Украинский университет в Полтаве

Вадим Щербаківський. Український університет у Полтаві.

Подається за виданням: Вадим Щербаківський. Український університет у Полтаві // Визвольний шлях. Суспільно-політичний, літературний і науковий місячник. Грудень 1961. - Лондон : Українська Видавнича Спілка, 1961. - Кн. 12/96(170). - 120 с. Стор. 1319-1324.

Джерело: бібліотека "Діаспоріана".

Переведення в html-формат: Борис Тристанов.

Щербаківський В. Український університет у Полтаві — 1319

Проф. Вадим ЩЕРБАКІВСЬКИЙ

УКРАЇНСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ У ПОЛТАВІ

Якось так завжди виходить, що ідею Українського Самостійного Університету зв'язується тільки з Українським Вільним Університетом у Празі, так ніби її не було раніше — в Україні. А коли вже і згадується Український Університет в Україні, то Кам'янець-Подільський, а зовсім не згадується Полтавський Державний Університет і лише дуже мало — Київський. Очевидно, для цього існують якісь внутрішні психологічні причини, які — одначе — дуже шкідливі для нашого українського самостійницького руху, бо викреслюють з нашої історії важливі факти й фактори, а це є водою на московсько-большевицький млин.

Ми забагато інертні й замало спритні, не виявляємо тої рухливости, що її вимагає наша сучасна доба. І то скрізь в усіх галузях нашого життя, а з цього користає московська провокація. В замовчуванні Українського Державного Полтавського Університету я бачу наслідки тенденцій тих наших лівих, соціялістичних партій, які — поборюючи Гетьманську владу — не можуть знести й тих дуже корисних інституцій, які були встановлені за цієї влади.

Ідея заснування Українського Університету в Полтаві виникла ще перед першою світовою війною в «Товаристві Українських Поступовців" (ТУП), до якого належали майже всі видатніші українці в Полтаві. Коли я став директором Археологічного відділу Земського Музею у Полтаві, зараз же вступив до «Товариства Українських Поступовців« і дуже близько познайомився з Павлом Івановичем Чижевським, Віктором Ніканоровичем Андрієвським і, пізніше, з Токаревським. Тоді я проявляв досить багато ініціятиви і в розмові з Чижевським вияснив йому, що Музей може стати осередком для згуртування українських наукових сил як гуманістичних, так і природничих наук. А це, за відповідних обставин, може бути зародком Українського університету. Для цього треба стягати до Полтави відповідні українські сили. І справді, не тільки до Музею, а й до інших Полтавських інституцій прибували нові українські сили; особливо Кооперація майже зовсім була в українських руках (Мартос, Токаревський та інші). В Музею я збагачував бібліотеку своїх відділів, головним чином на власний кошт. І коли в 1917 році вибухла революція, то біля Музею згуртувалося стільки українських сил, що можна було заснувати Наукове Товариство для охорони пам'яток старовини і мистецтва, а далі — Український Клюб, а ще далі — Український Народний Університет, головою якого був я, а членами — Щепотьев, Мірза Авак'янц (Дворянська), Рудинський Михайло та інші.

Щербаківський В. Український університет у Полтаві — 1320

Кожний викладав в Університеті по своїй спеціальності й авдиторія слухачів була досить численна, особливо було багато молоді.

1917 рік давав нам великі перспективи, але всі ми мусіли працювати до повного вичерпання сил. Тоді ж до нас пристала Спілка Споживчих Товариств, на чолі якої був п. Шульга, незвичайно талановитий кооператор. Був у Полтаві й Кооперативний кредитовий банк, але в руках москалів та москвофілів. Натомість був ще один банк майже повністю в руках українців.

В 1917 році ми видали зладжену панею О. Курило «Українську Граматику», яку закупило в нас Київське Міністерство Освіти Центральної Ради. Але цих двісті тисяч примірників «Граматики», як виявилося, було замало. Через кілька тижнів ми одержали з Києва телеграму з проханням прислати новий наклад, стільки, скільки можемо. На жаль, другим накладом ми могли видрукувати тільки 50.000 примірників «Української Граматики», бо не було паперу, і відіслали їх до Києва.

