Очерк истории украино-русинской литературы до 1890 г.

• 

Details

Hits: 949

Франко Иван. Очерк истории украино-русинской литературы до 1890 г.

Подається за виданням: Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Франко І. Зібрання творів у 50-ти т. Київ, 1976—1986. Т. 41: Літературно-критичні праці (1890—1910) — К.: Наукова думка, 1984. Стор. 194-470. Примітки: стор. 590-647.

Вперше надруковано: Писання Івана Франка. І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890. Львів, «Українсько-руська видавнича спілка», 1910. Пізніше ця праця І. Франка не перевидавалась.

Подається за першодруком. Зроблені І. Франком додатки до окремих розділів «Нарису...», вміщені в кінці книжки, у нашому виданні перенесені у відповідні місця тексту. Підготовлений автором «Покажчик імен і речей», в якому були виправлені окремі допущені в «Нарисі...» помилки щодо імен, не передруковується.

Джерело: Електронна бібліотека "Чтиво".

Переведення в html-формат: Борис Тристанов. Примітки перенесено під відповідні абзаци. Курсивом виділені прізвища осіб, інформацію про яких не вдалося віднайти. Зважайте на рік написання коментарів - 1984. Іменний покажчик дивіться у кінці публікації.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 194

НАРИС ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКО-РУСЬКОЇ
ЛІТЕРАТУРИ ДО 1890 р.

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

Мало який твір не тільки в нашім, але і в інших письменствах був писаний серед таких прикрих і важких обставин, як отсей мій «Нарис». Позбавлений свободи обох рук від кінця цвітня 1908 р. я мав утруднену всяку духову роботу і користування книжками не тільки сею фізичною безвладністю, але ще більше, може, психічним неспокоєм. Се нехай буде оправданням, що мій «Нарис» виходить не так повний і не так, може, викінчене у деталях, як би мені бажалося.

Першою моєю пробою дати нарис історії літератури та духового життя українського народу була стаття «Южнорусская литература», написана 1904 р. мною по-російськи для виданого в Петербурзі лексикона Брокгауза і Єфрона. Ся робота дісталася мені з поручення проф. А. Кримського і була надрукована в т. XLI, ст. 300—326 і видана також окремим відбитком.

Зимою р. 1907 удався до мене будапештський професор Ашбот* з поручення берлінського славіста А. Брюкнера з просьбою написати огляд літератури південноруського народу для мадярської енциклопедії літературних історій усіх народів, видаваної Будапештською Академією наук. По листовім порозумінню з проф. Ашботом я написав нову статтю, зовсім незалежно від російської, німецькою мовою, яка в Будапешті з поручення проф. Ашбота і при його співучасті була одним із його слухачів перекладена на мадярську мову. Бувши весною минулого року в Будапешті і відвідавши особисто проф. Ашбота в його помешканні, я переконався, що моя стаття в мадярськім перекладі вже зложена, і доповнив її ще короткою згадкою про бачвансько-руське письменство*. Чи вийшла мадярська енциклопедія

* Бачвансько-руське письменство — література українського населення Бачки, історичної області на півночі Югославії; українці населяють територію Бачки з другої половини XVIII ст., зберігаючи звичаї, обряди, діалект, на якому пишуть місцеві письменники.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 195

з моєю статтею* в світ, досі не знаю. Німецький текст моєї статті я одержав ще при кінці 1907 р. і переслав її до Відня, до редакції «Osterreichische Rundschau», яка згодилася опублікувати її, знаючи від мене, що рівночасно друкується мадярський переклад. Коли, одначе, публікація моєї статті в «Osterreichische Rundschau» відложена була на неозначений час, я весною минулого року випросив рукопис назад від редакції і тоді почав переробляти статтю на нашу мову. В німецькім тексті вона мала об'єму не більше як 5-6 аркушів друку. Вважаючи такий куций об'єм невідповідним для потреби нашої публіки, я положив собі дати в переробці об'єм 12-15 аркушів, та вона, як бачимо, виросла до об'єму поверх 25 аркушів.

* ... мадярська енциклопедія з моєю статтею... — Йдеться про видання «Egyetemes Irodalomtörtenet» («Історія всесвітньої літератури»), у четвертому томі якого (Будапешт, 1911, с 459-486) було вміщено нарис І. Франка «Kisoroszok» («Малоруси»).

Зразу я думав довести свій «Нарис» до кінця XIX в., але широкий об'єм, до якого розрослися остатні розділи, змушує мене урвати на р. 1890. Думаю, що книжка не стратить на тім, тим більше, що 90-і роки минулого віку вимагали би ще просторішого оброблення, як 80-і. Як сурогат тих остатніх розділів я дам у однім із найближчих томиків моїх «Писань»*, яких серія розпочинається отсим «Нарисом», передрук моєї статті «З остатніх десятиліть XIX в.», друкованої в «Літературно-науковім віснику» р. 1901, т. XV, під її первісним титулом «Молода Україна» з деякими додатками.

Львів дня 10 цвітня 1910.

* ... у однім із найближчих томиків моїх «Писань»...— Йдеться про кн.: Молода Україна. Часть перша. Провідні ідеї й епізоди. Львів, Накладом Українсько-руської видавничої спілки, 1910 (Писання Івана Франка, IV).

І. ВСТУП

Лежить щось у історії і в природі українського (південноруського або малоруського) народу¹, що вказує на

¹ Українці або малоруси, звані також русинами, давніше русичами, южнорусами, по латині Rutheni, се парість північно-східного європейського племені слов'ян, що складається з южнорусів, великорусів і білорусів. Южноруси, у яких тепер назва українці, як вираз новорозбудженого національного самопізнання, розповсюджується що раз більше, замешкують чи то збитою масою, чи більшими колоніями широкі простори краю від Попрада і Сяна в Галичині аж до стоків Кавказу і від південних стоків Карпат на Угорщині до рік Десни в Росії, не числячи численних колоній у південній Угорщині, Добруджі, північно-східній Азії, в Сполучених Державах і в Канаді північній, та в Бразілії і Аргентині в Південній Америці. Їх людність обіймає тепер поверх 30 мільйонів душ. Про їх історію від найдавніших часів див. простору «Історію Русі-України» проф. Михайла Грушевського, якої перший том вийшов також по-німецьки і яка досі доведена до шостого тому.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 196

тісний і тисячолітній зв'язок його людності з заселеною ним країною: та сама постійність і однаковість при частковій різнорідності, та сама сонячна лагідність і живість, спарована з тужливістю, властивою степовій країні. Історичні досліди вистежують сліди сього народу майже аж до великої слов'янської міграції в VI в., показують його предків у напівзабутих антах, розвертають нам образ його родового і племінного життя в VIII і IX віках, виявляють перші сліди самостійних державних організацій між ними в першій половині IX віку, значно перед легендарним приходом варязьких трьох братів, і доказують, що старе національне ім'я Русь не було імпортованим варязьким прозвищем, але місцевим виплодом південноруської, спеціально полянської, київської державної організації. Ясне світло історії паде на сю південноруську державу аж у половині IX віку, за князювання Володимира Великого, який, защеплене тут уже давно християнство, зробив державною релігією, релігією Руської держави, яка не була ним утворена, але вже тоді дійшла до вершини свого розвою і з кінцем його панування почала хилитися до упадку.

Так само, як християнство в Києві і інших важних південноруських культурних центрах (правдоподібно, забутих тепер західноруських городах Червені* і Волині*) існувало довго перед Володимиром, мусили також початки духового, а спеціально навіть літературного життя існувати давно перед його часом. Найстарша відома нам памятка того письменства, так званий Супрасльський рукопис*, походить, правдоподібно, з початку IX віку і постала не менше правдоподібно під впливом безпосередніх учеників Мефодія, на що вказують численні моравізми в язиці поруч із не менше численними червонорусизмами, малочисленними полонізмами і чехізмами на тлі найстаршої, в Мораво-Паннонії і Болгарії виробленої церковно-слав'янської мови. В найстаршім київськім літописі, невірно приписуванім Несторові і зредагованім у початку XII віку, дійшли до нас найстарші пам'ятки державного життя Южної Русі, відомі договори Олега, Ігоря і Святослава з греками, уложені дуже стародавньою мовою. В однім, щоправда не дуже віродостойнім уступі т. зв. паннонського житія Костянтина, знаходимо згадку, що Костянтин, бувши коло р. 860 в Херсонесі в південнім Криму, знайшов там у одного чоловіка євангеліє і псалтир, писаний руськими буквами, а в палейнім додатку до сього уступу читаємо: «Се же буди відомо

* Червень, або Червен — древньоруське місто на лівому березі р. Хучви, притоки Західного Бугу, згадується у «Повѣсти временных лѣт» під 981 p., локалізується на території сучасного с. Чермно, Люблінського воєводства в Польській Народній Республіці, в середині XIII ст. зруйноване татарами.

* Волинь, або Велинь — давньоруське місто, що було розташоване біля сучасного с. Городок, Ровенської області, вперше згадується під 1018 р. як князівська столиця Волинської землі, центр східнослов'янського племені волинян, в XI ст. занепало, востаннє згадується під 1077 р.

* Супрасльський рукопис — одна з найдавніших пам'яток старослов'янської літератури, писана кирилицею, датується XI ст., містить березневу мінею, слова Іоанна Златоуста, Єпіфанія Кіпрського і патріарха Фотія, знайдена в Супрасльському монастирі біля Білостока.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 197

всіми язики і всіми людьми, яко руській язик не откуду же прія віри святия сея, і грамота руская никим же явлена, но токмо самим богом вседержителем... І грамота руская явила ся богом дана в Корсуні русину, от него же научися філософ Константин. Тоже муж русин бяше благовірен, постом і добродітель но в чистій вірі уєдинився, і то един от руска язика явися преже христіан сий, і невідом никим же, откуду єсть. Тоже бисть в дни Михаїла* царя і Ірини благовірния. Константин же філософ нарицаємий Кирил, створил грамоту словенским язиком, глаголемую литицу, в дни Михаїла царя греческаго і в дни князя Рюрика новгородского, его же сином русская земля прейде» (Памятки*, т. І, ст. LXII і LV). Лишаючи набоці питання про винахід глаголиці, досі невияснене вповні, мусимо зазначити, що так звана кирилиця, або, як тут кажеться, руське письмо, утворена на підставі грецької унціальної азбуки*, виявляє деякі схожості з готицьксю азбукою*, винайденою Ульфілою* у IV віці і вживаною в Криму аж до XIV віку, а деякі букви взяті з єврейського квадратового письма*, що все вказує далеко швидше на Південну Русь, як на Болгарію, як на місце постання кирилиці.

* Михаїл, цар грецький — візантійський імператор Михаїл III (842—867).

* Пам'ятки — Пам'ятки українсько-руської мови і літератури. Видає Комісія археографічна Наукового товариства імені Шевченка, т. 1. Львів, 1896.

* Грецька унціальна азбука — різновид грецького письма, що розвинувся у IV-II ст. до н. є.

* Готицька азбука (готичне письмо) — різновид латинського письма в середньовічних рукописах.

* Ульфіла, або Вульфіла (бл. 311-383) — єпископ західних готів від 341 p., прихильник аріанізму, творець готського алфавіту, перекладач Біблії готською мовою.

* Єврейське квадратове письмо — тип єврейського письма, що розвинувся у III-II ст. до н. е., на ньому базуються шрифти, які застосовуються для друкування сучасними мовами іврит та ідиш.

Південноруське письменство так само, як південно-руська державна організація, виступає перед нами вже в X віці на досить високім ступні розвою. Найстарша часть київського літопису, що сягає до смерті Святослава, була правдоподібно зложена ще за часів Володимира Великого. Бачимо в ній твір, у якім видно сліди давно вже розвитої грамотності, досить високо розвинений історичний і риторичний стиль, багато вироблену мову, а в політичних і етнографічних уступах незвичайну широту погляду і реалізм у представленні фактів. Весь найстарший літопис, що сягає до смерті Володимира Мономаха 1125 p., декуди ядерний і майже лапідарний у вислові, з численними поетичними і риторичними вставками, з трохи шаблоновими характеристиками видніших політичних діячів, являється в протиставленні до рівночасних візантійських хронік твором дуже визначним, багатим різнорідними фактичними подробицями а дуже скупим на власні редакторські комбінації, і обік визначного історичного значення має також високу літературну вартість не тільки задля свого язика, а також задля численних побутових, історичних та місцевих переказів і високо драматичних епізодів.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 198

II. ХРИСТИЯНСТВО

З заведенням християнства через Володимира Великого наплила до краю більше або менше численна грецька єрархія і духовенство. Знаємо, що аж до половини XIII віку всі київські митрополити, тільки з двома виїмками, були греками. Нижче духовенство, що мало діло з широкими людовими масами, не обізнаними з грецькою мовою, було по містах зразу також грецьке, та мусило швидко зрущитися, а по селах, очевидно, мусило бути руське. Християнське богослужіння вимагало писаних церковних книг. Які вони були зразу на Русі, не знаємо докладно. Найстарше відоме нам євангеліє з половини XI віку, славне «Остромирове євангеліє», являється, як тепер бачимо, не новгородським, але київським продуктом, і не копією з болгарського оригіналу, як думали старші російські вчені, але копією із старшого руського оригіналу.

Нема сумніву, що в перших віках християнства перейшла в Південну Русь значна часть того церковнослов'янського письменства, що в IX і X віках за початком слов'янських апостолів Костянтина і Мефодія витворилося і пишно розцвіло в державах Великої Моравії і Болгарії. Найстарша пам'ятка південноруського світського письменства, призначена для читання освічених світських людей з найвищих суспільних кругів, так званий «Сборник Святослава» з р. 1073, являється південноруським перекладом такого самого збірника, перекладеного з грецького оригіналу на староболгарську мову для князя Симеона*. Другий збірник Святослава, писаний 1076 p.* тим самим автором, що й перший, являється в значній мірі, а може навіть зовсім, самостійною роботою того автора, містячи обік перекладених ним із грецького уступів також інтересні статті його власного складання.

* Симеон (? — 927 p.) — болгарський князь протягом 893—925 pp. та цар протягом 925—927 pp.

* Збірник Святослава, писаний 1076 р. — Йдеться про так званий Ізборник Святослава 1076 р.

Не треба занадто переоцінювати розмір церковного і моральнопоучительного письменства, перенесеного на Русь із Болгарії в готових перекладах. Не можемо нічого певного сказати ані про літургічні книги, які були перекладені ще в Моравії і в Болгарії, ані про інші збірники, оскільки вони перейшли до нас у перших віках християнства. Із трохи пізніших часів маємо староруські копії майже всіх важніших творів паннонського і болгарського письменства, починаючи від житія Мефодія, якого найдавніша копія із XII віку заховалася в південноруськім рукописі, що тепер

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 199

належить до бібліотеки Успенського собору в Москві, і від легенди про житіє обох слов'янських апостолів, яка в окремій руській редакції ввійшла в склад найстаршого київського літопису. Маємо далі в старих південноруських копіях твори Климента Охридського, Іоанна Екзарха, монаха Храбра і інших староболгарських письменників. Натомість дослідами новіших письменників виказано, що немало церковних книг або покревних із ними духовних збірників були зложені, зглядно перекладені з грецького, в Південній Русі. Між такими збірниками треба головно назвати прологи так званих руських редакцій, уложені на підставі грецьких менологів; руські прологи визначаються багатством руських і слов'янських вставок, а надто статтями поучительними або притчами і короткими оповіданнями, долученими до групи святих кождого дня. Староруське походження треба признати також для вельми розповсюдженого збірника приказок і духовних афоризмів, відомого під назвою «Пчела»*; збірник приказок під таким самим титулом, уложений ще в X віці в Болгарії, не має нічого спільного зі староруською «Пчелою». До таких збірників, уложених у старій Русі, належить також «Маргарит»*, зложений із слів переважно Іоана Златоуста з додатками інших старих отців церкви, на взір староболгарського «Златоструя»*, уложеного царем Симеоном. Взагалі треба сказати, що вже в половині XI віку в Південній Русі все найпотрібніше для богослужіння і релігійного життя широких верств народу було чи то поперекладане з болгарського, чи то поперероблюване власною працею. До таких переробок належали просторі празничні мінеї*, правдоподібно на весь рік, із яких пару місячних книг опублікував проф. Ягич у Петербурзі. В половині XI віку треба зазначити важний факт, що князь Ярослав закладає першу бібліотеку при Софіївськім соборі і затрудняє при ній багато писарів та перекладачів. Нема сумніву, що переписувано також грецькі тексти; маємо найстарші посланія київських митрополитів, родовитих греків, у грецьких текстах і в рівночасних староруських перекладах.

* «Пчела» — давньоруський збірник повчальних висловлювань і афоризмів, вибраних із Біблії, творів «отців церкви», античних письменників і філософів; являє собою переклад грецького збірника, зроблений у XII—XIII ст.

* «Маргарит» — збірник проповідей Іоанна Златоуста, відомий в давньоруському перекладі з XV ст.

* «Златоструй» — збірник витягів із проповідей Іоанна Златоуста, популярний у давніх східнослов'янських літературах, був перекладений на Русі в XI—XII ст.

* Празничні мінеї — богослужбові книги з молитвами «святим», розміщеними в календарному порядку.

III. ОСВІТА

Питання про письменську і перекладну діяльність у старій Русі в'яжеться тісно з питанням про стан освіти і шкільництва в тих найстарших часах. Маючи на

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 200

увазі те, що найстарша староруська інтелігенція складалася з войовників і купців почасти норман, почасти слов'ян — людей, що звичайно по кілька разів у житті відбували ближчі або дальні походи і подорожі і пробували довше або коротше в різних визначних культурних центрах Заходу, Півночі, Сходу і Півдня, таких як Новгород, Київ, Корсунь, Константинополь, не говорячи вже про дальші східні і західні землі, мусимо припустити, що значна часть тих купців і войовників була хоч потрохи познайомлена з мовами германськими, перською, арабською та грецькою. В найстаршій пам'ятці нашого письменства, в згаданім уже «Суспрасльськім рукописі», маємо під днем 7-го лютого переклад корсунської легенди про сімох корсунських єпископів і апостолів — живе свідоцтво близьких духових відносин Русі з полугрецьким Корсунем. З часів Володимира Великого маємо перше свідоцтво про заснування в Києві шкіл для боярської чаді. Несповна сто літ пізніше бачимо київського дружинника князя Святослава, Василія, висланого на Волинь з метою оглянути тамошні школи.

Значними центрами книжної просвіти були також монастирі, в яких деякі монахи ціле життя присвячували переписуванню богослужебних або душеполезних книг. Старі літописи згадують також про многих князів, митрополитів, єпископів як про людей книголюбних і широко вчених, філософів, про яких мусимо допустити, що вони, крім своєї церковно-руської, знали також грецьку мову і дещо з грецького письменства. Оба староруські митрополити руського походження, Іларіон і Климент Смолятич, були люди високоосвічені і талановиті письменники, хоча з писань другого лишилося нам тільки дещо та й то непевне.

Між монастирями Південної Русі займає перше місце славний Печерський монастир у Києві, що в XI і XII віці видав ряд мужів заслужених також у письменстві. На чолі тих мужів стоїть ігумен Феодосій, головний організатор монастиря, від якого лишилося нам декілька поучень і посланій, декотрими письменниками запідозрених, але, на мою думку, автентичних. Другим у ряду являється чернець Нестор, якого донедавна вважали автором найстаршого літопису, та якому присудити можна напевне лише два твори: «Житіє Бориса і Гліба» і «Житіє Феодосія Печерського». Третім видним печерським письменником я вважаю монаха Феодора, ученика Феодосієвого, якого перу безсумнівно

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 201

належить опис віднайдення мощів Феодосія в р. 1090 і якого я вважаю редактором так званого «Печерського літопису» від смерті Святополка Окаянного до р. 1090.

Вихованцем печерського монастиря був, мабуть, також чернігівський ігумен Данило, прозваний Паломником, автор відомого опису своєї подорожі до Палестини, що являється взірцем пізніших південно і північноруських описів, а своєю точністю, живістю і талановитістю оповідання і патріотичним духом належить до найкращих пам'яток середньовікового паломництва взагалі, а на Русі лишився й досі недосягненим і тішився великим поводженням і розповсюдженням, чого доказом, між іншим, є й те, що навіть у Галичині маємо декілька його копій із XVI і XVII віку¹. І легковірний, як усі монахи, ігумен Данило з уподобанням оповідає про все, що видів і чув, нотуючи при різних святих місцях багато апокрифічних легенд і місцевих оповідань, у тім числі також невідому нізвідки інде звістку про побут князя Олега на Родосі*.

¹ Варто зазначити, що першим південноруським паломником до Палестини був київський монах Варлаам*, ігумен, мабуть, найстаршого київського монастиря св. Димитрія*. Варлаам не лишив опису своєї подорожі, а в літописі, зазначено лише, що, вертаючи з Палестини караваною, тягненою 400 волами, вмер у дорозі. Варлаам був учеником св. Антонія.

* Варлаам — один із засновників Києво-Печерського монастиря, перший його ігумен, згодом перший ігумен Київського монастиря св. Димитрія. Паломництво в Палестину Варлаам здійснив 1062 р. В літописах про нього розповідається під 6559 (1051) р. Житіє Варлаама є у Києво-Печерському патерику.

* Найстарший київський монастир св. Димитрія. — Київський Михайлівський золотоверхий монастир, заснований в XI ст. під назвою Дмитрівського.

* ... побут князя Олега на Родосі... — Йдеться про давньоруського князя Олега Святославича (? — 1115), сина великого князя київського Святослава Ярославича, який був полонений хозарами і переданий ними візантійцям; у 1083 р. жив у неволі на острові Родос; протягом 1083—1094 pp. князював у Тмутаракані, змагався за Чернігівське князівство, з 1097 р. до смерті князював у Новгороді-Сіверському; за розпалювання міжусобиць був прозваний Гориславичем.

Правдоподібно з міщанського стану, а власне з київлян, походив також згаданий уже Святославів дружинник Василь, автор останньої і найцікавішої з літературного боку частини найстаршого літопису, що, починаючи роком 1093, уривається на році 1113 і в своїй основі займається центральною особою Володимира Мономаха аж до його вступлення на київський престол, систематично проводячи в тім оповіданні своєрідні федералістичні ідеї союзу князів під верховенством великого князя київського, для усунення князівських сварів і спільної боротьби з половцями. Особливим літературним інтересом у тім першім визначно політичнім південноруськім творі відрізняється особливо високо драматичний епізод про осліплення Василька Теребовельського*, в якім автор згадує також дуже займаючими словами про свою власну стрічу з осліпленим і ув'язненим Васильком.

* Василько Теребовельський — Василько Ростиславич (? — 1124), з 1092 р. до смерті — князь теребовльський, син тмутараканського князя Ростислава Володимировича; 1097 р. був підступно осліплений внаслідок змови великого князя київського Святополка Ізяславича з володимиро-волинським князем Давидом Ігоревичем.

Між письменниками старої Південної Русі займає видне місце також один князь, Володимир Мономах, своїм «Поучениям дітям», у якому маємо, крім властивого по-

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 202

учення, також нарис автобіографії князя і способу його життя, а на кінці коротенький лист до князя Олега*. Твір визначається простотою і щирістю тону, а автобіографія дає вельми цінний образ князівського життя в тих бурливих часах.

* Лист до князя Олега. — Йдеться про лист Володимира Мономаха до свого двоюрідного брата Олега Святославича, прозваного Гориславичем, написаний, очевидно, 1096 р. з приводу вбивства молодшого сина Мономаха Ізяслава у битві з Олегом.

Зовсім іншого роду твором є так зване «Моленіє Даниїла Заточника», гумористичний витвір якогось скомороха, зложений з напущених фраз і хитромудрих афоризмів, сплетених у калейдоскопічній беззв'язності, з доданим при кінці мотивом грецького переказу про перстень Полікрата*, буцімто якийсь Данило заточник, прогнаний неласкою князя Святослава* на озеро Лач*, написав йому се «Моленіє» на доказ свого дотепу і, сховавши його в пушку, кинув у воду; пушку проковтнула риба, рибу зловили князеві слуги, а отворивши її живіт, найшли пушку і передали князеві, який уласкавив веломудрого заточника.

* ... переказ про перстень Полікрата. — З іменем Полікрата (? — бл. 522 р. до н. е.), тирана о. Самосу протягом 538—522 pp. до. н. е., пов'язана легенда про перстень, кинутий ним у море і знайдений у шлунку риби.

* ... прогнаний неласкою князя Святослава... — Адресат «Слова (Моління) Данила Заточника» неясний: різні його редакції визначаються як звернення до синів Володимиpa Мономаха — Юрія Долгорукого чи Андрія Доброго або до сина Всеволода Велике Гніздо — Ярослава, якого, мабуть, і має на увазі І. Франко, називаючи його помилково Святославом.

* Озеро Лач — озеро Лаче на півночі Новгородської землі.

IV. НАЙСТАРШИЙ ЛІТОПИС

Найважнішою пам'яткою староруського письменства треба без сумнівурвважати твір, що має титул «Рускій лѣтописець», а докладніше «Се повѣсти временних лѣт*, откуду пошла руская земля і кто первѣе нача в Києві княжити». Сей історичний твір обіймає час від найдавніших, відомих авторові, споминів старослов'янського розселення, племенного поділу північно-східних слов'ян і побуту староруських племен, далі йдуть перекази про початки державної організації Південної і Північної Русі, про найстарших князів київських, про хрещення Русі і панування Володимира, про його безпосередніх потомків аж до панування Володимира Мономаха включно. Се т[ак] зв[аний] найстарший літопис, редагований безперечно в Києві в першій половині XII віку, який пізніше був продовжуваний різними руками з різних джерел у т[ак] зв[анім] першім Київськім літописі, що сягає аж до монгольського нападу 1240 р.

* ... «Се повісти временных лѣт...» — Початок «Повісти временных лѣт» І. Франко цитує тут неточно. У Лаврентіївському списку вона починається так: «Се повісти временьных літь, откуду есть пошла руская земля, кто въ Києві нача первіе княжити, и откуду Руская земля стала есть», у Іпатіївському — так: «Повість временныхъ лѣт черноризца Федосьева манастыря Печерьскаго, откуду есть пошла Руская земля стала есть и хто в ней почалъ пѣрвѣе княжити».

Перша половина сього твору, що сягає до 1113 р., в якім, правдоподібно, була зредагована, має назву найстаршого літопису і дійшла до нас у багатьох рукописних копіях, у яких можемо розрізнити дві редакції, неслушно досі називані одна південною, а друга північною, бо обі були зредаговані на півдні, одна в Києві, а друга, може, в Чернігові, на що вказувало би включене в неї поучения черні-

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 203

гівського князя Володимира Мономаха. З огляду, одначе, що Мономах умер великим князем у Києві, краще буде допустити, що обі редакції таки повстали в Києві.

Найстарший літопис в обох редакціях має компілятивний характер і складається з різних елементів, оригінальних і перекладених або перероблюваних, що розпадаються на чотири часті, відмінні щодо свого походження, а зв'язані тільки одною спільною редакцією. Перша часть, що сягає від початку до смерті князя Святослава, містить у собі, крім вставок із грецького хронографа Георгія Амартола, також виписки із болгарського хронографа* враз із легендою про слов'янських апостолів Кирила і Мефодія, далі норманські саги про норманських завоювателів Рюрика з його братами, Олега, Аскольда і Діра, Ольгу і її мужа Ігоря і їх сина Святослава*. Стоїмо тут, без сумніву, на історичнім грунті, але далекі від історичної правди, бо всі найважніші події, подані в нашім літописі про життя тих осіб, носять на собі виразний характер поетичного вимислу, нераз у високо драматичній формі або навіть у мало що зміненій поетичній формі, і майже всі без виїмка при порівняльних дослідах з іншими сучасними джерелами показуються відбитками міжнародних саг та легенд про творення нових держав або самовільні переробки подій, що направду виглядали зовсім інакше.

* ... виписки із болгарського хронографа... — Тут І. Франко іде за гіпотезою О. О. Шахматова, який припускав, що одним із джерел «Повісти временных лѣт» міг бути компілятивний хронограф, укладений у Болгарії на основі болгарського перекладу «Хроніки» Георгія Амартола і «Хроніки» Іоанна Малали (див.: Шахматов А. А. К вопросу о происхождении «Хронографа». Спб., 1899).

* ... норманські саги про норманських завоювателів Рюрика з його братами, Олега, Аскольда і Діра, Ольгу і її мужа Ігоря і їх сина Святослава... — Тут проявляється вплив на І. Франка теорії «нормаинізму», яка стверджувала вирішальну роль варягів-норманнів у створенні давньоруської держави й формуванні давньоруської культури. Радянська історична наука спростувала цю теорію і довела, що давньоруська держава виникла задовго до появи на Русі варягів внаслідок економічного й суспільно-політичного розвитку східних слов'ян. Варяги, що осіли на Русі при князівських дворах, у військових дружинах і в містах, швидко послов'янились.

Обік тих частин, які можна вважати династичною традицією пануючої династії Рюриковичів*, маємо в найстаршім літописі три важні пам'ятки документального характеру, про яких автентичність, особливо двох перших, не можна сумніватися; се договір Олега з греками з р. 911, договір Ігоря з греками 941 і договір Святослава з греками. Сі договори, крім високої історичної вартості, важні також як літературні пам'ятки, даючи нам найстарші зразки актового язика і юридичної термінології дохристиянської Русі X в.

* ... династії Рюриковичів... — Йдеться про давньоруську князівську династію, що походить від варязького князя Рюрика, котрий, за літописною легендою, був 862 р. покликаний новгородцями князювати на Русі.

Крім сих документів, маємо в першій часті літопису також ряд дуже важних місцевих записок, прив'язаних або до певних місць, або до певних осіб. Ті записки, між іншим, свідчать про те, що значний час перед заведенням християнства, ще може в IX віці, був звичай записувати важніші події чи то на окремих табличках, чи на вільних полях якихось старших, може, чужих рукописів.

Друга часть найстаршого літопису, що починається пануванням Ярополка* і кінчиться упадком Святополка Окаянного,

* Ярополк — Ярополк І Святославич (? — 980), старший син Святослава Ігоревича, великий князь київський протягом 972—978 pp.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 204

писана, очевидно, по одному плану якоюсь духовною особою, напевне сучасником Володимира Великого, але таким, що мало цікавився політичними відносинами Південної Русі, а далеко більше дбав о обрисування морального обличчя своїх героїв. Оповідання починається коротким описом панування Ярополка і його убійства слугами Володимировими і високо драматичним оповіданням про перші роки панування Володимира, де він малюється правдивим варягом, насильником і многоженцем; потім іде просторе оповідання про його навернення на християнство, оповідання, зложене далеко більше з легендових мотивів (іспитання вір, образ страшного суду, як доказ правдивості християнства), ніж із історичних фактів, і розширене дуже просторими вставками, перекладеними з грецьких джерел (промова філософа з поданням змісту старозавітної історії, і поучення Володимиру, дане буцімто йому корсунським духовником, а перероблене із грецького твору Михайла Синкелла*). Можливо, щодо оповідання про Володимира було пізніше додане оповідання про вбивство його синів Бориса і Гліба їх братаничем Святополком і про трагічний кінець того ж Святополка, але й се оповідання, очевидно, написане особою духовною, у якої поза моральними моментами щезають політичні.

* ... із грецького твору Михайла Синкелла... — Йдеться про полемічний твір Ієрусалимського патріарха М. Синкелла (? — 835) «Виклад про православну віру», спрямований проти католицизму.

Третя часть літопису, що обіймає часи від смерті Святополка до р. 1090, компільована також духовною особою і її можна вважати коли не вповні, то в значній часті тим «Печерським літописом», про котрий згадується в «Патерику» і якого авторство приписується там Нестерові. З порівняння сеї часті літопису з дійсними писаннями Нестора переконуємося, що він не був автором того літописного оповідання, а був ним по всякій правдоподібності печерський монах Феодор, який сам про себе згадує, що вступаючи до печерського монастиря, застав іще Феодосія живим, а в р. 1090 віднайшов його мощі в його келії.

Остатня часть найстаршого літопису, починаючи від р. 1091 і вриваючися р. 1111, являється нам окремим твором, писаним рукою світського чоловіка, киевлянином і дружинником київського князя Святослава, на ім'я Василієм. Про себе самого він оповідає тільки те, що в шкільних справах був посланий з Києва на Волинь і бачився там з осліпленим князем теребовельським Васильком, але ціле його оповідання про ті бурливі роки, про переговори і з'їзди князів та боротьбу з половцями навіяне політичною

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 205

думкою про доконечність союзу князів супроти спільного ворога і занехання домашніх роздорів.

В т[ак] зв[анім] Лаврентіївськім кодексі* найстаршого літопису під текстом оповідання про появу чуда в Печерській Лаврі в р. 1111, перерваного майже на половині, стоїть підпис: «Игуменъ Силивестръ* стаго Михаила написах книгъ си лѣтописець надѣя ся от Ба млсть прияти при князи Володимерѣ княжащю ему Кыевѣ, а мнѣ в то время игуменящю оу стаго Михаїла въ 3624 индикта 9 лѣт[а], а иже чтеть книга сия, то буди ми въ млтвахъ». Сей підпис, якого нема в Іпатськім, recte¹ Печерськім кодексі*, де натомість оповідання про чудо в Лаврі доведено до кінця, я вважаю свідоцтвом редактора, що звів докупи розрізнені досі часті найстаршого літопису. Його духовою власністю я вважав би уміщені в першій часті характеристики руських племен та твердження про походження слов'ян з-над Дунаю. Характеристика життя південноруських племен, особливо деревлян і кривичів, що вони «живаху звіриним образом, живушє скотськи», єсть дословним перекладом слів Малали про життя афінян перед Кекропсом*, буцім-то вони тоді, не признаючи подружжя, жили ϑεριωδει τροπψ².

* Лаврентіївський кодекс — рукопис, що містить копію літописного зведення 1305, виготовлену 1377 р. під наглядом ченця Нижегородського Печерського монастиря Лаврентія для суздальсько-нижегородського князя Дмитрія Костянтиновича за списком початку XIV ст.; містить «Повість временных лѣт», розповідь про історію Владимиро-Суздальської землі і так зване великокнязівське Владимирське зведення 1305 р. У складі Лаврентіївського рукопису до нас дійшло «Поученіе Володимира Мономаха».

* Сильвестр (?—1123) — давньоруський літописець, ігумен Кнєво-Видубицького монастиря, з 1118 p. — єпископ Переяславський; його вважають укладачем другої, так званої Лаврентіївської, редакції «Повѣсти временных лѣт».

* ... Іпатськім... Печерськім кодекс і... — Йдеться про так званий Іпатіївський рукопис, літописне зведення, укладене на Україні на початку XV ст., виявив його М. М. Карамзін у костромському Іпатіївському монастирі; містить «Повѣсть временных лѣт», доведену до 1117 p., Київський літопис за 1118— 1119 pp., Галицько-Волинський літопис від початку XIII ст. до 1291 р.

* Кекропс — персонаж давньогрецької міфології, засновник і перший цар Афін.

V. ПОЕЗІЯ

Найкращим твором старого південноруського письменства, а власне твором поетичним, зложеним своєрідною ритмічною прозою, а властиво більше-менше правильними віршами, є «Слово о полку Игоревѣ», якого основою був похід князя Ігоря Святославича з Новгорода-Сіверського і його брата Всеволода Курського* весною 1185 р. проти половців, який скінчився повним пораженням русинів над річкою Каялою, полоненням князів, пізнішою втекою Ігоря і замиренням, яке заключилося шлюбом Володимира, Ігоревого сина*, з половецькою князівною в р. 1187. Поема написана, очевидно, сучасником, а може, й очевидцем походу, по всякій правдоподібності того самого 1187 р. Класичним доказом на се може служити той розділ

¹ Точніше (лат.). — Ред.

² Як тварини (грец.).— Ред.

* Всеволод Курський — Всеволод Святославич Чермний (?—1212), рідний брат Ігоря Святославича новгород-сіверського, князь трубчевський і курський, учасник походів на половців і князівських міжусобиць.

* Володимир, Ігорів син — Володимир Ігоревич Путивльський, син Ігоря Святославича новгород-сіверського.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 206

поеми, де автор відкликається до сучасних князів, аби помогли Ігореві, і де між тими сучасними живими князями згадано також з великими похвалами галицького князя Ярослава Осмомисла*, що вмер при кінці того ж 1187 р. Поема визначається красотою і поетичністю стилю, який дуже часто виблискує алітераціями і асонанціями, властивими старогерманській поезії*, сутим міфічним підкладом, почасти взятим із народних вірувань, а почасти, може, витвореним як loci communes¹ поетичною школою боярсько-дружинної верстви, яка, очевидно, мусила існувати в старій Південній Русі довгі століття, коли її сліди і ширші останки маємо в літописі і в окремих копіях. Із таких останків найінтересніший уривок пісні про степове зілля євшан і половецького співака Ора*, поміщений на чолі Галицько-Волинського літопису в додатку до похвали князя Романа*. При ближчім розгляді композиції «Слова о полку Ігореві» переконуємося, що воно не одноцільний твір, але дійшло до нас у пізнішій редакції, яка, нарушивши текст первісної поеми про похід Ігоря, попротикала його вставками і відривками давніших пісень із XI віку. І з тих вставних пісень найцікавіша пісня про полоцького князя Всеслава*, що не має ніякого зв'язку з поемою про похід Ігоря. Сам редактор визначається тим, що знає про старого співака Бояна, подає у вступі його характеристику, з якої видно, що се був поет XI віку, а в дальшім тексті вставляє подекуди до речі і не до речі цитати із того ж Бояна, з яких один попсований аж до утрати всякого змислу. В самій поемі найгарніші уступи: опис двох битв русинів із половцями, патріотичний поклик автора до сучасних князів, щоб рятували честь Русі і помстилися на половцях, і високо поетичний плач Ярославни, жінки Ігоря, що в часі походу свойого мужа сиділа в укріпленім городі Путивлі.

* Ярослав Осмомисл (?—1187) — князь галицький протягом 1153—1187 pp., прізвисько «Осмомисл», тобто наділений великим розумом.

* ... алітераціями і асонанціями, властивими старогерманській поезії... — див. Франкові праці «Слово о Лазаревѣ воскресеніи. Староруська поема на апокрифічні теми» (ЗНТШ, т. 35—36, 1900, кн. 3—4; т. 32 нашого видання) і «Найстарші пам'ятки німецької поезії IX—XI вв.» (Львів, 1913).

* ... пісні про степове зілля євшан і половецького співака Ора — див. Франкову поему 1899— 1914 pp. «Op і Сирчан. Половецька історична сага» — т. 5 нашого видання, с. 310—322, 373—374.

* ... князя Романа... — Романа Мстиславича (? — 1205), галицько-волинського князя протягом 1199—1205 pp.

* ... пісня про полоцького князя Всеслава... — Йдеться про фрагмент «Слова о полку Игоревѣ», який починається словами: «На седьмомъ вѣцѣ Трояни връже Всеславъ жребій о дѣвицю себѣ любу...», а закінчується афоризмом Бояна: «ни хытру, ни горазду, ни птицю горазду, суда Божіа не минути». «Героєм цього фрагменту є Всеслав Бречиславич (?—1101), князь полоцький, який боровся за київський престол; Всеслава у «Слові...» опоетизовано як характерника. Припущення І. Франка, що в цьому фрагменті використано пісню про Всеслава, цілком імовірне (пор.: Лихачев Д. С. «Слово о полку Игореве» и культура его времени. Л., 1978, с. 102).

На жаль, «Слово о полку Ігореві» дійшло до нас у одинокій копії з XIV або XV віку, яка, опублікована уперве графом Мусіним-Пушкіним* у Москві в р. 1800, затратилася під час пожежі Москви в 1812 p. — тепер можемо мати майже певність, що не згоріла, бо палата Мусіна-Пушкіна не згоріла в Москві у тім році.

* Мусін-Пушкін Олексій Іванович (1744—1817) — російський колекціонер старовинних рукописів і друків.

Обік боярсько-дружинної поезії була також духовна, з якої дійшли до нас віршований канон Кирила Туровського і віршоване способом подібним до «Слова о полку Ігоре-

¹ Загальники (лат). — Ред.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 207

ві» «Слово о Лазаревім воскресенії»*, яке дійшло до нас у кількох неповних копіях. В тім «Слові» представлено праотців у пеклі, які, довідавшися про те, що померший Лазар має воскреснути, передають йому зворушливими і високопоетичними словами свої муки в пеклі і просьбу до Христа, аби прийшов визволити їх.

* «Слово о Лазаревім воскресенії» — див. Франкову працю «Слово о Лазаревѣ воскресеніи. Староруська поема на апокрифічні теми» (ЗНТШ, т. 35—36, 1900, кн. 3—4: т. 32 нашого видання).

VI. ПРОПОВІДЬ

При браку правильної школи була для широких мас народних усна проповідь одиноким способом просвіти неграмотних людей. Староруська проповідь витворилася на взір грецької. Особливо великі отці церкви Василій Великий, Григорій Богослов і Іоанн Златоустий були старанно перекладані і служили духовним або як взірці для власних проповідей, або переклади відчитувано в церквах. Щоби зблизити їх до розуміння народної маси, ті твори грецької риторики дуже часто вкорочувано або перероблювано та розширювано цікавими інтерполяціями власного складання. З тих популярних проповідей дійшло до нас дуже мало; можливо, що їх останками треба вважати ті короткі безіменні поучительні слова, поміщені в прологах і ізмарагдах, яких взірців у грецькім тексті не можна дошукатися. Із проповідей вищого стилю, призначених для найвищих сфер південноруської суспільності, маємо «Слово о законѣ и благодати» митрополита Іларіона, майстерний витвір високої риторики з глибоко відчутою похвалою Володимира. Плодовитим проповідником був Кирило Туровський, зразу аскет, стовпник, пізніше єпископ, який крім кільканадцятьох проповідей полишив по собі також притчу про сліпця і хромця*, майстерний твір духовної белетристики. Із численних проповідей митрополита Клима Смолятича віднайдено дещо досить сумнівної вартості; можливо, що дещо ще можна буде віднайти серед множества слів загально затитулованих «Слово Климентове» або «Із словес святих отец». Із безіменних поучень найважніші ті, що звернені проти поганських вірувань новохрещеного народу, так званого двоєвірія; між ними найважніше «Слово нѣкоего Христолюбца»; обік того треба піднести цілий ряд безіменних проповідей проти прастарого руського налогу п'янства серед світських і духовних людей»*.

* ... полишив притчу про сліпця і хромця. — Див. статті І. Франка «Притча про сліпця і хромця (Причинок до історії літературних взаємин старої Русі)». — Статьи по славяноведению, вип. 2. Спб., 1906, с 129—155; окр. відб. Спб., 1905, 27 с Дата написання: «Львів, д. 5 лютого 1904» — т. 35 нашого видання, і «Притча про сліпця і хромця. Пам'ятка староруського письменства» (1912 р.) — т. 39 нашого видання.

* ... проповідей проти ... п'янства... світських і духовних людей... — Докладніше про ці проповіді І. Франко пише в «Історії української літератури. Часть перша. Від початків українського письменства до Івана Котляревського», див. т. 40 нашого видання, с 210-213.

Тісно з проповідями в'яжуться численні посланія єпископів до підвладних або до князів, які також відчитувано

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 208

в церквах, і де, крім загальних релігійних поучень, обговорювано також спеціальні руські відносини. Щодо самого читання, то треба поперед усього пригадати, що лектура — розуміється, релігійних та моралізаціиних книжок — у Південній Русі вважалася сама собою ділом богу милим і душеполезним і як така величалася в різних невеличких поучениях. Оттим-то було багато людей, що займалися такою лектурою вроді аскези для спасення душі, виучували напам'ять цілі книги, особливо Псалтир, і виписували окремо найлюбіші відділи і цитати з різних улюблених авторів. Таким робом постали численні збірки популярних поучень, як ось невідома нам ближче «Златая Матица», ближче відома «Златая цѣпь» і широко розповсюджена збірка, відома в дуже різних редакціях п[ід] з[аголовком] «Ізмарагд», якої декілька копій різного складу маємо також у Галичині. Коли «Ізмарагд» має переважно світський характер, то аналогічний йому «Паренетікон», себто вибір поучень Єфрема Сіріна, має переважно духовний, аскетичний характер. Ще виразніший аскетичний характер має так звана «Книга Студіт», вибір аскетичних поучень Теодора Студіта, основника Студійського монастиря в Константинополі, якого устав послужив також основою монастирського уставу Печерського монастиря.

VII. МІНЕЇ І ПАТЕРИКИ

Між книгами, призначеними для читання не лише духовних, але також світських людей, найвидніше місце займали мінеї і патерики, обі збірки житій святих. Різниця їх була в тому, що мінеї містили в собі житія святих, впорядковані по дням кожного місяця, а патерики містили життя, події і речення аскетів і анахоретів різних місцевостей. Міней маємо два ряди: мінеї четьї, в яких містяться просторі житія святих, і мінеї празничні, в яких містяться відправи церковні, або канони на честь кождого або — групи святих, що потерпіли разом муки або жили разом в одній обителі і в однім часі; ті відправи основані звичайно на житіях відповідних святих, але дуже часто, приміром, у відомих нам празничних мінеях із XI віку, фактичних даних про життя святих дуже мало або зовсім нема, тільки голе славословіє на різні лади. Що четья мінея належала до найстарших книг, переведених на південноруську мову, дока-

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 209

зує нам згаданий уже Супрасльський рукопис, якого перша половина із додатковими житіями при кінці містить мартівську четью мінею. Величезний засіб житій, переважно спадщину князівсько-дружинних часів Південної Русі, але також немало пізніших перекладів із XIV і XV віку зібрав у XVI віці московський митрополит Макарій у своїх «Великих четьях мінеях», додавши до житій відповідних святих письменників також по змозі усі їх твори, перекладені на церковнослов'янську мову, які тільки міг запопасти. Сю колосальну збірку розпочала друкувати Петербурзька Академія наук і довела досі в 12 томах від 1 вересня до грудня.

Щодо патериків, то в старій Південній Русі були відомі, здається, вповні або почасти всі три головні патерики: Скитський, або Тебаїдський* в горішнім Єгипті, Синайський і Палестинський*. Із тих патериків зроблено було ще в Греції вибір званий «Лімонарій» (цитриновий сад), який також за князівських часів був перекладений на тодішню церковнослов'янську мову. Отсі патерики, а також пребагатий змістом «Пандект» Никона Чорногорця*, перекладений на південноруську церковну мову не пізніше XII віку, мали значний вплив на зложення Києво-Печерського патерика, доконане без сумніву в віках XII до XIV. Найстаршою частиною того патерика треба вважати затрачене тепер житіє Антонія, простору компіляцію, зложену ще, мабуть, в XI віці, з якої до Печерського патерика дійшло декілька житій найстарших отців. Одно з тих житій, а власне житіє Никона Затворника, буцімто пізнішого єпископа Новгородського, являється дуже мало відмінною переробкою житія одного сірійського монаха, поміщеного в «Пандекті» Никона Чорногорця. Другим найдавнішим автором Печерського патерика був згаданий уже Нестор Чорноризець, якого житіє Теодосія стоїть на чолі найстаршої редакції патерика і було написане на взір житія святого Сави Преосвященного*, що стоїть на чолі Палестинського патерика. Первісна редакція Печерського патерика складається з трьох окремих частей: із згаданого вже Несторового житія Феодосія, далі із посланія Полікарпа [можливо з Симоном - Т.Б.], ігумена Володимирського, до Акіндина, чорноризця печерського, про обов'язки чернечого життя, які він ілюструє житіями тих святих печерських, що були йому відомі. Акіндин у своїй відповіді, найпросторішій часті патерика, подає зразу витяги із житія Антонія, а потім довгий ряд оповідань

* Скитський, або Тебаїдський (Фіванський) патерик — збірник дидактичних новел, що поєднує популярну у візантійській літературі «Історію єгипетських монахів» (IV ст.) і «Лавсаїк» єпископа єленопольського Палладія (V ст.), який збирав відомості про єгипетських пустельників.

* Синайський і Палестинський патерик, або «Луг духовний» — збірник оповідань із життя християнських пустельників у Палестині, укладений Іоанном Мосхом (VI—VII ст.).

* «Пандект» Никона Чорногорця. — Йдеться про книгу «Пандекти», християнського письменника, монаха Чорної гори поблизу Антіохії; в ній зібрано правила і пояснення чернечих обов'язків; відома на Русі з XII ст.

* Сава Преосвященний, або Освященний (? — 531) — християнський чернець, засновник монастиря, який став центром православ'я в Палестині.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 210

чи то своїх власних, чи інших братчиків про пізніших святих XI-XII віку. Житіє Антонія окреме було відоме ще в XIV віці. Сам патерик Печерський протягом дальших віків дізнав кількох редакцій і одного перекладу на польську мову, що творить також окрему редакцію і була доконана митрополитом Сильвестром Косовим*. Найпізніша південноруська редакція, значно розширена супроти найстаршої, мабуть, пізнішими житіями святих, була доконана 1649 р. киево-печерським ігуменом Яковом Тризною*. Одна із нечисленних її рукописних копій зберігається досі в бібліотеці Онуфрійського василіанського монастиря у Львові. Важні причинки до найстаршої часті патерика, зібрані правдоподібно монахом Феодором, редактором печерського літописця, містяться в найстаршім київськім літописі. Маємо тут, між іншим, нарис житія і характеристику Феодосія, зовсім відмінні від Несторових, і дещо інтересне про Феодосієвого наступника Никона, чого також не подав Нестор.

* С 210. ... перекладу на польську мову, що творить ... окрему редакцію і була доконана митрополитом Сильвестром Косовим. — Йдеться про «Patericon...», надрукований в Києво-Печерській лаврі 1635 р.

* Тризна Яків — Йосиф Тризна (? — бл. 1655), архімандрит Києво-Печерської лаври (з 1647 p.).

VIII. ПРОЛОГИ

Щоб зробити весь річний цикл житій святих, які заповняли четью мінею, доступнішим для широкої публіки, ще в Греції в IX і X віках роблено короткі витяги з важніших житій. Правдоподібно, ті витяги були лише більш або менше просторими поясненнями до дистихів, двовіршових або іноді чотиривіршових епіграм, що містили в найкоротшій формі головні дати про життя і смерть даного святого. Ті стихи з доданими до них поясненнями, впорядковані по місяцям, утворили так званий «Стишний пролог», на мою думку старший від просторішого, чисто прозового пролога, якого першим грецьким взірцем був «Менологій» царя Василія*, зредагований у X віці. Той «Менологій» не був дослівно переложений на церковнослов'янську мову, тільки послужив основою для трохи просторіших переробок житій грецьких святих, до яких південноруські перекладачі і редактори додавали по своїй уподобі слов'янські, готські, вірменські і інші житія, а також короткі поучения, притчі і т. ін. Отак зредагований південноруський пролог, який уже в Південній Русі дізнав багато змін, перейшов згодом у XV віці у Московщину, де знов був де в чому розширений, де в чому вкорочений, і в тій

* Василій. — Йдеться про Василія II Болгаробойцю (958—1025), візантійського імператора (з 976 p.).

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 211

північноруській редакції надрукований уперве у Москві в роках 1641-1643 в трьох томах, що обіймали кождий по чотири місяці, а тепер звичайно переписується і друкується в двох книгах, з яких перша зоветься «Сентябрською» і містить місяці від вересня до кінця лютого, а друга «Мартівською», що містить місяці від марта до серпня.

