Воспоминания (1861-1907)

Євген Чикаленко. "Спогади (1861-1907)"

Публікується за виданням: Євген Чикаленко. Спогади (1861-1907). Видано Українською Вільною Академією Наук у США і Науковим Товариством ім. Шевченка в Америці за матеріяльною допомогою Східньо-Европейського Фонду // Українська вільна академія наук у США. Нью-Йорк. 1955

Передмова Володимира Дорошенка. Обкладинка П. Холодного. Портрет автора С. Мако. Друкарня Р. Крупка — М. Пирський 133 Е. 4 Ст., Нью-Йорк, Н. Й.

Опубліковано у форматі .djvu на сайті diasporiana.org.ua.

Переведення в html-формат  — Борис Тристанов. Нумерація сторінок перенесена на початок сторінки. Покажчик, складений Д. В. Антоновичем до першого видання "Спогадів", перенесено до зведеного іменного покажчика, а його примітки – до тексту "Спогадів" з позначкою Д.А. Зміст перенесено на початок публікації. Передмова Володимира Дорошенка перенесена на сторінку, присвячену Євгену Чикаленко.

ЗМІСТ

Частина перша

 

Передмова

15

Розділ І. Походження мого діда. Заселення с. Перешор і кутка Херсонщини між Дністром та Богом. Бурлаки-міщани. Мій дід і його господарство. Батькова служба, господарювання та родинні обставини

17

Розділ II (1861-1869). Моє виховання. Чабани та підпасичі. Як я проводив літо й зиму. Природа: степ, звірі, птаство. Мій перший учитель

32

Розділ III (1870-1875). Пансіон. Директор і надзирателі. Хвороба і смерть батька. Життя під опікою дядька. Прогімназія Соколовського. Л. Смоленський і початок моєї національної свідомости

58

Розділ IV (1875-1881). Єлисаветградське реальне училище і його директор. Родина Тобілевичів (К.-Карий, Садовський, Садовська та Саксаганський). Українські театральні вистави та Кропивницький і указ 1876 року. Російський революційний рух. Д-р Михалевич і український гурток. Штундисти. Мій переїзд до Києва

83

Розділ V (1881-1883). Приїзд до Києва. Проф. В. Антонович і М. Лисенко. Словарна та хрестоматійна громада. Невдача з університетом. Московська агрономічна академія. Харківський університет. Стара Громада. Д. Пильчиків та М. Лобода. Студентська українська громада та Ф. Єленський

105

Розділ VI (1883-1885). В. Мальований і студентська Драгоманівська громада. Московські народники. Арешт Драгоманівської Громади і мій. Розгром Єлисаветградського гуртка і арешт та заслання в Сибір д-ра Михалевича. Мій допит і висилка під догляд поліції

128

Розділ VII. (1885-1890) Приїзд в Перешори. Зустріч і відносини з дядьком. Моє господарювання. Новий священик. Сусіди: пани, підпанки й селяни. Мошко

151

Розділ VIII. (1890-1894) Смерть дядька. Микола Левицький. Карпенко-Карий і український театр. Мої "Розмови про сільське хазяйство". Листування з І. Рєпіним, Д. Мордовцем. О. Волошин і Ф. Заїкин

176

Частина друга

 

Розділ IX. (1894-1895) Переїзд в Одесу. Одеська громада. Смоленський і Комар

203

Розділ X. (1895-1897) М. Коцюбинський. І. Луценко. Смерть дочки. "Київська Старина". "По морю і суші". Ювілей Д. Мордовця. О. Бородай. Петербурзька громада. П. Стебницький

221

Розділ XI. (1897-1899) Загальна Українська Організація. О. Кониський. П. Житецький. М. Лисенко. Продаж землі в Перешорах і купівля Кононівки

240

Розділ XII. (1900-1903) Кононівка. Сусіди землевласники: Репнин, Катеринич, Абросімови. Селяни і відносини з ними. Заснування Кредитового Товариства. П. Оправхата

259

Розділ XIII. (1900-1902) Переїзд до Києва. Київська стара громада, склад її і діяльність. Громадський словник під редакцією Грінченка

291

Розділ ХІV. (1900-1902) Загальна безпартійна Українська Організація. Склад і діяльність її. Рада Організації. Зміна статуту. І. Щраг. В. Степаненко. В. Винниченко. Мої журфікси

310

Розділ XV. (1903) Ювілейне свято М. Лисенка. Моя подорож з ним у Львів. Франко. Відкриття пам'ятника Котляревському в Полтаві і приїзд галицьких делегатів. Початок японської війни і наші надії. Суперечки з приводу війни. Відношення селян до української школи

331

Частина третя

 

Розділ XVI. (1903-1904) Вироблення плятформи організації. Безпартійна організація переіменовується в Демократичну Партію. Розклад її і заходи коло заснування радикальної партії. Діяльність Ради Партії. В. Сіміренко

353

Розділ XVII. (1904-1905) Результат невдачної війни. З'їзди журналістів та земських діячів. Діяльність Радикальної Партії та її непопулярність серед молоді. Ворожнеча між українськими партіями і успіх кадетської. Відношення російських партій до українства

374

Розділ XVIII. (1905) Селянські розрухи на Херсонщині та Полтавщині. Сваволя адміністрації і намір заслати мене. Стешенко і Кулябко. Загальний страйк і маніфест 17-го жовтня. Організація контрреволюції. Наслідки революції 1905 року

391

Розділ XIX. Ослаблення партійного життя. Об'єднання Демократичної Партії з Радикальною. Вибори до Першої Думи. Діяльність українських послів у двох перших Думах. Занепад Демократично-Радикальної Партії. Відновлення Безпартійної Загальної Організації під назвою "Товариство Українських Поступовців" (Т.У.П.)

409

Розділ XX. (1905-1907) Перший рік першої щоденної української газети на Великій Україні

430

13

ЧАСТИНА ПЕРША

(1861-1893)

14

Пуста сторінка

15

ПЕРЕДМОВА

З 1907 року почав я провадити щоденник. Записував я переважно те, що торкалося газети "Рада", яку я видавав на протязі десятьох років, і писав обережно, щоб не підвести людей і себе, бо "время було люте". А тому про головне, про діяльність нелегальної організації "Товариства Українських Поступовців" (ТУП), я писав езопівською мовою, напр. коли писав про з'їзди ТУП-у, то говорив наче про зібрання членів видавництва "Рада", або співробітників її. Часом, коли я прочитував приятелям дещо з записаного, то майже всі вони радили писати ясніше, одвертіше і записане зараз посилати на схованку до Наукового Т-ва ім. Шевченка у Львові, але я боявся ризикувати і продовжував писати езопівською мовою. Коли ж в 1914 році російське військо зайняло Львів, то порадники мої раділи, що я не послухав їх, справедливо кажучи, що на основі того матеріялу уряд міг би витворити ґрандіозний процес "мазепинців" про державну зраду, або хоч адміністративно позасилати масу людей, як заслав тоді проф. М. Грушевського.

Коли з початком війни закрито було "Раду" і мені стало відомо, що київська поліція допитувалася, куди я виїхав з Києва, то я перестав писати щоденник, бо мусів переїздити з місця на місце, не засиджуючись довго на одному. Літував я вдома, на Херсонщині, де місцева поліція попереджала мене, коли приходив з Києва запит — чи не приїхав я в село? В Києві, під. час війни, я бував тільки переїздом, не ночуючи вдома, а три зими прожив у Фінляндії, тільки на короткий

16

час наїжджаючи до Петрограду та Москви. А коли настала революція 1917 р. і я, як буржуй, чи навіть феодал, не мав змоги приймати участи в будуванні Української Держави, то виїхав на село, де щоденника не провадив. Вже аж весною 1918 року, після приходу німців, я, живучи в Києві, знов почав писати щоденник і проваджу його й тут, на еміграції, але за браком матеріялу, перемішую його з листуванням з українцями-еміґрантами і зрідка з тими, що лишилися на Україні.

Колись може пощастить мені зредаґувати і видати той щоденник, початий, як я казав, в 1907 році, а тепер випускаю в світ, як вступ до того мого щоденника, конспективні спогади свої за 45 років свого життя (1861-1907), щоб читачі того щоденника познайомились хоч з коротким життєписом особи, що його писала.

Ще одна увага.

В цих спогадах моїх виходить, що я скрізь на перший плян виставляю своє я, але це сталося так тому, що я пишу про те, що я бачив, що я чув, що я переживав у своєму житті і, при всьому мойому бажанні, я не міг уникнути отого неприємного мені "якання". Але в житті своїм я раз-у-раз старався оте своє я не виставляти наперед, а ховати на задній плян; а як мені це вдавалося, про те нехай скажуть мої товариші та сучасники.

Рабенштайн, N. О. 1923 року.

Євген Чикаленко.

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-186917

І.

Походження мого діда. Заселення с. Перешор і кутка Херсонщини між Дністром та Богом. Бурлаки-міщани. Мій дід і його господарство. Батькова служба, господарювання та родинні обставини.

Рід наш певне походить з Полтавщини, бо там прізвище це досить поширене серед козаків і словом "чикала" називають на Дніпрі знаряддя, яким рибалки лякають рибу, заганяючи її до волока.

Дід мій, Іван Годорожій-Чикаленко, родився в кінці XVIII століття на бувших "вольностях" (землях) Запорозьких, в зимовнику на річці Саксагані, в теперішній Катеринославщині. Батька його, Михайла, як оповідав дід, убили москалі, може при руйнуванні Січі, але дід мій не міг того пам'ятати. Коли землю, на якій був той зимовник, царський уряд подарував графу Канкрину, то прабабка моя з малими дітьми, разом з ріднею, теж Чикаленками, перевезлася на теперішню Херсонщину, де запорожцям одведено було землі між Дністром та Богом на границі з Поділлям. Років сорок тому я записав у Перешорах дві пісні, як потім я довідався, складені Кошовим Писарем Антоном Головатим, в яких співалося про царицю Катерину:

"Дарувала землю
Аж од Дністра до Богу,
Аж по ту границю,
По Бендерську дорогу,
Дарувала, дарувала,

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-186918

Та й назад одняла,
Бодай тебе, Катерино,
Сира земля не прийняла".

(Див. мій збірник "300 Найкращих Українських Пісень"
стор. 38, вид. "Вік", Київ, 1904 р.).

Коли з Херсонщини бувших запорожців переведено було на Кубань, то дід мій і дехто з родичів його не переїхали туди і були приписані до "Бузького Козачого Війська", в якому дід служив не знаю скільки років, але в церковній Перешорській метричній книзі за 1850-й рік записано, що Іван Михайлович Годорожій-Чикаленко, 76 років, урядник (унтер-офіцер) Бузького Козачого Війська умер і похований в с. Перешорах. Таким робом дід мій не дослужився до офіцерського чину, як деякі з його рідні*), і не придбав собі тим російського дворянства. Сестри мого діда віддані були одна за мардаровського великого землевласника Мардарія Цигульського, друга за дрібного перешорського — Іовицу, третя за тирашпільського землевласника Федора Унтилова, четверта за єлисаветградського — Поєреля, п'ята за священика Балтського повіту Баскевича, а дід оженився в с. Перешорах, тепер Ананьївського повіту, з дочкою землевласника Пантелеймона Бана, Тодосією, і взяв за нею віна — 150 десятин землі.

Пантел. Бан, як і інші землевласники с. Перешор, був виселенцем з Туреччини, з Балкану, певніше всього з Румунії, може навіть ще й з оселі того ж назвиська, бо я тепер на карті находив у Румунії, над Дунаєм, місто, чи містечко, Перешори. В Балтськім повіті теж є село Гонорат-Перешори, яке херсонці звуть "польськими" Перешорами, бо Поділля, Волинь і Київщину у нас досі звуть "Польщею", а тамошніх

*) В храмі Спасителя в Москві, де на стінах вирізані імена убитих в Наполеонівську війну офіцерів, стоїть і ім'я прапорщика Годорожія-Чикаленка, кузена мого діда.

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-186919

українців — "польщаками", а поляків — "ляхами". Херсонські ж Перешори називаються — Ганськими і всю частину Херсонщини між Дністром та Богом звуть Ганщиною, чи Ханщиною, бо вона не належала до Запорозьких вольностей, як той бік Богу, повіти: Єлисаветградський, Александрійський та Херсонський, а належала татарським ханам.

З давнього документу — роздільного акту — видно, що перші осадчі с. Перешор (Бан, Беюл, Гінкул, Іовица, Ласа, Полтарескул, Розміріца, Телеуца та і.) поділилися купленими в кінці XVIII-го століття (по 15 копійок за десятину) у бриґадирші Керстинової шістьма тисячами десятин землі і заснували слободи: Гамбурову, Горієву та Мардарову (тепер ст. Мардаровка Одеської залізниці); з того видно, що начебто Перешори були вже давніше.

Тільки один Маркієвич мав у Перешорах більше тисячі десятин і володів кріпаками, а решта мали по дрібніших кавалках, отже не менше, як по сто десятин. Прадід мій Бан мав 300 десятин, які залишив двом дочкам своїм, що віддані були одна за Розміріцу, теж козака Бузького Війська, а друга за мого діда Івана Чикаленка.

Натурально, що перешорські землевласники не могли власними руками обробляти такої кількости землі і користувалися втікачами з "Польщі", так званими "бурлаками". Заможніші з тих бурлак за великі хабарі приписувалися у міщани гг. Ананьєва, Тирашполя, Акермана та ін., хоч там вони ніколи й не проживали. Міщанські старости видавали їм пашпорти на ім'я померлих міщан, і часом бувало, що зовсім молодий чоловік жив по папшорту померлого 60-літнього діда і декотрі з бурлак таким чином доживали просто до Мафусаїлового віку, як це описано в повісті І. Нечуя-Левицького "Микола Джеря".

Бідніші ж бурлаки, що не мали грошей на приписку в міщани, щоб уникнути переслідування полі-

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-186920

ції і не бути висланими назад до панів, від яких утекли, мусіли записуватись у піддані до херсонських панів, у яких не тяжко жилося. Взагалі в степах панщина тоді не була тяжкою, бо кожний з панів старався побільше привабити до себе селян, бо й землю служилим панам давали, замість грошової пенсії, з обов'язком оселити на ній у визначений строк відповідну кількість душ. Заможніші з бурлак, як я казав, записувалися в міщани і наймалися найбільше до дрібніших землевласників, що як не дворяни, не мали права мати кріпаків. Але кожний з цих міщан старався стягнутися на власне господарство, та не маючи змоги купити землі у власність, оселявся на панській на правах орендатора, бо в ті часи віддавав землевласникові, турецьким звичаєм, десяту частину врожаю, так звану "дежму", яка поступово збільшувалась і нарешті дійшла до половини, а часом і більше. Таких міщан-десятинщиків у Херсонщині витворилась величезна кількість, і становище їх після визволення селян з кріпацтва стало далеко гіршим, ніж бувших кріпаків, бо землі їм не наділено, як селянам, і вони всеціло підлягали волі землевласника, що міг викинути їх кожної хвилини з хати. Про них у народі і приказки й пісні витворилися: "міщани, що цигани", бо ра-у-раз перевозяться, "а три рази перевезись, як раз погорів!" В Перешорах я й пісню "десятинщицьку" записав, в якій сестра говорить до брата:

"Постаріли, брате, та чужії хати,
Чужа сторононька, тяжка роботонька,
Нічиїм запалити, нічого зварити,
Плачуть дрібні діти, нічим накормити".

(300 Найкращих Укр. Пісень, стор. 8).

Тепер уже бувший кріпосний селянин почав уважати себе вищим за міщанина і вже не хотів віддати дочки за безземельного міщанина, щоб вона не тиня-

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-186921

лася по чужих хатах. Деякі з міщан під час визволення з кріпацтва повертались до своїх панів в "Польщу" і там, після польського повстання, їх наділено землею, а більшість не добивалася землі, бо вона тоді в Херсонщині була дешева.

Згодом, коли земля подорожчала, тяжке становище цих міщан звернуло на себе увагу земських дослідувачів, і напр. відомий український статистик і діяч О. Русов написав про них велику розправу, яка всебічно освітлила злиденне становище цих "ірландських фармерів". В результаті, коли у 80-их роках засновано було Державний Селянський Банк задля допомоги селянам купувати землю, то в Херсонщині дозволено було користуватися цим банком і міщанам-хліборобам, чим вони й широко скористувалися і поставали земельними власниками. Тільки там міщани ці позоставалися безземельними, де панські землі перейшли до рук бувших німецьких колоністів, бо німці заінтересовані мати у себе залежні всеціло від них робочі руки, якими можна користуватися майже так само, як кріпацькими, а тому й не відступали міщанам-десятинщикам і кавалка з купленої у панів землі.

*   *
*

Кількість "міщан" у Херсонщині значно збільшилася ще й заходами поміщиків не дати селянам землі при визволенні їх з панщини. Розкажу коротенько яскраво-криваву історію "міщанської" громади містечка Окни, що лежить в 20 верствах від Перешор, на річці Ягорлику, що ділить це містечко на херсонську та подільську частини.

Коли гофмайстер двора його царської величности, князь Євген Гагарин довідався напевне, що незабаром має бути визволення селян з кріпацтва з великим земельним наділом, як це плянувалося спочатку, то щоб не дати селянам земельного наділу, поспішив у свій маєток Окну, де мав коло 15.000 десятин зем-

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-186922

лі, і оголосив своїм незчисленим підданим, що він з ласки своєї випускає їх на волю, а понеже в Росії нема стану вільних селян, то поприписує їх на свій кошт у міщани сусідніх міст. Селяни дуже зраділи, бо тоді міщанський стан, у порівнянні з селянським, був упривілейований; я пам'ятаю, як наш вакар (чередник) Ілько Кривий загрожував тюрмою одному селянинові за те, що той його набив, вигукуючи: "Я тобі покажу, як бити міщанина!"

За землю селяни тоді не думали, бо, як сказано, її тоді в степах було багато, а людей мало, то вона була дешева, і її можна було дістати в оренду, чи за "дежму" скільки душа забажає. Хоч згодом земля й подорожчала, а все таки в перші роки по визволенню селян вона наймалася дешевше, ніж за неї мали платити селяни щорічного викупу, а тому "міщани" містечка Окни жили добре, заможно.

Коли на початку 70-х років умер старий князь, то син його Анатолій став вимагати від міщан орендних контрактів на хати, в яких вони мешкали, кажучи, що хати його. Люди доводили, що хати, в яких вони живуть з діда-прадіда, їхні, а не княжеські і не схотіли підписувати контрактів. Князь подав на них скаргу в суд, але Одеський Окружний Суд признав осадьби (садиби) й хати власністю селян. В цих позвах селянам, чи тепер уже "міщанам" давав поради державний суддя з подільської сторони Окни; тоді на Поділлі ще не було земств, які вибирали мирових суддів, і там судді були державні. Князь, довідавшися про таку ролю того судді і маючи при царському дворі зв'язки, вистарався, що суддю того "задля службової користи" переведено на ту ж посаду в Архангельск, на крайню північ Росії, а сам переніс позов до Судової Палати, яка присудила осадьби з хатами йому, бо окняни, не маючи вже порадника, не взяли собі адвоката, будучи певними, що діло їх праве, та й попропускали всякі терміни. Діставши такий присуд, князь оголосив, що

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-186923

хто підпише орендний контракт, то платитиме якусь дрібницю і житиме собі спокійно, а хто не схоче підписати, хай вибирається з хати. А коли ніхто не схотів підписати, а судовий пристав не мав сили їх виселити, то князь звернувся до адміністрації, яка силою донських козаків поарештовувала найупертіших і заслала адміністративно в Сибір на поселення, а решту виселила з хат за містечко на шлях, а хати позамикала на колодки. Діло було саме в жнива, і люди, поробивши там шатра, порозташовувались коло свого хліба (збіжжя), який вони сіяли у князя за "дежму". Під осінь, коли після турецької війни 1878 року з Балкану верталися драгуни, то їм визначено було перепочинок в Окні. Квартир'єри, побачивши, що всі хати в містечку, крім жидівських, позамикані, не розпитавшись, наказали людям моментально повідчиняти хати і впустити драгунів. Люди з радістю порозбивали замки, повносились у хати і щиро трактували й частували військо, що їх на зиму впустило додому. Але військо те пробуло день, чи скільки там, та й пішло далі, а на людей знов завзявся князь. Знов прийшли донські козаки, знов людей бито, знов упертих заслано на Сибір, а решта мусіла скоритися князеві і, підписавши контракт, поставала не чиншовиками, якими були жиди, а "десятинщиками", яких власник міг раз-у-раз викинути з хати. Натурально, що люди затаїли злобу проти князя, і коли настала революція 1905 року, то в Окні вона набрала особливо гострих форм. В результаті, за Столипінської реакції, окнян знов катовано і це ще більше їх озлостило, так що за революції 1917 року молодого князя врятував від смерти тільки арешт його комісаром. За гетьманщини вже не донські козаки, а австрійське військо, під проводом російських добровольців-карателів, знову катувало окнян і найбуйніших, поскручувавши руки дротом, вивезло на роботу до Німеччини. Не знаю, що діялося в Окні після повстання проти гетьмана і захва-

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-186924

ту України большевиками, бо відтоді я не маю зв'язків з Херсонщиною, але судячи по попередньому, з певністю можна сказати, що там не обійшлося без крови, коли родина князя, або його управителя, не встигла втекти, бо самі князі Гагарини і подібні їм підготували ґрунт для того страхіття, що тепер пережила бувша Росія.

Пізніше, коли перестали вже дарувати панам землі для заселення степів, коли перестали спроваджувати колоністів-німців, молдаван, болгар, сербів, то в степах на державних землях часом оселювали селян з північних губерній, що чимнебудь прошпетилися. Так, недалеко від Перешор, в містечку Гоцуловій, с. Пасицелах та м. Ананьєві, здавна заселених молдаванами, в 30-х роках минулого століття поселено українців з Лівобережжя, так званих у нас гетьманців чи задніпрянців, або глузливо задрипанців, які й досі відрізняються від місцевих українців, що походять з "Польщі" як своєю мовою лівобережною, так і своєю буйною вдачею. Мені оповідав один старий задніпрянець Йосип Гоцуленко, що батьки їхні були піддані пана Базилевського, чи Базилевича, десь на Полтавщині; пан той так жорстоко поводився з своїми підданими, що вони не витерпіли і змовилися помститися над ним і його родом. Коли одного разу з'їхалася до Базилевича рідня на якесь родинне свято і, повечерявши добре, всі полягали спати, то селяни понаносили навкруги будинку цілі вали соломи і, попідпиравши всі двері та віконниці, запалили зо всіх боків солому. Ніхто з панів не врятувався, тільки один колисковий хлопець, якого переховала селянка-мамка у своїх родичів на селі. Цар Миколай І звелів на страх іншим селянам спалити все село, зрівняти його з землею і, виоравши, засіяти те місце, щоб і знаку не зосталося від нього. А селян, після катування, деяких заслано в Сибір, а решту порозселювано по степах як державних селян.

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-186925

Так само за якусь провину в село Антонівку, сумежне з Перешорами, переселено в 40-х роках кацапів з Тульської губернії. Кацапи ті досі зберегли свою московську земельну общину і чисту московську мову, навіть стародавню одежу свою, і коли хто з їхніх парубків убереться в німецьку одежу, в якій тепер ходять наші селяни, то кацапи сміються з того, кажучи, що він вдягнувся "как хахол", тобто як українець. Я ні разу не чув, щоб хто з українців оженився з кацапкою, бо вони, як кажуть наші люди, і брудні і не вміють до пуття ні спекти, ні зварити, а тому антонівці паруються самі між собою та з кацапами інших московських колоній, яких є зо кілька в нашім повіті.

Дід мій, як оповідали мені старі перешоряни, був високий сухий білявий чоловік; всі, як пани, так і люди, ставилися до нього з повагою і називали Іваном Михайловичем; він багато років був незмінним церковним старостою (титарем) і раз-у-раз приходив до церкви у синьому козачому жупані. Дід провадив велике скотарське господарство, мав багато коней, скоту, а особливо овець; у мене аж до 1918 року тягнувся дідів завід сірого українського скоту, овець та степових коней з домішкою інших рас. Хоч землі у нього було й мало, але степу тоді неораного було багато, і він мав змогу дешево випасати свою худобу та косити сіно. Тоді, коли на робочі руки в Херсонщині було сутужно, найвигідніше було провадити скотарство, яке не вимагає стільки робочих рук, як зернове господарство. Дід це розумів, а тому й мав добрий зиск, а через те і змогу потроху прикуповувати землі, а головне держати для своїх дітей учителя, чого не робили в Перешорах навіть. многоземельні пани та ще й, як розказував мені мій дядько, і глузували з діда, що він вчить дітей, предрікаючи, що вчені діти розтринькають та розпустять ті достатки, що він надбав, але він на це не зважав і клопотався, щоб сини вчилися. Він по собі знав, як у ті

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-186926

часи погано жилося, хоч і заможному, але не дворянинові, а тому всіма силами старався, щоб діти його заслужили собі дворянство. Вивчивши своїх двох синів, Петра і Харлампія, добре читати й писати, дід за великі гроші добився через секретаря суду Каєтана Краєвського, що його обох синів, хоч і не дворян, прийнято було на державну службу в Ананьївський Повітовий Суд, спочатку без платні, записавши їх як "доказующих дворянство". Дядько мій Петро Іванович, прослуживши з десяток років в Ананьєві, перейшов на службу до Херсону в Дворянське Депутатське Зібрання, де прослужив секретарем до самої своєї смерти в 1890 р., а батько зостався в Ананьївському Повітовому Суді, служив до реформи судів в 1864 році і вийшов у одставку секретарем суду, що давало йому тоді ценз на мирового суддю. Будучи секретарем суду, солідним, повним, вищесереднього росту бльондином з рудуватою бородою, він оженився в 1858 році з панною Оленою, дочкою попереднього секретаря суду поляка Каєтана Краєвського, що жонатий був з дуже енергійною українкою Варварою Давидовною Горієнко, родом з Ольвіополя Херсонської губернії.

Материні сестри, хоч не мали ніякого віна, але дякуючи своїй вроді повиходили заміж за багатих поміщиків: Анна — за Унтилова, але скоро вмерла бездітною; Олександра — за Скачевського, але після його смерти добра, непрактична тітка прожила ввесь маєток, щось більше двох тисяч десятин, і вмерла в бідності, не лишивши нічого своїм дочкам Вірі Мазаракій та Лідії Низовець. Мати моя була, як вона сама казала, найпоганіша вродою, а тому й віддалася за найбіднішого і незначного роду урядовця, мого батька. Ще був у матері наймолодший брат Олександер, який умер лікарем у Сибіру, куди поїхав на службу по своїй охоті, залишивши одного сина. На початку 1860 року у моїх батьків уродився син Іван, 9

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-186927

грудня 1861 року — я, і в 1864-ім році — сестра Галя; своїм невеликим ростом, міцною будовою та чорним волоссям всі діти повдавалися в матір.

По смерті діда батько не розпродав його господарства, а ще поширив його, взявши в Опеки в оренду 1.200 десятин померлої бездітної пані Маркієвички. Разів три у тиждень після служби він виїздив у Перешори за 30 верстов, а рано приїздив на службу; для швидшої їзди він держав на половині дороги в с. Качуровці підставні (перемінні) коні. Про батькове господарювання розповідали мені старі сусіди з великою похвалою; кажуть, що такої енергії, такого уміння не було і в давніх, досвідчених хліборобів. З особливим захопленням оповідали про такий батьків вчинок: молотарок ні кінних ні парових тоді ще в Херсонщині не було і всі, як багаті, так і бідні молотили хліб, ганяючи коней по розстеленому на гармані хлібові (збіжжі). Щоб швидше справитись за погоди з молочею, батько роздав пшеницю озиму гарманувати німцям-колоністам з-під Одеси за міру, бо хліба того року у них мало вродило і охочих найшлося багато. Коли німці згарманували і позгортали зерно у ворохи, то не можна було кілька день віяти, бо не було вітру, а віялок-млинків теж тоді ще не було. Після довгої тиші раптом зірвалася велика буря, а тоді пішов дощ та такий великий та затяжний, що не переставав щось з тиждень; де лежав колосок на землі, там зерно пускало кільця і чіплялося землі; хоч як добре були повкривані ворохи, а пшениця промокла до самого споду і зерно почало грітися, а просушити через дощ ніяк. Всі певні були, що пропаде все зерно, але приїхав батько, розглянувся і зараз порозсилав верхівців до всіх перешорських панів і людей, запрохуючи всіх на толоку з боронами. Зібралося кілька десятків сівачів і стільки ж борін і, по батьковому наказу порозсівали невіяне зерно по неораних стернях "наволоком" і добре позаволочува-

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-186928

ли. Мовляв батько: "що буде, те буде, бо все одно зерно пропадає!" Погода стояла тепла, вогка, то не минуло й тижня, як усі засіяні стерні зазеленіли і до зими розкішно врунилися і на той рік вродила така пшениця, що батько, як казали люди, "гроші лопатою горнув".

Я вже згадував, що пані Маркієвичка, вмерши бездітною, лишила без заповіту 1.200 десятин землі, за яку почала позиватися її далека рідня, Микулини та Полтарескули; в одній інстанції виграли одні, в другій — другі, і справа перейшла в сенат. Батько, діставши гроші за пшеницю, умовив сторони помиритися на тому, що він Микулину сплатить тридцять тисяч (30.000) карбованців, а що Полтарескули не хотіли одержувати грішми, то дасть їм 300 десятин землі, і таким чином придбав у власність 900 десятин землі, на яких вже кілька років господарив, за 30 тисяч рублів, тобто за помірну в ті часи ціну. А що всіх потрібних грошей він не мав, то позичив частину у дядька та в інших, зробив купчу і, заставивши в херсонському земельному банкові, розплатився з боргами, а гіпотеку ту ще й я виплачував до самого 1918 року.

*   *
*

В ті часи в степах багато енергійних та ділових людей поробилося великими багатирями за короткий час. Сусіда мій А. І. Гіжицький, що придбав Мардаровку, оповідав мені, що від батька свого він дістав 3.000 десятин, але на них було стільки боргів, що й земля того не варта була; він уже думав відмовитися від тої спадщини, коли це приходить до нього якийсь німець, по професії шафмайстер і каже:

— "У вас є земля та нема знаття, як з неї прибуток мати, а в мене є знаття та немає землі". — Я, каже Гіжицький, зацікавився.

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-186929

Німець запропонував купити по 1 руб. за штуку три тисячі коростявих овець-шпанок (шльонок); він їх вигоїть і тоді буде з землі прибуток. Поєдналися на тому, що німець діставатиме десяту вівцю з приплідку. Років через 15 Гіжицький придбав з банковим боргом 20 тисяч, а німець одну тисячу десятин землі.

Священик о. Петрушевський, тесть мого приятеля Семена Лопатинського і дід розстріляного 1919 року в Києві директора видавництва "Час" [Петрушевського Віктора Дмитровича], як приїхав на свою першу парафію, то взяв за жінкою 500 рублів, а на старість придбав 4.000 десятин землі. Парафія була велика, людей багато і землі було скільки хочеш за дешеву ціну, а люди жили бідно, бо не було чим робити, мало було у людей скотини. Коли о. Петрушевський роздивився, розпитався, познайомився з парафіянами, то поїхав у ярмарок і на своїх 500 рублів купив десять пар двохгідніх биків, такі тоді ціни були. А тоді й каже знайомим людям:

— От, я бачу, що ви люди роботящі, непитущі, а живете бідно, бо не маєте скотини. Даю вам кожному по парі биків, робіть ними, годуйте їх, доглядайте, поки не придбаєте своїх, а тоді мені мої повернете.

Люди просто не вірять своєму щастю, не надякуються. Зібравши грошей, пан-отець знов купив биків і роздав людям і так робив щороку. їздячи й ходячи по парафії, він дивився і на свої бики, і коли хто їх погано доглядав, то відбирав і передавав другому, охочих раз-у-раз було багато. Через років чотири він загадав тим людям, у яких були найстарші бики, повиводити їх у ярмарок: це вже були справжні воли, років по шість. Він їх попродав, може вдвоє чи втроє дорожче як платив, і накупив знов биків і знов пороздавав людям; деякі вже дякували пан-отцеві, бо спромоглися на свої вже власні, а інші знов брали. Через кілька років у нього була на людях з сотня пар волів, яких він не годував, не доглядав, а мав тільки з них прибуток. Правда, він уже сам не міг

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-186930

управитися з своїм господарством, а держав спершу одного, а потім і більше людей, які здавали бики по контрактах, наглядали за ними і судилися, бо часом траплялися і такі селяни, що продасть воли, а скаже, що поздихали. Років десятка через два о. Петрушевський почав зменшувати своє скотарство, а купувати землю.

А землі тоді, часом після двох-трьох неврожайних років, можна було дешево купити. Деякі необачні пани замість того, щоб держати вівці, скотину, що давала певний прибуток при невеликих видатках, вдарялися в зернове господарство, щоб швидше розбагатіти, бо ціни на хліб після севастопольської війни значно підвищилися. Саме тоді в Херсонщині заснувався перший Земельний Взаїмний Банк, де можна було взяти гроші під заставу землі, і багато поміщиків кинулося позичати гроші, справляти великий реманент та розорювати цілину та засівати її льоном, арнауткою (твердою ярою пшеницею); хто потрапив на добрий врожай, той відразу розбагатів, а багато панів зовсім заплутались. Вдарить, як це на Херсонщині часто буває, посуха років три підряд, або кузка повипиває пшеницю, тоді продати нема чого, а проценти в банк платити треба та й робочі руки дорогі, бо тоді в Херсонщині людей ще мало було. А коли не плачено в банк три півріччя, то землю оголошують в продажу з авкціону (ліцитують), але тоді ще мало було покупців на землю. Селянського Банку ще не було і селяни землі майже не купували, то на продаж часом ніхто й не з'являвся. Банк мусів залишати землю за собою, а потім підшукував охотника, який заплатив би платежі за три півріччя і брав собі у власність маєток. На такі умови йшли найбільше купці; вони скуповували від банку землі майже задурно і здавали їх в оренду скотопромисловцям під випас, або самі випасали скот на продаж у Москву, Петербург та закордон. Таким побитом херсонські куп-

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-186931

ці кацапи: Агарков, Волохин, Панкеєв, Соколов, Шевяков та інш. скупили по кілька десятків тисяч десятин землі і поставали архимільйонерами; отак і о. Петрушевський придбав собі чотири тисячі десятин землі.

Коли в 80-х роках засновано Державний Селянський Банк і коли міщани-хлібороби почали купувати землю, а селяни з "Польщі" та Полтавщини з торбами за плечима почали ходити від села до села, напитуючи продажних маєтків, то ціна на землю підскочила мало що не вдесятеро. Отоді почали виростати на Херсонщині нові села, заселені переважно "польщаками", на куплених з допомогою Селянського Банку землях. Вони ж порозорювали цілинні землі куплені або взяті під оранку за ¼ частину врожаю панові, а згодом і за половину; тим більше, що саме в цих роках почали входити в практику парові молотарки, їх брали на виплат по заводах машиністи та всякі спекулянти і їздили з молотарками від села до села, обмолочуючи й селянські токи.

Тоді то заснувалося поряд з Перешорами велике село Владимировка, заселене майже все шляхтою з Поділля, так званою глузливо "щабльовою" (бо випадає з воза крізь щаблі), панами: Здєховськими, Маршалковськими, Походзінськими, Гловацькими і т. д., які вважають себе вищими за селян і намагаються говорити московською мовою, але такою, що аж вуха в'януть; наприклад, один з них каже мені:

— "От, у вас велике господарство, а ви вже встигли обработатись (тобто обробитись), а я ще ні". (По московському — "обработатись" значить обкалятись, обпаскудитись, що я йому і пояснив).

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-186932

II.

(1861—1869).

Моє виховання. Чабани та підпасичі. Як я проводив літо й зиму. Природа: степ, звірі, птаство. Мій перший учитель.

Вийшовши в одставку, батько мій оселився в Перешорах і цілком віддався господарству, в якому йому, як кажуть, дуже щастило. Але не щастило йому в родинному житті: з матір'ю у нього зачались нелади, які скінчились нарешті тим, що мати моя переїхала в Ананьїв до своєї матері і не хотіла вже вертатись в село. Вона дуже хотіла взяти до себе і старшого брата Івана, але батько не дав їй жадної дитини, і ми всі троє лишились при ньому. Незадовго перед тим сестра батькова, Євдокія Івановна, розійшовшись з своїм чоловіком, хорунжим Азовського Козачого Війська, Методієм Бачієм, родом з Пирятинщини, оселилась у мого батька з своєю дочкою Настею, старшою за мене років на три. Кажуть, що мати моя вимагала, щоб тітка не жила у нас, але батько не хотів розлучитись з незвичайно працьовитою досвідченою господинею, що ще в діда заправляла великим господарством, бо бабка моя Тодосія рано осліпла, чи як у нас кажуть, отемніла. Мати ж моя, міська панянка, що скінчила одеський французький пансіон, нічого в господарстві не тямила, не любила його; вона воліла грати на своїм вивезенім з Марселю фортепіяні, вчити нас французької мови та плести гачком штучні мережані плетива.

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-186933

До матері в Ананьїв ми часом їздили з батьковим льокаєм та сестриною нянькою. Та я неохоче туди їздив, бо там я чув тільки нарікання на мого батька та тітку, що вони неосвічені мужики, не вміють жити по людському, а тільки й знають, що від світання до смеркання гасати по отому осоружному господарству, що вони загубили її вік молодий і т. д. Від нас, дітей, вимагалось співчуття, і тим ставили нас в ніякове становище, гірке почуття від якого у мене зосталося на ввесь вік. Брат, навпаки, дуже горнувся до матері і французькою мовою, думаючи, що я не зрозумію, скаржився мамі на батька та тітку. Коли наставав час від'їздити в Перешори, то брат з матір'ю за слізьми й світу не бачили, ми ж з сестрою були байдужі.

Батько, занятий господарством, справами (треба сказати, що він уважався ліпшим у повіті знавцем законів, а тому до нього раз-у-раз приїздило багато людей за порадою), не мав часу звертати на нас уваги, і ми були (називалося) під доглядом тітки; але це почасти можна було сказати хіба тільки про сестер, ми ж з братом росли собі зовсім самопасом, а почасти під доглядом батьківського "камердинера", як називали його приїжджі гості.

Звався він Павлушею, хоч уже був не дуже молодий і мав зо скількоро дітей; двірські парубки звали його дядьком Павлушею, або навіть і Павлом Івановичем; на прізвище він був, як і знаменитий французький історик, Олар, бо певне був румунського походження. Завжди одягнений в потертий чорний батьків сюртук, в широчезні сині китайкові штани, він був дуже веселою і милою людиною; знав багато казок, приказок, чудово танцював, грав на сопілці та гайді, зробленій з суцільної козячої шкури; був завжди привітний до нас, як і ми до нього, але двірські наймити, "аргатня", як він їх називав, не любили його і вважали за панського посіпаку та підлизу, хоч зда-

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-186934

ється безпідставно, бо він часто покривав їх перед батьком. Всі сусіди й гості теж добре ставились до Павлуші і, приїжджаючи, ра-у-раз питалися, як його здоров'я, як йому живеться і т. д. На це він, осміхаючись, незмінно відповідав:

— Отак раз пан питав Івана — чи було тобі, Іване, коли добре?

— "А було, пане, тоді, як женився: тоді був убраний, наїдений, напоєний; так було в суботу, в неділю, в понеділок та ще у вівторок, а як прийшла середа, як вчепилась біда, то й досі одна!"

Як тільки починалась весна, то нас з братом уже мусів Павлуша розшукувати на обід. Зранку, поснідавши молошною локшиною чи затіркою або молоком з рижом і взявши з собою по шматку калача з маслом чи салом, ми з братом рушали до овець. Під час обкоту вівці приходили на ніч додому в кошару, а ті, що з малими ягнятами, паслися коло дому. Їх доглядало кілька хлопчаків на чолі з старшим чабаном, в постолах і мишинах (шкуратяних штанях), обвішаним всякими причандалами: джермарами (пінцет, яким вибирають черви з рани), пущадлом, яким пускають вівцям кров, ріжком з перепаленим синім каменем та баклажкою з дьогтем для ран. Коли окотиться вівця, то її відділяють і стежать — чи вона приймає ягня, чи добре глядить його; коли добре, то її пускають у перший "саґмал" (клясу), потім переводять в другий, в третій і нарешті, коли й ягня добре знає свою маму, пускають у великий "кирд" (гурт), між "ґроси" (ще кітні вівці), що ходять вдень далі в степ. А коли вівця не приймає ягняти, то її закидають в кучку (тісну клітку), щоб вона звикла до ягняти, а коли й тоді вона не дає ягняті ссати, то її в кучці прив'язують за шию або за роги, коли вони є, і плекають ягня силоміць. Кожного "саґмалу" на пастовні доглядає хлопець, і ми з братом ходимо від саґмалу до саґмалу, копаємо й їмо "брандуші"

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-186935

(просвиренки), спиняємося коло того саґмалу, де нам наймиліший хлопець, і там граємося. Особливо втішно було дивитись на маленьких ягнят, коли вони зберуться всі гуртом окроме від своїх матерів і почнуть гуртом гратись та бігати, наче діти; а ще втішніші козенята, коли вони підскакують і виробляють ніжками всякі піруети; не дурно чабани їх називають чортенятами.

Раз отак ми загралися і не помітили, що вівці зайшли далеко; коли раптом всі вони кинулися бігти до нас, ми посхвачувались на ноги і побачили, що великий сивий пес вхопив ягня і подався в долину; ми наробили крику, вибігли від кошари собаки, а за ними й чабан. Коли я довідався від хлопців, що то не пес, а вовк, то у мене й ноги потерпли, і я не міг поспіти за братом, що побіг за чабаном; через якийсь час я побачив, як вовк, перебігши долину, вискочив на другий бік яру і подався на гору, за ним собаки, а за ними і чабан верхи на коні. Як тільки собаки почали наздоганяти вовка, то він покинув ягня і скрився за гору, а за ним і собаки. Чабан добіг до ягняти, взяв його і вернувся до кошари; ягня було мертве. Коли чабан облупив його, то виявилося, що шкурка була цілою і тільки на м'ясі, з обох боків тулубця було по дві синьо-червоних плями; чабан пояснив, що вовчиця (він пізнав її по вимені) була стара, бо замість іклів у неї були самі пеньки, що не прокусили шкурки, а тільки задушили ягня. — "Десь здалеку вовчиця, поясняв чабан, бо коли у неї є вовченята, то вона близько не робить шкоди, щоб роздратовані люди не прийшли і не повбивали вовченят".

Нескоро-нескоро поверталися собаки з повисолоплюваними язиками, наче незадоволені, що їм не вдалося догнати вовчицю.

*   *
*

Треба сказати, що в ті часи вовків та взагалі всякого звіря водилось по степах гибель. Тоді тільки

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-186936

рівний степ орався, та й то не раз-у-раз, а поорють його кілька років, а потім покидають на переліг і кілька років косять на ньому сіно, а хліб сіють на свіжім полі, потім знов орють перелоги; схили ж гір, косогори над долиною Кучургана та балками були споконвіку неорані. Кучурган вже аж коло ст. Роздільної, Тирашпільського повіту стає річкою, а в Перешорах, в вершині його — суха долина, по якій вода біжить тільки у весняну повідь та після великих дощів. Часом після раптових тучних дощів і літом йде така велика вода, що рве греблі по долині Кучургана та його одвершках і забирає копиці сіна, копи, а часом то й вівці і скотину. По обох боках Кучургана на перешорській землі, крім ярів-одвершків, є багато коротких, глибоких ярів, що закриті з усіх боків, як кошара, чи обора, і мають тільки вузенький, як ворота, вихід на долину Кучургана і називаються гертопами, понорами, макітрами, в залежності від глибини виходу; більші з них мають і свої назвиська, як напр. Гоморі, Курти, Ісаків та Аврамів гертопи і т. ін. Звідки походять ці назви, я не знаю, бо ніхто з Перешорян не міг мені пояснити. На Куртах та в Аврамовім гертопі є криниці, що звуться турецькими. Зроблені вони невідомо коли, в таких місцях, де вода сама джерелом б'є з землі, як природна артезіянська. Глибиною вони не більше сажня, обкладені каменем і накриті калачами, видовбаними з кам'яної плити. Ці криниці такі багаті водою, що з них можна цілий день виливати воду і не можна вилити всієї, а на "гряді", тобто на рівнім степу, ніде нема доброї криниці.

Неорані схили над Кучурганом були вкриті густо-густо, як повстю, мичкою, тирсою, ковилою (шовковою травою) та всякими пахучими травами, як чебрець, кукурузки (бабки), а по низинах полунишником так густо, що в інше літо і ноги мокрі від подушених полуниць та суниць, бо не найдеш бувало місця,

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-186937

де б ступити не на ягоди. А тирса в балках була така довга, що з неї виплітали налигачі та волоки до возів, і коли їх в суху погоду одволожувати водою, то вони довго служили. В безсніжну зиму та весною цілинний степ зеленів як рута, а вже в червні ставав бурим, аж жовтим, наче піщана пустиня, і тільки по низах та балках виростала така трава, що можна було косити. Але сіно цілинне недобре, тверде, хоч і дуже пахуче, і його не можна рівняти до переложного, періюватого, а тому цілину рідко коли покидали на сіно, а пасли на ній худобу, а старник весною випалювали, бо гострі остюки з ковили набиваються вівцям у вовну і навіть ранять тіло.

Любив я дивитися, як випалюють степ: пообтягають плугом борозни навколо того степу, щоб вогонь не досяг скирт старого сіна на перелогах, і запалюють суху траву саме під вітер; вогонь швидко з тріском біжить за вітром і лишає за собою вигорілий степ, з якого повтікало все живе, якщо встигло, а через тиждень степ знов, як рута, зелений. Вівці на такій цілині пасуться з ранньої весни до глибокої осени, а в малосніжну зиму, то й цілу зиму гризуть калдани, комиші (торішню траву) і тільки на ніч заганяються зимою в кошару, щоб часом вночі не знявся вітер і не загнав їх безвісти. У фуґу, завірюху вівці йдуть собі за вітром, і коли чабани не зможуть крутити їх на місці, щоб втолочувати під ногами сніг, то вони часом Бог-зна куди зайдуть за ніч. Або зажене їх вітер у балку і замете снігом так, що доводиться другого дня їх відкопувати, а коли завірюха затягнеться надовго, закидає їх глибоко, то вони, траплялося, живуть під снігом і по тижневі, тільки вовну об'їдять та ягнята поскидають, а не померзнуть, бо під снігом тепло.

Глибокі балки були подекуди зарослі низькорослою дубиною та берестиною і таким густим терном, що через них ні проїхати, ні пройти, тільки сподом

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-186938

поробила ходи всяка звірина — вовки, борсуки, тхори — а лиси плодились на високих горбах, щоб їм видко було здалеку, коли йде до них чи вовк, чи людина, щоб лисенята, що граються на сонечку, могли заздалегідь поховатися в свої штучно заплутані нори. На високих горбах плодилися тоді і дуже корисні величезні полози, з поріддя удавів, що живилися мишами, ховрашками, хом'яками, зайченятами та іншими шкідниками-гризунами; бували такі полози довжезні та грубезні, як полудрабки у возі.

А скільки всякого птаства виплоджувалося на степах: журавлі, табуни бронзових великих, як індики, дрохв, перкосів (хохітва, стрепети) завбільшки, як кури, табуни куріпок, а про перепелів і казати нічого. Найсторожкіші з них перкосі та дрохви: рідко кому вдавалося застрелити їх, зате пізно восени, в ожеледь, коли у них пообмерзають крила, їх десятками забивали люди палицями. А наймилішою пташкою мені завжди були жайворонки: ще сніг на зійшов з землі, а вони вже високо в небі, наче висять на невидимій ниточці, виспівують свою чарівну пісеньку, яка була мені далеко миліша за прославлений поетами спів соловейка.

Але найбільше я любив, та й досі люблю місячної літньої ночі слухати оркестр мільярдів степових коників-цвіркунів; музика їхня така чудово-ніжна й гармонійна, що, здається, слухав би та й слухав.

Блукаючи по степах, ми часто знаходили гнізда всяких птахів і часом забирали їхні яйця і підсипали під квочку або під індичку, і часом вилуплювалися і якийсь час у нас проживали дрохвенята, а журавлів було кілька зовсім свійських, але під осінь всі вони тікали у вирій.

Часом приносили нам чабани маленьких зайченят, лисенят, борсученят, вовченят, але ми їх вигодувати ніколи не могли, бо раз-у-раз їх подушать було батькові хорти.

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-186939

Сам батько ніколи не полював, а прикажчик або Павлуша часто, сівши на коня, їдуть було з хортами в степ і привозять зайців або лисів.

Коли кінчався обкот і вівці ночували в степу, то ми рідко до них навідувались, хіба з Павлушею, а коли батька не було вдома, то там часом і заночовували. Любив я ходити до овець їсти там мамалиґу з пастрамою (в'яленою бараниною) та полуниці з козячим молоком. В котизі (віз з будою, вкритою овечими шкурами) майже раз-у-раз бували дуже втішні дикі, мов вовченята, цуценята, яких здіймали з котиґи до суки тоді, коли котиґа ставала на полудень, чи на вечерю і хлопець варив мамалиґу або галушки, а собакам — латуру з просяної чи ячмінної дерти і годував їх з "єлака" (корита), стоячи над ними з ґирлиґою, щоб не гризлись.

Любили ми з братом ходити й до свинаря та їздити верхи на кабанах, а найбільше любили такий спорт: підемо до табуна коней, посідаємо на найсмирніших і, вчепившися один одному обома руками в чуба і держачись босими ноженятами за конячий тулуб, силкуємося стягнути один одного додолу; коні собі пасуться, а ми тягаємося, поки обидва не попадаємо на землю, але ніколи коняка бувало не вдарить, хоч і підкотишся їй під ноги, а обережно переступить тебе. Але раз отак упавши з коня, я вивихнув руку в плечі; зараз Павлуша побіг за костоправом, сліпим Колею Полтарескулом, і той розтер мені плече горілкою з милом, натягнув руку так, що я мало не зомлів від болю, а тоді обмотав звихнуте місце прядивом з яєшним білком і з такою твердою, як луб, пов'язкою я ходив якийсь час, поки костоправ не розмочив її і не зняв. А коли бувало заслабнеш чим, то приходить баба Кіндратиха, розтирає кістлявими руками теплою оливою та примовляє:

— "Біг пес через овес, як не вадило псові, так не вадитиме й рабу Божому" такому то і т. д.

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-186940

Коли ж болить живіт, то візьме горщичок, запалить в ньому віхоть, клоччя, намоченого в спирті, і швиденько прикладе до живота, то горщик так і втягне в себе ввесь живіт і ... помагало.

Ні дифтериту ні шкарлятини тоді ще не було, ці хвороби з'явилися у нас, як доказано, тільки після турецької війни 1878 року і почали видушувати по селах дітей; перше діти по селах мерли тільки від віспи, бо тоді рідко ще хто прищеплював, а у нас віспа була щеплена.

Коло Петра ягнят продавали в Одесу і починали доїти овець в кошарі коло дому. Зганяють дійні вівці в кошару і хлопці гонять їх на "струнґу", в діру, зроблену в перегородці, коло якої сидять на низеньких стільцях чабани з дійницями між коліньми. Коли вівця проходить через дірку (струнґу), чабан бере її за вовну і ззаду здушує обома руками вим'я так, що відразу все молоко виливається в дійницю; смішно було дивитися, коли часом чабан бере у якоїсь вівці хвіст у зуби, коли він такий довгий, що досягає молока в дійниці. Молоко овече чабан у землянці стягає тяґом, ягнячим або телячим ковбиком, коли вони ще нічого, крім молока не їли, або купованим спеціяльно для цього порошком; з ворочка, після одціження, виходять "будзи" або "каші", які потім ріжуть і солять або розтирають на терту бринзу, як хто любить. Ми особливо любили їсти гарячу "вурду", що виварювалася з солодкої свіжої сироватки, а другу сироватку, вже з вурди, давали собакам та свиням.

Коли вівці слабували на телій (сибірську язву), тоді бувало небезпечно наближуватися до них, бо через овечі кліщі хвороба переходить на людей; якщо бувало чабана вкусить тоді кліщ, то він зараз пропікає те місце розпеченою дротиною чи цвяхом. Тітка моя, Олександра Каєтановна, отак і вмерла, коли її укусив кліщ, хоч слабих овець на "телій" (сибірку) тоді й не було у нас.

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-186941

В жнива, в страшенну спеку, ми, діти, найбільше гралися всі гуртом в нашому розкішному невеликому садку, де саме тоді достигали абрикоси, вишні, ранні грушки, яблука та "дрисливки".

Молотили у нас, як я вже казав, тоді всі кіньми; у нас на току круг величезного гарману закопані були стовпи з сажень заввишки; їх обтягали канатами рядів у три, настилали розв'язані снопи і заганяли в цю загороду табун коней, але без кобил з лошатами; попереду їхав хлопець на звиклій на гармані коняці, а позаду другий хлопець гонив за ним увесь табун. Спочатку коні впірнали в збіжжя так, як у великих хвилях, тільки голови було видко, а потім, коли солома втолочиться, втрамбується ногами — їх, мокрих, потомлених випускають відпочити, а люди дерев'яними вилами збирають зверху солому і знов перевертають перемолочене; так робилося кілька разів, поки не вимолотять майже всі колоски. Тоді згортають все на купу у "ворох" і віють лопатами, коли є вітер, а господар все з острахом поглядає на небо, чи не помочить часом дощ гарману, бо тоді вже не вимолотиш його скоро. Перевіявши ворох, визбоюють зерно граблями, віниками від колосків та "збоїн", тоді виточують на великих шкуратяних решетах, що вміли робити добре тільки кілька душ на селі; вони діставали найбільшу платню та ще й "порцію" (горілку). Оця примітивна молотьба найбільше гальмувала розвиток зернового господарства в степах. Клунь чи стодол у степовій, безлісній Україні нема, там не можна потроху зимою ціпами молотити, а треба швидко за погоди згарманувати ввесь хліб, а це успішно можна зробити тільки паровою машиною. Спочатку вона була приступна тільки великоземельним панам, а дрібні гарманували парою коней або й волами гранчатим кам'яним котком, а згодом завелися кінні молотарки, а нарешті й парові почали обслужувати селянські господарства. Отоді то селяни порозорювали сте-

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-186942

пи і набили ціну на землю, але згодом так засмітили їх осотом (справжній бич Божий в Херсонщині!), що вона перестала родити й на харчі в посушне літо.

Після молотьби й сівби, коли починається період весіль, до нас приходила кожна пара з калачами, хустками та музиками — скрипкою та бубоном; пізніше бубона замінив клярнет, такий голосний та неприємний, що зблизу я не міг його чути. За хустку батько платив молодятам удесятеро, частував горілкою, і тоді починалися танці. Батько, сидячи на ґанку з люлькою та метровим черешневим цибухом, милувався, коли танцювали "сторбана", мелодію якого я потім чув у чудовій розробці відомого композитора Антона Рубінштайна, родом з Поділля, під назвою "тропак". Мило було дивитись, коли якийнебудь здоровенний парубчище, піднявши голову та заклавши назад руки, стоячи на одному місці, самими тільки підошвами та закаблуками артистично вибиває під такт музики. Тепер вже так не танцюють; наш танець витіснила московська "русская", та "камаринскій", з вихилясами та викрутасами задом. Ці танці, через салдатчину широко розійшовшись по Україні, як у народі, так і серед української інтелігенції, сходять за український "гопак". Один тільки М. Садовський танцює на сцені по-старинному ще. Коли починається гуртовий "козак", в якому попарно брали участь всі, то й ми, діти, йшли танцювати; тепер я той танець бачив у бойків у Славську на Карпатах. А коли весільні гості починали були модних тоді "польки" та "вальця", то батько спиняв музику, і гості розходилися з двору.

Зимою приходив до брата дяк, Онуфрій Гурковський, у підряснику і з кіскою на плечах; він вчився, як казав, в Києво-Печерській Лаврі і був вигнаний за "пиятику", але "Господь йому так дав", що він тепер не п'є і має собі шматок хліба "з маслом". Я тепер не пам'ятаю — чи й я вивчився у нього чогонебудь,

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-186943

чи ні, бо коли брата відвезено в Одесу, то я ходив учитися до священика, але про це говоритиму далі.

*   *
*

Зимою, коли був сніг, то, як водиться, спускалися на санках, сковзалися по льоду на кінських щелепах. Але найцікавіше було ввечорі, коли після вечері сходилися в нашу столову всі дівчата, що служили у нас, і при світлі лойової свічки, співаючи, пряли з кужелів вовну, яку потім тітка фарбувала всякими спеціями та зіллям для домашнього виробу килимів, або дерли пір'я.

Пам'ятаю такий незабутній випадок: якось повикидали на смітник вишневі кісточки з вишнівки, а гуси наші наїлися і поздихали. Тітка моя аж плакала з горя, але вже не поможеш! — взяла тих гусей пообскубувала ввечорі і поскладала в сінях; яке ж було диво, коли вранці побачили, що ті обскубані гуси ходять по сінях; тітка аж Богу молилась, що не повідрубували їм крил, а відклали це до другого дня; мусіли тих гусей цілу зиму держати в кухні, щоб не позамерзали голі на дворі. А другого дня Павлуша вже навмисне нагодував кісточками свиню і покликав нас дивитися на неї; ми, не тільки діти, а й дорослі, просто падали з сміху, дивлячись, як та свиня, ну, зовсім як п'яний чоловік, заточувалась, плуталась ногами і якось, прижмуривши очі, тонесенько кувікала, наче п'яний чоловік жалібну пісню виспівує, і нарешті впала і заснула, а потім прокинулась зовсім здоровою.

Я сказав, що пряли у нас прядиво тільки на лантухи та рядна, а це тому, що ні полотна, ні сукна в Перешорах і тоді вже не виробляли. Всі перешоряни вбиралися у все куповане з фабричного краму. Жіноцтво вже і тоді ходило в коротеньких кофтах німецького крою та в спідницях з кольорового краму і сорочок не вишивало. Чоловіки ходили в широчезних,

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-186944

переважно синіх, китайчатих штанях та білих або рябеньких коротких сорочках, які носили поверх штанів і підперезувались кольоровими крамними поясами. Свити з купованого сукна та кожухи шилися не під стан, а на зразок східніх халатів, але свити були з відлогами. До роботи в холодну пору вбирали ватяні коротенькі куртки, як жилетки, але з рукавами, раз-у-раз іншого кольору ніж станок.

З вовни виробляли на варстатах вузенькі кольорові "паратарі", як простилки, якими застилали лави та стіни в хаті. Але в кожнім селі були фахові жінки, що виробляли на стоячих "розбоях" килими ріжних взорів.

В сумежних молдаванських та московських колоніях люди виробляли своє полотно, сукно і ходили у всьому домашньому, а в Перешорах я пам'ятаю тільки двох старих бабів, захожих бурлачок, що носили чорні запаски та вишиті чорною заполоччю сорочки.

На Андрія дівчата гадали в столовій, закликавши знадвору пса, з інтересом слідкуючи, чию балабушку він візьме, то та з них має віддатись; вносили, пам'ятаю, півня; розтоплювали віск над мискою і т. д. Але найбільше я любив, коли Павлуша, чистячи мідяну посуду гущею з ґрисового квасу, або роблячи щось інше, оповідав казки, або всякі небилиці.

Розкажу одну з них, якої мені не доводилося читати в етнографічних матеріялах.

Коли Бог сотворив всякі народи, то апостол Петро каже: — Господи, ти не сотворив ще поляка.

Господь взяв за хвіст пса, що йшов коло них, вдарив ним об землю, то вискочив пан Земницький, вдарив об дуба, вискочив пан Дубинський і т. д.

— Ще, Господи, нема молдавана, сказав апостол Петро.

