судилося оглядати світ «крізь видимий миру сміх і невидимі й незнані йому сльози». Великий земляче! Чи то така іграшка химерної долі, щоб тут, у твойому Ніжені, де виростав твій талант і розцвітала твоя муза, — на другий день після революції панували такі відносини й порядки, що немов списані з твого «Ревізора» чи «Мертвих душ»! Чи то така вбога наша Україна на живі, творчі громадські сили, що на другий день після великого перевороту змогла видати лиш таку карикатуру, таку пародію на «обновлений лад»? Чи винні в цьому ті, що взялися тим ладом зверху керувати?

Коли ми з Ганжою вертались у вечорі до Чернігова й по дорозі ділилися своїми ніженськими враженнями, то для нас не було сумніву, що Терещенка не можна залишити на посаді. З Ковалевським ще сяк-так, тим більше, що це свідомий українець і, видно, як уміє, переводить українізацію в своїм комісаріяті. Але як позбутись Терещенка? На це знайшовся один спосіб: виявилось, що він досі не був затверджений в Чернігові; отже зоставалось одно — не затверджувати й повідомити повітове казначейство (скарбницю), щоб не виплачувало йому платні. Так і зробили. За пару тижнів полетіли телеграми до мене від ніженської повітової ради: як це так я, народний обранець, наважуюсь не затверджувати такого ж народнього обранця Терещенка? Але ми з Ганжою твердо вистояли на свойому, не зворушившись цим покликанням на «народню волю» і не злякавшись скарги на нас до Центральної Ради. Бувши якось в Києві, я виложив президії Центральної Ради, в чому справа, і скарга з Ніжена залишилася без усяких наслідків.

Розуміється, справа з Ніженом, була може свого рода унікумом навіть серед тодішніх відносин, але взагалі справа з повітовою адміністрацією стояла дуже кепсько. Під кінець стало помічатись явище, що комісари кидають свої посади, на їх місце ніхто не хоче йти. Козелецька повітова рада після більш

179

як місячного безуспішного шукання кандидата на комісара, просто попросила мене когось призначити. Але й тут питання — кого призначити? Вже перед кінцем року удалось знайти одного офіцера-українця, родом з Козелецького повіту, що повернувся з війська і згодився прийняти посаду повітового комісара.

Дві тяжкі справи, які найбільше дошкуляли нам у вересні і жовтні, це був неврожай у північній частині губернії й справа з т. зв. 13-им запасним піхотним полком, що, правда, мала пекучий інтерес більше для самого Чернігова, ніж для губернії.

Треба знати, що північна частина Чернігівщини — повіти: Мглинський, Суражський, Новозибківський, Стародубський і Новгород-Сіверський, — колишній Стародубський козачий полк, відзначається піскуватим, малородючим ґрунтом. За те тут багато лісів, і тому в старовину тут було так багато буд, гут, винокурень, а тепер — фабрик та заводів. Населення тут мішане: українці й білоруси, а до того ще багацько колоністів-великорусів, т. зв. розкольників, що утікали колись від релігійних утисків з Московщини до Гетьманщини, де їх уже ніхто не чіпав за віру. Все це значно ослабило тут національний український характер. Та й залізниці тут проведені так, що до Москви легше й швидше можна проїхати ніж до Києва. Одначе північні чернігівці ніяк не хотіли відлучитись від решти своєї губернії, а заразом і від України. Коли Тимчасове Правительство задумало було відрізати чотири повіти (Мглин, Сураж, Новозибків і Стародуб) від території автономної України, з усіх кутків посипались протести, делеґації, телеграми проти того відлучення. Аж тільки недавно большевики відрізали ці повіти від України. З цих крайніх північних кінців України походять, між іншим, два помітні діячі нового українського руху: покійний Михайло Ткаченко і український комуніст Петро Дятлів.

Неврожай і в зв'язку з цим недостача власного хліба були в північній Чернігівщині явищем звичайним. Але хліб, звичайно, привожено з південних, багатих повітів губернії. Так було б і в 1917 році, хоча тоді був поганий урожай також і на півдні. Але по загально-російському продовольчому пляну Чернігівщина мала постачати хліб для Московщини, здається,

180

чи не для самого Петербурґу. За виконанням цього пляну доглядав місцевий продовольчий комітет у Чернігові, де засідали представники російської «революційної демократії», котрі пильно стежили, щоб не порушувати єдности й централізованости всеросійського продовольчого пляну. Виходило дуже дивне й ненормальне явище: північні повіти Чернігівщини майже голодували, а подекуди то наступив і справжній голод, а тим часом з південних повітів відправлялись потяги з хлібом на Московщину. До мене приїздили делеґації з Суражського і Мглинського повітів, скаржились, оповідали тяжкі подробиці голоду, а я не міг нічого добитись від Продовольчого Комітету, бо там слухали свого начальства з Москви та Петербурга. Не помагали й апеляції до Генерального Секретаріяту в Києві.

Практична робота там у Києві наладжувалась дуже мляво, хто зна чому. Казали, що петербурзьке правительство саботує, не відпускає коштів, не хоче зноситись з Секретаріятом. Але я думаю, що винні були таки самі наші люди: як би вони виявили стільки енергії в фактичному опануванні владою на місці, скільки вони її виявили в боротьбі з центральним урядом за формальні межі автономії, то досягти б мети було дуже легко. Перш за все уряди губерніяльних комісарів скрізь були обсаджені своїми людьми: в Полтаві сидів Андрій Лівицький, у Києві О. Саліковський, на Волині Андрій Вязлов, на Поділлі Микола Стаховський, у Чернігові я. Але київський уряд не робив ніяких заходів, щоб зв'язати себе з провінцією або хоч зноситись реґулярно з нею. Можу сказати з власного досвіду: в той час як з Петербурга мене щодня закидали десятками телеграм, навіть про дрібниці, від київського уряду не тільки нічого не присилалося, але не можна було добитись навіть відповіді на свої телеграми, і то в дуже важливих справах. Чи вони там були заняті політикою в Центральній Раді, чи просто ніяк не могли налагодити біжучої праці, тільки самі не дбали, щоб поширити свій вплив і свою владу на провінцію. Ніхто з генеральних секретарів на провінцію не показувався. У Чернігові побував лиш один О. Шульгин, секретар міжнаціональних справ, і то не урядово, — для прочитання публічної лекції. Він попав якраз на з'їзд чернігівських «Просвіт», і його поява й сказана ним промова дуже піднесли настрій членів з'їзду.

181

Заїздив раз подорозі генеральний писар О. Лотоцький — про це буду казати далі, — і його поява немало причинилась до піднесення нашого духа, але це все було випадково, в зв'язку із зовсім іншими справами. А от за те я пам'ятаю такий факт: приїжджу до Києва по дуже важливій справі до секретаря по внутрішнім справам В. Винниченка. Являюсь на Хрещатик ч. 36, де містився Секретаріят, приходжу в приймальню, — кажуть, ніяк не може прийняти, занятий. Тут же сидить і волинський комісар Вязлов, що також приїхав з пильною справою з Житомира. Углядів мене особистий секретар прем'єра — Петро Чикаленко і по знайомству пішов до Винниченка просити, щоб таки мене прийняв. Виходить і каже: «Заходьте, але тільки на п'ять хвилин! А вас — звертається до Вязлова — уже ніяк не може прийняти!» Почувши це Вязлов повернувся, вийшов, сів у своє авто та й поїхав просто до Житомира, — чоловік був гарячий та щирий. От вам і відносини прем'єра й міністра внутрішніх справ до губерніяльних комісарів, а їх було в нього всього п'ять, і тим не міг уділити часу. Зате до нього, як свого часу до Керенського (про що я оповідав у першій частині) звертались по всяким дурницям, таким, що сміх і розказувати, і він приймав, тратив час на непотрібні безцільні розмови. Отак не вміли наші молоді міністри економізувати й раціонально уживати часу, тратячи його на дрібниці й не встигаючи робити діл важливіших.

Не диво, що коли я з своїми жалями виступив на з'їзді всіх комісарів п'яти губерній автономної України, що скликав був Винниченко в половині жовтня — як губерніяльних, так і повітових, — то з цього нічого практичного не вийшло, окрім того, що мене вислухано. Часописи подали про це звідомлення, а історик Української Революції П. Христюк, оповідаючи про цей з'їзд та про мою заяву про «наступаючий голод, який може повести до голодних бунтів», додав свою високоумну увагу, що, мовляв, з цим лихом нездатні були боротись комісари — «представники переважно поміркованих кіл громадянства»*. А яку здатність до керування справами й залагодження всяких пе-

* Павло Христюк. Замітки і матеріяли до історії української революції. Том II, Відень 1921, стор. 15-16. Цінний документальний матеріял цієї книги, поданий в наївно-тенденційній оправі авторських уваг і міркувань.

182

кучих потреб виявили партійні однодумці П. Христюка, різні Терещенки й Ковалевські, зразок того я подав вище.

Випомповування хлібних запасів Чернігівщини й вивожений їх на Московщину, тоді як голодувала одна третина чернігівської губернії, припинилося лиш після того, як Україна фактично відділилася від Москви по большевицькім перевороті.

III

Морока з військом. Запасний полк і Український батальйон. Жовтневий переворот і його відгуки в Києві та Чернігові.

За часів війни Чернігівщина була хоч і глибоким, але все таки «запіллям» російської армії. Після евакуації Галичини влітку 1917 року на її територію було вивезено трохи не всю важку артилерію російську — важкі гармати, призначені для облоги або для обстрілу здалека. Тепер їх усіх розмістили в кількох пунктах над самим шляхом з Києва до Чернігова. Починаючи з Броварів, — скрізь, в Семиполках, Чемері, Янові — стояли понад шляхом величезні гармати, вози до набоїв, паслися коні, розташувалися солдати. Контингент обслуги цієї артилерії були самі москалі з далеких губерній. Поки взагалі було ще тихо, то — нічого, але з жовтня ці солдати почали дуже швидко большевичитися і скоро зробилися справжньою карою Божою для населення: грабежі, насильства, розбої, підпали зробилися щоденним явищем для округи тих сіл, де були розташовані артилеристи. Ми всі з нетерплячістю дожидали якоїсь демобілізації абощо, щоб їх збутись. Я їздив аж до Головної Ставки, до Могилева на Дніпрі, щоб просити, — чи не можна куди забрати від нас цю артилерію; казали, що нема куди...

Але найбільшу мороку довелося мати з так званим 13-м піхотним запасним полком. Це був полк, що в нього вступали мобілізовані з різних повітів, перебували в полку якийсь час, а потім, в міру потреби, окремі контингенти з нього висилалися на фронт для доповнення активних частин. Це робило полк якоюсь переходовою станицею і, коли підупала дисципліна, такі запасні полки, скрізь, де вони стояли, робились страшним тягарем і обузою для даної місцевости. Це саме було й з 13-м запасним полком. Вічно в ньому виникали непорозуміння.

183

Стояв він за містом, на так званім Казарменнім Участку і розбухав іноді до страшних розмірів: до 17-18 тисяч людей. На що було треба громадити таку силу людей тепер, коли війна фактично вже скінчилася, коли ніхто не хотів іти на фронт, коли люди тільки сердились, що їх дурно відривають від домівки і тому найлегше піддавались усякій аґітації, на що було тримати ці запасні полки, я не розумію. Двічі їздив я до полковника Оберучева, начальника військової округи, і благав його: коли не можна зробити так, щоб зовсім не доповняти цього полка новими контингентами, то чи не можна принаймні перевести його кудись інде, бо сусідство більшого міста з свого боку погано впливає на полк, а з другого — й місту неспокійно від такого сусідства. Але Оберучев був людина дуже вперта і ні за що не хотів згодитись, скільки я йому не доводив безцільности й шкідливости держання того полку під Черніговом, та ще в такій страшній кількості солдатів.

Тим часом полк, чим далі, то все більше давав себе в знаки. Населення Чернігова і особливо міська дума дуже боялися, що одного дня полк збунтується і піде громити місто. Цей страх обернувся у неї просто в манію. І от одного разу сталася така історія з тим полком. Заходжу якось по-сусідськи підвечір до покійного Іллі Л. Шрага. Розговорились про це, про те. Я звернув свою увагу на старі пожовклі фотографії, що висіли на стіні й уявляли одну й ту особу в різних театральних ролях. Це був сам Ілля Людвигович, що в молодих роках брав участь в аматорських виставах у Чернігові. Почав він мені оповідати про ці вистави, про давні часи, про колишніх людей, що вже давно зійшли зі сцени життя, — коли раптом чуємо: різкий дзвінок; вбігає офіцер міської міліції й стривоженим голосом питає, чи тут зараз губерніяльний комісар? — Що таке? питаємо. — «Та біда! Збунтувався запасний полк і зараз іде громити місто, так от "Совѣтъ солдатскихъ и рабочихъ депутатовъ" просить вас, пане комісаре, негайно прибути на засідання комітету, порадитись, що робити...»

Як я згадував, рада солдатських і робітничих депутатів досі ні в яких справах до мене не зверталась, так би мовити ігнорувала, та й я її мало помічав, бо, правду мовити, вся її діяльність, скільки я міг собі уявити, виявлялась в теоретичних перепалках між ес-ерами, ес-деками, большевиками. Фаб-

184

рик та заводів у Чернігові ніяких не було, крім горілчаного складу державної монополії, і робітничий пролетаріат репрезентували собою кілька десятків, може сотень, підмайстрів та робітників невеликих ремісничих майстерень. Отже про «диктатуру пролетаріяту» можна було мріяти хіба лиш дуже умовно. Тепер, коли стукнула біда, згадали й за мене, хоч місто й мало повний імунітет від губерніяльного комісара. Я скоренько побіг на збори Ради, що засідала в однім будинку близько П'ятницької церкви.

