Помочь сайту

4149 4993 8418 6654

Мартынович. Воспоминания А. Сластьона

Опанас Георгійович Сластьон. Мартинович. Спогади О. Сластьона

Публікується за виданням: Мартинович. Спогади О. Сластьона // Кооперативне видавництво "Рух". Харків, 1931.

Джерело: електронна бібліотека «Культура України»

Підготовка до публікації і складання покажчика імен — Борис Тристанов. Текст подається без будь-яких виправлень. Для зручності зміст продубльовано на початку книги, а примітки – на відповідних сторінках. Після сканування оригіналу видання ілюстрації буде замінено.

ЗМІСТ

ПЕРЕДМОВА. А. Березинський

7

ВІД АВТОРА

11

СПОГАДИ ПРО П. МАРТИНОВИЧА

 

1.

Походження і навчання до Академії мистецтв

15

2.

Академія і моє знайомство з Мартиновичем

19

3.

Оригінальність в костюмі і поводженні Мартиновича

23

4.

Вигляд тодішнього Петербургу

25

5.

Наші розваги

27

6.

Як ми знімали гіпсову форму з голови Мартиновича

31

7.

Мартинович як знавець українського побуту й оповідач

34

8.

Роботи Мартиновича в Академії

37

9.

Наші професори

40

10.

Проф. Веніг і генерал Ісєєв

50

11.

Наші натурники

60

12.

Натурниці

73

13.

Натурниця-балерина італійка Вінтурі

83

14.

Життя в "казьонках" і щорічний акт 4 жовтня

95

15.

Картина-протест Мартиновича

98

16.

Подорож у Вереміївку до Мартиновича 1878 року

100

17.

Нужда й душевні страждання Мартиновича

104

18.

Чорний кольорит живопису Мартиновича

108

19.

Перша нервова хвороба Мартиновича

111

20.

Провал Академії

116

21.

Поворот Мартиновича в Петербурґ

120

22.

Від'їзд Мартиновича з Петербургу назавжди

122

23.

Відкриття пам'ятника І. Котляревському в Полтаві. Прилюдне вшанування П. Мартиновича в місцевому театрі

132

24.

Українська артистична виставка в Києві 1911 р. і участь у ній П. Мартиновича

137

25.

Збирання своїх рисунків П. Мартиновичем

141

26.

Значення П. Мартиновича для українського мистецтва й етнографії

143

27.

Останні відомості про життя П. Мартиновича

149

ТВОРЧІСТЬ МАРТИНОВИЧА В СВІТЛІ ДОБИ. Стаття С. Таранушенка

151

PORFIRI MARTENOWITCH Extrast A. Berezynskyj

157

ПРИМІТКИ

161

СПИСОК ІЛЮСТРАЦІЙ

169

 

 

МАРТИНОВИЧ

 

СПОГАДИ
О. СЛАСТЬОНА

 

РЕДАКЦІЯ
І ВСТУПНА СТАТТЯ
А. БЕРЕЗИНСЬКОГО

 

Книжку цю видало
Кооперативне Видавництво "Рух"
у Харкові, 1931 року тиражем 1500 прим.

Макет верстки і технічне оформлення
Я. Руденського.

Друкували в Школі ФЗУ ім. Багинського
учні 3, 4 й 5 півріччя.

Зам. № 2499, Укрголовліт № 2258.

Бібліографічний опис
цього видання вміщений
в "Літопису Українського Друку",
"Картковому репертуарі"
та інших покажчиках
Української Книжкової Палати.

3

Highslide JS

4

Пуста сторінка

5

ВІД РЕДАКТОРА

Дослідження історії мистецтва, вивчення її, критична аналіза та належна оцінка шляхів, якими йшло воно, та напрямків, у які виливалося воно у своєму розвиткові на різних ступенях суспільної боротьби, — це завдання важне і потрібне. Належна оцінка шляхів розвитку мистецтва на фоні відповідної доби розвитку суспільства і клясових взаємовідносин є завдання сучасної марксистської мистецької критики. Така оцінка і вивчення цих шляхів дає нам можливість оцінити досягнення мистецтва, зрозуміти сучасні його форми. Напрямку, у якому розвивається мистецтво сьогодні, не можна розглядати відірвано, не проаналізувавши пройдених ним етапів. А для такого вивчення цих пройдених етапів, для належної аналізи та критичної оцінки їх треба зібрати і вивчити відповідний історичний матеріал, згрупувати його, усистематизувати та дати йому відповідне висвітлення. Історія розвитку українського мистецтва, а особливо образотворчого мистецтва, мало відома. В цій галузі маємо ми ще лиш перші спроби, незначні своїми розмірами студії. Українське мистецтвознавство перебуває ще в стадії збирання і систематизування матеріялів, і, треба визнати, початки ці незвичайно важкі. До Жовтневої революції в цьому напрямку не було майже

6

ніякої роботи, та й політичні умовини зовсім не сприяли розгорненню її. Жовтнева революція, розкривши широкі можливості культурного будівництва на всіх ділянках, дала і тут можливість розгорнути роботу. Широка мережа музеїв, що повстали останніми роками після революції, дає можливість збирати, систематизувати і вивчати матеріял, так потрібний для вивчення і критичної аналізи історії мистецтва взагалі, в тому числі й образотворчого. Використання матеріялів, недоступних досі або мало відомих, організація численних постійних та пересувних виставок і т. ін. дає широкі можливості розгорненню праці і мистецтвознавству. Поволі заповнюється і ця прогалина нашого культурного будівництва.

Для наукової оцінки і критичної аналізи творчости того чи іншого майстра, того чи іншого напрямку в мистецтві, має велике значення всякий матеріял, що стосується до біографії та творчости того майстра, до висвітлення соціяльного коріння його творчости. Велике значення мають тут також спогади й свідчення самовидців, що сами брали участь у процесі творчости того майстра, в процесі ідеологічного оформлення того чи іншого мистецького напрямку чи групи.

В цій книжці зібрані спогади Опанаса Юровича Сластьона про художника Порфирія Денисовича Мартиновича.

О. Сластьон, сам художник, друг і товариш П. Мартиновича по Академії. З П. Мартиновичем зв'язаний він дружбою і в пізніших роках, тоді, коли Мартинович, бувши хворий, майже зовсім порвав усякі зносини з колишніми своїми товаришами. Йому розповідав Мартинович про свої заміри, про мотиви своєї творчости, йому писав і про трагедію свого життя, що довела його до хвороби і до того, що він, в найкращих роках своєї мистецької творчости, так би мовити, напівдороги свого мистецького шляху, кинув його назавжди. Цих кілька десятків листів, що їх написав П. Мартинович до О. Сластьона, що про них згадує О. Сластьон у своїх спогадах, є незвичайно цінний матеріял для біографії Мартиновича, для критичної оцінки мистецького шляху його.

А з другого боку, О. Сластьон — однодумець Мартиновича, що разом з ним обертався в одному оточенні, що жив тими самими ідеалами, тими самими змаганнями. І тому спогади О. Сластьона про П. Мартиновича мають для нас ще й той інтерес, що вустами однодумця кидають світло на творчість цієї оригінальної

7

і інтересної постаті в історії українського мистецтва, кидають світло на думки і змагання того гурту, до якого належали вони обидва.

Спогади ці заслуговують на серйозну увагу ще й з того погляду, що говорить у них Сластьон і про петербурзьку Академію того часу, дуже цікаво і влучно характеризує її схоластичну обмеженість, занепад її, подає цікаву характеристику академічних порядків, ставлення професорів до мистецтва взагалі і до тих нових напрямків, що з боєм виборювали собі право на існування. Автор сам каже, що спогади про Мартиновича мимоволі перемінились у нього на спогади загального характеру, і пояснює причину цього: "...в мене неминуче вийде щось інше. Дорогі для мене спогади, в яких різними вибагливими візерунками наскрізь переплуталось наше спільне життя. Дуже трудно мені розрізнити і повикидати геть те, що стосується до мене або до інших наших спільних знайомих". Та це ніяк не зменшує ваги спогадів Сластьонових, а навпаки, додає їм більшого інтересу, як документові в вустах "семидесятника" про тодішнє мистецьке життя, про один із шляхів тодішнього українського мистецтва зокрема.

Але з оцінкою та висвітленням, яке дає О. Сластьон творчості Мартиновича, з характеристикою поодиноких подій і фактів не все можна погодитися. Сластьон сам своїм світоглядом належить до старшого покоління українських художників і громадських діячів 70-80 років минулого століття, і спогади його відбивають погляди цього покоління. Це особливо помітно там, де Сластьон говорить про генезу українського малярства та шлях, яким воно йшло в своєму розвиткові. Він не відбиває ні соціяльного тла творчости українських художників взагалі, ні Мартиновича зокрема. Національні ідеали домінують у його підході до всіх подій і явищ, що про них пише він у своїх спогадах, національні ідеали українського інтелігента 70-тих років є вихідна точка його спогадів в цілому. Політичною програмою його, як і цілого гурту його знайомих, його однодумців, була програма "Правди", органу українських народовців, що виходив у Львові в 70-тих роках. "Український народ", що про його так часто говорить він у своїх спогадах — це не конкретне поняття українського робітника, малоземельного селянина, наймита, не поняття клясової боротьби, а це поняття дрібнобуржуазної української інтелігенції, що зводилось до національної романтики

8

і поглядів про єдиний національний фронт. Національна романтика, що поклала відбиток на його власну мистецьку діяльність, ця національна романтика промовляє і зі сторінок цих спогадів, з тої оцінки, яку дає він творчості Мартиновича. А вже яскраво виходить вона наверх, коли Сластьон торкається подій і фактів, що мають політичне значення, як хоч би відкриття пам'ятника І. Котляревському в Полтаві у серпні 1903 року, обмежуючись тільки заявою, що "свято це було святом української інтелігенції", і ні словечком не згадує про великі селянські рухи, що відбувалися в той час по цілій Україні, в тому числі і в тій таки Полтаві літом 1902 року. Цього Сластьон не бачить, як не бачить він за своїм національним романтизмом і справжнього обличчя отієї "української інтелігенції", що, відслонюючи пам'ятник Котляревському, рівночасно розгромлювала прояви клясової свідомости українського селянства підчас полтавських подій 1902 року і вустами своїх побратимів, галицьких "національних демократів", запевнювала царський уряд про свої "добрі заміри".

Ці хиби спогадів Сластьонових, що випливають із самого способу мислення його, типового українського народовця 70-80 років, слід підкреслити й мати на увазі, читаючи цю книжку.

Спогади О. Сластьона треба розглядати як матеріял, що має допомогти вивченню процесів творення українського мистецтва останніх десятиліть минулого століття, а з другого боку спричиняться вони до висвітлення та критичної аналізи творчости П. Мартиновича, про яку ми знаємо дуже мало. Спогади О. Сластьона про Мартиновича — це чи не єдиний матеріял про цього художника, забутого дослідниками, майже невідомого ширшим громадським колам, мимо того, що являє він собою дуже цікаву постать в історії українського мистецтва, що творчість його заслуговує на більшу увагу. З цього погляду спогади О. Сластьона цінні і актуальні, і видання їх матиме, безперечно, велике значення. Завданням спеціяльної монографії про Мартиновича буде, використавши ввесь зібраний матеріял, в тому числі і ці спогади, дати критичну аналізу і марксистську оцінку творчості Мартиновича та його місця в українському мистецтві.

На закінчення кілька слів про уклад цієї книжки.

О. Сластьон писав свої спогади частинами, при чому черговість написання окремих частин не така, як це уложено в цій книжці. Окремі розділи написані в різний час, до деяких із них автор

9

поробив уже по закінченню їх значні доповнення, а деякі частини написані взагалі окремо, поза пляном спогадів, який накреслив собі був автор. Цим і пояснюється деяка неповя'заність поодиноких фактів, що про них пише автор, нерівномірність величини окремих частин та присвяченої автором уваги поодиноким фактам, як приміром розділ про Академію і професорів її або розділ про натурників і натурниць. Цей останній написав автор найпізніше. Ми старалися згладити цю нерівність, укладаючи ввесь матеріял більш-менш в хронологічному порядкові, як це тільки було можна.

Щодо мови і стилю листів Мартиновича до Сластьона, які Сластьон наводить у цих своїх спогадах, то ми вважали за доцільне не робити в них ніяких мовних чи стилістичних поправок, вважаючи ці листи своєрідними документами доби. Листи ці подані так, як подає їх О. Сластьон, — за оригіналом.

Щоб ці спогади-матеріял зробити повнішими, а через те дати читачеві можливість краще обізнатися з творчістю Мартиновича, ми подаємо тут вибраний ілюстративний матеріял із праць самого Мартиновича, для чого скористувались ми з виставки робіт П. Мартиновича, що була відкрита в Харкові, в Музеї українського мистецтва на початку 1930 року з участю самого Мартиновича. Більшість цих робіт репродукується тут уперше.

В кінці книжки подано список ілюстрацій-репродукцій із зазначенням, коли вони повстали, тощо. Подано також список ілюстрацій що про них згадується в тексті.

А. БЕРЕЗИНСЬКИЙ

10

Пуста сторінка

11

ВІД АВТОРА

В цій книжці хочу я зібрати свої спогади про Порфирія Денисовича Мартиновича. Подати матеріял до біографії і критичної оцінки його творчости випадає, як моральний і товариський обов'язок мені, його старому товаришеві, що пережив із ним не одну хвилину, що ввесь час був зв'язаний із ним особистою дружбою.

Майже з дитячих літ до літ мужности ми росли й училися вкупі. Ніхто краще за мене не знав життя Порфирія Денисовича Мартиновича за десятиріччя 1873-1883 р. Це якраз ті часи, коли він тяжко трудився, горів і... згорів ради укоханого мистецтва. Після того шляхи наші трохи ніби розійшлися, — ми роз'їхались у різні сторони і лише час од часу листувались або через людей інколи перемовлялись, а як і бачились, то вже не дуже часто — більш усе випадково. Тільки один раз П. Мартинович приїхав до мене в Миргород з усіма своїми етнографічними записами, і ми кілька день знову прожили вкупі, перечитуючи їх і згадуючи — перебираючи наше давнє минуле юнацтво. Та не зважаючи на те, що останніми роками ми з П. Мартиновичем бачились рідко, я ввесь час інтересувався ним та його життям, і це дає мені можливість написати про нього багато такого, що відоме небагатьом людям, а може і взагалі невідоме.

12

Але, пишучи спогади про П. Мартиновича, мене огорнула справжня турбота. Написати "біографію" П. Мартиновича буде мені дуже трудно. Я знаю, які вимоги ставляться до такої праці, але в мене неминуче вийде щось інше. Дорогі для мене спогади, в яких різними вибагливими візерунками наскрізь переплуталось наше спільне життя. Дуже трудно мені розрізнити і повикидати геть те, що стосується до мене або до інших наших спільних знайомих, а не до його самого, і як би старанно я не підбирав матеріял, однаково не можу оминути всіх тих місць і моментів, і через те в мене швидше вийдуть спогади з мого життя, а не офіціяльна біографія П. Мартиновича.

Щоб хоч трохи налагодити справу, вирішив я говорити при всякій слушній нагоді уривками з листів до мене самого П. Мартиновича, яких у мене зберігається сила, і таким чином хоч почасти та подекуди наблизитись до тієї безсторонности, що характеризує тип отих біографій.

Велика частина тих спогадів написана давно, але ше більше прийшлось написати їх зараз. В 1912 році з нагоди "Першої української артистичної виставки" в Києві, де було виставлено чимало робіт П. Мартиновича, редакція київського художнього журналу "Искусство, живопись, графика, художественная печать" звернулась до мене з проханням написати про Мартиновича свої спогади, що мали з'явитись у журналі підчас виставки. Я згодився, швиденько вибрав дещо і написав. Однак, щоб не помилитись у датах абощо, я написав Мартиновичеві листа з проханням якнайшвидше відповісти мені на ряд запитань. На жаль Мартинович дуже спізнився і прислав мені відповіді тоді, коли моя стаття давно вже вийшла з друку. Дуже важливих помилок там не було та все ж таки вони були, а ще до того свої спомини я переклав з українського первотвору на російську мову, і через те свіжість їх де в чому, сказати б, затуманилась. Проте, вимога часу була задоволена.

Пройшло з того часу більше як сім років, як ось у 1919 році один мій знайомий показує мені "новину": дивлюсь і очам своїм не вірю — мої спогади про Мартиновича з київського "Искусства" знову перекладені вже на українську мову і видані в Полтаві окремою книжечкою під назвою "Мартинович". Мене це і порадувало, — бо книжечка для тих часів видана чепурненько, — і здивувало разом те, що видавництво, заходжуючись видавати книжечку, не згадало про її автора, що живе тут же, під боком, і

13

не поспитало, чи не треба було б продовжити ці спогади далі, бо скільки ж років пройшло?! А може я хотів би внести які поправки, доповнення, виправити помилки і т. інше? Полтавське видавництво не зробило цього, хоч ми всі тут же, трохи що не в місті товчемось, бачимось, перемовляємось. Найгірше було те, що П. Мартинович був знов опечалений, бо всі його зауваження не були прийняті до відома, і помилки київської статті знову повторились у полтавському виданні.

Отож тепер, коли виходять ці мої спогади, значно поширені і доповнені, він мабуть уже не знайде тих помилок. З нагоди видання цих спогадів у нас знов пожвавилось листування з Мартиновичем, і я багато де в чому скористувався з останніх його листів.

О. СЛАСТЬОН

14

Пуста сторінка

15

СПОГАДИ

  

  

1. ПОХОДЖЕННЯ Й НАВЧАННЯ ДО АКАДЕМІЇ

Батько Порфирія Денисовича — Денис Іванович Мартинович — син священика, народився в Гадяцькому повіті, учився в Переяславській семінарії, але не скінчивши її, мусів податись на так звані домашні вчителі і переїздив по Полтавщині від одного пана до другого, навчаючи їхніх дітей. Після цього служив у Полтавській консисторії, тоді ж женився на Аграфені Кирилівні Ольшанській, дочці диякона села Стрюківки. Пізніше служив у Костянтиноградському земському суді секретарем і там він продовжував службу до самої своєї смерти.

В селі Стрюківці й родився в 1856 році 25 лютого Порфирій Денисович. Першої грамоти — читати й писати — учився він дома, а в 1865 році віддано його тут же, в Костянтинограді (тепер Червоноград), у жіночий пансіон Е. Р. Суботіної. Тут провчився він більше як два роки, а в 1867 році, одинадцяти літ, одвіз його батько до Харкова і віддав до першої клясичної гімназії, в якій учився він до третьої кляси, а далі через малі успіхи, — бо вже тоді захопився малюванням — мусів перевестись у третю ж клясу Харківської прогімназії.

16

За своє підготовче навчання от що він мені писав у листі 1912 року: "З самих малих літ рисував я, найбільше з ікон. Надивлюсь на них у церкві і малюю подобія їх олівцем. Дедалі виходило у мене все краще. Рисував я й те, що бачив навкруги себе. Пізніше рисував аквареллю, найбільше теж з ікон. В Харкові, бувши ще в гімназії, дужче я брався до рисування, бо тут уперше довелось мені гарну живопись бачити і мав я змогу картинний музей при університеті одвідувати. В першій клясі гімназії був у нас учитель рисування Гаврило Іванович Нестеренко. У другій клясі робив я копії з оригіналів. Перший з них у великому виді був якась дівчина-прачка з праником, якась гарна німкеня. Після цього я копіював з репродукцій Рафаеля (1), Мурільйо (2) та Леонардо да Вінчі (3). Після Нестеренка став у нас учителем Павло Петрович Герасименко. Живши на квартирі, рисував я різні релігійні та інші сюжети, пейзажі з гарних літографій, от як Айвазовського (4) тощо. Тут же став я рисувати типи українських людей і робив ці рисунки в малому виді і в великому, майже в величину натури. Робив копії з ілюстрацій, з картин Трутовського (5) та Соколова (6). На канікулах ще дужче взявся до сії роботи. Мене навчав рисувати Герасименко, це був гарний учитель. Пізніш запрохали до мене учителя рисунку відомого в Харкові Дометія Йосиповича Ланевського, що вславився доброю українського стилю живописсю. Дометій Йосипович учив мене від лютого 1870 р. Він дуже усердно вчив мене, не поглядаючи на годинника... Більше року я в його вчився. Учив він мене рисувати і французьким карандашем, і пастеллю, і аквареллю — та все з гарних оригіналів і літографій. Скопіював я, крім якихсь акварельових квіток, відому популярну в ті часи в Харкові картину "Сватання на Ганчарівці". Її приписували пензлеві Безперчого (7), що дуже добре малював аквареллю види та типи Харківщини. Цей Безперчий був учителем в третій Харківській гімназії. Бачучи мої роботи, дехто з учителів, та й інші добрі люди радили отцеві мойому оддати мене в Академію мистецтв. Коли я став учитись в прогімназії, то був у мене вчитель рисування Митрофан Феоктістович Плотніков (з Тули), що й сам учився в Академії; він уже вчив мене так, щоб міг я видержати вступний екзамен в Академію. Успіхи мої вже були значні і я мало вже цікавився шкільним навчанням, а ввесь час віддавав художнім заняттям. Тому порадили батькові мому взяти мене з прогімназії й оддати в Костянтино-

1. Рафаель Санціо — геніальний маляр, різьбар і архітект романської школи доби Ренесансу (1483-1520). Кращі його картини містяться у Ватикані в Римі, де розмальовував він залі картинами різних алегорій, мітологічних та історичних сцен. Одна з кращих його картин "Сикстинська мадонна" переховується в картинній галерії в Дрездені (Німеччина).

2. Мурільйо, Бартольоме Естебан — видатний еспанський маляр (1618-1682) севільської школи.

3. Леонардо-да-Вінчі — найвидатніший представник фльорентійської школи малярів (Італія, 1452-1519), крім цього різьбар, інженер, архітект. Найбільший виразник епохи Відродження в Італії. Заслуга його в тому, що в основу рисунку поклав він вивчення анатомії. Найкращі його картини: "Тайна вечеря" (1497), "Мадонна в гроті" (1485), "Монна Ліза дель Джоконда" (1502-1506). Супротивник Рафаеля і Мікеля Анджельо Буона-ротті (1475-1564).

4. Айвазовський Іван Костянтинович — відомий маляр-мариніст (1817-1900). Створив велике число картин — краєвидів морської стихії, що принесли йому славу кращого світового майстра. Його знав і Шевченко ще з академічних часів. Пізніше розміняв Айвазовський свій талант, малюючи картини у великому числі, щоб задовольнити попит на них. Кращі його картини зберігаються в Третьяковській ґалерії в Москві.

5. Трутовський Костянтин Олександрович — український маляр, (1826-1893), учень худ. Бруні, що однак не пішов слідами свого професора, представника клясицизму, а дав цілий ряд жанрових картин із побуту України минулого століття. Здебільшого змальовував він життя поміщиків.

6. Соколов Іван Іванович — відомий маляр, професор Академії мистецтв у Петербурзі (1823-1910), жанрист, що був одним із перших російських малярів, які тематику до своїх картин брали з народнього побуту України. Кращі його картини: "Проводи парубків", "Ворожба" й інші. З однієї його картини ("У шинку") Шевченко зробив офорта.

7. Безперчий Дмитро Іванович — український художник (друга половина XIX ст.), учень Брюлова, професор Академії мистецтв у Петербурзі, осів відтак у Харкові, де був учителем малювання в Харківській гімназії. Навчитель відомого польського художника Генрика Сємірадського. Сам жанрист, малював також і портрети.

17

П. Мартинович. Фот. 1873 г.

18

градське "уєздноє учіліще"; це для того, щоб по "свідєтельству" того "учіліща" поступити мені в Академію мистецтв. Тоді це можна було, тільки треба було держати екзамени ще з деяких додаткових предметів. Дуже мені жалко було Харків оставляти... За учбовий 1872-1873 р. кінчив я "уєздноє учіліще". Літом на канікулах у 1873 р. почав писати я олійними фарбами під керуванням учителя рисування Івана Григоровича Чумакова, родом з Кременчуцького повіту, що сам був учнем художника академіка Крендовського (8). Іван Григорович Чумаков був добрим живописцем, пізніш став фотографом. Він років 15 був учителем рисунку в Костянтиноградському "уєздном учіліщє".

"Р. 1873 в серпні місяці одвіз мене отець мій у Петербург.

"Після екзамену з рисунку прийняли мене в "головну" клясу. Тут пробув я до весни 1874 року; весною перевели мене в "фігурну" клясу, а весною 1875 р. я перейшов у "натурну" клясу. Літом 1875 р. умер отець мій"...

Цей лист Мартиновича до мене з 15-19 січня 1912 року тягнеться й далі, подаючи дані все подібного ж, фактичного характеру.

Потрібні дати й факти я, розуміється, у відповідних місцях використаю, а тепер, з огляду на те, що я вже в ці часи фактично став з ним жити поруч, і все життя його від 1873 до 1883 р. пройшло на моїх очах, думаю на цьому місці задержатися і пояснити або, освітливши деякі з наведених Мартиновичем фактів, додати також ті, про які Мартинович зовсім нічого не сказав. Він про них або просто забув, або хоч і згадував, то не надавав їм такого значення, щоб варт було над ними зупинятись. У мене ж на ці факти свій погляд, і з різних причин не можу я від розгляду їх відмовитись.

Тут, покищо, слід зауважити, що Порфирій Денисович із самих малих літ мав дуже добру й різноманітну підготовку щодо вивчання рисунку й малювання різними засобами — не тільки звичайним, але й французьким олівцем, аквареллю і навіть олійними фарбами. Мав багатьох, а між ними й дуже добрих учителів, що охоче віддавали йому свій час. Дуже рідко кому траплялись такі щасливі сприятливі умови попередньої підготовки для вступу в Академію мистецтв. Тільки подібною виключною підготовкою й можна пояснити той успіх, з яким він дуже швидко пройшов усі академічні кляси, одержав срібні медалі, зразу ж висунувся в самий перед із передніх лав своїх товаришів і став

8. Крендовськнй Є. Ф. [Євграф Федорович] — російський художник родом з України (нар. 1810 р.), відомий жанрист і портретист.

19

на позицію художника. Не мало значило й те, що Мартинович із самого початку був добре направлений на певний шлях суто українського художника... Я не цитую тут його листів та оповідань про те, як, живучи по тих гімназичних квартирах, щасливо натрапляв він навдивовижу талановитих оповідачів і оповідачок із слуг, що обслуговували ті квартири, і як глибоко все те западало йому в душу та давало йому певний напрямок... Цікавий тут такий епізод: у 1874 році я спромігся передплатити собі львівську "Правду" (9), і хоч вона приходила часто з вирізаними цензурою сторінками або замазаними цілими уступами (особливо коли діло йшло про Україну) і хоч її вчитати було справді трудно, та все ж таки дуже приємно було дізнатися, як і що робиться в українському світі, але Мартинович не любив тих галицьких слів, вони йому здавалися штучними, "кованими" і ніколи не читав тієї "Правди". Багато тоді появилось не дуже вдалих слів і на Україні з т. зв. "київської кузні"; багатьох це так обурювало, що там між українофілами йшла завжди сварка. Літом 1876 року Мартинович, перебуваючи в Києві, бачився там із багатьома тодішніми діячами. З М. П. Старицьким, як головним ковалем тих нових слів, він нібито змагався та, очевидно, не подолівши в словесній боротьбі, намалював карикатуру на Старицького: Старицький з розмаху б'є величезним молотом по ковадлу, а з-під молота на всі боки вилітають ковані слова. Підпис був такий:

"Мов Борвій по хвилях трезубцем бурхає, отак моє слово з ковадла злітає"...

Ця карикатура зосталась тоді у когось із киян. Не пригадаю, чи сам Мартинович із своєї ініціятиви зробив ту карикатуру, чи може з чиєїсь намови. Бідолашному Старицькому дошкуляли тоді з усіх боків. Але він знав, що робив. Що було невдале, те згодом одвіялось і забулось, а що дотепне, то й тепер залюбки вживаємо.

2. АКАДЕМІЯ І МОЄ ЗНАЙОМСТВО З МАРТИНОВИЧЕМ

Приїхавши в Петербург у кінці 1872 року і живучи тут, я все марив про те, щоб якось таки попасти в Академію мистецтв... Знайомих у мене не було майже нікогісінько, і я не знав, як і з чого починати цю справу. Але все ж таки постановив якнайчастіше

9. Правда — орган українських народовців у Галичині, що почав виходити з 1867 року у Львові. Виходив він за матеріяльною і моральною піддержкою "старої громади" на Наддніпрянській Україні, тобто табору Кониського і Куліша. Політично заступав цей орган концепцію самостійної буржуазної України. Діяльну участь у цьому органі брав довший час і Б. Грінченко.

20

одвідувати залі академічних галерій і любуватись досхочу тією безліччю чудових виставлених тут картин, що ото мали їх були надіслати на Віденську всесвітню виставку. Я іноді бачив у тих залях декого з молодиків, що копіювали різні картини. На це було цікаво подивитись. Крім того, я міг якось випадково познайомитись із кимнебудь, хто міг би мені стати в пригоді і дати якінебудь практичні поради. Коротше, я вирішив щось починати. Іноді з круглої картинної ґалерії, чи як вона тоді звалася "циркуль", я з цікавости різними переходами й коридорами переходив у довжелезні академічні коридори, щоб хоч подивитись на ті сотні учнів, що висипали туди живим, веселим, мінливим роєм і на якісь десять хвилин оживляли сумні коридори своїм жвавим, ніби бджоляним, гудінням, а на дзвінок усі зразу розходились по різних авдиторіях. Я зоставався сам; було мені і цікаво, і разом сумно.

В одну мою з таких прохідок, між гурбою чужих і ніби разом близьких мені людей, може майбутніх моїх товаришів, мене щось несподівано ніби торкнуло в саме серце. Я почув чисту українську мову. Зразу я не міг розібрати, що це і відкіля вона тут узялась! Це ж так незвичайно було в ті часи! В ту ж хвилину спинив я очі на одному юнакові, що проходив мимо мене й міцним гучним голосом щось розказував товаришеві. Я прислухався. Хлопець із надзвичайним захопленням передавав подробиці якогось ярмарку на Україні. Зворушений і зацікавлений, я обернувся й швидко пішов назирці за ними. Юнак так чудово, так мальовничо передавав деякі подробиці ярмаркових сцен, що ніби малював їх. Він так щиро захопився своїм оповіданням, так весело сміявся і так енергійно розмахував руками, що, очевидно, зовсім не добачав тих, що йшли йому назустріч. Щохвилини він ізштовхувався з ними, очевидно того й не помічаючи. Перехідні іноді ставали, іноді обертались, здвигали плечима і йшли далі, за ними скоро робили те саме інші, а він, той юнак, так само швидко йшов уперед і все розповідав своєму мовчазному товаришеві. — От, — подумав я, — яка ж суцільна талановита натура! Цей уже як устряне в яке діло, то, розуміється, ввесь і нероздільно, і мети своєї доскочить безпремінно.

Ще через якусь хвилину я вже не міг витримати. Зупинивши їх обох, я прохав вибачити, що так нечемно перешкодив їм. Але проживши цілий рік тут, на чужині, і ні разу не чувши рідної мови, я несказанно зрадів, почувши її тут зараз і тому не міг був

21

П. Мартинович, О. Сластьон та хлопці з
Чернігівщини. Фот.

22

погамувати свого зворушення. Відрекомендовуюсь їм і прошу в них доброї щирої поради, як у земляків, що певне не одмовлять мені, в такій важливій для мене справі, як вступ до Академії мистецтв. Юнак-оповідач, середнього росту, стрижений в кружок, із темним волоссям, з великими широкими темними бровами та карими виразними очима і з довгим, т. зв. "гоголівським", носом уважно вислухав мене, усміхнувся і довірливо подав мені руку. Через хвилину ми вже вдвох ходили, мов старі знайомі, по тих безкраїх коридорах і ніяк не могли наговоритись...

На другий день, розуміється, я мав бути вже зранку у свого нового знайомого — Порфирія Денисовича Мартиновича. Він жив тоді на розі Малого проспекту і одинадцятої лінії в невеличкій кімнатці-мансарді, що своїм величеньким напівкруглим вікном виходила на Малий проспект. Мартинович теж уже ждав мене. Тут уперше побачив я дивовижні його рисунки.

Мені було зовсім незрозуміло тоді, як цей юнак, майже хлопець, міг добитись таких дивовижних результатів. Треба мати на увазі, що в ті часи, особливо в провінції, було дуже мало будь-яких картин, ілюстрацій, гравюр, чи навіть ілюстрованих видань. Окрім "Нивы", що тоді (з 1866 р.) дуже погано видавалась, тут нічого не було. Ні олеографії, ні фототипії ще не існувало, не було ще винайдено й трикольорового друку, завдяки якому тепер саме поганеньке місто закидано різноманітними, часто цілком художніми, переписними картками. Здавалось, що вчитись рисувати було зовсім ні на чому. Якщо ж іноді й траплялось почути щонебудь від людей тямущих, таких що чули про якісь методи навчання малюнку, то нікому з них і в голову не приходила єретична думка, що крім спеціяльних альбомів та зошитів можна на чомусь іншому вчитися рисувати. А ці альбоми наповнені були рисунками губ, носів, очей, вушей, швайцарських хаток, якихсь неіснуючих дерев, башт, туркень та напівроздягнених пастушок. Як же, без шкоди для себе, перескочив усю цю мертву труху мій новий знайомий? Як і на чому він міг вивчитись? Це докладно узнав я вже через десятки років із його ж власноручного листа до мене, коли задумав написати його біографію... Уже тоді він устиг виробити таку чудову маніру, таку силу, таку плавність лінії, якої — я це все сміло можу сказати — не було в багатьох професорів нашої Академії. У цьому я зараз же впевнився, як тільки поступив у ту Академію. Найбільше дивувало мене те, що всі малюнки Мартиновича давали такі прекрасні оригі-

23

нальні типи та сцени, так правдиво, яскраво передавали найтиповішу Україну. Не міг не дивуватись всьому тому — відкіля він усе те бере? Коли він устиг стільки бачити, студіювати? Могутня спостережливість, виключна, дивовижна художня пам'ять давала йому змогу його живі оповідання зараз же з надзвичайною швидкістю і красою ілюструвати, з виключною динамічною експресивністю. Про що б не почав говорити Мартинович, він зараз же хапався за олівець і, де тільки було можна, зоставляв свої рисунки. Тих рисунків була велика сила. Всі альбоми товаришів Мартиновичевих були повні не рисунків їх власників, а якраз рисунків Мартиновича. Та найбільше мабуть було їх у різних приватних осіб на незчисленних шматках та клаптиках паперу... Можна сказати, що розсипав їх тоді Мартинович по всій Росії, не мало опинилось їх і в Сибіру. Оті 210 рисунків, що тепер переховуються в художника, це лише дрібна частиночка їх. Пізно він почав збирати свої рисунки, і через те й не вдалось йому їх всі зібрати.

3. ОРИГІНАЛЬНІСТЬ У ПОВОДЖЕННІ МАРТИНОВИЧА

Порфирій Денисович був великий оригінал навіть і щодо власного костюма. Зимою, наприклад, він носив довжелезний широкий, з великим, трохи не до пояса, коміром, чорний, волохатий кожух і чорну ж високу з червоним верхом смушеву шапку. У руці він завжди носив або товстий великий закарлючений ціпок, абож ще більший, незвичайно товстий, синій, т. зв. "базарний" парасоль, якраз такий самий, яким перекупки захищали від сонця та дощу свій крам. Ні кожуха, ні парасоля в Петербурзі не треба було носити, воно тільки заважало вільним рухам людини, але Мартинович без цих атрибуцій був наче не він. Знарядившись так, чоловік завдавав собі великого клопоту, бо однією рукою треба було держати полу широчезного — такого як на 2-3 душі — кожуха, а другою ціпуру або товстий парасоль і вже ніяк не можна було нести якусь покупку або книжку чи малюнок; звідси сила комічних пригод, що потішали не тільки нас, товаришів Мартиновичевих, а й прохожих. Майже кожен зустрічний пропускав його мимо себе, тоді, обернувшись, довго дивувався вслід, посміхаючись або навіть лаючись.

24

Взагалі, як тільки Мартинович виходив на вулицю, так зараз же піднімались круг його всякі, іноді навіть брутальні, або цілком непристойні жарти та знущання. Опріч кумедної одежі і характеристичної, ніби старечої, розвалистої ходи, всіх тішив і дивував його ніс. Між великоросами найбільше кирпатих, з великими вузлуватими щелепами людей; усі вони звикли до того розповсюдженого типу і через те, побачивши, наприклад Мартиновича, зразу ж брали його на глузи: — Эй, братцы, гляди — во какой леший идет!.. — А нос-то, нос, во, брат, и нос, дик нос! Ха-ха-ха! — розлягалося навкруги. — Да нєшта єтта нос? не видиш — хобат! — Навкруги реготали ще дужче. Але Мартинович завжди й собі добродушно сміявся з ними і тим обеззброював своїх напасників.

За ввесь час свого життя в Петербурзі, один-одним тільки раз він знетямився і люто накинувся на своїх мучителів. Було так. Ми верталися з академічного екзамену. Мартинович був дуже схвильований великою кривдою, що йому заподіяли старі клясики-професори. Справа виглядала так. Підходила "треть" (екзамен, коли присуджуються срібні медалі); на велику срібну медалю треба було подавати клясний рисунок. "Черговим" професором був Вілевальд. Перед екзаменом учні обступили його й кажуть: "Вот Мартинович не будет подавать эскиз — дадут ли ему медаль?" Вілевальд каже: "Все равно я буду экзаменовать рисунок, и он получит медаль". Настав день екзамена. Натурники та служники з наміром товклися в клясах, помагаючи розвішувати та перевішувати рисунки і за деякий бакшиш передавали нетерплячим звістки, як іде екзамен і хто одержав який номер або й медалю. Звичайно натурники обступали щасливця і поздоровляли його з одержанням медалі. Через натурників ми й дізнались, що Мартиновичеві медалі не дали, хоч він був найкращий учень. Професори між собою перелаялися, а Вілевальд був жорстоко обурений і ображений тією несправедливістю. Після іспиту наша компанія верталася додому, лаючи професорів на всі боки. Коли це назустріч нам ідуть якісь три постаті, і одна з них загородила дорогу Мартиновичеві, так що той мусів стати й здивовано запитав:

— Что вам угодно?

— Слушай, — запитав той суворо, — где ты такой нос достал?

Але ту ж мить сталося щось дивне. Незвичайно великий синій парасоль голосно лупнув по нахабній пиці суворого добродія.

25

Той прожогом кинувся тікати. Мартинович був так роздратований, що навіть широчезні поли кожуха, що хмарою віялися за ним, не завадили йому наздогнати пакосника і ще кілька разів лупнути його по шиї, геть збивши з голови новий "котелок" тим синім парасолем. Суворий добродій далеко одбіг переляканий, крикнув: "Ишь сволочь, дерется!" і побіг далі. Піднявся невимовний регіт, до якого зразу ж пристав і сам Мартинович. Дуже неприємно було проходити з Мартиновичем побіля крамниць якогонебудь ринку. Тут брутальні дикі прикажчики умисне хватали його за обидві поли й тягли його в різні боки, кожен до себе, ніби уклінно запрохуючи купити в них найкращий одяг. Вони на всі голоси викрикували: "Пальті, пальті-с, антики-с, пажалте-с!", — трудно було відбитись від цієї зграї. Не скоро вже після "городоначальника" Трепова, було видано наказа не чіпати руками перехожих, але й це мало помагало.

4. ВИГЛЯД ТОДІШНЬОГО ПЕТЕРБУРҐУ

Взагалі в Петербурзі тоді ще була некультурність велика. У 1872 р. ще можна було бачити щоранку, як до участку вели наловлених за ніч безпритульних або бурлак ("птиць"); їх прив'язували по двоє до бечівки і так довгою низкою, як сушену тараню, кудись тягли; спереду йшов "городовой- у французькому кепі, а ззаду другий. Зустрічна публіка піднімала нещасних "птиць" на глум і всякі знущання.

Саме місто мало нудний, одноманітний вигляд. Навіть Нєвський проспект був багато мізерніший, ніж через якихнебудь 25 літ, а тоді, тобто 56 років тому, і говорити нічого. Де тепер чудова Пушкінська вулиця — починались величезні пустирі, що йшли майже до самого Московського вокзалу, тільки на самому розі майдану стояв один чи два будинки. Ці пустирі відгороджувались від Нєвського просто височеньким парканом, а засаджували їх капустою, і як увосени зрубають її, то там дуже довго пасуться корови. Як їдеш на "конці" (трамвая тоді не було), то зверху й роздивляєшся всі ті городи. Конок у всьому місті було тільки дві — одна ходила по Нєвському проспекту, а друга по "Большой Садовой". На Васильївський острів теж не було конок, а через те як виберешся було в город із "Малого" проспекту

26

та 2-ї лінії та повештаєшся там трохи, то й короткий петербурзький день пройде.

Раз у неділю, ми з Мартиновичем змовились піти у т. зв. "Александровский рынок". Там, як і пізніше, було дуже цікаво повештатись по різних крамничках, що торгують усякою старовиною, по букіністах. То було якусь стару українську книжечку знайдеш, то гляди гравюру або літографію яку надибаєш і, придбавши її, щасливий, вертаєшся додому. Находившись добре в тому ринку, ми вже вертались додому і, дуже натомившись, вирішили по Садовій конкою доїхати до Нєвського проспекту, пересісти на другу і доїхати до Адміралтійства, а тоді вже, через Сенатський майдан — садка тоді ще не було — та через лід по Нєві — додому. Це був наш маршрут. У Мартиновича було трохи грошенят, і він розгулявся: купив в один паперовий мішечок фунт чорносливу, а в другий якихсь мерзлих фініків. Ми йшли собі й весело ласували тими гостинцями. Крім двох мішечків та двох піл у руках, під пахвою треба було держати товсту з закарлючкою ціпуру. Таким чином Мартинович був добре навантажений. На Сєнному майдані нас уже переганяла "конка"; треба було, раптом учепившися, зскочити туди та ще й вилізти нагору. А це діло в ті часи було дуже трудне і навіть небезпечне. Східців тоді в "конках" ще не було, просто прибивали до стінки з правого боку дверей шість залізних лопаточок, що виступали вершків на 2½. а з боків їх — окремі, держатись руками, залізні клямри. Через те, коли доводилось лізти вгору по сторчовій стіні, треба було мати добру силу в руках і немало сміливости. Людина хапалася обома руками за залізні клямри і ногою намацувала, де прибиті ті лопаточки, і так, хапаючись та намацуючи лопаточки, лізла все вище і нарешті злазила вже на самий верх конки. Щоб злізти на ту душогубку, треба, щоб у руках нічогісінько не було, інакше зовсім не можна туди видряпатись. Отже, ми про це зовсім якось не подумали. Я скочив перший і вже додряпався майже до гори, як раптом почув скажений регіт, свист, тюкання і цілий галас. Я обернувся і що ж побачив?! У глибокому снігу лежав, зарившись у нього, Мартинович. Вражий кожушище не тільки не дав йому злізти на конку, але підчас сальто-мортале якось кумедно закотився на йому через саму голову і ніби пригнітив його зверху. Висока шапка стояла собі окремо, і червоний верх її високо надувався вгору, наче виглядаючи, де це раптом по-

27

дівся її поважний властитель. Товстий закарлючений ціпок геть далеченько сам собі стирчав у снігу, а від нього аж до самого Мартиновича вся скорбна путь перельоту була засіяна смачними чорносливами та мерзлими фініками. Мішечки були порожні і, ніби теж глузуючи, переверталися з боку на бік. В одну мить я зліз і зскочив із конки та побіг рятувати дорогого товариша. Коли це завернутий на голову кожух якось кумедно піднявся, і з-під його важких волохатих піл почав виглядати, сміючись, сам непошкоджений, Мартинович. Тоді вже і я з усією юрбою, що зараз же оточила, сміючись, Мартиновича, почав і собі сміятись. Ми, під жарти і регіт юрби, позбирали свої сливи та фініки і, весело розповідаючи один одному про нові несподівані враження цього кумедного випадку, пішли вже пішки до самого "Нєвського"; далі, боячись повторення другого сідання на конку, пішли до Адміралтійства, а далі і через Нєву. Ці місця в ті часи були дуже нечепурні; чудової Адміральської набережної не було — тут були якісь брудні склади старих пароплавів, барок, лісу, якоїсь трухи та гидоти; не було, розуміється, й самої гранітної набережної; від самого Дворцового мосту аж до Сенату земляні береги поволі спускались у саму Нєву. Тут завжди стояв смоляний дим, там щось усе заливали та конопатили. Серед сього-того хаосу стояла невеличка гармата, що о 12 год. дня після стрілу з Петропавлівської фортеці й собі тут стріляла. Зимою через Нєву не робили ніяких містків, ні промосток, ні лихтарів. Так кожне собі йшло по льоду, куди йому здавалося краще, та й усе. Ночами тут часто грабували, бо лихтарів не було, і на Нєві було зовсім темно... Насилу вже надвечір ми доплентались, перетомлені, до свого Малого проспекту й, щасливі, зараз же полягали спати.

5. НАШІ РОЗВАГИ

Недалеко від нашої квартири було тоді так зване "Київське подвір'я". Було воно на 9-й лінії біля Малого проспекту поряд із церквою Благовіщення. Тут нам особливо приємно було бувати через те, що всі "ченці і крутопопи", а також і великий хор півчих — усе це були земляки. Більшість із них були наші знайомі; вони часто й радо закликали нас до себе в двір на

28

різні гри та забавки: гойдання, гру в м'яча, скраклі і т. ін., а також у спільну їдальню, де частенько ми підкріплялися різними українськими стравами або й вечірнім чаєм чи "буквицею", як тут його називали. Тут же за тим спільним гостинним столом ми познайомилися з приятелем Шевченковим Грицем Честаховським (10). Іноді й інші петербурзькі українці сюди заглядали. Митрополичий хор тоді був чудовий, і співи (старовинні лаврські напіви) приваблювали сюди сотні всяких аматорів співу. У митрополичі хори найкращі голоси завжди набирали з України. Старші півчі, що завжди приятелювали з "царською капелею", яка переважно складалася теж із українців, усе готовилися в оперові артисти. Нерідко це їм і вдавалось. Досить згадати відомого тоді баса Середу та ще відомішого оперового артиста Майбороду і інших, щоб побачити, що капеля та "Київське подвір'я" постачали не тільки хористів до оперових та інших петербурзьких хорів, а також і оперових артистів. Можливість послухати українських пісень завжди нас вабила до киян. Коли на цьому подвір'ї служили вечірню або обідню, то попи, а особливо один із них, усі слова вимовляли на український манір і ніяких "ятів" не вживали. Нам це дуже подобалось. Петербурзькі міщани, що приходили також послухати співу, казали: "Уж вот и хорош батюшка, да жаль косноязычный"...

На 1875 рік припадало сторіччя зруйнування Запорозької січі, і через те наш гурток вирішив відзначити цей ювілей. Увечері 5-го серпня (день указу) цілою компанією ми пішли на ріг Кадетської лінії і Середнього проспекту в славнозвісний тоді на ввесь острів трактир "Лондон" і там згадували про цю подію, як вона передається запорозькими піснями: "Ой ішли наші славні запорожці та понад Бугом-рікою"... і особливо чуло натискували на слова: "Дурна була Катерина — силу занапастила — славне Військо Запорозьке до турка пустила"...

Інших розваг було небагато. Трохи згодом почали ми ходити до французького театру-буфф. Він тоді стояв поруч Олександрівського театру. На його місці згодом розведений був великий сад, що його потім прирізано до Анічковського палацу і обгороджено було високою стіною, що стоїть і досі. Перед тим тут був величезний порожній майдан, бо ще пам'ятника Катерині Другій не було і того скверика, що оточував той пам'ятник з усіх боків.

В загальному дерев'яному театрі в ті часи грала оперетка. В

10. Честаховський Г. М. [Григорій Миколайович] — приятель Т. Шевченка за останні роки його життя. Родом із військових поселенців на Херсонщині, нар. 1820 року. Був учнем Академії мистецтв у Петербурзі, потім працював у "Капітулі Орденів". Організатор похоронів Шевченка. Помер 1893 р.

29

П. Мартинович та Бруні. Фот.

30

складі трупи були дуже талановиті паризькі артистки, як Жюдік, Еме, Тео або артисти Ру, Жюто і інші. Ціни були дуже приступні, і кожен із нас, заплативши якогонебудь злотого, мав велику приємність досхочу перекричати собі горло на честь якоїсь прем'єри і набити собі долоні до повного опуху. Ходили ми, розуміється, і в оперу, куди попасти вже було трудніше; але надзвичайно трудно було попасти в італійську оперу, що тоді містилася проти "Маріїнського оперового театру", в т. зв. "Большом театре", що згодом був перероблений на консерваторію. Найлегше було попасти в "Александровку" на російську драму або й комедію. Цей театр, не зважаючи на добрі драматичні сили, що там грали (артистки Стрепетова, Савіна й московські гастролерші — Єрмолова, Федотова та артисти Давидов, Варламов, Сазонов, Ленський), все ж таки часто бував наполовину порожній, особливо партер і ложі. Петербурзький бомонд його не визнавав і одвідування його вважав за нижче від своєї гідности, особливо коли йшли п'єси Островського.