Господь вдарив ногою в товарячий балиґ (кізяк), що лежав на дорозі, вигукнувши:

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-186945

— Скали (вставай), румуне!

— То з нього вискочив румун і, вклонившись, сказав:

— Ші (що) требуй, Жупине?

Найбільше нам подобалися оповідання про кацапів-розбійників та про вовків.

Вовків тоді у нас була маса; мало не кожної ночі зимою вони приходили в село і тягали або собак, що не встигли зарання поховатись десь на хліві або на хаті, або підкопувались під хліви і витягали овець, свиней або гусей. У нас раз пізно восени темної ночі вовки взяли в дворі годованого кабана: його випустили з сажу, щоб проходжувався, бо він уже нічого не хотів їсти, а колоти його мали тільки під Різдво; одної ночі його забули на дворі, і він зарився в гній коло стайні та й лежав. Коли це прийшли вовки і потягли його за вуха з двору; він у крик, собаки за ним, а за ними сторож, збіглися люди і одбили ледве живого кабана з розпоротим животом; то щоб він не пропав, його вночі ж при ліхтарні докололи і гуртом перенесли у двір. А раз, коли я вже вчився в Одесі, трапилась просто неймовірна річ: одної ночі у нас вовки задушили в кошарі щось більше двохсот овець! Діло було так: вузьку довгу кошару нашу збудовано не попід гору, а вздовж гори, і в нижчому причілку — брама, а коло неї землянка, в якій літом роблять бринзу, а зимою перегріваються чабани. Саме у Різдвяну ніч, коли піднялася страшенна завірюха, а вартовий чабан спав п'яний у бурдію, вовки підкопалися в кошару з горішнього причілку і почали рвати овець. Вівці з переляку всі кинулися вдолину і, толочачи і давлячи одна одну, набилися в нижчому причілку до самої стріхи; коли собаки, почувши, наробили ґвалту і тим розбудили чабана, то він поскликав людей, які, відчинивши ворота, побачили перед собою від землі до стріхи стіну з овечих трупів: всі вони подушилися самі. Скликали всю двірню, повитягали

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-186946

мертвих овець по одній з кошари, яких налічили більше двохсот, а розірваних вовками було не більше десятка. Характеристичне те, що кози всі зосталися живі, бо вони повилазили на верх всіх овець. Потім тих овець, облупивши, смажили у великім казані на лій, а м'ясо поїли, ще й вовкам лишилися тельбухи, які поскидали у провалля.

Павлуша оповідав нам, що з селян рідко хто збереже лоша від вовків; коли кобили з лошатами ночують у степу, то вже безпремінно вовки з'їдять одне або двоє, особливо у темну осінню ніч. Люди повиводять на ніч коні, самі повкриваються з головою і, зморені, поснуть міцно, а коні віддаляться від них, тоді вовки нападають на лошат. Якщо коні заздалегідь помітять вовків, то зіб'ються докупи мордами, позбирають всередину лошат, а самі одбиваються задами. Вовки напирають збоку і пересовують їх з місця на місце доти, доки самі коні не придушать якого лошати, тоді вовки і з'їдять його. Коли між кіньми є оґир (жеребець), то він не збивається вкупу з кіньми, а нагне голову до самої землі, щоб не схопили його за горло, і гониться за вовками, б'ючи їх передніми ногами; вовки відбігають і все норовлять забігти ззаду та схопити його за хвіст; старий жеребець знає це і високо підіймає хвоста, а молодого часом вхопить старий вовк і зо всієї сили упреться в землю, аж задом їде, а тоді раптом пустить, то оґир і перекинеться через голову; тоді вовки кидаються на нього і випускають йому кишки або перекусують горло. А корови, навпаки, з голосним ревом відбиваються рогами, затуливши всередині молодник задами.

Здоровенний баран, як каже Павлуша, "з мужицькою дурною головою", мовчки терпить, як його дере вовк, хоч міг би його лобом вбити, а коза "з мудрою жидівською головою", коли до неї тільки наближається вовк, на ввесь голос кричить: "не мене, не мене!", а вовк лякається того крику і покидає її. Як-

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-186947

що вовкам не пощастить поживитись чимнебудь, то вони посідають рядком, позадирають морди вгору і починають жалібно-жалібно заводити; як почує цей голос яка худобина, то аж затруситься вся, а люди кажуть, що то вовки у Бога просять, щоб назначив їм якусь поживу. І коли Бог назначить, то вже ніщо її не врятує. Літом вовки дуже обережні й полохливі, бо бояться, щоб хто не покалічив їх, не зробив їм виразки на такім місці, що не можна зализати, бо тоді вони пропадуть від черви, а восени, зимою та весною, коли нема мух, вони дуже сміливі, навіть нахабні, хоч на людей не охочі нападати.

Особливо небезпечні скажені вовки. Коли сказиться пес у селянина і піде собі з двору, то наш чоловік, знаючи, що скажений пес ніколи не вернеться і не покусає його та дітей його, на тому й заспокоїться, бо про інших йому байдуже. А німці-колоністи не так — вони женуться за скаженим псом чи вовком, поки не вб'ють його.

Одного разу орав наш чоловік Вивириця на полі, коли дивиться, люди верхи женуться за вовком; він швиденько випряг коня з плуга та з істиком — навперейми вовкові. Вовк, побачивши, що не втече, раптом сів, роззявивши пащеку; кінь так раптовно спинився, що Вивириця злетів з коня просто на вовка.

А Вивириця був сміливий і такий дужий, що раз було п'яненький коло корчми побився об заклад, що обнесе якусь конячку тричі кругом корчми. Зігнувся під черевом конячки, взяв її на карк, як теля, та й поніс; конячина дриґає ногами, видирається йому з рук, ледве-ледве обніс раз кругом шинку — та й програв око (кварту) горілки.

Так оцей Вивириця, впавши з коня на вовка, схопив його за вуха і держав, поки не прибігли верхівці-німці і не вбили. А вовк той, як видно, був скажений, бо через місяць чи що Вивириця вмер в страшних муках, бо вовк якось зачепив його зубом за щоку.

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-186948

А раз восени вдосвіта скажений вовк забіг у двір до Ксендзюка та й кинувся на нього; той вискочив на віз, вовк за ним, а собаки — ззаду вовка за штани, тоді він за собаками. Ксендзюк кричить до хати, щоб хтось виніс йому рушницю, а челядь боїться.

Саме в той час приїхав сусіда з олійниці і зносив з воза дві баклаги олії під пахвами. Вовк кинувся на нього і, зваливши, почав термосити за кожух. Ксендзюк тим часом вирвав з воза люшню, прибіг та вовка — по крижах, вовк скочив та й сховався в повій, що густо поріс на канаві. Збіглись люди, оточили канаву, та й почали штурхати рушницями, залізними вилами. Раптом вискочив вовк, плигнув на Багрія і, вирвавши йому шматок нижньої щелепи з кількома зубами, зник. Люди так сторопіли від несподіванки, що й не завважили, де подівся вовк. Багрія не довезли до Одеси, він умер, бідака, дорогою, а люди з місяць боялися виходити ввечорі з хати та затуляли вікна, в кого не було віконниць — подушками та всяким лахміттям, бо казали, що скажений вовк скаче на світло в хату крізь вікна.

Розказував Павлуша і смішні оказії з вовками, напр. як раз, у Різдвяну ніч, один чоловік, одягнений в нові китайчані, тверді, як луб, штани, почувши в свининці крик, присів коло зробленої вовком діри і черкнув сірником; звідти вискочив переляканий вовк і попав головою через шириньку дядькові у матню і повіз на собі переляканого дядька; на крик позбігалися люди і вбили вовка, а дядькові тому довго баби переполох виливали, поки очутився, до памяті прийшов з переляку. Та всіх Павлушиних оповідань і не перекажеш...

Нас не так лякали оповідання про вовків, як про розбійників-кацапів, бо нас малими раз-у-раз всі лякали кацапом з ножакою, коли ми бувало безпричинно зноровимось, і ми, лягаючи спати, раз-у-раз заглядали під ліжко — чи нема там часом бородатого ка-

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-186949

цапа в червоній сорочці з колодачем у руці. Такі кацапи, старовіри з села Плоскої, Тирашпільського повіту, їздили по селах, скуповуючи кури та садову овоч, а на жнива вони часом приїздили десятками підвід, всі бородаті і вбрані у червоне, в чорних повстяних брилях.

Одного разу ми так налякалися, що я й досі не забув того. Якось вночі, коли батька не було дома, а Павлуша ще не прийшов з дому, куди він щовечора ходив, ми прокинулись від тітчиного крику. Вона, відчинивши кватирку, кричала до сторожа "ґвалт". Ми, діти, з нянькою, збилися у купку і, тремтячи зі страху, почули, що собаки страшно в'їдають, а хтось гупає в надвірні двері, наче обухом чи довбнею. Ми певні були, що добиваються страшні кацапи-розбійники. На тітчин крик прибіг з другого кінця садиби сторож, а потім і Павлуша. Виявилось, що наш пес, никаючи вночі, надибав в ґанку глек від молока і встромив туди голову. Не можучи її витягнути, він з переляку бився глечиком то об двері, то об дощані стіни ґанку, а нам здавалось, що то хтось розбиває двері. Позбігалися собаки і, перелякані, підняли галас. Роздивившись в чім діло, Павлуша розбив палицею глек, і наляканий пес побіг з череп'яним нашийником, а за ним здивовані собаки.

Багато разім потім Павлуша з сміхом оповідав про цей випадок.

Приїздили до нас на жнива і страшні пелехаті хотинці, "раяни" (від турецького "рая"), повбирані у все біле полотняне, підперезані широкими чересами, з довгим по плечі волоссям, підстриженим на чолі, але ми їх не боялись, бо знали, що то "свої люди".

Коли в нас починали злипатися очі, нас вкладали спати, а спали ми всі, діти, на одному величезному ліжкові, що звалося "ковчегом"; Галина нянька спала на лежанці, а тітка в їдальні на канапі. Батько спав у своєму кабінеті, а Павлуша в передпокої, а лі-

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-186950

том на дворі перед ґанком; в гостинній часто спали один, або двоє батькових гостей, чи може клієнтів.

Кімнат у нашому будинкові було всього чотири і умебльовані вони були ріжними меблями: була модерна софа і такі ж м'які фотелі, що мама одержала в придане, були й старовинні, ще дідові, а може й прадідові, низенькі дерев'яні канапи, зроблені довжиною від стіни до стіни, на яких покладені були матраци з кінських грив, застелені старовинними домашньої роботи килимами, на яких лягало вздовж по три чоловіки, не доторкаючися один до одного. Коли мені було років 16, то пам'ятаю, як сусіда наш, пан Носач, — що живучи занадто розкішно, прогайнував свій великий маєток Чубовку і перед авкціоном заїхав до нас, — дивлячись на одну з канапок, промовив з сумом:

— "Ох, свята старовино! Зроблено тебе по стіні, тебе ні переставити, ні з місця зрушити не можна, і стоїш ти на місці від прадіда до правнуків. А теперішня модерна мебель — тонка, гнучка та ще й на коліщатках — сьогодні моя, завтра твоя, сьогодні твоя, завтра моя!"

Під кінець Пилипівки ми вже нудилися і з нетерпінням дожидали Різдва. На Свят-вечір я раз-у-раз з Павлушею носив до свого "нанашка" (хресного батька), батькового кузена Ерофія Іовіци вечерю й курку, а раз, пам'ятаю, ми понесли йому гусака, певне йому треба було, і він заздалегідь умовився з тіткою. Перед Різдвом наткалось у нас маса калачів та великих бубликів, бо на перший день приходили одні за одними цілий день колядники; спочатку двірські парубки співали гуртом, потім приходили групами сільські хлопчаки і навіть чоловіки, дівчата ж у нас не ходили колядувати.

Пізніше я позаписував і видав усі перешорські колядки та щедрівки ("300 найкращих українських пісень").

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-186951

На Маланки, перед Новим Роком, увечорі в нашу столову приходив дід з козою, Маланкою (перебраним за дівчину хлопцем), Циганом та Жидом і починалась комедія гуртовим співом: "Ой учора із вечора, пасла Маланка два качура" (300 найкращих українських пісень").

Хоч я й знав, що на діда перебраний був наш кучер, захожий з Полтавщини під прибраним назвиськом, Грицько Йосипенко, а все таки мені якось моторошно було дивитися на нього: на ньому була з довгою білою бородою машкара із шкурлата, на якому виголено було чоло й щоки, прорізано діри на ніс і очі, а з рота стирчали білі великі зуби, зроблені з кавалків гусячого пера. Козу приставляв зігнутий і накритий виверненим кожухом парубок, з дерев'яною козячою мордою й рогами, у якої нижчі щелепи з довгою бородою клацали в такт з мелодією гумористичних куплетів, які співав дід, приспівуючи: "Гоц, коза, гоц!"

На жаль, пізніше я не записав тої комедії і тепер уже не згадаю, що саме співав дід, що робила Маланка та інші лицедії. Пам'ятаю тільки, що дід Грицько, держачи аркушик газети, часом догори ногами, наче вичитував якісь довгі вірші; потім уже я довідався, що це була початкова глава з Енеїди Котляревського — "Еней був парубок моторний", яку неграмотний Грицько ще хлопцем вивчив на Полтавщині. На Новий Рік приходили двораки і хлопці з села посипати зерном, і ми теж посипали батька й тітку і всіх старших, примовляючи: "Сію, вію, посіваю, з Новим Роком поздоровляю" та "Сійся, родися жито, пшениця і всяка пашниця, на щастя, на здоров'я!"

На Водохрища ми ходили на Йордань на ставок, де роблено було з крижини великий хрест, пофарбований червоно-буряковим квасом, а потім стріляно з рушниць на знак проводів Свят.

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-186952

На масниці дівчата чіпляли нежонатим "колодки" з штучних квіток, і ті мусіли платити; на сміх і нам чіпляли цілі поліна.

Піст великий проходив найсумніше, на дворі в цей час було невилазне болото, в їдальню вечорами вже не приходили прясти, бо день вже був довший, вже була робота коло квочок, гусей, і т. д., а тому ми з великою радістю у вербну суботу били одне одного свяченою вербою, примовляючи: "Не я б'ю, верба б'є, за тиждень Великдень!"

Майже ввесь страсний тиждень ми ходили до церкви, вона була близенько коло нашого двору, а в страсний четвер приходили з церкви з свічечкою в паперовім ліхтарчику. Ці свічки потім засвічували, коли літом піднімалася буря та злива з громом та блискавкою, а проти граду викидали на двір ще й кочерги та рогачі.

У великодню суботу, як не заспимо, то було ходимо до церкви дивитися, як святять паски і як хуторяни навипередки роз'їздяться по домах з свяченим, часом обломлюючи один одному повозки, бо задній помре до року. Коли на Великдень була добра погода, то ми майже ввесь час проводили коло церкви, дзвонили у дзвони, гралися у "крем'яшки", мінялися крашанками, писанками і т. д. Шкарлупи з крашанок треба було кидати у воду, щоб дати знати про Великдень якимсь далеким людям, рахманам, до яких шкарлупи допливають аж четвертої середи; того дня люди у нас святкували рахманський Великдень, хоч ніякого церковного свята в той день нема. Це саме свято й повір'я є в гуцулів, про що я довідався, коли жив у Жаб'ю.

На вигоні гралися в м'яча, в гилки, в горобця, дивилися, як боролися парубки. Пам'ятаю, що одного разу в "циганській" борні за пояси, через голову, сина церковного сторожа Микити Кудрика так кинули головою об землю, що скрутили йому в'язи і, не вва-

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-186953

жаючи на всі зусилля костоправа, він таки помер. З того часу я боявся боротися по-циганському, а раз-у-раз боровся по-нашому: навхрест руками за крижі.

Часом, оточений мало не всіма перешорськими дітьми, приходив до нас у двір циган з ведмедем, якому було випечено очі, повідрубувано кігті і поспилювано ікла; шарпаючи за ланцюг, вчеплений до носа, він заставляв бідного ведмедя на втіху всім показувати, як неохоче баба йде на панщину і як вона з підскоком тюпає до корчми, і т. д. Циганові давали хліба і горілки, яку залюбки пив і ведмідь. Ввесь час, поки у дворі був ведмідь, собаки галасали, коні хропли й тікали, а скотина ревла, копаючи землю ногами, піднімаючи страшне риговище.

Часами заходили до нас сліпці-лірники, що співали духовних псальм та побутових веселих пісень; деякі з них я потім позаписував і передав до "Київської Старини".

Кобзарів-бандуристів, що співають історичних дум, на Правобережній Україні і тоді не було, вперше я почув кобзарів у 80-их роках у Києві, а особливо багато чув їх у Харкові.

Дуже популярним у нашій околиці тоді був сліпий музика Микита, що ходив скрізь без поводатаря і грав знаменито на скрипці, а разом з тим був і листоношею. Через нього пани передавали один одному неспішні листи, щоб не посилати навмисне верхівця, бо пошта по селах тоді не ходила.

І лірників і Микиту Павлуша заводив до нас в їдальню, і ми всі слухали їх, а ввечорі або у свято, в кухні чи на дворі, в залежності від погоди, двірські парубки та дівчата до втоми танцювали під їхню музику.

Треба ще розказати, як одного разу надлетіла до Перешор сарана. Не пам'ятаю, якого це було року, але добре пам'ятаю, що вдень стало раптом так темно, як після заходу сонця. Певне людність була по-

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-186954

переджена про це заздалегідь, бо всі кинулися косити ще зелені пшениці: як відомо, сарана скошеного не їсть. Не пам'ятаю, чи сіла де на перешорському степу тоді сарана, чи ні, а знаю добре, бо про це й пізніше оповідали, що скошена на сіно пшениця, хоч мала тільки молочко в зерні, а добре дійшла і дала багато доброго зерна, хоч воно й не годилося на насіння, але на продаж та на хліб було, як звичайно достигле зерно.

Коли братові минуло 9 років, то його й кузину Настю відвезено вчитися в Одесу, а ми з сестрою Галею ще зосталися вдома. З осени я почав ходити в науку до о. Василя Лопатинського.

Це був молодий, високий, чорнявий, дуже гарний пан-отець, якого всі парафіяни, як пани, так і люди, дуже любили і говорили про нього як про незвичайного чоловіка, і він, як я потім досвідчився, був дійсно білою вороною серед православних попів. За треби він ні з кого нічого не правив, а приймав, що хто дасть; щотижня він підстригав свою ріденьку борідку й кучеряве волосся, то воно в нього досягало раз-у-раз тільки до плечей; дома і в полі він ходив без підрясника, а в блюзі французького крою з ремінним поясом і через те мав вигляд тодішніх студентів університету. Маючи пару коней та хлопця наймита, він сам ходив за плугом, сам косив, сам возив і взагалі справляв усі господарські роботи. Коли йому не ставало хліба, або паші для кількох корів, які він держав для своїх дрібних, як каша, дітей, то йому всі привозили все потрібне без його прохання, а тільки по слову церковного старости, який знав, чого панотцеві бракує. Він був дуже начитаний як на провінціяльного священика, а головне такий незлобивий, сердечний, яким повинні бути люди по Євангелії; був він і дуже музикальний, мав невеличкий, але дуже симпатичний тенор і чудово співав у супроводі гітари українські пісні. У нього тоді проживав його

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-186955

брат Семен, мій одноліток, бо ми разом з ним і вчились цілу зиму, а як настала весна, то й о. Василь, за господарством та за требами, мав мало часу, і я не мав охоти, то ми мало що й вчились. Семен на літо поїхав до свого батька священика на Дністро, а я провів весну й літо так само, як і попередні, як описав вище, тільки тепер я більше бував з Павлушею, а в погану погоду — в кімнаті з сестрою Галею.

За свої дитячі роки я так сприятелювався з пастушками, перешорськими хлопцями, що з деякими з них, як наприклад, з Ніканором та Леоном Хилюками, Павлом та Василем Клембищуками та іншими, до старости зостався в якнайкращих відносинах, не вважаючи на велику різницю в соціяльнім становищі та освіті.

Восени, через рік після брата, одвезено й мене в науку до Одеси.

Треба ще сказати, що на сказку перешорян, між Перешорами та станцією Мардаровкою жив "Блуд", такий лихий дух, що збиває людей з дороги і примушує їх блудити. Хоч дорога від Перешор до станції недовга, всього три верстви, а навпростець піхотою, через ліс, не більше двох, але п'яні перешоряни часто блудили на ній, а один, Йосип Клембищук, навіть замерз уночі. Довелося раз і мені побувати в руках того Блуду. Якось після Водохрища ми з сестрою верталися з свят в Одесу. Випроводжала нас тітка, і ми виїхали з вечора, щоб нічним поїздом бути на ранок в Одесі. Наш кучер Григорій Йосипенко зап'янствував на той час, і нас повіз старими смирними кіньми — Білозорим та Цупризом трохи п'яненький Павлуша. Коли ми виїхали з двору, з яру на гору, гряду, звідкіля добре видко, як ходять поїзди, то почалася завірюха: трусив зверху сніг і північний вітер (москаль) бив нам в очі, але нам було байдуже, бо ми були тепло вдягнуті, а дорога недовга, найбільше чверть години до залізничної колії і чверть години попід колію,

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-186956

всього півгодини... їдемо ми, їдем, пора б уже доїхати до чавунки (залізниці), але щось не видно телеграфних стовпів, а замість них ми побачили якийсь глибокий, темний яр. Сидячи на козлах рядом з Павлушею, я тривожно питаю його:

— Що то за яр?

— То мабуть село Мардарівка, — відповідає він.

— Подержте коні, а я піду розглянуся.

Взяв я віжки в руки, а Павлуша зліз з саней і тільки одійшов на кілька кроків, то вже його й не видко стало, наче провалився, сказано: і мете і зверху йде. Коні не хочуть стояти, я ледве можу їх вдержати, бо без рукавиць у мене руки померзли, а Павлуші нема та й нема. Тітка молиться, а сестра пхикаючи почала питати — чи не видко вовків, а я, куди не гляну, то все мені здається, що скрізь світяться вовчі очі. Щоб налякати вовків і щоб Павлуша не загубив нас, я час від часу став гукати — гоп, гоп! Нарешті бачу, бовваніє людська статура, а далі на мій гук обзивається Павлуша.

— Так, — каже, підійшовши, — це Мардарівка, нам треба взяти уліво.

Коли Павлуша повертав коні, тітка побачила в яру світло і рішуче сказала, що далі вона не поїде і послала Павлушу роздивитися, як заїхати на ніч до когонебудь, щоб не попасти в рипу (провалля). Знов минуло, здавалося, кілька страшних для нас годин. Нарешті прийшов Павлуша, а з ним сусіда наш Полтарескул.

— А ви чого тут, Юхиме Михайловичу? — питаю.

— Як чого? Я вдома, — відповідає він. — Оце чорніє ваша конюшня. Це вас Блуд взяв, я вас завезу на вокзал, — каже Юхим Михайлович.

— Не хочу, — закричала тітка, — везіть нас додому.

— Та до двора Павлуша вас довезе.

Є. Чикаленко. Спогади. 1861-186957

— Ні, — обізвався Павлуша, — я не втраплю!

Сів Полтарескул на козли і з сміхом оповідає нам, як він, почувши собачий ґвалт, вийшов з хати і по голосу пізнав Павлушу, який його питав:

— Дядьку, а що це за село?

— Що вам Бог дав, Павлуша? Та це ж я, Фима, осьде моя хата, а онде ваша!

Але Павлуша нічого не розумів; він розказав, що везе панів на станцію і заблудив і попросив Полтарескула допомогти.

Отак йому, та й всім нам, Блуд заморочив голову. Очевидно коням не хотілося бігти проти холодного вітру, і вони потроху завернули назад додому, і ми їх спинили перед своїм яром. Коли Юхим Михайлович завіз нас у двір, то я все таки не міг в ньому нічого розпізнати, навіть будинок наш здавався мені якимсь чужим.

А коли я роздягнувся в теплій хаті і ліг у ліжко, то почував себе таким щасливим, як ніколи.

Є. Чикаленко. Спогади. 1870-187558

III.

(1870-1875)

Пансіон. Директор і надзирателі. Хвороба і смерть батька. Життя під опікою дядька. Прогімназія Соколовського. Л. Смоленський і початок моєї національної свідомости.

Восени 1870 року, коли мені кінчалося дев'ять років одвезено мене у великопанський пансіон англійця, пана Рандаля, що займав на Херсонській вулиці, навскоси проти університету, величезний двір, оточений з усіх боків партеровими будинками. В одному жив сам директор з жінкою француженкою та її сестрою, старою панною, що була в пансіоні за економку, там же була величезна столова та маленький шпиталик. В другому будинку жив брат пані директорової Гужер, учитель французької мови з своєю матір'ю, яка щосуботи нас малих вичісувала і змивала нам голову. В третьому було чотири величезних світлих кляси, рекреаційна заля для забав, танців та гімнастики, а над ними теж величезний дортуар (спальня) та помешкання для двох надзирателів, а під сходами був темний, смердющий щурами карцер. Четвертий будинок при вулиці, як і половина тодішніх одеських будинків, був амбаром для зерна, який наймався зернопромисловцям і в якому зранку до вечора, як це видно було крізь розчинені вікна, робітники-жиди перелопачували і виточували на великих решетах пшеницю. На чорнім дворі були стайні для ко-

Є. Чикаленко. Спогади. 1870-187559

рів, сажі для свиней, курник та інші господарські забудовання.

Всіх учнів було в пансіоні коло півтори сотні, з яких з півсотні було на повнім пансіоні, а решта тільки вдень приходили на науку. По скінченні навчання в пансіоні хлопці переходили в четверту клясу гімназії, або реальної школи чи кадетського корпусу.

Коли мене батько ввечорі залишив під опікою брата, а сам поїхав до готелю, то брат зараз найгостріше наказав мені не говорити "по-мужицькому", бо він тоді і признаватись до мене не буде.

— Вже лучче, — каже, — говори по-французькому, як умієш.

А я ж цією мовою не міг і речення зліпити, бо позабував те, що від матері навчився. Після вечері, як задзвонив дзвінок і ми з братом за гуртом прийшли в дортуар (спальню), всю заставлену ліжками та столиками коло них, і виявилося, що для мене нема ще ліжка, то брат пішов кудись допоминатись, а я, не знаючи того і бачачи, що всі лягають, звернувся до надзирателя з запитанням:

— Дядьку, а де я буду спати?

Він не второпав і почав допитуватись у хлопців, що я сказав. Коли ті, з реготом, пояснили йому, то він показав мені на велику круглу грубу, що стояла посеред дортуару. Я подивився на неї і гірко заплакав, не уявляючи собі, як я буду спати на тій грубі. Хлопці реготались, перекривляли мене, а синки польських аристократів навіть гукали — "мужик-гадюка"! Нарешті внесли ліжко, і брат, довідавшися, чого я плачу, почав пошепки ганьбити мене ще гірше за чужих хлопців. Отак стрів мене пансіон.

Надзирателів було двоє — один пан Пате, жвавий, рухливий, чорнявий француз з Швайцарії, що з нами грався, бігав і сміючись надівав шапку з ослячими вухами на голову тому, хто заговорив з товаришами по-московському, а той вже мусів підслухува-

Є. Чикаленко. Спогади. 1870-187560

ти і надівати її другому, хто прошпетиться. Але находилися такі хлопці, що за цукерки, пера тощо носили ту шапку майже цілий день, виправдуючись тим, що недочувають.

Другий надзиратель німець, пан Шілер був повною протилежністю Пате — високий, огрядний бльондин, з спокійними рухами та замріяними очима; він саме тоді був заручений і через півроку оженився з якоюсь Ґретхен, а тому може мало й звертав уваги на те, по-якому говорять хлопці.

Директор, пан Рандаль, говорив з учнями тільки по-англійському, а більшість хлопців відповідала йому французько-німецькою мішаниною; він же давав і лекції англійської мови і був такий сердитий, що рідко коли обходилося без того, щоб він комусь не набив лінійкою рук, не наскуб чуба або не надер ушей.

Я довго не спав першої ночі і все роздумував, як мені бути, і рішив, що краще буду мовчати, ніж терпіти отаке глузування від хлопців та надзирателів. І так спершу й робив, а коли мені необхідно було щось спитати, то я біг до брата і він мені казав по-французькому, як треба казати. Не вважаючи на заборону, все таки хлопці, без надзирателів, раз-у-раз говорили між собою по-московському, і я потроху призвичаювався до цієї мови. Але з великою насолодою при всякій можливості бігав на чорний двір до стайні і там розмовляв "по-нашому" з двірником Іваном, що нещодавно прибув з села і ще не омосковився. Він мені нагадував наших перешорських людей, а тому був милий моєму серцеві; там же я дихав в стайні від корів та сіна сільським духом, там я грався з гарним чорним водолазом Муцом, що нагадував мені собак, з якими я раз-у-раз грався в Перешорах. Муц страшенно любив полювати за щурами, і коли було ми побачимо, що десь пробігає щур, то зараз всі гукаємо: "Муц, криса"! і він прожогом летів туди, і коли бувало побачить, то хапає його й душить; ча-

Є. Чикаленко. Спогади. 1870-187561

сом, бувало, великий щур вчепився йому за ґембу (в Перешорах кажуть, що у людей губа, а в тварин — ґемба), то він аж скавчить, мотаючи головою, поки не відірве.

*   *
*

Про пансіонських учителів нічого не можу сказати, вони такі були непомітні, що я тепер і не згадаю їх; добре пам'ятаю тільки учителя танців Цорна, бо він був надірвав мені вухо до крови за те, що я незграбно вклонявся, коли він вчив нас всяких манер сальонових: як вклонятись, як передавати листа, як подавати дамам стільця або хусточку з долу і т. д. Я поводився в пансіоні так, що ніхто інший мене не скуб, не штурхав, хоч і надзирателі і учителі били учнів лінійкою по руках, скубли, а директор навіть сік різками за більші провини. Пам'ятаю, як одного сільського хлопця, Мишу Дурбалова, він сік за те. що той втік з пансіону пішки додому за 120 верстов, але хлопець потому вдруге втік, і вже його більше не привозили.

Раз і мені попалося від директора і то зовсім дурнісінько. Одного вечора я засидівся в стайні і спізнився на вечерю; це помітив директор, який з родиною своєю їв з нами всіма, і зробив мені увагу. Другого дня рано виявилося, що хтось наче навмисне увечорі позламував посаджені недавно деревця у дворі. Директор вистроїв всіх нас в ряд і почав вимагати, щоб винуватий признався, тоді йому нічого не буде, а коли не найшлося винного, то він почав пильно вдивлятися в кожного і нарешті спинив свої бистрі очі на мені. Я почув, як кров приплила мені до голови; тоді він став вимагати, щоб я признався, що то я зробив, бо почервонів і вчора пізніше від всіх прийшов на вечерю. Не вміючи говорити ні на якій йому зрозумілій мові, я, запикуючись, всіма мовами відмовлявся, але це ще більше упевнило його, що ту шкоду зробив я,

Є. Чикаленко. Спогади. 1870-187562

і він тут же набив мені лінійкою руки так, що вони стали як пампушки і я кілька день не міг ні пера, ні ложки добре держати в руці.

Згадалась мені тоді Павлушина наука: "Коли знаєш, що винуватий кацап, то не давай йому говорити, а бий, бо вибрешеться, а коли наш — то дай йому говорити, він ще більше на себе наговорить".

Якби я був мовчав, то може не так роздратував би Рандаля і не так би був битий. Потім ми довідались, хто зробив тую шкоду, але начальству про це не сказали, бо донощиків товариші тяжко карали. Візьмуть бувало, та й погасять газ у тій клясі, де ми ввечорі готуємо лекції, принесуть донощикове пальто і поночі накриють йому голову та зав'яжуть його ж шарфом чи башликом, а тоді б'ють так, що деяких потім до шпиталю відносили. Надзиратель не може зараз засвітити газу, бо його гасили таким способом, що в другій, темній кімнаті дули в рурку доти, доки газ не погасне в клясі; потім він довго не горить, аж поки знов не набереться.

В погану погоду у вільні години ми гралися в рекреаційній залі: в піжмурки, в м'яча, в кляси, розрисувавши їх крейдою на підлозі; грались в пера, в ґудзики, але ніхто з нас не доходив до такого, до чого дійшов один з моїх синів, що одного разу прийшов з гімназії підперезаний мотузочком, бо програв всі ґудзики від штанців!

Коли випадав великий сніг, що в Одесі буває дуже рідко, то ми під проводом директора і дижурного надзирателя робили з снігу дві кріпості-вали — одну для 1-ої і 4-ої кляси, а другу для 2-ої і 3-ої — так, поділившись на два ворожих табори — французів і німців, бо це було під час франко-пруської війни 70 року, — починали воювати сніжками; менші робили снаряди, а старші кидали; одні йшли на приступ, другі відбивали та часом гнали їх аж до їхньої кріпости, а ті вдруге відганяли і т. д. Так воювали у віль-

Є. Чикаленко. Спогади. 1870-187563

ні від науки години, з великим запалом та захопленням кілька день, поки кріпості не розтопляться від теплого морського вітру; деякі хлопці довго ходили з синяками від сніжків з льодом, що хтось незаконно робив, але всі з приємністю згадували ту війну і дожидали з нетерпінням нового снігу.

Директор вчив нас і на коньках кататись на залитому в мороз дворі, хоч водопроводу тоді в Одесі ще не було, і вода була дорога; тоді всі збирали в цистерни по водосточних рурах з дахів дощову воду, а коли її не ставало, то звідкись водовози привозили бочки кіньми або волами, на моє диво кованими, що я тоді бачив уперше.

Посеред двору були вкопані "па-де-жеан" (гойдалка з чотирма канатами) та гімнастика, до яких в суху погоду чіплялись канати, і хлопці гойдались та виробляли всякі фокуси на гімнастиці. Грали в м'яча, в цурки, в скраклі (городки); учив нас директор і англійського боксу і фехтування на рапірах. В неділю водили нас до моря дивитись на кораблі або купатись; раз я мало не втопивсь весною в гавані; коли ми стояли густою купою, то Муцові хтось кинув в море тріску, і він з такою силою штовхнув мене, що я впав за ним у воду, але мене зараз витягли, і мені після того тільки нездорово було трохи чи від переляку, чи від простуди.

Батько мій восени занедужав на нирки і після Різдва приїхав в Одесу з Павлушею і оселився в готелі на Італійській вулиці, де й лікувався. Санаторій та лікарень тоді ще не було, а був в кінці Херсонської вулиці великий міський шпиталь, але такий брудний, що там лікувалися тільки нижчі кляси людности та й тих туди завозили силоміць, бо тоді в народі була певність, що до шпиталю вивозять тільки вмирати.

Кожної суботи, по скінченні навчання, за нами приходив Павлуша, а в неділю ввечорі знов одводив в пансіон; але ми не сиділи ввесь час коло батька, він

Є. Чикаленко. Спогади. 1870-187564

нас посилав з Павлушею на прогулянку по місту. Ми ходили дивитися на військові паради коло собору, ходили до замерзлого по берегах моря і дивились на недвижимі в гавані пароходи, але найохотніше ходили дивитись на кулачні бої між Молдаванкою та Бугаївкою (передмістя Одеси). Кулачки починали хлопчаки, плещучи в долоні і викликаючи на бій, потім приставали старші, тоді малі відходили набік, а бій розпалювався між дорослими, майстрами та робітниками, між якими були загально відомі імена, що славилися на всю Одесу, а то й на цілий край, і їх закликали на гастролі в Херсон, Миколаїв і т. д. В кулачних боях були свої правила, свої закони: не можна було нічого брати в руки, а повинно битися порожнім кулаком; заборонялося бити в обличчя або битись ногами, не можна було бити лежачого, і цих законів ніхто не смів порушувати під страхом бути битим усіма. Згодом поліція почала забороняти кулачки, донські козаки розганяли їх нагаями, але неохоче, бо самі любили дивитись і навіть битись. Аж коли в Одесі збудовано водопровод, тоді водою з пожарної кишки швидко розганяли кулачки, особливо в холодну погоду, і скоро зовсім вивели їх.

У великий піст батькові стало зовсім погано, у нього була водянка і після спуску води він незабаром помер, 1871 року, на сорок другому році свого життя. Під час батькового лікування в Одесі до нього часто приїздив брат його, наш дядько. Батько, прочуваючи, що вмре, зробив духовну, по якій все своє майно передав по живоття своєму нежонатому братові, без права продажу й закладу, а по його смерті все його майно переходить порівну всім нам трьом, його дітям. Таким чином мати моя не могла одержати по батькові вдовиної пайки навіть з дідизни, яка була заставлена у дядька за борг.

Ховати повезено батька в Перешори, куди поїхали і ми з братом; в Одесі коло вокзалу (двірця) дядь-

Є. Чикаленко. Спогади. 1870-187565

ко стрів чеський духовий оркестр і його повіз на похорон. Батькова добра репутація зібрала на вокзалі масу народу з околишніх сіл. Хоч снігу не було, а стояло велике болото, труну батькову везли саньми три пари великих сірих круторогих волів у супроводі оркестру. Коли труну занесли на ніч до церкви і я увійшов у наш будинок, то кімнати в йому, після одеських, видалися мені такими малесенькими, що я їх пізнати не міг.

В Перешорах ми пробули зо три дні в такій товчи, в такому шарварку, як на базарі: на дворі була велика грязюка, тому всі пани товпились в кімнатах, а люди у великому закатному сараї, де були розставлені дошки на козлах і де люди обідали по черзі, бо не могли всі поміститися. Мушу сказати, що смерть і похорон батька не зробили на мене ніякого вражіння, я мабуть і не плакав, бо батька мало знав, мало з ним бував, хіба тільки тоді, як він, по скаргах тітки, бив мене цибухом, витрусивши люльку об закаблук.

З часу смерти батька ми перейшли під дядькову опіку, а мати взяла адвоката і почала в суді доводити незаконність тестаменту; нічого вона не довела, а тільки озлостила проти себе дядька, і вони стали лютими ворогами, між якими нам, дітям, довелось виростати. Дядько перед нами лаяв матір, що нас ображало, і ми огризались, а мати, коли приїздила в Одесу і брала нас до себе, ще гірше лаяла дядька, а особливо батька за його тестамент; нас, принаймні мене, це теж ображало, і я протестував, а тим обурював проти себе матір; в результаті обидві ворожі сторони були мною незадоволені, а я — обома, і нарешті у мене розвинулось вороже почуття як до дядька, так і до матері.

На літо дядько брав відпустку місяців на два-три і забирав нас з Одеси на літні канікули в Перешори. Там, як і перше, ми з братом бігали до овець, коней, свиней, телят, а дядькові не подобалось, що ми ввесь

Є. Чикаленко. Спогади. 1870-187566

час проводимо з пастушками, і він пробував нам це забороняти, але не міг знайти нам заняття, і ми тікали потаємці і ще більше злостилися проти нього; так що оті перші канікули не були нам дуже приємними, і коли вони скінчилися, то ми їхали в пансіон уже з радістю. Треба сказати, що дядько звільнив Павлушу, і він жив у подарованій йому моїм батьком хаті і наймався на роботи.

Восени того року, коли брат якось в пансіоні біг за своїм товаришем, то вдарився ногою коло кісточки об гострий ріжок парти; нога почала пухнути і так боліти, що він не міг ходити і мусів сидіти в пансіонському шпиталику, прикладаючи всякі примочки, але це не помагало, і лікарі радили повезти його на літо на лиман, куди він і поїхав з матір'ю, а ми з кузиною Настею поїхали в Перешори; дядько ще повіз ревельську німку Каролину Яковну за гувернантку до сестри Галі, яка мала підготувати її за літо в одеський дівочий інститут.

І це літо я проводив, як попередні, а коли дядько став гостріше забороняти мені ходити гратися з хлопцями, то я став більше часу проводити з нашим управителем Саковичем та з о. Василем, особливо коли у нього гостював його брат Семен.

Я досі нічого не сказав про "матушку", жінку о. Василя, але про неї я можу сказати тільки те, що раз-у-раз я її пам'ятаю вагітною і з підв'язаними зубами, бо за кожною дитиною вона губила зуба.

Розказуючи про о. Василя, я нічого не сказав про його передмісника, о. Олександра Івашкевича, кузена нашої матушки. Це був величезний рудий патлатий піп-удовець з червоною від горілки пикою; про нього оповідали цілу низку анекдотів, з яких розкажу, які пам'ятаю.

Одного разу вийшов він напідпитку з буфету на вокзалі; саме тоді під'їхав туди верхи на гарному коні

Є. Чикаленко. Спогади. 1870-187567

кучер великоземельного пана Балицького за кореспонденцією.

— А чий це такий гарний кінь? — запитав о. Олександер.

А тоді ще попи не мали хрестів на грудях, як потім, і не можна було розпізнати, чи то дяк, чи піп, особливо коли він п'яний. Може кучер не розібрав, а може був таки і дуже гордий, що служить у такого вельможного пана, тільки він при великому натовпі народу відповів:

— "Багато будеш знати — скоро постарієшся".

Не встиг він того докінчити, як о. Олександер розмахнувсь і так його ляснув по пиці, що той злетів з коня додолу, а кінь, задерши хвоста, побіг додому. О. Олександер тицьнув свою руку під ніс засоромленому кучерові й гукнув:

— "На, хамло, цілуй, та другий раз знай, як відповідати священикові".

Другого разу дяк чимсь в церкві розсердив о. Олександра і, коли після служби приніс ключ від церкви, то піп, замкнувши двері, піймав дяка за коси і одшмагав його нагаєм. Чи тому, що батько о. Олександра був усіма поважаний о. благочинний, але цей вчинок, як і багато інших, минувся йому дурно, та ворогів він собі у парафії придбав багато, і вони йому мстилися.

Мало не кожної темної ночі, коли добре смеркне, о. Олександер запряже було в бричку пару коненят і їде за три верстви в Гамбурову (його ж парафії) до одної вдови. Заїде до неї тихенько в двір і, не розпрягаючи коней, поставить їх коло плоту (тину), кинувши їм оберемок сіна, а вдосвіта, коли ще темно, вертається собі додому. Одного досвітку він вийшов від удови, сів у бричку, сіпнув за віжки, а коні не рушають. Що за диво? Коні не норовисті, а не беруться. Він їх батогом — тільки пліт затріщав, а бричка на місці. Зліз о. Олександер з брички, почав придивля-

Є. Чикаленко. Спогади. 1870-187568

тись, обмацувати — нічого не розуміє; а тут почало вже розвиднюватись, бо було літньою порою, сусіди повставали, почали підходити. Виявилось, що якісь збитошники випрягли вночі коні, простромили дишлі крізь пліт, завели коні з другого боку плоту і знов запрягли, просиливши посторонки крізь пліт. Зійшлась мало не вся Гамбурова помагати попові, а коли владнали, і піп, похнюпившись, сів у бричку і поїхав, то почали реготатися, ухкати та свистати, але піп щодуху погнав коні.

Кажуть, що і це дійшло до духовного начальства, але й це йому минулося, аж доїхав о. Олександра песик. Коли він обходив з хрестом парафію і, вже добре нагрузившись, зайшов до одної пані, окропив кімнати і увійшов у спальню та заспівав голосним басом, то на нього задзявкотів переляканий цуцик, що спав на ліжку. Панотець був у веселому настрої і, хотівши ще більше злякати песика, тицьнув до нього рукою, але не розважив того, що в руці у нього був тяжкий мідяний хрест і так влучив тим хрестом песика в голову, що той, як на гріх, позіхнув, замолов лапками та й дуба дав. Нещасливий випадок! Але ним скористався набитий дяк і послав архиєреєві доноса, що піп хрестом б'є собак, мов гицель безменом. Зачалося слідство, ніхто не схотів попа покрити, і його заслано до манастиря, як у нас кажуть, "муку сіяти". Не дивно, що після такого священика о. Василя люди вважали за чоловіка "святої жизні".

*   *
*

Управитель наш був старий, дуже досвідчений господар, який служив перше в Окні, у князя Гагарина за економа і якого дядько переманив до себе за великі гроші, кажучи, що цей чоловік, з певністю можна сказати, не обкраде його, а "інші управителі на те й сотворені Богом, щоб обкрадати своїх панів".

Є. Чикаленко. Спогади. 1870-187569

Дядько по смерті батька не зменшив господарства, але сам міг бувати в селі тільки літом місяців два-три, то йому потрібно було мати певного й досвідченого управителя, що провадив би господарство. Управитель був удовець і жив у батьковім кабінеті, а ми з дядьком і братом у великій залі, хоч у добру погоду ми, хлопці, спали на дворі, на возі з сіном. Того літа я вибрав собі з робочих коней найсмирнішого і найгарнішого коника і, коли управитель їхав верхи в степ, то й мені сідлали мого Гнідка. Тільки ми виїздили за село, то управитель моментально починав спати на коні; його добірний верховець ступав широкою мірною ступою, скусуючи по суголовках (обніжках) вершки трави, а управитель коливавсь у сідлі, як п'яний, що мене спочатку дуже лякало, бо я боявсь, що він от-от упаде з коня, але ні! Так само він спав, коли їхав возом і так штовхався, що з ним поруч не можна було сидіти, а тому я раз-у-раз сідав у передку з кучером, від якого брав віжки і правив кіньми, що так люблять діти.

Їдучи верхи, управитель часом прокидався і направляв коня, дивлячись по сезону — чи до плугів, чи косарів та гребців та кладіїв скирт сіна, чи до женців; там ми спинялися, злазили з коней і ходили коло робітників до обіду; дорогою додому ми заїздили до овець, волів, що паслись і ночували в степу. Дядько, а перше і я дивувались, як мало Сакович спить, — не більше чотирьох годин, бо раніше всіх встає, пізніше всіх лягає і по обіді не спить, аж тепер я довідався, що він висипляється, їдучи верхи, чи повозкою, але того дядькові не казав.

У возовицю дядько мене не відпускав від себе, і ми з ним цілі дні проводили на току — я підгрібав колосся, держав воли, обгонив їх від мух, щоб вони стояли смирно, а дядько — високий, сухий, в білих кальсонах, нічній розхрістаній сорочці, в солом'янім брилі і з парасолькою в руках, ходить та стежить, як

Є. Чикаленко. Спогади. 1870-187570

кладуть скирти або величезні стіжки, і раз-у-раз гукає:

— "Петре, чи Йосипе! Не напускай верстви, напусти снопа, бо видко перевесло нижнього; підклади йому під гузир, бо коски задерлись, та набивай під ноги, щоб ти не впірнав по вуха, бо як уляжеться, то будуть ями" і т. д. і т. д.

Уваги ці всі слушні, бо техніку господарства дядько знав ще змалку, але й самі скиртники це знали, і їх це дратувало; я часом чув, коли вони говорили з серцем:

— "Вже індик розбелькотався!"

Зате в снідання і в підвечірок дядько напував їх горілкою, і вони не ремствували на нього, та й сам з ними таки добре випивав. Наллє було чарку і подає чоловікові, а коли той простягне руку, то дядько швиденько сам вихилить її, так часом і з другою, а скиртників бувало по кілька душ, а чарка така, як сам дядько каже було, "що й пес не перескочить" або "як волова морда". Коли він у доброму гуморі, то й мені бувало усміхаючись пропонує:

— "Пий, дід твій пив, батько пив, дядько п'є, то й ти привчайся: на старість як знайдеш. Тільки пий, та розуму не пропивай!"

А коли, шуткуючи, я простягну руку, то він мені, замість чарки, дулю дасть під ніс. А хоч би й дав чарку, то я не пив би, бо горілка така була смердюча, що гидко було й пригубити.

Коли він бував у веселому настрої, то любо було слухати, як він сипав, як іскрами, приказками, дотепами або веселими оповіданнями, але часом такими нецензурними, що я їх тут не можу переказати.

Як спитає його хто мало знайомий, чи він був жонатий, то він встає і, христячись, каже:

— Слава тобі Господи, ні; мене віл спас. — Як?

— "А так. Коли я служив ще у Ананьївському суді і вже получив колежського реґистратора (перший

Є. Чикаленко. Спогади. 1870-187571

чин), то мав невісту (наречену). Одної неділі моя невіста переказує, щоб я зараз після служби Божої приходив її сватати, бо хтось інший переб'є. Я вбрався у свій єдиний парадний віцмундир і пішов, а переходити треба було через базарну площу, всю заставлену густо мужицькими возами з кіньми та волами; діло було в маю, за молодої паші, і один віл чисто обкаляв мені костюм, я побіг до товариша, також "високого, молодого і красивого", яким був тоді я (тепер я оставсь тільки високим), щоб позичити у нього віцмундира, але не застав його вдома; побіг до одного чиновника земського суду такого ж сложенія, як я, і того не застав, бо в неділю кожний кудись іде з дому. Поки я отак бігав, невісту мою, хвалити Бога, і засватали, то отак мене віл спас від найгіршого на світі лиха, бо всі жінки к-и опріч моєї покійної матері!"

Треба завважити, що дядько говорив не по-московському і не по-"малоруському", а "мало-по-руському", — якимсь канцелярсько-семінарським язичієм, але приказки, примівки раз-у-раз говорив найчистішою народньою мовою.

Випиваючи, бувало, раз-у-раз, скривившись, скаже:

— Ну, й як цю горілку п'яниці п'ють? Нехай ми, ми вже звикли!

Часто він було каже:

— "З'їсти я не можу більш того, що можу; ну а випити можу много більше, ніж можу!"

І дійсно, він часто випивав більше, як міг, і тоді вже лягав спати, кажучи:

— "Хоч ти, може, й не пив нічого, а коли люди кажуть, що ти п'яний, то лягай спати".

Якось йому один сусіда, його товариш по службі в Ананьєві, завважив, що він почав уже багато виливати, то дядько ущіпливо відповів непитущому і не дуже розумному товаришеві:

Є. Чикаленко. Спогади. 1870-187572

— А я знаю таких, що нічого, крім води, не п'ють, а раз-у-раз п'яні; я ж по приказці: "п'ян та умьон, два угодя в ньом!"

Мене він раз-у-раз наставляв, научав житейської мудрости, як "кицька — котеня", як він казав.

— Помагай в житті тому, хто хоче стати на ноги, та не може, а не тому, хто може та не хоче; бо хто хоче встати, тому досить пальця подати, а хто не хоче, того й обома руками не підведеш.

— Що маєш зробити завтра, зроби сьогодні, а що маєш з'їсти сьогодні, лиши на завтра.

— Коли хочеш позбутись неприятного чоловіка, то позич йому грошей, але небагато.

— Крути, мотай в житті головою, щоб хто не нас..в!

А коли бував сердитий, то я старався утекти від нього, щоб не слухати його, бо він, як більшість старих кавалерів, паничів (його так "паничем" і називали люди), був страшенним ґдирою. Але й тоді висловлювався найчастіше приказками або сентенціями, напр.:

— Всяк чоловік сукин син, буде не докаже противного, а всяк мужик — злодій, на це не треба й доказів!

Коли я засиджувався було у о. Василя, то він раз-у-раз бурчав і часом незадоволено говорив:

— Ну, що ти там найшов? О. Василь і хороший чоловік, і розумний, а дурак: він останню сорочку з себе віддасть, а на старість буде нищим; якби йому хоч попадя була ощадною, а то з такою вертихвосткою вони нічого не зберуть на старість, а дітей вона навела, як свиня поросят.

На це тітка йому каже:

— Дав Бог діти, дасть і на діти, бо о. Василь чоловік праведної жизні.

То дядько тільки рукою махне:

— Говори... ти багато розумієш!

Є. Чикаленко. Спогади. 1870-187573

Взагалі він мене ревнував до всіх і намагався раз-у-раз держати коло себе. Але оця дядькова любов гнітила мене, і я охоче з ним їздив тільки у ярмарок на Петра в Балту.

Продажні воли й коні поженуть було з вечора, а ми возом з сіном, виїздимо вдосвіта, їдемо помаленьку, на половині дороги в Бирзулі попасаємо і аж на вечір приїздимо до Балти (50 верстов), де вже нас дожидають наші люди з худобою. Днів три ярмаркуємо, ночуючи на возі. Ярмарки тоді в Балті ставали величезні, навіть з Криму татари нагонили коней, верблюдів; а що наганялося скоту, овець, то й оком не скинеш. З Балти привозилось на ввесь рік запас цукру, чаю, кофію та всякої бакалії.

Їздили ми іноді і в Дубосари на Дністрі, звідтіля привозили дерев'яні вироби: осі, лопати, діжки, дійниці, коновки і т. ін.

Після Спаса ми вже всі троє їхали в Одесу.

Треба сказати, що коли я пробув у пансіоні три роки, то Рандаль, нажившись уже добре, рішив вернутись до Англії і підшукував покупця на пансіон з будинком, а тимчасом передав його своєму шуринові Гужеру і весною виїхав з жінкою. Гужер, видно, не любив, чи не вмів керувати такою справою і продав пансіон Е. Соколовському, а будинок комусь іншому. Соколовський, переіменувавши пансіон в реальну прогімназію з пансіоном, перевів його на Італійську вулицю в дім Раллі.

Тепер я вже їхав сам до Соколовського, а братові лиман нічого не поміг, йому треба було робити операцію; медичного факультету в Одесі тоді ще не було, добрих хірургів теж, то мати, по пораді свого брата, Олександра Краєвського, тоді студента медицинського факультету Київського університету, повезла його туди в університетську клініку. Вичвилося, що у нього розвинувся "костоїд", там йому робили кілька

Є. Чикаленко. Спогади. 1870-187574

разів операцію, і він там лікувався всю зиму під доглядом дядька Олександра.

Я в своїм пансіоні застав з старих своїх знайомих тільки обох надзирателів — Пате та Шілера, а з учителів — нікого давнішого не було. Соколовський набрав все нових; учителем московської мови був А. А. Андрієвський, українець, з яким років через 25 я був у Одеській Громаді, він умер на посаді директора одеського сирітського дому; учителем географії був наш найталановитіший композитор П. І. Ніщинський, який своїми "Вечорницями", а особливо своєю хоровою піснею "Закувала та сива зузуля" придбав собі безсмертне ім'я, і велика шкода, що він так мало написав; він же перекладчик на українську мову "Антіґони" та "Одіссеї". Тоді це вже був старий чоловік із зовсім білою головою та такою ж гостренькою борідкою; після снідання він приходив на лекції трохи підпитий і тоді був веселий та балакучий. Але найвидатнішим учителем був всіма поважаний і любимий учитель історії Леонід Анастасієвич Смоленський, відомий педагог на всю Одесу. Коли він входив у клясу, то все затихало, наче завмирало, і на його лекції раз-у-раз заходили інші учителі, а часто й сам директор та його жінка і сідали на задніх партах слухати, як Смоленський оповідає задане на будучу лекцію учням 3-4 кляси. Ми, учні, завжди, було, й не зчуємось, як мине година і дзвінок, на наш жаль, переб'є інтересне оповідання Смоленського. Це був середнього зросту, широкий в плечах, трохи сутулий з завжди нахиленою задуманою головою, середнього віку чоловік. Широке чоло, короткий ніс та борода робили обличчя його дуже подібним до Сократового, хоч сам Смоленський, оповідаючи учням про гунів, раз-у-раз усміхаючись, казав, що вони обличчям подібні до нього; але з гунами у нього було спільного хіба тільки обрідне волосся на бороді та вусах, очі ж були не вузенькі монгольські, а великі карі і такі привабливі, що не

Є. Чикаленко. Спогади. 1870-187575

хотілось відірвати від них своїх очей. Коли він починав говорити, то голову підносив високо, оглядаючи своїх слухачів, і всі слухали його з захопленням, затаївши духа; а коли траплявся якийсь шибеник, що й на його лекціях не сидів тихо, то Смоленський без жалю викидав його з кляси. Навіть в одеській військовій школі, де юнкері до цивільних учителів ставились звисока, як до "шпаків", і не зважали на них, Смоленського поважали і слухали з увагою.

Раз тільки трапився там з ним випадок, про який я пізніше чув від кількох офіцерів. Коли після турецької війни 1878 року у військову школу вступило багато офіцерів, іменованих на війні і тільки для проформи обов'язаних пробути один рік у військовій школі, щоб мати право на дальше авансування, то з цими, переважно георгіївськими кавалерами, не могло собі дати ради навіть військове шкільне начальство, але й вони Смоленського слухали уважно. Та одного разу трохи підпитий офіцер, застромивши в парту відламки пер, почав ними вибренькувати; в тій тиші, що панувала в клясі, Смоленський зараз почув той бренькіт і по звернених в сторону музики головах авдиторії, побачив і автора її.

— Н. Н.! — вигукнув Смоленський, — що то за органчик грає у вас в голові?

— Пане професоре, ви ображаєте мундир георгіївського офіцера! — відповів задерикувато викликаючим тоном Н. Н.

Ця його відповідь викликала співчуття у всіх майже офіцерів, і вони готові були вже зчинити скандал, але раптом Смоленський вигукнув:

— Коли так, то скиньте мундир і покладіть його отут на столі, а вішалка геть з кляси!

Цей дотеп викликав загальний сміх, і засоромлений офіцер, під голосний регіт авдиторії, вийшов з кляси.

Є. Чикаленко. Спогади. 1870-187576

Через своє "українофільство" Смоленський ніде в державних гімназіях не мав лекцій, тільки ліберальний військовий міністр Мілютін, що при ревізіях військових шкіл бував на лекціях Смоленського і високо його ставив, держав його у військовій школі. Смоленський і в присутності високих осіб тримався вільно і не тратив свого звичайного гумору. З ним не могло трапитися такого випадку, як з учителем історії київського дівочого інституту, Андріяшевим, котрий, як оповідав М. Лисенко, так перелякався царя Олександра II, що не міг і слова вимовити, а коли цар звелів йому продовжувати лекцію, то замість "Імператриця Катерина заключила з турками мир", загикуючись промимрив: "Імператрина Катериця заключила з мирками тур". Щоб не розсміятись, цар, сякаючися в хусточку, швидко вийшов з кляси.

Як високо Мілютін цінував Смоленського, видно з того, що коли напівбожевільний секретар одеського генерал-губернатора Тотлебена, Панютин, повішавши десятки інтеліґентних людей, сотні повисилав без суду в Сибір, то Мілютіну треба було багато клопотатись, щоб визволити Смоленського і зоставити його професором військової школи.

Але Смоленський не каявся: закінчуючи напр. республіканський період римської історії, він говорив своїм учням:

— Тепер починається імператорський період, і я вам вже не буду розказувати лекцій, а задаватиму по книжці — "отселева доселева", бо я цього періоду не люблю і прикладом поясню вам, чому:

— Кожний з вас був на Преображенській вулиці і кожний бачив, який там натовп, шарварок: — той біжить в один бік, той — в другий, штовхають один одного, настолочують на "любиму" нагнітку на пальцях, одним словом — пекло. А коли пройдете Преображенську вулицю до кінця, то входите на кладовище;

Є. Чикаленко. Спогади. 1870-187577

там тихо, мило, стежки посипані пісочком, розкішні надгробники пообсаджувані тінистими деревами, одним словом — рай. Республіка, або "ріж публіку" — це оте пекло на Преображенській улиці, а імперія — це отой рай на кладовищі. Але я вас запитаю — де б ви воліли бути — у тому пеклі, чи в тому раю?

Коли оповідав про початок московського князівства, то раз-у-раз казав:

— Москва (по-фінському — "каламутна вода"), як кажуть літописи, заснована на території, яку заселяло фінське плем'я "меръ"; значить московський народ, що витворився з тої сумішки — "мерський" (гидотний) , а окремий мешканець — "мерин" (кінь), а по Гоголю — "дурний як сивий мерин". Під час коронації (як він казав "кара нації") царя Миколи II-го ("Голоштанської", тобто Голштинської династії), Смоленський висловив такий віц:

— Родився я під одною палицею (Миколай І), вчився під двома (Олександр II), думав, що вже вмру під трьома (Олександр III), аж несподівано вийшла полегкість — дві палиці (Миколай II).