IX. «ТОЛКОВАЯ ПАЛЕЯ»

Зовсім у іншу сферу, а власне в сферу високої теологічної полеміки, веде нас збірка, названа «Палея толковая». Не можна сказати, щоб у старій Південній Русі не були відомі спеціально теологічні твори, такі як «Богословіє» Івана Дамаскіна або «Шестоднев» Василія Великого, коли не в перекладі, то в грецькім оригіналі. Майже напевно можна сказати, що відомий тут був також «Шестоднев» Іоанна Екзарха болгарського. Основна думка сих двох творів, а також основна думка невеличкого грецького твору Παλαια ιστοριϰη послужили основою просторої, без сумніву у XII віці в Південній Русі зложеної енциклопедії, званої «Палея толковая». Метою сього твору було в одноцільнім, високовченим стилем зложенім викладі подати весь обсяг людських відомостей про природу, про чоловіка, про творення світу і про стародавню історію жидів аж до різдва Ісусового; одначе спеціальний виклад доведений тільки до кінця панування Соломона. Окрім того, другою метою сього твору було в полемічних екскурсах, долучених до кождого важнішого уступа, доказати жидам, що їх власна письменна і усна традиція все і скрізь доказувала, що Ісус єсть правдивий син божий, спаситель світа і обіцяний жидівському народові месія. Крім сього чисто теоретичного боку містить «Палея» дуже багату збірку окремих старинних творів, переважно апокрифічного змісту, як ось у першій часті, то єсть у так званім «Шестодневі», оригінальну переробку «Фізіолога»*, спеціальні відомості про звірів і птахів, а також про анатомію і фізіологію людського тіла, а в другій, історичній, часті, апокрифічні легенди про Адама і Єву, Авраама і Лота, Мелхіседека, Ісаака, Якова і Ісава, далі просторий твір «Заповіти дванадцяти патріархів», тобто дванадцяти синів Яковових, і в додатку «Заповіт, або Ліствицю Якова», з пророкуванням про долю кождого сина. В тій рукописній «Палеї», якою я спеціально користу-

* «Фізіолог» — збірник статей про природу, який виник у II—III ст., очевидно, в Александрії з відомостей, запозичених із античної і східної традицій. Давньоруський «Фізіолог» походить від болгарського перекладу XI—XII ст.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 212

вався і яка в початку XVII віку належала до Станіслава Жолкевського*, сина відомого польського гетьмана, а тепер належить до бібліотеки Крехівського монастиря*, маємо далі довгий ряд апокрифічних оповідань про Моисея, вихід жидів із Єгипту, про пророка Валаама, про царів Давида і Соломона. В тій же «Палеї» виклад, хоч у трохи коротшій формі, тягнеться далі; маємо там оповідання про пророка Ієремію і про вигнання жидів до Вавілона, коротеньке оповідання про Дарія і Зоровавеля і нарешті про відвідини Александра Македонського в жидівськім храмі в Єрусалимі. Крехівська «Палея» кінчиться просторим, але сухим реєстром цитат із усіх книг Старого завіту, в яких пророкується про месіанічний характер Ісуса Христа. Після того має вона ще дальше продовження, так званий «Хронограф»* про римських і візантійських кесарів, і нарешті просторі виємки із болгарського «Хронографа», в яких, між іншим, єсть також скорочене житіє Костянтина з широко розведеними спорами між християнином і сарацинами, а потім жидами. Книга кінчиться похвалою рівноапостольних князів Костянтина і Володимира і просьбою помагати руській землі проти всяких супостатів. Уже се одно закінчення показує, що «Палея» була редагована в Південній Русі. Другий важний доказ, се антижидівська полеміка, що червоною ниткою проходить крізь усю книгу, а третій не менше важний доказ той, що в географічних реєстрах, поміщених у різних частях книги, маємо дуже докладну географію руських і північноєвропейських земель, у головному схожу з тою, яку маємо в початку найстаршого літопису, але подекуди далеко докладнішу. Спеціальне порівняння, яке надіюся перевести незабаром, повинно виказати, чи і оскільки літописні дані черпали з «Палеї», чи, може, навпаки. Взагалі треба сказати, що «Толковая палея» в тій формі, як вона мається в крехівській копії з XVI віку, може обік літопису і патерика вважатися найціннішою пам'яткою нашого старого письменства. Треба додати, що «Толковая палея» дійшла до нас у немногих копіях (усіх, мабуть, не більше десяти) і в різних редакціях. Найстарша щодо віку копія, захована в Коломні, написана на пергаменті 1495 р. і кінчиться пануванням Соломона. Мені відома ще одна рукописна «Палея», може, з початку XVII в., дарована в р. 1638 ковельським священиком для одного із афонських монастирів, відки вона в початках XIX віку дісталася до ц[ісарсько]-к[оролів-

* Жолкевський Станіслав (бл. 1550—1620) — польський державний і військовий діяч, письменник, історик.

* Крехівський монастир — монастир поблизу Жовкви (тепер м. Нестеров) на Львівщині, заснований на початку XVII ст., був осередком боротьби з унією, з 1720 р. став уніатським, мав велику бібліотеку, в якій зберігалося чимало цінних пам'яток давньої української писемності.

* «Хронограф» — пам'ятка давньої російської літератури XV—XVI ст., яка містить зведений огляд всесвітньої історії, відомий у кількох редакціях, зокрема в «західноруській» середини XVI ст., укладений з використанням «Літописця еллінського і римського» (хронографічного зведення XV ст.), перекладів «Хроніки» Костянтина Манасії, «Всесвітньої хроніки» Мартина Бєльського, давньоруських літописів, Біблії, перекладних і оригінальних повістей і житій.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 213

ської] надвірної бібліотеки у Відні (Slavica, r. 9). Від крехівської «Палеї» вона відрізняється далеко меншим числом апокрифічних вставок, згідно з коломенською копією кінчиться пануванням Соломона і замість просторої редакції «Заповітів дванадцяти патріархів», яку маємо в крехівській «Палеї» (друкована мною в першім томі «Пам'яток»), має коротку редакцію без «Ліствиці Якова».

X. АПОКРИФІЧНІ ОПОВІДАННЯ І ПОВІСТІ

Також крім «Палеї», мало староруське письменство велике число різнорідних апокрифічних оповідань і духовних повістей. Апокрифічні оповідання, яких об'єм у домонгольській Русі невідомий нам докладно, обіймали все-таки п'ять великих циклів, із яких кождий репрезентується хоч одним або кількома творами, відомими вже в домонгольських копіях. Сі цикли ось які: старозавітні апокрифи; апокрифічні євангелія і взагалі писання про життя Ісуса, його матері, його приятелів і ворогів; спеціальний пребагатий цикл апокрифічних діяній апостольських; далі просторий цикл творів есхатологічних і апокаліптичних, до чого можна долучити цикл апокрифічних оповідань про сучасних апостолам і трохи пізніших святих і мучеників. Як бачимо, маємо тут простору літературу, багату найрізноріднішими легендовими і літературними мотивами, яка може дати нам дуже добре поняття про багатство і різнорідність лектури і загалом духовних інтересів наших предків. Про широту розповсюдження і глибину впливу тих творів серед нашого народу свідчить найліпше той факт, що зміст і мотиви тих творів вникнули глибоко не тільки в обряди і церковні пісні нашої церкви, але також і в проповіді, і в поучення нашого сільського духовенства, у популярне письменство давніших віків і в усну традицію широких мас народу від Дону до Тиси* і Спіша *.

* Тиса — ліва найбільша притока Дунаю, що в межах СРСР тече на Закарпатті.

* Спіш — історична область в західних Карпатах, тепер на території Словаччини і частково Польщі.

Апокрифічні оповідання творять перехід від духовних оповідань до світських повістей, новел і байок, і сей відділ письменства визначався в давній Південній Русі значним багатством. Ще в Болгарії разом із візантійською хронікою Манасії* перекладено історію збурення Трої, яка з Болга-

* Манасія. — Йдеться про Костянтина Манасію (XII ст.)» візантійського письменника, історіографа, автора «Хроніки», відомої на Русі у слов'янському перекладі.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 214

рії перейшла в Південній Русі у склад так званих хронографів. Ся повість про збурення Трої основана не на Гомері, а на пізньогрецьких оповіданнях Дареса Фрігійця* і Діктіса Кретенця*, буцімто очевидних свідків Троянської війни*. Правдоподібно, в Південній Русі, може в XII, а може, в котрім пізнішім віці, та все-таки в домонгольськім часі постав переклад славної духовної повісті про Варлаама і Йоасафа, одного з найкращих і найпопулярніших творів всесвітньої літератури, в якім у романтичній, високо драматичній закрасці подано головні дані з життя індійського царевича Готами, знаного загально під назвою Будди*. Повість, крім головної основи, містить у собі кільканадцять прегарних притч, із яких найславніша притча про однорога*, знана також у нашім письменстві пізніших часів у прозових і віршованих переробках. Індійський оригінал сеї повісті невідомий нам. Із якоїсь невідомої нам арабської переробки пішла жидівська переробка, зрештою дуже свобідна, доконана іспанським жидом Ібн Хісдаєм у X віці. З невідомого джерела, по догадкам визначного арменіста Марра*, з вірменського оригіналу, пішла грецька переробка сеї повісті, що зробилася класичною книгою європейських літератур. Її авторство довгі віки приписувано Іванові Дамаскіну, визначному теологові VII віку, але виразний слід її існування знаходимо аж у XIII віці на Афоні. Повість написана стилем взірцевим щодо своєї простоти і ясності і містить у собі, крім основної повістевої теми, кільканадцять притч, оповіданих Варлаамом в поучення Іоасафові, і над то декілька окремих теологічних трактатів, як ось просторий трактат в обороні християнства проти поганських вір, вложений в уста одного з героїв повісті Нахора, в якім віднайдено затрачену здавна апологію християнства грецького ритора Арістіда*. В формі сну Йоасафа подано коротку візію раю, взяту також із якоїсь старшої християнської візії. Найстарший відомий нам рукопис староруського перекладу сеї повісті походить із XIV віку.

* Дарес Фрігієць — троянський жрець, згаданий в «Іліаді»; традиція приписує йому авторство твору, виникнення якого відносять до І ст. н. е.; він зберігся в латинському перекладі V ст. під заголовком «De excidio Troiae» («Про падіння Трої»); твір цей містить ряд «поправок» до Гомера і був головним джерелом середньовічних розробок троянської теми.

* Діктіс Кретенець — легендарний учасник троянської війни, якому приписують авторство твору про пов'язані з нею події; від цього твору зберігся уривок в грецькому рукописі III ст. і латинський переклад IV ст. під заголовком «Ephemeris belli Troianb («Щоденник троянської війни»).

* Троянська війна — війна стародавніх греків (ахейців) з Троєю, містом-державою на півиічно-західному узбережжі Малої Азії, яка відбувалася протягом 1194—1184 pp. до. н.е.

* Будда (563—483 pp. до. н. е.) — засновник буддійської релігії.

* Притча про однорога — пор. праці І. Франка «Варлаам і Йоасаф. Старохристиянський духовний роман і його літературна історія» (1897) і «Притчата за едиорога и нейният български вариант» («Притча про однорога і її болгарський варіант», 1896) — див. т. 30 нашого видання.

* Марр Микола Якович (1864—1934) — радянський філолог і археолог, академік АН СРСР; початок його наукової діяльності пов'язаний з вірменською і грузинською філологією, з історією, археологією і етнографією Кавказу. І. Франко має на увазі, очевидно, його працю «Сборник притч Вардана». Материалы для истории средневековой армянской литературы» (ч. I—III. Спб., 1894—1899).

* ... грецького ритора Арістіда... — Йдеться про Арістіда Елія (бл. 129 — бл. 187).

В Південній Русі повстала також прозова переробка візантійської рицарської епопеї про Дігеніса Акріта. Найстарша копія староруської перерібки містилася в тім самім рукописі Мусіна-Пушкіна, в якім заховалося «Слово о полку Ігоревім». Із сеї копії заховалися тільки деякі виписки, збережені Карамзіним, а повний текст був віднайдений пізніше у пізніших копіях. Руська переробка в порівнянні до

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 215

грецької поеми, що дійшла до нас у кількох віршованих і в одній прозовій популярній редакціях, являється дуже короткою і вбогою на зміст переповідкою якогось невідомого грецького оригіналу або вмисним скороченням руського автора.

В тім самім одинокім у своїм роді рукописі, який Мусін-Пушкін дістав від українця монаха Іоїля*, ігумена Спасового монастиря в Ярославі, містилася також казка про Акіра Премудрого, якої арабський оригінал знаходимо в збірці «Тисяча і одна ніч», і якої ближчий грецький оригінал віднайдений недавно англічанином Конібіром. Оповідання має темою відомий казковий мотив переховання чоловіка, засудженого на смерть царем через його сина або приятеля, і в руській переробці відзначається багатством життєвих правил, поданих мудрим Акіром свойому синові*.

* Іоїль — Іоїль Биковський, настоятель Спасо-Ярославського монастиря протягом 1776—1788 pp.

* ... Акіром... синові — насправді, небожеві, вихованцю.

Правдоподібно в князівській добі був доконаний також із грецького переклад відомої індійської збірки казок «Панчатантри»*, що через Персію і Арабію дійшла до греків, і була в X віці перекладена Сетою* на грецьку мову, а з неї на руську п[ід] з[аголовком] «Стефаніт і Іхнілат».

* «Панчатантра», або «П'ятикнижжя» — пам'ятка санскритської оповідної літератури, виникла в III—IV ст.

* Сета... — Симеон Сет, чи Сіф (IX ст.), візантійський письменник і лікар, який переклав грецькою мовою арабську книгу байок «Каліла і Дімна», що розвиває мотиви «Панчатантри»; у грецькій версії «Каліла» і «Дімна» помилково витлумачені як «Увінчаний» — «Стефаніт» і «Слідопит» — «Іхнілат».

XI. ЗАКОНОДАВСТВО І ПОЛЕМІКА

Для доповнення картини духового життя домонгольської Русі треба звернути увагу ще на пам'ятки законодавства і полемічної літератури. Перша відомість, яку з історії Русі подає найстарший літопис, належить до р. 856 і нотує факт, що в тім році варяги «взимаху дань» в Північній Русі і на Кривичах*, а хозари збирали дань у Південній Русі, між іншим і в Київській землі. Як розуміти се збирання дані? Очевидно, мова тут не про якийсь одинокий напад, а про певні інституції, які б хоч здалека можна прирівняти до наших податкових і акцизних урядів. Значить, у тім дуже давнім часі мусила бути вже вироблена якась більше-менше правильна адміністрація чи то чужоземного, чи то, правдоподібніше, місцевого походження, якою чужоземні часові зверхники могли користуватися. Літописні записки про панування Олега й Ігоря подають нам факти так званого вимучування данини князями і їх дружиною від підвладних племен. З того, що літопис нотує ті факти з певним негодованням, мусимо догадуватися, що се не було правило, тільки виїмки, і що адміністрація да-

* Кривичі — східнослов'янський племінний союз VI— IX ст. Кривичі жили у верхів'ях Дніпра, Західної Двіни, Волги, в південній частині басейну Чудського озера; головні міста: Смоленськ, Полоцьк, Ізборськ, Торопець і, можливо, Псков, ідеться про землю кривичів, яка в кінці IX ст. увійшла до складу Київської Русі.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 216

нин людності і мит купецьких уже в X віці мусила бути значно управильнена. За сим промовляють також тексти договорів Русі з греками, особливо договір Ігоря з р. 945, в якому Русь являється як держава, поділена на 25 намісництв з більше менше автономними намісниками в кождім важнішім провінціальнім центрі. Як далеко сягала власть сих намісників, можемо судити по тім, що вони мали право висилати своїх відпоручників навіть до трактувань із заграничними державами.

З заведенням християнства входить у гру в суспільному житті новий чинник — християнська церков, що, слідуючи грецькій традиції, відразу домагається значної компетенції в справах судівництва. І ось у першій відомій нам пам'ятці південноруського законодавства, в так званім «Уставі святого князя Володимира», бачимо запевнені значні користі християнській ієрархії, і між іншим надану їй компетенцію розсуджувати ось які церковно-цивільні і церковнокарні діла: розпуст, се значить розвід, смилное, се значить спори за жіноче придане, заставання, се зн[ачить], зловлення мужа або жінки на гарячім учинку, умичка, се зн[ачить] поривання дівчини парубком, неправедні подружжя між близькими свояками або сватами, волхвовання, чари, ворожба і отруювання, єретицтво, зубоїжа, то зн[ачить] бійка з кусанням зубами, криваві бійки між сином і батьком, матір'ю і дочкою, свекрухою і невісткою за спадщину, зневаження трупів і хрестів, усякі сліди поганства: «или кто молится под овином или в рощеніи или у воды», і нарешті теряння дітей дівками. Кари визначаються тільки грошові; кари смерті ані кари в'язниці нема.

Другий аналогічний устав на користь церкви приписується традиційно Ярославу*, синові Володимира Великого, але сей устав по новішим дослідам являється радше pium desiderium¹ якоїсь часті ієрархії, ніж обов'язковим законом, бо признає духовенству такі широкі привілеї і користі, яких воно фактично ані за часів Ярослава, ані пізніше не мало. З іменем Ярослава в'яжеться інший далеко важніший документ староруського законодавства, так звана «Правда Руська», якої найстарша редакція трактує головно найважніші карні справи. Основою карного закону в тій «Правді» являється германський мотив кривавої месті за убійство і за тяжке скалічення, а також не менше герман-

¹ Благочестивим бажанням (лат.). — Ред.

* ... Устав на користь церкви приписується традиційно Ярославу. — Йдеться про так званий «Устав» князя Ярослава Володимировича (Мудрого) XI ст., який зберігся в пізніших редакціях у списках, починаючи з XV ст.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 217

ський мотив громадської поруки за вбивство або злочин, доконані на території громади. Кара смерті допускається тільки як приватний акт помсти. Основний принцип карності — грошова плата почасти покривдженому, а почасти князю. Являється тут уперве також форма чисто політичної кари, конфіската маєтку і заслання винуватого на місце примусового побуту, т[ак] зв[ане] заслання на поток.

Заведення християнства на Русі викликало ще один спеціальний рід літератури, призначений для вияснення суті нової релігії і оборони її від фальшивих вірувань і толкувань. Уже в оповіданні про хрещення Володимира читаємо часті остороги перед тим, щоб не давав себе зводити латинським єресям. Борба з латинськими єресями тягнеться майже весь час князівської доби і оправдується численними місіями різних католицьких держав та численними сімейними зв'язками руських князів із католицькими пануючими домами. Найінтересніша з-поміж релігійних полемік старої Русі була боротьба з т[ак] зв[аним] двоєвір'ям, себто з останками поганства в народних віруваннях і обрядах. Неназваний Христолюбець виступає остро проти «христиан двовѣрно живущих, иже суще христіане и вѣрують в Перуна и в Хорса и Сима и в Рьгла и в Мокош и в Вили их же числом тридесят сестрениць. Глаголють окаянный невѣгласы, и то все творять богы с богинями, и тако кладуть им треби, и коровай им молять, кури рѣжуть и огневи моляться, зовуще его Сварожичем. Не подобает христіаном идолослуженіе и вся жертва идольска, иже моляться огневи, Вилам, Мокоши, Симу, Рьглу, Перуну, Хорсу, Роду и Рожаницам и всѣм проклятим богом их». В староруській вставці в одно із слів Григорія Богослова про поганські вірування греків читаємо додаток: «Тѣм же богом требу кладуть и творять и словенскій язик, Дивѣ, Перуну, Хорьсу, Роду и Рожаницѣ, упирем и Берегиням и Переплуту, и вертячися пють ему в розех и огневи Сварожицю моляться и Навом мовь творять».

Важним елементом у житті Південної Русі були в ту пору також жиди, які в тодішній Хозарії якийсь час займали пануюче становище. Згадано вже вище, що полеміці з жидами присвячена була вчасти «Палея толковая». Спеціальніше в деталі жидівських обрядів і вірувань із християнським їх викладом входить невеличка «Книга Кааф», зложена в основі зі слів вибраних із Феодорита Кирського*

* Феодорит Кирський (бл. 386—457) — християнський письменник, теолог, проповідник, епістолограф; отець церкви, єпископ кирський.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 218

про старозавітні храмові обряди. Ся пам'ятка дійшла до нас у двох редакціях, а власне південній, що в двох досі знаних копіях заховалася в Галичині, і впівнічноруській, відомій також у двох копіях, які власне виключно мають титул «Книги Кааф»; південноруські копії не мають того титулу.

Полеміка з магометанізмом у пам'ятках староруського письменства заступлена слабо. Мабуть, зносини старої Русі з магометанами перед монгольським нападом були занадто слабі, щоб могла явитися покуса магометанського прозелітизму* . Першу і одиноку пробу такого прозелітизму бачимо в посольстві магометан до Володимира Великого, якому магометанська віра видалася гидкою задля того, що допускає многоженство і забороняє пити вино. Визначною пам'яткою антимагометанської як також антижидівської полеміки в старій Русі було паннонське житіє Костянтина, із якого просторі витяги ввійшли в склад хронографічного продовження «Толкової палеї».

* Прозелітизм — прагнення навернути на свою віру, прихилити до своїх переконань послідовників інших сповідань чи поглядів.

Невелику роль в полемічнім письменстві Південної Русі займала також вірменська єресь, хоча зносини з вірменськими купцями мусили бути часті. Найпопулярнішим мечем, радше для осміяння, ніж для опроверження вірменської єресі*, були виписки із старосербського житія святого Іларіона Могленського про т[ак] зв[аний] Арціуріїв піст і про вірменського єретика Арція та його пса Урція*.

* Вірменська ересь. — Йдеться про відкол вірмено-григоріанської церкви від візантійської; в VI ст. вірменське християнське духівництво відмовилось прийняти постанову Халкідонського вселенського собору 451 р. про визнання двоїстої (божественної і людської) природи Ісуса Христа, стверджуючи тільки божественну його природу (монофізитство); вірменську церкву було проголошено самостійною; внаслідок цього середньовічні православні богослови почали трактувати її прихильників як єретиків.

* ... виписки із старосербського житія святого Іларіона Могленського про т[ак] зв[аний] Арціуріїв піст і про вірменського єретика Арція та його пса Урція. — Див. публікацію І. Франка «Зразок релігійної сатири; песій піст» («Житє і слово», т. III, 1894, кн. 3, с. 469—473; т. 29 нашого видання) і опис збірника Яремецького-Білахевича з першої половини XVIII ст. у праці І. Франка «Карпаторуська література XVII— XVIII віків» (ЗНТШ, т. 38, 1900, кн. 6, с 112; т. 32 нашого видання); у цьому збірнику І. Франко вказує під пунктами 78 і 79 статті «О армейской ереси, глава тридцатая» і «О постѣ арменском Арциуръцовѣ» — «обі статті вийняті із південнослов'янського житія Теодора Могленського».

Коли подумаємо, що в часі того літературного розвою Південна Русь раз у раз зайнята була майже ненастанною боротьбою із степовими ордами, зразу печенігами, а потім половцями, що державна система наслідком хибної політики князів раз у раз потрясалася внутрішніми династичними війнами, то мусимо справді подивляти запас і якість тої духової страви, яку південноруський народ у тім часі зложив у своїм письменстві. Додаймо ще до того, що в позацерковних книгах майже ані один рукопис не згідний дословно з другим, що при браку поняття про літературну власність усе, що не було усвячене авторитетом церкви, який зрештою також не був зовсім великий, раз у раз було перероблюване, поправлюване, вкорочуване, розширюване і пояснюване, що майже всі оригінальні твори сеї епохи мають самостійну фізіономію і, не вважаючи на формальне наслідування візантійських взірців, скрізь виявляють самостійну думку і власну духову творчість, то не можемо від-

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 219

казатися від думки, що сей народ, наділений таким рухливим і енергійним духом, був би певно осягнув високий культурний ступінь, коли б історія не була посадила його на найнебезпечнішім місці, на широкім шляху мандрівки народів між Азією і Європою. Ті блискучі початки цивілізації, які здобула собі князівсько-дружинна епоха, впали жертвою зразу монгольської навали, а потім ступнево були нищені або грабовані іншими ворожими силами.

XII. ЛІТОПИСНІ КОМПІЛЯЦІЇ XII-XIV В.*

Вище на сторонах 12 до 17 подано відомість про найстарший київський літопис, що дійшов до нас у двох трохи відмінних редакціях, із яких одна походить із Печерського, а друга з Видубицького Михайлівського монастиря біля Києва. Різниці між обома тими редакціями такі малі, крім припадкових прогалин у тексті, що доконечним являється припущення одного спільного джерела, скомпільованого одним і тим самим редактором. Значну різницю можна бачити хіба в тім, що видубицька редакція дійшла до нас у досить нечисленних копіях, із яких одна, т[ак] зв[аний! Радзівіллівський кодекс*, писана на пергамені і має в тексті кольоровані ілюстрації, коли тим часом печерська редакція дійшла до нас у далеко численніших копіях, що всі мають продовження. Найважніші копії містять, окрім найстаршого літопису, безпосередньо приточене продовження, т[ак] з[ваний] Київський літопис, що обіймає час від р. 1112 до 1200 і кінчиться оповіданням про збудування кам'яного обмурування Видубицького монастиря великим князем київським Рюриком Ростиславичем*. Сей літопис можна би назвати одноцільним оповіданням про боротьбу Володимировичів, потомків Володимира Мономаха, з Ольговичами, потомками Олега Святославича, якого «Слово о полку Игореве» прозиває Гориславичем, відомого князя-авантюрника XI в. Те суцільне оповідання про боротьбу двох ворожих династій, написане з немалим талантом в інтересі династії Володимировичів, мусило бути твором чоловіка світського, боярина і войовника, що розумівся на політиці і бував у многих битвах, які описує не раз із многоцінними деталями. Оповідання сього літопису поділене окремими титулами на періоди, що відповідають

* ... компіляції XII—XIV в. — У першодруці — «XII—XV в.».

* Радзівіллівський, або Кенігсберзький кодекс — ілюстрований рукопис літописного зведення, яке містить «Повѣсть временных лѣт» в редакції, близькій до редакції Лаврентіївського кодексу, відомості з південноруських літописів і літопис подій у Владимиро-Суздальській Русі з середини XII ст. до 1206 р. Список цей західноруського (можливо, смоленського) походження, датується кінцем XV ст. і є копією відредагованого Переяславо-Суздальського літопису XIII ст. Рукопис зберігався у литовсько-білоруських князів Радзівіллів, а 1668 р. потрапив у Кенігсберзьку бібліотеку; з XVIII ст. зберігається в бібліотеці Академії наук у Ленінграді.

* Рюрик Ростиславич (? — 1092) — князь перемишльський з 1084 p., старший син князя Ростислава Володимировича тмутараканського. Учасник князівських міжуособиць.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 220

протягові князювання кождого великого князя київського. Перший період, без окремого титулу, починається роком 1112 і кінчиться р. 1126, обіймаючи князювання Володимира Мономаха. Се був час зглядного супокою, без більшої межиусобної війни. Осередком оповідання являється тут перенесення мощей Бориса і Гліба до нової мурованої церкви, доконане Володимиром і його двома братами в маю 1115 р. Автор в описі того празника називає обох князів-мучеників «похвалою князів наших і заступниками землі руської». Другий період обіймає панування Мстислава Володимировича* від р. 1125 до 1140. Наслідком війни з Ольговичами він мусів уступити з київського престолу, який зайняв Всеволод Ольгович*. Його панування пройшло в ненастанній війні з Ізяславом*, сином Володимира Мономаха, який у р. 1146 випер Всеволода з Києва. Сенсаційним випадком князювання Ізяслава було вбивство Ігоря Ольговича*, брата бувшого великого князя Всеволода Ольговича, якого допустилися київські міщани з ненависті до династії Ольговичів у р. 1147. Сей епізод з тим, що попереджало його, описаний у літописі дуже докладно. Ізяслав сидів на великокняжім престолі лише до 1149 р., по чім уступив своє місце молодшому брату Юрію Володимировичу*. За київський престол розпочалася швидко боротьба між обома братами, і в р. 1151 Ізяслав випер Юрія з Києва. Він умер 1154 р., а його місце на великокняжім престолі зайняв Ростислав, син бувшого великого князя Вячеслава з династії Ольговичів [син Мстислава Володимировича - Т.Б.]. Але він просидів на великокняжім престолі несповна рік, і вже 1155 р. уступив місце бувшому великому князю Юрію. Ольговичі не дали йому спокою, і вже 1158 р. він умер нагло в Києві в часі походу проти Києва чотирьох Ольговичів. Вони без опору зайняли Київ і посадили на Київськім престолі Ізяслава Давидовича*. Він також не просидів тут довше року і в р. 1160 уступив місце Ростиславу Мстиславичу*. Сей продержався на престолі до своєї смерті в р. 1169, і по нім зайняв його Мстислав Ізяславич*. Сьому князю пощастило помирити на якийсь час Ольговичів з Володимировичами і зорганізувати в р. 1170 спільний похід на половців, який скінчився великим успіхом. Та династична сварня швидко розгорілася знов, і вже 1171 р. Мстислав мусів утікати з Києва, який здобули су-здальці під проводом свого молодого князя Мстислава Андрійовича*. Сей посадив на київськім престолі Гліба, князя переяславського*. Сей князював тільки два роки, а по його

* Мстислав Володимирович, Хоробрий, Удалий (? — 1036) — князь тмутараканський і чернігівський, син київського великого князя Володимира Святославича, вів боротьбу з хозарами, 1022 р. підкорив косогів, перемігши в двобої їхнього князя Редедю; воював з Ярославом Мудрим за київський престол, в Чернігові заклав собор Спаса, де його й поховано.

* Всеволод II Ольгович (?—1146) — великий князь київський (1139—1146), син чернігівського князя Олега Святославича, родоначальника династії Ольговичів, князював у Новгороді-Сіверському, (1115—1127) і Чернігові (1127—1139), воював з представниками династії Мономаховичів.

* Ізяслав Володимирович (980—1001) — Ізяславський, згодом полоцький князь, старший син київського князя Володимира Святославича від шлюбу з полоцькою княжною Рогнідою.

* Ігор Ольгович (? — 1147) — князь новгород-сіверський, з 1146 р. великий князь київський, син чернігівського князя Олега Святославича; убитий повсталими киянами.

* Юрій Володимирович, Долгорукий (бл. 1090— 1157) — молодший син Володимира Мономаха, князь владимиро-суздальський, згодом великий князь київський, засновник Москви.

* Ізяслав Давидович (? — 1162) — чернігівський князь (з 1151), великий князь київський (в 1154—1155), син чернігівського князя Давида Святославича. Разом з Юрієм Долгоруким вів боротьбу за великокнязівський престол з нащадками Володимира Мономаха.

* Ростислав Мстиславич (? — 1167) — князь смоленський (з 1127 p.), великий князь київський (1154 і 1159—1167), син великого князя Мстислава Володимировича Мономаха, засновник династії смоленських князів, учасник князівських міжусобиць, між 1133 і 1150 pp. заснував у Смоленську самостійну єпископію.

* Мстислав Ізяславич (? — 1170) — князь переяславський (з 1151 p.), волинський (з 1154 р.), великий князь київський (1167—1169), син київського князя Ізяслава Мстиславича.

* Мстислав Андрійович (? — 1172) — давньоруський князь, син Андрія Боголюбського, в 1169 р. брав участь у завоюванні Києва, ходив на новгородців, од яких зазнав поразки.

* Гліб, князь переяславський — Гліб Юрійович (? — 1172), син Юрія Долгорукого, брав участь у боротьбі за Київ, у 1155 р. утвердився в Переяславі, після 1169 p. — великий князь київський.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 221

смерті 1173 p. настав Володимир Галицький*, відомий з історії з одинокого в своїм роді любовного епізоду з Настасею Чарговою*, з трагічним кінцем¹; сей одначе вмер уже слідуючого року дня 30 мая, прокняживши в Києві всього 4 місяці. На його місце прийшов Роман Ростиславич* із Смоленська. Та ще того самого року прогнали його Володимировичі й посадили на престолі Ярослава Ізяславича*. Та сього прогнав зараз Святослав Всеволодович*. Але й сей зараз же виїхав із Києва, так що Ярослав вернув спокійно на своє місце.

* Володимир Галицький — Володимир Ярославич (1151 — бл. 1200), син Ярослава Осмомисла. Він був галицьким князем з 1187 до 1190 р.

* Настя Чаргова, або Настаська — коханка галицького князя Ярослава Володимировича, в 1173 р. спалена галичанами.

* Роман Ростиславич (? — 1180) — князь смоленський і великий князь київський, син Ростислава Мстиславича.

* Ярослав Ізяславич (pp. н. і см. невідомі) — князь луцький, син великого князя Ізяслава II Мстиславича, був князем у Турові, Новгороді, Луцьку, в 1172 р. оволодів Києвом, після 1174 р. повернувся в Луцьк.

* Святослав Всеволодович (? — 1194) — великий князь київський, син Всеволода Ольговича, воював з половцями.

В часі його панування під р. 1175 вставлено в літописі просторе оповідання про вбивство суздальського князя Андрія Юрійовича Боголюбського*, внука Володимира Мономаха. В р. 1175 Ярослав сам опустив Київ і його місце зайняв Роман, князь смоленський, який одначе 1177 р. опустив Київ. Тут 1180 р. засів Рюрик, який одначе швидко також покинув Київ, де від 1180 р. починає княжити Святослав Всеволодович.

* Боголюбський Андрій Юрійович (бл. 1111 — 1174) — князь владимиро-суздальський (з 1157 p.), син Юрія Долгорукого, у 1169 р. поруйнував і підкорив Київ, був убитий боярами-змовниками у своєму замку Боголюбово.

Час його князювання був добою найтяжчих нападів половецьких на Русь. В ту пору під р. 1185 літопис подає оповідання про похід Ігоря Святославича, князя Сіверського, на половців, оспіваний також у відомім «Слові о полку Ігоревім». Князь Святослав умер р. 1190, а по нім наступив Рюрик Ростиславович, якого князюванням кінчиться київський літопис, що таким робом обіймає князювання 17 великих князів із двох ворожих династій.

Текст сього оповідання був якимось пізнішим редактором перетиканий під кождим роком принагідними записками, вийнятими то з утраченої для нас першої часті Галицько-Волинського літопису, то з Чернігівського літопису, то з різних монастирських записок дуже неоднакової вартості. Виписки з Галицько-Волинського літопису визначаються,

¹ Наводжу тут із літопису сей інтересний епізод, що в нашім новім письменстві дав тему для двох драм: «Анастасія» Тита Блонського і «Настася» Василя Ільницького*. Під р. 1073 оповідається в літописі: «В том же лѣтѣ вибѣже княгини изь Галича въ Ляхи с сномь Володимиромъ, и Кстятинъ Сѣрославичь и мнози боярѣ с нею, быша тамо в мсций». Вони вертають до Галича, почувши ось яку відомість: «Отца ти єсмы яли пріятели єго. Чарговоу чадь избили; а се твой ворогъ Настаська. Галичани же накладъше огнь сожгоша ю, а сна ея в заточение послаша, а князя водивше ко крстоу, яко моу имѣти княгиню вь правдоу, и тако оуладивъше ся».

* Ільницький Василь (1823—1895) — український письменник і публіцист «народовського» напряму.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 222

крім свого лаконічного стилю, ще й тим, що залюбки говорять про зносини руських князів з уграми, чехами та ляхами. Під кінець сього літопису редактор значно занедбує галицько-волинське джерело і не нотує, прим[іром], вступлення на княжий престол Романа Мстиславича. Пануванню сього князя мав бути присвячений окремий уступ, покладений під р. 1201, але сей уступ у всіх захованих до нашого часу копіях сеї літописної компіляції затратився, так що приточена далі кінцева часть Галицько-Волинського літопису починається словами: «По смерти же великаго князя Романа», що інтродукують досить риторичну похвалу сього князя, до якої ні з сього, ні з того притулено коштовну перлу староруської пісенної творчості — пісню про зілля євшан¹. В противенстві до драматичності оповідання в світських частинах Київського літопису, автор Галицько-Волинського літопису, правдоподібно також світський

¹ Тому, що ся пісня досі мало відома, подаю її текст у тім зв'язку, в якім вона стоїть у літописі. Автор похвали князеві Роману говорить про нього, що він, «ревноваше дѣду своєму Мономаху, погубившему поганыя Измалтяны, рекомыя Половци,

Изгнавшю Отрока во Обезы
За Желѣзная врата.
Сърчанови же оставшю у Дону,
Рыбою ожившю,
Тогда Володимиръ Мономахъ
Пилъ золотом шоломомъ Донъ,
И приемшю землю ихъ всю,
И загнавшю оканьныя Агаряны.
По смерти же Володимерѣ
Оставшю у Сърчана единому грудцю Ореви,
Посла и во Обезы река:
«Володимиръ умер есть,
А вороти ся, брате,
Пойди въ землю свою.
Молви же ему моя словеса,
Пой же ему пѣсни половецкия;
Оже тя не восхочеть (послушати),
Дай ему поухати зелья именемь евшан».
Одному же не восхотевшю
Ни обратити ся, ни послушати,
И дасть ему зелье (поухати).
Одному же обухавшю
И восплакавшю (ся) рче:
«Да луче есть на своей землѣ костью лечи,
Не ли на чюжей славну быти».
И при де во свою землю».

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 223

чоловік, дуже лаконічний у своїх оповіданнях, любується в коротких, епіграматичних та влучних висловах і, мабуть, з історичної конечності дуже пильно нотує міжнародні зносини галицько-руських князів з уграми, чехами, німцями, ляхами та литовцями. В текст літопису вставив, мабуть, сам автор заповіт князя Володимира Васильковича*, Романового внука, під р. 1287. Можливо також, що сам автор, а може, пізніший редактор подав на кінці просторе оповідання про хворобу і смерть того князя під р. 1288, поставлене під окремим титулом.

* Володимир Василькович, Романів онук (?—1238) — князь волинський (з 1272 p.), син Василька Романовича, за літописом «бысть книжник велик и философ», мав бібліотеку і сам переписував книги.

Варто зазначити, що оповідання про перший напад татар на Русь у р. 1123-4 в Галицько-Волинськім літописі заховалося в значно коротшій редакції, ніж та, очевидно південноруська, що заховалася в т[ак] зв[анім] Троїцькім літописі*, редагованім, по всій правдоподібності, в Великім Новгороді.

* Троїцький літопис — російське літописне зведення XV ст., згорів під час пожежі 1812 p., починався з «Повѣсти временных лѣт» і доводив розповідь до подій 1408 р. Збереглися численні виписки з нього, зокрема в «Історії» М. М. Карамзіна; робилися спроби його реконструкції. В основі цього літопису лежало зведення митрополита Кипріана. Назва походить від Троїце-Сергієвого монастиря, в бібліотеці якого протягом тривалого часу зберігався цей літопис.

Продовженням Галицько-Волинського літопису аж до кінця XVI в. являється т[ак] зв[аний] Густинський літопис, а властиво «Кройника», написана монахом Тувинського монастиря Михайлом Лосицьким у р. 1670. Ся хроніка дуже інтересно доповнює люку Галицько-Волинського літопису про панування і смерть князя Романа Галицького в битві під Завихпостом*, черпаючи переважно з польських, але, правдоподібно, для літ 1199-1205 також із старого руського джерела, доводить події до Берестейського собору 1596 р.

* ... смерть князя Романа Галицького в битві під Завихвостом... — галицько-волинський князь Роман Мстиславич, прагнучи посилити свій вплив на польські справи і просунутись у Саксонію, втрутився в боротьбу польських князів, але 1205 р. потрапив у засаду, організовану поляками поблизу Завихвоста на Віслі, і був убитий.

Не зайвим буде тут згадати ще про одну літописну компіляцію не визискану досі науково, що міститься в бібліотеці Оссолінських у Львові в рукописах під ч[ислами] 1229 і 1276.

Се так званий Руський літописець Івана Чорноризця, списаний десь у XVI в., але захований у пізнішій копії, мабуть, із XVII в., з іще пізнішими поправками. Рукопис, у якому бракує початку, починається оповіданням про хрещення Володимира, а кінчиться р. 1500. Він був первісно, в першій половині XIX в., власністю бібліотеки крилошанина Лаврівського в Перемишлі і відси невідомо як дістався до бібліотеки Оссолінських у Львові.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 224

XIII. УПАДОК ПІВДЕННОЇ РУСІ І ПОЧАТКИ
ПІВНІЧНОРУСЬКОГО ПИСЬМЕНСТВА

В р. 1240 настала катастрофа, великий напад монголів. Київ і всі важніші південноруські міста були понищені, найбільша часть князів погибла в боях, а здесяткована людність мусила шукати захисту в лісах і болотах. Політичне і культурне життя України над Дніпром слабне значно, ієрархія з Києва переноситься на північний схід, у так зване Залісся, до Володимира над Клязьмою, до Суздаля, а потім до Москви. Також найважніші твори старої літератури переношено туди, де потомки київської князівської династії на фінських землях зразу під монгольською зверхністю закладали щораз нові князівства, зберігаючи пильно старі київські форми і традиції, як докази своєї легальності. Дух їх правління був, одначе, зовсім відмінний; піддане тому правлінню населення звільна в XIV і XV віках виробилося в окрему національну індивідуальність і виробило рівночасно нове своєрідне письменство, що зробилося з часом основою великоруської, а далі загальноросійської літератури.

Початки того, що в тім північноруськім письменстві в XIII і XIV віках являється хоч трохи оригінальним, були майже всі творами южнорусів. Київські емігранти Серапіон, митрополит Владимирський, бувший чернець Києво-Печерського монастиря, митрополит Петро, рождений у теперішній Галичині десь над річкою Ратою, і інші духовні письменники того часу були южнорусами або коли, як митрополит Кипріан, наступник і біограф Петра, були греками з роду, то все-таки більшу часть свого життя проводили в Південній Русі, так що їх твори треба вважати безпосереднім продовженням південноруського домонгольського письменства. На взір київських літописів постають і в Північній Русі численні, переважно двірські, князівські літописи, подиктовані головно династичним духом, і численні приватні або чернечі записки про поодинокі важніші історичні події, із яких при кінці XIV віку складається багата і для найстаршого північноруського письменства характерна збірка п[ід] зїаголовкомї «Хронограф». Дух того північноруського письменства, на око задержуючи строго церковнослов'янську мову і літературні форми південноруського письменства, виробляється звільна в тип зовсім відмін-

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 225

ний від південноруського. На місце живості, чутливості і подвижності українців тут запановує строге копіювання, затирання власної думки і індивідуальності, масковане шумним і многословним стилем так званого словоплетенія, при чім затрачується в політичнім житті особиста ініціатива і критика, а переважає офіціозна шаблоновість, строге придержування церемоній і титулів, чинопоклонство при бідності змісту. Характерні для XIV і XV віків многочисленні північноруські житія святих, найчастіше різнорідних юродивих, диваків і стовпників, зі смішними не раз чудесами та суєвір'ями, писані вульгарною або занадто шумною мовою.

XIV. ЧЕРВОНА І ЛИТОВСЬКА РУСЬ

В Південній Русі тим часом київська літературна традиція знайшла на якийсь час захист у західній часті Південної Русі, теперішній Галичині, Поліссі і Волині. Почасти під зверхністю монголів держалася тут майже сто літ державна організація, основана князями з роду Ростислава*. Найвизначніші володарі, такі як Ярослав Осмомисл, Роман*, Данило* були рівночасно визначними політиками і великими культурниками, що підпирали особливо торгівлю, будували міста і церкви, закладали монастирі і шпиталі, підпирали чужоземні колонізації культурних чужинців, особливо німців і вірмен, і любувалися також у творах письменства. Із письменних пам'яток тої часті Південної Русі займає найчільніше місце так званий Галицько-Волинський літопис, якого перша частина затратилася і заховалася тільки у виписках Київського літопису, а друга частина, що починається похвалою князя Романа і оповідає події по його смерті від р. 1250 до р. 1289, визначається в високій мірі індивідуально закрашеною живістю стилю, що іноді задля своєї короткості в вислові стає загадковим і неясним, багатством фактів і трафністю характеристик поодиноких князів. Останній в ряді визначних князів сеї династії був син Данила князь Лев Данилович*, основатель Львова, що не вважаючи на свою ленну залежність від татарської орди, все-таки зумів до кінця свого життя вести в значній мірі самостійну політику і супроти татар, і супроти Польщі. На жаль, династія зі смертю Льва вигасла і в р. 1343 Львів разом із частиною Галичини за-

* Князі з роду Ростислава. — Йдеться про Володаря, або Володимира (? — 1124) і Василька (? — 1124) Ростиславичів, синів тмутараканського князя Ростислава Володимировича (? — 1067), онуків Володимира Ярославича (1020—1052) і правнуків Ярослава Мудрого (978—1054), які вели боротьбу за незалежність князівств Галицької землі від великого київського князя.

* Роман — Роман Мстиславич.

* Данило — Данило Галицький (1201—1264), князь Галицько-Волинської землі.

* Лев Данилович (бл. 1268 — бл. 1301) — галицький князь, син Данила Романовича Галицького; його ім'ям названо місто Львів.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 226

йняв польський король Казімір Великий. Трохи вчасніше східні часті Придніпрянської Русі, особливо Волинь і Поділля разом з Києвом, підпали під власть Великого князівства Литовського. Хоча литовського походження, династія сього князівства вже коло половини XIV віку була в значній мірі християнізована і зрущена. Протягом XV віку південноруський вплив у тій литовській державі робиться переважним, приймаючи подекуди, особливо в язиці законів і публічних актів, закраску третього руського племені, білорусів. Протягом часу від кінця XIII майже аж до половини XVII віку історія і письменство Південної Русі зливається з історією і письменством білорусів, які в значній мірі приймають і всисають у себе південноруську літературну і етнологічну традицію.

Першим і найважнішим здобутком нової літературної мови на основі не церковнослов'янської, але щиро народної, з одного боку, галицько-руської, що в чистій формі являється в найстарших грамотах другої половини XIV віку, а, з другого боку, білоруської, яка в суміш із південноруською виступає в найстарших редакціях «Литовського статуту»* і в литовсько-руськім літописі. Фатальним у розвої сеї нової мови був переважний вплив полонізму, що особливо в XVI віці сильно занечищував мову чи то актів, чи то літературних творів. Многі новочасні пуристи дивляться з погордою на сю ніби макаронічну мову, але історик літератури не повинен забувати, що вона була своєрідним і органічним витвором дуже незвичайних політичних і суспільних відносин того часу, що силою конечності, окрім церковного і польського язиків, черпала багато з людових діалектів, приймаючи рівночасно не мало інтернаціональних слів латинських і німецьких, що приходили до нас чи то через школу, чи то через торгівлю з західними краями, чи то через винахід друку. Ся мова більше-менше від 1580 р. до кінця XVIII віку видала багате і в значній мірі оригінальне письменство, велику масу друкованих книжок, із яких деякі і досі ще заховуються і читаються простим народом, сплодила обік тих друків велику масу рукописів, у яких збережено чи то пам'ятки найстаршого письменства, чи то (переклади з класичних і новочасних творів, що не могли бути тоді друковані і ширилися в рукописних копіях, чи то твори чисто популярного характеру, в роді казань і поучень для простого народу, катехізмів, молитов, заклинань, драматичних творів, оповідань і літописних записок, із

* Литовські статути — зведення законів Великого князівства Литовського, що діяли і на українських землях. Протягом XVI ст. було видано три Литовські статути: 1529 p. — Старий, 1566 p. — Волинський, 1588 p. — Новий; останній юридично запровадив кріпосне право на Брацлавщині і Подніпровї; писані «руською» мовою.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 227

яких можемо виробити собі тепер поняття про незвичайно багате і різнорідне духове життя наших предків у тих часах, які попередили новочасне відродження південноруської нації, розпочате Іваном Котляревським при кінці XVIII віку. Не можу в сьому нарисі вдаватися детально в вичислювання всіх важніших творів того середнього періоду нашого письменства, та все таки зазначу тут найважніші з них.

XV. ПОЧАТКИ ДРУКУ

Переломовим фактом у історії південноруського письменства треба вважати п'ять богослужебних книг («Осмогласник», 1491, «Часословець», 1491, «Псалтирь з Возслѣдованієм», 1491, «Тріодь постная» і «Тріодь цвѣтная», обі без означення року), друкованих заходами і накладом князя Костянтина Острозького* у Кракові 1491-3 р. друкарнею Швайпольта Фіоля. Сі книги були друковані в значнім числі примірників, але більща їх часть не пішла в публіку і була конфіскована домініканами*, а Фіоль був змушений зі своєю друкарнею винестися з Кракова. Найбільша часть примірників ішла в Угорську Русь*, де їх останки стрічаються й досі по сільських і міських церквах.

* Князь Костянтин Острозький. — Йдеться про Костянтина Івановича Острозького (бл. 1460—1530), брацлавського старосту, великого литовського гетьмана, походив з роду пінських і туровських удільних князів, володів великими маєтностями на Волині, Київщині, Поділлі, в Галичині.

* Домінікани, або домініканці («брати-проповідники») — ченці одного з католицьких чернечих орденів, заснованого 1215 р. іспанським ченцем Домініком у Тулузі (Франція), для боротьби з єретиками; 1232 р. папство передало в їхні руки інквізицію; побудували багато монастирів у різних країнах, зокрема й під Києвом. З XVI ст., після заснування ордену єзуїтів, поступово втратили своє попереднє значення.

* Угорська Русь — історична назва сучасної території Закарпатських областей Української РСР, яка з кінця XI ст. була під владою Угорщини.

Другий важний факт друкування руських книжок також за границею Русі був доконаний Франциском Скориною, білорусом, родом із Полоцька, який у Празі, одержавши титул доктора медицини, видав там у роках 1517-19 усього 22 книги перекладу Біблії Старого завіту, накладом Богдана Онькова*, сина міського радника віленського, мабуть, свого товариша університетського. Сі книги були видані мовою, зближеною до народної південно- і білоруської, «для вирозумення люду посполитого». Сей переклад був доконаний під впливом протестантського руху, невідомо з якого оригіналу.

* Оньков Богдан (XVI ст.) — багатий віленський міщанин, радник міського уряду, меценат, матеріально підтримував діяльність Франциска Скорини.

Окремо від сеї Біблії видав Скорина там же в Празі Псалтир 1517 року накладом того самого Богдана Онькова. Вернувшись до рідного краю він, мабуть, привіз із собою ту саму празьку друкарню з руськими буквами, в якій була друкована його Біблія, і 1525 року видав у Вільні в домі найстаршого бурмістра Якова Бабича* Апостол і того ж року, але без виразної дати, збірку, відому під назвою «Малая подорожная книжица», в якій містяться Псалтир, Часосло-

* Бабич Якуб (XVI ст.) — багатий віленський міщанин, бурмистр, меценат, матеріально підтримував діяльність Франциска Скорини: в його домі Скорина заклав друкарню і випустив у світ 1522 р. так звану «Малу подорожню книжицю» першу друковану книжку, видану на східнослов'янських землях.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 228

вець, Акафісти, Канони, Шестодневець, Календар і Пасхалія.

Третьою точкою, де почалася проба церковнослов'янського друку в XVI віці, була Москва, де в р. 1564 два ученики заграничних друкарень, Іван Федоров і Петро Мстиславець, почали за благословенням митрополита Макарія друкувати Апостол і Часовник. Поява сих перших друкованих у Росії книжок викликала таке обурення серед юрби московських міщан, що вони, ввірвавшися до друкарні, знищили більшу часть готових примірників і змусили обох друкарів утікати з краю. Оба вони подалися до Литви, де тодішній гетьман Григорій Ходкевич* поміг їм оснувати друкарню в Заблудові, містечку теперішньої гродненської губернії, де вони оба 1568 p. видали «Учительне євангеліє» старою церковнослов'янською мовою, староруської редакції, яка характеризується тим, що під днем Вознесенія поміщено, замість відповідного грецького, поучения Кирила Туровського. Слідуючого року 1569 сам Іван Федоров у тім же Заблудові видав Псалтирь з Часословцем. В р. 1573 бачимо його вже у Львові, де за підмогою того ж Ходкевича і його свояків заснував свою власну друкарню, в якій 1574 р. видав Апостол, той сам, що був друкований у Москві. Мстиславця від р. 1574 бачимо у Вільні в друкарні братів Мамоничів*, яка від того року почала друкувати не лише церковні книги (Четвероєвангеліє 1575 р., Псалтирь 1576 p., Апостол 1576 p.), але також інші. По короткім побуті у Львові Іван Федоров знайшов щедрого мецената в особі князя Костянтина Острозького, який покликав його до Острога, де ім'я його нерозривно зв'язане з друком славної Острозької біблії 1580 р.

