Помочь сайту

4149 4993 8418 6654

Воспоминания об И. П. Котляревском. (Из записок старожила)

Стеблин-Каминский С. Воспоминания об И. П. Котляревском. (Из записок старожила).

Подається за виданням: Стеблін-Камінський С. П. Спогади про І. П. Котляревського. — у кн. Залашко А. Іван Котляревський у документах, спогадах, дослідженнях. — Київ: Дніпро, 1969. — 630 с. Стор. 91-110 (переклад українською книги: Стеблин-Каминский С. Воспоминания об И. П. Котляревском. (Из записок старожила). Полтава, Типогр. Дохамна, 1883. 44 с. in 16°. Видання третє. До цього Спогади друкувалися у газ. «Полтавские губернские ведомости», 1866, №№ 45-47; окремим виданням виходили в 1869, 1871).

Джерело: Електронна бібліотека "Чтиво".

Переведення в html-формат: Борис Тристанов.

Стеблін-Камінський С. П. Спогади про І. П. Котляревського — 91

СПОГАДИ ПРО І. П. КОТЛЯРЕВСЬКОГО

Минає тридцять років з часу кончини Котляревського, і в Полтаві лишилося вже небагато осіб, що знали і пам'ятають покійного автора «Енеїди» на малоросійській мові. Саме ім'я ветерана-поета не часто чути серед нових людей Полтави. Будиночок, в якому народився, провів більшу частину життя і помер Котляревський, руйнується; скромний пам'ятник, поставлений на могилі

Стеблін-Камінський С. П. Спогади про І. П. Котляревського — 92

його одним з близьких друзів, майже зруйнувався, і рідко-рідко хто знає, де лежить прах українського співця Енея. Тільки чудова опера «Наталка Полтавка», а часом «Москаль-чарівник» оживляють пам'ять про Котляревського... «Енеїду», незважаючи на нове видання, небагато хто читає тепер. Сумно, а слід правду сказати — сучасна нам громадськість Полтави досить байдужа до дорогого для справжнього українця імені Котляревського *.

Нема сумніву, Полтава змінилася набагато до кращого, прикрасилась багатьма чудовими будовами: у ній виникли нові учбові й громадські заклади; вулиці брукуються, торгівля її процвітає після переводу з Ромен Ільїнського ярмарку (в 1852 p.); споруджений величезний кам'яний гостиний двір; жителів стало втроє більше; світло цивілізації проникає в усі прошарки суспільства, навіть у місцеву корпорацію дрібних перекупок, доньки яких відвідують класи жіночої гімназії. Все це прекрасно, — що й казати! — а все-таки жаль старих добрих часів, коли Полтава була маленьке, скромне губернське місто, примітне тільки тим, що біля неї

Тече Ворскла — річка
Невеличка.
Тече здавна,
Дуже славна
Не волною,
А войною —
Де швед погиб головою.

Відзначалась ще Полтава в ті часи непролазною грязюкою в сльоту, численними садами, патріархальним побутом своїх громадян, що не соромились говорити по-малоросійськи і разом з тим були досить освічені. Серед невеликого тодішнього товариства жив один чоловік, любимий, поважаний усіма, відомий кожному жителю міста, прийнятий в усіх кращих домах; посідав він скромне місце по службі, але за розумом і серцем стояв вище за багатьох; його відвідували заїжджі мандрівники і лі-

* Дивуватися з цього нема чого; дивне інше, що знайшовся літератор-малорос [мається на увазі П. Куліш, див. Котляревский і Характер и задача украинской критики - Т.Б.], який у критичному етюді своєму зовсім невірно витлумачив особистий характер Котляревського, спотворив істину. Це й змусило нас знову узяти за записки, розпочаті ще 1860 р. (Прим. С. П. Стебліна-Камінського).

Стеблін-Камінський С. П. Спогади про І. П. Котляревського — 93

тератори; був він улюбленець полтавського люду, веселий оповідач, душа дружніх компаній, дотепник, баляндрасник, любимий жінками, шанований чоловіками за свою привітність, хлібосольство, привітну гостинність; чоловік освічений, начитаний, з найсвітлішими переконаннями і бездоганних правил, який уславив себе оригінальними витворами на рідному йому наріччі, витворами, що читалися тоді скрізь — і в багатьох домах, і в бідних хатах — з однаковим задоволенням, вивчалися напам'ять, переписувалися,— одне слово, це був Іван Петрович Котляревський.

Як зараз пам'ятаю цю привабливу особу. Зовні він був типовий малорос: на обличчі були помітні сліди віспи, незважаючи на це, воно було приємне, енергійне; волосся чорне як смола, зуби білі, ніс римський; моложавість надовго збереглася в ньому, майже до похилих літ; на зріст був високий, ставний, погляд живий, проникливий, усмішка не сходила йому з уст. Звичайний одяг його позначався простотою: чорний сюртук, іноді фрак, майже завжди біла краватка, а в урочисті дні одягав він армійський мундир, брюки з червоними лампасами і трикутний з чорним султаном капелюх.

Жив Котляревський у невеликому батьківському будиночку, перебудованому ним на свій смак; будиночок цей стояв на самому видному місці, біля собору, на підмурку колишніх укріплень, над крутим урвищем, обгороджений з одного боку звичайним парканом, а з другого (на урвищі) частоколом з грубих слупів. З одкритої місцини мальовничі околиці Полтави видні були за річкою як на долоні; в будинку було не більше п'яти кімнат разом з кухнею: з невеличкого передпокою ліворуч вели двері в ще менший кабінет, він і спальня; на сволоці цієї кімнати зберігся напис, вирізаний церковними буквами: «Создася дом сей во имя отца, и сына, и святого духа, аминь; року 1705».