Хоч як тяжко було в ті часи впливати учителям на учнів в напрямку української національної свідомости, а тим більше у військовій школі, але я зустрічав кілька офіцерів, що тільки дякуючи Смоленському, як вони казали, поставали свідомими українцями, а бувші учні одеської військової школи — український белетрист Василь Кравченко та надзвичайно талановитий, рано померший публіцист Трохим Зіньківський (Певний) зазначили це й в літературі.

В широких колах українського громадянства Смоленський майже невідомий, бо він за все своє життя нікуди з Одеси не виїздив і не написав ні рядка, після того, як йому, по наказу начальства, спалено магістерську дисертацію по історії Болгарії, яку він подав одеському університету в перші роки по закінченні

Є. Чикаленко. Спогади. 1870-187578

його. А тим часом це був один з найвидатніших українців, яких мені довелося зустрічати в своїм житті; йому можна дорівняти хіба одного Дмитра Пильчика, про якого говоритиму на своїм місці; обидва вони мали величезний вплив на своїх слухачів, яких учили живим словом, а про долю України в майбутньому говорили як надхненні біблійні пророки, і те живе слово багато людей навернуло до української свідомости і поробило їх гарячими українськими патріотами, хоч обидва вони промовляли, як майже всі наші шестидесятники, московською мовою.

Смоленський родився і вчився в Одесі, де його батько був директором гімназії, а університет скінчив у Києві, де під впливом товариства В. Антоновича та М. Драгоманова, став свідомим українцем, але розумовим, бо стихії української у нього не було, і він майже не вмів говорити по-українському. Він завжди, сміючись, казав, що він не українець родом, а "одеський міщанин", але вважає своїм обов'язком, як це писав у своїй знаменитій "Сповіді" В. Антонович, працювати для українського народу, на території якого він живе, хлібом якого він годується, тим більше, що і його рідну Одесу заснували запорозькі козаки під назвою — Хаджибей.

На Різдво і на Великдень ми майже ніколи не їздили в Перешори, бо там, крім тітки та управителя, нікого не було і зоставалися на свята у своїх школах. Пані Соколовська, жінка директора, була родом з Ананьєва, навіть приятелька моєї матері, то до мене вона ставилась дуже добре, як рідна, часто давала мені цукерки та ріжні ласощі, а всі святки я проводив в їх родині і тільки ночувати ходив у нашу гуртову спальню.

Часом у Соколовських збирались вечорами учителі та інші знайомі, між якими звертав на себе мою увагу високий, з довгою ясно-каштановою бородою, дуже гарний чоловік, що все впадав коло не менш гар-

Є. Чикаленко. Спогади. 1870-187579

ної пані Соколовської; це був, тоді нікому невідомий, а потім прославлений російський революціонер-народоволець Желябов, з яким я, хлопець, тільки здоровкався, але ніколи не промовив і слова.

Одного вечора, на Різдвяних Святах, коли я сидів в гостинній директора і розглядав ілюстрації, зібрались його звичайні гості. Ніщинський грав на роялі, а потім почали співати гуртом; заспівував своїм невеликим, але чулим приємним голосом, Смоленський, а решта підхоплювали. Коли я вслухався в слова, то почув, що співають незнайому мені пісню:

"А вже літ аж двісті, як козак в неволі
Понад Дніпром ходить, викликає долі..."

На мене вона зробила незвичайне вражіння, не мелодією, не змістом, а тим, що Смоленський, цей бог, якому всі поклоняються, співає мовою, за яку мене карали, ганьбили, перекривляли; мовою, якої я почав соромитись, хоч в душі любив, бо нею почав говорити, нею розмовляв з милими моєму серцеві перешорськими хлопчиками-пастушками. Щось підкотилось мені під горло, і раптом я розплакався, голосно схлипуючи. Пісня увірвалась, і перелякана пані Соколовська, а за нею й Смоленський кинулись до мене і почали розпитувати — що і де в мене болить. Я сказав, захлипуючись, що у мене нічого не болить, але не міг пояснити плачу, тоді Соколовська, пошептавшись з Смоленським, принесла мені крапель, почала голубити, цілувати, і я, заспокоївшись, пішов спати. Другого дня Соколовська, очевидно за порадою Смоленського, дала мені читати Гоголя на московській мові "Вечори на хуторі коло Диканьки".

Тарас Бульба зробив на мене таке вражіння, що я цілими днями не міг ні про що думати, як тільки про запорожців у червоних жупанах з оселедцями на голові; вечорами я довго не міг заснути і все мріяв про те, як би його, як Колюмб, найти нову землю і там за-

Є. Чикаленко. Спогади. 1870-187580

снувати Запорізьку Січ; або величезною китайською стіною обнести давнє Запоріжжя, про яке раніше я читав у нашому підручнику, але не звертав уваги. Я почував якось несвідомо, що й Б. Хмельницький не кацап, а наш, але довго на тому не спинявся. Потім пані Соколовська дала мені кілька книжок "Основи" за 1861 рік, і я з захватом прочитав вірші Шевченка, оповідання Марка Вовчка і взагалі все і поспішив у пансіон Матео до кузини Насті поділитись з нею прочитаним і своїми мріями.

Виявилося, що Настя, з якою я не бачився від літніх канікул, довідалась від Смоленського, який був і її учителем, що батько її, Бачій, теж українець, що озівські козаки — це нащадки запорожців, які в 30-их роках вернулись, на чолі з кошовим Гладким, з Наддунайської Січі в Туреччині і оселились по берегах Озівського моря, де цар Миколай І одвів їм землю. Вона певна, що батько її був свідомим українцем, бо в його речах, по його смерті, вона знайшла збірники українських пісень Лукашевича. Щодо моїх мрій, то вона, як старша, поставилась до них скептично; з того часу, не знаю, з чиєї ініціятиви, ми почали з нею розмовляти, як і в дитячі роки, українською мовою, якої я вже перестав соромитись, бо знав, що й Смоленський вважає її за свою рідну. Думав я було поділитися своїми фантазіями і з сестрою Галею, але в інституті, на побаченнях у великій залі, пепіньєрки та клясні дами пильно прислухалися до того, що говорять гості з інститутками, а тому розмову з нею я відклав до літніх канікул.

Приїхавши в Перешори, я застав там вже брата і зараз же похвалився своїми мріями, але він вилаяв мене і сказав, що коли я їх не викину з голови, то він розкаже дядькові і взагалі прийме міри, щоб мене вилікувавли від тих фантазій. Брат з Києва приїхав зовсім якимсь чужим нам; він зо всіма говорив московською мовою і строїв з себе великого пана, чого він

Є. Чикаленко. Спогади. 1870-187581

набрався від офіцерів, з якими лікувався. Ми всі, сміючись, називали його "генералом", а тітка, коли було розсердиться на нього, то додає — "з-під ліжка", що його дуже ображало. Незабаром він знов поїхав з матір'ю на лиман.

О. Василь, вислухавши мої мрії, серйозно завважив, що це тепер неможливо, що вже минув час Запоріжжя та й України як самостійної держави, а що дійсно не треба цуратись своєї мови, а треба розвивати, збагачувати літературу і порадив мені записувати пісні, казки, які потім можна десь видрукувати.

Тоді вперше він заспівав під проводом гітари на мотив чумацької — "Ой з-за гори та із-за кручі", — популярну в одеській семінарії пісню:

Ой з-за гори та із-за кручі
Йдуть вози скрипучи.
Попереду йде козаченько
Та вигукує йдучи:
Україно, Україно!
Моя рідна мати,
Чи ще довго над тобою
Будуть панувати?
Чи ще довго кривавицю
З тебе будуть пити,
Та діточок твоїх рідних
В кайданах водити?
Гукни, гукни, Україно,
Нещасная вдово,
Може діти на твій голос
Обізвуться знову.
Може знову в чистім полі
Коник заіграє.
Може знову дівчинонька
Гриця заспіває.
Може знову розв'яжуться
Зав'язані руки,
Може знову бряжчатимуть
Козацькі шаблюки.

Є. Чикаленко. Спогади. 1870-187582

Може знову нас зазнають
Московськії внуки.
Кров за кроїв катам нашим
І муки за муки!

Радість моя була незвичайна, але й боляче мені було, що о. Василь байдуже ставиться до моїх мрій відновити козацьку Україну, з гетьманами, з запорізьким військом і т. п., а мене ці мрії доводили до того, що часом я слізьми плакав над долею України.

Прихильне відношення о. Василя до українства ще більше прив'язало мене до нього і постепенно ми стали близькими приятелями до самої його смерти.

У Соколовського я пробув два роки і за цей час перечитав багато українських книжок. За всі п'ять років учення в Одесі, коли мені було вже чотирнадцять років, я дійшов до четвертої кляси, тоді дядько перевів мене в "Єлисаветградське Вище Земське Реальне Училище 1-го розряду", як воно офіціяльно називалося і яке дуже розхвалювали земці, особливо голова Єлисаветградської Земської Управи, П. Зелений, відомий потім "українофіл", якого дядько дуже поважав.

Є. Чикаленко. Спогади. 1875-188183

IV.

(1875-1881).

Єлисавєтградське Реальне Училище і його директор. Родина Тобілевичів (К. Карий, Садовський, Садовська та Саксаганський). Українські театральні вистави та Кропивницький і указ 1876 року. Російський революційний рух. Др. Михалевич і український гурток. Штундисти. Мій переїзд до Києва.

У вересні 1875 року повіз мене дядько в Єлисаветград і, за порадою П. Зеленого, оселив мене на кватирі у M-me Тіссо, вдови по учителю французької мови, у якої вже кватирувало кілька учнів, над якими старшим репетитором був учень 5-ої кляси Андрій Грабенко, якого дядько договорив дещо повторити зо мною перед іспитами.

Треба сказати, що тодішній міністр освіти, страшенний ретроград Д. Толстой, не хотів засновувати державних реальних шкіл; він уважав, що ліпше латиною та грекою забивати голови хлопцям і держати їх в послушенстві, бо реальні школи будуть плодити вільнодумців та революціонерів. Громадянство ж вимагало шкіл, з яких виходили б агрономи, інженери і всякі техніки, а тому за заснування реальних шкіл взялися земства, і одну з перших таких шкіл заснувало єлисавєтградське повітове земство. Воно збудувало величезний будинок, обставило його розкішно і добрало найліпших учителів, що ставились до справи і до учнів не як урядовці. А тому що спочатку було мало учнів, то земство вибирало з сільських шкіл най-

Є. Чикаленко. Спогади. 1875-188184

талановитіших хлопців і утримувало їх на свій кошт до 5-ої кляси, а тоді одні з хлопців ішли в сільські учителі, а талановитішим находили заробіток (репетиторів і т. д.), і вони вчилися далі. Таким селянським сином був і Грабенко, таранкуватий (рябий від віспи), негарний, але дуже симпатичний і талановитий хлопець: він мав колосальну пам'ять, був добрим математиком, добре малював і був таким музикальним, що самотужки вивчився грати на багатьох струментах. Потім, в зрілім віці, будучи секретарем губерніяльного херсонського земства, він позаписував, а Фесенко в Одесі видав, під прізвищем А. Конощенка кілька його збірників народніх пісень з мелодіями. З першого знайомства ми заговорили з ним по-українському і сприятелювалися так, що й досі приятелюємо.

Пізніше на короткий час вступив в елисаветградську реальну школу і брат мій, але скоро знов заслаб, і дядько забрав його в Херсон, де він в 1876 р. помер і там похований.

З прогімназії Соколовського я мав свідоцтво за три кляси, але тут мене примусили тримати іспити, наслідком чого в моєму іспитовому листку було написано учителями: з історії та географії — годиться в 4-ту клясу, з французької і німецької — в 5-ту, а з російської та математики ледве-ледве — в 3-тю, а тому мене опреділили в 3-тю, де посадили поряд з Панасом Тобілевичем, тепер знаменитим українським артистом Саксаганським, з яким приятелював Грабенко. З Панасом ми зразу перейшли на українську мову і стали на все життя друзями.

Панас Саксаганський тоді вже був гарним співакою і знаменитим оповідачем-коміком; часом на лекціях він пошепки почне було розказувати щонебудь смішне, і ми, забувшись, що сидимо в клясі, раптом вибухнемо голосним реготом; Панас сидить наче він ніде-нічого, а нас було зоставлять за кару в школі на годину після лекцій. В неділю ми часто з Грабенком

Є. Чикаленко. Спогади. 1875-188185

ходили в гості до Панаса, на передмістя Викову, за річку Інгул, де у його батька був власний будиночок з гарним садком; гуртом ми ходили на прогуляння за місто в "Казенний Сад", "Альгамбру" або купатись; коли було два дні свят, то ми ходили за сім верств в Обознівку до селян — батьків Грабенка, а відтіля нас привозили кіньми. У Панаса я познайомився з старшим братом його Миколою, тепер знаменитим артистом Садовським, тоді учнем 5-ої кляси тої ж школи; я відразу закохався, як дівчина, в цього високого, ставного парубка, і це почуття зосталося у мене й досі.

Тоді ж познайомився я з сестрою їх Марією, потім відомою артисткою Садовською, з старшими братами — Михайлом та Петром, що служили в поліції, та Іваном, секретарем поліції, пізніше нашим найталановитішим драматургом, Карпенком-Карим, з яким я був найближчим приятелем до самої його смерти.

Коли почалося герцеґовінське повстання проти турків, то туди поїхало багато добровільців з України, а з оголошенням Росією війни Туреччині в 1877 році волонтером пішов і Садовський, що він потім і описав в своїх талановитих споминах з цієї війни.

З Саксаганським ми сиділи поряд два роки, а з 4-ої кляси і він теж пішов на військову службу і, по закінченні одеської військової школи, вийшов офіцером в піхоту, де й служив до 1882 року, коли вступив в українську театральну трупу, де вже грав його старший брат Садовський.

В Єлисаветграді тоді при Громадському Клюбі зорганізували брати Тобілевичі, на чолі з старшим братом К. Карим, аматорський театральний гурток, котрий давав регулярно по суботах українські вистави на користь незаможних учнів. Гурток цей запросив до себе за місячну платню знаменитого потім артиста Марка Кропивницького, що проживав у Єлисаветграді у власному будиночку, і він служив в гуртку за режисера, актора та декоратора, а разом з тим був і драматургом.

Є. Чикаленко. Спогади. 1875-188186

Вперше я побачив М. Кропивницького не як актора, а як маляра. Панас Саксаганський якось повів мене в клюбі на сцену, і там я побачив, як Кропивницький малював декорації. Зблизька це була якась ляпанина, а здалека, при вечірнім освітленні, чудово виглядала сільська хата над річкою з зеленим садком та вербами над водою.

В Єлисаветграді тоді я на своїм віку вперше побачив українську виставу, яка зробила на мене вражіння на все життя: йшла п'єса "Назар Стодоля", і мені здається, що ліпшого Назара (К. Карий) та ліпшого Кичатого (Кропивницький) я вже ніколи потім не бачив; з того часу я не пропускав жадної вистави і бачив: "Сватання на Ганчарівці", "Наталку Полтавку", "Гаркушу", "Дай серцю волю, заведе в неволю", але в травні 1876 року царським указом заборонено було не тільки театральні вистави на українській мові, а навіть концерти, так що українські пісні, не бажаючи співати по-московському, мусіли співати в перекладі на французьку мову.

В реальній школі у нас атмосфера була натурально московська, як по всіх школах в Росії, але з тою ріжницею, що тут нас ніхто не переслідував за розмову між собою на українській мові, як це робилось по державних школах. Навпаки учитель ботаніки раз-у-раз говорив, що таке то зілля по-латині зветься так то, а по-"малорусски" — так то; учитель московської мови навчав, що ѣ (ять) пишеться тоді, коли в "малорусском язике слишится і", і ніхто, ні з учнів, ні з учителів не кпив з української мови, але товариші висміювали мене за мою західньо-українську вимову, перекривляючи, як я вимовляю: "запражу я рабі коні, застелю радном та поїду до цара в Харков". Але характеристично, що найменше говорили українською мовою і найменше цікавились українським рухом селянські хлопці, оті земські вихованці; вони одні й сороми-

Є. Чикаленко. Спогади. 1875-188187

лись рідної мови і не признавались до неї, за рідкими виїмками, мабуть, бажаючи швидше позбутись отого тавра — "мужицтва".

Треба сказати, що після царського указу 1876 року, яким заборонено українські вистави, атмосфера українська в Єлисаветграді взагалі порідшала, а погустішала загальноросійська революційна, чи радикальна, як тоді казали. В старших клясах, хто-зна якими шляхами, до нас доходила тодішня підпольна революційна преса, спочатку газетка "Земля і Воля", а потім, коли ця партія поділилась на дві, то доходили органи обох — "Народня Воля" та "Чорний Передєл". Ми багато розмовляли про написане і ділились теж на два світогляди — одні, за "Народньою Волею", стояли за здобуття шляхом терору політичної свободи, а другі, слідом за "Чорним Передєлом", казали, що нам потрібна тільки соціяльна революція. Моя душа не лежала ні до тої, ні до другої, бо обидві вони не мали нічого спільного з українством.

Крім революційної літератури, ми захоплювались Добролюбовим, Писаревим, Шелґуновим, а особливо Чернишевським і народницькою та тенденційною белетристикою. Наприклад "Что дѣлать?" Чернишевського зробило на мене таке вражіння, що я, захопившись Рахметовим, зняв матрац з свого ліжка і довший час спав на голих дошках, як і той герой Чернишевського. Багато з нас захоплювались так званим "нігілізмом" і відкидали поезію, музику і взагалі штуку, а деякі доходили і до неґування звичайних правил пристойности: наприклад, скидали на головній вулиці чоботи і сушили на тумбочках умисне найбрудніші онучі і т. д. Я, як і багато моїх товаришів, мріяв про те, що як буду дорослим, то роздам свій маєток селянам, а сам припишуся до селянської громади, провадитиму життя простого селянина і буду таким способом проливати світ в народню масу. Але коли товариші мої мріяли безпремінно про Волгу, де агітував Рахметов,

Є. Чикаленко. Спогади. 1875-188188

я думав тільки про працю на Україні серед свого народу.

Про вчення в школі і про учителів не буду оповідати, бо особливо замітного в них нічого не було; був між ними, як водиться по всіх школах, і гумористичний персонаж, таким у нас був учитель німецької мови, пастор, у котрого ніхто нічого не навчився, а я навіть позабував те, що знав з Одеси, та так само було і з французькою мовою.

Про директора ж М. Завадського треба розказати, бо це був чоловік видатного розуму і не абиякий педагог: він зумів поставити себе так, що всі учні признавали його безапеляційний авторитет; він володів розумами і серцями всіх, поки дехто з нас не натрапив на інший, рідніший нам, про що мова буде далі. Коли директор, він же учитель російської словесности в старших клясах і клясний наставник, приходив до кляси, то наставала тиша, як бувало в Одесі на лекціях Смоленського, і лекції він провадив так, що всі брали участь в них і увага всіх була скупчена коло того, що говорилося, що діялося в клясі, і ніяких сторонніх зацікавлень чи уваг в той час і не могло бути ні в кого з учнів, а тому всі добре знали його предмет і інтересувались ним так, що з охотою читали і літературу предмету помимо підручників. Коли він на великій переміні приходив до кляси як клясний наставник і сідав на парту, то всі охоче оточували його, бо знали, що він піднесе якесь питання і поставить його під наше обміркування, під дискусію. Пам'ятаю, що після вбивства революціонером Степняком-Кравчинським жандармського генерала Мезенцева він поставив питання про моральність терору і його цілездатність. Більшість висловилась, як і хотілось директорові, проти терору, а меншість, в тім числі і я, доводили, що його треба визнавати як спосіб оборони проти дужчого; ми казали, що коли дужчий повалить слабшого і душить його за горло рукою, то цілком оправдано,

Є. Чикаленко. Спогади. 1875-188189

коли слабший вкусить за ту руку. Директор доводив, що це не приведе ні до чого, бо тоді дужчий ще більше озлоститься і зможе зовсім замордувати слабшого і послався навіть на тоді ще не відомого мені М. Драгоманова, ученого, професора і політичного емігранта, котрий рішуче висловлюється проти терору, кажучи, що "чисте діло вимагає чистих рук", і всю увагу молодь повинна звернути на придбання найбільше знаннів і в житті боротися зі злом не кинджалом та пистолями, а наукою, розумом.

В державних гімназіях оту меншість, що опонувала йому, викинули б у 24 години і віддали б у розпорядження жандармерії, а нам директор ніколи нічого не сказав, але обережно все вертався до тієї теми, щоб відвернути нас від терору, який тоді інтенсивно вживався політичними партіями в боротьбі з урядом. Так само підняв він у клясі питання і про війну, коли довідався, що між нами дехто висловлює так звані тепер "пораженські" погляди, тобто бажає поразки Росії, бо тільки тоді можна сподіватись назрілих реформ, як це було після севастопольської війни. Але ми не встрявали в дискусію, не висловлювали цих своїх поглядів, боячись не директора, а декого з товаришів, що могли без злої волі проговоритись перед батьками, а в ті часи патріотичного підйому за такі погляди не погладили б по головці. Може з тих причин директор не допитувався, а тільки закликав до нашого патріотизму і казав, що нашою евентуальною нещасливою війною скористуються жадібні сусіди, щоб визискувати нас матеріяльно, а це ляже важким тягаром на трудящі маси.

*   *
*

Моя кватирна господиня була тільки замужем за французом, а родом була єлисаветградська українка. По тодішній моді вона була дуже поступовою, навіть радикальною, а разом з тим і не без українського па-

Є. Чикаленко. Спогади. 1875-188190

тріотизму. Коли вона довідалась, що я зблизився з Панасом Саксаганським і познайомився з його найстаршим братом К. Карим, то почала мені з захопленням оповідати про нього, як про незвичайну людину, особливо серед поліційних чиновників. Оповідала про перше своє знайомство з ним, коли вона хотіла подякувати йому, як звичайному поліційному урядовцеві, за пашпорт, що він їй швидко без усякої проволочки видав; прощаючись з ним, вона затиснула в свою руку десятку (10 руб.) і хотіла йому її передати з руки в руку, але він поставив свою руку на правець і десятка та впала додолу; тоді він підняв її за ріжок і подав їй, чим несказано засоромив її; вона подумала, що він не взяв, бо мало, і в передпокої витягла 25 руб., вернулась до нього в кабінет, наче щось забула спитати, але при прощанні повторилась та сама історія, при чім він їй пояснив, що звик жити з заслуженого і хабарів не бере. Оповідала п. Тіссо, який К. Карий освічений, хоч скінчив тільки повітову школу, але читанням розвинув себе так, що робить вражіння університетської людини; їй відомо, що його писанням держиться "Єлисаветградський Вісник", в якому він пише передовиці і веде театральний відділ, в якому викладає дуже талановито теорію драматичної штуки; те ж саме я чув не тільки від Тіссихи, а й від багатьох елисаветградців, які вважали К. Карого за людину незвичайну розумом і чесністю.

Проживши два роки у Тіссихи, я рішив шукати собі іншої кватирі, бо у неї не було ніякого ладу; вона, колишня заможна пані, нічого в господарстві не тямила і була дуже непрактичною; коли в неї були гроші, то вона давала нам розкішні обіди й вечері, але це тривало недовго, бо у неї гроші скоро миналися, а кредиту давно не було, тоді вона годувала нас бозна чим.

Буваючи у Панаса, я познайомився і з дружиною К. Карого, Надією Карловною, брат якої Олександер

Є. Чикаленко. Спогади. 1875-188191

Тарковський теж був в одній зо мною клясі, але він був елементом московсько-польським і тримався від нас осторонь. Він був дуже приємним, навіть особливо благородним хлопцем і мав великий нахил до російських революціонерів. Дружина К. Карого була теж дужо симпатичною жінкою і під впливом свого чоловіка українізувалась і теж грала дуже добре на українській сцені. Коли Саксаганський виїхав в одеську військову школу, то звільнилась кімната, де він жив з братом Миколою Садовським, що ще раніше поїхав на війну, і я запитав дружину К. Карого, чи не прийняла б вона мене після канікул до себе на кватиру, на що вона охоче згодилася.

*   *
*

Літні канікули, як і перше, я проводив в Перешорах. Того літа я записав багато пісень, приказок та незнайомих слів, кузина Настя теж записала багато від дівчат та бабів, і ми той матеріял потім передали до "Київської Старини", а пісні пізніше видало видавництво "Вік", як я вже казав, окремим збірником (300 пісень).

Як і перше, я їздив багато верхи з управителем по степу і проводив багато часу з о. Василем, помагаючи йому в полі і розмовляючи з ним про пережите в Єлисаветі. Церковна руга була недалеко від села, і там був гарний молодий лісок, то й сестри, як спаде спека, теж приходили до нас, збирали полуниці, квітки і часом теж щонебудь робили, коли була по них робота.

Дядько злостився за це на мене, і коли був підпитий, а це з ним траплялось чим далі, тим частіше, то казав:

— От, найшов піп собі дурного робітника!

Сердивсь він і на о. Василя і старався якнебудь вшпигнути його, коли той часом заходив до нас. Одно-

Є. Чикаленко. Спогади. 1875-188192

го разу, коли о. Василь зайшов до нас з похорону, то підпитий дядько йому ущіпливо сказав:

— Що, заробили якусь гривню? От, мабуть, зраділи б, якби я вмер, бо дістали б з сотню карбованців!

На це о. Василь, сміючись, відповів:

— Так само радів би, як радієте ви, коли у вас згине найкращий бугай, чи баран: ви ж стадо моє, а я ваш пастир, то мені вигідніше вас раз-у-раз доїти та стригти, ніж раз взяти з вас шкуру.

Дядько зостався дуже задоволений відповіддю, бачачи, що справді нема чого о. Василеві бажати його смерти.

Я сказав дядькові, що після канікул думаю оселитись у Тобілевича, пояснивши, чому я не хочу жити у п. Тіссо; дядько на це відповів, що Тобілевича він знає по Херсону, де той перше служив, з якнайкращого боку і нічого не має проти того, що я покину п. Тіссо.

Оселившись у К. Карого, я познайомився з його матір'ю і з батьком, Карпом Адамовичем, що служив окономом по панах на Херсонщині і був нещоденною людиною: в ньому були в зачатку всі ті таланти, що так яскраво розвинулись у його дітей. Приїжджаючи в Єлисавет за покупками, чи в інших справах, він заїздив у свій будиночок, в якому жив старший син його К. Карий, і тут я з ним і познайомився. Коли він було трохи вип'є і почне оповідати всякі події й випадки з свого життя, то всі слухають, затаївши духа, бо оповідав він так образно, мальовничо, так артистично, що коли розказував про щось страшне, то у мене, здавалося, і волосся на голові їжиться, а коли щось смішне — то всі аж за животи беруться від сміху. Багато з його оповідань К. Карий використав у своїх п'єсах, навіть самого батька свого виставив в особі Мартина Борулі, бо й він так само безуспішно добивався дворянства і так само наставляв молодого К. Карого, як Боруля свого Стьопу.

Є. Чикаленко. Спогади. 1875-188193

Взагалі старий Тобілевич був великий гуморист і "штукар". Для прикладу розкажу одну з його "штук". Була в нього над бровою величенька ґуля, яка не давала супокою молоденькому земському лікареві, все він набивався, щоб старий дав йому її (для практики) вирізати. Старий все відмовлявся, кажучи, що він вже свататись не думає, врешті згодився. Лікар такий радий, надів фартух, почав лагодити струмент; посадив старого як найзручніше і тільки, наблизившись, почав уважно розглядати і обмацувати ґулю, а старий зненацька, як гавкне, клацнувши зубами, то лікар з переляку відскочив і, зачепившись за щось, мало не впав. Присутні і старий аж падають зо сміху, а розсерджений лікар вискочив з хати, вигукнувши: "старий дурак!" З того часу вже ніколи не набивався вирізати ґулю.

Голос і музикальність усі Тобілевичі дістали у спадщину від своєї матері, що до старости співала дуже приємним голосом; так само від неї К. Карий дістав білявий колір волосся, середній зріст і надзвичайно міцну будову тіла, так само, як і Саксаганський, а Садовський вдався ростом і стрункою статурою в материних братів на Катеринославщині, Садовських, від яких узяв і своє сценічне прізвище.

По суботах у К. Карого часом збирались гості, українці: інспектор духовного училища Лащенко та учителі: брати Стиранкевичі10), Баришевський, Беззабава та члени бувшого аматорського гуртка, між ними і М. Кропивницький. Тоді Надія Карловна грала на роялі, Кропивницький — на скрипці, а Михайло Тобілевич — на басолі, а потім співали дуже гарно хором українських пісень; годин у 10 я йшов спати, а гульня у К. Карого з доброю випивкою часом точилася до світу.

З учителів духовного училища найвидатнішим був високий, ставний, з довгим кучерявим чубом, Кирило Титович Стиранкевич10), по прізвищу "Владика", автор

10) Чи не правильніше Старинкевич? (У А. Лотоцького теж Стиранкевич — "Сторінки минулого", Варшава, 1932. Стор. 24). У київській громаді було два брати Старинкевичі: старший, Кирило, що звався "Владика", пізніше постригся у попи і молодший, Іван, що звався "Владичка", пізніше служив у Кишиневі в "дворянській опіці". Д.А.

Є. Чикаленко. Спогади. 1875-188194

талановитого оповідання "За громаду", пізніше надрукованого в "Зорі" під псевдонімом К. Подоленка. На превеликий жаль, слава українського письменника не звабила його, і він пішов на службу чиновником особливих доручень при губернаторі, а пізніше висвятився на священика і, придбавши репутацію "истинно-русского", став благочинним на своїм ріднім Поділлі. Після старого Тарковського лишалося в с. Кардашовій, при ст. Шестаковці, в 30 верстах від Єлисавету, 600 десятин землі, які по його смерті мали перейти його дітям: Надії, що була за К. Карим, Вірі, що була за офіцером Ільїним, та синові Олександрові, але вони ще не були поділені, бо Олександер ще був неповнолітнім, і маєток той був в опіці, а опікуном був К. Карий. Після старого Тарковського маєток той лишився в таких боргах, що не давав ніякого прибутку, а практичний та економний К. Карий потроху повиплачував борги і очистив маєток. За тодішніми російськими законами дочки одержували з нерухомого майна кожна тільки чотирнадцяту пайку, а решту сини, але Олександер, тоді вже 16-17-літній хлопець раз-у-раз запевняв сестер, що він з ними поділиться порівну. Як скінчився строк оренди найнятій землі, то К. Карий не віддав в оренду жінчиних 200 десятин, а оселив на них свого батька Карпа Адамовича, постепенно збудувавши на тій пайці маленький домок на три кімнати з кухнею, стайню і всякі господарські забудування і постепенно завів своє господарство. З того часу він щоліта брав відпустку і їздив з родиною — жінкою, синами — Назаром, Юрком та дочкою Орисею, на свій хутір. Під впливом статтей в "Отечественних Записках" проф. А. Енґельґардта, висланого з Петербургу жандармерією в свій маєток на Смоленщині, багато інтелігентних людей взялося за працю на землі власними руками. Певне й К. Карий під цим впливом, а може й самостійно, як о. Василь, увесь час своєї відпустки працював, як справжній селянин.

Є. Чикаленко. Спогади. 1875-188195

Не поспішаючись на канікули в Перешори, хоч мені й хотілося бачитися з сестрами та о. Василем, але боячись гніту дядькової любови, я по дорозі в Перешори щоліта заїздив до К. Карого і там разом з ним працював тижнів зо два, а тоді вже їхав у Перешори. До К. Карого заїздив не тільки я один, а багато наших молодих приятелів; найчастіше бував там, тоді офіцер, М. Садовський. В роботі він гарячився, рубав косою, як велетень, але хутко тупив її і починав іритуватись. К. Карий працював розмірно, спокійно, але найбільше мене дивував старий Карпо Адамович, що косив не поспішаючи, але й не покидаючись від молодих, ні трошечки не втомлюючись, хоч йому тоді було років близько 70. Він кпив з Садовського, кажучи:

— Коса любить хоч маленького, аби розумненького, а ціп — хоч дурного, аби здорового.

А коли зіритований Садовський було каже, що за таким обідом, яким годує нас батько, можна охлянути і з голоду пропасти, то старий сміючись казав:

— Люди добрі, хто з вас чув, щоб люди з голоду помирали за борщем з салом та варениками з сметаною!

— Але ж щодня те саме! — з розпукою вигукував Садовський.

*   *
*

На канікулах в Перешорах я вже по неділях почав двірським парубкам читати Кобзаря, Куліша, Марка-Вовчка і т. п. Дядько, довідавшись про це, почав мене злісно висміювати, кажучи:

— Ти мужикам читаєш, а вони тобі б....ь під ніс!

А коли йому прийшло на думку, що ці мої читання мають зв'язок з "хожденієм в народ", про що він знав з газет, бо тоді ще всі політичні процеси друкувались повністю в газетах, то почав доводити мені,

Є. Чикаленко. Спогади. 1875-188196

що ладу, встановленого споконвіку, ніколи не зможе змінити якась купка мрійників.

— "Голою с....ю їжака не вб'єш, а тільки поколешся!" — додавав він.

Після турецької війни 1878 року в Єлисаветі оселився лікар Панас Іванович Михалевич. Це був високий чорносивий, міцно збудований чоловік, родом попович з Волині, справжній древлянин. Перед війною він був ординатором київської університетської клініки і разом з тим членом "Київської Української Громади", про яку буде мова пізніше. Він був близьким приятелем В. Антоновича, М. Драгоманова, Ф. Вовка, М. Ковалевського та інших найвидатніших тодішніх українців, та й сам він був нещоденною людиною, а по світогляду так званий драгоманівець. Після того як емігрували закордон Драгоманов та Вовк, а Ковалевського заслано було в Сибір, то й д-ра Михалевича вислано було з Києва. Саме тоді почалась турецька війна, і йому дозволено було поїхати лікарем на війну. По скінченні війни він дістав посаду в полтавськім земстві, де й оженився з простою селянкою, але йому заборонено було лікарювати в "Малоросії", і він, довідавшись, що Єлисаветград офіціяльно находиться не в "Малоросії", а в "Новоросії", оселився приватним лікарем в Єлисаветі. Він мав рекомендацію до інспектора Лащенка і в нього познайомився зо всім його гуртком і з К. Карим, з яким швидко близько зійшовся. Побачивши, що гурток Лащенка більше п'є, ніж щось робить, він потроху від нього відсторонився, а склав свій гурток. Власне це не був організований гурток, чи громада, а так, як в старовину бувало — був учитель (Михалевич) і були у нього ученики: К. Карий, майже одноліток з ним; А. Грабенко, про якого я вже казав; Олександер Федорович Волошин, теж селянський син, дуже тверда послідовна в українстві людина, якою він зостався й досі; він був тоді учителем в Єлисаветі, а потім секретарем ананьївського

Є. Чикаленко. Спогади. 1875-188197

земства; Микола Левицький4), попович з Александрійського пов., відомий тепер кооператор — "артільний батько" — а тоді висланий з московського університету студент; Аркадій Вержбицький, попович з Поділля, тоді учень реальної школи, а потім учитель на Катеринославщині, що й досі зостався діяльним українцем; Михайло Васильєв, теж тоді ще учень реальної школи, а потім директор цукроварні Терещенка, теж до самої смерти своєї був активним українцем; Іван Стиранкевич, з Лащенкового гуртка, що мав нахил до революційної діяльности. До гуртка нашого почасти належали М. Кропивницький та М. Садовський, коли він вийшов з військової служби та проживав у свого брата К. Карого, підшукуючи собі посади. Часом Садовський приходив з своїм товаришем Дяченком, що скінчив реальну школу і відбував військову службу; пізніше цей добродій зіграв ролю Юди-предателя і привів до того, що на наш гурток налетів циклон і розкидав, розметав його членів по ріжних кутках європейської та азіятської Росії, але про це розкажу на своїм місці.

Ми збирались то у д-ра Михалевича, то у К. Карого, спочатку для освідомлення в українстві; говорив раз-у-раз Михалевич, знайомив нас з ученнями М. Драгоманова, читав "Громаду", що тоді почала виходити в Женеві, оповідав про діяльність "Київської Громади", характеризував нам членів її. Читали ми гуртом і свіжу книжку журналу "Отечественныя Записки" і разом обмірковували статті Щедрина, Михайловського, Єлисеєва та інших. Згодом зайнялися ми перекладами на українську мову московських народників-белетристів: Левитова, Наумова [імовірно Микола Іванович], Рєшетникова та інших, над якими працювали гуртом років два; кожний з нас перекладав вдома, а на зібранні гуртом виправляли; д-р Михалевич перекладав з англійської мови Адама Сміта; потім, під час циклону, всі ці переклади попали в руки жандармів і десь загинули.

4) В "Спогадах" автор пише "Левіцький". Сам носій цього прізівища настоює, що його треба писати "Левитський". Д.А.

Є. Чикаленко. Спогади. 1875-188198

Коли за часів Лорис-Мелікова настала ніби полегкість, ми звернулися гуртовим листом до Костомарова та до Пипіна з проханням, щоб вони виступили в друкові з протестом проти указу 76 року. В листі до Костомарова ми згадали один вірш І. Галки (Костомарова), в якому він присягався до смерти боронити українське слово. Костомаров подякував за пам'ять про нього і обіцяв зробити все можливе. Незабаром у "Вѣстнику Европи" з'явилися статті Костомарова і А. Пипіна в оборону українського слова.

Др. Михалевич не мав такого ораторського хисту, як наприклад Смоленський, але промови його були раз-у-раз такими переконуючими, щирими, що підкупали слухачів і вабили їх до нього. Він мав велику здібність до узагальнювання, до роблення висновків з фактів життя, і це надавало його промовам ширини, глибини й змістовности, а не простого нанизування фактів без освітлення, як це найчастіше буває у наших ораторів.

На учнів своїх Михалевич мав великий вплив, не тільки своїм широким розумом, але й своєю сердечністю, щирістю, вірою в людей; він раз-у-раз говорив про обережність в виборі людей, казав, як і мій дядько, що треба на кожного незнайомого дивитись перше всього як на "сукиного сина, буде не докаже противного", а тим часом сам у людині бачив перш за все тільки хороше, шанував перше всього в людині людину і не помічав в ній "сукиного сина", і це багато йому нашкодило в житті, як побачимо далі.

Такою ж здібністю відзначався і К. Карий, але він тоді ще був менш освічений за Михалевича і рідко коли забирав слово, але я раз-у-раз спостерігав, з якою увагою він слухав Михалевича; він, коли можна так висловитись, мав велике уміння слухати: з виразу його обличчя видно було, що він слухає не тільки ушима, а цілим єством своїм, вбирає в себе все, мов

Є. Чикаленко. Спогади. 1875-188199

губка, і тим підбадьорював промовця, піддавав йому охоти говорити. Але часом Карий не згоджувався з Михалевичем і опонував йому. Михалевич, як драгоманівець і переконаний федераліст, гостро критикував народовольчеську програму, доводячи, що тактика їхня глибоко помилкова; вони хочуть захопити в свої руки центральний державний апарат і шляхом декретів перестроїти ввесь лад в Росії, а це неможливо, бо периферії в разі революції підуть своїм осібним шляхом. К. Карий, що практично добре знав життя, особливо адміністративний лад у Росії, був тої думки, що російський обиватель такий забитий, затурканий, що коли хто захопить центр, то той, опершись на поліцію та військо, не тільки буде правити Росією, а зможе й заводити новий лад, якщо він не буде дуже протиприродний. Тепер життя довело, що К. Карий мав рацію.

Про самостійність України, суверенність її державного життя тоді ще, чи вже, й мови не було. Відсутність якого б не було протесту проти указу 1876 року, яким заборонено було українське слово, доводила повне безсилля української інтелігенції і повну темноту народу. При таких умовах у всіх свідомих елементів на перший плян висувалась потреба скасування того указу; жвавіші елементи сподівалися добитись того дорогою всеросійської революції і здобуттям загальних свобод, а помірковані — дорогою агітування в земствах з штандпункту педагогічного та дорогою поширення національної свідомости серед молоді та широких народніх мас. Про організацію повстання за самостійну українську державу нікому з нас і в голову не могло прийти; найрадикальніші з нас говорили тільки про потребу організації перевозки з-за кордону нелегальної української літератури. Михалевич научав нас, що всі ці шляхи ведуть до відродження української нації і нехай кожний з нас вибирає собі працю по своїй уподобі і здібностях.

Є. Чикаленко. Спогади. 1875-1881100

Помітивши у К. Карого на практиці перекладів літературний хист, він раз-у-раз напосідався, щоб К. Карий спробував написати щось самостійно, і нарешті К. Карий написав дуже гарне оповідання "Новобранець", надруковане пізніше в одному з альманахів. Згодом він написав першу свою п'єсу — "Чабан", що потім, під назвою "Бурлака", так довго чарувала на сцені українських слухачів.

Окремо від нас у Михалевича часом збирались сектанти-штундисти як міські, так і з повіту; вони читали Євангеліє, гуртом поясняючи прочитане. Михалевич очевидно хотів їх українізувати, бо вони перейняли своє учення в московській формі, читали московське Євангеліє, співали псальми. Я одного разу був на їхньому зібранні, і мені не подобались оті містики-раціоналісти, що держались заново вироблених релігійних форм. Тільки один пічник Калина спочатку заінтересував мене. Він перероблював грубку в моїй кімнаті в будинку Тобілевича і, побачивши у мене на столі підручник по закону Божому, почав його, очевидно не вперше, перегортати і найшовши малюнок хрищення Христа Йоаном, прижмуривши хитро око, завважив:

— "В один і той же час один бог купається, другий — голубом летить, а третій з неба кричить, і це єдинобожіє! Отак фарисеї-попи і вас по школах дурять. В V главі Матвія сказано, що фарисеї носять одежди з "воскриліями", а в наших попів на рясах рукава, як крила; ото ж це про них сказано, що вони фарисеї".

Пізніше цей Калина, заходами Михалевича, написав свою автобіографію і те, як він став штундистом, що була видрукована в московському журналі "Устої" в перекладі А. Грабенка.

Але недовго збирались штундисти у Михалевича; приїхав до Єлисавету їхній, тоді знаменитий, пресвітер Рябошапка, засланий потім на Кавказ, і вони зіб-

Є. Чикаленко. Спогади. 1875-1881101

рались у Михалевича. Саме, коли пресвітер поясняв прочитане з Євангелія місце, увійшов у кімнату М. Садовський з своїм псом та ще й цигаркою в зубах; це так обурило тих формалістів, що з того вечора вони перестали бувати у Михалевича, за що він дуже сердився на Садовського.

Довелося мені побувати в Ананьєві на диспуті штундистів з православним священиком місіонером. Знов мене неприємно вразила казуїстика в штундистському толкуванні Євангелія і взагалі в диспуті. Коли місіонер, наговорившись до хрипоти, вийшов за хату і там закурив цигарку і коли це підгледіли штундарі, то головніший з них з хитрою посмішкою почав запитувати місіонера, на що Бог дав тютюн. То піп, як зловлений на шкоді школяр, почав щось поясняти, але штундар перебив його:

— Ні, тютюн Бог создав на те, щоб ним лікувати парші в овець; коли вони їх нападають, то чабани купають овець в тютюні. Ну, це зрозуміло, а що ж лікують ті люди, що пускають тютюн, чи дим з нього собі в середину, — чи не спаршивілу душу?

Всі штундисти дуже були задоволені ніяковим виглядом місіонера, але не сміялись, а якось лукаво поспускали очі. Потім мені довелося ще спостерігати штундистів по ріжних селах. Ті з них, що самі перейшли з православія, дійсно відроджувались морально: переставали лаятися, красти, пиячити, курити, а вже діти їхні, що родились в штунді, так само, як православні, і курили, і пили, і лаялись та крали і взагалі ставали формалістами в релігії.

В ті часи інтелігенція наша надавала великого значіння цій секті, як от др. Михалевич, і сподівались від штундизму якогось оновлення нашого народу. Навіть революціонери російські, от напр. повішений в Єлисаветі Дробязгин довго вів пропаґанду серед єлисаветградських штундистів.

Є. Чикаленко. Спогади. 1875-1881102

*   *
*

По скінченні пансіону кузина моя Настя вийшла заміж за Івановського, російського революціонера, і вони виїхали на Озівщину, де коло Маріюполя Настя дістала у спадщину після батька 200 десятин козачого офіцерського наділу. Незабаром виявилось, що чоловік її, не сказавши нічого їй, повінчався з нею, не розвівшись з першою жінкою, а тому, по доносу першої жінки, за двоєженство по суду його заслано в Сибір, а Настя вмерла в Маріюполі.

Рідна сестра Галя теж почала слабувати, у неї розвинулись туберкульозні жовна на шиї, які треба було вирізати, але того чомусь у свій час не було зроблено, і туберкульоза перейшла на легені, від чого вона і вмерла в Ананьєві у матері, можна сказати, на моїх руках. Смерть ця була першим тяжким горем у моїм житті, бо сестру я дуже любив.

За тиждень чи що перед смертю сестри в Ананьєві на Великодніх святах вибухнув жидівський погром, який я тоді описав у петербурзькій газеті "Страна"; він дуже налякав сестру і нас усіх, бо в материнім дворі жила жидівська родина бляхаря. Коли натовп, переважно з кацапів (жидівських конкурентів), яких жило в Ананьєві багато, з царським портретом і співами "Боже царя храні" показався на нашій вулиці, то мати зняла вивіску бляхаря, а його з родиною заховала в дровітні, і натовп минув наш двір. У всіх вікнах християнських будинків виставлені ікони, паски, а всі жидівські шибки були повибивані, меблі поторощені, а пух з подушок та перин літав, як сніг зимою; до смерти жадного жида не було забито, а крови було пролито немало. Справедливо кажуть: чи вживають жиди на Великдень християнську кров, це ще не доведено, а що християни на Великдень проливають жидівську кров, то це відомо.

Є. Чикаленко. Спогади. 1875-1881103

Того ж таки року 1881-го 1-го марта вбито було царя Олександра II; хоч я і не ставився тоді негативно до терору, але вважав, що цього царя не треба займати, бо він був дуже популярний серед усіх верств людности за визволення селян з неволі, за новий суд, земство та інші реформи, і дійсно це убивство обурило тоді проти революціонерів як більшість інтелігенції, так і все селянство, яке казало, що "пани вбили царя за те, що він відібрав від них кріпаків". Убивство це трапилось якраз тоді, коли, за часів "диктатури серця" Лорис-Мелікова, повіяло ліберальним вітром, і коли на його напосідання цар мав підписати хоч "куцу", та все ж таки конституцію. Через кілька день повели нас, учнів, до церкви присягати новому цареві, від якого всі сподівались ширшої конституції, але він не тільки не дав ніякої, а ще й попсував всі реформи свого батька та запровадив на багато років страшенну чорну реакцію, яка довела до теперішнього стану в бувшій Росії.

Але за царювання Олександра III-го розвинувся блискуче український театр. Ще за попереднього царя, коли в Кременчуці грала російська трупа Ашкаренка, при участі М. Кропивницького, і страшенно бідувала, то комусь прийшло в голову телеграфно просити в Лорис-Мелікова дозволу на українські вистави, і той дозволив. Саме тоді Садовський проживав зо мною у К. Карого в Єлисаветі. Несподівано він одержав від Кропивницького телеграму приїздити негайно до Кременчука для участи в українських виставах. Вистави ті мали колосальний успіх, і з того часу театр український, в якому щасливо скупчились такі високоталановиті артисти, як М. Заньковецька, М. Кропивницький, та родина Тобілевичів (М. Садовський, П. Саксаганський, М. Садовська та К. Карий), став найбільшим фактором у справі відродження української нації. Розвиток того театру описано в дуже інтересних

Є. Чикаленко. Спогади. 1875-1881104

і талановито написаних театральних споминах М. Садовського.

Того ж 1881 року я скінчив єлисаветградське реальне училище, і мені хотілося вступити у вищу агрономічну школу, але на Україні такої не було жадної, та й на цілу хліборобську Росію їх було тільки дві: в Москві та Ново-Александрії (Пулавах), але мені туди не хотілося їхати. Під впливом д-ра Михалевича мене тягло в центр українського життя — в Київ, але тому, що реалістів студентами в університет не приймали, то я рішив вступити хоч вільним слухачем на природописний факультет, аби тільки в Києві.

У вересні 1887 р. О. Тарковський, я та ще третій наш товариш, син великоземельного елисаветградського купця, Г. Волохин поїхали до Києва. Тарковський мав рекомендацію від свого шваґра К. Карого до композитора М. Лисенка, а я від д-ра Михалевича до професора В. Антоновича.

Є. Чикаленко. Спогади. 1881-1883105

V.

(1881-1883)

Приїзд до Києва. Проф. В. Антонович і М. Лисенко. Словарна та хрестоматійна громади. Невдача з університетом. Московська аґрономічна академія. Харківський університет. Стара Громада. Д. Пильчиків та М. Лобода. Студентська українська громада та Ф. Єленський.

Приїхавши до Києва і переночувавши в якомусь готельчику коло двірця, ми з Тарковським пішли до проф. В. Антоновича, знаючи що він встає рано, а він того дня не мав іти до університету, бо була неділя. Власний дерев'яний партеровий з мезоніном дімок Антоновича, що стояв, та й досі мабуть стоїть, на розі Жилянської та Кузнечної вулиці, видався нам найкращим в тому кутку Києва, бо навколо були самі якісь халупки; тепер той дім Антоновича сам здається халупкою в порівнянні з величезними будинками-хмародерами, що його тепер оточують. Ми подзвонили на парадному ході з Жилянської, але даремно прождавши якийсь час і не рішаючись дзвонити вдруге, зайшли з Кузнечної вулиці в ворота. В дворі, у садочку, ми побачили невеликого чоловіка з заступом у руках, який мені дуже нагадав наших холмських селян-уніятів, так званих "упорствующих", яких засилали через Єлисаветград на Кавказ за небажання перейти на православіє — довге волосся, голена борода і маленькі підстрижені вуса. Ми певні були, що то двірник, і спитали в нього — чи вдома пан професор Антонович і

Є. Чикаленко. Спогади. 1881-1883106

чи можна його бачити. Він відповів, що вдома і що він зараз нас впустить від Жилянської вулиці. Яке ж було наше здивування та ніяковість, коли цей двірник, впустивши нас у велику залю, всю завішану гетьманськими портретами, і попросивши сісти, сказав:

— "Я до ваших послуг, Антонович".

Зніяковівши і прохаючи в неясних виразах вибачення, я подав йому картку д-ра Михалевича, в якій той просив Антоновича поставитись до мене з таким же довір'ям, як і до нього. Проф. В. Антонович, прочитавши її, запропонував нам закурити і сам, запаливши цигарку, усміхаючись сказав, що він звик до того, що його ніхто за професора не приймає, і розповів, як недавно на розкопках він зайшов до священика і як попадя продержала його в кухні з годину, поки панотець не напився чаю. Видно йому подобалось ставити людей в таке ніякове становище, бо інакше він би зразу рекомендувався як професор, і тоді ніяких непорозумінь не було б. Потім нам оповідав Лисенко, що одного разу київський професор-медик, недавно призначений, оглянувши Антоновича, як пацієнта, сказав йому:

— Ти, мабуть, голубе, випиваєш дуже? Яке твоє заняття, чим живеш,

— Я служу в університеті, — відповів Антонович.

— За педеля (слугу університетського) ?

— Ні, я читаю лекції, я Антонович.

Натурально, що професор-медик був у страшенно ніяковім становищі.

Антонович розпитав нас, як проживає д-р Михалевич, один з найближчих його приятелів, і спитав, чого ми приїхали до Києва.

Ми розказали, що маємо велику охоту вчитись в Києві але бувши реалістами, можемо вступити до університету тільки вільними слухачами. На те він нам сказав, що київська університетська рада (сенат) по-

Є. Чикаленко. Спогади. 1881-1883107

становила не приймати вільних слухачів і що він попросить свого шурина проф. О. Кістяковського, який в добрих відносинах з ректором Рененкампфом, може той зробить для нас виїмок. Ми подякували Антоновичу, і я передав йому етнографічний матеріял, що колись ми з кузиною Настею позаписували: казки, пісні та словарний матеріял, і ми попрощалися. На прощання Антонович назначив нам день, коли ми мали прийти до нього довідатись про результати розмови проф. Кістяковського з ректором. Від Антоновича пішли походити по місту, бо до Лисенка було ще зарано. Антонович нам сказав, що Лисенко після вчорашнього концерту спатиме годин до 12 дня.

Лисенко, обличчям дуже подібний до К. Карого, але з рисами тоншими, аристократичнішими, прийняв нас дуже привітно і, розпитавшись, зараз завважив, що певне ми добрі співаки, а довідавшись, що ми співаємо тільки для себе, не повірив, кажучи:

— Не може бути, щоб степовики та не співали: найліпші пісні я позаписував у степовиків, і саме від єлисаветградських: М. Кропивницького, М. Садовського, О. Волошина та А. Грабенка.

Нарешті він запросив нас на вечір до себе послухати знаменитого кобзаря Остапа Вересая, про якого він в 70-их роках випустив з О. Русовим цілу книжку з нотами.

Прийшовши ввечорі до Лисенка (він жив тоді на Меринґовській вул.5)), ми побачили у великій залі незвичайно гарну живу картину: душ тридцять дівчат-курсисток та хлопців-студентів у мальовничих народніх убраннях, що обсіли навкруги старезного з лисою головою та білою бородою кобзаря і слухали його співу.

Вересай не мав тоді вже ні зубів, ні голосу, а тому не співав, а скоріше речитативно шамкав, і спів його не зробив на нас ніякого вражіння, зате на кобзі він грав артистично. Ми вперше почули гру на банду-

5) Чи не помиляється автор назвою вулиці, де жив Лисенко? Мерінґовську вул. було прорізано значно пізніше (в девятьдесятих роках), коли парцелювали садибу проф. д-ра Мерінґа. Д.А.

Є. Чикаленко. Спогади. 1881-1883108

рі, бо на Правобережній Україні немає кобзарів, що співають історичних дум під бандуру, а є тільки лірники, що співають релігійні псальми та побутові пісні в супроводі ліри.

В одну з павз, коли дружина Лисенка, дуже симпатична Ольга Антоновна, переказала, щоб дівчата привели Вересая до столової чай пити, то панни, як сороки, заскреготали:

— Діду, діду, чаю пить, чаю пить!

— Ось цитьте бо, послухайте, що я вам скажу: мені старому якби чарку горілки, бо від того чаю тільки с...ть хочеться!

Панни зробили вигляд, що не дочули, але й не перепитували, а хлопці пирскали, придушуючи долонями сміх.

На прощання Лисенко запропонував нам вступити до "хрестоматійного гурта", що збирається у нього, пояснивши нам, що педагог Хуторний-Лубенець, випустивши граматку, першу читанку для дітей, організував з студентів два гуртки, що складають матеріял для дальших читанок-хрестоматій; один гурток збирається у д-ра Панченка, а другий у нього, Лисенка; я охоче згодився, подякувавши йому.

Зайшовши в назначений день до проф. В. Антоновича, ми довідались, що проф. Кістяковський несподівано тяжко заслаб і тепер не може бачитись з ректором і дав нам свою візитову картку до проректора. Побачивши, що я збираю словарний матеріял і володію народньою селянською мовою, Антонович запропонував мені прийняти участь в словарній комісії Старої Київської Громади, що впорядковує словарний матеріял для українсько-московського словника, на що я теж охоче згодився.

Проректор сказав нам, що при всьому бажанні своєму прислужиться В. Б. Антоновичу він нас по свідоцтвах реального училища прийняти не може, бо така постанова університетської ради (сенату), але по-

Є. Чикаленко. Спогади. 1881-1883109

радив нам записатися фіктивними чиновниками в якійсь державній канцелярії, то тоді можна буде нам слухати лекції в університеті.

Вертаючись засмучені від проректора, ми стрінули пані Соколовську, жінку директора одеського пансіону, в якому я колись вчився; обоє ми дуже зраділи і почали розпитувати одне про одного. Вона розказала, що розійшлася з своїм чоловіком, вступила на київські акушерські курси при університеті, щоб придбати собі професію, з якої можна було б самостійно жити. А коли довідалася, що ми теж хочемо оселитися в Києві, вступивши вільними слухачами в університет, то почала нас повчати, що тепер молоді не можна займатися самою тільки наукою, а що треба відкликатися і на політичне життя і, понизивши голос, шепотом запропонувала познайомити нас з одним з "членів виконавчого комітету" революційної партії "Народня Воля", що присланий сюди для організації молоді. Хоч мені й цікаво було побачити таку таємничу особу, але я не виявив особливої радости, а Тарковський вхопився за цю пропозицію обома руками і просив Соколовську обов'язково познайомити нас.

Зайшовши невдовзі після того до проф. Антоновича, щоб розказати йому про результат нашої розмови з проректором, ми не застали його вдома, а дружина його Варвара Іванівна повела з нами точнісінько таку саму розмову, як і пані Соколовська, про пропозицію котрої ми їй нічого не сказали. Тарковський і тут виявив великий інтерес, і пані Антоновичка визначила нам день і годину, коли ми повинні були прийти до неї. Прийшовши у визначений час, ми застали у неї білявого молодого москаля, кривого на одну ногу, на прізвище Саранчова, який поговоривши з нами, розпитавшися, запросив у визначений час до себе. Виявилося, що він вже скінчив університет, був кандидатом на судові посади і жив у свого батька генерала з сестрою [Єлизаветою Михайлівною], що потім вийшла заміж за мільйонера Терещенка,

Є. Чикаленко. Спогади. 1881-1883110

батька того Терещенка, що в 1917 році був міністром "Временного Правительства" Керенського і, як і всі Терещенки, нічого спільного з українством не мав, так само як і другий мільйонер, родом українець, Харитоненко.

Саранчов познайомив нас з високим білявим чоловіком, років 30-ти, який поговоривши з нами, але не сказавши свого прізвища, запропонував нам вступити в гурток студентів, що під проводом інструктора студіюють політичні науки, і коли ми згодилися, то сказав, що до нас зайде інструктор невеликого росту з руденькою борідкою. У визначений час дійсно зайшов до нас з такими прикметами дуже симпатичний молодий чоловік, що теж не назвав себе, і звів нас ще з двома студентами — Суворовим з Кам'янця та Івановським з Чернігова, обидва були москалі, і таким чином з нас склалася п'ятка, з якою він раз у тиждень читав 1-ий том Капітала Маркса та поясняв нам програми ріжних соціялістичних партій, віддаючи перевагу народовольчеській. Збиралася п'ятка раз-у-раз у нас, бо ми втрьох мали просторе помешкання з двох кімнат при купі, на Фундуклеївськім Яру.

Пізніше п. Соколовська познайомила нас з тим самим високим добродієм, що ми познайомилися у Саранчова, але він, а за ним і ми, не подали знаку, що вже знайомі. Через кілька років по тім я довідався, що то був "член виконавчого комітету" партії "Народньої Волі" Гартинський, що потім помер на засланні в Сибіру; а Саранчов, арештований, покаявся і заходами свого батька генерала був помилуваний і помер, вже бувши товаришем прокурора орловського суду; прізвища ж і долі нашого інструктора так і досі не знаю.

Хоч Тарковський та Волохин і кепкували з мене, я охоче ходив до Лисенка на зібрання "хрестоматійного гуртка" і переклав для читанки з Брема кілька коротких оповідань про звірів та птахів. З учасників

Є. Чикаленко. Спогади. 1881-1883111

того гуртка я багато позабував, але пам'ятаю, що там я познайомився з студентами: Д. І. Багалієм, потім професором і ректором харківського університету та його жінкою з роду Александровичів; з Л. В. Падалкою, потім полтавським губерніяльним статистиком; з Панфилом Яценком, що був тоді незвичайно діяльним і "многонадійним" українським радикалом, а потім, коли оженився з полькою, то став звичайним земським лікарем; з Костецьким, теж радикалом, який помер молодим, бувши лікарем на Київщині; з кубанцями Волошином та Турубойським11), які потім пощезали з українського круговиду.