З усіх повітів з Полтавщини напирали на Земство, щоб воно засновувало по селах гімназії. Але в нас не було учителів, а тим часом села давали землю під будову гімназій та обіцяли повне утримання. Таких вимог з повіту прийшло сорок. Для української науки відкривалися широкі перспективи. Для всіх було ясно, що мусимо мати кадри ґімназіяльних учителів, для підготовки яких потрібний університет, а для університету потрібно університетських професорів. Але саме в той час прийшов наступ московських большевиків на Полтаву і Київ, і так ціла зима 1917-1918 рр. пропала під жахливою большевицькою окупацією. Від червоних московських військ Полтава звільнилася десь аж на початку Великого посту. Але зразу ж виявилася нова спритна провокація москалів. Московські офіцери, які прийшли з українськими відділами і німецькою армією, намагалися дискредитувати в очах населення і українців, і німців. Вдаючи українських «патріотів», вони вимагали, щоб усі говорили українською мовою, навіть ті, що українцями не були і української мови не вміли. Так, напр., в «Европейській гостинниці» в Полтаві якісь офіцери зловили двох жидків і били їх шомполами, вимагаючи, щоб вони говорили по-українськи. Але самі ті офіцери між собою, а навіть і до тих жидків, говорили по-московськи. Так було на кожному кроці.

Потім прийшла Гетьманська влада. Москалі робили всілякі саботажі проти українців. У червні місяці в Полтаві відбувся Конгрес українських мистців, на якому був присутній єдиний чужинець, представник Болгарії, — проф. Шишманов, зять Драгоманова. Конґрес пройшов у великому піднесенні й виявилася потреба, а також і можливість, заснувати Український Університет. Вирішено відкрити Університет восени того ж року. За організацію Університету в Полтаві взявся кубанець Левицький. Він був, здається, професором Учительського Інституту в Полтаві й одночасно мав якесь становище в Кооперації. Десь у липні він, разом

Щербаківський В. Український університет у Полтаві — 1321

з Місією Липинського, поїхав до Відня, щоб купити книжок, яких нам бракувало для університету. Тоді головою Полтавської Земської Управи був соціял-демократ кооператор Токаревський, і я просив його відпустити мене до Відня і Львова, щоб купити німецьких і українських книжок. Але він, без жодного вияснення, дозволу мені не дав, і я поїхав на власну руку, навіть не повідомивши його. У Відні я купив німецьких книжок, а у Львові українських — аж три екземпляри «Записок Наукового Товариства ім. Т. Шевченка», від двадцятого тому до останнього. На все це я витратив своїх власних десять тисяч рублів, але тепер в мене були важливі наукові українські матеріали. Коли додати до цього ще й українську бібліотеку, що була при Українському Клюбі, то ми вже мали досить добру збірку українських книжок для університету. Потім пощастило придбати ще чудову бібліотеку Голубовського, професора Київського Університету, яка мала до 25.000 томів підібраних книжок. Зокрема Філософічний факультет був дуже добре забезпечений книжками.

На початку вересня відбулося відкриття Українського Університету в Полтаві, дуже урочисте, з підтримкою Гетьманського уряду, від якого представником був комісар освіти на Полтавщині — Віктор Ніканорович Андрієвський. Університет був державний, мав обіцянку від Гетьманської влади, що утримування професорів і технічного персоналу буде на державні кошти.

Полтавська Спілка Споживчих Товариств також підтримувала Український Університет і до кінця Гетьманської влади він користувався повним моральним і матеріяльним забезпеченням.

Коли на зміну прийшла влада Директорії, Полтавський Університет опинився в тяжкому становищі. Він не тільки не одержав жодної матеріальної підтримки, а навіть став загрожений у своєму існуванні. Тодішній комісар освіти, Федір Швець, намагався скасувати його під претекстом, що це ніби звичайна нижча школа, тільки Народний Університет, навмисне змішуючи його з Полтавським Народним Університетом, про який я вже згадував, а головою якого був я. Тоді Полтавський Український Університет узяла на утримання Спілка Споживчих Товариств і він успішно продовжував свою працю, не зважаючи на перешкоди з боку Швеця.

Праця в Полтавськім Університеті відбувалася таким способом, що впродовж півтора місяця до Полтави приїздили професори з Харкова, давали свої лекції для студентів і так закінчили цілий семестровий курс. Приїздили вони не всі разом, а певними групами. Після такого семестрового курсу студенти здавали «заліковий кольоквіюм». Місцеві сили служили як допоміжні, як доценти, які викладали спеціяльні курси. В самій Полтаві жили теж деякі професори, що з початком революції втекли з Москви. Таким, напр., був Сагарда — звичайний професор Петербурзької Духовної Академії.