В затишному кабінеті стояли: спальне ліжко, біля нього письмовий столик, а в глибині шафа з книгами. Бібліотека Котляревського складалася з кількох латинських та французьких авторів класичної доби, а російські книжки були здебільшого перекладні романи письменників, що були тоді в ходу: Августа Лафонтена, Дюкре-Дюменіля, Коттень, Жанліс, Радкліф.

Стеблін-Камінський С. П. Спогади про І. П. Котляревського — 94

Котляревський любив перечитувати їх і поставляв книги своїм приятелям; були в нього і «Дон-Кіхот» (у перекладі Жуковського), і «Жілблаз де Сантолана» Лесажа, і навіть (сховані на задній полиці) «Пригода кавалера Фоблаза», «Монах» та ін. Згодом число книг зросло за рахунок романів В. Скотта і Купера, присилки од видавців альманахів і деяких інших творів 20-х і 30-х років. З періодичних видань Котляревський постійно виписував «Северную пчелу», колишній «Сын отечества» з «Северным архивом». У минулі роки одержував «Вестник Европы», «Благонамеренный», а в останні роки життя підписувався на «Библиотеку для чтения».

З передпокою прямо вели двері до вітальні, порівняно просторої і світлої кімнати, з якої був вихід на ґаночок з балюстрадою; з цього ґанку відкривався чудовий краєвид на зарічну сторону — тут любив просиджувати годинами Котляревський з підзорною трубою і спостерігати селян, що їхали по сусідній горі. Навесні його приятелі спеціально збиралися до нього помилуватися розливом ріки Ворскли. Меблі у вітальні були найпростіші: канапа, оббита шкірою з мідними гвіздками, кілька подібних стільців, два-три ломберних столики — і все.

Стіни були прикрашені портретами імператора Олександра І і самого господаря, писаними в натуральну величину масляними фарбами простої кисті; ще дві картини фламандської школи: на одній був іспанець, що тримав у руці рака, а на другій — перекупка з різною живністю *; невеликі дві картинки, пригадую, сліпий дід із сином, Клеопатра, що пускає змію, гравіровані портрети князя М. Г. Рєпніна і тоді графа й міністра внутрішніх справ князя В. П. Кочубея, подаровані Котляревському власноручно; старовинний настінний годинник висів між фламандськими картинами; на циферблаті зображені були Адам і Єва біля дерева пізнання добра і зла, змій-спокусник на дереві крутився під час хитання маятника. Замість ікони в кутку була відома копія «Марії Магдалини» над черепом. Квіти в глиняних посудинах стояли на вікнах, закритих іноді зеленими шалоновими занавісками.

* Дві ці картини, дуже пристойні копії місцевого художника, були куплені згодом П. І. Бодянським, в якого зберігаються досі як пам'ять про Котляревського. (Прим. С. П. Стебліна-Камінського).

Стеблін-Камінський С. П. Спогади про І. П. Котляревського — 95

* * *

У перші роки своєї служби в Полтаві, на посаді наглядача Полтавського будинку виховання бідних дворян, Котляревський був фаворитом малоросійського генерал-губернатора князя Я. І. Лобанова-Ростовського, в родині якого був своєю людиною і часто брав участь у домашніх спектаклях, що їх влаштовувала княгиня; грали переважно комедії Княжніна. Котляревський чудово виконував комічні ролі і смішив невимогливих і нечисленних глядачів.

Князь М. Г. Рєпнін ще більше любив і обходився ласкаво з Котляревським, іноді ходив до нього сам; саме для нього, здається, написав він [Котляревський] «Наталку Полтавку» в 1819 році, хоч дехто необґрунтовано твердив, ніби опера ця написана раніше на бажання князя Лобанова-Ростовського (в 1816 p.).

Жив Котляревський дуже скромно, любив бувати часто в товаристві і в себе приймав близьких приятелів; він курив і нюхав табак, любив хороший стіл з національних страв і хороше вино. Звичайно на масляній він бував на млинцях у своїх знайомих, а до себе запрошував завжди в понеділок великого посту, як він висловлювався, «полоскати зуби», — і тоді подавалося все пісне, здебільшого малоросійські страви: пампушки, млинці з цибулею, осетрина, щука фарширована по-еврейськи і т. ін., все це щедро зрошувалось наливками, а в кінці осушували кілька пляшок угорського, улюбленого його вина (шампанське тоді ще мало вживали).

У звичайні дні в нього збиралося двоє-троє приятелів на віст, гра йшла по маленькій; головне частування складав звичайний тоді легкий пунш. Буваючи в гостях, Котляревський збирав круг себе все товариство, привертаючи його увагу цікавими розповідями про бачене і чуте ним, а бачив і чув він на своєму віку достатньо, маючи дар точної спостережливості і щасливу пам'ять.

Він був не від того, щоб пограти в карти, грав у бостон чи віст, а після вечері, підхмелений, закладав іноді маленький банчик, карбованців на 5 асигнаціями, називаючи його, не знаючи чому, «курочкою». А коли в товаристві було більше дам, він, як прихильник прекрасної половини людства (що до смерті лишився неодружений), полюбляв розважати дам дотепними розповідями, примовками, aнeк-

Стеблін-Камінський С. П. Спогади про І. П. Котляревського — 96

дотами, які в нього лились рікою, і звичайно на кінець приберігався такий анекдотик, від якого розбігалися всі слухачки.

В пам'яті моїй збереглося зовсім небагато розповідей Котляревського, бо я знав його в роки свого дитинства і до 23-річного віку, і хоч часто бачив і чув Котляревського в домі мого батька та інших, і навіть сам бував у нього, але, на жаль, не прислухався старанно і не записував почутого. Знаю тільки, що він повідомляв багато цікавих подробиць про знаменитих осіб віку Катерини II і Павла.

