Создатель бессмертной "Энеиды" и вечно живой "Наталки Полтавки"

• 

Details

Hits: 522

Кирилюк Евгений Прохорович. Создатель бессмертной "Энеиды" и вечно живой "Наталки Полтавки".

Подається за виданням: Є. П. Кирилюк. Творець безсмертної "Енеїди" і невмирущої "Наталки Полтавки" // Іван Котляревський. Твори. Вступна стаття Є. П. Кирилюка. — К., Держ. вид-во художньої літератури, 1963. 349 с. з іл. Стор. 3-25.

Переведення в html-формат: Борис Тристанов.

Є. П. Кирилюк. Творець безсмертної "Енеїди" і невмирущої "Наталки Полтавки" — 3

ТВОРЕЦЬ БЕЗСМЕРТНОЇ "ЕНЕЇДИ" І НЕВМИРУЩОЇ
"НАТАЛКИ ПОЛТАВКИ"

Ще жив і ходив по селах химерний Сковорода, коли в Полтаві народився Іван Петрович Котляревський, якому судилося взяти на себе тягар першого творця нової української літератури, тобто зробити те, чого в силу історичних обставин не вдалося зробити Сковороді.

Полкове місто Полтава в середині XVIII ст. мало чим відрізнялося від звичайного села. В центрі його височів великий собор, далі — монастир. Неподалік від собору, на горі, стояв невеликий будиночок канцеляриста магістрату (міської управи) Петра Котляревського. Тут 9 вересня (н. ст.) 1769 р. народився майбутній письменник. З будиночка відкривався чудовий краєвид: серед луків вилася тихенька річка Ворскла, а далі синіли ліси. У серпні 1845 p., через сім років після смерті Котляревського, Шевченко, перебуваючи в Полтаві, дав акварельний малюнок цього історичного будиночка, який зберігся й до наших часів. Тут тепер розташований Літературно-меморіальний музей І. П. Котляревського.

Батько Котляревського вважався дворянином, мав навіть кількох кріпаків, яких творець «Енеїди» перед своєю смертю відпустив на волю. Але жити з такого «маєтку» було неможливо, й він мусив тягнути лямку канцеляриста. Він не був хапугою й хабарником, на зразок тих, яких показав його син пізніше в картинах пекла. Тому й Іван не був паничем. Як свідчив один із перших біографів письменника, малий Іван ходив босий, не раз бігав цілий день за одним шматком хліба, але був жвавим і веселим, любив читати.

Є. П. Кирилюк. Творець безсмертної "Енеїди" і невмирущої "Наталки Полтавки" — 4

Де він навчився читати, ми точно не знаємо, очевидно, в школі у дяка, як пізніше й Шевченко. Тільки коли Іванові минуло десять літ, у Полтаві відкрили семінарію, яка звалася Катеринославською, за назвою єпархії ¹.

Це був учбовий заклад, в якому навчання тривало 10-13 років.

Саме в часи, коли вчився Котляревський, відбувається реформа семінарської освіти: розширюється програма за рахунок введення загальноосвітніх предметів, ширше вивчається російська мова й література, відкриваються додаткові класи для вивчення грецької, французької та німецької мов. Проте, як і раніше, основна увага приділялася латинській мові. Учні повинні були вільно володіти латинською мовою, розмовляти нею між собою. Цілком можливо, що саме цю макаронічну (мішану) мову Котляревський пізніше пародіював у промові Енеєвих послів до царя Латина:

Енеус ностер магнус панус
І славний Троянорум князь,
Шмигляв по морю, як циганус,
Ад те, о рекс! прислав нунк нас...

Багато уваги приділяли в семінарії вивченню творів римських класиків — Горація, Овідія і особливо Вергілія. Учні перекладали ці твори, заучували їх напам'ять, писали наслідування. Отже, ще в семінарії Котляревський читав «Енеїду» Вергілія в оригіналі, перекладав її на російську мову, і, можливо, вже тоді в нього зародилася думка переробити її українською мовою.

Вихованці семінарії серйозно вивчали теорію віршування головним чином на зразках поезії Кантеміра, Ломоносова, Тредіаковського, Сумарокова, писали практичні вправи. Котляревський був добре обізнаний і з тогочасною російською поезією й використав в «Енеїді» силабо-тонічну систему віршування, широко вживану російськими поетами.

Перший біограф поета С. Стеблін-Камінський зазначав, що нахил до віршування в майбутнього автора «Енеїди» виявився дуже рано: «Ще юнаком Котляревський мав особливу пристрасть до віршів і вмів до всякого слова мистецьки добирати дотепні рими, за що товариші називали його рифмачем» ².

¹ Єпархія — територіальна одиниця церковного управління. Катеринослав — нині Дніпропетровськ.

² І. П. Котляревський у критиці та документах. Збірник статей, рецензій, висловлювань, К., ДВХЛ, 1959, стор. 61.

Є. П. Кирилюк. Творець безсмертної "Енеїди" і невмирущої "Наталки Полтавки" — 5

Семінарії І. Котляревський не закінчив з невідомих нам причин ¹. Вчився він добре, бо його визначили кандидатом для навчання в Олександро-Невській головній семінарії (згодом — духовній академії) в Петербурзі. Ми можемо тільки висловити припущення, що І. Котляревського, як життєрадісну, вільнолюбну людину, не вабила ні духовна, ні чиновницька кар'єра. Однією з можливих причин залишення семінарії міг бути скрутний матеріальний стан (ми не знаємо, коли саме помер його батько). Невдовзі Котляревський вступив на службу в колишню Новоросійську канцелярію, яка була тоді в Полтаві; спочатку займав посаду підканцеляриста, потім канцеляриста, губернського реєстратора.

Перебуваючи на службі в Новоросійській канцелярії (є відомості, що він був і протоколістом дворянської опіки), І. Котляревський мав змогу добре вивчити типи чиновників-хабарників, яких він показав пізніше в поемі «Енеїда» в картині пекла:

Якіїсь злидні ще стояли,
Жовали все в зубах папір,
В руках каламарі держали,
За уха настромляли пір.
Се все десятські та соцькії,
Начальники, п'явки людськії;
І всі прокляті писарі;
Ісправники все ваканцьові,
Судді і стряпчі безтолкові,
Повірені, секретарі.

Нема сумніву, що І. Котляревський, як чесна й порядна людина, відчув огиду до цих людських п'явок і залишив службу чиновника. Він стає вчителем у поміщицьких маєтках Золотоніського повіту. Оскільки по селах дяки могли дати дітям лише початкову освіту, поміщики наймали для своїх дітей учителів, як правило, з семінаристів.

Життя приватного вчителя в поміщицькому маєтку також було нелегким. Крім навчання дітей, учителів використовували на різних роботах. Траплялося, що їх потім обертали в кріпаків. До вчителів ставилися зневажливо. Проте вчителювання дало І. Котляревському чимало. Обертаючись у народній гущі, він мав змогу краще придивитися до народного життя. Той же Стеблін-Камінський свідчить: «В цю епоху життя свого бував він на зборищах і забавах

¹ У деяких біографічних працях семінарія в Полтаві зветься духовною. Духовними семінарії стали зватися пізніше, після реформи 1808 р.

Є. П. Кирилюк. Творець безсмертної "Енеїди" і невмирущої "Наталки Полтавки" — 6

простолюду і сам, переодягнений, брав участь у них, уважно слухав і записував пісні і слова, вивчав мову, спостерігав звичаї, повір'я, обряди українців, ніби підготовляючи себе до майбутньої праці» ¹.