У бомонду був свій театр — Михайлівський, — де йшла французька комедія, а іноді й драма. Нечасто й ми бували в російській драмі, — не подобався нам Островський: чуже було для нас оте купецьке життя з його дикими норовами, а зате, коли приїздила яка європейська знаменитість в італійську оперу, то вже, хоч там що, ми добивалися її побачити, і часто цілі ночі простоювали в чергах по квитки. З-поміж них згадуються А. Патті, Марч, Зембріх, Де-Войод, Анд. Жело, Мазіні, старий Тамюерліх та інші. Реклями заздалегідь розпалювали інтереси й пристрасті, і хто міг із нас, одкладав усяку зайву копійчину, аби таки якось доскочити того щастя.

Особливо було важко дістати квитки, коли приїздив Мазіні, улюбленець петербурзьких психопаток — "мазіністок". Вони становились тоді прямо небезпечні, так що бідний співець нікуди не міг показатись без доброї охорони, а на виході з театру до карети його охороняв спеціяльний наряд поліції. Не зважаючи на це, мазіністки іноді проривали живий ланцюг охорони, кидалися до співця, цілували йому ноги, руки, одежу, тикали йому букети з записками і т. інше. Газети сповіщали, що він щодня одержував сотні листів і записок від закоханих мазіністок. Крім того, цілий день приносили йому посланці різні напарфумовані записочки від усяких знатних дам і панянок, що благали його дати їм що на спомин або свій автограф; призна-

31

чали йому побачення, пропонували себе і т. ін. Після одного свого бенефісу, за газетними відомостями, Мазіні одержав більш як 300 дарунків, не враховуючи дорогоцінних; між ними було 35 канапних подушок, 60 "наживітників" (набрюшників), багато всяких вишитих хусток, капців і іншого; усе те з різними вензелями, девізами, пробитими стрілою амура серцями і т. д. На другий день Мазіні всі ті подарунки одіслав якомусь благодійному товариству, щоб воно зараз же все те продало з авкціону. Проте, така образа нічого не навчила мазіністок: вони і в наступні роки робили те саме.

В ті часи (77 рік) приїздив до Петербургу прославлений італійський трагік Ернесто Россі, що виступав не тільки в Шекспірових трагедіях, а навіть і в російських драмах, як "Смерть Івана Грозного", "Кам'яний господар" Пушкіна, в сценах із "Скупого лицаря". Ми, художники, якось зібралися великою компанією, взяли в бель-етажі дві великі льожі вряд і в одному з антрактів попрохали дозволу познайомитися з Е. Россі. Приятель Мартиновичів — Микола Бруні, онук Ф. Бруні (11), італієць родом, якось зліпив йому кілька італійських вітальних фраз. Величава фігура Ерн. Россі наблизилась до Мартиновича, обняла й поцілувала; далі, обернувшись до нас, він сказав: "Цілуючи цього одного, я тим самим цілую вас усіх"... Ще кілька слів про мистецтво, він потис нам усім руки, і ми, щасливі, пішли швиденько в свої льожі.

6. ЯК МИ ЗНІМАЛИ ФОРМУ З ГОЛОВИ МАРТИНОВИЧА

Один час ми захопилися практичною розвагою: зніманням гіпсових масок один із одного. Це — дуже марудна й неприємна процедура: добре заткнувши обидва вуха бавовною, вставляють у ніс два гусячих пера, щоб через них можна було дихати, пера ті обмотують тоненьким шаром бавовни, щоб краще держались; той, що з нього знімають маску, лягає головою на подушку; на його лице надягають аркуш із прорізаною в ньому овальною діркою, щоб у цю дірку влізло все лице з підборіддям і лобом; дірки біля шиї затикають папером, ганчірочками або й просто скульптурною глиною. Зовнішні краї картону трошки загинають угору, щоб рідкий гіпс, коли його будуть лити

11. Бруні Ф. А. [Федір Антонович] — російський маляр, далі ректор Академії мистецтв (1800-1875). Типічний академіст характером своєї творчости, змальовував мрячні, трагічні моменти. Найвидатніший представник "релігійного романтизму" в мистецтві. Відограв значну ролю в житті Академії дореформ. часів.

32

на лице, не виливався додолу чи на подушку. Після цього брови, вії та вуса, якщо вони є, намазують коров'ячим маслом, а все лице жирно намазується соняшниковою олією. Розводять добрий гіпс, до густого як рідка сметана, і тим розчином поволі заливають лице. Розуміється, підчас знімання маски не можна всміхатися, говорити і взагалі ворушитись. За першим шаром наливався другий, третій, і коли вже гіпс був товщиною в палець або півтора, форму обережно знімали і добре висушували. А потім уже з неї виливали справжню маску. Ми добре наломились; пригадую, наприклад, моя маска вийшла так добре, що навіть усі шпари в шкурі було видно.

Мартинович захотів і з себе зняти не тільки маску лиця, а форму з цілої голови. Як він і ми всі згодилися на таку операцію, і придумати не можу. Ніхто з нас не бачив, як знімається форма голови, але нам усім це здавалось так просто, що взялися ми до цієї роботи без усякого вагання. Правда, від форматорів ми чули, що треба посередині голови, од вуха до вуха (через тім'я), положити і примазати міцну нитку. Те саме треба зробити було й униз від вуха на шию. Тоді треба заливати поволі всю голову і, коли гіпс почне твердішати, треба з обох боків за кінці ниток обережно і не дуже швидко тягти. Нитка буде розрізувати гіпс, і таким чином уся голова буде розрізана на дві рівні частини; лице знімається наперед, а потилиця назад. Зостається вимитись у теплій воді з милом і край. Теоретично воно діло ніби й дуже просте, отже на практиці вийшло таке, що ми всі поперелякувались, боячись, що бідний Мартинович зовсім задихнеться, і буде нам таке лихо, що може й судитимуть нас...

Зробили ми все, здавалось нам, якнайкраще. На початку операції хтось сказав щось смішне; Мартинович не міг здержатися й усміхнувся, а гіпс, що поволі твердішав, так і закував на йому ту усмішку, і ввесь останній, доволі довгий, час процедури він мусів мимоволі усміхатись. Коли ми почали невеличкими порціями заливати голову, чомусь було надзвичайно незручно це робити — гіпс плив і розливався. Пройшло чимало часу, поки нам пощастило рівномірно залити всю голову; вона вкрилася товстою шкаралупою, і Мартинович здавався якимсь песиголовцем. Він уже показував нам якісь знаки і щось тривожно гудів через пера, що були встромлені в його ніс. Очевидно, гіпс дуже розігрівся й пік його. Ми взялись за кінці ниток, щоб швидше звіль-

33

нити його. Але що ж це? Наші нитки не ріжуть гіпсу — очевидно він затвердішав більше, ніж для того треба, — одна, а далі і друга не видержали натиску і перервались. Можете собі уявити, як ми поперелякувались!? Що ж робити? Невже гіпс на голові живої людини треба розбивати молотком? Та в нас і молотка нема...

Нещасливий Мартинович очевидно почув, що ті нитки перервались, і злякався. Через гусячі пера вилітали якісь страшні звуки, він хапав себе обома руками за скам'янілу голову, тряс нею, мукав, ревів і не міг собі дати ніякої ради... Ми ж так поперелякувались, що просто остовпіли і не знали, як йому допомогти. А він уже, здавалось, почав задихатись. Аж ось раптом він обома руками починає рвати в себе з-під шиї куски гіпсу і кидає ними прямо на нас. Нарешті, страшенним зусиллям він зірвав передню частину форми, — значить урятувався від смерти! Далі йшло те, що й попереду: він усе рвав окремі шматки гіпсу і, вже бачачи і лаючи нас, шпурляв ними то на одного, то на другого. Після страху охопив нас гомеричний регіт, а куски все летіли та летіли.

Але рано ще було нам так сміятись, бо зараз же виявилось, що Мартинович глухий. Він і ми всі зовсім забули перед обливанням гіпсом його голови позатикати йому вуха, і вони тепер були заліплені гіпсом! Мартинович був глухий, як пень. Крім того, йому повиривало немало волосся з брів та вій...

Попоморочились ми, поки таки якось пощастило повидовбувати з обох вух оті гіпсові затички. Але оставалось ще одно трудне діло — якось зняти задню частину шкарлупи, що якнайдужче приросла йому до голови. Скільки не рвав він укупі з волоссям тії товстої шкарлупи, проте не міг же він обірвати себе до цілковитої лисини; а гіпс, можна сказати, перемішався з усім волоссям на голові. Ми вже і підрізували, і підстригали його, проте дрібного гіпсу все ж таки була повна голова... А чищення, а миття, а прибирання хати! Усе це забрало в нас цілісінький день.

Передню частину форми голови я все ж зберіг і згодом вилив із неї й саму маску, на якій Мартинович усміхався. Одного разу І. Ю. Рєпін (12) побачив у мене ту маску, і так вона йому сподобалась за той усміх, що він випросив її в мене, як цілком придатну йому натуру для хлопця-бурсака в його картині "Запорожці пишуть відповідь турецькому султанові". Отож із лівого

12. Рєпін І. Е. [Ілля Юхимович] — російський маляр, один із організаторів передвижництва, род. 1844 року, помер 1930 р. Учень провідника передвижників Крамського. Написав цілий ряд знаменитих картин, деякі з них на українські теми. Йому належить картина "Запорожці пишуть відповідь султанові" (1891). Одною із кращих його картин є "Іван Грозний" (1885), що зберігається в Третьяковській галерії.

34

Шарж на С. Васильківського

Олівець

боку, біля вусатої фігури (маляр Цьонґлінський), що лупить кулаком по спині напівголого запорожця, вміщено молоду, нахилену, стрижену в кружок голову хлопця-бурсака з усмішкою на вустах. Отож і є наш любий Порфирій. Маска ота так і зосталася в Рєпіна; десь мабуть і тепер вона в нього. Виходить — нема зла без добра! Хоч і попомучився Мартинович у наших руках, зате навіки зберіг його образ Рєпін у своїй картині та ще й поряд із любими йому запорожцями.

7. П. МАРТИНОВИЧ ЯК ЗНАВЕЦЬ УКРАЇНСЬКОГО ПОБУТУ

Мова в наших сім'ях, не свідомо, правда, а стихійно, була виключно українська, а напівросійської вживали тільки починаючи розмову з якоюсь незнайомою людиною. Вважалося за чемність починати розмову по-російському і після кількох фраз, у яких проривалися то з того, то з другого боку окремі українські слова або й цілі речення, переходити вже цілком на українську мову.

У нас були безпосередні живі враження з міст та селянського життя, де українська стихія проявлялась цілком вільно, незвичайно багато, яскраво й оригінально. Безпосередні спостережен-

35

П. Мартинович: П. П. Чубинський

Італ. олівець

ня та враження завжди ясніші, кольоритніші і незрівняно багатші за вичитані з книжок або почуті з чужих вуст. Для всякої діяльности, що має розвиватись всебічно для служби народові, треба якнайкраще знати той народ, себто треба досконально знати все його економічне й духовне надбання, побут, економічні й культурні інтереси, життьові ідеали, надії та сподіванки, а також його мову, його поетичну творчість, спів і музику. Як же нам було не пересміювати українофілів, що українського народу не знали, або як і знали, то дуже поверхово. Між собою вони говорили тільки по-російському, вряди-годи вставляючи яке українське слово або речення. Дивно згадати, що ми, хлопчаки, часто глузували з них, перекривляючи невірну їхню вимову. Навіть народньої мови вони не знали як слід. Їхній мові бракувало приказок, пісень, усього того дорогоцінного словесного скарбу, який завжди приємно іскриться в мові людини, що вийшла з самої гущі народньої. Через це в нас у розмові було більше засобів виявляти отой етнографізм, бо він виявлявся цілком природньо. Нас завжди вабив народ, а вони його боялись. П. Мартинович взагалі дуже добре вмів розповідати про своє спостереження над різними провінціяльними типами начальства, чиновництва, попівства та селянства; безліч спогадів та анекдотів завжди була в нього напоготові. Його оповідання були пересипані добрим етнографічним гумором. Пригадую один випадок: ми були на якійсь вечірці у Павла Платоновича Чубинського (13),

13. Чубинський П. П. [Павло Платонович] — український учений-дослідник етнографії (1839-1881). Автор численних розвідок і наукових праць із етнографії і фолькльору України, між іншим великої праці а 7 томах "Труды Етнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край", де зібрано дуже цінний матеріял. Рисунок, що про його згадує Сластьон далі, репродукуємо в цьому виданні (ст. 35).

36

що перед тим вернувся з архангельського заслання і вже мав у Петербурзі якусь визначну посаду з доброю казенною квартирою. Коли по вечері перебалакали про різні злободенні справи і захотілось трохи повеселитись, Чубинський, звертаючись до Мартиновича, сказав:

— Слухайте, Мартинович, а нуте, збрешіть щонебудь!

Настала тривожна павза. Молодому хлопцеві ніби й не годилось ображатись на поважного господаря дому, проте й простити таку нечемність теж очевидно не хотілось, і Мартинович спокійно відмовив:

— То вчені дорікають один одному, що вони пишуть брехні, а я невчений і розказую те, що сам бачив або чув.

Відповідь була влучна, задовільна. Усі розсміялись, і Чубинський з усіма. Сміючись, знову взялися просити Мартиновича щонебудь розповісти. Через якусь хвилину ми всі, а Чубинськнй найдужче, реготалися з оповідання Мартиновича про вереміївського волосного писаря. Той п'яненький писар на різні лади дивувався, яке то він має превелике значення, яка він всезнаюча начальницька персона. Він разів із десять повторяв, тикаючи себе пальцем то в лоб, то в груди, "Волосной писар! Волосной писар!! Волосной писар!!!" і додавав до цього коротенькі фрази, напр.: "Я чисто все можу! Ну чисто все і знаю; по рихметиці — іменітельний, родітельний, по граматиці — той, он як його, чорт його й вимовить, ну чисто все знаю! Ого-го! Волосной писар! Волосной писар!!!" Мартинович вкладав у цю фразу щораз усе інший зміст і значення тих двох слів. Те "волосной писар" було то лагідненьке, ніжне, горде, бундючне, то погрозливе, страшне, і все те супроводилося відповідними рухами. "Волосной писар! Ну чисто все можу, що захочу, те й зроблю! Волосной писар!!!"

Прийшовши на другий день до мене, Мартинович нарисував італійським олівцем невеликий рисунок, як учора сміявся Чубинськнй. Рисунок вийшов чудовий. Експресія — дивовижна, і схожість така, що ніяка фотографія не досягне більшого, і це робилось швидко, вільно і ні на одну хвилину не вмовкаючи.

Я передав цей рисунок, а разом і штук із 20 інших робіт Мартиновича М.Ф. Білашевському для Київського музею. Певно вони там зберігаються й досі. Між тими рисунками пригадую два великих, зроблених у мене в альбомі французьким олівцем. Один рисунок зробив із мене Мартинович, — я там у свиті з відлогою, надітій наопашку. Друга постать у тій же свиті, але вже в рукава

37

і повернута спиною до глядача, це я його нарисував. Інших рисунків не пригадую.

8. РОБОТИ МАРТИНОВИЧА В АКАДЕМІЇ

На другий день після нашого знайомства я переїхав у кімнату, що була поруч кімнати Мартиновичевої. Проживши деякий час поруч із ним, незабаром став я спостерігати цілком своєрідний спосіб, за допомогою якого Мартинович підготовляв себе до самого творчого процесу. Рисував тоді він ілюстрації до "Енеїди", але при тому не користувався з натурників для окремих фігур та для різних повертань їх. Ніколи також не просив він ні мене, ні інших товаришів позувати для нього. Я пригадую, що робилось це для того, щоб перевірити себе таким способом. Мартинович допомагає своїй безпосередній творчості іншим способом: користатися з натурників не хотів свідомо, щоб не зв'язувати себе як артиста й не загубити своєї індивідуальної окремішности. Робив він інакше. Вибравши собі якусь сцену, він перечитував її кілька разів якнайвиразніше, міняючи голоси дійових осіб. Після того удавав із себе кожну дійову особу по черзі, робив усякі рухи, ставав у різні пози і з відповідним виразом проказував те, що мала казати дійова особа. Таким чином, на моїх очах була намальована вся серія малюнків до "Енеїди", "Хома та Ярема", "Дворянська жона", "Ой, пущу я кониченька в саду", рисунки до думи "Про трьох братів Азовських"; рисунки на дві останні сцени були зроблені для світлових картин, що їх показувалось на влаштованих М. В. Лисенком "Слав'янських етнографічних концертах", на яких співав думи славнозвісний кобзар Остап Вересай.

Після смерти батька Мартинович усе частіше став терпіти нужду, через те примушений бував, іноді навіть на довгий час, переривати своє навчання в Академії. До того ж він не міг виносити ніяких рямців і пут, що перешкоджали йому цілковито віддаватись улюбленій роботі. Не зважаючи на "строжайшія" вимоги, він ніколи не подавав ескізів, що загадувано їх робити щомісяця. Клясичні та біблійні теми були йому осоружні, через прирожденний його нахил до реалізму. Він ладен був перетерпіти всяку неприємність, аби тільки не працювати на загадані теми. Одного

38

О. Сластьон: рисунок із П. Мартиновича

Олівець

разу йому загрожувало позбавлення великої срібної медалі, він таки переміг себе і намалював загаданий ескіз "Даниїл боронить Сусанну". Вийшло так, що Мартинович навіть захопився цим ескізом, бо трактував його зовсім не зважаючи на академічні правила і навіть ідучи супроти виробленого для цього канону. Для того, щоб черговий професор не зруйнував його задуму, він до самого екзамену не показував ескізу. Ця обережність була цілком слушна, бо всі фігури сцени трактовано так реально, виразно і експресивно (з легким гумором), що вони аж ніяк не нагадували тих надутих, кручених, у "багатих убраннях" манекенів, що їх вимагала Академія. Всі ми, бачачи той мистецький твір, були захоплені ним і в той же час передбачали, що він зробить велику сенсацію на екзамені.

Але вибух був сильніший за наші сподівання. Ескіз той відограв ролю бомби, кинутої в коло дрімотних менторів академічного мистецтва. На екзамені професори перегризлись між собою. Здебільшого це були старі люди, міцно зв'язані між со-

39

П. Мартинович: портрет О. Слістьона

Олівець

бою поглядами й інтересами. Вони намагалися прищепити нам думку, що "святе мистецтво" гине, і тільки вони, "чисті клясики", підтримують його.

Розуміється, вони обстоювали погляд, що "розпутство" треба приборкати, а то й зовсім знищити. Зважаючи на те, що твір Мартиновичів деяким, більш прогресивним, професорам дуже сподобався, авторові "вліпили" другу категорію, а це значило, що його ескізу зовсім не брали до уваги, тимчасом як багато ескізів значно слабших помічено першою категорією.

Чимало завинив сам Мартинович, хоч і без жодного наміру, в тім, що відносини його з академічним олімпом попсувались. Був він удачі незалежної, досить упертої, мав також сильно розвинене самолюбство; проти встановленого звичаю, не вибрав нікого з професорів собі в керівники, ні перед ким не запобігаючи і ні в кого з них не шукаючи поради.

Та таки й важко було до них удаватися. Вчили вони мляво, апатично, до кляс з'являлись рідко, а якщо й приходили, то здебільшого балакали сами собі в маленькій кімнатці та пили там пиво.

40

Ми добре бачили таку "дбайливість" і просто несила було звертатись до цих людей. І ми і вони дивились одні на одних, як на неминуче зло. Через те ото вони й не дарували нам і найдрібнішої формальности, помщаючись навіть на таких видатних учнях, як Мартинович. Звісно, коли б він був "заурядностью", ніхто з професорів і не подумав би вважати на нього; але він був гордий, самостійний, а головне — дуже талановитий; це їх дратувало і підбурювало проти нього. Особливо сильний був Мартинович у своїх рисунках натурної кляси. Він там ішов першим учнем. Один із чудесних його рисунків, не зважаючи на неприхильність до автора багатьох професорів, таки довелося взяти до "оригіналів" і вивісити в натурній клясі. Це, як на той час, велика, незвичайна честь. Для Мартиновича ця нагорода була гіркою образою, бо йому в той же час не дали великої срібної медалі за те, що "не подав ескізу", а дали ті медалі тим номерам, що йшли далеко позаду Мартиновича.

Проте, навіть така образлива репресія не могла приборкати сміливого новатора і примусити його йти битим шляхом академічної одубілости. Він із зневагою відкидав той шлях з усіма його лаврами і вигадками. Відносини дуже загострювалися через різні і дріб'язкові причіпки. Мартинович все більше й більше віддалявся від Академії — кинув складати іспити і з дійсних студентів перейшов на вільні слухачі, — значить, академічну кар'єру скінчено. Потім дійшло до того, що він, не можучи платити за право навчання, заходив до Академії тільки за тим, щоб побачитися з кимнебудь із нас, товаришів, що жили по т. зв. "казенках".

Тут буде доречі хоч коротенько схарактеризувати нашу академічну професуру.

9. НАШІ ПРОФЕСОРИ

В Академії їх було багато, але оці нас найбільш обслуговували. Петро Михайлович Шамшин (14), високий, худий, стрункий дід, причесаний ще по моді Миколи І, з начосами на висках, — один із непримиренних, навіть бойових клясиків. Він так учив нас малювати в етюдній клясі:

— Пишите, изволите ли видеть, посуше, посуше, так чтобы натуру-то прочесть можно было, чтобы мускулы и мощалыги ясно

14. Шамшін П. М. [Петро Михайлович] — довгий час учив в Академії, деякий час був ректором. Сам художник, малював головним чином ікони. Деякі його картини писані теж в іконописному стилі (1811-1895).

41

Пророк Даниїл боронить Сусанну. Вуг., олівець. Петербурґ, 1877.

42

были нарисованы, чтобы все на лице — на чистоту, а главное — пишите такими красками: капут-мортум, да Олонецкой землей, изволите ли видеть, да всех вохр не забывайте, вот и все! А новых-то этих красок заграничных избегайте — все это глупости пошли, все эти французские да английские, они только на вид хороши, а на самом-то деле — кто их там знает?! Я, изволите ли видеть, их не признаю — это чушь!.. Желаете иметь идеальную палитру, так вот она: шефервайс, изволите ли видеть, вохра светлая, да вохра темная, да вохра красная, тер-де-сесня жженая, умбра, капут-мортум, кармин, синька, сурик, сажа, Олонецкая земля; лучше этой палитры, изволите ли видеть, ничего не может быть...

В сей час він бере з рук учня пензлики й червоніє від правдивого обурення...

— Ах, боже мой! Вы плоские кисти употребляете!?. Вот что я вам скажу, — если желаете серьезно выучиться, сейчас же выбросьте их вон! Мы никогда ими не писали, а писали-то как есть. Раз, изволите ли видеть, зашел ко мне в мастерскую Карл Павлыч Брюлло (15), посмотрел мои работы и говорит: "Эка ты, брат, Петр Михайлыч, как плечико-то натушевал!.. покажи-ка мне, брат, твои кисти!" Посмотрел Карл Павлыч Брюлло мои кисти и назвал мои кисти "кистями-ростопырками", да-с, изволите ли видеть! Уж-то этими плоскими кистями так-то плечика не натушуешь, а растопыркой-то натушуешь, де-с!..

Щоб швидше звести розмову на щось інше, ми часто питали старого в голубому фраці антика про різних його сучасників.

— Скажите, Петр Михайлович, вот вы одновременно с Ивановым (16) в Риме были, наверное хорошо с ним знакомы, — расскажите нам про него, как художника...

— Ах, изволите ли видеть! Что же Иванов, да, Иванов!.. Желаете знать, что такое Иванов? Да Иванов, изволите ли видеть, просто был свинья! Ни больше, ни меньше, изволите ли видеть, как свинья! Иванов всю свою жизнь проходил в кожаной куртке и жрал гречневую кашу!.. Вот вам, изволите ли видеть, и весь Иванов, и больше о нем ничего не могу сказать, да-с!.. А вот когда мы были в Риме, так я это вообще в те поры щеголем был... Один раз пришлось мне там новый фрак сшить, а в те поры их носили самых разнообразных цветов, и вот, изволите ли видеть, никак я не мог решить, какого цвета сукна взять! И то хорошо, и это кажется еще лучше; одно тонко, другое толсто, но главное цвет не подберу... Обращаюсь к Карлу Павличу Брюлло

15. Брюлов К. П. [Карл Павлович] — знаменитий російський маляр (1799-1852), так як і Бруні представник академізму в російському мистецтві 30-40 років минулого століття. Найкраща його картина, що принесла йому світову славу, це "Останні дні Помпеїв". Крім цього відомі його портрети. Приятель Шевченка, сприяв визволенню його з кріпацтва, змалювавши портрета з Жуковського. Ціною того портрета викуплено Т. Шевченка із кріпацтва.

16. Іванов А. А. [Олександр Андрійович] — російський маляр (1806-1858), що почасти порвав з академічним псевдоклясицизиом, створюючи нові типи в російському мистецтві тих часів. Найбільша його картина, що заразом є й найкращою працею того художника, це "Поява Христа народові", праця майже цілого життя Іванова. Крім цього відомий він як пейзажист. Близький друг М. Гоголя.

43

и к другим художникам и знакомым, ничего не выходит!.. Да уж Николай Васильевич Гоголь, спасибо ему, порешил... Встретил его в кафе "Дельгреко". Ну, думаю, этот сам-то щеголь какой, этот непременно порешит. Так и так мол, Николай Васильевич!.. Этакой был убедительный человек!.. "Смело, говорит, Петр Михайлыч, шей ты фрак табачного с огненной искрой цвета, да голубой-то бархатный воротник к нему — увидишь, как он тебе подойдет, в Петербурге меня вспоминать будешь". И что же вы думаєте, господа? Сразу убедил меня! И уж так тот фрак был мне к лицу, так к лицу, что все итальянки взволновались!.. И уж такие-то мне, изволите ли видеть, куры строили — просто ума помрачение! Но я себя строго соблюдал, ни-ни!.. Все они на нашего брата зарятся... Вон Вениг-то вскочил... Правду говорил Н. В. Гоголь. Даже и то правда, что я его часто в С.-Петербурге вспоминал. Просто, изволите ли видеть, как бы предсказатель был... Как возвратился я, изволите ли видеть, в С.-Петербург да бывало или в воскресенье, или ко всенощной, как надену свой фрак да как пойду, изволите ли видеть, в Андреевский собор, да как стану на левом клиросе, да как сложу руки-то вот так, так верите ли, купчихи-то на меня смотреть, бывало, с Выборгской стороны ездили, а зимой даже кареты нанимали. Вот каков я был тогда, изволите ли видеть! Истинную правду мне в Риме говорил Николай Васильевич!..

І коли старий розбалакається, то вже трудно було йому спинитись, і він до одного пришивав друге, третє...

— А когда я, изволите ли видеть, приехал в Париж да зашел в Академию Жульена да и потребовал себе лист ватманской бумаги, да как взял в руки-то большой кусок мокрого итальянского карандаша, да вот этак-то для фокуса, думаю, посмотрите-ка, шельмы-французишки, как у нас в С.-Петербургской-то императорской Академии художеств рисуют! Да этак нарочно, чтобы заметили, да снизу-то листа, с большого-то пальца левой ноги да одним взмахом-то, не отрывая руки, весь контур-то натурщика и обвел, да так и оставил, ни штриха больше! Повесил на стенку, нате мол, посмотрите-ка!.. Так вся Академия и весь Париж ахнул. "Ну, говорят, Петр Михайлыч, далеко нам до тебя, далеко, что и говорить!.. Да-с, так вот как мы в те поры рисовали, изволите ли видеть, а теперь-то, ась?.."

А в цей час він дивиться, обходить і через плече зауважує:

— А что это, госпожа Козлова, у нас с вами под носом-то черно?

44

Козлова зовсім ніяковіє і швиденько тре собі під носом хусточкою, вся червона, як рак...

— Да нет, нет, не то! У вас-то под носом, можно сказать сама чистота! А вот на вашем-то этюде, вы под носом перечернили.

Ми всі, в тім числі й М. Ів. Козлова, сміємось. Далі Козлова, як із нею це дуже часто бувало, надзвичайно голосно чхає, а проф. Шамшин з переляку підскакує. Тоді вже ми не можемо здавити в собі веселого, здорового сміху... А проф. Шамшин тільки нахмурюється, а проте балачки веде далі. Та всіх їх не перекажеш!

Б. П. Вілевальд (17), як і Шамшин, завжди ходив у голубому фраці з великою кучерявою шевелюрою на голові, у золотих окулярах і завжди від нього несло якимись нестерпно міцними пахощами. Всі ми його поважали за його надзвичайну доброту і щедрість, хоч вигляд у нього був дуже суворий; багатьом учням своєї батальної кляси (на "Литейном" дворі), він давав із своїх коштів стипендії та різні допомоги, не кажучи вже про фарби, полотно, пензлі тощо. Він завжди піклувався про своїх учнів батальної кляси, хоч, як побачимо далі, піклувався і про учнів загальних кляс і навіть мав великі прикрості через несправедливе ставлення академічного олімпу до П. Д. Мартиновича, якого гаряче обороняв.

Коли Вілевальд приходив у клясу і чемно прохав якого учня встати з свого місця, щоб сісти самому перевірити рисунок із натури, він брав той рисунок, довго на його дивився і, тихенько водячи пальцем над зовнішнім контуром його, часто повторяв:

— Очень хорошо! Очень хорошо!

Учень:

— А вот здесь что-то...

— О, нет, нет, очень хорошо, очень хорошо!

І знов кілька хвилин водив у повітрі пальцем і знов удесяте повторяв своє "очень хорошо". Учень починав хвилюватись:

— Мне кажется, что вот тут надо исправить, да я не решаюсь, — і в цей час давав йому вугіллину.

— Ах, нет, нет, не трогайте, это у вас очень, очень хорошо.

— Да как же, г. профессор? Прошлый раз вы тоже говорили: "очень хорошо, да очень хорошо", а я 109 номер получил, самый последний! И мне стыдно перед товарищами...

17. Вілевальд Б. П. [Віллевальде, Богдан Павлович] — (1818-1903), з німецького роду, відомий маляр-баталіст, професор Академії мистецтв з 1848 р. Його учнем в Академії був М. О. Мікешин (1836-1896), автор ілюстрацій до Кобзаря Т. Шевченка (видання 1896), а також пам'ятника Б. Хмельницькому в Києві.

45

— Ах, что вы, что вы! Я помню, у вас было очень, очень хорошо, но у других еще лучше, вот и все!.. Нет, хорошо, очень хорошо! Продолжайте, продолжайте.

І він переходив до другого учня й починав його так само вихваляти, як і попереднього. По суті це було обурливе явище, бо ми ясно помічали, що він однаково ставився і до найкращих рисунків і до найгірших, приділяючи кожному з них якраз стільки ж часу, але це робив він так для того, щоб не засмутити якого плохенького учня або початківця.

Ми іноді заходили до нього в т. зв. "батальну клясу". Там завжди було дуже інтересно побувати. На натурі найчастіше стояли коні, і учні малювали їх. Кляса була велика, ясна і завжди повна. Іноді приходили сюди якісь гусари, кавалергарди, різні аматори коней; вони замовляли учням портрети своїх коней і навіть добре платили за них. Нас дуже дивувало, як деякі коні стежать за ходом роботи, як, розуміючи своє завдання, стоять цілу годину спокійно, не тупцюючись, аж доки не почне дзвонити годинник. Коли настає десятихвилинна перерва-відпочинок і всі встають із своїх місць, то й вони зараз же починають пустувати. Тоді служник починає підводити коня до роботи, щоб він подивився. Коли йому робота подобається, — він простягає до неї губи і дружелюбиво тихенько гогоче.

А найцікавіше, коли всі роботи скінчені і їх виставляють усі вряд до екзамена; тоді учні просять привести коня-натурника, щоб із його ставлення до робіт угадати, хто може одержати нагороду, медаль. Кінь-натурник завжди звертає увагу на великі добре закінчені етюди й прямо по-дружньому до них ставиться; трошки піднімаючи хвіст та витягаючи шию, він майже до самого полотна підносить губи і тихенько, люб'язно щось гогоче до свого портрета. На слабі ж рисунки не звертає ніякої уваги, хоч йому й підносять їх. За цілий місяць стояння кінь звичайно цілком призвичаюється до своїх обов'язків і добре поводиться. На перервах він любить подивитися на себе в велике дзеркало, що висить у клясі, і теж любовно до його гогоче, любить поласувати й кусниками сахарцю, що щодня йому приносять учні. Часто так і бувало, що улюблений його етюд одержує медаль, і тоді вже ми шуткуємо, що медаль присудив сам кінь, раніше ніж ареопаг професорів; що кінь своєю догадливою мистецькою компетенцією допоміг професорам розв'язати надсильне для них завдання і т. інше...

46

Коли ми прохали Вілевальда показати нам свої картини або етюди, то він відмовлявся тим, що він не такий багатий, щоб мати в себе роботи професора Вілевальда. "Я работаю только для моего императора". Коли впала Академія, то він не міг пережити цього і виїхав із Росії назавжди, кинувши й "свого імператора".

Професор Т. А. Нефф (18). Іноді в етюдну клясу заходив дуже старий проф. Т. А. Нефф і радив так малювати фарбами:

— Абер только свет — поль фунт краска!.. Смотрити хорошо натура, там есть много свет, свет катаица-валяица, катаица-валяица... Ах, смотри хорошо натура и пишите с адин масла, с адин масла...

Професор К. Б. Веніг (19). Коли була черга проф. Веніга, він часто похмуро казав у ніс:

— Да что там много разговаривать, натура — тело — это есть сочное мясо, да, сочное мясо. Что? Ну, вот и пишите его так, чтобы оно у вас сочилось бы, да, да, сочилось бы, понимаете, сочилось, что!? Если не выходит — бутылку пива!.. И опять пишите, чтобы оно у вас сочилось бы. Не выходит — повторите. И так поступайте до тех пор, пока выйдет. Что?..

Професор В. П. Верещагін (20) чи, як ми всі його звали, "Василий Темний". Він ніколи нікому нічого не казав. Завжди похмурий, насуплений приходив у клясу, сідав з краю якогонебудь ослона біля учня, дивився на рисунок хвилину або й дві і сопів, сопів. Потім переходив до другого, далі так само до третього. Правда, іноді брав із рук вугіллину або тушовий олівець і ним щось ніби черкав... ото й усе. Лице в цієї людини було цілком кам'яне, як у скіфської кам'яної баби... Як і кого він міг учити — це зовсім незрозуміло.

Професор П. Ф. Плешанов (21). Величезний і товстелезний сивий та бородатий чоловік, ніби на 12 пудів ваги. Як він міг сходити по сходах на другий поверх, де починалися кляси, — трудно уявити, бо він після того наче задихався. З огляду на те, що по амфітеатру з ослонів, на яких сиділи учні, Плешанову не можна було лазити, то йому доручено було лише консультацію до щомісячних ескізів на завдавані теми. Він іноді приходив на ту консультацію й докладно поясняв нам тему, а далі докладно радив, що й як треба було робити. Це щодо костюмів і взагалі всяких матеріялів. Не любив ніяких суперечок і вимагав у кожному ескізі найретельнішого виконання канону псевдокласичної композиції: щоб центр ескізу займала найвидатніша цен-

18. Нєфф Т. А. [Тимофій Андрійович] — (1805-1876), естляндець з роду, маляр італійської школи, розмалював кілька церков, відомий також як портретист. Довгий час був професором Академії мистецтв.

19. Веніг К. Б. [Карл Богданович] — (1830—1908), маляр, учень худ. Бруні, писав картини в стилі італійських майстрів епохи Відродження. Довгий час був учителем Академії мистецтв.

20. Верещагін В. П. [Василь Петрович] — (1835-1909), маляр. Довгий час був учителем в Академії. Намалював цілий ряд здебільшого релігійного змісту картин, його роботи також розпис Печерської Лаври в Києві.

21. Плешанов П. Ф. [Павло Федорович] — маляр, професор Академії (1829-1882).

47

тральна фігура сцени чи сюжету; щоб лінія обрію проходила на висоті очей; щоб точка сходу ліній, що йдуть від глядача, обов'язково містилася між очима головної фігури; щоб головна фігура була найвища в центральній групі; щоб другорядні групи також кожна мала свою найвидатнішу центральну фігуру і т. д. і т. д. Ми всі боялись навіть ходити до професора Плешанова і через те найчастіше подавали свої ескізи без санкції професора композиції. Розуміється, на наших ескізах не було й признаки тієї академічної мудрости, і бідному професорові добре попадало на екзаменах за відсутність його впливу на розбещених реалізмом і через те неслухняних учнів. Плешанов сердився, кричав, грозив нам, що буде відкидати такі самовільні ескізи... Так ото й було з П. Мартиновичем, що йому навіть великої срібної медалі за неподання ескізу не дали...

У мене яскраво стоїть перед очима одна сцена на тій консультації, коли професор Плешанов так розхвилювався й розкричався, що ми думали, що він от-от упаде від розриву серця. Цей інцидент довго ми пам'ятали і звався він у нас: "Вон обезьяну! Подайте мне Марию!.."

Був у нас дуже талановитий товариш пейзажист Лодиженський, потім професор Одеської рисувальної школи, що жив із нами в "літєйнодворській казьонці" і спав на холодній брудній підлозі; з ним спала для теплоти його собака "Діянка". В Академії було тоді дурне загальне правило, що всякий учень, не зважаючи на те, чи він історик, чи жанрист, чи пейзажист, чи навіть баталіст повинен був одержати дві перших категорій за ескіз — без того міг не одержати він медалі. Лодиженський майже кінчав навчання і йому неодмінно треба було мати ту "першу категорію". Отже, хочеш не хочеш, а добувай її або кидай Академію. Професор Плешанов задав ескіз "Христос у Марії й Марфи у Віфанії". Отже, виходить, що пейзажистові чистої води довелося сісти за виконання цього ескізу. Щоб притягти більше уваги, зробив він свій величенький, з аршин завбільшки, ескіз олійними фарбами та ще й з ефектним соняшним освітленням і трактував його, розуміється, по-пейзажному — сцена відбувалася в якійсь східній альтанці, що вся була заплетена виноградом, через який подекуди пробивалося сонце. Серед альтанки на землі сиділа бавлячись одна мавпа, а друга була десь угорі. На третьому плані картини відбувалася сама сцена розмови Марії з Христом, ледве помітна!

48

Коли проф. Плешанов побачив цей ескіз, він перелякався й, зовсім задихаючись, громовим голосом закричав:

— А где же Мария? Подайте мне Марию! Вон обезьян! Подайте мне Марию. Я вам говорю подайте мне Марию!

І він так страшенно стукнув кулаком по столу, що ми, що сиділи разом у величезній рисувальній клясі, позскакували з свого високого амфітеатру й кинулися до дверей, щоб побачити, що там робиться. Зніяковілий, страшенно заїкуватий Лодиженський, показуючи пальцем на якусь плямочку, казав: "Ма, ма, ма, ма, ма. Марія", але Плешанов знов почав кричати:

— Что вы мне ме, ме, ме, да ма, ма, ма! Подайте мне Марию!..

Тоді ті учні, що зрозуміли, в чому річ, стали здаля вигукувати:

— Господин Лодыженский, да дайте же наконец профессору Плешанову Марию, иначе мы заниматься не можем!

А другі голоси кричали:

— Господин Лодыженский, не давайте ему Марии, пусть обезьяной утешится!..

Невідомо, чим би ця сцена скінчилась, якби на галас не прибіг інспектор Черкасов (22), "Дишло" теж, який зараз же навів порядок — велів усім нам іти в клясу і двері туди зачинив. Історія комічна, але бідолашному Лодиженському вона коштувала дорого: пригадую, він мусів кинути Академію і подався до Одеси на заклик тамошнього директора, свого приятеля Попова.

Ректор Ф. І. Йордан (23) — дуже стара людина, така стара, що навіть рот у нього не закривався. Звали ми його "Попка". Він майже вистарів уже розум і кожному доречі й недоречі казав: "Старайтесь, батенька, старайтесь!.."

Цікаве було видовище, коли він обходив — задля годиться — або залі Академії, або навіть кляси та майстерні конкурентів.

Процесія йшла так: попереду ледве дибав дурний "Попка", за ним, гордовито задравши догори голову, йшло "Дишло" — інспектор Черкасов, за ним, не менш гордовитий, старший унтер, — такий же високий, як і Черкасов, далі — два-три служителі; більшого почесного кортежу "Дишло" не могло зібрати для "Попки". Коли ця кумедна компанія входила, наприклад, в етюдну клясу, то "Попка" підходив до кожного з нас зокрема і не дивлячись, та навряд чи й бачачи, хто й що робить, він починає своє "старайтесь, батенька, старайтесь". Від одного потім переходив до другого, третього й механічно продовжував "старайтесь, батенька, старайтесь!"

22. Черкасов П. А. [Павло Олексійович] — (1834-1900) російський маляр, закінчив Академію мистецтв у Петербурзі і працював відтак у ній на різних посадах; 1869-1875 був клясним інспектором, відтак надзирателем, устроював виставки Академій, тощо.

23. Йордан Ф. І. [Федір Іванович] — відомий гравер на міді, професор живописі і скульптури, відомий з численних гравірованих портретів (1800-1883). З 1855 року вчить ув Академії, де й стає потім ректором. У нього вчився гравюри деякий час і Т. Шевченко (1858 р).

49

У ті часи натурниці ніколи не стояли в загальних клясах. Це вже після реформи Академії перший увів цю новину Рєпін та й то тільки в етюдній клясі і ради кольориту жіночого тіла. Так що за часів Шевченка, як ото показано в кінофільмі про нього, нічого подібного не було й не могло бути. У фільмі сцена присуду медалі за рисунок Шевченкові відбувається в клясі (якийсь величезний манеж). Отже справді робилося не так — не в клясі, а на великій виставці рисунків, етюдів, ескізів, скульптури, гравюри, декорацій, медальєрного мистецтва, архітектурних проектів та ще сили рисунків із гіпсових кляс, далі рисунків і етюдів батальної, пейзажної та костюмної кляси і т. д. Одним словом, на виставці, де фігурувало не менше як тисяча речей. Ця виставка завжди імпонувала своєю кількістю, бо це ж виставлялись роботи за 3 місяці ("треть"). От на цю от готову виставку бундючно входив теж численний "совет" професорів з усіх галузів, — усі в мундирах та орденах (екзамен — свято). Черговий професор із кожної галузі давав інформації за свою клясу, пропонував перевірити його пропозиції — отаких і таких учнів нагородити відзнаками, медалями тощо, а таким і таким виставити отакі послідовні номери їх робіт, що він ставив їх у своїх помітках начорно, або перевести їх у вищі кляси. Тоді "совет" брався до перевірки, і тут тяглася битва з ранку аж до вечора, бо кожен хотів відзначити свою клясу, а інші дискредитувати, щоб самому визначитись; тут мстилися на кожному учні. У фільмі ж присуд робиться в клясі, де на чомусь високому стоїть гола жінка, і, очевидно, щоб її дужче помітили, вона тихо сходить із свого місця.

Так от наш ректор Йордан чи, як його звали, "Попка" з своїм комічним бундючним кортежем заходив також і в майстерні конкурентів, що, за правилами, не могли замикатись на замки, бо там стояли і натурниці. Ввійшовши в майстерню, "Попка", як розказувала нам відома в ті часи натурниця Ольга Іванівна, підходив до неї, коли вона позувала гола, й радо тихенько плескав її по сиднях, примовляючи своє "старайтесь, батенька, старайтесь!".. У конкурентів стояли, розуміється, й натурники, але їх він так ніколи не заохочував старатися. Конкуренти знали вже раніш, що "Попка" в Академії, і поки він обійде другий поверх та зійде на третій, то вже де в кого з них стоять натурниці, яких, іноді ще заздалегідь, Дишло сам командирує на "натуру" — треба було потішити велике начальство —

50

"Попку"! Через те Йордан завжди мав приємність заохочувати натурниць до роботи...

Я колись надумав розпитати "Попку" про Т. Г. Шевченка — він же колись учив його гравюри, — але "Папка" був такий глухий, що я нічого не міг від нього добитись. Щоб закінчити розмову, він сказав мені своє "старайтесь, батенька, старайтесь" і подибав геть.

Далі описувати не варто, бо хоч і були між нашими професорами навіть путящі люди, як от пр. Чистяков та інші, та це вже була новіша формація, і вони стояли далі від нас, а через те ми їх менше й знали.

10. ПРОФ. ВЕНІГ І ГЕНЕРАЛ ІСЄЄВ

В ті часи, як і раніше, я жив власними нужденними заробітками хоч уже й умів дещо робити... Звичайно було скопіюєш щонебудь із картин "Кушелевської ґалерії" та подаси його в так звану "ученичеську касу", що ми її заснували в 1876 році, товариші оцінять і видадуть третю частину вартости вперед, а як річ продадуть, то й решту видадуть, розуміється, зоставивши певні відсотки на існування самої каси.

Раз кличе мене через когось із товаришів проф. Веніг, передає щоб я прийшов до нього завтра вранці в майстерню, рівно в 8 годин. Це мене дуже здивувало й зацікавило, бо я, як і вся наша компанія, далеко держався від усіх професорів і ставився до них скоріше вороже, ніж байдуже. Проте я, розуміється, пішов. Проф. Веніг зустрів мене дуже люб'язно й ласкаво, наче й справді знайомий, і зразу ж запитав мене:

— Ви знаєте учня Миколу Танкова?

— Знаю.

— Вам відомо, що він уже трохи не п'ять місяців, зранку до вечора, копіює для в. кн. Володимира велику картину голяндського художника "Кавалькада в лісі на березі річки"?

— Відомо.

— Вам відомо, що сю копію йому замовила академія за 800 карбованців і що я повинен був керувати його роботою?

— І це я чув...

— Ну, от і добре, тепер нехай буде лише вам одному відомо

51

ще й те, що "совет" академії вчора, на моє подання, ухвалив відібрати від Танкова це замовлення і передати його вам або М. Самокиші (24), бо в. кн. уже не раз питав, коли ж буде готова та копія?.. І тому я оце й закликав вас, щоб з вами добре переговорити. Насамперед, чого я вибрав вас? А це через те, що я добре знаю, що ви з цією роботою цілком і найкраще справитесь, бо я добре знаю, що всі ваші копії зроблені найкраще, я не кажу вже про великі, як "Словенець" Чермака, або "Стадо Тройона", це добре, але, кажу, це великі речі, а мені треба бути цілком упевненим, як вам удається мініятюра. Отже, добре роздивившись "Ранок" Шаплена та ще "Курця" Месоньє, я вважаю, що краще зробити ніхто з наших учнів не може.

Тут я запитав його:

— А як же, п. професоре, коли ви так знаєте й ціните мої роботи, то чому ж ви зразу не віддали мені цього замовлення, а віддали Танкову, що зовсім не вміє нічого робити?

— Так, так, я дуже радий, що ви підняли це питання... от нехай же вони, старі ідіоти, й знають, що за 800 рублів ніхто їм не може зробити копії, що має не менше як 2½ аршини завдовжки та півтора аршина завширшки, та в кавалькаді не менше як 200 душ на конях та безліч слуг, собак тощо, та кожна фігурка не більше як 3 вершки і все це зроблено так тонко, наче в лупу... Труд колосальний.

А я знов:

— Так і 800 же карбованців — яка сума?

— Ах, як вам не стидно! Ви себе ніяк не ціните. Так от: знайте, голубчику, я вас ціню. Не смійте брати менше як 2.500 карбованців, от і все!

Я просто перелякався свого щастя і, страшенно схвильований, щось дякував йому, доводячи, що це така страшна сума, що я ні за що не зважусь її брати, що з мене годі й 1.000 карбованців, що я за п'ять місяців щонайнапруженішої роботи неодмінно скінчу її — та це ж — подумайте! — вийде по 200 карбованців на місяць!

Проф. Веніг розсердився на мою "наївність", цілковите незнання життя й т. інше. Нарешті, я мусів якось винувато згодитись і особливо після резону, що такі гроші для в. кн. Володимира — це просто "пыль", ніщо, він їх кидає сотні тисяч і т. д.

— Я до вас, як до дійсного трудівника, дуже прихильний, і мені б хотілося вам справді, по-настоящому допомогти — пора, пора вже

24. Самокиша М. С. [Микола Семенович] — український маляр-баталіст (нар. 1860 р. в Ніжені), відомий своїми батальними картинами. Намалював цілий ряд картин із війни, а також із історії України. Академик, деякий час був учителем батального клясу в Академії мистецтв. Працює й досі, і останніми роками дав він кілька картин з історії боротьби Червової армії ("Червона артилерія", "Взяття Перекопу червоним військом" і інші). Відомий теж як ілюстратор книжок. Тепер живе він у Симферополі в Криму, працюючи над великою картиною "Жовті води".

52

вам стати на ноги, власні ноги, а не поневірятись по різних редакціях та сидіти для "ученичеської каси".

У мене навіть сльози підступили, так я був перехвильований, що таки єсть же на світі такі святі люди, що отак і мною піклуються.

— Ну, тепер, — сказав Веніг, — ідіть зараз у канцелярію, вас там у 9 годин жде конференц-секретар; роздивитесь там саму картину і роздивляйтесь дуже уважно — це так треба, розумієте?.. Щоб не подумав Ісєєв, що ви так дуже зраділи цьому замовленню, і після розгляду об'явите йому ціну 2.500 карбованців, тільки знаєте що? — Дайте мені зараз слово, що ви мене не виявите перед Ісєєвим — він може спитати вас, чи не порадив вам хтонебудь назначити таку незвичайну для учня суму? Розумієте?..