Ходив я регулярно і на засідання "Словарної Комісії" до В. Антоновича, М. Комаря, потім відомого бібліографа та автора чи головного редактора московсько-українського словника, що вийшов у Львові під фірмою М. Уманця та А(деської) Спілки, а також до О. Русова, тоді учителя гімназії, а потім відомого статистика ; крім цих трьох в комісії приймали участь відомий наш учений філолог К. Михальчук, проф. Дашкевич, проф. Мищенко та інші.

Слова, записані з народніх уст ріжними людьми по ріжних місцях України і виписані з авторів шестидесятників та старіших, перечитувалися, обмірковувалися в комісії, переписувалися на картки і розкладалися по альфавиту. Хоч я й не філолог, але робив це з інтересом, залюбки, з далеко більшим задоволенням, ніж займався в нашій п'ятці Марксом та соціялістичними програмами. В часи національного відродження народу національна інтелігенція його перше всього і найбільше інтересується філологією та історією того народу.

Бував я часом у Лисенка, М. Комаря та О. Русова на родинних святах — іменинах тощо і завжди там чув я чудовий спів О. Русова, що співав своїм тоді прекрасним тенором під акомпаньямент Лисенка його знамениті композиції на слова Шевченка.

11) Чи не правильніше "Туробойський"?. Автор не точно висловлюється, що він зник з українського круговиду (див. М. Галін "Сторінки з минулого" — спогади. Варшава, 1932. Стор. 56). Д-р Туробойський, переживши у Києві тяжку сердечну драму, переїхав до Петербургу і скоро помер від сухот. Д.А.

Є. Чикаленко. Спогади. 1881-1883112

А раз ми були на великому концерті хору Лисенка, що тоді складався душ з 60-ти, як не більше, студентів та студенток, на чолі з старостою хору Демуцьким, потім відомим організатором хору в Таращанському повіті; концерти тоді, як і театральні вистави, були недавно дозволені, всупереч забороні указу 1876 р., Лорис-Меліковим. Концерт цей зробив незабутнє вражіння не тільки на мене, а й на моїх товаришів москалів.

Професор В. Антонович і всі наші знайомі шукали канцелярії, яка б прийняла нас фіктивними чиновниками, але безуспішно, а тому ми мали багато вільного часу. Я, як вже казав, приймав участь в праці Хрестоматійної та Словарної громади, а Тарковський увійшов у тісні стосунки з революційною партією "Народна Воля" і для пропаганди серед робітників вступив в столярну майстерню, в яку став ходити і я, щоб навчитися столярству, яке мені придалося б в сільському житті; там ми всю зиму стругали та пиляли дошки, а крім того нічого не навчилися.

На Різдво Волохин, втративши надію на вступ в університет і не маючи ніякого заняття, поїхав додому, а ми з Тарковським ще сподівалися дозволу від міністра освіти, що незабаром мав приїхати до Києва.

Живучи в Києві, я завів широке знайомство в українських колах, як серед старших українців, так і серед студентів. Старші всі були націоналісти-культурники, так само як і багато студентів, але між останніми почав уже поширюватися радикальний напрямок, під впливом писань Драгоманова, які нелегально приходили до Києва з Женеви, але найбільша частина студентства захоплювалася російськими революційними програмами, особливо "Народньою Волею".

Коли приїхав міністр освіти, ми подали йому прохання, але він відповів, що вступ до університету вільним слухачам цілком залежить від університетської ради, і він у те мішатись не може.

Є. Чикаленко. Спогади. 1881-1883113

Втративши надію, ми з Тарковським з великим жалем розпрощалися з нашими київськими знайомими і виїхали до Єлисаветграду. Пробувши там з тиждень і розповівши нашому гурткові про все, що ми чули і бачили в Києві, я поїхав на Великодні свята в Перешори.

Давно я весною не бував в степу, ще малим хлопцем, ще до свого пансіонського періоду життя, бо як я вже казав, дядько нас брав у Перешори тільки на літо, коли він сам туди їздив.

Рання весна, коли ще тільки самі жайворонки почнуть співати свою чарівну пісню, найліпший час у степу. Приїхав я саме тоді, коли почався обкот, і знов, як малим, я проводив багато часу коло овець; з великим захопленням сам випалював степ, що через якийсь час вкривався оксамитною зеленню, по якій так і хотілося лягти і покотитися, як ми це робили було малими. Знов їздив з управителем верхи, але тепер вже глибше входив в інтереси господарства, розпитував про те, чого не розумів і що мене цікавило. Натурально знов майже щодня бував у о. Василя, але тепер вже ми помінялися ролями — вже не він мене повчав, а я йому оповідав, освідомлював його про інтереси нашої молоді, про її ідеали, напрями і т. д.

Від часу смерти кузини Насті тітка моя так зажурилася, так за нею засумувала, що зовсім висохла і ходила як тінь, очі їй закрили катаракти, вона перестала бачити, як її мати, і нарешті вмерла, коли я вже був у Харкові.

Літом, ще перед приїздом у Перешори дядька, я поїхав в Єлисавет, а відтіля на хутір до К. Карого, де зібралося кілька товаришів по нашому гуртку — Волошин, Грабенко та Левицький; ми працювали в полі та розмовляли, розмовляли... Тут я вперше побачив Балашова, якого потім К. Карий виставив в своїй комедії "Сто тисяч" під прізвищем Бонавентури-Копача. Варто про нього сказати кілька слів. Бувший ґвар-

Є. Чикаленко. Спогади. 1881-1883114

дейський ротмістр, зовсім змужичілий, характерний чоловік. Зимою він учителював по слободах, де не було школи; він збирав учнів по черзі в кожній хаті і там вчив їх читати й писати; там же ночував і харчувався, як громадський чередник, а разом з тим годував і своє порося, яке водив від хати до хати на мотузочку; весною, коли кінчався "семестр" і хлопці розходилися на роботи в полі, він колов своє тепер не порося, а підсвинка і справляв своїм учням та їх батькам баль, після якого йшов у мандри. Його фахом було точити зерно по господарях, чим він непогано заробляв, але пасією його було — шукання закопаних в землі скарбів; він скрізь розпитував, збирав старі записи про скарби і шукав їх довгим свердлом, з яким літом ніколи не розлучався, але крім деяких старовинних речей ніколи нічого цінного для себе не викопав, а раз мало не наклав життям, як він сам оповідав. Довідався він від людей, що на одній могилі є закопане золото, яке вночі горить, але видно закляте, бо не дається в руки; він пішов туди одної темної ночі подивитися і наткнувся на німців-колоністів, що пасли вночі там коні. Німці запідозріли в ньому конокрада, що хотів у них коні вкрасти; а з конокрадами німці не шуткують — викопають яму, положать туди конокрада і, придержуючи його ногами, засипають живого землею, а потім землю накривають верхніми зеленими дернюгами, які через кілька днів так вростають, що потім самі німці не знайдуть того місця; так конокрад невідомо де й зникне, бо німці вміють мовчати. Оточило його з десяток німців з рушницями, і він, тільки дякуючи свойому щупові (свердлові), упевнив їх, що він не коней шукає, а скарбів. Німці пустили його, але старший з них сказав йому на дорогу:

— Дурний ти! Ти весь вік шукаєш золота свердлом і все голий; ти шукай плугом, як я; я щороку плугом викопую потроху золота, бо пшениця — теж золото, а тому я живу паном, а ти — злидарем!

Є. Чикаленко. Спогади. 1881-1883115

На хуторі К. Карого, порадившись з приятелями, я рішив подати прохання і вступити в московську Петровсько-Розумовську сільсько-господарську академію, куди у вересні і поїхав разом з товаришем Шмитом, який вже вчився там один рік.

Дорогою через Харків до Москви, вже починаючи від Білгороду, мене вражала велика кількість прохачів-жебраків на всіх станціях в Московщині; жебраки ті були не старі діди, як у нас на Україні, а звичайні собі селяни всякого віку, починаючи від дітей; це вони після неврожайного року ходять "в кусочки", тобто випрошувати шматочки хліба.

Москва мені тоді дуже не сподобалася; здоровенне, але страшенно брудне, в порівнянні з нашим Києвом та Одесою, місто; люди грубі, некультурні, нахабні. В перший день зо мною трапився такий інцидент: їхав я трамваєм-"конкою", сидячи нагорі, і коли ми проїздили повз Іверську ікону Матері Божої, всі скидали шапки та христилися, а я, не знаючи, в чім діло, розглядався на всі боки за похоронами; раптом сусіда мій схопив з мене мій бриль і з вигуком — "іш, гішпанець!" жбурнув його на брук; щоб не зостатися без капелюха, я мусів на всім бігу коней злазити і бігти за ним назад.

По склепах-крамницях московські купці поводилися з покупцями так нечемно, так грубо лаялись, коли їм давали дешеву ціну, що наші крамарі-жиди, в порівнянні з московськими, були верхом чемности.

В Петрово-Розумовськім я поселився в одній кімнаті з Шмитом, і це потім принесло мені багато неприємности; діло в тім, як я потім довідався, в Академії вчилося тоді три Шмити, і один з них, як довідалися студенти, служив поліційним аґентом, але невідомо, котрий з них, а тому до всіх трьох Шмитів ставилися з підозрінням. Вступивши до Академії, я почав розшукувати українців, бо Шмит не мав з ними зв'язків, але

Є. Чикаленко. Спогади. 1881-1883116

обіцяв розпитатися, я ж тим часом прислухувався до розмови кожних студентів — чи не по-українськи вони говорять; саме тоді починалися студентські заворушення в зв'язку з переформуванням Академії в закриту школу, і студенти нервово-підозрілі, помітивши, що я прислухаюся до їхніх розмов, і довідавшися, що я живу разом з одним з Шмитів, запідозріли мене в шпигунстві, чого я тоді не знав. Тим часом Шмит, довідавшись, що студент Павло Дубровський був бібліотекарем українського студентського гуртка, порадив мені просто підійти до нього і познайомитися, що я й зробив. Але Дубровський, хоч і почув від мене українську мову, поставився до мене дуже обережно, почав розпитувати — хто я, звідки, і довідавшись, що я скінчив Єлисаветське реальне училище, спитав — чи не знав я там московського студента М. Левицького, з яким він був добре знайомий. Я відповів, що не тільки знаю, а був з ним в одному українському гуртку; Дубровський порадив мені добути від нього запоруку, тоді він мені даватиме книжки з гурткової бібліотеки. Я так і зробив, і через якийсь час Дубровський одержав від Левицького дуже похвальний про мене відклик і тоді розказав мені про запідозріння мене в шпигунстві; це так мене вразило, що я готовий був безвісти забігти, і не міг, не червоніючи, навіть з Дубровським говорити; він заспокоював мене і в першу чергу дав мені прочитати у "Вольному Слові" високоцінну та інтересну статтю Драгоманова — "Історична Польща та великоруська демократія", що потім вийшла і окремою книжкою. З того часу я близько зійшовся з Дубровським і був з ним у приятельських відносинах до самої його смерти в 1916 році. По скінченні Академії він був учителем хліборобської школи в Криму, потім полтавським інспектором сільського господарства, пізніше директором уманської сільсько-господарської школи і скрізь обережно, але послідовно вів українську лінію, за що по доносу переведено його на

Є. Чикаленко. Спогади. 1881-1883117

службу в Петроград, де він і помер редактором хліборобського журналу.

Недовго я пробув в Академії; незабаром там почалися студентські заворушення і Академію було на невідомий час зачинено, а тим часом А. Вержбицький та М. Левицький, мої товариші по єлисаветському гуртку, писали з Харкова, що їх та Тарковського прийнято до харківського університету: першого, як бувшого московського студента, — студентом на юридичний факультет, а других двох, як реалістів, вільними слухачами — на природничий.

Подумав я, подумав та й не схотів в гидкій Москві одиноко ждати, поки відчинять Академію, і рішив їхати до Харкова, тим більше, що як вияснилося напевне, Академія мала бути реорганізована в закриту, як військова, школу, що не дуже вабило.

*   *
*

Як тільки між Білгородом та Харковом я побачив першого жида, то мало не розцілував його, бо він свідчив, що я знов з ненависної мені Московщини, де жидам не вільно було жити, приїхав на рідну Україну. В Харкові я просто поїхав до Вержбицького, що жив в одній кімнаті з Левицьким, і ми, найнявши поряд ще одну, оселилися втрьох у двох кімнатах. Другого ж дня я подав ректорові прохання, і він по свідоцтву реальної школи прийняв мене вільним слухачем на природничий факультет, на якому я пробув три роки, охоче й пильно студіюючи під керуванням лубенського українця, професора агрономії Зайкевича спеціяльно сільське господарство у всіх його галузях. Під проводом професора ми гуртом кілька разів їздили оглядати найкращі господарства, як от Харитоненка, Кеніґа на Харківщині, та Карлівську Кочубея на Полтавщині та ін. Бачачи, що я володію українською народньою мовою, проф. Зайкевич замовив мені скла-

Є. Чикаленко. Спогади. 1881-1883118

сти популярну брошурку для народу про культуру кукурудзи, що я й зробив; не знаю, може вона була складена дуже примітивно, чи з інших яких причин, але вона світу не бачила, а мені ніяково було за неї спитати у професора Зайкевича. В інших професорів я працював тільки постільки, аби дістати від них підпис на право слухати лекції і в наступному семестрі.

Само собою, що по приїзді в Харків я зараз увійшов в Студентську Українську Громаду, де вже були членами Вержбицький та Левицький. Громада та складалася, як і більшість тоді громад, з ріжноманітних елементів; ніяких програм не було, ніякої спеціяльної роботи теж. Функцією харківської Студентської Громади тоді було — улаштовувати Шевченківські вечірки, організувати зустрічі театральній трупі, що приїздила в Харків, улаштовувати концерт-вечірку на користь своєї громади і т. д. Найвидатнішим членом і її головою тоді був Авксентій Корчак-Чепурківський, тепер професор київського університету, що й досі зостався активним і твердим українцем; решта членів були зовсім непомітні і потім безслідно потонули в "житейському морі", окрім хіба одного Феді Єленського, знаменитого тоді своєю оригінальною примітивністю, про якого треба сказати кілька слів. Родом він був дякович з Полтавщини, вчився в духовній школі і тримався там тільки протекцією архиєрея за свій гарний голос; так нічого не роблячи, він і семінарію пройшов, але не схотів іти в попи, а безпремінно заманулося йому бути лікарем; університетський іспит за нього в Одесі видержав товариш його І. Козубов (тоді не вимагалося фотографій), і він зараз же перевівся до харківського університету. Це був великий, ставний, чорнявий парубок, в якого були закохані всі курсистки; говорити він інакше не вмів як по-українському і говорив та співав громовим басом. Коли він здавав професорові хворого, студенти впускали публіку, як у театр, по білетах, так було багато охочих сту-

Є. Чикаленко. Спогади. 1881-1883119

дентів інших факультетів подивитися на ту комедію; я ні разу не ходив, якось ніяково було, бо то ж був мій товариш по студентській українській громаді, але чув про його екзамени багато анекдотів; кажуть, що він та грузин Чиквишвилі просто тероризували професорів і примушували їх ставити їм переходні бали. Мені раз-у-раз здавалося, що Єленський просто приставляє комедію, щоб заховати свою елементарну неосвіченість, бо він, справді, був для університетського студента незвичайно малограмотний, некультурний, зовсім наче сільський парубок, навіть не сільський, а степовий чабан, що ввесь свій вік був у степу коло овець. Подібний тип був, як розказували, і в київськім університеті, відомий в українських колах д-р Гребинюк, який теж славився своєю примітивністю. Тоді ще не було обмеження для пробування у вищих школах, і Єленський просидів в університеті коло десятка років. Не знаю, як, але він скінчив медичний факультет, отже недовго лікарював. Коли Федя служив земським лікарем на Полтавщині і приїздив до хворого, то перше всього давав гроші і посилав по горілку; вип'є з хворим та його домашніми кварту горілки, закусить яєшнею, а тоді вже обслідує хворого. Сільська інтеліґенція кілька разів скаржилася на нього земській управі, але на слідстві селяни раз-у-раз свідчили про нього, якнайліпше. Але одного разу він, п'яний, склав одному селянинові зломану руку так, що коли вона зрослася, то виявилося, що вона складена була долонею до гори; довелося селянинові в шпиталі знов ламати руку і складати її наново; дійшло діло до суду. Суд позбавив його права лікарської практики, і Федя з горя та з досади розпився до краю і вмер.

В Харкові тоді була й Стара Громада, але не організована так, як київська чи одеська, з формальними виборами членів, з постійними членськими внесками і т. д. (про що я буду говорити на своєму місці), а просто збиралися поважні українці на Шевченківське свя-

Є. Чикаленко. Спогади. 1881-1883120

то, відслуживши панахиду, коли находився сміливий піп; або для привітання якогось приїжджого поважного українського діяча, як наприклад Антоновича, Лисенка, або по якому іншому приводу. Взагалі в Харкові ніколи, ні давніше ні потім, не було правильно організованої української нестудентської, тобто "старої" громади. Ми часто задумувалися над причиною цього явища і приходили до того переконання, що Харків найбільше обмосковлений з усіх українських міст; ми його називали сіньми України, де люди не сидять, а розходяться по інших кімнатах. Студентів-українців, навіть організованих в громади, в Харкові було раз-у-раз багато, але по скінченні університету всі вони, за невеликим виїмком, виїздили на службу по інших містах чи селах, а коли хто з них зоставався в Харкові, то оженившись з московкою, найчастіше з купчихою, скоро забував про українські інтереси.

До того гурту, чи кола українського, належали: Дмитро Пильчиков, Михайло Лободовський, Петро Єфименко з дружиною [Єфименко Олександра Яківна], д-р Олександров, адвокат Шиманов та ще кілька менш помітних людей. Мені часом доводилося бувати на їхніх зборах, а найчастіше приватно у Д. Пильчика та М. Лободи.

Дмитро Пильчиков, колишній член Кирило-Методіївського Братства, тоді вже вельми старий, одставний гімназіяльний учитель, з білою бородою і невидющими від катарактів очима. Я вже згадував, коли говорив про Смоленського, що він був організатором фундації друкарні при Науковому Товаристві ім. Шевченка у Львові і що по талантові, значінню його можна було порівняти до Смоленського; це теж був один з найвидатніших українців, яких мені на своєму віку доводилося бачити. Аж моторошно приємно було слухати цього надхненного промовця з невидющими, направленими кудись у просторінь очима, коли він було захопиться якоюсь темою і почне її розвивати, син-

Є. Чикаленко. Спогади. 1881-1883121

тезувати перед слухачами, яких у нього раз-у-раз по суботах збиралось багато.

Промовами своїми він піддержував в своїх слухачах надію на краще будуще України; на те, що ніякі сили ворожі не вб'ють живої душі України; що настане час, коли спадуть всі кайдани, якими сковано її, бо "держави і правителі умирають, а народи — ніколи". Велике вражіння, пам'ятаю, зробила на нас всіх його промова на цю тему в роковини смерти царя Олександра II-го, яку він закінчив словами: "И так пал на Екатерининском канале творец закона 76 года, защищая твердый знак!"

Треба завважити, що по-українському він говорив тільки короткі фрази, а промови, якими запалював до праці на користь України, як і всі наші шестидесятники, говорив по-московському.

З афоризмів його пам'ятаю такий: "Єдинство — так не свобода, а свобода — так не єдинство".

Він завжди доводив, що найкращою формою держави є федеративна республіка.

Часто деклямував він вірш Старицького-Драгоманова:

Чи довго ще кривді й неправді тлумити
Святе наше право розвою!
Хіба ж не одної ми матері діти,
Хіба ж не брати між собою?

Але писати, як і Смоленський, він нічого не написав. Одного разу, коли він сказав чудову промову, направлену проти жидівських погромів, які "Народня Воля" рекомендувала як революційну практику, то його умовили її надрукувати для широкої публіки; він довго писав, нарешті послав її в "Одеський Вісник", що видавав ліберальний "українофіл" П. Зелений; кажуть, що по телеграфу робив поправки, а коли промова та була надрукована, то ніхто її не помітив; ліпше написав би наспіх, на коліні якийсь репортерчик! Але

Є. Чикаленко. Спогади. 1881-1883122

своїм живим надхненним словом він багатьох навернув до українства, зацікавив ним і зробив інтенсивними робітниками на користь відродження української нації. Пам'ятаю, наприклад, як з'явився у нього вперше Д. Еварницький, що тоді недавно скінчив університет, і хтось його направив до Пильчика порадитися про тему для магістерської дисертації; тоді це був кацапик, що не вмів і слова по-українському до пуття сказати; Пильчик порадив йому поїхати подорожувати по землях Запорізьких, а тоді він йому скаже про матеріяли, по яких можна написати працю з історії Запоріжжя; Еварницький поїхав, описав свою подорож, а потім, як відомо, написав і історію Запоріжжя і врешті став таким типовим, етнографічним українцем, яких між нами майже нема.

Карпенко-Карий оповідав, що коли він служив у Херсоні ще молодим писарчуком, то випадково попав на зібрання, на якому промовляв Пильчиков, тоді гімназіяльний учитель, і та промова зробила на нього таке вражіння, що він став свідомим українцем і в нього з'явилася любов до України.

Д. Пильчикову перед смертю зняли з очей катаракти, і він надзвичайно тішився, що знов бачить світ Божий. Пам'ятаю, що коли після канікул я прийшов до нього і поздоровкався з передпокою, то він зараз пізнав мене по голосу, як пізнавав ухом усіх своїх постійних слухачів, і радісно мені сказав, що він вже прозрів і тепер побачить, чи я такий, яким він собі мене уявляв. А коли я увійшов в кімнату то він наче здивовано промовив:

— Зовсім не таким! Я певний був, що у вас слов'янський тип з картопляним носом, але ви чорний з яструбиним носом та очима, справжній "берендей" чи "чорний клобук", які колись потонули в українськім морі!

Розмова у нього раз-у-раз була повна всяких узагальнень та прогнозів. Тепер він був під вражінням

Є. Чикаленко. Спогади. 1881-1883123

відродженого українського театру, який він побачив у Харкові та якому пророкував велику ролю в національному відродженні України. Особливо його тішило, що проводирі театру — Кропивницький та брати Тобілевичі (Іван, Марія, Микола та Панас) були херсонцями.

— Як колись запорожці врятували Україну від лядського ярма, так тепер наші степовики (Пильчиков теж був херсонець, з Олександрійського повіту), нащадки запорожців визволять Україну з-під московського ярма! Ви ще чоловік молодий, то ви ще доживете до того часу!

Багато він говорив на ту тему, що степи наші заселені елементами свободолюбними, що не могли помиритись з польською панщиною в старій Україні і тікали в степи, де примішалась кров теж свободолюбних кочовиків тюркського племени, і з того виробився тип степового українця, який грав і ще гратиме величезну ролю в історії України. А коли я завважив, що батько нашого національного відродження — Шевченко, родився на старій Україні, то він вигукнув:

— Яка ж Звенигородщина стара Україна, коли ще в 17-ім столітті вона вважалася окраїною польської держави, Диким Полем. Поляки й досі тільки стару Київщину звуть Україною, й досі колишню Русь вони ділять на Волинь, Поділля та Україну, тобто Київщину. Це вже ми поширили цю назву на ввесь наш край.

Років через два непомітно згас, стаяв цей незвичайно талановитий і темпераментний український патріот, який не один камінець заклав у фундамент будучої української держави.

Син його Микола [Дмитрович Пильчиков], професор харківського, потім одеського університету, член багатьох наукових товариств, теж свідомий українець, і третини не мав талантів свого знаменитого батька і помер, не лишивши по собі ніякого сліду.

Є. Чикаленко. Спогади. 1881-1883124

Другою характеристичною особою того кола був Михайло Лободовський, відомий тоді загалові, як Лобода, перекладник Гоголевого "Тараса Бульби" на дуже "круту" українську мову; це був міцно збудований, з довгою жовтою бородою середнього віку чоловік, хорий на манію переслідування — йдучи, він раз-у-раз оглядався, йому скрізь ввижалися шпиги, що стежать за ним, а тому він скрізь і зо всіма конспірував. По скінченні в 60-их роках духовної семінарії він не пішов у попи, а взявся учителювати в селі, потім став за волосного писаря і зібрав величезний етнографічний матеріял, який віддав Юго-Западному Відділові Рос. Географічного Т-ва в Києві, а його багатий словарний матеріял увійшов потім в словник "Київської Старини", виданий під ред. Б. Грінченка; в 70-их роках він безпричинно емігрував за кордон і якийсь час працював в Женеві в друкарні Драгоманова, потім у 80-их роках, вернувшись, оселився в своєму рідному Харкові, де служив в банку, і дома потроху перекладав на українську мову Святе письмо, на таку саму "круту" мову, як і його "Тарас Бульба", але переклад той не побачив світу, і я не знаю, яка його доля.

Не вважаючи на те, що Лобода всього боявся, він не міг утриматися, щоб не мати зносин з українською молоддю, не помагати їй освідомлюватися в українських справах, наприклад, він познайомив нас з Пильчиковим, Єфименком, Олександровим та іншими; він опікувався тоді молоденьким учителем Б. Грінченком і підбадьорював його в писанні віршів.

М. Лободовський раз-у-раз доводив, що нам, українцям, треба бути льояльними до уряду, щоб не заборонили нам зовсім української літератури, щоб москалі не знищили нас до краю. Він, слідом за адвокатом Шимановим, всю надію покладав на популярного тоді у всій Европі Бісмарка. Шиманов розвивав ту думку, що німці не потерплять дальшого зміцнення Росії і колись зорганізують коаліцію проти неї і розіб'ють

Є. Чикаленко. Спогади. 1881-1883125

цю величезну державу на її природні складові частини: Фінляндію, Прибалтику, Польщу, Україну і т. д. А до того часу нам треба сидіти смирно, тихо і, в межах дозволеного, працювати над тим, щоб наш народ не зденаціоналізувався до краю.

Само собою, що ми, молоді, не могли згодитись з такою теорією і раз-у-раз висміювали їхні сподіванки на Бісмарка, але бачачи їхню щиру ідейність та любов до України, не рвали з ними відносин.

Одного разу він прийшов до нас і оповів, що бувши у свого товариша попа і почувши, що його квартирантки, три курсистки з Лубенщини, раз-у-раз говорять між собою по-українському, він познайомився з ними і попросив дозволу привести до них трьох студентів-українців, бо у них, як він помітив, бувають переважно самі кацапи студенти; ті згодилися.

— Отож збирайтеся, я поведу вас знайомитися з тими панночками, сказав він нам.

Ми не виявили великої охоти, але він напосівся, кажучи серйозно:

— Ходім! Хто знає, може буде вам по жінці; шкода буде, коли таких українок заберуть кацапи, а ви одружитесь з якимись московками.

Ми згодилися з такими доводами і пішли. Спочатку панни ті сміялися з нашої західньої, майже галицької, вимови, але потім звиклися з нею, та й ми потроху наламались на їхню лівобережну м'яку вимову. Через рік пророкування Лободи збулося, і Вержбицький та я поженилися з тими курсистками, а Левицький не женився тільки тому, що його вибір впав на дівчину, вже заанґажовану одним з нас.

Петро Єфименко, з яким нас познайомив Лобода, тоді недавно повернувся з Архангельщини, куди засланий був разом з О. Кониським, Строніним та іншими за ширення українського "сепаратизму". Там він одружився з московкою, яку заінтересував україн-

Є. Чикаленко. Спогади. 1881-1883126

ським рухом і яка посвятила свої здібності на виучування української історії; написала історію України на премію, оголошену "Київською Стариною" (про що буде мова далі) і нарешті, в 1906 році стала професором української історії на жіночих курсах в Петербурзі, а під час революції в 1918 році була вбита в Харкові якимись бандитами.

Петро Єфименко (псевдонім Одинець) — дуже цінна, розумна людина, але тоді, у 80-их роках, коли я його знав, був хворий напів-інвалід.

Про військового лікаря д-ра Олександрова, автора п'єс "За Немань іду" та "Ой, не ходи, Грицю", що потім М. Старицький приспособив до сцени, можу сказати тільки, що це була дуже гостинна симпатична людина, у якої найчастіше збиралися старі й молоді українці.

До того ж кола треба почасти зачислити і знаменитого ученого філолога А. Потебню, хоч він дуже рідко показувався серед українців, але всі ставилися до нього з великою повагою і в тяжкі моменти раз-у-раз зверталися до нього за порадою, як кияни до проф. О. Кістяковського. Особисто мені не пощастило познайомитись з ним, але в університеті я часто бачив цього дуже приємного на вигляд, з білою бородою, всім відомого вченого.

В замістителі собі він готував молодого, але вже сивого доцента М. Сумцова, про якого всі тоді говорили, як про безталанну людину, і дивувалися, як такий розумний чоловік, як Потебня, не бачить того; але час показав, що Потебня не помилявся і з Сумцова виробився дуже корисний, хоч може й не блискучий професор, працівник на полі української науки. Хоч він і далеко стояв від українського кола, але коли в 1905 році з'явилася можливість, то він перший, одночасно з О. Грушевським в Одесі, почав у харківськім університеті читати лекції, хоч і не дуже чистою, а все таки українською мовою.

Є. Чикаленко. Спогади. 1881-1883127

Того ж 1882 року катедру історії в харківськім університеті зайняв маленький худенький Дмитро Багалій, учень В. Антоновича, якого я стрічав і з яким в Києві познайомився. Про Багалія говорили спочатку те саме, що й про Сумцова, мабуть під впливом його конкурента, що випустив книжкою свою критику на магістерську дисертацію Багалія, доводячи, що праця та не самостійна, а нахватана з інших. І в цьому випадкові час показав, як тоді всі помилялися в Багалієві, з якого згодом виробився дуже солідний історик Слобідської України і добрий лектор-професор. Правда, його раз-у-раз обвинувачували в зайвій дипломатії, в тому, що він ходив поміж дощ, щоб не замочитися. Особливо українці обурені були на нього за хитроумну оборону української мови в школах в Державній Раді, куди він був вибраний від професорської курії. Коли українську мову в школах там відкинуто було тому, що на Україні, крім глухих кутків, всі селяни розуміють московську мову, то Багалій доводив, що треба завести українську мову в школах хоч в тих глухих кутках України, де люди не розуміють московської мови. Але на полі української науки він зробив багато, а при дійсно конституційнім устрої зробив би багато і на громадському полі, бо він людина вельми працьовита і великого практичного розуму.

Є. Чикаленко. Спогади. 1883-1885128

VI.

(1883-1885)

В. Мальований і студентська Драгоманівська Громадка. Московські народники. Арешт Драгоманівської Громади і мій. Розгром Єлисавєтградського гуртка і арешт та заслання в Сибір д-ра Михалевича. Мій допит і висилка під догляд поліції.

Якось ввечорі прийшов до нас Лобода і, одвівши мене в другу кімнату, почав таємничо говорити:

— Хоч мені й дуже неприємно, але мушу вас познайомити з одним добродієм, якому в Єлисаветграді наказав д-р. Михалевич познайомитися з вами.

— Що за добродій і чому вам неприємно його знайомити зо мною? — здивовано питаю.

— Під великим секретом, так щоб і ваші товариші того не знали, скажу, що це Володимир Мальований, родом з Катеринославщини, бувший секретар одеської Міської Думи, засланий генерал-губернатором Тотлебеном на Сибір і який, недавно втікши звідтіля, тепер оселився під прізвищем Григорія Петрова в Харкові. А неприємно мені тому, що ця людина обов'язково втягне вас у московську революційну авантуру і ви загинете даремно.

Нічого й казати, що Мальований зацікавив мене як своєю біографією, так і тим, що мій учитель-друг др. Михалевич наказав йому познайомитися зо мною. Я одягнувся, і ми пішли на квартиру до Лободи, де нас піджидав Мальований.

Є. Чикаленко. Спогади. 1883-1885129

Це був середнього росту, широкий, середнього віку, шпакуватий чоловік, що передчасно посивів, з сірими гострими очима, з яких так і світилась сміливість, відвага.

Він рекомендувався Петровим і передав мені поклони від д-ра Михалевича, якого назвав "Панасом Обережним" та від К. Карого, якого назвав "Сином риби" (батько його Карп, тобто Короп). Так я потім, для конспірації, і називав їх в розмові з Мальованим і в цидулках, коли доводилося про них йому писати.

Під час нашої розмови Лобода нервувався, все виходив подивитися, чи хто не підслухує під дверима, хоч ми нічого страшного не говорили, дивився раз-у-раз на годинник і нарешті не видержав і сказав, що йому треба йти на визначене побачення, але по очах його видно було, що він це вигадує, аби збутися нас.

— Ой, Лобода, Лобода! Помреш ти ганебною смертю! — з гіркою посмішкою сказав Мальований і перший вийшов з хати, наказавши мені з півгодини ще посидіти.

Слова Мальованого були пророчими: Лобода дійсно кінчив життя своє ганебно, але сам він себе опаскудив, зфальшувавши поему "Марія" Шевченка, бо не міг помиритися з тим, що наш геній міг написати таку антирелігійну, як йому здавалося, річ, як "Марія". А особливо — докладною запискою урядові, в якій доводив, що зібрані на пам'ятник Шевченкові гроші треба повернути на купівлю землі для Шевченкових родичів. Якби він тільки агітував про це серед українського громадянства, то це була б інша річ, а коли він звернувся до уряду, що тільки шукав приключки, аби конфіскувати зібрані гроші, то це було вже річчю ганебною, що обурила всіх і опаскудила Лободу навіки.

В. Мальований по силі духа, по енергії був незвичайною людиною; це був вроджений ватажок, при-

Є. Чикаленко. Спогади. 1883-1885130

відця, який веде за собою юрбу: здавалося, що коли він крикне натовпові: "За мною!" то всі, нероздумуючись, побіжать за ним. Років через 20 по його смерті мені оповідав М. Комар, відомий бібліограф, товариш Мальованого по катеринославській гімназії, що одного разу він, ідучи з кількома товаришами-гімназистами, зустрів двох вартових, що провадили якогось невідомого уголовного арештанта; раптом Мальований з вигуком: "Хлопці! відіб'єм!" кинувся до вартових, а за ним товариші його, розштовхали сторопілих від несподіванки вартових, чим скористався арештант і втік, а Мальований з товаришами зникли в гущині Потьомкінського парку.

Коли було приходив до нас Мальований і говорив нам, що треба зробити те і те, то не диво, що ми, молоді хлопці, наперекір своїм поглядам та переконанням, робили те, чого він вимагав від нас.

Член Одеської Громади, приятель Смоленського, засланий з Одеси на Сибір, Мальований там страшенно нудився. Одного разу, коли одеські політичні засланці випивали з горя та з нудьги та співали рідних пісень, він, раптом вигукнувши:

"Годі, не можу довше, прощайте! " — пішов додому.

Нікому нічого не сказавши, добув десь шапку урядову з кокардою, убрав своє імпозантне ведмеже хутро і під'їхавши на візнику до пошти, закричав грізним голосом: "Лошадей!" додаючи трьохповерхову московську лайку. Переляканий смотритель пошти, принявши його за високого урядовця, зараз подав коней, і Мальований полетів на захід. Поки товариші та місцева поліція довідалися, що його нема в Красноярську, він, тероризуючи смотрителів станцій і даючи добре "на чай" ямщикам, був уже за Уралом, в європейській Росії. Тут, добувши, по рекомендації з Сибіру, у народовольців пашпорт на ім'я Григорія Петрова,

Є. Чикаленко. Спогади. 1883-1885131

оселився в 1883 році в Харкові і отож познайомився зо мною та моїми товаришами.

Розпитавшись про життя молоді, про українську студентську громаду, він почав нам доводити про потребу заснування другої громади, радикальної, на Драгоманівських чи ще Кирило-Методіївських принципах — що Росія повинна бути перебудована на федеративних підставах з самостійних складових частин окремих націй. Через якийсь час він нам назвав прізвища кількох студентів, які могли б увійти в цю нову громаду. Ми захопилися цією думкою, почали вишукувати людей і потроху-потроху, на початку 1884 року згуртувалися в українську радикальну громаду, вийшовши з студентської української громади, де головував Чепурківський і в якій був описаний мною Федя Єленський.

Громадка радикальна, чи гурток, склався: з нас трьох, з Івана Теличенка (імовірно Теличенко Іван Васильович), талановитого автора розвідки про наказ українським депутатам в "Катерининську законодавчу комісію" (на жаль, будучи слабкий духом, він, після арешту й тюрми, відійшов від праці української і зробив високу кар'єру в управі катеринославської залізн. дороги), М. Соколова, сина харківського столяра, многонадійного студента-медика, якого потім, вже лікарем, убито на холерних бунтах в Самарщині.

Увійшов в нашу громаду й Хвощинський, надзвичайно приємний, теж медик, з походження білорус, потім, як військовий лікар, був посланий відбувати службу десь в Сибіру і там безслідно щез; Селех, полтавець, теж лікар, рано померший від туберкульози і ще кілька менш помітних хлопців. Був ще один, Яковлев, родом з Острогорщини, що все навертав нас, але безуспішно, до народовольчеської програми. Ми часто збиралися, розмовляли, читали, одним словом готувалися, під закулісним проводом Мальованого, до праці в будущому над перестроєм російської держави на

Є. Чикаленко. Спогади. 1883-1885132

федеративних принципах і над відродженням української нації.

Пізніше Мальований, зайнявшись агітацією федеративного устрою Росії серед земців, прийшов до вимушеного ними компромісу, ділячи Росію не на національні території, а на області по географічно-економічних умовах, при чому Україну поділено було на три області — Правобережну, Лівобережну та Степову. Склавши з земцями відповідний проект, він повіз його в 1884 році в Женеву (на підставі цього проекту Драгоманов, думаючи привабити широкі українські земські кола, надрукував відому "Вільну Спілку", про що він натякає в своїй коротенькій автобіографії, називаючи Мальованого літерою М.), але вернувся назад до життя в Харкові.

Мальований, нудячись, часто заходив до нас без усякої справи, часом співав добрим чулим голосом сумних українських пісень, найчастіше популярного в Одесі "Софрона" Ніщинського, показував нам фотографії своїх дітей (про яких буде річ далі), за якими дуже сумував і до яких зрідка потаємці навідувався.

Одного вечора він прийшов до нас, одвів мене в другу кімнату, щоб не чули товариші, і запропонував мені поїхати до Києва за типографським (друкарським) шрифтом.

— Що за друкарня? — здивовано спитав я.

— Одверто кажучи, народовольчеська, — відповів він.

— То що я маю ризикувати для партії, програми якої я не поділяю, — відповів я.

— Алеж подумайте, — каже Мальований, — народовольці дали мені пашпорт, вони мені допомагають грішми на життя, то повинен же я прислужитися їм, коли вони звертаються до мене; вони тепер розбиті, у них мало людей, і вони просять мене допомогти їм; та й діяльність народовольців не стоїть в суперечно-

Є. Чикаленко. Спогади. 1883-1885133

сті з українськими інтересами, навпаки, коли вони доб'ються загальних свобод, то це нам буде тільки на користь. Зробіть це для мене.

Говорив він так переконуюче, що я нарешті мусів згодитися, але знаючи, що за нелегальну друкарню карають засланням на Сибір, я поставив умовою, що в Києві я матиму діло з людиною, яку знаю і якій довіряю. Він згодився з цим і сказав, що шрифт я маю одержати від Євгена Борисова, що недавно вернувся з Сибіру, про якого я чув, як про певного українця-драгоманівця, пізніше він був херсонським земським статистиком. А коли не застану в Києві Борисова, то маю звернутися до Миколи Ковалевського, якого теж недавно звільнили з заслання і якого я заочно давно знав по оповіданнях д-ра Михалевича. До обох їх Мальований дав мені пароль "Єнисей" і подав деякі практичні вказівки, як везти ту валізку з шрифтом: нехай її внесе хтось інший і покладе не коло мене; вважати, чи хто не слідкує; приїхавши до Харкова, здати її на вокзалі на схов, а квиток передати на умовленому місці знайомому студентові.

Борисова я в Києві не застав і пішов до М. Ковалевського. Це був хворобливого вигляду чоловік з зовсім лисою головою; я з інтересом слухав цього видатного українця, що тоді уславився успішним збиранням грошей для радикальних видань за кордоном і був великою піддержкою для Драгоманова. Ми умовилися з ним, що мій знайомий по хрестоматійному гуртку, студент Костецький, потім померший лікарем, занесе в вагон валізку з шрифтом і, не признаючись до мене, покладе її на полицю так, щоб я її бачив. Так і було зроблено, і я їхав собі спокійно, але в Харкові хвилювався, коли здавав її на схов і поки не передав квитка.

Мальований дуже дякував, аж поцілував мене; потім я ще кілька таких послуг робив йому. Часом я їздив від нього до д-ра Михалевича, бо той не дові-

Є. Чикаленко. Спогади. 1883-1885134

ряв незнайомим неінтеліґентним людям, кажучи, що всякого півінтеліґента, робітника, жандарми можуть або обдурити або купити.

Справді, наче нарочито, один робітник, що їздив до Михалевича, як пізніше виявилося, був провокатором і розказав жандармам, що їздив по дорученню Петрова до д-ра Михалевича, але той його не прийняв, сказавши, що ніякого Петрова він не знає.

Їздив я по дорученню Мальованого одного разу в Полтаву до В. Лесевича, відомого російського філософа, родом з Лубенщини, якого тоді недавно повернуто було з Сибіру і оселено під доглядом поліції в Полтаві. Мальований нарисував мені плян, по якому я мав найти помешкання Лесевича, нікого не розпитуючи.

В Полтаву я приїхав надвечір, погода була дощова, на вулицях болото, а по незакритих ровах улиць ринула вода. Поки я, не знаючи Полтави, найшов дім, в якому жив Лесевич, то вже добре таки смерклось, а ліхтарі рідко де були. Я подзвонив тричі, як сказав мені Мальований, але ніхто не відчиняв, а тим часом крізь надвірні віконниці видко було в кватирі світло. Прождавши довший час, я рішив заглянути крізь щілину віконниці і, зробивши крок, посковзнувся і впав руками в канаву, повну води і, задираючи голову до гори, щоб не захлиснутися, силкувався вилізти з канави; саме в цей мент одчинилися двері і показався з свічкою в руках високий старий, з величезним чолом чоловік, в якому по опису Мальованого я пізнав Лесевича, який розглядаючись на всі боки, питав:

— Хто там? Хто дзвонив?

Я йому з канави вигукую пароль — "Єнисей", так повторилося зо три рази. Нарешті він догадався і, присвітивши, поміг мені вилізти з канави і завів до кімнати, де перебрав мене в своє величезне на мене убрання, а моє дав сушити в кухню. Я й маленька дочка його, що тепер замужем за В. Леонтовичем, дуже смі-

Є. Чикаленко. Спогади. 1883-1885135

ялися з моєї оказії, а Лесевичі, турбуючись за моє здоров'я, напували мене чаєм з ромом.

Розказав я йому, що мені було доручено, а тоді він почав мене розпитувати про політичні течії серед студентства, про життя в гуртках тощо. По дорученню Мальованого я в подробицях розказав йому про наш федералістичний гурток, але він особливого інтересу до українського гуртка не виявив. Пізніше, в 1903 році Лесевич вже перед смертю оповів мені, що він тепер взявся читати "Громаду" Драгоманова, і з тугою сказав, натурально по-московському:

— Як тяжко, доживши до 75 років, коли вже стоїш одною ногою в могилі, упевнитися, що ввесь свій вік ішов не тудою, кудою треба було йти, що відразу взяв не той напрямок! Я мав давно в руках "Громаду", навіть був знайомий з Драгомановим, але я тоді вважав, що перше всього треба помагати народовольцям здобути політичні свободи...

Одного разу Мальований, прийшовши до мене, попросив мене привести до нього в готель "Руфь" на Рибній вулиці в такий то номер в такий то час Дяченка, про якого я вже згадував як про предателя, коли говорив про наш єлисаветградський гурток; він по скінченню військової служби служив в українській трупі Старицького, що грала тоді в Харкові.

— Та він п'яниця і зовсім безпринципний, — кажу, — на що він вам здався?

— Мені його треба, і я прошу вас привести його до мене в номер і зараз залишити нас вдвох самих.

Хоч мені це не подобалося, як колись Лободі знайомити мене з Мальованим, але я, умовившись з Дяченком, який вже сподівався того, в визначений час привів його в кімнату готелю, яку Мальований умисне для побачення з Дяченком найняв, і пішов собі. Я нарочито в подробицях про це розказую, бо потім про це ще буде мова далі.

Є. Чикаленко. Спогади. 1883-1885136

Незабаром після того в Харкові арештовано було знамениту російську революціонерку Віру Фіґнер, з якою Мальований мав часті зносини і яка потім висиділа в Шлісельбурзькій одиночній тюрмі 20 років.

Певне з обережности Мальований зараз після цього арешту виїхав з Харкова і незабаром опинився в Женеві з земським проектом. По дорозі назад його арештовано і привезено в київську тюрму, де він повінчався з харківською курсисткою, дочкою відомого етнографа Номиса і знов був засланий в Сибір, де й умер 1893 року від раку в шлункові, в Томську, в університетській клініці, вже вертаючись додому, по вибуттю строку заслання. В Сибіру він, кажуть, написав свої спомини і багато віршів. Один його вірш надрукував І. Франко в своїй Антології, виданій у Львові.

При смерті Мальованого, як казала його жінка, що потім вийшла заміж за Непорожнього, були присутніми його товариші по засланню — Шипіцин, Шулепникова та Алєксєєва-Дуброва, жінка Юрковського, а хто з них взяв рукописи Мальованого і де вони поділися — невідомо.

Так, майже марно для України, загинув цей чоловік з феноменальною відвагою, рішучістю та енергією; яка шкода, що він не родився років на 40 пізніше і не був в наші часи боротьби за суверенність України!

*   *
*

В 1883 році до харківського університету вступило багато студентів, що 1881 року були виключені з московського, разом з М. Левицьким, який нас і познайомив з ними. Це були переважно москалі "чорнопередєльці", чи "народники", як їх тоді називали. Найвидатнішим з них був Юлій Бунін, брат теперішнього талановитого московського белетриста Івана.

Є. Чикаленко. Спогади. 1883-1885137

Він розвинув широку агітацію серед студентства, силкувався й наш Драгоманівський гурток втягнути в свою народницьку організацію, а коли побачив, що це безнадійно, то втішався тим, що й ми "народники", хоч і українські, і що нас не захоплять народовольці, з якими він гаряче боровся, виступаючи на широких студентських диспутах з ними. Особисті відносини між членами нашого гуртка і московськими народниками склалися якнайкращі, особливо з талановитим, розумним Юлієм Буніним, який через багато років, будучи редактором педагогічного журнала в Москві, охоче містив гарні статті О. Лотоцького в оборону української мови в народніх школах.

З-між народників ми близько зійшлися і з приятелем Буніна, теж талановитим селянським сином з Вороніжчини, фельдшером Якимом Зубенком, що був теж вільним слухачем в університеті, але він був так обмосковлений, що ніяк не піддавався українізації.

Одного разу Бунін, прийшовши до нас, оповів, що у нього є знайома панна, генеральська дочка, яка хоче вчитися на курсах, але батьки її не пускають, а тому вона рішилася взяти шлюб з кимнебудь, щоб увільнитися від гніту батьків і, діставши від чоловіка окремий пашпорт, бути вільною людиною, і запропонував — чи не згодиться хтонебудь з нас з нею повінчатися. Пропозиція ця не здивувала нас, бо в ті часи такі фіктивні одружіння практикувалися часто, але кожний з нас трьох, маючи таємний намір женитися з одною з лубенських українок, з якими нас познайомив Лобода, відхилили від себе пропозицію Буніна.

Через якийсь час він розказав нам, що шлюб брати з тою панною згодився Зубенко, і треба тільки чотирьох свідків-шаферів (бояр), на що ми згодилися. Увійшовши до церкви, ми побачили дуже гарну, чорняву, з аристократичними рисами панну, а поряд з нею нашого демократичного, але високого і стрункого

Є. Чикаленко. Спогади. 1883-1885138

Зубенка, що поглядали одно на одного з цікавістю, бо бачилися вперше.

Після вінчання Зубенко видав своїй дружині окремий пашпорт і... впав в мелянхолію, бо страшенно закохався в свою жінку, але боявся це їй показати, навіть бачитися з нею боявся, щоб вона, боронь-Боже, не подумала, що він такий нахабний, що хоче вжити відносно неї своїх подружніх прав. З того часу Зубенко зовсім змінився: перше він часто заходив до нас, співав, чудово приграючи на балалайці, завжди був веселий, балакучий, а тепер перестав ходити до університету, не ходив і до нас і або лежав на ліжку, або йшов за місто, де нема людей. Не знаю, як воно у них сталося, але приїхавши після літніх канікул у Харків, я стрів Зубенка в університеті радісного, веселого, і він, нічого не кажучи мені, затягнув мене до себе, де виявилося, що вони з жінкою вже живуть удвох разом вже тижнів зо два. Я розказав їй, як її чоловік мучився, а вона теж оповіла, що з першого ж погляду закохалася в нього і все шукала зустрічі з ним і боліла душею, бачачи, що він наче навмисне уникає її. Вона була така наївна, така незнаюча практичного життя, що другої такої тяжко було здибати; наприклад, вона певна була, що качка і гуска то один птах, тільки качка жіночого роду, а гуска (по-московському гусь) мужеського. Правда, я вже тут на еміграції стрів одного київського українця-офіцера, який певний був, що віл і бугай ріжної породи тварини.

Не знаю, як генеральська дочка зжилася з селянським сином, бо вони незабаром виїхали з Харкова, і потім я про них ніколи нічого не чув.

*   *
*

В початку 1883 року я умовився з одною з лубенок, Марією Садик, а Вержбицький з другою — Павловською, побратися і повідомив про це дядька, але

Є. Чикаленко. Спогади. 1883-1885139

він запротестував, маючи намір оженити мене з нашою далекою родичкою, що мала 1.200 десятин землі в Ананьївськім повіті. Я відповів йому, що вже вибрав молоду собі по душі і іншої не хочу, а тому цими днями маю з нею шлюб брати. Дядько пробував мене залякати тим, що не посилатиме мені грошей на життя, але я відповів, що рішення свого не переміню, не вважаючи на його погрози і, хоч моя молода має всього сім десятин землі, але ми якось проживемо; на тому наша переписка і перервалася.

Разом з Вержбицьким ми повінчалися, разом з товаришами відгуляли весілля, накупивши горілки, пива, шинки та ковбаси; товариш по гуртку Соколов грав на гітарі, і ми провели вечір в співах та танцях "козака". Не дістаючи від дядька грошей, ми якось прожили до літа на невеличкий запас грошей, що був у моєї дружини. На літо ми поїхали до жінчиних родичів на Лубенщину; батько і мати її давно померли, була у неї нерідна бабка в с. П'ятигорцях, друга жінка дідова, що дістала від діда 30 десятин землі, та брат, що господарив на хуторі коло Лубень на сорока десятинах, а у дружини моєї та її сестри було там же по сім десятин. Погостювавши трохи у баби, ми переїхали на хутір до брата й старшої незамужньої сестри, де й прожили ціле літо. Літом я працював у полі так, що сусіди шуринові, заможні козаки, брати Заволошні, певні були, що я селянський син, змалку звиклий до роботи, і я їх в тому не розпевнював. При розділі брата з сестрами, коли шурин виділив їм їхні пайки, один з Заволошних, думаючи, що я заінтересований жінчиною пайкою, радив мені вимагати землі з другого боку, бо там кращий ґрунт, кажучи приказку: "Тесть любить честь, зять любить взять, а шурин очі хмурить, щоб не дать".

Треба сказати, що виїжджаючи до жінчиних родичів, я подав дядькові свою адресу і він, побачивши, що я обходжуся і без нього, мусів помиритися з фак-

Є. Чикаленко. Спогади. 1883-1885140

том і прислав мені своє благословення і гроші та прохав приїхати в Перешори; так ми з ним і помирилися. У вересні несподівано я дістав від Вержбицького листа, в якому езопівською мовою говорилося, що всі члени нашого Драгоманівського гуртка арештовані. Жінка моя була вагітна, і я боявся, що коли приїдуть на хутір арештувати і мене, то перелякають її, а тому, порадившись з жінчиною сестрою, я рішив сам якнайшвидше їхати до Харкова, так мовити, в саму "пащу лева". Не сказавши жінці нічого про арешти, я сказав їй, що Аркадій кличе мене забрати мої речі, бо він виїздить з Харкова; він дійсно писав, що його дружина дістала посаду акушерки в катеринославськім земстві, а він думає зайняти там посаду учителя, і що вони незабаром туди виїздять, а речі мої він залишить у Лободи.

Приїхавши до Харкова, я не наймав кімнати і не прописувався, а проживав по товаришах, розвідуючись про те, що розказують арештовані жандармам на допитах і чи відомо жандармам, що і я був у гуртку, але нічого не довідався. Стрінувшись з Левицьким, ми рішили найняти разом кімнату; я казав, що коли й нас арештують, то значить жандармам відомий склад нашого гуртка, а тому нема рації відпиратися і відкидати того, що він у нас дійсно був, а треба йому надати характер нешкідливого гуртка самоосвіти і розказати, що ми гуртом збиралися і читали цензуровані книжки по економічно-політичних питаннях, нарешті читали писання М. Драгоманова, як відомо жандармам, великого противника політичного терору, що тоді найбільше турбував уряд. Левицький же був тої думки, що чим менше говорити, тим ліпше, а ще ліпше зовсім нічого не зізнавати; так кожний з нас зостався при своїй думці.

В першу ж ніч, коли ми найняли кімнату і прописалися, вдосвіта з'явилася поліція і зробила у нас пильний трус, що тягнувся до дня, навіть порозрізу-

Є. Чикаленко. Спогади. 1883-1885141

вали нам десяток кавунів, що ми гуртом купили у селянина з воза. Привівши нас у жандармську управу, розсадили по ріжних кімнатах і почали допитувати; не знаю, що написав Левицький, а я, стараючись бути щирим, оповів так, як я радив Левицькому, тобто, що ми з арештованими складали гурток самоосвіти. Не пам'ятаю, скільки часу ми висиділи в жандармському арешті, але нас скоро випустили, а слідом за нами і всіх членів гуртка, взявши з нас підписку нікуди з Харкова не виїздити; очевидно, жандарми більше повірили моєму щирому признанню, як тим, що запевняли їх, що ніякого гуртка у нас не було.

В початку жовтня я дістав телеграму від жінчиної сестри, що у мене вродилася дочка і що жінка дуже хвора; стурбувавшись дуже, я з тою телеграмою пішов до свого жандармського слідчого і упросив його пустити мене до хворої жінки.

Від Полтави до хутора треба було їхати кіньми щось коло 60-ти верстов, грязюка була така, що я робив поштовими кіньми не більше трьох верстов в годину, а тому їхав і вдень і вночі. Як тільки ми від'їздили від станції, ямщик зараз починав хропіти, а коні йшли, як самі хотіли; в одному місці вночі зірвалася така буря, що знесла буду з моєї повозки; насилу я розбудив ямщика і сказав йому про це, але він відповів, що візьме її ранком, коли вертатиметься назад; після бурі пішов такий дощ, що промочив мене до ниточки; одним словом, це була не їзда, а мука! Я ввесь трусився від холоду; думав, що схоплю гарячку і приїду хворий до хворої жінки, але все минулося добре — я приїхав здоровий і жінку застав вже поза небезпекою для життя.

Через кілька день я вже мусів вертатися до Харкова, щоб поспіти на визначений час до жандарма, їдучи назад, я переживав душевні муки того зайця з казки Щедрина, якого вовк пустив на побачення додому.

Є. Чикаленко. Спогади. 1883-1885142

Не знаю, що б я робив у Харкові, якби не було тої зими української трупи, в якій грали мої приятелі Саксаганський та Садовський. Вдень, зайнятий в університеті, в лябораторії, я забував якось про родину, а коли надходив вечір, то не знав, що мені робити, де подітися; читати не міг — не давали думки; до товаришів ходити не можна було, бо за мною слідом ходив постійний шпиг. На щастя, приїхала трупа, і я щодня ходив за лаштунки до своїх приятелів, а після спектаклю йшов до них і просиджував там, поки вони не збиралися спати.

Спочатку бував я і у М. Кропивницького, свого давнього єлисаветградського доброго знайомого, але після того, як я, на його запитання, як мені подобається його нова п'єса "Глитай", не похвалив його, вказуючи на деякі ненатуральні місця, він явно розсердився на мене, що й показував недвозначно. З того часу я перестав ходити до нього, а найбільше часу проводив у Садовського, що вже тоді був жонатий з М. Заньковецькою; у них раз-у-раз товпилося багато молоді, а тому й весело було, то я там за свої думки забувався.

Театр грав тоді величезну ролю в українському національному житті; преси не було, книжок через цензурні утиски виходило мало, про українську школу тоді й думати не можна було, тільки в театрі широко лунало українське слово, не вважаючи на те, що п'єс було мало, бо цензура не дозволяла п'єс з інтеліґентського й історичного життя та перекладних; тільки з народнього побутового, та й то на теми соціяльно-економічні вже писати не можна було. Крім того адміністрація вимагала, щоб разом з українською п'єсою в той же вечір обов'язково виставлялася і московська, хоч маленька. Якби не той випадок, що в Петрограді цар Олександер III, сам побувавши в українському театрі, зостався ним дуже за-

Є. Чикаленко. Спогади. 1883-1885143

доволений, то певне адміністрація заборонила б знов український театр, як заборонила на довгий час у Києві, мотивуючи тим, що він пробуджує сепаратистичні мрії у молоді. От чому молодь тоді захоплювалась українським театром і високо цінила заслуги артистів.

Тієї зими велику сенсацію серед харківських українців зробив приїзд М. Лисенка на постановку оперною трупою Медвєдева його опери "Різдвяна Ніч". Опера ця не зробила великого вражіння на харківську змосковщену широку публіку і після двох чи трьох постановок була знята з репертуару. Лисенків талант очевидно замалий для опер, і українська музика ще мусить ждати свого Шевченка; зате невеличкі його речі, особливо на слова з "Кобзаря", високоталановиті й суто національні. В готелі у Лисенка просто двері не зачинялися, така маса народу до нього ходила і по ділу і без діла, аби побачити нашого славного композитора і патріота. Ходив до нього з іншими студентами пробувати голос і Федя Єленський і був дуже задоволений, коли Лисенко сказав, що у нього "степовий голос". Не маючи ніякого діла, я до Лисенка не ходив, а бачився з ним на великому прийнятті, яке йому зробили старі українці в помешканні д-ра Олександрова.

Несподівано одної ночі арештовано було Дяченка, що сполошило всю трупу. М. Садовський кинувся рятувати свого товариша через всяких "сильних мира сего", але йому сказали, що це безнадійно, бо Дяченко замішаний в серйозну політичну справу. Через якийсь час в трупі, серед акторів, почали кружляти чутки, що жандарми сказали його молодій, що коли він все чистосердечно і щиро розкаже, що знає, то його випустять, і дали йому побачення з молодою, а та почала його плачучи просити, щоб він виконав бажання жандармів, тоді вони собі поженяться і поїдуть додому, але Дяченко вагається.

Є. Чикаленко. Спогади. 1883-1885144

Незабаром настав Великий піст, в який тоді театри були зачинені, і трупа українська роз'їхалася, і я зостався сам з своїми думками.

Весною покликано мене до жандармської управи і там сказано, що мене постановлено віддати на три роки під гласний догляд поліції і що я маю вибрати собі "містожительство", тобто місце постійного проживання, крім Харкова, Києва, Москви та Петербургу. Це значило, що я не маю права відлучитися з того місця без дозволу поліції і повинен у визначені нею строки являтися, в доказ того, що я нікуди не втік. Я вибрав с. Перешори Ананьївського повіту, маєток мого дядька, але сказав, що перше маю заїхати за жінкою на Лубенщину.