На зборах Ради я побачив десятка зо два людей обох полів, у значній мірі вже відомих мені, як члени нової демократичної міської управи, або службовці в земській управі: стара пані в пенсне, з обстриженим волоссям, що нагадувала собою тип давньої «нігілістки»; один урядовець з земства, гістерична особа, що на кожних зборах міської управи, де він також засідав, вигукував свої патетично-гістеричні промови; сиділо ще двоє-троє молодих жидків, два солдати і одна дуже молоденька на вигляд панночка. Тут же був і запрошений на засідання комендант міста, старий полковник, давно обшидований, а тепер покликаний виконувати мирні функції чернігівського коменданта. Ціле товариство було дуже перелякане. В коротких словах мені оповіли, що запасний полк збунтувався, арештував усю свою старшину, тепер відбувається віче, а після віча рушать громити місто. В полку під цей час рахувалося понад десять тисяч людей. Що робити? Становище було справді безпорадне, і я нічого тут помогти не міг, бо, зателеграфувавши навіть зараз до Оберучева в Київ, я саме більше міг за кілька годин дістати тільки телеграфічну ж відповідь, а цього, щоб втихомирити десять тисяч збунтованих солдатів, дуже мало. Під час розмови я зауважив, що погляди присутніх раз-у-раз звертаються на молоденьку панночку, що сиділа в куточку поруч з вусатим і товстим як кіт унтер-офіцером. Іноді на адресу панни кидались і докори, от як, наприклад: «це діло ваших рук! Бачите, що ви наробили! От тепер маєте!» Спитавши потихеньку в сусіда, я довідався, що ця панна — лідер місцевих большевиків, Соня Соколовська, про котру я чув. Молоденька панночка, вона тільки що скінчила гімназію і своїм невеликим зростом, дитячим ще обличчям здавалась ще зовсім малою дівчиною-підлітком. Дочка місцевого судді, вона від-

185

разу стала на бік большевизму, пройшла на виборах в члени міської ради по списку большевиків і уважалась за їхнього лідера у Чернігові. Видимо, її товариші по Раді депутатів уважали большевицьку аґітацію за привід або й за причину солдатського розруху.

В цей мент з вулиці донісся грім військової музики. Всі так і присіли з переляку. «Спокій, товариші, спокій! Не губіть присутности духа!» — волала пані в пенсне. Але всі сиділи не живі — не мертві, аж поки музика не затихла, віддаляючись від міста: полк відбув мітинг і тепер з військовою оркестрою вертався до касарень з нововибраним на вічу полковником — якимсь молоденьким прапорщиком. Отже скінчилось усе не так страшно, як думали. Я проте вислав до Києва енерґійну телеграму. На другий день арештовану старшину випущено, полковник (справжній) приїхав до мене. Дуже симпатична людина, українець. Пояснив, що весь гармидер виник через аґітацію, тільки не товаришки Соні, а своїх власних полкових демагогів, особливо одного прапорщика, хоробливої, неурівноваженої людини, якій, видно, схотілося хоч на один день доскочити такої ефемерної чести, як виборний на вічу полковник. Тріюмф цього «полковника» справді був дуже короткий: на третій день приїхала з Києва військова комісія, яка, щоб не наражати прапорщика на воєнний суд, умовила його згодитись визнати себе за хворого душею, і його вивезли до Києва. Нарешті постановили не поповняти більше запасного полку новими контингентами, забирати потроху тих, що вже були, відпустивши зовсім по хатах найстарших віком, — так що протягом пару місяців полк мусів сам собою розформуватись і перестати бути загрозою для спокою міста.

Але «військовії чвари» у Чернігові не скінчились. У Чернігові формувався ще український батальйон. Про нього ніхто мені в Києві не казав ні словечка, ніхто не познайомив мене з начальником батальйону й не порадив нам увійти між собою в певний контакт. Справа велася мов у якійсь конспірації від мене. Це була звичайна, як я потім переконався, тактика Петлюри, що стояв на чолі Генеральної Військової Ради в Києві — робити все якось нишком, хитрувати-мудрувати там, де треба було робити просто й одверто, а особливо перед своїми людьми. Начальником батальйону призначено штабс-капітана

186

Е., людину, яка також поводилась дуже дивно і через те здавалась мені спочатку просто непевною. Це був, як я потім довідався, не строєвий офіцер, а член одної з російських контррозвідок на фронті, через те в нього була й якась чудна, особлива поведінка. Свої справи він, очевидно по інструкціям з Києва, вів також в певній конспірації від мене, і через те я на перших порах також держав себе з ним дуже обережно. Тому що різні практичні справи вимагали якогось контакту і тому що губерніяльному комісареві українцеві і начальникові українського батальйону — жити в однім місті і не познайомитись було б справді дуже дивно, Е. приїхав до мене з головою свого батальйонного комітету і ми познайомились. Почались у нас зносини. Я кілька разів їздив на казарменний участок, знайомився з життям батальйону, з людьми. Виявилось, між іншим, що український батальйон був сіллю в очах і «Раді солдатських та робітничих депутатів», і міській раді, і взагалі всій «революційній демократії» російській, що засідала в тих інституціях. Боялись, розуміється, не того, що батальйон став би громити місто, — український батальйон виглядав дуже дисциплінованою частиною і вів себе вище всяких похвал, але тому, що це український батальйон, який може зробити якийсь «український» переворот. А начальник батальйону, капітан Е. своїм справді якимсь чудним поводженням давав підставу для яких хочете підозрінь. Очевидячки з Чернігова йшли до Оберучева інспірації — вивести батальйон з Чернігова, не давати йому кулеметів, зброї, набоїв. Я не міг піддержати справу батальйону як слід через те, що діло велося поза мною, і Київський Військовий Генеральний Комітет не посвячував мене в свої пляни, а уряд український — ще менше. Познайомившись з батальйоном, я помітив, що старшинський склад в ньому дуже нечисельний і абсолютно безбарвний. Одного Е-ва було тільки й чути, а решта старшин тулилась по кутках. Душею батальйону, яка піддержувала в ньому український дух, дисципліну, військовий настрій — була купка солдатів, свідомих українців, селян і народніх вчителів. Але, на жаль, самі вони були мало освічені, щоб повести як слід культурно-національну роботу серед солдатів, піддержувати серед них патріотичний настрій. Я, скільки міг, допомагав їм: водив солдатів групами до Українського Національного Музею

187

Тарновського, показував, давав пояснення. Моя жінка [Дорошенко Наталія Михайлівна] приїхала з Києва і улаштувала для солдатів український концерт. Прийшла на поміч і чернігівська «Просвіта», улаштовуючи для солдатів читанки і культурні розваги, — концерти — малюнки чарівного ліхтаря і т. п.

Одного разу, коли я саме читав групі козаків з українського батальйону історичну лекцію в Музею, до мене прибіг туди переляканий Савич (садиба Музею — сусідня з губернаторським домом) і сказав, що прийшла телеграма, що в Петербурзі — повстання проти Тимчасового Правительства. Одначе у вечорі прийшли заспокоюючі вісті. На другий день — так само. З Києва не було ні слуху, ні духу. Ніхто мене не викликав, ніхто не давав якихось вказівок, як бути. А тим часом у Києві далеко не зоставались пасивними глядачами того, що діялось, а вели свою, і то дуже активну політику. Тільки повідомити про це губерніяльного комісара Чернігівщини (не знаю, як по других губерніях) та до того особисто близьку, свою людину, нікому не спадало на думку. Я рішив сам поїхати до Києва, тим більше, що надійшов час моєї чергової щотижневої поїздки. Зі мною упросився поїхати й начальник українського батальйону капітан Е-в, кажучи, що має пильні справи в Києві.

Я обіцяв своїм помічникам, що з огляду на тривожний час не буду залишатись у Києві до третього дня, а повернусь назад завтра. Поїхали. До самих Броварів їхали як звичайно, але виїхавши з Броварів — звідси вже видно Київ — почали зустрічати дядьків з возами, що робили нам якісь знаки, щось показуючи в напрямку Києва. Ми не звернули чомусь уваги, і авто котилося собі далі тим броварським лісом, що через нього мандрувала колись Шевченкова Катерина. От ми і в Никольській Слобідці. Але що це? Звичайно тут буває людно, стоять вози, іде торгівля, а тепер порожньо, ворота скрізь зачинені, і тільки з вікон де-не-де визирають люди, з тривогою поглядаючи вздовж вулиці в бік мосту через Дніпро. Вже перед самим мостом ми завважили купку солдатів, що метушилися біля двох гармат, наводячи їх на міст, немов збираючись відбивати ворожий наступ з мосту. Наш шофер ледви встиг круто звернути авто в бік і заїхати в бічну вуличку, так що солдати, заняті своїм ділом, видно нас і не спостерегли.

188

Ми вискочили з авта. Капітан Е. просто побіг до солдатів, а я зауважив, що з кам'яної будки коло мосту (там з початку війни містилася варта, і тут звичайно перевірялись перепустки у всіх возів і автомобілів) виглядає якийсь офіцер і робить мені знаки рукою. Я до нього. Він запровадив мене до середини і пояснив, що в Києві повстання: большевики бються з військом, вірним Тимчасовому Правительству, і оце тут большевики-артилеристи збираються обстрілювати Печерськ. — А українці? запитав я. «Не знаю, здається, держать невтралітет». Офіцер порадив мені зняти з себе погони, що я тут же і зробив. Після того, нічим уже не відрізняючись від звичайних «товаришів» я вийшов на вулиці. Капітан Е. розмовляв з солдатами, перекидаючись різними жартами. Ті нічого лихого йому не робили, не вважаючи на те, що він був в українській уніформі і з погонами.

Що ж робити? Е. настоював, що треба якось добитись до Києва. Але як? Ціпний міст уявляв собою зону боротьби: тут большевики, а на київськім березі юнкери. З Києва тепер ясно доносилось тріщання кулеметів і гарматні постріли. Зоставалось спробувати об'їхати лісом і пробратись до ст. Дарниця, звідки може можна поїздом через залізничний міст. Ми спитали шофера, як у нього з машиною: каже, що бензини стане ще тільки на півгодини. Отже і з цим треба було якось дати раду. Потихеньку вивели авто з вулички, завернули й чим дужч погнали назад, повернули в бік, лісом, і за чверть години були вже на ст. Дарниця. Виявилось, що поїзди ходять. Я розшукав начальника місцевої міліції (Дарниця належить до Чернігівської губернії), що виявився дуже розторопною й інтеліґентною людиною, і покинув у нього авто. Він мешкав десь в глибині лісу, і там можна було добре переховати машину. Я наказав шоферові дожидатись мене на завтра й неодмінно добути десь бензини. Сам з капітаном Е. подався на станцію, і тут ми сіли в перший же товаровий поїзд, що йшов до Києва. Поїзд довіз нас тільки до ст. «Київ 2-й». Тут довелось злізти і пішки добиватись додому, бо трамвай не ходив, а візників не було. Либедською низиною, по Жилянській вулиці та через Жидівський базар добрались ми до моєї господи. Тут скрізь було тихо: боротьба концентрувалась переважно в районі Липок і Печерська. В мене вдома довго не засиділись

189

і зараз же побігли довідуватись, що діється і яка ситуація.

А ситуація, виявлялось, була така. Коли до Києва дійшли перші вісті про повстання в Петербурзі, місцева російська «революційна демократія», — кадети, соціял-демократи меншовики й ес-ери цілком стали на боці Тимчасового Правительства. Вони мали в своїх руках міську Київську Думу, а реально спирались на штаб київського військового округа, котрий мав до своєї розпорядимости дві-три юнкерські школи, батальйон чехо-словаків, донських козаків і ще кілька невеликих частин. Начальником округа був уже не Оберучев, а генерал Квіцінський, комісаром же округа й душею цілої справи був соціял-демократ Кірієнко, колишній депутат 2-ої Державної Думи від Київщини. Проти були, розуміється, большевики. Їх осередком була рада робітничих депутатів, що засідали в колишньому царському палаці, а головною опорою — робітники арсеналу на Печерську. З військових частин пристали до них сапери, кілька літацьких команд і артилерія за Дніпром. Сили були з обох боків не дуже значні, і фактично справу мусіла виграти та сторона, до якої схилились би українці. А українці пішли з большевиками, використовуючи ситуацію, щоб цілком еманципуватись від петербурзького уряду й не допустити заснування його бази у себе в Києві.

Хронологічно хід подій був такий. 25 жовтня старого стилю в Києві одержано перші звістки про петербурзькі події. І штаб округа і большевики стали супроти себе в бойову позицію. Тієї ж ночі відбулось засідання Малої Центральної Ради при участи представників Ради робітничих і солдатських депутатів і тут рішено було вибрати спільний «Революційний Комітет для охорони революції на Україні». Цей Комітет на другий же день оголосив відозву, в котрій оповіщав себе найвищою крайовою владою над цілою українською територією (всіма 9 губерніями) і заявляв, що його завданням є «зберегти спокій на Вкраїні та оборонити завоювання революції». Большевицькі делеґати П'ятаков та Затонський ввійшли до цього комітету. Начальником усіх військових сил, що підлягали комітетові, призначено генерала Віктора Павленка.

Штаб округа перший почав бойові дії, оточивши відділом козаків та юнкерів Царський Палац, де засідала «Рада робітничих і солдатських депутатів». Розлючені «штабовці» готові

190

були на шматки рознести большевиків із цієї Ради, коли б не вмішалася Центральна Рада. Вона вислала делеґацію із Генеральним писарем О. Лотоцьким на чолі, яка буквально своїми грудьми заступила большевиків, вирятувала їх від неминучої смерти і добилась випуску їх на волю. Штабовці обмежились лиш тим, що цілком розгромили приміщення Ради депутатів, знищили канцелярію й архів. На другий день почались одверті бої на вулицях між большевиками і прихильниками Тимчасового Правительства. Я якраз і наспів на початок цих боїв. Українці з початку не вмішувались, але в рішучий момент виступили проти Штабу і тим вирішили справу, але на власну користь. Перемога дісталася не большевикам і не прихильникам Тимчасового Правительства, а Центральній Раді. Альянс українців з большевиками розірвано було властиво вже на другий чи на третій день існування «Комітету оборони революції», коли з нього вийшли большевицькі представники П'ятаков і Затонський. Але покищо большевики не почували себе сильними, щоб помірятись з Центральною Радою. Вони задержали зброю і відійшли на бік. Поруч української влади в Києві якийсь час зоставалась ще одна сила, що претендувала на владу — большевики. Конфлікт між обома силами був неминучий...