— Розумію, розумію і даю вам слово, що ніяк вас не викажу.

— Отож-то, держіться ж кріпко цієї ціни, ні копійки менше. І навіть коли генерал розсердиться і скаже, що вони найдуть другого майстра, і тоді стійте на своєму. Треба, голубчику, бути в житті стійким і однословним — тільки тоді до вас люди будуть ставитися з належною повагою. Пам'ятайте ж! Ісєєв людина дуже хитра і може вас піймати, як то кажуть, "врасплох", може навіть прямо назвати мою фамілію і сказати, що це я вас підмовив. Просто скажіть йому, що ви дуже уважно роздивились картину і бачите, що тут треба положити колосальний труд та ще робити під щоденним суворим наглядом такого строгого рисувальника, як проф. Веніг, то вже це одно абсолютно гарантує, що копія вийде бездоганно і в. кн. Володимир буде цілком задоволений.

Я знов і знов дякував великодушному професорові, що піклувався мною, як рідним сином... Бувають же такі чудові люди на світі!..

— Ну, ідіть же, ідіть зараз до Ісєєва, уже якраз пора, і зараз же після того приходьте сюди і розкажете мені все точно, що там між вами говорилось...

В несказанно піднесенім настрої я вийшов із майстерні проф. Веніга і на самих дверях зіткнувся, як то кажуть, "ніс із носом- з таким же молодим учнем, як і я, баталістом М. С. Самокишею, що на добре здоров'я живе собі й тепер і що пояснив оце мені своїм листом дещо таке з цієї справи, чого я не знав. Чогось мені стало ніби й тривожно, але більше смішно, і я сказав собі:

— Е, хлопче, опізнився трохи! Уже ми з моїм шляхетним заступником покінчили... Він тебе тепер хіба про запас держатиме!..

Рядом довжелезних коридорів я просто прилетів до канцелярії,

53

величезної кімнати, що здається трьома чи чотирма високими вікнами виходить на Нєву. Всі стіни цієї залі були завішані з верху аж до низу портретами старого, ще з часів Катерини, академічного начальства. Від дверей на лівій стіні, над великим довгим столом, завалений паперами, сидів сам генерал Петро Хведорович Ісєєв, конференц-секретар Академії мистецтв, жах і тремтіння всього, що було в стінах Академії. Я назвав себе і сказав, що мене прислав проф. Веніг роздивитись картину, ту, що він пропонує мені скопіювати.

"Генерал" махнув лівою рукою за спину і байдуже сказав:

— Роздивляйтесь.

Майже над ним я побачив ту картину — дійсно велику мініятюру, розкішну, празниково розряджену кавалькаду набундючених дам і кавалерів. Хоч увесь верх картини був дуже темний ліс, зате низ надзвичайно цвітистий — яскраво-кольоровий — вся та сила людей була одягнена в блискучі шовкові та бархатні сукні й різні строї — золото, струсьове пір'я, слуги, пси — словом, аж ув очах рябіє від цього кольорового калейдоскопу мод мабуть XVII віку.

Коли я трохи роздивився картину, то сказав Ісєєву, що не звертав на мене ніякої уваги:

— Я вже роздивився.

— Ну, і що ж?

— П'ять місяців напруженої, зранку до вечора, роботи і 2.500 карбованців.

Ісєєв ніби прокинувся:

— Скільки, скільки?

Я твердо повторив. Тоді він став мене роздивлятись.

— І це вам самому прийшла в голову ця сума, чи може вам її хто порадив?

Я почув, що надзвичайно почервонів і змішався, але згадав: "треба бути в житті стійким і однословним, і тільки тоді до вас люди будуть ставитися з належною повагою". А Ісєєв усе їв мене очима, як який передпотоповий ящур.

— Так скажіть, хто це вам підказав?

Я хоч і впавшим голосом, але промовив, що за меншу суму не можу робити. Настала тяжка мовчанка. Ісєєв усе смакував моє невимовне страждання, а далі промовив:

— Ну, що ж, сьогодні ввечері відбудеться "совет", я велю доповісти про ваші умови...

54

У мене ніби трохи відлягло од серця, і коли я, вклонившись, став виходити з канцелярії, то він ще раз мене зупинив:

— Так ви кажете, що вам самому прийшла в голову сума 2.500 карбованців? Так? Гм, гм.

Я нахилив голову...

— І ніхто вам, кажете, не совітував її? Гм, гм... Ну, що ж, тоді ми вас сповістимо — ідіть собі. Так кажете, ніхто? Гм, гм.

Він одвернувся, а я готовий був розплакатись від його знущання й призирства, що він ним мене мучив.

Я ледве добрів до майстерні Веніга.

— Ну, що? — зустрів мене Веніг. — Та що ви, голубчику, на вас, як кажуть, лиця немає! Що з вами?

Я коротенько розказав йому сцену допиту.

— Чудово, — сказав Веніг, сміючись, — чудово, що ви вдержались на своєму; ну, так завтра у 8 ранку будете в мене, я вам усе розкажу, що буде на "совете"... Я ж там буду найдужче вас обстоювати, нехай собі Ісєєв лютує, яке нам діло, правда? Ну, ідіть же тепер собі, куди вам треба, і будьте веселі — пора, пора вам на власні ноги стати...

Я майже знесилений пішов додому. Перехвилювався дуже, ну, та це якось пройде.

Ранком у 8 годин був знов у майстерні Веніга. Він стрів мене дуже радо і надзвичайно люб'язно.

— Ах, — казав він, — якби ви знали, що там було на "совете"? Всі старі ідіоти прямо лаяли вас і вашого конкурента за таку ціну. Крім того і мені добре досталось через вас — нащо я допустив таку вільність грошової претенсії, нащо зважився захищати вас! Ах, якби ви знали, що там було! Що там тільки було!

Я почав хвилюватись і щось подозрівати, але боявся й запитувати. Нарешті таки спитав:

— А скінчилось чим?

— А скінчилось тим, що всі вони, як один, накинулись на мене, щоб я сам написав ту кавалькаду, і це не зважаючи на те, що я найгарячіше відмовлявся, що в мої роки прийшлось би хіба в лупу робити ті мініятюрні сотні фігур, — бо я вже не бачу так, як колись бачив, — нічого не помогло! Зараз же в журнал записали... Та ви, голубчику, не хвилюйтесь! Все одно ця робота ваших рук не мине, даю вам слово: ніхто, крім вас, її не буде робити.

55

Я знов зрадів. І які ж я гроші зароблю! Поїду на Україну.

— Ви, ви і ніхто більше! Отут поставимо для вас мольберт, отут стоятиме сама картина. Сьогодні замовите полотно, а завтра можете й починати з богом... Тепер весна, дні великі, можете починати в 8 ранку й робити до 8 вечора, і я певний, що навіть за 4 місяці ви її скінчите, і, подумайте, які грошики за канікули заробите, що?

Я все радів.

— Треба, треба й пора вам на власні ноги стати. Костюмчик собі новенький справите, якийсь там модний гальстушок червоненький, тростинку, га? що? портабачок, одно слово, франтом діло й квит!

Він злегка поплескав мене по плечу, заглядаючи в лице.

— А я вам хороші гроші платитиму... Що? Та що тут довго розказувати, прямо кажу: для вас я й по 40 карбованців у місяць не пожалію! Що, га?

Наче який постріл пролунав над моєю головою. Я почув себе пригнобленим і ніби злякався цієї підлоти — почув, що я страшенно почервонів із стиду за його, проф. Веніга. У голові нестерпно зашуміло, сотні іскор ув очах і сотні уколів ножа в саме серце... Всьому якось не вірилось. Майнула думка: а може це він шуткує? Він же такий добрий, благородний, невже ж таки після всієї тієї доброзичливости, після такого найщирішого співчуття до мене, він здатний таке зробити?.. Але ж, я бачу, він не шуткує, він жде відповіді, він настирливо дивиться на моє почервоніле лице і жде, жде. Його очі широко розкриті. Тут разом я відчув, що зо мною робиться щось таке нове, несподіване, що вимагає від мене якихсь важливих рішень, якихсь особливих урочистих слів і навіть поводження.

Настав найважливіший момент мого життя, на який я повинен мужньо із найбільшою самоповагою рішучо реагувати... Я вперше відчув себе рівноправним і теж уже дорослим мужчиною і через те, з можливою для мене стриманістю, відповів йому:

— О, пане професоре, нащо ж така виключна щедрість для мене? Це ж за чотири місяці цілих 160 карбованців буде! Як же таки їх не жаліти?!. Дякую вам дуже, дякую за науку, але я краще знову вернуся до своїх редакцій та "ученичеської" каси самодопомоги. Добре ви мені сказали: "Треба бути в житті стійким і однословним, і тільки тоді будуть люди ставитись до вас із правдивою повагою". Отже я й іду за вашою наукою.

56

Злегка вклонившись, я вийшов, зоставивши його все в тій же позі з витріщеними очима, з червоними від пива плямами на обличчі, поганого, плюгавенького.

Вийшовши на вулицю, я, ніби після тяжкої отрути, жадібно вдихав сире весняне нездорове повітря Петербурґу. Доплентавшись додому, знесилено впав я на своє ліжко і, роздумуючи про свою смертельну зневагу, пригадав ходячу істину: "Сльози полегшують душевні страждання"... Еге, це добре, треба зараз заплакати. Зараз же, зараз... Але нічого з моїх зусиль не виходило, хоч я й зробив кілька найжалібніших гримас. Тоді, розізлившись на невдачу й тут, сказав: "Які ж, одначе, підлі так звані чесні та благородні люди!" і, зле вилаявшись, пішов знов бродити по вулицях до повної втоми. Я знав, що це поможе заснути.

Пройшло після цього багато часу. Я не знав, як із цієї поганої справи вийшов М. Самокиша, для якого проф. Веніг не пожалів і 40 карбованців на місяць, коли ще через кілька років погана справа цілком несподівано, але добре для мене, вияснилась, та ще ж і від кого? — Повірити трудно! — Від самого колишнього конференц-секретаря Академії мистецтв, П. Ф. Ісєєва. Щось ніби неймовірне! Але... тепер Ісєєв був уже не грізний генерал, не "жах і тремтіння" всього, що жило в стінах Академії, а звичайнісінький сірий арештант, якого з наказу царя Олександра III "завтра вранці" мали висилати в Сибір і якому в цей вечір удалось (не знаю як) побувати для прощання в своєї меншої дочки Надії Петрівни Глоби, що в часи самого розгрому всієї родини вийшла заміж за мого тодішнього товариша і приятеля по Академії киянина М. В. Глобу, і це було щастя для бідної дівчини і велика саможертва М. В. Глоби.

Глоба сповістив мене, щоб я неодмінно прийшов до його на "Ніколаєвскую", де на 5 поверсі величезного будинку була в нього маленька квартирка. Кликав мене він подивитись, "як то практично" він знарядив у далеку дорогу свого, тепер хворого, що в неласці, тестя, який іде покутувати великі чужі гріхи, тобто гріхи свого високого патрона, в. кн. Володимира, що видирав у його всі гроші, які йшли з цілої Росії на будування величезного і надзвичайно коштовного храму на місці вбивства царя Олександра II (800.000 карбованців).

Коли я прийшов до Глоби, Ісєєв був уже там. "Грізний генерал" на цей раз здався мені дуже змізернілим і багато меншим, ніж я привик його бачити. На столі стояв маленький самоварчик —

57

сім'я пила чай; нас познайомили. У мене й досі залишилось підозріння, що Глоба запросив мене з намови свого гостя. Розмова йшла спокійно, діловито; дочка показувала батькові всі ті нужденні дріб'язкові речі, що були куплені для далекої тяжкої дороги, щоб ними до деякої міри зменшити трудність того скорбного шляху, але найбільше мене вразив дешевенький кошик, що в ньому між іншими дрібницями стирчав полискуючи невеличкий бляшаний чайничок заварювати чай, що коштував 15 копійок. Надія Петрівна сказала, що їм удалось найняти підводу, щоб батько не йшов пішки.

П'ючи чай, я мимохіть усе розглядав колись і для мене страшного генерала. Присадкуватий, невеличкий на зріст, головатий, увесь бритий, тільки брови, як дві стріхи над очима. Найбільш мене вразили пальці його рук: вони були короткі, плесковаті, і нігті на них не більші як на півсантиметра завдовжки — щось прямо неймовірне. Кажуть, це признака грубої, але енергійної натури. Це мабуть правда. Бо коли нас знайомив Глоба, то Ісєєв сказав:

— О, я добре пам'ятаю п. Сластьона. Це ще з тих часів, як прислав вас до мене проф. Веніг роздивлятись картину, що ви мали копіювати, не забули?

— Не забув і ще 50 років не забуду.

— Ну, так ви ж, очевидно, не все ще й знаєте, а я вам тепер дещо поясню.

Спочатку йшла переривана розмова про різні, прямо неймовірні, мерзоти не тільки наших професорів, а й іншого академічного начальства; потім Ісєєв сказав:

— Ну, п. Сластьон, тепер діло минуле, признайтесь по правді, аджеж тоді, коли ви об'являли мені ціну дві з половиною тисячі за копію "Кавалькади", це ж її підказав вам проф. Веніг і очевидно взяв із вас слово, що ви мені про це не скажете — так?

— Так, вірно!..

— Для мене це й тоді цілком було ясно, через те я вас тоді трохи помучив, постидив... Ах, негідник! Ах, мерзотник! А знаєте, він тоді на "совіті" прямо громову промову сказав — про "развращенность современной нигилистической молодежи". Він так правдоподібно удавав свій гнів і ненависть до неї, тобто в першу чергу до вас, Самокиші і всіх інших, та обурювався, що ввесь "совіт" йому голосно співчував і підтакував. "Не можна зараз виповнити бажання нашого дорогого президента в. кн. Володимира, я не бачу ніякої можливости. Ці погані молокососи,

58

ця нігілістична наволоч, так про себе високо думає, так несеться вгору, що я, кажу, не бачу ніякої можливости виконати волю "совіту". Претенденти очевидно змовились і через те обидва ту саму ціну правлять, 2.500 карбованців! Чи чувана це ціна для таких, що порядного слова не варті? Та я, — тут він почав навіть бити себе в груди, — та я, професор, що маю вже ім'я й неабияку репутацію відомого всій Росії художника, я, чуєте, сам з радістю взявся б за таку ціну зробити для в. кн. цю роботу. Та як же б я її зробив, і як її зробили б оті нікчемності! Де, де, я вас питаю, гарантія і віра в те, що від подібних недоук не прийдеться знову відбирати копію, так же, як і від Танкова, і це, замітьте, для того, щоб знову віддати її таким же, а може й гіршим, нахабам, що вже, розуміється, вимагатимуть не 2.500, а може 3.500... Ні, ні, нехай "високий совіт" зніме з мене своє важке доручення керувати роботою таких нахаб, розпутників, я рішучо від цього відмовляюсь! — І він театрально замахав руками. "Совіт" був докраю схвильований і почав не тільки заспокоювати свого "достоуважаемого сочлена", а й упрохувати його дійсно взяти на себе це замовлення, що це буде велика послуга "совітові" і навіть великому кн. Володимирові. Веніг із різними вихилясами й застереженнями, нарешті, соромливо згодився. Тоді пішли загальні балачки на тему про те, "до чого ми дожили, що треба ввести найсуворіші заходи, треба взяти молодь у руки так, щоб вона знала, що в Академії така ж дисципліна, як і в військових учбових закладах. Треба без усякого жалю крутити їй шиї і без усякого жалю при найменшій зачіпці викидати її геть. Треба дезинфікувати кожну "треть" душ хоч по десять, іншого виходу нема..." Історія з проф. Венігом вам коштувала б багато більше, ніж ви думаєте. Перед нею ви одержали дві срібні медалі разом, і "на совіті" була розмова, що от талановитий хлопчина, ухопив дві медалі разом, що це рідко буває і т.д., а після історії з Венігом він на другому ж "совіті" уже скаржився на вас, що ви зневажили його — "он мне надерзил за то, что я буду писать эту копию", — а через те інспекторові Черкасову зараз же було доручено неодмінно найти якусь причіпку і вас дезинфікувати. Той порився в різних паперах і сказав: "Нормальних причин для дезинфекції нема ніяких — науковий курс він скінчив уже давно і все гаразд, але, розуміється, раз це треба, то можна зробити, напр., "за долгое пребывание в Академии" або що". Так на цьому й порішили. Ще добре, що вас просто не вигнали, а мирно посовітували, а то й таке могло бути, о могло, могло і бувало...

59

Тоді я розказав Ісєєву всю історію з самого мого запрошення, далі, як він сердився, що я не хотів таких грошей брати, далі про науку "бути стійким та однословним" і нарешті, що він давав мені по 40 карбованців у місяць, але щоб я зробив ту копію за 4 місяці замість п'яти.

— Ну, от бачите, — сказав Ісєєв — що ви ж тільки з одним із них мали діло, та й то чого це вам коштувало! А я ж мав справи з усіма ними разом, то можете собі уявити, чого це й мені коштувало. Кожен із них брехав, інтригував і доносив на другого. І кожен із них плазував перед моїми ногами і кінець-кінцем сливе кожен із них написав на мене майже цілі копиці всякої мерзоти, що я від неї і виправдуватись не хотів. Я така ж жертва інтриг, як і ви. Певно ж М. В. Глоба розказував вам, за що мене висилають?

Я хитнув головою.

— Не може бути найменшого підозріння на рідного дядька царя Олександра ІІІ, а раз "не може бути", то треба, значить, найти "козла отпущенія" або, вірніше, принести умилостивительну жертву російському правосуддю. Так якби ж "правосуддю", а, то, побачивши, що до правосуддя звертатись ніяк не можна, бо не тільки підозріння, а й сама чиста правда, як олива з-під води неодмінно наверх випливе, тому мене й висилають, не "по правосуддю", а "по адміністросуддю"... Я вже примирився з своїм засланням — мав добрий час на роздумування. Але все ж таки Володимир, Володимир! Теж, я вам скажу, вартий проф. Веніга. А втім, ні, — Веніг вищої марки. Подивіться! Щоб добути якісь 2.500 карбованців, він повів свою підлу справу заздалегідь і через те умисно передав замовлення іменно Танкову, наперед розрахувавши, що з того вийде. Далі, йому захотілось узяти за ту роботу більш ніж утроє. І от, щоб назвати цю цифру, потребувався другий майстер. На ваше нещастя, найшов вас, відповідно обробив, і ви потрібну йому цифру назвали. От уже він двох повалив і, розуміється, найшов третього нещасного, який можливо й зробив йому ту копію за якунебудь сотню карбованців, а за те, що ви осмілилися нагадати про його науку, він вас пустив у "дезинфекцію". Який довгий непереривний ланцюг найпідліших комбінацій, що кінчаються найпідлішою з них помстою!..

Ми всі якийсь час мовчали, далі Ісєєв сказав:

— Це добре, що ви сказали, що й через 50 літ не забудете цієї історії, і неодмінно розкажіть її своїм товаришам і всім, кому

60

хочете. Напишіть про неї колись свої спомини. Я, розуміється, старий, немічний — думаю не тільки роки, а може й тижні мої перелічені, не доживу до того, — також знатиму, що є люди, яким теж відомо, в якій я атмосфері жив і чим скінчилось моє життя.

Після цього для мене пам'ятного побачення, життя знов пішло своїм одвічним шляхом. Насунулись нові інтереси і нові люди, все те минуле забулось, притуманилось, уже більше ніж 30 років, як я покинув Петербурґ. А оце... несподівано, "неждано, негадано" трапилось дивне діло. Із "Всесвіту" я довідався, що десь ще існує на світі старий мій співучасник у справі з проф. Венігом, проф. М. С. Самокиша. З часів того замовлення я й досі його не бачив і навіть не знав, як же він без ніякого ушкодження вийшов із тії ганебної справи. Через "Харківський музей українського мистецтва" мені вдалося добути його адресу. Написав йому лист із цілим рядом запитань і оце одержав відповідь.

Проф. Самокиша пише, що якраз у той час, коли проф. Веніг пропонував йому скопіювати "Кавалькаду", він був переобтяжений роботою теж для інших професорів, що любили чужими руками жар загрібати. Приміром професорові В. П. Верещаґіну в його картині "Как перевелись богатыри на Руси" він малював коней та проф. Валер'янові Якобі (25) в його картині "Привал арестантов" — те саме і через те він, розказавши проф. Венігу про ці роботи, від його пропозиції відмовився. Оце так йому й минулось. Та треба ж і своєї обіцянки перед небіжчиком Ісєєвим додержатись, бо недовго й до 50 років зосталось, а я таки науку проф. Веніга про те, що треба в житті бути "стійким та однословним" і досі не забуваю, тим то оце й поклав зараз же зліквідувати з своєї переобтяженої пам'яті ту погану справу, що все гнітила мій мозок і що, між іншим, коштувала моєму молодому серцеві найгостріших страждань душі і навіть на все життя звернула мене з мистецької дороги. Так ось як у ті часи можна було потрапити в ту інквізиційну "дезинфекцію".

11. НАШІ НАТУРНИКИ

Натурників у нас було багато, та не всі вони заслуговують того, щоб їх тут згадувати. Все ж між ними було душ три-чотири, які мені згадуються з великою приємністю і про яких можна дещо розказати.

25. Якобій В. І. [Якобі Валерій Іванович] — художник, професор Академії, відомий своїми картинами з історії Росії. (1836-1902). У нього деякий час учився М. Самокиша.

61

В Академії мистецтв я ще застав старого, зовсім сивого знаменитого діда Тараса Михайлова, приятеля Т. Г. Шевченка, і здається, що раз і робив із нього рисунок у загальній вечірній натурній клясі. Тарас Михайлів був дуже інтересний білий довгобородий дід із добре збереженими формами свого кріпкого, досконало збудованого тіла. Він був бадьорий, говіркий і доволі освічений. Дід Тарас притягав до себе загальну увагу всіх студентів, що часто звертались до нього з різними розпитами про художників, професорів, про їх роботи, картини, відносини, поводження, різні анекдотичні випадки тощо. Дід Тарас був прямо історичним довідником і ніколи не скупився на свої відповіді. Крім загальної поваги, до Тараса Михайлова ставилися ще й з деяким побоюванням, бо він був цинік, гострий на язик і бравурний безвірник і не ховався з своїми переконаннями. Головний же інтерес був той, що Тарас був колись улюбленим натурником самого великого Карла Брюлова, в проміннях слави якого він ще й досі почував себе ясно осяяним і через те розуміється любив найчастіше балакати лише про нього.

Тоді між нами ходили різні леґендарні чутки, напр., про те, як Брюлов писав із Тараса свого величезного розп'ятого Христа для Петропавловської лютеранської церкви в Петербурзі. Як це стверджував сам Тарас, Брюлов добре прив'язав його до великого, умисно зробленого хреста і, щоб діждатись зовнішніх змін тіла при перенесенні розп'ятою людиною надзвичайних страждань, умисно вийшов із майстерні і замкнув її за собою, а сам через замкову щілину почав спостерігати, як бідолашний натурник, висячи на тому хресті, все знесилювався, мучився, рвався, стогнав і навіть найдужче кричав на пробі і нарешті, коли його страждання дійшли до свого апогею, і він, смертельно блідий, знепритомнів, тоді тільки жорстокий безсердечний Брюлов, одімкнувши двері, вскочив у майстерню, вхопив палітру й пензлі й почав, не зважаючи на муки розп'ятого, швидко, нервово малювати з нього, так що величезний торс Христа разом із плечима був намальований ізакінчений широчезною манірою за один лише сеанс. Це такий тур-де-форс, що подібного не знає історія мистецтв. Розказують, що з хреста зняли Тараса непритомного, що з цього вийшла якась неприємна історія, яку було нелегко затушкувати й самому всемогутньому в Академії Брюлову. Це оповідання очевидно мало під собою ґрунт, бо не тільки в тогочасній літературі про його згадується, а навіть проф. Петрушевський вніс

62

про Брюлова за цей "торс" відомості в енциклопедичний словник. Колись я зважився піти до діда Тараса на квартиру, щоб подивитись на два етюди з нього, що робив в етюдній клясі Шевченко і, скінчивши, подарував їх йому. На жаль дід був хворий, але все ж таки велів старшому синові Миколі, теж натурникові, показати мені обидва етюди Шевченка. Обидва вони були цілком однакового розміру (1¼ х 1 арш.); один із них був написаний спиною до глядача і проти світла, т. зв. транспарентне освітлення, а другий за світлом; обидві фігури стоячі. Дід хотів їх продати й прохав по десять карбованців. Для мене це були величезні гроші, і я не міг їх придбати, а через те вдався до земляків, В. Л. Беренштама, Ю. Ю. Цвітковського та Г. С. Вашкевича, та так нічого з того й не вийшло, бо тоді взагалі було сутужно на гроші.

Розказував старий Тарас, що він із Т. Шевченком бачився дуже часто, особливо коли той у 1859 році повернувся з заслання і скоро й оселився в Академії, що при одвідинах вони частенько й випивали разом і що після повернення поета, всі так поважали його й закликали на різні учти, що бідному Т. Шевченкові частенько приходилось просто ховатись, замикаючись від настирливих одвідувачів, які не давали йому робити свого діла.

І ще про Т. Шевченка розказував мені Тарас Михайлов таке:

"У 1860 році знаменитий скульптор проф. Микола Степанович Піменов (26), що так перед тим уславився своїми роботами, запропонував Т. Шевченкові виліпити з його бюст у натуру завбільшки. Т. Шевченко згодився, і бюст був скоро виліплений, він удався дуже схожий. Це був перший і останній бюст, зроблений з натури із самого Шевченка; попитайте старіших натурників, як от Олексій та інші, вони вам це підтвердять. Бюсти ж Шевченка, зроблені Ф. Ф. Каменським (27) та П. Забелою, були вже зроблені пізніше, після смерти Шевченка, і весною 1862 року Ф. Ф. Каменський виставив свій бюст на академічній виставці, а П. П. Забела на цілих десять років пізніше, тобто у 1872 році. Каменський і Забела користувалися з маски Шевченка, що на мою просьбу її зняв із мертвого поета старий мій приятель форматор Рєпін, що ото проти академічних воріт має свою майстерню" (28)... На моє запитання, чого ж проф. Піменов не одлив і не виставив на академічну виставку 1862 р. бюста Шевченка, Михайлов відповів: "А того, що він не хотів змагатись на тій виставці із своїм учнем, бо вже й тоді молодого Ф. Каменського

26. Піменов М. С. [Микола Степанович] — (1812-1864) відомий російський скульптор, автор численних пам'ятників (Варшава, Севастополь, Тифліс), професор скульптури Петербурзької Академії мистецтв. Цікаво те, що про ліплення Піменовим бюсту із себе Шевченко не згадує нічого в своїх творах.

27. Каменський Ф. Ф. [Федір Федорович] — російський скульптор, учень М. С. Піменова. (1838-1913). Бюст Т. Шевченка, виліплений ним, датований 1862 роком (Шевченко помер 1861 р.)

28. Про посмертну маску Т. Шевченка подає В. Сластьон ще такі відомості: "Цю маску добув я у форматора Рєпіна через рекомендацію акад. Забела, (П. П.) бо дев'яносто літній дід Рєпін не хотів розшукувати форми, що теж десь валялась на складі. Коли я побачив цю маску, чудово виконану, де кожну пору видно і де ніякого ряботиння немає, як хтось писав, — я замовив дідові ще декілька штук. З однієї такої маски, що віддав я тоді небіжчику В. Л. Беренштаму, була відлита уже бронзова маска на заводі Шопена і переслана ним у Київ. А моя виставлена тепер у Миргородському музеї".

63

вважали за талановитого реаліста і можна було сподіватись, що художня критика, напр. В. Стасов, якраз вихвалятиме бюсти Шевченка та Ф. Бруні, що виставив Каменський, і замовчить або й вилає бюст роботи псевдоклясика проф. Піменова, а він же був надзвичайно самолюбний та крім того й жорстокий чоловік. Ви ж мабуть чули, що при навчанні своїх учнів він їх нерідко просто бив своєю дубовою нарошне для цього зробленою палицею. Одержавши звання професора в 1855 році, М. С. Піменов одночасно обняв посаду й керівника скульптурної кляси і вів її до своєї смерти. Взагалі тоді псевдоклясицизм, що його представником у скульптурі був проф. Піменов, з його навчанням дубовою палицею, вів жорстоку, непримиренну боротьбу з новим напрямком — реалізмом. Допускались нічим не оправдані ганебні кривди навіть до надзвичайно талановитих новаторів. Були й самогубства цих скривджених піонерів нового напрямку. Пригадую, ходили тоді між нами спогади про те, що якийсь молодий талановитий скульптор, здається навіть конкурент, між іншим, виставив на екзамен чудово виліплену ним реальну фігуру п'яненького. Всім тоді вона дуже подобалась своєю блаженною експресією, але на екзамені "совіт" професорів перелякався цієї теми і, обурений, накинувся на Піменова, а цей і собі прямо вже розлютувався і власноручно, тут же, при всіх, знищив незрозумілий йому шедевр. Кажу вам, що форма з бюста Шевченка була знята, і тепер вона лежить між сотнями пудів других форм та фрагментів, що після смерти Піменова були звалені цілою горою в майстерні Піменова на "Літєйному" дворі, і якби розібрати оту величезну купу різних уламків, що так там і досі лежать нерозібрані, то певно вона найдеться".

Я в думці дав собі слово, як тільки сприятимуть обставини, неодмінно добратись до тієї купи і відшукати ту дорогу форму. Багато років я ждав відповідної нагоди і таки діждався її аж у 1900 р., за якийсь тиждень тепер від'їздом із Петербургу назавжди. Майстерня Піменова, що її займав проф. Подозеров, нарешті після його відставки в 1892 р. перейшла до його кол. учня, мого приятеля й земляка харківця В. О. Беклемішева (29). Він, розуміється, охотно дозволив мені ритись у тій колосальній купі, але, перекинувши може пудів із триста тих без ладу навалених гіпсів, що перемішались за довгі роки лежання з страшенною пилюкою та потрощеними уламками, я побачив, що

29. Беклемішев Володимир Александрович, — професор Академії мистецтв, скульптор, нар. 1861 р. на Катеринославщині. Вчився у Харкові в гімназії, яку закінчив 1878 р., поступив ув Академію, з якою був зв'язаний ціле своє життя. Вчився у проф. Подозерова, а відтак працював ув Академії спершу на посаді адюнкт-професора (від 1892 р.), дійсного професора і руковідника скульптурної кляси (1894 р.), а відтак ректора Академії (1901-1911 р.р.) Більшість його робіт зберігається в Третьяковській галерії. Помер 1920 року.

64

мені це надсилу розібрати, бо там були форми вагою в кілька пудів, що я їх не міг навіть зворухнути, а не то щоб перенести на друге місце. З соромом і страшним жалем я відмовився від свого наміру, але лише тимчасово. Я думав, що буду навертатись іще в Петербург, тоді найму помічників і таки найду ту форму. Я тоді довідався, що існує поганенький скульптор, рідний син самого проф. Піменова. Я звернувся до його, чи не знає він, куди покладена форма роботи його батька, але цей заплилий жиром сонний чоловік нічого мені не допоміг. Він тільки підтвердив, що бюст із Шевченка його батько зробив, що форма з його зроблена й лежить у тій купі. Здався він мені людиною цілком ненормальною: обідраний, брудний, все сам до себе щось балакає...

У 1901 році я поїхав у Петербург. Беклемішев був тоді ректором Академії мистецтв. Повіз я туди на першу кустарну керамічну виставку силу виробів Миргородської художньо-промислової гоголівської школи. Улаштувавши її, я, розуміється, насамперед звернувся до Беклемішева, але в його майстерні тепер робило кілька учнів, та ще крім них тут же робили італійці "буцетори" (обробники з мармуру) та "фенітори", що остаточно вже докінчували річ і тільки після них автор декуди власноручно проходив своїм різцем. Нічого було й думати розібрати ту колосальну купу і знімати неймовірну куряву, що неминучо шкодила б "феніторам", а вичікувати може тижнів 2-3 я не міг і через те, скріпивши серце, знову відіклав я свої наміри до другого приїзду в Петербург. Тільки й устиг я запакувати великий, з руками аж до пояса, бюст Т. Шевченка, що подарував мені Беклемішев як уніку, той, що тепер виставлений у Миргородському музеї, та другий бюст Шевченка, хоч і в натуру, але без рук, такий самий, як Беклемішев зробив із мармуру для Алчевського в Харкові. Цей я тоді вислав у Чернігівський музей В. Тарновського.

На превеликий жаль сподіванки мої на ще одну подорож у Петербурґ не здійснились, і я в Петербурзі після того більше не був. У 1920 році ректор В. О. Беклемішев умер, а його майстерня перейшла до проф. Баха, і я оце ще недавно чув, що та піменівська купа лежить собі й досі, так що можливо, що дорогоцінна форма з бюсту, робленого у 1860 році з живого Т. Г. Шевченка та ще таким майстром, як Піменов, лежить у тому хаосі цілісінька.

Із слів старого Михайлова виходило, що художня вартість того

65

бюста значна, бо проф. Піменов, хоч був і клясик, але в цій своїй роботі він показав себе і як видатний портретист.

Ще до своєї смерти дід Тарас, на моє прохання, одімкнув мені і показав кімнату, в якій жив Т. Г. Шевченко; вона була між академічною церквою і етюдною клясою, в неї вели двері не тільки з коридору, а навіть і з "етюдної" кляси. Там було навалено різного хамличчя та бруду.

Т. Михайлов показав мені, де стояла велика триаршинна отоманка, на якій і вмер Шевченко. Цю отоманку я добре знав; у мене й зараз ще переховується з неї малюнок аквареллю. Через Гр. Честаховського я узнав, що на авкціоні всіх речей Шевченка купив її Д. С. Каменецький (30), і я в його бачив її не раз, а коли вмер Каменецький, то я упрохав мого тодішнього товариша Н. Я. Бикадорова купити цю отоманку, бо сам не мав грошей. Бикадоров віддав її на тимчасове користування жінці одного з наших товаришів, чернігівця Миклашевського, уродженій Якобій, а ця вже, коли їй прийшлось ліквідувати свою квартиру, не сказавши нам нікому ні слова, просто спустила її "маклакам". Добре, хоч моя акварельна ціла. І про цю отоманку я писав тоді в "Київську старину".

Після того, як ми роздивились із Тарасом на кімнату Шевченка, вийшло так, що хоч я й обіцяв йому неодмінно між земляками роздобути грошей, щоб купити в його обидва етюди роботи Шевченка, та це тоді мені не вдалось, а дід Тарас усе хворів і незабаром після того й умер. Спадщина досталась обом синам, які справу чогось відволікали надалі, поки Микола й поїхав у Париж, а молоденький Іван нарешті сказав мені: "Нехай вони зостаються: може я колись за них і добрі гроші візьму". Музеїв тоді не було, старовини ніхто, крім В. В. Тарновського (31), не збирав і взагалі подібні речі мало цінились. Отже, я добре пригадую, що в один приїзд В. Тарновського з своєю дружиною, я, бувши у них, не тільки розказував їм про різні художні причандали, що їх на авкціоні після смерти Шевченка купив Гр. Честаховський, а й про ці етюди Шевченка. Пригадую, що в той же приїзд В. Тарновський і купив усе те в Честаховського, а чому тоді ж не придбав етюдів у Михайлова — цього не знаю. Мабуть теж відіклав надалі або щось подібне. Можливо навіть, що етюди його й не цікавили, як звичайні академічні вправи Шевченка.

Не від речі буде тут згадати і про двох синів Т. МихайловаМиколу й Івана. Микола був старший, високий, доволі красивий

30. Каменецький Данило [Семенович] — родом із Чернігівщини, був управителем друкарні Куліша в Петербурзі, знайомий і приятель Т. Шевченка. Видавав "Книжки для народу" українською мовою, під його ж доглядом був надрукований і Кобзар Т. Шевченка в Петербурзі 1860 р. Помер 1881 р.

31. Тарновський Василь [Васильович] — (молодший), син В. В. Тарновського, був, як і його батько, приятелем Шевченка. Народ. 1837 р. на Полтавщині, помер 1899 р. в Києві. Відомий колекціонер української старовини, оставив по собі велику збірку цінних матеріялів до історії України, історії української літератури, тощо. Ціла збірка В. Тарновського находиться тепер у Державному Музеї в Чернігові. Особливо цінна збірка робіт Шевченка — малюнки, рукописи — і пам'яток по йому, найбільша із усіх шевченківських збірок. З Т. Шевченком в'язали його ввесь час вузли тісної дружби, і про його часто згадує Шевченко в "Щоденнику" та в листуванні.

66

брюнет. При мені він уже в клясах не стояв. Хтось із художників давав йому лекції, і він уже так добре малював, що його картинки приймали на щорічну академічну виставку і навіть деколи й продавали там. Це дало йому певність у власних силах, і він зважився після одного такого продажу поїхати на придбані гроші в Париж і там, ув атмосфері, насиченій мистецькими інтересами, попробувати щастя вибитись і собі на широкий шлях. Якось йому там удалось зачепитись, так що він міг жити власним трудом. Іноді доходили про його чутки, що він пристав до якогось мистецького угруповання і навіть виставляє там свої речі на виставках. Якось той Париж так його засмоктав, що до самого дев'ятсотого року, тобто літ із двадцять, він уже не вертався в Петербург.

Іван був теж із художніми змаганнями і завжди багато рисував, очевидно кар'єра брата його теж підбивала хлопця піти не стежкою батька, а стежкою старшого брата, і він років через три таки добився того, що став вільним слухачем академії, а згодом здається й дійсним студентом. Що з його далі стало — мені невідомо, але пам'ятаю, що брат Микола кликав його до себе в Париж і дуже можливо, що Іван і поїхав туди.

З його натурницької практики пригадую такий випадок. Проф. Якобій завжди відзначався різними витівками при ставлянні натури, вживаючи при тому навіть різних декоративних аксесуарів із запасів костюмної кляси і ставлячи своїх натурників інакше, ніж усі старі професори, що ледве його зносили, як людину, що, на їх думку, не мала строгої академічної підготовки і через те прикривала свою слабість отими витівками... Вони, наприклад, ставили так натуру, що дійсно її можна було студіювати всій стодушній класі, хоч ніякої теми вона й не являла, а проте з усякого місця її можна було рисувати.

Якобій на все це не зважав; він був задоволений, коли з того місця, де він стояв і звідкіля командував натурникові, поза здавалась йому красива або інтересна. Значить, перший десяток може найти собі добрі місця, а останні 90 або й більше душ — як собі хочуть!.. Напр., цього ж хлопця Івана Михайлова він раз поставив на манір якогось фавна, на голову йому надів виноградний вінок із темними кетягами винограду, голову штучно притінив за допомогою висячих полотен. Той клясичний юнак сидів очевидно під деревом, що кидало на його тінь, у правій руці він держав семидудочну сопілку, але держав її в повітрі проти гру-

67

дей — ніби тількищо перестав грати. Сидіти йому було так незручно, а через те він лівою рукою піддержував себе, щоб не зсунутися з якихсь високих для його росту підмосток, покритих козячою кудлатою шкурою. Результат: добра половина кляси, лаючись та проклинаючи того Якобія, пішла додому, викресливши цілий місяць навчання в клясі.

Другий випадок, це про того ж проф. Якобія та Івана Михайлова. Цим разом професор поклав його на довгому червоносап'яновому матраці, але під той матрац велів підікласти під один кінець якусь табуретку, а далі все велів підкладати товсті поліна дров, очевидно думаючи, що через матрац воно не мулитиме. Результат: лежачу фігуру невидно всім низьким у клясному амфітеатрі місцям. Невидно й тим, хто сидів проти голови, й тим, хто проти ніг. Знов прокльони Якобію з його дурною витівкою і більша половина кляси пішла додому, а та, що зосталась, в її числі й я, була свідком такої сцени. Ось пройшла перша година, але наш Іван чомусь не встає. Ми до його, чого, що таке, а він плаче: у його так отерп спинний хребет від тих підкладених дров, що він ніби паралізований став. Тоді ми його на руках зняли, попрохали інспектора, з'ясували йому справу, а сами всі, як один, розійшлись додому. Приходимо на другий день, коли Михайлов стоїть уже в другій позі. Історію з учнями, що відмовились, не хотіли роздувати, бо старим професорам провал Якобія був дуже приємний, так воно й пройшло. Вони потроху нам натякали, яке то трудне діло поставити натуру і що кожен із них тратить на це іноді 5-6 годин та ще бере собі на поміч когонебудь із видатних учнів, і що тут ні виноградом, ні дудками, ні сап'яновими матрацами або дровами нічого не поробиш. Професори були дуже задоволені, що цим разом ми з ними були солідарні, а на "Совіті" діло поставили так, що Якобія усунули від навчання в клясах і припоручили йому щось інше. Потім Михайлов теж став готовитись, щоб стати вільним слухачем, а далі й дійсним студентом. Пригадую навіть і те, що він уже вчився в гіпсових клясах, значить перший крок зробив, а за дальші вже не знаю — можливо й те, що він поїхав у Париж до брата.

Найприємніше мені згадати тут загального улюбленця нашого невеликого українського гуртка, натурника С. Н. Лукаша. Родом він був із села Білоцерківець Лохвицького повіту Полтавської губернії. Як його ще молодим забрано в москалі, то так із того часу й аж до самої своєї смерти він і прожив у Петербурзі, завжди мріючи про те, що от-от йому вдасться виїхати на Укра-

68

їну. Не вдалося бідоласі хоч би раз іще побувати в бажаних рідних місцях... Правда, був він ще призваний на Турецьку війну, але після поранення під Плевною, знов прийшлось вернутись у Петербург до сім'ї і на стару посаду натурника в Академії мистецтв, знов прийшлось тягти стару лямку, та вже з великим напруженням: колота багнетова рана в ногу дуже його мучила, нарешті таки примусила його закінчити своє життя швайцаром у тій же таки Академії.

С. Лукаш був людина міцна, дебела, м'язиста і з виду дуже нагадував Т. Шевченка.

Дякуючи цьому проф. Беклемішев і виліпив із його свого Т. Шевченка на тему "Думи мої, думи мої, лихо мені з вами". Там поет держить у руках книжку "Кобзар"; він зроблений по пояс і, бувши подарований мені від автора (як уніка), зараз виставлений у Миргородському міському музеї. Тут справді Тарас скидається на Лукаша, хоч Беклемішев і користався з маски Шевченка. Лукаш видавався не абияким природнім розумом і різними художніми талантами, а насамперед він був надзвичайно чесна й порядна людина, і всі ми високо поважали цього видатного селянина-самородка. Він був дуже добрий знавець усього складного селянського побуту, правив справді за невичерпний колодязь найрізноманітніших знаннів селянської стихії.

Що це була за пам'ять, скільки він знав народніх і козацьких пісень, скільки казок та приказок, яку безліч різних оповідань, гуморесок — так це й повірити трудно. Його дивовижна колосальна пам'ять давала йому змогу згадувати цілі години поспіль, і не можна було його наслухатись. Його прекрасна художня образна мова, пересипана гумором і насичена різними блискучими дотепами, лилась вільно, красиво й без найменшої зупинки. Ця щаслива здібність Лукаша прямо таки зачарувала нас, його приятелів.

Узнавши в розмовах, що Лукаш іззамолоду добре грав на сопілці й бубні, я в 1876 році, бувши в Лохвиці на ярмарку, накупив кілька тих сопілок і старого бубна "на цурках". Сопілки тоді звичайно продавались цілими мішками, бо рідко який парубок тоді не грав. Чим же й як би він викликав уночі свою дівчину? А те дуже чемно і зрозуміло робила його сопілочка, часто убрана перснями і різними візерунками; були вони й маленькі, й середні, й зовсім великі, що вже і в халяву не сховаєш. Коли я передав те добро Лукашеві і він почав грати, то ми правдиво

69

здивувались, почувши справжнього віртуоза-музику. Які душевні пісні, то поважні, то веселі, яке тяжке голосіння весільних пісень або й некрутських — так це ж диву датись!.. Я так захопився нечувано гарною грою на сопілці, що упрохав Лукаша, щоб він і мене навчив грати, і от під його керуванням та наглядом згодом і я оволодів таки грою на сопілочці, але ніколи не міг дорівнятись своєму учителеві. Тільки оволодівши грою на сопілці, я повірив, що старий український філософ Г. С. Сковорода, який мав добрі музичні здібності й композиторство, що добре грав і на бандурі, а все ж таки над усе ставив сопілочку і, взявши її в торбу, пішов у довгі закордонні мандри й обійшов із нею Европу.

І досі мені пригадується одна пісня, яку Лукаш грав із надзвичайно глибоким почуттям ніби плачучого юнака-парубка: спершу проспіває, а далі знов програє:

Та уже ж третій вечір, як я дівчиноньку бачив... Та ходжу коло хати, а її не видати. Ой чи вийдеш, ой чи ні, — не печаль серденька ти мені!..

Не можна було без щирого сердечного зворушення слухати ту жалібну пісню, так він її виконував. Я завжди було думаю: "Мабуть, хлопче, недарма так ридає твоя сопілочка, мабуть силоміць розлучили тебе з твоєю милою, через те й "не видати" її". Перед Турецькою війною Лукашеві дали поганеньку квартиру, що мало була й освітлена. Одно з її вікон виходило в наш височезний і довжелезний коридор і було аж під самою його стелею. Перед тим напівкруглим вікном стояв у хаті невеличкий столик, на якому дружина Лукашева завжди щось робила: то прасувала, то шила там, а як вона була на виду дуже красива, то студенти щоперериву після лекцій наповняли той коридор і завжди на неї задивлялись.

Настала Турецька війна, і Лукашеві прийшлось таки розлучитись із своєю дружиною і зоставити її з двома дітьми. Не дуже довго й воював Лукаш. Коли наступали на Плевну та прийшлось бігти в атаку, його поранили в ногу, і він повернув знов у Петербург.

Після війни Лукаш знов став стояти натурником, рана його так заросла, що ледве можна було примітити те місце, та завдавала вона йому підчас стояння, особливо в трудних позах, дуже великого болю. Як пройде година, то він бідолага при першому ж ударі починає зриватись із місця, але ноги не слухають, то він

70

хапається обома руками за одну ногу і стягає її з місця, а далі й за другу і потім починає розламуватись та розтирати потерплі руки, ноги тощо.

Усі натурники намагались не показувати своїх болів, а через те й удавали, ніби то це їм нетрудно. Раз якось у натурній клясі проф. В. Якобій поставив Лукаша в таку трудну викручену позу косаря, що ми одразу побачили, що він бідолага не видержить і що щось трапиться. Першу годину він із превеликими труднощами якось таки достояв, хоч із його тремтячого тіла цілими струмочками спливав піт, і коли нарешті він зійшов із п'єдесталу, то на його місці стояла ціла калюжа того поту! Тоді ми запротестували проти такого інквізиторства, та й Лукаш після цього відмовився від посади натурника і пішов, хоч на дешевшу, та зате цілком спокійну посаду швайцара і тут уже зостався до самої своєї смерти.

Узнавши в 1876 році, що декілька душ із нас змовились на літо поїхати на Україну, Лукаш усяко упрохував нас неодмінно поїхати в Лохвицький повіт, запевняючи, що там і гарні краєвиди, особливо по Удаю, що там добре збереглись старовинні костюми і інтересний старовинніший побут, багато кобзарів, чудові пісні, і т. ін., — словом сказати так намігся, що я, наприклад, дав згоду побувати в його рідній Білоцерківці і передати листа його братові. Я знав, що це буде запорука того, що нас приймуть у тих закутніх місцях спокійно і ми вільно зможемо собі ходити й на етюди і т. ін. А коли ми приїхали в Київ, то й небіжчик В. Б. Антонович теж нам порадив їхати іменно в ті місця. У його був один знайомий студент, тепер учитель, Діяконенко, з самої Лохвиці, що все те, що нам розказував Лукаш, підтвердив і навіть дав листи до його батька. Справа так і рішилась, але залізниці до Лохвиці тоді ще не було, вона кінчалась у Ромні, так що треба було їхати з Ромна до Лохвиці 50 верст кіньми та від Лохвиці до тих Білоцерківець через Чорнухи, Вороньки, Бондарі теж мабуть стільки, якщо не більше. В Лохвиці ми повинні були добути у місцевого справника дозвіл на художнє ознайомлення й роботи в межах його повіту, далі явитись у стан волости, а потім уже в те чи інше село до місцевого старости або й до урядника. Після немалого блукання при виборі сел для життя, нарешті отаборились ми в с. Бондарях, здається Чорнуської волости, звідкіля вже серед літа з П. Мартиновичем одвідали ми й старого Лукаша.