У ці часи й сформувався світогляд І. Котляревського. Перебуваючи в поміщицьких маєтках, він переконався в тому, що таке соціально-маєткова нерівність, яка відстань між ним, дрібненьким власником, і великими магнатами-кріпосниками. І. Котляревський відчув, що простий, трудящий народ йому ближчий, ніж пихаті, чваньковиті пани. Отоді, можливо, й зародилася думка, пізніше висловлена в «Енеїді»:

Мужича правда єсть колюча,
А панська на всі боки гнуча.

Світогляд І. Котляревського формувався як людини гуманної, вільнодумної, патріота рідного краю.

Саме в ці роки він і почав писати свою «Енеїду». Вирахувати приблизно початок праці над поемою дає змогу лист І. Котляревського до свого краянина, російського письменника М. Гнєдича, який, до речі, вчився в тій самій семінарії, тільки пізніше. Звертаючись до Гнєдича з проханням знайти в Петербурзі видавця для «Енеїди», Котляревський 27 грудня 1821 р. писав: «Я над малороссийской Энеидою 26 лет баюшки баю...» ². Таким чином, можна вирахувати, що приблизно писати «Енеїду» І. Котляревський почав 1794 р. До речі, на одному з найдавніших списків «Енеїди» також стоїть дата: «1794 года, октября 11 дня» ³.

Що примусило І. Котляревського вступити на військову службу? Є спогади про те, що поет захопився дочкою одного поміщика, але, зважаючи на різницю маєткового стану, про одруження з нею не могло бути й мови ⁴.

Глибоко ображений і зневажений, І. Котляревський залишає вчителювання й 1 квітня 1796 р. вступає кадетом у Сіверський карабінерний (згодом — драгунський) полк. Це був кавалерійський полк, організований на базі одного з українських козацьких полків, що стояв на Полтавщині. Оскільки І. Котляревський мав освіту й цивільний чин, він досить швидко здобував офіцерські звання і 1806 р. був уже штабс-капітаном.

¹ І. П. Котляревський у критиці..., К., 1959, стор. 62.

⁴ Іван Петрович Котляревський, Повне зібрання творів у двох томах, т. II, К., АН УРСР, 1953, стор. 85.

³ Там же, т. І, 1952, стор. 338.

⁴ В. Савинов, Первая любовь Котляревского, «Северная пчела», 1863, № 80.

Є. П. Кирилюк. Творець безсмертної "Енеїди" і невмирущої "Наталки Полтавки" — 7

Перебуваючи на військовій службі, І. Котляревський у вільні години далі писав «Енеїду». Тим часом перші три частини поширювалися в списках. Один з таких списків потрапив до рук Максима Парпури, поміщика з Конотопа, чиновника Медичної колегії в Петербурзі, пізніше професора Харківського університету. Коштом М. Парпури за допомогою його товариша по службі в колегії Й. Каменецького 1798 р. в Петербурзі видано перші три частини поеми під назвою «Енеида, на малороссийский язык перелицеванная И. Котляревским», з посвятою: «Любителям малороссийского слова...»

Автор був цим невдоволений і в своєму пізнішому виданні «Енеїди» вставив у третій частині, в картині пекла, строфу:

Якусь особу мацапуру
Там шкварили на шашлику,
Гарячу мідь лили за шкуру
І розпинали на бику.
Натуру мав він дуже бридку,
Кривив душею для прибитку,
Чужеє оддавав в печать;
Без сорому, без бога бувши
І восьму заповідь забувши,
Чужим пустився промишлять.

І. Котляревський несправедливо поставився до М. Парпури. Видання книжок у ті часи коштувало дуже дорого. «Енеїду» видано не для наживи, а як талановитий художній твір.

Автор «Енеїди» й далі піднімався по офіцерських щаблях, а друкована поема мала величезний успіх у читачів. Хто не мав змоги купити її, той переписував од руки. Відомо чимало таких списків уже з друкованих видань. Тоді М. Парпура зважився 1808 р. на друге видання під тією самою назвою.

У грудні 1804 р. Котляревський написав у жанрі оди «Пісню на Новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну», яка також поширювалась у списках. О. Куракін був «малоросійським» генерал-губернатором (сюди входили Полтавська й Чернігівська губернії) з 1802 по 1807 р. Діяльність його на цій посаді мала, як на той час, прогресивний характер, він проводив ревізію судових та інших державних установ, обмежував сваволю кріпосників.

1806 р. почалася російсько-турецька війна. В ній брав участь і Сіверський драгунський полк. І. Котляревського призначено ад'ютантом командувача корпусу генерала Мейєндорфа. Йому доручили вести «Журнал воєнних дій» ¹.

¹ Іван Петрович Котляревський, Повне зібрання творів..., т. II, стор. 92-101.

Є. П. Кирилюк. Творець безсмертної "Енеїди" і невмирущої "Наталки Полтавки" — 8

Війна провадилась на території нинішньої Молдавії. У районі між Бендерами й Ізмаїлом жили буджацькі татари. Командування вирішило для послаблення турецьких сил схилити буджацьких татар на бік Росії. Це важливе й небезпечне для життя доручення взяв на себе і виконав Котляревський.

Брав він також участь у здобутий Бендер і в облозі турецької фортеці Ізмаїл. По закінченню війни у січні 1808 р. Котляревський вийшов у відставку.

Дванадцятирічне перебування поета у війську позначилося на батальних картинах і епізодах трьох останніх частин «Енеїди». С. Стеблін-Камінський чув від самого поета, що в час війни він зустрівся із запорожцями, які жили на Дунаї. Коли вони довідались, що це «той, що скомпонував «Енеїду», то запрошували його до себе за старшого. Дуже можливо, що в образах мандруючих троянців Котляревський показав блукання запорожців після зруйнування Січі.

Вийшовши у відставку, поет поїхав до Петербурга, де сподівався влаштуватися на службі, але без протекції впливових осіб не міг знайти собі місця й повернувся в Полтаву. У Петербурзі він наглядав за друкуванням першого авторського видання своєї поеми під назвою «Виргилиева Энеида, на малороссийский язык переложенная И. Котляревским, вновь исправленная и дополненная противу прежних изданий» (1809). Сюди увійшла й четверта частина, якої не було в перших двох виданнях М. Парпури. Кошти на видання дав полтавський магнат С. Кочубей.

З 1810 р. І. Котляревський працює наглядачем (завідувачем) Полтавського Дому виховання бідних. Це був закритий середній шкільний заклад. За статутом, тут мали жити й навчатися лише діти дворян, але до Полтавського Дому приймали й дітей різночинців. Образ І. Котляревського як талановитого письменника й чуйного, гуманного вихователя дав пізніше Шевченко в повісті «Близнецы» (1855). За самовіддану роботу в Домі Котляревського підвищено до чину майора, нагороджено бриліантовим перснем і призначено пенсію понад платню.

Під час Вітчизняної війни 1812 р. Котляревський за дорученням «Малоросійського» генерал-губернатора Лобанова-Ростовського сформував у м. Горошині (Хорольського повіту) Полтавський п'ятий кінний козачий полк. 2 вересня полк виступив у похід проти навали Наполеона ¹.

¹ Див.: М. Д. Северин, Військова служба І. П. Котляревського, «Наукові записки Полтавського літературно-меморіального музею», вип. І, Полтава, 1958, стор. 77-82; І. Забудько, Іван Котляревський формує полк, «Радянська Україна», 1962, 22 червня.