* Ходкевич Григорій (XVI ст.) — білоруський магнат, меценат, засновник друкарні в Заблудові, в якій працювали Іван Федоров і Петро Мстиславець.

* Мамоничі Кузьма і Лука (pp. н. і см. невід.) — білоруські друкарі, 1575 р. з Петром Мстиславцем заснували у Вільні друкарню, яка проіснувала до 1622 р.

Важним осередком друку і письменства зробилося в остатніх десятиліттях XVI віку місто Острог на Волині, якого властитель князь Костянтин-Василь Острозький коло р. 1570 заснував Колегіум, або так звану Академію Острозьку, а трохи пізніше друкарню*, яка в р. 1580 і 1581 випустила в двох, лише титулами відмінних, виданнях першу повну Біблію, т. є збір святих книг Старого і Нового завіту, в церковнослов'янськім перекладі. Князь Острозький і його довірені поклали немало заходів на те, щоб зібрати повний комплекс біблійних книг у старих церковнослов'янських перекладах. Багато допоміг їм у тім Геннадій*, архієпископ Новгородський, який у половині XVI віку робив старання по всій Росії, щоб зібрати повний склад Біб-

* Острозька друкарня — друкарня, заснована Іваном Федоровим 1580 р. в Острозі на кошти князя Костянтина Костянтиновича Острозького, видавала богословські і полемічні книги, спрямовані проти католицизму; проіснувала до початку XVII ст.

* Геннадій (? — 1505) — російський церковний і політичний діяч, з 1484 р. новгородський архієпископ, боровся проти єресі «жидовствуючих», на грунті полеміки з єретиками навколо Геннадія виник гурток публіцистів і перекладачів, виступав за створення шкіл для духівництва, поширював церковно-полемічну й астрономічну літературу; при його дворі було укладено перший на Русі повний біблійний кодекс, так звану «Геннадіївську Біблію», яка датується 1499 р.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 229

лії в церковнослов'янських перекладах, але не дошукавшися деяких із так званих девтероканонічних* і апокрифічних книг Старого завіту, спричинив їх переклад із латинської на церковнослов'янську мову. Отсими перекладами покористувалися також видавці Острозької біблії, як здається, досить мало компетентні в тім ділі, бо переклади деяких із тих книг, приміром переклад так званої третьої книги Ездри*, має текст і неповний, і багатий на недорозуміння та помилки.

* Девтероканонічні книги — біблійні книги нижчого розряду канонічності, тобто ствердженої церквою святості.

* ... так званої третьої книги Ездри... — Із трьох біблійних книг приписуваних Ездрі, одну вважають належною Неємії; обидва ці давньоєврейські історіографи жили у V ст. до н. е.

XVI. ПРОТЕСТАНТСТВО І УНІЯ

Взагалі кінець XVI і початок XVII віку в Південній Русі був часом великого оживлення на полі суспільнім і освітнім. Серед щасливих обставин під польським пануванням розвилися тут численні міста, які в родовитій Польщі не могли так корисно розвиватися.

Протестантський рух, що вчасно захопив так звану Велику Польщу, або Познанщину і дуже широкою хвилею розлився по Литві, притяг тут до себе не тільки деякі найможніші магнатські роди, в тім числі Радзивілів*, але також значне число міщан, з-поміж яких виходили також численні письменники, талановиті і завзяті пропагатори протестантизму в його різних галузях: лютеранства, кальвінізму і аріанізму. Ті письменники послугувалися звичайно польською мовою, але один із них, Симеон Будний, писав також дещо по-руськи. Протестантом був також руський шляхтич Христофор Бронський, що під псевдонімом Філалета (Правдолюба) написав визначний полемічний твір в обороні православія против уніатської проповіді ієзуїта Скарги п[ід] з[аголовком] «Апокрисис, або Відповідь на книгу Скарги «О jednosci Kośćioła Bożego»*, яка 1596 p. видана була в Вільні по-польськи і потім руським літературним язиком у значно розширеній переробці.

* Радзівілли — литовсько-білоруський магнатський рід; його представники в XVI ст. виступали як меценати; двір Радзівіллів у Несвіжі стає вогнищем нової, світської культури; тут збирається група публіцистів реформаційного напряму і поетів, які писали білоруською, польською і латинською мовами; Радзівілли заклали друкарні в Бресті і Несвіжі, заснували професійні театри в Несвіжі і Слуцьку.

* «О jednоśćі Kościoła Bożegо». — У Франка тут неточність. Насправді книжка Філалета мала заголовок: Apokrisis abo odpowiedź na xiążki о synodzie brzeskim imieniem ludzi starożytnei religiey greckiey przez Christophora Philaletha w porywczą dana (Краків, 1597—1598). Українською мовою ця книжка вийшла під заголовком: «Апокрисис албо отповѣдъ на книжкы о съборѣ берестейском именем людей старожитной релѣи греческой через Христофора Филялета врихлѣ дана» (Острог, 1598).

На протестантизм перейшов також у остатніх роках свого життя Стефан Зизаній (по-руськи Кукіль), первісно православний учитель львівської Ставропігійської школи. Довкола стягу православної церкви працювали в другій половині XVI віку Герасим Смотрицький, батько Мелетія, який також під псевдонімом найменшого клірика Острозького* при кінці XVI віку розпочав свою літературну діяльність. Герасим Смотрицький належав до редакторів Острозької біблії, до якої написав одну прозову, а одну

* Клірик Острозький — нерозкритий псевдонім автора двох антиуніатських послань (1598 і 1599) до Іпатія Потія, видатних пам'яток української художньої публіцистики. Існує гіпотеза, що йому ж належить український переклад «Апокрисиса» Христофора Філалета (Острог, 1598).

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 230

віршовану передмову, а над то лишив по собі друковану в Острозі книжку «Ключ царства небесного», твір полемічний в обороні юліанського календаря*, мовою, зближеною до народної, цінний задля багатства побутових рис, зв'язаних із боротьбою православних за календар. Другий видний діяч острозької групи був священик Василій, якого світське прозвище Суразький передав нам Стебельський, василіанський історик XVIII віку. З іменем Василія вийшла в Острозі в р. 1588 «Книжица. О единой істинной православной вѣрѣ», перший учений, систематично уложений трактат в обороні православія проти закидів, піднесених із католицького боку.

* Юліанський календар — календар, запроваджений Юлієм Цезарем (розроблений александрійським астрономом Созігеном) в 46 р. до н. е. і прийнятий Нікейським собором («старий стиль»). У 1582 р. римський папа Григорій XIII увів на його заміну так званий григоріанський календар («новий стиль»). Ця календарна реформа викликала гостру полеміку, зокрема між православними й католиками Речі Посполитої.

XVII. СТАВРОПІГІЙСЬКЕ БРАТСТВО

Обік Острога витворюється при кінці XVI віку поважне огнище просвіти і письменства у Львові, якого центром являється поперед усього Ставропігійське братство, засноване ще в другій половині XV віку під впливом чеського гуситського руху, а зреформоване коло р. 1580 заходами визначних міщан Івана Красовського і Юрія Рогатинця. При братстві Успенія Богородиці, що швидко здобуло собі від константинопольського патріарха право ставропігії, т. є безпосередньої залежності від київського митрополита з поминенням львівського єпископа, заснована була швидко школа враз із бурсою для незаможних школярів. Ся школа була не тільки початкова, але швидко розширила свою програму, в яку війшла також наука грецької мови, якої першим учителем був грецький емігрант, духовний Арсеній, єпископ еласонський, що, пробувши тут два роки, пустився відси з константинопольським патріархом Єремією в подорож до Москви і не вернув уже більше до Львова. Арсеній полишив по собі інтересну пам'ятку в грецькій мові — віршований опис подорожі зі Львова до Москви*, та далеко важнішою пам'яткою його педагогічної діяльності у Львові була перша в Слов'янщині граматика грецької і церковнослов'янської мови, видана учениками ставропігійської школи 1591 р. п[ід] з[аголовком] «Адельфотес».

* Арсеній полишив по собі інтересну пам'ятку в грецькій мові — віршований опис подорожі зі Львова до Москви... — Йдеться про твір Арсенія Еласонського «Опис подорожі до Московії», виданий у Парижі 1749 р.

В релігійній полеміці між православієм і унією братство не брало безпосереднього уділу, але боротьба за календар довела тут до поважного бунту міщан, яким з боку католиць-

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 231

кого архієпископа Соліковського заборонено було дзвонити в церквах у руські урочисті свята. Натомість вело братство довгу і завзяту боротьбу з львівським єпископом Гедеоном Балабаном, якого та боротьба роз'ярила до тої міри, що перший повзяв думку склонити інших південноруських ієрархів до унії з Римом, щоб увільнитися від вмішувань царгородського патріарха в справи південноруської церкви, вмішувань, до яких Ставропігійське братство давало найчастіший привід. Треба зазначити, що Балабан, хоч був автором проекту унії, потім відступив від неї, переконавшися, що справа пішла нечистою дорогою, і при кінці свого життя поєднався з братством та полишив по собі також дві визначні письменські пам'ятки, видавши 1606 Каллістове «Учительне євангеліє» в Крилосі, і того ж самого року «Молитовник, или Требник» з долученням короткого номоканона у Стрятині, в місцевій друкарні, фундованій його братом Феодором.

Серед ставропігійських братчиків того часу займає найвизначніше місце Юрій Рогатинець, багатий міщанин львівський, фабрикант і торговець вибиваних у Львові шовкових матерій, чоловік бувалий, як на свій час високо освічений і незвичайно енергійний, завзятий противник тодішнього здеморалізованого духовенства і при тім чоловік наділений немалим письменницьким талантом. З його духової спадщини лишилося нам декілька листів, із них деякі високої літературної вартості, половина статута ставропігійської школи*, писана народною мовою, що ярко відрізняється від другої половини, писаної Іваном Красовським церковною мовою, а ще більше тим, що подає властивий практичний план устрою школи і бурси. Головним, одначе, твором Рогатинця, який запевняє йому тривке місце в історії нашого письменства середньої доби, єсть іменно полишена ним «Пересторога всѣм православним зѣло потребная», надрукована уперве по копії, зробленій Денисом Зубрицьким невідомо з якого, а все-таки недокладного оригіналу, Костомаровим у другім томі петербурзького видання «Акты Южной и Западной Россіи»*. До нас дійшли дві копії сього твору, одна латинськими буквами, написана, мабуть, Августом Бельовським*, міститься в бібліотеці Оссолінських у Львові, а друга, писана священиком Гунасевичем* десь коло 1640 р., була власністю о. Петрушевича і дарована ним бібліотеці Київського університету. «Пересторога» складається з двох частей, крім загального вступу,

* Статут ставропігійської школи. — Йдеться про статут Львівської братської школи, так званий «Порядок шкільний», датований 1586 р. (див.: Головацкій Яков Ф. Порядок школьный или О Уставѣ Ставропигійской греко-руской школы во Львовѣ 1586 года... Со снимкомъ рукописи. Львовъ. Скоротискомъ Института Ставропигійского, 1863, 8°, стр. 12 + снимокъ рукописи).

* «Акты Южной и Западной России» («Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею») — п'ятнадцятитомне видання документів, переважно з історії України та Білорусії XIV—XVII ст., яке виходило в Петербурзі протягом 1863—1892 pp. за редакцією М. І. Костомарова (т. 1—9, 11—13) і Г. Ф. Карпова (т. 10, 12, 14, 15).

* Бельовський Август (1806—1876) — польський поет, історик і археограф, учасник листопадового повстання 1830— 1831 pp. З 1845 р. співробітник Оссолінеуму, видавець «Monumenta Poloniae Historica» (1—3, 1864—1876), автор першого польського перекладу «Слова о полку Ігоревѣ» (1833).

* Гунасевич (Михайло Гунашевський; pp. н. і см. невідомі) — український літописець XVII ст., служив у канцелярії Війська Запорозького, був київським протоієреєм, уклав рукописну книгу, в якій вміщено історичні, релігійно-полемічні та побутові записи, в тому числі так званий «Львівський літопис» і «Пересторогу».

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 232

а власне із просторого оповідання, переплетеного полемічними виступами, про заходи коло заведення унії і про Берестейський собор 1596 p., якого автор був свідком, а в другій часті міститься простора полеміка против верховенства папи, в якій автор воює почасти православними, а почасти протестантськими доказами. Треба додати, що Рогатинець також як приватний чоловік виступав в обороні православія навіть у публічних диспутах, з яких одну мав у Вільні з тамошніми єзуїтами в р. 1592. Про його вплив на львівське міщанство можна судити із того, що молдавський воєвода, пишучи до львівських братчиків, закидав їм, кепкуючи, що мають Красовського за бога, а Рогатинця за пророка, а пізніший полеміст Касіян Сакович у одній своїй польській брошурі, виданій коло 1620 р.*, виразно говорив про «sektę Rohatyńców» у Львові.

* ... у одній своїй польській брошурі, виданій коло 1620 р. ... — Йдеться про брошуру Яна Дзвонковського, чи Дзвоновського, яка, за даними польської бібліографії, вперше вийшла 1608 p., а згодом кілька разів перевидавалася; відомо кілька варіантів видання 1625 p., зокрема під заголовком («Шість статей загального домового сейму...»). Див. розвідку і публікацію І. Франка «Козак Плахта. Українська народна пісня, друкована в польській брошурі з р. 1625» (ЗНТШ, т. 47, 1902, кн. 3, с 1—26).

Дзвонковський, чи Дзвоновський Ян (pp. н. і см. невідомі) — польськомовний письменник родом з Підгір'я, жив на Краківщині і в Східній Галичині, автор жартівливих побутово-соціальних віршів; прізвище «Дзвонковський», чи «Дзвоновський» є, очевидно, псевдонімом.

XVIII. МІЩАНСТВО І КОЗАЦТВО

Три важні появи характеризують другу половину XVI віку. Одна з них, так звана Люблінська унія, мала зв'язати Польщу і Литву в одно політичне тіло, а на правду відірвала Правобережну Україну разом із Волинню і Поліссям від Литви і прилучила її до Польщі. Ся унія, признана королем, не вважаючи на протести литовсько-руських делегатів, була хвилевим тріумфом польської політики і джерелом нехибного упадку Польщі. Прилучення південноруських земель до Польщі дало почин до півторастолітньої боротьби українського народу з поляками за своє національне існування. Безпосереднім наслідком політичної унії були польські змагання до одної державної релігії, що на південноруськім грунті відбилися процесом заведення церковної унії. Третім новим фактом, що відіграв важну роль в тім історичнім процесі, були дві характерні форми суспільного розвою південноруського народу а власне зріст міщанства з його братствами, школами і друкарнями, і зріст козацтва, яке з кочуючих шайок утікачів, степових пастухів та рибалок, наслідком ненастанних нападів татарських, з конечності перемінилося на воєнну дружину з автономною організацією, яка швидше чи пізніше мусила дійти до зрозуміння своєї ролі як оборонця безпечності Річи Посполитої (так тоді звали Польщу без огляду на її національний характер) перед нападами турків і татар, а в дальшій консеквенції як оборонця угнетенних підданих

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 233

проти самоволі панів. Тут відразу насунулися ще дві обставини, що з тих панів робили не тільки соціальних, але також національних і релігійних ворогів українського народу. Люблінська унія рівняла потомків давніх князів і бояр південноруських, що під литовським режимом жили на своїх старих привілегіях, з польською шляхтою, яка жила під зовсім іншими, феодальними порядками, тобто опирала свої чи то приватні, чи то фамілійні надбання на королівських наданнях. Від самого початку завоювання Галичини в половині XIV віку польські королі безоглядно ламали всі останки староруського родового права і своїми декретами позбавляли князівських та боярських потомків їх земських посілостей на тій одній основі, що вони не мали ніяких князівських документів ані даровизни. Деякі руські пани або монастирі помагали собі фальшуванням князівських даровизн, та тепер знаємо докладно, що всі відомі нам даровані грамоти червоноруських князів, особливо князя Льва, були пізнішими фальсифікатами. Натомість польські пани, королівські любимці, діставали з доброї волі королів величезні маєтності в Червоній Русі, як коли б вони були res nullius¹; так, приміром, любимець Ягайла Шпитко з Мельштина дістав у дарі майже ціле Галицьке і Позазбручанське Поділля. До того треба додати, що Люблінська унія чинила доступ до сейму Королівства польського залежним від віроісповідання, що повело до швидкого златинщення значної часті південноруської шляхти. З огляду, що найбільша часть шкіл середніх і вищих, єдино доступних для шляхетської молодіжі, були латинські, ведені в строго католицькім дусі, і хоч не виразно націоналістичні, все-таки виховували молодіж у польськім державнім дусі і впоювали в молодіж почуття єдності польської і руської нації, а властиво зразу звичайно зовсім ігнорували існування руської нації, полонізація вищих верстов руської суспільності мусила ширитися дуже скоро.

XIX. УНІЯ ОБРЯДІВ

Довершенням тої будови зілляння південноруського елементу з польським для утворення спільної і одноцільної політичної організації мала бути релігійна унія, якої метою було загатити прірву, що ділила православний

¹ Нічия річ (лат.). — Ред.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 234

схід від римо-латинського заходу і, дійшовши до вибуху в Константинополі, перенеслася в другій половині XI віку в Південну, а потім і в Північну Русь. Ми вже згадували, що від самих перших часів християнства була в староруськім письменстві жива полеміка проти латинських інновацій, а особливо проти уживання опрісноків* замість квасного хліба* при причастії* і проти віри в походження духа св[ятого] від отця і сина, т[ак] зв[аного] filioque¹*. Ся полеміка з часом заострялася, та коли Південна Русь перейшла під панування Литви, в якій католицькі впливи вже були тоді дуже сильні, сама собою виринула думка поєднати бодай на руськім грунті обі роз'єднані церкви. Особливо гарячим прихильником сеї думки був великий князь литовський Вітовт, стриєчний брат Ягайла, що, бувши сам великим князем, потім зробився польським королем, прийняв латинський обряд і в Червоній Русі сильно ширив католицизм, будуючи численні костьоли і монастирі. Боротьба католицьких змагань з опором православних була зразу глуха; щоб вияснити положення, Вітовт вислав Київського митрополита Ісидора з численною дружиною на вселенський собор у Флоренції, що розпочався в році 1435, а скінчився чотири роки пізніше у Феррарі заключенням формальної унії між латинською ієрархією і частиною грецької, але також живим протестом значної меншості грецького духовенства. Ісидор був один із найгарячіших оборонців думки про унію і здобув за се в Римі титул кардинала, але, вернувши на Русь і доїхавши аж до Москви, не міг удержатися з нею, мусів утікати з Московської держави, та й у Литовській не вдержався довго. Іменований по нім митрополитом болгарин Цамблак взяв участь у соборі в Базілеї*, та, здається, не зложив там ніяких рішучих обіцянок щодо переведення унії, а швидко по повороті зрікся митрополичого престола і вернув до чернечого стану в Нямецькім монастирі в Молдавії*. Цамблак має також невеличке місце в історії нашого письменства як автор похвали свого попередника, київського митрополита Кипріана II, і як автор промови, виголошеної ним у сані київського митрополита на Базілейськім соборі. Визначніше місце як агіограф і проповідник має він у болгарській літературі.

* Опрісноки — прісні хлібці, які вживаються для звершення таїнства причастя в римо-католицькому церковному обряді. Флорентійський собор дозволив католикам уживати при причасті як прісний, так і квасний хліб.

* Квасний хліб — хліб, із якого виготовляються просфори, які вживають для звершення таїнства причастя в православному церковному обряді.

* Причастя, або євхаристія — християнське таїнство, при звершенні якого віруючі під виглядом вина і хліба куштують начебто тіло і кров Христа, що символізує жертву, принесену ним за людські гріхи.

* Filioque — «і від сина», догмат католицької церкви, згідно з яким святий дух виходить і від отця, і від сина; православна церква стверджує, що святий дух виходить тільки від отця. Це догматичне розходження стало однією із головних причин розколу християнської церкви на православну і католицьку і було істотним пунктом полеміки, яка велася між православними і католиками на українських і білоруських землях у XVI і XVII ст., зокрема в питанні про унію.

* Собор в Базілеї — XVII вселенський церковний собор, скликаний у місті Базелі, відбувався протягом 1431 — 1449 pp.

* Нямцький монастир у Молдавії — монастир, заснований в місті Нямць (давньоруська назва Немеч) в 1497 р. В давньоруських літописах Нямць згадується як «Немечъ на Молдови».

Початок XVI віку, а власне сам р. 1500, приніс у латинську антиправославну полеміку першу гармату, твір секре-

¹ І від сина (лат.). — Ред.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 235

таря київського латинського єпископа Сакрана* п[ід] з[аголовком] «Deerroribus Ruthenorum»*, у якому перший раз систематично з католицького боку переглянено не тільки відміни православного обряду від католицького, але також численні наслоєння апокрифічних традицій і людових вірувань та церемоній, що протягом століть знайшли собі місце спеціально в південноруській православній церкві і надали їй фізіономію багато де в чому відмінну від грецького і загалом орієнтального православія. Із тої книжки, звичайно не цитуючи її, черпали пізніші католицькі полемісти, як ось римський кардинал Антоній Поссевіно*, що, бувши папським легатом у царя Івана Грозного, часто зводив з ним диспути про окремішності слов'янського богослужения, і написав потім про се твір «De moribus Moschovitarum». Під впливом того самого Поссевіно виступив віленський проповідник єзуїт Петро Скарга в р. 1577 з книжкою «О jedności kośćioła Bożego», що дала почин до політичного руху в справі поєднання православно-руської церкви з латинською. Князь Костянтин Острозький у листі до папи Климента VIII* висловив бажання довести до поєднання обох церков, та зазначив при тім, що се поєднання неможливе без згоди східних патріархів і московського царя. Тим часом серед південноруської ієрархії утворилася змова кількох єпископів, із ініціативи згаданого вже Скарги і за згодою короля Жигмунта III*. Єпископи, з'їхавши-ся потаємно в Луцьку, уложили точки унії, в яких згодилися на додаток filioque у «Вірую»* і на признання зверхньої власті папи, а натомість застерегли собі заховання решти православного обряду в богослуженні. Єпископи думали зразу взяти на сю згоду князя Костянтина Острозького, але сей відказався, а за його приводом відказався від згоди також львівський єпископ Гедеон Балабан. Тоді єпископи Іпатій Потій і Кирило Терлецький, позаставлявши свої добра єзуїтам, власним коштом поїхали до Риму з невеликим товариством своїх приближених і там перед папою Климентом VIII 1595 p. підписали акт унії. Там же видали руським друком книжечку «Календар римський новий», для пропаганди того нового календаря між будущими уніатами. Офіціальний акт заведення унії доконався на Берестейськім соборі 1596 p., тим способом, що до унії приступив також київський митрополіт Михайло Рагоза. На обох червоноруських єпископів, перемиського Копистенського* і львівського Балабана, що не хотіли приступити до унії,

* Сакран, або Сакроні Ян, або Ян із Освенціма (? — 1527) — польський церковний діяч, католицький теолог, професор і ректор Краківської академії, автор латиномовного трактату «Вияснення помилок руського обряду» (1500), яким розпочалася полеміка між католиками і православними в Речі Посполитій.

* «De erroribus Ruthenorum». — «Про помилки рутенців». Точна назва книги Сакроні — «Elucidarius errorum ritus Ruthenici» («Вияснення помилок обрядів русинів»).

* Поссевіно Антоній, чи Поссевін (1533—1613) — ватіканський дипломат, єзуїт, посередник в польсько-російських переговорах, що мали завершити Лівонську війну, автор проекту унії католицкої церкви з російською православною церквою; окремі положення цього проекту було використано польсько-шляхетським рядом при проведенні на Україні і Білорусії Брестської церковної унії 1596 р.

* Климент VIII (1536—1605) — римський папа протягом 1592—1605 pp.

* Жигмунд III. — Йдеться про польського і шведського короля Сигізмунда (Зигмунта) III Вазу (1566—1632) — короля Речі Посполитої і Швеції, на польський престол його було обрано 1587 р.; за допомогою Брестської унії 1596 р. він намагався досягти покатоличення і полонізації України і Білорусії.

* «Вірую» — християнська молитва.

* Копистенський Михайло (?—1610) — перемишльський і самбірський православний єпископ, активний борець проти унії.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 236

кинено анафеми. Православні зі свого боку під проводом князя Острозького і під президією делегата царгородського патріархату протосінгела Никифора* зложили в тім же Бересті свій власний собор, на якім прокляли єпископів-відступників враз із митрополитом. Отак доконався той акт, що мав бути другим тріумфом польської державної ідеї на південноруській землі і зробився другою болючою раною, що зараз від кінця XVI віку почала підточувати не тільки життєву силу руського народу, але також тривкість самої польської держави.

* Никифор (? — після 1596) — великий протосинкелл і екзарх константинопольського патріарха в українсько-білоруській православній церкві; учасник Брестського православного собору 1596 р., на якому проголосив анафему уніатам; після собору його було звинувачено польськими властями в шпигунстві на користь Туреччини і ув'язнено в Марієнбурзькому замку, де він невдовзі помер.

Заведення унії почали єпископи при помочі всіх відомих польських способів. При повнім браку урядової адміністрації в польській державі приняття нового обряду ієрархами давало поперед усього їм самим можність у своїх власних єпископських та монастирських селах насильно усувати православних священиків і передавати церкви прихильникам унії. Те саме робили, покликуючись на королівську волю, католицькі пани, і таким робом розширення унії пішло дуже швидко, хоча властиво дуже плитко, бо найбільша часть сільської людності або не розуміла, або не хотіла розуміти уніатських новостей.

Не будемо тут широко розводитися про той над усякий вираз сумний процес поширення унії такими людьми, як уніатський єпископ Крупецький у Перемишлі, Терлецький у Луцьку або й сам Потій, безперечно талановитий письменник і проповідник, але при тім політик, що не перебирав у способах для осягнення своєї цілі. По смерті Михайла Рогози ставши київським митрополитом, він своїм абсолютним режимом у ширенні унії допровадив до глибокого розворушення пристрастей у всьому краї, що виразилися такими рухами, як бунт Косинського*, убійство Йосафата Кунцевича в Полоцьку і убійчий напад на самого Потія* у Вільні 1609 р. Наслідком унії берестейської дійшло до того, що православна людність польської держави протягом 25 літ була позбавлена митрополита і мала тільки двох єпископів, а вся правобережна Україна була подекуди позбавлена православного сільського духовенства, яке мусило шукати посвячення у православних єпископів у Молдавії. Тільки збільшена сила козацтва, що помогло польському королеві розбити турків під Хотином 1622 p.* і приїзд антіохійського патріарха Макарія здужали довести до того, що польський король Владислав* згодився відновити православну митрополію в Києві 1625 p.*

* Косинський Криштоф (? — 1593) — гетьман українського реєстрового козацтва, керівник селянсько-козацького повстання 1591—1593 pp.

* ... убійчий напад на самого Потія... — Йдеться про замах на Іпатія Потія, вчинений 11 серпня 1609 p., коли член Віленського братства Іван Тупека кинувся на нього, розрубав єпископський ланцюг і відрубав два пальці лівої руки (див. розвідку І. Франка «Життя й літературна діяльність Іпатія Потія», т. 39 нашого видання).

* ... розбити турків під Хотином 1622 p. — Йдеться про Хотинську битву 1621 р., в якій об'єднані польсько-українські війська розбили султанське військо. У цій битві на прохання польського короля брало участь сорокатисячне козацьке військо, очолюване гетьманами Яковом Бородавкою і Петром Конашевичем-Сагайдачним.

* Владислав IV Ваза (1595—1648) — король Речі Посполитої протягом 1632—1648 pp.

* ... відновити православну митрополію в Києві 1625 p. — Відновлення православної ієрархії, а отже, і митрополії в Києві відбулося 1620 р.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 237

XX. ПОЛЕМІКА ПРО УНІЮ

Отсей час від кінця XVI віку зазначився в нашім письменстві цілим рядом визначних творів, яких головною темою була унія. Між її защитниками перше місце займає згаданий уже Потій, головний ініціатор переведення унії, заможний пан, що з протестанта зробився католиком, потім прийняв православіє, аби стати православним єпископом, і закінчив своє життя уніатським митрополитом. В обороні тої унії він написав цілий ряд учених трактатів, полемізуючи не тільки теологічними доказами, але далеко частіше приватними листами та фактами з приватного життя, якими старався компрометувати своїх противників.

Між головними прихильниками унії треба назвати ще Веляміна Рутського, який положив велику заслугу, зреформувавши чернечий закон василіан. Давніше приписували йому полемічний твір «Гармонія восточної церкви з костелом римським» (1608)*, але тепер знаємо, що се був твір Потія. В нашім письменстві Велямін Рутський має, одначе, ім'я як автор проречистого меморіалу, поданого до Риму в латинській мові в обороні не тільки уніатів, але також загалом руської народності проти надужить польської шляхти і польських урядів та проти душехватства латинського духовенства, яке деморалізувало не тільки православних, але також і уніатів.

* «Гармонія восточної церкви з костелом римським» (1608) ... — Див. розвідку І. Франка «Життя й літературна діяльність Іпатія Потія», т. 39 нашого видання.

На чолі противників унії і щодо часу, і щодо сили таланту та запалу треба поставити Івана Вишенського, зразу священика, а потім афонського монаха, який користувався важнішими працями чи то православних, в роді острозької «Книги о вірі» та «Апокрисис», чи то уніатів і католиків, в роді Скарги книжки «О jedności kościoła Bożego», виданої удруге 1596 p. разом з «Obroną soboru Berestejskiego», а також Потієвою книжкою «Антиррисис», виданою у відповідь на «Апокрисис» Філалета. В ряді посланій чи то до поодиноких осіб, уроді князя Василія Костянтина Острозького, чи то до корпорацій або й загалу православних, виступав остро проти католицьких вірувань, особливо проти верховенства папи, але ще остріше проти соціального безладдя Польщі, проти зіпсуття і деморалізації ієрархії і духовенства, проти надужить шляхти і уряду польського і в обороні простого та чесного людського життя і спеціального чернечого стану, часто погорджуваного тоді навіть руськими міщанами. Вишенський приходив один раз із Афона

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 238

до Червоної Русі, був у Львові і Дермані разом з Іовом Княгиницьким, основателем Скита Манявського, а потім прожив разом з Іовом якийсь час у пустині Марковій, де пізніше Іов оснував той скит. На точці світського публічного виховання він вдався в полеміку з Рогатинцем*, обстоюючи аскетичне, як він висловлювався, пустинне виховання. Розуміється, його докази в тім пункті були зовсім слабі і вже тоді не могли нікого переконати, бо сам факт унії і латинщення при помочі шкіл переконував усіх православних докладно, що без вищої світської освіти руській народності не простояти довго. Сам Вишенський у своїм останнім творі, розборі книги Іоанна Златоуста «Про священство», виданої 1614 р.*, зробив значну концесію сьому напрямові, підносячи вагу вищих теологічних студій. Другий афоніт, Іов Княгиницький, згаданий уже основатель Скита Манявського, має також невеличке місце в нашім полемічнім письменстві як автор розбору «Учительного євангелія» Транквіліона-Ставровецького*, в якім виказав не мало догматичних похибок проти православія.

* ... вдався в полеміку з Рогатинцем ... — Йдеться про послання Івана Вишенського «стариці Домнікії», яке датується 1605 р. Див. розвідку І. Франка «Іван Вишенський і його твори», Львів, 1895; т. 30 нашого видання.

* ... у ... розборі книги Іоанна Златоуста «Про священство», виданої 1614 р. ... — Йдеться про твір Івана Вишенського «Позорище мысленное», який датується 1615—1616 pp. «...Іоанна Златоустаго... книга о священчьствѣ...» була видана 1614 р. Львівською братською друкарнею.

* ... розбору «Учительного євангелія» Транквіліона-Ставровецького... — Йдеться про лист Йова Княгиницького до Кирила Транквіліона-Ставровецького від 23 серпня 1619 p., опублікований у кн.: Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники, т. 1. К., 1883. Приложения, с. 218—234.

Визначним письменником в обороні зразу православія, а потім унії, був Мелетій Смотрицький, син Герасима Смотрицького, що виступив уперве на поле письменства із одвертим листом до Іпатія Потія з р. 1596*, який тоді лишився недрукований, але в рукописі містився в додатку до друкованого примірника «Апокрисиса» в бібліотеці Оссолінських у Львові. Другим визначним твором Смотрицького був виданий 1610 р. в Києві «Threnos cerkwie prawosławnej»* по утраті вельможних шляхетських родин, доконаній по зведенні унії протягом кількох літ у початку XVII віку. Крім історичного плачу, що міститься у вступі, маємо далі догматичний трактат в обороні православія. Перенісшися до Вільна, Смотрицький виступив як речник тамошнього православного братства в боротьбі з митрополитом Потієм в цілім ряді полемічних брошур, писаних польським язиком. Пізніше, відбувши подорож на Схід і оглянувши тамошні церковні відносини, він написав книжку «Апологія»*, в якій завзято виступив проти православія і в обороні католицьких догм. Сим стягнув на себе прокляття православного собору, відбутого в Києві 1628 p., і відповідь Іова Борецького «Аполлея (знищення) Апології»*. Ім'я Смотрицького в нашім письменстві зв'язане нерозривно з виданою ним 1619 р. в Євю коло Вільна граматикою слов'янського язика, що на довгий час стала підручником для пів-

* ... Мелетій Смотрицький... виступив уперве на поле письменства із одвертим листом до Іпатія Потія з p. 1596... — Йдеться про «Отпис на лист... отца Ипатіа... до... княжати Костеитина Острозского... Острог, 1598, підписаний псевдонімом «Клірик Острозький». І. Франко дотримується тут гіпотези, згідно з якою це псевдонім Meлетія Смотрицького.

* «Тhrenos» — книжка «θρηνrjvοζ, to iest lament...wschodniey cerkwie. Pierwiey z graeckiego na słowieński, a teraz г słowenskiego na polski przełożony przez Tneophila'Orthologa..» (Вільно, 1610).

* «Апологія...» — «Apologia peregrinatiey do kraiow wschodnych przez mię, Meletiuza Smotrzyskiego... roku p[ańskiego] 1623 у 24 obchodzoney... do przezacnego narodu ruskiego...» (Львів, 1628).

* ... відповідь Іова Борецького «Аполлея (знищення) Апології». — «Аполлеіа Апологіи, книжки діалектом руским написанои, полским зась ве Лвовѣ друкованои, вкоротце а правдиве зьсуммованая през стан духовный восточного православіа» (Київ, 1628); описує Київський собор 1628 р., на якому було засуджено твір Мелетія Смотрицького «Апологія...»; участь у цьому засудженні брав сам Мелетій Смотрицький, Іов Борецький, Ісайя Копинський, Петро Могила та ін.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 239

денноруських і північноруських шкіл, мала вплив на витворення т[ак] зв[аного] сербослов'янського язика південної Угорщини і була вихідною точкою граматичних студій великоруських письменників XVIII віку. Для нашого письменства граматика Смотрицького мала радше шкідливий, аніж корисний вплив, бо, нехтуючи ту літературну мову, яка так гарно виробилася у репрезентантів міщанства в кінці XVI і в початку XVII віку, розпочала реакцію на користь мертвого церковнослов'янського язика.

Згадавши про граматику Смотрицького, годиться також згадати про словник Памви Беринди, заслуженого друкаря молдавського походження, виданий 1627 р. в Києві п[ід] з[аголовком] «Лексікон славеноросскій», в якім можемо бачити філологічне використання і вираз власне не церковної, а тодішньої літературної, в значній мірі народної мови.

XXI. КИЇВСЬКА МИТРОПОЛІЯ

Більше-менше від 1615 р. робиться Київ головним осередком православія і православного письменства. Розгортаються тут два огнища просвітної і письменницької праці, а власне Богоявленське церковне братство* і Печерська Лавра, в якій щасливим випадком громадиться цілий гурт визначних мужів і талановитих письменників. Назвемо між ними Іова Борецького, що з архімандрита Печерської Лаври став першим православним митрополитом після Рагози і був автором згаданої вже «Аполлеї»; далі Єлисея Плетенецького, ігумена Печерської Лаври, невтомного хазяїна, організатора лаврської друкарні і видавця декількох теологічних книг, наново перекладених із грецького, і нарешті Захарія Копистенського, що 1619 р. видав «Книгу о вѣре единой» під псевдонімом Азарія, а коло р. 1621 викінчив монументальний полемічний твір п[ід] з[аголовком] «Палінодія», в якім з незвичайною систематичністю і багатою ерудицією зібрано і вияснено всі спірні точки між східною і західною церквою. На жаль, ся книга, з якої черпали не раз пізніші полемісти, не була в той час надрукована. Її оригінал лишився в Печерській Лаврі, з якої взяв його Куліш і якимось робом передав бібліотеці Замойських у Варшаві*. Текст «Палінодії» не з того оригіналу але з пізнішої копії, був надрукований Петербурзькою Археографічною комісією* у четвертім томі «Историче-

* Богоявленське церковне братств о... — релігійно-національна організація київських міщан; виникло 1615 р. при Київському Братському Богоявленському монастирі з метою боротьби проти польської шляхетсько-католицької агресії. Після 1654 р. значення та роль братства занепадає.

* Бібліотека Замойських у Варшаві. — Бібліотека, започаткована в XVI ст. Яном Замойським (1542—1605) в Замості; збагатив її і перевіз 1811 р. до Варшави граф С. Замойський (1775—1856); майже повністю загинула в 1939 і 1944 pp.

* Петербурзька Археографічна комісія — установа, утворена в Петербурзі 1834 р. при Міністерстві народної освіти з метою систематичного видання джерел з вітчизняної історії. Здійснила ряд серійних видань, в тому числі «Акты Южной и Западной России», з 1841 р. почала видавати «Полное собрание русских летописей», з 1872 р.— «Русскую историческую библиотеку».

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 240

ской библиотеки»*. Із письменників, що визначилися при Богоявленськім братстві, яке на взір львівської Ставропігії оснувало у себе братську школу з бурсою, заслуговує на увагу перший її ректор Касіян Сакович, відомий у нашім письменстві віршами на похорон гетьмана Конашевича Сагайдачного*. Пізніше, покинувши православіє і зробившися єзуїтом, він осів у Кракові, де видав польською мовою довгий ряд полемічних памфлетів проти православія і різних точок православного обряду та різних осіб православного віроісповідання.

* Текст «Палінодії» ... надрукований ... у четвертім томі «Исторической библиотеки». — Йдеться про кн.: Русская историческая библиотека, издаваемая Археографическою комиссиею. Том четвертый. Памятники полемической литературы в Западной Руси. Книга первая. Петербург, 1878, с. 313—1200.

* ... віршами на похорон гетьмана Конашевича Сагайдачного... — «Вѣршѣ на жалосный погреб зацного рыцара Петра Конашевича Сагайдачного, гетмана войска его королевской милости запорозкого. Зложоныи през инока Касіана Саковича, ректора школ кієвских, въ брацтвѣ. Мовленые от его студеов на погребѣ того цного рыцара в Кієвѣ в недѣлю проводную, року божого тысяча шестьсот двадцать второго».

Із поменших центрів просвіти і письменства в Південній Русі в першій половині XVII віку треба згадати особливо монастир у Кутейні*, що мав свою друкарню з 30-х до 60-х років, у якій видав переклад на тодішню літературну мову повісті про Варлаама і Йоасафа, доконаний із грецького і слов'янського на руський язик р. 1637. З поменших друкарень треба згадати друкарню в Угорцях у Галичині, в якій руський друкар Павло Домжив Люткович надрукував «Виклад віри» 1611 p., далі вандрівну [мандрівну] друкарню Василя Тяпинського, який іще коло р. 1580 розпочав і не докінчив друк Четвероєвангелія на народну мову з глосами із церковного тексту інших видань і з дуже цікавою передмовою. До ряду таких недокінчених друків належить також розпочатий у Острозькій друкарні друк «Пандекта» Никона Чорногорця*, із якого дійшло до нас дев'ять аркушів без титулу і без дати та без місця друку. Як широко сягало зацікавлення південноруським письменством в ту пору, можемо судити з того, що навіть афонські монахи здобулися на видання двох книжок у друкарні Іверського (Грузинського) монастиря п[ід] з[аголовками] «Рай мислений», в р. 1659, і «Часослов» 1661 p.*

* Монастир у Кутейні. — Кутеїнський Богоявленський монастир на Могилівщині під містом Оршею заснований 1623 p., був осередком боротьби з унією на білоруських землях і осередком білорусько-українського культурного співробітництва у XVII—XVIII ст., при ньому діяла друкарня (див.: «Краткие сведения об Оршанско-Богоявленском монастыре», Спб., 1868).

* ... р озпочатий у Острозькій друкарні друк «Пандекта» Никона Чорногорця... — Йдеться про видання «Книга... собрана і списана от многих и различных... книг... отцем... Никоном, живущим в глаголемой Черънѣи горѣ...».

* ... навіть афонські монахи здобулися на видання двох книжок у друкарні Іверського (Грузинського) монастиря п[ід] з[аголовками] «Рай мислений», в р. 1659, і «Часослов» 1661 p. — І. Франко помилково приписує ці видання «афонським монахам»; ідеться про книжки, видані в Іверському Валдайському Богородицькому Святоозерському монастирі на Новгородщині, який було засновано 1653 р. за вразком Іверського монастиря на Афоні: «Рай мысленный. В нем же различные цвѣты. Преподобным Стефаном Святогорцем собраны. О святѣй афонстѣй Горѣ, почто ради святою завется, и о Іверском Монастыри в той же святѣй Горѣ и о Портаитской иконѣ. Присовокупленно же и о монастыри Іверском Святоєзерском и о явленіи и пренесеніи мощей святаго Іакова Боровицкаго в монастыр Іверскій. В том же монастыри издася. Лѣта 7167 (1659). Мѣсяца Октоврія 29 дня. 3 + 77 + 30 арк. в 4°» і «Часослов з канонами апостолам, св. Николаю, Честному кресту, Распятію господню, Богородице и Службою воскресною» — из «Брашна духовного» ... (див.: Свінцицький Іларіон. Каталог книг церковнослов'янської печаті. Жовква. 1908, № 386 (636) і 165 (524).

Привернення православної митрополії в Києві розбудило живіші надії православних на кращу будущину і поперед усього насунуло думку піднести рівень шкільної освіти серед православного духовенства і сільських людей. На Вкраїні було ще багато православної шляхти, що відчувала потребу здвигнення рідної культури і не щадила датків чи то на будівлі і інституції з культурними цілями, чи то на стипендії для здібних молодих людей, щоб могли у заграничних школах набратися вищої освіти. Одним із таких стипендіатів був Інокентій Гізель, з роду балтійський німець, що пізніше був учителем Могилянської колегії, переміненої з часом на Академію.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 241

З початком тридцятих років XVII віку на перший план серед київської просвітної громади висувається особа Петра Могили, сина волоського господаря, що свою початкову світську кар'єру проміняв на чернечу рясу і, ставши з часом ігуменом Богоявленського монастиря, пізніше добився становища православного митрополита. Його заходами була здвигнена т[ак] зв[ана] Могилянська Академія в Києві, якої першим ректором був учений монах Сильвестр Косов, що по смерті Могили став київським митрополитом. Хоча Могила, як відомо, в своїй молодості був навіть у Франції, то все-таки ані він, ані Косов, ані Гізель, три головні фундатори Київської Академії, не мали настільки новочасної освіти, щоб могли свою інституцію поставити на рівні тодішніх передових академій. Київська православна Академія була заснована на взірець єзуїтських колегій і ведена наскрізь схоластичною методою, яка тоді навіть у Польщі була вже перестарілою. Оттим-то не диво, що вона не виховала ані одного визначного письменника і ані одного сильного характеру, а натомість наплодила велику масу учених, що понесли свої услуги в Московщину, або таких многопишущих слабодухів, як оба чернігівські єпископи Лазарь Баранович і Іван Максимович, що тратили доходи своїх єпархій і вижебрані у московських царів суми на друкування величезних томів пустих проповідей або віршів.

XXII. КИЇВСЬКІ УЧЕНІ

Найвизначнішим письменником сеї сумної доби другої половини XVII віку являється Іоанникій Галятовський, талановитий дилетант, що кидається на найрізніші теми, звичайно мало зв'язані з інтересами рідного народу, популяризатор і компілятор різнорідних мало кому потрібних відомостей, аматор і збирач чудесних легенд і оповідань, полеміст, що поборює різні духові вітряки в роді жидівського псевдомесії Сабатая Цві* або Магометового Алькорану*, компілює реєстр єретиків*, серед яких фігурують також відомі йому європейські учені і оздоблює свої проповіді різнорідними фацеціями та псевдовченими екскурсами з символічним толкуванням. Із його творів власне великий збір проповідей п[ід] з[аголовком] «Ключ розумѣнія»* з долученою до нього «Наукою о зложенню казання»* здобув собі значну популярність не задля своєї проповідницької чи етичної вартості, а власне задля тих більше белетрис-

* Сабатай Цві, або Цеві (1626—1676) — єврей із міста Смірни, який 1665 р. оголосив себе месією, тобто «спасителем», посланим богом на землю для знищення зла і встановлення «царства небесного»; це породило єретичний рух серед іудеїв, який докотився і до України; Франко мав на увазі зумовлений цим рухом полемічний трактат Іоанникія Галятовського, який вийшов у Києві українською мовою 1669 р. і польською мовою 1672 р.

* Магометів Алькоран — Коран, «священна книга» мусульман, збірник релігійних догм, міфів та правових положень ісламу, що їх як «боже откровения» начебто передав людям пророк Магомет, чи Мухаммед (бл. 570—632), арабський релігійний і політичний діяч, засновник ісламу. І. Франко має на увазі полемічний трактат Іоанникія Галятовського «Alkoran Machometów», який вийшов польською мовою у Чернігові 1683 р.

* ... реєстр єретиків... — Йдеться про книгу Іоанникія Галятовського «Alphabetum rozmaitym heretykom», яка вийшла польською мовою у Чернігові 1681 р.

* «Ключ разумѣнія...» — збірник проповідей Іоанникія Галятовського. Книга вийшла українською мовою у Києві 1659 р. і у Львові 1663 і 1665 pp.

* «Наука о зложенню казання» — точна назва «Наука албо способ зложеня казаня...».

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 242

тичних чи фантастичних прикрас. Не менше відома також його збірка «Небо новое»*, присвячена чудесам Богородиці.

* «Небо новоє» — збірник легенд, укладений Іоанникієм Галятовським; книга вийшла українською мовою у Львові 1665 р.

Взагалі треба сказати, що XVII вік у нас був віком незвичайного розбудження віри в чудеса. В ту пору повстала маса церков із чудесними іконами, що появлялися чи то в старих церквах, чи то на деревах, чи над криницями або лісовими джерелами. В місцевостях, де була така ікона, швидко творилися численні оповідання про доконані нею чуда, а се стягало до тих ікон численних людей з різних сторін. Передом ішли тут старші місця, вславлені чудами, як ось київська Печерська Лавра та Почаїв. Значну збірку чудес, доконаних у Печерській Лаврі, списав і опублікував печерський монах Кальнофойський у книжці п[ід] з[аголовком] «Teraturgema»*, виданій польською мовою 1634 р. Цікаво, що найбільша часть списаних там чудес походить із найновішого для автора часу, то значить із початку XVII віку, а тільки дуже небагато із XVI віку. Збиранням чудес місцевих ікон займався також Петро Могила, нотуючи їх пильно у своїх записках*, а Галятовський присвятив декілька окремих книжечок чудесам поодиноких місцевих ікон*, приміром Куп'янської божої матері...

* ... опублікував ... у книжці... «Teraturgemа». — Йдеться про його польськомовну книгу «Τερατονρϒημα», lubo cuda...», видану у Києві 1638 р.

* Записки Петра Могили — власноручні записки Петра Могили, опубліковані у вид.: Архив Юго-Западной России, издаваемый Комиссиею для разбора древних актов, состоящей при киевском, подольском и волынском генерал-губернаторе, ч. 1, т. VII. Км 1887, с. 49—189, в яких переказано легенди про чудеса.

* ... Галятовський присвятив декілька окремих книжечок чудесам поодиноких місцевих ікон... — Йдеться про збірники Галятовського: «Небо новоє», «Skarb pochwały... bogarodzicy Jeleckiey...» (Новгород-Сіверський, 1676), «Скарбница потребная...» (Чернігів, 1676, два варіанти — староукраїнською і польською мовами), «Sophia męndrość...» (Чернігів, 1686).

Визначним проповідником другої половини XVII в. був Антін Радивиловський*, чернець Печерського монастиря, який лишив по собі дві великі збірки проповідей під характерними для того часу титулами «Огородок богородице Маріи», друкований 1676р. і «Рожаний вѣнець Христов»*, друкований 1688 р. В першій збірці подано казання на найважніші свята цілого року, особливо т[ак] зв[ані] господські і богородичні, а також про важніших святих, у тім числі також про руських святих: князя Володимира, хрестителя Русі, святого Антонія Печерського, св. Феодосія Печерського і окремо про перенесення його мощей, святих Бориса і Гліба і інших, а на закінчення ряд казань морального змісту на випадок війни, про покаяння, п'янство, пекло і супружество, «Вінець Христов» являється свого роду учительним євангеліем, містячи в собі казання на всі 52 неділі року. Майже всі казання Радивиловського належать до типу т[ак] зв[аних] символічних, де на основі принагідного цитату порівнюється святого з якоюсь міфічною або біблійною особою або з якимось твором природи, і з такого порівняння більш або менш вимушеним способом витягається моральну науку.

* Радивиловський Антоній (? — 1688) — український церковний діяч, проповідник і письменник, вихованець Києво-Могилянської колегії, жив у Чернігові та Києві, був намісником Києво-Печерської лаври, ігуменом київського Микільського монастиря.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 243

I так святого Антонія Печерського в першій проповіді прирівнюється до Фенікса, в другій до патріарха Авраама, а в третій до бджоли. Інтересна проповідь про Володимира, в якій автор кілька разів повторює, що Володимир хрестився в Корсуні, а всіх киян велів хрестити в ріці Почайні, а потім принагідно пише, що Володимира хрестив митрополит Михаїл у криниці, яку пізніше прозвали Хрещатиком.

Із київських учених, що від половини XVII віку перейшли на службу в Московщину і прищепляли там ту саму польсько-руську культуру, в якій були виховані в Південній Русі або яку доповнили подорожами, назвемо тут Симеона Ситияновича, єпископа полоцького*, автора віршованої псалтирі, виданої в р. 1680 п[ід] з[аголовком] «Рифмологіон»; Єпіфанія Славинецького і Дмитрія Туптала, єпископа ростовського, якого «Четы Мінеї» зразу були друковані в Києві і підпали московській духовній цензурі, так що перше видання першого тому було спалене, а нове повне видання вийшло в Москві. Отсі письменники головною частиною своєї діяльності належать до північно-руського письменства, та все таки Славинецькому і Тупталу належить почесне місце також у нашому письменстві, першому за докопані ним у Київській Печерській Лаврі друки деяких церковних книг, а другому за «Четьї Мінеї», що хоч писані церковною мовою, все-таки здобули собі широку популярність також серед південноруського народу, про що годиться тут згадати хоч би по свідоцтву Тараса Шевченка, що в хаті його батька по неділям у присутності сусід читано «Мінею»*. Ще одного київського вченого із XVII віку годиться тут згадати задля визначної ролі, яку він відіграв у історії, як дорадник Петра Великого, а власне Феофана Прокоповича. Визначний політик, він був одним із головних діячів петровської реформи, яку пропагував у своїх численних проповідях, а в нашім письменстві має невеличке місце задля своєї драми «Милость божія Україну... свободившая»*, де говориться про побіду Хмельницького над ляхами.

* Симеона Ситияновича, єпископа полоцького... — Йдеться про Симеона Полоцького; єпископом полоцьким він не був.

* ... по свідоцтву Тараса Шевченка... читано «Мінею» ... — Йдеться про згадку Т. Шевченка в епілозі до поеми «Гайдамаки» про читання селянами «Четьї мінеї» Д. Туптала:

Бувало, в неділю, закривши Мінею,
По чарці з сусідом випивши тієї,
Батько діда просить, щоб той розказав

Про Коліївщину, як колись бувало...