71

А. Холенков: Будинок Академії мистецтв у Ленінграді

Приїзд із столиці двох молодих студентів у глухе тодішнє село від самого "Сизьона", що привезли старому не тільки поклони, а й листи від нього, зробив велике враження. Високий дід Лукаш, що жив доволі бідно, не хотів нас скоро відпустити, треба було виконати офіційну учту, а через те зібрались усі кревні, всі знайомі С. Лукаша, почались спогади про те, який він був, як тут і з ким парубкував, — чого тільки не говорилось і чого не згадувалось! Деякі цікаві допитувались, до якого ж чину дослужився "Сизьон", що ото жінка його просила (через мене) сестру Лукаша спорудити їй найкращий український празниковий костюм. Уже якби він там жив так же бідно, як ми тут, то не до костюмів би їм було! А сестра доволі різко додала: "Передайте невістці від мене, що негоже їй наряджатись у празникові костюми тоді, як от старший брат її чоловіка вже старий і немощний, то нехай би вона краще передала йому якусь троячку грошей то й за те б він дякував та завжди згадував її. Негоже, негоже. Скажіть їй, що я й клопотатись не буду — вони там панують, а ми тут бідуємо!!." Я, аби вже якось затушкувати сцену незадоволення, спитав цю смілу й речнисту молодицю, чи вона ще не забула, як служила в Качанівці (32) і щодня бачила там Тараса

32. Качанівка — село на річці Смоші, Борзенського повіту на Чернігівщині. Там був родинний дім В. Тарновського. До його часто заїжджав Т. Шевченко (1843-1859). Гостювали в Качанівці й інші визначні люди того часу, як М. Гоголь, М. Костомарів, М. Глінка, М. Максимович і ін.

72

Шевченка і що С. Лукаш велів мені розпитати її про його.

"Та жив же тоді він у нас доволі довго, — розказувала молодиця. — Я була там горнишною, то все воно на моїх очах діялось. Тарас Григорович рідко коли з панами й бачився — все один собі ходить десь, а вже вечорами, то неодмінно між челяддю: й пісні з нами співає, і різні розмови веде, та все такі, що наздогад треба брати... Не кожна зразу второпає, проти чого воно кажеться. Всі ми його любили, дехто було каже: "Це наш брат, кріпак, сирота, за нами руку тягне"... Була в нас одна челядка, що теж у кімнатах служила, хороша й смирна дівчина, і так їй гірко жилося, так гірко, що вона не раз казала: "Руки на себе наложу". І що ж ви думаєте! Раз у неділю серед дня в озеро кинулась, хтось побачив, зчинили галас, набігло народу. Кричать, плачуть на березі, а в воду ніхто не лізе. Пригнали човна, а не знають, що й як робить. Коли хтось закричав: Шевченка, Шевченка Тараса найдіть, той порядок дасть. Коли ось і він сам біжить... Каже, неодмінно туж-туж принесіть із пекарні дерев'яну тарілочку та воскову свічку, та мерщій несіть сюди, ми її зараз найдемо, може ще й урятуємо. Скоро те й принесли йому, він запалив свічечку та приліпив її до вінець ізбоку та тихенько й пустив її на воду, туди, де та челядка кинулась. Ось та тарілочка легенько і попливла, та й почала помалу крутитись, і що ж ви думаєте? Плавала-плавала та ось на одному місці й стала та все й крутиться й крутиться легенько. "Отут вона!" крикнув Тарас Григорович, "тепер із човна її легко граблями за одежу можна витягти, тільки треба все злегка повертати граблі". Не минуло й хвилини, як ось граблями тими й укрутили утоплену й тихенько витягли її на мілке, де вже достали її з берега. А миру, а плачу того, то, чуєте, й сам Тарас Григорович плакав. Отаке тоді в нас у Качанівці трапилось. А проте як не бились, як не качали її, як не гріли гарячими ряднами — нічого не помогло! А панам що? У той же день другу на її місце велено взяти!!."

Після учти ми повинні були ще й переночувати у старого Лукаша. Він іще хотів нас задержати, та нам треба було поспішати в село Бубни до кобзаря Трохима Магадина, а далі й у саму Лохвицю на щорічний здвиг підчас ярмарку всіх кобзарів у славетного кобзаря Івана Крюка.

Коли ми під осінь повернулись у Петербург і розповіли Лукашеві, як ми гостили в його брата, як нас там вітали тощо, то радості його не було кінця, і він нас усе перепитував то за одного, то

73

за другого, додаючи свої спомини та характеристики на кожного гостя. От такий був наш любий Сезонт Никонович Лукаш. І як не марив він про ту далеку Україну, а таки не довелось йому її побачити, а прийшлось у Петербурзі скласти свої старі кістки.

12. НАТУРНИЦІ

За наших часів, тобто за реформи старої Академії мистецтв (1891-2 р.), натурниці в загальних рисувальних, а також і етюдних клясах ніколи не стояли, — цю новину вперше ввів І. Рєпін, та й то розуміється лише в етюдній клясі, ради окремого кольориту жіночого тіла. Перші спроби були невдалі — натурниці були якісь старі, одворотні, з товстими жовтими пиками й одвислими животами та якимись ніби кривими, брудними, набряклими ногами; враження було таке гидке, що я добре пам'ятаю, як лаялась публіка, яка звичайно одвідувала дні виставок, т. зв. "третні виставки", тобто після кожних трьох місяців навчання. "Ось, — казали деякі обурені глядачі, — ось найкращий доказ того, куди веде реформа!" Багато з нас, а в тім числі й я, зовсім не розуміли цього чудного невдалого заходу і ні від кого з самих тих, що писали тих натурниць, не чули, чим вона спричинена.

В дореформній Академії натурниці стояли лише в майстернях конкурентів, де вже без цього ніяк не можна було обійтись, бо в програмних темах на золоті медалі, що їх виробляв "совіт" Академії, часто траплялись і жіночі фігури. Не стояли тоді натурниці і в скульптурній клясі. Єдине, де тоді стояли натурниці, так це в необов'язковій "костюмній клясі". Їх одягали в різні костюми то східніх клясичних націй, то в національні костюми європейських народів; вони звичайно чергувалися з натурниками теж у різних костюмах, та ще було так хитро придумано, що черговий професор композиції задавав якусь там тему, а в костюмній клясі другий ставив відповідні фігури в потрібних першому костюмах.

Костюмна кляса була дуже багата. Я думаю, що мала вона не менше як тисячу костюмів та різних музичних інструментів, зброю, драпування і т. ін. — було з чого вибирати. Одвідували її студенти дуже охоче, бо тут у цій необов'язковій клясі було цілком вільно робити, і кожен, навіть із молодших кляс, вибирав собі місце, яке

74

йому подобалось, і робив чим хотів, чи олівцем, чи аквареллю, чи вугіллям, чи кольоровими олівцями — ніхто йому не перечив, аби тільки робив. Костюмні сеанси були лише одновечірні, по дві години. Там було весело, професори сюди майже не заглядали, а через те молодь поводилась вільно й зовсім чемно. Не знаю, через що, але натурниці тут ніколи не стояли, а стояли такі, що взагалі голими не бажали позувати, а таких завжди було багато, стояли навіть наші товаришки учениці для заробітку. Пригадую таку дуже поважну ученицю, нашу землячку, Катерину Кливейську, що таким чином добувала собі кусок хліба і тут же вчилась. Взагалі, кажу, охочих заробити було багато. Професори ставили іноді й цілі сцени, щоб зацікавити учнів; часто бували там і "таємні зустрічі", і "прощання". У мене, наприклад, і досі переховується українська сцена "Отдых": хлопець та дівчина на снопах. Правда, той парубок у сивій шапці, та на йому свита наопашки (це в жнива!), а дівчина розряджена в квітках та плахті, як це звичайно тоді показувалось на провінціяльних сценах різних Гаркунів-Задунайських. Та, проте, охочих малювати сцену було багато, і я пам'ятаю, що ця сцена згодом попала навіть як кольорова премія до ілюстрованого журналу "Нива". Звичайно, фаміліями натурниць не цікавились, просто ймення та по батькові, а то й саме лише ймення, як от "Доночка", що всім роздавала свої фотоетюди, та вона була недуже красива.

Мені хочеться згадати про Марію Василівну, хоч вона стояла спершу лише в костюмах. Це була дуже гарна, мовчазна, мов пригноблена якоюсь тяжкою тугою дівчина, з синіми глибокими очима, з прямими чорними бровами, рівним носиком і чорна, як циганка. Здається ніхто ніколи не бачив, щоб вона коли до кого всміхнулась. Завжди одягалась у все чорне і од усіх якось боязко сторонилась. Це був між нами якийсь загадковий синьоокий сфінкс. Що за сум, що за горе вона в собі носила? Раз ми попрохали інспектора Черкасова, щоб нам посадили Марію Василівну в костюмній клясі як натуру для портрету; сидить цілу годину, не ворухнеться. Хотілось передати отой загадковий сум очей, оту дівочу сирітську тугу... Я дуже охоче взявся за її портрет. Сиділа вона, здається, аж три сеанси, і я, як і всі інші, скінчив свій рисунок "чорним соусом". Вона в мене дуже похожа вийшла, але отого загадкового сумного виразу її очей ніяк не міг схопити. "Яка ж досада!" — кажу я собі й досі, коли подивлюсь на ту давню роботу — "сфінкса, сфінкса немає!"

75

П. Басін: Горище Академії

Ще за мого життя в "Літєйно-дворській казьонці" я випадково був свідком однієї тяжкої прилюдної пригоди, в якій Марія Василівна тяжко потерпіла. На академічному "Літєйному" дворі було тоді дві казенні квартири для бідних учнів; ув одній із них, у самому підвалі, під квартирою академічного попа І. Денисова, було дві напівтемних кімнати, та в другій, що виходила двома брудними вікнами на четверту лінію та одним великим вікном у двір, якраз біля воріт, було три кімнати. У підвальній "казьонці", між іншими студентами, жив один бідняк, хоч уже й "конкурент" на золоту медаль, Кузьма Кудрявцев.

Він дуже щиро працював над своєю програмою і так поспішав, так надривався над нею, зранку й до вечора, що нарешті надломив своє здоров'я і замість того, щоб покинути на деякий час свою роботу та спочити, як йому настирливо радили лікарі, він, "зваживши обставини", поклав навпаки — напружити всі свої

76

сили і якнайшвидше скінчити працю і тільки тоді вже поїхати десь на південь лікуватись. Але хвороба так швидко захопила його в свої злі пазурі, що скоро в нього почала горлом іти кров, і він цілком утратив голос, а далі й сили. Прийшлось усе кидати і ранньою петербурзькою весною їхати шукати того порятунку, та вже не на південь Росії, а в далеку Італію. Ми всі з "Літєйно-дворських казьонок" прийшли на вокзал проводити дорогого, та вже безнадійно надломленого товариша. Ніхто вже не вірив, що ми ще колинебудь із ним побачимось... Прийшло ще багато й других товаришів, і на пероні зібралась чимала купа художників-академістів; поміж юрбою я, на велике диво, побачив і Марію Василівну. Вона була, як то кажуть, сама не своя — зовсім бліда, з червоними заплаканими очима. Ледве йшла, ледве ворушилась.

Всі сумно прощалися з хворим і повели його під руки садити у вагон. Пройшла ще якась хвилинка, і у вікні показався хворий, ось він замахав білою хусточкою... Коли Марія Василівна побачила його, вона наче ожила і з неймовірною силою кинулась уперед, простягши свої руки до того вікна. В цей час поїзд тихенько рухався. Мені здалося, що вона щось кричала йому і все бігла за поїздом. Почулись крики задержати її, а вона вже добігала до кінця перону. Раптом роздався страшний жахливий крик юрби: чорна біжуча простоволоса жіноча постать нещасної, не помітивши кінця високого перону, упала туди. Скоро її, непритомну, окривавлену, відвезли в лікарню.

Після описаного тяжкого випадку, ми через якийсь час почули, що бідний наш хворий товариш Кудрявцев умер. Щодо Марії Василівни, то вона була дуже довго хвора і все лікувалась. Ми вже звикли думати, що її в нас більше не буде, як ось, мабуть чи не через рік, вона знов появилася в Академії, все така ж прекрасна і все в своїй вічній жалобі. Нужда очевидно примусила її вернутись на старе місце.

Натурниця Ольга Іванівна була типова свіжа дика квітка, що виросла в надзвичайно вільних умовах тихого рослинного життя. Висока, дебела, світло-русява, круглолиця, з великими сірими очима, з трошки ніби кирпатеньким носом і повними червоними губами. Брови дугою і ледве помітні. Сильний приємний грудний голос, жвава, весела говірка і сміх, сміх, сміх — самий здоровий і безугавний сміх! Ольга Іванівна розказувала, що вона родом із Петербургу. З рідними вона примушена була порвати всякі

77

Кожушко, учень Академії мистецтв Петербург, вуг. олівець

78

зв'язки через свої норови і занадто самостійне поводження з якимсь офіцером, який, добувшись свого, зараз же її й кинув. За ним, по її словам, вона й не думала побиватись, розсудивши, що діло можна полагодити іншим способом: не бувши зовсім релігійною, вона надумала звернутись до бога, щоб він допоміг їй. Для цього вона, лягаючи спати, разів із десять перехристилася, навіть щиро обіцяла в неділю за 20 коп. свічку поставити в церкві. А як бог не повірив їй і до неділі нічого не зробив для неї, то вона, як людина практична, розсудила і так собі сказала: "Раз ти мені нічого, то й я тобі нічого. Краще я собі за 20 коп. кримських яблучок куплю. Та мені, по правді кажучи, й так не зле"... Після цього вона пішла в Академію мистецтв. Попала вона якраз у добрий час, і її охоче, навіть із радістю, прийняли. Все, що треба було вимагати від хорошої натурниці, у неї було, а тому їй запропонували завтра ж ізранку явитися для виконання своїх службових обов'язків.

З її перебуванням в Академії натурницею зв'язані приємні спомини нас усіх, хто з нею був знайомий. Ольга Іванівна була привітна, товариська, любила, чим могла, допомогти студентам, і зжились ми з нею друзями.

Щоб краще змалювати її постать, треба згадати ще одну "Літєйно-дворську казьонку", в якій ми жили. була вона в одноповерховому старому брудному будинку, що виходив на четверту лінію і який уже більше ніж 30 років як перебудований, — на ньому тепер надбудовано новий поверх, пробито парадний вхід на вулицю і якраз через нашу колишню кімнату, де ми колись жили. Була це велика висока кімната, за всіма ознаками — колишня скульптурна майстерня. Її перебили легенькими з шалівки перегородками ще на чотири кімнати, з яких одна правила за сіни з поганими дверима, що ні зимою, ні літом не зачинялись, де водилася сила крис, які ніяк нас не боялись, а швидше погрожували нам, — взагалі "Літєйний двір" був дійсним царством крис, і треба було з ними дуже обережно поводитись, такі вони були люті. Ці наші три кімнати були повні-повнісінькі. У двох, що виходили на вулицю своїми, мабуть ще з часів Катерини немитими та забрудненими павутиною вікнами, жили в одній поляки: Йосип Геркевич, Сєнкевич та працьовитий литвин Борейше. У другій поруч росіяни: Кутузов, пейзажист Кондратенко та баталіст NN. Нарешті, у нашій, що однією стіною виходила під ворота, а другою у двір, з величезним, до самої стелі, і широким, майже

79

на всю хату, вікном, жили: я, Васильківський, Зімін та Лодиженський. Як увійти у ворота й завернути наліво, то зараз же й починається те величезне вікно нашої кімнати. Під тим вікном водогінний кран на ввесь "Літєйний двір" з усіма його квартирами, майстернями і багатьма іншими помешканнями. Цей водогінний кран у великі морози часто замерзав, і тоді двірники вдосвіта якимсь гвіздком відчиняли наші благенькі двері і довго розпарювали чи відігрівали вогнем той кран, щоб пішла вода, а ми просто тряслись від лютого холоду під нашими поганенькими ковдрами, проклинали начальство за його неувагу до нашого холодного життя...

Одного разу, зимою, у великий мороз, що через нього я й Васильківський не пішли на лекції і сиділи дома, чуємо — хтось топчеться по наших сінях, сніг, що його туди навіяло, скрипить якнайдужче, а воно все топчеться й пирскає. Коли це згодом одчиняються наші двері, і на порозі з'явилась червона від морозу, свіжа, як польова квітка, і жвава й весела, як ясочка, Ольга Іванівна.

—  А я прийшла подивитися, як ви тут живете, — сказала вона, — і коли ввійшла в сіни, то, даю слово, не хотілось відтіля й виходити. Та це ж ціла картинна ґалерія, там багато інтересніше, ніж у вас тут...

Дійсно там у наших сінях стіни були так розписані, так розмальовані різними рисунками, стільки там було всяких красунь, карикатур, віршів, голих жінок, коней, собак і всього, що колись і комусь на думку спадало... Були речі навіть дуже добре зроблені, розфарбовані, не можна було всього й роздивитись, стільки вміщали ті сіни...

— А оце вам на вхідини, — вона поставила великий пакунок гостинців, а далі, розпитавшись, де чиє ліжко і т. ін., вона поцікавилась подивитись наші роботи.

Перегортаючи альбоми, вона здивувалась, чому в нас зовсім немає женщин — от різні манекени, костюми та натурники, а женщин ні однієї.

— Що це значить?

Ми пояснили це тим, що погано їх знаємо, не приходилось студіювати жіночого тіла.

— Та не може ж бути, — зареготала Ольга Іванівна, — от так художники! Який сором! — І вона знов почала сміятись. — Ну, хлопчаки, а хотілось би побачити, признайтесь?

80

— Розуміється, це навіть потрібно нам, а тільки як і де побачиш?

— Ах ви, бідненькі! Ну, хочете, я зараз роздягнусь, а ви візьміть анатомічні альбоми, великі, і тим олівцем мене нашвидку нарисуйте, бо тут у вас пекельний холод. І ще одна умова — я зостанусь у хутряних ботах, бо справді тут у вас можна простудитись.

Ми почали дякувати Ользі Іванівні, а сами кинулись за альбомами, а вона ще добавила, уже роздягаючись:

— Так просто показатись вам голою я не хочу, а для діла, о, це інше, це з охотою!

Вона підійшла до того ліжка, що було найближче до печі, і вже там ізняла з себе все, сама вибрала собі позу, перекинувши одну ногу через другу і сплівши пальці рук, положила на верхнє коліно. Майже та ж сама поза, що її виліпив проф. Лаверецький (33) для свого "фонтана" у Феодосії. Мабуть вона звикла до цієї пози і тому так і сіла.

— Ну, от вам натура, рисуйте, та майте на увазі, що більше як півгодини я сидіти не можу, — змерзну, хоч ноги й у ботах. — сказала вона сміючись.

Тільки після всього, як Ольга Іванівна стала нерухома, я почав уважно її роздивлятись.

І перша думка, що прийшла мені в голову, була така: нащо то всі повторюють, ніби форми клясичних жіночих фігур, всі оті Венери та й ін., наче вони ідеально прекрасні і такі вже завершені їх форми, що ніхто й ніколи не може їм дорівнятись. Яка ж брехня! А старий Вольтер, мабуть, щоб підтримати цю брехню, перед своєю смертю велів себе принести в Лювр, щоб ще розглянути на Венеру Мілоську та тоді вже й умерти... Гм, нехай би оце подивився на Ольгу Іванівну, то певно б уже не захотів зараз дивитися на оту аж рябу, так подзьобану безруку каліку... Я поспішав, боячись, що не встигну скінчити свій рисунок. Але ж правда, які в неї чудові форми! Куди тим Венерам!

Ольга Іванівна вже раз і другий здригнулась, потім несподівано сказала: "Годі, кінець, більш не можу..." і враз почала одягатись. Одягшись, вона подивилась наші рисунки і дуже сміялась, тому, що гола жінка в теплих ботах і що ніяк непохожа, потім що в противагу до хутряних ботів, треба було б зостатись у своїй хутряній котиковій шапочці. Згадала за гостинці і почала нас ними наділяти.

— А ви знаєте, друзі мої, я до вас оце на "Літєйний двір" прийшла неспроста; я після вас піду ще бідненьку Грушу одвідати.

33. Лаверецький М. А. [Микола Якимович] — відомий російський скульптор (1837-1907), деякий час учив ув Академії мистецтв у Петербурзі в скульптурній клясі. Автор кількох пам'ятників, між іншим статуї Венери в Феодосії, про яку згадується у спогадах.

81

Ви, друзі, поставте самоварчик, бо я таки дуже змерзла, а я на хвилинку збігаю туди, а потім до вас прийду, а у вас чай, от добре, посидимо й чайку поп'ємо, а я ще щось принесу...

На "Літєйному" дворі велике лихо тоді скоїлось. Несподівано отруїлась молоденька дівчина Груша, дочка одного з двірників, що її звів з ума одесит І. Ф. Федоров. Жив він у "казьонці", що була під квартирою протоієрея Денисова. Це був довгий, чорний, з витягнутою шиєю пронира і справжній гешефтмахер. Учитись йому було ніколи, він купував, продавав, улаштовував якісь завжди таємні підозрілі справи і одночасно вів ще й дві любовних інтриги. Успів обдурити бідну молодесеньку дівчинку Грушу, і в той же час найшов якусь стару жінку, яку зумів запевнити, що йому для його кар'єри треба хоч один сезон виставок побувати в Парижі, що це дасть йому й авторитет і багато чого іншого... Коротше, ця жінка дала йому грошей, і він поїхав у Париж. Бідна Груша не перенесла цього удару, бо за стару вже не раз чула й раніш, а тут так це безумовно підтвердилось, і вона отруїлась... От туди й пішла Ольга Іванівна, понести розраду стурбованим батькам. Довго Ольги Іванівни не було, і ми потім через вікно побачили, що вона пройшла двором із хусточкою біля очей і навіть не глянула на наше вікно.

Пройшло декілька часу, і ми з Васильківським затіяли з цієї "казьонки", де ми жили, перебратись у другу, що була вже в головному будинку Академії, саме над канцелярією. Нам так обридло це царство крис і безперестанного холоду, що помилково ми, як це пізніше виявилось, думали, що там уже врятуємось від того й другого. Ольга Іванівна обіцяла прийти до нас на входини з гостинцями. Ми влаштувались і ждемо її...

Як ось одного дня ми почули неймовірну звістку, що оце зараз, у цей момент в академічній церкві одправляють похорон помершій від страшної надзвичайно заразливої хвороби Ользі Іванівні (чи сап, чи чорна віспа — щось таке). Як грім серед ясного неба, уразила й приголомшила нас ця звістка. Нам сказали, що зважаючи на небезпеку, труна небіжчиці забита наглухо і ніби начальство не радить ходити в церкву, бо з академічного довжелезного коридору, куди виходить цілий ряд церковних вікон, і так усе добре видно. Ми швиденько пішли хоч здалека попрощатись із нашою безмежно доброю і дорогою Ольгою Іванівною. Величезна академічна церква була порожня. Нас уразило те, що майже нікого навіть у коридорі не було. Де ж подівся отой густий рій "балбесів",

82

що завжди, куди б вона не пішла, вився за нею? Ні професорів, ні інспектора, ні конкурентів, яким вона служила, ні навіть натурників або натурниць — не було ні душі!

Інколи, перебираючи свої старі рисунки, я натрапляю й на той, що на йому нарисована нага жінка у теплих хутряних ботах, або ще на дуже добру фотографію, що знята з виліпленої проф. Лаверецьким з Ольги Іванівни статуї для Феодосії, що її подарувала мені сама небіжчиця Ольга Іванівна, і я й тепер не можу без щирого хвилювання дивитись на неї, згадуючи ті дивні часи, від яких уже пролетіло більше ніж піввіку, а так от наче воно вчора було.

Пам'ять про Ольгу Іванівну, і то дійсно добра, вдячна пам'ять, довго держалась між художниками. Я пригадую, що після кількох років приїжджа натурниця мімо-балерина італійка Вінтурі казала нам:

— От усі ви тут іще й досі все вихваляєте оту Ольгу Іванівну, а от же її репутації дуже пошкодив проф. Лаверецький у своєму "Фонтані". Там вона в його просто могутня, ніби вже трохи опухла особа, правда чудово складена, але їй бракує лиця.

Одного не розуміла Вінтурі, що в нашій уяві нерозривно зливались два образи небіжчиці в один образ. Що й зовнішні і внутрішні риси її врешті-решт давали нам прекрасний образ сестри-жалібниці, навіть ніби матері, що була щиро заклопотана тим, як би допомогти кожному і чим тільки можна: й помити голову, полагодити якусь драну білизну, нагодувати голодних, всяко розважаючи й роблячи все це просто, весело, сміючись, з різними примовками та шутками. На всіх п'яти "казьонках" нас жило не менше як 30 душ, і всюди вона поспівала — сьогодні мала вона очистити од віковічного бруду цілу "казьонку", завтра їй неодмінно треба стояти на натурі, бо її там просили хлопці, так просили, післязавтра треба цілий вечір лагодити білизну, а там он хтось заболів — простудився, треба йому доктора привести, в аптеку за ліками збігати, а він не відпускає її, чудне плете, просить посидіти біля його самотнього, а ось у неї всі гроші вийшли, і вона боїться — ні на що буде кримських яблучок купити для хворого, а яблучка можуть освіжити його, жар віднімуть і можливо, що й допоможуть йому... Ах, їй так ніколи, так ніколи, треба щодня стояти в майстернях конкурентів, і, стоячи там, у неї душа неспокійна, що тепер там на "казьонках" робиться. Вона ж знає, що її всі так люблять і всі раді їй і вона всіх любить

83

і всім дуже-дуже рада, так усього ніяк не встигнеш. Та ще й обридають оті "балбеси", що все з своїм коханням та ревнощами лізуть, от дурні! Хіба не можна без того?!.

Ольга Іванівна радо приймала всяку вдячність, теплоту відносин, дружбу й лайку, а не турботне бурхливе кохання. В її кодексі ясно стояло: радість за радість, ласка за ласку, а найголовніше, що допомагало її прекрасним до нас відносинам, це те, що була ще вона не отуманена ні палкими пристрастями, ні коханням; це й давало їй завидний стан загальної прекрасної подруги, цілком вільної у своєму виборі. У великому лабіринті добровільно прийнятих на себе обов'язків вона не плуталась, а спокійно й методично розбиралась і давала всьому добрий лад і була вщерть повна приємністю згоди на те, щоб її завжди так любили всі, і через те почувала себе цілком щасливою. Раптом страшна смерть, і ми зостались без неї — все майнуло, як той сон золотий.

13. НАТУРНИЦЯ-БАЛЕРИНА ІТАЛІЙКА ВІНТУРІ

Переглядаючи свої старі шпаргали часів юнацтва, часів ще навчання в Академії мистецтв, я натрапив на клаптики старого жовтенького паперу, що провалявся в мене так багато років. На папірцях було не більше як три десятки зрозумілих лише мені самому конспективних речень. Починалось так: "Не забути про дивну статурну італійку Вінтурі; довідатись про неї все, що можна, й описати її сеанс у майстерні конкурента М. В. Глоби в присутності В. О. Беклемішева, мене та Б. Ф. Ш-а". Далі ще окремі помітки, окремі слова і незакінчені вірші та й годі. Небагато, що й казати, але як же його в дійсності було багато — незнаного, несподіваного, невиданого, що навіки закріпилось у моїй молодій пам'яті! Це було ще чи не за 23 р. до появи відомої прославленої англійки, танцівниці клясичних танців Айседори Дункан, так трагічно загиблої.

В ті часи пішла між нами чутка, що на петербурзькому художньому обрії з'явилась якась нова блискуча зірка: цікава, красива, молода, інтелігентна італїйка-натурниця, разом мімо-балерина, якась фанатична аматорка свого діла і вона — справжня артистка в душі, вона з повною самовідданістю, безкорисно

84

служить мистецтву, вона пропагує його, у неї "місія", так, так у неї "місія", вона дає справжнім художникам незчисленні теми античного світу, світу релігійного, навіть казково-фантастичного — усе це, каже вона, зв'язане між собою більше й щільніше, ніж ми думаємо й знаємо. Нехай дивляться художники, нехай ловлять моментальні образи, пози, теми, нехай закріплюють їх у своїй художній пам'яті. Але вони дуже помиляються, коли думають, що кожен образ, що їх захоплює, можна якось списати з найманої натурниці, що не розуміє не тільки самої теми, але і вимог, які їй ставить художник, бо завжди вона одного побоюється: як би та поза, в яку її поставлять, була найменш болісна і аби скоріше позбутись того страждання, яке неминучо настає вже за 5-10 хвилин після початку сеансу. Що ж можна списувати з ненадхненної, змученої жінки, яка, в час захоплення роботою художника, ненавидить свого мучителя, як ворога, як інквізитора, що помічає й найменшу зміну пози і зараз же без ніякого жалю знов велить позу руки чи ноги, чи якогось нахилу стану виправити?

Нерідко буває, що не тільки натурниці, але й м'язисті здорові натурники непритомніють і падають. Коли дехто з художників не може обійтися без зовнішньої допомоги, як сліпий без ціпка, і замість того, щоб творити вільні синтетичні образи своїх спостережень, вражень, споминів, навіть снів, усе це хоче обійти "казенною" натурницею, — діло пропаще! Він зараз же ганебно спотикається і виходять його феї та Псіхеї з грацією старих моржів або тюленів.

Чуток про Вінтурі було безліч і найпротилежніших. Казали навіть, що вона не італійка, що вдає з себе й артистку й італійку, що просто цим лише бавиться, що вона приїхала оце з Москви, що вона там жила цілий рік, що з Петербургу вона поїде в Скандінавські городи, що вона багата людина, дивовижно статурна брюнетка і дуже хороша на виду. Коли буває в художників, то любить, щоб тут було молоде веселе товариство, але виключно художників, і будь хоч один чоловік із іншого кола — це їй зіпсує настрій, і вона нізащо (принципово) не роздягнеться й танцювати або мімірувати не буде. Крім того, коли її запрохують, то треба мати в майстерні добрий запас різних клясичних строїв, драпування та інших атрибутів античного культу. Коли всього цього вдосталь, тоді вона буде позувати й танцювати цілі години; все це вона виробляє під легкий ритмічний

85

спів свого спеціяльного репертуару. Вона так віддана своєму артизмові, що одверто каже, коли вона творить, то почуває таке піднесення, такий душевний захват, такі хвилі щастя, що не можна цього словами й передати і що тільки голою вона почуває себе довершеною; тоді приходить до неї правдивий екстаз генія, і вона на його крилах досягає самих вершин мистецтва — це їй удесятеряє сили, і ніщо, ніщо не може зрівнятися з цим вулканічним вибухом схованих у ній підсвідомих сил, і вона сама собі дивується, навіть більше ніж ті, хто її спостерігає.

Щодня нас, молодих художників, хвилювали чутки — де й у кого була Вінтурі, як пройшов вечір, що вона там робила, казала, як поводилась? Одно слово, ми шукали щасливого випадку, щоб побачити ту дивну жінку.

Нарешті такий випадок, через різні складні заходи, таки трапився. Мене сповістив мій тодішній товариш по Академії, М. В. Глоба, що в той час мав свою велику майстерню на 5-й лінії, якраз проти Академії мистецтв. Майстерня його, колишнє фотографічне ательє, йшла над усім 3-м поверхом будинку. Мало нас там зібратися всього четверо — господар майстерні, наш загальний приятель скульптор В. О. Беклемішев (харківець), який у нас прозивався "Рюрик", за його історичну фізіономію, що комусь нагадувала іменно того Рюрика, і який скоро став ректором тодішньої Академії, та ще мій учень Б. Ф. Ш. (киянин), що ставав іноді в пригоді Глобі. В художніх справах він іще був мало вправний, і ми боялись, як би він не виявив себе перед Вінтурі. Ради цього аматора-художиика і запрохували Вінтурі. У Глоби вона вже раз була, так що і Беклемішев і він були з нею добре знайомі.

Ш. приїхав надвечір із усякими пересторогами, щоб не взнала про це його сім'я... Було це зимою в половині лютого. Ми приїхали заздалегідь. Величезна майстерня була добре натоплена, добре прибрана. Зразу видно було, що тут неабияк готувались.

Ми нервово чекали, приїде чи не приїде Вінтурі, бо вона ж дама з немалими примхами, а може їй здасться холодно абощо. Одначе рівно в вісім годин пролунав голосний дзвінок, і ми всі швидко вискочили назустріч, радісно вигукуючи: "Прийшла, прийшла Вінтурі! Браво, браво!"

Вона ще за дверима почула наші привітні вигуки, сміючись увійшла і, наче давно знайома, весело привітно здоровкалась.

86

Перше ж враження було вже надзвичайно приємне.

— Ах, як я люблю бувати в художників! Вони мені найближчі й найрідніші, — говорила вона з дуже сильним італійським акцентом, але слова рідко підшукувала, а невідомі просто заміняла, своїми італійськими. Правда, дуже часто повторяла: "Ета, ета ета". Якщо ми дещо й не розуміли, то з чемности не перепитували, вірячи, що далі воно виясниться.

Увійшовши в величезну майстерню, вона сказала:

— О, як тут добре, як гарно, тепло.

Побачивши, що окремо стояв невкритий стіл, із киплячим на ньому самоваром, вона оживилася ще більше й зараз же сіла наливати нам чай:

— Це допомагає розмовам, і кожен себе почуває вільніше...

Я дуже уважно роздивлявся цю інтересну жінку. На вигляд їй було років 20-22, середнього росту, чорна, смуглява, з чудовими очима, довгастим, ніби античним, обличчям, рівним носом і червоними невеличкими губами; рухи жваві, голос дзвінкий і якийсь суто мелодійний; одягнена вся в чорному вбранні. Од морозу вона розчервонілась і була дуже гарна.

— Так от, — сказала Вінтурі, — чому я люблю бувати в художників. У нас єсть єдність ідей, єдність інтересів, ми, як близькі товариші, розуміємо одне одного, у нас цілий світ для розмов, нас ріднить мистецтво. Навік невичерпна тема! Це раз. А друге те, що в вашому оточенні я почуваю себе зовсім вільно, спокійно, під самим гарячим безкорисним захистом моєї жіночої гідности. Спільність ідей, переконань, спільність поглядів і інтересів ріднить людські душі міцніше від крови: можна мати рідного брата чи сестру і ставитись до них цілком байдуже або навіть вороже, і можна за чужу людину, свого щирого спільника, віддати навіть своє життя. Отак я ставлюсь до художників, моїх найщиріших спільників і друзів. Я думаю, що довершеність моїх форм і їх щасливі пропорції так захоплюють художників-глядачів, що теж перечать проявам їхніх інстинктів самців, вони обеззброюються впливом краси, вона їх усмиряє, як аркан диких коней.

Ми всі засміялись, додавши, що це вірне спостереження.

— Через це вони й дивуються й люблять мої форми, так само як і я сама; от і виходить, що художники — мої найінтимніші друзі, ті, що в хвилини спостереження й роздивляння моєї мімоплястики, ладні молитись на мене, і я це добре розумію і теж відповідно ціню. Даю вам слово, якби оце тепер нас тут було не

87

5 душ, а 500 або й 1000, я з радістю продемонструвала б їм усі відомі мені античні жіночі нагі статуї. І — слухайте, слухайте — ні за які гроші, ні за які муки не роздяглась би перед мужчинами іншого кола, тобто мужчинами-"самцями", яким невідома й незрозуміла краса ідеальних форм, зокрема і взагалі повна гармонія їх.

"Усі знавці мистецтв, усі художники світу охоче підтвердять те, що всі найрозкішніші й найдорогоцінніші одяги цариць і королів усього світу не тільки не можуть затемнити, а навіть найменше наблизитись до довершеної краси форм молодого статурного жіночого тіла. Як би не одягали коня, оленя, орла, собаку або павича чи голуба, всі вони будуть лише жалюгідні опудала, і те вбрання тільки скарикатурить властиву їм природню дивовижну довершену красу. Чого ж людина мусить бути вийнятком із цього закону? Через те вона завжди й незадоволена з свого одягу — відціля моди — те, що ще вчора було й красиве й бажане, уже сьогодні старе і смішне. Чергування мод є не що інше, як оте підсвідоме непереможне бажання найти щось таке прийнятне, щоб на ньому хоч тимчасово заспокоїтись, поки буде вигадане ще щось інше, як себе далі роздягати, щоб оті природні форми все більше і більше підкреслювати, відзначати...

"Вірте, що колись таки дійдеться до того, що всі майбутні люди направлятимуться на те, щоб почати нарешті повільно скидати з себе різне дороге бундючне вбрання — лахміття, яке перед тим довго без пуття на себе натягали. Вважали: що більше, то краще тепер піде — що менше, то краще. Справді, зараз варто уваги, що жінки починають себе роздягати одночасово з двох протилежних кінців; приміром, балерини роздягаються з ніг приблизно до пояса, а дами, що з лож дивляться на них, роздягнені навпаки — зверху і теж приблизно мало не до пояса. Зостається якась невеличка просторінь, яку вже ніяк не одважаться відкрити ні ті, ні другі, а через те хіба зостається звернутися до жінок дикунів, які розв'язали цю пекучу проблему сучасних мод дуже і дуже завидним для багатьох модниць способом: вони просто надівають на себе тонкий прозорий пояс із висячих трав, і коли немає вітру або ті жінки стоять нерухомо, то іноді здається й справді, що ті пояси дещо таки закривають.

"Цілком природньо, розуміється, що жінка намагається показати свою красу, наготу свого тіла; те ж саме виробляють і всі

88

тварини, й птахи, і навіть комахи. Це підсвідома мета, щоб здаватися кращими, привабливішими одне одному — відомий, одвічний закон.

"Ах, краса, краса! Яка це страшна сила і як багато від неї залежить... Шкода, що ми, італійки, трохи низькуваті, але от німкені, особливо віденки, о, там, треба правду казати, там є чудові фігури і які дивні лиця, яка краса! Але ж і на німецькому сонці не без плям. Німкені якісь омертвілі в своїх прекрасних формах. Пам'ятаєте відому картину Ганса Макарта "Полювання Діяни на оленів"? Там і сама Діяна і її німфи — типові віденські жінки-красуні, прекрасні німецькі фантоші, але от уже французькі, еспанські, італійські жінки — о, тут уже діло інше, тут можна найти темперамент. Я від когось чула, а може десь читала, що в ескімосів нормальний пульс — 60, ув європейців — 74, а наприклад у в еспанців — більше як 85. Така шкала, якщо вона хоч приблизно вірна, все пояснює. Що більше тепла, то більше вогню, темпераменту, творчої мистецької фантазії, то буйніше квітне й проявляється мистецтво.

"І отут у мене загадка; я ще не вияснила її. Чому наша країна, джерело всіх мистецтв, країна великої давньої культури, одвічних мистецьких традицій і т. д., чому вона не дала й досі жінок-художниць, тимчасом, як вони є всюди і навіть у вас, росіян?

На це відповів Беклемішев:

— Заспокойтесь. Ми бачимо вірну й добру признаку в тому, що в вашій країні є вже жінки, які найкраще розуміють мистецтво, люблять його, служать йому й несуть у художній світ ще незнану й невидану ним красу. Це запорука, що будучина розкриє для вас найширші обрії.

— Дякую, щиро дякую і через те виголошую тост за майбутніх італійських художниць!

Беклемішев добавив:

— Вношу поправку, редакція тосту така: за сучасну італійську художницю Вінтурі і майбутніх її багатьох наступниць!

Всі ми, сміючись, весело перемовляючись, з охотою випили той тост. Нарешті, коли все, здавалось, сприяло підвищеному настроєві, вона веселенько подивилась на всіх нас, усміхнулась і сказала:

— Хочу танцювати!

Всі ми енергійно вітали її, скочили з місць, бажаючи чимнебудь допомогти і тихенько плещучи в долоні.

89

Вінтурі стрімко встала і сказала:

— А тільки тут при вас я роздягатись не хочу — це неприємно для мене, та й неестетично! Це кухня. На красиву страву приємно дивитись, але вже на столі, а не тоді, коли вона готується Я піду туди за драпування.

Через майстерню було протягнуте аж до другої стіни велике цинамонове драпування; воно відділяло собою наче другу кімнату, де було розвішано багато різних драпувань, костюмів, стояли мольберти з полотнами й намальованими на них різними етюдами. Посередині стіл для фарб та різного художнього приладдя, на ньому дзеркало, дві свічки по обидва боки і різні туалетні дрібниці; видно було, що Беклемішев знав, як догодити своїй гості. Він швиденько пояснив Вінтурі, де й що лежить або висить. Багато дечого він набрав із величезної академічної костюмної кляси; як конкурент, він мав на це право. Драпування закрили, і за ним зосталась сама Вінтурі. Почулось жваве шарудіння й шелест її роздягання, якісь окремі італійські слова й нарешті тихеньке підспівування.

Перебирання ніби загаялось; ми неспокійно знизували плечима; нарешті вона веліла драпування розкрити. Ось Беклемішев і Глоба швидко розкрили те драпування на обидва боки, і перед нашими здивованими очима на підвищенні, що йшло через увесь вузький бік майстерні і теж було покрите килимами, стояла нерухома дивної статурности молода нага жінка. Вона стояла цілком спокійна, сувора й не звертала на нас ніякої уваги — дивилась десь у просторінь і ніби нічого не бачила... Настала така тиша, що було чути лише стуки серця. Ми, німі, зачаровані, ніби вбирали в себе якесь безмежне, чисте, тихе сяйво невиданої довершеної краси. Потроху вона почала ніби замислюватись, далі наче щось згадувати, легенько всміхаючись... Ось вона починає тихенько співати якоїсь італійської пісеньки. Спів стає все ясніший та виразніший, і нарешті вона робить окремі повільні рухи, що скоро переходять у ритмічний, мабуть народній італійський танок.

На м'яких килимах вона робить не більше кола і зручно, майже непомітно підхоплює з столу тамбурин і, вже піднявши його над заквітчаною головою (пастушки), все дужче й дужче оживає, прискорює ритм і несеться з захопленням. Стрімко зупиняється, щось повагом питає і знов поволі, тихо пливе в своїй нескінченній пісні. Ах, якби розуміти слова!.. Мабуть вона оце рев-

90

нує свого коханого, вона благає, грозить, знов благає, і нарешті шалена пристрасть ревнощів охопила її — лице фурії... Тамбурин і квітки летять геть убік, вона стоїть бліда й погрозлива, її дихання переривається, швидко, схвильовано піднімаються молоді перси — вона зовсім знесилена...

Мені пригадалась наша улюблена балерина й танцівниця характерних танців Петіна, та де ж їй до такого танцю Вінтурі!

Цей танець із таким палким темпераментом, розуміється, відібрав ув артистки багато сили. Ми тихенько плещемо їй, але це їй не подобається. Вона хмуриться і швидко з надзвичайною зручністю драпується в білу тогу, сідає коло свого столу й каже нам:

— Завтра йде балет "Есмеральда", сама чудова, незрівняна Цуккі, моя компаньйонка, веде головну ролю. Підіть подивіться її — ви такого дива в житті більш не побачите. Наприклад, у сцені де вона приходить із своєю кізочкою і танцює на весіллі у Фебаї свого коханого, увесь партер і ложі плачуть. Ви побачите десятки хусточок біля очей, — чулій душі надсилу здержатись. Танець викликає сльози! Трудно цьому повірити не бачивши. От всемогутність мистецтва!.. Але що ж їй, бідній Віржінії, це коштує? От трудовниця! Шкода тільки, що вона така мала, ще менша за мене.

Вінтурі знову пішла передягтись, і після довгенького перериву ми побачили її в легенькій прозорій клясичній туніці, зверх якої на голову накинена довга сіра тога, що з голови спускалась до самих штучно плетених сандалій. Очевидно вона нею з обережности закривалась. Із-під тоги виглядав клясичний "тирс" — знак, що з ним ходив Бакх і що з ним бакханки танцювали свій радісний танець доброму богові Бакхові-Діонісові (Бахусові), що оживає після смерти. Отже, вона неспокійна, вона обережно й уважно оглядається на всі боки і тільки упевнившись, що всюди тихо і їй ніщо не загрожує, скинула свою тогу. На голові в неї чудова грецька куафюра, а зверху ріденький вінок із виноградного листя і невеличких грон.

Ось вона почала легенько підспівувати, а далі, все більше й більше захоплюючись і красиво вимахуючи тирсом, перев'язаним різнокольоровими стрічками, перемінила його на тамбурин і під легенькі удари й музичне тихе дзеленчання, поволі перейшла в журний екзальтований, гостро пристрасний танок "несамовитої Менади".

91

Вхопивши фіял вина, вона жадібно випила його більш як половину і з посоловілими очима продовжувала свій професійний солодко пристрасний навіжений танок. Але яка ж стрімкість, вирази лиця, де в неї такі сили взялися? Хвилинами становилось страшно за неї: ось-ось вона впаде.. Тут я вперше помітив, що вона тепер вільно дивиться на нас, але очевидно як на спільників танку, що оточують її. Вона радісно всміхається й простягає свій фіял, щоб із нього пили. Її посоловілі очі майже закриваються, і дійсно потім через якусь хвилину вона падає на м'який килим, зриваючи перед тим усе, що на ній є, зостаючись у найбагатшому і найрозкішнішому з усіх можливих одягів, у своїй природній довершеній божественній наготі.

Але що це? Несподівано вона стрімко підводиться на одно коліно і, тривожно прислухаючись, вдивляється. Ось вона ще й бачить свого смертельного ворога і з найвідважнішою рішучістю сама наступає на нього, прикриваючись тільки тогою. Зразу стрімко кидає свій короткий грецький спис і очевидно влучає ворога. Крик переможця! І мімо-пози і шалений "танець помсти". Вона топче ногами труп свого ворога, одвертається од нього і знов починає знущатись над ним. Як вона повинна перетомитись! Скільки сили коштує цій дивній жінці цей танець!

Справді природа щедро наділила цю дійсну бакханку силою різних блискучих естетичних елементів; вона любить їх, кохає й, уміло користуючись, пишається ними. Але її власні почуття як жінки видимо холодні й рівні до всіх. Це фанатичка, мармурова мітологічна богиня, що не має справжньої ніжної, теплої жіночої душі. Цю правдиву артистку очевидно заполонила виключна, безмежна самозакоханість. Вона й справді щось невидане в своїх досягненнях, мімо-драматичних і клясичних танцях.

Але ось сцена скінчилась, ми їй найщиріше дякуємо; ось коротенький відпочинок, і Вінтурі знов щось хоче говорити...

— О, я дуже і дуже шкодую, що маю лише одно життя для служіння моєму божеству... Можливо, що це якась природжена пристрасть, атавізм, що я одібрала в спадщину від моїх античних предків, але пристрасть ця солодка і вона безмежно скрашає моє життя. Я лише тому щаслива, що дійшла до переконання, що на мене хтось поклав певну місію, і я бадьоро й радісно несу її.

"Але користуватись із голої жіночої натури для картини, тобто виконувати творче завдання — це вже діло інше — тут треба

92

ставитись із виключною, надзвичайною обережністю і з таким суворим вибором, щоб ні найменше не пошкодити власній вимріяній темі, що, як певний образ, в уяві завжди бездоганна, і якби трапилось таке чудо, що ваша натурниця була не гірша від вимріяного вами образу, тоді, з можливим для вас захопленням, пішить її і дякуйте долі, що послала вам таке щастя. Але ми добре знаємо, що таких чудес не буває. Мрія і дійсність — щось цілком протилежне. Мрія поетизує дійсність, а не спускається до неї, ідеалізм і натуралізм непримиренні і хоч повстали в мистецтві одночасно, а проте мають свої і позитивні і негативні боки, тобто доповнюють один одного, інакше вони не були б мистецтвом.

"Я хочу сказати, що вибір моделю для картини — це такий величезний фактор у творчій остаточній роботі художника, на який рідко хто з них зважає з належною увагою. От один-два приклади: слава наших днів, сам Бугро (34), уже ж здається досвідчений, виключно шляхетний французький майстер, а от у його картині "Сатір і Німфи", що тягнуть його в воду, а він опинається, через те що художник, очевидно ж випадково, дістав якусь уже пристаркувату, підтоптану натурницю, що на їй тіло висить, як на вішалці, написав із неї всіх своїх німф, та ще ж як із одного фотографічного відбитка, і просто дивитись на них не можна!.. Це не німфи, а просто старі французькі кокотеси третього розбору. Самий Сатір написаний чудово, експресивно, але ж через отой баб'ячий киселик і він пропадає...

"Візьмемо когонебудь навіть із старих великих майстрів, напр. Рубенса (35). У нього часто теми античної мітології. Отже, через його жирних натурниць, вони просто профанують той дивний світ античної фантазії. І найбільше такі його картини годяться для прикрас якихнебудь домів розпусти, ніж для громадських музеїв. Правда, в Рубенса його святі жінки такі самі, як і німфи. Виходить, тут ще й індивідуальний смак відограє не малу ролю... А чого ж наші італійські художники ніколи, ні в давню старовину, ні в часи Відродження, ні після його не шукають такої гидкої натури. Назвіть хоч одного з них. Я про це думала і прийшла до висновку, що це через те, що у нас в Італії ще й досі не забули нашого клясичного культу тіла, а в других землях він, той культ, ще й не починався... Через це італійці й дали перші всесвітні зразки довершеної краси жіночого тіла. Хто може дорівнятись Тіціянові (36) в його Венерах та

34. Бугро (Bouguereau) [Вильям] — французький маляр XIX століття, писав свої картини (здебільшого на мітологічні теми) манірою старої французької школи, під великим впливом художника Буше.

35. Рубенс Петро-Павло [Пітер Пауль] — видатний флямандський маляр, голова т. зв. брабанської малярської школи, визначається свіжістю барв і повнотою життя та руху в композиції. Залишив біля 1500 картин. (1812-1867).

36. Тіціян [Вечелліо] — італійський маляр, найвизначніший представник т. зв. венеціанської школи малярів (1488-1576). Визначний кольорист. У його картинах повно життя і руху та краси нагого тіла.