Коли я у вечорі того дня, коли прибув до Києва, пробирався до будинку Генерального Військового Комітету, що містився на Гімназичній вулиці (майже проти Володимирського Собору), де я хотів побачити Петлюру, щоб нарешті добитись від нього точних інформацій і ясних вказівок, кругом починали копати траншеї, немов збирались витримувати облогу. Я з великими труднощами пробився, завдяки сміливості й моторності капітана Е., що вмів упевнити солдатів, що то «свої» і щоб нас пропустили. Петлюра прийняв мене в коридорі, похапцем, сказав кілька загадкових неясних фраз (як це він любив взагалі говорити таким способом), але з його розмови з капітаном Е. я побачив, що вони вже раніше були між собою в порозумінні, і тепер Петлюра давав Е-ву ясні вказівки й інструкції. Тоді я зажадав, щоб Петлюра тут же наказав Е-ву бути в контакті зі мною, бо інакше моє становище в Чернігові як українського комісара буде зовсім дурне і фальшиве. Петлюра це зробив, і тоді тільки Е. признався мені, що вже раніше

191

знав про наступаючі події і що до Києва прибув спеціально за кулеметами й набоями для українського батальйону в Чернігові. Це й усе, що дало мені побачення з Петлюрою.

Цілий другий день ішли бої, але большевики й українці вже перемагали. Я не міг дістати ніяких вказівок від Генерального Секретаріяту, і тільки приватним способом умовився з О. Лотоцьким — Генеральним Писарем, що я їду до Чернігова й вестиму далі урядування вже в імени українського уряду. Капітан Е. вже встиг вирядити транспорт зброї до Чернігова пароплавом і ми умовились з ним, що завтра вранці вертаємось додому. Він у мене й ночував.

Вранці приїхав по нас військовий український автомобіль під охороною двох озброєних козаків, що мав відвезти нас до Дарниці. Як раз цієї ночі штаб округа з своїми вірними частинами покинув Київ, і бої стихли. Ми поїхали низом, через Поділ, до Ціпного мосту. Тут варту тримали большевики, тоді ще наші «союзники». Нас перепустили через міст, але до авта всіло ще двоє озброєних червоноармійців, які завезли нас до своєї комендатури в Никольській Слобідці. Тут молоденький робітник і панночка-жидівка видали нам перепустки, дуже чемно приймаючи нас, як «своїх». Ми поїхали далі й доїхали до Дарниці, де знайшли хату начальника міліції. Тут ми попрощались з нашими провожатами і відпустили авто, що нас привезло. Але виявилось, що мій шофер, переждавши вчора цілий день і турбуючись за мене, поїхав поїздом до Києва довідатись, що сталося зі мною. Довелося цілий день дожидати тепер шофера, гуляючи досхочу по броварському бору. Надвечір вернувся шофер, що побував у мене вдома і довідався від моєї жінки [Дорошенко Наталія Михайлівна], що я живий і здоровий. Вже смерком виїхали ми з Дарниці і аж коло 10-ої години у вечорі прибули до Чернігова. Переїжджаючи повз міську Думу і побачивши освітлені вікна, я догадався, що то йде засідання. Я зупинив авто і зайшов в Думу. Моя поява викликала сенсацію: в Чернігові не мали ніяких певних звісток про Київ, чули тільки, що там іде «страшний бій», знали, що я виїхав до Києва і вже третій день мене нема, і тепер в Думі дебатували над тим, щоб заснувати якийсь комітет по охороні міста з надзвичайними повновластями.

192

Я попросив поза чергою слова і заявив, що Тимчасове Правительство в Петербурзі впало, а що в Києві і по цілій Україні вся влада перейшла до Центральної Ради і до її Генерального Секретаріяту, і що я віднині являюсь представником цієї влади на Чернігівщині, що й прошу прийняти до відома. Спочатку мої слова зустріли гробовою мовчанкою, але потім цілий ряд членів Думи на перебій стали просити слова, і відомий уже нам гласний (член чернігівської ради депутатів) гістеричним голосом заповів, що він не знає ніякої Центральної Ради, що на карту ставляться всі здобутки революції... Але я перебив його, заявивши, що не маю часу слухати тепер дебатів, а Думі раджу не турбуватись за спокій у місті, бо про це тепер подбаю я. З тим я вийшов, сів в авто, де мене дожидав капітан Е., і ми поїхали просто до касарень українського батальйону. Тут по «тривозі» збудили й підняли на ноги всіх козаків, вишикували їх на майдані, поприносили ліхтарів, і перед фронтом я сказав коротеньку промову про те, що влада в цілому нашому краю перейшла до Центральної Ради, що українському батальйону належить дуже важливе завдання піддержати спокій і лад у Чернігові. На закінчення я проголосив «славу» в честь Центральної Ради, підхоплену сотнями голосів. Зараз же по тому озброєний відділ українців рушив до казарм запасного полку, зайняв цей будинок і, поки ще прибула зброя з Києва, цілий український батальйон мав рушниці і набої і до ранку пошта, телеграф, банки, скарбниці — були обсаджені українською вартою. Запасний полк (в якому було вже всього коло 2.000 людей) і піхотна Воронізька дружина відразу заявили, що признають українську владу. Так мирно відбувся в Чернігові «державний переворот».

Український батальйон з своєї ініціятиви прислав варту і до губернаторського будинку, і з того часу день і ніч у мене на варті стояли українські вояки. Це було символом, що тепер в Чернігові дійсно українська влада!

193

IV

Подорож до Могилева. Кінець Ставки. Свято проголошення Української Народньої Республіки у Чернігові. Українізація війська та її фальшивий напрямок. Українське Вільне Козацтво.

Минуло три-чотири дні і я одержав з Києва телеграму від Лотоцького, що він їде з доручення українського правительства до Могилева в Ставку для переговорів в справі утворення одного українського фронту (замість дотеперішніх «Румунського» і «Південно-Західнього») й остаточного виділення всіх українців з різних військових частин по цілій Росії в одну українську армію. Разом з Лотоцьким Секретаріят просив поїхати й мені. Незабаром прибув Лотоцький і я поїхав з ним до Могилева його автом. Дорога лежить через Гомель і Бихов, це так званий «Білоруський тракт» з Києва до Петербурга, що ним колись їздили, як не було ще залізниць. Цим шляхом везли в 1847 році Шевченка до Петербурга, й Костомарова з іншими Кирило-методіївськими братчиками... Від Чернігова до Могилева коло 300 кілометрів. Вже було холодно — наступив листопад, пішов мокрий сніг, і ми добре померзли, поки над вечір добились до Могилева. Як звичайно, зразу поїхали на двірець, щоб там знайти місце в потязі: купе вагонів в особливо призначеному для цього поїзді служили для приїжджих до Ставки замість покоїв в готелі. Коли я записував своє ім'я в книзі для приїжджих, то побачив, що моїм сусідом по купе у вагоні має бути ніхто інший, як... Ґеровський! От де, подумав я, нарешті стрінулись! Але побачитись нам не довелось. Мабуть і Ґеровський довідався, хто в нього за сусіда, бо в той же день зник безслідно, і вже більше про нього ані чутки.

Нас в Ставці дуже дожидали. Особливо нетерпляче дожидав нашого приїзду помічник верховного головнокомандуючого В. В. Вирубов, що носився з думкою за допомогою українізації фронту вдержати принаймні хоч пасивний опір в Молдавії і Галичині. Ставка займала якесь дивне становище: в Петербурзі вже сиділи большевики, фронти майже не існували в бойовому розумінні, Україна не сьогодні-завтра мала відпасти, але Ставка, це серце великого військового організму, що ще кілька місяців тому здавався таким сильним і могучим,

194

ще билось... головнокомандуючий — ним був тепер знайомий мені з південно-західнього фронту ген. Духонін — думав зберегти якусь «понадпартійність» Ставки і офіціально не визнавати большевиків. Тоді ті оповістили, що ген. Духоніна скинуто, і головнокомандуючим призначили прапорщика Криленка. Тепер обидва «главковерхи» обмінювались нотами, і большевики загрожували походом на Ставку, як на неслухняне «контрреволюційне» гніздо. А сюди справді набігли деякі противники і конкуренти большевиків з лівого боку — російські ес-ери, і вели наради про сформування нового, антибольшевицького уряду. Коло нашого вагону стояв вагон, де жили В. Чернов, Ґоц, Дан та інші ес-ерівські особистості, що утекли сюди з Петербурґа. Тут ще були й делеґати славнозвісного «Вікжеля» (Всеросійської спілки залізничників, поштовиків і телеграфістів), які в рішаючий момент стали на бік большевиків і тим забезпечили їм перемогу. Одним словом, Ставка уявляла з себе тепер не стільки військовий, скільки політичний осередок. Бракувало тільки українців, і ось ми й приїхали.

З погляду військового вигляду — Ставка зовсім підупала. Ще недавно був я тут, і тоді ще існувала сяка-така дисципліна, «виправка»: солдати салютували офіцерам (чого не було вже в цілій армії), всі вдягались чепурно й по артикулам, коло будинку, де жив «главковерх», і коло важливіших інституцій, стояли вартові й перепускали тільки по спеціяльним перепусткам, які треба було брати в комендатурі. Тепер нічого цього не було: і до «главковерха», і до «святая святих» —до будинку, де стояли апарати, що прямими дротами сполучали Ставку з усіми фронтами, й куди раніше можна було зайти лиш з спеціяльного дозволу генерал-квартирмайстра, тепер можна було собі зайти просто з вулиці, ніхто не питав ніяких перепусток... В офіцерській їдальні, де ще недавно збирався «бомонд» Ставки й армії, поважні генерали, жваві й чепурні штабовці та адьютанти, тепер майже не видно було старшого офіцерства; за те тут сиділи матроси і солдати — делеґати від різних комітетів, якісь цивільні, і велись тут гарячі дебати на політичні й партійні теми. Загальний настрій серед військових був пригнічений і тривожний. Пошепки переказували один одному подробиці про масакрування офіцерів в Петербурзі, про

195

те, що на Ставку йде звідти «карна експедиція» з матросів і тому подібні чутки.

Ми сподівались закінчити нашу справу за день-два. І Лотоцькому було ніколи, та й мені незручно було в такий гарячий час кидати Чернігів надовго. Але діло не пішло так гладко, як ми думали. Нашим домаганням було: щоб українці-солдати й офіцери — були остаточно виділені з усіх частин на різних фронтах і в запіллі й виряджені на Україну; натомість, щоб з української території й існуючих на ній фронтах були забрані солдати неукраїнського походження; щоб румунський і південно-західний фронти були злучені в один «Український фронт», боронений лиш українськими національними частинами; головну команду над цим фронтом доручалось ген. Щербачову, дотеперішньому начальнику румунського фронту, а верховне керування зберігалось за Ставкою, поки ще йде війна; внутрішня ж організація, комплектування й запілля належали цілком до українського Військового Секретаріяту. Ми щодня зносились по прямому дротові з Києвом, ведучи розмову вранці й у вечорі. Переговори затяглись. Ставка, видимо, дожидала результатів різних політичних нарад, що відбувались у Могилеві, — а чей може сформується нове всеросійське правительство! Тай різні комісари фронтів були проти задоволення наших жадань, та й ес-ери не хотіли годитися на них, бо це вже було явне «розчлененіе» Росії. Так пройшло в безплідних нарадах чотири дні. Нарешті 7 листопада у вечорі М. Порш передав нам по прямому дротові з Києва, що там проголошено незалежну Українську Народню Республіку... Ми рішили, що вже тепер нам нема чого далі сидіти й заявили, що їдемо назад; але нас упросили залишитись, заявили, що приймають наші умови і на вечір 8 листопада призначено підписання конвенції головнокомандуючим і нами, як делеґатами українського правительства.

Пізно у вечорі прийняв нас Духонін у своїм кабінеті. В повній генеральській уніформі, красунь-мужчина, він приймав якесь доповідання від старенького генерала, що теж був у повній уніформі, при орденах і звіздах. Видно урочистий акт хотіли обставити й урочистою обстановою, принаймні хоч щодо одягу. Духонін з якоюсь покірною резиґнацією приймав наші умови і тільки сумовито усміхнувся, коли я при кінці нагадав

196

йому наші літні розмови в Кам'янці про галицько-українські справи. Нарешті протокол підписано, але нам треба другий примірник для Києва, і я взявся сам піти на гору, на другий поверх, щоб знайти писаря, який би зразу переписав на машинці під мій диктат. Духонін мешкав у губернаторському домі, історичному домі, де мешкав цар Микола II і де він прощався з армією по зреченні престола. Я зійшов на другий поверх, в покої, де мешкав послідній цар. От велика заля, в кутку стоїть фортепіяно, на якому бренчав малий наслідник Олексій, що жив разом з батьком. А ось поруч і їх колишня спальня, навіть ліжка стоять, тільки без постелі, мабуть, на них сплять вартові офіцери, чи що. Тепер і в залі і кругом в покоях півтемно і зовсім порожньо. Ще недавно тут і вдень і вночі було повно адьютантів, ординарців, «вістових», а тепер безлюддя і я не можу докликатись нікого, щоб розшукав писаря. Нарешті приходить писар, заспаний, незадоволений. Входить в картузі, в шинелі «на опашку», з папіроскою в зубах... Так, Ставка умирає: хіба така нечувана неповага до цього серця колись могучої, грізної армії могла навіть у сні привидитись кому-небудь?

Вже була глибока ніч, коли нарешті вся процедура була скінчена і в Лотоцького в кишені був примірник умови, що вже майже не мала практичного значення. Ми вийшли з будинку. На дворі було мертво й тихо. На чорну холодну землю падав пухкий, м'якенький сніг і все вкривав своєю пеленою. Природа засипала надовго. Зупинялось і засипало серце всеросійської армії. От-от зовсім зупиниться, і Ставка вмре. Чи вмре також і цей старий, спорохнілий організм російської імперії, і чи з-під його останків визволяться, виб'ються на волю цілі народи, чи розіб'ють нарешті останню скаралущу своєї спільної тюрми? Чи визволиться також і наша Україна, чи зуміє скористати з своєї свободи і влаштувати собі вільне і щасливе життя?

На другий день рано я поспішив виїхати до Чернігова, скористувавшись з того, що якесь авто йшло до Києва, а Лотоцький залишився іще до другого дня, щоб побувати на якомусь політичному засіданні. Серед представників «Вікжеля» ми зустріли одного земляка, О-ша, якого я знав колись, як члена української організації «ТУП» в Радивилові на Волині. Він хотів нас, як своїх людей, остерегти й попередити, що от-

197

от скоро настане переворот і в Ставці і щоб ми не засиджувались. Але своїм звичаєм, з надмірної конспірації зробив це так неясно, що ми не зрозуміли. Та й без його попередження було видно, що дні Ставки були пораховані і вона була беззахисна супроти большевицької карної експедиції. Лотоцький прибув до Чернігова 10 листопада надвечір. А годиною пізніше я дістав телефонограму від начальника чернігівської поштово-телеграфної контори: «тільки що Ставка занята ешелоном большевицьких військ; генерала Духоніна розірвано на шматки».

