Науменко, Владимир Павлович

Науменко, Володимир Павлович (7 (19) липня 1852, Новгород-Сіверський — 8 липня 1919, Київ) — український журналіст, філолог, педагог, етнограф, громадський діяч

Народився Володимир Науменко у м. Новгород-Сіверському, в сім’ї, родовід якої починався з доброго козацького коріння. Батько його був вчителем. У 1856 р. сім’я оселилася в Києві. Мати Володимира померла, коли йому було лише 12 років.

Вже на схилі віку Володимир Павлович згадував, що першими відчуваннями в собі української стихії він зобов’язаний саме батькові, оскільки «першими вратами української науки були ті метелики», які він брав малою дитиною для читання із шафи з батьківськими книжками.

Гімназична та університетська юність В.Науменка припала на роки національно-культурного піднесення. Під час навчання на історико-філологічному факультеті Університету св. Володимира йому пощастило спілкуватися з такими велетами духу, як М.О.Максимович, М.І.Костомаров, М.П.Драгоманов.

По закінченні університету В.Науменко, як і його батько, присвятив себе освітянській справі. Свою педагогічну діяльність він розпочав у стінах рідної Другої київської гімназії. Невдовзі Володимир Павлович зажив слави кращого викладача словесності. Просвітитель за покликанням, він виходив далеко за межі фахового професіоналізму. В спектрі його уподобань знаходились історія й література, мовознавство й етнографія, фольклор і народознавство, збереження старожитностей та організація архівної справи. За спогадами Софії Русової, Володимир Науменко неодноразово порушував питання щодо створення гімназії, в якій би діти виховувались у більшій національній свідомості, де б вони навчалися рідної мови.

З початку 70-х років й упродовж усього життя Володимир Павлович брав активну участь у діяльності Старої Громади. Часто збори відбувалися в його помешканні. Він входив до створеного з ініціативи старогромадівців у Києві Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, що був праобразом Національної академії наук і здобув широке визнання у наукових колах Європи. На початку 1881 р. за дорученням Старої Громади В.П.Науменко працював над текстом пам’ятної записки до Сенату щодо необхідності Українізації народної школи, хоча й розумів, що шансів на успіх практично не було. Адже жити доводилось у суцільному мороці імперської русифікаторської політики, яка реально погрожувала поглинути останній архіпелаг національного духу.

За кілька років до того В.Науменко співпрацював у газеті «Труд», яка, за його словами, була першою спробою створити прогресивний орган, що мав захищати українську справу. Проте умови склалися вкрай несприятливі. Саме тоді вийшов Емський указ (1876), за яким заборонялось українське письмове та усне слово. Втім українська справа продовжувалась. Талановиті науковці, серед яких був і В.Науменко, продовжували збирати матеріали до фундаментального словника української мови, що увійшов в історію вітчизняного мовознавства як словник Б. Грінченка, котрий був його останнім редактором. А біля витоків цього знаменитого видання стояв В.П.Науменко — перший його редактор.

Над граматикою української мови вчений працював упродовж всього життя. Перший його начерк «Обзор фонетических особенностей малорус-ской речи» був опублікований в часопису «Киевская старина» (1989, № 10). Згодом у цьому виданні з’явилися й статті «Книжная речь у малороссов и русинов» (1899, № 1) та «К украинскому вопросу» (1905, № 5).

В «Киевской старине», навколо якої об’єдналися кращі культурні сили України, Володимир Павлович співпрацював багато років; упродовж 1893-1906 рр. був головним редактором цієї своєрідної енциклопедії української історії й народознавства. Найхарактернішою ознакою редакторської діяльності В. Науменка в «Киевской старине» було посилення українофільської спрямованості журналу, підпорядкування його культурно-національній програмі Старої Громади. За часів В.Науменка на шпальтах часопису вперше з’явилися публікації українською мовою. «Киевская старина» стала справжнім центром українського просвітницького руху. На редакційних засіданнях дискутувалися не лише питання відбору матеріалів до друку, а й проблеми поширення освіти серед народу, створення фондів для видання українських книжок, проведення лекцій, благодійних вечорів тощо. У цьому часописі В.Науменко оприлюднив статтю «До питання про наукове видання «Кобзаря» Шевченка». Ця мрія видатного просвітителя матеріалізувалася лише через століття: у 1989 р. Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка АН України розпочав повне наукове видання творів Кобзаря у 12-ти томах.