93

Данаях, Рафаелеві в його Сівілах, Джіорджіоне (37), Пальма Векіо (38) й багатьом іншим?

"Випадково добута натурниця часто може бути з органічними дефектами, з незграбними або й попсованими вже формами, недосконалими пропорціями, а голова, лице — хіба це деталь? І от мимоволі, не зважаючи на всяку обережність, все ж хоч почасти, та до якоїсь міри ті дефекти відіб'ються на картині, як ото в Бугро або й сотень інших. Ах, яка у вас слаба школа, яка слаба! Тим то й зрозуміло, що її майстри завжди потребують допомоги, та чиєї ж? А допомоги нещасного бездушного манекена, професіоналки-натурниці.

"Пам'ятайте, коли ви будете малювати "по натурі" те, що ви бачите на сеансі моєї мімо-плястики або й танців, то неминучо будете все те найдужче профанувати, бо ті образи бездоганні й захватні з багатьох причин ще й через те, що вони лише моменти, хвилинки, лише натяки ідеальної краси, правди, що як блискавиці у вашому оці майнуть, з тим, щоб уже ніколи не повторитись удруге. Подібні окремі естетичні іскри високого артизму не можуть бути "провірені" спокійно, холодно, на манекені натурниці, що навіть при всьому щирому бажанні не може вам дати того, чого ви в своїй наївній вірі сподіваєтесь від неї, і тому немає гірше й тяжче спостерігати, коли художник, маючи вже якийсь свій вимріяний, виплеканий жіночий образ, починає встановляти натурницю в потрібну позу, щоб його вже реалізувати. Сеанс починається дуже жваво, чемно, але дедалі захоплення все зменшується, художні вимоги — так само, він гірко впевнюється, що не може задовольнитись цією натурою; починається обопільне роздратовання, що грозить закінчитись справжніми неприємностями, коли полотно летить в один бік, а перелякана натурниця в другий".

Було вже пізнувато і через те, що одному з нас, а іменно Б. Ф. Ш., неодмінно треба було їхати додому і він почав тихенько прощатись, щоб непомітно вийти в передпокій, Беклемішев його упрохав зостатись іще лише на декілька хвилин, обіцяючи продемонструвати разом із Вінтурі один надзвичайно цікавий номер із її програми, а це — як вона виконує різні летючі в повітрі фігури... Той зостався, Беклемішев сказав за драпування кілька слів, і відтіля почулось: "Добре, добре, охоче, зараз, зараз".

Швиденько вона вискочила з-за драпування і, підспівуючи собі якийсь танечний мотив, пронеслась у плястичному танку повних

37. Джіорджіоне [Джорджоне Барбареллі да Кастельфранко] — (1478-1511) сучасник Тіціяна, що мав на нього великий вплив. Разом із Андреа Мантенья (1431—1506) — основоположник веніціянської школи малярів.

38. Пальма Веккіо — італійський маляр, що продовжував напрямок Джіорджіоне (1480-1528). Картини його здебільшого ідилічно настроєні.

94

два кола і коли почала третє, то несподівано високий і відповідно до цього дужий м'язистий Беклемішев швидко скинув із себе сурдут, ускочив у середину того кола, став на одне коліно, підняв обидві руки нарівні з своєю головою, а в цю мить Вінтурі, зробивши не більше півкола, дуже зручно й ніби непомітно впала йому на руки. Права рука Беклемішева припала трошки нижче грудей артистки, а лівою він, встаючи, підтримував її ноги. На диво він цілком вільно встав на ввесь свій зріст, а вона опинилася вгорі на одній випростаній його руці над його головою. Тоді лівою рукою він узявся в бік і так дуже повільно пройшов із нею теж два кола. Це був справжній тур-де-форс і покажчик зручности самого Беклемішева.

Але ж у цей час Вінтурі виробляла вгорі такі дивовижно граціозні пози летючих жіночих фігур, що не можна було не любуватись, до того ж вона між співом ще й називає сюжети своїх поз. Приміром, коли вонака же "Фльора", то в ту мить виймає з заквітчаної голови кілька квіток, що спершу ніби милує й нюхає тощо, а далі по одній спускає додолу, при чому теж міняє свої повороти голови і т. ін. Далі йде "Ніч Торвальдсена". Голова її зовсім спускається, очі теж, і вона в найспокійнішій позі, перевита найлегшим фльором, що трохи спускається й на саме лице. "Тріюмф Галатаї" з античного стінопису в Римі, "Вакханка" з стінопису в Помпеї, "Діяна на крилах ночі" і т. п. — цілий калейдоскоп невиданої блискучої краси. Увесь час над цими летючими жінками в повітрі чудово переплітається, то над ними, то під ними, якийсь етерний легесенький, як павутинка, серпанок, і його літ надзвичайно допомагає ілюзії невиданої легкости й етерности самої Вінтурі.

Скінчивши коло, Беклемішев на тому самому місці, де починав знову став на одно коліно, і Вінтурі легенько стрибнула з його руки і з тим самим танком і приспівуванням сховалась за драпування.

Ми попрощались із нею і пішли.

Після того вечора я більше не бачив Вінтурі, не знаю навіть, де вона ділась і що з нею і як скінчилась її художня місія... Якось ми тоді всі скоро розлізлись на всі боки. М. В. Глоба переїхав у Москву і довго там директорував у "Строгановському училищі"; кажуть, що й тепер він нібито в Москві доживає віку. В. О. Беклемішев скоро тоді став ректором Академії мистецтв і в 1920 році вмер.

95

14. ЖИТТЯ В "КАЗЬОНКАХ" І ЩОРІЧНИЙ АКТ 4 ЖОВТНЯ

Коли П. Мартинович жив у казенних приміщеннях, де й ми жили тоді, він страшенно обурювався на академічне начальство за цілковиту відсутність найменшої уваги до наших страждань і недостатків у найпотрібнішому, що ми терпіли їх по тих квартирах.

Одна з п'яти "казьонок" була тоді саме над академічною канцелярією, а друга поруч неї, на розі, що одним вікном (власне верхнім напівкруглим краєм його) виходила на 3-ю лінію, або так званий "Соловйовський сквер", а трьома верхами вікон на Нєву. У цім закутні закурене, задимлене склепіння починалося від самої підлоги й сходилося над головою; обидві наші кімнати мали вигляд половини ринви, розрізаної вдовж.

Сходити у "казьонку" нашу треба було повз багату квартиру архітекта Кінеллі, що був "смотрителем" усього будинку. До нас вели темні, зовсім вузенькі сходи, освітлені невеличким газовим ріжком. Оте скромне світлечко не тільки освітлювало, а й опалювало — обігрівало обидві наші величезні кімнати. Читач певне відмовиться вірити, що академічне начальство зовсім не опалювало нашого помешкання і що ми жили там у страшенному холоді. Проте це справді було так. Для чого так робило наше дбайливе начальство, чи то для того, щоб зберегти собі чи кому іншому ті дрова, чи для якихсь бухгальтерських штук, не знаю, бо певне ж по книжках виводилось не абиякі суми на наше опалення. Одно добре знаю, що ми терпіли мовчки, злісно й похмуро. Ми з гірких попередніх досвідів знали, що всяке наше прохання в цьому напрямку буде розглядатись, як надто смілива, навіть нахабна претенсія, і що ми можемо опинитися за це й зовсім на морозі... Коли надворі стояло 25-28 градусів холоду, а наше світлечко зовсім відмовлялося підвищувати температуру закутня, то ми, мешканці його, йшли на такі злочинні хитрощі: вночі таємно й з найбільшою обережністю трошечки відчиняли двері внизу наших сходів і так кидали їх майже на цілу ніч.

Робилося це для того, щоб позичити тепла з коридорів, куди виходили квартири нашого начальства. Уранці ми якомога швидше бігли відігріватись або в "Кушелевську" ґалерію, або хто куди втрапив, і там уже розкошували в теплі. Крім відсутности опалення, не було в нас також і виходків, і через те ми приму-

96

шені були обходитись різними примітивними заходами, що про них і розказувати годі.

Жило нас у тій "казьонці" чоловіка по 6 — 8 — 11, залежно від того, скільки знаходилось тих нещасних, що зважувались іти сюди жити. Тут вони або витримували страшні муки холоду, абож зараз застуджувались, набуваючи собі часом смертельних хвороб. Умебльовано цю квартиру було теж дуже інтересно: на всіх нас було одним одно крісло на трьох ногах, що його просто було викинуто з квартири Кінеллі; якогонебудь мізерного столу або навіть ящика, що їх цілі гори були навалені по академічних дворах та підвалах, нам не дозволяли взяти. Отак і жили ми на своїх ліжках чи чомусь до них подібному. Тут і вчились, тут і готувались до іспитів. Усі стінки "казьонок" були розписані, розмальовані всілякими малюнками, проектами ескізів, карикатурами, голими жінками, списані різними віршами, приповістками тощо. Порох та павутиння жили тут мабуть іще з часів Катерини; а через те що підмітати було нічим, на підлозі завжди валялася сила недокурків, крихот, шматків паперу тощо. Усе це давно вже лежало, тут і терпляче ждало на вічну окам'янілість.

Часто дехто з товаришів від голоду та холоду боліли, застуджувались і хворали на тиф, але й вони лежали тут же поруч нас. Ми ховали наших хворих, бо знали, що начальство сердиться, коли його турбують. Одного разу, коли виявилось, що хворий може вмерти, ми поклали звернутися до академічного лікаря, дуже старого чоловіка Оверлаха; він обіцяв прийти, та мабуть забув або просто побоявся навернутись на очі начальству, що завжди без усякої причини було дуже грізне. Так наші хворі й залишались без медичної допомоги. Як їм тут лежалось, де замість потрібної тиші й спокою завжди стояв безугавний галас, суперечки, співи, погане повітря і навіть безглузді жарти над хворими — судіть сами. Добре, що, непритомні, вони не розуміли цього жаху... Коли одного хворого, — дуже гарного на вроду юнака Семена Ербера — забрали непритомного з нашого холодника якісь його знайомі, все ліжко його кишіло білими товстими червяками, що через дірки з накиданих на ліжко без матраца ганчірок, сипались на брудну підлогу. Навіть ми, що бачили усі жахи "Літєйно-дворських казьонок", страшенно обурювались таким явищем.

Дивно те, що, не зважаючи на всі страхіття життя в "казьонках", нас таки туди тягло! Тягли не сама тільки нужда та безгрішшя

97

а ще — й чи не найбільше — те, що ми почували в собі потребу й жадобу до "безшабашної", нічим не обмеженої волі, волі молодих здорових тварин. Той хто приходив сюди, зразу може й жахався нашого життя, але поволі втрачав зв'язки з культурними "забобонами" і через кілька тижнів не відрізнявся від товаришів по куреню. Ми почували якусь атавістичну ненависть до всякого умовного порядку, до всього того чепурного зовнішнього блиску. Кров у нас грала, кипіла, не даючи чемно сидіти в скучному, одноманітному колі доброго поводження. Тут вироблявся суто анархічний погляд на все, що оточувало нас. Тут забувались усякі розпорядки, кожен жив виключно своїм днем. Ніяких годин ніхто не визнавав: один ще спав, другий давно виспався, а третій ще тільки лягав спати.

Нічого дивного нема в тому, що "свіжій" людині наша "казьонка" здавалась якимсь мертвим домом, де загибали молоді сили нещасних юнаків, що тут опинилися. Увесь цей жах, усе це знущання "благопопечительного начальства" з "довіреної" йому молоді обурювало кожного, хто бачив нас. Обурювало це також і дуже вражливого Мартиновича, і він задумав протестувати проти нелюдського до нас ставлення. Він бачив, як начальство наше — десятки осіб — жило тут же, поруч нас у розкішних помешканнях, а ми, для кого власне існувала й сама академія і всі вони вкупі, були в становищі гіршім, аніж стан індійських парій.

Але яка чудова й зворушлива картина відбувалася щороку 4 жовтня, коли на вселюднім урочистім акті всі наші начальники, убрані в золотом гаптовані мундири, ордени та звізди з різнокольоровими биндами на плечах, пишались перед великим князем Володимиром, нашим президентом, своїми "невсипущими клопотами" про добробут любих вихованців своїх! Урочистість тих обставин, блискучі численні гості, чудесна музика, красномовне кадіння тиміяму, піднесений настрій у всіх, — цей чудесний фантастичний гіпноз викликав деякий сумнів: чи праві ми в своїх претенсіях? Що таке була наша "казьонка" з її єдиним джерелом тепла і світла — газовим ріжком, голодом і холодом, тифом та білими червяками на ліжку ще живого, милого С. Ербера, проти того моря гаптованих мундирів сановників, що сяли золотом блискучих еполетів, орденів та звізд, або пишними, залитими дорогоцінним камінням убрань високих панів і паній з веселими радісними обличчями?

98

Які тут могли бути порівняння, яким безумством були б протести? І отже, дивіться! — з таким протестом виступив П. Д. Мартинович і своїми протестами захитав той рабський ланцюг, що його виковано було з фалші, свавілля, насильства та, як ми пізніше взнали, із справжніх неймовірних злочинств.

15. КАРТИНА-ПРОТЕСТ П. МАРТИНОВИЧА

Коли Мартинович сказав нам, що хоче намалювати картину з нашої "казьонки" і виставити її на "Передвижній" (39) виставці, щоб таким чином показати в дійсному вигляді вже не прикрашені ніяким офіційним красномовством "невсипущі клопоти" про нас "благопопечительного начальства", — ми всі з радістю згодились і ховати цю картину й позувати для неї. Робота пішла швидко, певно, і картина вийшла чудова. На виставку її прийняли з радістю, і вона зробила відповідне враження. Так вона й звалась: "Приміщення учнів ув імператорській Академії мистецтв". Картина багатьох зацікавила, про неї стали говорити. В ті часи наші професори, а надто найбездарніші з них, вважали, що ходити на "передвижні виставки" — нижче за їх гідність, а через те й не ходили на них ніколи. Але були між ними й такі "козлища", що не тільки визнавали передвижників (39), але, на великий сором для всіх інших, часом таки заглядали до тих велелюдних виставок. Чи від них, чи від когось іншого, але "благопопечительное начальство" довідалось про існування такої обурливої картини одного з колишніх учнів, і всі ланки отого вищезгаданого важкого ланцюга захитались і грізно заскрипіли. Всесильний, завжди невідмінно грізний конференц-секретар, генерал П. Ф. Ісєєв, почув себе особисто ображеним і гнівався на всіх винних і безвинних. Він звернувся, куди знав, щоб картину Мартиновича було звелено зняти з виставки. Передвижники почали суперечити, і вкінці конфлікт був розв'язаний компромісом — погодилися зняти лише підпис під картиною, щоб невідомо було, що воно таке. Та вже сила людей бачила й знала ту річ, а репресивні адміністративні заходи сприяли ще більшій популярності Мартиновичевих "казьонок". Коли "передвижна" виставка поїхала на провінцію, підпис знову з'явився на наших "казьонках".

39. Передвижники. Проти академічного псевдокласицизму, що панував у мистецтві, виразником якого була Академія мистецтв і її професори, піднявся рух молодих російських художників на чолі з І. М. Крамским, молода, свіжа реалістична течія в російському мистецтві в ті роки. Передвижники були проявом народництва в мистецтві, і заступали інтереси буржуазії проти февдалізму. Назва "передвижники" пішла з того, що ці молоді художні сили, порвавши з Академією, організували свої передвижні виставки. В шістдесятих роках художні виставки улаштовувала тільки Академія, а запропоновані на таку виставку картини мусіли мати візу Академії. 1863 року група молодих художників — учнів Академії — на чолі з Крамським порвали з Академією, і організували "художню артіль", з якої потім 1870 р. повстало "Товариство передвижних виставок". Всупереч академічним виставкам із їх офіційною цензурою це товариство почало організувати свої власні виставки. Цей розрив із Академією і її традиціями був на цей час справжнім революційним актом, наслідки якого сприяли демократизації мистецтва. Небавом передвижники найшли собі заступника в особі московського купця Третьякова, що скуповував їхні картини та заснував у Москві музей російського малярства (Третьяковська ґалерія.)

99

Зняття лише підпису генерала Ісєєва не задовольнило; він усе ще лютував у розмовах із професорами, а значить Академія тремтіла... Зажурились і ми, бо, крім усього, на картині нас дуже легко можна було впізнати, особливо мене, що сидів на першому пляні в червоному халаті та в сивій шапці і одігрівався кухлем чаю. Щодня ждали ми грози, і незабаром вона грянула.

Одного сірого поганого ранку, коли дехто з нас ніяк не міг зважитись покинути свого нагрітого ліжка, ми раптово почули, як унизу скрипнули двері і почулась важка хода на наших східцях та грізне сопіння розлютованого вже генерала. Ми завмерли... Він зупинився на хвилинку: мабуть уперше за життя трапилось йому бачити такий закутень. Здавалося, йому личило б сказати: "Так, хоч Мартинович і намалював усе це, але ж дуже блідо; справді воно куди сильніше". Але він, відразу підвищивши свій голос якомога більше, міг тільки "разносить", а не думати. Очевидячки з дипломатичних міркувань він навіть і не згадав про Мартиновича, а тільки лаяв нас за страшний бруд, неохайність, ліньки, небажання вчитись, за те, що ми вилежуємось по ліжках, коли вже давно почались лекції, і т. ін. Він кричав, тупав ногами і, знай, лаявся. Один із нас, потім відомий академік С. І. Васильківський (40), швиденько натяг собі на голову ковдру чи халат, щоб розлютований генерал його не впізнав. Але ці хитрощі були ні до чого, бо генерал таки вгледів, власноручно стяг ковдру додолу, зоставивши Васильківського "нага, аки младенца в яслех", і все, що мав на душі, вилив уже на самого Васильківського, додавши на самий кінець, що накаже двірникам викинути нас геть на вулицю, а "казьонки" закрити. Справа для нас набрала безвиглядно-загрозливого характеру, і дехто з наших товаришів, в тім числі і я, скоро, через день-два, повтікали на "волю". Ланцюг, що його трусонув Мартинович, звичайно, з часом прийшов до попереднього спокою. "Казьонка" мало в чім змінилася, та я вже туди й не заходив, а якщо бував, то хіба в "Літєйно-дворських", які були ще гірші й, звичайно, цікавіші.

Нема чого й говорити, що після виставленої на "Передвижній" картини Мартиновича йому й зовсім не можна було з'явитись у стінах Академії. Отже, махнувши на неї рукою, виїхав він на Україну й оселився там у Золотоніському повіті в містечку Вереміївці, що так чарувала його своїм, ще старовинним, життям. Ми з ним листувалися, і я був більш-менш у курсі його художніх та етнографічних справ. Мене вже давно тягло побувати там

40. Васильківський С. І. [Сергій Іванович] — знаменитий український маляр-пейзажист (1854-1917). Залишив чимало пейзажів олією, майже всі тематикою мальовничої природи України. Більша частина його картин переховується тепер у Музеї Слобідської України в Харкові.

100

і побачити все на власні очі, наговоритись із Мартиновичем і хоч днів зо три повештатися з ним по окрузі.

16. ПОДОРОЖ У ВЕРЕМІЇВКУ ДО МАРТИНОВИЧА

Літом 1878 року, бувши в Києві на лекціях ув одного чернігово-полтавського пана і часто стрічаючись із українською письменницею Ольгою Петрівною Косач (41), ми якось змовились поїхати провідати Мартиновича в його казковій Вереміївці, що жила ще життям XVIII віку. Чоловіки там ще носили довгі запорозькі чуби. Діди, чоловіки і навіть парубки вбиралися в старовинні сині жупани з вишитими монашками сусіднього манастиря закаврашами та срібними різнофігурними фібулями — застібками. Вони носили також червоні сап'янці з китицями по зовнішніх боках халяв та з великими, порожніми всередині, залізними підковами, — усе якраз так, як списав Рігельман у XVIII віці (42)...

Поїхали ми к "Петру", бо якраз тоді тут збирається великий ярмарок, отже, значить, можна було надивитись різних старовинних костюмів, типів і наслухатись кобзарів — усе це нас дуже цікавило. Головне, все ж таки, — навідати Мартиновича й побачити, що він там наробив і що позаписував. Брат Ольги Петрівни, М. Драгоманов (43), у 1875 році, їхавши закордон, забрав із собою дуже цінні етнографічні записи дум і інших матеріялів Мартиновича, значить, можна було сподіватись, що за ці три роки Мартинович дуже збагатив свої записи.

Подорож удалася. Погода стояла чудова. Тихий літній вечір настроював на співи, і я немало співав Ользі Петрівні наших таврійських старих запорозьких та чумацьких пісень. Пароплав через мілководдя дуже спізнився, і на кінцеву станцію "Богун" ми приїхали вже близько півночі. А ще ж треба було верст 12 їхати до Вереміївки. Ніч була дуже темна, і коли ми годин через три доплентались до села, то вже ніде не світилось, село було абсолютно мертве. Нарешті, проїхавши ще немало, ми з радістю помітили якийсь вогник. Наблизившись до нього, почули весільні співи. Ми стали біля воріт, а далі ввійшли в одчинені надвір сіни і побачили в хаті несподівану дивну картину: молодиця у високому вереміївському парчевому очіпку й у плахті, ніби напідпитку, співала й танцювала, а друга товста баба

41. Косач О. П. [Ольга Петрівна] — відома українська письменниця (Олена Пчілка), сестра М. Драгоманова, мати Лесі Українки. Нар. 1849 р. в Полтавщині, померла 1930 р.

42. Рігельман О. І. [Олександр Іванович] — військовий інженер, що довгий час жив на Україні, роблячи тут мапи та пляни українських міст. Написав "Летописное повествование о Малой России" (1788).

43. Драгоманов М. П. [Михайло Петрович] — учений і політичний діяч, професор Київського, з потім Софійського (Болгарія) університету, автор числен. наукових і критич. праць, основоположник т. зв. "драгоманівщини" й радикальної партії. Нар. 1841 р. на Полтавщині, помер 1895 р. в Софії. Погляди Драгоманова відбили на собі тодішню добу, коли при слабкому розвиткові капіталізму на Україні й нечисленній кількості пролетаріату ідеї наукового соціялізму ще не були поширені. Недооцінював він ролі пролетаріяту, будуючи свої соціяльні ідеї на тому, що проповідували його сучасники, анархісти Прудон, Бакунін і прибічники утопійного соціялізму. Все ж таки має він велике значення для розвитку соціялістичного руху на Україні в його часи.

101

ще голосніше допомагала їй. Старий з косою дяк і собі не відставав від них... Вони так були захоплені своєю гульнею, що зразу не звернули на нас ніякої уваги, а далі остовпіли вони від несподіванки, та й ми. Несподівано молодиця, сміючись, звернулась до мене і радісно промовила:

— Ой, Опанасенку, де це ти взявся? Як ти сюди попав? А онде й Ольга Петровна! Ну, дивіться, так це ви мабуть із Києва? Здрастуйте, здрастуйте, входьте в хату, а ми це проти празника загуляли трохи, та й той...

Не було сумніву — молодиця та була П. Мартинович. Він так чудово удавав її всіма рухами й голосом, що трудно було повірити, що це наряджений юнак...

Після нашої появи настрій все ж таки змінився, дяк почав супитись, а далі за щось розсердився на свою дячиху і, при нас усіх, погано вилаявшись, шпурнув на неї важким дубовим стільцем, що хоча добре її зачепив, але не так, щоб збити з ніг або десь значно ушкодити їй. Зчинилась метушня. Мені стало страшенно соромно. Пригадую тільки одну свою фразу, що міг тоді сказати Ользі Петрівні: "Ось воно яке буває народне життя"...

Було дуже вже пізно. Ми перетомлені. Ольга Петрівна попрохала, щоб хто пішов до сусідів і попрохав притулити її на ніч, бо тут другої хати або хижки не було. Та й після тієї дикої сцени, що втяв п'яний дяк, було незручно зоставатись тут шановній письменниці...

Уранці Мартинович показав свою Вереміївку. Дійсно було чому дивуватись. Справді здавалось, що ми перенеслися в інший — старий історичний український світ... Мартинович задумав почастувати нас обідом у свого приятеля, старого чумака Хведора Івановича Мигали, що носив ще довгу, нижче від пояса чуприну. Це була для мене дуже дивна річ, бо трапилась мені вперше за життя...

Самий двір Мигаля був дуже інтересний; від воріт до хати, що стояла серед двору, вела широка дорога, а по обидва боки її вишикувалися, стоячи симетрично, шість великих мережаних покритих шкурами чумацьких возів, по три вряд. Кожен, хто входив у двір до Мигаля, мусів пройти через ці імпозантні Пропілеї. Очевидно це був патріярхальний професійний звичай — шик, що зразу надавав тон і значення як самому господареві, так і його поважній професії. Хведір Мигаль був високий поважний красивий дід років за 60, з орлиним поглядом із-під густих широких чорних брів, з чорними вусами і чорною, що

102

вже взялася подекуди сріблом, чупринкою. Він радо нас вітав. У сінях, по степовому звичаю, поставили велике кругле сирно і подали обід. Мигаль налив у високу дерев'яну чарку, що звалась "Михайлик", доброї горілки і радо частував нас, вітаючи зі святом. В середині обіду Мартинович дуже вміло підійшов до Мигаля, сказавши:

— Хведоре Івановичу, он мій приятель, Опанас, що, спасибі йому, приїхав одвідати мене, дуже хоче, та не насмілиться попрохати вас, щоб показали, як ото чуприна у вас держиться за вухом.

Чумак Мигаль мовчки, мов би поволі, розмотав свою довгу чуприну — дійсно вона була довша ніж до пояса — і почав розказувати, як тепер трудно кохати її.

— Правда, цей звичай усі поважали, бо знали, що воно і відкіля ведеться, а тепер нас усього троє на всю Вереміївку: оце я та Трохим Пасько та ще один. Ото й усі! Сміються вже з нас, не розуміють, відкіля цей звичай — темні люди стали. Особливо в піст чуприна заважає; як підеш ото на поклони, то гляди, бивши поклони, вона й спаде з вуха, то вже сусід неодмінно важить щоб чоботом на неї наступити. Ти — смик, смик, а він удає, що й не чує. — Та зділай бо милость, оступись, хіба не чуєш, що я смикаю? — Та вже аж тоді хіба оступиться, та й то сміючись. — Ну нащо воно тобі? — каже...

Настав час, коли треба було чуприну знов закладати за вухо, і от тут я побачив, що це не так просто і що треба знати певний ряд способів для цього хитрого діла. Насамперед Мигаль одним рухом змочив язиком, починаючи від кінця правої руки указовий палець і тоді став ним ніби сукати ту чуприну, коли вже вона була скручена і стала цупкіша, тоді він закрутив її за ліве вухо, починаючи з-під низу, далі, обвівши кругом вуха, на переді розчепив її і в ту щілину протяг кінець такий завдовжки, що він ліг йому на груди. Таким чином чуприна довго держалась і не спадала, хоч би й нагинався чоловік.

Ольга Петрівна, здається, після обходу ярмарку того ж дня й поїхала в Київ, а я зостався ще на два дні роздивлятись та знайомитись із тим дивним селом.

Хоч який, здавалося, непомітний був приїзд наш у Вереміївку, а проте "недреманное око" місцевої поліції нас не минуло. Діло в тім, що Ольга Петрівна, як тоді це треба було робити, захопила з собою у Вереміївку декілька українських книжечок і роздала їх декому з вереміївчан. Про це зразу ж стало відомо

103

П. Мартинович у вереміївському
строї та селянин. Фот.

104

поліції через шпигунів-добровільців, що сами одержали ті книжечки. Мартинович згодом мав немало неприємностей із становим. Мартиновичеві хотілося бути там без найменших підозрінь та закидів, а тут — на тобі! Справжня крамола виявилась!

Гостюючи в Мартиновича, помітив я, що він тепер більше уваги віддає вже не малюванню, а етнографічним роботам, записам тощо. Отож і передягання в жіночий костюм і інші подібні речі — це були свого роду заходи до цілковитого, остаточного опанування темою звичаїв та пісень обрядового весільного ритуалу. Коли звичай потребував "по закону" й чарку горілки випити, Мартинович, звичайно не вживаючи її, мусів пити, бо навіть при цьому, ніби незначному акті, скільки ж вживається, теж "законних", відмовлень, чемних припрохувань та ще інших дрібніших заходів, аж до певного виразу лиця поважних учасників справи.

17. НУЖДА Й ДУШЕВНІ СТРАЖДАННЯ МАРТИНОВИЧА

Захоплення етнографією мало й ті вигоди для Мартиновича, що воно не потребувало витрат грошей, бо і в ці часи терпів він велику нужду. Де вже там було оплачувати натуру, купувати фарби і все інше причандалля. Іноді я висилав йому дещо з Петербургу, та це ж мало не постійний, а випадковий характер. Мати вже не висилала йому ні копійки, і були моменти, коли, одержавши від мене кілька карбованців, він, як потім уже мені писав, уважав, що вони врятували його від голодної смерти...

Тодішній наш товариш по Академії, потім професор М. Д. Кузнецов (44), якось розмовляючи зо мною про бідування Мартиновича, запитав:

— А як ви думаєте, чи міг Мартинович звертатися листовно по допомогу до найганебнішого процентника і найпідлішої людини Ду-ка, що він його ненавидів аж до дна душі, як і всі ми, і ніколи не був із ним знайомий, як і всі ми?..

Це був страшний павук-землячок із Полтави, що після перебування в Академії, заступив до позичкової каси оцінником і сам давав гроші на проценти... Він літом десь поблизу опинився, і Мартинович ніби написав йому листа, прохаючи, щоб він позичив йому десять карбованців.

44. Кузнєцов М. Д. [Микола Дмитрович] — відомий український маляр-жанрист і портретист, член групи передвижників, нар. 1853[0] р. на Україні. Деякий час жив і працював в Одесі.

105

Я рішучо сказав, що Ду-ко бреше і я ніколи цій гадині не повірю. Кузнецов мовчки передав мені листа. Вже з коверти я побачив, що мабуть це таки правда!.. Я читав і горів від сорому. Не було сумніву, що це був лист Мартиновича. З огляду на те, що лист був переданий через руки, Мартинович, очевидно з обережности, щоб не прочитали його ті, через кого він передав його, умисне написав напівфранцузькою, напівлатинською і українською мовою. Проте ця обережність була зайва: розібрати ту мішанину нетрудно. Одно було ясно: Мартинович перебував у страшному стані, раз наважився на такий крок, що зневажав його людську гідність!.. Він, розуміється, обіцяв вернути свій борг із процентами, які призначить сам павук. Та він помилився: лихвар, щоб показати свою зневагу, навіть не відповів йому. Але був надзвичайно задоволений, що от той гордий улюбленець деяких професорів і багатьох учнів у його запобігав ласки, а він, Ду-ко, все ж таки не допоміг йому. Для того, щоб дискредитувати Мартиновича, тепер показував його лист усім і всякому і нарешті дав його Кузнецову, щоб він показав ще й вам, найближчим товаришам Мартиновича. Розуміється, ми зрозуміли жахливе становище Мартиновича і не осудили його, а ввесь свій гнів вилили виключно на Ду-ка, оту найнікчемнішу гадину.

Не пригадаю ясно, чи послали ми тоді щонебудь у Вереміївку, але про лист ніхто ніколи не нагадував Мартиновичеві, а він теж мовчав, певне думаючи, що ця погана справа нікому невідома.

Живучи у Вереміївці з рік, Мартинович дуже там прожився і, хоч-не-хоч, а треба було вже тікати звідтіль. Довга розлука з товаришами, повна відірваність від культурного світу спонукала його вернутись і знову продовжувати боротьбу за навчання та існування при кращих культурних умовах.

Відомо, що виникнення в артиста великого, непереможного бажання досягти улюбленої, вимріяної мети, одночасно родить у нього й повну віру в свої виключні сили й здібності, викликає почуття великої радости та відчуття власної духовної моці; це бажання заохочує ставити на перший плян оту неминучу боротьбу за досягнення. Ради тієї мети, ради тієї великої згаги звання, духа аналізи і взагалі ради потреб творчости, він охоче йде на невідому боротьбу. На жаль трапляється, що боротьба стає надсилу артистові — тоді молодий ентузіяст втрачає рівно-

106

вагу, самовпевненість, а що найстрашніше, губить попередню віру в свої сили і, таким чином, не може досягти ось-ось уже видної, але ще не захопленої в жагучі обійми мети. Він спотикається й падає під вагою непереможних злих умов життя... Барикади завжди низькі й дуже небезпечні для звичайних, рядових людей, але герої, що безстрашно стоять на них, закликаючи юрбу до перемоги, підвищують їх не тільки своїми героїчними постатями, але часто й своїми тілами — трупами. Така шкода, як утрата своєї духовної моці і віри в себе, хіба не так же легко знищує людину, як і сама смерть? Різниця лише в тому, що способи такої втрати багато тяжчі, дошкульніші, довші від смертельних ударів, що несуть із собою кінець мукам і вічний спокій...

Але вернімось до Мартиновича. Він послідовно, крок за кроком, розвивав своє внутрішнє художнє "я", розгортав його до можливої повноти і працював, як нам здавалось, в умовах уже напівхоробливого життя. Все, що було довкола його, навіть дороге й близьке, уже не відволікало його від поставленої собі мети — стати великим українським художником, хоч би ціною щоденного злого голоду, великих життьових злиднів і навіть ціною власного здоров'я. Попередня прихильність до близьких людей, до нас, товаришів, своїх кревних, родинні відносини — усе це стало вороже загадковому процесові, що він тепер самотньо й тяжко переживав. Він рішучо одвернувся від усього, з чим зв'язаний був раніше спокійними добрими відносинами. Коли траплялось йому когонебудь із нас зустрінути на вулиці, він зразу раптово переходив на другий бік її і навіть не відповідав на запити. Дуже складний душевний процес переживав тепер Мартинович. Він марив через свою майбутню художню творчість провести, прищепити в життя своє удосконалене високим мистецтвом "я".

Що ж, правду кажучи, для натур виключно відзначених природою, для окремих небагатьох вибранців її, над чиїм чолом заздалегідь уже ніби ясніє вінок майбутньої слави, таке поводження цілком природнє. Така людина звичайно перебуває в мріях про своє майбутнє тріюмфальне життя, вона центр і всесвіт, а все інше — то лише так, побіля неї... Така людина хоч і не цілком свідомо, а може, не хвилюючись, принести себе в жертву вимріяному ідеалові, може з своєї волі стати аскетом, аби тільки здійнятись на найвищий щабель широкотворчих мистецьких здібностей. Вона добре знає, що треба купити все те дуже дорогою ціною —

107

назавжди відмовитись від власного особистого щастя, від сім'ї, від родинних утіх, від усього, що дає радість і щастя звичайним людям: така людина знає і добре пам'ятає, що вона — не улюбленець усіх, не кумир їхній, як іноді це здається, а всього лише дармовий наймит, громадський кріпак, від якого кожен, хто хоче, найбільше вимагає і визнає лише те, що йому в цей момент до смаку і вподоби, а все інше звичайно з легкою душею ганьбить і без жалю топче. Кожен потребує від такої людини найглибшого змісту його творчости, найдосконалішої форми, надмірної творчої продукції, тобто — соків його мозку, його крови, а ніколи не подумає — як же і яким вогнем викресати з душі оті велетенські творчі засоби, оту високу надмірну потенцію, що має задовольнити ці примхливі суворі вимоги.

Отут і криються початки невдач, важких ударів долі і справжніх катастроф... Уперті заміри, власні не зовсім виправдані надії тимчасово і справді крешуть вогонь навіть титанічних зусиль, боронять від моральних і фізичних страждань і відчаю, але частіше вони ведуть до великих розчаровань, до хоробливої перевтоми, до цілковитого й дійсного духовного занепаду...

Ах, дорогі товариші! Скільки з вас перейшло цією стежкою перед моїми очима і скількох би з вас я міг тут назвати!.. Мир вам і спокій!..

Мартинович усе ще зоставався один із своїми самотніми душевними стражданнями. На виду він страшенно змізернів і наче на цілі роки зробився старший; його великі очі стали ще більші, глибоко запали і наводили жах... До чого нужда і голод могли довести його? Становилось ясно, що боротьба кінчається.

Його високі заміри, його засоби боротьби, що виходили з душі, уже очевидно хворої, зустрілись із такими непереможними, з такими тяжкими життьовими вдарами, що ввесь фантастичний палац його мрій уже тріщав і рушився. Довго такий стан речей тягтись не міг: повинна була наступити криза.

Але Мартинович уперто вів свою лінію — ним керувала думка про перевагу почуття над певним знанням, а це неминучо вело до більших чи менших, але все ж шкідливих розчаровань та помилок. Такий спосіб навчання народня мудрість давно вже помітила: "Не намучиться — не научиться", каже вона. Отож і приймав тепер муки нещасливий Мартинович, ідучи самотньою стежкою.

108

18. ЧОРНИЙ КОЛЬОРИТ ЖИВОПИСІ МАРТИНОВИЧА

Олійними фарбами Мартинович почав писати пізно, вже після того, як одержав обидві срібні медалі за рисунки з натурників. Як ми вже згадували, з технікою малювання Мартиновича трохи ознайомив Чумаков, та цього було замало для робіт ув етюдній клясі; мало він був знайомий із самими назвами олійних фарб, а про сполучення їх та про закони гармонії не мав певного уявлення, чи, вірніше, ніколи цим не цікавився. Він сміло змішував різні фарби, не передчуваючи, що воно з того, навіть не в довгому часі, вийде. Ми, товариші його, часто попереджали, що намальовані таким чином його етюди незабаром почорніють, і його праця буде змарнована. Так воно й сталося, так і назавжди зосталось...

Кольорит — це була найуразливіша рана його душі, бо він надавав йому великого, навіть перебільшеного значення. Мартинович був певний, що, не подолавши кольориту, не можна виходити на шлях щорічних художніх виставок, що це грозило не тільки нападом художньої критики, але й незадоволенням професорів.

Справжнє горе було для Мартиновича купувати собі якісь фарби. Коли він приходив у художній магазин італійця Даціяро, що якраз був проти Академії мистецтв, то зараз же починались веселі пустотливі розмови італійців-прикажчиків, бо там його вже добре знали:

— А, драсті, господіні Мартіновіті, сто вам тіперічі нузно, сто ві хатіті — фарба руза, фарба біянка?

— Та ні, — відповідає Мартинович, — дайте мені отієї... чорт її знає, як вона там у вас зветься... ота "Маєвського лісіруюча".

Потроху, під спільний сміх, вияснялось, що та "лісіруюча" була собі простий бітюм, що ним наш талановитий товариш М. Маєвський любив лісірувати свої пейзажі.

Добувши собі "Маєвського лісіруючу", Мартинович, задоволений, ішов додому і мішав ту лісіруючу з білилом (неможлива річ!) і сміло мазав тією мішаниною, де тільки йому хотілось.

Розуміється, наслідки були сумні. А проте, розпитатись про спецтаємниці живописі було ні в кого; професори здебільшого не надавали кольоритові ніякого значення — вони мали свої обмежені палітри фарб і ніяк не визнавали ні нових англійських та французьких фарб, ні нових плоских, найкращих, пензлів.

109

Отже і горів Мартинович у невпинному болючому процесі шукання отого сонця, отого світу, отих яскравих живих кольорів природи — всього складного й ніби таємничого процесу, спільних дружніх зусиль зору, настирливих спостережень, підпертих добрим знанням певних законів сполучення фарб, гармонії їх, законів діяння, контрастів, законів повітряної перспективи кольорів, одно слово, — багатьох важливих діющих факторів, що в своєму спільному загальному хорі кінець-кінцем і дають ту дивну чарівну симфонію, що в малярстві зветься кольоритом.

У великій тривозі душі, через такі, як здавалось Мартиновичеві, незадовільні і навіть зовсім невдалі шукання того невловимого кольориту, розгортався глибокий моральний біль, постійний сум, якась тиха покора, правдива безпорадність. В щирих самотніх стражданнях він нарікав на відсутність того, що, на нашу думку, зовсім не було заложене в самій його істоті. Розуміється, не міг він, як художник, що любив при всякій слушній нагоді поговорити про укохане мистецтво, не міг, кажу, не знати того звичайного явища, що починаючи від древніх і кінчаючи сучасними тодішніми художниками, багато з них не були кольористами, а проте були "великими" — взяти хоч би таких як Матейко (45) або й наші Брюлов та Іванов. З другого боку багато великих кольористів, як Макарт (46), Семірадський (47) або й К. Маковський (48), не були великими художниками. Розуміється, Мартинович добре знав, що форма всякої речі — це все, а розфарблювання її, розмальовування фарбами, то вже другорядне явище і навіть не обов'язкове. Формою він уже майже оволодів; значить, зоставалось, урівноважившись, працювати далі й давати нові добрі цінності. Але Мартиновичеві отой чорний кольорит без кінця завдавав страждань і вів його до недуги.

У 1880 році наважився Мартинович на велику жертву: він не поїхав літом на Україну, а лишився в Петербурзі. Згодом, перебравшись у Парголово, в якійсь пустці прожив ціле літо, пишучи зранку до вечора етюди з натури. Він цілком змінив маніру письма — все було написане великими, широкими, жирними мазками, сміло і впевнено, але ж від властивої йому чорноти він не відступив ні кроку! Всі ми, з'їхавшись восени, з правдивим жалем і співчуттям констатували, що літо в Мартиновича пропало.

Перед написанням цих спогадів я уважно студіював численні до мене листи Мартиновича. Там скрізь порозсипані гіркі скарги

45. Матейко Ян — один із найзнаменитіших польських малярів XIX століття (нар. 1838 р.), відомий своїми картинами з історії Польщі.

46. Макарт Ганс — німецький маляр, кольорист, писав картини здебільшого на античні й історичні теми (1840-1890).

47. Семірадський Генрик — польський маляр, нар. на Україні (Харківщина). Картини його взяті переважно з античного життя, писані театральною манірою, без глибшої студії соціяльного тла епохи. Великий майстер фарб, картини його багаті сонцем і воздухом (1843-1902).

48. Маковський К. О. [Костянтин Єгорович] — російський художник, що продовжував традиції академізму в мистецтві вже після перемоги передвижників (1839-1915). Відомий своїми картинами з історії. Визначний кольорист.

110

на те, що от він не довчився і що йому треба знов поступати в Академію в етюдну клясу і таки добитись того жадібно бажаного недосяжного для нього кольориту.

Літом йому треба було якось годуватись у тому Парголовім; ото він наїздив до міста, привозив до видавництва "М. О. Вольфа" на продаж свої рисунки на українські теми для "Живописной России", а також і в "Живописное обозрение". До міста Мартинович вернувся вже зовсім пізно восени й оселився в славнозвісній "Лихачовці", на п'ятому поверсі, якраз над моєю кімнатою. Петербурзька "Лихачовка" — щось подібне до московської "Ляпінки" тих самих часів, — містилася на розі Середнього проспекту і 6-ої лінії. Славилась вона тим, що там жила майже виключно молодь: сотні студентів, художників і іншого одинокого люду. Приваблювало всіх сюди вільне, незалежне від квартирних хазяйок життя, кожен жив зовсім вільно. Була там загальна велика кухня, де зранку до пізньої ночі можна було мати окріп і, що собі хочеш, варити або жарити.

В той час нужда знову захопила Мартиновича в свої страшні пазурі і довела його до неможливо тяжкого стану. У його кімнаті не було не тільки стола або стільця, але й ліжка; просто на брудній, ніколи не митій підлозі, мішма валялись альбоми, теки, малюнки, етюди; на всьому тому він і спав; до стіни була приставлена стара поганенька поляпана вапном драбинка, що її тут забули вапнярі. Оце була вся обстава його кімнати. Коли хотілось посидіти, треба було обережно присісти на перший щабель тії драбинки. Надворі вже стояла рання, але сувора зима, і в хаті було нестерпно холодно. Щоб хоч трохи нагрітись, Мартинович мусів вилазити на найвищий щабель драбини, майже під саму стелю, — там було тепліше ніж на брудній підлозі і все ж таки можна було посидіти. Ніякої роботи не було.

"У той час, — пише він мені в одному з листів, — увірвались мені всі заробітки; от так поживши місяців з півтора, я й заболів... тоді я все про кольорит думав і тяжко журився"...

Наші настирливі поради походити по редакціях та пошукати роботи стали його нервувати й дратувати; він почав нас сторонитись і цуратись, зустрічаючись, обходити. В той час він уже переживав томливий стан якогось сподівання; він ждав чогось жахливого, що неодмінно прийде й зробить край усьому. Те жахливе, неминуче вже було близько; подібне до страшного змія боа, воно вже гіпнотизувало його своїм скляним зором, уже відняло всю

111

його волю над собою і, роззявивши страшну пащу, нетерпляче ждало, щоб нещасна жертва сама кинулась у неї, аби тільки позбавитись муки чекання... Він уже нічого не їв тоді і, щоб не почувати жахливої дійсности, всіма силами примушував себе перебувати в різних мріях та фантазіях. Найчастіше линув він думками до давно пережитого, минулого — прекрасне, світле дитинство, мов райська музика, вабило і тягло його до себе ясними любими картинами поетичної природи і теплої, щирої любови й піклування родичів: він напружував усю свою волю, щоб не відпускати тих чудових картин, і скоро дійшов до того, що вже наяву з відкритими очима, серед дня бачив їх, а також і багато чого іншого. Почались галюцинації... Страшенний змій боа вже почав над ним свій жахливий танець голоду...

Одного вечора, серед тиші й темряви своєї кімнати — світити було нічим — Мартинович лежав на підлозі на своїх етюдах і ввесь цілком поринав у спогади про рідне село. Він бачив у садку білу хатку свого улюбленого дідуся, всю осяяну сонцем, і самого дідуся, що через відчинене вікно дивився на свого любого онука і милував його. Артист в екстазі ввесь тремтів від радости, а високо напружені нерви його дрижали, як надміру натягнені струни. В цю мить один із наших товаришів по Академії, Дітріхс, несподівано сильно штовхнув двері кімнати і голосно крикнув: "Мартинович, ви тут?" Через міру натягнені струни — нерви не видержали такого різкого раптового удару й увірвались! Страшний боа схопив свою жертву!..

19. ПЕРША НЕРВОВА ХВОРОБА МАРТИНОВИЧА

Цілу ніч я чув над своєю головою щось незвичайне, якусь ніби боротьбу, якісь глухі придушені звуки. То не була його звичайна хода схвильованої людини, що я чув її щоночі перед тим звечора майже до ранку. Не можна було зрозуміти, що там коїться...

Перед світом прибіг до мене коридорний 5-го поверху і швидко кликав до Мартиновича, кажучи, що з ним щось недобре робиться і що треба, щоб ми, товариші його, дали йому яку раду, бо всі сусіди перелякані і вимагають спокою... Я, а також і дехто з товаришів, побігли нагору.

В кімнаті Мартиновича на підлозі все було перемішане і уявляло з себе правдивий хаос. Нещасний Мартинович лежав і ніби

112

вертівся серед того хаосу. Він енергійними поривами, дуже швидко зміняв свої, неможливі для здорової людини, пози. Ми всяко намагались заспокоїти його і чимнебудь допомогти. З наших розпитів виявилось, що він усе те робить свідомо, щоб якось урятуватись від страшних мук, "бо розірвані нерви якнайдужче шукають свого попереднього місця сполучення, і треба тільки найти таке становище тіла і особливо голови, яке неодмінно й допоможе тому сполученню, тоді він буде зразу ж здоровий".

Через якийсь час ми його запитали, чи не хоче він їсти. "Хочу, хочу, хочу", благаючи, відповів він. Хтось із товаришів збігав у лавочку, купив хліба і цілий хунт так званого "чухонського масла". Хворий прожогом кинувся до масла і не встигли ми огледітись, щоб якось упорядкувати ту їжу, як він, на наших очах, в одну хвилиночку з'їв масло. Ми прямо жахнулись і вже хліба не дали йому зовсім, боячись пошкодити його здоров'ю. Цілий день ми промучились із ним, а вночі натягали в його кімнату матраців і, положивши його всередину, сами чергувались, лежачи по обидва боки та придержуючи його руками. То була страшна ніч!.. Перед світом він почав задихатись, так у його билось серце. Він кричав, щоб принесли цебро кусків льоду, щоб прикладати той лід до серця і тим гамувати те бідне серце. Принесли льоду. Мартинович прикладав його ввесь час, боячись навіть на хвилиночку одняти його.

Нарешті ми побачили, що вже сами нічого не вдіємо; тоді я послав телеграму його матері, щоб вона негайно приїздила, а сам побіг до Ів. М. Крамського (49), мого колишнього вчителя по школі "Общества поощрения художеств". Він мене знав і іноді навідувався до нас у так званій "общей комнате"... Я добре знав, що Крамський любив Мартиновича, цінив його, як талановитого художника і допомагав йому матеріяльно, то позичаючи грошей, то іншими способами. Мартинович навіть малював його портрет, а вже Крамський не став би сидіти для якогось собі звичайного рисувальника. Я був певний, що плян мій вірний і, не зважаючи на дуже ранній час, побіг до Крамського. Він страшенно схвилювався; годин у 8 ранку ми з ним хутко прийшли в "Лихачовку" і коли зійшли на 5-й поверх і ввійшли в кімнату Мартиновича, то побачили таку картину, яку, як казав мені Крамський, ніколи в житті не можна забути. Серед неописаного хаосу та мокротечі, декілька душ товаришів держали майже напівголого Мартиновича перед широко розчиненою ква-

49. Крамський І. М. [Іван Миколайович] — художник, центральна особа в гурті передвижників, голова "Художньої артілі" і вождь "Товариства передвижників" (1837-1887). Родом з Вороніжчини, деякий час учився у Харкові. Спершу ретушер ув одного харківського фотографа, переїхав потім у Петербург, де й вступив до Академії. Не можучи погодитись із академічною схолястикою і псевдоклясицизмом, організує вихід цілої групи художників із Академії 1863 р. Увесь час мав він великий вплив на розвиток творчости передвижників. Немалий вплив мав він і на формування художніх поглядів П. Мартиновича на початку його перебування в Академії. Залишив по собі кількасот портретів, між іншими портрет П. Мартиновича в українськім вбранні. (Дивись прим. 21).