Є. П. Кирилюк. Творець безсмертної "Енеїди" і невмирущої "Наталки Полтавки" — 9

Патріотичні настрої І. Котляревського особливо виявились у п'ятій частині «Енеїди».

Поет дав прекрасні образи відважних патріотів Низа й Евріала, підкресливши в словах останнього високе почуття обов'язку перед батьківщиною:

Де общее добро в упадку,
Забудь отця, забудь і матку,
Лети повинность ісправлять.

І. Котляревський належав до масонської ложі ¹ «Любов до істини», заснованої 1818 р. правителем канцелярії генерал-губернатора Михайлом Миколайовичем Новиковим. Навесні 1819 р. за розпорядженням царя ложу закрито. Річ у тім, що деякі масонські ложі були використані декабристами. Із судової справи декабристів відомо, що учасником таємного товариства «Союз благоденства» був і М. М. Новиков, але він помер до грудневого повстання. Ім'я І. Котляревського згадується в справі декабристів, але не в зв'язку з «Союзом благоденства», а як члена «Малоросійського товариства». Слідство з'ясувало, що такого товариства не було, а тому поета до справи декабристів не притягнули. Проте відомо, що І. Котляревський був дуже близький до М. М. Новикова й, можна з певністю сказати, поділяв ідеї декабристів.

З цього погляду дуже знаменними є зв'язки поета з літературною організацією, близькою до декабристів. За літературні заслуги І. Котляревського спочатку обрано членом «Харківського товариства аматорів виборної словесності», а 1821 р.— почесним членом петербурзького «Вільного товариства аматорів російської словесності». Відомо, що саме це літературне товариство було тісно зв'язане з декабристами, зокрема з «Союзом благоденства». В наступних роках в органі товариства — журналі «Соревнователь просвещения и благотворения» — надруковано два уривки з п'ятої частини поеми. До першого уривка дано таку примітку: «Подаємо його читачам журналу, сподіваючись, що зробимо приємність любителям цього твору, сповненого незвичайної веселості, дотепності і в багатьох відношеннях вельми оригінального. Вони, напевне, зрадіють, довідавшись, що Котляревський недавно написаними двома піснями зовсім закінчив «Малоросійську Енеїду» і незабаром має намір видати її» ².

¹ Масонии, або франк-масони, — «вільні каменярі», члени таємного релігійно-філософського, антицерковного товариства. Ложа — філія, відділення.

² І. П. Котляревський у критиці..., стор. 22.

Є. П. Кирилюк. Творець безсмертної "Енеїди" і невмирущої "Наталки Полтавки" — 10

Проте знайти видавця в ті часи було не так легко. Уривок з шостої частини поеми друкувався в харківському альманасі «Утренняя звезда» (1833). Тільки через чотири роки після смерті автора було здійснене повне видання поеми під назвою: «Виргилиева Энеида, на малороссийский язык переложенная И. Котляревским» (1842).

Автор «Енеїди» виявляв великий інтерес до театру. Перший його біограф свідчив, що І. Котляревський брав участь в аматорському гуртку в домі генерал-губернатора Лобанова-Ростовського й прекрасно виконував комічні ролі в п'єсах російського драматурга Княжніна.

1818 р. новий генерал-губернатор, князь М. Рєпнін, запросив до Полтави трупу І. Ф. Штейна. Оскільки сам антрепренер з частиною трупи залишився в Харкові, на директора театру призначили І. Котляревського, який став, висловлюючись сучасним терміном, художнім його керівником. У складі трупи був молодий талановитий актор М. С. Щепкін, тоді ще кріпак. У звільненні його з кріпацтва близьку участь взяв і Котляревський. Для цього театру письменник написав дві п'єси — «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», вперше виставлені 1819 р. С. Стеблін-Камінський зазначав: «Славний комедійний талант М. С. Щепкіна завдячує Котляревському першим розвитком; саме для нього була написана роль виборного» ¹.

1827 р. Котляревського призначено ще й на посаду куратора Полтавської «богоугодної» установи. Сюди входили: лікарня, пологовий притулок, будинок для психічнохворих, «богадільня» (будинок для старих немічних людей). 1832 р. Котляревський вийшов у вставку.

Протягом останніх років життя письменник готував до друку свої твори. Крім уже названих нами, Котляревський переклав на російську мову оду Сафо грецької поетеси VII—VI ст. до н. е. (1817). Поетові приписується й вірш на честь Олександра І у зв'язку з перемогою над Наполеоном «Малороссийских губерний общий хор».

І. Котляревський виявляв інтерес до словника української мови, що укладався в Петербурзі (лист до М. Гнєдича), і сам склав словник до «Енеїди», де були не тільки слова, що зустрічаються в тексті поеми. Як свідчив біограф письменника О. Терещенко, І. Котляревський збирав українські народні пісні, «мав великий запас їх. Куди це поділося — невідомо» ². До цього слід додати, що збирав він загалом народну творчість, зокрема прислів'я й приказки. Части-

¹ І. П. Котляревський у критиці..., стор. 64.

² Иван Петрович Котляревский, «Основа», 1861, № 2, стор. 168.

Є. П. Кирилюк. Творець безсмертної "Енеїди" і невмирущої "Наталки Полтавки" — 11

ну з них використав російський фольклорист І. Снєгірьов у виданні «Русские в своих пословицах» (1831).

У ті часи автор «Енеїди» й «Наталки Полтавки» вважався найкращим знавцем історії й культури України. С. Стеблін-Камінський зазначав: «Знання Котляревського в історії Малоросії і взагалі в усьому, що стосується народного побуту України, були дуже широкі; багато хто з письменників російських, пишучи твори, що стосуються малоросійського краю, листувався з Котляревським і діставав від нього повні й правдиві пояснення на свої запитання. П[ан] Бантиш-Каменський вказав на це в передмові до першого видання своєї «Історії Малої Росії» ¹. Крім цього, на багатьох сторінках історії є посилання на матеріали І. Котляревського.

Шевченко в повісті «Близнецы» зберіг нам відомості про рукописний сатиричний журнал «Муха», що його видавав І. Котляревський ². Не дійшли до нас і його переклади байок Лафонтена, про які згадував С. Стеблін-Камінський.

Усі письменники й учені, які відвідували Полтаву, вважали за свій обов'язок відвідати І. Котляревського: М. Гоголь, М. Гнєдич, О. Сомов, І. Срезневський, О. Ізмайлов, М. Погодін, М. Маркевич, М. Мельгунов, В. Пассек, П. Свиньїн та ін. З багатьма з них він листувався.

Помер І. Котляревський 29 жовтня (10 листопада н. ст.) 1838 р. в Полтаві. Там він і похований.

*     *
*

Нелегкою була літературна доля «Енеїди» та й інших творів письменника. Спочатку Іван Котляревський, дуже скромна людина, не надавав особливого значення своїй праці й давав поему тільки переписувати. Не зміг він одразу належно оцінити й благородний і патріотичний вчинок Максима Парпури. Здобувши підтримку грошовитого Семена Кочубея, він зрештою надрукував перше авторське видання поеми. Протягом дальших трьох десятиліть автор не міг знайти видавця для свого талановитого твору, який здобув уже визнання читача й поступової критики. Не можна спокійно читати лист І. Котляревського до І. Лисенкова за рік до смерті поета. Перш за все він дбає про якість видання: «Печатать же Вам позволю только...

¹ І. П. Котляревський у критиці..., стор. 64-65.