* «Милость божія Україну... свободившая» — п'єса «репрезентованная в школах Кіевских 1728 року»; автор її невідомий; висловлювались непереконливі гіпотези про належність твору Феофану Прокоповичу, Іннокентію Неруновичу, Феофану Трофимовичу.

XXIII. ДРАМАТИЧНА ЛІТЕРАТУРА XVII ВІКУ

Для доповнення малюнка південноруського письменства в XVII віці треба згадати ще про початки драматичної літератури, що творить одну з характерних при-

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 244

кмет тодішнього часу. Нема сумніву, що замилування до драматичних вистав у південноруської людності прийшло з Польщі. Маємо виразне свідоцтво про те, що поляки свої польські драми переплітали руськими сценами або інтермедіями. Дві такі інтермедії, написані латинським священиком, вірменином з роду, Яковом Гаватом, були опубліковані ще 1619 р. разом з його драмою «Tragedia św. Jana Chrzciciela, Przesłańca Bożego», яка разом з ними була виставлена того ж року на ярмарці в Камянці-Подільськім. Сі інтермедії передрукував і додав до них основну студію про їх теми М. Драгоманов*, а студію про життя автора написав М. Павлик. Із південноруських письменників треба зазначити ім'я ставропігійського священика у Львові і вчителя при братській школі Іоанникія Волковича, який у р. 1631 виставив у часі великодних свят шкільну драму про воскресенія Христове п[ід] з[аголовком] «Розмышлянє о муцѣ Христа-спасителя нашего», акт «вѣршами писаний і во Львовѣ при церкви Братской през отрочат отправований». В акті виступало 13 осіб, а власне три душі побожні, із яких одну відіграв Георгієвич, другу Лангиш, а третю Буневський. Крім сих побожних душ, виступало 10 вісників, яких акторів не названо. Нема сумніву, що подібних творів було більше, і що до першої половини XVII віку належать обі пасійні драми, віднайдені мною в рукописах у Галичині, а власне так названа мною «Містерія страстей Христових»*, і замітна своєю мовою і своїм віршовим розміром драма «Про збурення пекла»*. Обі драми визначаються оригінальністю тем і відрізняються тим від усіх відомих нам західноєвропейських, а в тім числі і польських пасійних драм. Щодо драми «Про збурення пекла» треба зазначити, що вона написана мовою майже чисто народною і розміром, подібним до розміру козацьких дум. Цікаво й те, що на підставі тої драми була вчасно уложена вірша*, що заховалася в Галичині у чотирьох копіях, із яких одна повна, друга трохи неповна, а з двох інших лишилися тільки уривки, наклеєні на обложках одного рукопису; цікаво зазначити, що кожна з тих копій, із яких найдавніші сягають початку XVIII віку, виявляє вже окрему редакцію. Значить, драма вже в XVII віці мусила бути часто переписувана і перероблювана, а пам'ять про неї в формі вірш ще в другій половині XVII віку разом із великою колонізацією Слобідської України мусила із правого берега Дніпра перейти на лівий. Варто зазначити ще й те, що один із моти-

* Сі інтермедії передрукував і додав до них основну студію про їх теми М. Драгоманов... — Йдеться про праці М. П. Драгоманова «Две южнорусские интермедии начала XVII в.» («Киевская старина», 1883, кн. 12, с. 652—664) і «Старейшие русские драматические сцены» («Киевская старина», 1885, кн. 11, с. 371—407).

* «Містерія страстей Христових». — Йдеться про так званий «Dialogus de passione Christi», див. публікацію і розвідку І. Франка «Мистерия страстей Христовых» («Киевская старина», 1891, кн. 4, с. 131—154; т. 28 нашого видання).

* «Про збурення пекла». — Йдеться про так зване «Слово про збурення пекла»; див. публікації й розвідки І. Франка «Южнорусская пасхальная драма» («Киевская старина», 1896, июнь, с. 380—412; июль, с. 1—29; т. 30 нашого видання) і «Слово про збурення пекла. Українська пасійна драма» (ЗНТШ, т. LIXXX, 1908, кн. 1, с. 5—50; т. 37 нашого видання).

* ... на підставі тої драми була вчасно уложена вірша... — вірш «Єгда Юда Христа жидам продав», див. публікації і розвідки І. Франка, вказані в попередній примітці.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 245

вів сеї драми, а власне сценка, як Соломон вимудрувався з пекла, війшла в уста галицького і угроруського народу.

XXIV. ІНТЕРМЕДІЇ І ВЕРТЕП XVII-XVIII В.

В другій половині XVII і в першій половині XVIII віку Київська Академія робиться тим гніздом, у якім виплоджується цілий ряд духовних драм, звичайно на біблійні або легендові теми, з виразно схоластичним характером, де місце живих осіб заступають звичайно алегоричні фігури, а місце драматичної акції — довгі декламації або хоральні канти. Ціннішими від тих драм бували інтермедії, короткі сценки, звичайно гумористичного або сатиричного змісту, які відіграно по кождім акті драми. Із відомих авторів тих інтермедій дійшло до нас тільки десять інтермедій Митрофана Довгалевського, учителя Київської Академії із 30-их років XVIII віку. Надто знайдено декілька безіменних інтермедій, із яких дві віднайшов я в галицько-руських рукописах Народного дому*. Місце інтермедій заступали іноді так звані антипрологи*, сцени з біблійної історії. Три такі сцени, а власне «Адам і Єва», «Лазар і багач» і «Блудний син» віднайшов я також у галицько-руських рукописах XVIII віку.

* ... декілька безіменних інтермедій, із яких дві віднайшов я вгалицько-руських рукописах Народного дому... — Йдеться про інтермедії «Розмова між поляком і ковалем» (див.: «До історії українського вертепу XVIII в.». — ЗНТШ, т. 73, 1906, кн. 5, с. 5—64, зокрема с. 6—13; т. 36 нашого видання), та «Інтермедіум жид із русином» (див.: «Котра віра ліпша? Інтермедія жида з русином. Тексти й студія...» Львів, 1913; т. 39 нашого видання)....

* Антипрологи — уривки пасійних містерій (див. публікації І. Франка «Нові матеріали до історії українського вертепу». — ЗНТШ, т. 82, 1908, кн. 2, с. 30—52; т. 36 нашого видання).

Дуже оригінальною композицією з поважної різдвяної драми і інтермедії був так званий вертеп*, у якім замість живих осіб виступали ляльки у відповідних костюмах, а розмови виголошував чоловік, уміщений за вертепною будкою, невидимий для публіки, порушаючи притім ляльки на сцені відповідно до акції. До недавна відомий був тільки один текст вертепних драм, опублікований 1860 р. Маркевичем* і уложений учениками Київської духовної Академії, якого новішу редакцію знайдено в Сокиринцях, маєтності Галагана*, разом із старою вертепною будкою. Ся київська вертепна драма, судячи по хронологічних признаках її тексту, постала не швидше як при кінці XVIII віку. Мені вдалося знайти в бібліотеці Народного дому вертепну драму, зложену мішаниною язиків польського, руського, білоруського, з примішкою жидівського жаргону, циганських і московських слів. Рукопис драми належить до першої половини XVIII віку, але се, очевидно, не оригінал, тільки школярська копія. З цікавого факту, що один із україн-

* Вертеп — див. розвідки і публікації І. Франка «До історії українського вертепу XVIII в. I-Х. Історично-літературні студії й матеріали» (Львів, 1906) і «Нові матеріали до історії українського вертепу» (ЗНТШ, т. 82, 1908, кн. 2, с. 30—52), т. 36 нашого видання.

* ... опублікованій 1860 р. Маркевичем... — Йдеться про книжку М. Маркевича «Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян» (К., 1860), де на с. 27-64 вміщено матеріали про вертеп.

* ... в Сокиринцях, маєтності Галагана... — маєток українських поміщиків, нащадків козацької старшини Ґалаґанів на Чернігівщині, див.: Галаган Г. П. Малорусский вертеп. — «Киевская старина», 1882, кн. 4, с. 1—38.

Галаган Григорій Павлович (1819—1888) — діяч ліберально-буржуазного руху на Україні.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 246

ських ієрархів, поставлений єпископом у Тобольську на Сибірі в початку XVIII віку, заніс там також вертепну гру*, зложену польсько-українською мовою, яка дотривала там аж до половини XIX віку, можна догадуватися, що вертепна гра постала ще в XVII в. на самім заході нашої території в такій околиці, де близько стикалися народності польська, південноруська і білоруська. З короткого натяку одного з тих, що бачили ще остатні вистави тобольської вертепної драми*, виходило, що в тій драмі коваль і хлопська громада кепкують собі із претенсіонального, збанкротованого шляхтича. В однім рукописі Народного дому з першої половини XIX в. я знайшов драматичну сцену того самого змісту, яка, зрештою, в недраматичній формі, як народна пісня, була друкована в збірнику галицько-руських пісень Головацького.

* один із українських ієрархів, поставлений єпископом у Тобольську на Сибірі в початку XVIII" віку, заніс там також вертепну гру... — Йдеться про Іоанна Максимовича, митрополита сибірського і тобольського (з 1712 p.).

* ... натяку одного з тих, що бачили ще остатні вистави тобольської вертепної драми... — Йдеться про статтю Н. Щукіна «Вертеп в Сибири» («Вестник Императорского русского географического общества», 1860, № 7), де відзначено, що в сибірському вертепі іноді після драми про Ірода «розыгривалась комедия, сколько могу припомнить, из малороссийского или польского быта», в якій «голый шляхтич хвастает богатством, хлоп его обманывает и бьет» (див.: Франко I. До історії українського вертепу XVIII в.», Львів, 1906, с. 36, 101, 102; т. 36 нашого видання).

XXV. НАРОДНІ ПІСНІ І ВІРШІ

Треба тут іще згадати про народну і полународну, усно передавану творчість, яка, власне, в першій половині XVII віку витворила деякі інтересні нові форми. Вся маса південноруських народних пісень, відомих нам досі, розпадається на кілька відділів відповідно до їх тем і до часу їх постання. Найстарші — пісні обрядові, що співаються або періодично щороку у відповідні празники, або при різних нагодах людського життя, як ось уродини, весілля, смерть. Із обрядових пісень першої категорії найчисленніші так звані колядкові, зв'язані зі святами різдва і нового року. Із пісень другої категорії найважніші — весільні пісні. Одні і другі пісні обрядові сягають своїми початками в дохристиянські часи, але носять у своїх теперішніх комплексах виразні сліди довговікового історичного розвою південноруського народу. Найстарші колядки, заховані переважно в глухих кутках Галичини, оповідають про створення світу в дусі нехристиянської, а властиво двоєвірної міфології, і не виявляють слідів богомільських вірувань. Трохи пізніша верства колядок малює нам досить вірно князівсько-дружинні часи з їх вербованим військом і походами в далекі краї, за Дунай і до Царгорода. За ними йдуть численні колядки побутового характеру, що малюють спокійне хліборобське життя великих родин у дворищах з принагідними радощами стрілецтва або ри-

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 247

бальства. Ще пізніші колядки містять неясні спомини про татарські напади та козацькі війни.

І серед весільних пісень стрічаємо дуже давні комплекси, приміром, записане Ольгою Рошкевичівною* весілля в Лолині з виразними слідами матріархату. Майже у всіх весільних обрядах на всім просторі Південної Русі стрічаємо сліди передісторичного умикання дівчат поруч із слідами купування дівчат. Із інших обрядових пісень особливо веснянки і купальські пісні містять у собі численні сліди давноминулих обичаїв, звичаїв і вірувань.

* Ольга Рошкевичівна — Ольга Рошкевич (1853—1935), приятелька І. Франка; записувала народні пісні, зокрема зібрала повний весільний цикл, який Франко надрукував 1886 р. із своєю передмовою у виданні Краківської Академії наук («Obrzędy і pieśni weselne Iudu ruskiego we wsi Lolinie, powiatu Stryjskięgo. Zebrała Olga Roszkiewicz. Opracował I. Franko»).

Друга велика група народних пісень має переважно епічний характер, хоча в південноруських епічних піснях епіка не виступає так чисто, як у болгаро-сербських юнацьких піснях або в великоруських билинах, тільки завсіди підмішана значною дозою ліризму. Найстарші зразки народних епічних пісень віднаходимо в більше або менше прозовій формі в найстаршім київськім літописі. Із половини XVI віку маємо записану чеським граматиком Благославом* коло 1580 р. прегарну пісню про молдавського воєводу Стефана* угроруського походження. В другій половині XVI віку в латинській поемі польського поета Кльоновича «Roxolania» маємо переповідану латинськими гекзаметрами червоноруську пісню про чабана, що, зачарований дівчиною, прилітає до неї на поклін. В одній польській брошурі, друкованій у Кракові 1625 р.*, надруковано українську пісню про уведення дівчини козаком, якої численні парості живуть і досі в устах українського і польського народу. Се найстарші відомі нам народні пісні, яких дату можемо справдити зовсім напевно. До них можна додати мшанецьку колядку* про чудесне будування Софійського собору в Києві і про напад поляків на той собор, у якій остатня подія належить до р. 1632.

* Ян Благослав (1523—1571) — чеський релігійний і освітній діяч, теолог, історик, філолог; автор «Чеської граматики» («Gramatica česka»), написаної 1571, а виданої 1857 р., в якій подав відомості про мову закарпатських українців, відзначивши, що нею складено багато віршів і пісень, та вмістив запис української пісні про Стефана Воєводу — «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш», зроблений перед 1550 р.

* ... пісню про молдавського воєводу Стефана... — про цю пісню див. розвідку І. Франка у циклі його досліджень «Студії над українськими народними піснями» (ЗНТШ, т. 75, 1907, кн. 1, с 14—84; т. 42 нашого видання).

* Мшанецька колядка — див. розвідку і публікацію І. Франка «Колядка про св. Софію в Києві» (ЗНТЩ, 1907, т. 78, кн. 4),

До другої половини XVI віку треба зачислити багатий цикл пісень про турецькі напади, які зразу були зведені в збірці Антоновича і Драгоманова «Исторические песни малорусского народа» т. І і яким я присвятив ряд спеціальних розвідок*, де пробував по різним варіантам реконструювати повні тексти і де порівняно-історичним способом доказано болгаро-сербське походження найбільшої часті тих пісень.

* ... яким я присвятив ряд спеціальних розвідок... — Йдеться про «Студії над українськими народними піснями» (ЗНТШ, 1907, тт. 42, 43 нашого видання).

До кінця XVI віку належать також три пісні, в яких малюється нова течія в суспільнім житті південноруського народу — козацтво. Сі найстарші пісні про козацтво на-

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 248

в'язують ще своїми формами до форми колядок або пісні про воєводу Стефана, або до пісень турецько-татарського циклу, з якими, зрештою, зміст їх зв'язаний дуже близько. Маю тут на думці пісню про козака Байду, що в'яжеться традиційно з особою князя Дмитра Вишневецького* і його трагічною смертю в Константинополі, але своїм кінцем дуже близько підходить до пісні про Івана і Мар'яну*, найстаршої в циклі пісень про турецькі напади. Друга пісня, про яку тут мова, се так звана дума про Олексія Поповича і бурю на Чорнім морі, своєю темою основана на релігійній легенді про пророка Іону і про грішницю, яку проковтує море, а своєю поетичною формою в найстаршім і найкращім варіанті виявляє майже докладно рівний дванадцятискладовий розмір. Третя пісня, якої походження можна віднести до кінця XVI віку, се простора дума про втечу трьох братів із Азова, розширена й досі в устах кобзарів і записана в значнім числі варіантів, виявляє уперве характерну фізіономію кобзарської думи з нерівними віршами і наголосовим, а не скандованим ритмом та з замилуванням до дієслівних рим. Значне число дум, держаних у подібнім тоні, постало в першій половині XVII віку, всі на тему татарських нападів і турецької неволі. Остатньою в тім ряді і найбільшою щодо об'єму була дума про Самійла Кішку*, зложена правдоподібно десь аж у 40-х роках XVII віку, бо її фактична основа, що з історичним Самійлом Кішкою не має нічого спільного, опирається на італійській реляції про спіймання турецької галери на Середземнім морі недалеко Сіцілії, доконане самими галерниками, серед яких були деякі українці і один великорос. Ся італійська брошура була в р. 1640 перекладена і видана також у польській мові і звідси могла бути доступна авторові української думи. Що дума була штучним твором якогось тямучого кобзаря, а не складанням учасників самої події, доказує свобідний спосіб трактування предмета і перенесення події на початок XVII віку.

* Вишневецький Дмитро Іванович (?—1563) — український магнат, князь, воював проти турецько-татарської агресії, побудував на о. Мала Хортиця замок для оборони українських земель від наскоків війська татарського султана, потрапив у полон і був страчений; за традицією його ототожнюють з героєм пісні про Байду.

* ... підходить до пісні про Івана і Мар'яну... — див. розвідку І. Франка «Іван і Мар'яна» (ЗНТШ, т. 75» 1907, кн. 1; т. 110, 1912, кн. 4; т. 42 нашого видання).

* Кішка Самійло (?—1602) — кошовий отаман запорозьких козаків, герой думи.

Бурливі часи Хмельниччини не лишили по собі сліду в думах, хіба тільки в віршах, укладаних авторами з шкільною освітою. Таких вірш знаємо декілька, особливо т[ак] зв[аний] «Лямент людей побожних», надрукований Білозерським* у додатку до його козацьких літописів, та вірша про битву під Берестечком, віднайдена недавно в двох польських копіях. Ті думи про Хмельницького, що зведені в другім томі «Исторических песен» Антоновича і Драгоманова*,

* Білозерський Микола Михайлович (1833—1896) — український історик і етнограф ліберально-буржуазного напряму; йдеться про виданий ним збірник «Южнорусские летописи» (К., 1856, т. І).

* ... зведені в другім томі «Исторических песен» Антоновича и Драгоманова... — Исторические песни малорусского народа с объяснениями Вл. Антоновича и М. Драгоманова. Том второй. Выпуск 1. Песни о борьбе с поляками при Богдане Хмельницком. К., 1875.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 249

на мою думку, всі фальсифікати остільки, що зложені не сучасними людьми, але кобзарями або й не кобзарями XVIII віку, що мали перед собою літописи Величка або інших козацьких літописців.

Пісню про воєводу Стефана треба вважати протопластом або предком довгого ряду пісень дванадцятискладових, що зробилися типовими для народної творчості південноруського народу в XVII віці. Сим розміром зложено значне число пісень про козацький побут і загалом про козаків, а також не менше значне число пісень з родинного побуту, любовних або баладового змісту. Щодо дум, то з другої половини XVII віку маємо найкращу пам'ятку кобзарської творчості в думах про Ганджу Андибера, Хведора Безродного і козака Голоту. Кожда з тих дум рисує нам долю козака на суспільному тлі: Ганджу Андибера в протиставленні до так званих дуків-срібляників, себто спаношілої козацької старшини; в козаці Голоті малюється тип веселого отчайдуші, що, шуткуючи, вбиває багатого татарина, але так само, шуткуючи, може піти в села і організувати гучний гайдамацький гурток із наміром грабунку на більший розмір. Дума про Хведора Безродного малює смерть козака серед степової самотини, так часту в тодішніх часах ненастанних війн.

Уже в другій половині XVII віку обік народної і кобзарської пісенної творчості, що передавалася усно, бачимо цілий ряд так званих віршів історичного змісту, що були записувані в різних рукописних збірниках, часом з нотами або й без нот. Зразки таких віршів маємо в споминах Єрлича про перші побіди Хмельницького і згадану вже віршу про битву під Берестечком. Дивним способом у самих західних окраїнах Галичини збереглася в рукописах із XVIII віку так звана «Київська пісня», властиво духовна вірша, уложена церковною мовою, про чудо ікони матері божої з Богоявленської церкви в Києві*, що сталося в р. 1656. В збірці пісень Головацького і в окремій копії, опублікованій проф. Соболевським* у київських Чтеніях общества Нестора-літописця, дійшла до нас псалма про Дорошенка*, вірша, зложена якимось противником Дорошенка і прихильником Москви. В літописі Величка заховалися три куплети вірші єпископа Шумлянського* про похід Собеського під Відень і на Угорщину 1683 р.*; цілу ту віршу, звернену проти задніпрянського гетьмана Самойловича*, видано в збірці руських пісень Жеготи Паулі, друкованій у Львові 1839 р.

* ... духовна вірша... про чудо ікони матері божої з Богоявленської церкви в Києві... — Див. студії І. Франка «Пісня київській братській богородиці» (ЗНТШ, т. 94, 1910, кн. 2; ЗНТШ, т. 112, кн. 6; т. 38 нашого видання).

* Соболевський Олексій Іванович (1856—1929) — російський філолог, дослідник старослов'янської і давніх східнослов'янських мов і літератур та російського фольклору, йдеться про його публікацію «Псальма о Дорошенке» (Чтения в историческом обществе Нестора-летописца, кн. 15, вып. 1, 1901, с. 16—19, отдел третий).

* Дорошенко Петро Дорофійович (1627—1698) — гетьман Правобережної України (1665—1676); 1669 p. підписав ганебну угоду про перехід України під протекторат Туреччини.

* ... вірші єпископа Шумлянського... — див. публікацію І. Франка «Вірша єпископа Й. Шумлянського про події 1683—1686 pp.» (ЗНТШ, т. 39, 1901, кн. 1, с 1—5; т. 32 нашого видання) і його розвідку «Иосиф Шумлянский, последний православный єпископ львовский и его «Метрика» («Киевская старина», 1891, кн. 6, с. 337—362; кн. 7, с. 1—21).

* ... похід Собеського під Відень і на Угорщину 1683 р. ... — Йдеться про похід польського короля Яна III Собеського (1629—1696); його військо, у складі якого були й українські козацькі загони, 1683 р. допомогло австрійській армії розгромити армію турків і зняти облогу Відня.

* Самойлович Іван (?—1690) — гетьман Лівобережної України (1672—1687); під тиском народних мас добивався возз'єднання Правобережної України з Лівобережною у складі Російської держави; відзначався самовладністю і користолюбством.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 250

Досить довгий ряд подібних історичних віршів маємо також із XVIII віку, кінчачи просторою польською поемою про уманську різню 1768 p., написану очевидцем, студентом уманської школи, і опубліковану мною з копії рукописної збірки барона Шодуара [можливо Шодуар Станислав Янович - Т.Б.], що тепер належить до бібліотеки Оссолінських у Львові. Найстаршою віршою, друкованою в новій українській літературі, а зложеною також у XVIII віці, була вірша п[ід] з[аголовком] «Вакула Чмир», опублікована в додатку до граматики Павловського 1818 р. Значну збірку вірш світського і духовного змісту з XVIII і XIX в. зібрав М. Драгоманов і опублікував з деякими моїми додатками в «Житі і слові»*. До них слід іще додати віршу про попа Негребецького, опубліковану мною з двох копій у «Записках Наукового тов. ім. Шевченка».

* ... збірку вірш... зібрав М. Драгоманов і опублікува в... в «Житі і слові» ... — Йдеться про публікацію М. Драгоманова «Матеріали для історії віршів українських. І. Вірші про речі церковні. II. Вірші про громадські справи» («Житє і слово», т. І, 1894, кн. 1, с. 36—48; кн. 3, с. 436—453; т. II, кн. 4, с. 61—68; кн. 5, с. 205—216).

XXVI. ЛІТОПИСИ XVI-XVIII ВІКІВ

Розбудження національного почуття Південної Русі наслідком Люблінської і Берестейської унії викликало між іншими літературними появами також охоту у різних людей, що були свідками таких чи інших подій, записувати події в такій чи іншій формі для пам'яті потомків або хоч би для власної пам'яті. До найвчасніших пам'яток сього роду письменства належать досить безпретенсіональні спомини Євлашевського, писані в другій половині XVI віку. Від кінця XVI віку роблено в Ставропігійськім братстві у Львові принагідні літописні записки у окремій книжці, із яких постав так званий Львівський літопис. Подібні записки роблено по різних південноруських монастирях, як ось у Добромильськім та Підгорецькім у Галичині, у Мгарськім на Україні. Роблено подібні записки також по інших менших містечках; і так, приміром, Петрушевич у своїй «Сводной лѣтописи»* цитує якийсь Надвірнянський літопис із XVII віку. Маємо певні відомості, що в козацьких таборах, а особливо в Запорозькій Січі, роблено принагідні літописні записки, з яких поодинокі факти увійшли потім у просторіші літописні компіляції Грабянки та Величка. В р. 1856 видав Микола Білозерський невеличким томиком Чернігівський літопис, що сягає від 1587 до 1750 р. і два козацькі літописи від р. 1506 до 1783 р.

* ... Петрушевич у своїй «Сводной лѣтописи...» — «Сводная Галицко-русская лѣтопись 1500—1772 гг.» (Львів, 1872-1874).

Події Хмельниччини і взагалі другої половини XVII віку викликали дуже значну літературу споминів і історичних

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 251

записок не тільки в польськім, але також і в південноруськім письменстві. Найважніші з польських споминів були записки руського шляхтича Йоакима Єрлича, поета Самуїла Твардовського, «Клімактери» Коховського*, писані по латині, записки Освєнціма, яких початок затратився, записки Гордона*, Темберського*, Охотського* і велике число безіменних дневників, памфлетів та сучасних віршів про різні події тих часів. Із українських писань про сі часи — найважніші записки безіменного Самовидця, літопис Грабянки і літопис Самійла Величка, написаний уже в XVIII віці на підставі старших записок з доданням скороченого перекладу поеми Твардовського. Протягом XVIII віку ся козацька старовина була предметом щораз нових переробок, із яких найважніші літописець Сазоновича [вірогідно Теодосій Софонович]* і книга о Южной Росії Рігельмана*.

* «Клімактери» Коховського. — Йдеться про «Аннали» Веспасіана Коховського, поділені на чотири «клімактери» (семиліття) — «Annalium Poloniae ab obitu Vladislai IV» (Краків, 1683—1698, четвертий том лишився в рукописі); в них описуються події 1648—1673 pp.

* Гордон Патрік (1636—1699) — військовий діяч, генерал і контрадмірал; шотландець за походженням, протягом 1655— 1661 pp. служив у шведській і польській арміях, з 1661 р.— в російській армії, протягом 1667—1686 pp. діяв на Україні, автор щоденника, який є важливим джерелом відомостей з російської історії кінця XVII ст., на жаль, фрагменти його, присвячені 1667— 1677 і 1678—1684 pp., загублені.

* Темберський Станіслав (між 1610 і 1620—1679) — польський історик, поет-панегірист, педагог, церковний і державний діяч; викладач Краківського університету. В одній із своїх книжок, виданій у Кракові в 1669 p., він виклав латинською мовою оповідання про страту Д. Вишневецького в 1563 р.

* Охотський, чи Охоцький Ян Дуклан (1766—1848) — польський мемуарист, його щоденники, видані в трьох томах 1857 p., містять опис звичаїв і життя польської шляхти на межі XVIII і XIX ст.

* Літописець Сазоновича — можливо, йдеться про Феодосія Сафоновича (pp. н. і см. невідомі), українського письменника, проповідника й історіографа, викладача Києво-Могилянської колегії, з 1665 р. ігумена київського Михайлівського монастиря, автора «Кройники з лѣтописцов стародавных, з св. Нестора-Печерского и инших, также з хроник польских», укладеної 1672 p.

* Рігельман Олександр Іванович (1720—1789) — російський історик, військовий інженер, топограф, автор «Летописного повествования о Малой России, ее народе и казаках вообще...», закінченого 1786 р.; цей твір є компіляцією давньоруських і українських старшинсько-козацьких літописів, польських хронік і мемуарів; автор використав також власні спостереження і документальні матеріали.

В другій половині XVIII віку бачимо і в Західній Європі проби систематичного викладу історії південноруського народу, а власне Шефера* «Histoire de la Petite Russie» і Енгеля* «Geschichte der Ukraine und der Kosaken». Сі твори були попередниками критичного оброблення південноруської історії, якого перші підвалини поклав петербурзький учений Шлецер у своїй тритомовій студії «Nestor» і якої першу пробу дав Карамзін, що в тексті своєї «Истории государства российского» дав прагматичне оповідання історії всієї Русі від початків аж до кінця XVIII віку, а в многочисленних нотах згромадив велику масу історичного і культурного апарату, який і досі не стратив своєї вартості. Треба додати ще, що спеціально геройська борба Хмельницького з Польщею викликала і поза границями Польщі значну літературу, досі мало використану, в тім числі також спеціальну книгу венецького посла Віміни*, що мав нагоду особисто познайомитися з Хмельницьким.

* Шефер Жан Бенуа, або Йоганн-Бенедікт (1741—1824) — французький і німецький історик, географ, економіст; йдеться, очевидно, про його працю «Аннали Малої Русі, або історія запорозьких і українських козаків» (Париж, 1788).

* Енгель Йоганн-Хрістіан (1770—1814) — австрійський історик ліберального напряму; йдеться про його «Історію України і українських козаків» (Галле, 1796).

* Віміна де Ченеда Альберто, справжнє ім'я — Мікеле Б'янкі (1603—1667) — італійський поет і дипломат; у 1650 р. як посол Венеціанської республіки відвідав Б. Хмельницького; йдеться про його «Історію Польщі» (Венеція, 1671), в якій подано відомості про природу, економіку, соціальні стосунки й побут України, розповідається про походження і звичаї козаків.

Від усіх сих творів, що більше-менше визначаються історичним реалізмом і багатством не раз припадкових фактичних даних, стоїть окремо виплід Київської духовної Академії «Синопсис» Гізеля*, що був підручником історії не тільки в Київській духовній Академії аж до кінця XVIII віку, але мав також довгий час повагу в північноруських школах у ту пору, коли всі вищеназвані літописи та спомини лежали ще в рукописах або були повидавані на чужих мовах. «Синопсис» подає переважно фантастичні відомості про початки Русі і Московщини, відомості, взяті з польських або латинських джерел, оповідає скупі фактичні подрібності

* «Синопсис» Гізеля — короткий нарис з історії України й Росії від найдавніших часів до останньої чверті XVII ст., укладення якого приписують Іннокентію Гізелю; вперше виданий у Києві 1674 p.; доповнене видання вийшло там же 1680 p.; був істотним етапом у розвитку вітчизняної історичної думки.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 252

дуже схематично церковним язиком і, кінчачи своє оповідання підданням України під московську зверхність, вихваляє царя Михайла Федоровича* як освободителя Південної Русі, ані словом не згадуючи про Хмельницького і геройську боротьбу українського народу за своє освободження.

* ... вихваляє царя Михайла Федоровича... — І. Франко має на увазі російського царя Олексія Михайловича (1629—1676), який був царем з 1645 р.

XXVII. УНІАТСЬКІ ВИДАННЯ XVIII ВІКУ

Козаччина, що в другій половині XVII віку під проводом Хмельницького фактично відірвалася від Польщі і зорганізувалася як окрема політична організація під дуже непевною зверхністю чи то Польщі, чи то Москви, чи то Турції, простояла на тім хиткім становищі звиш півстоліття, проведеного серед ненастанної боротьби з різними посторонніми силами і закінченого полтавським погромом 1709 р.*, що фактично зробив кінець гетьманській незалежності, утвердивши на лівобережній Україні панування Московщини, а полишивши знесилену Правобережну Україну під ще більше знесиленим верховенством Польщі. Лівобережна Україна протягом другої половини XVII віку наслідком руйнуючих війн польських і татарських на правім березі Дніпра вспіла досить швидко заселитися і виробити собі настільки сильно усталену автономічну козацьку адміністрацію, що протягом цілого XVIII віку могла досить успішно боротися з московським автократизмом і самоволею московських бюрократів і, невважаючи на заведене Катериною II кріпацтво, що таки не вспіло поневолити значної часті козацьких потомків, зберегла свободолюбні і автономні козацькі традиції, які в XIX віці лягли в основу нового відродження всієї української національності.

* ... закінченого полтавським погромом 1709 р. ... — Йдеться про Полтавську битву між російськими і шведськими військами. Перемога в ній дала можливість Росії закріпитися в Прибалтиці і зірвала плани гетьмана Мазепи та його поплічників віддати українські землі під владу польсько-шляхетських загарбників. Після перемоги в Полтавській битві царський уряд, провадячи політику централізації управління, активізував заходи по обмеженню автономії Лівобережної України, так званої Гетьманщини.

Південноруське письменство у XVIII віці майже від самого початку було обложене якоюсь клятвою. Наслідком указу Петра Великого, попередженого різними розпорядженнями духовної власті*, в Лівобережній Україні і загалом у всій Росії не вільно було друкувати нічого такого, щоби чи то змістом, чи мовою різнилося від офіціальної мови і допущеного цензурою змісту. Таким способом усе писане чи то давнішим південноруським літературним язиком вроді літопису Величка, чи то зложене більше-менше чисто народною мовою було відсунене від друкарської машини і мусило ховатися по рукописах або передаватися усно.

* ... указу Петра Великого, попередженого різними розпорядженнями духовної власті... — Йдеться про заборону 1718 р. друкарні Києво-Печерської лаври друкувати нові книги і указ Синоду від 30 серпня 1721 p., який постановляв, щоб при виданні старих церковних книг їх звіряли з такими ж книгами російського друку «для совершенного согласия», «дабы никакой разни и особого наречия во оных не было» («Полное собрание постановлений и распоряжений по ведомству православного исповедания Российской империи», т. 1, Спб., 1869, с. 192).

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 253

В Правобережній Україні, крім церковних книг, також появлялося небагато такого, що можна було вважати продовженням національної традиції XVI і XVII віку. Василіанський орден, що забрав у свої руки всю єрархію, був у значній часті сполонізований і видав ряд учених, що полишили цінні твори, писані польською або латинською мовою. Назвемо з них Ігнатія Кульчинського, що видав цінний «Specimem ecclesiae Ruthenae» в Римі в р. 1733, і Стебельського, якого двотомовий твір «Dwa wielkie światła» з багатими історико-літературними екскурсами вийшов уперве р. 1791. Із духовної літератури, призначеної для ширшого читання, заслугують на увагу особливо так звані учительні євангелія, яких видавання почалося ще в XVI віці і тяглося весь XVII вік, а переписування і перероблювання заповняє XVII і XVIII віки. Найстарші друковані учительні євангелія були перекладами грецького учительного євангелія Калліста*, патріарха царгородського з XIV віку. Учительним євангелієм називано євангельські тексти на всі неділі року і на всі важніші свята з долученими до кожного з них духовними поученнями. В західній церкві подібні збірки називалися постиллями. За прикладом Ставровецького* пішли численні сільські і міські священики, що переписували собі євангельські тексти чи то дослівно, чи то в перекладах і додавали до них поучения, часом притчі або оповідання, вибрані з різних збірок і з власними толкуваннями. Таких писаних учительних євангелій із XVII і XVIII віків у самій Галичині і Угорській Русі відомо нам досі звиш 50 примірників, а проте нема майже ані одного такого, що би був дослівною копією другого.

* ... грецького учительного євангелія Калліста... — Йдеться про «Учительне євангеліє», приписуване константинопольському патріарху Каллісту (був патріархом протягом 1350—1363 pp.), перекладене слов'янською мовою з грецької в XIV чи на початку XV ст.

* ... за прикладом Ставровецького... — Кирила Транквіліона-Ставровецького, який уклав і видав 1619 р. у Рахманові на Волині збірку проповідей під заголовком «Євангеліє учительноє».

Із духовно-поучительних книг, друкованих Василіанами у XVIII віці церковною мовою з більшими або меншими домішками народної, назвемо тут три найважніші, а власне «Ифіка ієрополітика», видана уперве р. 1760 у Львові, а передрукована 1764 р. в Петербурзі*; «Народовіщаніє», видане у XVIII віці два рази, 1768, 1778, і «Богогласник», виданий уперве в Почаєві 1790 р. Перша з тих книжок містила ряд поучень духовного і педагогічного змісту, при чім текст був переплітаний гарними ілюстраціями з підписаними під ними віршами, яких було звиш 50 штук. «Народовіщаніє» — се був дуже просторий катехізис*, себто наука про всі артикули віри з доданням до кождої точки відповідних пояснень і поучень. Катехітична* часть уложена мовою близькою до народної, а в поучительній часті, писаній

* ... «Ифіка ієрополітика», видана уперве р. 1760 у Львові, а передрукована 1764 р. в Петербурзі... — перше відоме видання «Ифіки ієрополітики» вийшло в Києві 1712 р.

* Катехізис — виклад основ християнського віровчення у формі запитань і відповідей.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 254

церковною мовою, подано дуже багато оповідань і легенд, узятих почасти з давніших прологів, а переважно із збірки західноєвропейських легенд, званої по-латині «Speculum exemplorum» і відомої також у нас у перекладі ще з XVI віку п[ід] з[аголовком] «Великое зерцало»*. Другу аналогічну збірку духовних оповідань, відому під назвою «Gesta Romanorum» і перекладену ще в XVI віці на польську мову, маємо також у перекладі на південноруську мову з польського оригіналу в однім рукописі XVIII віку, що міститься в Перемиській капітульній бібліотеці. Там же, в іншім рукописі маємо переклад на тодішню літературну мову, зближену до народної, польського трактату «Пекельная вѣчность»*, якого друга копія знайшлася в посіданні одного селянина із села Соколі Перемиського повіту. Оба рукописи, що містять «Пекельную вечность», мають її текст у дефектній формі і то так, що з обох текстів ледве чи можна зложити цілість трактату, який, зрештою, не має літературної вартості. Зате оба ті рукописи містять у додатку до «Пекельної вечности» цілий ряд легенд про смерть і загробне життя, черпаних переважно із того ж «Великого зерцала».

* «Великое зерцало» — збірка легендарних оповідань, яка склалася у Нідерландах близько 1481 р. і набула популярності у всіх європейських літературах; на Україні легенди з цієї збірки відомі в рукописах XVII—XVIII ст.

* ... переклад... польського трактату «Пекельная вѣчность»... — Цю пам'ятку охарактеризовано у праці І. Франка «Карпаторуська література XVII—XVIII віків» (ЗНТШ, т. 38, кн. 6, с. 116—118, т. 32 нашого видання).

В «Богогласнику» маємо першу систематичну збірку південноруських духовних пісень, які почали укладатися певно ще в XVII віці почасти церковною, почасти народною мовою, головно під впливом польського богослуження, яке такі пісні допускало в часі церковної відправи. Руські збірники таких пісень були кілька разів друковані протягом XVIII віку маленькими книжечками зразу латинськими, а потім і руськими буквами, при чім руські пісні мішалися з польськими. Треба тут зазначити також, що василіанська друкарня в Супраслі поклала собі спеціальну задачу — друкувати руські церковні книжки латинськими буквами; до таких книжок належали згадані вже збірки духовних пісень, а також молитвослови, в яких на одній стороні міститься церковнослов'янський текст молитов і акафістів, друкований латинськими буквами, а на другій — той сам текст у польськім дослівнім перекладі. Сі польсько-церковні друки важні, між іншим, і для того, що показують нам, що тодішні василіани читали церковнослов'янський текст із чисто народною південноруською вимовою. Щодо «Богогласника», то треба сказати, що в ньому міститься збір пісень духовних, уложених церковнослов'янською, руськонародною, польською і латинською мовами. Вони поділені

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 255

на п'ять груп: празники господські, празники богородичні, пісні про чудотворні ікони Ісуса і Марії, пісні на честь різних святих і пісні покаяння про смерть і страшний суд. Пісні походять від різних авторів, яких досить значне число названо в так званих акростихах. Вони уложені переважно у XVIII віці, і багато з них дійшло до нас у рукописних збірках старших від «Богогласника». В тих випадках, де можемо сконтролювати текст старших рукописів з «Богогласником», переконуємося, що редактори «Богогласника» намагалися підганяти народну мову під церковну, а дуже часто скорочували первісний текст. «Богогласник» не стратив і досі свого значення і в XIX віці був виданий іще два рази вповні в роках 1805 в Почаєві і 1850 у Львові, а часткових видань чи то самих колядок, чи ширших виборів було видано дуже багато, при чім не обійшлося без щасливішого або нещасливішого модернізування.

Часи політичного та освітнього занепаду, звичайно, забувають великі та цінні твори свого старшого письменства, а зате задоволяються витягами та енциклопедичними читанками. І в нашім письменстві середньої доби, по утраті державної самостійності, поставали такі твори, що, не ставлячи великих вимогів до думання та пам'яті людей, подавали їм у найкоротшій формі немов жмінки потрібних або й непотрібних відомостей, якими при нагоді можна було блиснути в товаристві. До таких творів належав принесений до нас із Заходу «Люцідарій» — катехізм космогонічних, географічних та етнографічних відомостей, важних колись для середньовікових людей, але застарілих для людей XVI-XVII в. Незалежно від тої західної запозики, певно вчасніше від неї, поставали на Русі т[ак] зв[ані] азбуковники, т. є. пояснення рідких слів і важних тем, упорядкованих поазбучно. Історія і склад тих збірок у нас досі мало оброблена, та й азбуковників небагато дійшло до нас у старих рукописах. У бібліотеці Народного дому я не стрічав ані одного, а в моїм посіданні є один «Азбуковник» у досить багатій рукописній збірці о. Іллі Яремецького-Білахевича*, що писав свою збірку в роках 1746-50 і повносив у неї, крім багатьох різнорідних творів, популярних тоді серед руської інтелігенції, також власні переповіді деяких біблійних книг Старого завіту.

* ... рукописній збірці о. Іллі Яремецького-Білахевича... — рукопис описано у праці І. Франка «Карпаторуська література XVII—XVIII віків» (ЗНТШ, т. 38, кн. 6, с. 103—116, т. 32 нашого видання); збірка зберігається в архіві І. Франка під № 4760.

Немалим розповсюдженням тішилися також теологічні виклади на повседневні молитви «Отченаш», «Богородице діво», «Вірую» і «Десять заповідей». Толкування, в яких

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 256

іноді міститься полеміка з найстаршими єресями християнської церкви, вказують на грецьке походження; ані в російській, ані в нашій науці на ті популярні твори досі, оскільки знаю, ніхто не звернув уваги.

XXVIII. ПРАВОСЛАВНІ ПИСЬМЕННИКИ XVIII ВІКУ

Було вже згадано, що XVIII вік на Лівобережній Україні був для південноруського письменства дуже некорисний. Що важніше і цінніше, могло появлятися тільки церковною або офіціальною російською мовою, і то, переважно, лише в столицях — Москві і Петербурзі. В Москві друкувалися в початку XVIII віку «Четьї мінеї» Димитрія, єпископа Ростовського*, а, окрім них, не можна зазначити майже нічого важнішого, що дотикало би ближче України. Із петербурзьких видань XVIII віку, що так чи інакше дотикають України, варто зазначити хіба просторий опис подорожі Барського по святих місцях Азії, Африки й Європи, виданий уперве 1778 р.

* В Москві друкувалися в початку XVIII віку «Четьїмінеї» Димитрія, єпископа Ростовського... — перше видання чотирьохтомних «Четьїв міней» Димитрія Туптала (з 1702 р. митрополита ростовського) — «Книги житій святых...» — вийшло в Києві в 1695, 1700, 1705, 1711 pp.; у Москві воно було надруковане в 1759 р.

Із письменників XVIII віку, яких твори дійшли до нас у рукописах або в сучасних друках, заслугують на ближчу увагу три, а власне віршописець Климентій, мандрівний монах, якого простора збірка віршів, хоч невисокої поетичної вартості, дає дуже багато характерних рисів для зрозуміння життя і побуту особливо нижчих верстов народної маси придніпрянської України в першій половині XVIII віку, а також немало автобіографічних подробиць для характеристики самого автора. Другий інтересний мандрівець того віку, київський міщанин Василь Барський, вибрався в р. 1723 із Києва до Львова, відси до Риму, де пробув до початку 1725 р., в якім об'їхав Македонію, а в 1726 р. прибув до Палестини, де пробув два роки, обходячи всі святі місця. В р. 1728 звідав Єгипет, Арабію і Сірію, відки 1729 р. вернув назад до Палестини. Відси 1730 р. вирушив до Кіпру і об'їхав протягом двох років усі важніші монастирі грецького архіпелагу, а потім пробув по кілька літ на островах Кіпрі і Патмі; аж у р. 1744 заїхав до Царгорода, а відси на Афон, де в тім же році написав спомини* про свою подорож.

* Василь Барський... написав спомини... — Йдеться про «Пѣшоходца Василія Григоровича-Барскаго-Плаки-Албова, уроженца кіевскаго, монаха антіохійскаго, путешествіе к святым мѣстам, в Европе, Азіи и Африке находящимся, предпринятое в 1723 и оконченное в 1747 году, им самим писанное, нынѣ же на иждивеніи его свѣтлости князя Григорья Александровича Потемкина для пользы общества изданное в свѣт под смотреніем... Василья Григорьевича Рубана» (Спб., 1778).

Григорович-Барський Василь Григорович (1701— 1747) — український мандрівник, філолог і письменник.

Рубан Василь Григорович (1742—1795) — український і російський письменник та історик дворянського напряму.

Остатній визначний муж XVIII віку, про якого тут треба дещо сказати, був Григорій Сковорода. Він лишив по

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 257

собі багато писань, переважно містично-філософічного характеру, і являється заразом третім оригінальним типом письмениика-мандрівця, що, подібно до свого сучасника Жана-Жака Руссо*, всім своїм життям проповідує відречення від гідностей і почестей світу, від ученої чи урядової кар'єри і поворот до найпростішого, ніби природного життя. Вихованець Київської братської школи, він припадковим способом побув трохи за границею, трохи в Петербурзі як співак разом з іншими співаками, рекрутованими із Київської бурси, займав кілька разів місце учителя в різних публічних школах або приватного інструктора для дітей різних панів, та ніде не міг загріти місця і скінчив бурлакою, що періодично ходив від одного знайомого до другого, блукаючи степовими шляхами Лівобережної України з сопілкою в руках і торбою за плечима, поки не вмер у якійсь маленькій димарці в саду чи в пасіці одного із своїх приятелів. «Світ ловив мене і не зловив», — се був оклик його життя, та, на жаль, і він не зловив смислу життя і в просторих своїх писаннях, складаних незвичайно кучерявим і баламутним стилем, даремно силкувався погодити авторитет святого письма з чистим розумом і фаталізм убожества з вродженим йому оптимізмом. В історії філософії він не займає ніякого місця, бо в його афористично накиданих думках, крім якогось силуваного дотепу, нема ані логічного, ані органічного мислення, тільки якісь дивні скоки в найрізніші сторони. Сковорода писав також вірші, з яких деякі, приміром, «Всякому городу нрав і права», зробилися майже народними піснями, та взагалі вартість його віршів дуже мінімальна. З усіх його творів мають літературну вартість хіба «Харьковские басни», писані літературною російською мовою з сильним українським відтінком. Се — одинокий твір Сковороди, який варто перекласти на нашу мову. Байки писані гарною, декуди навіть граціозною прозою.

* Руссо Жан-Жак (1712—1778) — французький філософ, педагог і письменник; основоположник сентименталізму і передромантизму в французькій літературі.

XXIX. ПОЧАТКИ НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНИ

Кінець XVIII віку характеризується деякими дуже цікавими подіями, що скоїлися на широкій території Південної Русі. Поперед усього в р. 1772 перший раз розібрано Польщу, і одна часть Південної Русі, а власне так звана Червона Русь під назвою Галичини, перейшла до

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 258

Австрії. Перехід від польської анархії під австрійське бюрократичне панування відбився подекуди корисно на розвою тієї частини південноруської нації, яка заселяла східну Галичину. Влекшення панщизняних тягарів, урядовий помір землі і забезпечення земельної власності, засновування сільських і вищих шкіл з руською викладовою мовою, заведення правильнішого судівництва і громадських шпихлірів —се були важні культурні здобутки, наділені галицько-руській людності австрійськими монархами. Наполеонівські війни на якийсь час спинили розвій тих здобутків, і для того перші виразні проблиски національного почуття почалися тільки по їх утишенню. Одним із перших проблисків того почуття можна вважати духовне просвітнє товариство, зав'язане 1816 p., якого статут був опублікований по-латині* і якого мета була видавати книжки шкільні та навчаючі для народу. Польська інтрига не дала тому товариству увійти в життя, та проте зусиллям руської єрархії, головно каноніка Могильницького, удалося виробити урядовий дозвіл на закладання сільських шкіл із руською викладовою мовою під доглядом духовенства і консисторії. Іван Могильницький був також автором першої граматики південноруської мови, опертої не на Смотрицькім* і його наступниках, а на нових основах, покладених чеським ученим Йосифом Добровським, батьком новочасної славістики.

* ... я кого статут був опублікований по латині... — Статут товариства І. Франко опублікував у статті «Перше руське просвітнє товариство з pp. 1816—1818» — збірник історико-філософської секції НТШ, т. V, 1902.

* Іван Могильницький був також автором першої граматики південноруської мови, опертої не на Смотрицькім... — І. Франко має на увазі складену І. Могильницьким 1823 р. першу в Галичині «Граматику язика словено-русского...». Ця праця була опублікована лише 1910 p. M. Возняком, який вважав, що І. Могильницький найбільше черпав з граматики «начальника слов'янських граматиків М. Смотрицького» (Возняк С. Галицькі граматики української мови першої половини XIX ст. Львів, 1911, с. 74).

В Правобережній Україні, що після 1772 року ще належала до Польщі аж до 1793 p., зайшли два важні випадки політичної натури, а власне уманська різня 1768 р. і спричинене нею зруйнування Запорозької Січі військом російської цариці 1775* р. В Лівобережній Україні, що вже здавна належала до Росії, майже рівночасно з тими подіями, 1783* року було заведене кріпацтво. Немов для замаскування сього акту, що мав сплодити на Україні дуже погане життя народу аж до 1861 p., цариця Катерина скликала делегатів із усіх губерній для наради над чимось подібним до конституції*. Комісія, вибрана делегатами, випрацювала проект політичної реорганізації Росії, але Катерині по якімось часі вивітрили конституційні забаги, і делегати мусили роз'їхатися без ухвали.

* ... з руйнування Запорозької Січі військом російської цариці 1775 р. — У першодруці «1771 p.».

* ... 1783 року було заведено кріпацтво. — У першодруці — «1775».

* ... цариця Катерина скликала делегатів із усіх губерній для наради над чимось подібним до конституції. — Йдеться про роботу так званої «Комиссии об уложении» 1767 p.

Великий європейський шум французької революції відбився в Росії досить живо, бо сюди наїхало багато емігрантів, які, крім свого депоседованого аристократизму, внесли все-таки значне злагодження обичаїв у життя ро-

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 259

сійської інтелігенції, а дуже часто разом зі своєю культурою також ліберальні і радикальні ідеї XVIII в. Ще перед напливом емігрантів прийшло до Росії, мабуть, із Франції масонство*, довкола якого громадилися тайні кружки гарячих серць і визначних умів вроді Новікова і Радищева, у яких почали світати думки про права кождої людини на свобідне і самостійне життя, на розвій, освіту і повноправність. Нема сумніву, що й на Україну заходила течія тих самих думок і що під їх впливом і тут на тлі козацьких традицій зародилася думка про нове письменство в народній мові і про конечність розвою південноруської народності при помочі освіти.

* Масонство (франкмасонство) — релігійно-етичний рух, що виник у країнах Європи у XVIII ст. Назву, організаційні форми масони запозичили у середньовічних цехів (братств) будівельників-каменярів, а також у рицарських орденів. Вони прагнули створити таємну всесвітню організацію з утопічною метою мирного об'єднання людства в релігійному братньому союзі. В Росію масонство проникло в 30-х роках XVIII ст. Пізніше окремі масонські ложі, знаходячись в опозиції щодо існуючого ладу, були зв'язані з декабристами; заборонені на Україні в 1819 p., в Росії — в 1822 р.