З Харкова до Полтави доїздили такі професори:

Щербаківський В. Український університет у Полтаві — 1322

Багалій (викладав Історію України), Барвінський, Веретенніков (Історія Росії), Кагаров (Історія Греції), Кульбакін (Слов'янська філологія), Степанів (Західноєвропейська література), Сумцов (Етнографія), Шміт (Історія мистецтва), Чорноус (Історія Візантії).

Доценти: Йогансен (Історія німецької літератури), Таранушенко (Українське мистецтво).

З місцевих професорів у Полтавському Університеті викладали: Сагарда (Історія християнства), Чуйко (Загальна наука права), Діябло (Теорія права), Левицький, Чаленко (Історія філософії), Рибаков.

Місцеві доценти: Лебединський (Українська література), Капустянський, Бузинний (Історія укр. літератури), Мірза Авак'янц (Історія України), Щепотьєв (Українська література і фолкльор), Щербаківський (Археологія), Ващенко (Психологія), Пані Богданович (Французька революція), Марченко (лекторка фран. мови), Прийма (лектор латинської і грецької мов).

Прізвищ усіх професорів, доцентів і лекторів, що викладали в Полтавському Університеті — не пам'ятаю. З Природничого факультету пригадую собі тільки таких викладачів: Воропай, Миколаєв, Гавриленко, Самбікин.

Треба сказати, що професура мала велику радість із того, що її підтримували студенти. А було їх завжди багато, їх кількість постійно зростала. Так в кінці 1920 року в Полтавському Університеті було понад 600 студентів, і більшість із них — була активна. Авдиторія була завжди повна. Університет, що спочатку приміщувався тільки в Українському Клюбі, згодом перейшов у приміщення Гімназії Старицького; користувався і земськими установами (Музей один і другий) і лябораторіями. Відношення між студентами і професорами було якнайкраще. Об'єднуючим моментом було почуття необхідности боротьби за національну самостійність. Коли Полтаву знову зайняли московські большевики, в Університеті, здається, не було ні одного справжнього комуніста, не було й есерів-боротьбістів, бо всі вони займали тоді високі становища і не потребували ні освіти, ні взагалі знання. Зате дуже багато студентів большевики розстріляли (напр., блискучого студента Шевченка).

Особливо цікавою і дуже корисною для організації народної освіти на Полтавщині була «Спілка Споживчих Товариств». Вона виділила з себе спеціяльну організацію — відділ «Українська Культура». Під цей відділ найнято великий двоповерховий будинок і він фактично був чимось у роді «Міністерства Освіти». Він не тільки підтримував високі, середні й нижчі школи, а й засновував цілком нові організації для широкої народної освіти і популяризації наукового знання серед найширших кіл населення, особливо селянства. Він опрацьовував до деталів організаційні форми й статути нових установ, видавав книжки, підручники, програми, атласи тощо. Підтримував ліпші мистецькі сили, театр і т. п. Досить

Щербаківський В. Український університет у Полтаві — 1323

сказати, що за короткий період, від весни 1919 р. до влади денікінців, яка не визнавала жодних українських шкіл, уся українська діяльність, усі українські установи були перебрані на кошти відділу «Українська Культура». За той час він приготував до друку понад 250 українських книжок, а крім цього видавав ще й щоденну українську газету. Завдяки матеріальній підтримці «Української Культури» існував і Український Університет у Полтави. В цій «Українській Культурі» були зорганізовані всі активні полтавські культурні, літературні й наукові сили. Її заходами були зорганізовані й різні Комісії, напр., Термінологічна, для складення різних словників з різних галузів, куди входили професори Університету та діячі Музею. Була й Комісія Літературна, для популяризації книжок.

Тому, що не було паперу для друку, відділ «Українська Культура» замовляв матеріали, згідно з пляном, і після доброго опрацювання й коректи робив з них паперові матриці, щоб за першої можливости, коли буде папір, стеоретипним способом надрукувати книжки, що вже було короткою і певною справою. Але коли в 1921 році довідались про це представники московсько-большевицької влади, вони знищили всі ці матриці, а відділ «Українська Культура» зліквідували.