В Чернігові дожидались мого повороту, щоб офіціяльно відсвяткувати проголошення незалежности України. В найближчу неділю це свято відбулось при дуже урочистій обстанові. На майдані перед тисячолітнім Спасо-Преображенським собором єпископ Іоан відправив урочисту службу, після якої сказав дуже гарне слово. Потому промовляли до народу Ілля Людвигович Шраг, я, Верзилів і ще хтось — не пам'ятаю. На закінчення відбулася парада військам чернігівського ґарнізону, яку довелося приймати мені. В чотирокутнім каре вшикувались: український батальйон, запасний полк, Воронізька дружина й ще якісь дрібніші частини, всі під синьо-жовтими прапорами. Я обійшов каре, вітаючи кожну частину, а потім військо переходило церемоніяльним маршем. Кілька тисяч добре обмундированих, озброєних і гарно вимуштрованих вояків — тепер української армії — робили гарне враження. Свято закінчилось національним гимном «Ще не вмерла Україна», виконаним військовою оркестрою тричі під невгаваючі оклики «Слава!» багатотисячної юрби.

На другий день я приймав офіціяльні поздоровлення в губернаторськім будинку від шефів різних корпорацій і товариств: усі приходили засвідчити свою радість з приводу проголошення української незалежности. Безумовно, це була щира радість навіть у ненаціональних українських колах, тому що з відділенням України від збольшевиченої Москви надіялись на збереження у нас ладу і спокою. Це був момент, коли свою радість і вдоволення засвідчила мені й депутація від дворянства з маршалком графом Мусіним-Пушкіном на чолі, не вважаючи на те, що той самий універсал Центральної Ради, який проголошував Українську Народню Республіку, скасовував право приватної земельної власности на поміщицьку

198

землю... Так усі вірили, що молода Українська республіка захистить край від руїни й анархії і навіть свої глибокі й далекосяглі соціяльні реформи переведе державними методами!

В той же день на воротях губернаторського будинку появилась таблиця українською мовою: «Губерніяльний Комісаріят Української Народньої Республіки», а в моїм службовім кабінеті місце портрета Керенського заняв портрет Винниченка, як шефа українського уряду.

День проголошення незалежности Української Народньої Республіки був одиноким і, на жаль останнім, ясним, святочним днем в часі мого перебування в Чернігові. За ним пішли сумні й невеселі будні. Коли ми з покійним І. Л. Шрагом вертались з паради додому, слухаючи, як весело стройними рядами розходилось в різних напрямах по своїх казармах військо, співаючи українських пісень, у нас обох мимоволі зродилась одна думка і ми поділились нею: чи вдасться вдержати в такім же послуху і в такім гарнім вигляді це військо й надалі, і чи взагалі діло організації української держави, офіціяльно і святочно проголошеної нині, піде здоровим, нормальним шляхом? Нам обом дуже хотілось в це вірити, але обох гризли тяжкі таємні сумніви.

Ці сумніви гризли нас тому, що ми знали й відворотний бік української військової справи, а не тільки по самих святах і парадах. Досі ще ніхто з учасників і самовидців не написав правдивої, фактичної історії українізації армії в 1917 році. Через те тяжко просто збагнути, як це так сталось, що ще влітку Центральна Рада з гордощами могла заявляти, що вона спирається на «мільйони багнетів», що 8 листопада в її імени підписувалась з верховною командою конвенція про «український фронт», а вже в грудні фактично нікому було її боронити? Де розгадка цього феномена? В ті часи, коли мені доводилось виконувати адміністраційні обов'язки в Галичині й Чернігівщині, і я вже по самій своїй службі мусів близько торкатись військових відносин взагалі, а справою українізації війська інтересуватись особливо, — я не міг обхопити своїм поглядом цю справу в її цілости; мені приходилось знайомитись з нею в різних місцях, при різних нагодах і в різні моменти. Я йшов, так би мовити, від одного болючого розчарування до другого. Тепер, познайомившись з особистими споминами лю-

199

дей, що дуже близько стояли при кермі військової справи на Україні, і сам кидаючи ретроспективний погляд на минуле, я приходжу до висновку, що справа формування українських військових частин відразу була поставлена на фальшивому фундаменті: за неї взялись люди нефахові, або недосвідчені й малотямучі, котрі з особистої пихи й амбіції не допускали до неї людей фахових; відразу справу було поставлено на ґрунт дешевої демагогії і легкої популярности і замість твердої дисципліни, опертої на почутті обов'язку — аматорство і дилетантство; замість державно-національних — отруйні гасла соціяльної ненависти й боротьби; звідси й недовір'я до всіх, хто не дуже або й зовсім не випинався з своєю «революційністю»; звідси те, що не довіряли досвідченим і чесним офіцерам генерального штабу, але доручали, спочатку тільки перший український полк імени Б. Хмельницького, а потім і головну команду, типовому авантюристові, яким був полковник Капкан. Поляки не завагались дати головні військові посади українцеві Шептицькому, Івашкевичові й Галлерові, що не вміли говорити по-польськи; наші галичани так само без вагання віддали головну команду спочатку Омеляновичу-Павленкові, а потім Трекову, що й по цей день, здається, не навчились двох фраз зліпити по-українськи; у нас же боялись старих досвідчених генералів, природних українців, тому тільки, що вони були не «свої», себто не перелицювались ні в ес-ерів, ні ес-деків. У нас не вірили й не давали ходу генералові П. Скоропадському (майбутньому гетьманові) з його українізованим дуже добрим корпусом, а натомість головну команду віддали полковнику Капкану... Все це, на мою думку, головні причини того, що українізація війська ніяк не клеїлася, як не клеяться між собою сухі камінці, коли нема якогось зліпляючого цементу, і від «мільйонів багнетів» залишився в потрібний момент один лише спомин. Взагалі питання про організацію власної військової сили на Україні належить до дуже цікавих і болючих для нас. Не маючи під рукою відповідних матеріялів і документів, я не можу тут хоч скільнинебудь докладно змалювати розвиток українізації війська. Та списання історії й не належить до мого завдання, — я подаю лиш те, що вдержалось в моїй пам'яті з тодішних переживань і вражень.

Що з нашою військовою справою не все гаразд, це я бачив

200

уже в ті часи, восени 1917 року. Вже отже те, що в Києві в жовтневі дні довелось нашому війську витримувати на протязі кількох днів бій з якимись юнкерськими школами, парою «ударних» чи якихсь там батальйонів та сотнями донських козаків, — наводило мене на сумнів щодо значности військової сили, якою розпоряджав Петлюра, як військовий генеральний секретар Центральної Ради. Ціну своїм чернігівським силав я знав добре й сам: тут можна було серйозно покластися лиш на 700 вояків, з яких складався Український батальйон; запасний полк не виявляв із себе ніякої боєздатної сили, та він і таяв щодня, як сніг, так само як і Воронізька піхотна дружина. Але я гадав, що в Києві і далі на захід від нього все ж таки далеко значніші й серйозніші сили. По перевороті в кінці жовтня відкривалася повна змога формувати українську армію, навіть на підставі формальної умови з могилівською ставкою. Та й психологічний момент був для того найбільш корисний. Українські частини, зручно й легко роззброївши большевиків у Києві та в Броварах, дуже піднесли свій престиж. Я чув, що в Києві формуються дві «сердюцькі» дивізії, що вже в половині листопада числили яких 15.000 людей, і яке ж було моє здивування, коли я довідався, що з наказу Петлюри ці дивізії демобілізовано по причині їх «контрреволюційного» настрою. А що «контрреволюційність» виявлялася в тому, що вояки не хотіли мати «комітетів», підтримували послух і дисципліну і взагалі виявляли з себе звичайне дисципліноване військо. Розпустивши ці дві дивізії почали нове формування вже по «отаманському» способу: видавалось якомунебудь підприємливому отаманові уповноваження й гроші, і він набирав собі з охочих людей «полк», — так як колись гайдамацькі ватажки формували свої загони. На скільки ці полки були придатні для регулярної служби й для оборони молодої української держави — показала найближча будучність. Факт той, що вже в другій половині листопада в розпорядженні Центральної Ради властиво не було ніякого війська. В цьому я сам переконався при такій нагоді.

Я вже згадував, що на чернігівській території була розташована важка артилерія. Вже при кінці жовтня вона уявляла собою банди грабіжників та погромників, котрі тероризували околичню людність. Аж тепер тільки надумались її демобілі-

201

зувати, себто розганяти й відправляти на Московщину. Демобілізація виявлялась в тому, що батерійні комітети розділювали між собою грошову касу, роздавали солдатам амуніцію й усе, що можна було забрати на плечах, і ті брели до найближчої станції залізниці, щоб почепитись там десь на буфері або коло паровозу й так мандрувати до своєї Тульської або Казанської губернії. Але розходячись, солдати кидали на призволяще такі речі, як гармати, скрині з набоями, обозні повозки, коней, сідла і т. д. — надзвичайно дорогий і цінний матеріял, здавалось би, так потрібний для нашої молодої армії. Коней солдати пропонували селянам, але виявилось, що ці коні непридатні до плуга й до борони, селяни, відводили їх до земства, до комісаріятів, щоб тільки збутись. У мене в розпорядженні не було ні людей, ні засобів, щоб позбирати й поприховувати весь мільярдовий матеріял, що залишився по такій демобілізації. Військова влада у Чернігові, на чолі з комендантом, стареньким полковником Костенком (його наставлено вже як українського коменданта), також не могла дати ради з тими кіньми, гарматами і т. д., бо не мала змоги, як те все зібрати, де подіти.

Порадившись з полк. Костенком, я поїхав до Києва і звернувся просто до Петлюри, як до військового генерального секретаря. Петлюра, як зробилось у нього звичаєм, відколи він опинився на високім становищу, прийняв мене напохваті, кудись поспішаючи, не дав мені ніяких практичних вказівок і відіслав до якогось інспектора кінного ремонту, чи що. Я розшукав того інспектора, але той відіслав мене до генерала Іванова. Генерал Іванів відіслав мене до якогось полковника, а цей полковник порадив звернутись просто до нового начальника київської воєнної округи штабс-капітана Шинкаря. Цей прийняв мене відразу, вислухав уважно, але заявив, що ще не може нічого зробити, бо не має людей... «Як то, — звернувся я — а де ж ваші полки, дивізії, корпуси?» На це Шинкар підвів мене до мапи київської військової округи, показав деякі пункти і сказав, що ось тут стоїть усе, що тільки він мав до своєї розпорядимости, але зняти звідси не може ні одного ескадрона, ні одної роти, і ті сили, що він назвав, були такі мізерні, що я просто остовпів... Мені зоставалося тільки по-

202

дякувати принаймні за щиру правду і вертатись до Чернігова ні з чим.

Тим часом з большевиками наступив формальний розрив і почалась війна. Це не була війна в звичайному розумінні слова; ні большевики, ні українці не мали армії, і ті і другі мали окремі, більш-менш організовані й дисципліновані частини, які й робили наскоки або боронились; большевики звичайно наскакували, українці боронились. Так було принаймні на північно-східньому фронті, де вздовж залізниці Гомель — Бахмач та Курськ — Бахмач большевики робили спроби просунутись вперед і захопити в свої руки головно важливий вузловий пункт — станцію Бахмач. Далеко серйозніше стояла справа на Правобережжі, де з фронту насували збольшевичені дивізії й корпуси. Але врятував ситуацію ген. П. Скоропадський з своїм українським корпусом. Ще влітку ген. Скоропадський дістав припоручення від ген. Корнілова (тодішнього головнокомандуючого південно-західнім фронтом) українізувати 34-й корпус, розташований тоді в Галичині. Протягом чотирьох місяців ішла українізація корпусу, себто з нього виключались вояки неукраїнці, а натомість вливано українські контиґенти. З корпусу виробилась значна військова сила, дуже добре організована й дисциплінована, а до того перейнята національно-українським духом*. Одначе цьому корпусові в Києві не довіряли, спеціяльно генералові Скоропадському, підозріваючи його в якихсь честолюбних замислах. Та проте в рішаючий момент цей корпус, що мав в собі біля 60.000 людей, врятував і Київ, і цілу Україну від навали большевицьких корпусів, що мов та лявіна, покотились з фронту на Україну і вже пройшли потоптом, усе руйнуючи на своїй дорозі, частину Поділля. Ген. Скоропадський замість іти на фронт, як йому наказував «главковерх» Криленко, повернув з Меджибожа на схід, заняв своїм корпусом лінії залізниць Жмеринка — Козятин, Шепетівка — Козятин і Христинівка — Вапнярка й відбив та роззброїв большевицькі корпуси та пустив їх на Московщину кружним шляхом через Калінковичі.

Однієї ночі, в другій половині листопада, будять мене,

* Про це див. дуже цікаві «Уривки зі "Споминів" Гетьмана Павла Скоропадського» (1-й Український Корпус), друковані в IV-ій книжці збірника «Хліборобська Україна», Відень, 1922-1923.

203

кажуть, що мене викликає до прямого дроту на телеграф генеральний секретар Петлюра з Києва. Я швиденько вдягнувсь і побіг на другий кінець міста до телеграфної контори. Шофера, щоб відвіз мене автом, десь не змогли зразу розшукати. Поки я дійшов, поки сполучили мене з Києвом, була вже зовсім глуха ніч, десь біля 2-ої години. Нарешті озивається Петлюра й каже: «сьогодні генерал Скоропадський заняв 34-им корпусом ст. Жмеринка й Козятин і роззброїв 2-й Гвардійський корпус, що наступав на Київ». Я у відповідь йому посилаю радісне «слава!», але далі чую вже гірші відомості: з півночі, від Гомеля вирушило кілька большевицьких ешельонів на Бахмач, отже наказує мені Петлюра: «їдьте негайно в казарми українського батальйону, будіть його по «тривозі» (алярм) і негайно висилайте на Бахмач!» З Києва не могли вислати нічого.