² Див.: Тарас Шевченко. Повне зібрання творів в десяти томах, т. IV, Київ, вид-во AH УРСР; 1949 стор. 54.

Є. П. Кирилюк. Творець безсмертної "Енеїди" і невмирущої "Наталки Полтавки" — 12

на хорошей бумаге и хорошими буквами, чисто, опрятно и исправно, не на обверточной бумаге...» ¹.

До речі, це той самий комерсант од літератури, який через кілька років видасть на кабальних умовах «Чигиринський Кобзар» Шевченка, «землячок» (Лисенко) без цинових гудзиків, але з циновою душею, який після смерті Кобзаря буде судитися з видавцем його творів — М. Кожанчиковим.

Тільки напередодні смерті знайшлася добра душа в особі харківського видавця О. А. Волохінова, який народився в Полтаві, знав автора «Енеїди». З ним Котляревський умовився про видання поеми.

Подібною була доля й усіх інших творів письменника. Проте вмирав Котляревський чистим сумлінням — він влаштував усіх, за виразом Шевченка, «дітей» і був певен, що вони дійдуть до серця читача.

Ще до Котляревського вихованець Київської академії і Петербурзького університету Опанас Лобисевич зробив спробу переробити українською мовою в бурлескно-травестійному стилі еклог ² Вергілія з циклу «Буколіки». Наскільки вдалою була ця спроба — нам невідомо. Десь 1794 р. він надіслав письменникові Георгію Кониському свій твір «Виргилиевы пастухи... в малороссийский кобеняк переодетые», але він до нас не дійшов. Котляревський назвав свою поему «Виргилиева Энеида, на малороссийский язык переложенная». Тут у самій назві вказано на першовзірець твору — героїчну поему Вергілія ³, в якій прославлялися засновники Риму і загалом Римська імперія. Котляревський не перший переробляв славнозвісну поему Вергілія. До нього це робили італієць Ляллі, француз Скаррон, австрійці Блюмауер і Міхаелс, росіяни Осипов і Котельницький. Ми не знаємо напевне, чи був знайомий Котляревський з «Енеїдами» Скаррона й Блюмауера (він знав французьку й німецьку мови), та коли навіть і читав їх, то це ще нічого не доводить.

Порівняльним аналізом встановлено, що безпосереднім зразком для автора української «Енеїдй» була «Вергилиева Енейда, вывороченная наизнанку», почата М. Осиповим і закінчена О. Котельницьким. І це так само ще нічого не пояснює. Історія світової літератури знає дуже багато прикладів, коли письменники запозичали сюжет чи фабулу у своїх попередників. Це робив геніальний Шекспір,

¹ Іван Петрович Котляревський, Повне зібрання творів..., т. II, стор. 91.

² Еклога — в античній поезії вірш на тему про життя пастухів, близький до ідилії.

³ Публій Вергілій Марон жив у 70-90-х pp. до нашої ери.

Є. П. Кирилюк. Творець безсмертної "Енеїди" і невмирущої "Наталки Полтавки" — 13

не кажучи вже про багатьох інших видатних письменників усіх епох і народів. «Енеїда» Котляревського, незважаючи на те, що перед її автором лежала «Енейда, вывороченная наизнанку», була наскрізь оригінальним, самобутнім твором. Історик України Олександра Єфименко, росіянка з походження, писала, що «Енеїда» Котляревського в порівнянні з «Енейдою» Осипова все одно, що квітка справжня, жива в порівнянні з квіткою штучною, паперовою. Таке порівняння абсолютно не принижує великого значення російської літератури в формуванні світогляду й творчості І. Котляревського. Ми вже згадували, що в семінарії він виховувався на російській літературі — творах Кантеміра, Ломоносова, Тредіаковського, Сумарокова та ін. Він добре знав сучасну йому російську літературу, твори Княжніна, Капніста, Пніна, Державіна, Карамзіна, Крилова, можливо, й Радіщева. Не міг він не знати численних творів гумористично-сатиричних жанрів («Елисей, или раздраженный Вакх» В. Майкова — пародія на «Іліаду», твори Чулкова, Луценка, Котельницького та ін.). Гуманні, прогресивні, просвітительські ідеї в творчості Котляревського, безумовно, пов'язані з передовою російською літературою того часу.

Разом із тим і перш за все «Енеїда», як і інші твори письменника, тісно пов'язана із попередньою і тогочасною українською літературою, з народною творчістю. Правда, друкованих творів української літератури тоді було небагато, але чимало з них поширювалось у списках. І. Котляревський міг знати твори І. Некрашевича, Г. Кониського, Г. Сковороди, численні твори бурлескно-травестійного ¹ жанру, міг дивитися у вертепному театрі гумористично-сатиричні інтермедії та інтерлюдії ². Проф. П. К. Волинський справедливо бачить спільність між великодньою віршею, приписуваною Антону Головатому, в якій зображено духівництво в пеклі:

Того святці, попи й ченці не минали шляху,
Хвилозопи, крутопопи набирають жаху... —

і картиною пекла у Котляревського, де також перебувають:

¹ Бурлеск — від франц. слова (що походить від італ. слова «бурля» — жарт) — грубо перебільшене комічне зображення. Травестія — від франц. (що походить від італ. дієслова «травестіре» — переодягати) — гумористично-сатирична переробка якогось поважного класичного твору, сюжету.

² Інтермедія — від лат. «міждія» — невелика гумористична вистава між діями в поважній п'єсі шкільного або вертепного театру. Інтерлюдія — від лат. «міжгра» — аналогічна вистава з підкреслено грубуватим гумором.

Є. П. Кирилюк. Творець безсмертної "Енеїди" і невмирущої "Наталки Полтавки" — 14

І всі розумні филозопи,
Що в світі вчились мудровать;
Ченці, попи і крутопопи,
Мирян щоб знали научать ¹.

При всіх зв'язках «Енеїди» з російською, українською літературами та усною творчістю нашого народу поема є виключно оригінальним, неперевершеним твором цього жанру. Звичайно, І. Котляревський зберігає як канву загальну структуру Вергілія — Осипова: основні персонажі, мандри Енея тощо. Термін «канва» ми зустрічаємо й у першого біографа С. Стебліна-Камінського: «Наш автор не завжди додержувався тексту латинської поеми, а більше, запозичаючи як канву зміст, зображував у деталях життєвий побут малоросів у вільних і живих строфах» ². У це твердження слід внести певні поправки. Саме тексту Вергілія І. Котляревський зовсім не додержується. Не запозичає він і зміст поеми (у Вергілія — поважний, героїчний), і зовсім не в деталях, а надзвичайно широко показує побут, та й не тільки побут, а й життя українців.

«Енеїду» сміливо можна назвати своєрідною енциклопедією життя й побуту України кінця XVIII—початку XIX ст. Енциклопедією не поважно-героїчною, а гумористично-сатиричною, що відповідало водночас і обраному травестійно-бурлескному жанрові, і національному характерові гумору українського народу.

Що являють собою образи-характери поеми? Були спроби довести, що в образах олімпських богів переважно показано панство, поміщицтво, а в образах троянців — народ, запорозьких козаків. Безперечно, деякі типові риси дворянсько-поміщицького побуту в образах олімпських богів є, але загалом це не тільки пани. Коли Котляревський устами Зевса називає богинь «сучими бабами», «сороками», «бублейницями», то тут є риси ширшої типізації.

