Открытие памятника Котляревскому

Вадим Щербаківський. Відкриття пам'ятника Котляревському (спогади 1903 р.).

Подається за виданням: Вадим Щербаківський. Відкриття пам'ятника Котляревському (спогади 1903 р.) // Літературно-науковий вісник. – Річник XXXIII. Січень-лютий 1949. – Мюнхен : Видавництво "Літературно-науковий вісник" , 1949. Книжка 2 (на чужині). - 160 c. Стор. 219-223.

Джерело: бібліотека "Діаспоріана".

Переведення в html-формат: Борис Тристанов.

Щербаківський В. Відкриття пам'ятника Котляревському — 219

В. Щербаківський

Відкриття пам'ятника Котляревському

(СПОГАДИ — 1903 Р.)

Влітку мало відбутися відкриття пам'ятника Котляревському в Полтаві. Хор Лисенка, власне хор аматорів під проводом Лисенка, заздалегідь готовився до цього відкриття, бажаючи взяти участь в концерті. Ми учились дуже совісно. Я розучував разом із сестрою свої партії. Вона акомпаніювала і це облегчувало розучування. Особливо багато праці завдали нам

Щербаківський В. Відкриття пам'ятника Котляревському — 220

кантати "На вічну пам'ять Котляревському" і "Б'ють пороги". В кантатах мала брати участь ще й орхестра і полтавський архієрейський хор, що мав дуже добрі голоси. В нашім київськім хорі брав участь тоді ввесь старий семінарський склад. Так, напр., був Микола Чеховський, який тоді вже, здається, був офіцером, звичайно Гулачок-Артемовський, Влодек і багато інших. До хору ввійшов, здається, і Чернявський, до якого хор ставився чомусь із великим застереженням. Співав теж гарний бас студент Шило, який потім оженився з Галею Лисенковою. Співала теж у хорі Галя і моя сестра Женя і, здається, Гоженко Марія Григорівна. Сольові нумери мали співати добрі співачки — артисти. З Києва збиралася їхати велика маса старших українців. Для виїзду хору Гулачок заготовив окремий ваґон. Хор мав виїхати за два дні до відкриття, щоб зробити кілька проб уже із злученим хором і орхестрою. У Лисенка, в якого я бував що-дня, бо в нього кватирувала моя сестра, я довідався, що будуть численні гості з Галичини. Наш поїзд відходив у 9 годині ввечорі і мав приїхати до Полтави у восьмій годині ранку. Наш ваґон 3-ої кляси містив, як звичайно, 65 осіб. Зараз ми попіднімали полиці, розміщуючи спати жіночу групу. Як тільки поїзд рушив, хлопці вшкварили: "Ой, у полі билинонька коливається". Через декілька хвилин до нас увійшли Лисенко і галичанин Романчук та Смаль-Стоцький [в інших джерелах про участь Смаль-Стоцького у відкритті пам'ятника І. Котляревському не згадується - Т.Б.]. Їх принадив наш спів. З нами їхав і Грінченко з жінкою. Лисенко представив їм галицьких гостей. Представив гостям і мене. Хор співав по черзі "Ой, у полі билинонька коливається", "А в Києві на ринку п'ють чумаки горілку", "Ой, що ж бо то та й за ворон", "Та щука риба в морі", "На городі калинонька, по дорозі терен" та інші. Гості були вдоволені гарним і особливо темпераментним співом, що тягся добру годину, опісля вони розійшлися по своїх вагонах. Приїхавши у Полтаву, ми дістали помешкання в якійсь школі і там же в залі відбували проби спільно з полтавським хором. Він був добре вивчений, мав добрі голоси і проби йшли добре. Орхестра була теж непогана, тільки гобоїст був зовсім глухий і то зовсім глухий, а йому треба було в одному місці грати сольо. Це трохи бентежило Лисенка, але й це пройшло добре. Коли по обіді хлопці-хористи лягли спати, то Чеховський і ще один, здається, Барвінський, видумали дивну забаву: по черзі брали лежачого за ноги і, зробивши тзв. салазки, били долонями по м'яких частях. Так прийшла черга й на Чернявського, що, як і інші, не противився, але його так били, що він аж закричав. Тоді йому всипали ще кілька гарячих. Тільки значно пізніше я довідався, що це була змова проти Чернявського за якусь його капість. Але його, ніби жартами, таки добре відлупили.