Перед від'їздом з Харкова почув я, що в Єлисаветграді стався великий розгром і що арештовано багато людей, між ними і д-ра Михалевича та Тарковського. Тарковський, приїжджаючи з Харкова додому в Єлисавет, організував там з молоді гурток народовольців, які друкували на гектографі всякі проклямації та розповсюджували їх. Поліція взяла тропу, тобто напала на слід; почала стежити і виявила, що організатором того був Тарковський, який привозить з Харкова нелегальну літературу, керує всім тим гуртком і часом буває у д-ра Михалевича. Потім виявилося, що арешт Тарковського стоїть у зв'язку з арештом Дяченка, з яким він був у частих зносинах. Арештований в Харкові Дяченко, після довгих вагань, нарешті розказав усе, що знав, і навіть багато повигадував; розказав, що коло Михалевича був революційний гурток і назвав, з кого він складався, самого ж д-ра Михалевича схарактеризував, як дуже розумного та обережного старого революціонера, що керує молоддю не тільки в Єлисаветі, а й в Харкові та Києві. Жандармерія запідозріла і К. Карого в приналежності до гуртка Михалевича, хоч Дяченко його і не назвав, а коли губернатор не повірив і не схотів його

Є. Чикаленко. Спогади. 1883-1885145

увільнити з посади секретаря поліції, то донесла міністрові внутр. справ, який по телеграфу увільнив К. Карого. Не маючи з чого жити в Єлисаветі, він прийняв пропозицію Старицького вступити актором в трупу і виїхав в Новочеркаськ, де трупа зачала з Великодня літній сезон.

Приїхавши в с. П'ятигорці Лубенського повіту, де у бабки проживала моя дружина з дитиною та своєю сестрою, я розказав їм, що мене віддано на три роки під догляд поліції і що нам треба збиратися їхати в Перешори, а що погода стояла холодна, мокра і з дитиною небезпечно було виїздити, то ми рішили вичікувати тепла, а я тим часом зайнявся садком — садив молоде дерево, підрізував старе і т. д. Одного ранку застав мене за тою роботою урядник і сказав, що має мене зараз відпровадити до волости по наказу роменського жандармського полковника, який має сьогодні туди прибути з лубенським товаришем прокурора.

Стиснулось моє серце і я подумав:

— "От не дадуть мені виїхати!"

Розказавши про це жінці і її сестрі, переодягнувшись і взявши харчів, я сів на урядників візок і поїхав з ним в с. Черевки, верстов за п'ять. Коли ми приїхали, то жандарм і прокурор вже були там, і урядник, завівши мене в кімнатку, пішов докладати, що вже привіз мене. Кімнатка, в якій я сидів, відділялася тоненькою дощаною перегородкою від тої, де були жандарм з прокурором, і мені чути було все, що вони говорили.

Теноровий приємний голос, продовжуючи очевидно розмову, спитав, натурально по-московському:

— Як свідка, чи як обвинуваченого?

— Натурально, як обвинуваченого, відповів басовий голос.

— Охота вам, полковнику, допомагати вислужитися якомусь єлисаветградському офіцерові...

Є. Чикаленко. Спогади. 1883-1885146

З того я догадався, що справа йде про єлисаветградський гурток.

— Та воно, положим, так, відповів бас, але побачимо по його зізнаннях.

Я з приємністю побачив, що в теноровому голосі маю захист і оборону, за що йому в душі сердечно дякував. Коли урядник увів мене у велику волосну канцелярію, то я вклонився разом і чорнявому з приємними рисами, одягнутому в цивільне, молодому прокуророві і вусатому, сивуватому опецькуватому полковникові в блакитній жандармській формі, що сиділи поряд за великим столом, накритим зеленим урядовим сукном.

— Сідайте, — сказав жандарм, показуючи на стілець перед столом.

Почався допит: як звуся, коли й де родився, хто батьки і т. д. А тоді, перегортаючи товстий зшиток, писаний рукою, жандарм питає:

— Де й коли ви познайомилися з др. Панасом Михалевичем? — Познайомився, живучи на квартирі у К. Карого, у якого др. Михалевич лікував раз-у-раз хвору жінку його, яка й померла недавно, і мені доводилося ходити за ним часом і вночі.

— Коли й де познайомилися з Олександром Тарковським?

— З Тарковським учився в одній клясі шість років, відповідаю.

Так само спитав про Волошина, Грабенка, Дяченка, Дудина, Хороманського, Дм. Марковича та О. Русова. Я відповів, що перших п'ятьох знаю по реальній школі, а Русова та Марковича ніколи не бачив і не чув про них.

Дудин і Хороманський, учні реального єлисаветградського училища, належали до революційного гуртка Тарковського і, сидячи в тюрмі, так були перелякані, що порозказували все, що знали, а Дудин, та-

Є. Чикаленко. Спогади. 1883-1885147

лановитий маляр, навіть намалював для жандармів обличчя тих осіб, яких не знав на прізвища.

Дмитра Марковича, пізніше нашого талановитого белетриста, я дійсно тоді ще не знав, бо він вже після мого виїзду з Єлисаветграду дістав там посаду товариша прокурора і зблизився з д-ром Михалевичем та К. Карим.

О. Русов, якого я знав добре ще по Києву, як про це говорив раніше, оселився в Єлисаветі, яко земський статистик, теж по моїм виїзді звідтіля. Міністерство освіти заборонило йому учителювати, аби він не впливав шкідливо на учнів, тоді він став статистиком і, як талановитий чоловік, за статистичний опис Чернігівської губернії дістав від Петербурзького Вільно-Економічного Товариства золоту медаль і став одним з найвідоміших статистиків у Росії. Батько й мати його кацапи з Московщини, що оселилися в Києві, де батько його [Русов О.] служив лікарем. Скінчивши гімназію і університет у Києві, О. Русов, під впливом Антоновича та Драгоманова, став одним з найактивніших і найгарячіших українських патріотів, яким зостався до самої своєї смерти в 1915 році в Саратові, куди евакуювався з київським комерційним інститутом, як його професор статистики. За його прекрасні душевні риси, за милу вдачу, його товариші раз-у-раз називали не інакше, як "Саша Янгол".

На допиті я не признався до знайомства з ним, бо в тому не було потреби, тим більше, що він мав репутацію шкідливого для молоді "українофіла" і взагалі політично "неблагонадежного". Але вертаюся до допиту.

— А з Володимиром Мальованим ви коли і де познайомилися? — питає жандарм.

— Я такого не знаю, — відповідаю.

— То певно знаєте Григорія Петрова?

— Ні, й Петрова не знаю.

Є. Чикаленко. Спогади. 1883-1885148

— То певне ви цього добродія знаєте? — і подає мені фотографічне обличчя В. Мальованого.

Я довго вдивлявся в милі мені риси, але відповів, що такого не бачив.

Жандарм, перегортаючи туди й сюди листки зшитку, чогось видимо шукаючи, питає:

— Розкажіть, що знаєте про гурток д-ра Михалевича в Єлисаветграді.

— Ніякого гуртка в Єлисаветграді я не знаю, бо виїхав відтіля вже чотири роки.

— Постійте, постійте, вигукнув жандарм, знайшовши в зшиткові те, чого шукав, ви сказали, що не знаєте Мальованого, а от Дяченко, ваш сочлен по єлисаветградському гуртку, показує, що ви привели його в Єлисаветграді в гостиницю "Руфь"7) на Рибній улиці і познайомили з Мальованим...

— Дяченко, — кажу, — рідко коли бував тверезий, то очевидно понаплутував, бо я не знаю в Єлисаветграді ні гостиниці "Руфь", ні Рибної улиці, — сказав я, — скористувавшись помилкою жандарма.

Товариш прокурора, як виявилось, служив кілька років в єлисаветградськім суді і підтвердив мої слова.

Помовчавши трохи, дивлячись в зшиток, жандарм сказав мені вийти і підождати. Увійшовши в кімнатку, я зараз почав прислухатись до розмови за перегородкою і почув голос прокурора, очевидно у відповідь на запитання жандарма:

— Натурально, як свідка; він вже чотири роки виїхав звідтіля, то й не знає, що там діялося.

Жандарм щось пробурчав, а тоді подзвонив до урядника і звелів привести мене; він не знав, що через перегородку можна було покликати мене і без урядника.

Коли я увійшов, жандарм сказав, що покищо мені роблять допит, яко свідкові, а потім видно буде і

7) Автор помиляється, називаючи готель у Харкові, де жив Мальований — "Руфь". Він називався "Отель Руфа". Руф — це прізвище властителя. В ті часи це був кращий готель у Харкові. Д.А.

Є. Чикаленко. Спогади. 1883-1885149

сказав мені сісти й написати відповіді на всі запитання. З полегкістю на душі, наче великий тягар звалився у мене з грудей, я сів і понаписував так, як я відповідав жандармові усно.

Приїхавши додому радісний та веселий і порадившись з жінкою, поїхав до Лубень і там найняв повіз до Кременчука, за 90 верстов від Лубень, і через кілька день з жінкою, дівчиною-нянькою та дитиною-лялькою поїхали ми в Перешори.

По справі єлисаветградських гуртків д-ра Михалевича та Тарковського, які жандарми з'єднали в одно "противоправительственноє сообщество", організоване "хитрим і осторожним" д-ром Михалевичем, таємний жандармський суд виніс такий присуд, який сам і виконав: д-ра Михалевича, О. Тарковського і предателів — Дяченка та Хороманського заслано на Сибір на поселення8) на п'ять років кожного, К. Карого, О. Русова, А. Грабенка, О. Волошина та мене віддано на п'ять років під гласний догляд поліції, Дмитра Маркевича перенесено на ту саму посаду тов. прокурора з Єлисавету на Кубань, а Дудина, як талановитого маляра, віддано на державний кошт в науку до петербурзької академії мистецтв, скінчивши яку, він, кажуть, талановито ілюстрував "Кобзаря", але малюнки ті чомусь досі не побачили світу, принаймні я їх не бачив.

О. Русов, А. Грабенко та О. Волошин були тоді земськими статистиками в Херсоні, то там їх і віддано під догляд поліції. К. Карого прикріпили під догляд поліції в Новочеркаську, де присуд його застав артистом трупи Старицького, що там тоді грала. Жінка його, Надія Карловна, умерла від туберкульози ще 1882 році, і він одружився вдруге з хористкою трупи, Софією Виталівною, незвичайно доброю і благодушною жінкою, яка походила з дрібної польської шляхти на Київщині і яка раз-у-раз ставилася до живого і до мертвого К. Карого з великим пієтизмом. Вони

8) Вислання Михалевича і інших автор не зовсім точно називає "на поселення". На поселення висилалося звичайно безсрочно. Висилку ж на 3 і 5 років звичайно переводили адміністраційно. Автор на протязі своїх спогадів всяку висилку називає "на поселення". Д.А.

Є. Чикаленко. Спогади. 1883-1885150

з дочкою Орисею дуже бідували перший час в Новочеркаську, поки цензура не дозволила К. Карому п'єс до вистави, які мали ґрандіозний успіх на сцені протягом багатьох років; сини К. Карого — Назар та Юрко, вчилися в Єлисаветграді під доглядом діда, Карпа Адамовича.

Родина д-ра Михалевича, що складалася з жінки і чотирьох синів, виїхала з ним на Сибір, де вони разом і проживали до 1890 року, про що розкажу потім. Дяченко, відбувши п'ять років в Сибіру, вернувся і вмер з перепою десь у себе в с. Рівному, Єлисаветського повіту. Щодо мене, то цей присуд покрив попереднього, і мене віддано під догляд поліції на п'ять років в с. Перешорах, в нашому маєтку, про що розказую далі.

Є. Чикаленко. Спогади. 1885-1890151

VII.

(1885-1890)

Приїзд в Перешори. Зустріч і відносини з дядьком. Моє господарювання. Новий священик. Сусіди: пани, підпанки й селяни. Мошко.

(Писано в березні 1919 року в с. Славсько, в Карпатах, коло
Лавочного, у свящ. О. Кочмарського).

В травні місяці 1885 року приїхав я з жінкою й дитиною в Перешори. Дядько вислав за нами коні на ст. Мардаровку, але прийняв нас холодно, навіть з навмисною грубістю, щоб на перших же ступнях збити з позиції мою жінку, якби виявилося, що вона була панського виховання, мала якісь претенсії бути поміщицею, панією. Хоч як я попереджав жінку про самодурство дядька, а ця зустріч боляче відбилась в моїм серці; мені було просто соромно за нього перед жінкою, а коли він, привітавшись з нею, сказав, що у нас в родині було вже одно "ледащо" з Полтавщини, натякаючи на чоловіка моєї тітки, Бачія, гіркого п'яницю, то я до крайности обурився, але не промовив ні слова, щоб не озлобити дядька проти жінки. Далі він почав доводити жінці, що ми не "пани", а прості собі "хадзеї" і що їй доведеться не панувати, а працювати коло "хадзейства", бо мужики — нероби, злодії, і коли за ними не наглядати, то вони й сорочку здеруть.

Дядько, як я вже казав, будучи на службі секретарем дворянського депутатського зібрання в Херсо-

Є. Чикаленко. Спогади. 1885-1890152

ні, раз-у-раз брав собі відпустку на все літо і безвиїзно сидів у селі. Властиво господарство провадив управитель Сакович, дуже досвідчений і трудящий старий чоловік, а дядько з самого рання починав випивати по чарці майже з кожним поважнішим робітником, якого зустрічав у дворі, і ввечорі був уже добре на підпитку, а тоді починав чіплятися і до управителя і часом так чоловікові допікав, що той мусів йти з хати ночувати на тік, чи куди інде. Коли не було до кого чіплятись, то дядько часто нападав на мене і просто отруював мені життя, але я, прикріплений поліційним доглядом, не міг нікуди виїхати з Перешор і мусів терпіти. Цілий день я старався бути в полі коло господарства, аби не бути з дядьком. На великий мій жаль, о. Василя Лопатинського, мого великого приятеля і учителя дитячих років, я вже не застав у Перешорах. Обтяжений великою кількістю дітей, на вчення яких в городі треба було багато грошей, він виклопотав собі парафію в передмісті г. Ананьєва, в якому були гімназії хлоп'яча й дівоча і де він дістав посаду законоучителя, а тому діти його вчилися безплатно і жили вдома, в родині і тільки мусіли щодня їздити до шкіл. Замість о. Василя в Перешорах був новий, хоч і симпатичний молодий священик, але він не міг замінити мені о. Василя, бо був мені чужий та й своїм світоглядом дуже різнився від мене, але про це я буду говорити далі.

Господарство в Перешорах провадилося велике: орало дванадцять волових плугів, по три пари волів в кожному, то волів було раз-у-раз коло сотні, та з півсотні бичні; доїлося 25-30 корів, то рогатої худоби було всього до двох сот штук; табун коней більш як півтори сотні штук; до тисячі овець, кодатих волоських, та з півсотні місцевої породи свиней. Завід коней, рогатої худоби та овець тягнувся з діда-прадіда, але провадився без всякої системи, без відповідного бракування та добирання, а через те потроху перево-

Є. Чикаленко. Спогади. 1885-1890153

дився і мало чим відріжнявся від селянського. Раз-у-раз на завід лишалося те, що при продажу бракувалося покупцями, або лишившись сиротою, вигодувалося з рук і було відоме дядькові особисто, хоч би воно було найгіршого складу. Господарство провадилося теж старими, рутинними способами, і дядько не дозволяв заводити ніякої новизни.

Нарешті скінчилося літо, і дядько, від'їжджаючи в Херсон, рішив, що я вже досить призвичаївся до "хадзейства", і тому звільнив управителя і довірив мені все господарство. Коли управитель через якийсь час виїхав, то серце моє стиснулося, бо на мене спадала вся відповідальність перед дядьком за все його майно, за все господарство. Зиму я ще був спокійний душею, бо зимою, крім возки сіна з степу, ніяких робіт не було, а зимівля скотини провадилася давніми служащими по давно заведеному ладу. А коли наблизилась весна і підходив час сівби, то я страшенно турбувався, бо ще не знав, де, що, як сіяти і по скільки, бо я ніколи ранньою весною не бував на селі і ще не проходив всіх сільсько-господарських робіт по календарю за рік. Щоб не показувати того людям, я, поробивши зимою сусідам візити, позаписував собі поради щодо сівби від старого досвідченого господаря Бенедя Павловського і весною відбув сівбу ще краще, як вона робилась за управителя Саковича. В травні місяці я дістав лист від дядька, що він має незабаром приїхати; я сподівався від нього всяких причіпок, докорів, нотацій за невміння "хадзейнувати", за потурання селянам і робітникам, за неекономне розходування на поліпшення їхніх харчів і т. д. Найбільше я боявся того, що він буде напиватись, як звичайно, вичитувати мені за всяку дрібницю. Але приїхавши і об'їздивши всі посіви, дядько дуже похвалив їх і почав скаржитися на своє здоров'я, на те, що лікарі заборонили йому вживати горілки. Посіви й лад в господарстві очевидно подобалися йому; особливо втішило

Є. Чикаленко. Спогади. 1885-1890154

його те, що я встаю ще далеко до сонця, раніше за його. Пив він тільки червоне вино, якого привіз цілу сотню пляшок; не впивався ним так, як горілкою, і рідко бував підпитий. Місяців через два, коли вже було випито все вино, він почав говорити, що йому нема чого тут сидіти, що він літував досі лише для того, щоб управитель не крав при продажу хліба та скотини, а тепер йому нема чого стерегти, то нема чого й нудитись тут; що йому далеко вигідніше і спокійніше жити в городі, і з тим виїхав у Херсон.

Непомітно перебігло й літо за роботою, а роботи тої так було багато і така вона була тяжка, що я просто знесилювався, бо треба раніше всіх встати і пізніше всіх лягти, цілий день бути на ногах або в їзді на бігунках, ходячи й їздячи по господарству вдома або по степу. Але наскільки я втомлювався, худнув і знесилювався в робочу пору, настільки ж я відпочивав зимою.

Я казав уже, що в Перешори я приїхав зданий під догляд поліції на п'ять років; мені не вільно було виїхати з повіту нікуди без дозволу справника, а найгірше було те, що до мене мало не щотижня заїздив урядник освідомлюватись, чи я живий, чи здоровий. Ці візити нервували мене, обурювали, але я мусів їх терпіти мовчки, а коли я зачую бувало дзвінок пристава, який приїздив мало не щомісяця, то я ввесь аж трусився від нервування, і досі поштовий дзвінок виводить мене з рівноваги.

Професор Енґельґардт, засланий в 70-х роках у свій маєток, писав в своїх "Письмах из деревни", що коли він, бувало, зачує поштовий дзвінок пристава, то хапає графин з горілкою і нахильці п'є доти, доки пристав не увійде в кімнату, тоді він його зустрічає вже зовсім спокійно.

Але я боявся наслідувати Енґельґардта, щоб не розпитися.

Є. Чикаленко. Спогади. 1885-1890155

Щоб не мати ніякого діла ще й з справником, я нікуди не виїздив з Перешор цілих п'ять років; літом, як сказано, я працював до втоми, а зимою читав переважно сільсько-господарські часописи та книжки, яких багато передплачував.

З сусідами майже ніякого знайомства я не вів, бо то все були люди іншого світогляду, інших інтересів, інших звичок. Тільки з місцевим священиком я бачився часто, хоч у нього бував тільки на Новий Рік та в день іменин його та його жінки, зате він приходив до мене мало не щонеділі увечорі.

О. Антоній Трехбратський був жидівського походження і дістав таке прізвище через те, що їх трьох братів разом охристили і віддали в духовне училище; два з них вийшло на попи, а третій не знаю, де подівся. О. Антоній виховався в Одесі, ніколи на селі не бував, а через те раз-у-раз говорив з усіма по-російському і був певний, що люди його добре розуміють і треба дбати, аби вони швидше покинули свій "мужичий діялект" і швидше вивчились інтелігентної російської мови, а через те він щиро взявся за заведення школи, якої ніколи в Перешорах не було. Я був зробив заходи, щоб заснувати у нас земську школу, але о. Антоній напосівся, щоб була парафіяльна, щоб придбати собі в архиєрея репутацію енергійного та працьовитого священика. Я довго обмірковував, в якій школі можна буде мені мати більше впливу, і рішив, що — в парафіяльній, бо в ній настоятелем, власне господарем, є священик, який наймає сам учителя і взагалі керує в школі всім, то через нього можна буде хоч непомітно вносити в школу український дух. А в земську школу учителів призначає інспектор народніх шкіл, який стежить за тим, щоб і духом українським там не пахло. Я подарував під школу ґрунт посеред села з будинком, в якому до того часу була скарбова корчма. Натурально, що в школі учено по російських підручниках, але я переконав о. Антонія,

Є. Чикаленко. Спогади. 1885-1890156

що діти не розуміють того, що вчать і що вечорами їм треба читати по-українському і давати читати українських книжок. Спочатку о. Антоній певний був і мене запевняв, що і діти і селяни добре розуміють російську мову і не потребують та й не хотять читати українських книжок. Але якось, після служби, зайшов до мене з церкви соцький і розказав, що "панотець в церкві казали, щоб люди запасалися світлом, бо наступить тьма на кілька день". Саме трапилося так, що й о. Антоній зайшов до мене, і тут виявилося, що він говорив у церкві казання на текст, що "не вісте ні дня, ні часу, в онь же приіде Господь", про тих немудрих дів, що не запаслися світлом, а люди зрозуміли його так, що наступить на кілька день затьміння сонця і що треба запасатися гасом. Другого дня в школі я довів йому, що ученики теж мало що розуміють з прочитаного по-російському, і з того часу він щиро взявся сам за читання українських книжок і впоряджав вечірки, на яких читались українські книжки і співались народні пісні і т. д. Він сам любив співати, учитель теж був співочий, і вони мало не щонеділі ввечорі приходили до мене, і ми співали гуртом під проводом фортепіяна народні пісні по збірниках Лисенка. Пізніше учителював кілька років у нас в школі О. М. Пилькевич, добрий співака, який ставши свідомим українцем, потім пішов на військову службу і тепер займає посаду генерала для особливих доручень при головному військовому штабі в українській армії*).

Літом знов приїздив дядько, але не сидів довго, бо робити йому нічого було, а горілка була йому заборонена, розмовляти теж ні з ким було, бо всі ми, від світання до смеркання, заклопотані були по господарству.

*) Помер 1923 року, інтернований поляками в Калішу.

Є. Чикаленко. Спогади. 1885-1890157

Зимою я тільки вечорами сидів у хаті над читанням та з дітьми, а ввесь день проводив на оборах, між скотом, кіньми та вівцями. Я придивлявся до кожної штуки, обмірковував склад чи екстер'єр кожної і намічав тип, який треба викохувати; не диво, що я кожну скотину, кожну коняку знав в обличчя, але особливо я дивував чабанів тим, що пізнавав багато овець, хоч усі вони були однаково білі, без усяких одмін, але у кожної з них був свій індивідуальний вираз, як і у людей, чого чабани не помічали, бо не придивлялися дуже, а я, проводячи цілі дні серед них на обкоті, помічав риси кожної.

В такому житті минало п'ять років, які я, як казав, безвиїзно висидів на селі; мало того, я, через цензурування поліцією моєї кореспонденції, майже не листувався ні з ким з своїх товаришів і однодумців, мало що й знав про те, що з ними діється.

З панами та панками у мене були тільки добросусідські відносини, але близького знайомства я з ними не мав, бо пани зимою провадили вільний час за картами, а панки — за пиятикою, найбільше басарабського вина, яке вони восени бочками привозили з Тирашполя. В урожайний на виноград рік восени на Дністрі можна було тоді виміняти дві порожні дубові бочки на одну повну молодого вина; вино те несмачне, кисле, але перешорські панки пили його залюбки, збираючись гуртом, то в одного, то в другого, поки не кончать всіх бочок. А селяни воліли напиватись горілкою, хоч вона тоді, до монополії, була неочищена і страшенно смерділа сивухою, але мій дядько навіть любив її за цей дух, кажучи, що вона "жидом пахне".

Будучи під поліційним доглядом, — перших п'ять років під "гласним", а потім потаємним, — я й не міг входити з селянами ні в які інші стосунки, крім чисто ділових, господарських.

З сусідів землевласників нікого не було інтересного, а тому я у них майже не бував, а проводив ввесь

Є. Чикаленко. Спогади. 1885-1890158

час, як сказав, вдома, поки не скінчився термін мого поліційного догляду, а тоді вже зимою я став проживати в Одесі.

Все таки розкажу про декого з сусід хоч коротенько, щоб видно було, в якому оточенні мені довелося жити цілих п'ять років.

Найближчий з них і найліпший господар був старий А. Гіжицький, про якого я оповідав у перших главах, що він розбагатів на вівцях в спілці з німцем-шафмайстером; але він рідко коли наїздив у свій маєток Мардаровку, а проживав в своїх інших маєтках.

В перші роки я найчастіше бачився з родиною Балицьких в с. Бадюловій, за 7 верстов від Перешор. Це була великопанська родина польського походження, що ставилася толерантно до того, що у мене родинною мовою була "мужицька", тобто українська мова. Старий, дуже непрактичний благодушний пан, прожив зо два маєтки, але на заміну раз-у-раз діставав свіжу спадщину по своїй рідні. Старший син його, бувший офіцер, дуже інтересувався господарством, і на цім ґрунті ми з ним мали багато спільного. Але ставши земським начальником, зробився таким чорносотенцем, що передплачував часопис "Двуглавый Орелъ", і я мусів демонстративно порвати з ним знайомство. Характеристичне те, що років через тридцять, вже під час революції 1917 року, він написав до мене листа, в якому висловлював свою радість з приводу відродження України і запевняв, що він в душі завжди був моїм однодумцем, але його службове становище не дозволяло йому того виявляти. Незабаром після того якась військова банда, що верталась з фронту, убила його в маєтку. Син його, маляр, був у полоні в Австрії і, кажуть, там зовсім українізувався.

Другий сусіда П. Зарицький, теж бувший офіцер, дуже симпатичний, але такий безпутний, що за кілька років прогайнував розкішний маєток, який дістав у спадщину. На мої уваги, що підносячи артисткам

Є. Чикаленко. Спогади. 1885-1890159

букети, зроблені з сотенних банкнотів, він скоро стане жебраком, відповідав, що лишить собі на білет першої кляси в залізниці та на револьвер, щоб скінчити життя. Але зоставшись без шеляга, він вибрав собі іншу форму самогубства; не маючи нічогісінько спільного з революціонерами-максималістами, він узяв участь в ограбуванні ними 1905 року банку на Фонарному переулку в Петербурзі і при тім був убитий.

Третій сусіда Г. Карузо, бувши "шкаполюбителем", як казав мій дядько, тобто захоплюючись расовими біговими кіньми, теж розпустив майже ввесь свій маєток. Почувши від нього одного разу, що українська мова — "це мова кучерів та куховарок, а не інтелігентних людей", я перервав з ним усякі зносини.

Був ще один інтересний сусіда, панок Іван Комарницький, знаний всім як надзвичайно розсіяний чоловік. Наприклад, коли він був судовим приставом в Ананьєві, то раз-у-раз до нестями грав з суддями в карти і одного разу на судовім засіданні, замість сказати до публіки, щоб встала: "Суд іде!", він по розсіяності вигукнув: "Я пас!", чим поставив суддів у таке ніякове становище, що вони мусіли вернутись назад із судової залі. А раз, їдучи літом залізницею, ліг на лавці і думаючи, що лежить вдома, поскидав черевики за відчинене вікно і приїхав до Одеси босий. Бувши потім членом ананьївської земської управи, часто заїздив до мене по справах і я, бачачи, що він дуже прихильно ставиться до українства, намагався через нього організувати в земській управі продаж українських книжок, але через його розсіяність з ним не можна було нічого улаштувати.

Ще був сусіда землевласник Ксендзюк, зовсім неграмотний селянин. Розказували, що за кріпацтва, коли він був у панськім дворі вночі на варті, коняка привезла у двір повозку кацапа "краснорядця", що часто їздив до пана Кондрацького з усяким крамом. Ксендзюк знав добре, що в нього була в повозці за-

Є. Чикаленко. Спогади. 1885-1890160

лізна шкатула з грішми. Побачивши, що крамаря нема на повозці, він знайшов ту шкатулу, вивів коняку з двору і дав їй кілька буків, то вона й побігла собі далі дорогою, а шкатулу закопав у землю. Через якийсь час прибіг засапаний господар повозки і розказав, що коняка йому втекла, коли він зайшов на хвилину до корчми. А Ксендзюк йому відповів, що чув, як хтось швидко проїхав повз двір, але не бачив, хто, на тому й скінчилося. Через який десяток років, вже по визволенні селян із панщини, Ксендзюк раптом став заможним; взяв у свого пана маєток в оренду, а згодом потроху скупив кілька сот десятин землі, які потім і поділив між кількома своїми синами.

Ні з старим, ні з його синами я не вів знайомства, бо вони, певне знаючи від поліції, з якою жили в приязні, що я під доглядом, уникали зносин зо мною, а горнулись до інших панів, з якими й мову свою перекручували на московську.

Панки перешорські, як я вже казав, були нащадками колишніх молдаванських виселенців, але говорять чистою українською мовою, як і селяни, що переважно походять з сумежного Поділля; тільки старі панки, особливо баби, вживали між собою молдаванської мови, коли хотіли, щоб їх не зрозуміли молоді. Часом зяті їхні, чужосторонні, що поприставали у прийми, вносили покалічену московську мову та взагалі іншу атмосферу в патріярхальне життя перешорських панків, але таких всі не любили; про деяких з них мені ще прийдеться розказувати. Напр., в Перешорах не було звичаю брати спашне за шкоду; вже дуже напрасного примушували платити щось на церкву, але собі ніхто грошей за спаш не брав. А зять одного панка Грозинський, чужосторонній приймак, напосівся, щоб селянин приніс йому три карбованці за те, що коні того вскочили на його землю. Селянин просив, просив, але не помоглося; коли він приніс гроші, то панок той вийшов до нього на ґанок

Є. Чикаленко. Спогади. 1885-1890161

босий. Селянин, дивлячись на панові босі ноги, промовив, даючи гроші:

— Нате, та взуйтесь!

З того часу той панок придбав назву Босий пан.

Розкажу ще про одного зятя.

Якось прийшов до мене один з братів Полтарескулів, Юхим, з яким я був у дуже добрих відносинах, запрошувати мене на весілля своєї небоги, а моєї похресниці. Треба сказати, що у цього панка я колись, ще хлопцем, позичав Кобзаря 1-й том празького видання, за якого він, будучи зовсім неграмотним, не пошкодував заплатити 25 карбованців, суму, за яку в той час у нас можна було купити десятину поля. Але ніякої національної свідомости у нього, як і взагалі у перешорських панків та селян, тоді ще не було, хоч всі вони залюбки слухали, коли я, чи хтось інший, читав їм Кобзаря і взагалі українські книжки.

Юхим Михайлович з гордістю оповів мені, що моя похресниця віддається за "богослова" Клеоповського, якого нараяв наш новий піп, товариш по семінарії його старшого брата. Знаючи, що майже жадне родинне свято у перешорських панків не обходиться без бійки, я, подякувавши за запрошення та передавши похресниці весільний дарунок, відмовився бути на весіллі, але обіцяв прийти до церкви на вінчання. Батько молодої давно помер, лишивши їй 50 десятин землі, і вона жила при матері у свого дядька Юхима Полтарескула, який по біблійному закону жив із вдовою свого помершого брата. Треба сказати, що в Херсонщині взагалі були дуже поширені нешлюбні родини, бо бурлаки, втікачі з Поділля, що проживали під чужими прізвищами, вважали за гріх брати вдруге шлюб при живій жінці, яку вони лишили вдома, і жили тут нешлюбно; тому подоляни і досі називають Херсонщину "невінчаною губернією".

Коли я прийшов до церкви, то молодих уже вінчали, і коли панотець ставав обличчям до вівтаря, то

Є. Чикаленко. Спогади. 1885-1890162

"богослов" виймав з чорної візитки гребінця і, оглядаючи звисока присутніх, розчісував свою густу бороду і патлату голову, з таким виглядом, наче хотів сказати: "Що мені цей храм і люди, коли я от-от стану власником 50 десятин землі!"

Пізно ввечорі, лягаючи спати, я раптом замість музики, що ввесь час грала, почув з того двора, де було весілля, крик і галас. — "Добре, що я не пішов на весілля, певне там б'ються", — подумав я собі.

Другого дня виявилось, що "богослов", випивши добре, почав гостро вимагати від молодої, щоб вона переписала на нього свою землю. Молода з обуренням і страхом розповіла про це матері; саме в той час приїхав на весілля помічник начальника станції, який, як виявилось, був товаришем Клеоповського по духовній школі, і оповів, що він зовсім не "богослов", а вигнаний з 2-ої кляси нижчого духовного училища дяк з-під Єлисаветгороду. П'яна рідня, довідавшись про обман, про те, що зять зовсім не має цензу на священика, та ще обурена його вимаганням землі, завела з ним сварку, набила його й вигнала з весілля. Молодий пішов до попа і впросив його йти помирити їх; але коли панотець не міг потвердити, що Клеоповський дійсно "богослов", бо товаришував з його братом, а його знав тільки малим хлопцем, учнем духовної школи і не знав, чи він скінчив семінарію, то зятя знов набили й вигнали, а самі далі справляли весілля. Весілля тяглося з тиждень, і молодий мало не щодня упрохував когонебудь з рідні йти мирити його з новою родиною, але сам вже боявся наближатись, а слухав і спостерігав своє весілля здалеку. Приходив він і до мене, але я рішуче відмовився мішатись до тої справи.

Коли минула молодому відпустка, він поїхав на місце свого дякування і розказав про свою пригоду своєму попові, той написав рапорта до благочинного, а той до архиєрея, від якого прийшла резолюція, що

Є. Чикаленко. Спогади. 1885-1890163

понеже жонатий дяк повинен жити з жоною, звільнити Клеоповського, доки не зійдеться з жінкою. А разом з тим, на основі слів його, архиєрей написав до губернатора, що жінку Клеоповського родичі силою не пускають до нього, наперекір її бажанню. Губернатор написав справнику, той — до пристава, а пристав послав урядника робити слідство, на якому молода заявила, що Клеоповський загрожував її вбити, коли вона не перепише на нього свою землю, а тому вона боїться і не хоче з ним жити, а зостанеться при матері.

Не маючи що робити, Клеоповський найняв в Перешорах собі кватирю недалеко від двора своєї жінки і почав викликати її амурними цидулками на рандеву. Не дістаючи ніякої відповіді, він виждав, коли старі виїхали з дому, і заскочив до жінки, але та наробила такого ґвалту, що своїм криком зібрала людей і вернула з дороги дядька свого, який знов набив злополучного "богослова". Незабаром в Перешорах звільнилася посада дяка, і Клеоповський упросив архиєрея назначити його, в надії, що тоді жінка згодиться з ним жити. Але марні були його надії, і йому довелося ще не раз бути битим; тоді він з горя та з досади виявив свою натуру: запив-загуляв, аж закуріло, вкупі з новим перешорським попом о. Петром, непросипенним п'яницею. Обидва вони, напившись, робили такі бешкети, що нарешті довготерпеливе консисторське начальство, після багатьох слідств по скаргах парафіян, звільнило обох їх з посад. Клеоповський, допікши всім у Перешорах, мусів виїхати з села і оселився на попередній своїй парафії, де незабаром і помер з перепою.

Таким чином його юридична жінка щось аж років через десять дістала право взяти шлюб знов, але вже не з "богословом", а з звичайним собі панком; а за життя Клеоповського духовне начальство не хотіло давати їм розводу.

Є. Чикаленко. Спогади. 1885-1890164

Найяскравішою особою з-межи перешорських панків був Олексій Тирба, який походив від сестри мого діда, що була за Іовицею, і таким робом приходився мені далеким родичем, про яких у нас кажуть, що "діди їхні на однім сонці онучі сушили".

Бувший писар старого скасованого повітового суду, він уявляв з себе типового сутягу, що не може жити без позвів; коли він не мав своєї справи в суді, то намагався посварити когось з сусід, аби йому провадити справу одного з них в суді, хоч і без платні, задурно, тільки для самого процесування. Він раз-у-раз позивався з своїм рідним братом, дуже лагідним, смирним чоловіком, якого довів до передчасної смерти від перепою; десятки років позивався з своїми братами уперших за спадщину; позивався з селянами, наймитами, яких доводив до того, що вони навіть його й били й палили, але він не каявся. Завів довголітній позов за спадщину між братами Полтарескулами, дуже миролюбними, тихими людьми, що жили між собою по-братерському. Настренчені Тирбою, вони поставали ворогами, але й ворожнеча та була лагідної форми — вони тільки протягом більше десятка років не бували один у одного і не розмовляли. З позвів своїх і чужих Тирба не мав користи, а тільки витрачав на них свій час, свою неабияку енергію, а тому велике й добре господарство, яке він одержав у спадщину від свого дядька, потроху підупадало і нарешті він зовсім скапцанів; жінка й діти покинули його, і він на старість лишився сам, навіть без наймички й наймита, бо ніхто не хотів у нього служити. Мав він довголітній позов і зо мною. Він багато років держав у мого дядька в оренді шматок землі сумежний з своєю і, одвалюючи собі від неї щороку по скибі, за десятки років приорав собі кілька десятин. Коли я поступив на господарство і поновляв границі, то Тирба не згодився на поновлення межі, не вважаючи на те, що я пропонував заплатити йому по існуючій ціні за ту

Є. Чикаленко. Спогади. 1885-1890165

мою землю, що відріжеться від нього. А коли землемір провів таки межу без його згоди, то він, на підставі довголітнього володіння, завів у суді позов, що тягнувся кілька років, а тим часом все намагався ворюватись у мою землю.

Восени перед революцією 1917 року, коли економ мій розповів історію позвів Тирби В. Винниченкові, що бувши тоді нелеґальним, гостював у мене, то Винниченко порадив позакладати фуґаси вздовж границі, які висадили б у повітря Тирбу з плугом, якби він зачепив хоч трохи чужої землі. Ця порада так сподобалась присутнім перешорянам, що вони часто згадували її. Коли Винниченко став Головою Секретаріяту за Центральної Ради і коли перешоряни довідались від мене, що це той самий "чорнявий" добродій, що подав оту дотепну пораду з фуґасами, то далекий родич мій, перешорський панок Іван Розміріца*) сказав:

— Ну, слава Богу, за таким бистроумним і рішучим головою Україна не пропаде!

Але не так склалося, як гадалося...

*   *
*

З селян, яких я добре знав ще змалечку і з якими завжди був у добрих відносинах, нікого не можу відзначити, такі вони мені здаються одноманітні. Були між ними розумніші й дурніші, але всі вони були неграмотні, байдужі до всього, що не торкалося їхнього матеріяльного життя. Майже всі вони захоплювалися господарством, завжди клопоталися, як би найбільше насіяти, не дбаючи при тім про добрий обробіток землі, мовляв:

— Як Бог хоче, то й на камені вродить!

*) Розстріляний 1920 року.

Є. Чикаленко. Спогади. 1885-1890166

Були між ними й такі, що попропивали все, що дістали від своїх батьків, і поставали пролетарями. Було кілька професійних злодіїв, які тільки для виду провадили якесь господарство, а більше вдень спали, вночі ж ходили на злодійський промисел, головним чином на крадіжку коней, які передавали своїми спільниками за Дністер в Бесарабію.

Але багато було й чесних, тверезих та роботящих людей, яким не везло в господарстві, і, при всьому своєму бажанні, вони не могли стати господарями. На службі в економії, чи деінде, вони, статкуючи, складали гроші, потроху стягалися на господарство, і коли вже мали тягло-коні та всю господарську снасть — плуг, борону і т. ін., то починали господарювати. Але, дивись, через рік-два все господарське майно в них переводилось, і вони знов мусіли йти в найми. Отак періодично служили у мене напр. Федосій Клембищук, Степан Одайник та інші. Розумні, тверезі, працьовиті, були вони у мене за старших робітників. Послужать кілька років, стягнуться на своє господарство і йдуть додому господарювати. Але в них видно не було адміністративного хисту, вони не вміли і, по м'якості своєї вдачі, не могли керувати своїми дітьми, вже робітниками, які їх не слухали і жили своїм розумом. Та й самі вони не могли й собі дати ладу: у них завжди пізніше від всіх було виорано, не в пору засіяно, а тому й родило гірше як у інших.

Наприклад, їде один з них сіяти. Розсіяв, як слід пшеницю; треба заволочити, аж виявилось, що він забув борону взяти з дому, а на полі нема ні в кого гулящої, щоб позичити; мусить їхати додому за бороною.

— А ви вже вправились, так скоро? — питають його сусіди.

— Еге! Хіба в мене така жінка, як у людей? Знала, що їду сіяти, то хоч би спитала: чи взяв, чолові-

Є. Чикаленко. Спогади. 1885-1890167

че, борону ? — сміючись відповідає він, глузуючи засоромлено сам з себе, щоб люди не сміялися з нього.

А Степан Одайник, як придбає коні, то щотижня міняє їх на базарі на інші, поки не доміняється до того, що нема чим від хати виїхати.

Не диво, що вони потроху, по кавалку, попродавали й землю, що купили у мене з допомогою Селянського Банку, і позоставалися тільки з садибами.

Таким невдахам скільки не дай землі, то вони їй ладу не дадуть і врешті будуть безземельними. Отакі тепер найбільше й стоять за "соціялізацію", кажучи, що земля Божа і повинна бути не приватною, а державною власністю.

Багато було просто невсипущих господарів, наприклад — Ніканор Хилюк, Василь Дехтяренко, Федір Кучерявий т. ін., що каторжно працювали день і ніч. Такі, засіваючи багато хліба на орендованих землях, добилися достатків і покупили потім по десятку й більше десятин землі і поробилися "куркулями". Вони, в кого не було дорослих дітей, все літо тримали наймита з захожих заробітчан, яких визискували безмірно більше, як по панських економіях. Встають такі господарі ще далеко до дня і працюють запопадливо, а опівдня відпочивають, а наймит мусить погнати коні чи воли до води, попасти чи нагодувати їх. В косовицю чи в жнива господар ставить наймита уперед, а сам напирає на нього ззаду косою так, що часом мусить зомлілого наймита водою одливати. У возовицю ще вдосвіта везуть у село з вечора набрані вози, причім на передньому їде й пильнує дороги наймит, а господар досипляє на задньому возі; вдома наймит подає снопи з обох возів, а господар складає на стіжку і т. д.

У молотьбу такі господарі молотять по черзі паровою машиною. Ще вдосвіта "куркуль" ходить по садибі, розшукує сплячих захожих робітників і зле-

Є. Чикаленко. Спогади. 1885-1890168

генька будить їх, а коли ті відворкуються, що ще рано, наливає їм по чарці горілки і дає перекусити, кажучи:

— Та я вас не на роботу збудив, а щоб перекусили, бо тепер ніч вже довга. А курити, хлопці, йдіть до паровика, щоб тут пожару не наробили.

Коли чоловік випив, перекусив, то й сон минає і потроху курці сходяться до паровика. А замогоричені машиніст та кочегар вже з опівночі розпалили паровик, понадівали паси і як тільки коло паровика назбирається купка людей, барабан починає вже густи, а господар, даючи знов по чарці, примовляє:

— А ну, хлопці, Бог раз на рік родить, раз тільки молотимо, а день вже короткий!

І ще до дня у такого господаря вже машина гуде і гуде цілий день аж до смерку, тоді як по панських господарствах робота йде тільки від сходу та до заходу сонця, з перервою в обідню пору та з переміною робітників на інтенсивніших роботах.

А коли в Херсонщині бував великий врожай, що траплялося після мокрої осени та дощового травня, тоді вже заробітчани ставили умови наймачам, диктували їм ціни, а всі господарі, починаючи з великоземельних панів і кінчаючи заможнішими селянами, "куркулями", запобігали коло захожих заробітчан та місцевого сільського пролетаріяту.

Тоді по базарах, на майданах, коло заробітчан зранку збирався великий натовп, що старався наперебій захопити собі робітників на все літо або хоч на жнива. Але заробітчани не спішилися і на запити наймачів про ціну, відповідали:

— Ви вдома поснідали добре, певне вже й тут підкріпилися, а ми ще нічого не їли; як попоїмо, то й скажемо.

Вже аж по обіді, розслухавшись, порадившись, заробітчани кажуть ціни. А в особливо врожайне літо, то й говорити не хочуть, а лежать собі, понапи-

Є. Чикаленко. Спогади. 1885-1890169

сувавши крейдою на підошвах ціну, кажучи, що у них вже язики поболіли, говорячи кожному свою ціну.

До великих господарств, більшими гуртами, заробітчани ще охотніше наймалися, ніж поодиночки до "куркулів", кажучи, що ті їх морять дуже роботою.

— У вас цілий тиждень, як той казав, роби, а в неділю ще пані до косцьолу вези.

— Та зате ж ми платимо і годуємо добре, — відповідають ті.

— У вас, господарів, така робота, що й здоров'я позбудешся!

На це часом дехто з "куркулів" пропонує зважити тепер заробітчанина і платити окремо за кожний загублений на роботі фунт поверх умовленої ціни.

В такі врожайні роки заробітчани раз-у-раз перебирають харчами і вередують всячиною, що страшенно іритує господарів.

Дядько мій в таких випадках, бувало, з обуренням вигукує:

— На них, прости Господи, голоду треба!

— А нехай Бог милує, — завважає, христячись, тітка, та ж неврожай і нам пошкодить.

— Поки жирний схудне, то худого й чорти візьмуть, відповідає дядько. Їх треба годувати так, як та невістка свого свекра годувала, що каже: яйця зварила — юшку дала, картоплю зварила — юшку дала, вареники зварила — юшку дала; три юшки, тату, з'їли та ще й вередуєте! Бо все одно, як той казав: коли чоловік голодний, то ні до чого, а як наївся, то спав би!

Маючи через поліційний догляд стосунки з селянами тільки по господарських справах, я не міг впливати на них словом, розмовами, але я впливав своїм життям, своїм поведенням. Я тримався, як свідомий українець, говорив раз-у-раз зо всіма українською мовою, і тому перешорські селяни і панки не старалися ні з ким в розмові вживати каліченої московщини, як

Є. Чикаленко. Спогади. 1885-1890170

це бувало по інших селах, особливо з тими, що поверталися з війська або з якоїнебудь служби в городі. Коли хтонебудь з перевертнів або з чиновників насміхався з перешорян, що вони говорять "мужицьким", "хахлацьким" язиком, то селяни казали:

— А от наш пан, не то, що ви, а на всю губу пан, вміє говорити на всяких язиках, а з своїми дітьми і зо всіма говорить по-нашому та ще по-стародавньому.

Але я ніколи не робив ніяких уваг щодо мови, не силував нікого, а досягав того своїм прикладом, сам додержуючись чистоти мови.

Впливав я на перешорян ще й через свого економа, перешорського ж селянина Дмитра Лужанського, який служив у мене коло 20 років. Він хлопцем вивчився добре грамоти від свого родича по матері, дяка, а від природи був чоловік розумний, чесний, якого всі перешоряни поважали і слухали ще до того, як він став у мене економом. Довгими зимовими вечорами він перечитав усе, що у мене було з української літератури, і по-московському — Костомарова, бо на українській мові тоді ще історичних книжок не було. Читав він усе з великим інтересом, бо прочитане було для нього несподіваним "откровенієм". Багато ми з ним розмовляли з приводу прочитаного; з ним я говорив на національні теми зовсім одверто; нарешті він став зовсім свідомим та інтенсивним українцем, який впливав і на селян.

Через Лужанського, за допомогою інструктора Шиманського, по моїй ініціятиві, заснувалося в Перешорах кредитове товариство, якому я дав приміщення в своєму дворі, поки воно, розвинувшись, не придбало свого власного будинку.

Робітники у мене в економії були зовсім подібні до описаних В. Винниченком в його прекрасному оповіданні "Голота"; навіть його Трохим, який спересердя гриз коняку, що критикам здавалось неймовірним,

Є. Чикаленко. Спогади. 1885-1890171

зовсім тотожний з перешорським Йосипом Могилевським, що вночі накинув зашморгом канат на шию бугая і завісив його через сволок спересердя за те, що той його вдарив вдень.

З старих батьківських служак були у мене — бувший батьківський "камердинер" Павлуша, що тепер служив за нічного сторожа і звечора розказував моїм дітям все те, що колись розказував мені малому. За кучера був у мене Грицько, тепер Григорій, Йосипенко, той самий бурлака, що за моїх дитячих років в ролі діда з козою говорив на пам'ять початкову главу з Енеїди Котляревського і від якого я хлопцем позаписував багато пісень. Обидва вони пробували у мене наче на пенсії, до смерти, але Грицько, цей останній перешорський бурлака, так і не розказав нікому, звідки він родом і яке його було справжнє прізвище, тільки по вимові його я певний, що він був з Лівобережжя.

До мене він, як і Павлуша, до самої смерти своєї ставився по-батьківському; напр. коли я вже господарем бувши, вийду, бувало, їхати в поле легко одягнений, то він завжди було каже: — "Вдягніться тепліше, бо сьогодні в степу холодний вітер", або: — "Возьміть свиту, бо буде дощ!" Я й досі з подякою згадую цих двох моїх наставників дитячих років так, як і вони завжди з пієтизмом ставилися до пам'яті небіжчика мого батька, що теж до них ставився по-батьківському.

По смерті Павлуші нічним сторожем став у мене Гнат Манастирський. Замолоду він мав такий чудовий голос, що коли було заспіває, пасучи в степу худобу, то люди припиняють роботу, щоб послухати його. Але й на старості він так гарно співав, що композитор Я. С. Степовий, який часом гостював у мене, слухав його з захопленням, та й не тільки він, а всі, що гостювали у мене в Перешорах. Небіжчик Степовий записав багато Гнатових пісень, але так і вмер, не надрукувавши, здається, й жадної з них.

Є. Чикаленко. Спогади. 1885-1890172

Пізніше багато Гнатових пісень перейняв мій син на фонограф, але під час цієї завірюхи, мабуть, пропали і валики з піснями, як багато дечого...

Коли зайшла мова за співаків, то треба згадати і за Трохима Назаровича Собачкина. Син захожого з Московщини муляра і селянки українки Єлисаветградського повіту, він по скінченні Херсонської с.-господарської школи був присланий в мій маєток на практику. До господарства він не виявив великої охоти, але бувши від природи незвичайно музикальним, за короткий час вивчився знаменито грати на бандурі, що була у мене. Я подарував йому ту бандуру, добув ноти дум кобзаря Остапа Вересая, записані в 70-их роках М. Лисенком; потім послав його в Миргород до відомого маляра П. Сластьона, у якого бувало багато полтавських кобзарів і який сам чудово співав історичних дум. Пізніше він вивчив і знаменито співав кобзарські думи, перейняті на фонограф у Миргороді д-ром Ф. Колессою і надруковані в виданнях Наукового Т-ва ім. Шевченка у Львові. В результаті з Собачкина виробився чудовий бандурист, про якого якось мій прикажчик Федор Кучерявий жартома сказав:

— "Якби Трохимові Назаровичу випік очі, то-то з нього був би кобзар!"

Відбувши, прапорщиком японську війну, він служив на Херсонщині агрономом, а під час світової, а потім громадянської війни, мабуть, десь загинув, бо з того часу нічого про його не чуть.

Ще треба розказать про знаменитий народній хор Демуцького, що складався з двох чи трьох сот душ селянських хлопців та дівчат. Д-р Демуцький, бувши студентом медицини в київськім університеті, був помічником М. Лисенка, старостою його хору.

Діставши посаду лікаря в Таращанському повіті, він оженився з дочкою землевласника Яневського (про якого мова буде далі) і оселився в м. Охматові, що

Є. Чикаленко. Спогади. 1885-1890173

лежить над великим ставом-озером, на берегах якого розкинулись, одно коло одного, три села, разом в кілька тисяч душ.

Маючи великий хист і досвід, д-р Демуцький за короткий час зорганізував хор душ з сорока селянських хлопців та дівчат, який спочатку співав тільки в церкві, чим привабив до церкви масу народу.

Забезпечившись таким способом від доносів попа, він почав вчити свій хор і українських пісень. Він вчив тільки цих сорок душ, а ці, по його наказу, вчили вже інших; таким чином постепенно хор став побільшуватись і розрісся до ґрандіозних розмірів, як я казав, в кілька сот душ. У неділі і свята Демуцький робив проби і давав під голим небом концерти, на які з'їздилася околишня інтелігенція і сходились тисячі душ народу.

Одного року на Зелені Свята зо три десятки його хористів пішли на прощу до Києва і впросилися у Володимирському соборі, щоб їм дозволено було проспівати спочатку на пробу хоч один раз "Амінь", а коли вони проспівали, то їм вже дозволено було співати всю службу. Ввесь народ в соборі одразу помітив, що співає якийсь новий надзвичайний хор, і очі всіх людей звернулися на хори, де на своє здивування побачили гурт засмалених, запорошених селян. Другого дня вже їх запрошено співати службу в Софіївському соборі, а далі якийсь підприємець найняв їх співати в міському саду.

Коли про це довідався Демуцький, то поспішив до Києва і умовив хористів їхати додому. Казали, що Демуцький боявся, щоб уряд не звернув уваги на його хор і не побачив в його діяльності "мазепинства" та не заборонив йому любої його серцеві праці. Але земляки таки умовили його не ховатися з своїм надзвичайним хором, і він дав один концерт в найбільшій київській залі купецького зібрання, а другий в Одесі, з величезним успіхом.

Є. Чикаленко. Спогади. 1885-1890174

Після революції 1905-го року, коли настала реакція, Демуцький, боячись звернути увагу уряду на свою діяльність, перестав давати концерти.

Отже мені довелося пізніше почути ще раз його надзвичайний хор, вже у нього в Охматові, але про це я розказую на іншім місці.

Оповідаючи про Перешори, не можна не розказати про Мошка, якого я з дитячих років пам'ятаю все з довгою сивою, як у Мойсея, бородою; йому вже напевне більше 80 років, коли він ще живий. Мошко теж був бурлакою, родом, як він мені оповідав, з Шаргороду на Поділлі. Там його забрали десятилітнім сиротою у так звані кантоністи. За царя Миколая I-го жидівських хлопців силою забирали до військових шкіл, вихрищували їх, переіменовували з Ґольденберґів, Розенталів і т. п. в Золотаревих, Розових і виводили у військові шевці, кравці, музиканти, писарі, але більшість з них гинула від недогляду, смертного бою та взагалі знущання своїх опікунів. Мошкові пощастило втекти з кантоністів і переїхати з земляками на Херсонщину і за хабаря приписатися у балтські міщани під прізвищем Яковиса, але ніхто того його прізвища не знав, а всі називали його Мошком перешорським. По професії він був кравець, але з свого рукомесла не міг прогодувати численної родини, а тому брався за все: був фактором, присівав хліба і шинкував. Власне корчму тримала його жінка, що мала вдачу цілком протилежну своєму чоловікові, була енергійна, сварлива і неперебірлива в засобах, тоді як Мошко був тихий, релігійний і розумний чоловік, з яким приємно було розмовляти і якого шанували всі, хоч ставилися до нього трохи іронічно, як до непрактичного чоловіка.

Бачачи, що він з свого кравецтва не прогодується, бо ніяк не навчиться шити на машині, яку придбав на виплат, а все шиє руками, я вимагав від купців, що купували у мене, кликати Мошка за фактора,

Є. Чикаленко. Спогади. 1885-1890175

кажучи, що я, як пан, не можу обійтися без жида. Хоч Мошко до торгу майже не мішався, а тільки був свідком, він діставав від покупця 1/4 проценту факторового, за те раз-у-раз був при здачі хліба, латаючи подерті мішки. Я з свого боку подарував йому маленьку садибу, давав соломи на паливо і щороку шматочок поля, на якому він щось сіяв. Але він такий був безпорадний, що й в господарстві, як у всьому, йому не щастило. Коли він позичить воли, щоб виорати, чи зралити свою ниву, то довго ходить по степу, поки її найде; а жаліючи воли, пустить їх попастись, то вони, або в шкоду вскочать, або додому приженуться, то так йому й день мине; або піде полоти свою ниву, а виполе помилково чужу, і таких анекдотів багато оповідали про Мошкове господарювання.

А вже діти його повиростали справжніми хліборобами, що їх не можна було відріжнити від селян: в полі робили, як селяни, і говорили чистою українською мовою, без усякого акценту; та й відносини у них з селянами були такі, що один Мошків син навіть кумував у свого сусіди, Дмитра Мазуренка.

— Та хіба ж піп дозволив жидові держати до хреста вашу дитину? — питаю я того селянина.

— Та він до попа не ходив, він у другій парі був у мене за кума, то піп того й не знав, — пояснив Дмитро.

Є. Чикаленко. Спогади. 1890-1894176

VIII.

(1890-1894)

Смерть дядька. Микола Левицький. Карпенко-Карий і український театр. Мої "Розмови про сільське хазяйство" Листування з І. Рєпіним, Д. Мордовцем. О. Волошин і Ф. Заїкин.

Весною 1890 року дядько приїхав на короткий час попрощатися, як він казав, бо почував себе зовсім нездоровим. Раптом в жнива я дістав з Херсону телеграму, що дядько дуже захворів. Коли я приїхав до нього, то виявилося, що у нього був удар, але тепер йому краще. Побачивши мене, він почав мені докоряти, що я покинув господарство в саму гарячу пору, що без мене там не буде ладу; але я його заспокоїв, кажучи, що я приїхав на самий короткий час, щоби навідать його, а там без мене догляне жінка та економ. Заспокоївшись за господарство, він повів таку річ:

— "Ну, та воно й добре, що ти приїхав; у мене був перший удар, за ним буде другий, а там і смерть! Я її не боюся і помираю спокійно, бо знаю тебе і твою жінку, і певний, що ви не розтринькаєте того, що ми з діда-прадіда збирали. Все, що я маю, перейде до тебе, бо інших наслідників у мене нема; але тут є такі речі, як золотий годинник, дорогий кожух, то ти їх забери, бо як я помру, то поприходять тут всякі приятелі, будуть жалкувати, плакати за мною і порозбирають ото все на спомин про мене; то лучче ти позабирай, що цінне, і поспішайся додому, бо там без тебе в таку пору, як жнива, буде багато втрат".

Є. Чикаленко. Спогади. 1890-1894177

Я заспокоював його, кажучи, що він ще поправиться, поїде на Кавказ і вернеться зовсім здоровий. Але він, махнувши рукою, відповів:

— "Це всі так мені кажуть, думаючи мене заспокоїти, а я знаю, що коли чоловік мало не все своє життя пив аршинами горілку і дожив до семидесяти років, то це вже забагато; їдь додому, а коли я вмру, то тобі дадуть знати, і ти приїдеш та поховаєш мене тут поруч із Ванею (моїм старшим братом, що вмер у Херсоні). Коли я вмру, то візьмеш метрику о моїй смерті і віддаси всі документи адвокатові Зайчикові, а він уже знає, що робити, а ти зараз вертайся в Перешори, бо без господаря і товар плаче".

Прощаючись, я дивувався тому спокою і навіть гумору, з яким дядько говорив про свою смерть, і від щирого серця пожалкував за ним, прощаючи йому всі ті неприємності й образи, які від нього перетерпів.

Не минуло й тижня, як я дістав телеграму, що він смертельно заслаб, але приїхавши знов до Херсону, я вже його не застав; його за день до мого приїзду поховали, бо в літню спеку не можна було довше держати.

По дорозі з Херсону, в Одесі, я зайшов у справах спадщини до нотаря М. Ф. Комаря і, розговорившись, ми пізнали один одного і згадували, що я у нього бував у Києві 1881 року і зустрічався на словарних засіданнях у В. Б. Антоновича. Він дорікав мені, що я, живучи п'ять років в чотирьох годинах їзди від Одеси, ні разу не був у нього, але я пояснив йому причини, чому я не виїздив нікуди з села, і що тепер, коли термін мого догляду скінчився, то я буду часто бувати в Одесі, бо незабаром маю привезти сюди в гімназію свою старшу дочку.