Поки йшла розмова, я почув за вікном шум мого авта: шофера знайшли, і оце він прибув. Тоді я швиденько поїхав на «Казарменний Участок» за місто, вчинив тривогу, побудив там усіх і передав наказ із Києва. Але чим вирядити батальйон? З Чернігова до станції Крути йде вузьколійна залізниця на 75 верст, там треба пересідати на широку колію, звідси 40 верст до Бахмача. Почали телефонувати на ст. Чернігів (а вона 5 верст від міста, за Десною) — нема вагонів! Тільки вже на другий день в обід змогли вислати коло 400 людей. Вони пробули в експедиції три дні. Сидячи в поїзді проїхали до ст. Макошин на Десні. Большевицькі ешельони, почувши, що їдуть українці, відступили назад. Наші постояли на місці. Коли з сусідньої станції телефонують: большевицький ешельон вирушив на вас. Українці подаються на одну станцію назад і зупиняються. Звідси телеграфують вперед, що виступають, — тоді подаються большевики. От так обидві сторони потанцювали кадріль три дні: вороги не зближалися між собою ближче як на переїзд між двома станціями. Перші подались большевики: вони відступили назад до Гомеля. Тоді українці вернулись до Чернігова. Вони оповідали, що населення зустрічало їх дуже гарно, годувало, а натомість виявляло такий страх перед большевиками, що селяни в Макошині покидали були свої хати й тікали, коли довідались, що «свої» відступають і що скоро прийдуть большевики. Це було при-

204

ємно, але гірше було, що до Чернігова повернулось з 400 лиш 146 вояків, решта розійшлась по домівках, це ж усе були місцеві люди, чернігівці...

Чернігів властиво був безборонний. Не знаю, чому большевики не пішли зразу з Гомеля просто по шосе, це яких 100 кілометрів; мабуть, і в них військова справа на той час була не краща від нашої: вони могли захопити Чернігів на цілий місяць раніше, ніж це сталось. Київ же допомогти нічим нам не міг, бо сам немав нічого.

«Перший Український Корпус», що ним командував ген. Скоропадський, уявляв з своїми ще слухняними й дисциплінованими 60.000 людей прекрасне ядро майбутньої української армії; властиво це вже була готова армія, як на маштаб українсько-большевицької війни. Але її в колах Центральної Ради боялись не менше, як большевиків, боялись, що спираючись на неї, ген. Скоропадський зробить переворот і створить якийсь інший уряд, правіший, ніж Генеральний Секретаріят Центральної Ради. Коли я скоро після нічної розмови прибув до Києва і спитав там в розмові Шинкаря, чому не використовують Скоропадського з його корпусом, то Шинкар мені відповів: «боїмось, що він схоче стати гетьманом!» Це саме я чув і від інших, в тім числі, здається, і від Петлюри. Отже замість того, щоб використати український корпус, постаралися швидше його розкласти й знищити: надсилали аґітаторів, не давали теплої одежі й примушували вояків два місяці, вже зимою, жити в непалених вагонах, не присилали ні кожухів, ні теплих чобіт, хоч склади в Києві були повні того добра, одним словом, довели людей до того, що вони почали розбігатись, бунтувати, й в кінці 1917 року корпусу фактично вже не було. Спеціяльно над таким його знищенням потрудився, як мені переказували, Микола Порш, що замінив собою з початком грудня Петлюру на посаді секретаря військових справ.

Так само було змарновано, недоцінено й невикористано для оборони молодої української держави й другу військову силу, що до того ще уявляла з себе самооборону самого населення — це т. зв. «Українське Вільне Козацтво». Досі про нього мало писали й не вияснили характер цього дуже цікавого національного руху серед українських народніх мас. Я знаю тільки спомини Юртика, друковані в «Літературно-Науковім Вістни-

205

ку», та ще нарис якогось «Бантиша-Каменського» (теж іще псевдонім!), друкований в претенсійному, але мізерному з усякого погляду виданні «Український Козак», що виходить у Мюнхені: цей нарис настільки фантастичний, що не знаєш, де тут кінчиться «Dichtung», і де починається «Wahrheit» і навпаки. Одначе з устних оповідань людей, які в свій час стояли ближче до цього руху, я приходжу до висновку, що це був в своїй основі здоровий рух селянських власницьких кіл, котрі організацією самооборони хотіли зберегти спокій, лад і свою власність. Цьому рухові надано національно-історичний характер, що було цілком слушно; він почався в Звенигородському повіті й дуже скоро перекинувся на інші повіти Київщини, а потім на Полтавщину й Херсонщину. Це був рух і організація, що дуже нагадували собою галицькі «Січі». Та, на жаль, не знайшлось добрих і відповідних організаторів та провідників цього руху, а натомість пристало до нього на провідні ролі чимало людей авантюристичної вдачі. Знов же таки Центральна Рада та її кола не тільки не піддержали цього руху, не використали його в інтересах скріплення молодої нашої держави, але навпаки — поставились до нього вороже, старались його стримати. Вже одне те, що на з'їзді представників Вільного Козацтва в Чигирині було обрано почесним отаманом козацтва ген. П. Скоропадського, накладало на нього в очах Центральної Ради таку ж саму тінь «контрреволюційности», як і на Перший Український Корпус. З свого погляду Центральна Рада мала рацію: видаючи універсал про скасування власности на землю, не могла вона прихильно ставитись до людей, що хотіли боронити право власности на свою землю, з якої вони жили, яку вони обробляли й якою вони понад усе дорожили. Центральна Рада думала будувати Українську Народню Республіку не на тих, хто мав що тратити, а на тих, хто не мав нічого до страчення. В тому й була її фатальна помилка, яка на ній же незабаром і помстилася.

206

V

Анархія поширюється на Чернігівщину. Вибори Всеросійських Установчих Зборів. Під загрозою большевицької навали. Я покидаю Чернігів.

Я вище вже зазначував, що приблизно до кінця жовтня по Чернігівщині було тихо. Коли й траплялись випадки погрому винокурень чи якихсь непорозумінь на аґрарному ґрунті, то це були відокремлені, льокальні явища, з якими ще сяк-так можна було боротись. З кінця жовтня становище різко погіршало. Одна за другою почали горіти винокурні, цукроварні, поміщицькі економії, хутори, грабуватись державне і приватне майно, і за яких два-три тижні губернії не можна було пізнати. Що за причини такої наглої зміни? Я вже казав вище, що в цей час масово почали вертатись з фронту солдати, самовільно й демобілізовані; розаґітовані й вкрай деморалізовані, вони несли з собою грабіжницькі гасла, що тоді умисне скрізь ширились большевиками (котрі поклали собі принципом «destruo et aedificado») і які вкладались в формулу: «грабуй награбоване!» Ці гасла впали вже на підготовлений ґрунт, бо ціле літо й осінь різні аґітатори тільки те й робили, що проповідували, що всяка більша земельна власність і більший достаток є річ «награбована» і так або інакше має перейти до рук «трудящих» людей. Певна річ, що на таке легке збагачення чужим коштом ласились насамперед не бідніші й не трудящі селяни, а різні лодирі й глитаї; це був встановлений факт, що на всякі погроми економій являлась не сама лишень голота, але й заможні господарі, котрі більше й вивозили награбованого добра, бо мали більше коней і возів. В кожному повітовому місті а то й містечку засідав «Совѣть рабочихъ и солдатскихъ депутатовъ», котрий своєю проповіддю соціялізації й комунізації доливав масла в огонь. Певну ролю відіграв і 3-й Універсал Центральної Ради, що оповіщав скасування права власности на «землі поміщицькі та інших нетрудових хазяйств» і «передачу їх трудовому народу без викупу» і цим, так би мовити, леґалізував і санкціонував практичне переведення в життя того, про що перед тим толкували аґітатори. Правда, скоро самі творці універсалу, побачивши, як то виглядає на практиці «скасування права власности» і «передача

207

без викупу», схаменулись і видали «Пояснення», де застерігали проти «самовільних захватів землі й іншої власности, рубання лісів і такого іншого», а в додаток до «Пояснення» видали ще й обіжник, в котрому з'ясовувалося, що «земельних власників, які мають землю в межах трудового господарства, приміром, менш ніж 50 десятин, Універсал не торкається; така трудова власність Універсалом не касується по давньому». Та ці пояснення були вже гірчицею по обіді. Всі елементи населення в краю, які так радісно вітали проголошення Української Народньої Республіки, як правової держави, що несе лад і оборону мирної праці, тепер від неї відвернулись. Знов же, як справедливо зауважує історик і апологет ес-ерівського напрямку П. Христюк, — «всі ці пояснення до Універсалу, всі неясності й хитання в соціяльно-економічній програмі Центральної Ради було вміло використано російською соціял-демократичною партією (большевиків) для підірвання авторитету Центральної Ради в робітничих та селянських масах»*. Цілком справедливо: хто сказав А, мусить сказати Б; хто проголошує принцип скасування власности й «передачу без викупу» чужої землі чи майна, той не повинен хитатись і зволікати з практичним здійсненням цього принципу. Большевики так і робили: вони просто казали: грабуй награбоване, і це було кожному зрозуміло; вони не крутили й не мудрували, що господарство в 49 десятин «трудове», а в 51 десятину вже «нетрудове», не виступали проти «самовільних захватів землі» і т. д., а виразно й ясно проповідували практику, яка не розходилася з теорією. Натурально, що «симпатії народніх мас» відвернулись від Центральної Ради і перенеслись на большевиків, і ці маси й пальцем не кивнули, коли настав для Центральної Ради судний день в половині січня 1918 року.

З початку по Чернігівщині запалали винокурні і горілчані склади, немов хтось подав до того гасло. Це скрізь робилось по одному трафарету. Збиралася купка людей й починала громити державний горілчаний склад. Подекуди його боронила міліція чи наймана варта. Часами сама варта не встоювала перед спокусою напитись досхочу горілки** і прилучалась до

* Українська Революція, т. II, 1921, стор. 59.

** В старій Росії, як звісно, була горілчана державна монополія. Всі приватні винокурні працювали тільки для держави, яка забирала спирт.

208

громил. Розбивши браму і замки, громили кидались до горілки, слідом за ними збігалися усі п'яниці і просто люди охочі покоштувати горілки, що вже четвертий рік була забороненим овочем і починалось загальне п'янство, котре раз-у-раз кінчалось десятками жертв: хтось з п'яниць запалить сірника й упустить в спирт: страшенний вибух, пожежа і десятки людей паляться живими. Чи саме від цієї причини, чи від якої іншої, але погроми горілчаних складів кінчались незмінно одним і тим самим: загином десятків людей (в с. Чемері згоріло 40 душ), пожежою, від якої спалювались часом і сусідні хати, а іноді ще й погромом крамниць або сусідньої панської економії. Тому то існування горілчаного складу завжди було якимсь дамокловим мечем для міста чи містечка, де він стояв: воно вічно перебувало під загрозою погрому, який починався з розбиття горілчаного складу. По деяких місцях пробувано потихеньку знищити горілку, вилляти кудись до річки, до ставу, до спеціяльно викопаних ям. Іноді це й удавалося, а іноді чутка, що «нищать горілку» ставала гаслом для нападу й погрому. Зачувши, що нищиться таке добро, такий дорогоцінний Божий дар, любителі випити кидались з відвагою розпуки на склад, добували його і — починалась звичайна картина огидного масового п'янства.

Особливі страхи і клопоти з горілкою мав Чернігів. Тут в самім місті стояв величезний державний склад, де переховувалось кілька тисяч відер горілки, розлитої в дрібні пляшечки («шкалики»). Цей склад тепер зробився джерелом великих мук і тривог міської Думи. Так, як раніше сподівались кожного дня, що збунтується запасовий полк і почне громити місто, так тепер боялися, що громили розіб'ють горілчаний склад, юрба уп'ється і кинеться громити місто. Кілька разів робилися наради, як би знищити прокляте багатство, але як не міркували, нічого не могли придумати. Справа в тому, що обраховано було, що як би почати розбивати дрібні пляшки й виливати горілку десь на землю, до якихось ям абощо, то це візьме цілий тиждень роботи, яку ледви чи вдасться вдер-

переробляла його на горілку й тримала її по великих складах, звідки розвожено її по крамницях. На початку війни 1914 р. раптом припинено продаж горілки, і величезні запаси її, вже розлитої по пляшках, зберігались на складах.

209

жати в секреті від населення. Знов же, коли випустити горілку просто в Стрижень, котрий як раз і протікав біля складу, то вода обернеться теж в горілку, люди почують по запаху, яка дорогоцінна річ пливе по мілкому й каламутному Стриженю, кинуться черпати жбанами й коряками, повпиваються, роздратуються, і результат буде той, що кинуться громити склад... Отже нічого іншого не придумали, як старанно охороняти склад збройною силою. На сторожі стояла побільшена варта від українського батальйону, а на воротях стояли два кулемети. Горілчаний склад виглядав мов якась фортеця.

Начальник акцизної округи Я. П. Забіла запропонував був дуже легкий вихід з трагічного становища: пустити горілку в продаж. Її б швиденько розкупили, держава мала б гроші, а добрі люди — що випити на святах (наближалося Різдво). Але як тільки він натякнув на такий проект на спільному засіданні Думи, земської управи й Губерніяльного Виконавчого Комітету, проти нього спинилась ціла буря. Гістеричний меншовик зарепетував проти «споювання народу» і почав кидати на бідного Забілу такі страшні обвинувачення в контрреволюційности, що той замовк і вже ні пари з уст. А тимчасом проект був дуже раціональний, і коли я перед самим Різдвом здійснив його просто своєю владою, нікого не питаючи, то горілку розкуплено миттю в два дні і ніякого погрому не було. Тепер, коли згадуєш про цю мороку з горілкою, то робиться трохи смішно, але тоді нам було не до сміху.