XXX. ІВАН КОТЛЯРЕВСЬКИЙ

Нема сумніву, що перший ініціатор того нового українського письменства Іван Котляревський у своїй молодості стояв під впливом лібералів вроді о. Лободи [вірогідно Леванда Іоанн]*, по якім лишилися два томи проповідей, навіяних свободолюбним духом. Перший твір Котляревського «Енеїда перелицьована на малоросійський язик» — був не тільки жвавим протестом проти пануючого тоді в російськім письменстві псевдокласицизму, але також дуже вдатною пробою популяризації осіб і понять, що були досі власністю тільки освічених верстов, а, з другого боку, — вдатною пробою піднести людову українську мову до висоти літературного твору, що був гідний знайтися в похіднім куфрі Наполеона. Годі нам сьогодні досить високо оцінити вплив «Енеїди» Котляревського на тогочасну українську і загалом російську суспільність; досить буде згадати, що, крім трьох видань, які появилися протягом десятьох літ*, із кождого з тих видань, а навіть із брульйонів Котляревського перед першим виданням, роблено численні копії, з яких деякі заблукали також до Галичини.

* ... стояв під впливом лібералів вроді о. Лободи... — Очевидно, йдеться про українського письменника-проповідника та церковного діяча Леванду Іоанна (1734—1814).

* ... трьох видань, які появилися протягом десятьох літ... — За життя І. П. Котляревського здійснені такі видання «Енеїди»: «Энеида на малороссийский язык перелицованная. Чч. І, II, III, с приобщением значения малороссийских слов как содержащихся в оной, так и весьма многих других». Спб., иждивением М. Парпуры, 1798; «Вергилиева Энеида на малороссийский язык переложенная. Чч. I—IV. Спб., 1809; «Малороссийская Энеида (отрывок из 6-й кн.)». — «Утренняя звезда». Альманах. Харків, 1833. [У коментарі не згадано видання 1808 р. Саме з ним і буде три видання: 1798, 1808 і 1809 рр. - Т.Б.]

Великий як епік Котляревський має також заслугу як драматик, написавши першу в українськім письменстві комедію зі співами «Наталку Полтавку» і одноактову фарсу «Москаль-чарівник», що була немов змодернізуванням давнішої інтермедії, а щодо своєї теми являється переробкою мандрівної теми про вояка-чарівника, що в XVIII віці із Франції через Німеччину і Польщу зайшла також на Україну і незалежно від Котляревського сплодила аналогічну

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 260

комедію також у Галичині у одноактівці Степана Петрушевича п[ід] з[аголовком] «Муж старий, жінка молода».

Ще один твір Котляревського «Ода до князя Куракіна», держаний в гумористичнім тоні, був безпосереднім продовженням давніших українських вірш, але також не менше як інші твори Котляревського навіяний новочасним духом гуманності й лібералізму. Котляревський, що провів значну часть життя у військовій службі і дослужився рангу капітана, а старі літа прожив у Полтаві як надзиратель хлоп'ячої школи, писав також дещо по-російськи*, а власне дневник своїх військових походів, може, перекладене пояснення «Псалтирі» і віршовий переклад однієї оди Сапфони*. Його твори викликали в пізнішій українській критиці різні суперечні думки, але жоден критик не міг відмовити йому великого поетичного таланту, глибокої знайомості українського народного життя і щирого замилування до українського народу. Нема сумніву, що, починаючи свій перший поетичний твір ще на шкільній лаві під незапереченим впливом російської травестії «Енеїди», написаної Осиповим, Котляревський чим далі тим більше почував у себе свідомість своєї національної самостійності і до кінця життя нічим не спроневірився тій ідеї.

* ... писав також дещо по-російськи ... — Йдеться про твори І. П. Котляревського «Ода Сафо» («Молодик на 1844 год». Харків, 1843), «Записи о первых действиях русских войск в турецкую войну 1806 года». — «Киевская старина», 1900, кн. 12).

* Сапфо (Сафо; VIII—VI ст. до н. е.) — давньогрецька поетеса.

Говорячи про одноактову фарсу Котляревського «Москаль-чарівник», варто згадати про іншого лівобережного українця, Василя Гоголя, батька славного письменника Миколи Гоголя. Гоголь був поміщик Миргородського повіту* Полтавської губернії і, не маючи претензії на літературну славу, написав декілька українських фарс чи комедій, із яких дійшла до нас тільки одна — «Простак або хитрощі жінки, перехитрені москалем», опублікована Кулішем у «Основі» 1862 р. Із інших лишилися тільки уступи, поміщені його сином у епіграфах до його нарисів «Вечори на хуторі близь Диканьки». При всій безпретензіональності і простоті композиції фарса Гоголя-батька визначається живим гумором і дуже гарною українською мовою.

* ... поміщик Миргородського повіту. — У першодруці «Ніжинського».

XXXI. ХАРКІВСЬКА УКРАЇНА

Незалежно від Котляревського, але, може, потрохи під впливом Сковороди, почалося духове розбудження в Харкові, де за ініціативою Миколи Каразіна*, ліберального вельможі і повірника царя Олександра І, засновано університет в р. 1805. Сей університет зробився

* ... за ініціативою Миколи Каразіна... — Очевидно, І. Франко мав на увазі Каразіна Василя Назаровича. С. 261. «Украинский вестник» — перший на Україні літературно-художній, науковий і громадсько-політичний місячник прогресивного спрямування. Виходив у Харкові 1816— 1819 pp.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 261

натуральним центром науки, що не могла не торкатися місцевих відносин і місцевого населення. В числі його професорів бачимо уже в перших десятиліттях Гулака-Артемовського, що добув собі відразу почесне місце в українськім письменстві широко розведеною гумористичною байкою «Пан та собака». Хоча основана на фальшивій ідеї, що признає управнення підданства, а тільки висміває явні надужиття і капризність панів, яким підданий ніколи не може догодити, ся байка, друкована в місцевім журналі «Украинский вестник» і ширена також у рукописах, була деяким ферментом, що збуджував думки про потребу реформи селянських відносин. Дальші твори Гулака-Артемовського, держані в тім самім гумористичнім, декуди пересоленім тоні, незважаючи на свою літературну і язикову вартість, не мали вже такої ідейної основи. Інтересний факт, що при Харківськім університеті обік росіян і українців служили професори поляки, був причиною зав'язання живіших зносин між Харковом і Варшавою, так що деякі вірші Гулака, прим[ром], перерібка Міцкевичевої балади «Пані Твардовська»*, були друковані майже рівночасно в Харкові і в Варшаві в тодішній «Bibliotece Warszawskiej»*.

* ... перерібка Міцкевичевої балади «Пані Твардовська...» — Балада П. П. Гулака-Артемовського «Твардовський», створена за мотивами балади «Пані Твардовська» Адама Міцкевича (1798—1855); вперше була опублікована в Петербурзі в журн. «Вестник Европы» (1827, № 6), звідки передрукував її українською мовою орган польських романтиків «Dziennik Warszawski» (1827, т. IX).

* «Biblioteka Warszawska» — науково-літературний журнал ліберального спрямування, виходив у Варшаві в 1841— 1914 pp.

В Харкові, а властиво в його найближчім сусідстві, селі Основі, родився і виховався третій визначний письменник, що багато причинився до розвою української мови і письменства, до розбудження історичних традицій і до фундування освіти ширших верстов українського народу на новій науковій основі. Се був Григорій Квітка, син українського поміщика з села Основи, який від сього села прибрав собі прозвище Основ'яненко. Протягом своєї довголітньої діяльності він визначився як повістяр у сентиментальнім і сатиричнім тоні, в обох сих тонах як творець людової повісті, один із перших того роду творців у європейських письменствах. Як аматор театру він був автором кількох драматичних штук, із яких одна комедія зі співами, «Сватання на Гончарівці», написана чистою українською мовою, дві, «Шельменко-денщик» і «Шельменко — волостной писарь», написані мішаною українською і російською мовою і були, мабуть, наслідуванням венецького комедіописателя Гольдоні; одна по-російськи написана і в своєму часі не друкована комедія «Суматоха в малом городке» зробилася основою драматичного архітвору Гоголя «Ревизор».

Крім того, написав Квітка ряд просторих оповідань російською мовою, із яких найбільше знаний «Пан Халяв-

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 262

ский» і яких основою було тодішнє життя українських поміщиків Лівобережної України. Понад се, він писав принагідні статті в різних журналах, із яких назву лише спомини про Головатого* і пробу популярного викладу обов'язків підданих до своїх панів п[ід] з[аголовком] «Слово до любезних земляків»* українською мовою. Квітка так само, як і Гулак-Артемовський, стояв на тій ідейній основі, що панщина — стан зовсім оправданий, при якому можливе щасливе життя селянина, коли тільки він має доброго пана. В деяких його повістях, приміром, у «Марусі», «Перекотиполі», «Козир-дівці» і інших зовсім не видно панщизняних відносин, так як коли б се були села зовсім свобідних людей. Найглибше до основи тодішнього селянського життя сягають повісті «Козир-дівка» і «Сердешна Оксана», перша малюючи геройство селянської дівчини в боротьбі з продажним чиновництвом, а друга, попередниця Шевченкової «Катерини», але ідейно далеко вища від неї, малює становище дівчини, уведеної офіцером, і її моральну побіду над народним пересудом, що осуджує покриток. «Маруся», яку вважано за найкращу повість Квітки, на мою думку, незважаючи на дуже гарні деталі, стоїть ідейно зовсім невисоко. Натомість у «Конотопській відьмі» дав Квітка незрівняний майстерний малюнок старих козацьких порядків, може з половини XVIII віку в новочаснім сатиричнім освітленні. Як публічний діяч зазначив Квітка свою пам'ять основанням педагогічного інституту для дворянських дівчат*, який пізніше перемінено на такий же інститут імені імператриці Марії.

* ... спомини про Головатого... — І. Франко має на увазі твір Г. Квітки-Основ'яненка «Головатый (Материал для истории Малороссии)» («Отечественные записки», 1839, т. VI), присвячений Головатому Антону Андрійовичу (?—1797), військовому судді Чорноморського козацького війська.

* «Слово до любезних земляків». — «Листи до любезних земляків».

* ... основанням педагогічного Інституту для дворянських дівчат... — Інститут благородних дівиць у Харкові існував протягом 1812—1917 pp.

XXXII. ПОЧАТКИ УКРАЇНСЬКОГО СЛОВ'ЯНОФІЛЬСТВА.
МАКСИМОВИЧ

З Харковом в'яжуться також перші початки українського слов'янофільства, зв'язані з іменами Ізмаїла Срезневського і Миколи Костомарова — учеників Харківського університету. Тут розпочав Срезневський свою наукову діяльність виданням періодичної збірки «Запорожская старина» в роках 1833-1838*, в якій, окрім інших матеріалів і розвідок, опубліковано також 60 дум і пісень, в тім числі ряд фальшованих дум про найстарші козацькі часи. Срезневський, що з Харкова швидко перейшов на університетського професора до Петербурга, хоч не вертався

* ... виданням періодичної збірки «Запорожская старина» в роках 1833—1838... — У першодруці «1832-1838».

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 263

пізніше до спеціально-українських тем, то, все-таки, поклав великі заслуги в науці, особливо для студій старослов'янської мови в різних її діалектах, головно як видавець текстів у своїх «Памятниках древнеславянского юсового письма», «Статьях и заметках о малоизвестных и неизвестных рукописях» і особливо в «Памятниках древнерусского письма и языка», яких перше видання 1866 р.* вийшло з долученням многоцінної хрестоматії і, на жаль, не було пущене в продажу, а друге, 20 літ пізніше, видано подекуди доповнене, але без хрестоматії.

* ... яких перше видання 1866 р. — У першодруці — «1862 p.».

Інтерес до збирання і записування кобзарських дум і народних пісень українських був розбуджений іще в XVII віці, із якого дійшли до нас найстарші співанники, писані поляками, що обік польських пісень містять також руські. Із XVIII віку маємо таких співанників дуже багато чи то польсько-руських, писаних латинськими буквами, чи то чисто руських, писаних руським скорописом, але переважна часть тих пісень — се не властиві народні, але т[ак] зв[ані] дворацькі, складані двірськими бандуристами, яких удержували багатші пани на своїх услугах, або школярські та дяківські, що складалися чи то дійсними школярами, чи то т[ак] зв[аними] мандрованими дяками, сільськими попами або різнобарвним інтелігентним пролетаріатом, що тоді густо-часто вештався по різних селах і містах, шукаючи більше-менше легкого хліба. Тільки з початком XIX віку починається записування народних пісень із уст народу, кобзарських та лірницьких пісень із уст фахових кобзарів та лірників. Найстаршу таку збірку, що дійшла до нас з іменем Ломиковського, маємо з р. 1805. Найстаршу друковану збірку видав князь Цертелєв у 1819 p., потім пішли щораз систематичніші збірки Максимовича і Лукашевича [можливо Лукашевич Платон Якимович]. Сі збірки розбудили живий інтерес до народної творчості, особливо за приводом книжечки поляка Зоріана Доленги-Ходаковського. Під тим псевдонімом здобув собі досить широку популярність литовсько-польський шляхтич Адам Чарноцький, що уперве 1808 р. видав книжечку «О Słowiańszczyźnie przed chrześciaństwem», в якій виказав, між іншим, можність і потребу дошукуватися в піснях, оповіданнях і віруваннях простого народу слідів первісної слов'янської міфології. Чарноцький, дезертерувавши з російського війська, змінив своє ім'я на Ходаковський, і під сим іменем, мандруючи від села до села, від міста до міста і від краю до краю та збираючи найрізнорідніші етнографічні,

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 264

топографічні і археологічні відомості, перейшов Західну і Східну Галичину, значну часть Правобережної України, Білу Русь і значну часть великоруської території, скрізь будячи своїми розмовами і листами зацікавлення до старовини, зібрав сам величезний збірник пісень польських, українських, білоруських і великоруських, із якого користали пізніші видавці і який в цілості заховався між паперами Максимовича. Чарноцький закінчив своє життя у Москві, де тулився при гурті слов'янофілів і друкував деякі свої праці в їх органах по-російськи.

До визначних видавців українських народних пісень і загалом до визначних письменників української науки належить Михайло Максимович. Ще як приват-доцент ботаніки в Москві Максимович познайомився особисто з Міцкевичем і Ходаковським, видав 1827 р. «Сборник малороссийских песен» у Петербурзі*, другу збірку «Украинские народные думы» 1834 p. — в Москві і там же того самого року — «Голоса украинских песен». Перейшовши до Києва на професора російської літератури, видав там 1842 р. «Сборник украинских песен», при якім було написано том І, але якого дальші томи не вийшли. Видання пісень і дум, доконані Максимовичем*, невважаючи на цінність деяких текстів, не стоять на висоті науки, головно задля браку відповідної системи і критики текстів. Максимович був автором дуже гарного перекладу «Слова о полку Игореве» на українські вірші, виданого в Києві 1857 p.; перекладав також деякі псалми на українську мову. Та головна його наукова заслуга лежить на полі українського язикознавства і української, спеціально київської старовини.

* ... «Сборник малороссийских песен» у Петербурзі... — Збірник «Малороссийские песни» був виданий у Москві.

* Видання пісень і дум, доконані Максимовичем... І. Франко має на увазі такі видання українських фольклорних творів, здійснені О. М. Максимовичем: Малороссийские песни. 1 том в 4-х книгах, с предисловием, словарем и объяснительными примечаниями. М., 1827; Украинские народные песни., ч. І. Кн. I. Украинские думы. Кн. II. Песни козацкие былевые. Кн. III. Песни козацкие бытовые. М., 1834; Сборник украинских песен., ч. 1. К., 1849.

Між російськими писаннями Максимовича важне місце займає, без сумніву, його «История древней русской словесности, книга первая», видана в Києві 1839 р. Ся книжка не була оцінена відповідно до своєї вартості ані сучасниками, ані пізнішими вченими, хоч була передрукована 1880 р. в третім томі «Собрания сочинений М. А. Максимовича», виданім у Києві, ст. 346-371. Щоправда, праця Максимовича має більше філологічний, ніж літературно-історичний характер, та, проте, зарівно у вступі, як і в спеціальних розділах «О развитии русской жизни и просвещении Руси в древнем периоде» та «Общее обозрение русских писателей и памятников словесности древнего периода», знаходимо багато цінних уваг, які можуть остоятися ще й супроти новішого поступу науки. Щоправда система,

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 265

якої придержується Максимович у своїм поділі руського письменства на періоди, мусить у значній частині вважатися даниною духові того часу, коли учений українець міг зайняти місце «профессора русской словесности в университете св. Владимира». Максимович ділить історію руського письменства на три періоди: старий, середній і новий. У старім періоді розрізняє три відділи: перший — до половини XI в., до смерті Ярослава 1054 p., другий — до смерті Володимира Мономаха 1125 p., а третій —до перенесення митрополії з Києва на північ у другій половині XIII в. Середній період ділить на чотири відділи, а власне, перший від кінця XIII віку до початку церковнослов'янського друку 1491 p., другий — до заведення унії в Південній Русі і патріархату в Московщині (сей останній факт 1589, а перший 1596 p.); третій період кладе Максимович на р. 1654, Переяславську угоду, якою Україна номінально була злучена з Московщиною, а четвертий кінчить роком 1700, датою скасування патріархату в Москві. Новий період обіймає вже майже виключно духове життя Північної Русі. Максимович ділить його знов на 4 відділи, з яких перший обіймає перших 40 літ XVIII в. до появи Ломоносова*, другий — 46 літ, до смерті Катерини II і появи Карамзіна, третій кінчиться p. 1812 і характеризується іменами Карамзіна та Жуковського, а четвертий, у якім Максимович бачить «обращение России к самобытному и своенародному развитию своей жизни во всей полноте ее», характеризується іменами царя Николая І і Пушкіна.

* Ломоносов Михайло Васильович (1711—1765) — російський учений, родоначальник матеріалістичної філософії в Росії, один з фундаторів сучасного природознавства, зачинатель нової російської літератури.

Українському письменству Максимович присвятив пізніше цілий ряд спеціальних праць. Головно займали його увагу народні пісні та «Слово о полку Игореве», якому він присвятив 4 спеціальні розвідки. Так само подав він деякі цінні дані про початки українського друку і про деякі рідкості української бібліографії.

XXXIII. ПОПЕРЕДНИКИ ШЕВЧЕНКА

Із українських письменників старшої, так сказати, передшевченківської доби треба назвати тут Левка Боровиковського — автора збірки байок далеко нижчої літературної вартості, як байки Артемовського-Гулака, і балади «Маруся», що була українською переробкою популярної в романтичних літературах різних народів

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 266

людової балади про мертвого жениха, який увозить свою любку в могилу. Початок спопуляризування сієї теми дав німецький поет Бюргер своєю «Ленорою»; із слов'янських поетів слідом Бюргера пішли Жуковський своєю «Людмилою», литовсько-польський Зан* своєю «Нериною», Міцкевич своєю «Ucieczką». В їх ряді балада Боровиковського займає, все-таки, почесне місце задля свого українського колориту.

* Зан Томаш (1796—1855) — польський поет-романтик, приятель А. Міцкевича, один з організаторів студентських таємних патріотичних гуртків у Віденському (нині Вільнюському) університеті (1819).

Другим письменником, що пробував збагатити українське письменство творами, взятими з усної людової традиції, був Осип Бодянський, що під псевдонімом Іська Материнки видав 1835 р. три віршовані «Наські українські казки». Поетична вартість тих казок невисока, але книжечка цікава дуже своїм язиком і правописом, а сам автор, зробившися пізніше ученим славістом і професором Московського університету, поклав великі заслуги в науці як видавець «Чтений в Московском обществе истории и древностей»*, яких з кількалітньою перервою зредагував майже сто томів, помістивши в них велику масу історичних, літературних і етнографічних матеріалів, а понад се написав декілька цінних розвідок, в тім числі також «О происхождении и древности славянских письмен»*.

* ... як видавець «Чтений в Московском обществе истории и древностей». — Точна назва видання «Чтения в обществе истории и древностей российских» (ЧОИДР).

* «О происхождении и древности славянских письмен». — Йдеться про працю О. Бодянського «О времени происхождения славянских письмен», вийшла в світ в 1855 р. в Москві.

На кінець тридцятих і початок сорокових років припадають літературні дебюти двох українських письменників — Гребінки і Забіли. Євген Гребінка — найкращий байкопис в українськім письменстві; його «Малороссийские приказки» вийшли 1834 p., а під його редакцією вийшов у р. 1841 літературний збірник «Ластівка». В р. 1836 видав Гребінка окремо український переклад Пушкінової поеми «Полтава». Як байкопис займає Гребінка перше місце в нашім письменстві. Його байки визначаються ярким національним і навіть спеціально лівобережним українським колоритом, здоровим гумором і не менше здоровою суспільною і ліберальною тенденцією. По дусі наступник великоруського байкописа Крилова, він, усе-таки, зумів висловити свобідніший дух українського народу. По р. 1841 Гребінка, займаючи урядове становище в Петербурзі, почав писати по-російськи. Із чотирьох томів його російських писань здобула собі деяку популярність у нас повість «Чайковський», — подекуди наслідування Гоголевого «Тараса Бульби», в якій герой кобзарської думи про бурю на Чорнім морі (Олексій Попович) ідентифікується з героєм повісті, Чайковським. Не досягаючи висоти Гоголевої компо-

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 267

зиції, повість подавала все-таки деякі образки з життя лівобережного козацтва, більше XVIII, ніж кінця XVI віку, і в галицько-руськім перекладі Климковича була улюбленою лектурою галицько-руської молодіжі 60-их і 70-их років.

Другий письменник, якого літературний дебют припадає на кінець 30-их років, був Віктор Забіла, якого вірші, крім трьох друкованих 1841 р. в Гребінчиній «Ластівці», заховалися тільки в рукописах і були опубліковані вповні аж у початку XX століття*. Талант Забіли невисокий; його коротка поетична кар'єра в'яжеться тісно з нещасливим закоханням, після якого він швидко перестав займатися письменством, тільки вряди-годи складаючи принагідні вірші, із яких, мабуть, останнє було гумористичне «Посланіє до Тараса Шевченка» з р. 1844.

* Віктор Забіла, якого вірші, крім трьох друкованих 1841 р. в Гребінчиній «Ластівці», заховалися тільки в рукописах і були опубліковані вповні аж у початку XX століття. — До альманаху «Ластівка» увійшли вірші В. Забіли «Голуб», «Пісня», «Повіяли вітри буйні...»

Повніші видання творів В. Забіли здійснені 1906 р. — Співи крізь сльози. Поезії. Видання з передмовою І. Франка. Львів; Твори К.

До попередників Шевченка з огляду на дух і спосіб писання треба зачислити групу, репрезентовану Амвросієм Метлинським і тими письменниками, яких твори заповнюють п'ять томиків збірки «Южный русский сборник», виданої Метлинським у Харкові 1848 р. Амвросій Метлинський, тоді доцент Харківського, а пізніше професор Київського університету, розпочав свою поетичну діяльність збіркою віршів «Думки і пісні та ще дещо», виданою в Харкові 1839 p., а закінчив чотирма думками і піснями, поміщеними в першім томі «Южнорусского сборника»*. У своїх віршах Метлинський силкується попасти в тон новочасних романтиків, переносячи романтичні мотиви на український грунт. Але в деяких, як «Сирітка», «Старець» і «Максим Глек», стоїть на чисто українськім грунті поетичного опису народного побуту, зближаючися тоном більше до Гребінки, як до Шевченка. Другий томик «Южнорусского сборника» займає простора поема Степана Александрова «Вовкулака», написана в р. 1842 на основі народних вірувань. Александров іде слідами Котляревського, форсуючи іноді, особливо в першій часті своєї поеми, в описі весілля, гумористичний тон «Енеїди» до ступня відомого українського юродства. Одначе, друга часть поеми, в якій змальовано пригоди чоловіка, переміненого в вовка, має значний психологічний і літературний інтерес і заслугує на більшу увагу, ніж яку звертала досі на себе ся поема.

* ... а закінчив чотирма думками і піснями, поміщеними в першім томі «Южнорусского сборника». — Маються на увазі поетичні твори А. Метлинського «Бандура», «Козачі поминки», «Сирітка», «Старець» («Южнорусский сборник», 1848).

Третій і четвертий томики збірника Метлинського займають дві поеми Михайла Макаровського «Наталя» і «Гарасько», із яких одна написана 1844 p., а друга трохи піз-

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 268

ніше, одначе, перед 1846 р., у якім автор умер. Обі поеми — наслідування відомих поем чужонародних авторів, а власне «Наталя» — Гетевої «Hermann und Dorothea», а «Гарасько» — Пушкінового «Кавказского пленника». «Наталя» оброблена старанніше, коломийковим складом і не без таланту, малює сільську ідилію сватання чужосільної дівчини-сироти багатим хазяїном. В поемі «Гарасько», що виглядає більше на переклад, як на наслідування, автор далеко менше вміє попасти в тон Пушкіна, ніж би сього можна було бажати. Взагалі талант Макаровського дуже невисокий, у віршах часто римована проза, також невисокої вартості, та й знайомість народного життя зовсім невелика.

Останній томик «Сборника» Метлинського займає Квітчина драма «Щира любов», писана російською мовою з виїмком української ролі Галочки. Поміщені в першім томику вірші Михайла Петренка мають дуже малу поетичну, а ще меншу язикову вартість.

«Южнорусский сборник» важний ще тим, що про кождого з уміщених там авторів видавець подав короткі біографічні нариси, які при деяких, особливо Александрові і Макаровськім, лишилися досі одинокими доступними нам джерелами.

На принагідну згадку в історії українського письменства доби перед замітним впливом Шевченка заслугує також «Молодик на 1844 год, украинский литературный сборник, издаваемый И. Бецким, Харьков 1843» в двох томах. Перший том містить наукові праці і матеріали, писані російською мовою, в тім числі статтю В. Н. Каразіна «Взгляд на украинскую старину», М. Костомарова «Первые войны малороссийских козаков с поляками», К. Сементовського* «Очерк малороссийских поверий и обычаев, относящихся к праздникам», А. В. «Несколько слов об Иване Купале», першу часть статті Костомарова «Русско-польские вельможи» і його статтю, писану під псевдонімом Єремії Галки, «Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке». У другім томі*, крім російського перекладу драми Корженьовського «Пятый акт», міститься т[ак] зв[аний] «Малороссийский отдел», у якім поміщено оповідання Основ'яненка «Перекотиполе», дві прозові казки Костомарова, збірочку 25-ьох народних пісень, вірші Шевченка, Костомарова, Якова Щоголева, Олександра Чужбинського, Михайла Петренка, І. Левченка і коротеньку епіграму Бодянського.

* Сементовський Костянтин (1823—?) — автор статей з питань української етнографії.

* У другім томі... — Згаданий І. Франком зміст другого тому «Молодика на 1844 год» насправді є змістом «Молодика на 1843 год», ч. II.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 269

Додамо, що на кінці першого тому поміщено російський переклад оди Сапфони, доконаний Котляревським, а на початку другого тому дуже гарно виконані портрети Котляревського з подобизною власноручного підпису і козака Климовського*, українського віршописа XVIII віку.

* Климовський (Климов) Семен — український поет кінця XVII — першої половини XVIII ст., автор пісні «Їхав козак за Дунай». Його портрет в «Молодику», як і портрет І. П. Котляревського, належить російському художнику-ілюстратору Башилову Михайлу Сергійовичу (1821—1880).

XXXIV. ІСТОРИКИ УКРАЇНИ ПЕРЕД КОСТОМАРОВИМ

Нема сумніву, що розуміння і представлення історії краю можна уважати найкращим мірилом ступня національної свідомості у тих інтелігентів, що займаються писанням історії, і у тої публіки, якої погляди вони висловлюють і для якої пишуть свої твори. Коли з сього становища поглянемо на те, що можна зачислити до історіографії України XVIII і першої половини XIX віку, то можемо сказати, що хоч як низько іноді, особливо в половині XVIII віку, падало чуття української самосвідомості в українських інтелігентів, то, все-таки, скрізь чи то в просторих і заповнених буденними дрібницями дневниках Ханенка та Марковича, чи в таких, аж надміру козакофільських творах, як історія Рігельмана, можна доглянути сліди місцевого українського патріотизму і замилування до місцевої, рідної старовини. У попередніх розділах я полишив на боці численні дневники і спомини різних українських інтелігентів чи то задля їх мінімальної або й ніякої літературної і язикової вартості, чи то тому, що вони недоступні мені (пр[иміром], обговорені Драгомановим у другім томі «Громади» спомини ніжинця Вінського*, друковані в «Русском архиве»* 1878 р.), і згадаю тут ближче про трьох визначніших письменників, що при кінці XVIII і в першій половині XIX віку подали просторі курси історії південноруського народу, а власне про т[ак] зв[ану] «Історію русов», приписувану визначному білоруському єпископові Георгію Кониському, а, властиво, написану українським дворянином Полетикою, далі про дві просторі праці: Бантиша-Каменського «История Малой России»* та п'ятитомову «Историю Малороссии» Миколи Маркевича.

* ... спомини ніжинця Вінського... — Йдеться про «Записки Г. С. Винского» («Русский архив», 1877, № 1), що належали Вінському Григорію Степановичу.

* «Русский архив» — щомісячний історичний журнал, виходив у Москві в 1863—1917 pp.

* «История Малой России» — У першодруці «Южной Руси».

В р. 1767* скликана була до Петербурга з цілого російського царства Комісія депутатів для виробу проекту «Устава об уложении», щось вроді конституції. Від українського дворянства Полтавської губернії висланий був між іншими

* В р. 1767. — У першодруці — «1765».

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 270

Григорій Полетика*, який після довшого приготування предложив Комісії свій проект політичного устрою Південної Русі, оснований, буцім-то, на старих королівських і козацьких привілеях і законах. Для мотивування сього проекту він уложив меморіал, буцім-то, на основі достарченого йому його бувшим учителем і ректором Київської духовної академії, а пізнішим білоруським архієпископом Георгієм Кониським тексту літописця п[ід] з[аголовком] «История русов или Малой России». Комітет депутатів у Петербурзі по многих засіданнях був розв'язаний 1768 р.*, а «История русов» чи то в тій формі, як була уложена перед тим, чи, може, в пізнішім обробленні самого Полетики заховалася зразу в родині Полетик, а пізніше розійшлася в численних копіях по різних українських шляхетських домах і служила джерелом для фальшованих дум про найстарші часи козацтва, опублікованих Срезневським у його «Запорожской старине» і передрукованих почасти Кулішем у його молодечім творі «Україна», а також — джерелом деяких молодечих стихотворів Шевченка. Текст літописця був опублікований уперве Бодянським у Москві 1846 р. як окрема книжка «Чтений», а один із рукописів дістався також до Галичини. Бодянський і інші пізніші історики уважали сей літописець твором Георгія Кониського, опираючися на словах «Предисловия», в якому сказано: «Известный ученостью и знатностью депутат шляхетства малороссийского господин Полетыка, отправляясь по должности депутатства в великую оную Имперскую комиссию для сочинения проекта нового уложения, имел надобность необходимую отыскать отечественную историю. Он относился о сем к первоначальному учителю своему, архиепископу белорусскому Георгию Конискому, который был природный малороссианин и долголетно находился в Киевской академии префектом и ректором. И сей-то архиерей сообщил господину Полетыке летопись или историю сию, уверяя архипастырски, что она ведена с давних лет в кафедральном Могилевском монастыре искусными людьми, сносившимись о нужных сведениях с учеными мужами Киевской академии и разных знатнейших малороссийских монастырей, а паче тех, в коих проживал монахом Юрий Хмельницкий, прежде бывший гетман малороссийский, оставивший в них многие записки и бумаги отца своего, гетмана Зиновия Хмельницкого, и самые журналы достопамятностей и деяний национальных, и что при том она вновь им пересмотрена и исправлена.

* ... висланий був [...] Григорій Полетика... — У першодруці — «Антін Полетика».

* ... був розв'язаний 1768 р. ... — У першодруці — «1769 p.».

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 271

Господин Полетыка, сличив ее со многими другими летописями малороссийскими и нашед от тех превосходнейшею, всегда ее держался в справках и сочинениях по Комиссии. Итак история сия, прошедшая столько отличных умов, кажется, должна быть достоверною».

Пізніші досліди показали, що ані сама «Історія», ані її авторство — зовсім недостовірні. З новіших дослідів виходить, що ся «Історія» була написана без участі Георгія Кониського, правдоподібно самим Полетикою, з виразною політичною тенденцією представити козацтво і загалом увесь український народ як самостійну цілість, що з Польщею, і з Литвою, і, нарешті, з Росією лучилася і повинна лучитися на основі свободи і рівності під окликом: «Вільні з вільними, рівні з рівними». Автор проводить сей погляд консеквентно від часів завоювання Казіміра Великого аж до часів Хмельницького. Історія козацтва проведена прагматично і так само фантастично майже через увесь XVI вік і потім через половину XVII в. аж до Хмельницького. Автору відома ціла маса козацьких старшин і гетьманів перед Конашевичем і Хмельницьким, а про козацькі походи XVI і XVII в. він оповідає епічним стилем вроді Гоголевого «Тараса Бульби». Оповідання кінчиться 1704 р. і не доходить до погрому Мазепи* під Полтавою.

* Мазепа Іван Степанович (1644—1709) — гетьман Лівобережної України (1687—1708), зрадник українського народу. Проводив політику посилення феодально-кріпосницького гніту, узаконив панщину, прагнув приєднати Лівобережну Україну до Польщі. У 1708 р. під час російсько-шведської війни перейшов на бік Швеції.

«История русов» служила основою для обох пізніших істориків України — Бантиша-Каменського і Миколи Маркевича, які приймали канву «Истории русов» для XVI і XVII віків, доповнюючи її декуди звістками з інших, переважно польських, істориків, особливо про часи Хмельниччини. Бантиша-Каменського «История Малой России» вийшла уперве 1822 р. у чотирьох томах*, а «История Малороссии» Маркевича вийшла 1842-43 pp.* в п'яти томах. Обі сі історії, в своїй прагматичній часті залежні від «Истории русов» і позбавлені наукової вартості, подають, одначе, багато бібліографічного і документального матеріалу для XVIII в., і в тім головна їх вартість також для новіших істориків.

* ... вийшла [...] у чотирьох томах... — У першодруці — «у двох томах».

* ... вийшла 1842—43 р p. — У першодруці — «1841 p.».

Микола Маркевич заслугує надто на увагу як автор «Украинских мелодий», виданих 1831 p. російською мовою, і згаданої вже етнографічної збірки* про обичаї і вірування малоросіян, виданої по смерті автора 1860 р.*, в якій міститься також текст київської вертепної гри.

* ... згаданої вже етнографічної збірки... — Йдеться про видання: «Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян. Извлечено из нынешнего народного быта и составлено Николаем Маркевичем». К.» 1860.

* ... по смерті автора 1860 р. — У першодруці — «1861 р.».

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 272

XXXV. ВІДРОДЖЕННЯ В ГАЛИЧИНІ ДО р. 1848

Розвій національної свідомості в Галичині ішов значно відмінною дорогою, як на Україні, та сьогодні не можна вже сказати, щоб обі сі течії були зовсім незалежні одна від одної. Торговельні і загалом товариські зносини між австрійською Галичиною і російською Україною при кінці XVIII в. і в першій половині XIX в. були частіші і тривкіші, ніж у другій половині XIX віку. На се впливали незабуті ще державні традиції Польщі та різні міщанські і купецькі інтереси, пр[иміром], торгівля солі, збіжжя і худоби. Не диво, що тими самими дорогами, як інші товари, ходили також книжки, рукописи і інші культурні здобутки. Маємо відомості, що вже в перших роках XIX в. в Галичині відомі були друковані або копійовані примірники «Слова о полку Ігореві» і «Енеїди» Котляревського. Інтерес до народного життя збуджували місцеві публікації вроді Червінського* «Ruś Zadniestrska» з р. 1811, видаваний професорами Львівського університету календар «Der Pilger von Lemberg» («Pielgrzym Lwowski»)* (1821-22 p.), в якім уперве друкувалися руські пісні народні в руськім тексті і в німецькім перекладі. В р. 1829 вийшла в Дрездені книжечка молодого галицького поета Вікентія Поля*, пізнішого голосного польського поета і сина львівського урядника Pohlá, «Ruthenische Volkslieder», в якій подано в дуже свобіднім німецькім перекладі кількадесят галицько-руських пісень. В р. 1833* вийшла далеко важніша, багата збірка «Pieśni ludu Polskiego і Ruskiego w Ga-licyi, zebrał Wacław z Oleska» в двох томах, із яких один містив тексти, а другий музику пісень, списану Ліпінським*. Збірка попереджена була просторою передмовою редактора, губерніального радника, а пізніше губернатора Галичини, Вацлава Залеського. Збірка, друкована латинськими буквами, показалася далеко багатшою в руській часті, ніж у польській, хоча пісні в рамах певного методичного розкладу друковані були всуміш польські з руськими. В передмові автор широко розводиться про важність народної поезії для пізнання народності взагалі, але не подає докладних відомостей про те, відки брав тексти своїх пісень. Роздивляючися тепер у збірці, бачимо, що дуже значна часть поміщених там пісень узята не просто з уст народу, але зі старших писаних польських і руських спі-

* Червінський Ігнаци (бл. 1770 — бл. 1835) — польський етнограф і просвітитель. Один з перших почав вивчати життя, звичаї, повір'я українського і польського народів, видав у Львові 1811 р. працю «Okoliza Za-Dniestrska miedzy Stryjem a Lomnica» («Околиця Задністрянська між Стриєм і Лімницею»).

* «Pielgrzym Lwowski» — польський календар на роки 1822—1823, виданий у Львові.

* Поль Вінценти (1807—1872) — польський поет, учасник повстання 1830—1831 pp. З 1832 р. жив у Галичині. Його творчість цього періоду позначена демократичними настроями, інтересом до фольклорної традиції. В 1849 —1852 pp. Поль — професор географії Краківського університету; з 40-х років він відходить від демократичного руху, апологетично оспівує минуле польської шляхти й магнатської аристократії.

* В р. 1833 ... — У першодруці — «1834 p.».

* Ліпінський Кароль Юзеф (1790—1861) — польський скрипаль та композитор.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 273

ванників XVIII і початку XIX віку, в яких обік пісень справді народних широке місце займали популярні вірші відомих авторів або не менше популярні вірші двірських співаків та мандрівних школярів. В польській часті збірки Вацлава з Олеська знаходимо, пр[иміром], популярну романсу Карпінського*: «Filon і Laura», а в руській часті деякі вірші Добриловського. В усякім разі збірка Вацлава з Олеська мала значний вплив на галицько-руську суспільність, особливо попівство, в якому будила наївну амбіцію, що й руська мова може похвалитися численними піснями, які надаються до співання не лише в простій, хлопській хаті, але також у інтелігентнім товаристві.

* Карпінський Петро (? — 1902) — український співак. [Тут мова про Францішека Карпінського — Т.Б.].

З такого інтелігентного руського товариства, з попівських родин, що ще від часів Польщі зберігали стару руську традицію, а в новіших австрійських школах придбали дещо ширшу освіту, вийшли піонери нового національного відродження Галицької Русі — Маркіян Шашкевич, Яків Головацький і Іван Вагилевич, що в р. 1833 у Львівській духовній семінарії визначилися в крузі руських питомців як «Руська трійця» і зложили матеріал для видання літературної збірки «Зоря», що мала бути виразом нових, щиронародних і заразом слов'янофільських змагань галицько-руської молодіжі. Цензура не пустила в світ сієї збірки, але натомість не ставила перешкод виданню книжки Лозинського «Ruskoje Wesile» і досить оживленій полеміці про те, чи не краще б русинам уживати латинки замість гражданки або кирилиці, полеміці, в якій опонентом Лозинського виступив Маркіян Шашкевич із своєю брошурою «Azbuka і Abecadło».

Змагання «Руської трійці» знайшли менше повний, але, все-таки, добрий вираз у «Русалці Дністровій», виданій 1837 р. в Будині* на Угорщині, яка, крім творів Шашкевича, Головацького і Вагилевича, містила багату збірку народних пісень. На жаль, цензурна заборона не дала «Русалці Дністровій» розійтися так широко серед галицько-руської публіки, як вона на се заслугувала, але, всетаки, кількадесят примірників розійшлося по руках визначніших русинів, а решта аж по р. 1848 могла піти в книгарський торг.

* Будин — Будапешт.

Найталановитіший член «Руської трійці» Маркіян Шашкевич умер молодо, не вспівши розвинути як слід свого таланту, а найбільша часть його літературної спадщини побачила світ аж у першім томі «Вінка» 1846* р. та в піз-

* ... найбільша часть його літературної спадщини побачила світ аж у першім томі «Вінка» 1846 р. — У збірнику «Вінок русинам на обжинки» опубліковані твори М. Шашкевича «Вздовж, поперек зійди світом...», «Псалми Русланові» (в статті Я. Головацького «Пам'ять Маркіяну Руслану Шашкевичу»), «Побратимові, посилаючи йому пісні українські», «Бандурист», «Нещасний», «До*** », «Дністровянка», «Думка», «Підлисся», «Лиха доля», «До милої», «Рожа. Із Короледвірської рукописі».

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 274

ніших виданнях. Як поет, оповідач, кореспондент і проповідник, Шашкевич — людина наскрізь симпатична, щира і проста, огріта неложною любов'ю до рідного народу і непохитно певна своєї дороги як у штуці, так і в житті. Зовсім інша була доля двох його товаришів. Вагилевич, вчасно, ще в семінарських мурах, познайомившися з польськими письменниками, почав писати польською мовою і, крім двох руських віршів «Мадей» та «Джулин і Калина» і прозової передмови до «Русалки Дністрової», не друкував по-руськи майже нічого. Натомість у польських часописах 40-х років друкував цілий ряд віршів і наукових розвідок польською мовою, а в часописі чеського музею* — декілька розвідок чеською мовою. В р. 1848 до нього підійшла покуса з польського боку виступити в обороні польсько-руської згоди, і він почав видавати руською мовою латинськими буквами часопис «Ruskyj Dnewnyk»*, якого, одначе, вийшло лише кілька номерів. Окрім політичних статей, Вагилевич помістив у тих номерах декілька гумористичних оповідань і економічну розвідку «Widkie wziały sia pany j łany».

* ... в часописі чеського музею... — «Čаsopis českego Musea», науковий журнал, що виходив у Празі з 1827 р. під назвою «Časopis Musea kralovstvi Českego», а у 1855— 1919 p. — під назвою «Časopis společnosti vlasteneskego Muzeum v Čecnach», видавався чеською і німецькою мовами. З праць Вагилевича в ньому були надруковані «Huculove, obywatelé wychodnjho pohořj Karpatskeho» (1837, т. IV, 1839, т. I), «О upjiech a widmach» (1840, т. 3); «Bojkowe, lud ruskoslowansky w Halicjch» (1841, т. 1).

* «Ruskyi Dnewnyk» — тобто «Dnewnik Ruskyj», тижневик, що виходив у Львові за редакцією І. Вагилевича у серпні — жовтні 1848 р.

Ся коротка публіцистична діяльність мала фатальний наслідок у житті Вагилевича, бо він, висвячений 1844 р. на священика і маючи адміністрацію у Ланівцях, покинув сю адміністрацію і перенісся з родиною до Львова, а потім, не можучи дістати парафії, перейшов на протестантизм і осів у Львові. Він дістав по великих клопотах дуже лихо платне місце при бібліотеці Оссолінських, де вложив велику силу праці в нове видання словника Лінде*, а надто порозпочинав багато наукових праць про початки слов'янщини і Польщі, які лишилися в рукописах. Пізніше дістав місце при міськім архіві у Львові. Його матеріальні відносини, здавалося, поліпшилися настільки, що закупив маленький міщанський домик на одній із пустих тоді вулиць, поперечних до Зеленої, яка тепер має назву вул. Вагилевича. На тій посаді він і вмер, не вспівши видобутися з дуже прикрих матеріальних відносин. Із його дуже багатої рукописної спадщини заховалося дещо в бібліотеці Оссолінських, в тім числі філологічний коментарій до «Слова о полку Ігореві» (до сієї праці Вагилевича, написаної по-польськи, приложена в тім самім рукописнім томі також польська праця Жеготи Паулі про «Слово о полку Ігореві»), збірка староруських грамот і збірка 33 колядок. Між рукописами Народного дому заховалися

* Лінде Самуїл Богуміл (1771—1847) — польський лексикограф. Автор словника польської мови («Slownik języka polskiego». Варшава, 1807—1814; Львів, 1854—1860).

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 275

між іншими уривки слов'янської демонології і багата збірка колядок, 280 номерів.

Третій член «Руської трійці», Яків Головацький, здобув собі найвидніше становище, бо, пробувши до 1848 р. на парафії в Микитинцях, був іменований першим професором руської мови на Львівськім університеті і пробув на тій посаді від р. 1849-1867. Змушений зрезигнувати з сієї посади, він емігрував до Росії і дожив свого віку у Вільні як голова тамошньої Археографічної комісії. В письменстві зазначився Головацький перед своєю університетською кар'єрою як видавець «Русалки Дністрової» 1837 p., приповідок Ількевича 1841 р. і «Вінка русинам на обжинки» 1846 р. (оба остатні видання були друковані у Відні, а другий том «Вінка» 1847 р. був редагований братом Якова, Іваном Головацьким). В обох томах «Вінка» Яків Головацький помістив значне число етнографічних записок, надто в часописі чеського музею замітну статтю «Подорож по Галицькій і Угорській Русі». Та найважніша його праця з того часу, яка в своїм часі зробила велику сенсацію серед галицько-руської суспільності, була простора стаття «Zustände der Russinen», поміщена 1846 р. в Йорданових «Jahrbücher für Slavische Literatur». Від p. 1849 Головацький опублікував декілька наукових розвідок* у Львові, в тім числі «Три вступигельні преподавання», в яких виложено план історії південноруської літератури та нарис її найважніших моментів. «Очерк основання Галицко-русской матицы», важний як документ про з'їзд руських учених восени 1848 р. Третя його публікація «Zur galizischen Schrift-und Sprachfrage» (1860 р.) викликала правдивий політичний скандал, скомпромітувавши тодішнього намісника Голуховського через опублікування офіціальних документів про наради анкети, скликаної з ініціативи губерніального радника Їречка і інспектора Черкаського в справі примусового заведення латинських букв для руських видань. Публікація Головацького є й досі головним джерелом для історії т[ак] зв[аної] азбучної війни, що розгорілася була в Східній Галичині в pp. 1858-60. Для студій староруської мови Головацький видав хрестоматію староруського письменства*, як на свій час досить багату і добре дібрану. Ще бувши в Галичині, і пізніше в Росії, він публікував немало праць про галицько-руські відносини, а також про інші справи з обсягу славістики російською мовою в різних росій-

* ... опублікував декілька наукових розвідок... — Маються на увазі праці Я. Ф. Головацького «Три вступительные преподавания о русской словесности» (1849), «Исторический очерк основания Галицко-русской матицы и справозданье первого Собора ученых русских и любителей народного просвещения» (1850), «Zur galizischen Schrift und Sprachfrage» (1860).

* ... видав хрестоматію староруського письменства... — тобто «Хрестоматію церковно-словенскую і древнерусскую в пользу учеников вищої гімназії» (1854).

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 276

ських часописах, а найважнішими його науковими працями були «Дополнительный очерк до библиографии Ундольского», «Русский географический словарь» і чотиритомова збірка «Народные песни Галицкой и Угорской Руси» з просторою географічно-етнографічною передмовою, друкована зразу частями в «Чтениях общества истории и древностей» в Москві, а потім окремою відбиткою.

XXXVI. ТАРАС ШЕВЧЕНКО

Поява Шевченкового «Кобзаря» 1840 р. в Петербурзі мусить уважатися епохальною датою в розвою українського письменства, другою після «Енеїди» Котляревського. Ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла мов джерело чистої холодної води, заясніла невідомою досі в українськім письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову. Були се немов народні пісні, та, проте, щось зовсім від них відмінне, наскрізь індивідуальне. Автор тієї книжечки, перед двома роками викуплений кріпак, був тоді вільним слухачем Академії художеств* і кандидатом на маляра, мав уже 27 літ від уродження і перебув дуже невеселу кар'єру сільського школяра, хлопця-приблуди, панського локайчука, ученика італійського маляра Лампі у Варшаві*, що 1830 р., по вибуху польского повстання у Варшаві, змушений був під солдатським конвоєм перебути пішки дорогу з Варшави до Петербурга і тут був відданий своїм паном на помічника покойового маляра. Молодий чоловік, викуплений на свободу старанням земляка Гребінки, протекцією поета Жуковського і щедрістю маляра Брюллова*, який на ціль викуплення Шевченка намалював портрет Жуковського, закуплений царицею за 2 500 рублів, жив досить свобідно в товаристві Сошенка* на кавалєрській квартирі і в хвилях свобідних від малярського заняття та товариських гулянок складав вірші, що плили йому свобідно з-під пера, і не дбав зразу про їх опублікування. Тільки приїжджий молодий поміщик Мартос*, побачивши у нього на бюрку вірш «Тарасова ніч», дописаний до слів:

Червоною гадюкою
Несе Альта вісті,

* ... був тоді вільним слухачем Академії художеств... — У травні 1838 p. T. Шевченко був зарахований стороннім учнем до імператорської Санкт-Петербурзької Академії мистецтв (заснована 1757 p., тепер — Академія мистецтв СРСР). Академія мистецтв як центр художнього життя в Росії, як школа високої професійної майстерності мала велике значення для становлення й формування Т. Шевченка-художника.

* ... ученика італійського маляра Лампі у Варшаві... — Оскільки не доведено, що Т. Шевченко жив у Варшаві, версія щодо учнівства у Лампі — сумнівна. Деякі біографи вважають, що Т. Шевченко, перебуваючи у Вільні, міг навчатися у Яна Рустема (Рустемаса), професора малювання при Віденському університеті.

Лампі (Ламп) Іоганн-Батист Старший (1751—1830) — австрійський живописець. Його син і учень І.-Б. Лампі Молодший (1775—1837) працював з батьком у Петербурзі та Відні; Франц (1783—1852) працював у Варшаві та Відні.

* Брюллов Карл Павлович (1799—1852) — російський художник, з 1836 р. професор Академії мистецтв (Петербург). У 1837— 1838 pp. намалював портрет В. Жуковського, який було незабаром розіграно в лотереї й за виручені кошти 22 квітня 1838 р. викуплено Т. Г. Шевченка. 25 квітня на квартирі К. Брюллова поетові було вручено відпускну. Протягом 1838—1845 pp., навчаючись в Академії мистецтв, Т. Шевченко став не лише одним із улюблених учнів, а й другом К. Брюллова.

* Сошенко Іван Максимович (1807—1876) — український художник, педагог, друг Т. Шевченка.

* Мартос Петро Іванович (1811—?) — поміщик. У 1839 р. через Є. Гребінку Т. Шевченко познайомився з Мартосом. Коштом Мартоса в 1840 р. вперше видано «Кобзар». Ініціатива видання «Кобзаря» належала Є. Гребінці, який і умовив Мартоса дати на це гроші. [Див. В. Модзалевський, Малороссийский родословник, т. 3, стор. 446-447 - Т.Б.]

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 277

зацікавився поетом і йоґо поезіями і видав своїм накладом томик, що став початком нової ери українського письменства. Яке враження зробив сей томик на Україні, бачимо найкраще з листа Квітки-Основ'яненка до Шевченка*, що привітав недавно викупленого кріпака як рідного брата і творця нового слова.

* ... бачимо найкраще з листа Квітки-Основ'яненка до Шевченка... — Йдеться про лист від 25 жовтня 1840 р. з Основи, в якому Г. Квітка-Основ'яненко висловлює своє захоплення талантом Т. Шевченка і повідомляє про популярність «Кобзаря» на Україні (Листи до Т. Г. Шевченка. 1840-1861. К., 1962, с. 9—11).