Побачивши у М. Ф. Комаря галицький журнал "Зорю", я попросив його виписати й мені, і з того часу я почав діставати зі Львова в ковертах на тонесенькім

Є. Чикаленко. Спогади. 1890-1894178

папері "Зорю" та дитячий "Дзвінок", правда неакуратно, а все таки довідувався, що робиться в Галичині і у нас в українських літературних колах.

За цих п'ять років, що я прожив у селі під доглядом поліції, я майже нічого не зробив на українському громадському полі, а впірнув у господарство, яке з кожним роком почало давати мені все більші й більші прибутки, які я по наказу дядька вживав на купівлю землі для округлення маєтку. Дядько раз-у-раз навчав мене, кажучи:

— Коли маєш зайву тисячку, то купуй землі, принаймні на три тисячі, позичивши решту у банку, щоби за неї платили і нащадки твої, що користуватимуться нею; а земля і не згорить і ніхто її не вкраде.

Тоді й в голову не приходило, що її можуть відібрати дурно. Земля наша, коли я сів на господарство, була в п'яти шматках, що дуже було незручно і немало заважало господарюванню. Потроху я скупив від панків всі шматочки землі, що були всередині, і таким робом з'єднав чотири шматки в один і тільки дідових півтораста десятин, по той і по цей бік чавунки (залізниці), лишилися в окремому шматку, бо відділялися від інших багатьома смужками, що належали церкві та дрібним панкам, яких у Перешорах мабуть чи не більше, як селян.

*   *
*

За цих п'ять років ніхто з давніх приятелів, як я вже казав, не листувався зо мною і не заїздив до мене; лиш раз несподівано заїхав Микола Васильович Левицький, який тоді ще не називався "Артільним". Але очевидно вже ідея артільного господарювання достигала в його голові, бо приїхавши до мене разом з Носарем, батьком знаменитого Хрустальова-Носаря

Є. Чикаленко. Спогади. 1890-1894179

Переяславського*), та ще з одним аґрономом, прізвище якого я забув, почав доводити мені, разом з своїми товаришами, вигоди артільного господарювання взагалі. Нарешті запропонував мені скласти артіль з нас чотирьох, тобто з нього, з двома товаришами, та з мене: вони втрьох вкладуть свої знання і працю, а я — землю і працю. Признаюсь, здивувала мене така пропозиція немало і я, само собою, не пристав на неї по досить переконуючим мотивам, що я землі своєї не маю, а поки живий дядько, хазяїную на дядьковій як управитель його. Особливо напосідався на заснування артілі Носар, величезний дядько, обличчям дуже подібний до М. Л. Кропивницького. М. В. Левицький ставився до нього з величезною повагою, навіть з пієтизмом і вихваляв мені його, як громадського діяча, що за свою політичну діяльність був засланий на Сибір і оце тепер тільки повернувся. На мене Носар зробив вражіння нахабного, самовпевненого самоука, бо з розмов його пробивалась відсутність систематичної освіти, а видко було, що чоловік нахапався модних революційних лозунгів та термінів, яких вживав де треба й де не треба. Після моєї відмови вступити в артіль Носар скинув з себе всю улесливість і ласкавість до мене і холодно, навіть з несхованим незадоволенням попрощавшись, поїхав з обома товаришами на Єлисаветград. Я умовляв М. Левицького лишитись у мене надовше, бо ми не мали як розпитатись один про одного і довідатись, як кожний жив тих кілька років, що ми не бачились, але він не хотів розлучатись з товаришами і обіцяв колись по дорозі в Одесу заїхати до мене.

Через якийсь час від І. Карпенка-Карого, який заїхав до мене, повернувшись з заслання, я почув цікаву історію тої артілі, яку заснували були М. Левицький, Носар та той аґроном, що приїздив з ним до

*) Голова Совіту Робочих Депутатів в Петербурзі 1905 року.

Є. Чикаленко. Спогади. 1890-1894180

мене. Потерпівши фіяско у мене, вони найняли 400 десятин землі у сестри жінки Карпенка-Карого, яка завідувала і частиною землі брата свого, Олександра Тарковського, що був тоді на засланні в Сибіру. Вона віддала їм землю в оренду, як людям ідейним, по дешевій ціні і вони оселилися в старій панській садибі, недалеко від якої Карпенко-Карий, ще до свого заслання, збудував хутір на частині, що належала його помершій жінці Надії Карловні.

Карпенко-Карий був тоді на засланні в Новочеркаську, а землю, 200 десятин, що належала його дітям по смерті його жінки, віддав у оренду селянам с. Кардашевої. Коли згадана артіль оселилась в Кардашевій і увійшла в ближчі стосунки з селянами, то М. Левицький як юрист, став селянським адвокатом і вважав своїм обов'язком щиро обороняти інтереси селян. З розмов з селянами Носар довідався, що у селян, що держать в оренді землю у Карпенка-Карого, не стає проти контракту кількох десятин землі і таким робом вони вже кілька років платять за неіснуючих кілька десятин, що разом складає суму щось до 500 рублів. Носар обуривсь і підбурив Левицького проти такої "експлуатації бідного селянина", і почали вони підбивати селян, щоб ті позивали Карпенка-Карого. Левицький написав в Новочеркаськ до Карпенка-Карого листа, в якому розповів справу і, як повірений селян та як давній приятель його, додав, що для нього "інтереси народу вище всякого особистого приятельства", а через те він подасть в окружний суд на нього позов. Діставши такий лист, Карпенко-Карий і здивувався і обурився до краю, але відповів, що він сам землі тої не міряв, а здав її селянам по бувшому пляну і що незабаром кінчається йому термін заслання, то він приїде, візьме землеміра і коли виявиться, що справді не стає землі, то він поверне селянам перебрані гроші, або якось зійдеться з ними; крім того ціна, по якій він здавав селянам, була на багато нижча від нор-

Є. Чикаленко. Спогади. 1890-1894181

мальної в той час. Відповідь Карпенка-Карого засоромила селян, і вони зреклися того позву.

Коли Карпенко-Карий повернувся з заслання на свій хутір, то старався оминути своїх тих близьких сусід, що провадили артільне господарство і були підбурили проти нього селян. Але якось раптом уночі приплентався до нього М. Левицький, з плачем оповівши, що Носар набив його і проти ночі вигнав з дому. З оповідання М. Левицького виявилося, що Носар зовсім не політичний засланець, а засланий за шахрайство та розтрату громадських грошей, коли був волосним писарем; що він зробив орендний контракт на своє ім'я, присвоїв собі все спільне майно і став повновласним господарем, а не рівноправним членом артілі і нарешті вигнав своїх спільників. Отака то була перша артіль М. Левицького, в яку він і мене хотів втягнути. Але мало чим ліпші були сільсько-господарські артілі, які закладав М. Левицький потім по селах і якими так уславився. Коли херсонське губерніяльне земство послало відомого українського діяча, свого секретаря Е. І. Борисова, для обслідування артілей, заснованих М. Левицьким, то виявилося, що селяни дурили його, бо в дійсності ніяких артілей нема, а селяни з'єднуються в артіль тільки для того, щоб дістати безпроцентову позичку від земства, а потім, поділившись нею, господарюють собі кожен окремо, як і звикли з діда-прадіда. Видруковане в "Земському Збірнику" справоздання Е. І. Борисова про артілі наробило тоді великого шелесту і полеміки, і земство відмовилось надалі кредитувати артілі. З того часу М. Левицький організував, вже не хліборобські артілі, які всі пощезали, як бульки на воді, а міські, ремісничі, торговельні і взагалі всякі, як тепер кажуть, кооперативи.

В кінці 80-тих років М. Левицький заїхав до мене в Перешори і розповів цікаву і повчаючу історію про те, як він оженився з кацапкою і що з того вийшло.

Є. Чикаленко. Спогади. 1890-1894182

Після нещасливої артілі з Носарем, коли він зайняв посаду секретаря александрійської земської управи, якось прийшло прохання від жінки-лікаря з Тульської губернії. М. Левицький люб'язно відповів приватним листом, що тепер в його земстві нема посади, але коли буде, то він сповістить, бо вважає що в земстві повинна бути якась кількість жінок-лікарів, бо селянки соромляться з своїми спеціяльними хворобами звертатися до лікарів-мужчин. Через якийсь час він дістав від тої лікарки листа з подякою і з її увагами щодо лікарської помочі на селі. Кореспондентка чимсь зацікавила його так, що він знов відповів їй і на цього листа. Таким робом зав'язалося у них листування, що далі, то все цікавіше й інтенсивніше, а далі вони помінялися фотографічними картками і нарешті рішили, що вони зовсім підходять одно до одного. М. Левицький раз-у-раз, ще змолоду, не дуже то надавав значіння національному моментові, то й в такім важнім крокові, як вибір жінки, не звернув уваги на те, що то кацапка, і з легким серцем поїхав у Тульську губернію і не довго думаючи, повінчався там з нею. А коли прожив із жінкою тиждень, то, як сам він скаржився мені, тоді ж побачив, що "вскочив по саме нікуди!" Але думалось йому, що якось то воно буде. Коли вони переїхали до Єлисавету, де він записався в адвокати і познайомив жінку з своїми приятелями українцями, то вона відразу гостро поставилася до них і так зненавиділа українську мову, що протестувала, коли при ній говорили по-українському. Дійшло до того, що вона спалила йому українську бібліотеку, а раз буквально порозганяла з хати українців, коли вони зійшлись було до нього на зібрання, які улаштовувались по черзі у кожного члена громади, вигукуючи: "Ми вас, хахлов, побєділі!"

Все це він сам мені розказував, а я тільки дивувався, як при таких відносинах можна з жінкою жити, та ще й прижити з нею троє дітей! Нарешті во-

Є. Чикаленко. Спогади. 1890-1894183

ни таки розійшлись; вона, забравши дітей, виїхала в свою Тульщину.

Коли скінчився термін засланню Карпенка-Карого, він приїхав на свій хутір, а через якийсь час вступив у трупу Старицького, в якій тоді грали М. Л. Кропивницький, та брати його Микола (по сцені Садовський), Панас (Саксаганський) та сестра Марія (Садовська). Коли вони грали в Одесі, то часом К. Карий або й удвох з Панасом Саксаганським заїздили до мене на день на два в Перешори. Панас, як завзятий мисливець, ходив по степу з рушницею і раз-у-раз з успіхом, бо ніколи не вертався додому без перепелів, куріпок, зайця або лиса, а ми з К. Карим оглядали господарство, скотину, вівці, які особливо любив він, і ввесь час розмовляли на всякі теми. Власне говорив він, а я слухав, бо він багато бачив, чув, їздячи з трупою по всій Росії, а головне, що він умів про все розказати цікаво і спостерігав усе з таких боків, на які інші люди не вважали, і з своїх спостережень раз-у-раз робив характеристичні, оригінальні висновки. Слухаючи його, я раз-у-раз думав про те, що з нього вийшов би надзвичайний професор філософ, якби він був одержав відповідну освіту, а то ж він скінчив тільки чотириклясне повітове училище. Напевне й драматург-письменник з нього вийшов би такий, що мав би не тільки всеукраїнське значіння, а й всесвітнє, і тоді він ще більше прислужився б справі відродження України, як тепер.

Мені не раз приходило на думку, що якби й Т. Шевченко виїхав був перед своїм арештом за кордон і, замість того щоб простраждати десять років у надкаспійських степах серед темних москалів, прожив цей час в Европі, серед людей освічених, культурних, то написав би такі речі, які поставили б його ім'я поряд з Ґете, Байроном і мали б всесвітнє значіння. І Т. Шевченко і К. Карий були тільки самородними діямантами, один більшої, другий меншої величини, але в

Є. Чикаленко. Спогади. 1890-1894184

обох у них не було тої шліфовки, яка побільшує вартість вдесятеро. Але така вже доля мужицької нації, що не мала своєї не тільки державности, а навіть і школи. Але хто знає, якби Шевченко та Карий одержали російську університетську освіту, то чи не вийшли б вони такими ж російськими письменниками, як Гоголь або Короленко?

В ці роки я часто бачився з К. Карим і був у курсі, а часом і свідком тих чвар та інтриґ, які роз'їдали трупу. Спочатку М. Л. Кропивницький та брати Тобілевичі розійшлися з М. Старицьким і заснували свою окрему трупу під кермуванням Кропивницького. Потім брати Тобілевичі та М. К. Заньковецька, не помирившись з Кропивницьким, виділилися в осібну трупу під фірмою Садовського, і нарешті й ця трупа розбилася на дві. М. К. Заньковецька, хоч і геніяльно талановита артистка, не могла перенести й тіні конкуренції і не терпіла поруч з собою ніякої талановитої артистки, а через те всіма засобами намагалася позбутись Марії Садовської, що була хоч менш талановита за Заньковецьку, але мала чудовий голос і високу, струнку, героїчну статуру, чого бракувало маленькій Заньковецькій. Вона зуміла настроїти свого чоловіка М. Садовського проти сестри і намагалася вплинути і на К. Карого, але він як незакоханий, не піддавався тим впливам і рішуче виступив в обороні своєї тихої, несварливої сестри. На цім ґрунті витворилося ціле пекло, в якому всі кипіли, як в огні, і нарешті Марія Садовська мусіла покинути трупу, а разом з нею вийшов і К. Карий. Саксаганський в цих чварах стояв збоку і як безсторонній глядач теж перейшов на бік сестри проти брата і братової, тобто проти Садовського та Заньковецької, і таким робом і ця трупа розкололася надвоє. З колись одної знаменитої мейнінґенської трупи на Україні стало чотири: Старицького, Кропивницького, Садовського та Саксаганського, в яких було по одному, по двох талановитих артистів.

Є. Чикаленко. Спогади. 1890-1894185

Правда, в трупі Старицького видатних талантів не було ; в трупі Кропивницького був тільки він сам високоталановитий, переважно артист-комік з чудовим голосом та статурою, яка під старість стала вже занадто важкою.

В трупі Садовського займала перше місце українська Дузе, як її називали, геніяльна артистка Заньковецька, яка, на жаль, не покинула в свій час сцени і, можна сказати, пережила свою славу, бо хто бачить її тепер на сцені, той не може собі уявити в цій бабусі колишню знаменитість. Садовський, навпаки, з кожним роком все більше й більше входив у силу, і по заслузі придбав собі славу великого артиста і організатора українського театру, що на протязі багатьох років був єдиним українським огнищем, яке відогріло патріотичні почуття публіки і розбудило інтерес до України, в самостійність якої гаряче вірив Садовський з того часу, як побував якийсь час директором українського театру в Галичині.

Трупа Саксаганського складалася крім нього ще з Карпенка-Карого, сестри їх Марії Садовської і вважалася найбільше ансамбльовою, найкраще організованою і взагалі найкращою трупою. Саксаганський дійсно високоталановитий артист, може талановитіший за Кропивницького, але по смерті К. Карого розпустив свою трупу і виступав тільки на ґастролях по дрібних провінціяльних трупах, що складалися з усякої шантрапи, шушвалі, яку він висміяв у водевілі: "Шантрапа". Ці ґастролі не принесли слави Саксаганському, і потроху публіка стала його забувати, в той час як Садовський все більше й більше підвищувався в очах публіки.

Карпенка Карого всі раз-у-раз називали "розумним" артистом, бо він справді був таким, але разом з тим він був і талановитим; він ніколи не впадав у шарж, в ненатуральність, але ролей видатних, героїчних він не грав ніколи, а через те ніякого ефекту на

Є. Чикаленко. Спогади. 1890-1894186

публіку не робив, зате його грі ніхто ніколи нічого не міг закинути. Марія Садовська, як я вже казав, була і талановита і співала дуже гарно і мала ефектну статуру, але, на великий жаль, вона скоро після розколу трупи Садовського вмерла, і Саксаганський замість неї виховав теж досить талановиту артистку Л. П. Ліницьку6), яка була у нього прем'єршею ввесь час, поки він держав трупу.

За часів українського національного уряду Міністерство Мистецтва призначило Саксаганського директором державного народнього театру в Києві, куди, наче в архів, перейшли на ролі бабусь і Заньковецька і її конкурентка Ліницька. На цій посаді Саксаганський наче одержав сатисфакцію за те, що публіка його була забула. Але я забіг наперед років на 30, а тому вертаюсь назад до 90-их років.

В початку цих років вернувся з Сибіру д-р П. І. Михалевич, і я зараз же поїхав до нього в Єлисаветгород. Але, на великий жаль, це вже був не той надхненний провідник відродження української нації, яким я його знав перед засланням, а прибитий лихом, пригнічений недолею старий дід. Головою родини стала тепер його жінка, малоосвічена селянка, що клопоталась тільки за свої діти і вороже ставилась до колишніх учнів-приятелів свого чоловіка — отих Грабенків, Чикаленків, Дяченків та ін., що довели його, як вона казала, до Сибіру! Тяжко мені було дивитися на любого доктора. Але що зробиш?

Після заслання Михалевич вже не виявляв інтересу до українських справ, і його постепенно всі забули.

*   *
*

Я вже казав, що літом я до втоми працював по господарству, але ніяких різких змін в ньому не робив, бо дядько тому дуже противився, кажучи:

6) У автора незначний анахронізм. Ліницьку, як акторку виховав Кропивницький, до Саксаганського вона перейшла пізніше. Д.А.

Є. Чикаленко. Спогади. 1890-1894187

— "Роби так, як я робив, я ж робив так, як твій батько, а розумнішого за нього я не зустрічав у своїм житті. Отож роби наше дурне, а твоє розумне нехай полежить".

Але в маленьких розмірах, на невеликих шматочках землі, я робив на практиці проби, досвіди з того, що зимою вичитував з книжок та часописів. Велике вражіння на мене зробила праця професора петербурзького лісового інституту П. А. Костичева — "О борьбѣ съ засухами", і я вивірив на практиці те, що цей талановитий мужицький син міркував тільки теоретично.

Спосіб боротьби з засухами — чорний пар — дуже поширений тепер в засушливих місцевостях Америки і почасти і у нас в степах, — полягає в тому, що постійним розворушуванням ріллі не дають їй випарювати й губити вільгости. На добре обробленому чорному пару і посеред літа земля тільки зверху трохи висихає, а в споді, навіть у велику посуху, держиться ще весняна вода.

В Херсонщині літом 1892 року з квітня місяця не було дощу аж до Петра (29-го червня); земля скрізь висохла і порепалася так глибоко, що коли в шпару пустиш палицю, то її не можна було дістати. Всі хліба й трави так посохли, що аж хрустіли під ногами. Перелякані люди скрізь ходили по полях з процесіями, і духовенство правило молебні, щоб Господь змилувався і дав дощ.

І в Перешорах врядили таке молебствіє; пішов і я з людьми в степ з процесією і завів їх на свій чорний пар і підмовив панотця спинитися там і відслужити молебень. Всі люди поставали навколюшки і коли панотець звернувся до Бога з проханням:

— "Отверзи хляби небесния і даждь землі заждущей дождь", то всі люди з дивуванням помітили, що у них під колінами земля вогка і кожний з них по-

Є. Чикаленко. Спогади. 1890-1894188

чав порпатись у землі і мняти вогку землю в руках, а діти то й коники з землі ліпили.

Один селянин пошепки завважав мені:

— То ви в Бога не просите вогкости, так як ми, а видираєте!

Після молебня на запитання вражених селян — яким способом я зберіг в ріллі весняну вогкість, я в подробицях розказав, як це робиться. Таким чином вийшла імпровізована лекція на ріллі, посеред степу. Тоді я рішив написати книжечку на цю тему або ліпше сказати, записати те, що я з цього приводу говорив, поясняв на практиці селянам. Правда, це вже був не перший мій досвід на полі популяризації, бо я ще року 1882 написав у Харкові на пропозицію проф. Зайкевича брошуру про культуру кукурудзи, але вона десь загинула в цензурі.

Записавши свої розмови з селянами про чорний пар, як спосіб проти засухи, і перечитавши їх декому з селян, я повіз брошуру в Одесу, щоб порадитись з М. Ф. Комаровим, куди її направити. Йому так сподобалась мова і виклад, що він зібрав до себе ввечорі кілька душ одеських українців, і я мусів перед ними прочитати брошуру, а потім порішили, що М. Комар повезе її завтра до цензора, з яким він часто бачиться за картами, і попросить його, щоб дозволив надрукувати. Але виявилося, що цензор при всьому своєму бажанні прислужитися Комареві не може дозволити науково-популярного рукопису сам, а мусить переслати його в Петербург в "главное Управленіе по дѣламъ печати". М. Ф. Комар написав в Петербург до своїх знайомих, щоб вони вплинули, коли можуть, на тамошніх цензорів, але минуло з півроку, і я дістав папірець, в якому сказано було, що "рукопись признана неудобною к печати" і зоставлена в цензурному архіві. Тоді прийшло мені на думку послати рукопис в сільсько-господарський журнал "Хуторянин", який видавався на

Є. Чикаленко. Спогади. 1890-1894189

московській мові в Полтаві під цензурою президента "Сільсько-Господарського Товариства", видатного земського діяча Квітки. Через якийсь час я дістав свій рукопис назад при листі члена редакції Л. В. Падалки, який з захопленням вихваляв мою брошуру, але сповіщав, що Квітка має найгострішу інструкцію не друкувати нічого по-українському, під страхом закриття журналу. Під кінець Падалка пораяв мені звернутися до міністра хліборобства Єрмолова з проханням виклопотати у міністра внутрішніх справ дозвіл на видання брошури і пророкував, що коли я доб'юся дозволу, то моя книжечка проб'є дорогу українській книжці на село.

Як російський уряд боявся українського слова і як він його переслідував, видно з того, що я п'ять років добивався дозволу на свою брошуру про чорний пар і тільки 1897 року, тобто через п'ять років, дістав той дозвіл. Писав я на протязі цих п'яти років до проф. Костичева, просячи його поклопотатись за мою брошуру; писав і до міністра хліборобства Єрмолова; подавав міністрові внутрішніх справ скаргу на "Главное управленіе по дѣламъ печати" за заборону брошури. Нарешті послав йому друковане в "Земскому Сборнику" справоздання голови херсонської губерн. земської управи, який оглядав мої посіви на чорнім пару під час об'їзду губернії в голодний рік і дивувався моєму розкішному хлібові, що виріс в такий посушний рік. Я писав Єрмолову, що міністерство хліборобства повинно на свій кошт друкувати і розповсюджувати такі брошури, як моя, а не забороняти їх, бо таким способом можна підняти сільсько-господарську культуру серед селян. Міністру внутрішніх справ я післав свідоцтво від нашого "справника" про те, що за перешорськими селянами нема ніяких "недоїмок" і пояснив це тим, що вони обробляють землю так, як я їм показую, і через те мають щороку добрий врожай, а брошурою своєю я цей спосіб обробітку землі хочу по-

Є. Чикаленко. Спогади. 1890-1894190

ширити і по всьому "Півдню Росії" і написав її так, як розказую селянам, навіть тими самими словами, бо російської мови "південні" селяни не розуміють.

Потім мені оповідав секретар Ученого Комітету при міністерстві хліборобства українець Филип'єв, який дуже захоплювався моєю брошурою, що вона була темою розмов та суперечок на засіданні комітету міністрів, куди міністр Єрмолов передав справу з моєю брошурою тоді, коли міністр внутрішніх справ відмовився, на його прохання, дозволити її. В результаті тої наради я дістав дозвіл з надзвичайним написом: "Дозволено въ виде исключения".

Надалі Филип'єв порадив мені посилати рукописи мої в Учений Комітет міністерства хліборобства і вже з його ухвалою посилати до цензури, але доконче писати в діялогічній формі, щоб виглядало як белетристика, бо наукові книжки гостро заборонені. Я так і робив з дальшими своїми книжечками; писав у діялогах і посилав рукописи до Ученого Комітету міністерства хліборобства, і їх цензура швидко дозволяла. За ті свої книжечки*) я одержав пізніше від сільсько-господарських товариств дві великі срібні і одну золоту медалі; старанням земств вони розійшлися в кількості півмільйона примірників.

Правду пророкував Л. Падалка, що брошура про "Чорний пар" прокладе дорогу і іншим українським книжечкам в народні маси. З того часу, очевидно під впливом міністерства хліборобства і таких прихильників, як Филип'єв, цензура почала легше пропускати і мої книжечки та й інших авторів.

Сидячи на селі безвиїзно і не маючи змоги як політично "неблагонадежний" приймати участь в земській діяльності і впливати на громадські органи

*) "Розмови про с. господарство": І. Чорний Пар; II. Худоба; III. Сіяні трави; IV. Виноград; V. Сад; V. Як впорядкувати с. господарство в полі.

Є. Чикаленко. Спогади. 1890-1894191

на користь українства, я іноді впливав у цім напрямі іншим способом. Прочитавши раз в "Одесскому Листку", який я передплачував, глузливий фейлетон талановитого зденаціоналізованого земляка нашого Дорошевича, в якому він ядовито висміював український театр і взагалі українство, я, обурений до глибини душі, написав до незнайомого мені видавця Навроцького гарячого листа, в якому казав, що як "місцевий" землевласник обурююсь проти того, що "місцева" газета, замість того, щоб обороняти інтереси "місцевого" населення, дозволяє якимсь північним зайдам глузувати з "місцевої" мови, культури і т. п. і просив не посилати мені своєї газети, а я з свого боку вживу заходів вплинути й на сусідів, аби й вони не передплачували газети, яка не розуміє "місцевих" інтересів.

На відповідь я, натурально, не сподівався, але, на диво моє, в скорім часі дістав від видавця лист, в якому він просить вибачити, що цей фейлетон з'явився в його газеті без його відома і по непорозумінню, бо він раз-у-раз намагався ставити місцеві інтереси на перший плян (очевидно тільки комерційні), і що надалі таких недоглядів він у своїй газеті не допустить. І справді, доки був живий Навроцький, який нічого спільного з українством не мав, в його газеті ніколи ніяких виступів проти українства не було.

Другого разу якось прочитав я в якомусь журналі листи з закордонної подорожі найталановитішого тоді російського маляра І. Рєпіна, в яких він описував краківську академію мистецтва і зосібна знаменитого польського маляра Матейка. Він писав, що Матейко зробив собі безсмертне ім'я національного польського маляра тим, що він своїми історичними образами будив в поляках любов до своєї старовини і підіймав у них патріотичні почуття і т. д. Під вражінням тих рядків я написав до незнайомого мені особисто Рєпіна приблизно такого листа: "А хто Вам, високошановний Ілля Юхимович, заважає історични-

Є. Чикаленко. Спогади. 1890-1894192

ми картинами будити в українцях любов до своєї старовини, підвищувати у них патріотичне почуття і таким способом придбати собі безсмертне ім'я українського національного маляра?" Підписав своє прізвище і послав на петербурзьку академію мистецтва, професором якої був тоді Рєпін. Через якийсь час я дістав лист, на коверті якого було написано: Мардаровка г-ну Е. Чикаленко. Розгортаю лист, писаний незнайомою рукою, і, здивований, бачу підпис: "И. Рѣпинъ". В листі тому Рєпін доводив, що він справді родом з м. Глухова9) (Чернігівської губ.), але не почуває себе українцем та взагалі "Малороссія" так злилася з "Великороссієй", що витворилася вже навіки "нераздельная Россия", і він своїм малюванням раз-у-раз намагався розбудити в глядачах любов взагалі до "русского народа" і брав теми і з українського історичного побуту, напр. як запорожці пишуть відповідь на лист турецькому султанові і т. д. Через кілька років, копи я познайомився з Рєпіним в Петербурзі на ювілеї Д. Мордовця, то він дякував мені за мого листа, який навернув його на думку замовляти українцям, учням академії, образи на історичні українські теми і навіть сам надумався над темою в'їзду Богдана Хмельницького в Київ, але через хворобу і заняття не має змоги вибратися до Києва і взагалі на Україну за студіями.

Треба ще згадати про моє листування з Д. Мордовцем, загально відомим тоді російським письменником, коли я ще не був з ним знайомим, і що з того листування вийшло. Прочитавши в галицькій "Зорі" його "Сорока на тину", щось на кшталт фейлетону, в якому він каже, що український письменник живе в таких умовах в Росії, як сорока на тину, що й рад був би чоловік писати щось, але умови відбивають охоту і т. п., і впевнившись з того фейлетона, що Мордовець не забув ще української мови і володіє нею ще краще, ніж молоді наші белетристи, я написав йому,

9) Ілля Рєпін родився не в Глухові Чернігівської губ., а в Чугуєві Харківської губ. Він був сином "білетного солдата" із козаків, обернених у "воєнно-поселенці". Прізвище це в спогадах пишеться "Репин", "Рѣпинъ" і "Репин". Д.А.

Є. Чикаленко. Спогади. 1890-1894193

що даремне він нарікає на умови, що й при цих умовах можна друкувати белетристичні твори, аби охота, а що пише він тільки по-російському тому, що за російські твори йому платять, а за українські — ні, і нарешті запропонував йому писати історичні оповідання по-українському, а я знайду змогу платити йому так само, як платять російські журнали, і друкуватиму ті оповідання в Галичині, коли цензура не пустить їх тут. Я розвивав йому в тім листі свою думку про необхідність викладу всієї нашої історії в белетристичній формі, бо в іншій формі цензура історичних книжок про Україну не пустить, крім того в белетристичній формі народ охотніше читатиме і швидше познайомиться з своїм минулим. Я жалкував, що у нас досі нема свого такого геніяльного брехуна, як Сенкевич, який би історичними оповіданнями розбуджував патріотизм та інтерес до нашого минулого, і раяв йому, як історикові та белетристові, який майстерно володіє народньою мовою, взятися за писання історичних оповідань, а я йому платитиму, як йому платять за російські оповідання. З цього приводу зав'язалося у нас з ним листування, яке скінчилося тим, що він прислав мені досить велике оповідання під заголовком: "Дві долі", з життя Юрка Хмельницького. Оповідання те дуже розтягнуте і написане так нудно, що зовсім не захоплює читача. Нічого було робити, треба було за нього платити, як я обіцяв, але Мордовець не хотів сказати ціни; тоді я запитав редакцію "Київської Старини", по чім вона платила Мачтетові за оповідання "Панна", що друкувалося у неї на російській мові, і, пославши їй оповідання Мордовцева, запропонував надрукувати його в своїм журналі, а гонорар я виплачу авторові сам. Через якийсь час я дістав від В. П. Науменка відповідь, що Мачтетові платилося по 80 руб. за аркуш, а оповідання Мордовця по-українському не пускає цензура, перекладати ж на російську мову таке нудне оповідання не варто. Тоді

Є. Чикаленко. Спогади. 1890-1894194

я послав оповідання у Львів до редакції "Літературно-Наукового Вісника", що тоді почав виходити під редакцією М. С. Грушевського, де воно й було надруковане з великими скороченнями, але все таки розміром вийшло до десяти аркушів, за які я мав заплатити тисячу рублів, які, за згодою Мордовця, послав львівському Науковому Товариству ім. Шевченка для заснування премії ім. Д. Мордовця за кращі історичні оповідання. Через якийсь час Мордовець прислав мені друге оповідання під заголовком "Семен Палій". Очевидно було, що обидва ці оповідання або були у нього давно готові, або писані наспіх і просто начисто, без усякої обробки. Це оповідання було ще нудніше за попереднє і ні "Київська Старина", ні "Л. Н. Вісник" не схотіли його й дурно друкувати, про що звідкісь довідався Мордовець і написав мені, щоб я повернув йому його. Боячись, що Мордовець випустить його окремою книжкою в такому вигляді, як воно написане, і догадуючись, що у нього нема чорновика, ми, разом з М. Комарем, поробили в ньому великі скорочення: повикидали все нудне і недоладне і, переписавши його, я послав Мордовцеві копію, залишивши почерканий манускрипт у себе, який я потім передав до колекції Б. Д. Грінченка. Мої здогадки справдилися, бо коли я прочитав виданого Мордовцем "Семена Палія", то упевнився, що його друковано по моїй копії без усяких добавок, що свідчить про те, що у Мордовця не було чорновика.

Під кінець мого безвиїзного проживання в Перешорах оселився по сусідству в своїм маєтку молодий інженер П. А. Кондрацький, дуже розумний і приємний чоловік; але як я не намагався українізувати його, нічого з того не вийшло, хоч він теоретично згоджувався зо мною, що народня школа і література для народу повинні бути на його мові, але як переходний ступінь до російської школи. Коли його вибрано було за члена ананьївської земської управи, то я через ньо-

Є. Чикаленко. Спогади. 1890-1894195

го просував у земські бібліотеки українські книжки і провів на посаду секретаря управи свого приятеля з юних літ, О. Ф. Волошина, який по справі д-ра Михалевича, як і я, був відданий під догляд поліції в Одесі, де служив коректором в друкарні Фесенка, давав приватні лекції, а по неділях та святах співав в якійсь церкві і таким способом якось перебивався з своєю великою родиною. О. Волошин, людина розумна і тактовна, потроху-потроху придбав довір'я управських панів і ми вдвох з ним попроводили в ананьївське земство багато українців, ідейних робітників, яких ми особисто і не знали, але рекомендованих нам нашими приятелями. Таким робом в Ананьєві склався цілий український гурток, члени якого працювали по всьому повіту. Але це тяглося доти, доки членом управи був мій сусіда і кум Кондрацький, якого сліпо слухався голова земської управи. А коли той умер і в управу вибрано нових людей, з якими не міг ужитись Кондрацький і вийшов із земства, то почалася нагінка на служачих українців і на все українське. Впливовий ананьївський маґнат, придворний камергер Ерделі докоряв попередній управі за те, що вона ширить українські книжки, які мають ціллю не проведення ліпших способів господарювання, а відродження української держави, тобто закидав українцям таке, про що вони тоді й мріяти не сміли і що сталося несподівано тільки тепер після всесвітньої війни і великої російської революції. Натурально, що нова земська управа, не маючи в своєму складі жадного щироземського чоловіка, позвільняла з посад свідомих українців, а між ними і Волошина, хоч вони були найкращими земськими робітниками. Увільнили і агронома нашого Ф. І. Зайка-Заїкина, про якого треба сказати дещо. Коли посада повітового агронома стала вільною, то Кондрацький звернувся до мене з проханням порекомендувати якогонебудь тактовного чоловіка, бо пани наші тоді ще всі були рішуче настроєні

Є. Чикаленко. Спогади. 1890-1894196

проти аґрономів, вважаючи, що кожний з них, та навіть і селянин, з практики знає багато більше, ніж всякий аґроном, який береться їх вчити. Я звернувся до своїх знайомих, і вони мені порекомендували Ф. І. Заїкина, про якого я перше ніколи не чув. Коли він дістав ту посаду і приїхав подякувати мені, то я з острахом помітив, що він майже зовсім глухий і тихої розмови не чує абсолютно. Через якийсь час, коли я зустрівся з Кондрацьким, то почав виправдуватися за глухоту Заїкина, кажучи, що перше він чув добре, і я не знав, що він зовсім оглух. Але Кондрацький, сміючись на це відповів, що оця його вада є величезним плюсом у Заїкина, бо коли він приїздить до панів, то не чує, що йому пани говорять шпильки, глузуючи з агрономії, і провадить свою розмову далі, до якої пани прислухаються і щось з неї почерпують і нарешті зостаються задоволені агрономом, що й висловлюють управі. Заїкин, як виявилося, був дійсно дуже діловитий і практичний аґроном; він завів по повіту масу маленьких зразкових господарств, наймаючи для них землю у найзлиденніших господарів, і їх самих наймав робити на тих землях так, як він велить; і коли у такого найгіршого господаря виростав чудовий хліб, то все село сходилося дивитись і справді навчилося ліпше обробляти землю. Заїкин, жвавий, жартовливий, раз-у-раз веселий, гострий на язик, дуже подобався селянам, і вони любили і слухали його, але ця його жартівливість і наробила йому багато лиха. Коли подекуди по Україні почалися селянські розрухи, трапилось Заїкину попасти на іменини до якогось попа, у якого було багато гостей, і коли один піп у червоній рясі запитав його, чи спокійно в повіті, то Заїкин, жартуючи, але з серйозним виразом, відповів:

— От, пождіть, отче, скоро-скоро, подеремо вашу рясу і з червоними прапорцями підемо з села до села!

Дехто з гостей зрозумів це, як справжню погрозу, і донесли управі; в результаті і нова управа, бажа-

Є. Чикаленко. Спогади. 1890-1894197

ючи збутися його, заявила про це поліції. Почалося слідство, яке нічого не потвердило, але Заїкина звільнили і до нього пристала репутація не тільки "неблагонадежного", але й "опасного" чоловіка. Через цю репутацію він не міг знайти посади і мусів якось перебиватися з жінкою, сидячи на хуторці, який він собі придбав і який засадив садом та виноградом, а коли в 1905 р. почалася справжня революція, а за нею чорна реакція, то він попав на заслання в Сибір, з якого вернувся тільки тепер, після революції 1917 року і дістав в київській земській управі посаду аґронома.

З відомих тепер українських діячів служили тоді в ананьївськім земстві, між іншим, д-р Модест Левицький та д-р Іван Липа*). Перший з них користувався широкою популярністю серед народу як лікар і як надзвичайно чула і сердечна людина. Він тоді вже починав писати свої невеличкі, але цінні новельки з селянського та жидівського життя, в яких виставляв матеріяльні недостатки та пригніченість населення і викликав до нього співчуття у читача.

Д-р Липа й тоді вже був самостійницького світогляду і проповідував між свідомими українцями ідею самостійности України.

Я ж доводив йому, що оця його пропаганда не тільки не наблизить здійснення ідеї самостійности України, а ще її віддалить. — Нам, казав я, перше всього треба добитися скасування закону 1876 року, щоб мати змогу видавати газети та журнали, а головне добитися української школи, що приведе до національної свідомости, а будучі покоління самі рішать питання про самостійність України. Пропагандою самостійности тепер ми перелякаємо громадянство, бо воно боїться за цілість Росії. Коли відділяться від Росії Фінляндія, Польща, Прибалтика, Кавказ, навіть і

*) Д-р І. Липа помер 1923 р., на еміграції, у Винниках коло Львова.

Є. Чикаленко. Спогади. 1890-1894198

Сибір, то все таки буде Росія, а коли відділиться від неї Україна, то вже Росії не буде, а лишиться тільки Московщина, Московське царство. От, чому чорносотенці так бояться відродження української нації, називаючи його мазепинством, і накликають уряд до боротьби з ним.

— Подивіться, кажу, на наше земство: поки народ не виступав на боротьбу за свої інтереси, земці грали ролю "батьків народу", дбали про медицинську, агрономічну допомогу народові, про державний кредит на купівлю селянами землі, клопоталися навіть про заведення української мови в народніх школах, а коли почалися аґрарні розрухи, то перелякані земці звернулися до уряду за допомогою, в результаті чого наступила реорганізація земства, суду, заведення земських начальників і т. д. Не треба нам пропагандою самостійництва лякати поступові кола, бо й вони з'єднаються з урядом і задушать нас, а тепер вони готові допомогти нам добитися української школи, яка приведе до відродження української нації і т. д.

Тепер я бачу, що я і мої однодумці помилялися: поступове московське громадянство не допомогло нам добути школи, а народ добув її аж 1917 року шляхом революції, як за революції 1905 року добув право видавати газети та журнали на українській мові.

Коли не стало можливости служити в ананьївському земстві, то М. Левицький переїхав до Києва, а І. Липа до Одеси, де вони працювали, як лікарі і українські громадські діячі, про що мова далі.

Коли мої старші діти підросли, і їх треба було вчити по-московському, то нам нараяли дочку сусіднього попа Кошевича, що недавно скінчила дівочу епархіяльну школу, яка дає права більші за 7-клясову жіночу гімназію. Ця попівна раз-у-раз страшенно дратувала мене тим, що ні за що не хотіла говорити по-українському, хоч ми всі в родині не говорили інакше.

Є. Чикаленко. Спогади. 1890-1894199

Пробував я їй доводити, що українська мова не є тільки мужича, що колись у нас уся інтеліґенція говорила цією мовою і т. д. і т. д., але в школі їй так забили памороки, що вона українську мову вважала за якусь бридку й низьку, що нею соромно говорити інтелігентній людині. Давніше, коли попівни виховувалися вдома, або по манастирських школах, то попаді раз-у-раз говорили по-українському і міцно трималися своєї мови, хоч часом їхні чоловіки, укінчені семінаристи й вимагали, щоб вони до дітей і до гостей говорили по-московському. А коли для попівен позасновували спеціяльно обрусительні епархіяльні школи, то вони стали міцно триматися московської мови, хоч часом чоловіки їхні, укінчені семінаристи, принципіяльно говорили з своїми товаришами і з парафіянами по-українському. Хоч батько нашої учительки говорив гарною, чистою українською мовою, дочка його соромилася й слово сказати не по-російському. Мати моя, що жила в Ананьєві з своїм чоловіком, а моїм вітчимом, і часто бувала у нас, теж спочатку хотіла була говорити до онуків по-московському, але я твердо їй сказав, що коли вона хоче до нас приїздити і бачитися з онуками, то мусить говорити до них по-українському; мати з сльозами на очах виправдувалася тим, що вона української мови не знає, а може говорити "по-мужичому" і говорила до дітей чудовою народньою українською мовою.

Жінки взагалі консервативніші за чоловіків і до чого звикнуть з дитячих літ, то тримаються того міцніше за чоловіків; тим треба пояснити, що на Україні тільки жінки досі зберегли національну одежу; тим треба пояснити, що посеред нашої свідомої інтелігенції дуже мало є родин, в яких мати говорить до дітей по-українському, хоч чоловіки їхні часом мають репутацію видатних українських діячів і їхні жінки мусять вже хоч до гостей українців говорити сякою-такою українською мовою. А багато й досі є таких, що

Є. Чикаленко. Спогади. 1890-1894200

уперто раз-у-раз говорять по-московському, хоч родом вони українки і ніколи нікуди з України не виїздили. Тепер, з проголошенням самостійної української держави, виразно помічається поворот і в настрою жінок; тепер вже жінки молодших українських діячів, хоч родом і не українки, говорять, або намагаються говорити по-українському і дітей своїх посилають до українських шкіл.

201

ЧАСТИНА ДРУГА

(1894-1903)

202

Пуста сторінка

Є. Чикаленко. Спогади. 1894-1895203

IX.

(1894-1895).

Переїзд в Одесу. Одеська громада. Смоленський і М. Комар.

Коли прийшла пора віддати старших дітей до школи, то ми рішили оселитися всім разом в Одесі, щоб не розлучатися з дітьми. Я поїхав восени 1894 року в Одесу, найняв помешкання, купив сяку-таку мебель, і ми вибралися на зиму з села, а літом, коли кінчалася у дітей наука, всі вони виїжджали з мамою на село. Я ж виїздив з города, як тільки зачиналася весна, часом і в половині лютого, та й зимою навідувався кожного місяця і проживав по кілька день в селі, а коли була робота, наприклад здача проданого хліба, то й довше; всю осінь, аж до зими я сидів в селі і тільки яких три-чотири зимових місяці жив у городі. Оселившись з родиною в Одесі, я часто бував у Комаря та Смоленського і незабаром дістав від них пропозицію вступити в Громаду, на що я з радістю згодився.

Сталих, організованих громад українських було тоді на Україні тільки дві: в Києві — так звана "Стара Громада", і в Одесі; потім пізніше вже заснувалися полтавська і чернігівська. Київська громада, як відомо, зорганізована була ще в початку 60-их років В. Б. Антоновичем, д-ром Панченком, К. Михальчуком, П. Житецьким та іншими, а одеська — в 70-их роках Л. Смоленським, М. Климовичем, М. Боровським, А. Крижановським та іншими. Конституція у

Є. Чикаленко. Спогади. 1894-1895204

обох громад була однакова — по рекомендації не менше як двох членів після оголошення на двох зібраннях, на третьому зібранні новий член приймався після таємного голосування; якщо хоч один голос був проти, то вже такий кандидат не приймався, бо в такому братстві, яким уважалася громада, не повинно було, щоб хтось проти когось щось мав. Багато в 70-х та 80-х роках засновувалося громад по інших містах, навіть і в Києві і в Одесі, так званих молодих громад, але у всіх у них приймалися члени не по одноголосному рішенню, а по більшості голосів і всі вони, може через цей пункт своєї конституції, і не жили довго, а розпадалися, зникали і знов складалися інші, а київська "Стара Громада" і одеська проіснували до 1917 року і ніколи серед них не було й жадного зрадника чи провокатора. За моїх часів в Одесі зорганізувалась була молода громада, але скоро розлізлася; декотрих її членів потім прийняли в Стару Громаду, а більшість зосталася поза громадою і потонула в російськім морі. Найвидатнішими членами нашої одеської громади були: Л. Смоленський, М. Комар та Михайло Климович.

Л. А. Смоленський, якого я описував в перших главах, користувався в одеській громаді безмежним авторитетом та загальною повагою, він був там центром, невибраним головою, бо в одеській та й в київській старих громадах не було вибраного голови, а головував раз-у-раз господар хати, в якій збиралася громада.

Другою найвидатнішою особою в одеській громаді був відомий бібліограф Михайло Комар. Родом з Катеринославщини, з Запоріжжя, з великою круглою лисою головою та з великими запорозькими вусами, він нагадував запорожця, але тільки тоді, коли сидів і коли не видно було його малесенької, щуплої статури. Незвичайно працьовитий, він увесь час поза урядовою службою нотаря, сидів над бібліографією,

Є. Чикаленко. Спогади. 1894-1895205

словником так пильно, що майже нікуди з дому не виходив, тому всі, раз-у-раз сміючись, казали йому, що за сиднею у нього незабаром атрофуються ноги. По вдачі гарячий, нездержливий, а тому в суперечках дразливий та ущіпливий; коли він бувало розгарячиться, то приятелі, жартома, казали йому, що він дзижчить і тне як справжній комар. На старість він почав слабувати на грудну жабу, покинув курити, перестав пити популярне серед одеських громадян червоне басарабське вино "Мерло", але страшні події революції 1905 року прискорили його смерть. Після обстрілу поліцією будинку, в якому він жив, коли йому довелося з родиною ховатися в помешканні за стінами, де не було вікон, він вже не міг видужати.

Одеський мировий суддя Михайло Климович — чорний (бо в громаді був ще молодший брат його Петро, бльондин*)), як правник був хранителем громадської неписаної конституції і раз-у-раз пильно стежив за її виконуванням, особливо при виборі нового члена; незабаром по моїм вступі в громаду він помер.

Решта членів Громади, душ до двадцяти п'яти, переважно гімназіяльні учителі, були люди ідейні, віддані щиро справі національного відродження українського народу. З них, крім згаданих, були: старий Мих. Боровський, Антін Крижановський, брати Олексій і Григорій Андрієвські, Кость Іващенко, Іван Руденко, Григорій Смирнов, Олексій Левицький, Петро Злотчанський, Антін Синявський, А. Погибка, Дмитро Сигаревич, податні інспектори: Федоренко, М. Білінський, М. Шостаковський та інші, яких тепер не згадаю. Під кінець мого пробування в Одесі увійшли Іван Луценко та Федір Шульга, останній був скоріше російський кадет, хоч родом лубенський козак.

*) Петра Климовича розстріляно 1920 року в Одесі, як бувшого міністра фінансів за Центральної Ради.

Є. Чикаленко. Спогади. 1894-1895206

Смоленський був касиром громадським та її ідеологом; він не раз доводив, що громада київська, а за нею й одеська, мають через Кирило-Методіївське Братство преємственний зв'язок з тими українськими братствами, що колись врятували Україну від полонізації, і прорікав, що колись отакі організації, як громади, врятують Україну і від московського ярма, а через те надавав великого значіння існуванню громад. Бували такі члени громади, переважно з молодих віком, що нарікали на те, що громада нічого не робить, що збирається тільки для того, щоб повечеряти та випити, або сидить над такою нудною роботою, як складання словника, що не варт і існувати таким громадам. Деякі з них, незадоволені недіяльністю громади, покидали її і потім губилися в російськім загалі; деякі пропонували якісь нездійснимі проекти діяльности для громади, але нічого з того не виходило, бо громада складалася з людей ріжних політично-соціяльних світоглядів, об'єднаних не програмою, бо ніякої програми у громад не було, а тільки любов'ю до українського слова. Я підкреслюю слова, бо крім людей настроєних демократично, які мали на меті інтереси народу взагалі, в громаді були люди далекі від інтересів демоса, але любили і дбали про розвиток українського слова. Смоленський раз-у-раз старався примирити всі елементи, з яких складалася громада, і хоч сам по переконанням був соціяліст, але раз-у-раз дуже толерантно і з повагою ставився до такої праці, як складання російсько-українського словника, над якою працював Комар з кількома громадянами.

В словарній комісії і я охоче приймав участь, бо надавав великого значіння словарю для виучування мови і для перекладів. Комісія словарна, під головуванням Комаря, збиралася раз на тиждень і працювала протягом кількох років. Праця та велася так: одеська громада дістала від київської народній українсько-московський словарний матеріял в картках і

Є. Чикаленко. Спогади. 1894-1895207

обернула їх на московсько-українські. На зібраннях один член комісії голосно читав слово за словом московський словар Даля та Академічний, другий стежив за картками, інші за словниками: Левченка, Шейковського, Партицького, Желехівського, Верхратського (з обережністю, бо він часто сам виковував терміни), Беринди та іншими. Провірені і апробовані слова М. Комар записував у зшиток. Я подавав і пояснював переважно сільсько-господарські слова. Словник той потім вийшов при моїй матеріяльній допомозі у Львові в чотирьох томах під псевдонімом — М. Уманець і А. Спілка, що означає М. Комар і Одеська Громада. По скінченню праці над словником, коло Комаря згуртувалася купка, що працювала над українською бібліографією, але я в тім гурті участи не брав.

Збиралася громада що два тижні по черзі у членів, у яких була більша кватиря, бо в одеській громаді на зібрання приходили члени громади з жінками, а часом і з дорослими дітьми, так що народу збиралося часто-густо більше п'ятидесяти душ. Молодші члени часом висміювали такі родинні зібрання, але Смоленський відповідав:

— Це необхідно, бо коли з'явиться поліція, то попаде на чиїсь іменини, а якби зібрання складалися з самих мужчин членів громади, то ясно було б, що це зібрались якісь "заговорщики".

На таких зібраннях перше всього касир Смоленський вичитував справоздання, з якого видно було, за ким є яка залеглість. Кожний член з початку року сам визначав суму, яку він платитиме в рік і яку вносив помісячно; найменше вносили, як я пам'ятаю, по рублю в місяць, а найбільше по 10 руб., але треба правду сказати, не всі вносили акуратно і не зайве було нагадування на початку кожного зібрання. Коли Смоленському щастило в той вечір зібрати якусь помітну суму, то він весело казав, що це зібрання було дуже продуктивне, бо на ці гроші одеська громада

Є. Чикаленко. Спогади. 1894-1895208

видавала пенсію пані Л. М. Драгомановій по 400 рублів у рік та виховувала двох дітей члена свого, Володимира Григоровича Мальованого, засланого в Сибір, де він потім, як я казав у перших главах, і помер. Правда, з тих вихованців не вийшло ніякої користи для української справи, бо лікар Тарас Мальований та сестра його Марина, учителька в Одесі, виховані на українські громадські гроші, нічим себе як українці не виявили і нічого за них потім і досі і не чути було.

Коли хтонебудь з членів після зібрання ремствував, що даремно пропав йому вечір, то Смоленський і тут находив потіху, кажучи:

— Ми разом повечеряли, а всяке "преломлениє хліба" і споживання вина в гурті зближає людей і з'єднує їх, а це в високій мірі важне, бо коли вся Україна покриється такими громадами, які й нічого не робитимуть, й коли настане такий час, що треба буде виступати організованим гуртом, то їм легше буде зговоритися, бо вони вже з'єднані.

Смоленський раз-у-раз гаряче доводив, що саме вже існування громади, хоч і без усякої роботи має величезне значіння: вона гуртує, підбадьорює людей, не дає завмерти ідеї національного відродження:

— А хіба не робота те, що наша громада видає щороку пенсію вдові М. Драгоманова та виховує дітей нашого громадянина В. Г. Мальованого? Хіба не робота те, що наші громадяни працюють — хто над словником, хто читає публічні лекції в народній авдиторії; інші провадять українську течію в літературно-артистичному т-ві та ведуть свій журнал "По морю и суше"? Так само не було ніякої роботи в одеській громаді, коли Драгоманов виїздив за кордон, а коли треба було добути гроші на видання в Женеві "Громади", то наша громада, як зорганізована група, зібрала в короткий час кілька тисяч рублів.

Є. Чикаленко. Спогади. 1894-1895209

Взагалі Л. А. Смоленський був центром, коло якого гуртувалися і набиралися духу не тільки громадяни, а й так званий "суголосний ґрунт". Кожної неділі, годин з 11 ранку до Смоленського сходилося багато всякого народу. Тут бували люди всяких націй, всякого віку, всі, хто хотів послухати розумної думки, живого слова, бо публічного громадянського життя в Одесі тоді зовсім не було. Бували тут переважно колишні учні Смоленського та товариші його, учителі з гімназій, юнкерської школи, професори університету, як — Овсянико-Куликовський, Маркович, Афанасьєв та всесвітньо відомий Мечников, і багато одеських громадських діячів, які не шуткуючи називали його "нашим Сократом". Розмови велися на всякі теми, в залежності від того, хто був присутній. З конспіративних мотивів люди там не збиралися у великому числі — не більше десятка душ, а коли приходило більше, то перші відходили. Говорили й на біжучі політичні теми та громадські, або й на теоретично-принципіяльні. Найбільше говорив сам господар, який вабив до себе не тільки своїм глибоким і широким розумом, а й надзвичайною щирістю та сердечністю. Часом господар, підогрітий червоним вином, сипав дотепами, влучними афоризмами, які потім розносились по всьому городу, або й розвозилися приїжджими і поза Одесою. Велика шкода, що Смоленський не лишив по собі ніяких літературних праць. Скільки разів ми прохали його написати свої думки по якомусь питанню, але він все відмовлявся тим, що дуже втомлюється, бігаючи цілими днями по дешевих лекціях в приватних гімназіях, а вечорами ходить ревізувати ночліжні приюти і тільки один день на тиждень — в неділю, може відпочити в товаристві своїх приятелів. Але мені здається, що Смоленський, як і Пильчиків, належав до того типу філософів-проповідників, що можуть тільки перед слухачами захоплюватися і промовляти надхненно тільки усно. До

Є. Чикаленко. Спогади. 1894-1895210

таких людей, але меншого калібру, треба зачислити й П. І. Михалевича, і М. В. Ковалевського. Очевидно, цим незвичайно талановитим і розумним людям не дано було дару викладати своїх думок на папері, а тільки в надхненних промовах, як народнім вітіям.

Того ж таки року В. Лесевич, читаючи по Росії публічні лекції по філософії, заїхав і до Одеси.

В Одесі В. В. Лесевич кілька разів бував у мене, я познайомив його з земляками; особливо мені хотілося познайомити і звести його з Смоленським, щоб той зацікавив Лесевича національним питанням, але, на мою досаду, Л. А. Смоленський уперто мовчав і все слухав Лесевича. А Лесевич, як людина, яка звикла, що скрізь всі його слухають, а не розмовляють з ним, не цікавився тим, що можуть сказати йому нового одесити-українці, коли він чув про українство в Петербурзі від Костомарова, а в Києві — від Антоновича та Драгоманова.

Перед самим виїздом Лесевича з Одеси українці рішили привітати його в своїм гурті.

У великій кватирі директора сирітського дому Ол. Ол. Андрієвського зібралася сила народу — зійшлися не тільки громадяни з своїми жінками, а поприходило багато з так званого "суголосного ґрунту", тоб то українців Никодимів, які ховалися з своїм українством не тільки від начальства, а взагалі від усіх. Коли посідали за стіл, то привітне слово сказав хазяїн Андрієвський, який дуже любив промовляти, але ніколи не знав сам, чим скінчить свою промову, а через те ми всі з страхом ждали кінця, бо боялися якогось ляпсуса, чим звичайно кінчалися всі промови Андрієвського. Але, на цей раз він, очевидно, підготувався та порадився з Смоленським, якого одного тільки й слухав, бо в промові нічого несподіваного не було, а тільки звичайні компліменти Лесевичу як ученому і громадському діячеві.

Є. Чикаленко. Спогади. 1894-1895211

В одповідь Лесевич, в довгій і в гарно збудованій промові, сказав, що всі ми, не ділячися на національні групи, повинні працювати для визволення Росії від деспотизму і для заведення конституційного ладу, який забезпечить свободу "личности" всім.

Тут встав Л. А. Смоленський і, зазначивши великі заслуги нашого талановитого земляка, завважив, що конституція, яка забезпечує свободу "личности", може зовсім не забезпечити "личности" колективної, тобто вільного існування національностей, як це ми бачимо в історії і в сучасному житті по інших державах. А без забезпечення національних прав не може бути свободи. Даремно російські радикали (так тоді звалися всі революційні активні течії) не зважають на права націй, стаючи начебто на інтернаціональну позицію, а в дійсності вони стоять на позиції російського централізму — одні свідомо, а інші по непорозумінню. І багато наших земляків пішло цим шляхом і загубилося в російськім революційнім морі, не зазначивши своєї течії, нічим не показавши, що їм не байдужі були інтереси українського народу.

Нам, українським громадянам, закидають, що ми ведемо свою окрему лінію, що ми розбиваємо сили і тим ослаблюємо "натиск" на уряд; що треба, мовляв, разом повалити цей "солом'яний колос на глиняних ногах", а тоді вже визначаться потреби окремих національностей. Але історія каже, що коли яка нація, яко нація, не виступала в боротьбі, то потім нічого не діставала.

Російські радикали не вимагають від поляків, щоби вони злилися з російськими партіями, бо поляки мали, мовляв, свою окрему державу і тепер мають крім загальних з росіянами інтересів і свої власні. Але росіяни забувають або не хочуть знати, що Україна теж мала свою державу, яка добровільно приєдналася до Москви. Вони думають, що "русскій" народ суцільний моноліт з одної глиби ґраніту витесаний, але

Є. Чикаленко. Спогади. 1894-1895212

коли придивитись добре, то на цьому ґранітові виразно видно щілину, де спаяні два народи — московський та український, що вдвох складають "русскій". Поляки теж колись не визнавали окремішности українського народу, через те українці і завалили польську державу. Те ж саме станеться і з російською, коли вона не визнає прав українського народу. Уряд російський, накривши все, а разом і Україну, казенним зеленим сукном, вважає, що українського народу нема, а за ним так само думає і все російське громадянство.

Вони не помічають, що під тим сукном Україна не задихнулася, а заклякла і як тільки сукно прорветься, вона воскресне. Властиво життя і не переставало тліти, але з-під казенного зеленого сукна його не видно. Ті самі братства, що колись витворили силу, яка визволила Україну з-під польського ярма, і досі існують у формі наших громад, які будуть побільшуватись та ширитись і не дадуть Україні завмерти, а згодом витворять силу, яка воскресить український народ. І всі українці, які покладають надії не на себе, а на загальний російський рух і там працюють, роблять велику помилку; треба працювати згідно з іншими, але не гублячи своєї індивідуальности.

Промова ця, коротко тут мною переказана, зробила на всіх, а особливо на Лесевича, величезне вражіння. Хто читав "Громаду" Драгоманова та інші його закордонні писання, тому промова Л. А. Смоленського мало сказала нового, але таких між одеськими громадянами було мало.

Всі страшенно жалкували потім, що не могли стенографічно записати її і доручили Д. Д. Сигаревичу, Є. І. Волянському та ще комусь третьому другого дня зійтись і гуртом записати її по пам'яті, а тоді дати Л. А. Смоленському зредагувати її. Напевне в паперах Сигаревича вона і осталась, хоч можливо, що реакція дев'ятисотих років примусила його і це знищити. Пев-

Є. Чикаленко. Спогади. 1894-1895213

не і в Л. А. Смоленського був конспект цієї промови, бо він напевне готувався до неї, щоб "не ударить лицомъ въ грязь" перед столичним філософом.