Коли «Киевская старина» завершила свою діяльність, цю естафету підхопив науково-публіцистичний часопис «Україна», головним редактором якого також став В.Н.Науменко. «Україна» виходила протягом року, потім самоліквідувалася. Редакція пояснила це рішення тим, що роль оборонця всіх наукових потреб рідного краю прийняло на себе Українське наукове товариство.

Стрімкий темп жипя Володимира Павловича зовсім не залишав йому часу для відпочинку. Інколи він тижнями дозволяв собі спати лише по 4 години, не зважаючи на тяжку хворобу (застарілі сухоти). Лише операція дещо поліпшила стан його здоров’я.

У 1897 р. В.П.Науменко очолив відроджене Київське Товариство Грамотності (КТГ). Він запропонував створити комісію для написання та видання нових навчальних посібників спеціально для народних шкіл України. Було зафондовано Музей наочних посібників, якими могли користуватися всі навчальні заклади Києва. Після заборони КТГ ці матеріали стали основою Педагогічного музею, що проіснував до 1917 р. Турботою Володимира Науменка та Інших членів Товариства в Україні почали діяти близько 3 тис. сільських бібліотек.

Важко охопити всі аспекти діяльності Володимира Павловича як шевченкознавця. Одним із найважливіших з них є збереження могили Кобзаря. 28 січня 1902 року В.Науменко завірив у нотаріуса документ про купівлю «участка земли, мерой полудесятины.., на каковом находится могила Академика Императорской Академии художеств Т.Г.Шевченко» й відтоді став власником та упорядником місця останнього упокоєння великого поета України. Насамперед він разом із друзями подбав про зміцнення схилів Чернечої гори корінням дерев. Зусиллями В.Науменка і В.Гнилосирова у хаті доглядача могили І.Ядловського було створено перший музей Т.Шевченка — «Тарасову світлицю». Володимир Павлович був причетний до справи із замовленням І.Репіну портрета Т.Шевченка для «Тарасової світлиці» й особисто доставив його на Чернечу гору. Прикро, але у двотомному «Шевченківському словнику» (1977) про В.Науменка, який доклав титанічних зусиль, щоб могила Кобзаря збереглася для нащадків, немає навіть згадки.

У 1905 р. В.П.Науменко відкрив приватну гімназію, яка невдовзі стала однією з кращих у Києві, а 1912 р. перетворилася на базову при Товаристві сприяння середній освіті. Учнями Володимира Павловича, зокрема, були: майбутній науковець, перший директор Української всенародної бібліотеки Гнат Житецький та поет, академік Максим Рильський.

Володимир Павлович не вважав себе політиком, але суспільно-політичні умови постійно затягали його у вир політичної боротьби. Перша російська революція високо піднесла національно-визвольний рух в Україні. В. Науменко твердо був переконаний, що законодавча влада мусить належати народному представництву.

У травні 1905 року з ініціативи Б.Грінченка, М.Лисенка, М.Старицького, за участю Лесі Українки, С.Єфремова та інших у Києві було створено Товариство «Просвіта». В.Науменко, вступивши до нього 1906 р., залишався його членом до моменту закриття. Політичні засади «Просвіти» лягли в основу програми Конституційно-демократичної партії (партії Народної свободи), членом київського ЦК якої 1906 р. став В.П.Науменко, одночасно започаткувавши разом з І. Лучицьким видання газети «Свобода і право». Того ж року газету «в виду вредного ее направлення» було закрито.

У 1906 р. на гребені національно-культурного відродження в Києві було засновано Українське Наукове Товариство, яке, за словами його голови М.С.Грушевського, «своєю метою ставило допомогти розробленню й популяризації українською мовою різних галузей науки». Товаришем (заступником) голови був обраний В.П.Науменко. Згодом, у 1913 р., він подарував Товариству свою бібліотеку — кілька тисяч раритетів, які збирав десятиліттями. Зараз вони зберігаються у Національній бібліотеці України ім. В.Вернадського.