Поетична діяльність Шевченка, тісно зв'язана з ходом його дальшого життя, розпадається на дві часті, яких граничною лінією було його арештування в початку 1847 р. Перша доба Шевченкової діяльності характеризується переважно епічними творами, взятими почасти з життя сучасного народу, з української історії, козацьких і гайдамацьких часів. В поемах із народного життя, чи вони мають більш епічний, чи більше баладовий характер, Шевченка цікавить, головно, доля жінки, її радощі і горе. Поеми «Катерина», «Наймичка», «Черниця Мар'яна», «Відьма», так само, як балади «Причинна», «Тополя», «Утоплена», обі «Хустини»*, «Русалка», малюють, звичайно, кохання дівчини з таким чи іншим нещасливим наслідком. Історичні поеми такі, як «Тарасова ніч» і «Вибір Наливайка»* основані на «Истории русов», коли натомість «Гамалія» і «Іван Підкова» були свобідними витворами авторової фантазії, основаними, одначе, на козацькій традиції. В поемі «Гайдамаки», виданій 1841 p., Шевченко пробував зложити простору епопею народного руху, найближчого до його часу і доконаного в місцевості, недалекій від місця його вродження, але сама вдача його таланту, в основі ліричного, і вироблена ним оригінальна манера віршування не позволили йому виконати суцільний епічний твір, тим більше, що сама традиція про уманську різню 1768 p., яка лягла в основу поеми «Гайдамаки», була в народній пам'яті настільки неясна і уривкова, що не могла дати йому тему для якоїсь одної психологічної драми, яка могла бути двигачем епічної поеми. От тим-то Шевченко здобувся лише на те, що в основу своєї поеми поклав любовну історію між Яремою і Оксаною, яку зробив дочкою мліївського титаря Кушніра, якого смерть не мала ніякого зв'язку з уманською різнею і якого побут Шевченко в першій редакції своєї поеми переніс до Вільшани. В самім описі уманської різні разом з епізодами, які попереджають її у Шевченка, і зовсім не відповідають історичній дійсності, героями являються ватажки Залізняк* і Гонта,* причім Шевченко з Гонти робить українського

* ... обі «Хустини»... — дві редакції (1847 і 1858 pp.) пое-зії Т. Шевченка «Хустина» («Чи то на те божа воля»).

* «Вибір Наливайка» — вірш Т. Шевченка «У неділеньку у святую».

* Залізняк Максим (в 40-х роках XVIII ст. — ?) — запорізький козак, один із керівників Коліївщини (1768).

* Гонта Іван (?—1768 р.) — один із керівників Коліївщини.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 278

Брута*, що невідомо для якої цілі мордує свої діти для того тільки, що вони католики.

* Брут Марк Юній (85—42 pp. до н. е.) — римський політичний діяч, один з організаторів і учасників вбивства Юлія Цезаря.

В р. 1843-4 Шевченко пробував довший час на Україні, вештаючися як маляр по різних сторонах правого і лівого боку Дніпра, і тут під невідомими нам ближче впливами у нього являються радикальні політичні думки, що зазначуються в поезії критичним відношенням до козацтва і гетьманщини, а далі такими поемами, як «Сон» і «Кавказ». Впливові кружка Кирило-Мефодієвого братства можна приписати поеми «Посланіє до живих і мертвих» та «Гус»* із посвятою Шафарику, в якій уперше і найкраще сформульовано ідею слов'янської федерації:

Щоб усі слав'яне стали
Добрими братами.

* «Гус» — «Іван Гус», друга авторська назва поеми Т. Шевчен-ка «Єретик».

Арештування членів Кирило-Мефодієвого братства, до якого Шевченко фактично не належав, дало, одначе, привід також до його арештування, а знайдені при нім поезії, особливо поема «Сон», у якій цар Николай добачив особисту образу його жінки, дали причину до його доживотного заслання в солдати з місцем служби в Оренбурзькім краю без права вислуги і з забороною писати та малювати. Хоч як важкий був сей засуд, одначе, направду життя Шевченка в солдатах не було таке тяжке і безплідне. Навпаки, він здужав у часі свого побуту на тім засланні не тільки нарисувати і намалювати велику силу малюнків, в тім числі багатий альбом видів і типів киргизької пустині за Аралом, яку звидів як учасник експедиції академіка Бера,* приділений до неї як матрос, але також написати немало поетичного добра та листів. Ув'язнення в Петропавловській кріпості в Петербурзі і дальший побут Шевченка на засланні зазначилися рядом прекрасних ліричних поезій, у яких суб'єктивна лірика Шевченка доходить до найвищих вершин трагічної простоти і зворушливої щирості. На засланні постали також такі прекрасні епічні твори, як «Чернець», «Титарівна», «Петрусь» і «Княжна», сі дві останні — правдиві архітвори Шевченкової епіки. Крім того, на засланні Шевченко, потішаючи себе надією літературного заробітку, написав довгий ряд оповідань російською мовою, які, одначе, за його життя не дочекалися друку*.

* ... учасник експедиції академіка Бера... — Т. Шевченко не був учасником експедиції К. М. Бера, яка протягом 1853—1856 pp. вивчала Каспійське море. У 1848—1849 pp. він брав участь в аральській експедиції О. І. Бутакова.

* ... за його життя не дочекалися друку. — Повісті Т. Шевченка «Наймичка», «Варнак», «Княгиня», «Музикант», «Несчастный», «Капитанша», «Близнецы», «Художник», «Прогулка с удовольствием и не без морали» у 80-х роках були надруковані у журналах «Киевская старина», «Исторический вестник» та в газеті «Труд». В 1888 р. редакція журналу «Киевская старина» видала їх окремою книгою.

Ще на засланні фантазія Шевченка почала займатися темами релігійно-соціального змісту. Там була написана

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 279

поемка «Царі», а по повороті з заслання дві більші поеми «Неофіти» і «Марія». В усіх сих поемах Шевченко являється вільнодумцем вроді старих християн, у яких з основною релігійністю в'яжеться протест проти царського деспотизму і соціальної несправедливості. Вернувши з заслання з кінцем 1857 p., Шевченко по довшім побуті в Новгороді* і Москві був допущений до Петербурга, відси ще раз 1859 р. їздив на Україну, де, одначе, по короткім побуті був арештований і відправлений назад до Петербурга, де вмер 10-го марта 1861 p. Його тіло перевезено пізніше до Києва, а відси до Канева, де над його домовиною висипано високу могилу.

* ... по довшім побуті в Новгороді... — У Нижнім Новгороді Т. Шевченко перебував з 20 листопада 1857 р. до 8 березня 1858 р.

Шевченко займає в нашім письменстві чільне місце, як поет зовсім самостійний і одинокий у своїм роді, який невважаючи на всі лихоліття його життя, на всі хиби виховання, зміг піднестися до найвищих висот поетичного вітхнення і психологічної обсервації, а також як маляр і рисовник займає видне місце в історії української штуки. По нім лишилася також значна кількість листів і «Дневник», ведений російською мовою, а також драма «Назар Стодоля», яка доказує, що і в драматичній штуці він при кращих обставинах міг би був заняти видне місце. Дві його поеми, писані російською мовою «Слепая» і «Тризна», лиш подекуди виявляють сліди Шевченкового таланту, а загалом многословні і дальші від живої дійсності, ніж його українські поеми. Зрештою «Слепая» являється прототипом почасти «Марини», почасти «Відьми», і з сего погляду як один із найперших творів Шевченка являється інтересним документом для психології його поетичної творчості.

Твори Шевченка за його життя терпіли багато від цензурних заборон, так що деякі з них були друковані з більшими або меншими пропусками, а інші ходили по руках у відписах і попадали іноді в друк за границею Росії, в Німеччині і Австрії. В р. 1860 вийшло в Петербурзі накладом Семиренка перше збірне видання «Кобзаря» під доглядом самого Шевченка*. Значне число нових поезій Шевченка друковано в книжках українського вісника «Основа»*, а перше, скільки тоді можна було, повне видання «Кобзаря», значно збагачене проти видання в 1860 p., вийшло в Петербурзі 1867 р. накладом Кожанчикова*. Рівночасно з тим виданням почасти з його копій, а почасти з інших творів, що перед тим були друковані в «Вечер-

* В р. 1860 вийшло в Петербурзі накладом Симиренка перше збірне видання «Кобзаря» під доглядом самого Шевченка. — Симиренко Платон Федорович (1821—1863), український капіталіст-меценат, позичив Т.Шевченку 1100 крб. на видання «Кобзаря» 1860 р. і погодився на те, щоб борг цей було повернуто примірниками книжки.

* Значне число нових поезій Шевченка друковано в книжках українського вісника «Основа»... — В «Основі» надруковано з деякими редакторськими вилученнями і змінами понад сімдесят творів Т. Шевченка.

* ... накладом Кожанчикова... — Йдеться про російського видавця Кожанчикова Дмитра Юхимовича (1819—1877). Ще 1859 р. Кожанчиков мав намір видати твори поета, але на перешкоді стала цензура. І лише 1867 р. він видав найповніший на той час «Кобзар».

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 280

ницях» і «Меті», надруковано у Львові двотомове видання п[ід] з[аголовком] «Поезії Тараса Шевченка» накладом львівської української громади, під фірмою Корнила Сушкевича*. З пізніших видань найважніше було двотомове видання в Празі 1876-7 p., поділене з утилітарного погляду на поезії дозволені і недозволені в Росії. Нове повне видання своїм власним правописом і стереотиповим друком задумав був видати М. Драгоманов у Женеві, але се видання, незважаючи на значні приготування, якось не дійшло до діла. Натомість у тій же Женеві 1876 р. вийшло малесеньке мініатюрове видання «Кобзаря» заходом Сірка і Кузьми*, далі накладом Драгоманова вийшла латинськими буквами з його інтересною передмовою «Marja maty Isusova», там же рівночасно надрукована також у російськім перекладі, а 1889 р. вийшли його ж накладом «Поезії Т. Г. Шевченка, недозволені в Росії»*, зі значними відмінами проти другого тому празького видання.

* Сушкевич Корнило (1840—1889) — громадський діяч «народовського» напряму.

* ... мініатюрове видання «Кобзаря» заходом Сірка і Кузьми... — Йдеться про видання кишенькового формату: «Кобзар Тараса Шевченка. Частина перша. Женева, печатня «Громади», 1878», підготовлене Ф. К. Вовком (псевдонім Сірко) та Ляхоцьким Антоном Григоровичем (псевдонім — Кузьма, 1854—1918).

* ... «Поезії Т. Г. Шевченка, недозволені в Росії»... — точна назва книжки «Поезії Т. Г. Шевченка, заборонені в Росії», Женева, накладом редакції «Народу», 1890.

Культ Шевченка в Галичині викликав значне число більших або менших видань-виборів із поезії Шевченка, більше або менше кастрованих відповідно до вимогів чи то шкільної педагогії, чи то взагалі «естетичного» смаку «нашої публіки». Першим повним і науково обробленим виданням мало бути задумане Товариством ім. Шевченка видання збірними силами, яке, одначе, фактично взяв у свої руки сам проф. Омелян Огоновський*. Його двотомове видання з р. 1893 не було, одначе, ані повне, ані науково оброблене, і своєю науковою вартістю щодо тексту не стояло навіть на висоті празького «Кобзаря». Значно повніше, але значно гірше упорядковане, популярне видання приготовив Юліан Романчук* і видав коштом товариства «Просвіта» в однім томі.

* ... задумане Товариством ім. Шевченка видання збірними силами, яке, одначе, фактично взяв у свої руки сам проф. Омелян Огоновський. — Йдеться про видання «Т. Шевченко. Кобзар, ч. І, II. З передмовою О. Огоновського. Львів, з друк. Т-ва ім. Шевченка, 1893».

* ... популярне видання приготовив Юліан Романчук... — Ю. Романчук виступав як редактор львівських видань творів Т. Шевченка — «Вибір поезій для народу» (ч. 1—2, 1894—1895), «Поезії» (1902), «Твори» (1907 і 1912), але припустився в них навмисних значних перекручень і фальсифікацій тексту.

Нова доба для публікації Шевченка почалася тільки з р. 1906, коли з конституцією в Росії явилася можність викопати з архіву департаменту поліції рукописну збірку поезій Шевченка з літ 1844-46, в якій, між іншим, знайшовся повний текст поеми «Гус». Рівночасно український письменник Василь Доманицький* зайнявся спеціально розшуканням і простудіюванням рукописів чи то власноручних Шевченкових, чи то копій, поправлюваних його рукою. Добутки сього досліду були багаті над усякі сподівання. Вони поперед усього дали можність справдити хронологічно майже день за днем мало що не всі поезії Шевченка, а, по-друге, виявили масу варіантів, дописува-

* Доманицький Василь Миколайович (1877—1910) — український філолог, історик та фольклорист. Наслідки текстологічних досліджень поезій Т. Шевченка виклав у праці «Критичний розслід над текстом «Кобзаря» Шевченка» (К., 1907).

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 281

них Шевченком різними часами чи то на власних рукописах, чи то на чужих копіях його творів, і дали дуже добре поняття про ту невтомну і довголітню працю, яку прикладав Шевченко до шліфування своїх віршів, дбаючи про вияснення і заокруглення думок, точність і прецизію вислову і гармонійність вірша. На основі сих дослідів Доманицького, опублікованих у «Киевской старине» 1907, вийшло в р. 1907-8 з поручення Наукового товариства ім. Шевченка доконане мною перше, справді критичне видання п[ід] з[аголовком] «Кобзар Тараса Шевченка», відмінне від усіх попередніх видань не тільки строго проведеним хронологічним упорядкуванням з деякими, одначе, відступленнями, особливо в початку першого тому, де замість хронологічного порядку задержано порядок віршів першого видання «Кобзаря» з р. 1840. Друга характерна відміна мого видання — се реконструкція тексту на основі добору найкращих варіантів і пізніших доповнень самого Шевченка. Багатий варіантовий апарат, т[ак] зв[ані] варіанти, які не увійшли в текст, а їх буває часом три або чотири, поміщено в нотках. Третя відміна мого видання від усіх попередніх лежить у тім, що пропущено драму «Назар Стодоля», а натомість включено у видання обі російські поеми, причім видання «Тризны», опубліковане «Киевской стариной», справлено і доповнено після Шевченкового перводруку з р. 1843*.

* ... видання «Тризны», опубліковане «Киевской стариной», справлено і доповнено після Шевченнового перводруку з р. 1843. — поема «Тризна» вперше надрукована під назвою «Бесталанный» в журн. «Маяк» (1844, № 14) з багатьма цензурними й редакційними купюрами; в журн. «Киевская старина» поема надрукована в 1887 р., кн. 11.

XXXVII. КОСТОМАРОВ І КУЛІШ

Костомаров і Куліш, оба разом із Вороніжчини, майже однолітці — се два визначні таланти і діячі, що обік Шевченка розпочали нову добу українського літературного і загалом духового розвою. Оба високо освічені в противенстві до Шевченка, оба зразу вчителі вищих шкіл, вони зразу приятелі, пізніше пішли різними дорогами і в деяких точках розійшлися діаметрально.

Микола Костомаров виступив на літературне поле ще перед Шевченком, видаючи під псевдонімом Єремії Галки 1838 р. в Харкові українську драму «Сава Чалий», 1839 р. там же збірку «Українські балади», а 1840 р. там же збірку «Вітка». Було в тих віршованих творах дещо відмінне від усіх інших сучасних українських творів, щось енергічне, хоч здержане, в усякім разі, характерне, хоч не блискуче.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 282

Перейшовши з Харкова до Києва на гімназіального вчителя, Костомаров від поезії перейшов до науки, а власне до дослідів над історією українського народу, яка відтоді сталася головною темою його життєвої праці. В сорокових роках Костомаров у Києві зробився осередком невеличкої тайної організації, відомої під іменем Кирило-Мефодієвого братства, якої метою було підготування української інтелігенції до боротьби з царським автократизмом, з кріпацтвом народу і з іншими хибами суспільного устрою Росії. Із Харкова виніс Костомаров слов'янські симпатії, і для того в основу Кирило-Мефодієвого братства лягла також думка про федеральну злуку слов'янських племен під проводом Росії. В кружку гарячої молодіжі, переважно синів українських поміщиків, велися оживлені розмови про програму сього братства. Наслідком доносу студента Петрова, що підслухував ті розмови, арештовано всіх братчиків, в тім числі поперед усього також і Костомарова, і відвезено всіх до Петербурга. По досить довгім слідстві Костомарова без суду, т[ак] зв[аним] адміністративним порядком, яким тоді рішалися всі найважніші політичні справи в Росії, заслано до Вятки, де він пробув несповна три роки. Відси перенесено його до Саратова, де він познайомився, між іншим, з двома студентами, що мали пізніше відіграти визначні ролі в російськім письменстві, а власне з Данилом Мордовцем і Олександром Пипіним. До спілки з Мордовцем він видав у Саратові 1859 р. «Малорусский литературный сборник», у якім помістив багату збірку українських народних пісень, зібраних на Волині (усіх 202 н[оме]ри) і чотири казки. Із Саратова його 1860 р. покликано до Петербурга на кафедру російської історії, бо за час свого побуту в Саратові він здужав на основі пильних студій написати і видати двотомову монографію про Богдана Хмельницького, яка відразу зробила йому славу одного з найліпших істориків Росії. Разом із ним покликаний був на кафедру також і Пипін, який рік перед тим виробив собі поважне ім'я своєю і досі неперестарілою працею «Очерк литературной истории древнерусских повестей и сказок»*, друкованою в Записках Петербурзької Академії.

* «Очерк литературной истории древнерусских повестей и сказок»... — Точна назва праці О. М. Пипіна — Очерк литературной истории старинных повестей и сказок русских. Спб., 1857.

Університетська кар'єра двох сих учених була дуже коротка, бо вже 1861 р. наслідком студентських розрухів вони оба разом з іншими професорами ліберального напрямку покинули кафедри, щоб ніколи більше не вертати

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 283

до них. Костомаров зайняв одно з чільних місць у редакції «Основи», де помістив ряд статей, писаних російською і українською мовою, із яких найважніші були «Мысли о федеративном начале истории древней Руси», «Християнство і кріпацтво» та «Суд чехів над собою», обі остатні писані по-українськи. Решту свого життя Костомаров провів у Петербурзі, де повидавав чи то в різних журналах, чи окремими книгами довший ряд цінних монографій, переважно з історії українського народу, не нехтуючи, одначе, також історією великоруського народу, для якої дав многоцінні причинки в своїх просторих книгах «Севернорусские народоправства» та «Смутное время московского государства». В остатніх роках свого життя він присвятив дві просторі монографії часам української гетьманщини після Хмельницького, а власне «Руїна», і «Мазепа і мазепинці». Із його російських праць згадати ще треба досить простору, але досить примітивним способом роблену статтю «Южнорусское козачество в своих песнях и думах». Важна з многих поглядів його «Русская история в биографиях ее главных деятелей»* — одинокий твір Костомарова перекладений вповні на німецьку, а в виборі на українську мову.

* «Русская история в биографиях ее главных деятелей» — Мається на увазі праця М. Костомарова «Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей» в перекладі українською мовою О. Барвінського — «Руська історія в життєписах її найголовніших діятелів» (1875—1877).

Від часу до часу Костомаров виступав також як публіцист, забираючи голос, між іншим, в обороні прав українського язика, особливо в часи тяжких цензурних переслідувань. Його відзиви відзначалися уміркованим лібералізмом, який поперед усього старався відвернути підозріння про український сепаратизм. Крім спеціально-історичних праць, Костомаров написав ряд коротших або довших оповідань, деякі під псевдонімом Богучарського; найвизначніші з його оповідань «Кудеяр», повість із часів Івана Грозного, і «Чернігівка», обі, так само, як більша часть його історичних монографій, перекладені в Галичині на нашу мову*.

* ... обі... перекладені в Галичині на нашу мову... — І. Франко міг мати на увазі видання: Костомаров М. Кудеяр. Історична хроніка в 3-х книгах, Львів, 1897.

Зовсім інша була літературна і політична кар'єра Куліша. Наділений великим талантом, але ще більшою амбіцією, Куліш протягом свого довгого життя переходив найрізніші зміни, топтав, найрізніші сліди, виступав у найрізніших ролях і полишив по собі багату літературну спадщину, в якій, обік цінного, було багато схибленого, багато суперечностей, а майже ніщо не викінчене так, як би можна було надіятися від його великого таланту.

Свою літературну діяльність розпочав Куліш 1843 р. книжкою «Україна», в якій віршами в стилі козацьких

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 284

дум або виривками з автентичних і фальшованих дум представлено нібито історію «од початку України до батька Хмельницького». Ся книжка, тепер велика бібліографічна рідкість, має дуже малий літературний інтерес. В сорокових роках Куліш помістив ще деякі праці про Україну російською мовою в різних російських журналах і передав Бодянському значну збірку народних оповідань, не так, може, дослівно записаних із уст народу, як радше стилізованих збирачем. Ся збірка була тоді ж надрукована для «Чтений», але наслідком арештування Куліша в початку 1847 р. разом з Костомаровим і Шевченком лишилася в магазині «Чтений» і побачила світ тільки півстоліття пізніше в тих же «Чтениях».

В лютім 1847 р. арештовано Куліша в Варшаві під час його шлюбної подорожі за границю за участь у Кирило-Мефодієвім братстві і, хоча сієї участі йому не доказано, його, все-таки, вислано на заслання до Калуги. Вже в 1850 р*. він був вільний і осів у Петербурзі, де в тім же році видав свою двотомову збірку «Записки о Южной Руси», в яку увійшла значна часть того матеріалу, що був переданий Бодянському, а надто інші записки автора і навіть Шевченкова поема «Наймичка». Слідуючого року Куліш завів свою власну друкарню, в якій повидавав твори давніших українських письменників — Котляревського і Квітки, а з пізніших — «Народні оповідання» Марка Вовчка, а надто зі своїх — «Граматку» 1857 і другу «Граматку» 1861 р. та просторий історичний роман «Чорна рада» 1857 p.* Тоді ж задумав Куліш видавати періодичне видання українських творів різних авторів і як першу пробу такого видання випустив у р. 1860 альманах «Хату», в якій, крім самого видавця, взяли участь Шевченко, Марко Вовчок, а уперве виступили на літературне поле Кузьменко, Ганна Барвінок (жінка Куліша, Олександра Білозерська) і Номис. Тим часом шурин Куліша Білозерський* одержав цензурний дозвіл на видавання українського вісника «Основа», і Куліш, занехавши план власного видання, пристав до редакції «Основи» як її головний співробітник. Там він помістив ряд статей критичного змісту російською мовою про українського віршописа Климентія з XVIII в., Котляревського і Гоголя, надто проби популяризації української історії: «Початки української історії од найдавніших часів», «Хмельниччина» і «Виговщина», які рівночасно повиходили окремими книжками,

* ... Вже в 1850 р. — У першодруці — «1856 p.».

* ... роман «Чорна рада» 1857 р. — У першодруці — «1859 p.».

* Білозерський Василь Михайлович (1825—1899) — український громадський діяч, журналіст, учений і педагог. В 1861—1862 pp. — редактор журн. «Основа».

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 285

оповідання «Орися» і «Циган» і ряд віршів та поем п[ід] з[аголовком] «Досвітки». В «Основі» вів Куліш також огляд українських книжок і писав під різними псевдонімами або безіменно принагідні кореспонденції та редакційні статті.

По упадку «Основи» при кінці 1862 р. Куліш мусив також ліквідувати свою друкарню і переїхав на Україну до свого хутора Мотронівки. Часи реакції після польського повстання 1863 р. захопили Куліша в мутну течію обрусителів. Він одержав урядову посаду при варшавськім генерал-губернаторі і зазначив своє офіціальне становище сотрудництвом в обрусительнім «Вестнике Юго-Западной России» та протегуванням галицько-руської еміграції до Холмщини і Підляшшя з метою оправославлення тамошніх уніатів; та по кількох роках, під натиском обставин, уступив із сієї посади. Кількалітній побут у Варшаві мав великий і досить фатальний вплив на погляди Куліша. Він познайомився ближче з польською аристократією, і йому заімпонувала дуже польська шляхетська традиція з її мнимою культурною місією на Україні.

Ще пробуваючи у Варшаві, Куліш нав'язав зносини з галичанами і почав містити свої твори в галицьких українофільських виданнях. У Галичині ім'я Куліша здобуло собі зразу велику популярність, тим більше, що українофільські видання прийняли його правопис, прозваний тут «кулішівкою». Та вже в половині 70-тих років Куліш, значно скомпрометований перед тим у Росії, скомпрометував себе також у Галичині не тільки своїми особистими зносинами з проводирями т[ак] зв[аних] народовців*, із якими ніколи не міг дійти до ладу, але також своєю «Мальованою гайдамаччиною», друкованою і перерваною 1876 р. в «Правді», в якій оспівану і возвеличену Шевченком гайдамаччину назвав простим розбищацтвом і нищенням імпортованої з Польщі культури.

* «Народовці» — учасники політичного руху української буржуазно-націоналістичної інтелігенції в східній Галичині, що виник в 60-х роках XIX ст. На початку своєї діяльності «народовці» провадили культурницьку роботу (видавали журнали «Вечерниці», «Мета», «Нива» та ін., заснували український театр, літературне товариство ім. Шевченка). З кінця 70-х років основні програмні документи «народовців» набувають відверто націоналістичного спрямування. З початку 90-х років провідні діячі «народовства» стали на шлях підтримки цісарського уряду і польських реакційних кіл. У 1898 р. оформилися в «національно-демократичну партію», яка 1918 р. була основною опорою контрреволюційного уряду ЗУНР.

І. Франко та інші прогресивні діячі, беручи участь в окремих «народовських» виданнях 70—90-х років, не поділяли політичної програми «народовців» і піддавали її гострій критиці.

Розвиваючи досить консеквентно ідею про польську культурність і козацьку антикультурність на Україні, Куліш дійшов до заперечення також новішого українського руху і посунувся навіть до того, що в своїй історичній праці «История воссоединения России»*, що мала бути опрокиненням поглядів Костомарова, назвав поезію Шевченка «п'яною музою». Особливою ненавистю палав Куліш до нового українофільства 60-х років, що купчилося біля осіб Антоновича, Рильського, Чубинського, Лоначевського,

* «История воссоединения России» — точна назва: История воссоединения Руси. Спб., 1874.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 286

Лисенка, Русова, Вовка і Драгоманова. Були в тім українофільстві зразу сильні козакофільські і гайдамацькі алюри, що виявлялися ношенням ніби козацької одежі, демонстраційним уживанням народної мови і співанням пісень кривавого, а іноді цинічного змісту. Були в тім козакофільстві відгуки українсько-польського балагульства 40-х і 50-х років, але були також здорові зерна правдивої і щирої любові до народу, до його племінної традиції і минувшини, які незабаром видали багаті плоди в розвою української історіографії, етнографії, археології і белетристики. Всього того не хотів бачити Куліш і до кінця життя лишився протестантом, глухим на голоси нової генерації.

В початку 80-тих років він вибрався до Галичини, маючи в руках значний фонд на друкування творів Шекспіра, із якого мав тоді перекладених 13 драм і намір під час їх друкування перекладати дальші. Та, осівши у Львові і сторонячи від тутешніх народовців, він зблизився з кружком польських аристократів і урядовців і захопився думкою погодити українців з поляками на грунті буцімто польської культурності. Опублікувавши один том Шекспірових творів* і розпочавши друк другого, він покинув сей план і замість «Короля Ліра» опублікував 1882 p.* «Хуторну поезію», в якій основою було заперечення цивілізації столичної і потреба вернути до цивілізації хуторної, а слідом за сим видав «Крашанку русинам і полякам на Великдень 1882 р.», в якій взивав русинів, щоб покинули своє козаколюбство і гайдамацтво і переймалися польською культурністю. З політичного і національного погляду брошура була зовсім неясна і непродумана і свідчила тільки про повний брак знайомості галицьких польсько-руських відносин, а надто глибоко вражала також національні почуття російських українців. То ж не диво, що поклик Куліша до польсько-руської згоди збудив тільки негативні відгуки в українській пресі. Та й сам Куліш, виїхавши зі Львова до Відня, швидко переконався, що цупко дурили його поляки, виявляючи свої наміри до згоди, а тим часом підготовляючи небезпечну для руської народності, особливо в Галичині, єзуїтську реформу василіан. Обурений сією реформою, Куліш видав у Відні брошуру німецькою мовою п[ід] з[аголовком] «Die Reform des Basilianerordens in Galizien», а коли віденська прокураторія сконфіскувала сю брошуру, виїхав із Відня до

* ... опублікувавши один том Шекспірових творів... — Йдеться про видання «Шекспірові твори. З мови британської мовою українською поперекладав П. Куліш», т. І. Львів, 1882. Після смерті П. Куліша Українсько-руська видавнича спілка випустила окремими книжками цілий ряд йото перекладів з В. Шекспіра — «Гамлет, принц Данський» (1899), «Приборкана гоструха», «Макбет», «Коріолан» (1900), «Юлій Цезар», «Ромео та Джульєта», «Багацько галасу знічев'я», «Антоній і Клеопатра» (1901), «Міра за міру», «Король Лір» (1902).

* ... опублікував 1882 p.— У першодруці — «1872».

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 287

Липська і видав там свою брошуру другим накладом і, пропустивши отак гроші, зложені на друк Шекспіра, вернув до Росії доживати свого віку на хуторі. Остатні роки свого довгого життя, як і загалом протягом многих десятиліть, він не покидав пера, працюючи тепер головно на ниві українського письменства. Одною із його улюблених ідей був переклад усієї Біблії на українську мову. Ще 1868 р. в додатку до львівської «Правди» він опублікував переклад Мойсеєвого Пятикнижжя, який, одначе, визначався дуже неприємними язиковими дивацтвами, що давали галицьким москвофілам сильне оружжя в руки проти українізму. З початку 70-х років вийшли також у Львові переклад «Йова» і «Псалтирі», оба віршовані. Пізніше, познайомившися ближче з галичанином Пулюєм, що зразу був слухачем теології, а потім перейшов на фізико-математичний виділ, він разом із ним доконав перекладу всіх книг Нового завіту, який був виданий у Відні і якого примірники закупило, а потім другий раз видало лондонське «Біблійне товариство»*. Сидячи на хуторі і покинувши переклади Шекспіра, Куліш зайнявся знов перекладом Біблії, якого й довершив перед своєю смертю. Обік того Куліш перекладав деякі твори Байрона, а власне цілого «Чайльд Гарольда» і кілька перших пісень «Дон-Жуана», Шіллерового «Вільгельма Теля» та дещо з поезій Генріха Гейне, а також з Біблії — віршовані «Пісню пісень» і «Товитові словеса». Надто друкував за життя або полишив у рукописах збірку поезій «Дзвін», поему «Магомет і Хадиза», друковану у Львові 1882 p., але не пущену в книгарський рух, драми «Байда» і «Цар Наливай», з яких перша була видана окремо, а потім (1900 р.) разом з драмами «Петро Сагайдачний» і «Северин Наливайко» під спільним заголовком «Драмована трилогія»*. В рукописі лишилася і була видана по його смерті в «Літературно-науковім віснику» простора поема «Маруся Богуславка». Також по смерті Куліша з його рукописів були видані 10 Шекспірових драм і Байронів «Чайльд Гарольд», а лишилася, мабуть, досі недрукована поема «Куліш у пеклі»*.

* Лондонське «Біблійне товариство» — мається на увазі Британське біблійне товариство, засноване 1802 р. з метою поширення Біблії.

* ... під спільним заголовком «Драмована трилогія». — До книжки П. Куліша «Драмована трилогія» ввійшли твори «Байда, князь Вишневецький», «Петро Сагайдачний», «Цар Наливай».

* ... досі недрукована поема «Куліш у пеклі». — Увійшла у видання «Сочинения и письма П. А. Кулиша», т. 3, К., 1909.

Куліш мав у житті великі амбіції, але його талант, хоч у всякім разі незвичайний і плодючий, все-таки, не належав до першорядних. Як поет він іноді зраджував охоту перевищити Шевченка, зразу, в «Досвітках», ідучи його слідами і протиставляючи свої «Великі проводи» Шевченковим «Гайдамакам» (у Шевченка — Коліївщина, а в Куліша —

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 288

Хмельниччина), а в пізнішій поезії, вступивши на нову, більш європейську дорогу поезії — т[ак] зв[аної] рефлективної. До чистої лірики він був зовсім нездібний і не дав тут ані одного твору, що міг би дорівняти Шевченкові. Його рефлексії мали звичайно національну тему і то — не дуже глибоку. Де виходив на ширше поле загальноцивілізаційних питань, там у нього пробивалася більше доктрина і особиста симпатія або антипатія, ніж дійсне історичне знання і критична оцінка явищ. Інтересна його симпатія до магометанізму, виявлена в «Магометі і Хадизі», а почасти в «Марусі Богуславці». Соціально-економічний підклад культури Куліш розумів менше від Костомарова, хоча у своїх історичних працях силкувався виставити образ старої української культури вірніше і докладніше, ніж Костомаров. Спільною обом сим історикам була слаба критика джерел. Як історик і популяризатор історії Куліш стоїть взагалі невисоко, хоча й силкувався попри друковані джерела опирати свої студії на рукописах, не доходячи, одначе, до архівних студій.

Дуже видне місце в нашім письменстві треба признати Кулішу як епікові. Його «Чорна рада» лишається досі, все-таки, найліпшою історичною повістю в нашій літературі та й дрібні оповідання, такі як «Орися», «Дівоче серце», мають немалу літературну і язикову вартість. Із поетичних творів, усе-таки, найглибше задумана і найкраще, бодай в деяких епізодах, виконана «Маруся Богуславка», а обік неї варто згадати «Настусю» задля інтересної постаті Настусиної матері. Із Кулішевих перекладів, усе-таки, найважнішими лишаться переклади Шекспіра, хоч вони доконані не з англійського оригіналу, а тільки з російських перекладів. Як літературний критик займав Куліш у своїм часі видне становище і викликав полеміки своїми, звичайно суб'єктивними осудами, особливо дуже негативним осудом про літературну вартість Гоголя. Також в історії української етнографії ім'я Куліша тривко записане його «Записками о Южной Руси».

XXXVIII. 1848 рік У ГАЛИЧИНІ

Рік 1848 у Галичині був початком нової доби в економічнім побуті селянства, через знесення панщини, і — міщанства, через бурливі рухи і автономістичні змагання важніших міст цілого краю. Знесення панщини попе-

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 289

редило вимушене на цісарі Фердинанді* заведення конституції, яка, одначе, в р. 1849 була знов відібрана, щоб воскреснути аж звиш по десятьох роках. Руський рух у 1848 р. перший раз набрав політичного характеру і розпочався заснуванням «Руської ради головної»*, яка д[ня] 3 мая, в сам день фактичного знесення панщини, опублікувала свою програму, де, між іншим, виразно зазначено відрубність русинів від поляків. За почином тої «Ради» по всіх більших містах східної Галичини позасновувалися руські «Ради» окружні, із яких деякі, за почином станіславівської, поскликали народні віча, де при многолюдній участі селян і духовенства бесідники пояснювали новонадану конституцію, поучали народ про потребу свідомої національної діяльності та освіти і остерігали перед ворохобними агітаціями поляків. Пізніше за прикладом поляків і в протиділанню польським гвардіям народовим руські «Ради» почали організовувати також руські гвардії народні. Від д[ня] 3 мая почала виходити у Львові перша руська політична часопись «Зоря галицька», яку за її виразно признану лояльність русинів супроти Габсбурзької династії патронувало правительство в протиставленні до сепаратистичних змагань польської «Rady narodowej»*. Вибори до першої конституційної Ради державної, ведені в Галичині з завзятою польською агітацією, випали в Східній Галичині загалом дуже корисно для русинів, але з огляду, що ся делегація була зложена переважно з селян і духовенства, руські посли не відіграли в Раді державній такої визначної ролі, як би можна було надіятися по їх числі. Найважнішою справою тієї першої австрійської Ради державної було знесення панщини і злучене з тим питання про відшкодування (індемнізацію) панів за знесену панщину. В тій справі русини стали на основі цісарського патенту з 19 цвітня, яким обіцяно індемнізацію з фонду правительства. Селянські посли ставили справу далеко радикальніше, що панам не належиться ніяка індемнізація; сей погляд в дуже досадній формі був висловлений німецькою мовою руським селянином Іваном Капущаком. Із руських інтелігентів найвизначнішою парламентарною силою оказався Григорій Шашкевич*, брат Маркіяна Шашкевича і посол станіславівського селянського округу, який пізніше, по розв'язанню Ради державної, лишився у Відні і зробив урядову кар'єру, ставши міністеріальним совітником для галицько-руських справ.

* Фердінанд І (1793—1875) — австрійський імператор з 1835 р.

* ... розпочався заснуванням «Руської ради головної» — Руська рада головна заснована в травні 1848 р. під час буржуазної революції як керівний орган українського національного руху в Галичині.

* «Rada narodowa» — центральна рада народова, керівний орган польського національного руху в Галичині під час буржуазної революції 1848 р.

* Шашкевич Григорій Семенович (1809 — 1888) — уніатський священик, ліберально-буржуазний громадський діяч у Галичині, брат Маркіяна Шашкевича.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 290

На полі духовного розвою 1848 рік у Галичині зазначився скликанням з'їзду руських учених на наради над розвоєм письменства і науки і заснуванням товариства Галицько-руської матиці на взір інших слов'янських Матиць для плекання письменства в рідній мові. До 1848 р. належать також початки руського театру в Галичині, до якого ініціативу дав коломийський парох Іван Озаркевич, виставивши в Коломиї «Наталку Полтавку» Котляревського в своїй переробці. Руські театральні вистави відбувалися того ж року також у Перемишлі. До 1848р. віднести треба також першу ініціативу до закладання публічних бібліотек і читалень, про які думку підніс парох Соневицький*.

* Соневицький Микола (1812—1879) — громадський діяч, священик, один з ініціаторів закладання народних читалень.

До згадки про пароха Миколу Соневицького варто додати ще й те, що він був автором сатиричної поемки «Мишаїда», друкованої у Львові в р. 1860 або 1861, про яку не знаходимо згадки в бібліографії Левицького. Поемка видає себе за наслідування польської поеми Красіцького*, та, проте, являється досить оригінальним концептом в антипольськім дусі.

* Красіцький Ігнаци (1735—1801) — польський письменник-просвітитель. У героїко-комічній поемі «Мишоїда» (1775) висміював неуцтво, чванство католицьких монахів.

Руська справа 1848 р. викликала дуже оживлену полеміку в польських часописах. Поляки, перестрашені подіями 1846* р. і маючи надію при конституційнім ладі опанувати цілком Галичину, перелякалися дуже новозбудженого руського руху, що виразно станув по стороні австрійської династії, хоч і в конституційнім дусі, і, не перебираючи в способах полеміки, силкувалися доказувати, що «Ruś і Polska, to wszystko jedno»¹, і що русини не повинні творити ані окремої народності, ані окремої літературної мови. Справа русько-польської згоди була обговорювана кружком польських аристократів у домі кн. Пузини, де ухвалено видавати руську часопись латинськими буквами, руською народною мовою, признаючи в основі русинам їх мову, але з обов'язком признаватися до польської національності. До видавання такої часописі приєднано Івана Вагилевича, якому полишено свободу національного переконання з тим тільки, щоб дневник не виступав ворожо проти поляків, як се чинила «Зоря галицька», і друкувався латинськими буквами. Часопись, як ми вже згадували, простояла дуже коротко, але думка про русько-польську згоду в Галичині далеко поважніше ви-

¹ Україна й Польща це одне й те ж (польськ.). — Ред.

* Поляки, перестрашені подіями 1846 р. ... — У лютому 1846 р. на польських землях, що належали Австрії, вибухнуло антифеодальне селянське повстання. Воно розпочалося одночасно з національно-визвольним повстанням проти австрійського панування, підготовленим польськими шляхетсько-буржуазними демократами. Проте на більшій частині Західної Галичини повсталі селяни не підтримали національно-визвольного руху шляхти, оскільки вона не ставила вимоги ліквідації кріпацтва, роззброювали шляхетські повстанські загони, руйнували поміщицькі маєтки, вбивали панів. Було придушене військами у квітні 1846 р.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 291

ринула на Першім слов'янськім з'їзді в Празі*, скликанім чеськими патріотами Палацьким і Рігером в тій цілі, щоби представники всіх австрійських слов'янських племен могли познайомитися зі собою ближче і по змозі уладити міжплемінні різниці слов'янських народів. Між іншими була там також зложена русько-польська секція, яка по довгих нарадах уложила точки поєднання між русинами і поляками в Галичині, із яких найважнішою був поділ Галичини в культурнім відношенні на руську і польську часть. Ся думка була в ширшій формі піднесена також в руській делегації до віденського сейму, яка постановила домагатися в будущій конституції не тільки культурного, але також політичного поділу Галичини на руську і польську часть. Та сама думка про національну відрубність русинів від поляків лягла в основу тієї конституції, що була вироблена делегацією австрійської конституанти, але наслідком розв'язання сейму не була ухвалена і не ввійшла в життя. В тім проекті конституції поставлено було розділити Галичину на три політичні і адміністраційні округи з окремими сеймами у Кракові, Львові і Станіславові.

* ... на Першім слов'янськім з'їзді в Празі... — Під час буржуазної революції 1848 р. в Австрії, у Празі, 2 червня 1848 р. було скликано Всеслов'янський з'їзд, в якому взяли участь представники багатьох слов'янських народів. У зв'язку із збройним національно-визвольним повстанням (12—16 червня), жорстоко придушеним австрійськими військами, з'їзд припинив свою роботу.

До важних культурних здобутків Галицької Русі, осягнених у 1848 p., належить оснування кафедри руської мови і літератури на Львівськім університеті і дарування розвалин збомбардованого університету русинам міста Львова на оснування інституції Народного дому.

Літературна творчість 1848 р. в Галичині була дуже вбога, бо увага всіх визначніших людей зайнята була політичними справами. Із літературних появ того року згадаємо лише дві драми Івана Озаркевича «Komedyo-Орега. Diwka na widdaniu, або: Na myłowanie nema sy-łowania» і «Komedyo-Opera. Wesilie, або: Nad Cyhana Smahayła nema rozumniszszoho», обі переробки, перша — «Наталки-Полтавки» Котляревського, а друга — «Стецька» Шерепері*, обі представлювані в Коломиї 1848 р. і друковані латинськими буквами в Чернівцях 1849 р.

* Шереперя — псевдонім Степана Писаревського.

Характерною появою літературного руху 1848 р. треба вважати цілий ряд руських віршів, писаних поляками, майже виключно політичного змісту, друкованих чи то по різних польських часописах, чи то окремими свистками. Найбільша часть тих віршів походить з-під пера Бальтазара Шуцького, а на особливу увагу заслугує досить простора поема про мазурську різню 1846 р.* п[ід] з[аго-

* ... про мазурську різню 1846 p. — Йдеться про трагічні події селянського повстання 1846 г. в Західній Галичині.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 292

ловком] «Hajdamaczyna tarniwśka», друкована в часописі «Urzędnik prywatny» і також окремою відбиткою. Із полемічних статей, що появилися того року, зазначимо лише статтю Каспера Ценглевича «Rzecz Czerwonoruska», видану також рівночасно по-руськи і по-німецьки, яку можна вважати головним арсеналом тодішніх доказів з польського боку проти руської народності. Каспер Ценглевич, поляк родом, заслуговує, одначе, на увагу в тім нарисі як автор декількох руських віршів радикально-революційного змісту і такої ж руської брошури, призначеної для агітації між руським народом*. У тих своїх творах, писаних у 30-их роках, Ценглевич обік ненависті до німців виступає також завзято проти панщини. Обік нього годиться згадати також Михайла Попеля, сполонізованого русина із Самбора, автора агітаційної поеми «Rusyn na praznyku», і також посла до першого австрійського сейму 1848 p., а пізнішого посла до галицького сейму. Його поема опублікована уперве в «Житі і слові» 1896 p., визначається так само, як і Ценглевичеві твори, гострою антинімецькою і антипанщизняною тенденцією і мішаною польсько-руською мовою.

* ... брошури, призначеної для агітації між руським народом — «Інструкція для учителів руського народу».

XXXIX. 50-ті РОКИ В ГАЛИЧИНІ

50-ті роки, час великої кризи східноєвропейського світу, характеризований кримською війною 1854 p., був і в Галичині, і в російській Україні часом реакції, у якім, одначе, виростали, а в Росії вже в другій половині того десятиліття сильно розвилися зароди нового, політичного і суспільного, духовного життя. Важніші дати для історії галицьких русинів у тих часах починаються скасуванням конституції 1849 р. і заснуванням руського офіціального органу, що виходив зразу у Львові п[ід] з[аголовком] «Галичо-руський вісник» під редакцією Миколи Устияновича, а від р. 1850 у Відні під редакцією Василя Зборовського, recte¹ Вислобоцького*, п[ід] з[аголовком] «Руський вісник», а пізніше «Вісник». Заснована в 1848 р. «Зоря галицька» з виключно політичного органу перемінилася 1849 р. на орган більше літературно-інформаційний і продержалася з різними змінами до 1859 p.,

¹ Тобто (лат.). — Ред.

* ... «Галичо-руський вісник» під редакцією Миколи Устияновича, а від р. 1850 у Відні під редакцією Василя Зборовського, recte Вислобоцького... — «Галичо-руський вісник», реакційна політична газета, яку видавав з 1849 р. у Львові австрійський уряд. З 1850 по 1886 р. вона виходила у Відні під назвою «Вестник, повременное письмо посвящено политическому и нравственному образованию русинов Австрийской державы».

Василь Зборовський — псевдонім українського буржуазного літератора Вислобоцького Юліана (1819—1871). [Вислобоцький Юрій (1819–1871). Псевдоніми: Василь Зборовський, Старий Знайомий, Старий Русин. Журналіст, видавець, перекладач, друкар, письменник, громадський діяч. Директор друкарні Ставропігійського інституту у Львові, учасник Руського Собору 1848 р. Видавець та редактор українських періодичних видань «Вістник для русинів Австрійської держави». Вперше в історії української преси організував випуск додатків до газети — «Отєчєственный сборник…», «Домова школка», «Сіонъ, церков, школа». Разом з Я. Головацьким перекладав на українську мову тексти законів. Сприяв поширенню української мови в письменстві, боровся проти впровадження латинського шрифту для українських видань, виступав за єдність східної і західної гілок українського народу - Аукціоний дім Дукат - Т.Б.]

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 293

коли тим часом «Руський вісник» з різними своїми прилогами держався аж до 1866 p., бліднучи раз у раз щодо свого змісту до того ступня, що читачі його руську назву «Вісник» передавали німецькими словами «Weiss nix»¹.

Між визначнішими письменниками 50-их років у Галичині назвемо поперед усього Миколу Устияновича. В духовній семінарії у Львові він був молодшим товаришем Шашкевича і Головацького, а три роки по смерті Шашкевича розпочав свою поетичну кар'єру віршем на спомин Шашкевича. В р. 1849 він із своєї гірської парафії Славського перейшов на один рік до Львова, де був редактором «Галичо-руського вісника», в якім того ж року опублікував дві повісті — «Месть верховинця» і «Старий Єфрем», а в «Зорі галицький» 1852 р. — повість «Страсний четвер». В тій же «Зорі галицькій» він, вернувши 1850 р. назад до Славська, помістив ряд інтересних дописів із Верховини. Збірка його поезій вийшла 1860 р. і містить у собі все те, що написав Устиянович віршами в 40-вих і 50-тих роках. В р. 1861, вибраний послом до сейму крайового, він мало коли забирав голос у сеймі, а пізніше, перенесений на парафію до Сучави, дожив там свого віку. Крім трьох названих довших повістей, він написав ряд дрібніших нарисів прозою і дещо зі своїх споминів. Усі ті писання свідчать про безсумнівний талант автора і писані досить чистою мовою з відтінками бойківського діалекту. В його поезіях видно вагання між народною і т[ак] зв[аною] тоді книжною мовою, що запозичувала лексику і форми почасти з церковщини, почасти з великорущини. В остатніх роках свого життя під впливом пануючого тоді в Буковині руху старався писати чисто російською мовою.

Другий визначний письменник тої доби, Антін Могильницький, розпочав свою поетичну діяльність у духовній семінарії ще при кінці 30-тих років принагідними, гратуляційними віршами, і визначився в літературі, головно, своєю поемою «Скит Манявський», яка, невважаючи на язик, густо підмішаний церковщиною, свідчить все-таки про немалий поетичний талант. Не менше талановито написана невеличка поема «Русин-вояк», а видані по його смерті із рукописів дві версії оповідання про «Конгруу о. Жегаловича» свідчать про немалий засіб гумористичного таланту у Могильницького. Як парох у Бабчу, Бо-

¹ Нічого не знаю (нім.). — Ред.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 294

городчанського пов[іту] він довгі літа був також послом крайовим і належав до найліпших руських бесідників.

В р. 1848-9 виринають у галицько-руськім письменстві імена трьох письменників, що відіграли різні, а проте досить визначні ролі в тій парості галицько-руського письменства, що називається москвофільством. Се були Іван Гушалевич, Іван Наумович і Богдан Дідицький. Ім'я Гушалевича вже від перших днів конституційного руху в марті 1848 р. стало голосне через його пісню «Мир вам браття», що на довгі літа зробилася неначе національним гімном Галицької Русі. В р. 1849 Гушалевич видавав часописи «Новини» і «Пчола»*, перший — політичного, другий — літературного змісту. В обох сих часописах Гушалевич друкував свої поезії, якими пізніше наділяв майже всі руські часописи більше-менше москвофільського напряму. Заховуючи в 50-их роках у своїх віршах мову, зближену до народної, він пізніше у своїх многочисленних віршах і поемах силкувався писати російською мовою. Деякі з його пізніших поезій відзначалися нечуваною ненавистю до українофільського руху. В початку 60-тих років він написав також для новозаснованого театру дві оперетки «Підгіряне» і «Сільські пленіпотенти», із яких особливо перша, завдяки музиці Вербицького, здобула собі немалу популярність. Бувши зразу парохом у Калуськім повіті, Гушалевич від 1861 р. був довголітнім послом у сеймі, делегатом до Ради державної і прожив як катехит руської гімназії у Львові до смерті.

* «Новини» (політична газета), «Пчола» (літературно-громадський тижневик) — львівські видання 1849 р. «москвофільської» орієнтації.

Іван Наумович розпочав свою літературну діяльність 1849 р. в Гушалевичевій «Пчолі» переробкою Мольєрової комедії «George Dandin» під не дуже естетичним заголовком «Гриць Мазниця» на популярну оперетку. В 50-тих роках він принагідно друкував вірші досить банального змісту по різних, руських газетах, але швидко почув у собі покликання популярного письменника і розпочав свою діяльність на тім полі книжкою «Повісти к домашному читанню для учащейся молодежи», виданою 1858 p. Ставши священиком, він зацікавився особливо пасічництвом, а власне вуліями системи Дзержона*, і написав у тій справі кілька польських брошур. Ставши послом до сейму, а пізніше до Ради державної, він був одним із визначних речників кождочасового руського клубу, але не здобувся ніколи на ведення самостійної політики, а його виступ у львівськім сеймі в р. 1866 по битві під Садовою з заявою, що

* ... вуліями системи Дзержона. — Мається на увазі відомий німецький бджільник Дзержон Йоганн (1811—1906), який винайшов вулик з рухомими рамами, а також дослідив партеногенез бджіл.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 295

галицькі русини чують себе одним народом із великоруссами, був радше компрометацією, як тріумфом москвофільської політики.

Під зиму 1871 р. Наумович розпочав видавати в Коломиї популярну часопись «Наука»*, яка, в перших роках видавана доволі чистою народною мовою, здобула собі велику популярність серед народа і причинилася немало не тільки до розбудження народного духу, але також до зацікавлення селян політичними та господарськими справами. Багатство і різнорідність змісту «Науки» не все йшли в парі з науковою вартістю поміщуваних у ній статей, а сам добір аж надто часто зраджував москвофільські і царофільські симпатії Наумовича. В «Науці» помістив Наумович досить довгий ряд повістей і оповідань, писаних не без таланту, та все-таки, задля своєї аж надто виразної тенденційності, позбавлені літературної вартості. Його заслуги як популяризатора, дуже високо ставлені його прихильниками задля партійної політики, ждуть іще на відповідну оцінку і в усякім разі окажуться прибільшеними. Як політик він не відіграв такої ролі, яку міг би був відіграти при своїх ораторських здібностях, а його велика слабохарактерність довела його вкінці до скандального процесу т[ак] зв[аного] «Ольги Грабар і товаришів», який потягнув за собою його перехід на православіє і еміграцію до Росії, де він по кількох роках умер, не зайнявши такого визначного становища, якого, може, надіявся.