В старі часті в усіх домах полтавської громадськості свято зберігався звичай святкувати день іменин головних членів родини — званим обідом чи вечерею; от сюди завжди приходив Котляревський, як найбажаніший гість; він приїздив звичайно в дрожках чи санях парою вороних чи буланих коней, — в шинелі горохового кольору з великою кількістю комірів чи військовій теплій шинелі з хутровим коміром, — і, коли входив, його зустрічали одностайними радісними вигуками: «Іван Петрович! Іван Петрович!» Завжди на початку бесіди повідомляв несподівану новину, часто дотепно ним вигадану, — і все товариство оживлялось, сунуло до нього.

Улюблені доми Котляревського в Полтаві були: графа Ламберта, Павла Дмитровича Білухи-Кохановського, Андрія Федоровича Лук'яновича, а коли самого не було, його сестер: Єсипенкової, Сплітстессер та Стеблін-Камінського, мого батька, з яким він був у дружніх стосунках до останніх хвилин; батько мій почував до нього безмежну любов і відданість, склепив йому очі при кончині, керував його похороном і поставив над могилою його, на власний кошт, пристойний пам'ятник.

Пам'ятник — невеликий, цегляний, поштукатурений, у вигляді низької колони на чотирикутному п'єдесталі, вгорі маленький позолочений хрест; з одного боку п'єдесталу зроблено було мідну дошку з таким простим написом: «Майор І. П. Котляревський, творець «Енеїди» на малоросійському наріччі, народ. 1769 року, серппя 29, помер 1838 p., жовтня 29». Цю дошку, на жаль, років через три вкрали з кладовища.

Часто Котляревський просто бував у нас сам, пив чай і бесідував довго вечорами; мати моя просила його привезти і прочитати тоді ще не надруковані 5-у і 6-у частини

Стеблін-Камінський С. П. Спогади про І. П. Котляревського — 97

«Енеїди», але важко погоджувався Котляревський на це прохання; однак, пам'ятаю, одного разу приїхав з рукописом і прочитав уголос обидві частини; читав він пречудово.

Широко начитаний, чоловік бувалий, Котляревський розповідав багато цікавих випадків про знаменитих сподвижників Катерини IIПотьомкіна, Суворова та інших — і про події перших років XIX століття. Взагалі його розповіді, пересипані сіллю сарказму чи гумору, з умінням вести розмову, привертали до нього мимоволі загальну увагу. Само собою зрозуміло, більша частина анекдотів була взята з побуту малоросів, з рідної сфери, іноді він сам вигадував вдалі анекдоти, вставляючи французькі фрази і слова; по-французьки він говорив вільно, але дійовими особами в його розповідях були переважно малороси. Він знав напам'ять безліч прислів'їв, народних приказок, казок, приповідок українських та пісень; деякі з них вміщав у періодичних тодішніх виданнях.

На жаль, в паперах його, що дісталися моєму батькові, не знайшлося ніяких записів і творів, не відомих раніше, всі його рукописи були: чорнова «Енєїда» і величезна марна праця: переклад євангельських роздумів з французького оригіналу, в 8 частинах, переписаних начисто рукою Котляревського, праця зроблена ним за дорученням княгині В. А. Рєпніної, колишньої попечительки Полтавського інституту благородних дівиць, — і, мабуть, з метою повчального читання для вихованок. Обидва ці манускрипти з деякими іншими передані в 1858 році моєю матір'ю через посередництво п. Терещенка до Імператорської публічної бібліотеки, де й зберігаються серед чудових автографів, а за пожертвування їх мати моя одержала офіційну бумагу від колишньго директора бібліотеки п. Корфа з висловленням подяки. З розповідей матері моєї знаю, що частину паперів і книг Котляревського ще за життя взяв двоюрідний брат його, п. Скоробогач, якого імені і місця проживання не пригадую.

Мета цих записок змалювати світлу особистість Котляревського такою, якою вона була в свій час, в кращі роки його життя. Час забрав багато подробиць і окремих випадків, та коли мої рядки прочитає хтось, хто добре знав Івана Петровича, то погодиться з тим, що я не погрішив проти істини.

Стеблін-Камінський С. П. Спогади про І. П. Котляревського — 98

* * *

Біографія ця спершу була написана невдовзі після смерті Котляревського, в 1838 році, і надрукована в травні 1839 року в 146 номері «Северной пчелы». Нині вона доповнена зовсім новими даними.

Життя людини, що її вирізнила доля з-поміж людей звичайних, являє для мислячого розуму рідкісне, повчальне явище, подробиці якого втішно простежити під впливом ще не зниклих, живих вражень минулого і по фактах, що відповідають щирій правді.

До письменників, визначних своїм природним талантом, за розумом і серцем, безперечно належить і співвітчизник наш, автор «Енеїди» на малоросійському наріччі, Іван Петрович Котляревський. Він народився в Полтаві знаменного 1769 року, коли народились великі люди: Наполеон І, Гете, Вальтер Скотт, — народився 29 серпня, в старовинному батьківському будиночку, в якому й помер на 70-му році життя. Предки його з батьківського і материного боку були природні малороси, батько служив у Полтавському міському магістраті, дід був дяком полтавської соборної церкви; про звання прадіда не говориться в паперах; але з них видно, що він мав в околицях Полтави нерухому власність, що дісталася онукам його — батькові і дядькові автора «Енеїди». Сам Котляревський мав згодом чотири душі чоловічої і три жіночої статі — для прислужування і невелику луку біля самого міста, поблизу так званої подольської церкви. Цю луку (сінокісний луг) подарував йому князь В. П. Кочубей, потім вона дісталася, за духівницею Котляревського, у володіння моєї матері й перепродана нею в треті руки, купцю Соколову. Коли Віктор Павлович, бувши ще графом і міністром внутрішніх справ, приїжджав вряди-годи в своє помістя Диканьку, він обов'язково запрошував Котляревського і ласкаво приймав його. Котляревському хотілося випросити в нього підгородну луку, що належала графу, — і ось одного разу, під час обіду в Диканьці, Іван Петрович підговорив одного з синів графа, тоді ще дітей, сказати батькові: «Тату, подаруй Івану Петровичу луку». Але підліток не зовсім розумів слово місцеве «луку» і, звертаючись до батька, просив його подарувати Івану Петровичу «лука»; граф Віктор Петрович з усміш-