Свого часу авторові «Енеїди» закидали глузування з українського народу й створили навіть такий термін, як «котляревщина». Самий жанр поеми й традиції українського бурлеска вимагали саме такого різкого, трохи приперченого, але суто народного гумору. В літературі, у фольклорі є чимало подібних зразків. Ось, наприклад, в одній «різдвяній вірші» показано переляк царя Ірода, коли він довідується про народження Христа:

Він так злякався,
...........................

¹ П. К. Волинський, Іван Котляревський, життя і творчість, друге доповнене і перероблене видання, К., ДВХЛ, 1955, стор. 85.

² І. П. Котляревський у критиці..., стор. 63.

Є. П. Кирилюк. Творець безсмертної "Енеїди" і невмирущої "Наталки Полтавки" — 15

Почувши тії слова.
Побілів як глина,
Тече з рота слина,
А речі зовсім нема;
Скрегоче зубами,
Дереться руками.
І вгору надувся чуб,
Очі покосило,
Всього збісило,
Стоїть, як дуб... ¹

І. Котляревський глибоко поважав народ, його історичні традиції. Ось, приміром, як він показує в четвертій частині поеми українське козацтво:

Так вічной пам'яті бувало
У нас в Гетьманщині колись,
Так просто військо шиковало,
Не знавши: стій, не шевелись;
Так славнії полки козацькі
Лубенський, Гадяцький, Полтавський
В шапках було, як мак, цвітуть.
Як грянуть, сотнями ударять,
Перед себе списи наставлять,
То мов мітлою все метуть.

У цій строфі нема жодного жартівливого, бурлескного образу, деталі. Чи випадає ця строфа з загального стилю поеми? Абсолютно ні! І. Котляревський показує риси українського національного характеру, показує з доброзичливим гумором, без жодної ідеалізації. Добре підкреслив цю особливість дослідник творчості Гоголя проф. В. В. Гіппіус: «Образ українця, узагальнений в «Енеїді» — це образ не тільки безтурботного гультяя. Незворушність у будь-якій біді і нехтування дрібницями життя українець Котляревського поєднує зі справжньою героїкою; гумористичне ставлення можливе тут до всього, крім найзаповітнішого, — крім почуття батьківщини» ².

Так з'являються в поемі уже згадані нами майже героїчні образи патріотів Низа й Евріала, таких рис інколи набирає й образ самого Енея.

Глибока народність — основна риса «Енеїди» Котляревського. Не офіційна і не простонародність, а та, яка була властива творам

¹ Іван Петрович Котляревський, Повне зібрання творів..., т. І, стор. 27.

² «Труды отдела новой русской литературы», Изд-во АН СССР, М.—Л., 1948, стор. 28.

Є. П. Кирилюк. Творець безсмертної "Енеїди" і невмирущої "Наталки Полтавки" — 16

багатьох передових, талановитих письменників. Ще перший біограф підкреслював цю рису: «Змальовуючи з натури свої картини, автор ніде не схибив проти істині: народність відбивається в його поемі, немов у дзеркалі, тут є і сувора мораль, і простота, і сердечне почуття» ¹.

Безперечно, стати цілком да народну точку зору, як це зробив пізніше Шевченко, в силу історичних причин І. Котляревський ще не міг. У своєму світогляді він залишився гуманним, освіченим просвітителем, але кінець кінцем дворянином. Тому в «Енеїді» є й суперечливі моменти. В одному місці ми читаємо:

Вельможі царство збунтували,
Против царя всіх наущали;
Вельможі! лихо буде вам.
Вельможі! хто царя не слуха,
Таким обрізать ніс і уха
І в руки всіх оддать катам.

Це, правда, йде мова про царство Латина, так би мовити, ворожої до троянців сторони, але все одно тут виявилась дворянська обмеженість письменника.

У цьому ж плані слід згадати й опис острова Цірцеї, де виявилось нерозуміння автором Французької буржуазної революції XVIII ст., яка позитивно вплинула на весь хід світової історії визвольного руху, зокрема й на декабристів. Але таких місць у поемі небагато. Переважає цю слабкість світогляду Котляревського його світлий розум, чуле серце, живий і бадьорий, оптимістичний гумор. Поза всяким сумнівом, автор поеми був проти кріпацтва. Тому жорстокі кріпосники в нього перебувають у пеклі й зазнають заслуженої кари:

Панів за те там мордовали
І жарили зо всіх боків,
Що людям льготи не давали
І ставили їх за скотів.
За те вони дрова возили,
В болотах очерет косили,
Носили в пекло на підпал.
Чорти за ними приглядали,
Залізним пруттям підганяли,
Коли який з них приставав.

Не можна не відзначити й того, що в багатьох картинах життя олімпських богів Котляревський сатирично показав також паразитичне небокоптіння кріпосницького панства, вищої чиновницької бюрократії. У тих же картинах пекла сатирично висміяні гнилість,

¹ І. П. Котляревський у критиці..., стор. 64.

Є. П. Кирилюк. Творець безсмертної "Енеїди" і невмирущої "Наталки Полтавки" — 17

моральний розклад самодержавно-бюрократичного апарату, добре відомого авторові поеми. Тому в пеклі перебувають «начальники», «судді», «прокляті писарі» — загалом усі «п'явки людськії». Устами Сівілли Котляревський сатирично викриває всю систему тодішнього несправедливого ладу:

Ти знаєш — дурень не бере:
У нас хоть трохи хто тямущий,
Уміє жить по правді сущій,
То той хоть з батька, то здере.

Широко, нещадно викриває автор поеми всі аморальні, потворні явища тогочасного суспільства. Тут він нікого не милує, навіть духівництва. І. Котляревський не був атеїстом, але в питаннях релігії дотримувався вільнодумних поглядів, дуже поважав французького мислителя Вольтера. Тому в пеклі у Котляревського перебувають:

Ченці, попи і крутопопи,
Мирян щоб знали научать;
Щоб не ганялись за гривнями,
Щоб не возились з попадями
Та знали церков щоб одну;
Ксьондзи до баб щоб не іржали...

Не раз і в інших місцях поеми попи показані в образі «святих понур», ласих до грошей («ізконебє халтурний рід»), розпусних і розбещених людей, охочих до «плотських утіх». Цікаве дослідження рукописів поеми провів свого часу проф. А. П. Шамрай ¹. В автографі першої редакції четвертий рядок наведеної вгорі цитати читався так: «Щоб не качались з попадями», а останній рядок був значно гострішим і спрямованим не проти католицького, а православного духівництва: «Ченці до баб щоб не іржали» (хоч це місце стосувалося в однаковій мірі і ченців, і ксьондзів).

Як ми вже відзначали, «Енеїда» є своєрідною енциклопедією української етнографії того часу. Дослідження цього «етнографічного реалізму» поеми дав колись відомий український учений Павло Житецький ². У поемі широко показано українські народні звичаї: вечорниці, ворожіння, похорон і поминки, одежа — чоловіча, жіноча, дівоча, — страви й напої, танці й розваги, музика, пісні, живопис, імена людей, назви місцевостей тощо. Причому описи ці не були

¹ Іван Петрович Котляревський, Повне зібрання творів..., т. І, стор. 44.

² П. И. Житецкий, «Энеида» Котляревского и древнейший список ее в связи с обзором малорусской литературы XVIII века, К., 1900.

Є. П. Кирилюк. Творець безсмертної "Енеїди" і невмирущої "Наталки Полтавки" — 18

самоціллю, а це ті типові обставини, в яких розкривалися національні характери героїв поеми.