113

Студент Академії мистецтв Єгоров

Олівець, 1878 р.

тиркою, в яку цілими хмарами валив лютий мороз. Мартинович повними грудьми жадібно дихав, а руки з кусками льоду все тулив до серця, ні на хвилиночку не віднімаючи льоду, і був певний, що як тільки відняти той лід, то серце зараз же й розірветься... На скорій нараді, тут же, ми вирішили, що неодмінно треба хворого зараз же відвезти в лікарню для душевно хворих...

І. М. Крамський брав на себе клопоти, щоб помістити і навіть оплачувати лікування його півроку або й рік. Я збігав по карету. Лишалось одягти хворого товариша; та він усяко не давався, бо йому здавалось, що тільки він прийме від серця кригу, так воно й розірветься... Довелося то проханням, то грізьбою майже силоміць відірвати від його грудей ту кригу. Коли її нарешті пощастило зняти, страшно було дивитись на тіло над серцем. Велика синя пляма була з долоню завбільшки, а всередині її йшла з півсантиметра завширшки і не менше як 10 сантиметрів завдовжки тріщина. Тіло було подібне до темної губки. Сяк-так добули ми якусь одежину, одягли хворого і вивели до карети.

Через годину І. М. Крамський, М. Комаровський і я приїхали з Мартиновичем у лікарню св. Миколая. Крамський, як усім відома, поважна особа, все влаштував дуже швидко; навіть цілковита відсутність будь-яких документів цьому не пошкодила.

114

Він заплатив щось за два місяці, і ми поїхали собі назад, змовляючись по дорозі, коли і в які приймальні дні навідувати нашого бідного товариша.

Прийшла від матері відповідь телеграмою — вона рішучо відмовлялась їхати в Петербург по сина, а прохала, щоб я його привіз у Костянтиноград. Доречі, вона добре знала, що я бідую трохи не так, як і її син. Ми всі постановили, що Мартиновича везти туди не слід; це значило б поховати його там живцем...

Крамський був тієї самої думки, знов запевняючи нас, що платитиме за лікування Мартиновича, доки треба буде. Він тут був під добрим лікарським доглядом, мав свою окрему кімнату і всякі вигоди. Ми частенько одвідували його в приймальні дні. Один раз застав я в його в кімнаті якусь бліду на виду невеличку сіру постать із широко відкритими очима. Та фігурка зразу ж, як побачила мене, з жахом ув очах зникла і, як мені здалося, зробила якийсь таємничий знак Мартиновичеві. Я, розуміється, спитав, хто це й чого так таємничо ця постать тримається. Мартинович жалівся мені, що цей хорий пацієнт невідступно його переслідує і найщиріше з благанням і побожністю умовляє його, не боячись і під страшним секретом, відкрити йому свою тайну — очевидно страшну тайну — і назвати себе справжнім своїм іменням; бо він же є не хто інший, як сам великий письменник Микола Васильович Гоголь... Він завжди звертався до Мартиновича: "А, здравствуйте, Н. В. Ну, как же ви поживаєте? Нас никто теперь не слышит... я понимаю вас, я просто узнал вас по вашему носу. Вас посадили к нам в живую могилу". Мартинович спершу все доводив йому, що він не Гоголь, але ніякі доводи не могли похитнути певности того нещасного шановника великого письменника.

Коли Мартиновичеві так покращало, що він уже міг спокійно говорити про свою хворобу, то одного разу розповів він мені, як у перші дні захорування йому ввижалось сила-силенна різних страховищ, що на його очах то пожирали одно одного, то тут же родились або гинули; це був якийсь вихор, ураган летючих гидких потвор. "Я, — казав він, — цілком тепер розумію, що воно було таке; нема в тому нічого дивного або незвичайного. Всі мої почуття були надміру напружені, прибільшені, а значить і чутливість мого зору, очей так само. Отже, всі ті мільйони малесеньких мікроскопічних створінь, як різні оті бацилі всіх відомих і невідомих ще хвороб, що наповнюють наше хатнє

115

М. Бруні, учень Академії мистецтв

Петербург. 1877 р., італ. олів.

повітря, при надзвичайно прибільшеній вражливості чи перебільшеному сприйманні моїх очей, ясно стали мені видні, от і все"...

Одужування Мартиновича йшло дуже поволі, і лише к весні йому так покращало, що він уже міг виїхати на Україну. З матір'ю його я листувався, хоча й добре знав, що практичного наслідку з того не буде. Вона буде рада тому, що найшлись добрі люди, які піклуються за її сином, які його лічать, тратять на це трудові гроші, навіть радіють тому, що мають якусь змогу допомагати нещасному талановитому артистові. А цей юнак через її феноменальну скупість тяжко голодував, поневірявся і тепер, надломлений, гинув. Вона добре знала й те, що її син за часи свого гіркого життя мав між товаришами, такими ж бідаками, як і він сам, деякі борги. Проте вона не віддала нікому й копієчки навіть тоді, коли бідахи зверталися за цією копійкою в найскрутніші моменти свого життя, благаючи її віддати щонебудь, запевнюючи, що вони вважатимуть це за особливу милість і навіть за допомогу. Нічого не помогло! Не така це була людина, щоб відчувати моральні обов'язки хоч би й перед тим, хто допомагав її бідолашному синові, якого вона сама довела до такого кінця... Нічого не помогло, кажу. Десь ті листи мабуть переховуються в Мартиновича, і тепер, уже мало не через 20 літ пізніше, коли було заслано матір до Олонеччини, повернув він декому ті старі борги.

116

Після того, як Мартинович захворів, через кілька днів після телеграми його матері, я одержав дуже цікавого листа від її молодшого сина Василя, очевидно писаного під диктування старої. В ньому ті самі фрази, що й у телеграмі: "Ехать в Петербург ей ни под каким видом нельзя — уж потому, что самое главное, что ехать не с чем! Да притом — куда ехать в такую даль зимой — того и гляди, что голод и холод вступят в свои права. Я советовал бы Вам привезти его сюда!!."

Виходить, що його матері їхати в Петербург, та ще й зимою — це далеко, а мені з Петербурга до них ближче... У неї ні з чим їхати, а в мене, значить, є з чим. О, чудова школа і достойний син!.. Стара писала приблизно те саме з додатком, що як вони одержали від мене телеграму, то трохи не повбивали одно одного!..

При всіх своїх провінціяльних, часто дуже навіть комічних рисах і зверхній простоті та нічогонезнанню, вона ховала під отією зовнішньою оболонкою неабиякий практичний життьовий розум. Це — вірно, та вірно й те, що найбільший розум, коли він без міцного морального підмурку, — постійне джерело постійного більшого або меншого зла.

20. ПРОВАЛ АКАДЕМІЇ

Щоб схарактеризувати гіркі заробітки, на які жив до своєї хвороби Мартинович, наведу деякі витяги з його листів.

"1876 і 1877 рік пробивався я заробітками, мало або майже нічого не получав з дому. Не та жизнь моя стала, що за батька була. П. П. Чістяков (50), професор, нараяв мені заробіток: доктору Балінському треба було мозки малювати. Тоді я за ту плату квартиру оплачував і контентувався". Або ще: "Був мені заказ од проф. Прахова (51) для портретної галерії князя Дашкова в Москві".

Сюди зробив Мартинович двадцять портретів, із них шість українських діячів: Богдана Хмельницького, Івана Мазепу, Георгія Кониського, Дмитра Ростовського, Григорія Сковороду та Квітку-Основ'яненка. Розуміється, такі замовлення тоді його піддержали, і він їздив у Вереміївку, але тепер, 1880 р., вернувшись відтіля зовсім без грошей, бо за дев'ять місяців перебування у

50. Чістяков П. П. [Павло Петрович] — рос. маляр, нар. 1832. Оригінальний кольорист, хоч малював дуже мало. Деякий час був учителем в Академії і завідував робітнею істор. малярства. Кращі його картини зберігаються в Третьяковській галерії.

51. Прахов А. В. [Адріян Вікторович] — професор Академії мистецтв у Петербурзі. Написав кілька статтів, де між іншим згадує про творчість Т. Шевченка.

117

Вереміївці він прожив 250 крб., позичених йому І. М. Крамським, рад був він найменшому замовленню, та його не було... І далі: "В Петербурзі коли-не-коли було закажуть від редакції рисунок для журналу "Пчела", або від редакції "Живописное обозрение", наостанці ще в дитячий журнал "Игрушечка". Всіх цих рисунків вісім за чотири годи, із них головні тільки п'ять"...

Взагалі для Мартиновича робити якісь замовлення — була справжня каторга: навіть серед найнужденніших обставин, він відмовлявся від наших невідступних порад — іти до редакцій мистецьких журналів і пропонувати їм свої послуги. Він волів терпіти голод і холод, аби тільки бути, по змозі, вільним.

Мартинович, та й багато з нас, що мали нещастя вступити до Академії перед її реформою та чимбудь виявили симпатію до нового російського мистецтва, що народилось тоді в особі "передвижників", відразу заводились у списки внутрішніх ворогів, з якими Академія вела жорстоку, нещадну боротьбу. У своїх передсмертних конвульсіях вона без усякого жалю давила нас цілими десятками. Ми гинули, але добре знали й ясно бачили, що вона доживає свої останні роки, і лише це було для нас утіхою...

Нарешті прийшла розплата! О, яку радість відчували ми, коли той золотий розбишацький вертеп гучно повалився! Коли несподівано розірвались кільця того ганебного ланцюга, що ним сковане було нове російське мистецтво, коли оті безсловесні старі дармоїди задля власного порятунку стали не тільки топити один одного, але зрадили навіть свого грізного добродійника — генерала Ісєєва. Ніщо їм не помогло! Всіх їх викинуто геть, а грізного генерала відпроваджено в Сибір покутувати свої й чужі провини. А провини ті й справді були немалі. Наведу з них лише дві — вони цілком освітлять картину життя тодішніх сатрапів.

Великий князь Володимир, президент Академії мистецтв, був, як відомо, великий гуляка. Він через свою гульню завжди потребував грошей і брав їх направо і наліво, у кого тільки можна і як тільки можна, знаючи добре, що однаково він їх не вертатиме. Він дружив із Ісєєвим, а дружив тому, що Ісєєв був головою Комітету для спорудження дорогоцінного храму на місці вбивства царя Олександра II, а Володимир почесним попечителем того Комітету. Гроші на цю будову ретельно і з добрим натиском збирали по всій Росії; їх туди пливло дуже багато. Отже,

118

Володимир так узявся за Ісєєва, що той мусів видавати йому величезні суми на безперестанну гульню й розпутство, і кінець-кінцем вони розтратили тих грошей 800.000 карбованців! Коли в касі не залишалось нічого і факту розтрати не можна було сховати, Олександер III загадав зробити розслід. Ісєєв, хоч і був із Володимиром у дружбі, одначе, за кожну видачу сум брав із нього розписку, бо той його запевняв, що він бере гроші тимчасово. Всі ті розписки він гарненько зберіг, але тримав їх десь на стороні, в певних руках, як то кажуть, "до слушного часу".

Той час, після слідства, настав. Справу спочатку думали розглядати прилюдно, але Ісєєв загрозив, що на всі 800.000 він подасть власноручні розписки Володимира. Але компромітувати "його височества", дядька самого Олександра III, не можна було і через те зробили дуже просто: в Ісєєва, після трусу, описали все, що в його було на мешканні, розкішну дачу в "Сіверській" і 60 тисяч десятин землі (здається в Оренбурзькій губернії), а самого, грізного колись, генерала адміністративно заслали в Сибір. Володимир і пучкою не кивнув, щоб якось полегшити долю свого приятеля, — зовсім по-великокнязівському...

Друга провина стосується вже самого Ісєєва. Я її записав із слів одного мого випадкового знайомого, що був у ті часи в Петербурзі прокурором і вів особисто справу розсліду про грізного генерала. Це був значний урядовець у Полтаві, Микола Костянтинович Волков. Він розповів мені одну цікаву справу з акту обвинувачення.

Недалеко від Петербургу існує станція "Сіверська". Там, між іншими розкішними дачами петербурзького значного панства була дача й самого грізного генерала. Вона була теж розкішна: тут генерал бавився сільським господарством і між іншим розводив різних породистих курей. Він любив курей і був навіть президентом якогось "курячого" товариства. Амбіція вимагала, щоб у президента "курячого" товариства було й господарство найзразковіше, отже, він поставив цілий курячий палац, де для комфорту курей вигадано різні практично-гігієнічні удосконалення, а між ними головне місце посідала гіпсова долівка, що своїми виключними якостями була особливо приємна курячому бомондові... Така чудова долівка мала багато коштувати, і через те генерал розв'язав це питання дуже просто: велів вивезти з академічних запасів старі гіпсові фігури клясичних богів, богинь та героїв, що ще за

119

Катерини II було привезено з Італії цілий корабель. На "Сіверській" їх гарненько побили на дрібне скалля, висипали ним долівку палацу, утрамбували всі чресла, носи і перси, що подекуди ще стирчали, і "благопопечительное начальство" на тому заспокоїлось. Та п'яна ватага олімпійських небожителів, як відомо, завжди була мстива, а тепер, побачивши отой обурливий генеральський вандалізм, вона таку каверзу підняла за наругу над своїми земними представниками, що грізний генерал серед зими вилетів у "гіперборейські страни" на вічну покуту.

Це обвинувачення вивели на чисту воду старі професори, забувши всі милості їхнього "благодетеля". Провал Академії був дуже гучний, і все, що було живого, порядного і чесного, щиро раділо цій давносподіваній оновлюючій грозі.

Прийшли нові люди, принесли свіжі сили і дружно, гаряче взялися за нову будівничу роботу. Консервативна преса, звичайно, взялася негайно боронити "устої", плакала над отим розірваним академічним ланцюгом, зідхала на своїх сторінках і навіть загрожувала Росії крахом усього мистецтва. "Новое Время" устами свого тодішнього дуже впливового критика "Жителя" в статті "Обновление" прямо заявляло, що стара Академія була по-європейському освічена, що її система клясичного навчання є єдиний правдивий шлях і т. інше. Особливо лютував "Житель" із приводу того, що зараз же був допущений "вільний конкурс", тобто: кожен конкурент вибирав сам собі сюжет своєї картини. А до того було так, що всі учасники конкурсу на золоті медалі — портретисти, історики й жанристи — мали для іспиту одну для всіх тему, — навіть для охоронного обскурантизму це було занадто... Ця безглузда система завжди хвилювала й мучила учасників конкурсу і нарешті, в 1863 році, спричинилась до виходу всіх конкурентів Академії, утворення окремої художньої артілі (52), а в 1870 році і до народження "товариства передвижників". Це народження було початком смертельної хвороби, а нарешті й безславної смерти Академії. Як бачимо, тільки вовки, сови та пугачі підняли свій злосливий посмертний концерт: "гинуть устої", "прийшла крамола", "кінець усьому" і т. п., але це виття лише підбадьорювало нових робітників, удесятеряло їхні сили.

Проти обурливої статті "Жителя" виступив у журналі "Артист" доволі вже помітний тоді художній критик М. Далькевич, наш старий приятель по "казьонці", до якого, — може йому на щастя, — ми тоді не докликались лікаря Мафусаїлових років, д. Оверлаха.

52. "Художня Артіль" — організація художників, що її зорганізували по виході з Академії 9 листопаду 1863 р. художники, як Крамський, Корзухін, К. Маковський, Журавльов, Пєров, Мясоєдов і інші. Ця артіль ставила своїм завданням повернути російське мистецтво на рідний ґрунт, створити свій новий світогляд. Великий вплив на напрямок творчости цих художників мали думки і погляди Чернишевського М. Г., відомого російського критика і публіциста, соціяліста-утопіста (1828-1889). 1870 р., з ініціятиви худ. Пєрова В. Г. (1833-1882) "художня артіль" перемінилася на "Товариство передвижників" (дивись прим. 21).

120

В чудесній, сильно написаній статті-відповіді, Далькевич поставив пана "Жителя" на відповідне місце... Ми всі тоді з великим задоволенням читали й перечитували ту його статтю. На жаль, П. Мартинович не міг уже розділити з нами ту велику радість — він, після хвороби, вже весною виїхав на Україну і там жив у своєму Костянтинограді. А нерозділена радість — не є повна радість! Бо повна вона, вільна, багата, щедра, дарує, розкидає, сипле направо й наліво правдою, красою, дружбою, мудрістю, щастям, коханням, родинними й товариськими відносинами та втіхами; вона вдячна тим, хто вміє це все в неї взяти досхочу! Ми вірили й упевнено сподівались, що Мартинович, поправившись, знову незабаром вернеться до нас і хоч пізніше, та щиро радітиме з нами, бо й він уже пролив не одну краплину своєї крови на зруйнування того гнобительського вертепу. Так воно й сталось, як ми сподівались...

21. ПОВОРОТ МАРТИНОВИЧА В ПЕТЕРБУРГ

У 1882 році Мартинович, видужавши та поживши з рік дома, восени несподівано приїхав у Петербург, та ще й з обома своїми сестрами. Ми думали, що тепер мати, дізнавшись про страшну нужду, в якій поневірявся тут її син, через яку він надломив своє здоров'я, — тепер уже, вирядивши його сюди, та ще й з двома дочками, добре їх усіх трьох забезпечить, і вони спокійно собі тут учитимуться. Проте ми трохи помилились...

Поселився Мартинович у невеличкій квартирці по 13-ій лінії і, щоб трохи оговтати своїх сестер, намагався познайомити їх із землячками-курсистками; крім того, улаштовував у себе рисувальні вечори, на які сходились наші товариші: Геркевич, Доброхотов, Бруні, я й інші. Старша сестра Евлампія згодом мала поступити до консерваторії, а менша Саша, чи, як ми тоді її жартома між собою прозвали в пандан "Евлампії" — "Евкеросінія", мала готовитись в Академію мистецтв. Таким чином, живши тут усі троє, вони все ж таки допомагали одно одному, і діло спільного життя мало налагодитись.

Евлампія була дівчина літ 20, височенька млява брюнетка, типова провінціяльна баришня тих років. Їй ще в Костянтинограді траплявся жених, — молодий семінарист, та вона одмовилась. — "Ах!

121

не могу, не могу, у него борода ростьоть, ах, борода, фу, стидно! Не могу"... Прожила вона тут кілька років і загинула, бідна, в будинку божевільних на т. званій станції "Удельной" або "на 9-той версте", куди відпроваджували нещасних на певну смерть — а саме тих, що ніхто за них не платив. Це окрема трагедія, що лягла на душу матері.

Саша була повна протилежність Евлампії; вона була дебела русява дівчина, з сірими виразними, як і в її брата, очима, з селянським здоровим цвітом круглого лиця. Вона боготворила свого брата; потураючи йому, хотіла й собі стати художницею. Всі домашні роботи лежали на ній; упоравшись дома, вона майже щовечора приходила до нас у "Лихачовку" і старанно рисувала. Рисуючи, висловлювала іноді несподівані або й наївні запитання, напр.: "А що це таке акції — облігації?"

Стара мати очевидно тішилась, що аж оце тепер усе піде на добре і вона таки дасть старшим дітям якийнебудь власний кусок хліба. Вона, розуміється, добре знала ту просту істину, що "кожен коваль своєї долі". Та справа в тому, що здібний кує її швидко й доладно, нездібний — робить те невдало, навмання. Першому співчувають, допомагають і навіть поважають його, а з другого глузують, ганьблять і навіть перешкоджають йому. Перший купається в житті, як вареник у маслі, а другий сохне і чучверіє, як огірок на затоптаному огуді. Удача — радість, життя, а невдача — сум і смерть.

Бідний Мартинович недовго пожив тут напруженим трудовим життям, — кошти на прожиток трьох душ були малі і треба було темп життя підвищити так, щоб сестри не терпіли від ще невідомого їм петербурзького життя... Та "ліченим конем далеко не поїдеш". Це й інші причини привели до того, що він знов удруге захворів на розлад нервів, та, як писав він мені в листі через дев'ять років, — ще гірше, ще страшніше ніж тоді, у 1880 році. У лікарню св. Миколая вже не пощастило його помістити, і через те задовольнились лікарнею незрівняно гіршою, де не було за ним уже не тільки медичного догляду, а й догляду взагалі.

Ось іще кілька витягів із його листа про цей свій приїзд 1882 р. і другу свою хворобу. Коли вони втрьох їхали в Петербург, то по дорозі познайомились із панночками, що їхали сюди з України вчитись.

..."Це такі були панночки, що сестрам було б добре коло таких людей, а щодо мене, то й я дуже радий був бачитись частенько

122

з ними... Іще дужче журився я мовчки, що некончену етюдну клясу оставив... Іще до того, щоб кольорит виробився у мене інший (підкреслено). Сестри після Костянтинограду були не приучені до життя в Петербурзі, і мені трудно було так, що й не міг їм сказати я, і не могли вони зрозуміти... А найбільша печаль, що так до десяти років дуже побивався коло мистецтва і остався од неокінченого мною діла в стороні... Уночі так було, що гірко стане дуже і мов дуже в очах позеленіє і страх великий"...

"Один раз пішов я до Г. С. Вашкевича і розказав йому про це. Він сказав, що "це спазми у вас; спазми ці бувають од огорченія". Неділь через півтори після того уже заболів я... то ви приходили, і ти, провідувать мене як був я в больниці біля Варшавського вокзалу, — і Жмудський був із тобою і другі. Мучився я дуже, як перша болізнь була, а як друга була, то ще дужче мучивсь... Дев'ять місяців був другий раз у больниці я. На канікули 1883 року поїхав додому я. Після того вже хоч і рвався душею поїхати в Петербург, щоб продовжувать начате і некончене діло коло мистецтва, та ні на що було"...

Причини, як видно, майже ті самі. Постійна безугавна тривога, розлад нервів, уже тяжко поранених попередньою хворобою, пригніченість і все той же тяжкий сум та журба через отой "темний невироблений кольорит".

Коли сестри звістили про хворобу сина матір, можна було сподіватись, що на цей раз вона приїде таки в Петербург, щоб забрати сина і влаштувати життя безпомічних дочок, що зосталися без керівництва.

22. ВІД'ЇЗД МАРТИНОВИЧА З ПЕТЕРБУРГУ НАЗАВЖДИ

Зимою 1883 року, здається в лютому, ще був ранній ранок, навіть не зовсім ще й зоріло як слід. Я солодко спав, коли це раптом почув під дверима якийсь гупіт, шарудіння, і враз надзвичайно дзвінким, різким голосом щось заголосило, приказуючи так, як по мертвому. Я перелякався, не мігши зрозуміти, що воно там робиться. Накинувши щось нашвидку, одчинив двері й побачив несподіване, незвичайне: під моїми дверима сиділа ніколи невидана мною жінка з чоловічим обличчям; вона була одягнена в кумедний червоний квітчастий кожух, з "обой-

123

ної" матерії, голова в неї закутушкана величезною товстою шаллю, з-під якої видно було лише самий ніс. Потому носові я зразу догадався, що це мати Мартиновича. По всьому довжезному коридору хутко почали розчинятись двері, з яких виглядали перелякані фізіономії пожильців; одні з них уже лаялись, другі кричали, кличучи коридорного "прекратить безобразне". Жінка сиділа на брудних мішках та клунках і голосила собі далі та приказувала: "Що малії діти, то й горе мале, а великі діти, то й горе велике... що малії діти спати не дають, а великі діти, то на світі й жити не дають" і т. д., і т. п. Насилу я впросив її в хату, щоб перервати "скандал"; але вона голосила далі, навіть увійшовши до мене в хату. Мені здалось, що це робиться для "годиться", щоб украй розжалобити всіх навкруги. Сяк-так заспокоївши стару, я почав швидко одягатись, щоб зараз же вести її в лікарню до бідолахи Мартиновича.

Ведучи несподівану гостю, я дорогою набрався з нею немало лиха: кожний візник — а їх же там сила-силенна — звичайно закликав їхати з ним; він одкривав запону на санках, перехилявся й запобігливо запрохував: "Пажалте-с, куда прикажите-с?" Мати Мартиновича з радістю становилась, спускала свої клунки додолу і починала з ним розмову: "Нєт, голубчичок, — де вже там єхать, я так витратилась, так витратилась, що вєритє, нєт за душой ні копєйки. От ето я приєхала — син родной у меня тут заболєл, то отєто йдемо його провєдать — та не знаю, як воно там і будить — може й не пустять! Што ви сібє думаєте?.."

Я прискорював, умовляв її, що не можна тут так поводитись, що інако ми й до вечора не дійдемо. Візники час від часу виявляли їй своє співчуття...

— А, иш ты!.. а то свезем-с за милую душу...

Нарешті якось таки дійшли ми за Миколаївський міст. Коло Благовіщенської церкви починалась "конка", що мала нас привезти до лікарні, де лежав Мартинович. Вагон був повний і через великий мороз зачинений, але ми якось туди влізли і сіли; зразу ж уся публіка почала здивовано розглядати невидану жінку в червоному квітчастому кожусі... Мороз стояв такий лютий, що все скрипіло й тріщало, як хто входив. Раптом почулось, як двоє або й троє людей полізло на верх конки, і їх лункі кроки голосно лунали якраз над нашими головами. Моя супутниця страшенно перелякалась і, як то кажуть, "благим матом" закричала:

124

— Ох, боже мой, що це воно таке?

Публіка весело сміялась; я мусів швиденько пояснити їй, що це там угорі сідають ті, що платять не 5 копійок, як ми, а 3 копійки, але її це не заспокоїло; вона на ввесь голос крикнула:

— А як воно провалиться, то ще й пропадемо тут!

Піднявся довгий безугавний регіт усього вагону. Я, зніяковілий, прохав її говорити тихо, як і всі, а то ж он бачите, як із нас усі сміються. Та це дарма, вона тим же дзвінким голосом почала поясняти присутнім, що вона вперше оце їде в такому вагоні і що вона "отето приєхала до свого сина", що "отето удруге заболів бєднинькой", та "так витратилась, так витратилася, що вєритє, нєт ні копєйки, не знаю чи й доїду додому..."

Якось таки добрались ми до тієї лікарні. На наше прохання служник вивів Мартиновича і, зоставивши його, десь дуже надовго пішов собі. Розуміється, сцена голосіння повторилась і тут, але ж значно коротша. На всі запитання Мартинович нічого не відповідав і навіть не дивився на нас; як стара не заходжувалась його розбалакати, нічого не вийшло. Навіть після того, коли вона, розстебнувши на собі цілий ряд одежин, десь глибоко з пазухи вийняла йому поганеньке брудне яблучко, він не очутився. У нього був правець!.. Стара побачила, що везти сина в такому стані неможна і через те зараз же згодилась зо мною, щоб до весни він зостався тут, бо однаково в неї ж грошей нема, бо вона "так витратилась, так витратилась, що, вірите... а тут же ще й дві дочки живуть, учаться, треба ж і їм що зоставить..." Так ми й поїхали з тієї лікарні, навіть нікого з лікарів не побачивши, не розпитавшись. Стара, видимо, не хотіла того; очевидно вона боялась, що може ще прийдеться платити за утримання сина. Але їй дуже хотілось побачити Крамського, та я боявся, що вона буде просити в нього грошей і через те відмовився вести її туди.

— А хто ще з вищих людей добре розположений до Порфирія?

Я розказав їй про Г. С. Вашкевича, як він, знаючи нужду Мартиновича, зібрав йому на шевченківських роковинах 50 карбованців грошей на подорож у Вереміївку.

— Ну тоді ходімте до Вашкевича.

— Та чого ж ми підемо? Тут усі люди дуже дорожать кожною вільною годиночкою і для побачення з своїми знайомими призначають якийнебудь один вечір на тиждень. Усі ж тут служать, їх дома не буває... Чого ж нам ходить?

125

Стару ці резони ніяк не проймали; вона мені сказала:

— Та таки пішли б, та хоч разом поплакали б.

Але після цього резону я рішучо відмовився ходити "разом плакати". Можливо, що вона й була в Крамського, куди її могла повести котра з дочок; крім того, Крамський писав їй листи після першої хвороби Порфирія, і вона очевидно добре знала його адресу. Вона навіть показувала мені четвертину старого жовтого сала, що вона привезла йому в дарунок. Це ж копійок з 10 коштувало тоді! Я, розуміється, розповідав їй, як тут бідував Мартинович через те, що вона не хотіла висилати йому грошей. Розказав і те, що Крамський позичив йому 250 карбованців, на які він і прожив у Вереміївці аж 9 місяців, і що, крім того, він має борги між товаришами, до яких він, бідуючи, звертався по допомогу. Я думав — може вона захоче розплатитись із ними. Та ні, вона всяко звертала мову на щонебудь інше і зовсім не хотіла про це слухати.

Через кілька днів Мартиновичка виїхала до свого "богоспасаємого" Костянтинограду. По її від'їзді через дев'ять місяців лікування Мартинович теж вернувся додому і літом ще встиг побувати у любій йому Вереміївці.

З того часу Мартинович постійно перебуває в Костянтинограді. Як йому тут жилося? Про це найкраще сказати словами листів Мартиновича. Ось уривок із листа Мартиновича з 22 жовтня 1901 року:

"З тих пір, як мене з Миколаївської больниці привезли сюди, я нічого ні з річей тих, ні з річей моїх, ні з робіт моїх тих юношеських, за котрими мучився тут год десять, я не бачив. Мав ще тоді думку я, що поїду кінчать Академію... Рисунки у сестри моєї... Я просив її оддать всі мої рисунки, які єсть. Вона сказала, пошукаю, подивлюсь... Та й нічого з того не вийшло; бо ті всі папки свої, в котрих находились рисунки й мої деякі, сестра моя взяла в Олонєцьку губернію, куди мати моя взяла її з собою" (53).

З того ж листа Мартиновича:

"Я об многих їх (товаришів) думав довго-довго і рвався до їх мислями перші годи, як мене лихо моє вкинуло сюди, і не міг я тоді бачить, якії тяжкії непоправнії результати вийшли з цього 18-тилітнього сидіння взаперті, безвиїздно і даже безвихідно до людей до добрих... Що пропало, то пропало!., як пропали літа молодії і сила молодая. Тепер живу — інший день,

53. Матір П. Д. Мартиновича, Костянтиноградську міщанку, вислано в Олонецьку губернію за лихварство і обдурювання місцевих селян, яких вона, позичаючи їм на відсотки гроші, немилосердно обдирала. Про це згадує не раз Мартинович у своїх листах до Сластьона.

126

то рад би і вмерти, боячись того, щоб у будучому не позорить світа і не смішить людей собою... Бо вже й сміються тут люди з мене... І треба терпіть... Як заробив, так і одвічать треба... Без всяких средств до життя! Впереді що ж мене тепер ожидає, якщо жив буду. — Старчецтво, мабуть, і більш нічого. Заробить не способен, рисування забув і в живописі недоучивсь; бо тоді й їсти нічого було й красок нізащо було купить. Тепер куди мені дітись. За 18 літ у мене й копійки в буквальнім і самім точнім смислі цього слова (підкреслено) не було. Моє життя тут страшне було... Страшно здумать мені і споминать... Мати моя як поїхала в ссилку, то вона мені грошей не оставила ніяких".

З листа 1904 р. 5 грудня:

"Жаль мені дуже, як пропадуть мої два етюди і шість рисунків у Мурашка (54). Чи не знаєш ти, як його упросить, щоб він оддав? Я йому гроші висилав, та не бере і не оддає мені їх. Много б де чого важнішого хотілося сказати, та не вмію й ніяк його ні в письмі й ні в які слова не вложу тому, що я ослаб розсудком докраю. Як його дальше жити, не знаю. Як поїхала моя мати в ссилку, мені не сказала вона, куди вона їде і як суд був над нею, то я був у напівсвідомості. Я за ці послідні 10 літ упав страшенно у всіх відношеннях, а перші літ вісім ще кой-як, кой-як кріпився після Петербурга. Погинула давно вже вся моя надія, і все те тепер чуже мені стало, що любив над ним трудитись і хотів луччого дійти... бо з тих пір, як став я жить дома, то сам не бачив, у які я тенета попав... Я тут погибав багато літ, поки вже дійшов до того, що ці десять в напівсвідомості більше прожив".

Це листи Мартиновича з періоду, коли він до певної міри був майже вільний у своїх намірах, бо мати перебувала на засланні. Він міг і поїхати куди і послати рекомендованого листа. Навіть одягатися він почав у пристойнішу одежу, якої я на йому перше не бачив. Правда, все те було дуже просте, але таке добре, що не стидно було не тільки в Полтаву, а навіть і в Київ показатись. Проте душевний стан Мартиновича був дуже тяжкий. Про це саме говорять ті два десятки листів до мене від небіжчика В. П. Горленка (55), що не менше за мене цікавився долею нещасного Мартиновича. Ось дещо з тих листів цього періоду: "Получил отчаянное письмо от Порфирия Денисовича, которое покажу, когда увидимся".

54. Мурашко Микола Іванович — український маляр, засновник художньої школи у Києві, в якій сам учив малювання. (Нар. 1844 р.).

55. Горленко В. [Василь Петрович] — художній критик, що перший звернув увагу на заслуги Т. Шевченка як маляра, написавши кілька праць-статтів про мистецьку творчість Шевченка. Перша стаття появилася в "Киевской старине" за 1888 р. під заг. "Иллюстрации Шевченка".

127

Хата батьків Мартиновича в Червонограді. Олія.

128

З другого листа:

"Из Полтави я не мог пробраться в Константиноград, но сообщенное Вами о Мартыновиче крайне меня заинтересовало. Надеюсь я, что состояние его матери не тронуто по ссылке ее в Сибирь, но страшно, чтобы сам Порфирий в порыве великодушия не последовал за нею. Ведь как ни странно, но я знаю наверное, что он ее очень уважает. Главное же то, что ему лучше, если только верно о том сообщили Вам".

З третього листа:

"1901 г. 8 октября ..."Не заезжали ли Вы из Полтави к несчастному Порфирию? Я получил от него не так давно отчаянное письмо, на которое не соберусь с духом и ответить. Что сказать ему? Я говорил уже все, что возможно. Теперь надо действовать, а как и что я могу сделать, когда надо ни больше ни меньше, как 1) освободить мать из ссылки, 2) устроить его быт и 3) озаботиться его лечением, потому что он болен и может быть серьезно уже. Величайшее было бы благо, если бы умерла мать — это розвязало бы для всех руки, но она может еще жить и 20 лет! Брат его Василий в Глухове в земстве (по рекомендации моей к Уманцу), но к сожалению он недоволен Глуховом и просит в Петербург устроить его на "казенной службе" — как это легко сказать!"

Шість років одсиділа в засланні мати Мартиновича. Після амнестії вернулась додому і зразу забрала Мартиновича в свої руки, знов посадивши його на хліб та воду ще на цілих десять років, тобто до самої своєї смерти. Наведу ще один лист Мартиновича. Він хоч краєчком, а теж пояснює дещо з його страшного життя. "Після дуже сумного життя мого тут, зачинало було поправлятись і зіходити на луччу нібито стежку. Таких, трохи луччих літ, тут у Костянтинограді, годів з п'ять-шість було... Після приїзду матері додому, постигло мене горе велике... Яке в сутності життя тут моє було і тепер є? Ні одно око, ні проїждже, ні тутешнє не бачило і мабуть не побачить. За ці три годи останніх не бачив я ні одного веселого дня, а горе рвало серце по шматкам... Тепер над моїми днями в житті моєму темні хмари зійшлися. Обида моя дуже велика тут і невиходима — людська уява такого положення, як тепер моє, представить собі не може... Все таки писать тобі про це — не можу духу зібрати"...

Так і не написав нічого! Очевидно мав він на увазі розділ майна. Мартинович нічого не одержав.

129

Я все своє життя дивувався одній цілком незрозумілій рисі Мартиновича. Це тому його ставленню до негативних рис своєї матері, що обурювали кожного, хто її знав, і за які, як ми бачили, нарешті вона була засуджена на заслання. Вона виявляла виключну незрозумілу скупість, черствість, несправедливість і навіть жорстокість до свого рідного сина, якого, як писав мені його брат Василь, "поважав увесь город" і поважали всі, хто тільки коли знав його. Чим пояснити таке ставлення? — Думаю, нею керував страх потратити якісь, хоч би й найменші, кошти на лікування сина. Не лікувала ж вона й нещасної дочки своєї Евлампії, що загинула в лікарні для душевно-хорих на "Удельной", куди з міських лікарень відпроваджували тих нещасних, що за них ніхто не платив. Там вони й гинули... Було б те саме і з Порфирієм, якби не оплачував його лікування небіжчик І. М. Крамський... Ну, а як же, знаючи все це й багато іншого, Мартинович ставився до неї? За все це він платив їй не тільки синівською любов'ю, а й незрозумілим, ніколи незмінним поважанням її. Не мене самого це дивувало. Ні разу, ні єдиного слова осуду! І так до глибокої старости! Непротивлення злу? — Так ні, бо злу він противився, коли воно йшло з інших боків.

Раз, тільки єдиний раз, у гірку хвилину злого голоду, ще молодим хлопцем, він розповів мені інтересну сцену, але й то ніяк не осуджуючи вчинку матері.

Як умер його батько, то відомо ж було в Костянтинограді, що він чоловік грошовитий, і через те треба було сподіватись, що місцева влада накладе на будинки й на гроші опіку, бо залишились діти-сироти, аж сім душ.

Щоб запобігти цьому лихові, Мартиновичка, голосячи над мертвим та приказуючи жалібні слова, швиденько набивала собі в пазуху цілі пуки грошей; пазуха була вже так набита ними, що здавалось більше нікуди, а ще треба було поховати всякі грошові папери.

Після того, як Мартинович остаточно виїхав до себе в Костянтиноград і як почали до мене частенько доходити чутки про дуже тяжкий стан, у якому опинився він, я дуже сумував за дорогим нещасливим товаришем і свій настрій, сум, жаль та заклик до нього вилив у листі-вірші: "На розвагу дорогому другові П. Мартиновичу", закликаючи його зусиллям волі знов вернутись до попередньої мети життя. Ось той вірш і відповідь на його Мартиновича:

130

НА РОЗВАГУ ДОРОГОМУ ДРУГОВІ П. МАРТИНОВИЧУ

Поник тяжко головою,
Засмутився, друже мій, —
Нема серденьку спокою,
Нема щастя без надій!..

Чи не виніс, друже, муки,
По тернах життя йдучи,
Що не здіймеш дужі руки
Та сумуєш сидячи?

Чи не стало більше віри
В праве діло, то ти вів,
Чи жаль часу або сили,
Що на його положив?

Доля ж щедрими руками
Наділила тобі чар,
І світив ти поміж нами,
Як те сонце проміж хмар!

Де ж промови твої смілі,
Що так палко говорив,
Де шляхетнії заміри,
Що ти вірно їм служив?

Нема, нема того нічого,
В журбі орла не пізнаю,
Любий друже! Є ще змога
Побороть журбу свою:

Занедбавши щастя власне,
Ти згадай про рідний край,
І поки душа не згасне.
Йому шастя ти шукай.

Годі ж, годі сидіть в тузі,
Бо за нею смерть іде;
Працювати треба, друже,
Бо час плине, а не жде.

І не зчуєшся, як старість
Одинока прилетить.
Поки ж найдеш спокій, радість.
Утече багато літ...

Ще здолієш горе збути,
В тім порука — розум твій,
Добрий, ясний і блискучий,
Діямант мій дорогий.

О, розправ же орлі крила
І, як перше, полети,
Хвиля часу ще не скрила
Серцю любої мети.

Й знов одкриється для тебе
Чарівний, забутий мир,
Подивись навкруги себе —
Що за розкіш, яка шир!

Ех, була б тільки охота.
А то є де погулять —
Не почата ще робота
Від Азії до Карпат!..

На диво Мартинович доволі скоро відповів мені. Після довгих щирих похвал та порівнянь навіть із Квіткою, далі пише: "Читаю і плачу. Ти пишеш — "побори журбу свою"... Журбу може б і можна було побороти, а лиха, котре з'їло і витравило всю жизнь і оставило тільки один пустий футляр мій, котрий ще ходить кой-як на ногах на сміх людський, я побороть не міг; і воно мене з'їло і згубило навіки. Нічого вже не осталось, крім того, що інколи ще заплакать можу... Перше хоч дужче плакав, то дужче й відчував горе... Тепер уже й плачу не дуже, бо в Петербурзі ще виплакав усе, що тільки міг тоді понімать".

Незагоєні, незлічимі рани минулого ніби прокинулись у нього знов! Безупинна самотня хороблива печаль завжди дивиться в

131

минуле, через те гнітить, убиває саму душу. У неї немає майбутнього; вона уперто роз'ятрює власні тяжкі образи та життьові невдачі і при найгарячішому бажанні, мабуть, нічого тут не вдієш. А заміри ж які були?!

"На все те, що довелось зробить мені, дививсь я так, як на слабий початок того, що треба було б зробити"... "Стихи твої дуже славні, не гірші од твоїх луччих етюдів, в Лохвицькому повіті писаних тобою, о котрих послідні три роки часто думав і часто-часто поминав їх. Тільки й того було, що не напишу письма, то хоч подумаю про твої найлуччі етюди, котрі ти при мені писав, і особливо ту хату з трьома вікнами, що ти в Бердянському писав дома з вікна. Я колись чув, що Рєпін дивився на твої етюди і находив їх "очень талантливыми". Я почуваю те, що Рєпін правду сказав. А тільки прошу тебе те, що не розкидайся дуже з тими речами, що писав коли, найлучче якби його можна було все зібрать... У мене все майже пропало по людях... Де воно є — не знаю... а хоч і знаю, де є, то не оддають люди, не дивлячись на мої просьби... Мене і в етнографічних записах тут спіткало лихо; періодами бувало, що по цілим годам був у якійсь півсвідомості і прозябанні, а не в розумному житті. В такі роки я понаписував такого, що як прийшов трохи у луччу пам'ять, то попалив".

Оцього ж ми й боялись! Розуміється, боялись ми не за слабі речі, що писав їх Мартинович, бувши хворим, а за речі цінні, за власноручні його малюнки. Вже згадував я, що частину висланих йому, приміром од мене, рисунків він "гарненько порвав". Хіба ж у Мартиновича могли бути такі погані рисунки, щоб їх годилось рвати? І це не один приклад.

Ось іще коротенький витяг із його листа 1917 року:

..."В припадках безрозсудства і безумія я порвав на дрібні часті і закинув або попалив, бо я дечого багато поганого наробив".

Тут річ іде про знищення дорогоцінних гравюр Богдана Хмельницького роботи Гондіуса, Івана Мазепи роботи Бернігеро та гетьмана Петра Дорошенка з цінними підписами польською мовою, зробленими ще у XVIII віці, — рядків по 20 під кожним портретом. Думки про Академію мистецтв Мартинович не залишав і років із шість чи й більше все рвався вернутись у Петербург, мріючи закінчити ту Академію. А для цього накупив різних підручників і став із них готуватись... Ось що пише він про це:

"Які автори були, — читав много і перекладав з них. Якби година цьому була добра, то й по язиках... Крім того, дістав пе-

132

реклади клясичних авторів Древньої Греції і повну історію Греції. Там уже достав тоді й римських авторів. Прочитавши все це, хотів усіх головних народів історію і літературу кожного народу хоч у головному знати"...

Та коли мати пішла на заслання, вона практично розсудила, що вигідніше Мартиновича зоставити в Костянтинограді дармовим сторожем її будинків, ніж сприяти його замірам їхати знов у Петербург доучуватись, і через те, од'їздивши в Олонєцьку губернію, вона не залишила йому ані копієчки, щоб він не рискнув у той Петербург і оком заглянути. Таким чином Мартинович мимоволі і вже назавжди мусів зостатись у Костянтинограді.

23. ВІДКРИТТЯ ПАМ'ЯТНИКА КОТЛЯРЕВСЬКОМУ В ПОЛТАВІ

Недарма відкриття пам'ятника І. Котляревському в Полтаві, що відбулося 30 — 31 серпня 1903 року, називалось тоді святом української інтеліґенції. Таким воно дійсно й було, бо трудящий народ участи в цьому святі не брав. Влада доложила всіх зусиль, щоб не допустити до перетворення цього свята в народне свято пошани пам'яті поета — починача нової української літератури. У святі брала участь українська інтеліґенція, а вірніше, деяка її частина. А святу цьому українська інтеліґенція надавала великої ваги, як святу виключного історичного значення (56).

Немало потрудилось тоді Полтавське земство, щоб свято вийшло якнайкраще. Потрудилась і полтавська та харківська українська громада. Ми, художники, організували на це свято "Першу українську художню виставку" на честь і пам'ять І. Котляревського. Бажаючи, щоб відкриття пам'ятника І. Котляревському вийшло якнайкраще, ми на нараді художників для видання земством альбома української орнаментики вирішили підчас свята улаштувати виставку картин українських художників. Ця думка всім у земстві теж уподобалась, і через те зараз же ми обрали організаційний комітет із таких осіб: В. А. Волков — голова, Е. Е. Саранчов — товариш його, далі художники: О. Ю. Сластьон [імовірно Опанас Георгійович], І. А. Зарецький, А. А. Зарецький, П. Д. Мартинович, А. И. Рощина, М. С. Бухгайло, С. А. Полозов, Г. Г. Цисс [імовірно Григорій Іванович], Прокоф'єв [можливо Сергій Васильович], А. С. Немировський, В. Д. Салтиков, Паукер Ф. И. Єфіменко, С. І. Васильківський, В. Г. Кричевський

56. Тут Сластьон дуже неповно і односторонньо згадує про відкриття пам'ятника І. Котляревському в Полтаві, не говорячи, хто організував це свято і що це за "українська інтелігенція" брала в нім участь. Ініціятива цього "свята" виходила з офіційних кіл, організувало це свято попівство і українська буржуазія, та сама, що кілька місяців до свята і після нього допомагала російському урядові здушувати селянський рух, скерований проти панів і царських чиновників. Цікаво, що коли напередодні відкриття пам'ятника прийшло домагання від патронів "свята", офіційних кіл, щоб на відкриттю не виголошувати промов українською мовою, організатори відкриття, ця "українська інтелігенція" без суперечок погодилась на це домагання, а одночасно орган національних демократів у Галичині, "Діло", помістив статті, в яких намагався "переконати" царський уряд про льояльність думок і змагань цієї інтелігенції, а на відкриття з Галичини поїхали "делегатами" Студинський і Романчук, представники клерикально-буржуазних галицьких угруповань.

133

і В. Н. Васильєв. Крім цих 18 постановили запрохати до організаційного комітету ще таких осіб: С. Є. Бразоля, Л. В. Позена (скульптора), Г. Г. Мясоєдова (художника), П. Г. Мясоєдова [можливо Іван Григорович], В. Г. Короленка і І. Ц. Хмелевського. З цього складу мали вибрати жюрі. Виставку картин ми влаштували в музеї Полтавського губ. земства. Вона вдалась, місцева преса її розхвалювала. Успіх виставки перевищив усякі наші сподіванки; всі прибутки з тієї виставки (щось із 360 карбованців) призначили на допомогу місцевому історично-етнографічному музеєві. Вирішили також раз зорганізоване "Товариство українських художників" зберегти й надалі, влаштовуючи щорічні виставки як у Полтаві, так і по інших місцях України й навіть у Галичині.

На полтавській виставці звертали на себе загальну увагу різні прекрасні рисунки й етюди П. Мартиновича, а між ними 13 невеличких композицій на теми з "Енеїди" Котляревського, зроблені ще в 1874 році. Полтавська міська дума не встигла їх видати до дня свят, і альбом, запізнившись, вийшов уже тоді, коли всі гості роз'їхались. На жаль, московська фототипія К. Фішера деякі рисунки зробила навиворіт, так що на них герої повиходили лівшами.

Другі малюнки Мартиновича, — уже з часів мужности — що ними так милувалось громадянство на виставці, зафіксував у чудових фото-знімках відомий полтавський художник-фотограф І. Ц. Хмелевський.

"Товариство українських художників" на спомин про свою першу виставку й на користь школи Котляревського видало альбом картин і рисунків найбільш типового історично-етнографічного характеру (штук із 50). Між цими знімками опубліковано всі інші, крім ілюстрацій до Енеїди, рисунки й етюди роботи Мартиновича.

Наша виставка, крім газетних рецензій, викликала опис у "Киевской старине", де сказано... "Особое внимание обращали на себя рисунки карандашом и этюды г. Мартыновича. Ряд иллюстраций его к "Энеиде" издан в настоящее время Полтавской думой. Прекрасные сцены из украинской жизни и пейзажи художников Васильковского, Сластиона, Кричевского, Красицкого и др., бронзовая группа Позена "Пастушка" и многое другое."