На зміну політичному пожвавленню українського національного життя під час революції 1905-1907 рр., після її придушення, настав період розгулу реакційних сил. Було зроблено спробу покарати В.П.Науменка за його послідовний захист української ідеї. В документах жандармського управління він характеризувався як «киевский глава украинофилов». Утім, російський уряд не наважився на репресивні дії стосовно визнаного й авторитетного діяча в галузі культури та педагогіки.

1917 рік воскресив надії на політичне й культурне відродження України. 17 березня в Києві утворилася Центральна Рада. До повернення М.С.Грушевського із заслання функції голови виконував В.П.Науменко, обраний його заступником. Однак суто політична діяльність не приваблювала Володимира Павловича. Він вважав, що принесе більше користі в тій царині, де почувається професіоналом. У газеті «Киевская мысль» з’являється його стаття «Национализация школы в Украине», що містить чітку програму Українізації початкової, середньої та вищої школи.

9 квітня 1917 року на першому зібранні відновленої київської «Просвіти» В.Науменко обирається головою її тимчасового правління, а наступного дня призначається помічником першого українського попечителя Київського учбового округу М. Василенка.

У своїх виступах на педагогічних з’їздах, зібраннях він неодноразово наголошував, що у сільських школах переводити викладання на українську мову слід негайно, а у зрусифікованих містах Українізацію варто здійснювати поступово й спершу організувати курси української мови для вчителів. На II Всеукраїнському вчительському з’їзді, що відбувся 10-12 серпня 1917 року в Києві, було прийнято рішення розпочати Українізацію початкової освіти вже з 1 вересня, а середньої — дещо пізніше.

Наприкінці літа В.П.Науменко обіймає посаду голови Київського учбового округу. Водночас він знаходить час для підготовки до видання монографії «Загальні принципи українського правопису» й наукового опрацювання свого багатющого архіву. На визнання великих заслуг вченого у розвитку науки було запроваджено премія його імені. Вона присуджувалася за кращий твір студентові історико-філологічного факультету Університету св. Володимира.

У листопаді 1917 року Володимиру Павловичу пропонують посаду міністра освіти й мистецтв. Згоду він дає не одразу, бо не поділяє поглядів більшості членів кабінету Гербеля.

Діяльність В.П.Науменка на цій посаді розпочалася бідою: 15 листопада скоїлася трагедія розстрілу студентської й учнівської молоді. Наступного дня міністр освіти виступив з офіційним протестом, заявивши про необхідність обережно поводитись при боротьбі з анархією військовим методом особливо, коли йдеться про шкільну молодь. 19 листопада на засіданні Ради Міністрів він заявив черговий протест проти залучення учнів шкіл до військових дружин. Тоді вкрай загострилися його стосунки з військовим командуванням. Проте Володимир Павлович домігся від головнокомандуючого видання наказу про заборону вступати учням у бойскаути.

Лише місяць перебував В.П.Науменко на посаді міністра, але встиг зробити чимало. Він брав найактивнішу участь у фундації Академії наук, затвердивши В.Вернадського президентом, А.Кримського — неодмінним секретарем, Д.Багалія, М.Кащенка, М.Туган-Барановського — головами відділів.

Після падіння гетьманського уряду Володимир Павлович залишився в Києві й продовжував наукову діяльність, зокрема працював над матеріалами з історії українського письменства.

Його заарештували в 1919 році у день народження. Суд був скорий і неправий. Вироком став розстріл. Невдовзі київська газета «Більшовик» опублікувала повідомлення: «Постановою Всеукраїнської надзвичайної комісії за невизнання Радянської влади і контрреволюційну діяльність розстріляти таких осіб:

1. Міністра освіти в кабінеті Гербеля (при гетьмані) — Науменка Володимира Павловича…».

Він вже не побачив своєї статті» Старогромадська бібліотека», вміщеної у «Книжковому віснику», в якій залишився вірним головній ідеї свого життя.