«Енеїда» відзначається особливим багатством мови. І. Котляревський перший сміливо зробив народну українську мову мовою літературною. Поет працював дуже повільно, але старанно, філігранно обробляв, вдосконалював стиль поеми. Наведемо один лише приклад. Описуючи бенкет у Дідони, Котляревський зазначає, що гостей частують варенухою. У першій редакції було: «по покришці їм піднесли». Пізніше він виправив: «по кухлику їм піднесли», і, нарешті, в останній редакції: «по филижанці піднесли». Чим це викликано? Дідона — пані, а тому й варенуху гостям має подавати не в покришках і не в кухликах, а в порцелянових філіжанках!

Для стилю поеми характерне багатство тропів, синонімів, порівнянь. Ось, приміром, Дідона лає Енея:

Поганий, мерзький, скверний, бридкий,
Нікчемний, ланець, кателик!
Гульвіса, пакосний, престидкий,
Негідний, злодій, єретик!

Сміх у читача викликається майстерністю мовних засобів. Уже з першої строфи текст «Енеїди» не можна читати без посмішки. Еней, цей побожний син Анхіза, античний, іконописний герой, змальовується як «парубок моторний», «хлопець», «козак», «завзятійший од всіх бурлак». Про руїни класичної Трої сказано, що греки «зробили з неї скирту гною». І замість опису поважних мандрів, апофеозом яких мало бути заснування Риму, Еней зображується відразу як якийсь гольтіпака:

Він, взявши торбу, тягу дав;
Забравши деяких Троянців,
Осмалених, як гиря, ланців,
П'ятами з Трої накивав.

І. Котляревський використав багатющі скарби народної мови, поєднав їх з деякими елементами літературної старослов'янської й цим поклав основу нової української літературної мови ¹.

Уже в згаданій нами редакційній примітці журналу «Соревнователь просвещения и благотворения», де надруковано уривок з п'ятої частини поеми, відзначено її веселість, дотепність, оригінальність. Російський письменник Орест Сомов в огляді літератури за 1828 р. писав, що «з усіх пародійних «Енеїд» і «Прозерпин» уціліла одна «Енеїда» Котляревського, бо «автор її умів приправити свою поему малоросійською сіллю і живо ввести в ній, замість троянців,

¹ Див.: П. П. Плющ, До характеристики мовних засобів гумору в «Енеїді» Котляревського, «Мовознавство», т, IV-V, 1947.

Є. П. Кирилюк. Творець безсмертної "Енеїди" і невмирущої "Наталки Полтавки" — 19

карфагенян і латинян, земляків своїх малоросіян з їх домашнім побутом, звичками і приказками» ¹. Про те ж саме пише і Г. Квітка-Основ'яненко, О. Бестужев-Марлінський, В. Пассек та інші сучасники письменника. «Енеїда» назавжди увійшла в класичну українську літературу, мала читачів в усій Росії.

Поема І. Котляревського позначилася на її білоруській посестрі, «Энаіді навыварат», створеній десь у першій третині XIX ст. Приписується вона Маньковському, Мисловському і з більшими підставами — В. П. Равінському ².

«Енеїда» Котляревського неодноразово перекладалася на російську мову. В післявоєнні роки з'явилися переклади І. Бражніна (1955), К. Худенського (1961) і В. Потапової (1961). Українську «Енеїду» видано чеською мовою в перекладі М. Марчанової й І. Туречек-Ізерського (1955).

*     *
*

Найбільший успіх серед драматичних творів І. Котляревського випав на долю «Наталки Полтавки». Ця п'єса разом із водевілем «Москаль-чарівник» поклала початок новій українській драматургії і національному українському театрові.

Це був час, коли поступово завмирав стародавній шкільний театр, але ще існував театр вертепний (ляльковий). На Лівобережній Україні з'являються трупи з російським репертуаром, а на Правобережній — з польським.

І. Котляревський, очевидно, був обізнаний з шкільною драмою релігійного змісту, безперечно, добре знав вертепний театр, бо про це є згадка в «Енеїді»; «Він дожидавсь тоді вертепа...» Знав він прекрасно інтермедії та інтерлюдії, бо вплив їх позначився вже на «Енеїді». З вертепної вистави взяв Котляревський прізвище одного з персонажів «Наталки Полтавки» — Макогоненка ³. Що це не був випадковий збіг, доводить і те, що виборний Макогоненко співає пісню «Ой під вишнею, під черешнею», відому з інтермедії вертепного театру ⁴.

¹ І. П. Котляревський у критиці..., стор. 26.

² Энаіда навыварат, Тарас на Парнасе, Дзяржавнае вучєбна-падагагічнае выдавецтва БССР, Мінск, 1953.

³ Є. Марковський, Український вертеп, вип. І, К., Вид-во АН УРСР, 1929, стор. 108.

⁴ М. Возняк, Початок української комедії, Львів, 1920, стор. 221.

Є. П. Кирилюк. Творець безсмертної "Енеїди" і невмирущої "Наталки Полтавки" — 20

Як ми вже згадували, І. Котляревський був добре обізнаний з сучасною йому російською драматургією й з успіхом виконував комічні ролі в п'єсах Княжніна. Нам відомий також репертуар полтавського театру, коли його директором був автор «Полтавки»: «Недоросль» Фонвізіна, «Ябеда» Капніста, «Хвастун» і «Чудаки» Княжніна, «Мельник-колдун» Аблесімова та ін.

Добре знаючи й розуміючи умови сцени, використовуючи досвід українського й російського театрів, І. Котляревський написав для полтавської трупи дві оригінальні п'єси. Сам автор визначив жанр «Наталки Полтавки» — «опера малороссийская». Нині в новій музичній редакції опера справді йде на сцені наших оперних театрів. Але за жанром п'єса більше наближається до драми. Свого часу в російському театрі був популярний жанр комічної опери (Княжнін, Аблесімов, Ніколєв, В. Майков, Попов та ін.).

Сюжет, основний конфлікт, образи «Наталки Полтавки» відбивали тогочасне народне життя на Україні. Зубожіла селянська дівчина Наталка любить бідного парубка-сироту, наймита Петра, кілька років чекає на нього. На перешкоді до щастя молодят стає соціальна нерівність. До Наталки сватається пан возний ¹, мати примушує дочку йти за нього. Повертається Петро й знаходить собі вірного побратима в особі бідного парубка Миколи. Зрештою пан возний змушений відступитися, й Наталка одружується з Петром.

Життєвість цього конфлікту, відображеного в багатьох українських народних піснях, втілюється в типових характерах. Таким характером є перш за все Наталка. Всебічно розкрив цей образ великий актор і драматург І. Карпенко-Карий: «Покірно, з усмішкою на устах важко працює вона, трудами рук своїх годуючи стару матір, і чотири роки жде свого коханого Петра. Наталка відказує всім женихам... Добра, розумна, не спесива, чиста, як херувим... Лиха година спобігла голубку... Під силою материних сліз та докорів голубка схиляє свою головоньку і згоджується йти заміж за пана возного... Риданнями глушить вона той моральний примус, який роблять над її душею обставини тяжкого життя... Народні звичаї міцними кайданами вже закували Наталку навіки: вона подала рушники. В цей момент вертається Петро. І тут Наталчина душевна краса засяяла ясним променем, її чисте, як кришталь, серце воскресло, воно повне кохання до Петра, краса чистої дівочої душі могутньо себе показує: «А я навіки твоя!» — говорить Наталка Петрові. Наталка сміливо, без вагання виступає на боротьбу зі звичаями, на боротьбу з матір'ю і поважним, багатим паном — своїм

¹ Возний — судовий пристав, дрібний чиновник-виконавець у тодішньому суді.