Щодня і щоночі до нас надсилались до комісаріяту розпачливі телеграми про погроми, розбишацтва, підпали. Що було робити? Весь цей клопіт лягав головно на бідного Ганжу, що взяв на себе завідування міліцією й «аграрними непорозуміннями». Охороняти, боронити від погрому властиво було нічим. Міліція була нічого не варта. Спробували було посилати вояків з Українського батальйону, але вони їздили в такі експедиції неохоче, вимагали спеціяльної платні, а головне — під час кожного виїзду з Чернігова кілька душ зникало і не верталось. Та й самий батальйон почав потроху деморалізуватись під впливом загальної пошести: дисципліна падала, старшина не уміла піддержати первісний бадьорий настрій в батальйоні, і видно було, що його дні, як боєвої сили, вже пораховані. Один час доля нам ніби всміхнулась. На терито-

210

рію Чернігівщини прибув з Києва кирасирський полк, добре ще дисциплінований, в комплекті. Ми розташували всі 6 його ескадронів по різних важливіших пунктах губернії, щоб він ніс охорону та щоб його кирасирів можна було висилати на втихомирення погромів. Якийсь час кирасири це й виконували. Але виявилось, що це той самий полк, що стріляв літом в українських козаків-богданівців. Центральна Рада почала домагатись негайного його видалення з української території. Спочатку ми пробували його вдержати, просто як найману збройну силу, оплачуючи солдатам їх охоронну службу. Але незабаром самі кирасири почали большевичитись; офіцери десь позникали, полком командував уже якийсь вахмайстер; вкінці вони рішили йти додому, десь в Новгородську губернію. Довелось добувати їм вагони. Вогневу зброю й коней вони частиною передали полковникові Костенкові, частину забрали з собою. Вахмайстер явився до мене прощатись, подякував за поміч щодо виїзду і заявив, стискаючи мені руку, що «мы много вами, товарищъ-комисаръ, довольны!» І слава Богу! Я теж був задоволений, що вони забираються.

На початку грудня в губернії запанувала повна анархія. Ще по інерції приходили до нас з повітів телеграми, по інерції ми їм відповідали, але цим усе й обмежувалось. Комісари покидали свої посади, в північних повітах владу захопили вже «совдепи», з півночі й зі сходу наскакували большевицькі банди, — бо нічим іншим, як банди, їхні тодішні війська не були. Я вже скоро по жовтневім перевороті, коли з'ясувались його наслідки, побачив, що нічого вдіяти не можу, і що залишатись мені в Чернігові комісаром нема ніякої рації: вплинути на якісь зміни в політиці Центральної Ради, сидячи в Чернігові, я не можу, а знов же і тут на місці не можу нічого вдіювати й мушу покірно плисти за водою, — куди вона мене принесе. І вже тоді я рішив покинути Чернігів та вернутись до Києва, щоб тут, як член Центральної Ради й партії ес-ефів, узяти участь в політичнім житті, по змозі стараючись впливати на напрям українського уряду, щоб відхиляти його від тої згубної стежки, на яку він став. Мої тодішні партійні товариші, чернігівські ес-ефи, погодилися з моїм наміром, але виникло питання, де взяти мені наступника. І от рішили запросити Л. Д. Шрамченка (родом з чернігівської дворянсько-помі-

211

щицької родини), свідомого українця й колишнього співробітника чернігівського земства. Але він служив тепер аж у Тифлісі, разом з Ф. А. Лизогубом (майбутнім українським прем'єром), і листуватися з ним було дуже тяжко. Тому то я мусів залишитися на місці і просидів тут аж до 24 грудня 1917 року. В Києві ж ставились до питання про заміщення посади чернігівського губерніяльного комісара цілком байдуже, як і взагалі до справ на провінції.

Тим часом наступав термін виборів до Всеросійських Установчих Зборів. Універсал Центральної Ради, проголошуючи 7 листопада Українську Народню Республіку, заявляв, що Україна «не відділяється від Республіки Російської» і що вона має «помогти всій Росії, щоб вся Російська Республіка стала федерацією рівних і вільних народів». Отже Україна мала вибирати своїх представників до Всеросійських Установчих Зборів. У Чернігові працювала особлива комісія під головуванням покійного В. Л. Модзалевського, яка підготовляла й переводила вибори.

По Чернігівщині виставлено було аж 16 виборчих списків. Головними були списки російських і українських ес-ерів, большевиків, меншовиків і т. д. На чолі списку російських ес-ерів стояло ім'я «бабушки російської революції» К. Брешко-Брешковської (вона родом з північної частини Чернігівщини), другим — мого колеґи П. Савича. Українські ес-ери повиставляли імена своїх лідерів-киян. Большевики — своїх проводирів, починаючи з Л. П'ятакова, але у більшості їхніх кандидатів при означенні місця постійного побуту стояло: Москва, Владимир, Тула, — це все були немісцеві люди. Наші ес-ефи теж рішили виставити свій окремий список вкупі з «народніми соціялістами». Властиво наперед можна було бачити, що при тодішних настроях і способах та методах аґітації, специфічно демагогічних, багато голосів не зберем, але нас дуже умовляв А. Д. Марґолін, що приїхав до Чернігова й предложив бльок ес-ефів з народніми соціялістами. Він відбув кілька передвиборчих подорожей по Чернігівщині, аґітуючи за список бльоку. У тому бльоку першим стояло ім'я Іллі Шрага, другим Тихона Осадчого, третім А. Марґоліна, четвертим — моє. Наш список зібрав 478 голосів, смішно мізерне число. Переможцями були українські ес-ери з «Селянською Спілкою», — вони зібрали

212

сотні тисяч голосів (друга справа — як ці голоси збирались і якими способами велася аґітація, про це може колись признаються самі ес-ери); другим пройшов список російських ес-ерів, що зібрав поважне число голосів в північних, мішаних повітах Чернігівщини. Трете місце по числу голосів мали большевики. Все це, одначе, мало тільки теоретичне значення, бо, як звісно, большевики розігнали Установчі Збори.

З половини грудня становище в Чернігові зробилося дуже небезпечним: большевики загрожували зі сходу і з півночі; сил для оборони не було ніяких. Український батальйон таяв щодня як сніг, та на нього неможна було ніяк покластися. Я згадував, що зараз по проголошенню Української Народньої Республіки від батальйону почали присилати мені варту. Перші тижні варта ця справді вартувала і вдень і вночі. Я старався, як міг, улегшити їй службу: для тих, що не стояли з рушницями на посту, було положено матраци в почекальні, щоб вони могли відпочити, усім давали чай і по пачці папіросів, які я купував на свій кошт. Але незабаром в місті настала цукрова криза, і я вже ледви міг добути цукор для себе, а не то що для семи вояків щодня (стільки людей складало варту). Але мої вартові знати нічого не хотіли й вимагали до чаю цукру, сварились, галасували. Скінчилось тим, що однієї ночі вартові вкрали чоботи у старенького швайцара в домі. Довелося просити, щоб варти більше не висилали. Кілька разів я діставав телефонограму, що на Чернігів наступає або з Гомеля або з Городні якийсь большевицький відділ, але потім, одначе, цей відділ зупинився чи відступав. Жити при таких умовах ставало дедалі, то все тяжче. Нарешті, вранці 24 грудня я дістав повідомлення, що з Городні наступає відділ з кількома кулеметами й двома гарматами, що він уже заняв Седнев і йде просто на Чернігів. Чи мені залишитись, чи ні? На хвилинку промайнула думка — залишитись, і хай буде, що буде! Але в ім'я чого гинути? Я вже з місяць тому заявив, що покидаю комісарство, а дні три-чотири тому навіть передав Р. Ганжі усі справи, залишившись поки що на всякий випадок, — може приїде Л. Шрамченко, якого все сподівались, та щоб особисто переказати йому, яку сумну спадщину він перебирає. Отже я рішив виїхати до Києва. Попрощався з ближчими службовцями — офіціяльні прощальні візити я вже поробив перед тим

213

— сів в авто і надвечір, саме на кутю прибув до Києва. На другий день ранком у Чернігові були большевики. Як мені потім переказували, шукали мене й заарештували помилково замість мене Адаменка, члена земельної управи, але коли виявилось, що то не я, випустили. Взагалі цим разом большевики не вчинили ніякої різанини в Чернігові; казали що Соня Соколовська, яка стала на чолі чернігівського «совдепа», рішуче виступила проти убивств і мордування, навіть оповідали, що вона врятувала щось коло сотні офіцерів, яких большевики знайшли в Чернігові і хотіли всіх вирізати. Чи так воно дійсно було, я не міг перевірити, але по тому враженню, яке робила на мене «товаришка Соня», можна справді припустити, що вона противилась би всяким звірствам: вона робила враження зовсім культурної й добре вихованої панночки делікатної вдачі. Коли вона рятувала сотні неповинних людей від загину, то честь їй!

VI

Сумна зустріч нового року. Большевицьке повстання і боротьба за Київ. Українська столиця під вогнем московсько-большевицьких гармат.

В Києві життя назверх текло зовсім нормально і звістка, що небезпека вже так близько, не робила особливого враження. Всі на щось надіялись. В українських політичних колах перебували під враженням відбутого в половині грудня з'їзду «Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів», де большевики знайшли дуже незначне число прихильників, і промови їхніх ватажків — Затонського і Шахрая — не мали ніякого успіху. Тоді большевики переїхали до Харкова, захопили його в свої руки, проголосили тут 26 грудня «радянську владу на Україні» і вибрали «Центральний Виконавчий Комітет України» (так звана «Цікука»). Тепер уже московські большевики, дійсні аранжери цілої справи, могли говорити, що то не Москва воює з Україною, а радянська Україна з своїм центром у Харкові бореться проти буржуазної України з її Центральною Радою в Києві. Так в дійсності вони і представляли справу.

Тим часом міжнародне становище складалося для молодої Української Народньої Республіки дуже сприятливо. Держави

214

Антанти давно вже махнули рукою на збольшевичену Росію і перенесли свої погляди на молоду Україну, сподіваючись, що вона, коли не продовжуватиме зачіпної боротьби з центральними державами, то принаймні держатиме фронт і цим в'язатиме значну частину австро-німецьких військ. Аґенти Антанти пильно стежили за тим, що діється в Києві, і коли наступив розрив між Україною й Росією (після звісного ультиматуму Ради Московських Народніх Комісарів), то Франція й Англія поспішили з офіціяльним визнанням Української Народньої Республіки: 5 грудня голові Генерального Секретаріяту В. Винниченкові представився генерал Табуї, яко «Комісар Французької Республіки при Уряді Української Республіки» і заявив, що рахуючи від сьогодні, Франція увійшла в офіціяльні зносини з Україною», а слідом за ним появився і Піктон Багге, «представник Великобрітанії на Україні» з заявою, що його телеграфічною дорогою призначено з Лондону представляти правительство Англії на Україні. Таку саму заяву мав скласти генерал Коанда в імені румунського правительства. Але кабінет Винниченка не міг вести ніякої активної політики в міжнародніх відносинах, раз тому, що був зв'язаний політикою Центральної ради з її стремлінням конкурувати з большевиками на полі соціяльного максималізму й демагогії, а подруге, тому, що не спирався вже ні на яку реальну силу, крім кількох сумнівної вірности полків, що носили голосні ймена «полку імени Дорошенка», «полку імени Сагайдачного» і т. п., але властиво уявляли собою охочі дружини, скупчені біля своїх отаманів. Тому даремні були всі зусилля генерального секретаря закордонних справ О. Я. Шульгина зробити Україну чинником міжнароднього значення й використати сприятливу політичну ситуацію. Коли стало зовсім погано, кинулись заключати мир з Центральними державами, але при таких обставинах, коли ті могли вільно диктувати умови, і ціною розриву з Антантою.

Новий 1918-й рік наступав при дуже сумних ауспіціях. Чернігів, Полтава, Харків, Катеринослав були вже в руках большевиків. На місці кувалась зрада з боку крайніх лівих українських груп і підготовлялося повстання в Києві. В залі Українського Клюбу в Києві зійшлась під новий рік громадка української інтеліґенції, щоб вкупі зустрічати новий рік.

215

Прийшов голова Ради Народніх Міністрів (так нарешті переіменовано генеральних секретарів) В. Винниченко, міністер пошти М. Шаповал і ще дехто. Зібралася переважно стара інтеліґенція, «домартовської» доби. Настрій був у всіх невеселий. Посідали за стіл. Вибила дванадцята година. Всі почали просити, щоб Винниченко сказав слово — традиційний новорічний тост. Він відмовлявся. Нарешті дами упросили його. «Що я вам скажу? почав Винниченко. Хіба те, що йде варвар з півночі і грозить знести і змести з лиця землі всі наші здобутки, зруйнувати нашу культуру, знівечити все, чим ми дорожимо й над чим працювали!» Ціла промова була овіяна глибоким смутком і песимізмом. В такому ж дусі говорив по ньому й другий міністер — М. Шаповал, що вітав наступаючий новий рік словами «morituri te salutant!» Промови представників влади не сприяли заспокоєнню, і на другий день весь український Київ знав, що говорилось учора міністрами на бенкеті. Але дійсність цілком оправдувала навіть найбільший песимізм.

В Центральній Раді готувалась змова, — «висадити її з середини». До цієї змови пристали, крім большевиків ще ліві ес-ери, ес-деки «незалежники». Історик української революції зберіг для вдячних нащадків імена цих шановних патріотів: Полозов, Любченко, Єланський, Михайличенко, Шумський, С. Бачинський і Сєверцов-Одоєвський*. Цей останній прибув з Харкова і зайняв впливове місце в ес-ерівській фракції в Центральній Раді. Я бачив його на засіданнях: молодий чоловік з русявою борідкою, офіцерського вигляду, говорив по-російськи. Кілька разів подавав заяви в імені цілої фракції. Ці панове утворили плян «насильного скинення Центральної Ради й оголошення радянської влади», як оповідає згаданий історик. Але плян не вдався: ініціятори були заарештовані в приміщенні самої Центральної Ради на засіданні ес-ерівської фракції з наказу коменданта м. Києва Ковенка.

Цікава фігура був цей Ковенко. Інженер з фаху і дуже талановитий винахідник, він уявляв з себе типового представника революційної доби, в якому особиста відвага й рішучість змішувались з певним авантюризмом і неперебірчивістю в засобах. Такі люди часом бувають дуже цінні, коли їх поста-

* П. Христюк, Українська революція, т. II, Відень 1921, стор. 124.

216

вити в рамки добре зорганізованого й дисциплінованого громадянства, але можуть наробити й великої шкоди — в атмосфері самовільства й недостачі правних норм. Ковенко виплив на поверхню життя десь уже при кінці 1917 року. Як комендант м. Києва виявив велику рішучість в боротьбі з большевиками. Він зваживсь на такий вчинок, на який мало хто пішов би з тогочасних офіціяльних провідників українського життя — арештував з власної ініціятиви членів парляменту в самім будинку парляменту. Але своїм вчинком він вирятував ситуацію. Старий Грушевський аж бороду на собі рвав від такого порушення конституційно-парляментських звичаїв, але діло було зроблене, й повороту назад не було.