Вночі коло 2-ої години було зібрання старших українців та представників молоді. Радили вони над тим, що робити, коли заборонять читати українські адреси на засіданні городської управи, яке мало відбутися на другий день увечорі. Тут були: Лисенко, Старицький, Леся Українка, Ілля Шраг, Порш, Грінченко з жінкою, Коцюбинський, Микола Міхновський і багато інших. Представники студентів і ерупістів стояли за радикальні способи виступу і навіть погрожували старшому поколінню виступити окремо. Нарада молоді відбувалася у якомусь лісі, але їй, здається, перешкодила поліція. Через те, чи через інші причини, молодь, як не помиляюсь, уступила старшим, застерігаючи собі на всякий випадок свободу поступування. Адвокати Міхновський і Шраг мали, в разі потреби, внести законний протест і скаргу до суду.

Ранком другого дня зібралися люди біля закритого полотном пам'ятника. В соборі була Служба Божа і потім звідти прийшла церковна про-

Щербаківський В. Відкриття пам'ятника Котляревському — 221

цесія, відслужено молебень і після ще якихсь дрібних процедур відкрито пам'ятник.

Цього ж дня, чи на другий — тепер уже добре не пам'ятаю — відбувся в залі театру концерт. Тут хор Лисенка разом з полтавським хором і орхестрою пописався дуже гарно. Були й сольові виступи. Але наймогутніше враження зробила деклямація Старицького. Це була його лебедина пісня. Височезна могутня постать з гордою поставою вже сама собою робила величезне враження. Але, коли він, з властивою йому експресією звернувся до переповненої залі із своім власним віршом: "Гей, ти ниво!", то ціла заля ніби завмерла, вона зрозуміла, що це "Гайда ж в поле, гине нива, додамо до праці руки, й хоч не ми, то може внуки, дочекають того жнива!", відноситься до нас молодших. Могутня постать Старицького якось коливалась, в його голосі чувся останній заповіт, палкий заклик до молоді. Коли завмерли останні слова деклямації, то ще декілька секунд заля мовчала, як загіпнотизована, а потім залунали буревійні аплодисменти й крики "браво, біс".

Довго ще гомоніла заля. Дуже могутньо пройшла кантата "На вічну пам'ять, Котляревському". Ввечорі було засідання городської управи, на якому мала здати звіт з будови пам'ятника та відбутися читання адрес. Остання точка притягала до себе найбільшу увагу громадянства, бо ходило про те, як вив'яжеться городський голова Тригубов з свого важкого завдання: він з приводу цього звертався до міністра внутрішніх справ Плеве, а той відповів: "Предоставляю на усмотреніє городского голови". Заля театру, де відбувалося це святочне засідання, була вщерть заповнена. Я з іншими членами хору сидів на ґалерії ліворуч входу. Партер був переповнений полтавським бомондом і духовенством. В першому ряді сидів архієрей з протоєреєм і вищі жандармські чини. В льожах цвіли уборами дами. На сцені, за довгим столом, сидів голова з радними. Коли відкрили засідання, секретар прочитав звідомлення про будову пам'ятника і грошові збірки на нього. Потім почалось читання адрес. Спочатку йшли адреси від різних офіційних установ, звичайно російською мовою. Всі вони, за малими винятками, були довгі й досить скучні. З черги перейшли до приватних товариств і установ. Тут перше місце було дано заграничним гостям з Галичини. Першим виступив Романчук, як член парляменту і найстарший. І от уперше в Полтаві залунали українські промови, не поетичними віршами, а діловою мовою. Для нас молодих українських патріотів це мало велике символічне значення. Це був голос з волі, голос свобідного парляментарного життя, такого для нас приманливого і такого далекого й недосяжного. Чудова вимова старого парляментарного оратора, такі свобідні, вільні речення і не селянська мова, а гарна, інтеліґентна і щодо змісту і щодо форми, коротка і сильна, незвичайна для нас у той час. Потім виступали інші промовці: Смаль-Стоцький, О. Колесса, Вахнянин [в інших джерелах про участь Смаль-Стоцького і Вахнянина у відкритті пам'ятника І. Котляревському не згадується - Т.Б.], Студинський, і з Зеленої Буковини, з Чернівців В. Сімович і нарешті останній, теж із Буковини, з Хотина над Дністром. Мене це здивувало, бо Хотин лежав на нашій стороні границі, а не по австрійській. Це промовляв доктор Немоловський. Але ні городський голова, ні багато інших не дуже були знайомі з географією російської імперії і ця адреса пройшла без інциденту і при таких же гучних оплесках, як і попередні галицько-буковинські промови. Після цього виступила якась дама. Треба сказати, що всі промовці були на сцені й виступали кожен перед голову міста, ближче до публіки на кон. Дама говорила теж по-українськи і голова її не перебивав; але коли вона закінчила тим, що виступає від жіночого ко-