Є. П. Кирилюк. Творець безсмертної "Енеїди" і невмирущої "Наталки Полтавки" — 21

женихом возним. І чує усім своїм серцем, що тепер вона порве найміцніші кайдани, що дух її не стерпить ані на хвилину примусу... Наталка йде заміж за Петра...» ¹

Гідною парою Наталці, за задумом автора, мав бути Петро. Проте, в порівнянні з нею, він дещо блідне. На сцені Петро з'являється тільки в другій дії. В образі бідного парубка-приймака, наймита є типові, реалістичні риси: чесність, правдивість, щира, самовіддана любов. Разом із тим не зовсім природними в його поведінці є надмірна самопожертва і та легкість, з якою він відмовляється від особистого щастя в ім'я нібито добробуту Наталки.

Вірним другом Петра виступає безталанний сирота, бурлака Микола, який каже про себе: «Один собі живу на світі, як билинка на полі. Сирота без роду, без племені, без талану і без приюту...» В ньому також багато позитивних рис: розум, дотепність, енергійність, глибоке розуміння життя, людей. У порівнянні з образом Петра це цілком життєва постать.

Котляревський майстерно розкрив характер Миколи — життєрадісної, жартівливої людини. В репліках його не раз виявляються погляди й самого автора.

Типовим є образ старої матері-селянки, прибитої бідністю: «На нас, бідних, безпомощних, — говорить Терпилиха, — як на те похиле дерево, і кози скачуть». Вона бачить єдиний вихід з безпорадного становища в одруженні дочки з заможною людиною. Примушуючи Наталку вийти за возного, вона діє не брутально, а не раз співчуваючи дочці. Коли Петро умовляє Наталку йти за возного, Терпилиха говорить убік: «Добрий Петро! Серце моє против волі за його вступається!»

В сатиричному плані подані образи возного й виборного. Возний — дрібний урядовець, що «помазався паном», «юриста завзятий і хапун такий, що і з рідного батька злупить». З цинічною відвертістю виправдує він хабарництво, хижацтво, несправедливість, які панували в тогочасному суспільстві. Вовча мораль возного найвиразніше виявлена в його пісні, що являє собою перекручену віршу Г. Сковороди «Всякому городу нрав і права». У ній возний проповідує огидну мораль бюрократів і гнобителів:

Всякий, хто вище, то нижчого гне, —
Дужий безсильного давить і жме,
Бідний багатого певний слуга,
Корчиться, гнеться пред ним, як дуга.

¹ Написано 1898 р. Цитуємо за вид.: І. П. Котляревський у критиці..., стор. 115-116.

Є. П. Кирилюк. Творець безсмертної "Енеїди" і невмирущої "Наталки Полтавки" — 22

Добре знаючи возних у житті, Котляревський створив один із найбільш вдалих реалістичних образів п'єси. Характер хапуги й здирці розкривається не прямолінійно. Поступово, іноді мимохідь, драматург показує способи його збагачення. Майстерно володіє Котляревський основним принципом реалістичної типізації — розкриттям різних рис характеру людини. Возний зображений не тільки як хабарник. Не раз у п'єсі виявляється його певна освіченість. Він добре обізнаний з українськими літописами. Але це в нього йде не з любові до культури рідного краю, а з його житейської, судової практики. Щоб довести права своїх клієнтів на дворянство, він змушений ритися в літописах, обгрунтовуючи походження панів від шляхти, від значної козацької старшини.

Обізнаний возний і з театром, але й тут виявляється його груба натура. Возному хотілося б, щоб на сцені справді вбивали, — тоді було б, мовляв, «за що гроші платити». Знає возний і літературу, панегіричні вірші. Він просторікує про любов, яка не знає соціальних меж. Але й тут слова возного — брехня пана, а не погляди освіченої людини. Котляревський розкриває, що то за «любов»: «Люблю тя, дівицю, как жадный волк младую ягницю». «Любов» до Наталки не заважає возному одночасово відвідувати і «вдовствующую дякониху».

Незважаючи на його «каяття», возний загалом тип негативний. Сцена самого «каяття» має гумористичний характер. Слова возного: «Я — возний і признаюсь, что от рожденія моего расположен к добрим ділам; но, за недосужностію по должності і за другими клопотами, доселі не одного не зділал», викликають сміх.

Виборний Макогоненко — представник сільської влади, у порівнянні з возним — маленький грішник. За характеристикою Миколи, «хитрий як лисиця, і на всі сторони мотається; де не посій, там і уродиться, і уже де і чорт не зможе, то пошли Макогоненка, зараз докаже». Микола викриває його хитрощі, удавану доброту, розуміє й Наталка, що Макогоненко «до всей біди привідця». В образі виборного вперше реалістично накреслено в зародку характер майбутнього куркуля — типового образу української літератури другої половини XIX ст.

Таким чином, у характерах дійових осіб «Наталки» багато типових, реалістичних рис. Як просвітитель і гуманіст, Котляревський сміливо вивів на сцену людей з народу — Наталку, Петра, Миколу — і показав їх моральну перевагу над світом великих і малих хапуг, «лисиць», «брехунів і обманщиків». Проте Котляревський не міг послідовно й до кінця розв'язати конфлікт. Погляди освіченого дворянина й певна традиція спонукали його до штучної розв'язки: під впливом вчинку Петра, який віддає Наталці зароблені гроші,

Є. П. Кирилюк. Творець безсмертної "Енеїди" і невмирущої "Наталки Полтавки" — 23

возний розчулюється й відступається від Наталки. В уста бурлаки Миколи автор вкладає репліку, що ідеалізує всіх полтавців: «От такові-то наші полтавці! Коли діло піде, щоб добро зробити, то один перед другим хватаються». Але, незважаючи на цю явно штучну кінцівку, «Наталка Полтавка» є визначним класичним твором, цінним своєю народністю й реалізмом.

На особливу увагу заслуговує пісенний репертуар п'єси. Пісні походять переважно з народних джерел. Тільки пісня возного є переробкою однойменного вірша Сковороди. Пісня виборного «Ой під вишнею, під черешнею» — з вертепної вистави, її свого часу надруковано в московському журналі «Музыкальные увеселения» (1777). Народну пісню «Пішов козак з Дону» надруковано в старовинному російському співанику ¹. Народна пісня Миколи «Гомін, гомін по діброві» вміщена в «Граматиці» Павловського (1818), але там не було кінцівки про єдність українського й російського народів у боротьбі проти турецько-татарських загарбників.

Можна з певністю сказати, що й решту пісень Котляревський або взяв з народних джерел, або ж написав сам на взірець народних. Це підтверджується зокрема тим, що в пізніших записах фольклору зустрічаються варіанти пісень, поданих у тексті п'єси.

Народність «Наталки Полтавки» особливо виявляється в мові персонажів: Наталка, Петро, Микола, Терпилиха говорять чистою народною мовою. Лексика Наталки й Петра лірично забарвлена і близька до народнопісенної. У мові дійових осіб часто вживаються народні прислів'я й приказки, наприклад, у мові Наталки: «А живемо і маємося, як горох при дорозі: хто не схоче, той не вскубне», «Знайся кінь з конем, а віл з волом». Мова виборного в основі своїй також народна, але характеризує Макогоненка як представника сільської влади, хитру й улесливу людину. У розмові з Миколою, Петром він говорить повільно, неквапливо, ніби показуючи свій розум. Коли виборному треба когось у чомусь переконати, мова його стає риторичною, наприклад, у розмові з Терпилихою: «І Наталка, кажеш ти, добра дитина, коли бачить рідну свою при старості, в убожестві...»