Стеблін-Камінський С. П. Спогади про І. П. Котляревського — 99

кою здогадався, в чому річ, і не відмовив у проханні й побажанні Котляревського. Розповідь цю неодноразово чув я і від Івана Петровича. Але п. Куліш обернув цей випадок на докір найбезкорисливішому з людей того часу — І. П. Котляревському, приписавши його прохання про таку дрібницю для князя, як лука, зовсім не тому простодушному почуттю, яке спонукало на це Котляревського і який цілим життям довів свою безкорисливість і помер без будь-якої маєтності.

Учився Котляревський спершу, мабуть, за тодішнім звичаєм, у дячка, бо часто оповідав про відомі субітки; довершив свою освіту в духовній семінарії, що була в той час у Полтаві. Тут його товаришем по навчанню був відомий згодом перекладач «Іліади» Гомера Микола Іванович Гнєдич [Котляревський не міг навчатись разом з Гнєдичем, бо різниця у віці між ними складає 15 років - Т.Б.], що по-дружньому ставився до Івана Петровича і обзивався до нього іноді листами. Ще в юному віці Котляревський мав пристрасть до віршів і вмів до всякого слова майстерно добирати рими, дотепні і вдалі, за що товариші його по семінарії прозвали «римачем». Цю обставину розповідав мені протоієрей золотоніської соборної церкви Насвєтов (уже померлий), що був деякий час товаришем Котляревського по семінарії. Прозвисько, дане, може, жартома, стало потім основою його поетичного обдарування. Вивчивши досконало латинську мову і володіючи добре французькою, якою говорив вільно, хоча й з помітно неправильним акцентом, Котляревський, на той час, міг назвати себе добре освіченою людиною. Хто знає, чи не в ці молоді роки виникла в нього перша думка про переклад «Енеїди» Вергілія на малоросійське наріччя, думка, так вдало виконана згодом. Упевнено можна сказати, що велика його прихильність до римського поета поклала початок його головної майбутньої літературної діяльності.

Після закінчення курсу наук у семінарії Котляревський деякий час займався в приватних поміщицьких домах навчанням і вихованням дітей, проживав більше в Золотоніському повіті, центрі Малоросії, вивчив тут польську мову. Але, крім того, в цей період свого життя, за словами сучасників його, бував він на сходках та іграх народних і сам, переодягнений, брав участь у них, уважно прислухався до народної балачки, записував пісні й слова, вивчав мову, моральні устої, звичаї, побут, повір'я, перекази українців, наче готуючи себе до майбутньої

Стеблін-Камінський С. П. Спогади про І. П. Котляревського — 100

праці; і дійсно, з цієї практичної школи виніс він глибоке знання малоросійського наріччя і побуту народного. Час показав, що це все було виявом поетичного обдарування, потребою його душі, і для задоволення творчого потягу, що спалахнув у ній, він обрав поему Вергілія, наче вбачивши у ній якусь подібність пригод троянців до подвигів козацтва, — вибір, що позбавив, однак, перший твір Котляревського оригінальності, але й при цьому він мав ряд неперевершених позитивних рис.

Вважаємо, що не зайве розповісти коротко про варту уваги службу Котляревського, а потім знову перейдемо до його творів.

Першим його кроком була служба військова; за прикладом багатьох молодих людей того часу, захоплених переказами про войовниче козацтво, Котляревський теж пішов за іншими, — проміняв мирні заняття сільського педагога на грім зброї, перо — на шаблю, не забуваючи, втім, свого покликання, не зраджуючи задуманому плану; бо, наскільки нам відомо, перші три частини «Енеїди» були написані близько 1803 року, коли він був на військовій службі; список поеми ходив по руках і дійшов навіть до купки запорожців, що відбули за Дунай, у Турцію.

Думку цю обґрунтовуємо ми такою характерною розповіддю самого Котляревського: коли він під час кампанії з турками 1806 і 1807 років переправлявся на човні через Дунай, то гребцями трапилися два запорожці. Придивляючись до обличчя Котляревського, тоді ще молодого офіцера, вони впізнали в ньому малороса і запитали його «прозвисько» (прізвище). Іван Петрович назвав себе; тоді обидва гребці, перезирнувшись, запитали його:

— Чи не той, що скомпонував «Енеїду»?

— Той самий.

— Так це ти, батьку наш! — вигукнули, мабуть, письменні козаки, впали до ніг Котляревському і, цілуючи його руки, казали:

— Іди, батьку, до нас, ми тебе зробим старшим!

Я чув цей анекдот з уст самого Івана Петровича, і не думаю, знаючи його правдивість, що він був вигаданий. Між іншим, Котляревський говорив іноді, що його «Енеїда» опинилась у бібліотеці Наполеона І, завезена ним з Москви, — факт можливий, але, звичайно, Наполеон не міг читати її.

Стеблін-Камінський С. П. Спогади про І. П. Котляревського — 101

На службу вступив Котляревський в Сіверський карабінерний полк, колишній драгунський, а потім кінно-єгерський, — кадетом, 1796 року, квітня 1-го, виходить, в час царювання імператриці Катерини II і на двадцять сьомому році, в тому ж таки полку переведений в аудитори липня 1-го того ж 1796 року; перейменували прапорщиком 1798 року, квітня 9-го, переведений у підпорутчики 1799 року, січня 8-го, в порутчики лютого 5-го і в штабс-капітани 1806 року, квітня 12-го. В 1806 році після вступу російських військ у межі Молдавії та Бессарабії, був при взятті турецької фортеці Бендер, а біля фортеці Ізмаїл брав участь у багатьох битвах з турками і за заслуги був двічі удостоєний монаршого благовоління. Під час тієї ж кампанії, як хорошого і благонадійного офіцера, в званні ад'ютанта корпусного начальника був використаний генералом від кавалерії Мейєндорфом, щоб схилити на бік Росії буджацьких татар; і за успіх у цьому і приведення від улусів їхніх аманатів пожалуваний кавалером ордена св. Анни 4-го ступеня.