Вже в кінці грудня українське правительство розпочало переговори з Центральними Державами в Бересті в справі миру, давши випередити себе правительству большевицької Москви. Щоб вести переговори як цілком самостійна держава, 9 січня 1918 р. було оголошено IV-й Універсал Центральної Ради, який оповіщав, що «однині Українська Народня Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу». Слідом за тим наступила кабінетська криза, і на зміну кабінету Винниченка настав кабінет ес-ерівський (в ньому були тільки два ес-деки: Д. Антонович — морський міністер*, і М. Ткаченко — судівництва) під проводом Всеволода Голубовича, одної з найфатальніших фігур на українському політичному горизонті за всі роки від початку революції. В'ялий, флегматичний, ніякий державний муж і не промовець, — як він міг виплисти на поверхню життя, — це загадка, яку можна пояснити хіба тільки тим, що в часі революції бувають усякі несподіванки. Його ганебне поводження в двох політичних процесах (один зробили йому закликані ним німці, а другий — большевики, до яких він «ідейно» прилучився) заслужило йому більший розголос, ніж його політична діяльність. Злі язики говорили, що М. С. Грушевський, котрий завжди любив мати покірних і слухняних помічників в усякому ділі, навмисне підшукав собі такого «прем'єра», щоб в усьому слухався його і служив лялькою,

* Його не було в Києві, і він фактично не брав участи в роботі кабінету.

217

яку завжди можна сіпнути за ниточку, щоб вона повернулась сюди або туди. Одним з перших кроків діяльности кабінету Голубовича була ухвала приступити до організації рад робітничих і селянських депутатів, як органів влади на місцях*. Але ця ухвала повисла в повітрі, бо вже в Києві вибухло большевицьке повстання і всі існуючі на Україні «ради» вірою й правдою помагали большевикам проти Центральної Ради й її уряду.

Вночі з 14 на 15 січня мене збудив дзвінок телефону. Схоплююсь, підходжу, питаю — хто такий? Відповідь — комендант міста Києва Ковенко. — «Чим можу служити?» — «Така річ, пане комісаре: нам потрібен ваш автомобіль, реквізуємо, але пізніше, коли ви довідаєтесь, задля чого беремо вашу машину, самі будете дякувати». Мені не залишалось нічого іншого, як апробувати цю ґалянтну реквізицію. До «реквізицій» мого нещасливого авта аґентами української влади я вже звик: тількищо приїду, бувало, з Чернігова — налітає якийсь полковник Капкан, чи який інший «отаман» і реквізує моє авто. Іду до Петлюри, до Порша, скаржусь на беззаконне пограбування авта, без якого я не можу виконувати своїх обов'язків, — удавалось відбити назад. І саме за тиждень перед нічною розмовою Ковенка, забрано було таким же способом моє авто, але допоміг повернути товариш військового міністра Жуковський, заявивши, що не можна самовільно забирати у високого урядовця Української Народньої Республіки (я був визнаний на своїм уряді галицько-буковинського комісара й українським правительством) авто, потрібне йому для службових роз'їздів. Отже вчинок Ковенка мало мене здивував, і я на другий день ранком побрив уже пішки до міністерства військових справ (воно містилося в будинку колегії Павла Ґалаґана на Фундуклеївській вулиці), де мав якісь справи. Парадний вхід було зачинено і на ньому висіла оповістка, що сьогодні в міністерстві занять нема. Я пройшов через браму й двір і побачив, що співробітники міністерства, урядовці, писарі, чогось озброюються й кудись вирушають. Всі якось похмурі, неохоче відповідають. Тільки я й довідався, що на Печерську якісь заворушення. Я пішов до будинку Центральної Ради, і там уже мені

* П. Христюк, Українська революція, т. II, Відень 1921, стор. 126.

218

розповіли, що сталося: вночі вибухло большевицьке повстання на Печерську, серед робітників арсеналу. Ніхто їх не втримував і як би не «Вільне Козацтво», яке незадовго перед тим організував у Києві Ковенко (переважно з робітничої та шкільної молоді), то большевики захопили б ціле місто*. Кількасот «вільних козаків» сміливо кинулись на повстанців і обложили їх в арсеналі. Так і на цей раз Ковенко врятував ситуацію. Справді, він мав рацію забрати авто, бо воно було дійсно йому потрібне.

Почались бої на вулицях Києва. З обох боків вступали в бій нові сили. Вільних козаків піддержали добровольці, згодом прибула частина галицьких Січових Стрільців, котрі блискуче побили большевиків на Щекавиці, коли вибухло повстання і на Подолі. Підійшли й деякі невеликі відділи з-поза Києва. Всі полки з гетьманськими іменами, всі ті «Сагайдачники», «Дорошенківці», «Хмельничани» і т. д. — оповістили свій «невтралітет». Але прибували сили й до большевиків: повстання вибухало в ріжних частинах великого міста — на Подолі, на Демієвці, і скрізь треба було кидати й без того невеликі українські сили, щоб не дати повстанцям сполучитись до купи. Цілий тиждень ішли завзяті бої; кулі й шрапнелі літали по вулицях і скосили чимало жертв з-поміж населення. Українці почали перемагати; прийшли їм на поміч свіжі, повернувся Петлюра з своїм відділом, який сформувався з добровольців і який мав боронити вузлову станцію Гребінку, щоб не допустити большевиків з Полтави. Але большевики, кажуть, перехитрили Петлюру й обійшли Гребінку пішки й всетаки посунули на Київ. Головні сили большевиків насували по Курсько-Київській залізниці, від Бахмачу. Треба було вислати їм якийсь відділ на відсіч. Не знайшли нічого іншого, як на швидку руку формований «студентський курінь»: кілька сот студентської і гімназійної молоді, що з них мало хто перед тим і рушницю тримав у руках. Молодь виступила з героїчним завзяттям,

* Такий авторитетний свідок подій, як В. Винниченко, каже про ці часи, що «Український Уряд не міг покластися ні на одну з тих частин, що стояли в Києві, й навіть для власної охорони не мав вірної частини. Часто бувало, що при Генеральному Секретаріяті на варті стояли частини з большевицьким настроєм. Коли б вони мали більше ініціятиви, то любого вечора могли б арештувати весь Уряд, вивести його в поле й розстріляти» (Відродження нації, т. II, Відень 1920, стор. 216).

219

зустріла ворогів коло ст. Крути, була переможена подавляючою масою большевиків і в більшості звірськи ними замордована. Шлях на Київ був відкритий.

20 січня большевики з двох боків підступили до Києва: з-за Дніпра почала обстрілювати місто їхня важка артилерія, а через міст прорвався їх бронепотяг, а потім іще другий, і почали стріляти з другого боку, від товарової станції. Настали для багатострадального Києва страшні дні. Большевики били без усякої особливої ціли, просто по місту. На вулицях почали розриватись гранати, розбивали будинки, вбивали й калічили людей. В той же час з подвійною силою вибухли бої в місті з повстанцями, а робітники оголосили страйк, припинили роботу водотягу й електричної станції. Місто опинилось без води і в темряві. Кілька тисяч українців (казали, що всього з нашого боку билось коло 6000 людей), знемагаючи від знесилення геройськи обороняли Київ. І дивно було бачити в той же час на вулицях міста тисячі людей у військовій уніформі, що не приймали участі в боротьбі: це були ті українські вояки, що тримали «невтралітет» або ті офіцери кол. російської армії, котрих правительство Центральної Ради не тільки не зуміло використати, але зробило з свого боку все, щоб їх відштовхнути і роздратувати: не далі, як за тиждень до вибуху большевицького повстання воно видало наказ, щоб усі офіцери (а їх набралось би понад десять тисяч) неукраїнської народности в триденний термін залишили Київ. Цей наказ, практично під той час нездійснимий, дуже роздратував тисячі офіцерів, і вони тепер байдуже дивились на боротьбу українців з большевиками, може котрий ще й злорадствував. Але їм, як побачимо, прийшлось гірко розчаруватись, коли большевики опанували містом та справили їм криваву баню!

Центральна Рада відбувала свої засідання серед найстрашнішої канонади. Часами не можна було вийти з головних дверей: большевицькі гармати намацали будинок Педагогічного Музею й били по ньому та по ближчому районі. Доводилось пробиратись двором і бічними вулицями. Большевицький панцерний поїзд вибрав собі ціллю шостиповерховий будинок проф. М. Грушевського, що стояв мов башта на високому горбі і почав бити по ньому, поки той не загорівся і не впав у руїнах. Над цілим містом вздовж і впоперек літали гранати

220

і кілька сот людей впало їх жертвами. З часів Батия і Менґлі Ґерая не зазнав Київ такого страху. Оборонці Києва побачили, що вдержатись у місті, не наражаючи його на повну руїну, далі не можна. 25 січня вночі українські частини почали покидати Київ, відступаючи по Житомирському шосе на захід. З ним виїхали міністри й кілька десятків членів Малої Ради з проф. М. Грушевським на чолі. Виїхали, не попередивши нікого з решти членів Центральної Ради і взагалі з українських політичних та громадських діячів. Пан Ковенко виїхав на моїм авті, не подбавши вивезти його господаря, хоч шофер увесь час йому нагадував, що годилось би заїхати на Львівську вулицю по мене.

Цілу ніч з 25 на 26 січня шаліла страшна канонада. Біля моєї хати (я мешкав у кінці Львівської вулиці) в садибі Покровського монастиря розташувався був невеликий відділ польських добровольців, що прилучились до оборони. Вони мали й дві невеликі гармати. Отже греміло кругом. На ранок канонада затихла. Можна було навіть трохи заснути, і то не в якійсь ванні, куди доводилось іноді ховатись, — бо ґранати били з двох боків і раз-у-раз перелітали понад дахом, а в себе на ліжку. Почав падати сніг, немов стараючись прикрити й приховати ті рани і щербини, що заподіяла землі, деревам і будівлям злочинна людська рука. На вулиці не видно ні душі: всі неначе відпочивали після страшної ночі. Коло 9-ої рано хтось подзвонив: О. Я. Шульгин, мій близький сусіда. — «Ви знаєте, що вже большевики в Києві?» — «Ні...» — «Центральна Рада виїхала за військом. Я тепер іду шукати притулку, щоб заховатись». Ми обнялись й попрощались. Він насунув глибоко шапку, підняв ковнір і вийшов. Треба було й собі щось подумати. Тікати? Але куди? Найкраще сидіти в своїй хаті, а там — будь, що буде. Я рішив нікуди не ховатись і залишатись вдома. У мене був гість: ще на початку боїв утік з Чернігова до Києва колишній collega Р. І. Ганжа і, немаючи де притулитись, зупинився в мене і так прожив у нашій хаті цілий місяць. Як би большевики в ті часи мали краще організовану розвідку, то могли б тепер зразу захопити й колишнього чернігівського комісара і його помічника! Але в ті часи у них була ще дуже примітивна організація.

221

VII

В Києві під большевиками. Юрко Коцюбинський.

На нашій вулиці цілий день було тихо. Вже надвечір дивлюсь — купка мешканців нашого двору зібралась біля фіртки й виглядає на вулицю. Біля воріт інших сусідніх будинків так само. Я не втерпів і собі вийшов з дому, вдягшись у старе пальто і стареньку облізлу шапку, — щоб не звертати нічиєї уваги занадто буржуазним виглядом. Помалу люди осмілились і почали купчитись вже на тротуарі. Коли раптом в кінці вулиці показалось чорне авто з озброєними людьми. Швиденько примчало воно до нашої околиці й зупинилось біля сусіднього дому. Там щось розпитали, тоді один з тих, що сиділи в авті, стрільнув з рушниці у повітря — так, щоб нагнати страху, і авто помчало далі. Це були большевицькі розвідники. Знову стало тихо. Чую, в сусідній купці йде якась голосна розмова, чути слова: «Центральна Рада», «Грушевський». Я підійшов: в середині купки якийсь пристаркуватий чолов'яга, виглядом бувший поліцейський «околоточний» або канцелярист, лає Грушевського, оповідаючи в прибільшених рисах про його багатство, а також про те, що він був у змові з австріяками і збиравсь «погубити Україну і Росію». Авдиторія слухала з видимим співчуттям. Ось далеко на тротуарі показалась самітна людська фігура, наближається до нас; бачимо — молодий хлопець в обшарпаній солдатській шинелі й баранячій шапці, за плечима рушниця, через плече навхрест ремні з набоями; підходить, здоровкається, розговорився. Почав лаяти «українців», що замкнули його до арешту і три дні не давали їсти. Хтось з юрби висловився так мов от — пропала вже тая Україна! — Як пропала? — живо відгукнувся вояк і почав говорити чистісінькою українською мовою: зовсім не пропала, а тепер тільки й почне жити; тепер тільки й настане гарне життя для бідного народу, все буде дешеве, і хліб, і сало, і м'ясо. «Я, каже, сам українець, але ж я був проти Центральної Ради, бо вона злигалась з німцями та буржуями і продала народні інтереси!» Постоявши трохи й порозмовлявши так, вояк попрощався з нами й рушив далі «додому», на Лук'янівку. Ми слухали й вухам не вірили: так оце вони, ті страшні большевики?! Аж ось загуділа земля і показалась артилерія. До

222

нашого дому (тут на Львівську вулицю виходить Полтавська, круто спускається вниз і відкриває вигляд на Шулявку й на т. зв. Луцькі казарми) над'їхала ціла батерія, випрягли коней, наставили гармати на Луцькі казарми, кажуть, будуть стріляти, якщо виявиться, що там засіли українці, — післали вперед розвідку. Всі у нас так і задерев'яніли: от тобі маєш! Цеж як почнуть стріляти, то у нас усі шибки, які ще цілі, повилітають! — «Ей, панове, відчиняйте кватирки у вікнах, а то шибки повискакують!» — кричить старший над батерією, видно бувший офіцер з гарним, але дуже неприємним обличчям, говорить з виразним московським акцентом. На щастя, виявилось, що в Луцьких казармах нікого вже давно нема. Гармати постояли, і за якусь годину їх забрали. Всі солдати біля них дуже молоді і як один — кацапчуки. Але ні: один був українець. Чорнявий, не дуже вже молодий, командував якоюсь гарматою. Цей теж потішав усіх українською мовою, що Україна тепер буде добре жити, що подешевшає кам'яний вугіль (мабуть він був з Харківщини, бо все налягав на той вугіль і докладно вичисляв нам ціни) і всі взагалі продукти. Коли йому сказали, що тут в сусідньому домі одна старенька пані плаче, почувши, що збираються стріляти з гармат, він зліз з коня і пішов розшукувати ту пані, щоб її заспокоїти. Большевики забралися вже смерком, цілком причарувавши нашу вулицю. Деж так! Стільки оповідали про їхні звірства, а вони — он як... У мене самого закрався сумнів: може й справді не такий страшний чорт, як його малюють!