* «Наука» — «москвофільська» газета, видавалась протягом 1871—1877 pp. у Коломиї і Львові; у 1877—1893 pp. — журнал, виходив у Відні.

Богдан Дідицький розпочав свою літературну діяльність також 1849 р. в Гушалевичевій «Пчолі», в якій помістив віршований переклад «Слова о полку Ігореві», позбавлений усякої літературної вартості. Від того часу він друкував численні поезії по різних галицько-руських часописах, переробки чужоязичних повістей, а власне Гольдсміта* «Уекфільдський парох» п[ід] з[аголовком] «Отець Ігнатій» в «Зорі галицькій» 1853 р. і окремою книжкою, і повісті чеського автора Хохолоушка* «Змей Нотяйский», друкованої там же і в тім самім році. В тім же 1853 р. він видав окремою брошурою свою поему «Конюший», яку старався написати чистою літературною, себто великоруською мовою, та яка, проте, не має ані язикової, ані поетичної вартості. Язиком, зближеним до великоруського, він видав також брошуру «О неудобности латинской азбуки в письменности русской» 1859 р. у Відні, і в тім же році

* Гольдсміт Олівер (1728—1774) — англійський письменник. Кращий його твір «Vicar of Wakefield» відтворює побут і звичаї середніх кіл англійського суспільства XVIII ст.

* Хохолоушек Прокоп (1819—1894) — прогресивний чеський прозаїк і журналіст. Сюжети для своїх оповідань і повістей брав з чеської історії та життя південних слов'ян.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 296

у Львові «Спор о рускую азбуку». Взагалі в язикових чи азбучних справах 50-тих років Дідицький часто забирав голос, боронячи теорії т[ак] зв[аного] книжного язика, спільного для «русів» усіх народностей, який, одначе, у нього самого в практиці був оригінальною мішаниною галицьких провінціалізмів, полонізмів, церковщини і Московщини. В р. 1860 під його редакцією замість остатнього річника часопису «Зорі галицької» вийшли «Зоря галицкая яко альбум», перший галицький літературний альманах на велику скалу, у якім, обік менше важної белетристики, поміщений був ряд досить важних статей історичних, літературно-історичних і етнографічних, задля яких ся книга має й досі свою вартість. Від р. 1861 Дідицький став редактором політичного часопису «Слово», яке зразу ведене було в дусі народнім, але від 1865 р. досить різко змінило фронт на сторону москвофільства. В 1866 р. Дідицький, немов для удокументування сеймової заяви Наумовича про єдність мало- і великорусів, написав брошуру «В один час научиться малорусу по великорусски», яка, одначе, для самого автора лишилася несповненою утопією, бо він, до смерті не навчившися порядно малоруського язика, не навчився так само і великоруського. Із його літературних творів найбільшу популярність у Галичині здобула собі поема «Буй-Тур Всеволод», який, одначе, по нашим поняттям не має ані літературної, ані язикової, ані історичної вартості. Так само і іншим віршам Дідицького, чи то тим із 50-тих років, що були ближчі до галицько-руського наріччя, чи пізнішим, що силкувалися наблизитися до великорущини, не можна признати ніякої поетичної стійності. Зате не можна відмовити деякої полуляризаційної вартості його «Истории Руси», виданій у додатках до журналу «Галичанин» 1867-70 р., в якій не без таланту, хоч і з сумнівної вартості джерел (між іншим з «Истории русов») представлено історію південноруського народу від початків до кінця XVIII віку.

Окремо від сих діячів стояли два галицько-руські письменники, що, хоч не фахові, здобули собі славу істориків. Се були Денис Зубрицький і Антін Петрушевич. Зубрицький, зразу дрібний поміщик Сяницького пов. з польським, шляхетським вихованням, зацікавився в 20-тих роках руськими народними піснями, а в 30-тих роках перейшов до історичних студій. Писав зразу по-польськи — «Ruś historyi narodu ruskiego», 1836 p.; «Historya miasta

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 297

Lwowa», 1841 p., перший у руський історіографії твір, опертий в значній часті на архівних студіях. В 50-тих роках Зубрицький написав і опублікував тритомову «Историю Галицко-русского княжества»* язиком, зближеним до російського, і «Историю Ставропигийского братства», оперту на архівних документах того братства. Прихильник аристократичних поглядів, він був батьком доктрини про єдність усього руського народу, і на галицько-руське наріччя дивився з погордою, як на «язык пастухов», нездібний до вищого духового розвою. В публічнім житті 50-тих років Зубрицький, зайнятий своєю науковою працею, не брав ніякого уділу.

* «История Галицко-русского княжества». — Точна назва цього твору — «История древнего галичско-русского княжества»»

Антін Петрушевич, син письменника і збирача руських приповідок, Стефана Петрушевича, пароха в Добрянах коло Стрия, виступив на поле публічної діяльності в р. 1848 з брошурою по-польськи писаною п[ід] з[аголовком] «Słów kilka w obronie ruskiej narodowości», в якій з молодечим запалом і гарячим серцем та з поважними науковими доказами станув в обороні самостійності південноруської народності. З початком 50-тих років його погляд змінився, і він, не переходячи формально до табору галицького москвофільства, виробив собі теорію якогось праруського язика, який у практиці не далеко відбігав від типу російського язика, перемішаного з галицизмами. Петрушевич писав дуже багато по різних руських часописах аж до остатніх літ XIX в. (живе ще й досі), доторкався найрізніших тем славістики, а навіть порівняльної філології, та скрізь обік величезної начитаності і не раз критичної бистроумності виявляв брак наукового методу, повний брак логічної композиції, якій шкодила особливо суб'єктивна вдача автора — на кождім кроці всякого «рассуждения» зупинятися на найрізніших дрібних деталях і вдаватися в полеміку за найдрібніші речі. Більшу часть свого життя він присвятив праці над збиранням і обробленням «этимологического словаря», якого матеріал поміщався в 50 паках, а з якого він здужав обробити ледве кілька слів. Весь сирий матеріал він передав до Публічної імператорської бібліотеки в Петербурзі, де він, мабуть, ніколи не діждеться оброблення. Найважнішою з опублікованих праць Петрушевича треба вважати його «Сводную летопись», що обіймає часи від р. 1600—1800*, і, як видно з сього плану, мала бути продовженням «Історії» Зубрицького. Те, що опублікував Петрушевич, се, властиво, ніякий літопис,

* ... обіймає часи від р. 1600—1800 ... — У першодруці — «від р. 1500...».

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 298

тільки досить принагідно нахапані, і сяк-так хронологічно розміщені collectanea¹, виписки з друкованих книжок, брошур від найрідших і найцінніших аж до популярних і безвартних, а надто з рукописних джерел, місцевих літописів, які він, звичайно, не друкував уцілості, тільки подавав роздроблені під різними літами, і з принагідних записок на старих книжках і рукописах, і, нарешті, з документів публічного і приватного характеру. Із множества дрібніших принагідних праць Петрушевича назвемо його статтю «Про чеський Короледворський рукопис»*, друковану в «Слові» 1879 р., в якій він доказував неавтентичність сього ніби старочеського пам'ятника, далі статті про Кирила і Мефодія та про Івана Федорова, першого руського друкаря. Найважнішою, одначе, пам'яткою життєвої діяльності Антона Петрушевича лишиться його бібліотека, сполучена з багатою збіркою рукописів, що при бібліотеці Народного дому у Львові творить «Музей Антона Петрушевича».

* ... назвемо його статтю «Про чеський Короледворський рукопис»... — Йдеться про працю А. Петрушевича «Любушин суд і Краледворська рукопись і оспорщики подлинності їх» («Слово», 1879, № 131).

Із численних діячів галицько-руського відродження першої половини XIX в., що сяк чи так причинялися до будження національної свідомості, назвемо тут Михайла Гарасевича*, що написав цінну історичну працю «Annales ecclesiae Ruthenae», яка, одначе, за життя автора репробована цензурою, вийшла аж по його смерті з додаванням великої маси многоцінних документів, зібраних М. Малиновським. Той же Малиновський, що виступив на літературне поле також 1848 р. з польським летучим листком про згоду поляків з русинами і поміщав у 50-тих роках численні статті теологічно-популярного характеру в різних часописах, видав у р. 1861-1864*, як доповнення до Гарасевичевих «Annales» свою книгу «Kirchen-und Staatssatzungen bezüglich des griechisch — katholischen Ritus der ruthenen in Galizien».

* Гарасевич Михайло (1763—1836) — уніатський діяч та історик церкви.

* ... видав у р. 1861—1864. — У першодруці — «у р. 1860».

Майже рівночасно з Шашкевичем виступив на літературне поле Йосиф Лозинський, який, крім «Rusko'го Wesil'a», видав 1846 р. учебник «Gramatyka języka ruskiego», визначився як жвавий полеміст у справах руської мови і правопису в 30-тих і 50-тих роках, і хоча в обох тих періодах стояв на становищі галицько-руського язика, все-таки в 60-тих і 70-тих pp. не пристав до нового народного руху і лишився у т[ак] зв[аній] москвофільській партії.

¹ Збірки (лат.). — Ред.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 299

Старшим сучасником Шашкевича, який на пару десять літ пережив його, був Йосип Левицький, автор цінної «Grammatik der ruthenischen oder kleinrussischen Sprache in Galizien», виданої в Перемишлі 1834 p., яка, крім граматичної часті, де автор признає окремішність південноруської мови, містить також інтересну хрестоматію з уступів російських, галицько-руських і угроруських письменників, а також із народної словесності. Левицький визначився як автор численних поздоровлень різним високим особам, із яких деякі були писані доволі твердим язиком, а одно поздоровлення єпископові Снігурському* з р. 1837 чисто народним язиком, навіть з ужиттям польського j. В р. 1843 він написав два «Listy tyczące się, piśmiennictwa ruskiego w Galicyi», із яких тільки один цензура пустила до друку. Він перекладав деякі балади Шіллера доволі дивоглядною мовою, так що серед інтелігенції тих часів пішла поговірка:

Старий Шіллер зажурився,
Що його «Дзвін» в Шклі розбився.

* Снігурський Іван (1784—1847) — перемишльський єпископ з 1818 p., громадський діяч ліберально-буржуазного напряму, філантроп і меценат.

Шкло, місцевість Перемиського округу, було першою парафією Левицького. Пробувши якийсь час крилошанином у Перемишлі, Левицький 1861 р. вмер у Нагуєвичах.

Одним із молодших сучасників Шашкевича, найпопулярнішим із його спадкоємців, був Рудольф Мох, що виявив, крім немалого поетичного таланту, також добре знання галицької народної мови збіркою своїх віршів п[ід] з[аголовком] «Мотиль», виданою 1841 p.* Найкраще виявився його поетичний і гумористично-сатиричний талант у драматиннім творі «Справа в селі Клекотині», надрукованім 1849 р. Мох уже в 1848 р. визначився як популярний бесідник, як делегат Головної руської ради на вічі в Дрогобичі, а в 60-тих і 70-тих роках був одним із головних апостолів пропаганди тверезості між народом.

* ... виданою 1841 р. — У першодруці у 1842 р.

До сучасників Шашкевича, що пережили його на ціле півстоліття, належить також Йосафат Кобринський*, що в р. 1842-3 виступив із двома маленькими брошурками «Буквар» і «Способ борзо виучити читати», обі взірцеві з педагогічного погляду, писані дуже гарного народною мовою. До своєї смерті він живо займався народними справами, писав численні дописи в «Слові» і в коломийських часописах і присвятив значну часть свого маєтку та багато праці на фундування Народного дому в Коломиї.

* Кобринський Йосафат Миколайович (1818—1901) — український педагог ліберально-буржуазного напряму. В 1842 р. видавав у Львові «Буквар, новим способом уложений для домашньої науки», та методичний посібник до нього, де запропонував вперше на Галичині звуковий синтетичний метод навчання грамоти.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 300

Із діячів, що тільки принагідно доторкнулися східної Галичини і руської справи в 50-тих роках, назвемо Платона Костецького, що в р. 1856 був редактором «Зорі галицької» і помістив у ній декілька оповідань із лемківського життя та декілька віршів, і видав томик віршів польськими буквами, та починаючи з 60-тих років зробився польським патріотом і публіцистом із шовіністично-польським характером.

Вельми оригінальним явищем був Володимир Терлецький*, уніатський священик із російської України, що після 1831 р. емігрував із Росії, довший час жив у Парижі, і там 1848 р. опублікував брошуру «Słowo Rusina do wszej braci szczepu słowiańskiego», в якій з великим талантом розвивав думку про слов'янську федерацію на основі католицизму, одначе з захованням слов'янського обряду. Брошура швидко стала відома в Галичині і мусила зробити враження в кругах духовенства, а коли Терлецький в р. 1867 приїхав особисто на Угорщину, а потім і в Галичину, його особа і ідея зробили великий вплив на значну часть духовенства і зробилися вихідною точкою т[ак] зв[аної] обрядової борби, що по втихомиренні азбучної заповнила першу половину 60-тих років у духовім житті руської інтелігенції в Галичині.

* Терлецький Володимир Андрійович (1807—1888) — уніатський церковний діяч, засновник проватиканського «Східного товариства для справ Сходу й східної церкви». Учасник польського повстання 1830—1831 pp.

До розділу про 50-ті роки в Галичині треба додати згадку про Григорія Савчинського*, пароха в Звенигороде що був автором оповідання «Гет! гет! гет!», друкованого в «Зорі галицькій» 1851 р. і виданого окремою книжкою, а також віршованого оповідання «Дід», поміщеного в «Зорі галицькій» 1848 p., основаного на народній легенді, і деяких інших віршів, друкованих у тім же письмі в пізніших роках, а також декількох статей з обсягу сільського господарства. Оповідання «Гет! гет! гет!» написане для пропаганди тверезості і не позбавлене таланту.

* Савчинський Григорій (1805—1888) — священик, виступав з літературними творами.

В тім же ряді визначних діячів 50-тих років треба згадати Льва Трещаківського*, пароха в Рудні, що був одним із ініціаторів заснування Народного дому і написав декілька популярних оповідань з антиалкоголічною тенденцією і декілька популярних статей. Його писання, повні життя й темпераменту, свідчать про немалий письменський талант і своєрідний гумор.

* Трещаківський Лев (1810—1874) — публіцист «народовського» напряму.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 301

XL. 50-ті РОКИ НА УКРАЇНІ

Як уже було сказано, перша половина 50-тих років на Вкраїні була часом застою і страху перед усякою політичною думкою наслідком погрому Кирило-Мефодіевого братства. Українське слово або зовсім мовчить, або тулиться по провінціальних російських часописах. Ітак, у «Черниговских губернских ведомостях»* 1853-1858 р. друкуються вірші і байки Леоніда Глібова, який від 1861 р. почав там же видавати «Черниговский листок», і Огієвського, який 1854 р. видав також окремо в Чернігові «Думки на могилі». Того ж 1854 р. вийшли по довгих цензурних митарствах у Києві А. Метлинського «Народные южнорусские песни», збірка багата не тільки змістом (коло 1000 номерів пісень), але також повнотою, і артистичним викінченням текстів деяких пісень. У другій половині 50-тих років, після кримської війни і смерті царя Миколая, бачимо значне духове розбудження у всій російській суспільності, великий зріст лібералізму і радикалізму політичного, який характеризується особливо писаннями Чернишевського, Добролюбова, Щедріна (Салтикова). Також на полі українського письменства виступають деякі нові сили, з яких найважніша письменниця відома під назвою Марко Вовчок, її «Народні оповідання», видані Кулішем 1857 p., зробили велике враження в цілій російській суспільності і викликали, між іншим, інтересну критичну статтю Добролюбова*, та були найвиразнішим тоді українським протестом проти кріпацтва. Марко Вовчок (Марія Марковичка), жінка Опанаса Марковича, бувшого члена Кирило-Мефодієвого братства, розвинула живу літературну діяльність у короткім часі (від 1856-62 р.), а в часі «Основи» авторка також своєю особою викликала в Петербурзі чимале враження. Її «Народні оповідання», щодо яких авторства тепер нема ніякого сумніву, визначаються незрівняно оригінальним і свіжим стилем, незвичайно колоритним, та все-таки далеким від сентиментальності, тонкою психологічною обсервацією фактів буденного життя і незвичайною, справді жіночою делікатністю в малюванні подій. Найглибше в суть кріпацького лихоліття сягає маленьке оповідання «Ледащиця» і ширше оповідання «Інститутка». Найпросторіше з її українських оповідань «Три долі» має менший соціальний, але дуже великий психологічний інтерес. В пізніших роках свого життя, прове-

* «Черниговские губернские ведомости». — У першодруці було «Черниговские губернские известия».

* ... інтересну критичну статтю Добролюбова... — «Риси для характеристики руського простолюду» («Современник», 1860, кн. IX).

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 302

дених почасти в Парижі, почасти в Петербурзі, і докінчених таки на Вкраїні, вона писала багато по-російськи і переклала деякі повісті Жюль Верна на російську мову*. З її російських оповідань найкраща і дуже гарно присвоєна нашій мові Василем Доманицьким «Маруся»*, історична новела з часів Дорошенка, написана в Парижі і, мабуть, первісно видана французькою мовою 1875 р., а швидко потім перекладена також на англійську мову. Марія Марковичка, з роду Вілінська, ні в якім разі не була родовитою московкою, і вже в дитячих літах, як можна бачити з її російського оповідання «Записки причетника», мусила бути добре ознайомлена з українською мовою і з побутом українського люду, хоча й у такій місцевості, де українці творять між великоросами меншість населення. В її посмертних паперах знайшовся ще цілий ряд оповідань, писаних українською мовою, а також багата збірка українських пісень з мелодіями.

* ... переклала деякі повісті Жюль Верна на російську мову. — Верн Жюль (1828— 1905) — французький письменник. З його творів Марко Вовчок переклала романи «Дети капитана Гранта...» (1869), «Восемьдесят тысяч верст под водою» (1870), «Приключение капитана Гартаса» (1870), «Таинственный остров» (1875) та інші.

* ... присвоєна нашій мові Василем Доманицьким «Маруся».— Повість «Маруся» була видана українською мовою у Львові в 1904 р. у перекладі В. М. Доманицького (див.: Марко Вовчок. Народні оповідання. Львів, 1904, т. 3).

Із письменників, що виступили на поле літературної діяльності ще в 40-х роках, а продовжали її пізніше, в 60-тих, 70-тих або й 80-тих роках, назвемо тут поперед усього Олександра Афанасьєва-Чужбинського, якого вірші друкувалися в «Ластівці» Гребінки і «Молодику» Бецького, а більша збірка поезій п[ід] з[аголовком] «Що було на серці», вийшла в Петербурзі 1855 р. Декілька його віршів під псевдонімом Невідомий поміщено в «Основі» 1861-62 р. Афанасьєв-Чужбинський писав також по-російськи, а власне простору книжку «Подорож по Днепру», що була частиною збірки «Морской сборник»*, видаваної міністерством путей сообщення. Для нас, окрім його українських віршів, важні також його «Спомини про Шевченка», друковані в російськім журналі «Русское слово» 1865 p.* Надто він уложив частину «Словаря малороссийского наречия», букви від А—З, що була друкована в «Известиях императорской Академии наук» 1855 р.* В поезіях Афанасьєва-Чужбинського бачимо немалий і дуже гарний ліричний талант, про який може свідчити хоч би те одно, що його вірш «Гарно твоя кобза грає»* у деяких виданнях, навіть у празькім, був поміщуваний між творами Шевченка.

* ... простору книжку «Подорож по Днепру», що була частиною збірки «Морской сборник»... — Йдеться про працю О. Афанасьєва-Чужбинського «Поездка на Днепровские пороги и на Запорожье», друковану 1857— 1859 pp. в російському військово-науковому журналі «Морской сборник», заснованому 1848 р.; «Морской сборник» в 50-х роках помістив ряд талановитих літературних праць, авторами яких були О. М. Островський, Г. П. Данилевський, I. О. Гончаров, О. Ф. Писемський та інші члени відомої «літературної експедиції», спорядженої на кошти морського міністерства для вивчення окраїн Росії.

* «Русское слово» — прогресивний літературно-політичний журнал, друкувався у Петербурзі в 1859—1866 pp. «Воспоминания о Т. Г. Шевченко» О. Афанасьєва-Чужбинського були надруковані в цьому журналі в 1865 p.

* ... в «Известиях императорской Академии наук» 1855 р... — «Известия императорской Академии наук по отделению русского языка и словесности» виходили в 1852— 1863 pp. (по 6 випусків на рік) під редакцією І. І. Срезневського.

* «Гарно твоя кобза грає...» — вірш О. Афанасьєва-Чужбинського, вперше надрукований в альманасі «Молодик» (ч. 2, Харків, 1843).

В другій половині 50-тих років виступають деякі менше відомі письменники, що зазначили себе одним або двома творами, які пройшли якось безслідно. До таких зачислимо А. Ващенка-Захарченка*, який 1857 р. видав у Києві

* Ващенко-Захарченко А. Є. — український письменник, автор фарсово-водевільних драматичних творів. У 1857 р. в Києві вийшла його праця «Малоросійський театр» [].

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 303

чотири малі драматичні твори в стилі «гопака і горілки» п[ід] з[аголовком] «Театр». В тім же 1857 р. виявився в Москві українець Михайло Гатцук*, який видав там збірку «Вжинок рідного поля», в якій надруковано 150 пісень і віршів, 520 приказок і приповідок, і словарець. Той сам Гатцук видав там же 1861 p.* книжечку «Українська абетка», і 1863 року* збірку українських пісень з нотами п[ід] з[аголовком] «Дев'ять струн української бандури». Як властитель друкарні він видавав довгі літа по-російськи «Газету Гатцука».

* Гатцук Олексій Олексійович (1832—1891) — російський та український журналіст і археолог. У 1875— 1890 pp. — редактор і видавець «Газеты А. Гатцука» в Москві. [Гатцук Микола Олексійович - Т.Б.].

* ... видав там же 1861 р. — У першодруку — «1863 p.».

* ... і 1863 року... — У першодруці «і того ж року».

Годиться тут згадати про українського священика Василя Гречулевича*, який 1849 р. в Петербурзі видав «Проповеди на малороссийском языке». Ті проповіді так подобалися Кулішу, що він, потрохи обробивши, чи тільки «поповнивши» їх, видав у своїй петербурзькій друкарні друге видання 1857 р. Понад се друкував Гречулевич 1856 р. «Катехетичні бесіди на символ віри і молитву господню», 1858 — «Бесіди про сім тайн», а 1859 — дві «Бесіди про обов'язки родичів і дітей» українською мовою.

* Гречулевич Василь (1791 — 1884) — український церковний діяч і письменник.

Із письменників, що почали і закінчили свою письменську діяльність у 50-тих роках, назвемо тут Думитрашка-Райча, що 1858 р. видав у Києві думки і пісні п[ід] з[аголовком] «Бандура», а 1859 р. в Петербурзі «Жабомишодраківку», переробку ніби Гомерової Батрахоміомахії*. Другий такий український оригінал 50-тих років, Андрій Шишацький-Ілліч*, видав 1857 р. в Чернігові «Сборник малороссийских пословиц и поговорок», а 1856-7 р. там же збірку віршів «Українська квітка» в двох випусках. Про того Шишацького-Ілліча заховалася традиція, що він був автором деяких фальшованих дум про козацькі часи перед Хмельницьким, своїм змістом основаних на «Истории русов».

* ... назвемо тут Думитрашка-Райча, що 1858 р. видав у Києві думки і пісні п[ід] з[аголовком] «Бандура», а 1859 р. в Петербурзі «Жабомишодраківку», переробку ніби Гомерової «Батрахоміомахії». — Збірка ліричних віршів «Бандура» належить українському письменнику середини XIX ст. Думитрашко-Райчу Тимофію Івановичу. Автором бурлескно-травестійної поеми «Жабомишодраківка», що є переробкою старогрецького пародійного твору «Батрахоміомахія», є український письменник Думитрашко Костянтин Данилович (1814— 1886), літературний псевдонім О. Д. Копитько.

* Шишацький-Ілліч Андрій — мається на увазі український етнограф і поет Олександр Васильович Шишацький-Ілліч (1828—1856).

В р. 1854 вийшла в Петербурзі збірка віршів Яцимірського п[ід] з[аголовком] «Бенкет для непрошених гостей і до земляків». В р. 1858 вийшла в Києві збірка 24 українських віршів С. Родини* п[ід] з[аголовком] «Мова з України». В 1859 р. вийшла невідомо де збірка віршів, М. Прибури п[ід] з[аголовком] «Прочинок», і того ж року в Києві «Казки і байки з сусідової хдтки» якогось Придні-прянця. Нотуємо сі появи тільки задля їх бібліографічної рідкості.

* Родина С. — літературний псевдонім Метлинського Семена Лук'яновича.

В 40-х роках розпочав, а дуже пізно, бо аж у 80-тих роках докінчив свою поетичну діяльність Яків Щоголів,

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 304

якого перші вірші друковані були в «Молодику» Бецького, потім дещо в «Хаті» Куліша 1860 p., а, нарешті, досить велика збірка віршів (усіх 75), досить значної поетичної вартості 1883 р. в Харкові п[ід] з[аголовком] «Ворскло». Ще пізніше, вже по його смерті, вийшла друга збірка його віршів п[ід] з[аголовком] «Слобожанщина».

XLI. 60-ті РОКИ НА УКРАЇНІ

Початок 60-тих років на Україні характеризується трьома пам'ятними фактами: знесенням кріпацтва д[ня] 16 лютого 1861, смертю Шевченка д[ня[ 7 марта того ж року і повстанням видавництва «Основа» в Петербурзі. Знесення кріпацтва розпочало новий період селянського життя, але сполучений з тим нераціональний викуп селян і розвій фабричного промислу причинився багато до підкопання економічного побуту селян у деяких українських губерніях. Часи 1860 і 1861 р. були дуже оживлені дискусіями про знесення кріпацтва і про сподівані дальші реформи державного устрою Росії і також часами зглядної прасової свободи. З тої свободи скористала українська суспільність, одержуючи вперве місячний журнал «Основу», видавану на взір середніх, не «толстых» російських журналів вроді «Современника»*, «Вестника Европы»* і «Отечественных записок»*. «Основа» була, як на український орган, досить інтересною і багатою змістом, а головними оздобами її були друковані, зрештою дуже скупо, поезії Шевченка і його «Дневник», виданий там з цензурних оглядів зі значними скороченнями, писання Костомарова, Куліша та Марка Вовчка. «Основа» поміщала також деякі праці великоруських письменників, в тім числі цінну студію Сухомлинова* про найстарший руський літопис. Проте для пересічного росіянина, що привик до тодішніх російських столичних журналів, мала «Основа» в собі щось партикулярне, замало європейське, і не могла здобути собі ширшої публіки, так що по дволітнім існуванні, сама собою без цензурної заборони перестала виходити. В «Основі» появляється цілий ряд нових письменників, яких праця заповнює 60-ті і 70-ті роки. З них найвизначніші були: Антонович, що помістив там свою статтю «Моя исповедь», Руданський, Кониський, Свидницький і інші.

* «Современник» — російський літературний і громадсько-політичний журнал; виходив у Петербурзі в 1836— 1886 pp. В «Современнике» працювали в різний час В. Бєлінський, М. Чернишевський, М. Добролюбов, М. Салтиков-Щедрін. З 1847 р. і до закриття журнал був органом революційної демократії.

* «Вестник Европы» — російський щомісячний науковий, суспільно-політичний та літературний журнал ліберально-буржуазного напряму. Виходив у Петербурзі в 1866— 1918 pp.

* «Отечественные записки» — російський літературно-політичний журнал. Виходив 1818—1884 pp. в Петербурзі. У час, коли його ідейним керівником був В. Бєлінський (очолював критичний відділ у 1839—1846 pp.) та після 1868 p., коли журнал очолили М. Некрасов і М. Салтиков-Щедрін, він мав революційно-демократичний характер.

* Сухомлинов Михайло Іванович (1828—1901) — російський історик літератури, професор Петербурзького університету, видавець староруських пам'яток. Журнал «Основа» (1861, № 6) друкував його працю «О преданиях в древней русской летописи».

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 305

Володимир Антонович, поляк з роду, що пізніше прийняв православ'я, хоч писані майже виключно російською мовою (по-українськи писав тільки «Спомини», почасти писані, почасти диктовані в остатніх роках життя), належить проте до найвизначніших діячів українського духовного розвитку, і не стільки своїми писаннями, як своїм учительським і особистим впливом причинився дуже багато до угрунтування того інтелігентного руху, що з українофільського зробився справді українським. Як історик визначається Антонович не тільки талановитістю і живістю викладу при всій науковій точності змісту його праць, але був першим українським істориком, що більшість своїх праць, крім друкованих джерел, опирав також на архівних матеріалах. Як член київської Археографічної комісії він видав кілька томів актів і документів про міста і міщанство, про козаків, про гайдамаччину XVIII віку, про козацтво кінця XVII в. і про селянство XVII-XVIII вв., кождий том із відповідними вступними монографіями. Історією старої, князівсько-дружинної Русі Антонович не займався, але написав простору монографію про початки литовсько-руської державної організації. В «Трудах» Чубинського* він видав досить багату збірку актів «Про чари» на Україні і написав також цінну статтю на підставі тих актів. Декілька цінних праць; переважно опертих також на архівних матеріалах, помістив у різних річниках «Киевской старины», між якими важніші: «Грановщина», «Київські війти Балики». Сенсаційна своїм змістом стаття про Івана Гонту, важна також архівними документами про життя і стан маєтковий Гонти, але про його смерть і взагалі про уманську різню подає зовсім фантастичні дані, оперті на польських споминах Кребсової, Ліпомана і псевдо-Ліпомана. Як довголітній професор Київського університету грав Антонович тиху, але благотворну роль і серед молодіжі і серед київсько-української громади. Як професор історії він дав імпульс своїм ученикам до спеціального оброблювання поодиноких територій української землі, і ся його ініціатива принесла досить багаті плоди. Визначну роль грав він у четвертім археологічнім з'їзді в Києві 1874 р., в основанім кілька літ перед тим відділі «Русского Географического общества» для дослідів над етнографією і статистикою т[ак] з[ваної] «Юго-Западной России», і в основанім при Київськім університеті «Обществе Нестора летописца». Майже від

* «В «Трудах» Чубинського... — В 1869— 1870 pp. П. Чубинський очолював експедицію в південно-західні губернії Росії, матеріали якої поміщені в редагованому ним виданні — «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край, снаряженной русским географическим обществом» (Спб., 1872—1879, тт. 1—7).

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 306

початку своєї професорської кар'єри він обік історії займався також археологією України, щовакації їздив у різні сторони розкопувати могили і збирати археологічні пам'ятки і написав про ті поїздки цілий ряд звітів і спеціальних статей у різних російських спеціальних виданнях. Останні роки його життя, коли спенсіонований покинув університет, він хорував і писав, а потім диктував згадані вже свої «Спомини з молодих літ», які, одначе, не довів до часу свого професорства. Аби й того не бракувало, по нім лишився один зовсім непоганий український вірш про гайдамаків, друкований п[ід] з[аголовком] «З колишнего», під псевдонімом В. Маринчук у ч[ислі] 3 галицької «Мети» з р. 1863. З його університетських викладів була перекладена на нашу мову і видана тільки по-українськи досить простора популярна історія козаків. Він мав звичай, крім офіціальних, університетських лекцій, читати коротенькі курси в приватних кружках про різні цікаві теми історичного і суспільного життя, про які годі було говорити з кафедри. Знаю з усього оповідання, що один такий курс викладав історію Ірландії, а другий — історію конституціоналізму в Швеції і Норвегії; сей остатній курс став основою статті Сергія Єфремова про конституцію в Швеції і Норвегії.

В Степані Руданськім, що з першими своїми віршами виступив у «Основі», має Україна одного з тих поетів, що за життя писали багато, а за злиднями приватного і публічного життя публікували дуже мало, і яким аж пізно по смерті пощастило у читачів. Руданський, талановитий лірик, головно заслугує на увагу як незрівняиий анекдотист, автор т[ак] з[ваних] «Співомовок», т. є. коротких, гумористичних анекдотів і оповідань, узятих із уст українського народу і переказаних віршами з незвичайною простотою, влучністю і грацією вислову, так, що декотрі ввійшли в уста народу як людові співанки. Таких співомовок Руданський написав кілька сот. Надто переклав 12-складовим, неримованим віршем цілу Гомерову «Іліаду» з правдиво українським гумором передаючи грецькі гекзаметри куцими дванадцятискладовиками вроді співанки

Ти ж думаєш, дурню, що я тебе люблю,
А я тебе, дурню, словами голублю.

Не вважаючи на те куце віршування, Руданського «Ільйонянка» читається дуже приємно; і Гомерові герої в тім куцім одязі являються якимись ближчими і ріднішими

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 307

нам, ніж у Гомерових гекзаметрах. Крім людових анекдотів і гумористичних оповідань, Руданського цікавили також людові легенди і людова міфологія, т. є. оповідання про сотворения світу, бунт ангелів, Адама і Єву і інші біблійні особи, основані почасти на відомих нам апокрифах, а почасти на людовій фантазії. Захопила його трохи також слов'янофільська ідея, і в поемі «Цар Соловей» він змалював алегоричними фігурами долю слов'янства в боротьбі з латинізацією і клерикалізмом. Таким самим розміром, як «Іліаду», переклав Руданський також приписувану Гомерові «Війну жаб з мишами», а в ряді більших або менших поем, дуже студентського складу, описав коломийковими віршами, мабуть, на підставі «Історії» Маркевича або Бантиша-Каменського події козацьких гетьманів Мазепи, Скоропадського*, Полуботка*, Веляміна, Апостола*, Мініха*. Не обійшлось у Руданського і без невеличкої проби драматичного твору. Ще 1862 р. він написав оперетку «Чумак», яку переробив удруге 1871 р. В Степані Руданськім бачимо великий поетичний талант, обік Шевченка найвизначніший в українськім письменстві XIX віку. Тільки ж сей талант основно різниться від Шевченкового, бо коли Шевченко в кождім своїм творі дійсний, оригінальний творець, Руданський являється тільки незвичайно талановитим репродуктором чи то народного традиційного матеріалу, чи історичних фактів (тут він, додамо, взагалі дуже слабий і без іскри Шевченкового живого огню), чи то в перекладах чужомовних творів. При всій тужливості, властивій вдачі українця-подолянина, поезія Руданського скрізь ясна і життєрадісна.

* Скоропадський Іван Ілліч (1646—1722) — гетьман Лівобережної України 1708—1722 pp. Обраний після зради Мазепи на старшинській раді в Глухові. Брав участь у Полтавській битві 1709 р.

* Полуботок Павло Леонтійович (бл. 1660—1723) — на-казний гетьман Лівобережної України (1722—1723).

* Апостол Данило Павлович (1654—1734) — гетьман Лівобережної України (1727—1734), захисник інтересів української козацької старшини кінця XVII — початку XVIII ст., талановитий військовий керівник.

* Мініх Бургард-Крістоф (Христофор Іванович) (1683— 1767) — російський військовий і державний діяч (за походженням — німець); мав великі маєтності на Україні.

До письменників, що почали свою літературну діяльність в «Основі», треба зачислити Анатоля Свидницького, який у тім журналі помістив просторий розбір книжки Шейковського «Быт подолян». Головним літературним твором Свидницького лишилася простора повість «Люборацькі», дуже талановитий малюнок із життя подільського духовенства половини XIX в. Повість має в значній мірі автобіографічний характер, а при тім виявляє дуже великий культурно-історичний інтерес, як образ, з одного боку, полонізаційних, а з другого боку, русифікаційних тенденцій, що підкопували патріархальний побут православного духовенства на правобережній Україні в 30-их і 40-их роках XIX в. Повість не була друкована за життя автора і вийшла в скороченій формі аж 1886 р.* у Львові, а

* ... вийшла ... аж 1886 р. ... — У першодруці — 1885 p.».

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 308

1901 р.* в повнім тексті в Києві. Крім «Люборацьких», Свидницький написав цілий ряд дрібніших оповідань російською мовою з українського побуту, поміщуваних у київській газеті «Киевлянин»*.

* ... а 1901 p. — У першодруці — «1904 p.».

* «Киевлянин» — реакційно-монархічна газета, виходила в Києві в 1864—1919 pp.

При сій нагоді треба згадати також про Шейковського, автора цінної етнографічної праці «Быт подолян», виданої в Києві 1860 року в двох випусках. Шейковський так само, як Руданський і Свидницький, був подолянином і в роках 1860 і 1861 взяв живу участь у просвітнім русі київських українців, видавши українською мовою дві популярні книжечки: «Домашня наука, початки» 1860 p. і «Вищі початки» 1861 p. Ставши гімназіальним учителем в Єлабузі*, він займався працею над великим толковим словником української мови, якого пробу опублікував 1862 р. п[ід] з[аголовком] «Опыт южнорусского словаря», букви А і Б. З тим словником Шейковський якось не мав щастя, бо, опублікувавши пізніше декілька букв із кінця азбуки і розпочавши друк повного словника, якось не здобувся на цілість. Плодом його зацікавлення найстаршою історією української землі була видана 1870 р. в Києві українською мовою брошура «Що таке Ібн-Дастова Русь»*.

* Єлабуга — з 1780 р. повітове місто Вятської губернії, тепер місто в Татарській АРСР.

* «Що таке Ібн-Дастова Русь» — історикокритична розвідка про арабського письменника X ст. Ібн-Даста, автора «Книги дорогоцінних скарбів», вибрані місця з якої були видані 1869 р. в Петербурзі під назвою «Известия о хозарах, буртасах, болгарах, мадьярах, славянах и русских И.-Дасты».

До видних українських письменників, що розпочали свою діяльність в «Основі», належить також Олександр Кониський, якого головна діяльність припадає на 70-ті до 90-тих років і буде обговорена далі. Тут тільки зазначимо, що в «Основі» він опублікував декілька віршів, яких немале число помішував опісля в «Черниговским листку» 1861-63 р.*, в галицьких виданнях «Слові», «Галичанині» 1862-3 і «Правді» 1867 р. З початку 60-тих років він належав також до тих, що зацікавилися народною просвітою на українській мові, і написав популярну арифметику, що п[ід] з[аголовком] «Арифметика, або щотниця» була 1863 р. видана в Петербурзі Костомаровим на громадські гроші, зібрані для народної освіти. В р. 1863 Кониський разом із іншими українцями був арештований і висланий до Тули, де пробув кілька літ і навіть оженився. Вернувши з заслання і не одержавши, мабуть, крім гімназіальної науки, ніякої вищої освіти, він зайнявся адвокатською практикою і в такім стані, як приватний адвокат осів у Києві.

* 1861—63 р... — У першодруці — «1862—66 р.».

Із другорядних українських письменників, яких діяльність почалася в «Основі», і або скінчилася на ній, або

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 309

проявилася потім дуже слабо, назвемо Якова Кухаренка, Василя Кулика і Всеволода Коховського*. Кухаренко, отаман козаків Кубанського війська, відомий загально як автор популярної оперетки «Чорноморський побит», яка в переробці Старицького і завдяки музиці Лисенка п[ід] з[аголовком] «Чорноморці» і досі не сходить із української сцени. Крім сеї оперетки, друкованої в «Основі», він помістив там же три оповідання: «Вівці і чабани в Чорноморії», «Пластуни» і «Вороний кінь». Всі ті твори видані були окремою збіркою в Києві 1880 р. п[ід] з[аголовком] «Збірник творів Якова Кухаренка».

* Коховський Всеволод Порфирійович (літературні псевдоніми — Данило Медовник, Погонець; 1835—1891) — український письменник і педагог демократичного напряму; у першодруці «Василь Коховський».

Василь Кулик помістив декілька віршів у «Основі», а декілька в галицькій «Правді» 1868 р. і 1874 р. і дождався в тім самім часописі в тім же році гарної біографії, написаної Торчином.

Всеволод Коховський помістив у «Основі» 1862 р. «Лист до основян» і просторе оповідання «З народних уст», а також популярний виклад «Усна мова з науки про дощ». В галицькій «Правді» 1870 р. було надруковане його оповідання «Пан Комарчук», яке пізніше було передруковане в Женеві п[ід] з[аголовком] «Пан народолюбець». Се оповідання, не вважаючи на деяке переборщення в сатиричнім тоні, має все-таки тривку літературну вартість.

З довгого ряду інших українських письменників і грамотних людей, що друкували свої первоцвіти в «Основі», назвемо тут іще Митра Олельковича*, що помістив у «Основі» своїх п'ять оповідань, передрукованих пізніше в Галичині окремою книжечкою, і крім того написав російською мовою цінну монографію Остерського повіту. Далі назвемо Олександра Навроцького, бувшого члена Кирило-Мефодієвого братства, що помістив у «Основі» деякі вірші, а в галицькій «Ниві»* переклади Міцкевичевої «Оди до юності» і «Фариса», але лишив по собі величезну рукописну спадщину, писану українською мовою, в якій містяться також переклади Гомерових «Іліади» і «Одіссеї» і інших творів світової літератури. Ся спадщина, яка дала би нам добре поняття про талант і трудолюбність Навроцького, досі, на жаль, не опублікована.

* Митро Олелькович — псевдонім українського письменника Александровича Митрофана Миколайовича (1840—1881). Йому належить також ряд історичних праць.

* «Нива» — львівський літературно-публіцистичний журнал, який видавали «народовці» у 1865 р. В. Навроцький виступив тут з перекладами з Адама Міцкевича — «Ода до юності» (№ 13), «Фарис» (№ 16). У першодруці — «Правда».

В «Основі», а пізніше в «Черниговским листку» і в «Черниговских губернских ведомостях» друкував свої вірші згаданий уже Петро Кузьменко*. Там же надрукував свої перші твори Степан Ніс*: «Хуртовина» і «Людська пам'ять про старовину». Ніс писав пізніше багато, друкував у «Ки-

* Петро Кузьменко. — У першодруці «Павло Кузьменко».

* Ніс Степан Данилович (псевдонім С. Волошин; 1829—1901) — український етнограф та фольклорист.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 310

евской старине», а по його смерті редакція того журналу видала збірку його оповідань окремою книжкою. В «Основі» розпочав свою діяльність також Борис Познанський* («Листи з Дударів». Основа, 1862), який пізніше містив деякі інтересні праці українською мовою в галицькій «Зорі» та «Киевской старине».

* Познанський Борис Станіславович (1841—1906) — український етнограф, громадський діяч і журналіст.

Із письменників, що в початку 60-тих років бралися до популяризування науки українською мовою, назвемо ще Д. Мороза*, що в «Основі» 1862 р. помістив оповідання «Безталанна», а в Києві того ж самого року видав учебник «Арифметика, або щотниця». Згаданий уже вище М. Номис (Симонів) видав 1864 р. в Петербурзі багату збірку «Українські приказки, прислів'я і таке інше» на підставі збірників Опанаса Марковича і інших. Невважаючи на багатство матеріалу, яким розпоряджав Номис (сама збірка Опанаса Марковича містила, як знаємо, коло 30000 приповідок), його збірка вийшла далеко скупішою, бо містить ледве 15000 приповідок, та й то нумерація, поміщена в тексті, зовсім фантастична, бо з деяких десяток, якими понумеровано приповідки, наслідком вимазок цензури полишалося далеко менше номерів, не раз лише п'ять або шість. Надто впорядкування приповідок, хоч на око раціоналістичне, уложене з метою подати з приповідок якийсь суцільний світогляд народу, власне задля того немає ніякої наукової вартості, так що збірка Номиса з методичного погляду може уважатися — найгіршою з усіх слов'янських збірок, упорядкованих подібним способом (назву тут лише російську збірку Даля і чеську Челаковського)*. Поміщений при кінці тому покажчик, надрукований неможливим для людського ока петитом, де подано числа приповідок до поодиноких тем, з причин фантастичності основної нумерації в тексті, відсилаючи читача до номерів, яких у тексті дуже часто нема, позбавлений усякої наукової вартості.

* Мороз Данило Костянтинович (1841—1894) — український письменник, автор прозових та драматичних творів, виступав також під псевдонімами Данило Костянтинович, Д. К. Недоля.

* ... назву тут лише російську збірку Даля і чеську Челаковського. — Даль Володимир Іванович (літературний псевдонім — Козак Луганський; 1801—1872) — російський лексикограф, етнограф і письменник. Основна його праця «Толковый словарь живого великоруского языка» (т. 1 —4, 1863—66); 1862 p. вийшла його праця «Пословицы русского народа», де зібрано понад 30 тис. приказок, прислів'їв і примовок.

Челаковський Франтішек Ладислав (1799—1852) — чеський поет і вчений-славіст, виступав за дружбу і співробітництво всіх слов'янських народів, видав збірку «Мудрість слов'янських народів в приказках» (1851).

XLII. 60-ті РОКИ В ГАЛИЧИНІ

Характерним явищем початку 60-тих років у Галичині був згаданий уже багатий альманах «Зоря галицкая яко альбум на год 1860». Галицька Русь рекрутувала до того «Альбума» майже всі старші свої сили і значне число нових сил, що або тут уперве виступили на світ, або лише тут запродукували свої твори. Із таких одно-

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 311

дневих авторів і авторок, яких імена появилися в «Зорі галицькій» і не появлялися потому більше, назвемо тут Людмилу Головацьку, Марію Дідицьку, Клавдію Алексевич, Климентину Попель*, Катерину Цибик*, що помістили по одному або більше віршів і виступили як репрезентантки жіноцтва, яке в 60-тих роках почало потрохи будитися до національного самопізнання. Із однодневних авторів, яких імена стрічаємо в «Зорі галицькій», назвемо двох Бачинських, Йосифа й Іларіона*, далі Анатолія Бучинського*, Юліана Лужецького,¹ Григорія Страхоцького, Володимира Товарницького, Іларіона Малицького, що помістили також по одному або по кілька віршів, щоб пізніше не братися вже за перо.

* Попель Климентина (1833—1865) — авторка поетичних творів.

* Цибик Катерина Матвіївна (1831—1902) — дружина священика і літератора Л. Цибика, виступала з поетичними творами.

* Бачинський Іларіон — спочатку адвокат у Стрию, згодом доктор права Львівського університету; виступав як літератор «москвофільської» орієнтації.

* Бучинський Анатолій (1835—1877) — викладач вищої реальної школи в Стрию, літератор.

¹ Годиться тут окремо згадати Антона Лужецького*, пропущеного мною в огляді 50-тих років. Він виступив на літературне поле ще 1841 p., помістивши в польськім часописі «Rozmaitości»* руський віршик «Do łuny», і пізніше містив деякі вірші в руських часописах 50-тих років, та заслугує на пам'ять, головно, просторішим стихотвором «Плач вдовицы», виданим 1853 р. в Перемишлі власним коштом, у якім, може, перший звернув увагу на сумне положення вдови по священику, і для того може вважатися одним із ініціаторів думки про заснування вдовичо-сирітського фонду для забезпечення вдів і сиріт по руських священиках.

* Лужецький Антон Євстахійович (1807—?) — священик, писав українською, польською та латинською мовами.

* «Rozmaitości» — літературний додаток до львівської монархічно-клерикальної газети «Gazeta Lwowska», виходив у 1817— 1859 р.

Із старої гвардії 50-тих років стрічаємо імена Івана Головацького, Івана Гушалевича, Луки Данкевича, Івана Наумовича, Івана Озаркевича, Миколи Устияновича і навіть ім'я Маркіяна Шашкевича, з якого літературної спадщини поміщено тут декілька недрукованих творів* у польській і руській мові. До тої старої гвардії, що перед тим принагідно забирала голос у часописах, а тут виступила з більше або менше поважними науковими працями, належать, крім Якова Головацького, Івана Гушалевича, Михайла Малиновського і Антона Петрушевича, також Лука Цибик, що помістив тут статтю про збірники руськонародних пісень, Ігнатій Галька*, що помістив збірник гаївок із околиць із-над Збруча, Олексій Торонський*, що помістив гарну статтю «Русини лемки» з досить багатим збірником лемківських пісень, Василь Ковальський*, що в 50-тих роках належав до дуже плодючих публіцистів і видав 1852 р. дуже цінну як на свій час «Руську читанку для нижчої гімназії», яка й досі ще задля значного числа оригінальних праць не стратила літературного значення; в «Зорі Галицькій» 1860 р. він помістив опис околиці Станіславова.

* ... поміщено тут декілька недрукованих творів... — Маються на увазі твори М. Шашкевича «A wiesz ty? Do Julii», «Moje niebo. Julii», «Товаришеска пісенька».

* Галька Ігнатій (1824—1903) — галицький священик, автор збірки «Народные звичаи и обряды з околиц над Збручем» (Львів).

* Торонський Олексій (1838—1899) — український священик, педагог.

* Ковальський Василь (1826—1911) — письменник «москвофільського» напряму. Автор шкільних читанок.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 312

Із письменників, що перший раз виступили в «Зорі галицькій» 1860 р. і мали по тім більшу або меншу літературну кар'єру, назвемо тут Федора Заревича, що помістив тут два вірші, а пізніше здобув собі досить почесне місце як новеліст; Володимира Лучаківського, що помістив тут також один вірш, а пізніше в українофільських виданнях друкував декілька віршів і оповідань і зазначився також як збирач цінної збірки приповідок і загадок, що ввійшли в мою збірку приповідок галицько-руського народу із його рукопису. Із видніших діячів пізнішого українофільського напрямку в «Галицькій зорі» 1860 р. виступили уперве Омелян Огоновський, Омелян Партицький і Володимир Шашкевич, син Маркіяна Шашкевича, всі три з віршами. Із істориків, що помістили тут перші свої праці, назвемо Ісидора Шараневича, Василя Ільницького і Антона Добрянського*. Причинки до історії руської церкви подали др. Іван Ільницький* про життя Антонія і Теодозія Печерських, Лука Цибик — про причини мирного і скорого розширення віри Христової на Русі, Павло Ясеницький — про стан церкви Христової на Русі під пануванням Володимира Великого, і Юстин Желехівський* — про сліди часткового заведення християнства на Русі перед Володимиром Великим. Спеціальніші історичні праці подали Теодор Білоус* про церков Успенія у Львові, Яков Головацький — про початок і значення Ставропігійського братства у Львові, Добрянський — історичні записки про Самбір, Василь Ільницький — «Александер, князь Белзкий» і Лев Кордасевич* — про добродійства австрійських монархів і уряду для галицьких русинів. Із публікацій документального характеру найважніша публікація Антона Петрушевича «Житє Іова Княгиницького, основателя Скиту Манявського, написане Ігнатом з Любарова». Пекучого тоді питання обрядового доторкали обі публікації Михайла Малиновського: «Грамоти до історії руської церкви взагалі, а особливо в справі зрівняння обряду грекокатолицького з латинським» і «Історичний огляд руської митрополії галицької», витяг із просторої, невиданої праці Антона Петрушевича. Із етнографічних матеріалів і записок, крім згаданих уже, подав Йосиф Лозинський одну «Галагівку», Климентина Попель «Казку про двох братів, багатого і бідного», зі вставленою в неї піснею обжинковою, а Йосип Літинський* — місцевий переказ про збудування церкви в Кобильниці Волоській.

* Добрянський Антон (1810—1877) — історик церкви і публіцист, автор «Граматики старословянского языка».

* Ільницький Іван (1809—1883) — галицький церковний діяч; «Зоря галицька яко альбум» помістила його працю: «Житя богоносных отцов Антония и Феодосия, основателей монастыря Киево-Печерского».

* Желеховський Юстин (1820—1901) — галицький священик, громадський діяч «москвофільського» напряму.

* Білоус Теодор — Білоус Федір Іванович (1828—1892), педагог і літератор «москвофільської» орієнтації, разом з братом Михайлом заснував у Львові власну друкарню.

* Кордасевич Лев (? — 1883) — священик, освітній діяч в Галичині.