Коли, вертаючись з вечері, нас кілька душ сіло з Лесевичем в просторий городський фаетон директора Сирітського Дому, то він сказав нам приблизно так:

— Я розмовляв з багатьма видатними українофілами; я знав Антоновича і Драгоманова; обидва вони намагалися схилити мене до українофільського руху, але й від них ніколи я не чув такого обґрунтування українського питання. Навіть уявити собі не міг, що його можна так глибоко обґрунтувати. Да, надзвичайна людина Смоленський. Я чув про нього в Петербурзі, але він перевищив усі мої сподівання. Я, знаєте, почував себе просто хлопчаком, мені ніяково було, що я нічого в цім питанні не знаю.

Років через два після того я бачився з Лесевичем у його зятя В. М. Леонтовича в Оріховщині. Він, показуючи мені "Громаду" Драгоманова, сказав:

— Все це було у мене в бібліотеці, але в свій час я не читав, вважав це за партикуляризм, що це не важно, і скільки я через це стратив! ... А тепер з великим інтересом читаю, але почуваю, що вже пізно, вже старість прийшла.

А все таки після того він написав у "Рус. Мысли" та "СПБ-ских Ведомостях" кілька великих і цілий ряд дрібних статтей в оборону українського національного відродження.

Отак Л. А. Смоленський міг впливати на людей вже з готовим, виробленим світоглядом, а про молодь і казати нічого — він для неї був "кумиром", якому вона поклонялась, ловила кожне його слово.

В своїх споминах з дитячих літ я вже писав, що Смоленський перший закинув у мене зерно свідомости української.

Але не можна сказати, що одеська громада нічого не робила на своїх зібраннях. М. Ф. Комар, якого

Є. Чикаленко. Спогади. 1894-1895214

ми жартома називали міністром закордонних справ, мав зв'язки з Галичиною, де тоді під доглядом Костя Паньківського друкувався словар. Раз-у-раз він подавав якісь нові відомості про здобутки в боротьбі українців з поляками, чого з російських газет не можна було вичитати; а з початку кожного року, як бібліограф, подавав відомості про книжки українські та московські про Україну, що вийшли минулого року на російській та закордонній Україні.

Хто бував за цей час у Києві, або в інших містах на Україні, або бачився з кимнебудь з приїжджих, оповідав про те, що робиться в українській справі по інших містах України. Хто мав зв'язки з студентами або з семінаристами чи гімназистами, оповідав про те, що там робиться для ширення української справи. Оповідалися і обговорювалися всякі політичні події, про які не писалося в газетах. Принаймні я, що скучив у селі за інтелігентними і ідейними людьми, раз-у-раз з нетерпінням ждав громадського зібрання, на якому я раз-у-раз довідувався про щось цікаве, невідоме мені і майже з кожного зібрання виходив задоволений.

Коли на громадських зібраннях бував талановитий поет А. Бибик, вірші якого тоді друкувалися в галицькій "Зорі" і який дуже любив промовляти, але не мав ніякого ораторського таланту, то громадяни не давали йому говорити, вимагаючи від нього, щоб він свою промову сказав віршами. Бибик відпекувався, а коли на нього дуже насідали, то замовкав і виходив у другу кімнату, з якої через якийсь час виходив і говорив уже віршами, які Комар записував і без відома автора посилав до "Зорі". Я кажу, без відома автора, бо Бибик, як учитель, дуже боявся, щоб до начальства не дійшли відомості, що Бибик і Бобенко (під цим псевдонімом вони друкувалися), одна і та сама особа і щоб його за це не вигнали з посади. Одного разу, коли Комаря не було на зібранні, і Бибика

Є. Чикаленко. Спогади. 1894-1895215

присилували говорити віршем, я вийняв книжечку і почав записувати ті вірші; побачивши це, Бибик перестав говорити, бо мало знаючи мене, не вірив моїй скромності.

Треба зауважити, що між Смоленським та Комарем помічалася скрита конкуренція за головування, за вплив на громадян. Комар, як я казав, надзвичайно працьовита людина, досадував на Смоленського, кажучи:

— Ви й самі нічого не робите на літературному полі та й інших не приганяєте до роботи, а ще й помагаєте їм виправдувати їхні лінощі, їхню неохоту до праці.

На це Смоленський все було відповідає:

— Не дивлячись ні на що, Україна таки воскресне; поки в Росії держатиметься абсолютичний царський уряд, який душить життя у всіх його проявах, доти український народ буде законсервований в своїй етнографічній стихії, бо ні московська школа, ні салдатчина не проходять в глибину народню, а покривають тільки тонкою плівкою зверху, а тому й не зможуть обмосковити український народ.

Смоленський, правда невиразно, висловлювався іноді, що, чи будемо ми працювати над відродженням української нації, чи ні, а вона таки воскресне, бо коли настане в Росії якась конституція, чи взагалі свобода, то народ скористується цією свободою для свого відродження.

— Так було, — казав він, — з чехами, з хорватами, словаками, словинцями і взагалі зо всіма пригніченими націями, так буде і з українською.

Комаря дратували такі висловлювання, він доводив, що без праці не буде й відродження, що треба збирати етнографічний матеріял, творити літературу у всіх її галузях, а особливо дидактичну для народу. Смоленський цього не відкидав, але, видимо, не надавав великого значіння праці, над якою сидить Комар

Є. Чикаленко. Спогади. 1894-1895216

і до якої закликає всіх. Смоленський вважав ціннішою працю над добуванням ліпших політичних та соціяльно-економічних умов життя. Тоді як Комар показував на О. Кониського, М. Старицького та Б. Грінченка, як на зразки, які треба наслідувати, Смоленський доводив, що треба йти за Драгомановим, бо тільки показана ним дорога виведе Україну до бажаної нам мети.

Комар не відважувався одверто нападати на Драгоманова, але зате з усією своєю пристрастю ганьбив Франка і Павлика, та інших учнів Драгоманова за те, що вони розбивають народовецький фронт, вносять своєю радикальною партією розбрат і тим ослаблюють боротьбу українського народу з поляками. Він одверто вороже виступав і проти заходів небіжчиків Миколи Ковалевського, Володимира Мальованого та Євгена Борисова організувати і на Україні радикальну партію, яка, мовляв, як і в Галичині, внесе безладдя і ослаблення в українські ряди.

Ці суперечки між Комарем та Смоленським часто виникали, особливо, коли випивалося багато червоного вина, але розсудливий Смоленський ніколи не давав їм розростися до помітного інциденту. Але одного разу у них мало не дійшло до повного розриву. Діло було так.

Якось на зимовий сезон в Одесі з'їхалися дві тоді ворожі українські трупи — М. Садовського та П. Саксаганського і почали одна з другою конкуренцію. В першій трупі керуючою пружиною була першоклясна артистка Заньковецька, а в другій — першорядний тоді драматург наш Карпенко Карий, між якими була страшенна ворожнеча, як я вже казав, на ґрунті конкуренції Заньковецької з Марією Садовською. Все громадянство українське страшенно жалкувало, що єдина колись, славна не тільки на всю Україну, але й на всю Росію, трупа Старицького розбилася під кінець аж на чотири трупи. Голова кожної з цих труп

Є. Чикаленко. Спогади. 1894-1895217

мав серед українського громадянства своїх прихильників, які всю вину за розпад трупи складали на інших, але всі бажали з'єднання знов в одну знамениту трупу, що було вже не можливо, не тільки через особисте ворогування голів труп, а й через величезну кількість артистів, що згуртувалися в чотирьох трупах; та по суті це й не бажано було, бо одна трупа не могла б обслужити таких просторів, які обслугували чотири, граючи і по дрібних містах України.

В Одесі між громадянством були сторонники і Садовського, власне Заньковецької, і К. Карого. Смоленський дуже любив свого учня по військовій школі М. Садовського і був великим прихильником Заньковецької, як великої артистки і як приятельки його дочки, а Комар високо цінив К. Карого, як драматурга. Як Смоленський, так і Комар мали своїх однодумців в одеській громаді і всі вони щиро бажали помирити між собою братів Тобилевичів і з'єднати обидві трупи в одну. Знаючи, що я змалку в приятельських відносинах зо всіма братами Тобілевичами, Комар пораяв мені закликати до себе на вечерю Заньковецьку та братів Тобілевичів і декого з членів нашої громади і попробувати помирити їх. Але Заньковецька, довідавшись, що у мене буде К.-Карий, рішуче відмовилась приїхати, не приїхав і М. Садовський; таким чином у мене зібралися з артистів тільки К.-Карий та Саксаганський і кілька членів громади, з яких більше було однодумців Смоленського, тобто прихильників Заньковецької та Садовського. Я однаково любив і К.-Карого і Садовського, як рідних мені, і однаково високо ставив їх, одного як драматурга, а другого як артиста, і щиро бажав їх помирити, хоч би вони були і не з'єдналися в одну трупу. Я думав собі, що коли вони помиряться, перестануть ворогувати, то будучи в двох ріжних трупах, зможуть умовлятися заздалегідь, щоб не приїздити одночасно в один город і не конкурувати, як це сталося тепер в Одесі; зможуть

Є. Чикаленко. Спогади. 1894-1895218

мінятися театрами і грати в них по черзі, від чого виграли б і вони і все громадянство. Кожний з них окремо згоджувався зо мною, але все розбивала Заньковецька, яка боялася, що Садовський підпаде під вплив старшого брата, як вона казала, "хитрого й лукавого" К.-Карого.

Смоленський і його однодумці теж дивилися на нього очима Заньковецької і вважали його головним винуватцем розпаду колись одної знаменитої трупи. Коли почалася дискусія про з'єднання, то як водиться, мова перейшла на історію роз'єднання трупи та її причини. Тут Смоленський, як давній приятель Кропивницького і прихильник Заньковецької, почав складати всю вину на К.-Карого. К.-Карий був в той вечір так перестужений, що міг говорити тільки шепотом-хрипом, а тому й не відповідав Смоленському; Саксаганський теж мовчав, але оборонцем їх виступив гарячий Комар, що колись до свого нотарювання був адвокатом.

Очевидно мирити ворогів не можна було, бо присутньою була тільки одна сторона, а тому постепенно вся дискусія зосередилася між двома особами — Комарем, оборонцем К.-Карого, і Смоленським, сторонником неприсутньої сторони. Мало-по-малу початкова тема вислизнула з розмови і вона повернулася на особисті докори, і під впливом червоного вина, прийняла досить гострі форми. К.-Карий поглядав на обох, усміхаючись, і нарешті прохрипів:

— Чи ви, люди добрі, нас мирите, чи самі сваритеся ?

— Вам смішно? — раптом присікався до нього роздратований Комар, — то вставте нас у комедію!

— Може й вставлю, — відповів усміхаючись К.-Карий.

Далі роздратований Комар закинув Смоленському, що тому взагалі байдуже до українського куль-

Є. Чикаленко. Спогади. 1894-1895219

турно-національного руху. Ображений Смоленський, розгарячений вином, нездержливо кинув Комареві:

—Ви... ви. . . іґнорант, ви нічого, крім Кониського та Грінченка не читали ...

Ображений Комар несподівано скочив і побіг до передпокою. Я поспішив за ним і ледве вдержався, щоб не розсміятися, побачивши, як розхвильований Комар замість своєї крилатки накинув на себе рясу перешорського попа, що тоді гостював у мене. Скільки я й інші громадяни не впрохували Комаря залишитися, щоб згладити те, що скоїлося, але роздратований Комар поїхав додому. Смоленський і його сторонники були ні в цих, ні в тих і скоро порозходились; та й нам усім було ніяково, тільки К.-Карий та Саксаганський були у веселому настрої і довго сміялися.

Другого дня, щоб загладити вчорашнє, я пішов провідати Комаря і застав його в доброму гуморі; рано у нього був Смоленський і просив вибачення за різкі слова, що у його вирвалися вчора.

Цей інцидент дав К.-Карому тему для комедії, і він через кілька місяців прислав мені свою п'єсу "Чумаки" з запитанням — чи не подобає вона на пашквіль?

В тій п'єсі, як відомо, жінка одного з чумаків посварила між собою братів, а мандровані дяки, взявшись їх мирити, самі посварилися. Хто був свідком злополучного інциденту, той пізнав у дяках Смоленського та Комаря, а взагалі громадянство і не могло догадатися, що п'єса та списана з живих людей. Я відповів К.-Карому, що ніякого пашквілю на знайомих осіб я в п'єсі не бачу.

Л. Смоленський помер 1906-го року, але духовно він помер років сім до своєї фізичної смерти; з ним трапився удар 1899 року і хоч він володів і руками й ногами, як і перше, але загубив усю свою інтелігентність. З видатного, високоталановитого проповідника відродження української нації став звичайним собі чоловіком, яких було багато в громаді. Він ре-

Є. Чикаленко. Спогади. 1894-1895220

ґулярно ходив на зібрання, мовчки слухав, що там говорилося, голосував разом з іншими, але найбільше інтересувався вечерею, хоч уже нічого не пив. Хто знав перше Смоленського, той з великим жалем дивився на нього і з болем в серці згадував, яким він був до своєї хороби, а молодь, яка його перше не знала, не звертала на нього тепер ніякої уваги і не помічала, що він хворий.

Я, дивлячись на нього, раз-у-раз жалкував, чому він не вмер тоді, коли заслаб, якщо вже йому судилося так заслабнути. В такому стані, всіма забутий, він прожив ще кілька років, а коли вмер то тільки в деяких одеських газетах та нашій "Громадській Думці" були некрологи. А якби він помер тоді, як заслаб, то в той глухий безпросвітній час смерть його була б величезною демонстрацією, як похорон М. В. Лисенка в Києві. За труною Смоленського пішло б пів Одеси, бо він був незвичайно популярний не тільки серед інтелігенції, а й серед нижчих шарів одеської людности, яка зо два десятки років знала його, як сердечного, чутливого попечителя одеських ночліжних приютів.

На цьому я й скінчу спогади про Смоленського та Комаря, цих двох незабутніх українських діячів, що зробили в моїм житті такий глибокий слід, який не затреться до самої смерти.

Є. Чикаленко. Спогади. 1895-1897221

X.

(1895-1897)

М. Коцюбинський. І. Луценко. Смерть дочки. "Київська Старина". "По морю і суші". Ювілей Д. Мордовця. О. Бородай. Петербурзька Громада. П. Стебницький.

Тоді ж в Одесі познайомився я з Михайлом Коцюбинським, ще молодим, але вже відомим, найкращим нашим письменником. Він служив тоді в Басарабії в філоксерній комісії і зимою, проживаючи в Одесі, був вибраний в члени Одеської Громади, але скоро переїхав до Чернігова. Вищесереднього зросту, дуже тендітного складу: ряд предків його, здавалося, не знав фізичної праці. Взагалі вдачею, як зовнішньою так і духовною, своєю культурністю він відрізнявся від демократичної української інтелігенції і нагадував собою польського родовитого аристократа, хоч походив з демократичного українського роду. В обличчі його було щось і східнього, румунського, чи мадярського — чорні оксамитні очі, невеличкі, закручені вгору вуса та шпанка під нижньою губою, що почали сивіти ще за його молодих літ; голова у нього і тоді вже була вся лиса, наче голена. В обходженні з людьми він був незвичайно милий, люб'язний і завжди намагався говорити людям тільки приємне; оця, сказати б, сахаринова солодкість його нагадувала польське виховання і відгонила нещирістю, що не наближало до нього людей, а навпаки віддалювало, а тому, хоч усі ставилися до нього з великою повагою й високо ста-

Є. Чикаленко. Спогади. 1895-1897222

вили його як нашого найкращого письменника, майже ніхто з ним близько не приятелював.

В першу ж зиму свого життя в Одесі я познайомився з небіжчиком тепер, д-ром мед. Іваном Луценком. Він жонатий був з товаришкою моєї жінки, лубенською козачкою і, як лубенський гімназист, був хлопцем з моєю жінкою знайомий. Родина Луценків тільки одна тоді в Одесі говорила по-українському, але не принципіяльно, а стихійно, бо Луценко захоплювався тоді есперантською мовою, говорив і писав добре на цій штучній мові і всіх заохочував до неї. Коли ж я намагався навернути його на ідейне українство, то він українською мовою доводив мені, що відроджувати Україну, це все одно, що підкладати під мертвого руки.

— "Людськість, — казав він, — стремить до об'єднання, а не до роз'єднання, а через те більше має сенсу ширити між людьми есперанто, а не відроджувати вже мертву мову; латинська і грецька мови були колись поширені безмірно більше за українську, мали таку літературу, про яку українцям і не снилося, а одначе прийшов час, і вони вмерли, і ніщо не зможе воскресити їх, отак вмирає і українська мова і ніщо не в силі її відродити".

Я доводив йому, що поки є народ, який говорить тією мовою, то вона не вмерла, а наш народ ще тільки починає жити і настане час, що на нашій мові буде і література і наука, бо з кожним роком література наша розвивається, а в австрійській Україні, тобто в Галичині вже є і наука на українській мові. Це його зацікавило і коли я познайомив його з Комарем, то він набрав у нього всяких книжок по ріжних галузях науки і з захопленням почав читати їх. Взагалі Луценко раз-у-раз захоплювався чимнебудь: перед моїм приїздом в Одесу він захоплювався математикою і організував кружок математиків; потім спіритизмом і, кажуть, пресерйозно крутив з дамами столики. Коли я

Є. Чикаленко. Спогади. 1895-1897223

з ним познайомився, то він був головою есперантського гуртка і разом з тим захоплювався гомеопатією, але, як військовий лікар, ще не виступав одвертим прихильником гомеопатії; згодом, коли він покинув військову службу, то став головою гомеопатичного гуртка і популярним в Одесі лікарем-гомеопатом. Всі оці захоплювання Луценка робили його якимсь невиразним, людиною з туманним світоглядом і з несподіваним способом думання; справедливо і образно висловився про нього К.-Карий:

— Луценко нагадує мені лист паперу густо записаний вздовж і впоперек, який почнеш читати з великим інтересом, але не мігши нічого розібрати через отаке писання, візьмеш, та й покинеш.

Познайомившись з Смоленським, Луценко, під впливом його логіки і красномовности, захопився нарешті і українством і не зрадив його до самої своєї трагічної смерти, хоч способи й тактику міняв дуже часто і часом несподівано. Так, будучи далеким від усяких соціялістичних доктрин і належачи до радикально-демократичної партії, він, в 1917 році, за Центральної Ради опинився несподівано в партії соціялістів-революціонерів, а за часів Директорії вже був у партії соціял-самостійників і не можна було з певністю сказати, в якій партії він буде завтра, хоч можна було бути цілком певним, що він буде належати тільки до української партії.

Тоді ж я познайомився і з професором одеського університету Олексієм Марковичем, свідомим українцем, якого Смоленський все намовляв вступити в нашу громаду, але той певне не мав на то мужности і все відхиляв про це розмову.

Одного разу професор Маркович, вертаючись з закордону, спинився у Львові і, зайшовши в Ставропігію купити українських книжок, розговорився з директором книгарні, перед яким висловився неґативно про російський уряд, який забороняє українську лі-

Є. Чикаленко. Спогади. 1895-1897224

тературу та ще й підпирає в Галичині зрадників свого народу, отих москвофілів. Це зараз було донесено до львівського російського консула, а той доніс далі. На границі Марковича потрусили уважніше, ніж звичайно, і найшли на ньому під одежею і відібрали багато заборонених в Росії книжок. А на його заяву, що він, як професор історії, має право для студій мати всякі заборонені видання, йому відповіли, що дійсно так, але ті книжки він повинен виписувати через університет. В результаті Марковича звільнили з професорства, позбавивши пенсії. Тоді Смоленський йому й каже:

— От бачите, якби ви були вступили в українську громаду, то не попали б в таку халепу, бо були б освідомлені, яка у Львові українська книгарня, а яка москвофільська, і знали б, де і як можна говорити.

Але одеське громадянство не дало Марковичу пропасти і вибрало його в число директорів Т-ва Взаїмного Кредиту.

До Української Громади близько стояли і одеські польські поступові елементи і багато з них щороку бувало на нелеґальних Шевченківських святах; пам'ятаю з них учителів гімназії, дуже видатного Тому Милятицького, Шидловського та адвоката Длуського.

*   *
*

Весною 1895 року, поховавши в Перешорах 8-ми річну дочку свою, я рішив поставити їй пам'ятник не на могилі, як звичайно ставиться, а вшанувати її пам'ять чимсь корисним для громадянства. Я постановив всю її частину, яка б їй припадала, як посаг, вжити на громадські цілі. Вважаючи найпотрібнішою книжкою тоді зв'язно написану історію України, хоча б і на російській мові, я вніс в редакцію "Київської Старини" тисячу карбованців на премію за найкраще

Є. Чикаленко. Спогади. 1895-1897225

написану історію України в одному томі, призначену для середнього читача, приблизно з освітою народнього учителя, бо тоді не було у нас такої історії, як історія України Аркаса чи Грушевського, які змогли з'явитися на світ тільки після революції 1905 року. Правда, тоді були вже праці Костомарова, але вони не охоплювали всієї історії України і були мало приступні для широкої публіки, бо не видані були окремо, а всуміш з працями Костомарова з історії Росії, що складало разом десятки великих томів.

Редакція "Київської Старини" охоче прийняла ті гроші і оголосила конкурс, програма, чи краще сказати, конспект котрого був складений проф. В. Антоновичем. Але, на моє диво і жаль, минув призначений термін, я, ніхто не прислав до редакції ніякої праці. І тільки стороною стало відомо, що пані О. Єфименкова, яка до того часу вже написала кілька цінних розвідок з історії українського народу, працює над історією України на конкурс, але через хворобу не могла її скінчити до призначеного терміну. Нарешті, коли чоловік її, відомий етнограф Петро Савич Єфименко (Одинець) дуже заслаб і їй доконче було треба грошей, вона звернулася до редакції "Київської Старини" з проханням дати їй частину грошей, бо їй пильно треба, а вона пришле свій рукопис. Редакція, знаючи, що ніхто більше не працює над історією для конкурсу, і зважаючи на попередні праці пані Єфименкової, рішила видати їй половину грошей. Коли прийшов той рукопис і проф. Антонович прочитав його, то рішуче заявив редакції, що першої частини праці Єфименкової редакція "Київської Старини" не повинна друкувати, бо вона написана з російського державного штандпункту, з яким українські історики ніяк погодитися не можуть, і пораяв замовити написати ці глави молодому вченому В. М. Доманицькому і таким робом видрукувати працю двох авторів, розділивши відповідно і премію. Редакція так і зробила, але пані

Є. Чикаленко. Спогади. 1895-1897226

Єфименкова не схотіла пристати на таку комбінацію, і редакція мусіла вернути їй її рукопис, який вона й видала аж в 1905 році, коли цензура вже не ставила заборон книжкам українським, а тим паче російським, з української історії*).

В ті часи, коли вмерла дочка моя, я не міг на Україні більше нікуди вжити її посагу, як думав і хотів, на громадські цілі, бо українське життя було так придавлене, так пригнічене, що нічим себе виявити не могло. В Галичині, в порівнянні з нашим, воно било живим джерелом, і мені хотілося, щоб наші юнаки їздили туди вчитись до університету і відтіля приїздили б, набравшись там і свідомости і життьової практики і були б тут тими дріжджами, на яких сходило б українське життя і у нас. Коли проф. М. Грушевський закликав у часописах українське громадянство до збору грошей на будівлю Академічного Дому у Львові, в якому б мали дешеве помешкання студенти університету та політехніки, я послав йому на цю ціль здається 25 тисяч карбованців, з умовою, щоб студентам з наддніпрянської України давались кімнати в першу чергу і таким робом вони були б забезпечені хоч недорогою кватирею. Я собі гадав, що потім я продам якийсь шматок землі і покладу ще гроші і на стипендії для малозаможних студентів з російської України, щоб приваблювати нашу молодь до вчення в Галичині. Але той кар'єризм, матеріялізм, безідейність та кав'ярняне виховання, як сліпе наслідування поляків, які я тоді помітив у галицьких студентів і у наших, що там виховувалися, одвернув мене від думки спроваджувати нашу молодь до Галичини в такій мірі, що коли моя дочка намірилася вступити разом з панною Грінченківною, до львівського університету, то я настояв, щоб вона їхала до Швайцарії, в справжню Европу, а не на "європейський смітник", як тоді називано

*) Тепер ця праця Єфименкової вийшла і по-українському.

Є. Чикаленко. Спогади. 1895-1897227

на Вел. Україні Галичину, куди австрійський уряд викидав своїх найгірших урядовців. Тодішня галицька молодь вражала мене своїм поверховим лоском та розвитком, відсутністю солідної освіти, бо вона не працювала поза обов'язковою університетською наукою, не читала книжок, а живилася тільки газетками по кав'ярнях, плітками про старших політичних діячів та боротьбою з поляками за посади, зв'язані з матеріяльними інтересами. Їх найбільше цікавило те, хто як "стоїть" матеріяльно, хто як "ситуований", яка в його "реальність", тобто власність, маєток. Тепер, коли в Галичині почалася визвольна боротьба, то й молодь там стала зовсім інша.

*   *
*

Коли київським генерал-губернатором призначено було широко відомого і поза військовими сферами генерала Драгомирова, то в українців з'явилася надія, що через нього можна буде здобути від царського уряду якоїнебудь хоч мінімальної, полегкости для українського слова, хоч якихнебудь змін в законі 1876 року. Треба сказати, що тоді у всіх свідомих українців програмою, чи гаслом було — скасування цього ганебного закону, і всі зусилля, всі заходи направлені були на це. Драгомиров, коли був професором Академії генерального штабу в Петербурзі, то вчив якихось військових наук і царя Олександра III, як той був ще наслідником престолу. Будучи людиною розумною і талановитою, Драгомиров так заімпонував цьому тупому самодержцеві, що він увесь час свого царювання ставився з повагою і увагою до нього, хоч Драгомиров часто-густо, як "ліберал", проявляв свою індивідуальність всупереч установленим традиціям самодержавного урядування, яких ревниво додержувався і навіть зміцняв Олександер III. Але Драгомиров, хоч був справді людиною ліберальною, але разом з тим

Є. Чикаленко. Спогади. 1895-1897228

був і "хитрим малоросом", і свою українську індивідуальність проявляв тим, що іноді на смотрах новобранців-українців уживав в промові до них декілька українських приказок. В своїй військовій окрузі він дозволив салдатам співати українських пісень і навіть через офіцерів пропагував їх, але в приказі мотивував це "хитро-мудро" тим, що це швидше прив'яже новобранця-українця до військової служби, зменшить самогубства від суму за домівкою і підійме військовий дух армії.

Покійні В. Антонович та П. Житецький, до яких часом, ще до свого генерал-губернаторства, Драгомиров заїздив на "вареники та горілку з ковбасою", звернулися до нього з проханням, щоб він ужив у Петербурзі заходів, аби скасувати або хоч полегшити закон 76 року. Вони підказували йому, що в так званому Юго-Западному краю, підвладному Драгомирову, де поляки, як численна і міцна поміщицька кляса, проводять потроху свої політичні тенденції, треба дати змогу розвиватися місцевому "русскому" елементові, який успішніше боротиметься з польською пропагандою, ніж російський уряд. Результатом заходів Драгомирова було справді малесеньке полегшення для українського слова і "Київській Старині" нарешті дозволено було друкувати на своїх сторінках українську белетристику.

Знаючи на досвіді з Мордовцем, що оплата праці подвигне українських письменників до писання, і знаючи, що "Київська Старина" не оплачує своїх співробітників, я звернувся до редактора "Київської Старини" В. П. Науменка з пропозицією, що я буду своїми грішми платити за белетристику на українській мові, поміщену в "Київській Старині" по ціні, яку редакція іноді платила авторам за російську белетристику; в оцінку творів я не входитиму, та цілком довіряю це редакції. З того часу багато українських авторів, а між ними Грінченко, Коцюбинський, Чернявський, а

Є. Чикаленко. Спогади. 1895-1897229

потім Винниченко, помістили багато своїх оповідань в "Київській Старині", але я не пам'ятаю, на яку суму, бо ніколи не записував своїх витрат на громадські справи.

Якось і Одеська Громада задумала видавати свій невеликий тижневий журнал, але ніяк не могла добути дозволу, хоч журнал мав виходити звичайно на російській мові. Довідавшися про це, друкар Кірхнер зробив пропозицію купити тижневий журнал "По морю і по суші", який друкувався в його друкарні і через хворобу видавця-редактора перестав виходити. Щоб заохотити покупців, він оповів, що журнал має стільки передплатників, що оплачуються кошти видання, але громада вагалася, бо журнал цей мав спеціяльно природничо-географічний характер; отже Кірхнер запевнив, що цензура, його заходами, дозволить змінити назву вже існуючого журналу. Кірхнер, хоч і належав до одеського кола лібералів, яке потім звалося "освобожденчеським", а нарешті "кадетським", але, будучи комерсантом, дбав тільки про свій інтерес і попросту обшахраїв "українофілів", бо потім, коли журнал куплено було за 4 тисячі рублів виявилося, що він має не більше кількох десятків передплатників, а цензура нізащо не схотіла перемінити назви, хоч у пропонованих їй назвах: "Степь", "Слово" ніщо не нагадувало про Україну. Нічого було робити, треба було братися за видання журналу і з такою назвою, бо вже гроші були заплачені. Але серед одеських громадян не було досвідчених журналістів чи газетярів, та й справжніх письменників не було, коли не лічити М. Комаря, який писав бібліографічні та критичні статтейки в галицькій "Зорі". Редагування доручено було А. І. Погибці, який колись дописував до київського "Труда", видаваного київськими громадянами. Через якийсь час виявилось, що Погибка ніякого поняття про редагування не має, а при тім поводився з членами редакції так автократично, що розігнав увесь

Є. Чикаленко. Спогади. 1895-1897230

редакційний комітет. Зібравшись на нараду, громада, виганьбивши добре Погибку, скинула його з редакторства і доручила ведення журналу П. Т. Климовичу білому, людині розумній і освіченій, але теж недосвідченій в цій справі. Не вважаючи на силу праці і грошей, яку вложили громадяни в журнал, він не придбав потрібного для свого існування числа передплатників, головним чином через цензуру, яка не дозволяла надати йому виразно українського характеру і не хотіла дозволити зміни назви, що зовсім знеохотило громадян до ведення журналу і багато з них висловлювалося за те, що треба закрити його, але більшість все таки сподівалася дотягнути журнал до ліпших часів, бо число передплатників значно збільшилось. Таким чином журнал проіснував півтора року. Літом, коли всі роз'їхались на вакації, редагування журналу перейшло на руки М. Комаря; але несподівано і йому треба було виїхати до Києва, і він доручив випустити вже зовсім зложене наступне число жидкові, який вів тимчасово хронікальний відділ. Саме того літа приїхали в Росію галицькі москвофіли Марков, Мончаловський і Ко жебрати у царського уряду грошей на свою зрадницьку роботу і скаржилися співробітникам російських газет на ті утиски, які вони терплять в Австрії. Жидок, якому М. Комар доручив випустити вже готове число, знаючи, що журнал наш завжди подавав вісті з Галичини, які допускала цензура, і бажаючи зробити приємність редакції, але не орієнтуючись в тамошніх партіях, подав за російськими газетами замітку повну співчуття і похвали діяльності Маркова і Ко в Галичині. Вийшов страшенний скандал: передплатники обурились, а одеські громадяни так були скандалізовані, що рішили далі вже не випускати журналу і заходами того ж Кірхнера продали його групі лібералів.

Така то історія видання журналу Одеською Громадою; треба сказати, що російські ліберали теж не

Є. Чикаленко. Спогади. 1895-1897231

змогли поставити журналу на власні ноги, хоч цензура й дозволила їм змінити назву на "Степ", і вони мусіли його закрити, бо передплатників мали ще менше ніж українці.

Щоб підбадьорити українців і розворушити трохи український рух, задумали петербурзькі українці скористуватись 35-тилітнім ювілеєм літературної діяльности Данила Мордовця і улаштувати з нього українське свято, бо першим твором Мордовця була поема "Козаки та море" на українській мові. Розписали по всіх містах на Україні, де відомі були якінебудь свідомі українці, щоб вони присилали до Петербургу на 20 грудня 1896 року делегатів з адресами для прилюдного їх вичитування на святі. Хоч українці взагалі ставились неґативно до Мордовця за співробітництво його в "Новому Времени" Суворина і таки невисоко цінили його літературні праці, вважаючи його цікавим тільки для гімназичного віку, проте рішили прийняти участь у святі, але підкреслити, що шанують його, як українського письменника.

Одеська Громада склала адресу, яку написав старим шрифтом і розмалював візерунками член Одеської Громади, дуже талановитий самоук-маляр А. Ждаха, який пізніше, вже в дев'ятисотих роках, уславився своїми мистецькими ілюстраціями до українських пісень, виданих в Празі на поштових картках київським товариством "Час". Мене, як людину незайняту зимою, вибрано від Одеської Громади за делегата, і я поїхав до Петербургу тим охотніше, що я ще ні разу в ньому не був. Характеристично, що як тільки я заявив свій пашпорт в Петербурзі, зараз тамошня поліція по телеграфу доручила одеській поліції подати їй про мене відомості.

Стурбований одеський околодочний не мало перелякав мою родину, коли з'явився випитувати, хто я такий, чим займаюся; а коли довідався, що я великоземельний землевласник, то й сам заспокоївся і роди-

Є. Чикаленко. Спогади. 1895-1897232

ну мою заспокоїв, запевнивши, що ці справки робляться про всякого, хто в перший раз приїздить до столиці.

В Петербурзі я заїхав на кватирю до приятеля свого Єл. І. Волянського, зятя М. Комаря, члена Одеської Громади, військового лікаря, який готувався до іспитів на доктора медицини при Медико-Хірургічній Академії. Волянський, який був у близьких стосунках з петербурзькими українцями, оповів мені, що тутешнє українське життя відживив недавно прибувший з Америки О. І. Бородай, колишній емігрант, а тепер американський громадянин, інженер-електротехнік, людина вже літня, але незвичайно завзята, хоч настроєна вже занадто шовіністично проти всього московського.

Олександер Бородай така замітна особа, що варто на нім спинитися трохи довше. Тоді це вже був зовсім сивий дід, великий на зріст, огрядний, з великою лисою головою і довгими, білими запорозькими вусами. Сам він себе називав "американським гайдамакою". Хоч він справді мав вигляд гайдамаки, але в дійсності це був досить сантиментальний український ідеаліст, що здавалося тільки удавав із себе якогось хижака. Родом з Полтавщини, по скінченні кадетського корпусу, вже бувши офіцером, він примушений був в 70-х роках емігрувати. По скінченні політехніки, здається в Мюнхені, він переїхав до Америки, де змінив своє прізвище Бородаєвського на м-ра Бородая, натуралізувався і прожив там років 20, заробляючи як інженер-електротехнік. Почуваючи, як він казав, наближення смерти, виклопотав собі посаду в американськім електричнім товаристві в Петербурзі, щоб не вмерти на чужині. Про своє життя на Україні до еміграції і за кордоном не любив оповідати, а тому й невідомо, — чи він був свідомим українцем ще тут, чи став таким на еміґрації, але треба сказати, що таких завзятих, інтенсивних українців у нас тоді ще не було. Москалів він ненавидів усією душею і при сутичках з ними губив усяку рівновагу і раз-у-раз попа-

Є. Чикаленко. Спогади. 1895-1897233

дав з ними у конфлікт. З численних "бешкетів", які він виробляв з москалями, розкажу про один з найхарактеристичніших, який я чув від нього самого і від галичан. Коли він якийсь час проживав у Львові, то навмисне шукав сутички з москвофілами, щоб як він казав, "помочити руки в кацапській крові".

Одного разу зайшов він з рецептою до аптеки за ліками. Аптекар-жид сказав йому по-польському:

— Проше за пул-ґодзіни.

— Як? — питає Бородай, наче не розуміючи. Аптекар повторив; тоді Бородай з притиском зауважив йому, щоб той відповів йому по-українському, бо Львів українське місто.

Тут стояв якийсь добродій і думаючи, що Бородай не розуміє польської мови, ввічливо сказав по-московському:

— Они говорят, что будет готово через полчаса.

Бородай скочив, як опечений, і накинувся на того добродія, як лютий звір.

— Ах ти, мордо кацапська! Я виїхав з Росії і думав, що вже не почую цієї "падлючої" мови, а ти, московський запроданець, і тут загиджуєш нею повітря!

А коли обурений добродій щось відповів, то Бородай накинувся на нього з палицею. Переляканий аптекар вискочив з ґвалтом на вулицю. Прибігла поліція і, посадивши обох на фіякра, повезла списувати протокол. Дорогою виявилося, що той добродій зовсім не москвофіл, як думав Бородай, а поляк з Росії, який теж ненавидить москалів. Тоді Бородай чемненько перепросив його, але все ж таки мусів заплатити штраф за бешкет в публічнім місці.

Коли прийшла до Києва звістка про атентат Січинського на А. Потоцького, то Бородай, їдучи зо мною в трамваї, на ввесь ваґон хвалився, що то він подав приклад галичанам, розбивши голову москвофілові у Львові, який наважився заговорити з ним "цією падлюшною мовою".

Є. Чикаленко. Спогади. 1895-1897234

В. Винниченко дуже влучно змалював цей тип в своєму чудовому оповіданні "Поміркований та Щирий". Ця "щирість" переходила у Бородая вже всякі межі дозволеного, а тому з ним небезпечно було бувати між людьми, щоб не вскочити в якусь халепу.

Хоч Бородай робив вражіння варіята, але він зробив і багато корисного. Йому належить ініціятива улаштування ювілею Мордовця, в надії відживити і розголосити український рух; він же ж зацікавив деяких членів Петербурзької Академії Наук перекладом Євангелія Морачевського на українську мову, який переховувався в архіві Академії, і агітував за те, щоб Академія звернулася до Синоду за дозволом видрукувати той переклад. Вкупі з Бородаєм працював лікар Цезар Білиловський, родом жид, що скінчив віденський університет і був там членом студентського товариства "Січ"; з ним я був трохи знайомий ще з Харкова, бо стрічав його іноді у д-ра Александрова і знав його як невеличкого українського поета, який дещо перекладав на українську мову. В заходах Бородая коло опублікування Євангелія помагав йому і полковник генерального штабу Солодило (Саладилов), який був у дуже близьких відносинах з деякими академіками.

Старі петербурзькі українці, бувші члени Київської Громади, В. Л. Беренштам та Ю. Ю. Цвітковський, як оповідав Волянський, стоять в стороні від цих новітніх українців і чомусь не хочуть йти з ними вкупі. Коли я поїхав до Беренштама і Цвітковського і розбалакався з ними про це, то вони висловились, що Бородай якийсь варіят, помішаний на лютій ворожнечі до москалів і скрізь голосно вигукує, що "не вмре, поки не помочить рук своїх в кацапській крові", а Білиловський якийсь непевний тип, про якого ходять чутки, начебто він був у Відні аґентом російського уряду.

Є. Чикаленко. Спогади. 1895-1897235

Коли я познайомився з Бородаєм та відновив знайомство з Білиловським, то, може через упередження, поставився до них з недовір'ям; обидва вони дуже мені не подобались за ту улесливість, з якою вони вихваляли мені в очі мою жертволюбність на українські справи, що здавалося мені нетактовним і дуже неприємним. Коли потім, зустрівшися з ними у відомого філософа Лесевича, я почув, як вони обидва вихваляли його в очі, то вийшовши від нього разом з ними, зауважив їм, що ніяково отак вихваляти чоловіка в вічі і при тім зовсім незаслужено, бо він нічого для української справи не зробив.

— Ми це знаємо, — відповіли вони, — але ми цим хочемо заохотити його до праці на користь України.

І були дуже засоромлені, коли я зауважив їм:

— Ви певне й мене в цій цілі так вихваляєте, а через те похвала ця видається мені нещирою.

Довго після того вони переконували мене в тім, що я помиляюсь, але все таки змінили своє поводження і вже не вихваляли в вічі ні мене ні іншого кого, принаймні, в моїй присутності.

Завітав я й до свого давнього знайомого, вище згаданого В. В. Лесевича, у котрого я бував у Полтаві, коли він там був на засланні і з котрим не бачився коло 15 років. Він дуже зрадів мені і почав розпитувати про тодішніх наших спільних знайомих, про те, що тепер робиться серед інтеліґенції на Україні, чим вона цікавиться, на що надіється і т. д.

Тут у Петербурзі, у Лесевича, я познайомився з зятем його, В. М. Леонтовичем, жонатим з його дочкою, яку я знав у Полтаві ще зовсім маленькою дівчиною. Леонтовича я позаочно вже знав, як відомого вже автора "Пани і люди", "Per pedes apostolorum", що тоді друкувалися в галицькій "Зорі" під псевдонімом В. Левенка, і який мене дуже цікавив, бо ми з ним були однакового соціяльного становища, тобто

Є. Чикаленко. Спогади. 1895-1897236

обидва були великоземельними поміщиками. Ми відразу зблизились і щодня бачились то в нього, то у Волинського, з яким він був і давніше знайомий. Мене цікавило, яким побитом він став свідомим українцем, коли два його старші брати, як я чув, навіть вороже ставляться до українського руху. Він пояснив мені, що його навернув до українства відомий український меценат і патріот Василь Федорович Сіміренко, жонатий з його рідною тіткою, про якого я багато чув, але з яким тоді ще не був знайомий.

Бачачись щодня з Леонтовичем та Волянським і обмірковуючи разом усякі українські справи, ми прийшли до того переконання, що треба і в Петербурзі заснувати таку громаду, які давно існують в Києві та Одесі. Почали перебирати людей, з яких можна було б організувати таку громаду, і побачили, що їх дуже небагато, бо старі петербурзькі українці, як Беренштам, Цвітковський та їхні приятелі, не схотять увійти в громаду разом з Бородаєм та Білиловським, яких, як найенерґійніших людей, обійти не можна було. Проте ми визнавали, що в Петербурзі, центрі адміністративному та інтелектуальному на цілу Росію, необхідно мати організовану групу українців і рішили скласти громадку хоч і з невеликого числа членів, але вже після ювілейного свята, бо може тоді виясняться краще елементи, з яких має організуватися громада.

Ювілейне свято відбувалося, як і всі такого роду свята. У великій залі заставленій столами, накритими до вечері, зібралося і посідало сила всякого народу, переважно російських письменників "малоросійського" походження, та делегатів з України і почалося читання адрес і телеграм та виголошування промов, звернених до ювілята, що сидів на покуті. Всі адреси очевидно виголошувалось по-українському, телеграми-ж по-російському, бо тоді на українській мові телеграм пересилати не вільно було; промови ж говорилися деякі по-українському, але більшість по-ро-

Є. Чикаленко. Спогади. 1895-1897237

сійському. Врешті на всі оті привітання старенький ювілят відповів, з сльозами на очах, прекрасною українською мовою. Після його промови почалася вечеря і промови на загальні теми в зв'язку з відродженням українського слова. Але тільки одна невеличка "Петербурзька Газета" подала опис того першого прилюдно святкованого українського ювілею, назвавши і прізвища делегатів київської та одеської громад. Коли В. П. Науменко прочитав цей опис ювілею, то, похитуючи головою, зауважив мені:

— Вам то нічого, а мене попечитель не погладить по головці за те, що я виступав на ювілеї, як делегат від київської громади, бо чорносотенний "Киевлянин" зараз передрукує це з своїми коментарями!

Але я намагався заспокоїти його, кажучи:

— Чому ж непремінно треба розуміти, що ми були делегатами якихсь організованих "громад", а не просто "від громадянства".

— Та вже доведеться якось вибріхуватись, — одповів Науменко.

Але, як я потім довідався, все обійшлося благополучно, бо російська преса, мабуть умисне, не подала ніяких відомостей про святкування цього ювілею, а "Петербурзька Газета" була зовсім нерозповсюджена по провінції газетка.

На цьому ювілеї я познайомився з багатьма російськими письменниками та громадськими діячами, яких знав тільки по їх праці. Познайомився натурально перш усього з ювілятом, з яким був знайомий листовно, про що я вже писав; познайомився і з Рєпіним, про листування з яким я теж згадував. Він дуже запрошував мене на другий день до себе на обід, але я подякувавши, відмовився, кажучи, що я поспішаюся додому на Святий Вечір, а через те завтра обов'язково мушу виїхати. Познайомився я і з М. Михайловським, відомим на всю Росію публіцистом та критиком, що редаґував тоді журнал "Русское Богатство".

Є. Чикаленко. Спогади. 1895-1897238

Нас кілька душ українців звернулися до нього з питанням, чому його журнал ніколи не обізветься про український рух і не протестує проти нечуваного в світі злочинства, яке робить російський уряд, забороняючи відомим законом 76 року українське слово. На це він відповів приблизно такими словами:

— На пожаре каждый спасает свое имущество; мы спасаем свое, а вы спасайте свое.

По суті він був російський централіст, якому українська справа була не до душі, і він про неї ніколи й словом не обізвався, хоч раз-у-раз звертав увагу в своїх статтях на найдрібніші теми в житті російського громадянства, тому то й відповів нам так невиразно, ухиляючися від правдивої відповіді.

Перебалакавши з людьми наміченими в громаду, ми умовились і другого дня у Леонтовича зійшлися: Волянський, Солодило, Білиловський, Бородай і я, всього з господарем шість душ. Всі присутні знали давно про існування громад у Києві та Одесі, а Білиловський оповів, що й в Харкові теж часто збираються старі українці у д-ра Александрова, але не регулярно, бо організованої громади там нема. Всі зібрані визнали конечним заснування в Петербурзі організованої сталої громади і постановили, що від того дня вона вже існує, визначили, скільки хто буде вносити щомісяця грошей в громадську скарбницю, вибрали Волянського за касира. Нових членів постановили приймати, як в Києві та Одесі, по згоді всіх членів громади, бо складені на такій основі громади, хоч і менші числом членів, не розпадаються так, як ті, що вибирають нових членів більшістю голосів. З того часу Петербурзька Громада існувала і працювала для відродження України аж до большевицької революції, після якої всі члени її повиїздили на Україну.

В перший же рік існування Петербурзької Громади до неї вступив Петро Януарович Стебницький, один з найвидатніших і найвідданіших українських діячів,

Є. Чикаленко. Спогади. 1895-1897239

яких мені доводилося в своїм житті стрівати. Син священика на Київщині, по скінченні математичного факультету в Києві, вступив на службу до міністерства фінансів у Петербурзі. Коли 1903 року кілька професорів та громадських діячів, між якими був і Стебницький, подали цареві Миколаєві II протест проти немилосердного биття поліцією студентів на вулицях в Петербурзі, то цар на тому протесті написав: "Нахали"! і звелів вислати усіх підписавших протест з Петербургу. З того часу тих протестантів сміючись називали "лейбнахалами". Міністер фінансів Вітте, високо цінючи Стебницького, виклопотав, що його не вислано, а тільки звільнено з державної служби, залишивши на тій же посаді приватним урядовцем, яким він і прослужив там до захоплення 1917 року влади большевиками, а тоді переїхав до Києва, де був один час міністром освіти за гетьмана Скоропадського. Маленький на зріст, з лисою головою, він був надзвичайно мовчазливою людиною, але певне за таких і приказка народня повстала, що "хто мовчить, той двох навчить", а Стебницький навчав сотні людей. З того часу, як він вступив у Петербурзьку Громаду, він став її керівником, невибраним головою і був ним до кінця існування тої громади, тобто до 1917 року. Ним держалася та громада, він в ній найбільше працював; він же був фундатором та довголітнім головою знаменитого в ті глухі часи видавничого товариства під московською назвою: "Благотворительное общество издания общеполезных книг на малороссийском языке", що видало з півсотні народніх книжок на українській мові. Він же вкупі з О. Лотоцьким склав одну з найцінніших книжок для поширення української національної свідомости під заголовком: "Украинский Вопрос"*).

*) Помер 1923 року в Києві, 60-ти років, від довгого недоїдання.

Є. Чикаленко. Спогади. 1897-1899240

XI.

(1897-1899).

Загальна Українська Організація. О. Кониський. П. Житецький. М. Лисенко. Продаж землі в Перешорах і купівля Кононівки.

Літом 1897 року, коли у мене в Перешорах гостював М. Ф. Комар, несподівано приїхав до мене О. Я. Кониський, відомий письменник та український громадський діяч, вкупі з молодим тоді ще студентом С. О. Єфремовим. Вони обидва хворі їхали тоді через Одесу до Криму і заїхали до мене, щоб приєднати мене до Всеукраїнської Загальної Організації, яку задумали організувати Кониський з В. Б. Антоновичем. Він розказав нам з Комарем, що вони думають зорганізувати в одну громаду всіх свідомих українців, порозкиданих на всьому просторі російського царства, і з тою метою порозсилали в ріжні сторони аґентів-емісарів, яким дали адреси і рекомендації до відомих їм українців, запрошуючи всіх на установчий з'їзд, який має відбутися у вересні у Києві, і прочитав нам проект уставу тої організації. (На жаль нема у мене того уставу, та сумніваюся, чи й є він у когонебудь).

Вислухавши устав, я звернув увагу на те, що ця організація може внести дезорганізацію в існуючі подекуди громади, бо складається з поодиноких членів, а тим часом багато українців вже належать до громад; то краще було б витворити організацію з існуючих вже громад і подбати, щоб у всіх більших містах

Є. Чикаленко. Спогади. 1897-1899241

України свідомі українці організувалися б в громади, і тоді скликати вже на з'їзди делеґатів від громад. І Комар і Єфремов цілком згоджувалися зо мною, але Кониський доводив, що багато свідомих поодиноких українців, живучи по всяких глухих закутках, відриваються від українського руху, затираються місцевими обставинами і навіки губляться для українського народу і для української справи. Я відповідав на це, що поодинокі особи з близьких місць можуть складати повітові громади, з'їздитися по кілька разів на рік на засідання, або хоч для вибору делеґата на з'їзд, а потім після з'їзду для вислухання справоздання і т. д.

По від'їзді Кониського Комар пояснив мені, що Кониський очевидно не хоче, щоб Київська Громада ін корпоре ввійшла в організацію, а через те й стоїть непохитно на принципі поодиноких осіб, а не громад.

Кониський ще за часів Драгоманова, розходячись з ним радикально в поглядах, вийшов з Київської Громади і з того часу з більшістю членів її, вважаючи їх за "драгоманівців", не зустрічається. Антонович теж вийшов з Київської Громади через те, що громада не прийняла його ученика і улюбленика Арабажина, і з того часу неприхильно ставиться до багатьох членів Громади, хоч все таки він належить до редакції журналу "Київська Старина", що видає Громада.

На той установчий з'їзд ні я, ні Комар не мали охоти їхати, не обрадивши цього питання у своїй громаді, вважаючи себе зв'язаними і невільними входити в інші організації без дозволу своєї громади.

Потім я довідався, що на тому першому з'їзді (1897 р.) не було членів ні київської, ні одеської, ні петербурзької громад. Члени з'їзду певні були, що Київська Громада бойкотує з'їзд через те, що він скликаний Кониським, і не хоче вступити в організацію, вважаючи, що вона засновується для того, щоб пі-

Є. Чикаленко. Спогади. 1897-1899242

дірвати авторитет Старої Київської Громади, яким вона віддавна користувалась в українських сферах. Як вони поясняли відсутність одеських громадян — не знаю, а про існування новозаснованої Петербурзької Громади певне мало хто з приїжджих з глухих закутків і чув.

На з'їзді було тому, кажуть, до 50 душ з ріжних кутків України і постановлено на йому закласти організацію по пропонованому уставу і висловлено бажання притягнути до організації і членів існуючих громад. Рішено заснувати свою книгарню, а що дозвіл на книгарню добути дуже тяжко, то постановили просити редакцію "Київської Старини", аби вона передала Загальній Організації свою книгарню, але під своєю фірмою. Вибрано раду, в яку ввійшли: Є. Тимченко, М. Кононенко, д-р О. Черняхівський, О. Бородай, що оселився в Києві. А В. Б. Антоновича, П. Г. Житецького та М. В. Лисенка вибрано за почесних членів і, на диво та й на жаль, Кониського, ініціятора та організатора тої організації, не обрано не тільки на почесного, а навіть і на звичайного члена Ради. Це свідчить про те, наскільки Кониський був непопулярний на Україні, а тим часом безперечно він був щирим, працьовитим українцем, який за своє життя багато зробив для українського відродження. Непопулярність Кониського треба пояснити почасти тим, що він раз-у-раз різко виступав проти Драгоманова, коли той ще був у Києві, і потім і проти Франка, Павлика і взагалі проти радикальної партії, вважаючи, що вона вносить розбрат в ряди українців. Такої самої думки держався і П. Житецький та й багато старших українців і мені якось прийшлося доводити йому, що такими поглядами старі українці відвертають від себе молодь. Навпаки, в рядах українців повинна бути така ж диференціяція, як і в інших народів; що й у нас повинні бути такі ж самі партії, як і в людей, щоб наша молодь не тікала до російських партій, а мала б

Є. Чикаленко. Спогади. 1897-1899243

відповідні свої. Тоді тільки число свідомих українців буде збільшуватися, а не так, як досі було, що українство представлено у нас тільки старшими людьми, а молодь вся вступає до російських соціялістичних партій. Тому то я дуже співчуваю галицькій радикальній партії і замірам нашої молоді заснувати українську революційну партію. Але Житецький не згоджувався зо мною і до самої смерти був тої думки, що український рух, чи як він казав — "українофільський", повинен бути тільки культурний. Житецький був сам, справді, справжнім останнім могиканом старого "українофільства", він навіть і говорити не міг по-українському на теоретичні абстрактні теми і тільки звичайні, короткі обиходні фрази говорив українсько-полтавською мовою. Коли я якось приїхав до Києва, коли там грав І. К. Карпенко-Карий, то ми з ним ходили до Житецького і В. Б. Антоновича, то й тоді мені кинулася в очі ріжниця між двома найвидатнішими тодішніми стовпами українства.

Антонович вже й тоді був справжнім українцем, не тільки своєю чисто українською інтелігентською мовою, але й світоглядом, бо він, буваючи в Галичині, бачив, що там українське життя постепенно входить в державне русло, чи корито, і колись настане такий час, що й по цей бік Збруча воно прийме такий самий характер. Хоч у своїй знаменитій полемічній брошурі з українофобом проф. Флоринським "По вопросу о галицком литературном языке" він не говорить про це (що йому молодь ставила особливо тоді в вину), але не писав він того тільки з цензурних умов, а в дійсності він певен був, що український рух колись прийме і політичний характер.

Житецький же, як я казав, рішуче відпекувався від політики і тому раз-у-раз був на чолі тої течії в громаді, яка не згоджувалася і ворогувала з Антоновичем. Житецький цікавився тільки філологічними та літературними питаннями на українському полі, і ко-

Є. Чикаленко. Спогади. 1897-1899244

ли познайомився з К. Карим, то, вихваляючи п'єси його з літературного боку, найбільше допитувався у нього про деякі вирази і граматичні форми, яких уживає той в своїх п'єсах, і чи єсть вони в тій місцевості Херсонщини, де живе К. Карий. Так само ж цими питаннями особливо цікавився І. С. Нечуй-Левицький, коли ми побували у нього.

А В. Б. Антонович найбільше цікавився тим, що наштовхнуло К. Карого, секретаря поліції, на українство і на соціяльні теми, які він зачіпає в своїх п'єсах, поскільки це дозволяла цензура. І коли довідався, що К. Карий був у близьких відносинах колись з Пильчиком, а тепер з д-ром П. І. Михалевичем, то зрозумів, що це є результат впливу цих двох найвидатніших пропаґаторів ідеї українського національного відродження, бо добре знав їх обох.

О. Я. Кониського можна поставити, по світогляду, по середині між Антоновичем і Житецьким, бо він був не "українофілом", а справжнім українцем, але виключно культурником. А тим часом громадянство українське ставилося з більшою симпатією до Житецького, ніж до Кониського, не вважаючи на те, що Кониський раз-у-раз проявляв більше заінтересування українським рухом і раз-у-раз мав зносини з молоддю, особливо з духовної семінарії та академії, організував її в громади, освідомлював її і взагалі мав багато духовних учеників, але через свою несимпатичну вдачу майже раз-у-раз з своїми учениками розходився, а часом і ворогував з ними.

Оцим найбільше й треба пояснити те, що Кониського — ініціятора і фундатора Загальної Організації — не вибрано не тільки в почесні, а навіть і в звичайні члени ради, тоді як Житецького, який ставився до організації байдуже, навіть ніякої участи не брав у її заснуванню, бачачи в ній і політичні моменти, вибрано за почесного члена. Цим нанесено Кониському

Є. Чикаленко. Спогади. 1897-1899245

таку образу, якої він не міг забути до самої своєї смерти, а може це й прискорило його смерть, бо він після з'їзду того заслаб і хворів увесь час до самої смерти щось років зо два.

М. В. Лисенко з-поміж старших українців був найвідданніший справі українського відродження і найсимпатичніший по своїй вдачі, а через те і найбільше улюблений всіма без ріжниці віку, світогляду і напрямку. Ще коли я приїхав 1881 року до Києва в перший раз, то й тоді вже Лисенко був найпопулярнішою людиною в Києві, не тільки серед свідомих українців, а взагалі серед київського населення, як артист-музика, який часто уряджував концерти з своїм аматорським студентським хором, бо за часів Лорис-Мелікова дозволено було, всупереч законові 76 року, співати публічно і навіть уряджувати українські вистави на сцені. А серед українців усякого віку він був безперечно найпопулярнішою людиною. В його помешканні збиралися українські студентські гуртки, а хто приїздив до Києва з провінції, то перш усього вдавався до Лисенка, де він знаходив привіт і ласку від господаря і довідувався про все, що діється в українських сферах не тільки Києва, а й всієї України, бо Лисенко раз-у-раз був в курсі всіх справ українських на всьому просторі землі української, довідуючись про них від приїжджих. Він здавна був членом Київської Старої Громади і належав у ній до чисто української, а не українофільської течії і був раз-у-раз з Антоновичем у найближчих відносинах.

Коли почалися заходи коло заснування Загальної Організації, то Лисенко прийняв у них найближчу участь, віддаючись їм всією душею, і напосідався, щоб і старі громадяни увійшли в організацію. Але останні в більшості поставилися до неї з недовір'ям, а декотрі то й неґативно, що страшенно обурювало Лисенка; він дорікав їм за заскорузлість, консерватизм і боязнь всякого поступу в українському рухові.

Є. Чикаленко. Спогади. 1897-1899246

Сам Лисенко був справді дуже чутливий і спочутливий до всього, що могло оживити справу відродження України в якій би то не було сфері, хоч би й зовсім йому чужій і не відповідаючій його вдачі: так він раз-у-раз з особливою повагою ставився до Драгоманова та його діяльности, до Франка та Павлика і до організованої ними радикальної партії. Потім, коли я переїхав до Києва, і мало не щодня бачачись з ним, пізнав його ближче, то всією душею полюбив цього незабутнього, благородного українського "горожанина". Цілком натурально, що перші загальні збори Всеукраїнської Організації вибрали Лисенка на свого почесного члена і він, майже до самої смерти своєї, брав у справах організації найближчу участь і був у ній одним з найдіяльніших членів, але про це мова буде далі.

Ще треба згадати за Миколу Васильовича Ковалевського, який повернувшись 1883 року з Сибіру, оселився в Києві. Колись такий надиво енергійний і діяльний товариш і приятель Драгоманова, який з великим успіхом умів добувати гроші серед незаможного українства великі, як на ті часи, для галицької радикальної партії і її органу "Народ", в ці роки виглядав старезним знесиленим дідом, якого мучили всякі хвороби і не давали працювати на громадськім полі. Так знівечило і постаріло сибірське заслання цього видатного, незвичайно енергійного і невгамовного українського радикала, який намагався втягнути і українців в ту інтенсивну боротьбу з російським урядом, яку у 80-тих роках провадила народовольчеська партія, але разом з тим дбав про те, щоб у цьому співробітництві українці зберегли і вдержали свою національну фізіономію.