У відставку вийшов капітаном з мундиром, 1808 року, січня 23-го. У проміжку між військовою і цивільною службою, Котляревський побував у обох столицях. Незабаром після відставки був запрошений малоросійським генерал-губернатором князем Лобановим-Ростовським на цивільну службу і призначений, 3-го червня 1810 року, наглядачем Полтавського будинку виховання бідних дворян. Заклад цей був під залежністю і наглядом приказу громадської опіки і справді відповідав своїй назві — бідних дворян, тому що бюджет його був досить бідний і кошти мізерні. З нього в 1841 р. утворився благородний пансіон при гімназії. В цьому будинку виховання бідних дворян тільки жили вихованці, а навчалися в гімназії та повітовому училищі. Багато з них ще живуть і пам'ятають Котляревського.

Бувши на цій посаді, в 1812 році, мав від начальства особливе доручення — сформувати п'ятий козачий кінний полк, доручення, виконане ним швидко і з бажаним успіхом, за що удостоєний монаршого благовоління.

В 1817 році, коли блаженної пам'яті імператор Олександр І відвідав серед інших полтавських закладів і будинок виховання бідних дворян, за покращення цього закладу і взагалі за дуже корисну службу Котляревського нагороджено чином майора, з кабінету його імператорської

Стеблін-Камінський С. П. Спогади про І. П. Котляревського — 102

величності діамантовим перснем і до смерті пенсіоном в розмірі 500 крб. асигнаціями, крім одержуваної платні. Три значних нагороди одна за одною. Розповідали, що імператор, звертаючись особисто до Котляревського, хотів дати йому наступний чин колезького асесора, але Котляревський сміливо відповідав государю, що він ліпше вийде у відставку, ніж розстанеться з військовим чином. Тоді государ милостиво усміхнувся і волів перевести його, всупереч існуючому положенню, в майори.

В 1827 році, серпня 25-го, призначений, крім посади наглядача будинку виховання, попечителем Полтавських богоугодних закладів. І обидві посади виконував до найостаннішої можливості, так що після виходу у відставку (з повним пансіоном, крім раніше пожалуваного), 31 січня 1835 року, люди більше не бачили його; він уже не міг, через слабість, виходити з дому і рідко кого приймав у себе, швидко зовсім постарів і оглух. В цей час, саме в 1838 році, я бачив його востаннє, в день його ангела 29 серпня. Це був уже сивий, старезний дід, що говорив незрозуміло, похмуро; він запустив собі вуса і дуже нагадував рисами обличчя відомий портрет наказного гетьмана Полуботка.

Під час цивільної служби, діяльністю, старанням і поміркованістю звертаючи на себе особливу увагу місцевого начальства, неодноразово удостоювався височайших благоволінь від двох монархів, Олександра І та Миколи І; а в 1832 році, серпня 22-го, милостиво пожалуваний був відзнакою бездоганної служби за XXX років.

Але для Котляревського існувало ще інше покликання, призначене не кожному, — служіння музам, і на цьому шляху він умів вибрати зовсім новий вид заняття: після тривалого, обміркованого приготування, він наважився перекласти «Енеїду» Вергілія на малоросійське наріччя. Ми вже сказали раз, що перші три частини «Енеїди» написані незабаром після вступу автора на військову службу не пізніше 1803 року; вони були викрадені в автора і надруковані без його відома і бажання, здається, в 1807 році, з великими пропусками і помилками. Видання цього нам не вдалося бачити, воно тепер бібліографічна рідкість. Виправивши три частини та написавши четверту Котляревський присвятив свою працю поміщикові Семену Михайловичу Кочубею, коштом якого надрукована була «Енеїда» в 4-х частинах, у С.-Петербурзі, в 1809 ро-

Стеблін-Камінський С. П. Спогади про І. П. Котляревського — 103

ці, з додатком до неї, в кінці книги, короткого малоросійського словника з перекладом і позначенням слів по-російськи. Варта уваги така обставина: особою, що надрукувала «Енеїду» без дозволу автора, був такий собі Парпура, поміщик Чернігівської губернії. Розгніваний автор, щоб помститися за викрадення його власності, в описові пекла, в 3 частині «Енеїди», додав спеціально кілька гострих рядків, що явно вказували на негідний вчинок самозваного видавця:

Якусь особу мацапуру
Там шкварили на шашлику,
Гарячу мідь лили за шкуру
І розпинали на бику.
Натуру мав пін дуже бридку,
Кривив душею для прибитку,
Чужое оддавав в печать;
Без сорому, без бога бувши
І восьму заповідь забувши,
Чужим пустився промишлять.

З цієї строфи видно, що Парпура видав «Енеїду» за власний твір, випросивши у довірливого автора тільки переписати.

Віддаючи критичний розбір «Енеїди» та інших творів Котляревського більш майстерному перу й людині, більш за мене знайомій з українською літературою та мовою, я, однак, дозволю собі висловити думку, як вона склалася під враженням минулого. В натхненному справжнім талантом перекладі своєму «Енеїди» Котляревський значно перевершив давно забуту пародію Осипова під назвою «Перелицованной наизнанку «Энеиды» на російській мові. Наш автор не завжди йшов за латинським текстом, переймаючи одну канву змісту, він відображав з подробицями життєвий побут малоросів у вільних живих строфах та чистою народною мовою, без надуманої манірності штучної мови новітніх українських письменників.