* Літинський Иосиф (1829—1869) — священик, займався благодійницькою діяльністю.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 313

На особливу увагу в «Зорі галицькій» заслугує група угорських письменників, із яких тут виступили Олександр Духнович* з рядом віршів, Анатоль Кралицький* з оповіданням «Пастир в полонинах» і Олександр Попович, що, крім власних двох віршів, подав також «Співи сельского дяка из-под Карпат». Чисто літературний інтерес мають спомини Богдана Дідицького про Маркіяна Шашкевича.

* Духнович Олександр Васильович (1803—1865) — український письменник і педагог, культурно-освітиій діяч «москвофільського» напряму.

* Кралицький Анатолій (1835—1884) — український письменник на Закарпатті, ігумен Мукачівського монастиря.

Я зупинився трохи довше над сим альманахом з огляду на його не лише літературну, але також культурну вартість. Він стрітився з досить гострою критикою з боку Платона Костецького за його нібито москвофільські тенденції, хоч таких тенденцій у нім не було, але була дуже виразно зазначена тенденція руського сепаратизму від традиції історичної Польщі. Російські українці глянули також симпатичним оком на «Зорю галицьку», і петербурзька «Основа» передрукувала з неї збірку гаївок Ігнатія Гальки та нав'язала кореспонденцію з Яковом Головацьким.

Глибокий розділ серед галицько-руської інтелігенції, який зазначився вже в 30-тих роках і трохи затемнився в 50-тих роках, розділ на прихильників і противників народної мови в письменстві, в 60-тих роках з настанням конституційної ери досить швидко загострюється і доводить протягом десятиліття до утворення двох окремих таборів чи партій, староруської з виразним москвофільським відтінком, і народної з виразним українофільським відтінком. Кожда партія старається мати в своїх руках органи друку та інституції, а також свою репрезентацію в парламентарних ділах краю і держави, щоб мати вплив на впорядкування найважніших національних і соціальних справ, які настигли, а почасти й дуже наболіли в часах бюрократичного правління 50-тих років. Судячи з «Зорі галицької яко альбума» і з перших річників «Слова» (1861-63 р.) можна би було думати, що оба напрями підуть бодай де в чому згідно на грунті народної мови, та вже польське повстання 1863 р. значно загострило національні противенства в Галичині і загострило також противенство між обома галицько-руськими партіями. Погром польського повстання і розпочате російським урядом русифікування і оправославлення підляських уніатів оживили дуже царофільські симпатії у галицьких москвофілів і були причиною досить численної еміграції та апостазії галицького уніатського духовенства до Росії і до право-

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 314

славія. Висланий з ініціативи Риму львівський крилошанин Куземський на уніатського єпископа до Холма не міг запобігти оправославленню і деправації уніатського духовенства і по двох роках безплідної боротьби уступив із своєї єпископської кафедри і вернув до Львова. Куземський належав до найдіяльніших членів т[ак] зв[аної] староруської партії, і поклав великі заслуги коло фундування і здвигнення Народного дому у Львові. В історії письменства його ім'я зазначається тільки як досить талановитого бесідника. Він був також довголітнім послом до сейму крайового.

Інституція Народний дім у Львові, цісарським фундаційним актом призначена для русинів міста Львова, протягом 50-тих років via facti¹ сталася всенародною інституцією галицько-руською, на яку гроші, книжки, рукописи і всякі цінні старинності складали русини всіх відтінків. В 60-тих роках, знов-таки via facti, ся інституція опинилася в руках москвофілів, які при помочі статуту, з певною рестрікцією затвердженого намісництвом, зробили її власністю товариства під зверхністю «управляющего совета», який звільна, tacite² прийняв певний numerus clausus³ для числа членів, який досі не може ніяк дійти до 300, і старається все на місце померших членів добирати більше-менше таке саме число нових членів, видних москвофілів. Таким самим способом в руках москвофілів опинилася також друга важна руська інституція «Галицько-руська матиця», основана 1848 p., що мала первісно статися огнищем просвітного і літературного руху, а, головно, народного шкільництва для всього галицько-руського народу. В тім дусі вийшли деякі перші публікації сеї інституції, головно, видана 1850 р. «Читанка для малих дітей», уложена Маркіяном Шашкевичем. Злим духом «Матиці», що, може, по неволі причинився до її омертвления, став Антін Петрушевич, який від 1853 p., протягом трьох літ, загатив її своїм «Галицьким историческим сборником», а пізніше довгі літа гатив своєю «Сводною летописью» і іншими своїми «рассуждениями».

Цікавим явищем у житті львівської руської інтелігенції було заснування товариства «Руської бесіди» в р. 1861. «Руська бесіда» містилася зразу в Народнім домі

¹  Фактично (лат.). — Ред.

²  Мовчки (лат.). — Ред.

³ Замкнене число (лат.). — Ред.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 315

і до неї належали всуміш москвофіли і народовці. Та коли члени-народовці зложили з себе театральну трупу і дали початок постійному руському театрові на основі народної мови, в лоні «Бесіди» зчинився роздор і її викинули з Народного дому. Се був рішучий момент, який змусив народовців подумати про свої власні, окремі організації та окремі органи преси. Сього, зрештою, домагалися й інші, далеко важніші обставини.

Найважнішою з тих справ, що наболіли в народному житті галицької людності початку 60-тих років, була справа сервітутова, тоді загальновідома під популярним окликом «ліси і пасовиська», тісно зв'язана зі справою знесення панщини і відшкодування панів за втрату панщизняних тягарів. Ся справа проволоклася, особливо в Східній Галичині, дуже довго і випала для людності якнайфатальніше, головно, для того, що з руської інтелігенції тоді ніхто не мав про неї докладного поняття.

Друга справа, яка по втишенню боротьби за азбуку займала найбільше уми руського священства, була справа реформи руськоуніатського обряду від т[ак] зв[аних] łacińskich naleciałości¹, до яких належали заведені декуди по руських церквах, особливо по містах, органи, святкування деяких латинських свят, пр[иміром), божого тіла і Івана Непомука і т. ін. Згодом поставлено питання далеко виразніше в напрямі зближення уніатського обряду до російського православія, причім виринули такі інтересні питання: чи слід попам носити бороди, чи треба конче голити їх, чи слід у церкві під час богослужения в певних моментах дзвонити і клякати і т. і. Ся обрядова боротьба, на якої дні лежала значна міра байдужності, а то й деморалізації руського духовенства, зазначилася в нашім письменстві дуже характерною драматичною сатирою п[ід] з[аголовком] «Будятинці», написаною невідомим нам автором 1861 р. Вона з деякими поясненнями була опублікована мною з двох рукописів у фейлетонах «Діла» з кінця 1907 р.

Безпосередньо з питанням про азбуку зв'язалося друге пекуче питання для галицько-руської інтелігенції, що й досі не перестало займати її уваги, а, власне, питання про правопис. Се питання дискутовано живо в 50-тих роках, поки з урядового боку не виникла думка залагодити його заве-

¹ Латинських залишків (польськ.). — Ред.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 316

денням латинської азбуки для руської мови. Руській інтелігенції удалося усунути сей урядовий проект, та проте думка ужити латинських букв для руської мови виринула з іншого боку в досить оригінальній формі. В початку 1861 р. по виданні кількох перших номерів газети «Слово» у Львові, вийшла в Чернівцях брошура «Slovo na slovo do Redaktora Slova», написана народною мовою і латинськими буквами з чеським правописом, у якій піднесено можність ужити власне сей правопис для руської мови, і як приклад того, оскільки сей правопис надається до руських творів, поміщено, між іншим, декілька поезій нововідкритого народного поета Осипа Федьковича. Автором брошури був Антін Кобилянський, що тоді, власне, скінчивши духовну семінарію в Чернівцях, займався пропагандою вегетаріанства і познайомився з галичанином Костем Горбалем та з офіцером Юрієм Гординським, у якім він відкрив поетичний талант і якого заохотив від німецького віршування перейти до руського. Антін Кобилянський, якому судилося відіграти роль ініціатора в житті Федьковича, приписує собі заслугу, що звернув також увагу румунів на латинську азбуку і був одним із тих, що причинилися до заміни кирилиці в румунськім язиці на латинські букви. Талановитий дивак, він у своїм житті перейшов найрізніші колії, був у німецьких і американських громадах проповідником якогось досить наївного вільнодумства, уже в старших літах займався студіями медицини в Кракові, Празі і Відні, і, невважаючи на те, що має досить численну родину, сам досі не добився ніякого виразного становища, та, невважаючи на свій докторат медицини, навіть примітивної лікарської практики.

«Slovo» Кобилянського, адресоване до редактора львівського «Слова», не мало в Галичині практичного наслідку крім того одного, що відразу зробило популярним ім'я Федьковича. Редактор «Слова» Дідицький нав'язав із ним кореспонденцію, передрукував у своїй газеті вірші Федьковича з брошури Кобилянського, а діставши від автора ще значний ряд нових віршів, видав 1862 р. досить багату збірку його поезій зі своєю передмовою*, в якій дуже щиро привітав новий, щиронародний талант, прирівняв його до німецького Уланда і польського Вікентія Поля, і тим поклав основу до великої популярності, якою тішилося в Галичині ім'я Федьковича протягом 60-тих років.

* ... видав 1862 р. досить багату збірку його поезій зі своєю передмовою... — Йдеться про видання: Федькович Ю. Поезії, ч. 1. (Вступна стаття «Слово от іздателя» Б. Дідицького). Львів, 1862.

Чернівецький товариш Кобилянського Кость Горбаль

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 317

видав як доповнення до брошури Кобилянського в тих же Чернівцях 1861 p. «Holos na holos dlia Halyěyny» брошуру, в якій виступив з досить гострою критикою галицько-руських відносин і особливо галицько-руського духовенства. Кобилянський помістив у тій брошурі лише кілька своїх малозначучих віршів; Федьковича віршів у ній уже не було. Сі дві чернівецькі брошури були немов першими ластівками нової весни народовецького руху з чисто народним язиком у письменстві і з радикально-фонетичним, чеським правописом для руської мови, а також із зародками філософічного і соціального радикалізму в відзивах Кобилянського і Горбаля. Дещо з того ввійшло в дальший народовецький рух, що в 60-тих роках характеризується особливо повстанням і значним розвоем ученицьких громад у важніших гімназіях Східної Галичини, із яких найважніші і найрухливіші були громади в Тернополі і Станіславові.

Першим виразним осередком народовецького руху в Галичині з виразним українофільським відтінком був часопис «Вечерниці», що виходив протягом двох літ 1862-63 pp. і відразу зробився органом молодої українофільської громади. «Вечерниці» протягом двох літ опублікували значне число поезій Шевченка, в тім числі деякі не видані до того часу або відомі тільки з липського видання Герхарда 1859 p.* Обік Шевченка найплодовитішим поетом у «Вечерницях» був Федькович, а з галичан — Володимир Шашкевич. У відділі повістей і оповідань визначився особливо співредактор «Вечерниць» Федір Заревич, що під псевдонімом Юрко Ворона помістив у першім році 6 коротких оповідань і повість «Хлопська дитина», в якій уперве в нашім письменстві виведено мужицького сина, що добивається університетської освіти, і незалежного інтелігентного становища адвоката. Для доповнення белетристичного відділу не цуралися редактори передруковувати дещо з «Основи» або інших українських видань. Між публіцистами «Вечерниць» стрічаємо уперве ім'я Ксенофонта Климковича, що пізніше відіграв досить визначну роль в народовецькім русі, але зіпсував свою літературну кар'єру наглим переходом до москофільського табору. Климкович потрудився також над перекладами деяких творів українців із російської мови, а власне Гоголя і Куліша, а з його віршованих проб найціннішим лишився гекзаметровий переклад першої рапсодії «Іліади». Між його посмертними

* ... з липського видання Герхарда 1859 p. — Йдеться про «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки» (8-й том серії «Русская библиотека»), видані німецьким видавцем В. Гергардом у Лейпцігу.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 318

паперами знайшлися проби німецьких перекладів деяких творів Шевченка і Марка Вовчка. Вони не варті друку, та все-таки характерні для того, що показують уже між тодішніми галицькими українофілами змагання бути посередниками між російською Україною і Західною Європою.

Друга характерна постать галицького українофільського табору, що виринає на поле літературної діяльності уперве в «Вечерницях» 1862 р., се Данило Танячкевич, що під псевдонімом Будеволя помістив тут «Слівце правди Dziennik'oBi Literack'oмy про нашого батька Тараса Шевченка». Танячкевич писав на своїм віці дуже багато про найрізніші справи, але визначаючися скрізь надміром запалу і браком основного знання, не здобув собі визначного місця в письменстві, а в організаціях ученицьких громад, на які він у 60-их роках мав дуже великий вплив, той вплив власне задля його ентузіастичноїі пустої патріотичної фразеології і повної безкритичності, треба признати більше шкідливим, ніж пожиточним. І пізніше у всіх народовецьких організаціях він любив виступати в ролі пророка і патріота, але ані в одну справу не вмів вглянути розумно і фахово, і був визначним чинником радше забагнення, ніж розвою галицького українофільства.

Із поетів, що виступили тоді в Галичині і збудили зразу великі надії, треба згадати поперед усього Володимира Шашкевича, сина Маркіяна Шашкевича. Виступивши на літературне поле в «Зорі галицькій» 1860 p., він був співредактором «Вечерниць» у першім, а головним співробітником у другім їх річнику, а пізніше, 1866 p., був редактором літературного часопису «Русалка». Окремо, за свого життя, видав він тільки «Зільник», збірку віршів у Львові 1863 р., в якім, окрім власних поезій, помістив також ряд удачних перекладів із Генріха Гейне. Володимир Шашкевич як поет виявив дуже гарний і симпатичний талант, гідний стати обік свого батька, але життя його склалося так, що не позволило йому розвити той талант так, як можна було надіятися. У Львові він попав у кружок т[ак] зв[аної] літературної богеми¹ руської молодіжі, в якій

¹ Богемою, з французького Boheme, циган або циганська компанія, називано в Парижі, і називаються також деінде кружки веселих літераторів і артистів, що обік своєї штуки в вільних хвилях, яких у них, звичайно, буває аж занадто багато, займаються більше-менше цілонічними гулянками та посиділками по шинках, кав'ярнях і ін.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 319

він сам, Заревич і Климкович були верховодами. Кількалітнє життя в такій атмосфері підкопало його здоров'я, ослабило його пильність в університетських студіях, і замість стати визначним і популярним адвокатом він був змушений вибрати собі легшу судейську кар'єру, яка, одначе, не завела його далі від рангу ад'юнкта. Відбувши судову практику у Львові; він одержав дуже низько платну посаду в Мостах Великих, на якій і закінчив своє життя. З Мостів Великих він написав ряд інтересних дописів до газети «Русь», видаваної Горбалем і Заревичем, які, хоч би задля самого імені автора, варто би було разом із його поезіями передрукувати.

Видне місце в кружку тої «богеми» займав Остап Левицький, який 1863 р. виявив немалий сатиричний талант у польській поемі «Uciekiniery», підписаній псевдонімом Остап Ковбасюк¹. Руською мовою Остап Левицький написав декілька гарних поезій, із яких остатні друкувалися в «Житі і слові» 1895 р. Більшу часть свого життя він провів у Станіславові як професор реальної школи.

Ксенофонт Климкович по упадку «Вечерниць» почав за підмогою ученицьких громад видавати «Мету», літературно-політичиий вісник, який продержався лише 5 місяців, і в якім, окрім перекладів і передруків українських письменників, найціннішими були все-таки вірші Федьковича. В р. 1865 Климкович відновив «Мету», але вже з переважно політичним змістом, та й ся друга «Мета» продержалася всього 8 місяців, не давши для літератури нічого цінного. Незалежно від Климковича почав 1865 р. Кость Горбаль видавати «Ниву», науково-літературний часопис, що продержався також лиш один рік. Із літературного матеріалу, поміщеного в тім часописі, крім передруків деяких творів Шевченка, Стороженка* та Марка Вовчка, важні тут уперве опубліковані вірші Михайла Старицького, друковані під псевдонімом Гетьманець, деякі оповідання і одна драматична фрашка Федьковича та згадані вже два твори Міцкевича «Ода до юності» і «Фарис» у перекладі О. Навроцького*. Інтересним співробітником «Нива» виявився зразу Павло Свій, псевдонім польського емігранта і бувшого студента Київського університету

¹ Ковбасюк було ім'я популярного тоді в руськім клубі сеймового посла-селянина, завзятого противника польських порядків. Від його імені польські уличники у Львові і по інших містах Галичини всіх русинів почали прозивати «ковбасюками».

* Стороженко Олекса Петрович (1805—1874) — український письменник, автор повістей і оповідань переважно гумористичного та історико-романтичного характеру.

* О. Навроцького — У першодруці «В. Навроцького».

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 320

Павлина Свєнціцького, який, у «Ниві» почав відразу друкувати переклад Шекспірового «Гамлета» і повість «Колись було», але який швидко задля якогось непорозуміння покинув редакцію «Ниви», не докінчивши ані одної з тих праць. В р. 1866 він почав на власну руку за підмогою львівських поляків видавати літературно-наукову збірку «Siolo» присвячену спеціально «rzeczom ludowym ukraińsko-ruskim»¹. Сеї збірки вийшли в 1866 р. три випуски, а в 1867 р. — четвертий. Її метою було поєднання русинів з поляками на літературно-науковім грунті, а особливо знайомлення поляків з кращими творами українсько-руського письменства. Скільки знаємо, власне Свєнціцькому належить першому термін «українсько-руський». В «Siole» друковано латинськими буквами поезії Шевченка і Федьковича, «Марусю» Квітки, і навіть початок перекладу т[а]к зв[аного] Несторового літопису на українську народну мову. Сам редактор під псевдонімом П. Стахурський помістив частину своєї повісті «Przed laty» в перекладі на українське, під псевдонімом Д. Лозовський переробку французької комедії «Міщанка» в трьох діях, а під псевдонімом Павло Свій — драматичний образ «Катерина», в V діях, переробку з поеми Шевченка. Пізніше надрукував той сам Свєнціцький під псевдонімом Д. Лозовський гарну переробку Мольєрової комедії «George Dandin» п[ід] з[аголовком] «Гаврило Бамбула», а під псевдонімом Павло Свій видав збірку байок, яка опісля була спопуляризована в виданнях «Просвіти». Павлин Свєнціцький закінчив своє життя як учитель академічної тепер руської (тоді ще польської) гімназії у Львові, і написав багато повістей та драм польською мовою, та і в нашім письменстві йому належиться місце як одному з немногих поляків, що вміли глядіти на українську справу без національного упередження. Для характеристики його пам'яті важний буде також факт, що він переробив з російського на польську мову відому соціалістичну повість Чернишевського «Что делать» п[ід] з[аголовком] «Ludzie», і, що найінтересніше, місце її акції з Петербурга переніс до Києва.

Ще раз спробували народовці, а властиво знов-таки студентські громади, щастя з періодичною публікацією, і з початком 1866 р. почала виходити у Львові «Русалка», літературний часопис, під редакцією Володимира Шашкевича. Сим разом мав се бути тижневик, та він видержав

¹ Українсько-руським народним справам (польськ.). — Ред.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 321

тільки від 1 січня до 25 марта. Замітною в ньому була хіба досить багата збірка віршів Кониського, що виступив тут відразу під двома псевдонімами, Верниволя і Перебендя. Уперве в «Ниві», потім у «Русалці» появилося також перший раз ім'я Данила Млаки, нового буковинського поета, властиво, Ізидора Воробкевича, в якому молоді ентузіасти 60-их років побачили великий талант, гідний стати обік Федьковича, та який, одначе, своїми пізнішими численними працями, ліричними й епічними віршами, оповіданнями й драмами не справдив покладаних у ньому надій і виявив більший талант як музикальний композитор, ніж як поет, хоча й музикальні його композиції держаться більше німецької школи, ніж українського народного стилю.

Від часу видання першої Климковичевої «Мети» розгорілася в Галичині серед інтелегенції нова завзята сварка за правопис, т[ак] зв[ану] кулішівку. «Мета», а за нею й дальші українофільські часописи в Галичині прийняли придуманий Кулішем фонетичний правопис, хоча з деякими упрощеннями (Куліш пр[иміром] задержував ъ). На той новий правопис і взагалі на весь молодий українофільський рух, який серед молодіжі проявлявся також модою на т[ак] зв[ані] козацькі костюми, накидалися члени старших партій, чи то виразно москвофільської, чи т[ак] зв[аної] галичо-руської, яка рада була держатися австрійської держави і творити народ окремий від російської України. Питання про кулішівку було більше домашньою і товариською сварнею, ніж питанням поважно, чи то публіцистично, чи науково, трактованим. Насміхи, передражнювання і особисті сплетні були найвизначнішими оружжями в тій боротьбі. В числі найпопулярніших сплетень, ширених поміж противниками українофільства, була голошена тоді думка, що весь той новий рух — се тільки польська інтрига. Сильне оружжя в руки противників дали Горбаль і Заревич, обнявши 1867 р. редакцію газети «Русь», яку оснував і піддержував намісник, граф Агенор Голуховський, головний стовп і творець полонізаційної системи на Галицькій Русі. «Русь» виходила тільки один рік і з літературного погляду не дала нічого замітного, навіть передруків українських творів у фейлетонах, а найцінніші в ній були оригинальні дописи Володимира Шашкевича з Мостів Великих про різні біжучі політичні й соціальні справи.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 322

Ся недовговічність українофільських видань, що в значній мірі була спричинена недбальством самих видавців і браком партійної організації, була також сильним оружжям у руках противників, які все могли говорити про фантастичність українських мрій і про те, що ті мрії серед галицької молодіжі піддержуються ворогами руського народу. Супроти того стара партія, якої різні відтінки все-таки в практичній політиці йшли солідарно, маючи в руках три багаті інституції — Народний дім, Матицю і Ставропігійський інститут, могла піддержувати також солідніші органи друку, якими були від 1861 р. «Слово», що виходило зразу два рази, потім три рази, а далі шість раз на тиждень, далі видаваний від 1862 р. Яковом Головацьким і Б. Дідицьким «Галичанин», літературний журнал, що виходив книжками 1862 і 63 р. (4 книжки, що разом творять один том), і «Науковий сборник», видаваний Матицею під редакцією Головацького в роках 1865 і 1866 (2 томи, кождий по чотири випуски). По виїзді Головацького до Росії 1867 р. видав Дідицький другий том «Галичанина» як додаток до «Слова» за рік 1868, а від р. 1869 почала Галицько-руська матиця видавати «Литературный сборник», знов річно том по чотири випуски. Надто виходили етимологічним правописом, більше або менше народною мовою редаговані, та все-таки з маркою старої партії, ось які важніші публікації: «Львов'янин, приручный и господарчий месяцослов», уложений Яковом Величком і виданий накладом Михайла Коссака*, вийшли два томи за роки 1862 і 63, видані в роки 1861 і 62. Ся публікація на свій час була дуже цінна, бо подавала, крім багатих господарських інформацій, також літературні твори, в тім числі передруки з українських письменників — Глібова, Шевченка, Руданського, Стороженка, а в другім річнику — передрук Квітчиної «Конотопської відьми». Від 1863 р. почав Ставропігійський інститут видавати свій щорічний календар з науковим характером п[ід] з[аголовком] «Временник Института ставропигийского с месяцословом»*, у якім друкувалися численні праці Петрушевича, Головацького і інших учених старої партії. В роках 1863-64 видавав Іван Гушалевич часопис «Дом и школа», присвячений школам і сільському народові. В р. 1864-65 видавав Северин Шехович політичне «Письмо до громади»; як додаток до сього «Письма» в 1865 р. він видав також кілька номерів часопису «Школа». Северин Шехович ви-

* Коссак Михайло — український ліберально-буржуазний діяч в Галичині, з 1860 р. управитель друкарні Ставропігійського інституту у Львові.

* «Временник Института ставропигийского с месяцословом» — календар, видання «москвофілів» (Львів, 1864—1915).

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 323

ступив на літературне поле ще 1850 р. в «Зорі галицькій», в якій поміщував вірші, рецензії і переробки чужоязичних оповідань. В р. 1853 він видавав мовою, зближеною до російської, «Ладу, письмо поучительное русским девицам і молодицам в забаву и поучение»*, часопис, який для наших часів має хіба значення літературного курйозу. В роках 1855 і 56 він видавав «Семейную библиотеку», в якої першім річнику інтересний передрук Квітчиної «Сердешної Оксани» в російськім перекладі і стаття Андрія Дешка* «О карпатской Руси» з увагами Дениса Зубрицького, яку ще півстоліття пізніше уважала відповідним передрукувати «Киевская старина». В другім річнику знов тільки й інтересного, що передрук Квітчиної повісті «Божие дети», писаної російською мовою. В р. 1862 Шехович, досі, здавалося, завзятий москвофіл, виступив з повістю «Попадянка і попадеграфянка», опертою на подіях 1848 р. (зрештою дуже поверхово), написаною язиком, досить близьким до народного, і не позбавленою, як на свій час, літературної вартості.

* «Лада» — тижневик «народовського» напряму, виходив у 1853 р.

* Дешко Андрій — Дешков Андрій Миколайович, за фахом юрист, в 1845 р. виїхав із Закарпаття в Росію, де прийняв російське підданство.

Від р. 1865 почала виходити під редакцією Маркела Попеля* «Неділя, письмо народне для науки і забави, господарства, промислу й торговлі», — виходила два роки. В р. 1867 видавала редакція «Слова» при співучасті Северина Шеховича продовження «Письма до громади» п[ід] з[аголовком] «Додаток слова для громады», та окремо Шехович видав ще 20 номерів свого «Письма до громади». Той сам часопис виходив також 1868 p.* але вийшло тільки 19 чисел. Понад се при урядовім «Віснику» у Відні виходив 1862 р. «Отечественный сборник»* під редакцією Василя Зборовського, там же, у Відні 1863 p.* почав виходити гумористично-сатиричний, ілюстрований часопис «Страхопуд», видаваний Йосифом Ливчаком, зразу в неозначених речинцях задля цензурних перешкод, а пізніше, до початку 1868 p., два рази на місяць. Майже кожде число того часопису робило велику сенсацію в Галичині, і поміщувані в нім дотепи та сатиричні концепти передавалися з уст до уст і служили темою товариських розговорів. Головний матеріал до своєї сатири «Страхопуд» черпав із українофільського руху, але не щадив також заскорузлості та обскурантизму своїх власних сопартійників. Можна сказати, що віденський «Страхопуд» під редакцією Ливчака був найліпшим гумористично-сатиричним часописом, на який досі здобулася галицька Русь. Ливчак

* Попель Маркиль (1825—1900) — галицький церковний діяч, автор шкільних підручників.

* ... при урядовім «Віснику» у Відні виходив 1862 р. «Отечественный сборник...» — «Отечественный сборник повесток, сказок, исторических воспоминаний, господарских и иных общеполезных вестей и пр., пр.», «москвофільське» видання, в 1853—1859, 1861—1862 та 1866 pp. було 16 випусків, виходило при «Галичо-руському вестнику».

* 1863 р. — У першодруці «1864 р».

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 324

був з переконання «общерусом» і в роках 1865 і 1866 видавав як додаток до «Страхопуда» російською мовою часопис «Золотая грамота», а в р. 1867 і 68 часопис «Славянская заря», з додатком «Славянской библиотеки», якої вийшов тільки один том з передруком Пушкінового «Евгенія Онегина». Ті видання Ливчака були держані в дусі поєднання всіх руських племен під російським проводом. До них пристав із галицьких українофілів Климкович, а з видніших російських діячів у них відгукнулися Костомаров, Куліш і Ламанський*.

* Ламанський Володимир Іванович (1883—1914)— російський історик і публіцист реакційного напряму, слов'янофіл.

Із публічних діячів, що виступили в 60-их роках на поле публічної діяльності, треба згадати тут Степана Качалу, що своєю статтею «Що нас губить, а що нам помочи може», друкованою первісно в «Неділі» 1865 p., а потім кілька разів окремими виданнями, між іншим, і в виданнях «Просвіти», перший звернув увагу на потребу народних організацій вроді громадських кас позичкових і шпихлірів. Хоч старший віком, Качала, так само, як його сучасник Йосип Заячківський*, пристали душею до нового народного руху. Качала присвятив тому рухові в різних фазах його розвою немало праці і досить значний капітал, а в його політичній кар'єрі варто зазначити такий курйоз, що він, русин-народовець і явний противник польського панування на Русі, був одинокий русин, якого в р. 1872 чисто польський округ Бохенський вибрав послом до Ради державної. Качала був визначний парламентарний бесідник і визначно талановитий публіцист. Більш публіцистичний, як науковий, характер має також його головний твір, написаний польською мовою і переважно опертий на польських джерелах, «Polityka Polaków mzględem Rusi». В його сеймовій діяльності було кілька моментів, що викликали загальну сенсацію, особливо його смілий виступ проти крайової субвенції для ордена Змартвихвстанців*. Витривалий і консеквентний оборонець унії і руської народності проти забаганок латинізму і полонізму, він у критичних випадках, коли руська власть церковна була занадто податлива супроти тих забаганок, не боявся навіть церковних цензур, і виступав сміло в обороні того, що признавав справедливим.

* Заячківський Йосип Лукич (1810—1893) — священик, член «Просвіти».

* «Змартвихвстанці» («Воскресенці») — польська католицька організація типу чернечого ордена, заснована 1842 р. націоналістично настроєною частиною учасників повстання 1831 p., які емігрували у Францію.

До р. 1867 Куліш, пробуваючи тоді в Варшаві, держався осторонь від галицького українофільського руху і з галичан піддержував листові зносини, здається, тільки з одним Головацьким. Коли в однім листі Головацький

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 325

жалувався йому на буцімто надуживання народної мови і кулішівки для полонофільських змагань, Куліш відписав йому в хвилі одвертості, що він готов відректися від свого правопису, коли галицькі народовці мають надуживати його для розбратання руських племен. Головацький опублікував виривки з того листа, і се послужило молодому адептові галицького москвофільства Володимирові Стебельському* на те, що в заснованім ним у цвітні 1867 р. письмі «Боян» візвав Куліша, аби одверто відрікся від своїх українофільських симпатій. Куліш запротестував проти публікації Головацького в газеті «Варшавський дневник», а проти Стебельського і «Бояна» виступив шурин Куліша, Василь Білозерський, з просторим отвертим листом, писаним російською мовою і виданим у Львові, в якім вияснено становище Куліша і його близьких супроти полонізаційних і русифікаційних заходів. Се був початок ближчих зносин Куліша з галичанами, із яких першого він пізнав Омеляна Партицького, тоді гімназіального учителя в Тернополі, що власне в ту пору докінчував свій «Німецько-руський словар». Мабуть, за ініціативою Куліша, в усякім разі при участі Партицького і Вахнянина, засновано у Львові новий українофільський часопис «Правда», що почав виходити в цвітні 1867 р. В перших роках сього видання з огляду на те, що головні редактори не жили у Львові, за редакцію відповідали фігуранти Лонгін Лукашевич*, урядник асекураційний 1867 p., а Іван Микита, ад'юнкт судовий 1868 р.

* Стебельський Володимир Якович (1847—1891) — український письменник, спочатку «народовського», потім «москвофільського» напряму, редактор журналу «Боян» (1867).

* Лукашевич Лонгіи (?—1882) — громадський та культурний діяч «народовського» напряму.

Зближення Куліша до галицьких народовців було зразу досить благотворне. Куліш, хоч наскрізь росіянин і в многому доктринер, все-таки вмів внести дещо своє і нове в убоге духовне життя галицьких українофілів. Його ідеєю треба вважати заснування літературного фонду, з якого проектом виступила «Правда». Хоча той перший, правдянський проект не довів ні до чого практичного, то всетаки ідея прийнялася на Вкраїні, де заходом Кониського і Пильчикова* узискано в української поміщиці і українофілки, пані Милорадович*, значний фонд, що став пізніше підставою до заснування Товариства імені Шевченка у Львові.

* Пильчиков Дмитро Павлович (1821—1893) — український громадський діяч, педагог, член Кирило-Мефодіївського товариства, в якому належав до революційно-демократичного крила. Сприяв заснуванню наукового товариства імені Шевченка у Львові (1873).

* Милорадович Єлизавета (1832—1890) — українська культурна діячка ліберально-буржуазного напряму, поміщиця. Фінансувала деякі українські періодичні видання, а також культурно-освітні товариства.

Не в дусі Куліша, але в дусі більше Качали, Заячківського і інших молодших галицьких українофілів було заснування першої тривкої народовецької організації «Товариства просвіти» у Львові. Основателі пробували притягти

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 326

до сеї організації також Івана Наумовича, який справді для перших книжечок «Просвіти» дав кілька своїх дрібних статей, але на перші загальні збори не прибув і потім відсунувся рішуче від народовців та розпочав заходи над заснуванням конкуренційного товариства з москвофільською тенденцією. Заснування «Просвіти» було немов би довершенням організіційних змагань галицьких народовців 60-их років, переходом від ефемерних груп до постійної органічної праці, хоч треба признати, що ся праця довгий час іще велася досить слабо, без плану і по-дилетантськи, та помимо значного розвою товариства і величезного розвою інших руських організацій і досі не виходить із того маловтішного стану.

Як характерну появу кінця 60-их років мусимо тут зазначити Кулішеву пробу видання перекладу письма святого на українську мову. В «Правді» 1869 р. і окремою книжкою того ж року він під псевдонімом Павла Ратая видав віршований переклад книги Іова, а окремо додатком і в форматі «Правди» (велике 4°) видав «Святе письмо або вся Біблія Старого і Нового завіту. Русько-українською мовою переложена». Одначе замість усієї Біблії там надруковано тільки т[ак] зв[ане] П'ятикнижжя Мойсеєве. Куліш прив'язував загалом до перекладу святого письма, а спеціально до свого перекладу, великі надії не тільки з релігійно-морального, але також з язикового і літературного огляду. Про вартість перекладу «Іова» не скажу поки що нічого, хоча декуди він робить досить добре враження. Але про переклад П'ятикнижжя і взагалі про весь переклад Біблії Куліша, треба сказати, що він не здібний був дати добрий переклад св[ятого] письма, не знаючи ані одної європейської мови, не говорячи вже про грецьку і латинську, крім російської. Надто Куліш, перекладаючи святе письмо на українську мову, не вмів ніколи знайти границі між народною і церковною мовою і скрізь уживав такі славянізми, як «рече», «глагола» і т. ін. А поруч із тим ішла справді чудернацька українізація імен власних, таких, як Мусій замість «Мойсей». Оврам замість «Авраам» і Сруль замість «Ізраїль», що доводило до таких курйозів, як переклад біблійного «да уповает Израиль на Господа» на архиукраїнське «Хай дуфає Сруль на пана».

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 327

XLIII. 70-ті РОКИ НА УКРАЇНІ

Початок 70-тих років у російській Україні зазначився досить важним фактом офіціального характеру, а власне зорганізуванням через петербурзьке «Императорское Русское Географическое общество» наукової експедиції в т[ак] зв[аний] «Юго-Западный край», т. зн. більше-менше на Правобережну Україну, задля зібрання географічних, статистичних, язикових і етнографічних матеріалів. Ся експедиція під проводом Павла Чубинського протягом двох літ зібрала велику масу матеріалу, переважно етнографічного, який потім під редакціями різних спеціалістів у Петербурзі в роках 1873-78 опубліковано в сімох великих томах. В першім томі, крім географічного нарису краю, подано народні вірування, в другім — казки і оповідання, в третім — народний дневник, в четвертім — пісні обрядові, в п'ятім — пісні побутові, в шостім — акти про чари на Україні, зібрані Антоновичем, а в сьомім — студії над язиком і діалектами та статистику людності з долученням декількох мап. В зв'язку з тією експедицією стояло заснування в р. 1873* київського відділу «Русского Географического общества», якого секретарем зробився той же Чубинський. Сей відділ став відразу центром кружка визначних українофілів, що на його засіданнях обговорювали різні теми з української філології й етнографії, і видали в р. 1873-4 по одному томові «Записок Юго-Западного отдела» Р. И. Географического общества» та причинилися головно до значного успіху третього археологічного з'їзду, що відбувся в Києві літом 1874 р.

* ... в р. 1873. — У першодруці — «1872 p.».

Між членами того кружка назвемо поперед усього згаданого вже Павла Чубинського, що був організатором згаданої вже наукової експедиції, але сам, зрештою, ані як письменник, ані як збирач не зайняв визначного місця в нашім письменстві. Одиноким його літературним твором була «Сопілка», збірка дуже слабких віршів, видана 1871 р. в Києві під дитячим іменем «Павлусь», немов як іронія над величезним ростом самого автора. Між віршами зазначимо хіба досить недотепну пародію на Шевченкову поезію «Садок вишневий коло хати». Із членів київського відділу «Географического общества», що й пізніше відігравали досить визначну роль в українськім національнім житті, треба тут назвати поперед усього Олександра Русова,

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 328

що помістив у однім томі «Записок» відділу цінну працю про історичні тракти на Україні і пізніше багато працював у різних земствах Лівобережної України як земський статистик. Його жінка* здобула собі пізніше також досить голосне ім'я статтями з обсягу літературної критики, поміщуваними в російських журналах.

* Його жінка... — Мається на увазі Русова (урожд. Ліндфорс) Софія Федорівна (1856—1940) — українська культурно-освітня діячка буржуазно-націоналістичного напряму.

Визначного становища в науці і взагалі в українськім письменстві добилися пізніше два члени географічного відділу «Р. Геогр. общества», Федір Вовк і Михайло Драгоманов. Вовк (по-російськи підписувався Волков), учитель гімназії в Києві, помістив у «Записках» відділу статтю про ярмарки в українських містечках і виготовив для археологічного з'їзду дуже цінну збірку народних вишивок із Лівобережної України. Пізніше емігрував з Росії і, пробувши декілька літ в Румунії та Болгарії, друкував у російських журналах статті про економічний побут Болгарії, а в «Киевской старине» дуже інтересну працю про Задунайську Січ у Добруджі. Осівши в Парижі, він написав дуже цінну працю про слов'янські весільні обряди і пісні, друковану рівночасно в паризькій «Revue d'Antropologie» і в болгарськім «Сборнику Министерства народного просвещения». В Парижі він зайнявся спеціально студіями над доісторичною археологією, антропологією і антропометрією під проводом проф. Mortille (Мортіє)* і за написання цінної монографії про ногу в організмі хребовців (Vertebrata) одержав степень доктора.

* ... під проводом проф. Mortille (Mортіє) ... — Франко має на увазі французького антрополога і археолога Мортіє Габріеля (1821—1898).

Українською мовою він для «Літературно-наукового вісника» написав дуже інтересні спомини про свою гостину в басків, а від часу зреорганізування «Наукового товариства імені Шевченка у Львові» став не тільки його членом, але також редактором періодичної публікації «Матеріали для українсько-руської етнології», в якій помістив ряд своїх праць про т[ак] зв[ану] передмікенську культуру на Україні та про антропологічні поміри бойків і гуцулів. Від р. 1906 він пробуває в Петербурзі як член дирекції археологічного Музею імені Олександра III. На тім становищі він має нагоду і змогу займатися етнологічними дослідами українського народу, і збирати для Музею найрізнорідніші пам'ятки його багатої культури.

Далеко важнішою для всеї української нації була діяльність Михайла Драгоманова, якої тільки початок припадає на російську Україну і на 70-ті роки, а якої головна частина пройшла пізніше, від 1876 р., за границею Росії.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 329

Михайло Драгоманов, родом із Гадяча, кінчив гімназію в Полтаві, а університет в Києві, і здобувши на університеті степінь магістра, став 1864 p.* приватним доцентом для загальної історії при тім же університеті. В тім часі він спільно з Антоновичем видав цінну збірку «Исторические песни малорусского народа», якої перший том вийшов 1874-1875 р., а перша половина другого тома 1874 р.* Друга половина не вийшла зовсім. Се була перша проба, систематичного зводу і критичного видання історичних пісень українського народу. Видавці поділили перший том на дві часті, містячи в першій ті пісні, переважно обрядового характеру (колядки, веснянки і т. і.), що носять на собі сліди найстарших, дохристиянських і князівсько-дружинних часів; далі в тім самім відділі поміщено досить багату збірку пісень про турецькі й татарські напади XVI-XVII віку. Друга часть першого тому містить козацькі думи з часів перед Хмельницьким, головно думи про бурю на Чорному морі, про Марусю Богуславку, про втечу трьох братів із Азова, про Самійла Кішку, про козака Байду і інші поменші, деякі в дуже численних варіантах. До текстів додано подекуди більше або менше просторі екскурси прозою, почасти історичного характеру (писані, правдоподібно, Антоновичем), почасти порівняно літературного (писані Драгомановим). В першій половині другого тому зібрали видавці всі думи і пісні, що дотикаються часів Хмельницького, додавши до них також передрук школярських віршів про Хмельницького, взятих із хроніки Єрлича, і передрук драми «Милость божія», писаної в початку XVIII віку, що величає побіду Хмельницького над ляхами досить шаблоновим риторичним способом. Критичний апарат у тім томі майже ніякий. Докладніше порівняння змісту дум про Хмельницького з оповіданнями козацьких літописців кінця XVII і XVIII віку могло було показати повну неісторичність тих дум. В усякім разі видання, як на свій час, в порівнянні пр[иміром] до аналогічного видання Безсонова збірки пісень Киреєвського*, було світлою пробою історичної систематики і критики, що ярко відбивала від пустого фантазування російського вченого. От тим-то не диво, що видання одержало від Петербурзької Академії наук уварівську премію, 1000 рублів, по 500 р. на кожного видавця.

* ... став 1864. — У першодруці — «1873 p.».

* ... якої перший том вийшов 1874—1875 р. — У першодруці — «1873 p.».

* Киреєвський Петро Васильович (1808—1856) — російський фольклорист, слов'янофіл, уклав фольклорне зібрання з історичних і ліричних пісень та дум. Після його смерті зібрання було передане Товариству любителів російської словесності при Московському університеті, яке здійснило під редакцією російського літературознавця і славіста Безсонова Петра Олексійовича (1828— 1898) видання: Песни, собранные Киреевским, выпуск 1—10. М., 1860-1874.

Друге важне видання етнографічного характеру, доконане самим Драгомановим із матеріалів, зібраних

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 330

Київським відділом «Р. Геогр. общества», була багата збірка народних оповідань п[ід] з[аголовком] «Малорусские предания і рассказы»*. Ha жаль, редактор наслідком хибної, ніби філософічної систематики, помішав у тій збірці різні роди народних усних традицій, казки з новелами, сатирами, віруваннями і анекдотами, що, одначе, хоч утруднює орієнтацію, не зменшує вартості самого матеріалу. Між збирачами, яких записи стрічаємо в тім томі, визначаються особливо Степан Руданський, якого деякі записи поміщено також у другім томі «Трудів» Чубинського, Іван Манжура, що полишив по собі також пам'ять досить талановитого поета обік заслуги дуже пильного і совісного збирача етнографічних матеріалів, далі Володимир Менчиц* і Іван Новицький*, із яких другий опублікував пізніше свою збірку етнографічних матеріалів окремою книжкою.

* «Малорусские предания и рассказы». — Точна назва «Малорусские народные предания и рассказы» (К., 1876).

* Менчиц Володимир (1837—1916) — книгар і етнограф.

* Новицький Іван Петрович (1840—1890) — український етнограф, фольклорист; найбільша збірка записаних ним пісень («Материалы для изучения Киевской губернии. Народные песни, собранные И. Новицким») надрукована в «Киевских губернских ведомостях» за 1867 р. (№ 71—118).

Крім сих праць, Драгоманов видав також популярну брошуру «Про козаків, татар і турків», а на третім археологічнім з'їзді зробив сенсацію своїм рефератом «Рыцарские отголосы в украинской народной поезии»*, що викликав жваву дискусію на відповідній секції і потім у пресі. Рівночасно з тими науковими працями Драгоманов писав також публіцистичні статті для петербурзького «Вестника Европы», в яких зайнявся спеціально Галичиною. Ще від своєї заграничної подорожі в р. 1871-2 Драгоманов познайомився з деякими галичанами, особливо з Мелітоном Бучинським, що кінчив тоді університет у Відні, і провадив із ним живу переписку*, знайомлячися також іншими способами з галицько-руським письменством і з галицько-руськими партійними відносинами. Його статті «Русские в Галиции» і «Литературные стремления русских в Галиции» відкривали для російської публіки, що досі привикла була до односторонніх інформацій москвофілів, зовсім новий світ і рівночасно в Галичині викликали досить живий фермент. Із заграничної подорожі, а особливо з довшого побуту в Гайдельбурзі, де він успів познайомитися з німецькою політичною літературою, Драгоманов набрався антицеитралістичного духу і помістив у тім же «Вестнике Европы» простору працю «Восточная политика Германии и обрусение», в якій з багатим фактичним матеріалом виступив проти централістичної політики Німеччини і Росії і вказав рівночасно інтересний факт, що Німеччина систематично, при помочі своєї колонізації в Польщі і в Південній Росії, підкопує державне становище Ро-

* «Рыцарские отголосы в украинской народной поэзии». — Йдеться про працю М. Драгоманова «Отголосок рыцарской поэзии в русских народных песнях. Песни о Королевиче» (К., 1874).

* ... познайомився ... з Мелітоном Бучинським... провадив із ним живу переписку... — Бучинський Мелітон Йосипович (1847—1903) — український фольклорист, етнограф ліберально-буржуазного напряму. Його листування з М. Драгомановим опубліковане під назвою «Переписка Михайла Драгоманова з Мелітоном Бучинським 1871—1877. Зладив М. Павлик» (Львів, 1910).

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 331

сії в тих краях, де Росія сама рівночасно ослаблює його своєю нераціональною русифікаційною системою. Ще з іншого боку вдарив Драгоманов у тім самім «Вестнике Европы» на централізаційну і русифікаційну систему російського правительства, помістивши там же простору статтю «Ново-кельтское и провансальское движение в современной Франции», де на основі багатої сучасної літератури показав зріст і змагання західноєвропейських дрібних, недержавних народностей супроти централістичних змагань конституційних правительств. Прикладаючи міру тих дрібних не державних народностей до українського народу, Драгоманов помістив у «Правді» 1874 р. статтю «Література російська, великоруська, українська і галицька», де силкувався доказати можність окремого розвою різних локальних літератур руської нації під одним спільним, російським дахом.

В р. 1875 під час літніх ферій Драгоманов був у Галичині, при чім мав нагоду бути на першім народнім вічі в Галичі, що було заразом першим загальним зібранням Общества ім. Михайла Качковського*, яке заснував Іван Наумович, щоб зробити конкуренцію «Просвіті». Винісши досить невеселий образ галицьких народних відносин із того віча, він об'їхав також одну часть Угорської Русі, щоб доочне познайомитися також і з сею частиною української землі. Наслідком такого зацікавлення Драгоманова Галичиною було також доконане ним у Києві видання повістей Федьковича* з цінною передмовою про галицько-руське письменство, що була написана українською мовою і заходом Михайла Павлика 1876 p. передрукована окремим виданням у Львові.

* ... першим загальним зібранням Общества ім. Михайла Качковського... — Тут йдеться про просвітницьке «москвофільське» товариство, засноване 1875 р. у Львові Іваном Наумовичем. Назву дістало від прізвища «москвофільського» діяча Михайла Качковського (1802—1872), який передав товариству значні кошти та будинок.

* ... видання повістей Федьковича... — Повісті Осипа Федьковича. К., 1876. Вступне слово М. Драгоманова до цього видання («Галицько-руське письменство») того ж року вийшло окремим виданням.

Сі поїздки, а також оживлена публіцистична діяльність і не менше оживлена кореспонденція Драгоманова, що звичайно була їдкою полемікою проти всяких обскурних звичаїв і інституцій, викликали пильну увагу галицьких москвофілів, а далі й російської поліції на особу Драгоманова, і з кінцем 1875 р. його усунено з посади на університеті. В повітрі чулося наближення далеко тяжчої катастрофи. В Києві розв'язано відділ «Географічного товариства», а 16 мая 1876 p. вийшов пам'ятний царський указ, яким заборонено українську літературу, з виїмком публікацій історичних документів. Хоча Драгоманову з сього приводу, крім усунення з доцентури, не грозила ніяка урядова репресія, то проте він по виданню майового указу

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 332

за порадою київської українофільської громади і за легальним паспортом виїхав із Росії, щоб не вертати до неї більше.

Побувши короткий час у Львові, він заїхав до Відня, де пробув кілька місяців і опублікував інтересну брошуру «По вопросу о малорусской литературе». Несподіваний інцидент з публікацією чотирьох анархістично-революційних брошурок, виданих друкарнею болгарина Янка Ковачева* під авторською фірмою В. Кістки (псевдонім Остапа Терлецького), із яких одну, п[ід] з[аголовком] «Правдиве слово хлібороба до своїх земляків», як стій, сконфіскувала віденська прокураторія і видала обом видавцям, Ковачеву і Терлецькому, прасовий процес, мав важний вплив на дальше життя Драгоманова. Було б дуже добре для української справи і для нього самого, якби він був міг постійно осісти в Відні. Хоча три брошури пройшли прокураторську цензуру у Відні (вони тільки пізніше були сконфісковані в Галичині), і хоча Драгоманов не був причасний до тої публікації, а навіть, знаючи про неї, остерігав видавців, аби не провокували австрійського суду, то все-таки він по конфіскаті брошури, не дожидаючи висліду прасового процесу, виїхав із Відня і осів у Женеві, куди швидко потім спровадив також свою родину з Росії. Відтепер, т[о] зн[ачить] від кінця 1876 p., Женева зробилася центром коли не українського руху, то української думки на протяг цілих 20-тьох літ. Тут написав Драгоманов найбільшу часть того, що запевнило йому визначне місце в українськім письменстві, а також довгий ряд писань публіцистичного характеру російською, французькою та італійською мовою, що запевнили йому місце між визначними публіцистами XIX віку.

* Ковачев Янко — віденський друкар. У його друкарні в 70-х роках були видані агітаційні метелики В. Кістки (О. С. Терлецького) та деякі роботи М. Драгоманова.

З тих писань, що припадають на 70-ті роки, треба назвати поперед усього друковану в Флоренції італійською мовою в де-Губериатісовій «Rivista Europea»* статтю «Il movimento litterario Ruteno della Russia e Galizia», в якій подано короткий огляд українського письменства в Росії і Галичині протягом XIX віку. Російсько-турецька війна, що вибухла 1876 р. і розбудила в Росії великий внутрішній рух і завзяту реакцію правительства проти нього, була для Драгоманова предметом найживішого зацікавлення і викликала довгий ряд його статей, писаних російською мовою, з яких деякі в просторих рефератах оббігли чільнішу пресу Європи й Америки. Ще перед ви-

* ... в де-Губернатісовій «Revista Europea»... — Йдеться про журнал «Rivista Europea» (1869—1876), заснований і редагований італійським літературознавцем і письменником Губернатісом де-Анджело (1840—1913), який досліджував західно-європейські й слов'янські літератури.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — 333

їздом із Росії він написав простору статтю «Чистое дело требует чистых средств», що поміщена в петербурзькім тижневику «Молва»*, який тоді виходив без цензури, сталася причиною заборони того тижневика. У Відні він написав і видав брошурою в формі отвертого листа до Суворіна*, редактора петербурзької газети «Новое время», статтю «Турки внутренние и внешние», де з цілим натиском підніс потребу російської преси поруч із патріотичними окликами до освободження балканських слов'ян, домагатися освободження власного народа від панування російської бюрократії. Докладніше те саме, з нарисом програми конституційної акції, виложив Драгоманов у брошурі, виданій зараз по приїзді до Женеви п[ід] з[аголовком] «Внутреннее рабство и война за освобождение».

* «Молва» — російська суспільно-політична і літературна прогресивна газета, виходила в Петербурзі в 1876 р.

* Суворін Олексій Сергійович (1834—1912) — російський публіцист, літератор; з 1876 р. видавав щоденну політичну газету «Новое время». Виходила в Петербурзі з 1868 до 1917 р. Спочатку мала консервативний, а згодом помірковано-ліберальний напрям.

Метою побуту Драгоманова в Женеві, згідно з ухвалою київської української громади та, мабуть, також у порозумінні з іншими громадами, спеціально з одеською, було видавання українською мовою публікації, яка з одного бо