Після відслонення пам'ятника І. Котляревському мав відбутися в місцевому театрі так званий "музичний ранок" і на ньому мали демонструвати ілюстрації П. Мартиновича до "Енеїди". Над

134

убранням театру потрудилися ми теж немало, і він справді виглядав святочно. Зібрались гості, кругом мигтіло й гуло, як у вулику. Але от настає час "музичного ранку". Йдемо в театр, шукаю своє місце й упевнююсь, що чиясь таємна дбайлива рука очевидно з наміром зробила так, що моє крісло, у четвертому рядку, опинилось поруч із кріслом П. Мартиновича.

Ось він іде та ще з якоюсь рівною, стрункою, сухою постаттю немолодої вже червонолицьої жінки. Та жінка одягнена була в розкішну шовкову чорну сукню, з модною штучною куафюрою на голові, всюди на цій жінці щось блищало, шелестіло й дзвонило і всюди золото, золото, золото! Чорні легкі рукавички й чорна розкішна парасоля закінчували дотепний ансамбль. Мартинович кивнув на неї й на мене головою і сказав: "Ну, пізнавайте одне одного!" Я догадався, що передо мною стояла менша сестра його Саша, хоча нічогісінько, ані рисочки тієї милої з селянським цвітом лиця дівчини, що була між нами в Петербурзі й старанно малювала серед нас, я в ній тепер не знайшов. Під першим враженням несподіваної радісної зустрічі, я кинувся до неї і проказав якесь найщиріше радісне привітання. Більше ж як 20 років ми не бачились!.. Але що ж це? Велична постать ледве хитнула в мій бік головою й промовила кілька слів, не літературною російською, — це б мене ніяк не здивувало, — а мовою з якимсь несмачним провінціяльним акцентом і тією самою ламаною мовою звернулась зараз же до свого брата. Це останнє було вже занадто. Мене мов холодом обдало і за себе і за Мартиновича. "О, леле! — мелькнуло в мене в голові. — Та невже ж це та Саша, проста, сердечна, з найдемократичнішими поглядами дівчина, художниця Саша, що отак тоді боготворила свого брата Порфирія й малювала щовечора між нами в тій "загальній кімнаті"? Та не може ж цього бути?! Тієї Саші немає й сліду! Зосталось зовсім щось інше — якийсь виворіт, гієрогліф її. "Евкеросынія" згадалося мені старе; так, так..."

Мартинович зразу помітив поганий стан речей; він політично посадив сестру з правого боку, сам сів посередині, а я опинився з лівого боку коло його. Він почав мені поясняти, що Саша була стільки літ на засланні з матір'ю, доглядала там її й через те привчилась розмовляти лише по-російському...

Тимчасом піднялась завіса, і я побачив у глибині сцени на декорованім підвищенні великий — більший за натуру — портрет І. П. Котляревського моєї роботи. Всюди вінки, квітки, рушники,

135

аж у очах рябіло... Я не зразу міг прийти до себе. Думка рівночасно підказувала, що ця Саша свідомо віддала своє молоде життя матері, занедбала своє дівування. Вона не пішла заміж, хоч і могла це зробити; гіпноза й вимоги матері, щоб вона завжди була при ній і допомагала їй, — бо стара повсякчас мучилась і турбувалась за збільшення своїх капіталів та процентів, — це й зробило те, що Саша взяла на себе тяжкий моральний обов'язок і свідомо згубила свою молодість. І от тепер, коли несподівано (після розділу) вона одержала більшу половину тих материних грошей, хіба не має вона права зробити з ними все, що хоче, — зазнати можливих, на її розуміння, розваг і втіх? Усе ж це було їй колись таке заказане, таке заборонене, а тепер вона сама собі господиня... Це все так, а от тільки шкода й невимовний жаль, що Мартинович у неї в полоні, — це ясно. На щастя, швидко почався офіційний музичний ранок; проте настрій мій так підупав, що я вже не міг себе заставити ще раз звернутись до Саші; вона сиділа набундючена, нічим не виявляючи того, що вона жива.

Музичний ранок у переповненому театрі йшов дуже добре, жваво, різноманітно й захватно. Але ось раптом заля стемніла, і почалося демонстрування чарівним лихтарем малюнків П. Мартиновича до "Енеїди" Котляревського. На величезному екрані вони повагом чергувались один за одним, і публіка приймала їх із надзвичайним захопленням; нарешті, коли з'явився чудесний, повний динамізму й насичений гумором, малюнок на тему "Еней, матню в кулак прибравши і не до соли примовлявши, садив крутенько гайдука", малюнок, де Мартинович піднявся до рівня самого Котляревського, — публіка відчула це якнайкраще. Наелектризована заля розрядилась — вона ніби дрижала від сили оплесків, від вигуків: "Слава", "Браво" і, нарешті, загальних вигуків: "Автора, автора, автора". Сталося щось несподіване — всі встали з своїх місць, обернулись у наш бік, махали хустками й вигукували різні привітання. Я почав підштовхувати Мартиновича, щоб він устав. Нарешті він таки зважився, підвівся, блідий, суворий, і вклонився на всі боки. Овація зросла до свого апогею, дух захоплювало. Почулись часті вигуки: "Встати, встати, встати всім!" Увесь партер, всі поверхи лож, балькон, — усе це стояло на ногах і сердечно вітало улюбленого артиста... Сидіти комусь було не тільки нечемно, а навіть і небезпечно — це могло образити наелектризовану публіку за нехтування її хвильового ку-

136

мира, і ось велична суха постать разрядженої, обвішаної золотом мумії — Саші теж мусіла встати перед своїм братом — бідолашним її полонеником. А момент же був який! Здавалось кам'яне серце повинно б розтопитись і почутливішати... Я ждав, що ось може Саша скине свій важкий облудний футляр мумії і щиро, як рідна сестра, привітає — поздоровить і навіть прилюдно обніме свого брата; це б піддало всій залі ще більшої спільної радости, не кажучи вже про самого артиста. Але ні! Не торкнули її ні урочистість величного вшанування, ні щирий ентузіязм абсолютно всієї залі — вона навіть ні разу не глянула на свого брата...

Щодо мене, то я сердечно радів за свого приятеля. Нехай одна — правда трохи пізня — хвилиночка щастя, а таки прийшла до нього! Нарешті він побачив загальне визнання, відчув, що його заслуги оцінені. Але отой суворий, ніби страдницький вигляд — що замикав він у собі? Здавалось, він ніби промовляє: "Плещете, плещете моїм ще дитячим мистецьким спробам-забавкам, хіба ж я є тільки це, та й годі? А мої численні зрілі праці, на які я поклав усю душу і навіть саме життя... Я не досяг того ідеалу, про який день і ніч мріяв, і, знеможений непереможною нуждою, упав у надсильній боротьбі за його. Тепер я тільки тяжко поранений, хворий чоловік, та й більше нічого"...

Мене нервувало те, що, сидячи рядом, якось мимоволі кожну хвилину я бачив оту надуту мовчазну мумію. Нащо вона це робить? Нащо випирає з неї ота пиха, важність та величність? З досади мені захотілось показати їй, що після всього я нехтую нею, а через те, як тільки скінчився спектакль, я, не прощаючись із нею, швидко вийшов із театру. З того часу ми вже більше ніколи не бачились. Але згодом, після смерти матері (1915 року) до мене доходили чутки, що вона, Саша, теж держить свого брата Порфирія в повній залежності і ніби з милости, бо стара розділила свої гроші й майно тільки поміж нею та двома синами, при чому Саша дістала найбільшу частину спадщини; Мартиновичеві ж не зоставила ні єдиної копієчки! І це після того, як він стільки зробив заходів до визволення від заслання матері! Він безнастанно писав листи-прохання до всіх своїх впливових петербурзьких та київських знайомих, щоб урятувати стару. За відомостями, що я їх тоді мав, до деякої міри його прохання допомогли справі визволення матері. Очевидно вона боялась, що після її смерти Мартинович не буде збільшувати материнських капіталів, і через те він був зоставлений на ласку сестри Саші.

137

Мартинович хоч і не терпів великої попередньої нужди, але морально страждав від такої кривди та залежности. Як переживав він свій полон? Розуміється, можна б і про це було дещо додати, та він, вірний собі, як і завжди, ніколи про це не висловлювався і лише межи рядків у його листах, з деяких виразів можна догадуватись, що йому жилось дуже скрутно.

24. "УКРАЇНСЬКА АРТИСТИЧНА ВИСТАВКА" В КИЄВІ

Після 1905 року життя всюди пішло швидким темпом і через те не диво, що художники-кияни надумали за принципом самовизначення улаштувати свою окрему українську виставку картин. Але чомусь вони назвали її теж "першою", забувши, що перша така виставка була відкрита в Полтаві ще вісім років тому. В 1911 році вона дійсно відкрилась, але через спіх та різні інші причини, немало українських художників не змогло взяти в ній участи; а ті, що взяли, здебільшого віддали на неї свої старі залежані й непродані на других виставках картини і цим самим виставку знецінили. Тодішнім присяжним художнім критикам, як наприклад Євгену Кузьмину, здавалось незрозумілим, нащо властиво "українська". Він іронічно запитував: "Що малося на думці, утворюючи "Першу українську артистичну виставку"? На це питання навряд чи хто зуміє дати відповідь" і т. д. Проте він усе ж таки почав свій огляд із художника Мартиновича. Основний ляйтмотив самої виставки, на його думку, "старосветскость"; дух і настрій на ній гоголівських часів, що віють від праць Мартиновича, а від нього незримі нитки протяглись до полотен більшости навіть сучасних майстрів.

У тодішній київській пресі багато дечого говорилось так собі, навмання, не знаючи добре самої справи, і через те багато всякої безбарвної плутанини написано. Безперечно, українська виставка мала характер більш-менш випадковий, раптовий, це була дійсно збираниця, принаймні наполовину, всяких старих, що залежались нерозпроданими, картин та рисунків. Через вищезгадані причини критикам та оглядачам нашої виставки дуже трудно й майже неможливо було орієнтуватись у цій новій справі. Кожному з них хотілось побачити опрічне в українському мистецтві; те опрічне, ради чого вона відкрилась окремо від інших виста-

138

вок і що повинно було її різнити від інших. Звідціля почалось шукання того опрічного й своєрідного окремого кольориту, вибору тем, настрою, навіть різних течій і напрямків нашого мистецтва. Ці напрямки — так думалось тоді — повинні були бути й у наших майстрів. З такої позиції кваліфікувати виставку вже було легко. Так уже писали про неї ті, розуміється, що самої виставки й не бачили й гадали апріорі, мовляв інакше ж це не може бути.

Розглядали представників доби академізму та реалізму, і тут якраз попали пальцем у небо. П. Мартиновича залічували до доби академізму, а Васильківського — до доби реалізму і взагалі "передвижництва", тимчасом як ідеальнішого реаліста, як Мартинович, і уявити собі не можна. Крім того, порівнювали те, чого рівняти ніяк не можна. Мартинович — портретист і художник-етнограф, а Васильківський — пейзажист, заступили ж вони до Академії майже одночасно. А раз умисне взята якась упереджена думка, то вже на цей копил натягаються і всі інші спостереження. Пригадую, що у львівському "Ділі" були найкращі огляди цієї виставки, написані художником Ів. Трушем (57). Других газетних звісток я не міг добути, але пригадую, що в українських газетах між "Радою" і харківським "Снопом" піднялась навіть гостра полеміка; з боку газети "Сніп" виступив К. Бич-Лубенський, а з боку "Ради" — "Опішнянський ганчар". Редакція київського журналу "Искусство, живопись, графика, художественная печать" звернулась до мене, щоб я написав для них статтю про П. Мартиновича, якого малюнки мали бути виставлені на тій виставці. Я швиденько написав ту статтю, не діждавшись від Мартиновича відповіді на багато висланих мною до нього запитань, і вона була надрукована в 1912 році в № 3-4, з дев'ятьма малюнками Мартиновича. Стаття моя декого зацікавила; мене запитували про дальшу долю артиста. Під свіжим враженням усього, що я знав із останніх часів, я відповів на один доволі цікавий лист від Бориса Милорадовича. Ось ця моя відповідь:

"... Доля П. Д. Мартиновича і в дальшому ході надзвичайно цікава, і так же незмінно сумна, як і раніш. Вісім літ назад, коли його матір було заслано в Сибір за т. зв. "лихвенні проценти", Порфирій Денисович ніби трохи ожив, прийшов у себе, став час від часу навіть виїздити з Костянтинограду і приїздив до мене в Миргород. Він заходивсь усердно наздоганяти життя,

57. Труш Іван [Іванович] — український маляр у Галичині, відомий своїми картинами з гуцульського життя.

139

що пролетіло вперед. Ми, його товариші і друзі, почали надіятись, що може його талант знов прокинеться до творчої продукції... В його почали водитись деякі грошенята. Але через шість із чимсь літ мати була амнестована, вернулась і, розуміється, зараз же взяла все в свої руки. Порфирій Денисович знов опинився, що називається, на хлібі та воді й в нетопленій хаті.

"Ось Вам два епізоди з його життя; один до ссилки, а другий після неї, у цьому році. Перший я знаю з оповідання письменника В. П. Горленка, а другий від письменника-поета О. Олеся, 1913 р. В. Горленко, завжди приймав найгарячішу участь в судьбі артиста. Він пробував вирвати його з рук матері від її страшної опіки. Приїхавши в Костянтиноград, Горленко пішов побачитись із Мартиновичем. "Входжу, каже, в одну кімнату — порожньо, нема нікого; гукаю — ніхто не озивається. Входжу в другу — те ж саме — пустиня, холод, сум; входжу в третю й помічаю, що коло однієї стіни стоїть ніби якесь ліжко, й на тому ліжкові, серед накиданого якогось чи ганчір'я, чи старої зношеної одежі, сидить якась фігура з підібганими під себе ногами; на фігурі накинутий на саму голову старий селянський кожух; очевидно нещасний так закрився від нестерпного холоду. Чи треба говорити, що ця загадкова фігура був нещасний полоненик своєї жорстокої матері. П. Мартинович?! Самої матері не було дома; вона, як і щодня, десь бродила по селах та хуторах, збираючи свої борги та правлячи проценти. З нещасним недужим та голодним і дуже пригнобленим Порфиріем Денисовичем не дуже вдалось розговоритись, крім своїх страждань, ні про що не вдалось як слід докладно побалакати, тим паче, що скоро прийшла й сама мати. Треба було їй добре пояснити, як і що мене заставило приїхати до них, наскільки реальні ті заходи, що малося зробити для полегшення участи Порфирія Денисовича, для його лікування, — бо були особи, котрі ладні були гроші дати на цю добру справу. Вона суворо мене слухала, очевидно мало довіряючи моїм словам, іноді тільки грізно зиркаючи на запнуту фігуру. Було моторошно довго з нею говорити... Нарешті вона почала скаржитись на свої нужди, голод і холод, на нестерпну дорожнечу. Надворі почало вже сутеніти, і вона, глянувши в вікно, прямо попередила: "Оце вже й темніє, а ми ж не світимо, бо нічим у нас, скоро оце й спать ляжемо, пора вже, пора"... Очевидно вона мене просто виряджала з

140

хати геть. З тяжким жалем я попрощався з дорогим мені нещасливим страдником, бачучи ясно, що з моїх заходів нічого не вийде: допомогу його мати розуміла цілком інакше — щоб гроші віддать їй у руки, а вона вже сама, як знає, так і буде за ним піклуватись... Пропонувати їй якийсь викуп чи відступне в мене не хватило сміливости...

"Другий епізод розповів мені поет О. Олесь (58); це вже було в 1913 р.: "Після різних, прямо неймовірних слухів, що ходили в Києві про те, як живе нещасливий Порфирій Денисович у своєї матері, по намові декого з громадян, вирішив я поїхати у Костянтиноград. Я знав, до кого їду, і належно до того підготувався. Я теж думав, що може таки якось удасться умовити стару процентщицю й вирвати в неї з рідного пекла її сина Порфирія Денисовича. Я чув, що його мати не любить і навіть вороже відноситься до різних відвідувачів, що частенько пробують побачити артиста-узника, бо "толку від них нема ніякого"... За всяку ціну я вирішив "очарувати" цю сувору, навіть страшну жінку й тому, приїхавши в Костянтиноград, сміло пішов до її дому. На всьому лежало тавро якоїсь розрухи та запущености, очевидно не до порядку було тут тим, що мешкали... Зразу стара була ніби на суворій, навіть ворожій сторожі, а далі я так розбалакав її, та й дочку разом, так захопив їх своїми ймовірними предложеннями — в справі доброї допомоги Порфирїєві Денисовичу і їй, його матері, — що стара цілком розм'якла і захопилась майбутнім добробутом; вона очевидно розщедрилась і розгулялась, пославши в крамничку сусідську дівчину, щоб та купила за 2 копійки "оселедчика" для вечері — це на нас чотирьох душ! Уже темніло, як з'явився той "оселедчик", і вона доволі правдоподібно удавала, що хоче поставити самовар. Але я знав, чим догодить старій, і рішучо відмовився від вечері; тоді вона зараз же покликала дівчину і, ткнувши їй того оселедця, уже в темноті, веліла скоріше бігти в крамничку, щоб вернути свої дві копійки. Я щиро обрадував стару, але Порфирій Денисович був у такому стані, що, здавалось, всі заходи були марні". Стара не покаялась після шестилітньої сибіряки — вернувшись додому, вона теж зранку й до вечора ходила по околишніх хуторах та селах; там пила й їла у своїх клієнтів і стягала свої тілько два процентики у місяць". Розуміється, робила вона це тепер дуже обережно, щоб знов не попасти в попередню історію... Недавно Порфирій Денисович пояснив мені материне ре-

58. Олесь О. [Олександр] — відомий український поет-лірик (Олександер Іванович Кандиба), народився 1878 р. на Харківщині. Служив ветеринарним лікарем у Києві. Деякий час керував редакцією "Літературно-наукового вісника". Видав п'ять збірок ліричних поезій, одну збірку драматичних етюдів і невеличку книжечку сатиричних поем. Революція 1917 р. застала Олеся в таборі української буржуазії. 1919 р. емігрував він за кордон, де живе й досі, не проявляючи майже ніякої літературної діяльности.

141

месло тим, що дітей було багато (6 душ) і вони в той час учились по чужих містах, так що посилання їм грошей було велике, то треба було їх якось добувати...

25. ЗБИРАННЯ СВОЇХ РИСУНКІВ МАРТИНОВИЧЕМ

Ще з 1888 року Мартиновича охопила неодступна думка: що буде, те й буде, а зібрати всі свої рисунки, що він колинебудь робив і які комунебудь подарував або робив на замовлення не тільки в редакції, а навіть і для установ, — чого вже ніякими силами не можна було зробити. В листі з 8 червня 1888 р. Мартинович мені писав: "Комаровський альбом вернув і в одному альбомі вирвані щолуччі рисунки; каже, що ті рисунки у доктора Суханова, которий в Іркутському в Сибірі живе". Як мені відомо, Суханов зробив це, бувши студентом медичної академії. В другому листі Мартинович мене повідомляв:

"Рисунки, которі ти передав, я получив од Горленка; між ними було багато таких, що я взяв та гарненько порвав, а которі були лучченькі, то ті всі оставив. Між тими рисунками нема 4-х ось яких: головка Апатія Мусієнка; Мусія Калашника у великій шапці; вереміївська молодиця у вереміївському очіпку і в коліщатій запасці, вся фігура з ногами і в сидячому положенні, і рисунок мого хазяїна у Вереміївці Макара Павловича Тукалевського, у сорочці, у панських брюках, у підтяжках і босого. Лисенький панок і пузатенький здається"... (Цих рисунків у мене ніколи не було).

На щастя в 1927 році, бувши в Харкові, Мартинович надибав там своїх рисунків немало, а між ними й ту "вереміївську молодицю в очіпку і в коліщатій запасці"...

Ось витяг із його листа:... "і між його (N. N.) роботами я побачив переписані ним із моїх рисунків і підписані його фамілією: сидяча молодиця у веремїївському очіпкові і в коліщатій попередниці — це з мого рисунка написана в його картина великого формату... Хлопець-поводир сліпого лірника веде, і лірник, ідучи, дослухається до чогось; так, як це часто буває в сліпих, ліра в лірника під полою свити... Чоловік з містечка Вереміївки в чуприні, де не був (N. N.) зроду, і другі переписані з моїх рисунків. В його акварельному альбомі "Колядники" перемальовані

142

ним з рисунка мого, поміщеного в ілюстрованому журналі "Пчела" за 1876 рік... Про це я дуже трохи сказав тобі, а треба б багато більше... Так зо мною цілий вік робиться — коли не в рисунках, то в записах буває на таке похоже".

Треба сказати, що між нами — знайомими й товаришами Мартиновича — були змагання, чи слід безпечно віддавати Мартиновичеві його рисунки? Адже в якусь тяжку годину своєї недуги він міг би їх і знищити. Через це дехто з наших товаришів, як от С. Васильківський, свідомо не віддали йому рисунків і держали їх у себе або передали їх, як наприклад я, у Київський музей, що недавно тоді відкрився, 10 рисунків. Проте через Горленка я передав Мартиновичеві не менше як 20 рисунків. В. Горленко теж багато подоставав малюнків роботи Мартиновича. Він теж побоювався за долю зібраних ним рисунків і через те одного чи й двох із них не передав Мартиновичеві; згодом це якось вияснилось, і Мартинович писав мені про цю оказію...

В листі з 21/1 1888 р. Мартинович запевняв мене, що в 32 осіб є сот зо дві його рисунків, і бідкався, що це велика шкода для майбутнього їх видання. "Як мені стидно прохать вертать назад дароване, та що ж робить, коли мені самому через брак цих рисунків худо!"

Після другої хвороби (1882 р.) всі роботи Мартиновича зостались під доглядом сестри Саші та брата Василя. До Костянтинограду вони були привезені у 1885 р.; от тоді засумував, дуже засумував Мартинович, що не всі рисунки привезено і не всі теки.

Розшукував рисунки Мартинович уперто й постійно. В одному з листів він пише:

Васильківського багато рисунків моїх в різних його тетрадях переплетених і теж окремо без тетрадів. У його дуже усердно прохав їх я, з великою внутрішньою скорбію за них; ну він мені їх не віддав. Там у його єсть великий закінчений рисунок: молода йде з дружками, рисовано підхоже під те, як у Вереміївці молода йде. Якби віддав один Васильківський, то й то б значно поповнилась би оця колекція робіт моїх сумних та горьованих... У Черепова дуже повний рисунок мій: дід сидить під дубом з великими вусами, зрисований мною у Н. Д. Кузнецова, по тій фотографії, що в тебе була вона знята в Пирятинському в'їзді у Черепових. Той рисунок дуже викінчений

143

і дещо там одмінено од фотографії тієї, куди можуть попадать всякі непотрібні речі. Якось бачив я років із сім назад надрукований в одній ілюстрованій газеті той рисунок мій і там були на однім і тім же листу представники усіх народностей, населяючих Росію. Той рисунок дуже б треба розшукати, обернувшись до Черепова"...

Черепов умер більше як 30 років тому, про що Мартинович, очевидно, не знав.

І до цього часу Мартинович усе розпитує та пише тим особам, у кого зберігаються його роботи; багато з тих осіб уже померли давно, але дехто й тепер ще зберігає ті його рисунки. Недавно оце пощастило й мені подати Мартиновичеві деякі певні відомості. Думаю, що тепер справу збирання можна виконувати легше. Мартинович очевидно віддасть усі свої роботи музеєві, як це він і сказав.

26. ЗНАЧЕННЯ МАРТИНОВИЧА ДЛЯ УКРАЇНСЬКОГО МИСТЕЦТВА

Ні один народ Европи через своє старе малярське мистецтво не ознайомив так докладно культурний світ із різними істотними типами, природою, будівництвом, проявами громадського життя, костюмами й найдрібнішими рисами побуту, як це зробили в свій час голяндці. Кожен із нас, завдяки їхнім жанровим картинам ніби вже бував там у них колись і знає ту Голяндію. А це через те, що, починаючи майже з кінця середніх віків, голяндські художники з дивовижною спостережливістю та правдивим захопленням зуміли розказати всьому світові про свій народ, його духовні інтереси, громадське та родинне життя. В своєму малярстві вони не дуже вважали на різні ефекти освітлення, гру, блиск та яскравість фарб, — це дозволяли собі лише два їхні великі художники, — головне в них було передача самих життьових типів своєї раси. Але як же вони їх передавали і які типи!.. Правда, дехто з них, у погоні за повсякденним буденним життям, іноді переходив у своїх темах межі загальної чемности, але це були лише випадкові явища, і через те про них розводитись нічого.

Мені здається, що в українському мистецтві з подібними надзвичайно важливими завданнями почав цілком свідомо й успішно

144

виступати високоталановитий наш художник П. Мартинович. Він показав своїми дивовижними працями, — але без найменшого натяку на вульгаризм голяндців, — справжню стару істотну Україну минулого віку. Мартинович — найкращий, вдумливий художник-етнограф, а до того ще й великий, вправний майстер — віртуоз рисунку. Такі праці, як портрет Хведора Мигаля, М. Бруні та автопортрет — найкращий тому доказ. Він своїм уважним ставленням до своїх об'єктів і щирим любовним захопленням ними безперечно нагадує старих майстрів-голяндців. У Мартиновича так само — ні ефектів освітлення, ні яскравих фарб, ні придуманих контрастів світо- й цвіто-тіні. Він суворо обмежив свій вибір тем, віддавши цілковиту перевагу расово-типовим портретам українських селян та численним рисункам їх інтересних типів одягу (жінок та дітей у роботах Мартиновича зустрінемо невеличку кількість). У творах Мартиновича немає емоціяльних сцен, а також героїчних чи історичних тем.

Шаленої казкової фантазії або передачі настроїв і переживань, чи навіть складних композицій — так само в його ми не побачимо. Мартинович суворий спостерігач життя українського села в його найтиповіших представниках минулого віку.

Ще не зійшовши з шкільної лави, за свій надто короткий період художньої продукції, Мартинович все ж таки встиг цілком влучно і сумлінно розв'язати поставлену собі, першу по черзі в низці інших важливих завдань, проблему — показати основні художньо-історичні типи старо-українського племени з їх одягом і взагалі побутом. Оця нова художньо-історична, типологічна етнографія була найважливішим стимулом до широкого розвитку його великої й високо-якісної художньої продукції. Художньо-аналітичне сприймання та суворе студіювання поодиноких типів села дало йому згодом блискучу можливість творити вже синтетичні образи. Тут, у сфері творчости Мартинович піднявся ще вище, ніж у своїх студіях.

Його праці цього роду — це скарби, що ми їх дуже мало знаємо і лише тому недоцінюємо. Це — не бездушний, хоробливий фотореалізм хоч би такого загально-відомого голяндського художника, як Герард Доу (59), що по три доби сидів над виписуванням держална від мітли або по п'ять днів виписував невеличку п'ясть руки і т. д. Ні, темп роботи в Мартиновича надзвичайно швидкий, і через те його реалізм унормовано-здоровий, художньо-досконалий. Це — справжні людські документи минулого.

59. Доу Герард — голяндський маляр, головний представник т. зв. "кабінетного малярства" (1613-1675).

145

У цьому розумінні Мартинович щільно прилучається до плеяди старих українських малярів-етнографів, що зоставили нам свої важливі праці. Поміж ними є чимало таких майстрів, що прізвища їх невідомі, але речі, що вони зоставили, мають для нас виключне значення. Пригадаємо тут далекого попередника Мартиновича, маляра XVIII віку Тимофія Калинського, що 1778—1782 р. зробив щось близько трьох десятків надзвичайно цінних, величеньких (до 30 см) акварелів фігур у костюмах — городських козаків, запорожців, міщанства, поспільства й степового та чернігівського ("Литовського") селянства. Всі ці акварелі цінні не тільки своїми історичними костюмами, а й своїми справжніми українськими типами тих часів.

Кальки з акварелів Т. Калинського у свій час (ще у XVIII в.) були приложені до відомого рукописного "Топ. описання Черниговского наместничества", А. Шафонського. Оригінали цих акварелів, ще в половині XIX віку переховувались у сховищах "Исторического Общества" в Москві. А зроблені з них кальки для А. Шафонського і зараз можна бачити в бібліотеці колишнього Харківського університету. Ні ті, ні другі ще й досі не опубліковані, бо перемальовані з них рисунки якимсь московським партачем у 40-х роках минулого віку для видання Бодянського "Летописное повествование о Малой России", А. Рігельмана (42) 1778 р. ніяк на оригінали не схожі. На жаль, у харківській збірці деяких кальків очевидно бракує, бо там їх усього 21, а в Рігельмана — 26-27. Тим. Калинський так підписав свою збірку: "Для исторіи Малоросійской срысованы Тимофеем Калинским". Далі йде цей підпис литиною, а нарешті добавлено — Saporogos Spectant.

Як широко в свій час були відомі малюнки Тимофія Калинського доказує той факт, що Чернігівська школа малювання у XVIII в. робила з них копії, як клясні завдання учням. Один такий зошит у трохи зменшеному вигляді і розмальований аквареллю ще й тепер переховується в бібліотеці "Румянцевського музею" в Москві. Звичаї малювати на образах портрети, фігури або й цілі сім'ї в сучасних костюмах, ведеться на Україні ще з часів Х-ХІ віку ("Кодекс Гертруди", "Ізборник Святослава" і т. д) до XVIII в. включно. У XIX в. з'явився вже цілий ряд справжніх етнографічних альбомів окремих сюїт і безліч окремих робіт подібного характеру.

Щоб довести безпереривність етнографічної традиції в українському малярстві, треба ще згадати двох попередників Марти-

42. Рігельман О. І. [Олександр Іванович] — військовий інженер, що довгий час жив на Україні, роблячи тут мапи та пляни українських міст. Написав "Летописное повествование о Малой России" (1788).

146

новича. Перший із них, старіший від Т. Калинського на цілих 50 років, працював ще до початку народження української етнографії. На превеликий жаль прізвище цього прекрасного майстра покищо невідоме, бо він не підписався на своїх чудово виконаних працях. Я маю на увазі сім образів його роботи, що переховуються в т. зв. "гетьманській церкві" у Сорочинцях, збудованій 1732 р. Д. Апостолом. На цих семи образах усі дійові особи змальовані в тодішніх українських костюмах, а на образі "Вхід у храм" намальовано Д. Апостола з жінкою та близькими гетьмана. Це цілком портретна ікона; тут і руські кокошники, і українські кораблики, і німецькі та французькі костюми та зачіски. Сама маленька Марія теж намальована в українському костюмі, з віночком на голові, в червоних сережках та червоних сап'янцях. Для історії українського костюма, а також і для розвитку малярського мистецтва на Україні ці речі мають велике значення. На жаль, ці роботи й досі також нігде і ніким не описані й не опубліковані.

Згаданий майстер сорочинських образів, відомий нам потретним малярством тільки заможних кляс, тоді як третій попередник Мартиновича майже виключно свою художню увагу присвятив селянству. З початку XIX віку дійшло до нас шість великих етнографічних альбомів доктора Де-Ля-Фріза, про які ми й хочемо дещо коротенько сказати. Ці альбоми акварельних малюнків, із широкими до них поясненнями, не зважаючи на відсутність у них доброї мистецької вправности, все ж цілком захоплюють глядача, бо з них дивиться на нього тодішня справжня селянська Правобережна Україна з її селами, будівлями, костюмами, типами, найдрібнішими рисами побуту та звичаїв. Усе це зроблено з максимальною уважністю й любовною спостережливістю і через те заслуговує на повну довіру.

Таким чином у Мартиновича було багато попередників вище наведених трьох типів. Він добре бачив, що в них було позитивного, а чого бракувало; через те й звернув він найголовнішу увагу на селянина, а не на зовнішні окремішності та оздоби панівних кляс. Наміри Мартиновича не були явищем лише стихійно-художнього змагання, як у голяндців або в сорочинського майстра, що не були ще ознайомлені з етнографічною наукою. У Мартиновича його чудові праці були вже суворо обгрунтовані і науково скеровані, і через те їх і треба оцінювати за цілком науковим критерієм. Значення Мартиновича, як україн-

147

ського художника-етнографа XIX віку, полягає в тому, що він перший з усіх українських художників, на тлі своєї доби, не тільки безпосередньо, стихійно, але свідомо, пройнявшись науковим розумінням ваги широкої художньо-етнографічної роботи, почав із властивим йому щасливим інстинктом аналітика вишукувати старі селянські типи, а разом з тим він утворив високу художньо-наукову етнографію, що не тільки цілком дорівнювалась подібним працям голяндців, а здебільшого перевищувала їх. І ясно через що: у його роботах завжди було те, що найголовніше в мистецтві: зміст, суть теми, художнє завдання її — якнайкраще сполучилися з на диво вдалою формою та, в додаток до цього, ще й з чудовою фактурою кожної речі. Оця щаслива гармонійна сполученість, кінець-кінцем, і утворює те загальне ціле, що прямо зачаровує здивованого глядача. Досконале знання найшляхетнішої, а разом простої й зрозумілої форми дало Мартиновичеві можливість усі його портрети в фарбах виконати бездоганно, як фахівцеві-портретистові. Його роботи не мають характеру тих портретів, що пишуть на замовлення, де натуру подається прилизаною та причепуреною, з надутими або солоденькими пиками. Не робив Мартинович також портретів, що пишуть ради жіночої краси та шику їхнього дорогого вбрання; нічого такого строго зовнішнього в працях Мартиновича немає. Портрети Мартиновича — це сама глибина і суть душі українського селянина.

П. Мартинович як артист-маляр, насамперед, був син свого часу. А час той був перехідний — від суворого академізму, вірніше — псевдо-клясицизму, до новітнього реалізму. Отже значить, кожен студент Академії неминучо підлягав усім найскладнішим умовам та різним путам загально-художнього мистецького життя, що оточувало його. Ще йшла жорстока боротьба між уже явно конаючим академізмом і новим, молодим російським реалістичним мистецтвом, що на чолі його стояли тоді "передвижники", маючи своїми ідеологами й попередниками Бєлінського, Чернишевського, Добролюбова, Пісарєва, а далі й ідеолога так званої "могучей кучки", В. В. Стасова, й багато інших. Академічні професори, підперті різними урядовими "строжайшими" правилами, ще цупко держались тривких шкільних традиційних способів навчання, і через те вони неухильно проводили свою плутану передсмертну облудну лінію. Щоб удержатися в Академії, треба було, до доволі значної міри, потурати численним

148

отим "законним вимогам" гальванізованого зверху академічного олімпу. За мурами Академії було щось цілком інше — там життя било ключем: ішов невпинний гучний штурм усього псевдоклясичного та дворянсько-кріпацького фронту; блискучі, талановито кинуті, нові, нечувані гасла непримиренних новаторів із величезним захватом ловила академічна молодь, бо ті гасла були не беззмістовні, а суворо ідейні, що якраз відповідали вимогам часу. Віднині мистецтво визнавалось не за порожню забаву; ні, воно було покликане, так же як і слово, служити народові, плекати його ідеали, бути виразником його незчисленних нужд і горя; коротше кажучи — мистецтву приділена була така ж почесна роля, як і смілому живому слову, що і явно і підпільно вело тоді енергійну смертельну боротьбу з одживаючим ганебним ладом.

У нас була своя "мистецька революція". Трудно було вийти з тієї боротьби неушкодженим; рідко кому це вдавалось. Льозунґ: "Мистецтво само собою мета" або "Мистецтво для мистецтва" нам часто нагадували наші професори, завжди не забуваючи додати, що це заповіт самого Пушкіна, який боронив автономію мистецтва: "для звуков сладких и молитв"... а на вимоги свідомої частини суспільности — стати в оборону пригноблених — він ще зухваліше відповів: "Подите прочь! какое дело поэту мирному до вас?" Ніколи одначе професори не згадували, що казав це Пушкін уже після доброго нагніту Миколи І та шефа жандармів Бекендорфа, а до того проводив якраз протилежні погляди. Таким чином, з одного боку на бойових прапорах було написано: "Служите святому искусству", "Стремитесь лишь в Рим, в Италию", "Искусство для искусства", а з другого боку в піонерів реалізму — "Долой псевдоклассическое искусство", "Искусство должно помогать народному самосознанию", "Служите лишь народу!", "Несите искусство в народ!". І всі, хто мав якусь змогу і рішучість, ішли в народ, придивлялись до його побуту, сумлінно вивчали його й несли, на їхню думку, те світло, ту революційну акцію, яка потрібна була в той час народові. Багато йшло просто з шкільного ослону. Ентузіясти кидали своє навчання і йшли "рятувати положення"...

Мартинович і собі пішов тоді, кинувши все. І — предивне діло! — Все, що він зробив там у тій гущі народній, тільки воно й зосталось його справжнім мистецьким активом, тільки воно й дало йому ймення дійсно глибокого українського художника кінця XIX віку. В мистецьких студіях ще на Україні, перед приїздом до Пе-

149

тербурґу, Мартинович пройшов уже добру реальну школу малювання. Школа та назавжди визначила його напрямок і навіть самі засоби передачі натури, не кажучи вже про саме розуміння її та вибір. Таким чином, творчість П. Мартиновича нерозривно зв'язана з епохою "ходіння в народ" і майже вся вона належить цій епосі. Через найлегшу, ледве помітну поволоку романтизму живо й яскраво виблискують ознаки самого любовного студіювання натури. Ті ознаки владно чарують нас, бо фактура робіт Мартиновича вільна, певна, надзвичайно швидка, віртуозна й інтимно-приваблива. Його риси не ламані, не кострубаті, не творять павутиння; ні, вони дивно впевнені, закруглясті й надзвичайно чіткі. Де він раз провів олівцем, там уже й не треба поправок, і рисунок відразу виходить закінчений. Через те кожен рисунок чи етюд Мартиновича промовляє глядачеві дивовижною погодженістю — гармонією так добре знаних авторові форм, які творять одно монолітне ціле й надзвичайно цінне.

Щодо праць Мартиновича олійними фарбами, то тут усі схарактеризовані ознаки трохи понижаються лише отим "темним кольоритом", що так у свій час мучив нашого художника. Треба взяти на увагу й те, що всі ці речі написані піввіку тому; отже, вони значно потемніли ще й від часу.

27. ОСТАННІ ВІДОМОСТІ ПРО ЖИТТЯ МАРТИНОВИЧА

Вже 46 років, як не бере в руки П. Мартинович ні фарб, ні олівця. Після своєї хвороби не зробив він ні одної художньої речі. Надто дорого — всіма силами душі — заплатив він за свою надзвичайно велику пристрасть до них... Справді, треба було мати якусь надприродню силу, щоб мучити себе ними в Костянтинограді, серед обставин не багато кращих за петербурзькі, коли він поневірявся в петербурзькій "Лихачовці". На запити, чому він не малює, Мартинович відповідає: "Забув те, що й знав". Але ж цей процес, розуміється, багато складніший і словом "забув" його не покриєш, бо й досі ж не кинув Мартинович вести свої етнографічні записи. При дивовижному вмінні розбалакати кожного діда або бабу, розв'язати їм язик, він находить багато цінного матеріялу. Том його записів і інші друки є найліпший тому доказ. Його цитують, на його посилаються вчені

150

фахівці, дослідники етнографії. Отже, і тепер, при своїх сучасних злиднях, усе сидить П. Мартинович за своєю роботою записувача матеріялів від усяких "диктувальників", яким, крім усього, ще треба й добре платити. Усе працює він, ніби закінчуючи розпочате більш як піввіку тому діло. Великі полиці завалено його працями, збірками матеріялів, старородинних і приватних листів, різних рахунків, прибутково-видаткових книг і т. п., починаючи трохи не з 1800 року. Про його невпинну роботу знають фахові люди, через те й клопотала ВУАН про призначення йому пенсії. І доживає тепер свій восьмий десяток років, немічний, хворий, один з найвидатніших українських художників. Найвидатніші його етнографічні праці — "Українські записи Порфирія Мартиновича", які ще в 70-х роках використовував і передруковував небіжчик М. Драгоманов. Далі йдуть друки 1885, 1895 і 1904 років. Велику увагу й признання колосального значення записів Мартиновича зазначає К. Грушевська у монументальному виданні: "Українські народні думи", т. І, Київ, 1927 року.

О. СЛАСТЬОН

151

ТВОРЧІСТЬ МАРТИНОВИЧА В СВІТЛІ ДОБИ

Творчість Порфирія Мартиновича складає надзвичайно яскраву, цінну й цікаву сторінку з історії українського мистецтва 70—80 р.р. минулого століття.

Невгасима жага до малювання, непереможна потреба сприймати й висловлюватися за допомогою зорових образів — прокидається в Мартиновича дуже рано. Малий Порфирій малював чим попадя (олівцем, вугіллям, крейдою) й де доведеться (в книжці, на шматках паперу, на стінках і т. д.). Дуже рано починає він і вчитися малювання. Наука ця почалася самоосвітою, копіюванням. Пізніше на допомогу самоосвіті приходять лекції, що він їх брав у різних учителів малювання. Своїм гарячим замилуванням до малювання в ранньому дитинстві він нагадує геніяльного Т. Шевченка. Але походження й оточення, в якому виховувався Мартинович, було інше. Він народився не в родині сільського кріпака, а в сім'ї службовця й виростав у дрібнобуржуазному міщанському оточенні степового містечка Костянтинограду на Полтавщині та почасти Харкова. Мартиновичеві не довелося, як Шевченкові, тинятися по дяках і красти п'ятаки. Він із раннього дитинства мав змогу бачити й спокійно зрисовувати рисунки, гравюри, літографії з друкованих альбомів, ілюстрованих журналів, кни-

152

жок та спеціяльних, видаваних для настінного вжитку, кольорових і однотонних літографій. Поруч із цими привозними репродукціями в хатах міщанських часто натрапити можна було твори місцевого "народнього" малярства — "Мамаї" та жанрові малюнки з чумацького й селянського побуту. Крім цих зразків, що їх він мав змогу постійно бачити перед собою й безборонно наслідувати, матеріяльне становище й доброзичливе ставлення батька до нахилу сина малювати давали змогу малому Мартиновичеві мати як шкільних, так і приватних платних учителів рисунку. Міщанський побут утворив і живився характерними яскравими зразками дрібно-буржуазного мистецтва. Маленькі жанрові картиночки з сентиментально-романтичними сюжетами мали правити разом із шитими рушниками, фіранками й квітками на вікні, люстерком у точених рямцях на стінці, мережаними скатірками на столах за декоративну прикрасу невеличких, теплих, затишних міщанських світлиць. Оці картинки, літографії яскраво відображали сите, самозавдоволене, безтурботне життя міщанства й виявляли характерні риси дрібно-буржуазної ідеології їх власників. Розуміється, малий Мартинович у дитячі роки перебував цілковито в полоні оцієї дрібно-буржуазної стихії й виразно відбив її і в своїх копіях, і у власних композиціях на ті ж теми. Учителі Мартиновича були ще академічної виучки. Мартинович у них учився рисунку олівцем, пробував трохи й олією малювати, та найбільше цікавими, характерними й численними для хлоп'ячих років Мартиновича залишаються роботи його аквареллю та гуашшю. Останню техніку він добре опанував. Мініятюрні картинки молодого художника виображають переважно селян, характеризованих не без наївно-дитячого легкого гумору, але цілком ідилічно.

Призначені створювати "інтимність" у міщанській світлиці, позначені вони статичністю трактування. Із формального боку, не зважаючи на молодість автора, ці картинки приваблюють своїми декоративно-організованими формами й майже завжди цікавим кольоритом.

Наука в учителів малювання, одвідування музею Харківського Університету викликає в молодого Мартиновича бажання удосконалитися, стати "справжнім" художником. Мартинович вирішує вступити до Академії мистецтв. Він переконаний, що там він дістане все, чого йому бракувало. Він горить бажанням якнайскоріше туди попасти.

153

На Україні спеціяльну вишу художню освіту царський уряд скасував ще в XVIII ст., і трагедія всіх українських художників XVIII й усього XIX ст. полягала в потребі по вищу мистецьку освіту їхати до Петербургу. Для колосальної більшости молодих художників виховання в цій імператорській Академії ставало джерелом трагедії цілого життя. Петербург поглинув колосальну кількість жертв, столиця імперії висмоктувала живі інтелектуальні соки з "окраїн", калічила їх і примушувала волею-неволею служити своїм імперіялістичним плянам. Молодий Мартинович цього не передчував.

Вступивши до Академії, на перших порах він із запалом віддається академічним студіям, — гіпсографії. Доакадемічні форми в Мартиновича зникають; натомість виробляється солідна техніка рисунку олівцем. Проте досить було двох років перебування в Академії і художник, реаліст натурою, відчув, побачив, що Академія не справдила юнацьких надій.

Схоластичність науки академічної в 70-х роках була вже анахронізмом. Академізм — витвір пансько-кріпацької доби, речник кляси земельної маґнатерії та знаряддя імперського апарату. В 70-х рр. кляса торговельно-промислової й фінансової буржуазії вже оформила в ділянці мистецької ідеології свого речника — "передвижників", що штурмували Академію. Псевдоклясична Академія доживала останні роки. Мартинович зрозумів це. Почалися розлади з Академією. В ці часи він доволі близько сходиться з Крамським, бере участь у виставці "передвижників", і на кількох його роботах олією позначився яскравий вплив елементів "передвижницького" стилю.

Проте, Мартинович передвижником не став. І в його творчості російське передвижництво лише короткий епізод. Ідеологічно Мартинович належав до іншого суспільного прошарку. Літом його тягне на Україну. Він їде на рідну Полтавщину, на село. Багато працює і створює свої тут найвидатніші речі, виявивши на них властивий йому реалістичний стиль і блискучу різноманітну техніку рисунку олівцем. Його рисунки позбавлені зовнішніх ефектів, скромні, шляхетні.

Мартинович подає село різносторонньо — не ідеалізуючи, але й без осуду. Особливе замилування маляр виявляє до архаїки селянського побуту. Поруч із порівняно рідкими зарисовками архітектури, Мартинович залишив багату й надзвичайно цікаву галерію типів селян. Він, як ніхто, зумів вишукати яскраво ви-

154

явлені характерні типи селян і передати їх у блискучих сильних портретах. Поруч із позитивними типами він помічає також негативні (фізично й психологічно) риси селян і щиро й яскраво фіксує їх у своїх зарисовках. Селянство українське користувалося безперечно великими симпатіями художника. У ньому він добачав найвищі людські чесноти і через те всю свою художню — переважно аналітичну й рідше синтетичну — увагу зосередив на селянах. Зрідка, правда, торкається він і панів-поміщиків, але їм Мартинович дає надзвичайно яскраву, великої сили, різко-негативну характеристику.

Він перший в українському мистецтві так серйозно поставив проблему психологічного селянського портрета. Тут вершини його творчости. Ці речі найдосконаліші й технічно. У них мистецько-творча напруженість майстра, емоціонально-вольова потужність його робіт дає яскраво себе відчути. Життьовість цих речей, реалістичних у найкращому розумінні цього слова, забезпечує їм надовго актуальність. Селянство українське в цих творах Мартиновича подано переконливо-правдиво, організовано-реально. Позбавлені так холодного аемоціонального абстрагованого формалізму, як і натуралістичної слабодухости та худосочности, твори Мартиновича сильно впливають на глядача своєю здоровою міцною вольовою зарядкою. В умовах лихославних "Валуївських" часів, його твори були безперечно прогресивною рушійною силою. Для нас вони залишаються першорядними документами свого часу. Дивлячись на них, не треба забувати, що село в творах Мартиновича ми бачимо все ж таки в освітленні інтелігента з типовою дрібно-буржуазною психікою.

На закінчення кілька слів про ту оцінку, яку творчості П. Мартиновича дає О. Ю. Сластьон у цих своїх спогадах. У Сластьона всі згадки про Мартиновича овіяні великим пієтизмом, його відзив про творчість Мартиновича має в собі елементи суб'єктивізму, а подекуди й ідеалізацію. Хибність підходу Сластьона до мистецтва взагалі не дає йому можливости дати вірну критичну оцінку праці свого друга і товариша Мартиновича, а через те його оцінка не має наукової вартости.

Зокрема трудно погодитись із підкресленням етнографізму Мартиновича, як мистецьким критерієм. Певно, що рисунки Мартиновича — багатющий скарб для етнографа, але цим критерієм не можна міряти мистецьких заслуг художника й оцінювати сутоформальні досягнення та соціяльну значимість його робіт. Тут

155

у Сластьона чимало від "передвижницьких" теорій, що в наш час потребують безперечно ґрунтовних корективів. Так само справу про генезу українського мистецтва О. Ю. Сластьон подає надто спрощено. Малюнків Де-Ля-Фріза жодним способом до мистецтва притягати не можна. Так само зв'язок Мартиновича з Калинським та майстром сорочинських мальовил, що тримається лише на прикметі "етнографізму", надто штучний. Працю Мартиновича розглядати треба на тлі клясової боротьби й суспільних відносин XIX ст., в зв'язку з творчістю сучасників Мартиновича (Васильківський, Самокиша і т. д.) та його попередників (Шевченко, Безперчий, Штернберґ, Білоусов і інші).

С. ТАРАНУШЕНКО

156

Пуста сторінка

157

PORFIRI MARTÊNOWITCH

Ce livre contient le souvenir que le peintre A. Slastiona avail conservê de son camarade d'Akadêmie P. Martênowitch.