Возний відрізняється від інших персонажів лексикою, характерною для дрібного урядовця. В його мові багато церковнослов'янізмів, елементів офіційної бюрократичної лексики. Цей канцелярський жаргон є, з одного боку, засобом індивідуалізації персонажа, а з другого — засобом сатиричного розкриття характеру здирці й хапуги. На ньому возний освідчується Наталці, і це не раз викликає сміх:

¹ М. Сперанский, Малорусская песня в старинных русских печатных песенниках, «Этнографическое обозрение», 1909, № 2-3.

Є. П. Кирилюк. Творець безсмертної "Енеїди" і невмирущої "Наталки Полтавки" — 24

«До формального опреділенія о моей участі, открой мні, хотя в терміні, партикулярно, резолюцію...»

Отже, Котляревський типізує мову персонажа відповідно до його соціального стану, психології, характеру. В п'єсі широко використано мовні надбання українського народу.

Поставлена вперше на сцені 1819 p., п'єса мала великий успіх не лише в Полтаві. У листі до М. Гнєдича 1821 р. Котляревський писав: «Есть у меня и песеньки малороссийские, из сочиненной мною оперы «Полтавка», принятой довольно хорошо в Полтавской, Черниговской и Харьковской губерниях» ¹. П'єса поширювалась у списках, йшла на сцені, а надрукувати її було не так легко. Тільки перед смертю І. Котляревський передав видатному вченому, українському письменникові І. Срезневському обидві свої п'єси. В рік смерті драматурга вийшов у світ «Украинский сборник», в якому надруковано «Наталку Полтавку». У передмові до публікації І. Срезневський дав високу оцінку народності п'єси ².

Найбільш передовий журнал у Росії тих часів «Отечественные записки» вмістив рецензію на п'єсу, опубліковану в «Украинском сборнике». Тут дано загальну високу оцінку таланту І. Котляревського як «поета дотепного, оригінального, гумориста великого», відзначено успіх «Енеїди» в усій Росії: «Корінні росіяни, які читали «Енеїду» Котляревського, хоч і наполовину розуміли її, дивувалися, проте, з незвичайної мови і дотепності автора, в той час як переробка «Енеїди» на великоруське наріччя Осипова, цілком їм доступна, наганяла глибокий сон. Така сила таланту!»

Особливо багато місця в рецензії приділено «Наталці Полтавці» — «свіжій незайманій квітці народної поезії». Познайомивши читачів докладно із змістом п'єси, рецензент резюмував: «Та це зовсім нехитро! — скажете ви. Згодний, а хіба не в простоті таїться сила?.. Тут відображається побут малоросіян, як у дзеркалі, без натяжок, без перебільшень» ³.

Великий російський критик В. Г. Бєлінський у статті «Щепкин на петербургской сцене» відзначив особливий успіх актора в п'єсах І. Котляревського: «Почалися сцени з «Наталки Полтавки», захоплення публіки досягло найвищого рівня... Кожний романс публіка змушувала Щепкіна повторювати кілька разів...» ⁴.

Так, «Наталка Полтавка» назавжди увійшла в золотий фонд української класичної літератури.

¹ Іван Петрович Котляревський, Повне зібрання творів..., т. II, стор. 85.

² Див.: «Украинский сборник», Харків, 1838, стор. 1-2.

³ І. П. Котляревський у критиці..., стор. 36—41.

⁴ Там же, стор. 34.

Є. П. Кирилюк. Творець безсмертної "Енеїди" і невмирущої "Наталки Полтавки" — 25

*     *
*

Одночасово з «Наталкою Полтавкою» була написана й поставлена на сцені друга п'єса Котляревського — «Москаль-чарівник».

Конфлікт у п'єсі побутового характеру: до дружини чумака Михайла Чупруна, коли його не було вдома, залицяється дрібний урядовець Финтик. Несподівано повертається чоловік. Солдат, що став на постій до Чупрунів, викриває Финтика. Останній кається, й Михайло прощає його.

Про типовість подібних конфліктів свідчить те, що цю ж тему розробив і Василь Гоголь у комедії на одну дію «Простак, або Хитрощі жінки, перехитрені москалем». Створивши комічний позитивний персонаж солдата-росіянина Лихого, Котляревський показав його дружні взаємини з родиною українського селянина-чумака.

В автографі п'єса «Москаль-чарівник», як і «Наталка Полтавка», має підзаголовок: «Малороссийская опера», але в «Украинском сборнике» І. Срезневського (1841), де її вперше надруковано, — інший підзаголовок: «Украинский водевиль». Це визначення жанру п'єси більш відповідає її характерові.

Водевіль «Москаль-чарівник» був свого часу дуже популярним завдяки грі Щепкіна в ролі Михайла Чупруна. Про цей успіх писав Бєлінський в уже згаданій нами статті: «Коли... завіса повинна була опуститися, Щепкін, зворушений і схвильований, ніби розуміючи почуття публіки, затримав ще на мить хвилину прощання і заспівав ці чудові за своєю простотою і грацією куплети з п'єси «Москаль-чарівник», якими на протязі свого перебування в Петербурзі завжди захоплював публіку» ¹.

І пізніше, протягом цілого свого життя, великий Щепкін не раз виконував цю роль на гастролях у багатьох містах Росії, зокрема в Нижньому Новгороді, куди він спеціально прибув, щоб побачитись із Т. Г. Шевченком.

*     *
*

Творчість І. П. Котляревського відразу була сприйнята народом. Перший біограф письменника був свідком того, як один кріпак, слуга поміщика, заплатив за «Енеїду» «кровні 5 крб. сріблом і не випускав книгу з рук» ².

Про велике значення творчості автора «Енеїди» й «Наталки Полтавки» говорила тогочасна критика в особі вже згаданих нами

¹ І. П. Котляревський у критиці..., стор. 34.

² Там же, стор. 63.

Є. П. Кирилюк. Творець безсмертної "Енеїди" і невмирущої "Наталки Полтавки" — 26

Віссаріона Бєлінського, Ізмаїла Срезневського, Ореста Сомова. Але найбільш виразно, чітко й образно сказав про це над свіжою могилою Котляревського Тарас Шевченко:

Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди;
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!

Іван Котляревський перший проорав глибоку борозну на цілині нової української національної культури. Справу його продовжувало вже ширше коло її творців. Йдеться не про тих людей без таланту, які писали травестійно-бурлескні твори й інколи тільки компрометували українську літературу, а про тих, хто творчо й самостійно сприймав спадщину Котляревського й прокладав нові борозни. Уже С. Стеблін-Камінський назвав імена Грицька Квітки-Основ'яненка, Максимовича, Срезневського, Гребінки, Шевченка, забувши тут П. Гулака-Артемовського, поетів-романтиків.

Борозни були прокладені, але по-справжньому розорав цілину й засіяв її добірним зерном тільки геніальний Шевченко, кров од крові й плоть од плоті самого покріпаченого трудящого талановитого народу. Віддаючи належне Котляревському, Шевченко бачив і відкривав народові значно ширші обрії.

Але те, що зробив автор «Енеїди» й «Наталки Полтавки», справді лишилося жити в віках. Простота, правда, любов до народу й роблять невмирущими, безсмертними твори Івана Котляревського...

 

Є. П. Кирилюк