Ось описання обіду в Дідони, цариці карфагенської, — справжнісінька картина обіду в заможного малороса поселянина:

Тут їли різнії потрави,
І все з полив'яних мисок,
І самі гарнії приправи
З нових кленових тарілок:
Свинячу голову до хріну,
І локшину на переміну,

Стеблін-Камінський С. П. Спогади про І. П. Котляревського — 104

Потім з підливою індик;
На закуску куліш і кашу,
Лемішку, зубці, путрю, квашу
І з маком медовий шулик.
І кубками пили слив'янку,
Мед, пиво, брагу, сирівець,
Горілку просту і калганку,
Куривсь для духу яловець.

Важко тут знайти хоч єдине слово не малоросійське, зайве. Навіть рима й розмір вірша не заважали автору одягати свої образи у справжні, живі форми мови. Комізм його «Енеїди» неперевершений; це зовсім не зла сатира на простоту і звичаї народу, а, так би мовити, співчутлива, розумна і весела розповідь добродушної людини; скрізь віє непідробна веселість і дотепи спостережливого розуму. Вказати, оцінити численні красоти «Енеїди», звичайно, можуть тільки малороси, що розуміють свою мову.

Друга помітна позитивна риса поеми Котляревського — що вона однаково доступна і людині освіченій, і простому, грамотному лише, селянину. Коли б видання було дешеве, вона могла б і тепер увійти в масу народу, і скільки задоволення, скільки корисної науки дала б вона простій людині. Нещодавно я був свідком, як один лакей тутешнього поміщика заплатив за примірник «Енеїди» видання 1842 року, кревні 5 крб. сріблом і не міг одірватися від книги, перечитуючи її по кілька разів з новою насолодою. Коли вийшло перше видання в чотирьох частинах, воно швидко розійшлося і з захопленням читалося на Україні. Легкість розповіді, достовірність картин і барв, тонкі жарти, правдиві зарисовки характерів, звичаїв, сповнені світлого розуміння народного життя, відтінені глибоким гумором, незважаючи на міфологічні імена, були зовсім нові, чарівні. Відкриваю наугад 5-у частину, беру строфу, в якій Венера просить Вулкана скувати зброю для Енея; описавши, як спритно Венера вміла підлабузнитись до Вулкана і домогтися виконання своєї просьби, автор додає одну влучну строфу:

Вулкан-коваль тоді трудився,
Зевесу блискавку ковав.
Уздрів Венеру, затрусився,
Із рук і молоток упав.
Венера зараз одгадала,
Що в добрий час сюди попала,

Стеблін-Камінський С. П. Спогади про І. П. Котляревського — 105

Вулкана в губи зараз черк;
На шию вскочила, повисла,
Вся опустилась, мов окисла,
Білки під лоб,— і світ померк.
А що ж, не так тепер буває
Проміж жінками і у нас?
Коли чого просити має,
То добрий одгадае час
І к чоловіку пригніздиться,
Прищулиться, приголубиться,
Цілує, гладить, лескотить,
І всі сустави розшрубує,
І мізком так завередує,
Що сей для жінки все творить.

Сюди ж можна віднести три рядки з 3 частини, що так рельєфно показують покірність слабкого чоловіка прекрасній половині:

Хоть чоловік і не онеє,
Коли же жінці, бачиш, теє,
Так треба угодити їй.

А чудова панорама пекла? Скільки там строф, що зачіпають багато чого і багатьох, візьмемо хоча б цю:

Гай! гай! та нігде правди діти,
Брехня ж наробить лиха більш;
Сиділи там скучні піїти,
Писарчуки поганих вірш,
Великії терпіли муки,
Їм зв'язані були і руки,
Мов у татар терпіли плін.
От так і наш брат попадеться,
Що пише, не остережеться,
Який же втерпить його хрін!

Але ми віддалилися б од своєї мети, коли забажали б вибрати чудові місця з «Енеїди». Не можемо, однак, не додати ще однієї строфи, в якій перелічено, кого з троянців зустрів Еней у пеклі; в цьому простому переліку улюблених малоросійських імен є своя особливість, яка доводить, що автор не відривався ні на крок від народності.

Знайшов з троянців ось кого:

Педька, Терешка, Шеліфона,
Панька, Охріма і Харка,
Леська, Олешка і Сізьона,
Пархома, Їська і Феська,
Стецька, Ониська, Опанаса,

Стеблін-Камінський С. П. Спогади про І. П. Котляревського — 106

Свирида, Лазаря, Тараса,
Були Денис, Остап, Овсій.
.......................
Тут був Вернигора Myciй *.

Списуючи більше з натури, Котляревський не погрішив проти правди речей; народність відбилася в поемі, як у дзеркалі. На жаль, автор не поспішав кінчати працю; продовження після 4-х частин було обіцяне, але обов'язки служби та інші обставини перешкоджали йому самому обновити «Енеїду» новим виданням. Закінчивши 5-у і 6-у частини близько 1824 і 1825 років, він лише незадовго до смерті, тобто в 1837 році, передав право надрукування всіх 6 частин «Енеїди» (за 2 тис. крб. асигнаціями) надвірному раднику Волохінову, який і надрукував її в Харкові тільки в 1842 році.

Видання це зникло скоро і важко було дістати примірник «Енеїди» Котляревського, але в 1862 р. П. О. Куліш надрукував усі твори І. П. Котляревського в одному компактному томику, прикрасивши це досить дешеве видання двома гравюрами: портретом Котляревського, на жаль, мало схожим, і зображенням його будиночка в Полтаві. Крім відомих творів Івана Петровича, додана, ніде до того часу не друкована «Ода до князя Куракіна», що був першим малоросійським генерал-губернатором. Ода ця, на думку сучасників Котляревського, мала іронічний смисл, і тому автор не хотів випускати в світ її, хоча і в ній відбився прекрасний талант автора, який змушує жалкувати, що він не писав нічого ліричного. У виданні Куліша, не знаю чому, опущено заключний хор у п'єсі «Наталка Полтавка» та арія Миколи «Ворскла — річка невеличка» надрукована не вся. «Наталка» видрукувана і окремою брошурою — того ж 1862 року. Це останнє видання творів Котляревського вже розкупили майже все.