До фізичного знищення видатної людини тодішня влада застосувала й моральне — відправила у небуття Ім’я Володимира Науменка.

В історії педагогіки Володимир Павлович залишився не лише блискучим учителем-новатором. У збережених конспектах його лекцій, записаних студентами, містяться цінні поради щодо викладання мови та літератури, що стануть у пригоді й сучасним вчителям. Викладаючи російську словесність, він використовував матеріали з української літератури: південно-руські історичні пісні, козацькі думи, розповідав учням про вплив української культури на Північно-Східну Русь, знайомив із творчістю Феофана Прокоповича, Стефана Яворського, акцентував увагу на великому інтересі Миколи Гоголя до історії України.

Володимир Науменко підтримував тісні контакти з багатьма діячами української культури. Збереглися його листи до М.Максимовича, Марка Вовчка, М.Сумцова, А.Кримського, М.Заньковецької, Б.Грінченка, Д.Драгоманова та багатьох інших.

Природною рисою його була доброчесність. Про інших він завжди піклувався більше, ніж про себе. Після смерті М.Драгоманова Володимир Павлович допомагав родині небіжчика, яка потерпала у нужді.

Разом зі своїми друзями-однодумцями Володимир Науменко не дав загинути українській ідеї. Він часто згадував слова Кобзаря, що стали і його життєвим кредо: «Орю свій переліг, убогу ниву, та сію слово: добрі жнива колись та будуть».

Джерело:

Культура України

  

Ссылки на эту страницу


1 Академик Орест Иванович Левицкий
[Академік Орест Іванович Левицький († 9 травня (26 квітня) 1922 року) - Василенко М. П. // К. : Юридична думка. Т. 2 - 2006. - 560 с. Стор. 169-214.
2 Воспоминания (1861-1907)
[Спогади (1861-1907)] – Євген Чикаленко. // Українська вільна академія наук у США. Нью-Йорк. 1955
3 Воспоминания юношеских дней: 1897-1906
[Юрій Коллард. Спогади юнацьких днів: 1897-1906. Українська Студентсьтка Громада в Харкові і Революційна Українська Партія (РУП)] // Срібна сурма, Торонто, 1972
4 Гулак-Артемовский, Яков Петрович
[Гулак-Артемовський, Яків Петрович] (1861–1939), певец (тенор), общественный деятель
5 Дневник (1907-1917)
[Щоденник (1907-1917)] – Євген Чикаленко. Щоденник (1907-1917). – К.: Темпора, 2011.
6 Дневник (1918-1919)
[Щоденник (1918-1919)] – Євген Чикаленко. // К.: Темпора, 2011.
7 Дневник (1919)
[Щоденник (1919)] – Євген Чикаленко. Щоденник (1919-1920). – Київ—Нью-Йорк: Видавництво імені Олени Теліги, 2005. Стор. 34-202.
8 Дневник (1920)
[Щоденник (1920)] – Євген Чикаленко. Щоденник (1919-1920). – Київ—Нью-Йорк: Видавництво імені Олени Теліги, 2005. Стор. 204-528.
9 Кононенко, Мусий Степанович
[Кононенко, Мусій Степанович] (1864—1922), поэт, общественный и кооперативный деятель
10 Листи до братів-хліборобів
Вячеслав Липинський. «Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму». — Відень. 1926. — XLVII + 580 с. Вступне слово та частина I: Українська наддніпрянська інтеліґенція й українська національна ідея.
11 Мои воспоминания о давнем прошлом (1901-1914 годы)
[Мої спомини про давнє минуле (1901-1914 роки)] – Дмитрий Дорошенко // Издательский союз "Тризуб". Виннипег, Манитоба. 1949
12 Мои воспоминания о недавнем прошлом (1914-1920 годы)
[Мої спомини про недавнє минуле (1914-1920 роки)] – Дмитрий Дорошенко // Друге видання. Українське видавництво. Мюнхен. 1969

Если Вы хотите поддержать сайт

Карта ПриватБанка:
5168 7556 1759 9598

WebMoney:

UAH

U424759725951

RUB

R595618315667

USD

Z159829102497

EUR

E256443352919