Я вже згадував про те, що він вкупі з В. Г. Мальованим та Є. І. Борисовим намагалися у 80-тих роках заснувати українську радикальну партію, але очевидно тоді ще не вистиг для неї ґрунт, бо саме в

Є. Чикаленко. Спогади. 1897-1899247

ці роки запанувала в Росії така реакція, якої давно не було.

Олександер III, вступивши на престол, повів рішучу боротьбу з революціонерами; винищивши майже зовсім народовольців, він заходився коло реформ на користь селян, аби відібрати ґрунт у революціонерів. Він заснував селянський земельний банк, за поміччю якого багато панських земель перейшло в руки селян, тим більше, що жидам було тоді заборонено купувати та орендувати землю, чим відкинуто було одного з діяльних конкурентів, охочих до купівлі землі. Заключення союзу з республіканською Францією подавало облудні надії громадянству на те, що новий цар, як і Олександер II, на початку свого царювання заходиться коло відновлення Росії шляхом реформ, і це в значній мірі відвернуло громадянство від революційного руху і примирило значну частину лібералів з урядом, що нарешті привело до такої реакції у всіх верствах громадянства, яка нагадувала найгірші часи Миколая І.

*   *
*

Проживаючи значну частину року в Одесі, виключно серед членів Громади, людей ідейних, і буваючи часто по громадських справах у Києві, я все більше і більше втягався в український визвольний рух і нарешті захопився ним усією душею. У мене тоді вже упав інтерес до свого господарства і я все менше і менше уділяв йому часу і уваги і вже дивився на нього тільки як на джерело, з якого я черпав ресурси на прожиток та на громадські потреби.

Коли я сидів безвиїзно п'ять років на селі, то я віддавався господарству всією душею, можна сказати з запалом. Мене цікавила при тім найбільше не матеріяльна сторона, а бажання поставити своє господарство зразково, добитись побільшення врожай-

Є. Чикаленко. Спогади. 1897-1899248

ности, заведення кращої худоби, коней і т. п. і тим впливати й на поліпшення селянського господарства своєї округи.

Бажаючи облегшити працю робітників, я позаводив у себе в господарстві американське знаряддя. Американський фармер сяде собі на плуг з сідалом і, не втомлюючись, виоре скільки йому треба; сидячи на дисковій бороні Рандаля, вискородить добре, а потім сяде на сівалку і позасіває; так само сидячи на снопов'язалці, покосить і пов'яже свій хліб.

Але виявилось, що для нашого некультурного робітника це знаряддя не підходить: як тільки господар чи економ скриються з очей, він починає дрімати, сидячи на вигідному пружинистому сідалі, і врешті засне, а коні теж, не чуючи принуки, йдуть повільніше, поки не постають та, гризучи траву, не позаплутуються. Коли робітник прокинеться, порозплутує їх, то починає щосили гонити коней, щоб позначилася робота і так потомить худобу, що вона вхляє, а тим часом знаряддя американське в роботі значно легше і вигідніше за наше. Бачачи це, селяни бувало кажуть мені:

— Нашому чоловікові треба такого плуга, щоб видирався йому з рук, щоб він упрів, держачись за чепіги; щоб за бороною стряг по коліна в ріллі; щоб сіва пригинала його до землі та натирала йому плечі, та щоб від коси йому піт очі заливав, бо інакше засне! Так само як торгувати нашому чоловікові можна тільки дьогтем та білою глиною, чи вапном, щоб не міг з'їсти свого краму.

Справді, довелося більшість американського знаряддя скласти до сільськогосподарського музею. Але врешті я добився таких результатів, що комісія від міністерства хліборобства, оглянувши моє господарство, признала, що воно ведеться "чрезвичайно правильно и искусно" (надзвичайно правильно і майстерно), і

Є. Чикаленко. Спогади. 1897-1899249

міністерство хліборобства присудило мені за нього золотий нагрудний знак.

Але я упевнився, що моє господарство майже ніякого впливу не має навіть і на господарство моїх односельчан, не кажучи вже про вплив на всю округу. Я упевнився в тім, що селяни вважають недоступними для себе всякі поліпшення, які можна легко і їм перейняти, тільки через те, що вони заведені у великому господарстві у великих розмірах, на більших просторах землі. Мені стало очевидним, що тільки маленькі зразкові поля, розміром не більші за середні селянські, можуть впливати на селянські господарства. Коли я в цьому упевнився, то у мене пропало всяке зацікавлення до свого господарства, веденого на великому просторі, тим паче, що воно ще й відбирало у мене час від праці на громадськім полі, яке мене, як кажу, захопило всього без останку. З того часу я почав зменшувати своє господарство і віддавати землю селянам за четверту копу, тобто за четверту частину врожаю: тоді такі умовини були в нашій околиці. Але я віддавав землю з обов'язковим сівооборотом, заведеним в моїм господарстві, з умовою обробляти землю так, як я обробляю, для цього давав селянам і своє знаряддя і краще насіння. Спочатку селяни, що споконвіку служили або поденно робили в економії, неохоче бралися до поширення свого господарства і їх доводилося умовляти брати землю, але згодом, потроху, вони втягнулись і почали почувати смак в самостійному господарюванні*).

*) Прикладаю в перекладі на українську мову уривки з опису мого господарства, зробленого урядовцем особливих доручень при міністерстві хліборобства В. А. Бертенсоном. (По югу России — хозяйственные очерки. Випуск IV, Одесса 1902):

"Ми наближалися до Перешор, маєтку Є. X. Чикаленка, великого прихильника парового оброблювання і автора брошур по сільському господарству на українській мові.

"Перешори лежать в надзвичайно пагористій місцевості. В порівнянні з рівним мов скатерть степом, характеристичним для

Є. Чикаленко. Спогади. 1897-1899250

Ставши власником землі, — тобто після смерти дядька, — я почав умовляти безземельних селян, а особливо міщан-десятинщиків, що сиділи в моїх хатах, щоб вони купили в мене за допомогою земельного банку по десять десятин землі на кожного господаря, але вони рішуче відмовлялися, бо тоді ще не мали охоти до самостійного господарювання і боялися зв'язуватись з державним банком, аби не правили з них платежів так, як правила поліція податки, що тоді в Росії робилося, як відомо, в сполученні з грабуван-

більшої частини Херсонщини, маєток, уявляє собою суспіль невигідний ґрунт, який до речі сказати, обробляється і використовується надзвичайно правильно і майстерно. Доказом того, що господарство ведеться майстерно і що не дурио сусідні господарі вважають п. Чикаленка "майстром", "артистом" свого діла, служать результати досягнені ним у виключно сухім 1899 році. Озимина, посіяна по чорному або ранньому (березневому) зеленому пару, дала блискучий врожай як соломи, так. і зерна: на десятині нарахувалося 16-18 кіп важких, високих снопів; урожай можна було обрахувати 120-150 пуд. з десятини; поруч озимина, посіяна не на пару, дала мізерний врожай, зарослий бур'яном. Ріжниця величезна, здатна переконати самого Хому невірного. А що на протязі кількох місяців майже не було дощу, то очевидно, п. Чикаленко дістав урожай завдяки збереженій ще з минулого року вогкості...

... "Завдяки дворічним спостереженням та дослідам над питанням про раціональне оброблення землі в посушливій місцевості, Є. X. Чикаленко прийшов до переконання, що озимину треба сіяти по чорному, або ранньому зеленому парові, а ярину по кукурузному, або взагалі по пів-парові.

... "Заслуга Є. X. Чикаленка полатає не тільки в тому, що він прикладає поліпшені методи оброблення землі, не тільки в тім, що він знайомить і в друку і на прикладі з значінням чорного пару і пр., і пр. — він зробив більше: він ввів ці методи в сільсько-господарську культуру місцевих селян.

"Як відомо, на "півдні Росії" дуже розповсюджено наймання землі з половини. Проти цього і за це писалося дуже багато... Перед відвідинами перешорської економії я чув, що Є. X. Чикаленкові удалося завести прогресивне господарювання "з половини". Цьому тяжко було повірити. В самім розумінні господарювання "з половини" ніби є протиставлення розумінню "прогресивне". В дійсності виявилось інше.

"Господар ввів в своє господарство примусовий плодозмін. В цій примусовості, одначе, нема нічого страшного або здатного

Є. Чикаленко. Спогади. 1897-1899251

ням навіть подушок або й з биттям різками. Коли селяни призвичаїлись до господарювання на моїй землі за копу, то багато з них виявило охоту й купити в мене землю на вічність, бо побачили, що в сумежній Володимировці, яку купила подільська шляхта з допомогою селянського банку, люди живуть добре і акуратно виплачують банкові платежі і не мають ніякої тяганини з поліцією. Щоб заохотити всіх своїх десятинщиків до купівлі землі, я призначив ціну значно дешевшу проти бувшої тоді в нашій окрузі. Але все ж

понизити дохід господаря. Річ у тім, що учасником цього плодозміну, цього установленого порядку є сам господар, його участок служить зразковим полем. Вся орна земля розбита на шість клинів (рук). З кожного клину п. Чикаленко бере собі частину, а решту роздає місцевим хліборобам з тим, що кожний з тих, що взяли землю, має в кожному клині однакову кількість землі. Для полегшення зносин з хліборобами, які беруть землю, установлено такий порядок: вибирається 12 уповноважених, яким і дається по 10 десятин землі в клину; ці уповноважені являються представниками тої групи селян, яка гуртується навколо них. П. Чикаленко має діло не з усіма селянами зокрема, а лише з уповноваженими: вони роздають землю, слідкують за правильним виконанням вимог землевласника, за тим, щоб насіння було чисте і т. д. Уповноважені мають право виключати з групи неточних і нечесних половинщиків, але завжди за згодою землевласника. Плодозмін слідуючий: 1) чорний або ранній (березневий) зелений пар. 2) озимина, 3) прошиті рослини, 4) яра пшениця, ячмінь. Господар оре на пар, те саме роблять і половинщики і т. д. В залежності від того, чи мають час — парова оранка ведеться більш менш правильно і з ріжними наслідками. Нам довелося бачити дуже добрий селянський пар і поганий пар, дуже зарослий бур'яном. Одначе порівнюючи з озимою пшеницею посіяною не по пару, урожай не дає бажати нічого кращого. Наслідки такого способу господарювання очевидні. Вони корисні для обох сторін.

"Одну третину врожаю селянин віддає господарю. А що землевласник має поліпшені молотилку і знаряддя для очистки зерна, то йому вдається дістати насіння високої якості!. Це насіння п. Ч-ко міняє половинщикам за насіння з їхніх участків. Це також в певній мірі сприяє повищенню врожаїв у половинщиків.

"На думку винахідника такого ведення господарства від копи, поступ його може не спинятися на цьому. Можна вести його далі в напрямі розповсюдження серед половинщиків поліпшених сільсько-господарських знарядь. З цього боку вже дещо зроблено: господар Перешор дає своїм половинщикам рядову сіялку для

Є. Чикаленко. Спогади. 1897-1899252

таки не всі десятинщики згодилися купувати землю не тільки через те, що не хотіли її, бо не хотіли зв'язуватись нею з банком, а деякі і через те, що сподівалися дістати землю дурно. Дехто з них казав:

— Видно пан щось чує, що накидається нам з своєю землею; старі люди давно кажуть, що цар має таки дурно дати людям, та пани не хотять.

Нарешті набралося 25 хазяїнів, яким я відвів 250 десятин по сто рублів за десятину. Банк видав по 50 рублів на десятину, а другу половину заплатили самі десятинщики, попродавши зайву худобу. В два роки вони збудували свою слобідку, назвавши її Степанівкою, бо так по документах називався той участок землі, хоч в просторіччі всі його звали і досі звуть "Гоморами", певне це якесь молдаванське назвисько, значіння якого ніхто не міг в Перешорах пояснити.

засіву озимини; охочих окористати сіялку з'явилася стільки, що прийшлося установити чергу; до сіялки економія дає одного чоловіка; скотина — селянська.

"Участь в такому господарстві приймають по можності всі хлібороби села Перешор. У випадку недбалости половинщика, себто невиконання взятих на себе зобов'язань, його тимчасово віддаляють від участи. В більшості випадків такі заходи досягають своєї мети і немає сумніву, що людей, які б хотіли брати землю на таких умовах, не бракуватиме ніколи.

— "Одначе, — запитали ми, — чи селяни, не вважаючи на очевидний зиск такої системи, не дали б переваги звичайній половинницькій системі?"

— "Так, — відповів нам господар, — значна частина половинщиків — старих людей, повернулася б до старого порядку дуже охоче. Але це буває з усіма нововведеннями і поліпшеннями...

"Треба зауважити, що п. Чикаленко поставлений при введенні своєї системи у виключно сприяючі обставини. Він користується любов'ю і довір'ям.

... "В прешорській економії господарство ведеться чисто польове. Коневодство і скотоводство хоч і ведеться, але в невеликих розмірах. Плідник чистокровний клайдесдаль, матки рисисті; коні виходять добрі, що легко знаходять покупців. Скот український дуже добрий.

"Щодо сільсько-господарських знарядь, економія обставлена розкішно; вживаються такі дорогі машини, як дискові борони Рандаля, американські плуги та ін."

Є. Чикаленко. Спогади. 1897-1899253

Вважаючи, що я повинен передати дітям стільки землі, скільки я дістав у спадщину від батька та дядька, я постановив купити землі, замість проданої селянам, але тільки на Полтавщині.

Я вже казав, що коли я проживав у жінчиних родичів на Полтавщині, то мені дуже подобалась тамошня місцевість і люди. Безлісна, безводна Херсонщина, принаймні та частина, в якій я мешкав, заселена була переважно подолянами, здеморалізованими польськими панами, починаючи від часів ліквідації Гайдамаччини; в очі тутешні люди, як і подоляни, приязні, низькопоклонні, але нещирі й лукаві; вони призвичаєні цілувати панів у руки, але ставляться до них з ненавистю.

На Полтавщині, яка жила в інших політичних обставинах, де люди не так були пригнічені, виробився зовсім інший тип селянина. Там селянин держиться з достоїнством (гідністю), не цілує пана в руку, вважає себе рівним з паном, бо знає, що прадіди їхні за Гетьманщини були однаковими козаками, тільки панів прадід був старшиною, а через те дістав від цариці Катерини дворянство, а його прадід був простим козаком, а через те попав у кріпацтво або зостався і досі козаком, який тепер правами не відріжняється від мужика, що робив панщину. Крім того в Полтавщині, де земство було заведене ще в 60-их роках, більше людей грамотних, а на правім березі, де земство заведене тільки в 90-их роках, та й те куце, селян грамотних значно менше.

Їздячи по залізних дорогах, раз-у-раз в третій клясі, я навмисне брав з собою "Кобзаря", якого держав розгорнутим. На правобережних залізних дорогах ніколи ніхто з селян не поцікавився, яку я книжку читаю, хоч я навмисне лишав розгорнутого "Кобзаря" на лавці; на лівобережних дорогах раз-у-раз селяни питали мене про книжку, яку я держав у руках, або просили почитати; декотрі знали "Кобзаря", а

Є. Чикаленко. Спогади. 1897-1899254

більшість, почитавши її уперше, з захопленням просили продати їм книжку, або хоч сказати, де можна її купити. А деякі оповідали про Шевченка якісь леґенди, або й дійсні події, про які вони чули від батьків, бо Шевченко часто бував і подовгу проживав на Полтавщині. Проживаючи у жінчиних родичів у Лубенщині, я був у дуже добрих відносинах з сусідніми козаками Заволошними, раз-у-раз розмовляв з ними про минуле України, про надії на будуче, читав їм і давав читати українські книжки, одним словом пробуджував у них національну свідомість. В Перешорах нічого такого я робити не міг, спочатку через те, що був під доглядом поліції, а потім, як я вже казав, тут селяни були неграмотні.

Зважаючи на оце все, я рішив купити шматок землі десь на Полтавщині, недалеко від залізниці, над річкою, з старинною садибою, з великим парком, чого мені так бракувало в сухій безлісній Херсонщині, і оселитися там серед заможного козацького населення, де я міг би вести пропаганду української самосвідомости і навчати ліпшим способом господарювання, а зиму проживати в Києві, звідки мені ближче було б їздити і на Полтавщину і на Херсонщину, бо ліквідувати родового херсонського маєтку я не мав наміру.

Я написав про це в Ромодан В. М. Леонтовичу і просив його через факторів вишукати мені відповідний маєточок, десятин не більше триста. Леонтович відповів мені, що старовинної садиби з парком трудно знайти в невеликому маєтку, а є кілька продажних великих маєтків, які можна купити в спілці з селянами, і запрошував приїхати до нього на оглядини.

Весною 1899 року, по закінченні сівби, поїхав я до В. М. Леонтовича, разом з приятелем своїм О. Ф. Волошиним, що саме гостював у мене.

Там я знов зустрів В. В. Лесевича, який проживав у свого зятя в Ромодані. На диво моє Лесевич за-

Є. Чикаленко. Спогади. 1897-1899255

хоплювався тоді читанням "Громади" Драгоманова і сам собі дивувався, чому він не читав того давніше, хоч видання Драгоманова, як він казав, мав у свій час у руках, але тоді йому все це здавалося таким дрібним партикуляризмом, що він і не цікавився ним, і аж перед смертю побачив, що саме найголовніше він "прогляделъ" і ввесь свій вік робив не те, що треба було робити.

Закликані Леонтовичем з Ромодану жиди-фактори показали нам в описах цілий ряд маєтків; деякі з них ми їздили оглядати, але всі вони були або не над річкою або з поганенькою садибою та нерозмежовані з селянською землею і підлягали обов'язковому з селянами трипіллю, або занадто великі. Фактори, довідавшись, що на купівлю маєтку я маю готівкою 25.000 руб., казали, що з такими грішми можна купити маєток дорожчий як в 250.000, бо всі вони аж понікуди задовжені в банках, а решту можна відкласти надалі по другій закладній і т. д. Але я дуже боявся такої комбінації, та й маєтку, який би мені дуже сподобався, не було.

Нарешті один фактор, чи комісіонер, як вони себе називають, на прізвище Хитрик, приніс опис маєтку при с. Кононівці Пирятинського повіту, в 1100 десятин, який здався мені підходячим, хоч був і завеликий, але Хитрик запевняв, що половину або й більше можна відпродати місцевим селянам. Маєток цей можна купити дешево, не дорожче як по 200 рублів за десятину, бо там ще залізниці нема, тільки спроектована та, що має з'єднати Полтаву з Києвом.

Не буду описувати 90-верстової подорожі на конях і тих епізодів, які нам траплялися дорогою, зауважу тільки, що коли ми стрічали валки переселенців, що масами виїздили на Сибір, то мені ставало соромно, що я своєю купівлею наче витісняю людність з рідного краю на далеку чужину. В Пирятині до нас пристав, від продавця Кононівки, комісіонер Ґольдштейн.

Є. Чикаленко. Спогади. 1897-1899256

Обидва ці комісіонери були повною протилежністю один одному: Хитрик був незвичайно малесенький на зріст, простий, мовчазний сільський жидок, а Ґольдштейн — високий цивілізований "єврей", який свою високопарну безпереривну розмову на російській мові густо пересипав чужоземними словами, які часто вживав не до речі. Напр., коли він хотів висловити, що має секретні відомості про те, що продавець змушений продати цей маєток, то висловлювався так:

— У мене про цей маєток є цілком "нецензурні" відомості, і т. д.

Він запевняв мене, що я буду мати великі доходи з будучої станційної комерції на проектованій через Кононівку залізниці, що має з'єднати Полтаву з Києвом:

— Жиди такий плодючий народ, — казав він, — як бактерії, коли оселиться один коло станції, то через кілька років їх там буде кілька десятків; подивіться на цього Хитрика: він не більший за якунебудь бацилу, а дітей у нього більше як десятеро.

Виявилося, що кононівський маєток, в чотири тисячі десятин землі, належав колись відомому на Полтавщині Лукашевичу, а по його смерті перейшов до його дочки. Чоловік її, Черепов, петербурзький пшют, людина легковажна і безпутна, за кілька років прогайнував мало не ввесь жінчин маєток, який за борги забрали кацапи скотопромисловці, старовіри з Новозибкова, брати Абросімови, але вмішалися родичі Черепової і остачу, 1100 десятин взяли в опіку; тоді, не маючи коло чого держатись, Черепов покинув жінку, а вона зійшлася з генералом графом Келлером і виклопотала з опіки дозвіл на продаж остачі маєтку. Кононівський маєток найбільше сподобався мені своєю дуже гарною садибою з величезним старовинним парком, в якому більшість дерев були такої грубини, що вдвох і обійняти не можна; з цілим рядом ставків, на невеликій річці Чугмак, добрими будівлями і в двох

Є. Чикаленко. Спогади. 1897-1899257

верствах від наміченої станції Кононівка Києво-Полтавської залізної дороги. Оглянувши садибу і об'їхавши землю, рівну, мов стіл, я заїхав до сільського старости і повів з ним таку розмову:

— Подобався мені маєток вашої пані, хочу його придбати, а коли б може селяни хотіли його купити, то тоді я поїду собі далі, не буду вам перешкоджати.

— Та хотіли б, — відповів здивований староста, Степан Натура, — та купила не маємо; купуйте ви, а потім відпродасте і нам трохи.

Почувши таку відповідь від селян, я вже з спокійною совістю приступив до торгу маєтку, хоч він був і завеликий, і сторгував по 180 рублів за десятину, всього за 198 тисяч рублів. Боргу на маєткові було 90 тисяч, готівкою я дав 28 тисяч задатку, а решту, 80 тисяч, я рішив позичити під заставу перешорського маєтку, поки не продам у Кононівці частини землі селянам.

Потім дійсно я продав кононівським селянам, спочатку 250, а потім 450 десятин, а мені лишилося 400 десятин з садибою.

Під час продажу маєтку гр. Келлер виявив до мене, цілком незнайомої йому людини, несподіване довір'я, запропонувавши мені підождати по векслю 80 тисяч рублів, поки їх мені видасть херсонський банк під заставу мого перешорського маєтку. Я був дуже здивований такому довір'ю, а ще більше здивувався, довідавшись, що це довір'я я заробив своїми "Розмовами про сільське хазяйство". Виявилось, що коли Келлер поїхав у Полтаву за дозволом від банку на продаж землі, то управляючий дворянським банком, Квітка, довідавшись, що землю купую я, а не Абросімови, як він сподівався, почав мене вихваляти Келлерові, хоч не знав особисто, а як редактор "Хуторянина" знав мене тільки як автора "Розмов".

Покінчивши купчу і прощаючись зо мною, Келлер запрошував мене, коли я буду в Петербурзі, за-

Є. Чикаленко. Спогади. 1897-1899258

їздити просто до нього, а коли в мене буде якась справа, то він охоче зробить мені протекцію, бо він у близьких відносинах з міністром внутрішніх справ Сіпягиним та іншими високопоставленими особами. Я подякував йому, кажучи, що у мене ніяких справ нема, а потім прийшло мені на думку попрохати у нього виклопотати мені право на видання сільсько-господарського тижневика на українській мові для селян, що собі в подробицях Келлер і записав у записну книжку.

Потім, коли я привіз в Петербург Келлерові решту грошей, він зараз звернувся до мене з словами:

— Ну й підвели ж ви мене!

— Яким робом, графе? — питаю.

На це він, оглядаючись на всі боки, розказав мені, що коли він зустрівся десь за картами з Сіпягиним і коли зайшла мова про "юг", то він оповів, що там, в "Малороссии" народ говорить такою мовою, що він, Келлер, мало що й розумів і селяни його так само не розуміли і при цьому заговорив за моє прохання видавати тижневик на "малороссийском языке". А Сіпягин, насупивши брови, почав його запевняти, що в цьому ніякої потреби нема, що це польсько-австрійська інтриґа, що видань на українській мові добиваються "сепаратисти", вороги Росії.

— І пішов, і пішов! І мені здалося, що він натякає на нас, остзейських німців, незадоволених теперішньою "квасною" політикою уряду і за те, що ми посилаємо своїх дітей для закінчення освіти до Німеччини. Тепер, знаєте, я боюсь за свою пенсію! . . .

І почав оповідати, як недавно одного знайомого йому генерала позбавили пенсії через те, що його дочку запідозрено було в зносинах з революціонерами. З цього видно, як були тоді залякані російські, навіть вищі кола.

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903259

XII.

(1900-1903).

Кононівка. Сусіди землевласники: Репнин, Катеринич, Абросімови. Селяни і відносини з ними. Заснування Кредитового Товариства. П. Оправхата.

Кононівка, колишня власність потомка українського козацького старшини Лукашевича, лежить в 20 верствах від м. Яготина, маєтку князя Репнина, у якого в 40-их роках минулого століття проживав Шевченко, малюючи портрет князя, і з дочкою якого [Варварою Миколаївною] він, як відомо з його біографії, сприятелювався. Проживаючи в Яготині, Шевченко часто бував у сусідніх панів Закревських в селі Березова Рудка, у Волховських в Мосівці, де ще недавно я бачив видряпані на кактусі самим Шевченком його ініціяли.

Одного разу, як розказують старі кононівчани, Лукашевич привіз в Кононівку разом з собою Шевченка з Яготина; коли вони ввійшли в передпокій кононівського будинку, то побачили, що слуга, який повинен був зустріти їх, спав собі, сидячи на ослоні в передпокої. Пан Лукашевич так розлютувався на слугу, що розбудив його ляпасами по обличчі. Побачивши це, Шевченко повернувся, вийшов з передпокою і пішов до воріт. Лукашевич вибіг за ним, прохаючи його вернутись, але Шевченко, махнувши рукою, пішов пішки до Яготина. Цей епізод відомий з біографії Шевченка, але не одмічено, де він трапився.

Яка велика сила духа була у нашого національного генія! Мені здається, що й тепер не кожний з нас

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903260

мав би сміливість в подібному випадкові зробити такий благородний жест якому сучасному можновладцеві, яким був тоді великоземельний властитель сотень "душ", дідич Лукашевич, для недавнього "кріпака" Шевченка.

*   *
*

Згадуючи про Яготин, треба розказати про одну історичну подію, що зв'язана з ім'ям князя Репнина.

Під час польського повстання 1830 року мобілізовано було "малоросійських" козаків, що й досі ще є на бувшій Гетьманщині, тобто на Полтавщині та Чернігівщині. Коли скінчилося те повстання і козаків порозпускали по домах, то тодішній "малоросійський" генерал-губернатор кн. Репнин часом збирав тих козаків в Яготин на паради, милуючись їхніми вправами на конях. Про це донесено було цареві Миколаю І в такому освітленні, що Репнин готує українське військо для повстання, в надії стати гетьманом. Миколай І, наляканий недавнім польським повстанням, увільнивши Репнина з посади генерал-губернатора, звелів йому безвиїзно пробувати в своєму маєтку Яготині, а мобілізованих козаків послав завойовувати Кавказ.

Згодом цим козакам одведено землю для поселення по р. Тереку, а для нежонатих зроблено на Полтавщині та на Чернігівщині рекрутський набор дівчат-козачок. Можна собі уявити, який тоді лемент і плач був на тій частині України! Але нічого не помоглося і набраних дівчат спроваджено на Кавказ і там повінчано з козаками. Робилося це, як розказував мені один старий терський козак з П'ятигорська, — просто: один писар по реєстрові викликав козаків, а другий — дівчат і тут їх, незнайомих між собою, вінчали попи в церквах десятками пар заразом.

Терські козаки і досі зберегли чисту українську мову, а з домішкою черкеської крови виробився у них

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903261

такий гарний тип, що терські козачки славляться своєю красою на ввесь Кавказ, на що звертали особливу увагу всякі великі князі, коли приїздили на Кавказ.

При цій нагоді розкажу й про сина князя Репнина, мого сусіду по Кононівці, що я чув від гр. Келлера та інших. Він не кохався в козацтві, як його батько, а шукав собі інших розваг. Подорожуючи за кордоном і побачивши на якомусь озері тоді ще новину — паровий катер, задумав він здивувати ним і полтавців на своїм величезнім озері. Ще граф Румянцев, за цариці Катерини, властитель Яготина, безплатними козачими руками перегатив річку Супой величезною греблею і таким робом зробив собі озеро площею щось більше тисячі десятин. Задумано — зроблено. Купив собі князь катер і чужоземний машиніст та монтер привезли його залізницею в розібранім стані до Києва, а відтіля до Яготина саньми, бо києво-полтавської залізниці ще не було. Цілу зиму вони складали той катер, їли й пили, як пани, з княжеського столу. Весною, на день спуску катера на воду, князь закликав духовенство відслужити молебня і запросив сусідніх панів на цю дивовижу, бо тоді ще й на Дніпрі не було парового судоходства; а народу з околишніх сіл зійшлося видимо-невидимо. Поставили катера на колодки, запрягли кілька пар волів і покотили до озера. Поки воли йшли по сухому, то легко тягли катер, а коли передні пари постепенно входили в воду, то нарешті задні не могли його двигнути; не змогли і люди допомогти, бо берег був мулький, грузький, то так до пізнього вечора не змогли спустити катера на воду, а тільки докотили його до води. Рішили другого дня спустити його в іншому місці, де берег твердіший. Народ розійшовся по селу на нічліг, а запрошені пани — вечеряти до князя, і вже перед світом порозходилися спати по кімнатах, яких у князя побудовано для гостей, як номерів у великому готелі. Не

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903262

встигли гості ще позасипляти, як почули крик, що "пароход" десь щез. На дворі почало вже розвиднятися і коли гості повибігали на берег, то побачили, що все озеро вкрито човнами і люди штилями шукають на дні катера; треба сказати, що в Яготині мало не кожний селянин має човна для рибальства. Виявилося, що вночі повіяв вітер і хвилі, набігаючи до катера, потроху посовували його за собою, а коли він увесь став на воді, то течія понесла його до опусту, де він, вдарившись з розгону об ледоколи, дістав пробоїну і пішов на дно. Дехто казав, що то збитошні парубки допомогли хвилям... Так воно, чи не так, а катер той і досі там, бо дешевше новий придбати, як цей водолазами добувати, але у князя відпала охота до фльоти.

Задумав він тоді збудувати фабрику голяндського полотна, бо на цілинних землях добре родив льон. Наїхали чужоземні інженери — збудовано цегляну фабрику, встановлено машини, насіяно безліч десятин льону і нарешті звезено його і поскладано у величезні скирти навкруги фабрики. Знов князь скликав духовенство, запросив панів на посвячення фабрики, але й на цей раз не довелося йому похвалитися європейською культурою: в ніч перед освяченням зайнялися скирти льону і вся фабрика згоріла; зостався тільки височезний комин, який і досі видно, коли переїздити залізницею ст. Яготин.

Слідство виявило підпал з усіх боків, але паліїв не знайдено, бо селяни поставилися до фабрики як до ворога свого, що відбиратиме від них те волокно з льону, що вони з діда-прадіда брали собі, а зерно віддавали князеві.

Другий мій сусід, М. Катеринич, був, як казали, пригульним сином царя Олександра II, й він таки справді був дуже подібний обличчям до нього, але менший на зріст. Мені оповідав згадуваний вже мною філософ В. Лесевич, теж пирятинець, що батько цього

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903263

Катеринича зводив свою жінку, дуже гарну пані, з царем Олександром II, коли той приїздив у Пирятинський повіт на смотр війська; результатом того і з'явився на світ оцей Катеринич. Цар, через свого фліґель-адьютанта держав його до хреста і до самої смерти своєї, в день іменин свого похресника, присилав йому, відповідно його вікові, дарунки, а номінальний, чи юридичний батько говорив з гордістю:

— А мій Митрофан царського роду!

Як царський похресник він раз-у-раз користувався ласкою і сина і внука Олександра II, але, не мавши великого розуму, далі камер-юнкера, а під кінець життя — харківського губернатора, не пішов.

Недалеко від Кононівки в м. Теплівці був маєток княгині Юр'євської, другої жінки Олександра II, родом княжни Долгорукої. Мені оповідав граф Келлер, що коли Олександер II, роблячи смотр війська, проживав у Теплівці в палаці князя Долгорукого, то зійшовся з його старшою дочкою і взяв її з собою до Петербургу, а коли вона заваготіла, то видав її заміж за Альбединського, зробивши його варшавським генерал-губернатором, якого московський письменник Тургенев вивів, під прізвищем генерала Ратмірова, в романі "Дим". А коли підросла менша дочка князя Долгорукого, то зійшовся з тою. Це так вплинуло на старого князя, що він продав свій маєток селянам і виїхав з Росії. Після смерти цариці Олександер II взяв шлюб з цією княжною Долгорукою, давши їй прізвище княгині Юр'євської, і вона відкупила від селян (без їх згоди) частину маєтку свого батька з величезним парком та руїнами палацу.

Найближчими моїми сусідами були Новозибківські кацапи-старовіри, чотири брати Абросімови, що задешево купили три тисячі десятин землі в Кононівці і кілька тисяч по сусідніх селах і певні були, що куплять і останню тисячу з садибою, що ще залишилася у пані Черепової. Коли я приїхав купувати кононів-

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903264

ський маєток, то пані дала знати найближчому Абросімову, що приїхав покупець, який дає їй по 180 рублів за десятину. Абросімов, звикши купувати по дешевій ціні, відписав їй цидулкою, що вважає цього купця "несерйозним". А коли я дав задаток, то він, як мені розказувала потім пані, навколюшках просив її розкинутись зо мною його коштом, а коли вона не згодилася, то так знервувався, що аж заслаб і мусів їхати на Кавказ лікуватися. Натурально, що Абросімови стріли мене, нового свого сусіду, нерадісно. Та й я не мав охоти вести з ними знайомство, бо вони, не криючись, говорили: "Нешто (хіба) хахол человек?" і ставилися до селян гірше, як до скотини.

Не мав я охоти вести знайомство і з князем Репниним та царським похресником, Катериничем, а живучи літом в Кононівці, мав зносини тільки з селянами; крім того до мене наїздило багато моїх приятелів, однодумців з української інтеліґенції.

Пізніше, коли підросли діти, то й до них наїздило багато товаришів; разом вони організували театральні вистави для селян, а потім і сама селянська молодь давала спектаклі не тільки в Кононівці, а й по інших селах. Але про це мова буде далі.

Коли я прожив якийсь час в Кононівці і познайомився з селянами, то довідався, що вони майже всі письменні, а деякі з них навіть і добре, бо в селі була здавна земська школа. Багато з них передплачували Комаровський "Свѣтъ" або дешеве видання "Биржевых Ведомостей", які після прочитування, розпродували хлопцям на цигарки і таким робом виручали свої гроші. Землі у селян було мало, а через те багато з них ходило на заробітки в Катеринославщину, Таврію, на Кавказ, а найбільше в Київ, куди заможніші возили на продаж кури, яйця та масло, а через те всі вони говорили мішаною російською мовою, і може найбільше через те, що на роботі в Абросімових при-

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903265

кажчики та пригінчі, кацапи, сміялися з української мови і вимагали говорити по-московському.

Я розмовляв з ними натурально тільки по-українському; вони дивувалися тому і з посмішкою деякі казали, що так розмовляли їхні діди та баби, і намагалися говорити зо мною якнайчистішою московською мовою, думаючи, очевидно, що я знижуюсь до їхньої мужицької мови. А коли в Кононівку переїхала вся моя родина і вони почули, що ми всі говоримо раз-у-раз між собою і своїми гостями тільки по-українському, тоді вони зрозуміли, що бачать перед собою українських панів, які вміють говорити і по-московському і на всяких чужоземних мовах, а за рідну свою мову вважають тільки українську, тоді й вони заговорили чистою українською мовою.

З розмов з селянами про їхнє економічне становище виявилось, що коли їм доводиться позичати грошей, то вони за десятку (10 руб.) платять багатим селянам-куркулям, чи глитаям, по рублю в місяць проценту, та ще відробляють басаринок, коли треба багатиреві при сівбі, чи в жнива, чи в молотьбу, а це виходить далеко більше як 120% у рік. Чуючи це, я почав умовляти селян заснувати у себе ощадно-позичкове товариство; розказував їм, як це робиться, а коли вони зацікавились, то я добув нормальний статут і запропонував, як того вимагає статут, вибрати 20 душ чесних селян і підписати прохання до міністра. На моє диво селяни відповіли, що у них не набереться 20 душ таких, щоб їх можна було припустити до чужих грошей, бо у них і громадські гроші раз-у-раз розкрадають. Тоді я почав їм доводити, що й у Перешорах не всі люди чесні, а проте там давно функціонує кредитове товариство і грошей не розкрадають, бо на те є державний контроль; і тут може бути так само, аби хоч у правлінні були вже чесні люди, і раяв їм за наступаюче Великоднє Свято порадитись і найти хоч трьох підходячих людей. На

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903266

самий Великдень, коли я пішов віддати візиту попові, то упевнився, що справді в Кононівці нелегко знайти чесних людей: все подвір'я попове було набите людьми, а посередині поліційний урядник з стражниками робив слідство і допитував, чи не бачили, хто вкрав збрую з коней панка, який у Великодню ніч розпріг коні на подвір'ї у попа, а сам пішов з родиною до церкви. Коли я звернувся до знайомих селян з докором, то вони мені відповіли, що у них це звичайна річ:

— Ми тиждень робимо в Абросимових, а в неділю нас трусять, бо рідко хто не принесе чого з "якономії" додому.

Треба сказати, що коли я восени 1899 року купив Кононівку, то на зиму осадив там за доглядача перешорського селянина Павла Римарчука, з наміром зробити його економом. Римарчук вартий того, щоб про нього сказати кілька слів.

Син бідного безземельного селянина, він з малих літ мусів служити, але бувши працьовитим і статковитим, склав собі за багато років служби кілька сот рублів. Коли я продавав Перешорянам землю, то й він купив за допомогою селянського банку десять десятин, а потім прикупив ще п'ять. Років через кілька він продав землю в Перешорах і разом з іншими переселився на Донщину, де земля була дешевша, і там купив собі вже п'ятдесят десятин і став заможним "куркулем".

Змолоду він мав велику охоту до читання і в той час, як його товариші парубки гуляли, пиячили, він сидів над книжками і постепенно став зовсім свідомим національно українцем. Ставши заможним господарем, вже на Донщині, він передплачував багато українських книжок з книгарні "Київської Старини", по моєму вибору, і став моїм приятелем, з яким ми часто листувались. Так от цього Павла Римарчука, ще тоді парубком, я оселив на зиму в Кононівці.

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903267

Весною 1900-го року, коли я туди приїхав, то Павло стрінув мене словами:

— Ні за що я тут не лишуся і вам раджу скоріше продати цей маєток, бо за зиму я упевнився, що тутешні люди — самі злодії та розбишаки.

Скільки я не намовляв його, доводячи, що якось-то воно буде, але він все таки не схотів бути в Кононівці за економа, а волів вернутися на службу за кучера в мій перешорський маєток.

Від П. Римарчука я одержав на еміграції три листи. Два з них подаю нижче в цілості, а з третього лише частину, без усяких змін щодо правопису й змісту.

19 20/V 24         

Шановний добродію Евгеній Харлампіевичу!

За все моє жетя я ніколи не чувствував себе таким счастлывим, як оце зараз, що получив звістку від Петра Вашого з Кіева, що Ви всі осталися живі. Я настільки радий, що й описать не можу. Мене оповіщено про Вас 17 марта цего року. Я часто споминаю Вас т. е. Ваші лекціи: Ви всю свою жизнь употрибляли і употребляете на те, шоби доказать, як должен поступать всякий честний і благородний чоловік.

Вы всегда рятували проти неправди людської, проти гніту царського, не любили хабарнетства-гнобительства, а всетаки не вгодили людям, та воно нічого дивувати — сказано: не родився ше той, щоб міг каждому угодить.

Міні Петро прислав Вашу адресу а я відрізав тай приліпив на конверті.

Через бісову донську козачню то нам, пришлим людям, приходилося найгірше переживать. Ну та зараз почало жетя налажуватись. Людей садовлять управлять ділами с здравим умом.

Я думаю на осінь побувать в Херсонщині, хотя на місяць поіду. Земля у нас так як була так і пользуемось, лиш би успів оброблять та продналог платив. А в деяких містах і у нас е душова норма. Я прошлий год заплатив продналогу 712 п. по ціні на пшеничну единицю.

Поки я тоже живий со всім своім кодлом, котрого Ви не знаете. Та наверно тепер і Ви мене не пізнали б — міні уже 54

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903268

роки, бороди, вус, чортма, голова лиса, як коліно, а по хозяйству роблю більше як тепер молоді. Коли Ваша ласка, то я пришлю з себе портрет, а Вы будьте так ласкаві, пришліть мені себе, бо наверно побачимось аж на тім світі у пеклі, як що й вітти не вигонят. Коли будете писать, то пришліть конверт з своім адресом.

Ну, бувайте здорові, остаюсь любящий і ніколи не забутий Вас і Ваші совіти та добрую раду Ваш бувший робітник Павло Василевич Римарчук.

Зима у нас була дуже холодна і занослива.

Ох! Дорого дав би як би приставився случай побачитись лично. Я буду увірен, що Ви і на бумаге будете увірені у мені, а я у Вас. Як помрем то ніхто не запхае і пятака.

19 16/VI 24

Шановний добродію і ридний батечку            
                                                      Евгеній Харлампіевичу!

Ваше уважаемое письмо від 29 мая получив у котрім і Ваш портрет. Я коли роспичатував Ваше письмо і в іому побачив Вас мов живого, та й залився гіркими слезами: стало мині так радисно, що іхав с станції додому, не міг із-за слез читати Ваше письмо і заховав листа а на Вас дивлюся всю дорогу та целую, та згадую молодіі літа як то колись жили ми, вмісті росли в своїм ріднім краю, не один т. е. всі ми бідолашні селяни неоднократно прибігали до Вас з разного рода просьбами і ніхто від Вас не виходив неудовлетворений ні в помочи ні в добрім совіті, а потому каждий честний гражданин, хто тільки знае Вас, считае себе во многом обязаним Вам. Но особинно я Вас так здорово шаную, що Ви все время обходилися з своіми робітниками, як с своіми рідними дітьми. Ви в своєму листі сердечно просите извістить Вам за Перешори. Я с Перешор не маю ніякоі звістки уже два годи, пишу туди, но звістки ніякоі не получаю віти. Писав я простими — доплатними — заказними і в каждое письмо клав марку для отвіту, все одно як вводу кинув. Я думав, що навірно в живих нема нікого кому я пишу, чом не хотять мені отвітить на моі письма, аж оце недавно поіхав на станцію 10 мая получать Ваше заказное іще чотирі простих. Я вдома прочитав раньше Ваші, а потім тіі. Письма всі з Перешор і в каждом письмі дуже

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903269

драматичне оповідання. Дуже тяжке та злиденне жетя переживають перешоране. Багато людей нема живих. 4 годи назад померли от хто: мій батько, брат Макар, сестра Марія, Вікентійка Настя, Ивана Розміріцу вбили і його сина. Тирбу з жінкою, Лупшу (Бадилові) з двома синами, Бориса Вевиріцу (Берносова) з двома синами вбили, це два роки назад. Ніканор Хилюк оженився, взяв Тихониху, що колись у Вас служила (з Кондрацького). Миронович Иван Галчук не пишуть коли повісився, Евграф Гидулян помер, Миша Полтарескул помер. Наташа жінка Костя Зарицького померла 2 марта цього року. Це с чотирох писем було від Костя Зарицького. Кошарський Иван умер, Маламана Терентія убили не знаю хто і защо вбито не пишуть, но я так думаю шо с цілію грабіжа.

Тепер напишу Вам про жетя перешоран. Землю получили всі по 1-1/2 десятини на душу. Убіраються дуже роскішно, пишуть мені в трох письмах, що зима у нас була дуже завійна — холодна, даже небувала, поморозили ноги, вуха, одежі ні в кого ніякої нема. На 10 дворів пара мутузяних лаптів, дівки ходят не то в дранті — а просто — голі. Зараз сильна засуха в Херсонщені, Катеринославщені, Донщені, Харьіківщені до 32-35 градусов жара. Хліб скрізь погорів дажей надіі нема, предстоіть знов голод, плоше показуе як у 20 році.

Пишуть перешоране: эх як би Ви приіхали до нас в Перешори, то ей Богу не пізнали б места — скрізь поваляно, по стипах поналіпляли хижинок, та пороссилялись по всім стипам, та скрізь не до ладу, та свараця, та випрікають іден одному. Котрі пришлі укоряють перешоран шо ти туді був дуже рузумний як тобою порадкував пан Чикаленко; як вас перешоран заставляв насильно орати ще з апреля на чорний пар та волочити іого та шей заставляв щоб брали іого сіялку з економіі, та "виполюйте той осет, що позаводили по пшиницях, та кукурузи політь", та дае вам перешоранам с свого амбару сіяти чисту виписану звідкісь пшиницю. От туді ти був хазяін, а забули як ваші батьки хазяйновали. Це кажіть спасибі панові Чикаленко, шо десь доставав таких книжок, шой біз Бога вам хліб родив, а тепер попробуй зроби чорний пар. Ніканор каже: слухай чоловіче, ти нам не нагадуй те та те, шо ти правду кажеш то так! Але ж ти Иване Власовичу бачиш як у нас поділена земля та шей які однообщественники у нас! От я зробив чорного пару одну десятину даже с ноября 1923 года на 1924 і ранею весною поскородив і був би добрий пар коли шо ж із ідного боку оставив Фенко, а з другого Митя

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903270

Оларь*) під випас другим віддали так, як своеі худоби нема. Оттам і пропав мій пар. От що воно діеться в Перешорах! Кость Зарицький жеве со всім сімейством у свому господарстві, тільки з комірниками. Пише мені шо хоче приїхати до мене на 1-2 місяці отчогото.

Андрій Куцупера, котрий був колись Богом перешоранам, тепер ходить у рогожці по Мардаровці босий стириже жидів.

Я сознаю і сочуствую Вашому положенію і состоянію, но уви! Казав Шевченко: куди доля верне, туди й треба гнутись. Я знаю, що це для Вас важко не чуть журжанія разних насікомих та співи разного птаства**) та шей не бачити своеі рідної сторони, ніякою щирого приятеля й не почуть від його ніякоі звістки, це одно шой тюрма при строгій ізоляціі. Но я довго Вас підшукував письмами і таке знайшов. Може я Вам і мішаю у Вашій оправі своіми письмами, но повірте шо й до смерти буду Вам писати. Я знаю шой Вам отродиться на душі шо Ваш бувший робітник, котрий дето в донських степах згадуе Вас добром і згадувати буде всю свою жизнь. Та якже його забуть і не згадувать добром! Коли я знаю, шо я замолоду ше був закинутий Богом і людьми но Ви мене вивели на путь истиний: через Ваше посредство я з Дикусарою були на Дону добрими хазяінами й пока і зараз не гнівим Бога маємо свій кусок хліба. Передайте своім дочкам про мене, шо я ше жившй та нехай вони згадають Перешори як колись я був у Вас поганеньким на время кучером та возив іх по степу, та чуть не перекинув, задивившись куди то, а вони сміялись шо так добре катав. Поке живемо стараймось не спати і гнилою молодою по світі валятись, а жити жити і добре творити і Його світ нерукотворений і Його любити.

Я колись звами любив розговорувати та слухать від Вас совіти та добрую раду і тепер буду хоч на бомазі писати Вам про себе де я як. А може Ви і не раді моій докучливости Вам, но як я оце пишу до Вас, то здаеться міні, що я розговорюю з Вами лічно. Були такі багаті люде шо бувало хваляться якими то баришами та як то в його служили робітники та чуть не дожили строка а він іх вибив, а вони повтікали, а другий його хвалить от каже розумний чоловік та хитрий, но я знаю шо Ви страшенно не любили цього і слухать нето робить. Хто держав у Вас аренду

*) Здавна найгірші господарі в Перешорах.

**) Я писав йому, що мені ні за чим так не сумно, як за співом жайворонків та за стрекотанням степових коників.

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903271

то коли не платить то Ви іого не позиваете як инші, або прокрадеться таке у Вас, то Ви не стараетесь віддать його в тюрму так як і було з нами*) но Ви старались іого вговорити наставить на путь і тоді старався каждий совіститися і справлявся і послі дякував. От Ви ніколи не бились і не сварились, а всякий Вас почитав й слухав і боявся гірше як того, шо постоянно лається.

Ну тепер Ви мені вибачайте, шо може дешо не так написав, але Ви добре знаете, шо я неграмотний. Я ціі грамоти тільки второпаю як той Микола шо нанявся сторожом у читальню у книжці Вдосвіта.

Ну бувайте здорові, бажаю Вам іще 64 роки прожити і добра творить. Ви не журіться проте шо уже недоведеться свій рідний куток та людей бачити до смерти та журжанія стиповоі природи. Правда тяжко тому чоловікові переживати котрий так щиро приданий своій отчизні, своім простим звичаям та селянству. Печатую Вам лист і залився гіркими слезами.

Ваш бувший робітник Павло Василевич Р-ук.

Пишуть перешоране, шо тепер у Перешорах хочеш землі більше сіяти то йди до Миті та до Фенка у них всігда е вольна.

...Пише Ніканор, що Килина вмерла, його сестра, Василева жінка. С Перешоран та Гомуран ти брате, Павле Васильевичу, нікогісенько і не пізнав би. Ей Бого, що ні! Повір, що ти тут у нас колись, як жив, то ніколи не бачив старців таких обідраних, як ми тепер. Виїзди теж такі самі, а относительно порадка з землею то бодай не казать: Кождий по своему як хто знае так мовляв і співає. Як з нас хтось казав: що Чикаленко пив знас кров, али лучше булоб, щоб він з нас пив іі і досі. Він як пив з нас, то вона більше прибувала в нас, а тепер іі не стало в нас та нікому і вливати іі в нас. Урожай у нас такий: десятина дала від 20 до 50 пуд. кукурузи: подсонухи вийшли добрі, дощі проходят часто, сіют озимену. Пишут, шо в нас прадиво совсім не вродило, прийдеться совсім ходити босим, бо ні сщого буде плисти лаптів: так шо не буде і на 10 дворів і парі, бо ні защо куплять мутузя.

... Ви радієте, що я пишу Вам всі дрібниці. Я правда шо пишу: бо я Вас кріпко уважаю і шаную за то, що Ви любили з мужиками простими силянами розбалакувати і наставляти во всіх

*) Коли Павлів брат украв у мене коня, то я впросив земського не садить його до тюрми, щоб він там не попсувався ще гірше.

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903272

ошипках, словом, ні перед ким не гордились. Я помню, як колись орав, як служив у Вас: вище Куртів і випріг напівдня кормить, а сам сів біля воза тай читаю Кобзара. Коли й несчув як Ви с Питром кучиром підіхали до мене, коли я підняв голову Ви стоіте біля мене. Я правда сховав книжку. Ви заметили, шо я сховав, тай дістаете ту книжку с під свити тай самі начали читать; даже помню шо: Не жинися на богаті, бо вижене с хати. Ви чесного робітника лучше поважали, ніж якого пана. Ніхто з перешоран не зазнав того шо я. І не бачив і не мав і не знае і ныколи небуде знать і не чувствуе і не сознае чужому положенію і состоянію, як я. Ви в настоящее время находитись в такім, як був Шевченко в Петровській кріпості, отрізаний от всего свого любимого краю і народу за котрого і душу свою відав. Так і Вам, правда в городі, жить трудно, а більше всего, що ви не бачити і не чуете ніякоі звістки від своіх любимих селян та с свого родового любимого господарства.

Після Великодня, коли посходились селяни, що робили у мене ремонт господарських будівель, то оповіли, що вони радилися на селі і найшли на членів правління двох людей чесних з діда-прадіда — Павла Малинку та Зінька Литвиненка, але обидва вони малограмотні.

Як показало потім моє знайомство з ними на протязі двадцяти років, вони дійсно були бездоганно чесними людьми. Згодом вони стали моїми приятелями, якими зосталися й досі.

На мою пропозицію стати членами управи кредитового товариства, про організацію якого я їм оповів в подробицях, вони спочатку рішуче відмовилися. Вони боялися, що їх, як малограмотних, обшахраять, ославлять; що вони наживуть собі ворогів, які їх спалять і т. д. Але я напосідався, запевняючи, що я наглядатиму за справою, і нарешті умовив їх.

Товариство згодом розвинулося у велику фінансово-культурну інституцію, завдяки головним чином талановитим та енергійним бухгалтерам: спочатку П. Оправхаті, а потім Якову Псяреві.

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903273

На бухгалтера радили сільського писаря Петра Оправхату, якого вихваляли як добре письменного, дуже доброго бухгалтера, але такого чоловіка, що не можна держати близько коло чужих грошей, бо він великий плутяга та шахрай, і оповіли цілий ряд зроблених ним шахрайств. Згодом прийшов до мене і сам Оправхата, який зробив на мене вражіння дуже інтелігентного чоловіка, але з дійсно шахраюватими очима. Років йому було не більше 27, але він вважався за найрозумнішу, найосвіченішу людину на всю округу. Він дуже багато ходив по заробітках, виходив майже ввесь південь, побував майже у всіх містах на Чорному морю, покоштував хліба з усяких печей, пробував усяких служб, але жадна не прийшла йому до смаку; побував у всяких сектах: був штундистом, шалапутом і скінчив цілковитим атеістом і нарешті вернувся в своє рідне село, став сільським писарем. Дізнавшись про мої заміри організувати кредитовий кооператив, він запропонував свої послуги безплатного бухгалтера і виявив великий інтерес до громадських справ та взагалі видався мені людиною, що головою перевищує своїх односельчан. Знаючи вже від людей, який його етичний ценз, я поставився до нього дуже обережно і так держався ввесь час свого знайомства з ним. Я раз-у-раз мав на думці те, що він кожної хвилини може мене продати, питання тільки — за скільки? або шантажувати, а через те в його присутності я ніколи не висловлювався ні проти Бога, ні проти царя, хоч його ці питання видко дуже цікавили. Він гаряче взявся за організацію ощадно-позичкового товариства, робив енергійно всю дрібну роботу і майже кожного дня ходив до мене за порадою та книжками, які читав так страшенно швидко, що я запідозрів, що він читає тільки "де ріденько пописано". Але як я здивувався, коли одного разу він, прочитавши "Історію одного города" Щедрина, яка йому дуже припала до душі, проказав мені на пам'ять цілі сторінки

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903274

з цієї книжки; а такі книжки, як "Спартак", "Історія одного селянина", "За правду", "Богдан Хмельницький" Костомарова він, прочитавши, придбав собі в Києві на власність, і читав селянам та давав читати на сумежні села, або розказував майже дословно. Розмовляючи з ним часом цілими вечорами і бачачи його величезне захоплення українським відродженням, про яке він вперше тільки від мене довідався, я часто подумував про проведення його в українську організацію, але раз-у-раз мене спиняли його скляні, безбарвні, шахрайські очі, що не дивилися просто в вічі, а якось бігали скрізь. Іноді, згадуючи всякі його фиґлі, я казав собі, що то він усе виробляв, поки у нього не було вищих інтересів, поки він був темний селянин, а тепер він став зовсім свідомим українцем, гарячим провідником відродження України. Я згадував, що й один з розбійників, розп'ятих на хресті, увірував і став праведником, але раз-у-раз оті шахрайські очі підривали у мене довір'я до нього, і дійсно, як потім виявилося, я не помилявся, але про це розкажу потім.

Коли почалася японська війна, то цікавість до громадських подій значно підвищилась у свідомих селян і мені часто доводилося говорити з ними на ці теми; ці свої розмови я надрукував в числі 5-ому "Літературно-Наукового Вісника" за 1904 р. Подаю тут уривки з тієї статті, розшифрувавши їх; а щоб ясніші, більше зрозумілі були ці розмови, я коротенько розкажу про минулий і теперішній стан села Кононівки.

Пан Лукашевич за кріпацтва був жорстокий, скупий, а через те селяни були страшенно бідні, разом з тим і страшенно люті на нього, вони вели з ним невпинну потайну боротьбу: розкрадали, псували, що могли, і втікали на Кубань, на Чорноморські степи. По смерті пана новий господар, його зять Черепов, промучившись з селянами кілька років, повіявсь за-

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903275

кордон, віддавши маєток в оренду кацапові-старовірові, який усю землю експлуатував сам (випасом худоби для Петербургу), а людям не давав нічого. Щоб позбутись цього орендатора, почали його селяни викурювати: палять йому хліб у скиртах, сіно, солому, випасають засіви, сінокоси, б'ють прикажчиків; одного разу зробили навіть гуртом напад на двір, але все надаремно. Кацап усе таки багатів, міцнів, бо хліб і все забезпечував, наймитів держав у дворі кацапів та й суд і адміністрацію мав на своїм боці. Тим часом дідич, живучи за кордоном на широку ногу, збанкротував і більшу частину землі продав кацапові орендаторові, а решту (1100 десятин) купив я, продавши потім 700 десятин селянам з допомогою селянського банку по 4 десятини на господаря.

Тепер боротьба села з економією ущухла, зате побільшилась боротьба внутрішня, тобто поміж ріжними групами селян, на які диференціювалось село. Найбільша частина, мабуть чи не половина всіх селян, складається з середніх по заможності, що мають по цілому наділові (4 десятини), по парі коней, по корові; вони спрягаються по два господаря на один плуг, не купують весною хліба, не ходять на заробітки і на поденщину у двір, а добувають гроші, вигодовуючи свиней у Київ на продаж. Друга половина складається з великої більшости незаможних і невеличкої купки дукарів-кулаків, що майже всі наживаються тим, що віддають в позичку гроші та хліб голоті за великі проценти. Незаможні походять найбільше з дворових, що не дістали землі при визволенні з панщини, та з тих невдах, що через пиятицтво, ледарство абощо позбували свої землі дукарям і позоставалися тільки з одними хатами та городами, чи як тут кажуть з одними "ґрунтами". Звичайно між цими шарами селян не можна провести виразних границь, вони не різко відокремлюються одні від одних; так з-між середніх господарів є такі, що близько сто-

Є. Чикаленко. Спогади. 1900-1903276

ять до дукарів, знов є й такі, що недалеко втекли від голоти і т. д. Чим далі стоять по своєму економічному стані елементи цих груп один від одного, тим більше вони ворогують між собою, тим більше борються. А боротьба ця ведеться так само, як і з кацапом дідичем: палять один одному хати, клуні, ріжуть у хліві коняку, корову, в сажі — свиняку і т. д. Нерідко на цім ґрунті виникають страшенні бійки, навіть душогубства, але вони нікого не дивують, не обурюють, на них дивляться навіть з гумором. От, як мені розказував Петро Дзуґур про те, як Євдоким Рубан, працьовитий і статечний господар, убив свого брата злодія Самійла.

— Вони, знаєте, давно ворогували; ніяк не могли поділити батьківських гнидників. Ото якось п'яні і зачепились; старший, відбиваючись від меншого, вирвав з воза люшню, та по голові його — раз, другий! а той так і викинувся. Люшня, бачте, була дубова, замашна, а то може й не вбив би. Раз мене один сучий син по голові люшнею телепнув, а люшня була чорзна-яка — осикова, то вона тільки трісь! та й розскочилась надвоє, а в голові тільки зашуміло; ну, тоді вже я йому дав...

Так само порядний господар Іван Лузан убив свого брата злодіячку і п'яницю, а недавно Пилип Малинка убив теж свого рідного брата.

За останні роки з-між описаних груп почала, під моїм впливом, відокремлюватись невеличка купка душ біля десятка, яку можна назвати інтелігентною. Вона складається з елементів середнього віку, не однакових по своєму економічному станові, але з таких, що покінчили школу, передплачують дешеві газети, добувають де можна книжки і читають їх запоєм; вони по моїй ініціятиві заснували кредитове товариство, згуртувались коло цього діла і потроху зачинають керувати всім селом, давати йому тон. За о