В 1819 році для вільного театру, що був у Полтаві і яким керував Котляревський у званні директора, Іван Петрович написав дві невеликі п'єси: «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник» — обидві у формі опери, на українському наріччі.

Художня вартість «Наталки» визнана всіма, а чарівні мелодії малоросійських арій, близьких за мовою і музи-

* Така особа дійсно існувала в Полтаві, здається, швець Котляревського. (Прим. С. П. Стебліна-Камінського).

Стеблін-Камінський С. П. Спогади про І. П. Котляревського — 107

кою до народних пісень, роблять її і тепер улюбленою п'єсою на Україні, і в обох столицях вона не сходить зі сцени, хоча частіше там дають легшу п'єску: «Москаль-чарівник». Достовірність характеристики осіб, виведених на сцену в «Наталці», а головне, правдиве відображення народних добрих типів — піднімають Котляревського до щабля істинного поета. Всі наступні за ним малоросійські театральні п'єси інших авторів не мали успіху і проходили непомітно; а «Наталка» щороку майже і по кілька разів повторюється в Полтаві то вольними акторами, то аматорами артистами *.

Зауважимо тут принагідно, що славетний комік наш М. С. Щепкін зобов'язаний першими успіхами своїми впливові Котляревського. Щепкін був деякий час у складі полтавської трупи акторів, і для нього Котляревський створив ролі Макогоненка та Чупруна, в яких Щепкін був неперевершений. Зміст «Наталки» та «Москаля-чарівника» взято автором з місцевих переказів, Мазурівка і тепер є в Полтаві, пригода з Финтиком дійсна подія, тільки трохи перероблена автором. Передавши обидві п'єси для надрукування п. Срезневському, що жив тоді в Харкові, Котляревський невдовзі перед смертю бачив уже «Наталку Полтавку» надрукованою в «Украинском сборнике» Срезневського, здається, в 1837 чи 38-му році. А «Москаль-чарівник», як я пригадую, не друкувався до видання Куліша.

Крім головних творів, Котляревський, збираючи малоросійські пісні, вміщав деякі з них у сучасних йому періодичних виданнях і, як розповідає дійсний статський радник Ф. Ф. Кисельов, переклав на малоросійське наріччя кілька байок Лафонтена пречудово, але вони загубились, і в паперах покійного не знайшлося нічого нового, крім великого манускрипта, що містив у собі переклад з французької євангельських роздумів, переклад, зроблений на замовлення княгині Рєпніної, і який нічого особливого собою не являв **.

* І зовсім недавно, 20 грудня минулого, 17 січня і 15 травня цього року «Наталка» поставлена аматорами двох товариств у Полтаві і завжди давала повний збір. (Прим. С. П. Стебліна-Камінського).

** Заголовок перекладу такий: «Евангельские размышления по тексту св. евангелия от Луки, 8 частей», оригінал не зазначений. (Прим. С. П. Стебліна-Камінського).

Стеблін-Камінський С. П. Спогади про І. П. Котляревського — 108

Знання Котляревського з історії Малоросії і взагалі всього, що стосувалося народного побуту України, були вельми ґрунтовні: багато письменників російських під час написання творів, що стосувалися малоросійського краю й народу, листувалися з ним і одержували від нього вичерпні, достовірні відомості і пояснення на їхні запитання. Бантиш-Каменський вказав на це у передмові до 1-го видання своєї «Історії Малої Росії». Котляревський перший збудив у освічених співвітчизників своїх любов до українського наріччя, і першим гідним послідовником його був видатний за талантом П. П. Артемовський-Гулак; за ним з'явилися обдаровані письменники: Основ'яненко (Квітка), Гоголь, Маркевич, Гребінка, Шевченко, Куліш, Марко Вовчок та багато інших, а також збирачі народної поезії української: Максимович, Бодянський, Срезневський, Метлинський та ін.

Збереженням прекрасних пам'яток поетичної фантазії південноросійського народу зобов'язані ми тому світлому прагненню до грунтовного вивчення звичаїв та народного побуту України, на яке вказав Котляревський численним своїм послідовникам. В цьому, на нашу думку, лишається за ним важлива, справжня заслуга, яка дає йому цілковите право на звання малоросійського поета ветерана.

Я не піднімаю Котляревського до ступеня генія, яким дехто вважає Тараса Шевченка, але переконаний, що Котляревський заслужив вінок безсмертя чи, на крайній випадок, довговічну і чисту пам'ять у малоросійській літературі. Можливо, пильне око критика з новими поглядами знайде у ньому недоліки, але в кого їх нема? De mortuis aut bene, aut nihil — про мертвих кажи хороше або нічого не кажи! — завважили в давнину.

Розповівши про службу та літературну діяльність Котляревського, не можу не сказати кілька слів про особисте його життя, не як письменника, а як людини, і про останні його хвилини, і про ту неприховану повагу, якою він був оточений за життя і на той час після смерті. Під скромною простотою щирого українця * в ньому приховувалась натхненна душа, відкрита всім благородним

* Слово «українець» і «малорос» ми вживаймо в одному значенні. (Прим. С. П. Стебліна-Камінського).

Стеблін-Камінський С. П. Спогади про І. П. Котляревського — 109

почуттям, і чудове, рідкісне по доброті серце, здатне на всі жертви. Він був добрий християнин і набожний без ханжества; строго виконував настанови церкви, дотримувався постів, часто відвідував богослужіння. Поміркований у всіх своїх вчинках, давав корисні поради всім, хто до нього приходив, по можливості допомагав матеріально, особливо вмів бути корисним козачому та іншим нижчим прошаркам,— і словом, і ділом.