Porfiri Martênowitch naquit en 1856 a Tchervonograd (naguêre Konstantinograd) au gouvernement de Poltava. Il recevait d'abord son êducation â domicile et ensuite dans un gymnase de Kharkov. En 1873 il est reçu a l'Acadêmie des Beaux Arts de Pêtersbourg et y fait ses êtudes jusqu'â 1881, lorsqu'il tombe malade psychiquement et se voit obligê de quitter l'Acadêmie. Sa maladie l'empêche de travailler au point de devoir abandonner l'art taut â fait au bon milieu de son activitê crêatrice. Ses derniers tableaux sont crêêsen 1890. Des lors Martênowitch fixe son domicile â Tchervonograd ets'occupe d' êthnographie oû il a beacoup de inêrite.

Il commence â dessiner quand il est encore três jeune pendant ses annêes de gymnase â Kharkov. A cette êpoque — la son attention est attirêe par la vie du village ukrainien et de ses types populaires, et c' est de la vie du peupie qu'il tire les thêmes de ses premiers tableaux. En outre il fait des copies de Mourillio, de Lêonard de Vinci et d'autres encore. Lorsqu'il entre a i'Akadêmie des Beaux Arts en titre d'êtudiant il est dêja peintre presque formê. Ici il se voue avec ardeur â l'êtude de la technique du dessin au crayon.

158

Mais les mêthodes scholastiques de l'Acadêmie d'alors ne peuvent pas satisfaire Martênowitch, qui est un rêaliste de nature et de procedes. Pendant ce temps — lâ une nouvelle force artistique apparait au front de l'art, ce sont les "pêrêdvijniks". Les idêes des "pêrêdvijniks" influêrent sur Martênowitch. Sous l'influence de la lutte que mênent les pêrêdvijniks contre l'acadêmisme dans l'art, Martênowitch crêe sa toile "Kaslonki" qui dêpeint la vie des êtudiants de l'Akadêmie dans des barraques ou rêgnent toutes les misêres de la vie. Ce tableau fit beaucoup parler du jeune peintre dans les cereles artistiques de cette epoque— lâ.

Les conditions intolêrables de l'Akademie, la faim, les frottements obligent Martênowitch de guitter son alma mater. Durant plusieurs anneês de suite Martênowitch renouvelle son voyage en Ukraine, visite les campagnes et y crêe ses meilieures oeuvres, en y rêvelant son style rêaliste et la têchnique surprenante de ses dessins au crayon. Il donne des types de villageois d'il y a un siêcle en y ajoutant leur entourage archaïque: leurs marchês, leur rues et leurs coiffes. Toutes ses oeuvres sont empreintes d'un profond rêalisme psychologique. Il traite son sujet (le villagê) en le prenant de tous côtês, en y notant ses traits positifs et negatifs et c'est lui le premier qui nous offre aussi sêrieusement que celâ de rêsondre le problême du portrait psychologique paysan. La vie dans ces portraits rêalistes (au sens le plus pur de ce mot) nous est d'autant plus chêre qu' elle avait excite l'attention de tous pour elle.

Grâce â ses tableaux, oû se rêvêlêrênt les hautes qualitês de son dessin et la capacitê de noter le caractêre et la psychologle des gens Martênowitch nous donna de prêcieux documents de la vie historique en Ukraine. Et malgrê gu'il y ait dans les tableaux de Martênowitch des êlêments de psychologie d'un intellectuel et des elements propres â la petite bourgeoisie, e'est â dire ceux du milieu oil il grandissait, nous sommes quand même obligês de dire que nous prêtons un grand intêret â ses types de paysans ayant beaucoup de couleur locale et servant de documents de l'êpoque.

Martênowitch ne se revela pas comme peintre integralement. Le mal psychique qui le gagna en 1881 mit fin â son activitê d'artiste. Et quoi que plus tard sa santê s'est complêtement rêtablie il ne se voua plus â son art. Mais durant ces dizaines d'annêes oû il travaillait il crêa un grand nombre d'êtudes, de croquis et d'aquareiles. Il y en a eu quelques — uns qui se sont êgarês pendant sa maladie; neanmoins nous en comptons prês de 200 qui nous restent et qui

159

peuvent servir de preuve quant â l'activitê du peintre en nous donnant du matêriel pour son apprêciation.

Au mois de fêvrier, 1930, on entreprit â Kharkov une exposition des oeuvres de Martênowitch en sa prêsence. Cette exposition, organisêe par le Museê de l'Art Ukrainien compta environ 300 choses, faites de sa main.

Dans ce livre nous offrons au lecteur des reproductions de tableaux qui y avaient êtê exposês. La plupart n'en a pas encore êtê reproduite.

A. BEREZYNSKYJ

160

Пуста сторінка

161

ПРИМІТКИ

1. Рафаель Санціо — геніальний маляр, різьбар і архітект романської школи доби Ренесансу (1483-1520). Кращі його картини містяться у Ватикані в Римі, де розмальовував він залі картинами різних алегорій, мітологічних та історичних сцен. Одна з кращих його картин "Сикстинська мадонна" переховується в картинній галерії в Дрездені (Німеччина).

2. Мурільйо, Бартольоме Естебан — видатний еспанський маляр (1618-1682) севільської школи.

3. Леонардо-да-Вінчі — найвидатніший представник фльорентійської школи малярів (Італія, 1452-1519), крім цього різьбар, інженер, архітект. Найбільший виразник епохи Відродження в Італії. Заслуга його в тому, що в основу рисунку поклав він вивчення анатомії. Найкращі його картини: "Тайна вечеря" (1497), "Мадонна в гроті" (1485), "Монна Ліза дель Джоконда" (1502-1506). Супротивник Рафаеля і Мікеля Анджельо Буона-ротті (1475-1564).

4. Айвазовський Іван Костянтинович — відомий маляр-мариніст (1817-1900). Створив велике число картин — краєвидів морської стихії, що принесли йому славу кращого світового майстра. Його знав і Шевченко ще з академічних часів. Пізніше розміняв Айвазовський свій талант, малюючи картини у великому числі, щоб задовольнити попит на них. Кращі його картини зберігаються в Третьяковській ґалерії в Москві.

5. Трутовський Костянтин Олександрович — український маляр, (1826-1893), учень худ. Бруні, що однак не пішов слідами свого професора, представника клясицизму, а дав цілий ряд жанрових картин із побуту України

162

минулого століття. Здебільшого змальовував він життя поміщиків.

6. Соколов Іван Іванович — відомий маляр, професор Академії мистецтв у Петербурзі (1823-1910), жанрист, що був одним із перших російських малярів, які тематику до своїх картин брали з народнього побуту України. Кращі його картини: "Проводи парубків", "Ворожба" й інші. З однієї його картини ("У шинку") Шевченко зробив офорта.

7. Безперчий Дмитро Іванович — український художник (друга половина XIX ст.), учень Брюлова, професор Академії мистецтв у Петербурзі, осів відтак у Харкові, де був учителем малювання в Харківській гімназії. Навчитель відомого польського художника Генрика Сємірадського. Сам жанрист, малював також і портрети.

8. Крендовськнй Є. Ф. [Євграф Федорович] — російський художник родом з України (нар. 1810 р.), відомий жанрист і портретист.

9. Правда — орган українських народовців у Галичині, що почав виходити з 1867 року у Львові. Виходив він за матеріяльною і моральною піддержкою "старої громади" на Наддніпрянській Україні, тобто табору Кониського і Куліша. Політично заступав цей орган концепцію самостійної буржуазної України. Діяльну участь у цьому органі брав довший час і Б. Грінченко.

10. Честаховський Г. М. [Григорій Миколайович] — приятель Т. Шевченка за останні роки його життя. Родом із військових поселенців на Херсонщині, нар. 1820 року. Був учнем Академії мистецтв у Петербурзі, потім працював у "Капітулі Орденів". Організатор похоронів Шевченка. Помер 1893 р.

11. Бруні Ф. А. [Федір Антонович] — російський маляр, далі ректор Академії мистецтв (1800-1875). Типічний академіст характером своєї творчости, змальовував мрячні, трагічні моменти. Найвидатніший представник "релігійного романтизму" в мистецтві. Відограв значну ролю в житті Академії дореформ. часів.

12. Рєпін І. Е. [Ілля Юхимович] — російський маляр, один із організаторів передвижництва, род. 1844 року, помер 1930 р. Учень провідника передвижників Крамського. Написав цілий ряд знаменитих картин, деякі з них на українські теми. Йому належить картина "Запорожці пишуть відповідь султанові" (1891). Одною із кращих його картин є "Іван Грозний" (1885), що зберігається в Третьяковській галерії.

13. Чубинський П. П. [Павло Платонович] — український учений-дослідник етнографії (1839-1881). Автор численних розвідок і наукових праць із етнографії і фолькльору України, між іншим великої праці а 7 томах "Труды Етнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край", де зібрано дуже цінний матеріял. Рисунок, що про його згадує Сластьон далі, репродукуємо в цьому виданні (ст. 35).

14. Шамшін П. М. [Петро Михайлович] — довгий час учив в Академії, деякий час був ректором. Сам художник, малював головним чином ікони. Деякі його картини писані теж в іконописному стилі (1811—1895).

15. Брюлов К. П. [Карл Павлович] — знаменитий російський маляр (1799-1852), так як і Бруні

163

представник академізму в російському мистецтві 30-40 років минулого століття. Найкраща його картина, що принесла йому світову славу, це "Останні дні Помпеїв". Крім цього відомі його портрети. Приятель Шевченка, сприяв визволенню його з кріпацтва, змалювавши портрета з Жуковського. Ціною того портрета викуплено Т. Шевченка із кріпацтва.

16. Іванов А. А. [Олександр Андрійович] — російський маляр (1806-1858), що почасти порвав з академічним псевдоклясицизиом, створюючи нові типи в російському мистецтві тих часів. Найбільша його картина, що заразом є й найкращою працею того художника, це "Поява Христа народові", праця майже цілого життя Іванова. Крім цього відомий він як пейзажист. Близький друг М. Гоголя.

17. Вілевальд Б. П. [Віллевальде, Богдан Павлович] — (1818-1903), з німецького роду, відомий маляр-баталіст, професор Академії мистецтв з 1848 р. Його учнем в Академії був М. О. Мікешин (1836-1896), автор ілюстрацій до Кобзаря Т. Шевченка (видання 1896), а також пам'ятника Б. Хмельницькому в Києві.

18. Нєфф Т. А. [Тимофій Андрійович] — (1805-1876), естляндець з роду, маляр італійської школи, розмалював кілька церков, відомий також як портретист. Довгий час був професором Академії мистецтв.

19. Веніг К. Б. [Карл Богданович] — (1830—1908), маляр, учень худ. Бруні, писав картини в стилі італійських майстрів епохи Відродження. Довгий час був учителем Академії мистецтв.

20. Верещагін В. П. [Василь Петрович] — (1835-1909), маляр. Довгий час був учителем в Академії. Намалював цілий ряд здебільшого релігійного змісту картин, його роботи також розпис Печерської Лаври в Києві.

21. Плешанов П. Ф. [Павло Федорович] — маляр, професор Академії (1829-1882).

22. Черкасов П. А. [Павло Олексійович] — (1834-1900) російський маляр, закінчив Академію мистецтв у Петербурзі і працював відтак у ній на різних посадах; 1869-1875 був клясним інспектором, відтак надзирателем, устроював виставки Академій, тощо.

23. Йордан Ф. І. [Федір Іванович] — відомий гравер на міді, професор живописі і скульптури, відомий з численних гравірованих портретів (1800-1883). З 1855 року вчить ув Академії, де й стає потім ректором. У нього вчився гравюри деякий час і Т. Шевченко (1858 р).

24. Самокиша М. С. [Микола Семенович] — український маляр-баталіст (нар. 1860 р. в Ніжені), відомий своїми батальними картинами. Намалював цілий ряд картин із війни, а також із історії України. Академик, деякий час був учителем батального клясу в Академії мистецтв. Працює й досі, і останніми роками дав він кілька картин з історії боротьби Червової армії ("Червона артилерія", "Взяття Перекопу червоним військом" і інші). Відомий теж як ілюстратор книжок. Тепер живе він у Симферополі в Криму, працюючи над великою картиною "Жовті води".

25. Якобій В. І. [Якобі Валерій Іванович] — художник, професор Академії, відомий своїми картинами з історії Росії. (1836-1902). У нього деякий час учився М. Самокиша.

164

26. Піменов М. С. [Микола Степанович] — (1812-1864) відомий російський скульптор, автор численних пам'ятників (Варшава, Севастополь, Тифліс), професор скульптури Петербурзької Академії мистецтв. Цікаво те, що про ліплення Піменовим бюсту із себе Шевченко не згадує нічого в своїх творах.

27. Каменський Ф. Ф. [Федір Федорович] — російський скульптор, учень М. С. Піменова. (1838-1913). Бюст Т. Шевченка, виліплений ним, датований 1862 роком (Шевченко помер 1861 р.)

28. Про посмертну маску Т. Шевченка подає В. Сластьон ще такі відомості: "Цю маску добув я у форматора Рєпіна через рекомендацію акад. Забела, (П. П.) бо дев'яносто літній дід Рєпін не хотів розшукувати форми, що теж десь валялась на складі. Коли я побачив цю маску, чудово виконану, де кожну пору видно і де ніякого ряботиння немає, як хтось писав, — я замовив дідові ще декілька штук. З однієї такої маски, що віддав я тоді небіжчику В. Л. Беренштаму, була відлита уже бронзова маска на заводі Шопена і переслана ним у Київ. А моя виставлена тепер у Миргородському музеї".

29. Беклемішев Володимир Александрович, — професор Академії мистецтв, скульптор, нар. 1861 р. на Катеринославщині. Вчився у Харкові в гімназії, яку закінчив 1878 р., поступив ув Академію, з якою був зв'язаний ціле своє життя. Вчився у проф. Подозерова, а відтак працював ув Академії спершу на посаді адюнкт-професора (від 1892 р.), дійсного професора і руковідника скульптурної кляси (1894 р.), а відтак ректора Академії (1901-1911 р.р.) Більшість його робіт зберігається в Третьяковській галерії. Помер 1920 року.

30. Каменецький Данило [Семенович] — родом із Чернігівщини, був управителем друкарні Куліша в Петербурзі, знайомий і приятель Т. Шевченка. Видавав "Книжки для народу" українською мовою, під його ж доглядом був надрукований і Кобзар Т. Шевченка в Петербурзі 1860 р. Помер 1881 р.

31. Тарновський Василь [Васильович] — (молодший), син В. В. Тарновського, був, як і його батько, приятелем Шевченка. Народ. 1837 р. на Полтавщині, помер 1899 р. в Києві. Відомий колекціонер української старовини, оставив по собі велику збірку цінних матеріялів до історії України, історії української літератури, тощо. Ціла збірка В. Тарновського находиться тепер у Державному Музеї в Чернігові. Особливо цінна збірка робіт Шевченка — малюнки, рукописи — і пам'яток по йому, найбільша із усіх шевченківських збірок. З Т. Шевченком в'язали його ввесь час вузли тісної дружби, і про його часто згадує Шевченко в "Щоденнику" та в листуванні.

32. Качанівка — село на річці Смоші, Борзенського повіту на Чернігівщині. Там був родинний дім В. Тарновського. До його часто заїжджав Т. Шевченко (1843-1859). Гостювали в Качанівці й інші визначні люди того часу, як М. Гоголь, М. Костомарів, М. Глінка, М. Максимович і ін.

33. Лаверецький М. А. [Микола Якимович] — відомий російський скульптор (1837-1907), деякий час учив ув Академії мистецтв у Петербурзі в скульптурній клясі. Автор кількох пам'ятників, між іншим статуї Венери в Феодосії, про яку згадується у спогадах.

165

34. Бугро (Bouguereau) [Вильям] — французький маляр XIX століття, писав свої картини (здебільшого на мітологічні теми) манірою старої французької школи, під великим впливом художника Буше.

35. Рубенс Петро-Павло [Пітер Пауль] — видатний флямандський маляр, голова т. зв. брабанської малярської школи, визначається свіжістю барв і повнотою життя та руху в композиції. Залишив біля 1500 картин. (1812-1867).

36. Тіціян [Вечелліо] — італійський маляр, найвизначніший представник т. зв. венеціанської школи малярів (1488-1576). Визначний кольорист. У його картинах повно життя і руху та краси нагого тіла.

37. Джіорджіоне [Джорджоне Барбареллі да Кастельфранко] — (1478-1511) сучасник Тіціяна, що мав на нього великий вплив. Разом із Андреа Мантенья (1431—1506) — основоположник веніціянської школи малярів.

38. Пальма Веккіо — італійський маляр, що продовжував напрямок Джіорджіоне (1480-1528). Картини його здебільшого ідилічно настроєні.

39. Передвижники. Проти академічного псевдокласицизму, що панував у мистецтві, виразником якого була Академія мистецтв і її професори, піднявся рух молодих російських художників на чолі з І. М. Крамским, молода, свіжа реалістична течія в російському мистецтві в ті роки. Передвижники були проявом народництва в мистецтві, і заступали інтереси буржуазії проти февдалізму. Назва "передвижники" пішла з того, що ці молоді художні сили, порвавши з Академією, організували свої передвижні виставки. В шістдесятих роках художні виставки улаштовувала тільки Академія, а запропоновані на таку виставку картини мусіли мати візу Академії. 1863 року група молодих художників — учнів Академії — на чолі з Крамським порвали з Академією, і організували "художню артіль", з якої потім 1870 р. повстало "Товариство передвижних виставок". Всупереч академічним виставкам із їх офіційною цензурою це товариство почало організувати свої власні виставки. Цей розрив із Академією і її традиціями був на цей час справжнім революційним актом, наслідки якого сприяли демократизації мистецтва. Небавом передвижники найшли собі заступника в особі московського купця Третьякова, що скуповував їхні картини та заснував у Москві музей російського малярства (Третьяковська ґалерія.)

40. Васильківський С. І. [Сергій Іванович] — знаменитий український маляр-пейзажист (1854-1917). Залишив чимало пейзажів олією, майже всі тематикою мальовничої природи України. Більша частина його картин переховується тепер у Музеї Слобідської України в Харкові.

41. Косач О. П. [Ольга Петрівна] — відома українська письменниця (Олена Пчілка), сестра М. Драгоманова, мати Лесі Українки. Нар. 1849 р. в Полтавщині, померла 1930 р.

42. Рігельман О. І. [Олександр Іванович] — військовий інженер, що довгий час жив на Україні, роблячи тут мапи та пляни українських міст. Написав "Летописное повествование о Малой России" (1788).

166

43. Драгоманов М. П. [Михайло Петрович] — учений і політичний діяч, професор Київського, з потім Софійського (Болгарія) університету, автор числен. наукових і критич. праць, основоположник т. зв. "драгоманівщини" й радикальної партії. Нар. 1841 р. на Полтавщині, помер 1895 р. в Софії. Погляди Драгоманова відбили на собі тодішню добу, коли при слабкому розвиткові капіталізму на Україні й нечисленній кількості пролетаріату ідеї наукового соціялізму ще не були поширені. Недооцінював він ролі пролетаріяту, будуючи свої соціяльні ідеї на тому, що проповідували його сучасники, анархісти Прудон, Бакунін і прибічники утопійного соціялізму. Все ж таки має він велике значення для розвитку соціялістичного руху на Україні в його часи.

44. Кузнєцов М. Д. [Микола Дмитрович] — відомий український маляр-жанрист і портретист, член групи передвижників, нар. 1853[0] р. на Україні. Деякий час жив і працював в Одесі.

45. Матейко Ян — один із найзнаменитіших польських малярів XIX століття (нар. 1838 р.), відомий своїми картинами з історії Польщі.

46. Макарт Ганс — німецький маляр, кольорист, писав картини здебільшого на античні й історичні теми (1840-1890).

47. Семірадський Генрик — польський маляр, нар. на Україні (Харківщина). Картини його взяті переважно з античного життя, писані театральною манірою, без глибшої студії соціяльного тла епохи. Великий майстер фарб, картини його багаті сонцем і воздухом (1843-1902).

48. Маковський К. О. [Костянтин Єгорович] — російський художник, що продовжував традиції академізму в мистецтві вже після перемоги передвижників (1839-1915). Відомий своїми картинами з історії. Визначний кольорист.

49. Крамський І. М. [Іван Миколайович] — художник, центральна особа в гурті передвижників, голова "Художньої артілі" і вождь "Товариства передвижників" (1837-1887). Родом з Вороніжчини, деякий час учився у Харкові. Спершу ретушер ув одного харківського фотографа, переїхав потім у Петербург, де й вступив до Академії. Не можучи погодитись із академічною схолястикою і псевдоклясицизмом, організує вихід цілої групи художників із Академії 1863 р. Увесь час мав він великий вплив на розвиток творчости передвижників. Немалий вплив мав він і на формування художніх поглядів П. Мартиновича на початку його перебування в Академії. Залишив по собі кількасот портретів, між іншими портрет П. Мартиновича в українськім вбранні. (Дивись прим. 21).

50. Чістяков П. П. [Павло Петрович] — рос. маляр, нар. 1832. Оригінальний кольорист, хоч малював дуже мало. Деякий час був учителем в Академії і завідував робітнею істор. малярства. Кращі його картини зберігаються в Третьяковській галерії.

51. Прахов А. В. [Адріян Вікторович] — професор Академії мистецтв у Петербурзі. Написав кілька статтів, де між іншим згадує про творчість Т. Шевченка.

52. "Художня Артіль" — організація художників, що її зорганізували по виході з Академії 9 листопаду 1863 р. художники, як Крамський, Корзухін, К. Маковський, Журавльов, Пєров, Мясоєдов і інші. Ця артіль ставила своїм завданням

167

повернути російське мистецтво на рідний ґрунт, створити свій новий світогляд. Великий вплив на напрямок творчости цих художників мали думки і погляди Чернишевського М. Г., відомого російського критика і публіциста, соціяліста-утопіста (1828-1889). 1870 р., з ініціятиви худ. Пєрова В. Г. (1833-1882) "художня артіль" перемінилася на "Товариство передвижників" (дивись прим. 21).

53. Матір П. Д. Мартиновича, Костянтиноградську міщанку, вислано в Олонецьку губернію за лихварство і обдурювання місцевих селян, яких вона, позичаючи їм на відсотки гроші, немилосердно обдирала. Про це згадує не раз Мартинович у своїх листах до Сластьона.

54. Мурашко Микола Іванович — український маляр, засновник художньої школи у Києві, в якій сам учив малювання. (Нар. 1844 р.).

55. Горленко В. [Василь Петрович] — художній критик, що перший звернув увагу на заслуги Т. Шевченка як маляра, написавши кілька праць-статтів про мистецьку творчість Шевченка. Перша стаття появилася в "Киевской старине" за 1888 р. під заг. "Иллюстрации Шевченка".

56. Тут Сластьон дуже неповно і односторонньо згадує про відкриття пам'ятника І. Котляревському в Полтаві, не говорячи, хто організував це свято і що це за "українська інтелігенція" брала в нім участь. Ініціятива цього "свята" виходила з офіційних кіл, організувало це свято попівство і українська буржуазія, та сама, що кілька місяців до свята і після нього допомагала російському урядові здушувати селянський рух, скерований проти панів і царських чиновників. Цікаво, що коли напередодні відкриття пам'ятника прийшло домагання від патронів "свята", офіційних кіл, щоб на відкриттю не виголошувати промов українською мовою, організатори відкриття, ця "українська інтелігенція" без суперечок погодилась на це домагання, а одночасно орган національних демократів у Галичині, "Діло", помістив статті, в яких намагався "переконати" царський уряд про льояльність думок і змагань цієї інтелігенції, а на відкриття з Галичини поїхали "делегатами" Студинський і Романчук, представники клерикально-буржуазних галицьких угруповань.

57. Труш Іван [Іванович] — український маляр у Галичині, відомий своїми картинами з гуцульського життя.

58. Олесь О. [Олександр] — відомий український поет-лірик (Олександер Іванович Кандиба), народився 1878 р. на Харківщині. Служив ветеринарним лікарем у Києві. Деякий час керував редакцією "Літературно-наукового вісника". Видав п'ять збірок ліричних поезій, одну збірку драматичних етюдів і невеличку книжечку сатиричних поем. Революція 1917 р. застала Олеся в таборі української буржуазії. 1919 р. емігрував він за кордон, де живе й досі, не проявляючи майже ніякої літературної діяльности.

59. Доу Герард — голяндський маляр, головний представник т. зв. "кабінетного малярства" (1613-1675).

168

Пуста сторінка

169

СПИСОК ІЛЮСТРАЦІЙ

НА ОКРЕМИХ ЛИСТАХ

1. Базар у Вереміївці. Вереміївка, 1879 р., олівець.

2. Хлопець Панько з села Гусинки біля Вереміївки. Олівець з натури.

3. Фура. З натури. Костянтиноград, 1875, олівець.

4. Горпина Мартинович. З натури, 1874, олівець.

5. Автопортрет. Петербург, 1876, вуг. олівець.

6. Внутрішність хати Козака Грицька Гончаря у м. Вереміївці. Вереміївка, 1879, олія.

7. Козак Олекса Бондар. Вереміївка, 1880, олія.

8. Соборний дяк у Костянтинограді. Олія.

9. У канцелярії волосного пристава. Незакінчений етюд. Вереміївка. Олія.

10. Хведір Мигаль. Вереміївка, 1880 р., італ. олівець.

11. С. М. Крамська, дружина художника І. М. Крамського. Олія.

12. Єгоров — учень Академії мистецтв. Олія.

13. Козак Грицько Гончар. Вереміївка, Олія.

14. Кость Коваленко з села Мартинівки. Олівець з натури, 1878.

15. Павло Тарасенко з села Кирилівки. Олівець з натури, 1875.

16. Павло Тарасенко. Олівець, 1875.

17. Павло Мартинович. Полтава, італ. олівець.

18. Микита Білобородько з села Вороньків. Олія, 1876.

19. Голова дівчини. Вереміївка, італ. олівець.

170

20. Психічно-хворі. Петербург, Миколаївська лікарня, олівець.

21. Автопортрет. Петербург, італ. олівець, 1881 р.

22. Натюрморт. Олія.

23. Дворянська жона. Олівець.

24. Хатня сварка. Гуаш.

25-37. Ілюстрації до "Енеїди". Олівець, 1874.

38. Хлопчики крадуть яблука. Петербург, олівець.

39. Учитель гімназії — погруддя в профіль. Поруч: Голова козака. Олівець.

40. Шкіци. Олівець.

41. Чумак Мигаль із Вереміївки. Олія.

42. Козак Грицько Гончар. Всреміївка. Олія.

43. Кобзар Іван Кравченко (Крюковський). Олівець.

44. Кобзар Тихон Магадин із села Бубни. Олівець, 1876.

45. Сліпець. Італ. олівець, 1877.

46. Козодуб, повар Києвського митрополіта. Петербург, олівець.

47. Весільний боярин у містечку Вереміївці. Петербург, олівець.

48. Шинкарка. Вереміївка, олівець, 1878.

49. Чумак. Петербург, олівець.

50. Чоловік із батогом із містечка Вереміївки. Петербург, олівець.

51. Поміщик П. М. Ілляшенко з села Гусинки. Італ. олівець.

52. Макар П. Тукалевський. Олівець.

53. Жінка в колпаку та халаті. Петербург, олівець, 1880.

54. На бесіді сидять. Аквареля, 1871.

55. По вулиці двоє ідуть. Аквареля, 1871.

56. Запорожець люльку закурює. Аквареля, 1872.

57. Запорожець на бандурі грає. Аквареля, 1872.

58-60. Ілюстрації до думи "Про трьох братів Озівських". Петербург, олівець, 1872.

61-74. Ескізи та шкіци. Італ. олівець. Роблено у різні часи.

75. Погруддя дяка. Олівець, 1878.

76. Голова сліпця. Петербург, олівець.

77-80. Ілюстрації до лірницьких пісень. Олівець.

171

ІЛЮСТРАЦІЇ В ТЕКСТІ

Стор.

3.

Автопортрет П. Мартиновича. Петербург, італ. олівець, 1877.

 

17.

П. Мартинович. Фотографія 1873 р.

 

21.

П. Мартинович, О. Сластьон та хлопці з Чернігівщини. Фотографія.

 

29.

П. Мартинович та Бруні. Фотографія.

 

34.

Шарж на С. Васильківського. Мал. П. Мартиновича. Олівець.

 

35.

Шарж на П. Чубинського. Мал. П. Мартиновича. Олівець.

 

38.

П. Мартинович. Мал. О. Сластьона. Олівець.

 

39.

О. Сластьон. Мал. П. Мартиновича. Олівець.

 

41.

Пророк Даниїл боронить Сусанну. Академічна робота П. Мартиновича. Петербург, вуг. олівець, 1877.

 

71.

Будинок Академії мистецтв у Ленінграді. Мал. А. Холенкова.

 

75.

Горище Академії. Мал. П. Басіна.

 

77.

Кожушко, учень Академії мистецтв. Мал. П. Мартиновича, Петербург, вуг. олівець.

 

103.

П. Мартинович у вереміївському строї та селянин. Фотографія.

 

113.

Єгоров, студент Академії мистецтв. Мал. П. Мартиновича, олівець, 1878.

172

Стор.

115.

М. Бруні, студент Академії мистецтв. Мал. П. Мартиновича, олівець, 1877.

 

127.

Хата батьків Мартиновича. Мал. П. Мартиновича (незакінчений), олія.

173

ЗМІСТ

ПЕРЕДМОВА. А. Березинський

7

ВІД АВТОРА

11

СПОГАДИ ПРО П. МАРТИНОВИЧА

 

1.

Походження і навчання до Академії мистецтв

15

2.

Академія і моє знайомство з Мартиновичем

19

3.

Оригінальність в костюмі і поводженні Мартиновича

23

4.

Вигляд тодішнього Петербургу

25

5.

Наші розваги

27

6.

Як ми знімали гіпсову форму з голови Мартиновича

31

7.

Мартинович як знавець українського побуту й оповідач

34

8.

Роботи Мартиновича в Академії

37

9.

Наші професори

40

10.

Проф. Веніг і генерал Ісєєв

50

11.

Наші натурники

60

12.

Натурниці

73

13.

Натурниця-балерина італійка Вінтурі

83

14.

Життя в "казьонках" і щорічний акт 4 жовтня

95

15.

Картина-протест Мартиновича

98

16.

Подорож у Вереміївку до Мартиновича 1878 року

100

17.

Нужда й душевні страждання Мартиновича

104

18.

Чорний кольорит живопису Мартиновича

108

19.

Перша нервова хвороба Мартиновича

111

20.

Провал Академії

116

21.

Поворот Мартиновича в Петербурґ

120

22.

Від'їзд Мартиновича з Петербургу назавжди

122

23.

Відкриття пам'ятника І. Котляревському в Полтаві. Прилюдне вшанування П. Мартиновича в місцевому театрі

132

24.

Українська артистична виставка в Києві 1911 р. і участь у ній П. Мартиновича

137

25.

Збирання своїх рисунків П. Мартиновичем

141

26.

Значення П. Мартиновича для українського мистецтва й етнографії

143

27.

Останні відомості про життя П. Мартиновича

149

ТВОРЧІСТЬ МАРТИНОВИЧА В СВІТЛІ ДОБИ. Стаття С. Таранушенка

151

PORFIRI MARTENOWITCH Extrast A. Berezynskyj

157

ПРИМІТКИ

161

СПИСОК ІЛЮСТРАЦІЙ

169

174

Пуста сторінка

175

 

МАЛЮНКИ П. МАРТИНОВИЧА

 

176

Пуста сторінка

Highslide JS

1. Базар у Вереміївці. Вереміївка, 1879 р., олівець.

Highslide JS

2. Хлопець Панько з села Гусинки біля
Вереміївки. Олівець з натури.

Highslide JS

3. Фура. З натури. Костянтиноград, 1875, олівець.

Highslide JS

4. Горпина Мартинович. З натури, 1874, олівець.

Highslide JS

5. Автопортрет. Петербург, 1876, вуг. олівець.

Highslide JS

6. Внутрішність хати Козака Грицька Гончаря у м. Вереміївці. Вереміївка, 1879, олія.

Highslide JS

7. Козак Олекса Бондар. Вереміївка, 1880, олія.

Highslide JS

8. Соборний дяк у Костянтинограді. Олія.

Highslide JS

9. У канцелярії волосного пристава. Незакінчений етюд. Вереміївка. Олія.

Highslide JS

10. Хведір Мигаль. Вереміївка, 1880 р., італ. олівець.

Highslide JS

11. С. М. Крамська, дружина художника І. М. Крамського. Олія.

Highslide JS

12. Єгоров — учень Академії мистецтв. Олія.

Highslide JS

13. Козак Грицько Гончар. Вереміївка, Олія.

Highslide JS

14. Кость Коваленко з села Мартинівки.
Олівець з натури, 1878.

Highslide JS

15. Павло Тарасенко з села Кирилівки.
Олівець з натури, 1875.

Highslide JS

16. Павло Тарасенко. Олівець, 1875.

Highslide JS

17. Павло Мартинович. Полтава, італ. олівець.

Highslide JS

18. Микита Білобородько з села Вороньків. Олія, 1876.

Highslide JS

19. Голова дівчини. Вереміївка, італ. олівець.

Highslide JS

20. Психічно-хворі.
Петербург, Миколаївська лікарня, олівець.

Highslide JS

21. Автопортрет. Петербург, італ. олівець, 1881 р.

Highslide JS

22. Натюрморт. Олія.

Highslide JS

23. Дворянська жона. Олівець.

 

Highslide JS

24. Хатня сварка. Гуаш.

Highslide JS

25. Ілюстрація до "Енеїди". Олівець, 1874.

 

Highslide JS

26. Ілюстрація до "Енеїди". Олівець, 1874.

Highslide JS

27. Ілюстрація до "Енеїди". Олівець, 1874.

 

Highslide JS

28. Ілюстрація до "Енеїди". Олівець, 1874.

Highslide JS

29. Ілюстрація до "Енеїди". Олівець, 1874.

 

Highslide JS

30. Ілюстрація до "Енеїди". Олівець, 1874.

Highslide JS

31. Ілюстрація до "Енеїди". Олівець, 1874.

 

Highslide JS

32. Ілюстрація до "Енеїди". Олівець, 1874.

Highslide JS

33. Ілюстрація до "Енеїди". Олівець, 1874.

 

Highslide JS

34. Ілюстрація до "Енеїди". Олівець, 1874.

Highslide JS

35. Ілюстрація до "Енеїди". Олівець, 1874.

 

Highslide JS

36. Ілюстрація до "Енеїди". Олівець, 1874.

Highslide JS

37. Ілюстрація до "Енеїди".
Олівець, 1874.

 

Highslide JS

38. Хлопчики крадуть яблука.
Петербург, олівець.

Highslide JS

39. Учитель гімназії — погруддя в профіль. Поруч: Голова козака. Олівець.

 

Highslide JS

40. Шкіци. Олівець.

Highslide JS

41. Чумак Мигаль із Вереміївки. Олія.

 

Highslide JS

42. Козак Грицько Гончар. Всреміївка. Олія.

Highslide JS

43. Кобзар Іван Кравченко (Крюковський).
Олівець.

 

Highslide JS

44. Кобзар Тихон Магадин із села Бубни.
Олівець, 1876.

Highslide JS

45. Сліпець. Італ. олівець, 1877.

Highslide JS

46. Козодуб, повар Києвського митрополіта.
Петербург, олівець.

Highslide JS

47. Весільний боярин у містечку Вереміївці.
Петербург, олівець.

 

Highslide JS

48. Шинкарка.
Вереміївка, олівець, 1878.

Highslide JS

49. Чумак. Петербург, олівець.
 

 

Highslide JS

50. Чоловік із батогом із містечка Вереміївки.
Петербург, олівець.

Highslide JS

51. Поміщик П. М. Ілляшенко
з села Гусинки. Італ. олівець.

 

Highslide JS

52. Макар П.
Тукалевський. Олівець.

 

Highslide JS

53. Жінка в колпаку та халаті.
Петербург, олівець, 1880.

Highslide JS

54. На бесіді сидять.
Аквареля, 1871.

 

Highslide JS

55. По вулиці двоє ідуть.
Аквареля, 1871.

Highslide JS

56. Запорожець люльку закурює. Аквареля, 1872.

Highslide JS

57. Запорожець на бандурі грає. Аквареля, 1872.

   

Highslide JS

58. Ілюстрації до думи "Про трьох братів
Озівських". Петербург, олівець, 1872.

     

Highslide JS

59. Ілюстрації до думи "Про трьох братів
Озівських". Петербург, олівець, 1872.

   
     
   

Highslide JS

60. Ілюстрації до думи "Про трьох братів
Озівських". Петербург, олівець, 1872.

Highslide JS

61. Ескізи та шкіци. Італ. олівець.
Роблено у різні часи.

 

Highslide JS

62. Ескізи та шкіци. Італ. олівець.
Роблено у різні часи.

     

Highslide JS

63. Ескізи та шкіци. Італ. олівець.
Роблено у різні часи.

 

Highslide JS

64. Ескізи та шкіци. Італ. олівець.
Роблено у різні часи.

   

Highslide JS

65. Ескізи та шкіци. Італ. олівець.
Роблено у різні часи.

     

Highslide JS

66. Ескізи та шкіци. Італ. олівець.
Роблено у різні часи.

   

   

Highslide JS

67. Ескізи та шкіци. Італ. олівець.
Роблено у різні часи.

     

Highslide JS

68. Ескізи та шкіци. Італ. олівець.
Роблено у різні часи.

   

Highslide JS

69. Ескізи та шкіци. Італ. олівець.
Роблено у різні часи.

 

Highslide JS

70. Ескізи та шкіци. Італ. олівець.
Роблено у різні часи.

     

Highslide JS

71. Ескізи та шкіци. Італ. олівець.
Роблено у різні часи.

 

Highslide JS

72. Ескізи та шкіци. Італ. олівець.
Роблено у різні часи.

Highslide JS

73. Ескізи та шкіци. Італ. олівець.
Роблено у різні часи.

 

Highslide JS

74. Ескізи та шкіци. Італ. олівець.
Роблено у різні часи.

     

Highslide JS

75. Погруддя дяка. Олівець, 1878.

 

Highslide JS

76. Голова сліпця. Петербург, олівець.

Highslide JS

77. Ілюстрація до лірницької пісні.
Олівець.

 

Highslide JS

78. Ілюстрація до лірницької пісні.
Олівець.

Highslide JS

79. Ілюстрація до лірницької пісні.
Олівець.

 

Highslide JS

80. Ілюстрація до лірницької пісні.
Олівець.

 

   Покажчик імен   

Айвазовський Іван Костянтинович: 16, 161

Алчевський: 64

Антонович Володимир Боніфатійович: 70

Апостол Данило Павлович: 146

Бакунін: 100, 166

Балінський: 116

Басін П: 75

Баха: 64

Безперчий Дмитро Іванович: 16, 155, 162

Бекендорф: 148

Беклемішев Володимир Олександрович: 63, 64, 68, 83, 85, 88, 89, 93, 94, 164

Беренштам В. Л.: 62, 164

Бернігеро: 131

Бєлінський: 147

Бикадоров Н. Я.: 65

Білашевський М. Ф.: 36

Білоусов: 155

Бодянський: 145

Борейше: 78

Бразоль Сергій Євгенович: 133

Бруні Микола: 31, 115, 120, 144

Бруні Федір Антонович: 31, 63, 162, 163

Брюлов Карл Павлович: 42, 61, 62, 109, 162

Бугро Вильям: 92, 165

Буона-ротті Мікель Анджельо: 161

Бухгайло М. С.: 132

Буше: 92, 165

Варламов: 30

Васильєв В. Н.: 133

Васильківський Сергій Іванович: 34, 79, 81, 99, 132, 133, 142, 138, 155, 165

Вашкевич Г. С.: 62, 122, 124

Веніг Карл Богданович: 43, 46, 50, 51, 52, 54, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 163

Вересай Остап: 37

Верещагін Василь Петрович: 46, 60, 163

Вілевальд [Віллевальде Богдан Павлович]: 24, 44, 46, 163

Вінтурі: 82, 83, 84, 85, 86, 88, 89, 90, 91, 93, 94

Волков Василь Олексійович: 132

Волков Микола Костянтинович: 118

Володимир, в. кн.: 50, 51, 52, 56, 57, 58, 59, 97, 117, 118

Вольтер: 80

Вольф М. О: 110

Герасименко Павло Петрович: 16

Геркевич Йосип: 78, 120

Глінка М.: 71, 164

Глоба Микола Васильович: 56, 57, 59, 83, 85, 89

Глоба М. В.: 94

Глоба Надія Петрівна: 56, 57

Гоголь Микола Васильович: 42, 43, 71, 114, 163, 164

Гондіус: 131

Горленко Василь Петрович: 126, 139, 141, 142, 167

Грінченко Борис Дмитрович: 19, 162

Грушевська К.: 150

Давидов: 30

Далькевич М.: 119, 120

Де-Войод: 30

Де-Ля-Фріз: 146, 155

Денисов І.: 75, 81

Джіорджіоне [Джорджоне] Барбареллі да Кастельфранко: 93, 165

Діяконенко: 70

Добролюбов: 147

Доброхотов: 120

Дорошенко Петро Дорофійович: 131

Доу Герард: 144, 167

Драгоманов Михайло Петрович: 100, 150, 166

Драгоманов: 165

Дункан Айседора: 83

Еме: 30

Ербер Семен: 96, 97

Єгоров: 113

Єрмолова: 30

Єфіменко Ф. И.: 132

Жело Анд.: 30

Жмудський: 122

Жуковський: 42, 163

Жульен: 43

Журавльов: 119, 166

Жюдік: 30

Жюто: 30

Забела П. П.: 62

Зарецький Андрій Антонович: 132

Зарецький Іван Антонович: 132

Зембріх: 30

Зімін: 79

Йордан Федір Іванович: 48, 49, 163

Іванов Олександр Андрійович: 42, 109, 163

Ісєєв Петро Федорович: 52, 53, 54, 56, 57, 59, 60, 98, 99, 117, 118

Калашник Мусій: 141

Калинський Тимофій: 145, 155

Каменецький Данило Семенович: 65, 164

Каменський Федір Федорович: 62, 63, 164

Катерина II: 28, 53, 78, 96, 119

Квітка-Основ'яненкп: 116, 130

Кінеллі: 95, 96

Кливейська Катерина: 74

Кожушко: 77

Козлова М. Ів.: 43, 44

Комаровський М.: 113, 141

Кондратенко: 78

Кониський: 19, 116, 162

Корзухін: 119, 166

Короленко Володимир Галактіонович: 133

Косач Ольга Петрівна: 100, 101, 102, 165

Костомарів Микола Іванович: 71

Костомарів: 164

Котляревський Іван Петрович: 132, 133, 134, 135

Крамський Іван Миколайович: 98, 112, 113, 114, 117, 119, 125, 129, 153, 162, 165

Крамський Іван Миколайович: 166

Красицький Фотій Степанович: 133

Крендовськнй Євграф Федорович: 18, 162

Кричевський Василь Григорович: 132, 133

Крюк Іван: 72

Кудрявцев Кузьма: 75, 76

Кузнєцов Микола Дмитрович: 104, 105, 142, 166

Кузьмин Євген: 137

Куліш: 19, 65, 162, 164

Кутузов: 78

Лаверецький Микола Якимович: 80, 82, 164

Ланевський Дометій Йосипович: 16

Ленський: 30

Леонардо-да-Вінчі: 16, 161

Лисенко Микола Віталійович: 37

Лодиженський: 47, 48, 79

Лукаш Сезонт Никонович: 67, 68, 69, 70, 71, 72, 73

Магадин Трохим: 72

Маєвський М.: 108

Мазепа Іван Степанович: 116, 131

Мазіні: 30, 31

Майборода: 28

Макарт Ганс: 88, 109, 166

Маковський Костянтин Єгорович: 109, 119, 166

Максимович М.: 71, 164

Мантенья Андреа: 93, 165

Марія Василівна: 74, 76

Мартинович (Ольшанська) Аграфена Кирилівна: 15, 112, 114, 115, 116, 120, 121, 122, 123, 125, 126, 128, 129, 132, 134, 135, 136, 138, 139, 140, 167

Мартинович Василь: 116, 128, 129, 142

Мартинович Денис Іванович: 15

Мартинович Евлампія: 120, 121, 129

Мартинович Саша: 120, 121, 134, 135, 136, 142

Марч: 30

Матейко Ян: 109, 166

Месоньє: 51

Мигаль Хведір Іванович: 101, 102, 144

Миклашевська (Якобі): 65

Миклашевський: 65

Микола І: 40, 148

Милорадович Борис: 138

Михайлов Іван: 65, 66, 67

Михайлов Микола: 62, 65, 66

Михайлов Тарас: 61, 62, 64, 65, 67

Мікешин М. О. [Михайло Йосипович]: 44, 163

Мурашко Микола Іванович: 126, 167

Мурільйо Бартольоме Естебан: 16, 161

Мусієнко Апатій: 141

Мясоєдов Григорій Григорович: 119, 133, 166

Мясоєдов П. Г. [можливо Іван Григорович]: 133

Немировський А. С.: 132

Нестеренко Гаврило Іванович: 16

Нєфф Тимофій Андрійович: 46, 163

Оверлах: 96, 119

Олександра II: 117

Олександр III: 56, 59, 118

Олесь Олександр (Олександр Іванович Кандиба): 139, 140, 167

Ольга Іванівна: 76, 78, 79, 80, 81, 82, 83

Островський: 30

Пальма Веккіо: 93, 165

Пасько Трохим: 102

Патті А.: 30

Паукер: 132

Петіна: 90

Петрушевський: 61

Пєров Василь Григорович: 119, 166, 167

Піменов Микола Степанович: 62, 63, 64, 65, 164

Пісарєв: 147

Плешанов Павло Федорович: 46, 47, 48, 163

Плотніков Митрофан Феоктістович: 16

Подозеров: 63, 164

Позен Леонід Володимирович: 133

Полозов С. А.: 132

Попова.: 48

Прахов Адріян Вікторович: 116, 166

Прокоф'єв [можливо Сергій Васильович]: 132

Прудон: 100, 166

Пушкін Олександр Сергійович: 31, 148

Рафаель Санціо: 16, 93, 161

Рєпін Ілля Юхимович: 33, 34, 49, 62, 73, 131, 162

Рігельман Олександр Іванович: 100, 145, 165

Романчук Юліан Семенович: 132, 167

Россі Ернесто: 31

Ростовський Дмитро: 116

Рощина Олександра Iванівна: 132

Ру: 30

Рубенс Петро-Павло [Пітер Пауль]: 92, 165

Савіна: 30

Сазонов: 30

Салтиков В. Д.: 132

Самокиша Микола Семенович: 51, 52, 56, 57, 60, 155, 163

Саранчов Євген Євменійович: 132

Семірадський Генрик: 109, 166

Середа: 28

Сємірадський Генрик: 16, 162

Сєнкевич: 78

Сковорода Григорій Савич: 69, 116

Соколов Іван Іванович: 16, 162

Старицький Михайло Петрович: 19

Стасов В.: 63, 147

Стрепетова: 30

Студинський Кирило Йосипович: 132, 167

Суботіна Е. Р.: 15

Суханов: 141

Тамюерліх: 30

Танков Микола: 50, 51, 58, 59

Таранушенко Стефан Андрійович: 155

Тарновський Василь Васильович: 64, 65, 164

Тео: 30

Тіціян Вечелліо: 92, 93, 165

Трутовський Костянтин Олександрович: 16, 161

Труш Іван Іванович: 138, 167

Тукалевський Макар Павлович: 141

Українка Леся: 100, 165

Федоров І. Ф.: 81

Федотова: 30

Фішер К.: 133

Хмелевський Йосип Целестіанович: 133

Хмельницький Богдан-Зиновій Михайлович: 44, 116, 131, 163

Холенков А.: 71

Цвітковський Ю. Ю.: 62

Цисс Григорій Іванович: 132

Цуккі: 90

Цьонґлінський: 34

Черепов: 142, 143

Черкасов Павло Олексійович: 48, 58, 74, 163

Чермак: 51

Чернишевський М. Г.: 119, 147, 167

Честаховський Григорій Миколайович: 28, 65, 162

Чістяков Павло Петрович: 50, 116, 166

Чубинський Павло Платонович: 35, 162

Чумаков Іван Григорович: 18, 108

Шамшин Петро Михайлович: 40, 44, 162

Шаплен: 51

Шафонський А.: 145

Шевченко Тарас Григорович: 16, 28, 42, 44, 48, 49, 50, 61, 62, 63, 64, 65, 68, 71, 72, 116, 126, 155, 151, 162, 163, 164, 166, 167

Шопен: 62, 164

Штернберґ: 155

Якобі Валерій Іванович: 60, 66, 67, 70, 163

 

Ссылки на эту страницу


1 Маловідомі сторінки з життєпису Олени Пчілки
Михайло Гуць. Маловідомі сторінки з життєпису Олени Пчілки (Деякі архівні матеріали, пов'язані з відкриттям пам'ятника Іванові Котляревському в Полтаві 1903 року) // Слово і час. Науковий журнал Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України та національної спілки письменників України. Київ, 2005, № 10. Стор. 58-66.
2 Памятник И. П. Котляревскому в публикациях
Публікації у газетах і журналах, спогади учасників свята відкриття пам'ятника, дослідження
3 Сластион, Афанасий Георгиевич
[Сластіон, Опанас Георгійович] – пункт меню

Помочь сайту

4149 4993 8418 6654