Я переспав цілу ніч спокійно, і на другий день ранком пішов на Несторівську вулицю до своїх родичів, а Ганжа — шукати своїх партайманів-меншовиків, щоб довідатись, що діється. Вулиці, тим ближче до центру, носили ознаки недавнього руйнування: порвані і сплутані телеграфні дроти, розбиті роги й фасади будинків, повибивані шибки. Я пішов через Сінний базар. Там було повно народу і багато солдатів з рушницями, все молоді безвусі хлопчаки, розмовляють і лаються по-московськи. Ведуть кудись старенького, сивого, обшидованого генерала, підштовхуючи в плечі. Якийсь немолодий, з рябим обличчям матрос почав розпитувати мене, як пройти на котрусь вулицю і побачивши у вікні земської книгарні портрет

223

Шевченка, радісно гукнув: «батько Тарас!». Взагалі якась мішанина людей і понять...

Але як тільки я прийшов до своїх родичів, там, як побачили мене, то перелякались, мов угляділи вихідця з того світу, замахали руками, загукали: «Ви тут?! Ви ходите по вулицях?! Хіба ви не знаєте, що діється?!» І тут тільки я довідався, що діялось учора і відбувалось ще й сьогодні на Печерську, в Липках і взагалі в південно-східній частині міста. Большевики ввійшли до міста з боку Печерська й Липок — багатших кварталів міста, де мешкали звичайно багатші військові й цивільні урядовці, взагалі заможні люди, і справили тут криваву баню. Вривались в помешкання, витягали звідти генералів, офіцерів і просто дорослих мужчин і вбивали їх тут же, або вели до кол. царського палацу і розстрілювали там або й подорозі. І от цікава річ: боронили Київ українці, вся злоба була звернена на українців, а окошилась майже виключно на російських офіцерах і взагалі на російському панстві й буржуазії. З більш-менш відомих українців вбито було тільки журналіста Ісака Пугача, членів Центральної Ради О. Зарудного (один час був міністром земельних справ) та Леонарда Бочковського. Трохи згодом вбито ще д-ра М. Орловського. Вбито ще кількох українців, але більш-менш випадково: тому що знайшли червоне посвідчення (такі посвідчення були недавно роздані всім військовим, і за моїм підписом, наприклад, було роздано понад дві сотні їх офіцерам), чи так якось виявилось, що це людина причетна до Центральної Ради або до українського війська. Чому так сталося, що вся помста й терор большевиків обернулись проти тих, хто фактично тримав «невтралітет»? Справа в тому, що Київ узяли прийшлі московські большевики, яких заздалегідь розаґітували й цькували проти «буржуїв» та «офіцерів». Допавшись до Києва, вони не розбирались, хто саме бився проти большевицької влади, чи таки дійсно «буржуї» чи хто інший, і вилили свою злобу й жадобу помсти на заможніші квартали, на заможніші будинки й помешкання, де було при тім і що пограбувати. Українці належали переважно до середніх і малозаможних кіл, мешкали в скромних хатах і по інших кварталах; частиною вони приховались і, якщо хто з сусідів не робив доноси, звичайно могли залишатись по своїх домівках або перейти часово мешкати до приятелів чи знайо-

224

мих. Багатьох не знали з обличчя, розвідка в цей прихід большевиків була дуже слабо наладжена, арешти переводили переважно зайшлі москалі, тим і пояснюється, що навіть коли, трохи згодом, почали розшукувати тих чи інших людей, то майже завсіди удавалось уникнути арешту*.

Одначе, коли я спершу довідався від родичів про те, що діється, мені стало моторошно і я послухав їхньої ради: йти додому й сидіти тихо, нікуди не показуючись. Вертаючись додому я зайшов по дорозі до начальника канцелярії Галицько-Буковинського генерал-губернаторства К. Він трусивсь, як осиковий лист... «Знаєте, казав він мені: Базарова розстріляно, полковника Домажірова розстріляно, генералів Палібіна і Ільїна так само...» Все це були мої співробітники, і ця звістка дуже мене стурбувала. Я засів в хаті і нікуди більше не показувався. Ганжа від своїх товаришів повернувся також з невеселими звістками: заяви большевицького головнокомандуючого, які той поробив в раді робітничих депутатів чи десь-інде, дихали звірячою жорстокістю й усякими погрозами. Взагалі всі розпорядження, які поробили большевики на перших порах, не віщували нічого доброго, а практика їхніх аґентів і війська дуже скоро знищила серед громадян усякі до них симпатії, якщо хто їх на початку мав. Грабування селян, що поприїздили на базар, або примушування продавати продукти по малих цінах мали своїм наслідком те, що взагалі припинився всякий довіз продуктів, і ціни зразу на все підскочили.

Виявилось, що старі генерали — Палібін і Ільін живі, бо другий навіть обізвався до мене по телефону, але бідний С. А. Базаров був таки дійсно замордований разом з полковником Домажіровим, що служив при мені в Чернівцях. Їх убивство навело переляк взагалі на всіх службовців нашого галицько-буковинського управління. До канцелярії, яку ще восени перенесено було з будинку Комерційного Інституту на Печерськ, боялися й навідатись, а телефонічне сполучення було перерване. На третій чи четвертий день приходу большевиків «головнокомандуючий озброєними силами Української Радянської

* Загальне число жертв, замордованих большевиками в перші ж дні по здобутті Києва обчислювано різно: загально признана цифра — коло 5000 людей. Інші зменшували цю цифру до 2000. Ніякої точної статистики не було переведено, ні тоді, ні пізніше.

225

Республіки» Юрко Коцюбинський видав наказ, щоб усі військові старшини й урядовці стали до роботи по своїх інституціях, загрожуючи розстрілом тим, хто не з'явиться в триденний термін. До мене прийшли делеґати від службовців галицько-буковинської управи й питали, що їм робити? Вони хотіли явитись на службу, щоб докінчувати ліквідацію, та боялись... Знов же боялись і не послухатись грізного наказу. До того ніхто не одержував платні, хоч минуло два тижні від терміну, коли звичайно сплачувано, і всі сиділи без грошей. Правда, в нашій скарбниці були ще гроші, але скарбник боявся виплачувати. Отже надумались просити мене, щоб я, яко шеф інституції, звернувся до самого Коцюбинського і вияснив: чи дозволить він нам докінчити своє діло по ліквідації Галицько-Буковинського комісаріату, чи ні; і коли дозволить, то щоб дав щось подібне до охоронної грамоти, аби люди могли спокійно працювати. Іти мені до Коцюбинського — значило так мов би йти в пащу леву, але відмовити проханню службовців я не міг, бо почував, що на мені лежить обов'язок і перед ними і перед самою інституцією. Обіцяв піти.

Юрка Коцюбинського особисто я не знав, хоч з покійним його батьком був добре знайомий, листувався з ним, відвідував його в лікарні у Києві, коли він лежав там уже тяжко хворий. Моя жінка [Дорошенко Наталія Михайлівна] їздила на похорон М. М. Коцюбинського до Чернігова, і Юрко Коцюбинський, тоді ще гімназист, як вона мені оповідала, помагав їй шукати садівництво, щоб купити живих квіток на вінок. Добре я був знайомий і з Вірою Юстинівною, матір'ю Юрка, під час свого перебування в Чернігові; вона була неодмінною учасницею наших щонедільних зборів громади ес-ефів у моїй хаті. Можливо, що про мене Юрко Коцюбинський чув щось від батька або від матері. Те, що мені оповідали тепер про нього, ніби він уявляє з себе якогось грізного розбишаку, не в'язалося в моїй уяві з образом його покійного батька, людини у високій мірі лагідної й делікатної. Ганжа звідкись приніс звістку, ніби Коцюбинський приймає відвідувачів, тримаючи набитий револьвер на столі, на одному коліні тримає шматок сала, відриває його зубами й їсть, рикає, як звір, на прохачів. Це все було якось не схоже на сина М. М. Коцюбинського, але чого в світі не буває?

Але попереду, ніж зважитись іти до Коцюбинського, треба

226

було мені добути якийсь папірець, щоб якось леґалізувати свою особу і не наражуватись на те, що мене пізнають і схоплять на вулиці, бо вже такі випадки де з ким бували. За порадою Ганжі я рішив звернутись до знайомого мені адвоката Л. М. Слуцького, соціял-демократа, який мав якісь стосунки з большевиками. Колись я робив йому деякі прислуги, і тепер сподівався, що й він мені допоможе. Дійсно, Слуцький дуже охоче взявся допомогти в моїй справі. Я прийшов до нього до хати (на Лютеранській вулиці), він звелів покликати візника й ми поїхали до Царського Палацу, де містився «Ревком». Ніколи не забуду тієї картини, що я там побачив: у середній великій залі стояло кілька відкритих домовин з тілами «жертв революції», себто вбитих у недавних боях большевиків. Біля них горіли свічки й голосили родички. Тут же поруч в бічній залі стояли просто на паркеті похідні кухні, і в них солдати варили кашу приспівуючи, а один навіть пригравав на гармоніці. А там в другій кімнаті стерегли арештованих, може мали їх зараз розстріляти, бо звичайно розстрілювали тут же поруч в саду. Кругом — повно всякого народу, шум, гамір: ярмарок — не ярмарок, не то військовий табор, не то збіговисько після пожежі... Слуцький провів мене коридором до одної залі й казав тут дожидатись біля дверей до сусіднього покою. Я провів дуже неприємну цілу годину, що хвилини сподіваючись, що ось-ось мене хтонебуть пізнає, бо в залі було повно людей, якихось прохачів. Нарешті Л. М. Слуцький вийшов і подав мені папірець, текст якого й досі пам'ятаю. Ось він в оригіналі: «Товарищ Дмитрій Ивановичъ Дорошенко заслуживаетъ уваженія со стороны всякой истинно-демократической власти и потому ему разрѣшается свободное пребываніе въ г. Кіевѣ. Председатель совѣта солдатскихъ и рабочихъ депутатовъ Ивановъ». На друкованім блянкеті з печаттю. Чудний документ, що й казати! Але зоставалось тільки подякувати Слуцькому за те, що він його мені добув. Слуцький був настільки ласкавий, що запропонував мені завтра разом пройти до Коцюбинського*.

* Л. М. Слуцький, як я недавно довідавсь, уже небіжчик, помер у Києві 1921 або 1922 року. В 1918 р. я мав нагоду йому віддячитись під час якихось масових арештів за Гетьманщини: мені удалось негайно визволити його з тюрми. Він прислав мені після того дуже сердечного, милого листа з подякою.

227

На другий день ми зійшлись біля будинку колегії Павла Ґалаґана, де раніше містилося українське військове міністерство, а тепер «Народній комісаріят військових справ». Над будинком висів червоний прапор, але в куточку, зверху біля древка були нашиті дві смужки — жовта й блакитна. Коцюбинський в той день не приймав, і ми звернулись тоді до «начальника військової округи» чи до якогось іншого високодостойника. Це був молоденький хлопець років 20; він прийняв нас дуже чемно, — зважаючи очевидячки на Л. М. Слуцького з його довгою асирійською бородою, але сам нічого певного сказати не міг і радив звернутись безпосередньо до Коцюбинського.

Я прийшов на другий день уже сам і став у чергу. Прохачів було дуже багато, і «хвіст» починався ще на вулиці. Після довшої відлиги вдарив морозець, і всі, хто стояв на вулиці, добре промерзли. Але не тепліше було і в будинку, давно нетопленому, з побитими подекуди шибками. Я стояв біля двох годин, поки дійшла моя черга. Ніхто не опитував, — хто й чого, а просто самі заходили по черзі до покою, того самого, де ще пару тижнів перед тим приймав Жуковський. Нарешті і я ввійшов до того покою. Передо мною був високий молодий чоловік, з русявою борідкою, в офіцерській шинелі і футряній шапці з навушниками, дуже схожий на свою матір В. Ю. Коцюбинську. Я представився, як крайовий комісар Галичини й Буковини і назвав себе. Коцюбинський дуже чемно попросив мене сісти. Говорив по-українськи. Я коротенько розповів про свою справу, з'ясував, через що важно, щоб ліквідація відбулась пляново і в порядку, бо треба було впорядкувати справи реквізицій, різних матеріяльних претенсій, вивезені судові акти і т. ін. Крім того важно впорядкувати й архів, який матиме велику історичну вагу, а також дати раду з персональним складом. Отже, коли нова влада нічого на має проти, то ми б продовжали наше діло до кінця, коли ж ні, то хай нам скажуть, куди й кому передати справи. «А скільки вам ще треба часу для закінчення?» спитав Коцюбинський. Я відповів, що не менше як місяць або півтора. «Ну, добре, кінчайте». Тоді я попросив дати дозвіл на письмі, а також дозволити видати службовцям платню. Щодо першого, то зразу ж зробив, а щодо платні, то просив принести показати наші «штати», а тим часом дозволив видати

228

всім службовцям зверху до низу, всім рівно, по 300 карбованців. З тим і попрощались.

Серед моїх службовців наслідки розмови з Коцюбинським викликали велику радість, а у моїх знайомих, кому я про це розповів — велике здивування. Між іншим, я розказав про це О. Г. Лотоцькому, котрий також залишився в Києві і сидів в хаті Ф. П. Матушевського, дожидаючи своєї долі. Його становище було тим небезпечніше, що він довгий час був Генеральним Писарем, підписував усі відозви і закони. Він тільки недавно покинув писарство і збирався їхати до Константинограду, де була розташована канцелярія Буковинського губернаторства, за ліквідацією котрого він доглядав з Києва. Там же перебувала й його родина. Лотоцький згодився зі мною, що, Коцюбинський добре знає, хто я, але мовчить про це перед своїми товаришами, не бажаючи наражати мене, як українця, на небезпеку. Отже він подав мені думку попросити дозволу йому — Лотоцькому на виїзд до Константинограду, яко буковинському губерніяльному комісару. В одне з дальших побачень я і заявив Коцюбинському, що так і так: застряв у Києві Лотоцький, губерніяльний комісар Буко