Так одного разу своїм клопотанням і впливом він сприяв поверненню одному з козаків несправедливо забраної в нього власності. Всі благодійні вчинки свої глибоко приховував.

Ім'я Котляревського було популярне в Полтаві; його знали всі жителі; він любив товариство, і його любили й поважали всі, у всіх товариствах, володів прекрасним даром розповідати розумно часто серйозні речі, весело жартував, без насміхання. Вживав у розмовах, завжди доречно, прислів'я і цитати з книжок; мав чудову пам'ять, знав грунтовно священне письмо і цитував з нього цілі тексти. Мова його відтінялась природним акцентом, але була жвава, захоплююча, плавна і ясна.

Зовнішні риси обличчя мав негарні, але приємні. Виразна, оригінальна усмішка завжди грала на його губах. Ніхто не міг з такою чудовою майстерністю розповідати анекдоти, як він. В домі своєму був привітний, гостинний і уважний господар, жив не розкішно, помірно, але пристойно. Всі майже мандрівники і літератори, що відвідували Полтаву, бували в нього (пригадую Свиньїна, Ізмайлова, Погодіна, Маркевича, Гоголя), у подібних випадках Котляревський говорив небагато, але все сказане ним було сповнене живого інтересу й глибокодумності.

Не зв'язаний сім'єю, він завчасно до смерті відпустив на волю селян своїх, а майно рухоме й нерухоме, зовсім незначне, роздав далеким родичам і приятелям; будиночок відписав економці, що жила в нього, частину бібліотеки і папери — моєму батькові. Одне слово, у земному житті, як доблесний воїн, як турботливий наглядач за вихованням юнацтва, як старанний слуга [...] вічтизні, справедливо дістав почесне ім'я корисного громадянина, а як народний письменник, заслужив ще рідкісніший титул першого, за часом, поета України.

З винятковим терпінням Котляревський зносив тяжкі страждання від хвороби (подагри) і з християнською по-

Стеблін-Камінський С. П. Спогади про І. П. Котляревського — 110

кірністю тихо згас, на 70-му році життя, в 1838 році, 29 жовтня, у дві години по обіді. Смерть викликала щирі сльози у друзів і всіх, хто знав його. Віддаючи останні почесті померлому, тодішній начальник губернії П. І. Могилевський вшанував присутністю своєю винос тіла покійного у церкву соборну і розпорядився, щоб на похороні біля гробу стояли вихованці закладу, що двадцять п'ять років був під попечительством Котляревського.

Я був тоді на посаді вчителя гімназії і виголосив коротке надгробне слово; дехто з громадян полтавських з почуття поваги до пам'яті покійного взяли участь у витратах на поховання і для більшої урочистості запросили військову музику. Незважаючи на погану погоду, поважне духовенство, багато громадян, чиновники усіх відомств і великий натовп народу проводжали до могили свого достойного громадянина і земляка; почуття безповоротної втрати було спільним не тільки для друзів покійного, але й для всіх жителів рідного йому містечка. На південному кутку полтавського кладовища, поблизу дороги, що йде на Кобеляки, за вказівкою самого Котляревського, похований його прах під захистом розлогої тополі.

Спокій душі твоїй, муже добропорядний, людино шановна, письменнику незабутній! Життя твоє, осяяне добротою сердечною і сяйвом справжнього таланту, минуло не безслідно. Україна з пошаною і визнанням згадує Котляревського. Кожний малорос, який мислить без упередження, цінує його твори і шанує його ім'я. Приємно думати, втішливо вірити, що дорога пам'ять творця перекладної «Енеїди» і «Наталки Полтавки» збережеться довго на Україні, як звук народної пісні, як перекази незабутньої старовини.

Закінчимо наш обрис думкою, що коли могутня ріка часу і рух загального прогресу згладжує потроху різнорідність місцевих національностей, то поетичний елемент їхній переживе віки і праця літературних діячів, таких, як Котляревський, ніколи не втратить свого чарівного значення.

1866 року, червня 10
м. Полтава

 

Ссылки на эту страницу


1 И. П. Котляревский — корифей украинской литературы
Є. С. Шабліовський та Б. А. Деркач. І. П. Котляревський — корифей української літератури. // Котляревський, Іван Петрович. Повне зібрання творів. [Підготовка текстів та коментарів Б. А. Деркача. Відп. ред. Є. С. Шабліовський. Вступ. стаття: Є. С. Шабліовський та Б. А. Деркач. — К., «Наук. думка», 1969. — 510 с. з іл. і факс.; 9 л. іл., портр. і факс. Стор. 5-37.
2 И. П. Котляревский: жизнь и творчество
П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість // П. К. Волинський. І. П. Котляревський: життя і творчість — Київ : Держ. вид-во худож. літ., 1951, 175 с.
3 К истории опубликования «Энеиды» И. П. Котляревского
Оксман Ю. К истории опубликования «Энеиды» И. П. Котляревского. — в кн.: Атеней. Историко-литературный временник. — Л., 1926. — Кн. 3. — С. 152-154.
4 Про "Энеиду" и ее автора. Указатель по авторам
Про "Енеїду" та її автора. Покажчик за авторами
5 Про "Энеиду" и ее автора. Указатель по названиям
Про "Енеїду" та її автора. Покажчик за назвами
6 Про "Энеиду" и ее автора. Хронологический указатель
Про "Енеїду" та її автора. Хронологічний покажчик
7 Столетний юбилей Котляревского
Стеблин-Каминский С. П. Столетний юбилей Котляревского. — «Полтавские епархиальные ведомости», Часть неофициальная, 15 сентября 1869, № 18. Стр. 480-483.

Помочь сайту

4149 4993 8418 6654