Щербаківський В. Відкриття пам'ятника Котляревському — 222

ла, чи гуртка чернігівських жінок, він заявив, що далі їй говорити не дозволяє і прийняти адреси не може. Публіка з цікавістю затаїла дихання. Тоді піднявся колосальний Ілля Шраг і своїм низьким, густим, звучним голосом сказав, що він теж із Чернігова і теж хоче читати адресу від Української громади по-українському. Голова заявив, що не може дозволити йому промовляти. Шраг відповів, що це є незаконне, бо закон не забороняє говорити українською мовою, тим більше подяки, але з огляду на заборону він говорити не буде й просить голову прийняти адресу, яку доручено йому передати. Голова адресу прийняв. За ним зараз же виступає Микола Міхновський і заявляє, що він теж має українську адресу. Голова забороняє й йому. Міхновський опонує, кажучи, що заборона незаконна і він оскаржить її в судовому порядку, але тому, що голова не хоче прийняти подяки в українській мові, то він адресу забирає, одначе течку, адресовану до Полтавської громадської управи, передає голові, як історичний документ. Голова бере течку, але в той же час щось приходить на думку Гулак-Артемовському, який сидів недалеко від мене на ґалереї, і він, підіймаючись, кричить своїм голосним тенором: "Українці, додому, нам нічого тут робити!". Моментально, ніби у відповідь на цей заклик, встає в першому ряді архієрей і виходить, за ним встають та виходять і всі священики, яких було коло третини в партері. Голова, побачивши, що архієрей і духовенство виходять, не діждавшись закриття, взяв це за співчуття з їх боку на заклик з ґалереї, підняв руки і зараз же упав із стільця, зімлівши.

Я гадаю, що не будь заклику Гулачка, то й городський голова не зімлів би, бо й архієрей і публіка сиділи б спокійно й чекали б кінця. Але, коли Гулачок спонтанно викрикнув "Українці, додому!", то зараз же схопився жандармський полковник і махнув рукою на поліцаїв, що стояли неподалік. Це зауважив архієрей і духовенство, бо сиділи близько полковника і, думаючи, що поліція почне затримувати та переписувати публіку, поспішилися вийти, щоб уникнути скандалу. За ними встала й почала виходити вся публіка з перших рядів і з партеру. Голова гадав, що архієрей і духовенство прилучаються до протесту і демонстративно покидають залю, хоч він не сказав ще приготованого ним слова на закінчення і зборів не закрив. Він відчув це як афронт, подумав, що зробив помилку, і від сорому зімлів. В дійсності вийшло непорозуміння, бо духовенство з архієреєм утікало від страху перед поліцією, а не з бажання демонстрації, а все наробив заклик Гулачка.

Голову приводили до притомности до 12-ої години ночі, та усе носили лід з недалекої гостинниці "Монголія". Публіка пішла вечеряти в городський сад, у буфет. Там мало бути й прийняття заграничних та своїх далеких гостей з Києва, Харкова, Москви, Петербургу тощо. Головою комісії для прийняття був Грінченко і декілька письменників. Головним організатором, що збирав гроші на вечерю для 100 душ, був поет Вороний. Він десь забарився, не прийшов на час і не розподілив місць, а тим часом увірвалася й позаймала місця чужа публіка, що не платила грошей. Вороний щось кричав, але даремно. Грінченко був дуже обурений на нього. "Як вам не соромно, — дорікав він йому, — ви соромите нас перед чужими людьми". І дійсно вийшов сором. Правда, заграничних та інших почесних гостей якось усадовили, але чужу публіку не можна було прогнати. Тут найшлася і провокація. Якийсь з чорної сотні, мабуть, надісланий поліцією, ходив і обурено кричав: "Що це за українці, сидять за столами і вечеряють в шапках, це жиди, а не українці! — Українські козаки — запорожці, по-православиому, а не в шапках їли хліб святий, а це жиди!"

Щербаківський В. Відкриття пам'ятника Котляревському — 223

Цього пана аж силою мусіли вивести. До сотні людей стояло і буфетовий сказав, що не може всіх нагодувати. Тоді Саксаганський і ще дехто повели решту своєї публіки в якийсь інший ресторан, чи не в ту саму "Монголію" і там уже довечерювали окремо. Так закінчилося святкування відкриття пам'ятника Котляревському.

 

Ссылки на эту страницу


1 Памятник И. П. Котляревскому в публикациях
Публікації у газетах і журналах, спогади учасників свята відкриття пам'ятника, дослідження
2 Щербаковский, Вадим Михайлович
Щербаківський, Вадим Михайлович - праці