Подібно, як спочатку московські большевики «толерували» існування Української Автокефальної Церкви, так «толерували» вони Український Університет у Полтаві, поки остаточно й твердо не взяли влади у свої руки. Зайнявши Полтаву, вони ніби навіть призначили харчову «пайку» для професури Університету, правда, таку, що вижити нею не можна було. Професорам, особливо харківським, крім цих непевних «пайок» давали ще й трохи певніші. Сила Університету була в студентах, що були, переважно, синами селян або козаків з недалеких від Полтави сіл. В суботу вони їхали, або йшли пішки, в свої села. Звідти, часто на плечах, приносили пшеничну муку, масло, сало, крупи, олію, мед, мак і т. п., і ділилися всім тим із своїми професорами. Це була дуже велика й цінна допомога, бо вартість грошей тоді падала так, що вони не мали майже жодної покупної сили. Студенти хотіли вчитися, були в найтіснішому зв'язку з професорами і мали своїх представників у Професорських радах факультетів. Перед засіданням домовлялися з деканом, чого мають домагатися від нього і професорів і потім це проводили на раді. Головним було те, щоб не допустити комуністів до Університету. Порадившись декана і ректора, студенти поставили домагання, щоб в Університет приймати тільки тих студентів, що мали матуру і знали латинську мову. А що комуністи не мали ні матури, ні не знали латинської мови, не могли бути студентами. Так у нас був спокій з комуністами.

Але Чека робила своє діло: вона арештувала і студентів, і професорів, і декого розстрілювала. Так розстріляла доцента Лебединського, студента Шевченка та інших.

Лектора латинської і грецької мов, що був одночасно директором першої Української Гімназії в Полтаві, Прийму, що походив з Галичини, забрали до Харкова й посадили в тюрму. Там він і помер. Колись він був директором Української Гімназії в Бучачі.

Щербаківський В. Український університет у Полтаві — 1324

Арештували й Щепотьєва, Рудинського з сестрами, та багато інших. Так тягнулося до 1922 року, коли большевики остаточно скасували Український Університет у Полтаві, а на його місце Харківський Комісар Освіти Гринько заклав «Інститут Народної Освіти». Все ж таки Історично-філологічний факультет проіснував чотири роки і деякі студенти встигли здати іспит. Так само встигли здати іспит і деякі студенти Медичного факультету, що були потім прийняті в Харківський Університет як асистенти при відповідних катедрах. Це пояснюється тим, що в Полтаві існувала т. зв. «Фельдшерська школа», яка давала середню медичну освіту. Вона була при Земській лікарні, що мала добрий медичний музей. Багато цих молодих фельдшерів, вже з кількарічною практикою, поступили були на Медичний факультет.

Може й дивно буде для декого почути про те, що в 1920 році московські большевики в Полтавському Університеті дозволяли ще й на іспити з релігії. Здається, це було тільки на Історично-філологічному факультеті. Я був на одному такому державному іспиті нашої студентки, яка втратила батька і матір і була сиротою. Вона сварилася зі своїми екзаменаторами, бо коли відповіла на всі запитання з релігії і виявила, що знає більше, ніж вони, то її почали обвинувачувати в «буржуазнім релігійнім світогляді». Тоді вона, як кажуть, вивернула до них кожуха: «То ви оголосили, що будете питати з релігії, а хочете, щоб вам відповідати проти релігії. Чому ж не говорите правди? Мабуть тому, що самі того встидаєтеся». Рад-не-рад мусіли дати їй добру оцінку, бо вона була дуже працьовита і знала добре всі предмети.

Про дальшу долю професорів і студентів Українського Університету в Полтаві, після скасування його большевиками, не знаю, бо в 1922 році від мене відібрали «професорську пайку» і я мусів тікати за кордон, залишивши все. Трохи раніше ніж я, утік студент Наріжний, тепер історик, що потім скінчив Український Вільний Університет у Празі та викладав у ньому історію. Разом з ним ми перенесли деякі полтавські традиції й до Праги. Український Університет у Полтаві, хоч і недовго існував, проте своє діло на Полтавщині виконав гідно.

 

Ссылки на эту страницу


1 Университеты, академии, институты
[Університети, академії, інститути] - пункт меню
2 Щербаковский, Вадим Михайлович
Щербаківський, Вадим Михайлович - праці